Стрімголов. Історія одного життя (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:





Олівер Сакс Стрімголов. Історія одного життя

Присвячую Біллі


Жити потрібно, дивлячись уперед, проте зрозуміти життя можна, лише озираючись назад.

К’єркегор

Стрімголов

Навчаючись у пансіоні, куди мене, малого, запроторили під час війни, я почувався безпорадно, немов у в’язниці, прагнучи руху й сили, свободи пересування та надлюдських можливостей. Я насолоджувався ними у своїх снах або ж коли катався верхи в селі біля пансіону. Мені подобалися міць і піддатливість мого коня, я неначе зараз відчуваю його легку жваву ходу і тепло його тіла, що солодко пахло сіном.

Понад усе я любив мотоцикли. Мій батько перед війною мав Scott Flying Squirrel,[1] оснащений двигуном із водяним охолодженням, що пронизливо рокотів під час вихлопу. Я також мріяв про потужний мотоцикл. Мене цілковито поглинали зображення мотоциклів, літаків і коней, так само як і світлини мотоциклістів, пілотів чи вершників. Мені уявлялося, що вони здатні тріумфально підкорювати свої норовливі засоби переміщення. Моя хлоп’яцька уява живилася кінострічками про ковбоїв, а також фільмами про героїчні повітряні битви, де ризикували життям пілоти на винищувачах «Харрікейн» і «Спітфайр», які, втім, були в захисних льотних костюмах, як мотоциклісти у шкіряних куртках і шоломах.

Коли у 1943 році я десятирічним хлопчиком повернувся у Лондон, то полюбляв сидіти біля вікна у нашій вітальні, намагаючись розпізнати мотоцикли, що мчали повз (після війни, коли бензин став доступнішим, ці транспортні засоби все частіше почали з’являтися на вулицях). Тоді я міг розрізнити з десяток чи й більше фірм: AJS, Triumph, BSA, Norton, Matchless, Vincent, Velocette, Ariel і Sunbeam, а також рідкісні іноземні екземпляри на кшталт BMW та Indian.

У підлітковому віці ми з кузеном, який поділяв мої вподобання, регулярно відвідували Кристал-пелес,[2] щоб подивитися мотогонки. Я часто добирався попутками, щоб видертися на узгір’я Сноудонії[3] чи пірнути у води Озерного краю,[4] а іноді мене підкидали мотоциклом. Я захоплено мчав на задньому сидінні, ще більше марячи гладеньким потужним байком, власником якого я стану одного дня.

У вісімнадцять років у мене з’явився перший мотоцикл — BSA Bantam, що раніше був у вжитку, з маленьким двотактним двигуном і, як виявилося пізніше, несправними гальмами. Я здійснив свою першу поїздку на ньому у Ріджентс-парку. Вона виявилася вдалою, я б сказав, рятівною, позаяк, коли я мчав на повній швидкості, заїло дросель, а сили гальм виявилося недостатньо, щоб зупинити мотоцикл чи принаймні трохи сповільнити його рух. Дорога пролягала навколо парку, і я просто намотував кола, не маючи змоги зупинитися. Я сигналив і волав, щоб попередити перехожих, щоб ті тікали з мого шляху, проте після другого чи третього кола вони самі почали розступатися, щось підбадьорливо викрикуючи, а я тим часом знову й знову проносився повз них. Я знав, що мотоцикл рано чи пізно зупиниться, коли закінчиться пальне, і нарешті після десятка кіл, мимоволі намотаних навколо парку, двигун зафиркав і заглух.

Моя мати від початку була страшенно проти того, щоб я обзаводився таким транспортом. Це не стало для мене новиною, але я був здивований, що її підтримав батько. Адже він сам їздив на мотоциклі. Вони намагалися відмовити мене від цієї ідеї, купивши невеличке авто — Standard 1934 року, що могло заледве витиснути 65 км/год. Я переймався все більшою неприязню до цієї машини, аж поки, підкорюючись імпульсу, не продав її, придбавши на виручені гроші Bantam. Тепер мені довелося пояснювати батькам, що легенька машина чи мотоцикл є небезпечними — вони недостатньо потужні, щоб врятувати мене від халепи, тому значно безпечніше мати більший і потужніший мотоцикл. Вони неохоче погодилися і виділили мені кошти на покупку Norton’a.

На своєму першому Norton’і, обсяг двигуна якого сягав 250 ку­бічних сантиметрів, я кілька разів мало не потрапив в аварію. Першого разу надто швидко підрулив до перехрестя, коли горіло червоне світло і, розуміючи, що не зможу безпечно загальмувати чи розвернутися, просто поїхав уперед і якимось дивовижним чином прослизнув між двома рядами машин, що рухалися у протилежних напрямках. Реакція не забарилася: я проїхав ще з квартал, припаркувався на бічній дорозі і знепритомнів.

Друга пригода трапилася вночі на звивистій сільській дорозі. Страшенно дощило, зустрічною смугою рухалася машина. Водій не пригасив фари і вони засліпили мене. Я вже готувався до лобового зіткнення, та в останню мить зіскочив із мотоцикла (ця фраза є сміховинно м’якою для опису такого потенційно рятівного і потенційно фатального маневру). Отже, мотоцикл подався в один бік (він уникнув зіткнення з автомобілем, але все одно був розтрощений), а я — в другий. На щастя, на мені був шолом, бутси та рукавички, а також шкіряний одяг. Цей захист був таким надійним, що хоч я і проїхався метрів із вісімнадцять слизькою від дощу дорогою, примудрився не дістати жодної подряпини.

Батьки були шоковані, але дуже втішені, що я повернувся цілим. Вони, на диво, майже не заперечували, щоб я обзавівся потужнішим Norton’ом Dominator на 600 кубічних сантиметрів. Тоді я завершував навчання в Оксфорді й збирався їхати до Бірмінґема, де у місцевій лікарні здобув посаду хірурга-практиканта на перше півріччя 1960 року. Я завбачливо повідомив їм, що завдяки нововідкритій автомагістралі М1, що сполучала Бірмінґем та Лондон, і швидкому мотоциклу зможу навідуватися додому щотижня. У ті часи автострада не мала швидкісних обмежень, тож я міг подолати цю відстань трохи більше ніж за годину.

У Бірмінґемі я познайомився з групою мотоциклістів і тепер міг смакувати задоволення від присутності у такому товаристві, поділяти з кимось свою пристрасть. До цього моменту я був їздцем-одинаком. Сільські околиці Бірмінґема доволі незіпсовані цивілізацією, тому особливо приємно було їздити до Стретфорда-на-Ейвоні, щоб побачити чергову п’єсу Шекспіра.

У червні 1960-го я подався на ТТ — мотогонки «Турист Трофі», які щорічно відбуваються на острові Мен. Мені вдалося роздобути нарукавну пов’язку служби екстреної медичної допомоги. Це дало змогу проникати на заправно-ремонтні пункти й бачити деяких гонщиків зблизька. Я ретельно нотував побачене, маючи намір написати роман про мотоциклетні перегони на острові Мен; провів чимало досліджень із цього приводу, але так і не зрушив із місця.[5]

* * *

У 1950-ті Північна кільцева дорога навколо Лондона також не мала швидкісних обмежень, чим вабила до себе любителів гострих відчуттів. Там було відоме кафе Ace («Туз»), де переважно зависали власники швидкісних мотоциклів. «Розміняти сотню» — витиснути сто миль[6] за годину — ось мінімальний критерій для того, щоб потрапити до закритої групи Ton-Up Boys.[7]

Низка мотоциклів уже й тоді могла витиснути 160 кілометрів, особливо підлагоджені, позбавлені зайвої ваги (в тому чис­лі й вихлопної труби) й заправлені пальним із високим октановим числом. Однак ще більшим випробуванням були «гонки» другорядними дорогами, які вели до магістралі. Варто лише увійти до кафе — і ви ризикували отримати цей виклик. Водночас «гру в боягуза»[8] не схвалювали, оскільки на Північній кільцевій уже тоді був значний транспортний потік.

Я ніколи не грав у цю гру, проте полюбляв гонки невеликими дорогами. У мого Dommie з його 600 кубічних сантиметрів була дещо збільшена потужність двигуна, та він не міг тягатися із мотоциклами Vincent із обсягом 1 000 кубічних сантиметрів що були у фаворі серед вузького кола завсідників «Туза». Якось спробував проїхатися на Vincent’і, але він здався мені страшенно хитким, особливо на малих швидкостях, і це суттєво відрізняло його від мого Norton’а, оснащеного рамою featherbed[9] і надзвичайно стійкого. (Мене цікавило, чи можна нортонівську раму обладнати двигуном Vincent, і через роки я дізнався, що такі Norvin’и усе ж існують.) Після впровадження швидкісних обмежень уже не було можливості «розмінювати сотню», розваги скінчились, і «Туз» став таким, яким був колись.

Коли мені було дванадцять, один проникливий учитель у школі написав у своєму звіті: «Сакс далеко піде, якщо не йтиме надто далеко». Нечасто саме так і траплялося. Хлопчаком я часто заходив надто далеко у своїх хімічних експериментах, внаслідок чого всією оселею розповзалися отруйні гази. На щастя, цими дослідами я не спалив будинок дощенту.

Я полюбляв лижі. У шістнадцять подався до Австрії зі шкільною групою, щоб повправлятися у швидкісному спуску. Наступного року самостійно поїхав до Телемарку[10] для участі в лижних перегонах. Змагання пройшли добре, після чого, перш ніж сісти на пором до Англії, я купив у безмитному магазині два літри аквавіту[11] і попрямував через норвезький пункт прикордонного контролю. Норвезькі митники дозволяли взяти з собою скільки завгодно пляшок, втім, попередивши мене, що до Англії я зможу провезти лише одну, а іншу конфіскують на митниці Сполученого Королівства. Стискаючи в руках свої пляшки, я зійшов на борт і подався на верхню палубу. День видався сліпучо ясним і дуже холодним, проте це не стало проблемою, оскільки на мені був теплий лижний костюм. Усі лишилися всередині, я ж мав у своєму розпорядженні всю палубу.

Я взяв із собою книгу «Улісс»,[12] сторінки якої перегортав украй повільно, — а також потроху потягував аквавіт: ніщо не зігріє вас зсередини так, як алкоголь. Заколисаний спокійним, гіпнотичним покачуванням плавзасобу, час від часу попиваючи аквавіт, я вмостився на верхній палубі, занурившись у читання книги. У певний момент із подивом відзначив, що помалу вицмулив мало не півпляшки. Утім, жодного ефекту не відчув, тож далі читав і потягував із пляшки, усе більше перехиляючи її: тепер вміст зменшився рівно наполовину. І вкрай здивувався, коли усвідомив, що ми причалюємо: мене так захопив «Улісс», що я взагалі не помічав плину часу. Тепер пляшка була порожньою. Жодного ефекту так і не відчувалося — вочевидь, ця штука далеко не така міцна, як говорять, подумав я, попри те, що на етикетці було зазначено: «100º пруф».[13] Не зауваживши жодної каверзи, я підвівся і тут-таки гепнувся долілиць. Це мене вразило: невже наше судно раптово накренилося? Тож я підвівся і миттю впав знову.

Лише тепер мене осяяла думка, що я був п’яним — неймовірно п’яним — все-таки питво проникло просто до мозочка, не кажучи вже про решту голови. Член поромної команди, який піднявся на палубу для того, щоб пересвідчитися, що всі пасажири полишили судно, побачив мої старанні спроби шкандибати вперед, спираючись на лижні палиці. Він гукнув помічника, й вони удвох, узявши мене під руки, видворили з судна. Хитаючись навсібіч і привертаючи до себе (здебільшого здивовані) погляди, мені здавалося, що я переміг систему: полишив Норвегію із двома пляшками, а прибув до Англії з однією. Я перехитрив британських митників на цілу пляшку, що її, як я здогадувався, вони радо облюбували б для себе.

Багатим на події та певною мірою на страждання став 1951-й. У березні померла тітонька Берді, яка постійно була у моєму житті. Вона жила з нами відколи я себе пам’ятаю і беззастережно любила нас усіх. (Берді — тендітна жінка, яка мала скромні розумові здібності. Серед материних братів і сестер лише вона мала таку ваду. Я так і не знаю, що ж сталося з нею у ранньому віці: зокрема, чув, що в дитинстві вона отримала травму голови, але також говорили про вроджену недостатність щитовидної залози. Проте це не мало для нас ніякого значення: вона була просто тітонькою Берді, невід’ємною частиною нашої родини). Її смерть мене надзвичайно вразила, певно, я лише тоді зрозумів, наскільки тісно моє життя, усі наші життя були пов’язані з нею. Коли за кілька місяців до того я отримав стипендію до Оксфорда, саме Берді вручила мені телеграму, обій­няла й привітала, зронивши сльозу. Вона розуміла: це означає, що я, наймолодший із її небожів, збираюся полишити домівку.

Я мав їхати в Оксфорд наприкінці літа. Мені тоді щойно виповнилося вісімнадцять, і батько вирішив, що настав час для відвертої чоловічої розмови. Ми говорили про кишенькові витрати та гроші — таке собі питання, адже я досить ощадливо витрачав кошти, тринькаючи гроші хіба що на книги. Тоді батько завів розмову про те, що його дійсно хвилювало.

— Не схоже на те, щоб ти мав багато подружок, — сказав він. — Тобі не подобаються дівчата?

— Із ними все гаразд, — відповів я, воліючи завершити розмову.

— Можливо, тебе більше цікавлять хлопці? — наполягав батько.

— Так, але… це лише почуття, я ніколи не робив чогось «такого», — я наполохано додав: — Тільки не кажи мамі: вона не зможе цього стерпіти.

Проте батько таки сказав їй, і наступного ранку вона увірвалася, вергаючи громами — я ще ніколи не бачив у неї такого виразу обличчя.

— Ти огидний, — сказала вона. — Краще б ти взагалі не народився.

Після того вона пішла й упродовж кількох днів не говорила зі мною. А коли все ж заговорила — у її словах не було жодної згадки про ті висловлювання (та й узагалі вона більше не поверталася до цієї теми), та щось відбулося між нами. Мама, попри свою відкритість і готовність підтримати у більшості випадків, у цьому питанні вирізнялася різкістю та непохитністю. Як і батько, вона читала Біблію, їй подобалися Псалми та Пісня над піснями Соломона, проте не давали спокою страшні вірші з книги Левит: «А з чоловіком не будеш лежати як із жінкою, гидота воно!».[14]

Як лікарі, мої батьки мали багато медичних книг, у тому числі й кілька на тему «сексуальної патології», тож до дванадцяти років я вже перечитав праці Крафта-Ебінґа,[15] Маґнуса Гіршфельда[16] та Гевлока Елліса.[17] Проте не відчував, що такий «стан здоров’я» може звузити мою ідентичність до ярлика чи діагнозу. Друзі у школі знали, що я «інакший» хіба тому, що я чемно відмовлявся брати участь у вечірках, які обіцяли завершитися поцілунками й мацанням.

Занурений спершу в хімію, а згодом у біологію, я не особливо усвідомлював, що відбувалося довкола мене — чи в мені — у школі я ні на кого не западав (хоча мене не лишала байдужим скульптурна репродукція у натуральну величину, що стояла нагорі сходового маршу — знаменита статуя оголеного, з виточеними мускулами Лаокоона, який намагається врятувати синів від змія). Я знав, що деяких людей жахає сама ідея гомосек­суальності, підозрюючи, що саме так було і з моєю матір’ю. Тому я і сказав батькові: «Тільки не кажи мамі: вона не зможе цього стерпіти». Певно, не варто було говорити цього й батькові. Загалом я вважав, що моє статеве життя не має нікого, окрім мене, обходити. Це не було таємницею, але й не мало стати предметом обговорень. Мої найближчі друзі Ерік і Джонатан були в курсі, проте ми майже ніколи про це не говорили. Джонатан якось сказав, що вважав мене «асексуалом».

Усі ми — творіння певного виховання, своїх культур, своїх часів. Я мав постійно нагадувати собі, що моя мати була народжена у 1890-ті, вихована за ортодоксальними традиціями, а також що в Англії 1950-х років гомосексуальна поведінка вважалася не просто збоченням, а кримінальним злочином. Я мав пам’ятати, що секс, як релігія чи політика, був однією з тих сфер, де загалом розважливі та пристойні люди можуть виявляти сильні ірраціональні почуття. Мати не хотіла бути жорстокою чи бажати мені смерті. Зараз я розумію, що вона просто була приголомшена і, певно, шкодувала про свої слова, заштовхавши їх у потаємний закуток своєї свідомості.

Та ці слова ще довго не давали мені спокою, зігравши ключову роль у стримуванні й сповненні почуттям провини у тому, що мало би стати вільним і радісним вираженням сексуальності.

Мій брат Девід зі своєю дружиною Лілі, знаючи, що мій сексуальний досвід є дуже скромним, списували це на сором’язливість і вважали, що гарна жінка та бодай один добрячий трах налагодять справу. Під час різдвяних свят 1951 року, після мого першого семестру в Оксфорді, вони взяли мене до Парижа, маючи на меті не лише споглядання визнач­них місць — Лувру, собору Паризької Богоматері, Ейфелевої вежі, — а й для того, щоб відвести мене до якоїсь жалісливої повії, яка перевірила б мене на ділі, майстерно й терпляче навчивши премудростей сексу.

Отже, було обрано підходящу за віком повію з відповідним характером. Девід і Лілі спершу провели з нею бесіду, пояснивши їй ситуацію, після чого я пішов до її помешкання. Я був таким наляканим, що мій пеніс обм’як, а яєчка немовби хотіли сховатися у черевній порожнині.

Повія, яка нагадувала одну з моїх тіток, одразу ж зрозуміла у чому річ. Вона добре володіла англійською (це було одним із критеріїв відбору) і сказала: «Не хвилюйся, ми натомість мило посидимо за чаєм». Вона дістала чайне приладдя і птифури,[18] поставила чайник і поцікавилася, який чай мені до вподоби. «Лапсанг, — відповів я. — Полюбляю аромат диму». Тоді до мене вже повернулися голос і впевненість, і ми невимушено теревенили, смакуючи чай.

Я пробув у неї з півгодини, а тоді пішов. Брат із дружиною чекали мене надворі.

— Як це було, Олівере? — з натиском запитав Девід.

— Неймовірно, — відповів я, обтрушуючи крихти з бороди.

Коли мені виповнилося чотирнадцять, уже було зрозуміло, що я стану лікарем. Двоє моїх старших братів, як і наші батьки, були медиками.

Однак я не був певен, що хочу стати лікарем. Тому більше не міг плекати честолюбні прагнення стати хіміком — ця наука сама собою випередила неорганічну хімію XVIII i XIX століть, що мене так захоплювали. Проте у чотирнадцяти- чи п’ятнадцятирічному віці, надихнувшись своїм шкільним учителем біології та Стейнбековим «Консервним рядом»,[19] я вирішив, що хочу стати біологом океану.

Ставши стипендіатом Оксфорда, я постав перед вибором: піти зоологічним напрямком чи податися на підготовчі курси при медичному коледжі й вивчати анатомію, біохімію та фізіологію. Найбільшу цікавість у мене викликала фізіологія відчуттів — як ми бачимо кольори, різкість, рух? Як ми взагалі щось розпізнаємо? Як візуально осягаємо світ? Це почало цікавити мене ще змалечку через те, що я страждав на очні мігрені,[20] адже окрім сліпучих зиґзаґів, передвісників нападів, іноді упродовж аури[21] я міг втрачати відчуття кольору, різкості чи руху, а то і взагалі здатність будь-що розрізняти. Ці жахливі, проте заворожливі образи могли зринати переді мною, невиразні й поруйновані, а тоді набути чітких обрисів і відтворитися знов — і це упродовж кількох хвилин.

Моя домашня хімічна міні-лабораторія почала виконувати роль ще й проявної кімнати. Особливо мене приваблювали кольорові і стереофотографії — вони збурили в мені інтерес до того, як мозок створює колір і різкість. Я полюбляв біологію океану майже так само, як хімію, але тепер же волів осягнути роботу людського мозку.

* * *

Я ніколи не був впевнений у своїх інтелектуальних здібностях, хоча мене і вважали тямущим. Як і мої найближчі шкільні друзі, Джонатан Міллер і Ерік Корн, я був одержимий одночасно і наукою, і літературою. Я схилявся перед розумом Джонатана й Еріка, мені було невтямки, чому вони тиняються зі мною. Як би там не було, ми всі троє отримали стипендії до університету. Після цього мене спіткали деякі труднощі.

Для вступу в Оксфорд потрібно складати іспити, які для мене були простою формальністю, адже я вже мав відкриту стипендію. Однак ці випробування я завалив. Коли ж пішов складати їх ще раз, то знову завалив. Спробував скласти втретє — і ситуація повторилася. Тут уже містер Джонс, ректор, покликав мене на приватну розмову: «Сакс, ти блискуче написав роботу для отримання стипендії. То чому ж ти постійно завалюєш цей дурний іспит?». Я не знав, що відповісти, і він продовжив: «Ти маєш останній шанс». Тож я взявся за складання іспиту ще раз, і ця четверта спроба нарешті увінчалася успіхом.

У школі святого Павла я міг разом із Еріком та Джонатаном насолоджуватися нескладним поєднанням гуманітарних і природничих наук. Також очолював наше товариство літераторів і водночас обіймав посаду секретаря природничого клубу. В Окс­форді така суміш була складнішою, оскільки кафедра анатомії, лабораторії та наукова бібліотека Редкліффа[22] були скупчені на Саут-паркс Роуд, на певній відстані від лекційних залів та університетських коледжів. Між тими, хто студіював природничі науки чи відвідував підготовчі медичні курси, і рештою університету пролягали як фізичні, так і соціальні розбіжності.

Під час свого першого семестру в Оксфорді я гостро це відчував. Ми мали писати есеї і представляти їх кураторові — це спонукало мене просиджувати цілі години в бібліотеці Редкліффа за читанням наукових досліджень та оглядів, відбирати з них матеріал, що видавався найважливішим, і представляти його у якийсь цікавий нестандартний спосіб. Я залюбки, навіть із захопленням проводив чимало часу за читанням праць із нейропсихології — здавалося, що переді мною відкриваються нові широкі обрії, і водночас я все більше усвідомлював, чого мені насправді бракує. Я не читав майже ніякої неспеціалізованої літератури, окрім «Біографічних нарисів» Мейнарда Кейнса,[23] і хотів написати власні «Біографічні нариси» з клінічним ухилом — історії про індивідів із незвичайними слабкостями чи силами, з демонстрацією того, який вплив ці особливі риси мають на їхні життя. Іншими словами, ці нариси стали б клінічними біографіями чи свого роду історіями хвороб.

Першою (і зрештою єдиною) темою подібного дослідження став для мене Теодор Гук,[24] на чиє ім’я я натрапив, коли читав біографію Сіднея Сміта,[25] видатного дотепника ранньої вікторіанської епохи. Гук також був неабияким гострословом на десяток-два років раніше за Сміта. Крім того, він володів надзвичайними здібностями до створення музики. Розповідають, що Гук створив понад п’ять сотень опер просто сидячи за фортепіано, імпровізуючи та проспівуючи всі партії. Вони були справжньою окрасою миті — дивовижні, прекрасні, швидкоплинні; зімпровізовані, неповторювані, не зафіксовані на папері і невдовзі забуті. Мене зачарувала геніальність Гукових імпровізацій: що ж це мав бути за мозок, що уможливлював би створення подібного?

Я почав читати усе, що міг відшукати, про Гука, не оминув увагою і кілька його книг. Його праці здавалися мені навдивовижу нудними й важкими для сприйняття, контрастуючи з описами блискавичних, нестримно винахідливих імпровізацій. Я чимало думав про Гука і до кінця осіннього триместру написав про нього есей, що сягав майже шести друкованих аркушів щільного тексту, усього близько чотирьох-п’яти тисяч слів.

Нещодавно я натрапив на цей есей у шухляді разом з іншими своїми ранніми працями. Коли гортав сторінки, то був вражений плавністю тексту, його всебічністю, пишномовністю і претензійністю. Здавалося, що це писав не я. Може, я його гамузом звідкись здер, чи зібрав докупи з півдесятка різних джерел, чи, можливо, це було моє власне писання у професійному науковому стилі, який я вже тоді засвоїв попри те, що був ще фактично неопереним вісімнадцятирічним парубійком?

Гук для мене — спосіб відволіктися; більшість моїх есеїв стосувалися фізіології і їх щотижня потрібно було читати кураторові. Узявшись за цю тему, я дуже загорівся: стільки читав і обмірковував, що фактично не мав часу написати есей. Коли ж настав день презентації, я узяв із собою блокнот і прикинувся, що читаю з нього, перегортаючи сторінки та імпровізуючи. У якийсь момент Картер (доктор С. В. Картер, мій куратор у Королівському коледжі) перервав мене.

— Щось не зовсім уловив, — сказав він. — Могли б ви прочитати це ще раз?

Далі я дещо знервовано спробував відтворити кілька останніх речень. Картер був спантеличеним:

— З вашого дозволу я гляну.

Я простягнув йому чистий блокнот.

— Вражаюче, Сакс, — сказав куратор. — Просто вражаюче. Проте я хочу, щоб у майбутньому ви писали свої есеї.

Як студент Оксфорду, я мав доступ не лише до Наукової бібліотеки Редкліффа, але й до неперевершеної Бодліанської[26] загальної бібліотеки, витоки якої сягали 1602 року. Саме там я натрапив на праці Гука, тепер невідомі й забуті. Жодна інша бібліотека, окрім хіба що бібліотеки Британського музею, не містила потрібних мені відомостей, та й спокійна атмосфера Бодліанської бібліотеки ідеально сприяла створенню текстів.

Проте серед оксфордських бібліотек я найбільше полюбляв нашу, у Королівському коледжі. Нам розповіли, що її величну будівлю спроектував Крістофер Рен.[27] Під нею, у лабіринті труб і батарей опалення, розташовувалися неосяжні підземні сховища.

Можливість тримати в руках старовинні книги, першодруки, стала для мене новим досвідом. Понад усе я вподобав «Історії тварин» Конрада Геснера[28] (1551) з розкішними ілюстраціями (включно зі знаменитим «Носорогом» Альбрехта Дюрера) і чотиритомну працю Луї Аґассі[29] про викопних риб. Саме у тих книгосховищах я побачив перші видання усіх праць Дарвіна і саме там просто-таки закохався у праці сера Томаса Брауна[30] — у його «Віросповідання цілителів», «Гідріотафію», «Сад Кіра» («Шахоподібні ромби»). Якими ж безглуздими були деякі з них, проте яку мали прекрасну мову! І, часом переситившись класичною пишномовністю Брауна, можна було перемкнутися на жваву лапідарну мову Свіфта,[31] перші видання праць якого, звичайно ж, у повному складі містилися у бібліотеці. Я зростав на книгах ХІХ століття, що їх полюбляли мої батьки, а у підземеллях Королівської бібліотеки мені відкрилася література XVII–XVIII століть — Джонсон, Г’юм, Ґіббон, Поуп. Ці книги були у вільному доступі — не в окремому замкненому сховищі рідкісних видань, а просто стояли собі на полицях, як я здогадувався, від часу першого опублікування. Саме у сховищах Королівського коледжу я насправді пройнявся розумінням історії і власної мови.

* * *

Моя мама, хірург і анатом, змирившись із тим, що я був надто незграбним, щоб ступати її слідами як хірург, мала надію, що принаймні досягну значних результатів на ниві анатомії під час навчання в Оксфорді. Ми займалися розтином трупів, відвідували лекції і за кілька років мали складати випускний іспит із анатомії. Коли вивісили результати нашої групи, я побачив, що моє прізвище розташоване внизу списку. Боячись материної реакції, я вирішив, що за таких обставин мені просто необхідно перехилити чарку. Тож подався до свого улюбленого пабу «Білий кінь» на Броуд-стрит, де хильнув чотири чи п’ять пінт сидру — міцнішого, ніж більшість сортів пива, та й дешевшого.

Коли я, п’яний, викотився з «Білого коня», мене захопила божевільна й зухвала ідея — спробувати компенсувати свої жахливі результати випускних іспитів із анатомії, подавшись на здобуття надзвичайно престижної університетської нагороди — стипендії Теодора Вільямса з анатомії людини. Іспит уже розпочався, проте, сповнений рішучості від кількості вжитого алкоголю, я, похитуючись, ввалився в аудиторію, розташувався за вільним столом і почав розглядати екзаменаційні завдання.

Білет містив сім запитань. Я одразу ж ухопився за одне з них («Чи видозміни у структурі тягнуть за собою функціональні модифікації?») і, не спиняючись, упродовж двох годин писав на цю тему, використовуючи все, що мені було відомо з зоології й ботаніки, щоб зробити якнайповніший огляд. Після того полишив аудиторію за годину до завершення іспиту, знехтувавши рештою запитань. Результати були опубліковані в The Times тих вихідних: я, Олівер Вулф Сакс, здобув стипендію. Усі були ошелешені: як це можливо, щоб людина, яка пасла задніх на випускних іспитах із анатомії, завершила отриманням стипендії Теодора Вільямса? Я не був аж настільки здивованим, адже цей випадок був немовби оберненим повтором того, що сталося під час складання вступних іспитів до Оксфорда. Зазвичай я дуже кепсько складаю іспити, що передбачають однозначні відповіді, гублюся в запитаннях, на які потрібно відповісти «так» чи «ні», проте есеї надихають мене розпростати крила. Стипендія Теодора Вільямса принесла мені п’ятдесят фунтів — цілих 50! Я ще ніколи не тримав у руках стільки грошей водночас. Цього разу подався не до «Білого коня», а до книгарні Блеквелла (що розташована по сусідству з пабом), де за 44 фунти придбав дванадцятитомний Оксфордський словник англійської мови — найбільш омріяну для мене працю у світі. Пізніше, продовживши навчання у медичному виші, я перечитав його увесь, та й зараз я часом полюбляю гортати якийсь із томів перед сном.

* * *

В Оксфорді моїм найближчим другом був Келман Коген, стипендіат програми Родса,[32] що вивчав математичну логіку. Мені раніше ніколи не доводилося спілкуватися з логіком, і мене вражала гострота його розуму. Здавалося, він може цілими тижнями безперервно ламати голову над однією задачею. Коген любив завзято міркувати над чимось, його, здається, захоплював сам процес розмірковування, незалежно від ідей, до яких він приходив.

Попри значну несхожість між собою, ми чудово ладнали. Його в мені приваблювала образність мислення, що часом вирізнялася особливою невтримністю, мені ж, своєю чергою, імпонувала чіткість його думок. Він знайомив мене з працями гігантів математичної логіки Гільберта[33] та Брауера,[34] а я розповідав йому про Дарвіна та видатних натуралістів ХІХ століття.

Наука уявляється нам відкриттям, мистецтво — творенням, але чи існує «третій світ» — світ математики, що певним незбагненним чином поєднує перші два? Чи існують числа, скажімо, прості, у якійсь сфері вічних ідей, яку обстоював Платон? Чи вони були вигадані, як вважав Аристотель? Як пояснити природу ірраціональних чисел на кшталт π? Чи уявних, на зразок квадратного кореня з мінус двох? Ці речі часом ледь уловимо баламутили мою уяву, та для Калмана вони були ледь не питаннями життя і смерті. Він мав надію будь-що примирити між собою платонічний інтуїціонізм Брауера та аристотелівський формалізм Гільберта — такі різні, але взаємодоповнювані уявлення про математичну реальність.

Коли я розповів про Кела батькам, вони одразу ж занепокоїлися, як далеко він від дому, і запросили його погостювати тиждень у нашому лондонському будинку й пригоститися домашніми стравами. Кел їм сподобався, однак наступного ранку мати обурилася, виявивши, що одне з його простирадл помережане чорнильними написами. Коли я пояснив, що Кел — геній, який скористався простирадлом для розробки нової теорії в математичній логіці (тут я трохи перебільшив), обурення змінилося благоговійним трепетом, і вона наполягла на тому, що це простирадло не потрібно прати, не потрібно витирати ці написи на випадок, якщо під час наступного приїзду Келману знадобиться ще раз їх переглянути. Також вона з гордістю демонструвала його Зелігу Бродецькому,[35] що свого часу мав найкращі результати на іспитах із математики у Кембриджі (і був палким сіоністом). Це єдиний математик, з яким вона була знайома.

Келман навчався у Рид-коледжі в Ореґоні, який, за його словами, славився видатними студентами. Він і сам упродовж багатьох років очолював рейтинг випускників. Сказав він це просто, без манірності, так, немовби йшлося про погоду. Це був факт, та й годі. Здається, мене він також вважав тямущим, попри властиві моєму розуму прояви хаотичності й браку логіки. Келман думав, що яскраві особистості мають одружуватися із собі подібними й народжувати не менш талановитих дітей.

Маючи це на думці, він вирішив улаштувати мені зустріч з іншою стипендіаткою Родса, американкою міс Айзек. Раел Джин — скромна, втім (як раніше сказав Кел) із гострим, мов алмаз, розумом, і під час обіду ми з нею обговорювали високі матерії. Згодом цілком приязно попрощалися, проте більше ніколи не зустрічалися. А Келман більше не намагався мене засватати.

Улітку 1952 року, під час наших перших тривалих канікул, ми з Келманом подалися автостопом через Францію до Німеччини, ночуючи у студентських гуртожитках, що траплялися нам на шляху. Часом ми підхоплювали вошей і змушені були голити голови. Якось один із наших товаришів по Королівському коледжу, чепурун Ґергарт Зінсгаймер, запросив нас заскочити на озеро Тіті у Чорному лісі,[36] де вони з батьками саме проводили літо. Коли ми з Келманом, брудні й лисі, ввалилися до них, розповідаючи про свою боротьбу з вошами, нас обох змусили прийняти ванну, а наш одяг продезинфікували обкурюванням. Після нетривалого, ніякового перебування у витончених Зінс­гаймерів ми подалися до Відня (він значною мірою уявлявся нам як у фільмі «Третя людина»[37]), де скуштували всіх відомих людству лікерів.

* * *

Хоч я і не здобув ступеня з психології, але час від часу відвідував лекції на відповідному факультеті. Саме там я побачив Джеймса Джерома Ґібсона,[38] сміливого експериментатора й теоретика візуальної психології, який прибув до Оксфорда у творчу відпустку з Корнелльського університету. Ґібсон недавно опублікував свою першу працю «Сприйняття видимого світу» та із задоволенням давав нам бавитися зі спеціальними окулярами, що в одному оці чи й в обох давали перевернуте зображення. Ніщо не видавалося химернішим, ніж бачити, як світ перевертається догори дриґом, і все ж таки через певний час мозок адаптувався до цих змін, переорієнтовуючи бачення довколишнього зримого світу (лише для того, щоб виявилося, що світ знову перевернувся з ніг на голову, коли знімеш ці чудернацькі окуляри).

Мене полонили також і оптичні ілюзії, що були демонстрацією того, як розум, інтуїція та й навіть здоровий глузд беззахисні перед силою сприйняттєвих спотворень. За допомогою Ґібсонових окулярів, що продукують зворотне зображення, проявлялася здатність розуму коригувати оптичні викривлення, а водночас оптичні ілюзії є доказом його неспроможності виправляти відхилення у сприйнятті.

Річард Селіґ.[39] Минуло шістдесят років, а я і досі бачу перед собою його обличчя та лев’ячу манеру триматися, відколи 1953 року вперше побачив цього чоловіка під стінами оксфордського коледжу Маґдален. Ми розговорилися. Припускаю, що саме він розпочав розмову, адже я завжди був надто сором’язливим, щоб першим іти на контакт. А його надзвичайна врода ще більше сповнювала мене відчуттям ніяковості. Під час тієї першої розмови я дізнався, що він стипендіат премії Родса й поет, а також що він уже встиг поперебиватися низкою нерегулярних заробітків у Штатах. Він знав про світ значно більше за мене, навіть із урахуванням різниці у віці (йому було двадцять чотири, мені — двадцять). Його знання були значно ширшими, ніж у більшості студентів старших курсів, що після школи одразу вступили до університету, не отримавши перед тим жодного досвіду справжнього життя. Його в мені щось зацікавило, і ми невдовзі потоваришували. Ба більше, я в нього закохався. Це почуття прийшло до мене вперше у житті.

Я закохався у його обличчя, його тіло, його розум, його поезію — у все, що було в ньому. Він частенько приносив мені щойно написані вірші, а я показував йому свої есеї з фізіології. Гадаю, не я один мав до нього почуття: були й інші — як жінки, так і чоловіки, яких не могла не привабити його надзвичайна врода, видатні таланти, енергійність і любов до життя. Селіґ вільно оповідав про себе, про опанування поетичного ремесла під началом поета Теодора Рьотке,[40] про дружбу з багатьма художниками і про те, як він, пробувши рік художником, усвідомив: якими б не були його таланти, його справжня пристрасть — це поезія. Річард часто тримав у голові образи, слова, поетичні рядки, місяцями свідомо чи мимовільно опрацьовував їх, зрештою перетворюючи на завершені вірші або ж полишаючи ідею про них. Його поезію друкували в Encounter, The Times Literary Supplement, Isis і Granta, а великим його прихильником був Стівен Спендер.[41] Я вважав його генієм, чи принаймні геніальною особистістю у процесі становлення.

Ми ходили з ним на довгі прогулянки, обговорюючи поезію та науку. Річарду подобалося слухати мої захоплені розмови про хімію і біологію, під час яких сором’язливість полишала мене. Попри те, що я усвідомлював свою закоханість у Річарда, втім дуже боявся це визнавати. Материні слова про «огиду» спонукали мене помовкувати про те, хто я такий. Однак якимось незбагненним, дивовижним чином любов до такої людини спов­нювала мене почуттям радості й гордості. Одного дня із завмиранням серця я сказав Річарду, що закоханий у нього, не уявляючи, якої реакції слід чекати. Він обійняв мене, схопив за плечі й промовив: «Я знаю. Я не такий, але я ціную твоє ставлення і теж люблю тебе — по-своєму». Після цих слів я не відчув себе покинутим чи нещасним. Він якомога делікатніше сказав те, що мав, і наша дружба тривала. Тепер, коли мої болючі й марні бажання було приглушено, я відчув, що мені стало легше спілкуватися з Річардом.

Я гадав, що наша дружба триватиме все життя, і він, напевно, думав так само. Та одного дня він прийшов до мого барлогу дуже схвильований. Він сказав, що виявив у себе в паху набряк, якому спершу не надав значення, гадаючи, що він мине. Проте набряк збільшувався, спричиняючи все більше тривоги. Я тоді відвідував підготовчі курси при медичному коледжі, тож Річард попросив мене оглянути це місце. Він спустив штани й труси, і зліва я побачив пухлину розміром з яйце. Вона мала чітке розташування і була твердою на дотик. «Рак», — майнула у мене здогадка. «Ти маєш сходити до лікаря. Можливо, потрібна біопсія. Не відкладай», — застеріг я.

Після біопсії лімфатичного вузла Річарду поставили діагноз «лімфосаркома» і сказали, що йому лишилося жити не більше двох років. Сповістивши мене про це, він більше ніколи зі мною не розмовляв. Я першим розпізнав смертельну суть цієї пухлини, тож, мабуть, він вважав мене своєрідним посланцем чи символом смерті.

Утім Річард був налаштований якомога повніше прожити відведений йому час. Він одружився з ірландською арфісткою та співачкою Мері О’Гара, подався з нею до Нью-Йорка, а через рік і три місяці помер. У ці останні місяці життя він написав чимало найкращих своїх поезій.

Випускні іспити в Оксфорді складають після трьох років навчання. Я ж і далі займався там дослідницькою роботою і вперше відчув себе досить самотнім, адже практично всі мої однолітки полишили альма-матер.

Після того, як я здобув стипендію Теодора Вільямса, мені запропонували дослідницьку посаду на кафедрі анатомії. Але я відхилив пропозицію, попри своє захоплення професором анатомії, знаменитим і надзвичайно легким у спілкуванні Вілфрідом Ле Ґрос-Кларком.[42]

Ле Ґрос-Кларк був прекрасним викладачем, який знайомив студентів із анатомією людини з позицій еволюційного розвитку. Крім того, він тоді був знаний як людина, яка зробила значний внесок у розкриття Пілтдаунської містифікації.[43] Та я відхилив його пропозицію, спокусившись курсом блискучих лекцій з історії медицини, які читав доцент, фахівець із харчування людини Сінклер.[44]

Мене завжди цікавила історія. Навіть у свої хлоп’яцькі «хімічні» дні я волів дізнаватися про життя видатних хіміків, про колізії та неоднозначності, що часом стають супутниками нових теорій і відкриттів. Я прагнув побачити розвиток хімічної науки як сміливого людського починання. А тепер у лекціях Сінклера звучала історія фізіології, ідеї та риси діячів цієї науки, втілені у життя.

Друзі й навіть куратор у Королівському коледжі намагалися застерегти мене, відмовити від помилкового, як їм здавалося, кроку. Проте я не поступився у своєму намірі. Навіть попри чутки, що ширилися про Сінклера. Втім у цих чутках не було нічого особливого: просто пересуди про його «специфічність» і манеру триматися відособлено. Крім того, подейкували, що університет планує закрити його лабораторію.

Я усвідомив свою помилку одразу після того, як почав відві­дувати ЛХЛ — Лабораторію харчування людини.

Сінклер мав енциклопедичні знання, принаймні у царині історії. Він доручив мені роботу над темою, про яку я мав лише туманне уявлення. Під час дії «сухого закону» охочі до алкоголю, позбавлені можливості діставати його легально, вподобали дуже міцний алкогольний екстракт ямайського імбиру, або ж «джейк», який тоді був доступний у вільному продажу як «засіб для підвищення тонусу нервів». Наслідком вживання цієї настоянки ставав так званий «джейковий параліч», що спричиняв неврологічні ураження кінцівок. Коли стало очевидно, що в умовах «сухого закону» цей екстракт є потенційним об’єктом зловживань, в уряді виникла ідея розбавити його дуже неприємним на смак складником — триортокрезилфосфатом (ТОКФ). Проте такі заходи заледве могли віднадити любителів спиртного, і невдовзі стало зрозуміло, що ТОКФ фактично був небезпечною для нервової системи отрутою уповільненої дії. Перш ніж це було виявлено, понад п’ятдесят тисяч американців зазнали значних і часто незворотних уражень нервових закінчень. Характерний параліч уражав як руки, так і ноги, внаслідок чого у людей розвивалася специфічна легко впізнавана манера пересуватися, так звана «джейкова хода».

Невідомо, як саме ТОКФ впливав на нервові закінчення, проте, за деякими припущеннями, він найбільше вражав мієлінову оболонку нервів і, за словами Сінклера, не мав протиотрути. Він кинув мені виклик — розробити модель хвороби на тварині. Зважаючи на свою любов до безхребетних, я одразу подумав про земляних черв’яків: у них містилася величезна кількість нервових волокон, укритих мієліновою оболонкою. Саме ці волокна відповідали за здатність черв’яків миттєво скручуватися у разі травми чи небезпеки. Черв’яки порівняно легко підлягали дослідженню, та й діставати черв’яків у будь-яких кількостях не становило проблеми. Я гадав, що на додачу до червів можу взяти курчат і жаб.

Варто було нам обговорити проект, як Сінклер засів у своєму заставленому книгами кабінеті. Після цього не лише я, але й уся лабораторія майже не могла до нього доступитися. Інші дослідники були старшими й раділи, що можуть самостійно продовжувати роботу. Я ж, навпаки, був новачком і страшенно потребував порад і вказівок. Я намагався потрапити до Сінклера, але після півдесятка спроб усвідомив, що це марна справа.

Робота пішла погано від самого початку. Я не знав, якої концентрації має бути ТОКФ, у який спосіб його потрібно випробовувати, не уявляв, чи варто підсолоджувати його, щоб замаскувати гіркий смак. Спершу черв’якам і жабам не припали до душі триортокрезилфосфатні ласощі мого приготування. Проте курчата, здавалося, ладні були поглинати будь-що — це було видовище не з приємних. Попри їхню ненажерливість, дзьобання і лемент, що вони здіймали, я почав пройматися до них теплими почуттями, певною мірою пишатися їхньою галасливістю та енергійністю, цінувати їхні індивідуальні особливості поведінки й риси «характеру». За кілька тижнів лапи курчат почали слабнути — дія ТОКФ давала про себе знати. На цьому етапі я подумав, що він подібний до нервово-паралітичних газів (руйнівних для ацетилхоліну, який є нейромедіатором). Половині напівпаралізованих пташок я почав давати протиотруту — холінолітичні засоби. Прорахувавшись із дозуванням, я примудрився прикінчити усіх цих курей. Інша ж половина піддослідних, які не вживали протиотруту, хворіли й слабнули — я заледве міг це стерпіти. Фіналом дослідження стало те, що у моєї улюбленої курки, яка не мала імені (лише номер 4304), підкосилися паралізовані лапи, й вона, жалісно сокочучи, впала на землю. Вона мала незвично лагідну й покірну вдачу. Коли я за допомогою хлороформу вкоротив їй віку, то виявив пошкодження мієлінової оболонки периферичних нервів і нервових аксонів у спинному мозку, так само як і в постраждалих людей, яким зробили розтин.

Також я виявив, що ТОКФ викликає порушення рефлексу швидкого скручування у земляних черв’яків, не впливаючи на характер інших їхніх рухів. Також зауважив руйнування у них мієлінових оболонок нервових волокон, навіть тоді, коли черв’яки, позбавлені таких оболонок, лишалися неушкодженими. Втім я відчував, що цей експеримент загалом був провальним і годі мені сподіватися стати колись дослідником. Я докладно описав свій експеримент у звіті, пропускаючи написане крізь себе, а тоді спробував викинути з голови спогади про цю жалюгідну подію.

Я був пригніченим через провал свого дослідження і самотнім, бо усі мої друзі полишили університет. Відчував, що поринаю у якийсь тихий, але бентежний відчай. Єдину полегкість приносили фізичні навантаження, тому я щовечора влаштовував тривалу пробіжку вздовж Айсісу. Зазвичай бігав десь із годину, після чого пірнав у річку і плавав. Потім, мокрий і трохи промерзлий, я вертався до свого благенького помешкання напроти церкви Христа. Ковтав якийсь холодний обід (курчат я більше їсти не міг) і брався писати до пізньої ночі. Ці рукописи з назвою «Нічні ковпаки» були шаленими, але безуспішними спробами філософувати, вигадувати якісь рецепти життя і підстави для просування вперед.

Куратор із Королівського коледжу, який намагався відмовити мене від роботи під керівництвом Сінклера, відчув мій стан (це мене дуже здивувало й підбадьорило, адже тоді я взагалі не був певен, що він пам’ятає про моє існування) і висловив занепокоєння моїм батькам.

Порадившись між собою, вони вирішили, що мене потрібно витягнути з Оксфорда й завантажити важкою фізичною працею від світання до смеркання у якій-небудь приязній і доброзичливій спільноті. Батьки вважали, що найбільше для цієї мети підходить кібуц,[45] та й мені припала до душі ця ідея, хоч я і не мав жодних релігійних чи сіоністських намірів. Тож згодом відбув до Ейн а-Шофету, «англосаксонського» кібуцу поблизу Хайфи,[46] де передбачалося, що зі мною спілкуватимуться англійською, допоки я, за їхніми сподіваннями, не оволодію вільно івритом.

Літо 1955 року провів у кібуці. Я мав вибір — працювати в дендрарії чи з курми. Ці птахи відтепер наводили на мене жах, тому я обрав роботу в дендрарії. Ми прокидалися вдосвіта, снідали всією громадою і вирушали на роботу.

Мене вражало, що на обід, вечерю та навіть на сніданок на столах постійно стоять величезні миски рубленої печінки. Рогатої худоби у кібуці не було, і мені було невтямки, як із самих лише курей можна отримати з півсотні кілограмів печінки щодня. Коли ж поцікавився цим, довкола вибухнув регіт: мені пояснили, що те, що я прийняв за печінку, було насправді рубленим баклажаном — овочем, якого я ніколи не куштував в Англії.

Я був у хороших стосунках із усіма (принаймні з будь-ким міг перекинутися словом), але ні з ким не зближувався. У кібуці жило повно сімей, чи радше одна величезна родина, в якій усі батьки доглядали всіх дітей. Серед них я виділявся як одинак, що не мріяв у майбутньому жити в Ізраїлі (як багато хто з моїх двою­рідних братів). Мені не дуже добре вдавалися світські теревені, і за перші два місяці я недалеко просунувся у вивченні івриту, попри посилені заняття в ульпані.[47] Утім на десятому тижні вже знічев’я почав розуміти цю мову й висловлюватися нею. А значні фізичні навантаження й присутність дружелюбних, уважних людей навколо слугували мені розрадою після нестерпних місяців, які я провів у лабораторії Сінклера, самотній та замкнений у собі.

Окрім того, перебування у кібуці значно вплинуло і на мій фізичний стан. Я прибув туди ні на що не здатним 113-кілограмовим слабаком, а за три місяці скинув майже 30 кілограмів. Наприкінці цього терміну вже почувався у власному тілі більш звично.

Полишивши кібуц, на кілька тижнів подався у мандри іншими закутками Ізраїлю. Він справив на мене враження молодої ідеалістичної країни в облозі. Під час пасхального седеру,[48] згадуючи про вихід євреїв із Єгипту, говорять: «Наступного року в Єрусалимі». І ось нарешті я побачив місто, у якому Соломон побудував свій храм за тисячу років до Різдва Христового. Проте Єрусалим тоді був розділений, і потрапити до старого міста було неможливо.

Я досліджував інші місця Ізраїлю: старий порт Хайфи, що припав мені до душі; Тель-Авів; мідні шахти у Негеві,[49] що, як побутує думка, належали царю Соломону. Мене вразило те, що я прочитав про кабалу в юдаїзмі, особливо про його космогонію, тож згодом здійснив першу мандрівку, певною мірою паломницьку, до Цфата, де у ХVI столітті жив і поширював своє вчення видатний Іцхак Лурія.[50]

Потім я подався до пункту призначення, який насправді мене цікавив — Червоного моря. Тоді населення Ейлата становило всього кілька сотень людей — не набагато більше, ніж наметів і халупок (тепер це узбережжя заповнене розкішними готелями, а населення сягає 50 тисяч). Майже весь день я проплавав під водою із маскою та трубкою і вперше спробував пірнути з аквалангом, хоча тоді цей вид плавання був ще не дуже розвинений. (Кілька років по тому, коли я у Каліфорнії отримав сертифікат аквалангіста, підводне плавання стало набагато доступнішим).

Я знову, як і коли вперше потрапив до Оксфорда, запитував себе, чи дійсно хочу бути лікарем. Мене дуже захопила нейрофізіологія, проте я полюбляв також біологію океану, особливо морських безхребетних. Можливо, ці сфери можна було б поєднати, скажімо, вивчаючи нейрофізіологію безхребетних, зокрема будову нервової системи й поведінкові реакції головоногих, цих унікальних істот.[51]

Якась частина мене воліла б лишитися в Ейлаті на все життя, пірнати з трубкою, плавати з аквалангом, займатися біологією океану та нейрофізіологією безхребетних. Утім батьки починали проявляти нетерплячість: я вже згаяв достатньо часу в Ізраїлі, «зцілився», тож пора було повертатися до медицини, розпочинати клінічну роботу, приймати хворих. Та існувала одна річ, яку слід було зробити, хоча раніше вона видавалася мені неможливою. Я гадав: мені двадцять два, я привабливий, засмаглий, худорлявий — і досі незайманий.

Кілька разів бував в Амстердамі з Еріком, де нам полюбилася Консертгебау[52] (саме там я вперше почув «Пітера Ґраймса» Бенджаміна Бріттена[53] голландською). Нам подобалися канали, вздовж яких тягнулися високі будинки зі ступінчастими фронтонами: старий ботанічний сад і прекрасна Португальська синагога ХVII століття; площа Рембрандта з її кав’ярнями просто неба; свіжі оселедці, яких продавали на вулицях і яких ми з’їдали одразу ж; і загальна атмосфера задушевності та щирості, властива цьому місту.

Проте зараз, одразу після відвідин Червоного моря, я вирішив податися до Амстердама сам, загубитися там, а саме — позбутися своєї невинності. Але як же це робиться? Посібників з цього не існує. Напевно, мені потрібен був ковточок чогось міцного, і не один, щоб вгамувати свою сором’язливість, тривогу, діяльність лобних доль…

Біля залізничного вокзалу, на Вармусстрат, був один дуже милий бар; ми з Еріком часто навідувалися туди хильнути чарчину. Проте зараз, зайшовши туди самостійно, я пив міцні напої — голландський джин для голландської хоробрості. Я пив, аж поки обриси бару почали розфокусовуватися перед моїми очима, а звуки, здавалося, накочувалися хвилями, то наростаючи, то завмираючи. Лише підвівшись, я усвідомив, що заледве тримаюся на ногах — настільки, що бармен вигукнув: «Genoeg![54] Досить!», поцікавившись, чи потрібна мені допомога, щоб дістатися до готелю. Я відмовився — готель був просто через дорогу — і, похитуючись, подався геть із бару.

Я, імовірно, втратив свідомість, бо наступного ранку виявив, що лежу в чужому ліжку. У повітрі розносився приємний аромат свіжозвареної кави, а слідом з’явився і він — господар, мій рятівник — у халаті, тримаючи у кожній руці по чашці кави.

Він сказав, що підібрав мене, п’яного як чіп, у стічній канаві, забрав до себе і… трахнув.

— Добре було? — поцікавився я.

— Так, — прозвучало у відповідь. — Дуже добре. — Він шкодував, що я був не при собі, щоб також насолодитися процесом.

За сніданком ми розговорилися: про мої страхи й стримування щодо сексу, про заборони й небезпеки, на які наражалися гомосексуали в Англії, де їх вважали злочинцями. Він пояснив, що в Амстердамі ситуація зовсім інша. Гомосексуальність серед дорослих, які йшли на це за обопільною згодою, була прийнятною і цілком законною, її не розглядали як щось патологічне чи варте осуду. У багатьох барах, кав’ярнях чи клубах можна зуст­ріти інших геїв (раніше я навіть не чув, щоб це слово вживали в такому значенні),[55] і він радо відведе мене до когось із них або просто пояснить, де їх знайти, і мені доведеться далі турбуватися про себе самому.

— І немає чого налигуватися, — раптом посерйознішав він. — Непритомніти, валятися у стічній канаві теж не треба. Це на вигляд жалюгідно і до того ж є небезпечним. Сподіваюся, ти більше так не робитимеш.

Почувши це, я аж заплакав від полегшення, відчуваючи, як якийсь страшний тягар, що тиснув на мене насамперед у вигляді самозвинувачень, тепер упав із плечей, чи принаймні його вага значно зменшилася.

У тисяча п’ятдесят шостому році, після чотирьох років в Оксфорді та пригод в Ізраїлі та Нідерландах, я повернувся додому й розпочав студіювати медицину. Упродовж цих двох із половиною років я ознайомився із терапевтичною медициною, ортопедією, педіатрією, неврологією, психіатрією, дерматологією, лікуванням інфекційних хвороб та іншими спеціальностями, позначеними самими лише літерами — ШК, СС, ВГН, АК/ГІН.[56]

На мій подив (і мамине задоволення), я перейнявся найбільшою симпатією до акушерської справи. Тоді дітей народжували вдома (я і сам народився вдома, як і всі мої брати). Пологи здебільшого приймали акушерки, а ми, студенти, асистували їм. Лунав дзвінок, часто посеред ночі, оператор із лікарні диктувала мені прізвище й адресу, а іноді додавала: «Поквапся!».

Ми з акушеркою велосипедами з’їжджалися до будинку, мчали до спальні чи зрідка до кухні — народжувати часом було простіше на кухонному столі. Чоловік із родиною чекали у сусідній кімнаті, нашорошивши вуха, щоб не проґавити перший плач немовляти. Мене вражало, що я ставав свідком цілої людської драми. Насправді такі речі докорінно відрізнялися від роботи в лікарні — вони давали нам єдиний шанс діяти, робити щось значиме поза межами лікарні.

Нас, студентів-медиків, не навантажували лекціями чи формальними інструктажами. Усе найважливіше нам пояснювали біля ліжок пацієнтів, а основним завданням було слухати і ставити відповідні запитання, занотовуючи подробиці анамнезу. Нас навчали послуговуватися очима й вухами, торкатися, відчувати й навіть принюхуватися. Слухати серцебиття, вистукувати грудну клітку, мацати живіт — ці та інші форми фізичного контакту були не менш важливими, аніж говорити з пацієнтом і слухати його. Завдяки цим дотикам могли виникати глибокі зв’язки на фізичному рівні; чиїсь руки часом могли мати лікувальний ефект.

* * *

Після отримання диплома 13 грудня 1958 року я мав у своєму розпорядженні кілька тижнів. Моє стажування у міддлсекській лікарні мало початися не раніше першого січня.[57] Вражений і схвильований тим, що я тепер лікар, що нарешті цього досягнув (ніколи не думав, що це трапиться, і навіть зараз подумки часом поринаю у світ вічного студентства). Попри збудження, трохи був нажаханим. Був певен, що все робитиму не так, виставлю себе на посміховисько, і зрештою мене вважатимуть невиправним і навіть небезпечним розтелепою. Тоді подумав, що тимчасове стажування у ці два тижні, що лишилися до роботи у Міддлсексі, допоможуть мені набути необхідної впевненості в собі й відповідних навичок. Зрештою мені вдалося знайти таку роботу за кілька кілометрів від Лондона, у лікарні Сент-Олбанса, де моя мати під час війни працювала у відділенні невідкладної хірургії.

Першого ж дня чергування мене викликали о першій годині ночі: у лікарню надійшло немовля з бронхіолітом. Я поспішив до відділення на огляд свого першого пацієнта — чотиримісячної дитинки з лихоманкою, посинілою навколо рота шкірою і задишкою. Чи вдасться нам із медсестрою врятувати її? Чи є для неї надія? Побачивши мій переляк, сестра підтримувала мене й надавала необхідні вказівки. Малюка звали Дін Гоуп,[58] і ми до смішного марновірно сприйняли це як добрий знак — немовби саме ім’я могло прихилити до себе Мойр.[59] Усю ніч ми працювали не покладаючи рук, і коли почав займатися сірий зимовий світанок, небезпека для Дінового життя минула.

* * *

Першого січня я розпочав працювати у міддлсекській лікарні. Вона мала дуже хорошу репутацію, хоча їй і бракувало духу старовини, властивого шпиталю святого Варфоломія, або ж «Бартсу», що датується ХІІ століттям. Мій старший брат Девід навчався у коледжі при шпиталі. Міддлсекська лікарня заснована 1745 року, тож була порівняно новою. Тоді, коли я там працював, вона вже з кінця 1920-х розміщувалася у новій будівлі. Маркус, найстарший серед моїх братів, проходив навчання у міддлсекській лікарні, а тепер я йшов його слідами.

Я півроку стажувався у терапевтичному відділенні, а тоді стільки ж — у відділенні неврології під керівництвом Майкла Кремера та Роджера Джилліатта, що утворювали блискучий тандем, але були майже по-комічному несхожі між собою.

Кремер — добродушний, привітний та ввічливий чолов’яга. Губи його ледь помітно кривилися у дивній усмішці — я так і не збагнув, від чого саме — чи то від звички іронічно сприймати світ, чи то від перенесеного раніше невриту лицьового нерва. Здавалося, для своїх стажерів і пацієнтів він завжди мав силу-силенну часу.

Джилліатт відзначався набагато меншою привабливістю: суворий, нетерплячий, нестриманий, дратівливий. Мені часом здавалося, що він ледь вгамовує у собі лють, готовий вибухнути будь-якої миті. Ми, стажери, відчували, що навіть незастебнутий ґудзик може викликати в нього напад гніву. Його величезні й чорні, мов смола, брови наганяли страх на підлеглих. Попри свій вік (йому було лише за тридцять), він нещодавно отримав призначення на посаду лікаря-консультанта, ставши таким чином одним із наймолодших консультантів у всій Англії.[60] Ця обставина аж ніяк не пом’якшувала враження від його грізного вигляду, радше навпаки, підсилювала його. Джилліатт був нагороджений Воєнним хрестом за видатну хоробрість, і у ньому вбачалася військова виправка. Я страшенно його боявся: кожне його запитання ледь не паралізувало мене. Як я дізнався згодом, багато хто з його стажерів мав схожі відчуття.

Кремер і Джилліатт послуговувалися зовсім різними підходами до обстеження хворих. Джилліатт привчав нас скрупульозно збирати відомості про все: черепні нерви (не пропускаючи жодного з них), опорно-руховий апарат, сенсорну систему тощо у строго визначеному порядку, відхилення від якого було неприпустимим. Він ніколи не дозволяв собі забігати наперед, пропускаючи якісь пункти, фокусуватися на розширеній зіниці, фасцикуляції,[61] відсутності черевного рефлексу абощо.[62] Процес діагностування означав для нього чітке дотримання алгоритму.

Джилліатт був насамперед науковцем і нейрофізіологом за освітою та характером. Складалося враження, що він шкодує про те, що доводиться мати справу з пацієнтами (чи стажерами), хоча, як я потім дізнався, він у спілкуванні зі своїми аспірантами був зовсім іншим — приязним і готовим прийти на допомогу. Він пристрасно захоплювався всім, що було пов’язано з електричними методами дослідження розладів периферичної нервової системи та іннервацією[63] м’язів, і був на шляху до того, щоб стати фахівцем світового рівня з цієї проблематики.

Натомість Кремер мав надзвичайно розвинене інтуїтивне чуття. Пригадую, як він колись поставив діагноз новоприбулому пацієнтові, як тільки той з’явився на порозі відділення. Джилліатт угледів хворого на відстані майже тридцяти метрів, схвильовано вхопив мене за руку й прошепотів на вухо: «Синдром яремного отвору!». Це вкрай рідкісний синдром, і мене вразило, що Кремеру з одного погляду вдалося розпізнати його з такої відстані.

Приклади Кремера та Джилліатта спонукали задуматися над порівнянням інтуїції та аналітичних здібностей, про що писав Паскаль у «Думках». Кремер мав неперевершену інтуїцію, буквально з першого погляду йому відкривалося все і навіть більше, ніж він міг втілити у слова. На відміну від нього, Джилліатт був насамперед аналітиком, досліджував явища поступово, однак при цьому мав здатність у деталях розповісти про те, що передувало захворюванню чи буде його наслідком.

Кремер надзвичайно співчував і симпатизував своїм пацієнтам. Здавалося, він читає їхні думки, інтуїтивно відчуває усі їхні страхи й надії. Як театральний режисер, що уважно стежить за грою акторів, Кремер спостерігав за їхніми рухами й поставами. Одна з його статей, моя улюблена, називалася «Стояння, сидіння, ходіння». Вона була демонстрацією того, скільки всього він помічав і розумів навіть до неврологічного огляду, навіть до того, як пацієнт встигав розтулити рота.

У п’ятницю по обіді він приймав хворих у поліклініці. Бували дні, коли їхня кількість доходила до тридцяти, і кожному він приділяв якнайбільше уваги, співчутливо й зосереджено надаючи консультації. Пацієнти дуже його любили, підкреслюючи доброту й зазначаючи, що сама його присутність має лікувальний ефект.

Кремер продовжував цікавитися і брати активну участь у житті своїх стажерів навіть після того, як вони, полишивши цю посаду, робили кар’єру. Він порекомендував мені податися до Америки, влаштував деякі знайомства, а через двадцять п’ять років, прочитавши книгу «Нога, як точка опори», написав мені глибокого і вдумливого листа.[64]

Із Джилліаттом я спілкувався менше — гадаю, ми обоє були досить сором’язливими. Проте після виходу «Пробуджень»[65] у 1973 році він написав мені й запросив навідати його на Квін-сквер.[66] Тепер Джилліатт здався мені вже значно менш страхітливим — я навіть гадки не мав, що той може бути таким інтелігентним і приязним. Наступного року він запросив мене знову, щоб показати тамтешнім пацієнтам документальний фільм за моїми «Пробудженнями».

Мене засмутила звістка про те, що Джилліатт помер від раку — хвороба спіткала його у відносно молодому віці, коли він продукував чимало ідей. Не менш сумно було дізнатися, що Кремер, такий товариський, говіркий, який приймав пацієнтів ще довго після виходу на пенсію, зазнав афазії унаслідок паралічу. Вони обоє вплинули на мене найкращим чином, але кожен у свій спосіб. Кремер навчив спостережливості та довіряти інтуїції, а Джилліатт — завжди пам’ятати про залучені до процесу фізіологічні механізми. Понад п’ятдесят років по тому я згадую їх із теплом та вдячністю.

Навчання на підготовчих курсах із анатомії та фізіології в Оксфорді жодним чином не підготувало мене до того, якою є справжня медицина. Прийом пацієнтів, вислуховування їхніх скарг, намагання зрозуміти (чи принаймні уявити), що вони переживають і в якому стані перебувають, хвилювання за них, потреба бути відповідальним — це було для мене цілком новим. Пацієнти були справжніми — часто це були запальні особи з реальними проблемами, а іноді траплялися особливі, навіть болючі випадки. Тоді поставали питання не просто діагностики й лікування, а і якості життя як такого і чи варто за певних обставин узагалі жити.

Мене дуже зачепило, коли під час мого стажування у Міддлсексі до терапевтичного відділення потрапив юнак на ім’я Джошуа, плавець, зі скаргами на дивні болі в ногах. На основі деяких аналізів крові йому поставили попередній діагноз, і в очікуванні подальших результатів дозволили провести вихідні вдома. Суботнього вечора, коли Джошуа розважався на вечірці серед іншої молоді, де було кілька студентів-медиків, один із них поцікавився у хлопця, чому той опинився в лікарні. Джошуа відповів, що не знає, проте йому прописали деякі пігулки. Співрозмовник, побачивши пляшечку з написом «6МП» (6-мекапторупін) на етикетці, бовкнув: «Боже, та в тебе, схоже, гострий лейкоз».

Після вихідних Джошуа повернувся у відчаї. Він запитав, чи точний цей діагноз, чим може зарадити лікування і що на нього чекає далі. Йому зробили аналіз кісткового мозку, в результаті якого діагноз підтвердився. Джошуа сповістили, що завдяки лікуванню він виграє трохи часу, але хвороба візьме своє, і він помре упродовж року, а можливо й раніше.

Того ж дня по обіді я побачив, як Джошуа дряпається на балконні перила: наше відділення розташоване на третьому поверсі. Я поспішив до нього і втягнув назад, говорячи все, що спадало мені на думку, що жити варто навіть за таких обставин. Мить рішучості для нього минула, і хлопець неохоче дозволив відвести себе назад у відділення.

Дивні болі швидко посилювалися, тепер Джошуа відчував їх не лише в ногах, а й у руках і тулубі. Стало очевидно, що їх причиною є лейкозний інфільтрат чутливих нервів при їхньому входженні у спинний мозок. Знеболювальне не допомагало, йому призначили найсильніші опіати як перорально, так і внутрішньовенно, і, зрештою, героїн. Він почав днями й ночами кричати від болю, і єдиним виходом у цій ситуації був оксид азоту. Варто було йому прийти до тями після анестезії, крики відновлювалися.

«Не слід було утримувати мене від стрибка, — якось сказав він мені. — Але, напевно, це було вашим обов’язком». Кілька днів по тому Джошуа помер, украй змучений болем.

У Лондоні 1950-х років було нелегко, і до того ж небезпечно висловлюватися відкрито про свою гомосексуальність чи практикувати її. Людей, помічених у цьому, чекали суворі покарання, ув’язнення або ж, як у випадку з Аланом Тюрингом,[67] хімічна кастрація шляхом примусового впорскування естрогену. Суспільне ставлення було здебільшого не менш непримиренним, ніж буква закону. Непросто було гомосексуалам влаштовувати зустрічі: попри те, що існували деякі клуби й паби, у яких вони збиралися, поліція постійно наглядала за такими місцями і влаштовувала облави. Скрізь, особливо у громадських парках і вбиральнях, можна було натрапити на засланих провокаторів, навчених спокушати надто довірливих простаків і штовхати їх у прірву.

Хоча я відвідував «відкриті» міста на кшталт Амстердама настільки часто, наскільки це було можливо, але не наважувався шукати статевих партнерів у Лондоні, тим паче зважаючи на те, що жив удома під пильним наглядом батьків.

Проте 1959 року, під час стажування у терапевтичному й неврологічному відділеннях у Міддлсексі, варто було мені пройти по Шарлотт-стрит і перетнути Оксфорд-стрит, як я опинявся на площі Сохо. Трохи далі, якщо пройти через Фрит-стрит, була Олд-Комптон-стрит, де будь-що можна купити чи взяти в оренду. У тютюновій крамниці Коулмана я міг дістати свої улюблені гаванські сигари; однієї Bolivar «torpedo» вистачало на весь вечір, і тоді часом дозволяв собі пригоститися нею з особливих нагод. Був тут і гастрономічний магазин, де торгували тістечками з маком, такими соковитими й ароматними, яких я відтоді ніде не куштував, а також невелика газетна й кондитерська крамниця, у вікнах якої розміщували оголошення сексуального характеру, стримані й завуальовані (писати однозначніше було б небезпечно), проте очевидні у своєму значенні.

В одному з таких оголошень якийсь молодик писав про своє захоплення мотоциклами й мотоциклетним обладнанням. Він указав ім’я, принаймні прізвисько — Бад, — і номер телефону. Я не ризикнув на довше затриматися біля цього оголошення, не кажучи вже про те, щоб переписати з нього дані, але тоді я мав фотографічну пам’ять, що миттю закарбувала їх. Я ніколи не відгукувався на оголошення, навіть не думав про таке, але після майже річного стримування (я не був в Амстердамі від минулого грудня) я вирішив зателефонувати таємничому Баду.

Ми поспілкувалися телефоном, зберігаючи обачність, обговорюючи переважно мотоцикли. Бад мав BSA Gold Star, великий одномісний мотоцикл із двигуном у 500 кубічних сантиметрів та опущеним кермом, я ж володів Norton’ом Dominator, об’єм двигуна якого становив 600 кубічних сантиметрів. Ми домовилися зустрітися у кафе, де зазвичай збиралися мотоциклісти, і звідти податися на прогулянку. Один одного ми мали впізнати за мотоциклами й зодягом: куртки, штани, черевики та рукавички — усе шкіряне.

Зустрілися, потиснули руки, висловили захоплення мотоциклами один одного й подалися ганяти південними околицями Лондона. Я народився і зростав у північно-західній частині міста й не орієнтувався тут, тож Бад обирав, куди їхати. Тоді я подумав, що з вигляду він неначе відважний лицар доріг на моторному скакуні, вбраний в обладунок із чорної шкіри.

На вечерю ми пішли до його квартири в Путні — досить бідно обставленого помешкання, де було дуже мало книг, але чимало журналів про мотоцикли й мотоциклетне спорядження. Усі стіни завішані фотографіями мотоциклів і байкерів, а також (цього я ніяк не очікував) було кілька підводних знімків, які Бад зробив сам — іншим його пристрасним захопленням було підводне плавання. Я почав плавати з аквалангом під час перебування на Червоному морі у 1956 році, тож ми могли розділити ще одне хобі (досить незвичне, як для 1950-х років). Бад також мав чимало спорядження для пірнання. Тоді ще не було мокрих гідрокостюмів і костюмів із неопрену, або ж синтетичного каучуку, тож аквалангісти носили водонепроникні костюми з товстої гуми.

Ми випили по пиву, а потім Бад досить несподівано сказав: «Ходімо в ліжко». Ми вже не намагалися дізнатися більше один про одного. Я нічого не знав про Бада: ні де він працює, ні навіть його прізвище; він так само мало знав про мене, проте ми обоє розуміли (інстинктивно, напрочуд точно), чого ми хочемо, як можемо принести задоволення собі й один одному.

Зрештою не було потреби говорити про те, як нам обом сподобалася зустріч і як сильно ми хотіли побачитися знову. Я мав їхати до Бірмінґема на піврічне стажування з хірургії, втім цю перепону було легко подолати. По суботах я міг на своєму мотоциклі мчати до Лондона, щоб переночувати в батьків. Проте якби приїжджав раніше, то спершу мав би можливість по обіді провести час з Бадом, а наступного ранку ми могли б удвох кататися на мотоциклах. Мені подобалися ці прогулянки свіжими недільними ранками, особливо коли я складав свого «коня» й умощувався на заднє сидіння до Бада. Ми їхали міцно притиснувшись один до одного, немовби перебуваючи в одній шкурі.

Тоді я не мав чіткого уявлення про своє майбутнє: стажування мало добігти кінця у червні 1960 року, і після цього мене могли призвати на службу (раніше призов відкладався через навчання в університеті та інтернатуру).

Обмірковуючи ці моменти, я нічого не говорив Баду, але у червні написав йому, що у день свого народження, 9 липня, відбуду до Канади і, можливо, не повернуся. Я і гадки не мав, що його настільки приголомшить моя звістка: ми були приятелями-байкерами й друзями по сексу, проте, як я думав, не більше. Відповідь Бада була палкою і розпачливою, він сповістив, що почувається дуже нещасним, зізнаючись, що розплакався, отримавши мого листа. Я був вражений, читаючи його відповідь, і надто пізно усвідомив, що він, вочевидь, закохався у мене, і я розбив йому серце.



Полишаючи гніздо

Коли ще малим читав романи Фенімора Купера й дивився ковбойські фільми, у мене сформувалося романтичне уявлення про Штати та Канаду. Суворі пустирі американського Заходу, змальовані у книгах Джона М’юра[68] і зображені на знімках Анселя Адамса,[69] здавалося, обіцяють щирість, свободу та легкість, якої бракувало Англії, що не могла отямитися після війни.

Як студент-медик я отримав відстрочення від служби, проте одразу після завершення стажувань належало з’явитися для її проходження. Мені не надто припала до душі ідея служити у війську (хоча мій брат Маркус і вподобав її, а завдяки знанню арабської отримав призначення до Тунісу, Киренаїки[70] та Північної Африки). Я підписався на привабливу альтернативу — трирічну лікарську службу в колоніальній адміністрації, обравши для її проходження Нову Ґвінею. Але діяльність самої адміністрації згасала, і її медична служба припинила своє існування ще до того, як я завершив навчання у медичному університеті. Обов’язкова військова служба там мала завершитись усього за кілька місяців після мого зарахування на неї у серпні.

Відчуття того, що заманливого екзотичного призначення у колоніальній адміністрації тепер годі сподіватися, і той факт, що я міг би бути одним із останніх призовників, розлютили мене і стали додатковою причиною шукати можливості виїзду за кордон. Утім я відчував, що маю певний моральний обов’язок відслужити. Після прибуття до Канади ці суперечливі думки спонукали мене вступити до Королівських військово-­повітряних сил країни добровольцем. (Я був заворожений рядком із поезії Одена[71] про пілотів «сміх у шкірі».) Службу в Канаді, державі Співдружності, могли б зарахувати замість відповідної служби в Англії, а це було важливо на випадок, якщо я надумаю повернутися.

Були й інші причини втекти з Англії, як, наприклад, у мого брата Маркуса, який за десять років до цього виїхав до Австралії. У 1950-ті роки висококваліфіковані фахівці, як чоловіки, так і жінки, масово полишали Англію (так званий відтік мізків), адже вона була переповнена університетами та спеціальностями, і (я це зауважив під час свого неврологічного стажування у Лондоні) талановиті й досвідчені спеціалісти могли роками нидіти на низьких посадах, так і не маючи змоги насолодитися самостійністю чи відповідальністю. Я гадав, що в Америці, медична система якої є значно ґрунтовнішою і гнучкішою за англійську, знайдеться місце для мене. Крім того, мною рухало те ж відчуття, що й Маркусом: у Лондоні надто багато лікарів Саксів — мої батько з матір’ю, старший брат Девід, дядько і троє двоюрідних братів — і всі конкурують за простір у переповненому медичному світі Лондона.

Дев’ятого липня, у свій двадцять сьомий день народження, я прилетів до Монреаля. Там пробув кілька днів — провів час із родичами, відвідав Монреальський неврологічний інститут і налагодив контакт із військово-повітряними силами. Я хотів стати пілотом, проте після кількох тестів і співбесід мені відповіли, що беручи до уваги мій досвід роботи у царині фізіології, мені краще займатися дослідницькою діяльністю. Один із високопоставлених офіцерів, доктор Тейлор, провів зі мною тривалу співбесіду та запропонував провести з ним випробний тиждень. Наприкінці цього терміну, відчуваючи мою непевність, він сказав: «Очевидно, що ви талановитий, і ми б залюбки вас узяли, та я не певен щодо вашої мотивації. Чому б вам не податися у подорож на три місяці, обміркувати все? Якщо потім ви все-таки захочете долучитися, то зв’яжіться зі мною».

Такий поворот долі я сприйняв із полегшенням; мене раптово охопило відчуття свободи й безтурботності, і тоді вирішив узяти по максимуму від цього тримісячного «звільнення».

Я вирушив у подорож Канадою, впродовж якої вів щоденник. Батькам надсилав лише короткі повідомлення, не маючи змоги писати розгорнутіше аж до прибуття на острів Ванкувер. Уже там написав їм величезного листа, докладно розповідаючи про свою мандрівку.

Намагаючись змалювати своїм батькам, який вигляд має Калґарі,[72] Дикий Захід, я дозволив розгулятися уяві — сумніваюся, що насправді це місто було аж настільки екзотичним:

У Калґарі щойно завершився щорічний «стампід»,[73] і тепер на вулицях повно ковбоїв у джинсах і штанях із оленячої шкіри — вони цілими днями сидять, натягнувши капелюхи аж на обличчя. Крім того, населення Калґарі налічує 300 тисяч жителів. Це місто швидко росте. Виявлення покладів нафти спричинило наплив до нього старателів, вкладників, інженерів. Нафтопереробні заводи й підприємства, контори й хмарочоси приголомшливо вплинули на життя Старого Заходу. Там є ще величезні поклади уранової руди, золота та срібла, а також неблагородних металів. У тавернах раз у раз можна помітити, як передають з рук у руки маленькі пакуночки з золотим пилом, а також натрапити на людей із чистого золота, прихованого за засмаглими обличчями й брудним спецодягом.

Потому я продовжив оповідку про мандрівні радощі:

Я подався Канадською тихоокеанською залізницею до Банффа,[74] під час подорожі захоплено сновигаючи поїздом і роззираючись навсібіч — куполоподібний скляний дах давав змогу цілком насолодитися мальовничими краєвидами. Проминувши безмежні простори степів, ми вкотилися на вкриті низенькою хвойною рослинністю передгір’я Скелястих гір, потроху підіймаючись угору. Чимдалі повітря поволі холонуло, а огляд місцевості ставав усе більш прямовисним. Купини виростали у пагорби, а пагорби перетворювалися на гори, усе вищі та шпичастіші відповідно до нашого просування. Ми тихо пірнули в долину, а гори у сніжних шапках величаво височіли над нами. Повітря настільки чисте, що гірські вершини було видно за сотні кілометрів, а гори, здавалося, здіймалися просто над нашими головами.

Від Банффа я заглибився прямо у серце канадських Скелястих гір. Там я вів надзвичайно докладний щоденник, що пізніше допрацював для нарису з назвою «Канада: перепочинок» (1960).

Канада: перепочинок (1960)

Оце так прорив! Я подолав понад 4,5 тисячі кілометрів менш ніж за два тижні. Тепер мене огортає тиша — такої тиші я не чув ніколи в житті. Невдовзі подамся далі і, можливо, ніколи не спинюся.

Я лежу на високогірному лузі, на висоті близько 2,5 тисячі метрів над рівнем моря. Учора разом із трьома дівчатами-ботаніками з Калґарі, худорлявими та статними, мов амазонки, блукав біля нашого будиночка і дізнався від них чимало назв квітів.

Гірський луг заріс дріадами, що саме плодоносили, нагадуючи великі голівки кульбаб, сяючи й погойдуючись під променями ранкового сонця. Індійська кастіллея — від світло-кремового до червоногарячого. Соландра, купальниця, валеріана й ломикамінь; митник скручений і блошниця дизентерійна (два найкращі різновиди, попри їхню назву); арктична малина й суниці, що зрідка плодоносять; у серцевину трилистих суниць падали миготливі краплі роси, завмираючи всередині. Серцелиста арніка, цибулинна каліпсо, перстач, орлики. Жовті лілії та вероніка альпійська. Деякі скелі укриває блискучий лишайник, що з віддалі виблискує, немов величезні скупчення коштовного каміння; інші ж заросли китицями м’ясистої заячої капусти, що смаковито чавиться від натискання пальцем.

Ми піднялися значно вище найвищих дерев. Тут чимало чагарів — вербова лоза та яловець, чорниця та бізонова ягода, — але над верхньою межею поширення лісу ростуть лише модрини з незаймано блідими стовбурами й пухнастою хвоєю.

У цій місцевості водяться ховрахи, пискухи, білки й бурундуки, часом у скелястому затінку можна натрапити на бабака. Характерні для цих країв також сороки, вівчарики, кропивники й дрозди. Чимало чорних і бурих ведмедів, проте гризлі трапляються зрідка. На низинних пасовищах — лосі й олені вапіті. Якось сонце затулила тінь від величезного крила, і я одразу зрозумів, що це орел, житель Скелястих гір.

Вище й вище — життя завмирає, усе покривається сірим серпанком, аж поки мохи й лишайники знову не стають владарями світобудови.

Учора я долучився до професора, його родини та друга, старого Маршала, якого він кличе «брат». Вони й схожі, немов брати, хоча насправді є лише друзями та колегами. Я поїхав із ними на величезне плоскогір’я, що височіло аж над густими купчастими хмарами.

— Людина тут нічого не змінила! — вигукнув професор. — Лише розширила стежки для випасання кіз.

Це почуття не можна описати ані тепер, ані будь-коли раніше. Воно виникає з усвідомлення того, що ти перебуваєш вдалині від усього людства, один на півтори тисячі квадратних кілометрів. Ми їхали мовчки, адже слова були б безглуздими. Здавалося, ми перебуваємо на вершині цілого світу. Невдовзі ми почали спускатися, наші коні обережно ступали по підліску. Зрештою вийшли до вервечки студених озер із чудернацькими назвами — Сфінкс, Скарабей і Єгипет. Нехтуючи застереженнями, я стягнув свій мокрий від поту одяг і, занурившись у прозору воду Єгипту, поплив на спині. З одного боку підносилися гори Фараона, на чиїх старовинних обличчях викарбувані величезні ієрогліфи, але інші вершини були безіменними — імовірно, такими вони й лишаться.

На зворотному шляху ми проїжджали повз чималу льодовикову улоговину, повну гладеньких морен.[75]

— Ви лишень подумайте! — сказав професор. — Ця надзвичайна западина на дев’яносто метрів углиб була заповнена кригою. А коли ми та наші діти відійдемо в небуття, у цьому дрібноземі проросте насіння, і над цими валунами розгойдуватиметься молодий ліс.

Перед вами — одна зі сцен геологічної драми, минуле й майбутнє якої незримо присутнє в осяжній нами сучасності, і це в межах одного людського покоління і людської пам’яті.

Я ковзнув поглядом по професору: тендітна постать на тлі трьохсоткілограмової стіни з каменю та криги, незугарна у цьому зношеному капелюсі та штанях, утім сповнена гідності та владності. Навіть могутність льодовиків і стрімких потоків була нічим у порівнянні з могутністю цієї гордої комашини, що досліджувала й розуміла їх.

Професор був чудовим супутником. Він ділився зі мною строго практичними знаннями про те, як розпізнавати льодовикові цирки й різновиди морен; розгадувати сліди ведмедя і лося, а також руйнівних дій дикобразів; ретельно досліджувати місцевість на предмет неміцного болотистого ґрунту; запам’ятовувати наземні орієнтири так, щоб ніколи не загубитися; зауважувати зловісні лінзоподібні хмари — передвісники раптових бур. Сфер, яких сягала його обізнаність, було надзвичайно багато. Створювалося враження, що він знав усе на світі. Він міг обговорювати право, соціологію та економіку, політику, бізнес, рекламу, медицину, психологію, математику.

Мені ще не доводилося зустрічати людину, яка була б так глибоко обізнана у всіх аспектах свого оточення — фізичному, суспільному, людському. Він був обдарований іронічною проникливістю розуму, усвідомлював власні спонуки, що зрівноважували все, що він казав, і надавали його словам особистісності.

Я зустрівся з професором минулого вечора й довірив йому історію про те, як полишив сім’ю і країну, а також про свої сумніви щодо того, чи зоставатися мені в медицині.

— Професія, обрана мною! — вигукнув я у розпачі. — Її ж обрали за мене інші. Тепер я хочу лише одного — блукати й писати. Гадаю, мені варто з рік попрацювати дроворубом.

— Забудь про це, — коротко кинув професор. — Так ти лише змарнуєш час. Поїдь і поцікався медичними коледжами, університетами у Штатах. Штати — для тебе. Ніхто не збирається тебе зневажати. Проявиш себе добре — просуватимешся угору. Будеш торохтієм — вони швидко це зрозуміють.

— Якщо маєш час, подорожуй просто зараз, за будь-яку ціну. Та роби це правильно, так, як роблю це я. Я завжди читаю та розмірковую про історію і географію місця, куди мандрую. Крізь цю призму я і бачу місцевих жителів, вписаних у суспільну будову часу й простору. Для прикладу, візьмімо ці степи: подорож до них буде для тебе лише марнуванням часу, якщо ти не ознайомлений зі сказаннями про фермерів-поселенців, із впливом закону й релігії у різні часи, з економічними негараздами, труднощами у спілкуванні й наслідками послідовного відкриття родовищ корисних копалин.

— Забудь про лісозаготівлю. Вирушай до Каліфорнії. Подивися на секвойї. Відвідай Йосеміті.[76] Зверни увагу на Паломар[77] — це надзвичайний досвід для розумної людини. Якось я спілкувався з Габблом[78] і виявив, що він чимало знає про юриспруденцію. Ти знав, що він був правником, перш ніж звернути до зірок? Поїдь і до Сан-Франциско! Це одне з дванадцяти найцікавіших міст на планеті. Каліфорнія — місто надзвичайних контрастів: граничні розкоші там сусідять із найжахливішими злиднями. Проте будь-що здатне зацікавити й принадити.

Я об’їздив усю Америку понад сотню разів. Я бачив її повністю. Якщо ти скажеш мені, чого ти хочеш, я скажу тобі, куди поїхати. Отже, що скажеш?

— У мене закінчилися гроші!

— Я позичу тобі скільки треба, можеш віддати, коли захочеш.

На той момент ми були знайомі якусь годину.

Професор із Маршалом полюбляють Скелясті гори й уже упродовж двадцяти років щоліта приїжджають туди. Дорогою з озера Єгипет ми звернули зі стежки й заглибилися у ліс. Зрештою під’їхали до низенької темної хижки, що наполовину вгрузла у землю. Професор прочитав коротку роз’яснювальну лекцію: «Це хатина Біла Пейто.[79] Окрім нас, лише троє людей у всьому світі знають, де вона розташована. Офіційно вона значиться у списку зруйнованих пожежами. Пейто був бурлакою та відлюдником, непересічним мисливцем і спостерігачем за живою природою, батьком чималої кількості байстрюків. На його честь названі озеро й гора. У 1926 році його спіткала якась недуга, що поволі прогресувала. Зрештою він уже не міг жити сам. Пейто полишив це місце й спустився до Банффа; легендарний самітник, про якого всі чули, проте ніхто не бачив. Невдовзі він там і помер».

Я наблизився до потемнілої, місцями ураженої гнилизною хатини. На похилених дверях розгледів ледь помітно видряпане: «Повернуся за годину». Всередині було кухонне начиння та древні консерви, зразки деяких мінералів (Пейто стояв на чолі талькової копальні), уривки з його щоденника й «Ілюстровані лондонські новини»[80] від 1890-го до 1926 року. Фрагментарний зріз людського життя, зроблений під впливом обставин. Я згадав про «Марію Селесту».[81] Звечоріло. Я цілий день пролежав на цьому просторому лузі, жуючи травинку, споглядаючи гори й небо. Я багато про що думав і майже заповнив свій записник.

Удома літніми вечорами призахідне сонце освічує мальви й падає на крикетні бити, устромлені в землю на галявині позаду будинку. Сьогодні п’ятниця, а отже, мама запалить свічки перед шабатом[82] і, склавши руки пригорщею навколо полум’я, прошепоче молитву, слів якої я ніколи не знав. А батько одягне кіпу,[83] і піднісши келих вина, прославлятиме Господа за Його милість.

Подув легенький вітер, нарешті порушуючи цілоденну тишу й сповнюючи траву та квіти нетерплячим трепетом. Час вставати і їхати звідси, знову пускаючись у подорож. Хіба я не обіцяв собі, що невдовзі буду в Каліфорнії?

Уже маючи досвід подорожей літаком і поїздом, я вирішив доповнити свої мандри Заходом — скористатися автостопом. Майже одразу після цього мене мобілізували на боротьбу з пожежею. Своїм батькам я писав так:

У Британській Колумбії понад місяць не було дощів. Як наслідок, повсюдно лютують лісові пожежі (можливо, ви про них читали). У випадку такого надзвичайного стану лісовий комітет може призвати будь-кого з тих, кого вони визнають придатним для цієї роботи. Я був дуже радий отримати подібний досвід, провівши у лісі увесь день разом з іншими спантеличеними мобілізованими, тягаючи туди-сюди пожежні рукави й намагаючись бути корисним. Я був потрібен для гасіння лише однієї пожежі, і коли нарешті ми випили по пиву над закіптюженою занепалою руїною, то відчув сплеск справжньої братньої гордості від того, що ми здолали стихію.

У цю пору року Британська Колумбія виглядає немов зачарована. Небо низько нависає над землею і навіть у полудень має ліловий відтінок від численних пожеж, а нерухоме повітря сповнене жаром, що одурманює. Таке враження, що люди постійно втомлені: вони пересуваються, заледве переставляючи ноги, немовби у сповільненій кінозйомці. А відчуття небезпеки постійно тяжіє над ними. В усіх церквах моляться про дощ, і для того, щоб змусити його піти, проводяться бозна-які дивні обряди. Щоночі то тут, то там вдаряє блискавка, і усе більше акрів цінного лісу спалахує, немов трут. Або часом трапляється якесь миттєве загоряння без явного джерела, що поширюється приреченою ділянкою, немов первинно-множинний рак.

Не бажаючи, щоб мене ще раз залучили до боротьби з пожежею (один день у такій ролі мені сподобався, але цього цілком вистачило), я сів на автобус компанії «Ґрейхоунд», щоб подолати ще трохи менше тисячі кілометрів, що лишалися до Ванкувера.

Звідти я човном дістався до острова Ванкувер і затишно влаштувався у пансіоні на Квалікум-біч (мені сподобалася назва, адже вона нагадала про Тудіхума, біохіміка ХІХ століття, і колхікум, осінній пізньоцвіт). Там я дозволив собі кілька днів відпочити від подорожей і написав батькам листа на вісім сотень слів, завершивши його описом останніх подій:

Тихий океан теплий (близько 24 ºС), після крижаних озер він розслабляє. Сьогодні я рибалив із тутешнім офтальмологом. Його звати Норт, він був у Марісі[84] та Націоналі, а тепер практикує у Вікторії.[85] Острів Ванкувер він називає «якимось чином загубленим шматочком небес». Думаю, певною мірою він має рацію. Там є ліси, гори, ріки, озера, океан... До речі, я спіймав шість лососів — один із них саме тягнеться на волосіні — вони клюють і клюють. Свіжі сріблясті красені, що ними я завтра снідатиму.

«За кілька днів спускатимуся до Каліфорнії, — додав я. — Можливо, автобусом «Ґрейхоунд», оскільки я дійшов висновку, що вони зовсім не жалують тих, хто подорожує автостопом і часом стріляють по них без попередження».

Я прибув до Сан-Франциско у суботу ввечері, й мене одразу ж запросили на вечерю друзі, яких я знав ще з Лондона. Наступного ранку вони забрали мене, і ми рвонули до мосту «Золота брама», угору схилами гори Тамалпаїс, що поросли соснами, до М’юр Вудс,[86] де було тихо, немов у храмі. Я благоговійно затих під цими секвойями й вирішив, що хочу лишитися у Сан-Франциско з його прекрасними околицями до кінця життя.

Необхідно було чимало зробити: отримати зелену карту, знай­ти роботу — лікарню, де б мене влаштували працювати неофіційно й безоплатно на ті місяці, що займе отримання ґрін-кард. Я хотів забрати з Англії все, що там мав: одяг, книги, статті і (особливо) свого вірного Norton’а. Мені потрібні були найрізноманітніші документи і гроші.

Листуючись із батьками, я міг бути ліриком і поетом, та зараз мені належало бути практиком і прагматиком. Величезного листа з Квалікум-біч я завершив подякою:

Якщо я залишуся в Канаді, то матиму в міру щедру зарплатню і вільний час. Зможу заощаджувати й навіть повернути частину грошей, яких ви не шкодували для мене упродовж двадцяти семи років. А щодо того нематеріального й незліченного, що ви дали мені — я можу віддячити цілком щасливим життям із користю, тримаючи з вами зв’язок і навідуючи вас по змозі.

Лише за тиждень усе змінилося. Я вже не був у Канаді, не мріяв про її Королівські військово-повітряні сили, не думав про повернення до Англії. Я написав батькам знову — з острахом, почуттям провини, проте рішуче — повідомив їм своє рішення. Я уявляв, як вони розлютяться, як дорікатимуть мені. Чи не сталося так, що я раптово (і, певне, по-зрадницькому) знявся та обернувся спиною до них, до всіх моїх друзів і родини, до самої Англії?

Вони відповіли з великодушністю, проте не без смутку від того, що нам довелося розлучитися, віднайшовши слова, які рвуть мені серце, коли я перечитую їх п’ятдесят років по тому. Ці слова, вочевидь, належали моїй матері, адже вона нечасто говорила про свої почуття.

13 серпня, 1960

Дорогий Олівере!

Велика подяка тобі за різноманітні листи й листівки. Я прочитала їх усі, пишаючись твоєю літературною майстерністю, радіючи, що ти насолоджуєшся відпочинком, але з дрібкою смутку й жалю при згадці, що тебе не буде довше. Коли ти народився, люди навколо вітали нас із тим, що ми, на їхню думку, маємо прекрасну родину з чотирма синами! Де ж ви всі тепер? Я почуваюся самотньою й обкраденою. Наш дім населяють привиди. Коли я ходжу різними кімнатами, на мене накочує відчуття втрати.

Батько написав відповідь в іншому стилі: «Ми цілком примирилися з тим, що тепер наш будинок у Мейпсбері є досить порожнім». Та на завершення додав:

Коли я кажу, що ми змирилися, це, звісно ж, лише половина правди. Навряд чи варто нагадувати, що ми завжди дуже за тобою сумуємо. Нам не вистачає твоєї жвавої присутності, грабіжницьких атак на холодильник і комору з продуктами, гри на фортепіано, твоїх забавок, коли ти голяка займався у своїй кімнаті важкою атлетикою, твоїх раптових опівнічних спусків на Norton’і. Цілий сонм спогадів про тебе, такого сповненого сил і енергії, завжди огортатиме нас. Коли ми споглядаємо цей великий порожній будинок, наші серця повняться тугою і відчуттям глибокої втрати. Водночас ми розуміємо, що ти маєш торувати власну стежку в цьому світі, й остаточне рішення — за тобою!

Тато написав про «порожній будинок», а мама: «Де ж ви всі тепер?.. Наш дім населяють привиди».

Проте у нашому домі все ж таки була цілком зрима, матеріальна сутність — мій брат Майкл. Він у якомусь сенсі змалку був «зайвим». Щось у ньому було не таке, як в усіх: йому було важко йти на контакт, він не мав друзів, здавалося, що Майкл живе у якомусь власному світі.

Нашого старшого брата Маркуса змалечку приваблював світ, мов до шістнадцяти років він уже знав їх із півдесятка. Девід поринав у світ музики — він міг би стати професійним музикантом. Я ж занурився у науку. Втім, що то був за світ, у якому жив Майкл, ніхто з нас і гадки не мав. Він, однак, мав неабиякий розум, феноменальну пам’ять і, здавалося, що з більшою втіхою пізнавав світ із книжок, аніж із «дійсності». Мамина старша сестра, тітка Анні, яка упродовж сорока років була директором школи в Єрусалимі, вважала Майкла настільки здібним, що заповіла йому всю свою бібліотеку, попри те, що востаннє бачила його 1939 року, коли йому було всього лише одинадцять.

На початку війни нас із Майклом евакуювали разом, і ми півтора року провели у Брефілді, жахливому пансіоні Мідлендса. Директор там був справжнім садистом: його улюблена забавка — бити маленьких хлопчаків по сідницях.[87] (Саме тоді Майкл напам’ять вивчив «Ніколаса Ніклбі» й «Девіда Коперфілда», хоча й ніколи відкрито не порівнював наш пансіон із «Дотбойз»[88] чи його директора — з діккенсівською потворою містером Кріклом.)[89]

У 1941 році Майкл, якому тоді вже виповнилося тринадцять, перейшов до іншого пансіону — «Кліфтон коледж», де над ним жорстоко знущалися. У книзі «Дядько Вольфрам» я описував виникнення у Майкла першого душевного розладу:

Тітка Лен, що гостювала тоді у нас, якось перетнулася з Майклом, коли він напівголий виходив із ванної кімнати. «Погляньте на його спину! — сказала вона батькам. — Він весь у синцях і рубцях! Якщо таке відбувається з його тілом, то що ж коїться з його духом?» Батьки здивовано відповіли, що не помічали нічого незвичайного, гадали, що Майклу подобається у школі, він не має жодних проблем і все у нього «добре».

Невдовзі, у п’ятнадцятирічному віці, у Майкла стався психічний розлад. Йому видавалося, наче навколо змикається злобний магічний світ. Майкл був певен, що став, за його словами, «улюбленцем бога, який полюбляє бити батогом», потрапив під пильну увагу «садистського Провидіння». Водночас виникли марення і гра уяви про месіанство: якщо він ставав об’єктом нападів чи побоїв, то через те, що був (чи принаймні міг бути) Спасителем, тим самим, на якого ми так довго чекали. Розриваючись поміж блаженством і муками, уявою і дійсністю, відчуваючи, що він божеволіє (чи, може, вже збожеволів), Майкл більше не міг спати чи відпочивати, лише збуджено походжав будинком, тупаючи ногами, марив і кричав.

Я почав боятися за нього, боявся його самого й того жахіття, яке тепер ставало його дійсністю. Що буде з ним далі? Чи щось подібне станеться колись і зі мною? Саме тоді я спорудив у будинку власну лабораторію і зачинявся там, затуляв вуха, ховаючись від Майклового божевілля. Це зовсім не означало, що я збайдужів до нього — я щиро йому співчував, частково розуміючи, що йому доводиться переживати, але мав триматися на віддалі, будувати власний світ — світ науки, щоб мене не затягнуло у хаотичне, принадне божевілля світу, у якому жив Майкл.

Батьки були приголомшені: вони жаліли Майкла, почувалися стривоженими, нажаханими, проте найбільше зніяковілими. Вони знали, яке дати цьому визначення — «шизофренія». Але чому вона спіткала саме Майкла, та ще й у такому ранньому віці? Через страшні знущання у Кліфтоні? Через генетичні особливості? Він завжди був незвичайним: незграбний, неспокійний, вочевидь із «шизоїдними» рисами, що були властиві йому й раніше. А може, — міркування над таким варіантом давалися батькам найважче, — цей розлад став наслідком їхнього виховання, їхніх огріхів у поводженні з сином? Та що б це не було — його сутність чи їхня присутність, недоліки хімії чи недоліки виховання — медицина, безперечно, могла дати цьому раду. У шістнадцятирічному віці Майкла поклали у психіатричну лікарню для інсулінотерапії, де йому впорснули дванадцять доз інсуліну. Спричинене цим падіння рівня цукру в крові призвело до безпам’ятства. Приводили Майкла до тями глюкозними крапельницями. У 1944 році це була терапія першої лінії проти шизофренії. У разі потреби наступним етапом лікування був електрошок чи лоботомія. До винайдення транквілізаторів лишалося вісім років.

Три місяці по тому Майкла виписали з лікарні. Чи то після інсулінових ком, чи то внаслідок природного процесу припинення запальних явищ він більше не був психічно розбалансованим, проте почував глибоке потрясіння, гадав, що, ймовірно, вже ніколи не матиме нормального життя. Під час перебування у лікарні він прочитав працю «Передчасне слабоумство, або група шизофренії» Ойґена Бльойлера.[90]

Маркусу з Девідом була до вподоби школа для денних занять у Гемпстеді, розташована у декількох хвилинах ходьби від нашого будинку. Майкл також був радий продовжити навчання там. Якщо хвороба й спричинила у ньому певні зміни, то вони проявилися не одразу. Наші батьки воліли вважати їх якоюсь «медичною» проблемою, чимось таким, від чого можна повністю одужати. Однак Майкл бачив свій розлад у цілком іншому світлі: він відчував, що тепер йому відкрилися речі, про які він раніше навіть не думав, зокрема зневага прав і експлуатація трудящих у всьому світі. Він почав читати комуністичну газету «Дейлі воркер» і відвідувати книгарню з комуністичною літературою на Ред-Лайон-сквер. Жадібно поглинав твори Маркса й Енґельса, вважаючи їх пророками, якщо не месіями, нової світової ери.

Коли Майклу виповнилося сімнадцять, Маркус і Девід уже завершили навчання в медичному коледжі. Майкл не хотів бути лікарем, до того ж, він уже ситий навчанням. Він хотів працювати — чи ж не є трудівники сіллю землі? Один із батькових пацієнтів мав у Лондоні бухгалтерський бізнес. Він сказав, що із задоволенням найме Майкла на посаду молодшого бухгалтера чи на будь-яку іншу, на яку той забажає. Майкл досить чітко уявляв, що він хоче робити: він волів бути розсильним, доставляти цінні або термінові листи чи пакунки, які не можна було лишати на пошті. Він був надзвичайно скрупульозним у цьому питанні: кожне послання чи пакунок, які йому належало доставити, він вручить винятково адресату і нікому іншому. Він полюбляв прогулюватися вулицями Лондона, проводячи обідні години на лавці у парку за читанням «Дейлі воркер» — якщо погода була гарна. Якось він сказав мені, що на позір банальні послання, які він доставляє, можуть мати приховані, таємні значення, зрозумілі лише конкретному одержувачу — саме тому їх не можна вручати нікому іншому. Майкл стверджував, що хоча він і міг здаватися пересічним розсильним зі звичайними посланнями, насправді це було зовсім не так. Він більше нікому цього не розповідав: знав, що це видаватиметься дивакуватістю, а то й божевіллям. Майкл почав розглядати наших батьків, старших братів та й узагалі професію лікаря як щось, покликане знецінити, визначити як хворобу всі його помисли та дії, особливо за найменшого натяку на містицизм — адже в останньому можна знайти ознаки душевного розладу. Проте я ще був його маленьким братом, якому всього дванадцять, я ще не брався нікого «охвороблювати» і міг уважно й співчутливо слухати все, про що він розповідає, навіть не маючи змоги повністю збагнути зміст його слів.

Час від часу — це траплялося досить часто упродовж 1940-х ро­ків і на початку 1950-х, поки я ще навчався — Майкла спіткали нові сильні розлади й марення. Іноді у цих розладів існували передвісники — Майкл не говорив: «Я потребую допомоги». Він виражав цю потребу якоюсь безглуздою дією — наприклад, шпурляв на підлогу подушку чи попільничку у кабінеті психіатра (він ходив до нього від часу свого першого розладу). Це означало: «Я втрачаю над собою контроль — кладіть мене в лікарню», — саме так ми це розуміли.

А бували випадки, коли жодних симптомів не було, втім Майкл впадав у стан шаленого збудження, кричав, тупав ногами, марив — одного разу пожбурив об стіну прекрасний старий годинник дідуся, який носила мама, — у такі миті ми з батьками дуже його боялися. Окрім страху, відчували також глибоке збентеження: хіба можна було запрошувати друзів, родичів, колег, та будь-кого в оселю, де нагорі біснується та нетямиться Майкл? І що подумають їхні пацієнти? І батько, і мама прий­мали пацієнтів удома. Маркус і Девід також не мали великого бажання запрошувати друзів до будинку, що часом нагадував божевільню. Наше життя сповнювалися почуттям сорому, ганьби, що ускладнювало реальність Майклового стану.

Для мене було значним полегшенням проводити вихідні чи свята поза межами Лондона. Святкові дні були, крім усього, ще й відпочинком від Майкла, від його часом нестерпної присутності. І все-таки в певні миті лагідність характеру, ніжність, почуття гумору, властиві йому від природи, просвічувалися назовні. Тоді було зрозуміло, що навіть у моменти шаленства під полудою шизофренії криється справжній Майкл, розумний і добрий.

* * *

Коли 1951 року мама, дізнавшись про мою гомосексуальність, сказала, що краще б я не народився, разом зі звинуваченнями у ній промовляв біль, хоча не певен, що я тоді це розумів. То був біль матері, яка, відчуваючи, що одного сина в неї забрала шизофренія, боялася, що іншого відбере гомосексуальність — «стан здоров’я», що тоді вважали ганебним і таким, якого варто соромитися, який міг заплямувати й зіпсувати життя. Змалку я був її улюбленим сином, «великим цабе», «ягнятком», а тепер — одним із них, жорстоким тягарем, що обтяжував Майклову шизофренію.

Ситуація для Майкла, як і для мільйонів інших хворих на шизофренію, поліпшилася і водночас погіршилася близько 1953 року, коли з’явився доступ до першого транквілізатора, який в Англії мав назву ларгактил, а у Сполучених Штатах — торазин. Транквілізатори мали здатність притлумлювати й, напевно, запобігати галюцинаціям і маренням, цим «позитивним симптомам» шизофренії, але це могло дорого коштувати, як особистості. Я вперше був шокований цим видовищем у 1956 році, коли повернувся до Лондона після відвідання Ізраїлю й Голландії й побачив, як Майкл згинається й човгає по підлозі.

— У нього ж є всі ознаки хвороби Паркінсона! — сказав я батькам.

— Так, — підтвердили вони. — Однак із ларгактилом він поводиться значно спокійніше. Розладів не було вже цілий рік.

Про те, що відчував Майкл, можна було лише здогадуватися. Його надзвичайно пригнічували паркінсонівські прояви — раніше він був дуже рухливим, багато ходив та бігав. Утім ще більше засмучувало його те, які наслідки ці ліки мали для психіки.

Це лікування не стало на заваді його роботі, проте він втратив те містичне чуття, що сповнювало для нього роботу розсильним значеннєвою глибиною, розгубив гостроту й чіткість, із якою раніше сприймав світ, усе тепер здавалося йому «приглушеним». «Це нібито тебе ніжно вбивають», — резюмував Майкл.[91]

Коли йому зменшили дозу ларгактилу, паркінсонівські симптоми почали стихати і, що найважливіше, він почувався живішим і знову сповненим якоюсь містичною чутливістю — лише для того, щоб за кілька тижнів знову вибухнути шаленим психічним розладом.

У 1957 році, вже ставши студентом медичного факультету й цікавлячись особливостями мозку та розуму, я зателефонував Майкловому психіатру й поцікавився можливістю зустрічі. Лікар Н. був скромним, чутливим чоловіком, що знав Майкла від часу його першого психозу майже чотирнадцятирічної давнини. Його також хвилювали нові проблеми медикаментозного характеру, з якими він зіткнувся на прикладі багатьох своїх пацієнтів, які вживали ларгактил. Він намагався титрувати препарат, щоб віднайти оптимальне дозування, не завелике й не замале. За його зізнанням, результати були не дуже обнадійливі.

Мене цікавило, чи мозкові системи, які мають стосунок до сприйняття (чи відображення) значення, значущості, умисності, системи, що лежать в основі відчуття чудес і незбагненного, а також відповідальні за поціновування краси мистецтва й науки, у шизофренії втрачають рівновагу, створюють внутрішній світ, перевантажений сильними емоціями й спотворенням дійсності. Здається, що ці системи втрачають «золоту середину», тому кожна спроба титрувати, пригасити їх може перенести людину зі стану патологічного піднесення у стан надзвичайної байдужості, що межує з ментальною смертю.

Брак у Майкла навичок спілкування і звичних повсякденних умінь (він заледве міг зробити собі чашку чаю) вимагав соціального й «буттєвого» підходу. Транквілізатори не справляли жодного або ж мали лише незначний ефект на «негативні» симптоми шизофренії — абстиненцію,[92] афективне сплощення[93] тощо, які в непомітному хронічному прояві можуть виснажувати й підточувати життєві сили більше за будь-які позитивні симптоми. Це питання є значно ширшим за лікування, йдеться про саму можливість жити повноцінним і радісним життям — із системами життєзабезпечення, товариством, самоповагою та повагою інших — і це потребує вирішення. Майклові проблеми не мали цілковито «медичного» характеру.

* * *

Я міг і повинен був більше любити, більше підтримувати брата, коли повернувся до Лондона, до медичного коледжу. Я міг би ходити з Майклом по ресторанах, кіно, театрах, концертах (чого він ніколи не робив сам). Міг з’їздити з ним на море чи за місто. Проте я нічого з цього не зробив, і почуття сорому від цього, відчуття, що я був поганим братом, недоступним для нього, коли він вкрай потребував підтримки, ще палає у мені шістдесят років по тому.

Я не знаю, якою була б Майклова реакція, якби я проявляв більше ініціативи. Він мав власне життя, суворо контрольоване й обмежене, і не любив жодних відхилень від нього.

Із появою транквілізаторів Майклове життя стало менш бурхливим, проте, як мені здавалося, водночас більш обмеженим і збіднілим. Він більше не читав «Дейлі воркер», не наві­дувався до книгарні на Ред-лайон-сквер. Раніше він мав відчуття належності до колективу, мав із ким поділяти марксистські погляди, зараз його запал охолонув, і він почувався все самотнішим та занедбанішим. Батько сподівався, що наша синагога зможе надати Майклові моральну й пастирську допомогу, сповнити його почуттям єдності. У юності він був досить релігійною людиною — після бар-міцви[94] він щодня носив цицит[95] і прикладав тфілін,[96] а також за будь-якої можливості відвідував синагогу — втім і тут його завзяття ослабло. Майкл утратив інтерес до синагоги, чия громада зменшувала свою чисельність: усе більше лондонських євреїв емігрували, одружувалися з місцевими неєвреями й розчинялися серед них — тож і синагога втратила інтерес до нього.

Його потяг до читання, колись такий глибокий і жадібний (хіба ж не йому тітка Анні залишила всю свою бібліотеку?) тепер разюче зменшився, Майкл майже зовсім закинув книги й лише уривчасто зазирав до газет.

Гадаю, що попри, а може й через транквілізатори, він занурювався у безнадію та байдужість. У 1960 році, після виходу блискучої книги Рональда Девіда Лейнга[97] «Розділене „я“» у Майкла ненадовго загорілася надія. Адже у цій праці лікар, психіатр, розглядав шизофренію не як хворобу, а як повноцінний, ба більше — привілейований спосіб буття. І хоч Майкл часом і сам називав усіх нас, нешизофреніків, «до блювоти нормальними» (цей уїдливий вислів був породженням шаленої люті), йому невдовзі, за його словами, надокучив Лейнгів «романтизм», і Майкл почав сприймати його як дещо небезпечного дурня.

Полишаючи у день свого 27-річчя Англію, я також хотів утекти від брата з його безнадійною і трагічною історією, з чим ми не могли впоратися. Але, можливо, це певною мірою ознаменувало спробу досліджувати шизофренію і супутні розлади мозкової та розумової діяльності на власних пацієнтах і власним способом.



Сан-Франциско

Я прибув до Сан-Франциско, віддавна омріяного міста, проте не мав ґрін-кард, а отже, не міг офіційно влаштуватися на роботу чи заробляти собі на життя. Я підтримував зв’язок із Майклом Кремером, під керівництвом якого працював у неврологічному відділенні в Міддлсексі (він цілковито підтримував моє рішення не проходити військову службу, що, за його словами, «є тепер цілковитим марнуванням часу»), а коли я озвучив свої міркування з приводу того, щоб податися до Сан-Франциско, він запропонував мені зустрітися з його колегами Ґрантом Левіном і Бертом Фейнштайном — нейрохірургами, які працюють у лікарні Маунт-Зіон. Левін і Фейнштайн були першими, хто опанував мистецтво стереотактичної хірургії — техніки, що дає змогу без ризику вводити голку безпосередньо у маленькі й недоступні в інший спосіб ділянки мозку.[98]

Кремер написав їм листа, у якому розповів про мене, і під час зустрічі Левін і Фейнштайн погодилися неофіційно мене працевлаштувати. Вони запропонували допомагати оцінювати стан пацієнтів до і після хірургічного втручання. Через відсутність зеленої карти вони не могли платити мені зарплату, але надавали допомогу в розмірі 20 доларів. (Тоді 20 доларів були значною сумою — винайняти кімнату в мотелі коштувало близько трьох доларів за ніч, а на деяких автостоянках ще були в обігу одноцентові монети.)

Левін і Фейнштайн пообіцяли за кілька тижнів відшукати мені кімнату для проживання на території лікарні, але зважаючи на те, що у мене було обмаль грошей, я домовився, що до того часу поживу в Молодіжній християнській асоціації. Я довідався, що на портовій набережній Ембаркадеро, напроти поромної станції, є великий житловий осередок асоціації. Він виглядав убого, дещо занедбано, але атмосфера там була затишною і дружелюбною. Тож я заселився у невелику кімнатку на сьомому поверсі.

Близько одинадцятої вечора у двері неголосно постукали.

— Заходьте, — запросив я: було відчинено.

У двері просунулася голова якогось молодика. Побачивши мене, він вигукнув:

— Перепрошую, я помилився кімнатою!

— А чому ви так упевнені? — відповів я, заледве вірячи у те, що кажу. — Чому б вам не зайти?

Він на мить завагався, а тоді увійшов, замкнувши за собою двері. Це було моє перше знайомство з життям у цьому хостелі з його нескінченним гупанням дверима. Я помітив, що дехто з моїх сусідів міг мати до п’яти візитерів за ніч. Мене огортало особливе, небувале відчуття свободи: я вже не був у Лондоні, у Європі; це був Новий світ, і (до певної міри) я міг робити усе, що мені заманеться.

За кілька днів у Маунт-Зіоні сповістили, що звільняється кімната, і я перебрався до лікарні. Це було нічим не гірше за веселе життя у помешканні асоціації.

* * *

Я працював у Левіна та Фейнштайна вісім місяців, а офіційно інтернатура у Маунт-Зіоні мала розпочатися не раніше наступного липня. Левін і Фейнштайн були настільки різними, що годі собі уявити. Ґрант Левін — неквапливий і розважливий, Фейнштайн — запальний та вразливий, але вони органічно доповнювали один одного, як мої лондонські керівники з неврології Кремер і Джилліатт (а також Дебенгем і Брукс, під керівництвом яких я працював у лікарні королеви Єлизавети у Бірмінґемі).

Іще хлопчаком я захоплювався подібними тандемами. У часи свого зацікавлення хімією читав про співпрацю Кірхгофа[99] й Бунзена,[100] про те, як поєднання їхніх таких несхожих підходів зробило неоціненний внесок у відкриття спектроскопії. Під час навчання в Оксфорді я був вражений працею Джеймса Вотсона[101] та Френсіса Кріка[102] про ДНК і тим, яка між ними була разюча різниця. Гаруючи у своїй ненатхненній інтернатурі в Маунт-Зіоні, я мав прочитати про інший, здавалося б, неймовірний і несумісний дослідницький тандем Девіда Г’юбела[103] й Торстена Візеля,[104] які зробили неймовірні відкриття у фізіології зору.

Окрім Левіна й Фейнштайна з їхніми помічниками та медсестрами, у відділенні працювали інженер і фізик — усього нас було десятеро. Також у лікарню часто навідувався фізіолог Бенджамін Лібет.[105]

Мені особливо запам’ятався один із пацієнтів, і в листопаді 1960-го я написав про нього батькам:

Пам’ятаєте оповідання Сомерсета Моема про чоловіка, якого прокляла покинута ним на острові дівчина, внаслідок чого у нього виникла смертоносна гикавка? Один із наших пацієнтів, кавовий магнат, який пережив запалення мозку, гикає упродовж шести днів після операції. Жодні звичайні й деякі зовсім незвичайні засоби не можуть здолати цю напасть. Тому в мене виникли побоювання, що наслідки можуть бути аналогічними, якщо ми не заблокуємо діафрагмальні нерви чи не зробимо щось подібне. Я запропонував залучити вправного гіпнотизера. Цікаво, чи це спрацює? Ви часом не стикалися з таким, як із поширеним явищем?

Мою пропозицію зустріли скептично (я і сам у ній сумнівався), але Левін і Фейнштайн погодилися запросити гіпнотизера, оскільки ніщо інше не діяло. На наш подив, йому вдалося підпорядкувати собі пацієнта й дати тому постгіпнотичну команду: «Коли я клацну пальцями, ви прокинетеся і гикавки вже не буде».

Пацієнт прокинувся: гикавки не було, і вона більше до нього не повернулася.

* * *

Прибувши до Сан-Франциско, я припинив писати щоденник, який вів під час перебування у Канаді, і не відновив цього заняття, аж поки знову не знявся у дорогу. Однак все ж писав і далі довгі й детальні листи батькам, і в лютому 1961 року сповістив їм про те, що побачив двох своїх кумирів — Олдоса Гакслі[106] й Артура Кестлера[107] — на конференції у Каліфорнійському університеті Сан-Франциско:

Олдос Гакслі на бенкеті виголосив приголомшливу промову на тему освіти. Я бачив Гакслі вперше і був вражений його зростом і мертвотною блідістю виснаженого тіла. Він майже повністю осліп і безперервно кліпав випуклими очима й стискав перед ними кулаки (тоді це збентежило мене, проте зараз я думаю, що він таким чином намагався убезпечити хоча б ту дещицю свого зору, що ще збереглася). Його довге безживне волосся було зачесане назад, а мишаста шкіра недоладно обвисала на кістлявому обличчі. Зосереджено напружуючись, він нахилявся вперед і ставав схожим на скелет Везалія[108] у задумі. Втім, його дивовижний розум, гострий, як і завжди, підживлений дотепами, теплотою, спогадами й красномовством, спонукав присутніх неодноразово схоплюватися на ноги... Наприкінці Артур Кестлер говорив про результати своїх творчих пошуків — це було прекрасне дослідження, представлене, однак, настільки погано й невиразно, що половина слухачів повиходили, не дочекавшись завершення виступу. До речі, Кестлер чимось схожий на Кайзера, чимось — на всіх на світі викладачів івриту, та й говорить подібно до них [109]. Американці не мають сильно виражених зморшок, тоді як обличчя Кестлера, єврея-літвака,[110] було порубцьоване глибокими борознами страждання та розуму — це видавалося майже непристойним на цьому зібранні гладколицих!

Ґрант Левін, мій добродушний і щедрий керівник, добув для всього нашого нейрохірургічного відділення квитки на конференцію «Контроль над розумом», а також частенько роздавав квитки на музичні, театральні та інші культурні заходи у Сан-Франциско — такий багатий вибір ще більше спонукав мене полюбити це місто. Після концерту П’єра Монте[111] з симфонічним оркестром Сан-Франциско я так писав батькам:

Він диригував (як мені вчувалося, на один змах відстаючи від оркестру) у програмі, до якої входила «Фантастична симфонія» Берліоза[112] (сцена страти повсякчас нагадує мені ту страшну оперу Пуленка[113]), «Тіль Уленшпігель», «Ігри» Дебюссі[114] (неймовірна річ, її міг би написати ранній Стравінський[115]) і якісь невигадливі дурниці Керубіні.[116] Самому Монте вже майже дев’яносто, він має прекрасну грушоподібну фігуру, присідає й походжає довкола, а ще в нього меланхолійні французькі вусики, чимось подібні до Ейнштейнових. Публіка просто шаленіла від нього, почасти, гадаю, через покору (шістдесят років тому вони його освистували), і почасти через дивакувату, дуже покровительську схильність до перебільшень, згідно з якою, сам лише поважний вік сприймають як чесноту. Однак мушу визнати, що мене захоплює думка про незліченні репетиції та прем’єри, нищівні поразки й приголомшливі успіхи, перегортання мільярдів нот, що, вочевидь, струменіли крізь цей старечий мозок у його дев’яносто років.

У тому ж листі я згадав про дивний випадок, що трапився зі мною під час відвідання біт-фестивалю у Монтереї:

Мене представили господарю досить дивно: сказали «онде він» і провели у ванну кімнату. Там я побачив схожу на Христа постать зі страдницьки задертою борідкою, яка, стоячи під гарячим душем, м’яла свої сідниці. Без сумніву, моя поява (а я був весь чорний і блискучий — щойно з мотоцикла) була безпрецедентною і наполохала її. Чоловік страждав на болісний періанальний абсцес, який я розітнув жахливою голкою для зшивання парусини, стерилізованою вогнем від сірника. Звідти ушкварив потік гною, що супроводжувався голосним лементом, а згодом змінився тишею: чоловік знепритомнів. Прийшовши до тями, він почувався значно краще, а мене охопило незнане досі почуття радості від того, що тепер я практик, кваліфікований хірург, який зумів надати допомогу стражденному митцю. Того ж дня відбулася шалена вечірка у стилі бітників,[117] на якій молоді жіночки в окулярах декламували вірші про свої тіла.

ВАнглії людей розподіляли за суспільними прошарками (робочий, середній, вищий тощо), варто було лише розтулити рота. Представники різних класів не контактували тісно між собою, не почувалися невимушено одне з одним — якщо такий устрій існував неявно, він був таким же непохитним і нездоланним, як кастова система в Індії. Америку я уявляв як безкласове суспільство, всі члени якого, незалежно від походження, кольору шкіри, віросповідання, рівня освіти чи фаху, можуть спілкуватися між собою як ближні, як побратими, де професор може спілкуватися з водієм вантажівки, і між ними не буде класових упереджень.

Раніше я відчув на смак і мигцем побачив таку демократію та рівність під час мандрів на мотоциклі Англією у 1950-ті. Навіть у застояній Англії мотоцикли, здавалося, долали перешкоди, спрощували спілкування і виявляли в людях добросердність. «Класний байк», — бувало, скаже хтось, і це стає початком розмови. Мотоциклісти — дружелюбний народ, ми привітно змахували рукою, минаючи один одного на дорозі, легко заводили розмови, перетинаючись у кафе. Ми були такою собі романтичною громадою у суспільстві загалом.

Зрозумівши, що немає сенсу переправляти свій мотоцикл із Англії, я вирішив обзавестися новим — Norton’ом Atlas, кросовим мотоциклом, на якому я міг роз’їжджати бездоріжжями, безлюдними шляхами й гірськими стежинами. Тримати його можна було на внутрішньому подвір’ї лікарні.

Я долучився до компанії байкерів, і щонеділі зранку ми зустрічалися в місті, в’їжджали через міст «Золота брама» на вузеньку, просякнуту евкаліптовими пахощами дорогу, що вела до гори Тамалпаіс, а тоді вздовж високого гірського пасма і тихоокеанського узбережжя ліворуч від нас стрімко спускалися на Стінсон-біч, де зупинялися для пізнього сніданку (іноді ми обирали для привалу бухту Бодега, що невдовзі здобула славу завдяки фільму Гічкока «Птахи»). Ці ранкові поїздки допомагали якнайповніше відчувати життя, відчувати, як вітер дме в обличчя, обвіює тіло — по-особливому, так, як це дано відчути лише мотоциклістам. Ці ранки зринають у спогадах майже нестерпною свіжістю, а евкаліптовий запах незмінно пробуджує ностальгійні образи.

У будні я зазвичай на самоті роз’їжджав довкола Сан-Франциско. Але якось наблизився до однієї компанії, яка дуже відрізнялася від нашого статечного спокійного угруповання зі Стінсон-біч — це було галасливе збіговисько, що не стримувало себе умовностями, вони сиділи на мотоциклах, пили пиво з бляшанок і курили. Наблизившись, я побачив на їхніх куртках емблему «Янголів пекла».[118] Розвертатися було запізно, тож я під’їхав до них і привітався. Моя сміливість та англійський акцент заінтригували їх, як і те, що я лікар, про що вони згодом дізналися. Мене одразу ж оцінили як належить, без жодних ритуалів висвячування. Я був приємним, не схильним до критиканства, до того ж медичним фахівцем — відповідно, у мене іноді просили поради, якщо котрийсь із байкерів отримував травми. Я не долучався до їхніх заїздів чи інших занять, і наше добре неочікуване спілкування — неочікуване як для мене, так і для них — спокійно зійшло нанівець, коли я за рік полишив Сан-Франциско.

* * *

Якщо рік між переїздом з Англії і початком своєї офіційної інтернатури в Маунт-Зіоні був сповненим пригод, несподіванок, хвилювань, то власне інтернатура — я по кілька тижнів перебував то в терапевтичному, то в хірургічному, то в педіатричному відділеннях — виявилася, порівнюючи з ним, нудною буденщиною, що засмучувала мене, адже через це я пройшов в Англії. Тепер я сприймав інтернатуру лише як бюрократичне марнування часу, проте всі випускники закордонних медичних вишів мали провести там два роки, незалежно від попереднього рівня підготовки.

Однак були тут і переваги: я міг провести ще рік у Сан-Франциско, що так мені полюбилося, без жодної оплати: проживання та харчування надавала лікарня. Товариші-інтерни, які прибули з усіх куточків Штатів, були вкрай різними й часто дуже обдарованими людьми — Маунт-Зіон мала добру репутацію, і це (включно з нагодою провести рік у Сан-Франциско) надзвичайно приваблювало новоспечених лікарів. До інтернатури туди подавалися сотні претендентів, тож лікарня могла дозволити собі прискіпливо обирати інтернів.

Я найбільше зблизився з Керол Барнетт, талановитою темношкірою жінкою з Нью-Йорка, яка вільно володіла багатьма мовами. Якось нас обох відправили вимивати руки для складної операції на черевній порожнині, хоча уся наша робота була в тому, щоб тримати ретрактори та подавати хірургам інструменти. Лікарі не зробили жодної спроби щось нам показати чи чогось навчити і, окрім різких роздратованих «Пінцет, швидко!» й «Міцно тримай ретрактор», ігнорували нас. Вони багато теревенили між собою і якоїсь миті, перейшовши на ідиш, відпустили кілька огидних зневажливих коментарів щодо присутності темношкірого інтерна в операційній. Зачувши це, Керол насторожилася і відповіла їм бездоганною ідиш. Хірурги почервоніли, а операція раптово урвалася.

— Ніколи не чули, щоб чорнопикі розмовляли ідишем? — із глузливою посмішкою додала Керол.

Я думав, що в лікарів попадають із рук інструменти. Украй збентежившись, вони вибачилися перед Керол і після того докладали всіх зусиль, щоб ставитися до неї з особливою повагою аж до завершення нашої спільної практики в хірургії. (Нам було цікаво, чи цей епізод, а також те, що вони дізналися більше про Керол і почали поважати її як особистість, ще довго впливав на них).

* * *

На вихідних, якщо я не чергував, то знімався і їхав на своєму мотоциклі досліджувати Північну Каліфорнію. Мене захоплювала історія раннього добування золота в Каліфорнії, я мав особливі почуття до 49-ї автомагістралі та крихітного міста-привида Копперополіса, через яке проїжджав на шляху до Золотої жили.[119]

Часом в’їжджав на прибережну трасу, першу магістраль і, минаючи найпівнічніші секвойї, прямував до Еуріки,[120] а звідти — до озера Крейтер в Орегоні (тоді проїхати понад 1 100 км одним махом видавалося мені дрібницею). Саме того року, що більше не вирізнявся нічим цікавим через цю інтернатуру, я відкрив для себе дива Йосеміті й Долини смерті,[121] а також уперше відвідав Лас-Вегас, який у ті ясні дні було видно з відстані у 80 км, немов мерехтливий міраж у пустелі.

Проте тоді, коли у мене з’являлися у Сан-Франциско нові друзі, доки я насолоджувався містом і навсібіч роз’їжджав на вихідних, моя неврологічна підготовка закінчилася. Чи принаймні так би сталося, якби не Левін і Фейнштайн, які запрошували мене на конференції та дозволяли і далі приймати їхніх пацієнтів.

Здається, у 1958-му мій давній друг Джонатан Міллер подарував мені книгу поезій Тома Ґанна[122] «Відчуття руху» зі словами: «Ти маєш зустрітися із Томом — це близька тобі по духу людина». Я жадібно поглинув цю книгу і постановив собі: якщо насправді потраплю до Каліфорнії, то перш за все розшукаю Тома Ґанна.

Прибувши до Сан-Франциско, я розпитав про Тома й дізнався, що він в Англії, навчається за стипендійною програмою у Кембриджі. Проте кілька місяців по тому Том повернувся, і ми зустрілися на вечірці. Мені було двадцять сім, йому — близько тридцяти; не така вже й суттєва різниця, але я глибоко усвідомлював, який він зрілий і впевнений у собі, що він знає, ким він є, які має здібності й чим займається. Тоді в нього вже було дві видані книги, а я в житті нічого не публікував. Я думав про Тома як про вчителя та наставника (і при цьому навряд чи як про еталон, оскільки наші манери письма суттєво різнилися). Порівняно з ним я почувався як несформований ембріон. Я схвильовано сказав, що, попри величезне захоплення його поезією, мене стурбував один із його віршів — «Загоничі» через садомазохістський зміст. Здається, це його спантеличило, і він чемно зробив мені зауваження: «Не варто плутати поезію і поета».[123]

Якимось чином — тепер уже й не знаю, як саме — між нами зав’язалася дружба, і за кілька тижнів я вирушив до нього в гості. Том жив на Філберт-стрит, 975, а ця вулиця, як знають жителі Сан-Франциско (я тоді не належав до числа цих знавців), зненацька стрімко йде вниз під кутом 30 градусів. На своєму кросовому Norton’i я мчав уздовж Філберт-стрит, аж раптом усвідомив, що «завис» у повітрі, немов на лижному трампліні. На щастя, мій байк зреагував легко, та я був приголомшений: усе могло завершитися вкрай погано. Коли я дзвонив у двері Томової квартири, серце ще калатало.

Він запросив мене увійти, пригостив пивом і поцікавився, чому я так хотів із ним зустрітися. Я просто сказав, що багато його віршів немовби звернені до чогось глибоко в мені. У нього був незворушний вигляд. «Що за вірші? — запитав. — Чому?» Першим його віршем, який я прочитав, був «Стрімголов», тому сказав, що поезія одразу ж відгукнулася в мені, мотоциклістові, як за кілька років до того короткий ліричний твір Лоуренса[124] «Дорога». Також я вподобав його вірш «Туманне видіння мотоцикліста про власну смерть», адже був переконаний, що, як і Лоуренс, зустріну смерть на мотоциклі.

Не зовсім певен, що саме Том побачив у мені в той момент, але я у ньому віднайшов надзвичайну людську сердечність і доброту впереміш із надзвичайною мисленнєвою цілісністю. До того ж його стиль був стислим і різким, а мій — розмитим і нестримним. Він був нездатний на нещирість чи обман, проте його безпосередність, як я гадав, завжди супроводжувала певна м’якість.

Іноді Том показував мені рукописи своїх нових віршів. Мені була до вподоби енергія, яку вони випромінювали, бурхлива енергія і пристрасть, стримувана, затиснена в них найстрогішою, найбільш контрольованою з поетичних форм. Серед його нових поезій моєю улюбленою була, напевно, «Алегорія вовчого вихованця» («Гра в теніс або чай / На цій м’якій траві не з нами він / Лиш вдаючи це у смутній дволикості»). Це перегукувалося з певною дволикістю, яку я відчував у собі, що її я почасти розглядав як потребу в різних «я» вдень і вночі. Днями я був добродушним доктором Олівером Саксом у білому халаті, а з настанням сутінок змінював цей халат на шкіряну екіпіровку мотоцикліста та інкогніто, по-вовчому вислизав із лікарні і блукав вулицями або ж здіймався звивистими стежками гори Тамалпаіс, а тоді гнав по залитому місячним світлом шосе на Стінсон-біч чи бухту Бодега. Цю двоїстість підживлювало те, що моє середнє ім’я звучить як Вулф; для Тома і друзів-байкерів я  був Вулфом,[125] а для колег-лікарів — Олівером. У жовтні 1961-го Том подарував мені примірник своєї нової збірки «Мої сумні капітани» з підписом «Вовчому вихованцю (не варто алегоризувати!) з alles gute[126] і захопленням, від Тома».

* * *

У лютому 1961 року я написав батькам, що отримав ґрін-кард, ставши іммігрантом «з добрими намірами», «чужоземним резидентом», і повідомив про намір отримати громадянство — це можна було зробити без втрати британського.[127]

Я також написав, що невдовзі складатиму іспит перед державною комісією — це комплексне випробування для випускників іноземних медичних вишів, метою якого є виявити, чи вони дійсно можуть нашкрябати щось із фундаментальних наук, а не лише з медицини.

До того, у січні, я повідомив батькам, що планую «грандіозну подорож Штатами, назад через Канаду й навіть розраховую обігнути Аляску в період між іспитами й початком інтернатури: ймовірно, всього близько 14 500 кілометрів. Це має бути унікальна можливість побачити країну й відвідати інші університети».

І ось іспити позаду, я маю кращий мотоцикл — свій Norton Atlas обміняв із доплатою на BMW R69, що був у вжитку, отже, я був готовий вирушати. Мені урізали час відгулів на роботі, тому я більше не міг включити Аляску до свого турне Америкою.

Я знову написав батькам:

Я провів на карті довгу червону лінію: Лас-Вегас, Долина смерті, Великий каньйон, Альбукерке, Карлсбадські печери, Новий Орлеан, Бірмінґем, Атланта, магістраль, що пролягає Голубим хребтом до Вашингтона, Філадельфія, Нью-Йорк, Бостон. Тоді вгору картою через Нову Англію до Монреаля, убік до Квебеку. Торонто, Ніагарський водоспад, Баффало, Чикаго, Мілуокі. Міста-близнюки, потім — на північ у національні парки Глейшер і Вотертон, а звідти — на південь до Єллоустонського парку, Ведмежого озера, Солт-Лейк-Сіті. Повернення до Сан-Франциско. Близько 13 тис. км. П’ятдесят днів. Чотириста доларів. Якщо мені вдасться уникнути сонячного удару, обмороження, ув’язнення, землетрусів, харчового отруєння і катастроф із технікою — напевне, це буде найкращий період у моєму житті! Наступного листа напишу вже з дороги.

Коли я розповів Томові про свої мандрівні плани, він запропонував мені вести щоденник — живий опис своїх пригод, «Знайомство з Америкою», — і надіслати свої записи йому. Я подорожував два місяці й списав кілька записників, пересилаючи їх один за одним Томові. Здається, йому подобалися мої описи людей, нотатки й змалювання місць. Він вважав, що я маю талант до спостереження, хоча іноді давав мені прочухана за «саркастичність і гротескність».

Один зі щоденників, які я йому надсилав, мав назву «Мандри щасливця».

«Мандри щасливця» (1961)

За кілька кілометрів на північ від Нового Орлеану почалися проблеми з мотоциклом. Я з’їхав на узбіччя і почав копирсатися у двигуні на якомусь занехаяному придорожньому майданчику. Лежачи там на спині, якимось шостим сейсмічним чуттям я відчув легкі поштовхи, що нагадували віддалений землетрус. Це тремтіння наближалося, перетворювалося на тріск, тоді гуркіт і нарешті на ревіння, що досягло апогею в дикому вереску пневматичних гальм, супроводжуваному оглушливим бадьорим сигналом автомобільного гудка. Немов паралізований, я підняв голову й помітив найбільшу вантажівку з усіх, які мені коли-небудь доводилося бачити, справжнього дорожнього левіафана.[128] Зухвалий Йона висунув голову з вікна й загорлав до мене з величезної висоти кабіни.

— Чимось можу допомогти?

— Він здох! — відповів я. — Шатун зламався, чи що...

— От дідько! — люб’язно відреагував водій. — Якщо він відлетить, то відріже тобі ногу! Побачимося!

Він скорчив неоднозначну гримасу і знову вирулив на своїй величезній вантажівці на трасу.

Я долав кілометр за кілометром і згодом полишив болотисті низовини Дельти. Невдовзі вже був у Міссісіпі. Дорога петляла туди-сюди, норовиста й некваплива, звиваючись між дрімучими лісами й відкритими пасовищами, між садами й луками, через півдесятка рік, що перетинають одна одну, крізь ферми й села, спокійні й непорушні в променях ранкового сонця.

Після в’їзду до Алабами ситуація з байком почала значно загострюватися. Я прискіпливо вслухався у всі його звукові варіації, ретельно обмірковуючи лиховісні, хоча й незрозумілі шуми. Було очевидно, що мотоцикл швидко виходить із ладу, проте через брак досвіду й песимізм я відчував, що не можу нічого вдіяти, щоб убезпечити його від сконання.

За вісім кілометрів від Тускалуси[129] двигун почав глохнути, і зрештою його заклинило. Я рвонув зчеплення, проте один із циліндрів уже димів біля моїх ніг. Потім зліз із мотоцикла, поклав його плиском на землю, а тоді наблизився до дороги, тримаючи у лівій руці чисту білу носову хустинку.

Сонце вже котилося на захід, здійнявся крижаний вітер. Потік транспорту зменшувався.

Надія майже покинула мене, та я і далі машинально махав хустинкою, аж раптом, майже не вірячи у побачене, усвідомив, що одна з вантажівок зупиняється. Вона видалася мені знайомою. Примруживши очі, я спромігся розгледіти інформацію про її реєстрацію: 26539, Майамі, Флорида. Так, сумнівів не було: це та сама величезна вантажівка, що спинилася біля мене вранці.

Коли я підбіг до неї, водій спустився з кабіни, кивнув у бік мотоцикла й вишкірився:

— Що, таки доконав його, га?

Слідом за ним із вантажівки вийшов хлопець, і ми разом узялися розглядати пошкодження.

— Чи можна сподіватися, що ви дотягнете його до Бірмінґема на буксирі?

— Нє, закон не дозволяє! — він почухав поросле щетиною підборіддя, а тоді підморгнув: — Тягнімо його всередину!

Щосили напружуючись і надсадно пихкаючи, ми виважили важезний байк у черево вантажівки і зрештою надійно прилаштували його між меблів, прив’язали мотузками й сховали від не в міру цікавих очей під купою зім’ятої мішковини.

Водій заліз у кабіну першим, слідом за ним хлопець, а потім я. Ми зручно вмостилися на задньому сидінні. Злегка кивнувши головою, водій здійснив ритуал формального представлення:

— Це мій напарник Говард. А тебе як звати?

— Вулф.

— Не заперечуватимеш, якщо я називатиму тебе Вулфі?

— Без питань. А тебе як?

— Мак. Ну, сам розумієш, ми тут усі Маки,[130] проте я справжнісінький, за походженням Мак! Це написано в мене на руці.

Кілька хвилин ми їхали мовчки, потай кидаючи один на одного зацікавлені погляди.

На вигляд Макові близько тридцяти, хоча насправді він міг бути й років на п’ять старшим чи молодшим. Мав жваве рішуче обличчя з красивими рисами — прямим носом, міцно стиснутими губами і підстриженими вусами. Він міг би бути британським кавалерійським офіцером, або ж грати на сцені чи на екрані другорядні ролі різних романтичних персонажів. Таке було моє перше враження.

На ньому був картуз із логотипом, такий, як носять усі водії вантажівок, і сорочка з назвою компанії ACE TRUCKERS, INC. На засуканому рукаві красувалася червона емблема зі словами «Гарантуємо дбайливість і безпеку», а з-під нього виглядало татуювання з написом «Мак», обвитим змією.

Говард міг би зійти за шістнадцятирічного, якби не зморшки, що дугами відкарбувалися над його верхньою губою. Його рот був постійно злегка розтулений, оголюючи великі жовті зуби, нерівні, проте міцні, і неймовірно широку щелепу. Очі мали найсвітліший блакитний відтінок, немов у тварини-альбіноса. Хлопець був високий і статний, але незграбний.

Трохи згодом він повернув голову і втупився у мене своїми блідими очима, немов у тварини. Спершу він із хвилину дивився просто мені у вічі, потім його погляд поглинув усе моє обличчя, моє зриме тіло, кабіну вантажівки, дорогу, що одноманітно линула за вікном. Після цього його зосереджена увага почала послаблюватися, і зрештою обличчя знову набуло розсіяного мрійливого вигляду. Спершу я занепокоївся, а тоді — вжахнувся. Із сумішшю страху й жалю я раптом усвідомив, що Говард розумово відсталий.

Мак уривчасто засміявся.

— Гадаєш, ми нічогенький тандем, еге ж?

— Там буде видно, — відповів я. — А як далеко ви мене довезете?

— На край світу, в усякому разі до Нью-Йорка. Прибудемо туди у вівторок, може, у середу.

Він знову занурився у мовчанку.

Ми подолали ще кілька кілометрів. Аж раптом він запитав:

— Чув колись про Бессемерівський процес?[131]

— Так, — відповів я. — Ми «проводили» його на хімії у школі.

— А про Джона Генрі,[132] сталевого темношкірого молотобійника? Він жив якраз тут. Винахідники машини, що заганяла сталеві бури в русло ріки, говорили, що люди самі ніколи  б із цим не впоралися. Проте темношкірі побилися об заклад і привели найсильнішого серед них, Джона Генрі. Подейкують, що він мав отакенні м’язи на руках — понад 50 сантиметрів в обхваті! Він тримав по молоту в кожній руці й загнав сотню бурів швидше за їхню машину. А тоді ліг і помер. Отак-то! Це країна сталі!

Нас оточували склади брухту, аварійні тягачі, залізничні під’їзні колії й плавильні заводи. У повітрі відлунювало брязкання сталі, так наче весь Бессемер[133] був величезною кузнею чи заводом зброї. Високі димарі увінчані язиками полум’я, що з оглушливим тріском вивергалося з розташованих під ними печей.

Я лише раз у житті бачив місто, освітлене полум’ям — мені тоді було сім років, а тим містом був Лондон під час бліцу 1940-го.[134]

Обговоривши Бессемер і Бірмінґем, Мак почав відверто розповідати про себе.

Вантажівку він придбав, сплативши перший внесок у розмірі 500 доларів і решту — 20 тисяч доларів — упродовж року. Мак міг перевозити до 17,7 тисячі кілограмів вантажу та їздив по всіх усюдах: Канада, Штати, Мексика — аби були пристойні дороги й можливість заробляти гроші. Упродовж десятигодинного робочого дня він у середньому проїжджав 650 кілометрів. Долати більше за одним присідом було заборонено законом, але цю заборону часто порушували. Мак займається нерегулярними перевезеннями вже понад дванадцять років, а разом із Говардом катається лише півроку. Йому тридцять два, він із Флориди, має дружину та двох дітей. За його словами, заробляє 35 тисяч доларів на рік.

У дванадцятирічному віці Мак утік зі школи і, будучи з вигляду старшим, ніж є насправді, влаштувався комівояжером. У сімнадцять поповнив ряди поліції, а у двадцять став непоганим фахівцем із вогнепальної зброї. Того ж року він потрапив у стрілянину й дивом уникнув прицільного пострілу в обличчя. Після цього витримка полишила його, і Мак перекваліфікувався на вантажні перевезення, хоча ще й досі був почесним членом поліції Флориди, на знак чого щороку отримував по долару.

Чи потрапляв я колись у стрілянину, поцікавився Мак. Ні. Він же навіть не міг згадати усі, у які сам потрапляв — не лише як поліціянт, але і як водій. Якби я мав бажання перевірити, то знайшов би просто у нього під сидінням «друга далекобійника» — вони не виїжджали в дорогу без рушниці. Хоча у беззбройній бійці найкращою зброєю був фортепіанний дріт. Варто лише обвити ним шию супротивника — і той уже нічого не вдіє. Трохи зусиль — і голова відпадає, це так просто, як різати сир! Вдоволення у його голосі було важко з чимось сплутати.

У вантажівках він перевозив що завгодно — від динаміту до опунцій,[135] але зараз зосередився на транспортуванні меблів, попри те, що сюди може входити все, що тільки може тримати людина у себе вдома. У нього «на борту» було начиння сімнадцяти осель, включно з гирями на сумарну вагу понад 300 кілограмів (вони належали якомусь атлету, який виїжджав із Флориди), великим піаніно, виготовленим у Німеччині (за запевненнями, це була найкраща річ із тих, що там були), десятьма телевізорами (один із них вони минулого вечора витягли й увімкнули під час зупинки у придорожньому кафе) і старовинним ліжком із балдахіном, що прямувало до Філадельфії. За бажання, я міг у будь-який час на ньому поспати.

Згадка про ліжко викликала в нього ностальгійну усмішку, й він почав розповідати про свої подвиги на сексуальній ниві. Здавалося, що будь-де й будь-коли він здобував приголомшливий успіх, та особливе місце у його почуттях належало чотирьом жінкам: дівчині з Лос-Анджелеса, яка колись таємно втекла з ним на цій вантажівці, двом незаміжнім леді у Вірджинії, які роками осипали його одягом та грошима, а він спав із ними обома, і німфоманці у Мехіко, яка могла переспати з двадцятьма за ніч і все одно залишитися вкрай незадоволеною.

Відповідно до того, як він розпалювався, нерішучість остаточно його полишила, і тепер переді мною поставав Майстер Сексу і Вигадник у повному розквіті сил. Просто дар Божий для самотніх жінок.

Під час цієї оповідки Говард, який лежав у якомусь заціпенінні, нашорошив вуха й почав проявляти перші ознаки пожвавлення. Зауваживши це, Мак спершу підігрував його зацікавленості, а потім почав добродушно піддражнювати хлопця: буцім, того вечора він збирається усамітнитися в кабіні з дівчиною і замкне Говарда у кузові, але якось, якщо хлопець буде виявляти незадоволення, він здобуде справжню розпусницю (він вимовляв це як «розпу-у-усницю») і для нього.

Говард нетямився і шаленів, задихаючись від збудження, і зрештою зі злістю кинувся до Мака.

Доки вони напівагресивно-напівжартома борюкалися у кабіні, кермо несамовито стрясалося, і величезна вантажівка страхітливо хилиталася по трасі.

Утім поміж глузливими шпичаками Мак невимушено зай­мався хлопцевою освітою:

— Говарде, яка столиця Алабами?

— Монтґомері, ти, брудний сучий сину!

— Ага, правильно. Найбільші міста не завжди стають столицями штатів. А оці дерева — це пекани,[136] осьо, дивися!

— Та пішов ти, мені начхати! — пробурмотів Говард, але все одно витягнув шию, щоб подивитися.

За годину ми під’їхали до придорожнього кафе десь в алабамських нетрях, оскільки Мак запланував, що тут ми лишимося на ночівлю: воно називалося «Мандри щасливця».

Ми зайшли всередину по каву. Мак умостився, рішуче налаштувавшись і далі розважати мене «кумедними історіями», яких він мав у запасі жахливо нескінченну кількість і які поступалися його власному життєвому досвіду. Виконавши цей дружній обов’язок, він подався до натовпу, що зібрався навколо музичного автомату.

Суботніми вечорами далекобійники завжди збираються довкола музичних автоматів і конче намагаються саме у той час встигнути до придорожніх кафе. Зокрема, автомат у «Мандрах щасливця» є особливо популярним, оскільки має чудову колекцію пісень, тих дорожніх епопей, що їх так люблять водії: грубих, соромітних, смутних чи мрійливих, але незмінно енергійних і ритмічних, сповнених особливого емоційного піднесення, яке наповнює чарівністю саму поезію руху й нескінченних доріг.

Далекобійники, як правило, натури відлюдькуваті. Але часом — скажімо, у такого штибу придорожніх кафе, слухаючи якийсь до болю знайомий запис, що виривається з динаміків музичного автомата — вони починають ворушитися, без зай­вих слів чи дій раптово перетворюючись із млявого натовпу на горду спільноту: кожен із них — ще безіменний, випадковий попутник — усвідомлює свою солідарність із тими, хто довкола, а також із тими, про кого йдеться у піснях.

Цього вечора Мака та Говарда, як і всіх інших, охопив захват та гордість, і вони мимоволі полишили межі своїх «я», занурившись у позачасові мріяння.

Близько опівночі Мак різко сіпнувся, а тоді смикнув Говарда за комір.

— Добренько, друже, — сказав він. — Треба нам знайти, де подрімати. Хочеш перед сном прочитати молитву далекобійника?

Він витягнув із записника зіжмакану картку й простягнув мені. Розгладивши її, я прочитав уголос:

Дай, Боже, сил проїхать цей маршрут

За США валюту — не до розваг нам тут.

Щоб шини не здувались на ходу,

І з двигуном було все до ладу.

Щоб зважування й КТШ[137] пройшов,

МС[138] щоб відпустив мене й пішов.

Хто ледь повзе — то іншим хай шляхом,

Молю, не зводь з жінками за кермом.

Прокинуся в кабіні, що смердить,

Дай встати там, де можна шинки ухватить.

Кави — міцної, жінок — слабких,

Офіціанток милих — не бридких.

Щоб бензин дешевшав, дорога тішила,

Як повернуся, дай, Боже, в ліжко я.

Зроби це, Боже, дай ще дрібку талану,

Й цей бісів бублик ще не раз крутну.

Мак притяг у кабіну ковдру й подушку, Говард заповз у закуток поміж меблями, а я примостився на купі лантухів біля мотоцикла (обіцяне ліжко з балдахіном було спереду кузова, поза межами досяжності).

Я заплющив очі й нашорошив вуха. Мак із Говардом перемовлялися через щільні перегородки вантажівки. Приклавши вухо до фрагмента ґратчастого каркасу, я вловив й інші звуки — десь жартували, пиячили, кохалися — цей шум долинав із довколишніх вантажівок, вловлений антеною мого слуху.

Далі я вдоволено влігся, почуваючись у цій темряві, ніби в акваріумі звуків, і дуже швидко провалився в сон.

Неділя була днем відпочинку, як у «Мандрах щасливця», так і в усій Америці. Крізь скляну шибку наді мною пробивалося світло, пахло соломою і ряднами, а також шкіряною курткою, що слугувала мені за подушку. На мить мені здалося, що я десь у величезному хліві, а потім я раптово все згадав.

До мене долинули м’які звуки дзюрчання води, що раптово зринули й помалу стихли, наприкінці відзначившись двома тоненькими струменями. Хтось мочився біля вантажівки — нашої вантажівки — відзначив я, піддаючись раніше незнаному почуттю власності. Я виліз із купи лантухів і навпочіпки прокрався до дверей. Струмінь, що стікав по колесу до землі, і від якого йшла пара, явно свідчив про злочин, але кривдника уже й слід загув.

Була сьома ранку. Я вмостився на високу сходинку кабіни водія і почав шкрябати у своєму щоденнику. На сторінку впала тінь — піднявши погляд, я упізнав водія, якого невиразно бачив минулого вечора в затягнутому димом кафе. Це був Джон, білявий донжуан із «Мейфлавер Транзит Ко.», і, можливо, саме він мочився на наше колесо. Ми трохи потеревенили, він розповів мені, що виїхав з Індіанаполіса — нашого наступного пункту призначення — минулої ночі: там ішов сніг.

За кілька хвилин до нас причовгав інший водій, низенький і пухкий, на якому була розмальована квітами напіврозстебнута сорочка «Тропікана Оранч Джюс Ко. Фла.», з-під якої виднілося волохате округле черевце.

— Боже, як же тут холодно! — промимрив він. — У Маямі вчора було плюс тридцять два!

Інші також зібралися навколо мене, обговорюючи маршрути й рейси, гори, океани й рівнини, ліси й пустелі, сніг і град, грім і циклон — усе трапилося на шляху упродовж одного-єдиного дня. «Мандри щасливця» цієї, та й кожної ночі, перетворювалися на світ подорожей та дивовижних пригод.

Я підійшов до задньої частини вантажівки й крізь напівпрочинені двері побачив Говарда, який спав у своєму закутку. Його рот був роззявлений, а очі, як я із ваганням відзначив, були також не повністю заплющені. На якусь мить я навіть подумав, що вночі він помер, доки не побачив, що той дихає і трохи смикається уві сні.

За годину прокинувся Мак, розпатланий і скуйовджений, вивалився з кабіни й, похитуючись, подався геть. Він зник у напрямку «нічліжки», що була біля кафе, тримаючи в руці чималий шкіряний саквояж. Повернувся він за кілька хвилин, ідеально доглянутий, виголений, вбраний у модний чистий одяг на честь Божого дня.

Я склав йому компанію і ми попрямували до їдальні.

— А що робити з Говардом? — запитав я. — Його розбудити?

— Ні, малий прокинеться пізніше.

Мак, очевидно, хотів зі мною поговорити без присутності хлопця.

— Якби я йому дозволив, він би спав увесь день, — пробурмотів він за сніданком. — Говард — хороший хлопчак, проте, сам розумієш, не надто тямущий.

Мак познайомився із Говардом, двадцятитрирічним лобурякою, півроку тому — і йому стало шкода хлопця. Той утік із дому уже років із десять тому, а його батько — знаний у Детройті банкір — не докладав особливих зусиль для його повернення. Хлопець подався світ за очі, безцільно блукаючи, час від часу виконуючи якісь тимчасові дрібні роботи, іноді жебракуючи, а часом і грабуючи, при цьому умудрившись уникати церков і в’язниць. Ненадовго потрапив до армії, але був звільнений через слабоумство.

Одного дня Мак підібрав його біля вантажівки й «усиновив»: брав із собою у кожну подорож, показував країну, вчив, як пакувати речі у вузли й коробки (а також як говорити й поводитися) і регулярно платив зарплату. Коли після завершення поїздки вони повернулися до Флориди, Говард лишався у його родині у статусі молодшого брата.

Після того, як ми випили по другій чашці кави, Макове миле обличчя спохмурніло:

— Гадаю, він не лишиться зі мною надовго. Може, я і сам не так уже й довго водитиму.

Він пояснив, що кілька тижнів тому потрапив у дивну «аварію»: раптово «вимкнувся» на мить, і вантажівку занесло у поле. Страхування виплатили, втім Мака зобов’язали прой­ти медичне обстеження. Компанія виступила проти напарника в кабіні, незалежно від результатів обстеження.

Очевидно, Мак боїться, що страхова компанія підозрює: ця «відключка» була наслідком епілепсії, і медогляд поставить крапку в його водійській кар’єрі. Він завбачливо придивився собі хорошу роботу у галузі страхування в Новому Орлеані.

У цю мить зайшов Говард, і Мак одразу ж змінив тему.

Після сніданку Мак із Говардом всілися на залишеній шині й почали жбурляти каміння у дерев’яну підпірку. Ми невиразно й незв’язно обговорювали все підряд, проганяючи м’яку недільну млявість, властиву далекобійникам у цей день тижня. За кілька годин вони знудилися і полізли у вантажівку, щоб ще поспати.

Я витяг із причепа зо два шматки мішковини й умостився позасмагати в оточенні розбитих пляшок, шкірок від сосисок, їстівних запасів, бляшанок з-під пива, презервативів у процесі розкладу і найрізноманітніших подертих і зіжмаканих клаптів паперу: то тут, то там стеблинки дикої цибулі й люцерни пробивалися крізь кругляки.

Лежачи так, між дрімотою та писанням, я часто повертався думками до їжі. Позаду мене у пилюці копирсалися зо два десятки курчат, на яких я із тужливим зітханням час від часу позирав: перед тим Мак помахав у їхній бік «другом далекобійника» (автоматичною зброєю, що на вигляд була цілком справною) зі словами:

— Сьогодні птиця на вечерю! — і мило захихотів.

Приблизно щогодини я вставав, щоб розпрямити ноги й заправитися у кафе чотирма порціями кави й морозивом із чорним горіхом, підводячи загальну їх кількість до двадцяти восьми й семи відповідно.

Немало візитів здійснив я і до нічліжної вбиральні, потерпаючи від діареї, що обпікала мені нутрощі: напередодні скуштував Макового перцю чилі.

У туалеті — п’ять автоматів із продажу презервативів — цікавий приклад того, як комерційні інтереси тиснуть на людину навіть у найінтимніших сферах. Вартість цих прекрасних штучок («скручені за допомогою електроніки, запаяні у целофан, гнучкі, чутливі та прозорі» — так їх екзальтовано охарактеризували) — півдолара за три презервативи, але цей напис неоковирно перековерзували, і він виглядав як «лялечку за три».[139] Також там знаходилася машина «Подовження», з якої можна було отримати знеболювальну мазь, що, як зазначалося, «сприяла запобіганню передчасному оргазму». Проте Джон, білявий донжуан, який, виявляється, може розповісти про секс усе, що завгодно, стверджує, що набагато краще користуватися маззю від геморою. «Подовження» аж надто сильне — ніколи не розумієш, відчув ти оргазм чи ні.

Під вечір Мак раптом заявив, що ми лишаємося у «Мандрах щасливця» ще на одну ніч. На його обличчі грала вдоволена, підкреслено таємнича усмішка — немає сумнівів, що він домовився зі С’ю чи Нелл про нічне усамітнення у водійській кабіні. Говард у цій інтригуючій атмосфері поводився, як збуджений песик. Я підозрював (і Мак це підтвердив), що попри позірну хоробрість він ще ніколи не кохався з дівчиною. Насправді Мак часом приводив йому дівуль, проте Говард, такий горластий, коли йдеться про уявні здобутки, стає боязким і незграбним, стикаючись із дійсністю, тож весь задум постійно провалювався в останню мить.

Я повернувся до своєї писанини й чашок кави. Час від часу виходив надвір розім’яти ноги й зацікавлено розглядав водіїв довкола, які хропіли по кабінах, порівнюючи вирази їхніх облич із розслабленими позами.

О 4:20 почав займатися світанок, туманно й нерішуче виринаючи на сході. Один із водіїв прокинувся і подався до вбиральні відлити. Повернувшись до машини, він перевірив вантаж, заліз у кабіну й грюкнув дверима. Двигун заревів — і він із гуркотом посунув зі стоянки. Інші вантажівки зоставалися безмовними й сонними.

До п’ятої години мертвонароджений світанок змінився дрібною мжичкою. Один із кудлатих півників наробив галасу, і у траві засюрчали комахи.

Шоста година. Кафе наповнюється запахом млинців і масла, бекону та яєць. Офіціантки з нічної зміни збираються додому, бажаючи, щоб мені таланило у мандрах Америкою. Почали сходитися працівники денної зміни, які усміхалися, побачивши мене за тим самим столом, за яким я сидів увесь минулий день.

Тепер до цього невеличкого кафе можу прийти й піти, коли завгодно, і мені вже жодних рахунків не виставлять. За останні тридцять годин я випив у них понад сімдесят чашок кави, а таке досягнення потребує якогось маленького заохочення.

На годиннику восьма. Мак і Говард поспіхом відправилися до центру Коулмана допомагати водіям із Мейфлавера розпакувати вантаж. Сьогодні все зненацька змінилося: вони й словом не перекинулися, пропустили сніданок і навіть не вмивалися. Мак відклав свій шкіряний саквояж до інших вихідних.

Я заліз у кабіну, щойно звільнену Маком — повітря у ній ще було теплим і вологим після його сну, — укрився його теплою зношеною ковдрою і за мить задрімав сам. О десятій я раптово похопився зі сну: мене збудила канонада дощу, що періщив по даху, проте Мака з Говардом ще не було.

Вони нарешті з’явилися о пів на першу, брудні й виснажені, ледь волочили ноги, попотягавши у зливу чималенький вантаж.

— Боже... — видихнув Мак. — Як же я змучився... Давайте поїмо — і за годину вже будемо в дорозі.

Минуло три години, а ми так і не зрушили з місця!

Вони курили, вихвалялися, фліртували, словом — розтринькували час, наче перед ними простягалося неквапне тисячоліття. Страшенно роздратований, я нетерпляче згріб свої записники й пішов у кабіну. Донжуан Джон намагався мене заспокоїти:

— Не хвилюйся, друже! Якщо Мак каже, що до середи приїде у Нью-Йорк, то так і буде, навіть якщо він застрягне у «Мандрах щасливця» до вечора вівторка.

Пробувши там понад півтори доби, я невимовно поріднився з цією місциною. Я вже знаю зо двадцять чоловіків, знаю, що вони люблять і не люблять, як жартують і які мають притаманні риси характеру. Вони ж знають про мої уподобання та звички (чи принаймні думають, що знають) і поблажливо кличуть мене «лікар» чи «професор».

Я знаю про всі вантажівки — про їхню вантажопідйомність і товари, про технічні характеристики й «примхи», а також про їхні особливості.

Знайомий з усіма офіціантками у «Мандрах щасливця» — Керол, шефиня, клацнула мене на «Полароїд» зі С’ю і Нелл — я стояв між ними неголений і засліплений спалахом. Вона поставила це фото поруч з іншими — отже, тепер я посідаю окреме місце у її родині з тисячі братів, «коханих», що приїжджають і їдуть далі, прямуючи довгими транскордонними маршрутами.

— Так! — скаже вона потім якомусь здивованому відві­дувачу, який буде уважно роздивлятися світлину. — Це «лікар». Класний хлопець він був, хоча й трохи дивакуватий. Роз’їжджав із Маком і Говардом, оцими двома. Часто думаю, як він там тепер...



Масл-біч

Коли у червні 1961-го я нарешті дістався Нью-Йорка, то позичив у кузена грошей і купив новий мотоцикл, BMW R60 — найкращий з усіх моделей BMW. Я більше не хотів мати справу з уживаними байками на кшталт R69 — якийсь телепень чи злочинець оснастив його невідповідними поршнями — тими, що заклинило в Алабамі.

У Нью-Йорку пробув кілька днів, але великий шлях знову вабив мене. Я подолав тисячі кілометрів, неквапно повертаючись до Каліфорнії. Дороги були навдивовижу порожні, і, проїжджаючи Південну Дакоту й Вайомінг, я міг годинами не натрапляти на жодну живу душу. Тиха робота двигуна й легкість керування сповнювали їзду казковістю та чарівністю.

Між людиною і мотоциклом існує цілковите єднання — він настільки резонує з її здатністю відчувати частини свого тіла, що й сам практично стає однією з них. Мотоцикл і водій — єдині та неподільні, що дуже нагадує верхову їзду. З автомобілем так не вийде.

У кінці липня я повернувся до Сан-Франциско, якраз вчасно, щоб змінити шкіряне екіпірування байкера на білий халат інтерна у Маунт-Зіоні. Безладно харчуючись під час свого довгого турне, я схуднув, але за нагоди навідувався до спортзалів, тож у липні, демонструючи у Нью-Йорку новий байк та оновлене тіло, я був у гарній формі й важив близько 90 кілограмів. Проте повернувшись до Сан-Франциско, вирішив, як говорять важкоатлети, «накачатися» і спробувати вийти на рекорд — вважав, що мені до нього рукою подати. У Маунт-Зіоні було надзвичайно просто погладшати: у тамтешньому буфеті продавали подвійні чизбургери й величезні порції молочних коктейлів, які для резидентів[140] з інтернами були безкоштовними. Установивши собі обмеження у п’ять подвійних чизбургерів і півдюжини коктейлів на вечір, я швидкими темпами нарощував м’язи, від середньої ваги (до 89,8 кг) переходячи до важковагової категорії (до 108,8 кг), а слідом і до надважкої (без обмежень). Коли я розповів про це батькам (я ділився з ними майже усім), вони дещо стривожилися. Це здивувало мене, адже батько сам був не худеньким і важив близько 110 кілограмів.[141]

У 1950-ті, коли я ще вивчав медицину в Лондоні, то трохи зай­мався важкою атлетикою. Входив до єврейського спортивного клубу «Маккабі», у складі якого брав участь у змаганнях із силового триборства з іншими спортклубами. Ці змагання передбачали згинання рук зі штангою, вивагу лежачи та присідання, або ж глибоке присідання зі штангою на плечах.

Суттєво відрізнялася від них трійка Олімпійських елементів — вивага, ривок і поштовх — і тут, у нашій маленькій залі, ми мали атлетів світового класу. Один із них, Бен Гельфґотт,[142] очолював британську команду важкоатлетів на Олімпійських іграх 1956 року. Він став добрим другом (і навіть зараз, коли йому вже за вісімдесят, він ще надзвичайно міцний і жвавий).[143] Я, попри тренування, був занадто незграбним для виконання Олімпійських елементів. Наприклад, мої ривки становили загрозу для людей довкола, і мені прямим текстом сказали забиратися з Олімпійського майданчика й повернутися до занять силовим триборством.

Окрім «Маккабі», я час від часу тренувався у центральному осередку Молодіжної християнської організації в Лондоні — там була секція важкої атлетики, якою завідував Кен Макдональд, який представляв Австралію на Олімпійських іграх. Він і сам важив немало, особливо у нижній частині. Мав просто неосяжні стегна та був майстром світового класу з присідань. Я захоплювався цим його вмінням і хотів так само накачати стегна й зміцнити спину, що мало неабияке значення у присіданнях і вивазі над головою. Кен віддавав перевагу мертвому зведенню з випрямленими ногами — виконання цієї вправи призводить до травм спини, оскільки все навантаження припадає на поперековий відділ хребта й не розподіляється на ноги, як це мало би бути. Коли під його опікою я покращив свої навички, Кен запросив мене скласти йому компанію у показовому виступі — ми мали по черзі продемонструвати мертве зведення. Кен підважив 317,5 кілограма, я ж спромігся витиснути лише 238, проте мій виступ сприйняли схвально, і я відчув нетривале задоволення і гордість: попри те, що я був новачком у цій справі, уже мав змогу виступити поруч із Кеном, коли він установлював рекорд із мертвого зведення. Моя радість тривала недовго: за кілька днів у мене так сильно розболівся поперек, що я заледве міг рухатися і дихати. Я подумав, що, можливо, тріснув хребець. Рентген не показав жодних відхилень, а біль і судоми за кілька днів стишилися, втім мені довелося страждати від нестерпних спалахів болю у спині упродовж наступних сорока років (вони чомусь полишили мене лише у шістдесят п’ять, чи, можливо, їх просто витіснив попереково-крижовий радикуліт).

Моє захоплення Кеном поширювалося не лише на його графік тренувань, а й на спеціально вигадану ним дієту, в основі якої були переважно рідини і яка мала сприяти накачуванню м’язів. Він приходив на тренування з дволітровою пляшкою, наповненою густою драглистою сумішшю меляси й молока з додаванням різних вітамінів і закваски. Я спробував наколотити такого самого, не надавши, однак, значення тому факту, що за достатньої кількості часу закваска спричиняє бродіння цукру. Витягнувши пляшку зі спортивної сумки, я побачив, що вона зловісно надулася: очевидно, суміш забродила. Я додав туди закваску за кілька годин до тренування, тоді як Кен (як він потім мені розповів) вбризкував її просто перед приходом до спортзали. Пляшка була під тиском, і я трохи перелякався, почуваючись так, немовби у моїй власності раптово опинилася бомба. Я гадав, якщо дуже повільно відкручу кришку, то відбудеться м’яке поступове зниження тиску, та варто було мені ледь ослабити її, як пляшка зірвалася; і всі ці майже два літри липкої, чорної (а тепер ще й злегка алкогольної) гидоти гейзером вистрілили в повітря, забризкавши всю залу. Спершу пролунав сміх, потім — вибух люті, і мені суворо заборонили будь-коли приносити до зали щось, окрім води.

* * *

Центральний осередок Молодіжної християнської організації у Сан-Франциско мав особливо гарні умови для занять важкою атлетикою. Коли я вперше туди потрапив, мою увагу одразу ж привернула штанга для виваги лежачи, навантажена приблизно 180 кілограмами. У «Маккабі» жоден атлет не міг лежачи виважити стільки, а озирнувшись довкола, я і там не помітив нікого, хто орієнтувався б на таку вагу. Нікого, аж поки до зали, накульгуючи, не ввалився широченний коротун із неосяжним обхватом грудної клітки, справжня світловолоса горила (він був дещо клишоногим). Цей чолов’яга ліг на лаву і лише для розминки з десяток разів виважив цю штангу. Для наступних підходів він додавав вагу, зрештою довівши її майже до 230 кілограмів. Я мав із собою «Полароїд», тож сфотографував його, доки він відпочивав між підходами. Пізніше я завів із ним розмову — він виявився дуже привітним. Чоловік розповів, що його звати Карл Норберг, він швед. Усе життя — а тепер йому сімдесят — працював портовим вантажником. Така феноменальна сила розвинулася в нього без спеціальних тренувань — він вправлявся лише у підніманні ящиків і барил на пристанях, часто по одному на кожному плечі, причому жодна «нормальна» людина не могла навіть відірвати їх від землі.

Приклад Карла надихнув мене, і я поставив собі за мету також піднімати більшу вагу, працюючи над удосконаленням вправи, що в мене вже досить непогано виходила, — присідання. Наполегливо, навіть одержимо, тренуючись у невеликій залі в Сан-Рафаелі, я досяг виконання п’яти підходів по п’ять разів із вагою у 250 кілограмів кожного п’ятого дня. Мені подобалася така симетричність, що дещо веселила інших атлетів у залі: «Сакс і його п’ятірка». Я навіть не думав, що це настільки хороший результат, аж поки один із важкоатлетів не спонукав мене спробувати свої сили у побитті рекорду з присідань у Каліфорнії. Я здійснив цю спробу, навіть не вірячи у свої сили, і, на мою величезну радість, зміг установити новий рекорд — присід із 272-кілограмовою штангою на плечах. Це мало послужити мені перепусткою у світ силових триборств — у цих колах рекорд із важкої атлетики прирівнюють до публікації статті чи видання книги в науковій сфері.

* * *

Навесні 1962 року інтернатура у Маунт-Зіоні добігала кінця, а резидентура у Каліфорнійському університеті мала розпочатися першого липня. Проте спершу я мав навідатися до Лондона, бо вже два роки не бачився з батьками, до того ж мама нещодавно зламала стегно, тож я був радий побути з нею невдовзі після операції. Цю травму, операцію і подальші болісні реабілітаційні тижні вона переносила надзвичайно стійко й рішуче планувала відновити прийом пацієнтів, щойно позбавиться від милиць.

Наші гвинтові сходи зі зношеним килимом і подекуди хиткими сходинками були не надто безпечними для людей на милицях, тож я за потреби переносив її нагору чи вниз. Мама була проти моїх занять важкою атлетикою, однак зараз вона тішилася, що я такий сильний, — а я відклав свій від’їзд до того часу, коли вона знову могла пересуватися сходами самостійно.[144]

У Каліфорнійському університеті ми, резиденти, щотижня збиралися на зустрічі «Клубу наукової періодики». Там ми читали й обговорювали найновіші статті з неврології. Гадаю, я часом викликав у групи роздратування, стверджуючи, що нам варто також обговорювати праці наших попередників ХІХ століття, порівнюючи побачене під час огляду пацієнтів із їхніми спостереженнями та міркуваннями. Інші вважали це архаїзмом: нам бракує часу, ми маємо справи, важливіші за обговорення таких «старомодних» питань. Така ж думка була неявно присутня у багатьох журнальних статтях, які ми читали, — вони заледве посилалися на щось давніше за п’ять років. Таке враження, що неврологія не мала історії.

Мене це стривожило, оскільки я міркую наративними й історичними категоріями. Як людина, схиблена на хімії, я жадібно поглинав книги з історії цієї науки, розвитку її ідей, життя своїх улюблених хіміків. Для мене хімія також мала історичний і людський виміри.

Подібне відбулося й коли мої інтереси змістилися в бік біології. Тут, безперечно, для мене центральне місце посідав Дарвін, і я прочитав не лише «Походження видів» і «Походження людини», не лише «Подорож на Біґлі», але й усі його книги з ботаніки, включно з «Кораловими рифами» і «Дощовими черв’яками». Та понад усе мені сподобалася його автобіографія.

Ерік Корн мав таку саму пристрасть і зрештою полишив академічну кар’єру зоолога, щоб стати продавцем антикварних книг, спеціалізуючись на дарвінізмі й науці ХІХ століття загалом. (Книготорговці й учені з усього світу зверталися до Еріка за порадами, оскільки він добре знав про Дарвіна й ті часи. Корн зі Стівеном Джей Ґулдом[145] були добрими друзями. Еріка навіть попросили — ніхто інший із цим би не впорався — відновити Дарвінову бібліотеку в Даун-хаусі.[146])

Сам я не захоплювався колекціонуванням книг і купував статті чи книги для того, щоб їх читати, а не демонструвати. Тож Ерік приберігав для мене надірвані чи пошкоджені примірники, у яких могло бракувати обкладинки чи титульного аркуша — колекціонери їх не хотіли, а я міг собі дозволити їх придбати. Коли мої інтереси змістилися в бік неврології, саме Ерік добув мені «Довідник» Ґаверса[147] 1888 року, «Лекції» Шарко[148] і ще безліч менш знаних, проте для мене прекрасних і натхненних праць. Багато з них лягли в основу книг, які я пізніше написав.

* * *

Одна з перших пацієнток, яку я оглядав в університеті, викликала у мене глибокий інтерес. Не дивно, коли хтось, засинаючи, раптом здійснює різкий рух, проте ця молода жінка мала набагато серйознішу форму міоклонії[149] і реагувала на мерехтіння світла з певною частотою різкими конвульсивними рухами або іноді й серйозними нападами. Таке відбувалося у її родині вже упродовж п’яти поколінь. Із колегами Крісом Геррманном і Мері Джейн Аґілар я написав про неї першу статтю (для журналу «Неврологія»). Перебуваючи під враженням від міоклонічних посмикувань і того, за яких численних умов і обставин вони можуть виникати, я написав про них невеличку книгу з назвою «Міоклонія».

Коли у 1963 році невролог Чарльз Латтрелл, автор видатної праці про міоклонію, не залишеної поза увагою, відвідав Каліфорнійський університет, я розповів йому про свою цікавість до цієї теми і сказав, що буду надзвичайно вдячний, якщо він висловить свою думку з приводу моєї книги. Він не заперечував, і я передав йому рукопис. Копії я не мав. Минув тиждень, і ще один, і ще, за шість тижнів я вже не міг стримати нетерпіння й написав докторові Латтреллу. І дізнався, що він помер. Ця звістка шокувала мене. Я написав місіс Латтрелл листа, у якому висловив своє співчуття, а також захоплення працею її чоловіка, проте подумав, що на цьому етапі буде недоречно говорити про повернення рукопису. Я ніколи так і не повернувся до цього питання, і рукопис залишився в місіс Латтрелл. Не знаю, чи він ще існує — можливо, його викинули, а може, він і досі тихенько лежить у якійсь забутій шухляді.

* * *

У 1964 році у неврологічній клініці при університеті я оглядав одного чоловіка, Френка К., який змусив мене розгубитися. З дев’ятнадцяти років у нього безперервно сіпалася голова й кінцівки, і з кожним роком ситуація поступово погіршувалася, а останнім часом сон переривали значні посмикування. Він пробував транквілізатори, проте, здавалося, ніщо не може вгамувати цих здригань, і Френк від розпачу почав тяжко пити. Він розповів, що після двадцяти така ж недуга розвинулася в його батька, якого це вганяло в депресію. Той запив і зрештою вчинив самогубство у тридцять сім років. Наразі Френку самому було тридцять сім, і, за його словами, він прекрасно розумів, як почувався його батько, і боявся, що й сам може піти слідом за ним.

Півроку тому Френк лежав у лікарні, де йому ставили різноманітні діагнози — хорею Гантінґтона,[150] постенцефалітичний паркінсонізм, хворобу Вілсона[151] тощо — втім жоден із них так і не підтвердився. Тож Френк зі своєю дивною хворобою був загадкою для лікарів. У певний момент я пильно придивився до його голови, міркуючи: «Що там усередині? Якби ж я міг побачити твій мозок».

За півгодини після того, як Френк покинув клініку, в кабінет вбігла медсестра й сказала: «Докторе Сакс, ваш пацієнт щойно загинув — потрапив під колеса вантажівки — смерть настала миттєво». Одразу ж було зроблено розтин, і за дві години я тримав у руках Френків мозок. Я почувався жахливо — не міг позбутися почуття провини. Чи могло моє бажання побачити його мозок зіграти свою роль у цьому фатальному нещасному випадку? Я також не міг не думати про те, чи не вирішив він вкоротити собі віку й навмисно кинутися під колеса вантажівки.

Його мозок був нормального розміру, без явних відхилень, проте, за кілька днів ще раз оглянувши його під мікроскопом, я був вражений, виявивши чималий набряк і викривлення нервових аксонів, бліді сферичні скупчення і коричнево-руду пігментацію через надмірну концентрацію заліза у чорній речовині, блідій кулі й підталамічному ядрі — в усіх частинах мозку, що відповідають за рух — і ніде більше.

Я ніколи не стикався з такими величезними набряками в межах нервових аксонів чи часток окремого аксона — такого не траплялося під час хвороби Гантінґтона чи будь-якої іншої недуги, з якою мені доводилося мати справу. Проте я бачив зображення таких аксональних набряків — це були знімки-ілюстрації дуже рідкісної хвороби, описаної двома німецькими патологами Галлерворденом і Шпатцом у 1922 році. Це захворювання, що бере свій початок у молодому віці з аномальних рухів, а потім, прогресуючи, спричиняє поширені неврологічні симптоми, слабоумство і зрештою смерть. Галлерворден і Шпатц досліджували цю смертельну хворобу на прикладі п’яти сестер. Під час розтину в їхніх мізках виявили аксональні набряки й пухлини окремого аксона, а також коричнювате забарвлення у блідій кулі та чорній речовині.

Отже, було схоже на те, що Френк страждав на хворобу Галлервордена-Шпатца[152] і через його трагічну загибель ми змогли побачити нейронну основу цього явища на дуже ранній стадії.

Якщо я мав рацію, то цей випадок став найкращою, у порівнянні з усіма попередніми, ілюстрацією первинних засадничих змін, що відбуваються в мозку з плином хвороби, змін, ще не затьмарених побічними проявами, що розвиваються згодом. Мене дещо спантеличувала ця дивна патологія, що, здавалося, вражала лише нервові аксони, лишаючи неушкодженими тіла нервових клітин і мієлінові оболонки.

Усього рік тому я натрапив на статтю Девіда Ковена та Едвіна Олмстеда, невропатологів із Колумбійського університету, що містила опис первинного аксонального захворювання в немовлят: у цьому разі ознаки хвороби проявлялися вже на другому році життя, як правило, до семирічного віку призводили до смертельних наслідків. Але на противагу хворобі Галлервордена-Шпатца, за якої аксональні відхилення обмежувалися невеликими, проте ключовими ділянками, для нейроаксональної дистрофії немовлят (як її називали Ковен і Олмстед) було характерне значне поширення аксональних набряків та їх фрагментації.

Мене зацікавило, чи існують якісь зразки аксональної дистрофії у тварин, і тут з’ясувалося, що на нашій кафедрі невропатології двоє дослідників якраз цим і займаються.[153] Один із них, Стірлінґ Карпентер, працював із пацюками, чий раціон передбачав дефіцит вітаміну Е. Нещасні тваринки втрачали контроль над своїми задніми кінцівками й хвостами, оскільки ушкодження аксонів у сенсорних трактах спинного мозку позбавило їх чутливості, а поширення цих ушкоджень у мозкових ядрах було зовсім не таким, як під час хвороби Галлервордена-Шпатца. Втім таке дослідження, вочевидь, могло дещо прояснити, яким же є цей патогенний механізм.

Інший університетський колега, Ентоні Веріті, досліджував гострий неврологічний синдром, що виникав у піддослідних тварин, яким давали імінодіпропіонітрил (ІДПН).[154] Наприклад, миші після цього впадали у дике збудження, безупинно гасали колами чи бігали задом наперед. Це супроводжувалося мимовільними сіпальними рухами, випинанням очей та пріапізмом.[155] Вони також зазнавали значних аксональних змін, що, однак, відбувалися в активаційній системі мозку.

Для опису такої безупинної активності тварини часом вживають термін «миша у вальсі», але таке «пристойне» словосполучення зовсім не відображає приголомшливої серйозності синдрому. Звичну тишу неврологічного відділення тепер прорізали пронизливий вереск і пищання вкрай збуджених мишей. Попри те, що миші, отруєні ІДПН, значно відрізнялися від щурів із дефіцитом вітаміну Е, які волочили розпластані задні кінцівки, і від людей, які страждали на хворобу Галлервордена-­Шпатца або нейроаксональну дистрофію немовлят, складалося враження, що ці випадки об’єднує однакова патологія — серйозні ушкодження стосуються лише аксонів нервових клітин.

Хто ж міг подумати, що такі різні синдроми в людини й тварини, вочевидь, були породжені тією самою аксональною дистрофією, хоча вона і вражала різні ділянки нервової системи?

Коли я переїхав до Лос-Анджелеса, мені почало бракувати ранкових недільних поїздок до Стінсон-біч із друзями-мотоциклістами, тож я знову почав їздити сам. На вихідних влаштовував собі довжелезні поїздки. Щойно у мене з’являлася змога вшитися раніше з роботи у п’ятницю, я сідлав свого скакуна — іноді думав про свій мотоцикл як про коня — і вирушав у напрямку Великого каньйону, розташованого за 800 кілометрів, проте прямою трасою 66. Я їхав уночі, лежачи долілиць на баку. Потужність байка усього 30 кінських сил, але коли я лягав таким чином, то міг витиснути понад 160 кілометрів за годину. Зігнувшись отак, я міг годинами вести мотоцикл на максимальній швидкості. Освітлену фарою (чи місяцем, якщо його було видно) сріблясту дорогу засмоктувало під переднє колесо, а в мене часом виникали чудернацькі викривлення сприйняття та примарні видіння. Іноді я відчував, як викарбовую лінію на поверхні Землі, а іноді нерухомо висів над землею, а вся планета тихо оберталася піді мною. Я зупинявся лише на заправках, щоб наповнити бак, розпрямити ноги й обмінятися кількома словами з оператором. Якщо я їхав з максимальною швидкістю, то міг дістатися Великого каньйону вчасно, щоб побачити схід сонця.

Іноді я зупинявся у невеликому мотелі недалеко від каньйону й уривав трохи часу для сну, але зазвичай ночував просто неба у спальнику. Часом це було ризиковано — і не лише через ведмедів, койотів чи комах. Однієї ночі, прямуючи безлюдною 33-ю трасою, що вела від Лос-Анджелеса до Сан-Франциско, зупинився на нічліг і розстелив спальник на землі, на якій розташувалося, як мені здалося у темряві, природне ложе із прекрасного м’якого моху. Дихаючи свіжим пустельним повітрям, я дуже добре спав, але зранку усвідомив, що влігся на величезному скупченні грибкових спор, які, вочевидь, вдихав усю ніч. Це були кокцидії — горезвісні гриби родом із Центральної долини, які могли спричинити що завгодно — від легкої недуги органів дихання до так званої долинної лихоманки, а в окремих випадках і пневмонії чи менінгіту зі смертельним наслідком. Нашкірний тест на грибок дав позитивний результат, але, на щастя, минулося без симптомів.

На вихідних я блукав Великим каньйоном або ж іноді каньйоном Оук-Крік, забарвленим чудовими червоно-багряними кольорами. Часом навідувався до Джерома, міста-привида (лише через роки його привели до ладу для туристів), а якось проїхався до могили Вайетта Ерпа, одного з найромантичніших персонажів Дикого Заходу.[156]

У неділю вночі я повертався до Лос-Анджелеса і завдяки витривалості, властивій молодому організму, приходив у понеділок о восьмій ранку на обхід бадьорий і свіжий, а мій вигляд заледве свідчив про те, що упродовж вихідних я проїхав понад 1,5 тисячі кілометрів.

* * *

Деякі люди (мабуть більше у Штатах, аніж у Європі) мають «пунктик» проти мотоциклів і мотоциклістів — фобію чи ірраціональну ненависть, що спонукає їх до дії.

Уперше я зіткнувся з таким у 1963 році, неквапливо проїжджаючи бульваром Сансет, насолоджуючись погодою, — це був чудовий весняний день — і нікого не чіпаючи. Помітивши у дзеркалі заднього виду автомобіль, я жестом запропонував водію обігнати мене. Він прискорився, проте порівнявшись зі мною, раптово зробив віраж у моєму напрямку, змушуючи мене рвонути вбік, щоб уникнути зіткнення. Мені й на думку не спало, що він зробив це навмисно — я вирішив, що він просто напідпитку або ще толком не вміє кермувати. Обігнавши мене, він сповільнився. Я також пригальмував, аж поки він жестом не показав, щоб я його об’їхав. Варто було мені це зробити, як він різко розвернувся посеред дороги, і я лише дивом проскочив у сантиметрі від нього. Цього разу сумнівів у навмисності не було.

Я ніколи першим не ліз у бійку. Проте оцей другий, потенційно вбивчий випад розлютив мене, і я вирішив помститися. Тримаючись на відстані близько 90 метрів чи трохи більше позаду нього, якраз щоб не потрапляти йому на очі, я, однак, готувався рвонути вперед, якщо він буде змушений зупинитися на світлофорі. Це сталося, коли ми під’їхали до бульвару Вествуд. Без зайвого шуму — а мій байк був майже беззвучним — я підкрався до автомобіля з боку водія, задумавши розбити скло чи здерти фарбу, порівнявшись із ним. Проте вікно біля нього було відчинено, тож, побачивши це, я просунув руку всередину, вхопив водія за носа й щосили викрутив його. Водій заволав, а коли я опустив руку, все його обличчя було залите кров’ю. Він був занадто шокований, щоб якось реагувати, і я поїхав далі з відчуттям того, що дозволив собі не більше, ніж було можна у зв’язку із замахом на моє життя.

Інший подібний епізод трапився, коли я їхав до Сан-Франциско безлюдною 33-ю трасою, якою подорожували зрідка. Мені подобалося це безлюддя, відсутність потоку транспорту, і я поволі просувався зі швидкістю близько 110 кілометрів за годину, аж раптом у дзеркалі заднього огляду виринув автомобіль, на швидкості, як я прикинув, близько ста тридцяти. Він мав для обгону всю дорогу, проте, точнісінько як водій у Лос-Анджелесі, спробував випхати мене з проїжджої частини. Йому це вдалося, і я був змушений звернути на ґрунтове узбіччя, призначене для зупинок у разі аварійних ситуацій чи поломок. Якимось дивом я спромігся утримати мотоцикл вертикально, здійнявши хмару пилу, і повернувся на проїжджу частину. Нападник уже був на кілька сотень метрів попереду. Ключовою моєю реакцією була радше лють, а не страх, і я вихопив із багажника монопод (тоді я дуже полюбляв пейзажну фотозйомку і завжди возив із собою фотоапарат, штатив-триногу тощо, прив’язуючи їх до мотоцикла). Я почав розмахувати ним над головою, як божевільний полковник верхи на бомбі у прикінцевій сцені «Доктора Стрейнджлава».[157] Певно, я був схожим на психа, до того ж небезпечного, тому що машина прискорилася. Я також додав газу, витискаючи з двигуна максимум, і зрештою почав наздоганяти її. Водій намагався відкинути мене, то безладно рухаючись, то раптово сповільнюючись, то роз’їжджаючи вліво-вправо дорогою, проте коли ці маневри йому не вдалися, він несподівано повернув на бічну дорогу до містечка Коалінґа, що трапилася на шляху. Це була помилка, тому що він загруз у лабіринті менших доріг, а я і далі наступав йому на п’яти. Зрештою йому не було куди їхати. Я зіскочив з мотоцикла (усі мої 118 кілограмів) і, далі розмахуючи моноподом, помчав до автомобіля, що опинився у глухому куті. Усередині сиділи дві пари підлітків — четверо наляканих людей, — і коли я побачив цю їхню молодість і безпорадність, їхній страх, кулак сам собою розтулився, і монопод випав мені з рук. Я знизав плечима, підняв монопод, подався назад до мотоцикла й пропустив їх. Гадаю, ми всі боялися за свої життя, відчували близькість смерті в цьому безглуздому, потенційно смертельному двобої.

* * *

Подорожуючи на мотоциклі Каліфорнією, я завжди возив із собою «Нікон F» із набором об’єктивів. Особливо мені подобався об’єктив для макрозйомки, що давав змогу широким планом знімати квіти й кору, лишайники та мох. Також я мав великоформатний фотоапарат «Лінхоф», формату 9 × 12 сантиметрів, з чималою триногою. Я запаковував усе в спальний мішок, що добре захищав від зіткнень і струсів.

Магія проявляння і друку фото була знайома мені ще з дитинства, коли моя невеличка хімічна лабораторія із затемненими шторами могла слугувати темною кімнатою. Ще раз я розкрив цю магію у Каліфорнійському університеті — на кафедрі невропатології була прекрасно оснащена темна кімната, і я, погойдуючи великі негативні відбитки у проявній ванній, полюб­ляв спостерігати, як мало-помалу вимальовується зображення. Понад усе мене вабила пейзажна зйомка, і натхнення для поїздок на вихідних я часом черпав у «Аризона Хайвейс»,[158] де розміщувалися неперевершені фото Анселя Адамса,[159] Еліота Портера[160] та інших — ці знімки стали для мене взірцевими.

Я обзавівся житлом поблизу Масл-біч у Венісі, на південь від Санта-Моніки. Там проживало чимало сильних світу цього, включно з Дейвом Ешменом і Дейвом Шепардом, важкоатлетами, які брали участь в Олімпійських іграх. Дейв Ешмен, полісмен, стриманий і розсудливий, що є рідкістю у світі фанатиків здорового способу життя, п’яниць, хвальків і тих, хто поїдає стероїди (хоч тоді я і вживав багато різних препаратів, стероїди завжди оминав). Мені розповіли, що йому не було рівних у присіданні зі штангою на грудях — ця вправа була набагато складнішою та хитрішою, ніж присідати, тримаючи її на плечах. Адже, тримаючи перед собою штангу, потрібно зберігати ідеальну рівновагу і стійкість. Якось у неділю по обіді я прийшов на поміст на Веніс-біч. Дейв обдивився мене, новачка, і кинув виклик — помірятися з ним силою у присіданні зі штангою перед грудьми. Відмовитися я не міг — був би затаврований як слабак чи боягуз. Я сказав: «Добре!» — голосом, що мав бути твердим і рішучим, а насправді вийшов кволенький хрип. Ми змагалися аж до 230 кілограмів. Я думав, що поєдинок добігає кінця, аж доки не побачив, що він переходить від 230-ти до 250 кілограмів. На мій подив — до того заледве робив цю вправу — я вистояв. Дейв сказав, що це його межа, проте я, підкорюючись хвалькуватому імпульсу, збільшив вагу до 260-ти. І подолав цю планку — хоча й здавалося, що очі вилазять із орбіт, і з острахом думав, який же у мене внутрішньочерепний тиск. Після цього мене визнали на Масл-біч і нагородили прізвиськом «доктор Присід».

На Масл-біч було чимало інших силачів. Мак Бетчелор, власник бару, в якому ми всі збиралися, мав найбільші й найсильніші руки, які мені тільки доводилося бачити; був беззаперечним чемпіоном із армреслінгу, також говорять, що він міг голіруч зігнути срібний долар, хоча сам я цього не бачив. Було там і двоє велетів — Чак Оренс і Стів Мержаніан — вони мали напівбожественний статус і тримались осторонь від решти збіговиська Масл-біч. Чак міг однією рукою підважити 170-кілограмову гирю, а Стів винайшов нову вправу — вивагу лежачи на похилій площині. Обидва важили близько 135 кілограмів і хвалькувато демонстрували накачані руки та груди. Були нерозлучними товаришами й заповнювали весь простір автомобіля «Фольксваген Бітл», яким володіли удвох.

Попри свої величезні габарити, Чак палко прагнув збільшити їх ще, і одного разу раптово з’явився на порозі кафедри невропатології в університеті, повністю затуляючи дверний отвір. Він сказав, що його цікавить гормон росту людини, і попросив мене показати, де розташований гіпофіз. Я був оточений маринованими мізками, тож дістав один із ємності, щоб показати Чакові цю залозу розміром із горошину в основі мозку. «То он де він», — зрадів Чак і подався геть. Утім я занепокоївся: що він задумав? Чи правильно я вчинив, показавши йому гіпофіз? Моя уява зовсім розігралася: от він блукає лабораторією, витягує мізки — дещиця формаліну його не лякає — висмикує звідти гіпофіз, немов якусь ожину, або ще гірше — розпочинає серію химерних убивств — проламує жертвам черепи, видирає мізки й жадібно видобуває звідти залозу.

Також там був Гел Коннолі, олімпійський чемпіон, метальник молота, якого я часто зустрічав у залі на Масл-біч. Одна його рука була практично паралізована і звисала від самого плеча у положенні «офіціанта, який просить чайові». Невролог у мені миттю розпізнав цю недугу — параліч Ерба, що виникає внаслідок надмірного розтягування м’язів плечового сплетіння під час пологів, якщо трапляється так, що дитина народжується боком, і її доводиться витягати за руку. Але хоч одна рука й була непридатною, інша — завоювала чемпіонський титул на світовому рівні. Його атлетизм був зворушливим уроком сили волі й надолуження втраченого, він нагадував мені випадки, які я часом спостерігав в університетській клініці: пацієнти з церебральним паралічем, яких майже не слухалися руки, вчилися писати чи грати в шахи ногами.

На Масл-біч я фотографував, намагаючись уловити все розмаїття його персонажів та їхніх характерних рис. Паралельно з цим я задумав книгу про узбережжя — змалювання людей і місць, пейзажів і подій у тому дивному світі, яким був Масл-біч на початку 1960-х.

Не знаю, чи написав би я таку книгу — описи та словесні портрети, пересипані фотознімками. Полишаючи університет, я спакував усі світлини, зроблені між 1962 і 1965 роками, нариси й нотатки у валізу. Валіза до Нью-Йорка так і не доїхала, в університеті ніхто гадки не мав, у чому річ; у поштових відділеннях Лос-Анджелеса й Нью-Йорка я також не зміг домогтися відповіді. Таким чином, я втратив майже всі знімки, зроблені за три роки мого життя на узбережжі, якимось чином уціліло лише з десяток із них. Люблю уявляти собі, що ця валіза ще десь існує й одного дня може раптово знайтися.

Джим Ґамільтон — один із юрби важкоатлетів на Масл-біч, який дуже вирізнявся з-поміж інших. Мав величезну шапку кучерявого волосся, чималу кучеряву бороду, вуса — на обличчі було видно лише кінчик носа й усміхнені, глибоко посаджені очі. Широкогрудий здоровань із животом Фальстафових габаритів[161] був одним із найкращих виконавців виваги лежачи на узбережжі. Джим кульгав під час ходьби — одна з його ніг була коротша за іншу, і по всій її довжині виднілися сліди хірургічного втручання. Він розповів мені, що потрапив у мотоциклетну аварію, зазнав множинних складних переломів і понад рік провів у лікарні. Йому було вісімнадцять — саме закінчив школу. Це дуже складний період, сповнений самотності й болю. Він був би нестерпним, якби Джим на свій і всіх довкола подив не відкрив у собі надзвичайні здібності до математики. Вони ніяк не проявлялися у школі, яку він не любив, проте відтоді все, чого він потребував, це були книги з математики та теорії ігор. Півтора року вимушеної фізичної бездіяльності, упродовж яких він переніс майже дюжину операцій із відновлення розтрощеної ноги, стали для нього періодом надзвичайно захопливої розумової активності, і він з усе більшою наснагою та легкістю підкорював математичний всесвіт.

Після випуску зі школи Джим не уявляв, чим займатиметься, проте коли виписався з лікарні, завдяки здібностям до математики, влаштувався програмістом у корпорацію Rand. Мало хто з його приятелів і товаришів по чарці у Масл-біч здогадувався про математичний бік його життя.

Джим не мав постійної адреси проживання — переглядаючи наше листування 1960-х років, я натрапляв на листівки, надіслані з мотелів у Санта-Моніці, Ван-Найсі, Венсі, Брентвуді, Вествуді, Голлівуді, а також із десятка інших місць. Уявлення не маю, яка адреса була вказана у його водійських правах — підозрюю, що та, де він жив ще в дитинстві у Солт-Лейк-Сіті. Джим походив із відомої мормонської родини нащадків Бригама Янґа.[162]

Для Джима не було проблемою переїжджати з мотелю до мотелю або ж просто ночувати в машині, тому що свої нечисленні пожитки — переважно одяг і книги — він тримав у «Ренд», де часом і ночував. Він розробляв для надпотужних ЕОМ низку програм з ігор у шахи й перевіряв їх (і себе), граючи з ними. Особливе задоволення від цього процесу він отримував, перебуваючи під сильною дією ЛСД — він вважав, що це робило ігри непередбачуванішими, натхненнішими.

Він мав одне коло приятелів на Масл-біч, а також інше — колег-математиків, і так, як і знаний угорський математик Пал Ердеш, міг заскочити до них посеред ночі, годинку-другу провести за «мозковою атакою», а тоді розташуватися у них на дивані до ранку.

До нашої з ним зустрічі Джим зрідка проводив вихідні в Лас-Вегасі, спостерігаючи за гравцями в блекджек і міркуючи над стратегією, що забезпечувала б учаснику гри не блискавичний, проте стабільно успішний результат. Домовившись про тримісячну відпустку із «Ренд», він засів у готельному номері у Лас-Вегасі й увесь час, коли не спав, проводив за грою в блекджек. Неквапливо, але стабільно він виграв і накопичив понад 100 тисяч доларів — дуже солідну для 1950-х суму. Однак саме тоді до нього завітали два кремезних джентльмени. Вони сказали, що його стабільний виграш не був непоміченим. Вочевидь, Джиму відомий певний «спосіб», але тепер настав час полишати місто. Джим прислухався до них і того ж дня вшився з Вегаса.

Він мав великий, брудний (що колись був білим) кабріолет, забитий картонними пакетами з-під молока та іншим мотлохом — у дорозі Джим щодня випивав майже чотири літри, а то й більше молока і просто жбурляв пусті пакети на заднє сидіння. У цьому м’язовому юрмиську ми й заприятелювали. Я любив розпитувати про предмет його найбільшого зацікавлення — математичну логіку, теорію ігор і комп’ютерні ігри, — а він, своєю, чергою хотів дізнатися про те, чим цікавлюся й захоплююся я. Коли у мене з’явився будиночок у каньйоні Топанґа, він із дівчиною Кеті часто навідувався в гості.

* * *

Як невролога, мене професійно цікавила природа різних станів мозку, а не лише спричинених чи видозмінених дією ліків. На початку 1960-х швидко накопичувалися нові знання та уявлення про психотропні ліки і їхній вплив на мозкові нейромедіатори, і я прагнув випробувати це сам. Я гадав, що подібний досвід допоможе зрозуміти, через що проходять деякі мої пацієнти.

Деякі приятелі з Масл-біч підбивали мене до спроб підсісти на артан, що був мені відомий лише як антипаркінсонічний засіб. «Просто візьми двадцять пігулок, — казали вони. — Почасти ти себе все одно контролюватимеш. Цей досвід буде дуже особливим». Тож якось я описав у «Галюцинаціях» свій недільний ранок:

Я відрахував двадцять пігулок, запив водою і всівся чекати ефекту. У мене пересохло в горлі, розширилися зіниці, було важко читати, але це й усе. Жодного психогенного ефекту не сталося, і це мене найбільше розчарувало. Я точно не знав, чого очікую, але чогось таки чекав.

Коли у вхідні двері постукали, я якраз був на кухні, ставив чайник. Це були мої друзі Джим і Кеті, які часто зазирали до мене в неділю зранку. «Заходьте, відчинено», — гукнув я. Коли вони пройшли у вітальню, я запитав: «Як вам посмажити яйця?». Джим сказав, що полюбляє окату яєчню, а Кеті хотіла обсмажену з обох боків. Поки яйця з шинкою сичали на плиті, ми трохи потеревенили — між кухнею та вітальнею були низенькі стулкові двері, тож нам було добре чути одне одного. За п’ять хвилин я проголосив: «Усе готово», — поставив яєчню з шинкою на тацю, увійшов у вітальню і... побачив, що кімната абсолютно порожня. Ані Джима, ані Кеті, ані жодних ознак їхньої появи. Я був настільки приголомшеним, що мало не впустив тацю.

Я не одразу второпав, що голоси Джима і Кеті, їхня «присутність» були нереальними, викликаними галюцинаціями. Ми мали звичну дружню розмову. Їхні голоси звучали як і завжди, я нічого й не запідозрив, доки не прочинив двері й не побачив цілком порожню вітальню — ця розмова (принаймні їхні відповіді) була цілковитим витвором мого мозку.

Мене це не лише шокувало, а й достатньою мірою налякало. Я знав, що після вживання ЛСД й інших препаратів світ на вигляд інакший, відчувається інакше — має усі ознаки особливого, виняткового переживання. Проте моя «розмова» з Джимом і Кеті нічим особливим не вирізнялася: вона була абсолютно типовою, без жодних ознак галюцинації. Я подумав про шизофреників, які спілкуються зі своїми «голосами», але такі голоси зазвичай глузують чи звинувачують, проте аж ніяк не говорять про шинку, яйця та погоду.

«Олівере, обережно, — сказав я собі. — Тримай себе в руках. Не допускай, щоб це повторилося». Занурений у думки, я повільно зжував свою яєчню (а заодно й Джимову з Кеті) і вирішив прогулятися до узбережжя, щоб зустрітися зі справжніми Джимом, Кеті й усіма друзями, із задоволенням купаючись і радіючи вільному пообіддю.

* * *

Джим став вагомою частиною мого життя під час перебування у Південній Каліфорнії. Ми з ним бачилися двічі-тричі на тиждень, і мені його дуже бракувало після переїзду до Нью-Йорка. Після 1970 року, крім комп’ютерних ігор (у тому числі й про війну), він зацікавився анімуванням науково-фантастичних фільмів і мультфільмів, тому осів у Лос-Анджелесі.

Коли 1972 року Джим навідав мене у Нью-Йорку, він виглядав задоволеним і щасливим, тішився в очікуванні майбутнього, хоча ще й не знав, житиме він у Каліфорнії чи у Південній Америці (Джим кілька років провів у Парагваї, де йому надзвичайно сподобалося, й придбав там ранчо).

За його словами, він уже два роки не пив, і це мене особливо потішило, тому що Джим мав небезпечну звичку йти в запої, й остання така витівка завершилася панкреатитом.

Джим прямував до Солт-Лейк-Сіті, щоб провести час зі своєю родиною. Три дні по тому мені зателефонувала Кеті, яка повідомила, що Джим помер: він знову пішов у запій, чим спровокував новий спалах панкреатиту. Цього разу хвороба супроводжувалася некрозом підшлункової залози й загальним перитонітом. Йому було всього тридцять п’ять.[163]

Якось у 1963 році я подався на Веніс-біч, щоб зайнятися бодісерфінгом. Хвилі здіймалися досить високі, а у воді більше нікого не було. Проте претензійно вважаючи себе надсильним, я був певен, що можу підкорити ці хвилі.

Мене кілька разів шпурнуло — спершу це забавляло, але потім я побачив, як високо вгорі у мене над головою здіймається величезна хвиля. Коли ж спробував пірнути під неї, мене відкинуло на спину, і я лише безпомічно борсався у воді. Я не мав жодного уявлення про те, як далеко хвиля віднесла мене, аж раптом побачив, що мене зараз розтрощить об берег. Подібні зіткнення — найпоширеніша причина, через яку ламають карки по всьому Тихоокеанському узбережжю. Я встиг лише простягнути праву руку. Від удару її відкинуло назад — я відбувся вивихнутим плечем, натомість урятувавши шию. З ушкодженою рукою тепер не міг достатньо швидко вибратися з-під наступного буруна, що готовий був упасти одразу вслід за першим. Проте в останню мить мене підхопили чиїсь сильні руки й потягнули подалі від стихії. Це був Чет Йортон,[164] надзвичайно сильний молодий культурист. Коли я опинився в безпечному місці, потерпаючи від нестерпного болю (адже моя плечова кістка стирчала не там, де потрібно), Чет із кількома своїми приятелями-атлетами згребли мене — двоє обхопили за талію, а ще двоє ухопили за руку, аж поки плечовий суглоб із тріском не став на місце. Пізніше Чет виграв змагання «Містер Всесвіт» і в сімдесятирічному віці ще був надзвичайно мускулистим. Не бути б мені зараз тут, якби тоді, у 1963 році, він не витяг мене з води.[165] Коли суглоб став на місце й біль у плечі вщух, я відчув біль у руках та грудині. Я видерся на мотоцикл і поїхав до університетського медпункту, де в мене діагностували перелом руки й кількох ребер.

* * *

Коли мене у вихідні не викликали у лікарню, я, задля збільшення свого скромного доходу, працював за сумісництвом у лікарні Беверлі-Гіллз. Якось перетнувся з Мей Вест,[166] яка опинилася там через потребу в якійсь незначній операції. (Я не впізнав її обличчя — мав розлад із сприйняттям, але впізнав голос — як же можна його не впізнати?). Ми чимало потеревенили. Коли я прощався, вона запросила мене в гості до свого маєтку в Малібу — хотіла, щоб довкола неї оберталися молоді силачі. Жаль, що я так ніколи й не скористався цим запрошенням.

Якось моя сила стала в пригоді в неврологічній галузі. У відділенні саме займалися перевіркою зору пацієнта, якому поталанило підхопити кокцидіомікозний менінгіт і гідроцефалію водночас. Під час процедури його очі раптово закотилися і він почав непритомніти, описуючи корпусом конусоподібну фігуру. Це досить пом’якшений опис моторошної ситуації, коли через надмірний внутрішньочерепний тиск мигдалики мозочка й мозковий стовбур виштовхуються через великий потиличний отвір в основі черепа. Смерть у таких випадках може настати за кілька секунд. Миттєво оцінивши ситуацію, я зі швидкістю, подібною до рефлексу, ухопив пацієнта й перевернув його догори дриґом: мигдалини мозочка й мозковий стовбур повернулися назад у межі черепа, а я відчував, що вирвав його з самих лап смерті.

Інша пацієнтка у відділенні, сліпа і паралізована, лежала при смерті через рідкісне захворювання оптиконевромієліт, або ж хвороба Девіка.[167] Почувши, що я маю мотоцикл і живу в каньйоні Топанґа, вона висловила незвичне останнє побажання: проїхатися зі мною на мотоциклі, петляючи вгору-вниз серпантином, що в’ється через каньйон. Я приїхав до лікарні в неділю разом із трьома приятелями-атлетами, нам вдалося потай винести пацієнтку з лікарні й міцно прив’язати її позаду мене в сідлі. Неспішно ведучи байк, я влаштував їй подорож Топанґою, як вона й хотіла. Коли ми повернулися, здійнявся скандал — я думав, що мене одразу звільнять. Проте і колеги, і пацієнтка були на моєму боці, мені висунули суворе попередження, але вирішили залишити на посаді. Я був для неврологічної кафедри чимось на кшталт тягаря, проте водночас і предметом гордості — єдиний із резидентів мав надруковані статті. Гадаю, саме це у кількох випадках і врятувало мене.

* * *

Часом я міркую над тим, чому так нещадно примушував себе до занять важкою атлетикою. Гадаю, мотиви мав досить банальні — я не був 45-кілограмовим слабаком, як на рекламах культуристів, але був сором’язливим, боязким, невпевненим у собі та надто м’яким. Завдяки важкій атлетиці я став сильним, дуже сильним, проте виявив, що це жодним чином не позначилося на моєму характері — він лишився точнісінько таким, як і раніше. Як і за будь-який надмір, за цей спорт довелося платити. Я настільки накачав присіданнями квадрицепси, що вони стали більш схильними до пошкоджень, і, вочевидь, не без цього впливу, я порвав одне з сухожиль чотириголового стегнового м’язу в 1974 році, а інше — у 1984-му. Коли під час другої травми я лежав у лікарні з довгою шиною на нозі, мене навідав Дейв Шеппард, могутній Дейв, якого я знав іще за часів, коли жив на Масл-біч. Він, накульгуючи, повільно зайшов до палати. Вочевидь, кожен крок давався йому нелегко — чоловік страждав на тяжкий артрит в обох стегнах і очікував на повну заміну суглобів. Атлетика напівзруйнувала наші тіла. Ми з ним подивилися один на одного, і Дейв сказав: «Які ж ми були дурні...». Я ствердно кивнув.

Він сподобався мені, щойно я побачив, як він працює у Центральному осередку молодіжної християнської організації у Сан-Франциско. Це було на початку 1961 року. Мені припало до душі його ім’я: Мел, що з грецької означає «мед» чи «солодощі». Коли він назвав його, у мене в думках зринув потік асоціацій: «медовий», «медоносний», «медоточивий», «медяник»...

— Гарне ім’я — Мел, — зауважив я. — А я — Олівер.

Він мав міцну атлетичну статуру з могутніми плечима й стегнами та бездоганно гладеньку молочно-білу шкіру. Мел розповів, що йому всього дев’ятнадцять, служить у військово-морських силах, а його судно — американський «Нортон-Саунд» — дислокується в Сан-Франциско, тож за можливості він тренується в асоціації. Я тоді також багато тренувався, очікуючи, що можу побити рекорд із присіду, тож наші розклади тренувань іноді збігалися.

Після тренування та душу я мотоциклом підвозив Мела на корабель. Він мав теплу коричневу куртку з оленячої шкіри (за його словами, він сам підстрелив цього оленя у рідній Міннесоті), а я давав йому запасний мотошолом, що завжди возив із собою. Я гадав, що ми добре виглядаємо разом, і коли він сидів позаду мене у сідлі, міцно обхопивши руками талію, я відчував, як тілом розливається лоскотливе збудження. Мел казав, що вперше катався на мотоциклі.

Ми добре проводили разом час упродовж року — того ж року, коли я проходив інтернатуру в Маунт-Зіоні. Ми разом їздили на мотоциклетні прогулянки, ночували в наметах просто неба, плавали у ставках і озерах, а іноді боролися один з одним. Тоді мене, а можливо, і його також, сповнювало чуттєве тремтіння. Було щось еротичне в цьому настирливому протистоянні наших тіл, попри відсутність явного сексуального складника. Сторонньому спостерігачеві і на думку б не спало, що перед ними щось більше, ніж просто боротьба двох молодих чоловіків. Ми обидва пишалися своїми животами з кубиками й качали прес по сто чи більше разів за один підхід. Мел сідав на мене верхи й жартома вдаряв у живіт із кожним підйомом, а потім ми мінялися місцями.

Я вважав це сексуально збуджувальним, гадаю, він також. Мел завжди пропонував: «Поборімося», «Покачаймо прес», хоча це й не було цілеспрямованим статевим актом. Ми могли боротися чи качати прес і водночас отримувати від цього задоволення. Далі справа не заходила.

Я відчував Мелову слабкість, недостатню усвідомленість, прихований страх статевого контакту з іншим чоловіком. Проте наважувався думати, що особливі почуття, які він до мене мав, можуть подолати ці страхи. Я розумів, що маю просуватися дуже обережно.

Наш пасторальний і певною мірою цнотливий медовий місяць, упродовж якого ми насолоджувалися теперішнім і мало зважали на майбутнє, тривав рік, але наближалося літо 1962-го, і ми змушені були будувати плани.

Мелова служба у військово-морських силах добігала кінця — він пішов служити одразу після школи, — тож тепер сподівався вступити до університету. Я мав переїжджати до Лос-Анджелеса для подальшого навчання у резидентурі Каліфорнійського університету, тому ми вирішили разом винайняти квартиру у Венісі, Каліфорнія, — поближче до Веніс-біч і спортивної зали на Масл-біч, де можна було б продовжувати тренування. Я допомагав Мелові із заповненням анкет і заяв на вступ до коледжу Санта-Моніки і придбав йому потриманий BMW — копію моєї машини. Він не любив приймати від мене подарунки чи гроші і знайшов собі роботу на килимовій фабриці недалеко від нашої оселі.

Квартирка була невелика, з маленькою кімнатою і кухнею. Ми з Мелом мали окремі ліжка, а решту помешкання було завалено книгами, численними щоденниками та статтями, які я писав роками. Натомість Мелових пожитків було зовсім небагато.

Ми приємно проводили час уранці: із задоволенням пили каву та снідали, а тоді кожен йшов собі на роботу — Мел на килимову фабрику, а я — до університету. Після роботи йшли до тренажерної зали, а опісля — до кафе «Сідс», розташованого на узбережжі, де полюбляли збиратися важкоатлети. Щотижня ходили в кіно, а кілька разів на тиждень Мел вирушав у самостійну мотоциклетну поїздку.

Вечори бували досить напружені: мені було важко зосередитися, оскільки я занадто гостро відчував Мелову фізичну присутність, не говорячи вже про його чоловічий, плотський аромат, який я так любив. Мелові подобався масаж, і він часто лягав на ліжко долілиць, просячи мене помасажувати його оголену спину. Одягнувши тренувальні шорти, я сідав на нього, мастив спину кістковою олією, яку ми використовували для збереження м’якості нашого мотоциклетного екіпірування, і повільно масажував його струнку, могутню, м’язисту спину. Розслабляючись, віддаючись моїм рукам, він отримував від цього задоволення, як і я — власне, я був на межі оргазму. На межі — це ще нічого, можна було зробити вигляд, що нічого особливого не відбувається. Проте одного разу я не зміг стриматися і сперма заюшила всю його спину. Я відчув, як Мел раптово напружився, а тоді мовчки підвівся і пішов у душ.

За весь вечір він не зронив жодного слова: очевидно, я зайшов надто далеко. (Зненацька я згадав про материні слова, а також мені на думку спало те, що МЕЛ — це її ініціали — Мюріель Еслі Ландау).

Наступного ранку Мел коротко кинув: «Я маю з’їхати, знай­ти власне житло». Я нічого не відповів, але мало не заплакав. Він розповів мені, що кілька тижнів тому під час однієї зі своїх мотоциклетних поїздок зустрів молоду жінку (хоча насправді не таку вже й молоду — вона мала двійко дітей-підлітків), і вона запросила його лишитися у неї. Мел тоді відкинув цю пропозицію заради дружби, проте тепер відчував, що має залишити мене. Однак він сподівався, що ми зможемо лишитися «добрими друзями».

Я з нею не зустрічався, та вважав, що вона забрала у мене Мела. Згадуючи про Річарда десятьма роками раніше, я мучив себе питанням, чи такою була моя доля — закохуватись у «нормальних» чоловіків.

Почувався страшенно самотнім і покинутим, коли Мел виїхав із нашої квартири, і саме у цей переломний момент мене потягнуло до наркотиків як до певного способу надолуження. Я винайняв будиночок у каньйоні Топанґа, який був дуже усамітненим, адже розташовувався на вершині немощеної стежки, і постановив собі більше ніколи ні з ким не жити.[168]

* * *

Фактично ми з Мелом і далі підтримували зв’язок ще років із п’ятнадцять, хоча під поверхнею завжди вирували тривожні підводні течії. Переважно це, вочевидь, стосувалося Мела, адже він не міг почуватися повністю вільно у питанні власної сексуальності і бажав фізичного контакту зі мною, тоді як я, оскільки визначився із сексуальною орієнтацією, відкинув усі свої ілюзії та надії щодо нього.

Остання наша зустріч виявилася не менш двозначною. У 1978 році я відвідував Сан-Франциско, куди також приїхав і Мел з Орегону. Він перебував у нетиповому для нього збудженому стані й наполягав на тому, щоб ми разом пішли до лазні. Я ніколи не був у таких закладах — лазні для гомосексуалів у Сан-Франциско мене не приваблювали. Коли ми роздяглися, я помітив, що Мелова шкіра, раніше така бездоганно молочно-біла, тепер укрита коричнюватими плямами кольору кави з молоком. «Так, це нейрофіброматоз, — сказав він. Брат також на нього хворів. Я гадав, ти маєш це побачити». Я обійняв Мела й заплакав. Згадав про Річарда Селіга, який свого часу показав мені лімфосаркому — невже усі чоловіки, яких я кохаю, приречені страждати від страшних хвороб? Полишивши лазню, ми попрощалися і радше офіційно потиснули один одному руки. Після того не зустрічалися й не писали один одному.

Під час нашого «медового місяця» я мріяв, що ми проведемо разом усе життя, навіть щасливо доживемо до старості — тоді мені було двадцять вісім. Зараз мені вісімдесят, і я намагаюся відтворити яку-не-яку автобіографію. Я ловлю себе на думці про Мела, про нас обох, про ті давні, ліричні, невинні часи, міркую, що могло з ним трапитися, чи він ще живий (нейрофіброматоз, або хвороба Реклінгхаузена — звір непередбачуваний). Цікаво, чи прочитає він те, що я зараз пишу, і чи хоч із трохи більшим теплом згадає, якими ми були — запальними, молодими і дуже збентеженими.

Якщо після тактовної відмови Річарда Селіґа («Я не такий, але ціную твоє ставлення і теж люблю тебе — по-своєму») я не почувався зневаженим чи нещасним, то фактично гидливе відторгнення Мела дуже глибоко мене вразило, позбавляючи, як я гадав, усякої надії на життя, сповнене справжньої любові, пригнічуючи, змушуючи замикатись у собі й шукати розради у наркотичних фантазіях і насолодах.

Упродовж двох років перебування у Сан-Франциско я втягнувся у таку собі невинну дволикість — змінював білий халат інтерна на шкіру звіра й пускався у подорож на байку, але тепер я занурювався у дволикість іще темнішу, ще небезпечнішу. З понеділка по п’ятницю я повністю присвячував себе пацієнтам в університетській лікарні, та на вихідних не сідав за байк, а вирушав у віртуальну подорож — наркотичну — з коноплею, насінням пурпурового в’юнку чи ЛСД. Ці мандри я втаємничував, нікому про них не розповідав, не згадував жодній душі.

Якось один приятель запропонував мені «особливу» сигарету, однак що у ній такого особливого, він не сказав. Я нервово зробив затяжку, тоді ще одну, і ще, а потім жадібно докурив усю. Жадібно, бо вона викликала те, на що ніколи не була здатна конопля — розкішне, майже до оргазму, відчуття шаленої глибини й наповненості. Я запитав, що було у тій сигареті, і приятель сказав, що вона містить амфетамін.

Я не знаю, наскільки схильність до залежностей пов’язана чи зумовлена обставинами або ж душевним станом. Усе, що я знаю — це те, що після тієї насиченої амфетаміном сигарети я потрапив на гачок і перебував на ньому упродовж наступних чотирьох років. У стані цієї рабської залежності було неможливо спати, не хотілося їсти, усе оберталося довкола того, як додатково збудити мозкові центри задоволення.

Під час боротьби з амфетаміновою залежністю (а я швидко перейшов від швидко всотуваної марихуани до метамфетаміну, що вживають перорально чи внутрішньовенно) я прочитав про досліди Джеймса Олда над пацюками. Їм у мозкові центри винагороди (прилеглі ядра й інші глибокі підкіркові структури) вживлювали електроди, і вони могли стимулювати ці центри натисканням важеля. Вони смикали важіль безупинно, аж поки не помирали від виснаження. Накачавшись амфетаміном, я почувався безпорадно заведеним, немов один із Олдових пацюків. Я вживав усе більші й більші дози, змушуючи серце несамовито калатати, а кров’яний тиск — підскакувати до майже летального рівня. Цей стан характеризувався ненаситністю — наркотику ніколи не було достатньо. Екстаз від амфетаміну був беззмістовним і абсолютно самодостатнім — нікого й нічого я не потребував для «завершення» насолоди — вона була цілковитою, всеосяжною, але зовсім пустою. Усі інші спонуки, цілі, інтереси, бажання розчинялися в екстатичній порожнечі.

Я тоді мало задумувався над тим, як це впливає на моє тіло і, очевидно, на мій мозок. Я знав деяких людей на Масл-біч та Веніс-біч, які померли від передозування амфетаміном, тож мені пощастило, що я не дістав серцевого нападу чи інсульту. Я і розумів, і не розумів, що ходжу по краю прірви.

У понеділок вранці я незмінно повертався до роботи у розбалансованому, майже нарколептичному стані, але, гадаю, ніхто не усвідомлював, що на вихідних я перебував десь у міжзоряному просторі, був здрібнений до розмірів нашпигованого електродами пацюка. Коли мене запитували, що я робив на вихідних, відповідав, що був «далеко», проте ніхто, вочевидь, навіть не здогадувався, наскільки «далеко» і у якому сенсі.

* * *

Наразі у неврологічних часописах вийшли друком кілька моїх статей, та я сподівався на дещо більше — виставку на щорічній конференції Американської неврологічної академії (АНА), що мала невдовзі відбутися.

Із допомогою неперевершеного факультетського фотографа і мого друга Тома Долана, який поділяв моє захоплення біологією океану та безхребетними, я від зйомки західних пейзажів перейшов до фіксування невидимих для ока об’єктів невропатології. Ми невтомно працювали над створенням якомога кращих знімків, що ілюструють непомітну для неозброєного ока появу роздутих до величезних розмірів аксонів, характерних для хвороби Галлервордена-Шпатца, дефіцит вітаміну Е у щурів чи інтоксикацію від імінодіпропіонітрилу у мишей. Ми перетворили їх на великі діапозитиви на кольоровій плівці «Кодахром» і змайстрували спеціальний освітлюваний негатоскоп для просвічування їх зсередини, а також доповнювали знімки підписами. У нас пішло кілька місяців на те, щоб зібрати це воєдино, спакувати, а потім змонтувати для демонстрації на конференції АНА, що мала відбутися у Клівленді навесні 1965 року. Наш показ увінчався величезним успіхом, як, власне, я і сподівався. Я зловив себе на тому, що, попри свою звичну сором’язливість і стриманість, тягнув людей до цих слайдів, без угаву теревенячи про те, якими захопливими й цікавими є ці три різновиди аксональної дистрофії, такі різні з точки зору клініки й розташування, проте такі подібні на рівні аксонів і клітин.

Ця виставка була для мене можливістю заявити про себе, сказати американському неврологічному товариству: «Ось він, погляньте, на що я спроможний», — так само, як чотири роки тому завдяки рекорду з присідань у Каліфорнії я заявив про себе атлетичному товариству на Масл-біч.

Я побоювався, що після завершення резидентури у червні 1965 року залишуся без роботи. Проте після виставки ілюстрацій аксональної дистрофії пропозиції працевлаштування посипалися з усіх Штатів, серед них були дві особливо цінні — від Ковена й Олмстеда з Колумбійського університету, а також від Роберта Террі, знаного невропатолога з Медичного коледжу Альберта Ейнштейна. Мене вразила як новаторська робота Террі, коли він у 1964 році прийшов до Каліфорнійського університету, так і останні застосування ним знахідок електронної мікроскопії у дослідженнях хвороби Альцгеймера. Тоді мене найбільше цікавили дегенеративні захворювання нервової системи, що розвивались як у молодому віці, наприклад хвороба Галлервордена-Шпатца, так і в літньому — на кшталт хвороби Альцгеймера.

Певно, я міг лишитися в університеті, жити у будиночку в каньйоні Топанґа, але все ж відчував, що мушу просуватися далі, а саме — вирушити до Нью-Йорка. Я усвідомлював, що життя у Каліфорнії пропонувало забагато спокус і насолод, розумів, що потрапляю в залежність від цього сумнівного легковажного життя, не кажучи вже про іншу залежність — наркотичну, що дедалі більше посилювалася. Відчував, що мушу поїхати кудись, де зможу загартуватись і спробувати справжнє життя, де зможу присвятити себе роботі й, можливо, розкрити чи створити своє справжнє «я», виокремити власний голос. Попри зацікавлення аксональною дистрофією, на якій спеціалізувалися Ковен і Олмстед, я хотів займатися чимось іншим, тісно поєднати невропатологічні та нейрохімічні дослідження. Новий коледж Ейнштейна пропонував спеціальні міждисциплінарні стипендії в галузі невропатології та нейрохімії (ці дві дисципліни були поєднані завдяки генію Солу Корі), тож я пристав на цю пропозицію.[169]

* * *

Упродовж трьох років у Каліфорнійському університеті я працював на повну силу, без жодної відпустки. Я раз у раз ходив до шефа, грізного (хоча й люб’язного) Августа Роза з проханням надати мені кілька вихідних, та він непохитно відповідав: «Для тебе, Сакс, що не день — то відпочинок». Після цього я злякано йшов геть, відмовившись від цієї ідеї.

Але я не полишав своїх поїздок на мотоциклі на вихідних, часто відвідував Долину смерті, іноді — Анза-Борреґо.[170] Мені подобалися пустелі. Зрідка навідувався до Баха-Каліфорнії,[171] проймаючись відчуттям цілковито іншої культури, хоча дорога за межами Енсенади[172] була дуже вибоїста. До завершення резидентури в Каліфорнійському університеті й переїзду до Нью-Йорка я намотав понад 160 тисяч кілометрів на мотоциклі. До 1965 року транспортний потік на дорогах ставав усе щільнішим, особливо на Сході, тож мені більше не вдавалося насолодитися їздою, життям на колесах так само вільно й весело, як під час перебування в Каліфорнії.

Я часом розмірковую над тим, чому прожив понад п’ятдесят років у Нью-Йорку, якщо мене так зачаровував Захід, а особливо Південний Захід. Тепер багато що мене поєднує з Нью-Йорком — пацієнти, студенти, друзі, психоаналітик, — та я завжди відчував, що це місто не зачіпає мене так, як Каліфорнія. Гадаю, це туга не лише і не стільки за самим місцем перебування, скільки за молодістю, особливим часом, відчуттям закоханості, можливістю сказати: «Переді мною — майбутнє».



Поза зоною досяжності

У вересні 1965 року я переїхав до Нью-Йорка для навчання за стипендією з нейрохімії та невропатології в Медичному коледжі Альберта Ейнштейна. Я ще сподівався стати справжнім, кабінетним науковцем, попри те, що моя науково-дослідна робота в Оксфорді зазнала цілковитого фіаско, й це мало послужити попередженням супроти повторення подібних ситуацій. На позір відмовляючись, я все ж таки вирішив, що маю зробити ще одну спробу.

Запальний Роберт Террі, чиї блискучі дослідження хвороби Альцгеймера за допомогою електронного мікроскопа так захопили мене під час його виступу в Каліфорнійському університеті, саме перебував у творчій відпустці, і на час його відсутності кафедрою завідував Іван Герцог, м’який, спокійний емігрант з Угорщини, навдивовижу стриманий і терплячий у ставленні до свого метушливого колеги.

Станом на 1966 рік я вживав дуже значні дози амфетаміну і став... психічно хворим? несповна розуму? «без гальм»? вдосконаленим? Я заледве можу підібрати вдале визначення, та воно супроводжувалося неабияким підсиленням чуття нюху, а також поліпшенням здібностей, якими я раніше похвалитися не міг — уяви та пам’яті.

Щовівторка у нас проводилися навчальні вікторини, під час яких Іван показував мікрофотографічні знімки різних нетипових невропатологічних станів і явищ, а ми мали зрозуміти, яких саме. Зазвичай я дуже кепсько з цим справлявся, але якось Іван показав деякі знімки зі словами:

— А ось тут — дуже рідкісний стан. Не думаю, що хтось із вас його впізнає.

І тут я вигукнув:

— Мікрогліома!

Усі вражено обернулися в мій бік: зазвичай під час цих вікторин мене було чути найменше.

— Саме так, — продовжував я. — У літературі всього світу описано лише шість подібних випадків. — І я детально їх процитував.

Іван з цілковитим здивуванням витріщився на мене:

— Звідки ви це знаєте?

— А... Просто натрапив у якійсь книзі, — недбало відповів я, проте насправді здивувався не менше за нього. Я не мав жодного уявлення, яким чином, чи, радше, коли саме я так стрімко й неусвідомлено всотав цю інформацію. Це було наслідком дивного стимулювання амфетаміном.

* * *

Під час навчання в резидентурі моє особливе зацікавлення викликали рідкісні, часто спадкові захворювання — ліпідози, пов’язані з порушенням ліпідного обміну, коли в клітинах мозку накопичується надмірна кількість жирів. Мене дуже схвилювало відкриття, згідно з яким ці ліпіди можуть накопичуватися ще й у нервових клітинах на стінках травного каналу. Воно уможливлювало діагностику подібних хвороб навіть до появи щонайменших симптомів шляхом біопсії не мозку, а прямої кишки, що є набагато менш травматичною процедурою. (Я читав перший звіт про це у «Британському хірургічному часописі»). Для того, щоб поставити діагноз, потрібно було лише дослідити один нейрон, насичений жирами. Я зацікавився, чи можуть інші захворювання, наприклад хвороба Альцгеймера, спричинити зміни у нервових клітинах травного каналу, і чи можна їх у такий самий спосіб виявити на дуже ранніх стадіях. Я розвинув (адаптував) спосіб «очищення» стінок прямої кишки так, щоб вони ставали майже прозорими, а забарвлюючи нервові клітини у метиленовий синій[173] можна було побачити десятки нервових клітин під час слабкого збільшення у мікроскопі, примножуючи шанси на віднаходження якихось аномалій. Розглядаючи предметні скельця, я схилився до думки і переконав керівника, Івана, що можна зафіксувати зміни у нервових клітинах прямої кишки — сплетіння нервових волокон і тільця Леві,[174] що слугували ознакою хвороб Альцгеймера й Паркінсона. Я честолюбно міркував про важливість наших відкриттів, гадав, що це стане проривом у неврології, неоціненним способом діагностики. У 1967 році ми подали на розгляд реферат доповіді, яку розраховували представити на конференції Американської неврологічної академії, що мала невдовзі відбутися.

На жаль, на цьому етапі усе пішло не так, як гадалося. Виявилося, що нам потрібно ще чимало інших матеріалів, окрім кількох біопсійних аналізів прямої кишки, але ми не мали змоги їх роздобути.

Продовжувати дослідження ми не могли, тож разом з Іваном почали міркувати над тим, чи варто забирати попередньо підготовлений реферат. Зрештою вирішили не забирати, гадаючи, що дослідженням цієї теми займуться інші фахівці, і майбутнє все розставить на свої місця. Так і вийшло: «відкриття», яке, як я думав, дасть мені змогу заявити про себе як про невропатолога, виявилося артефактом.[175]

* * *

Я мав квартиру у Ґринвіч-Віллиджі, і якщо дороги не засипало снігом, їздив на роботу до Бронкса мотоциклом. Підсідельної сумки я не мав, але ззаду мотоцикла була міцна підставка, на якій я міг за допомогою еластичних пасів надійно закріпити потрібні речі.

У рамках свого проекту з нейрохімії я мав видобувати мієлін — жирову речовину, що вкриває великі нервові волокна, сприяючи швидшій передачі ними нервових імпульсів. Тоді лишалося багато відкритих питань: чи є мієлін у безхребетних (якщо його можна було видобути), чи відрізнявся він за структурою чи складом від того, що вкривав нервові волокна хребетних? За піддослідних тварин я обрав дощових черв’яків. Вони мені завжди подобалися, до того ж мали величезні нервові волокна, укриті мієліновою оболонкою, крізь які стрімко передавалися імпульси — це їм давало змогу у разі небезпеки пересуватися рвучкими широкими рухами. (Через це я десять років тому вирішив працювати саме з дощовими черв’яками для вивчення демієлінізувальних наслідків ТОКФ).

У саду коледжу я влаштував черв’якам справжній геноцид: для отримання пристойної проби мієліну потрібні були тисячі піддослідних тварин. Я почувався немов Марія Кюрі, яка оброб­ляла тонни уранініту, щоб отримати дециграм чистого радію. Став справжнім експертом у розсіканні нервового стовбура та церебрального вузла єдиним швидким рухом, готуючи густу драглисту масу, багату на мієлін, до розділення на фракції та центрифугування.

Я ретельно нотував усе в лабораторному журналі — грубому зеленому фоліанті, який я часом брав із собою додому, щоб увечері над ним помізкувати. Це стало для мене фатальним. Якось уранці я проспав і, поспіхом збираючись на роботу, недостатньо міцно закріпив на багажнику свій дорогоцінний журнал, у якому містилися докладні експериментальні дані за дев’ять місяців, і коли я мчав швидкісною автомагістраллю Крос-Бронкс, він вислизнув з-під ослаблених пасків і злетів з підставки. Зупинившись на узбіччі, я побачив, що шаленим потоком журнал аркуш за аркушем рве на шмаття. Я зробив дві чи три спроби метнутися на проїжджу частину, щоб дістати його, та зважаючи на щільність і швидкість транспортного потоку, це було божевіллям. Тож усе, що мені лишалося, — безпорадно спостерігати, як вилітають останні аркуші з мого журналу.

Діставшись лабораторії, я втішав себе тим, що принаймні маю сам мієлін, який можу дослідити, розглянути під електронним мікроскопом і відновити таким чином деякі втрачені дані. Упродовж наступних тижнів мені вдалося значно просунутися в роботі, і я дещо підбадьорився, попри деякі інші неприємності — наприклад, коли я угвинтив імерсійний об’єктив мікроскопа крізь кілька незамінних скелець.

Ще гірше, на думку мого керівника, я примудрився накришити гамбургером не лише на лабораторному столі, але й в одній із центрифуг, яку використовував для очищення мієлінових зразків.

А потім мене спіткав остаточний і незворотний удар: я загубив мієлін. Він просто зник — можливо, я помилково змів його у смітник — не знаю як, але цей крихітний зразочок, на збирання якого знадобилося десять місяців, безповоротно зник.

Було скликано нараду: ніхто не заперечував моїх здібностей, але і мої вади ніхто спростувати не міг. Керівники цілком дружелюбно, проте жорстко сказали: «Сакс, ви становите загрозу для лабораторії. Чому би вам не займатися прийомом пацієнтів — так від вас буде менше шкоди». Отаким був ганебний початок моєї клінічної кар’єри.[176]

Янгольський пил — що за чарівна, мелодійна назва! Хоча й оманлива, тому що її наслідки можуть бути далеко не такими чарівними. Почавши у 1960-ті безрозсудно вживати наркотики, я готувався спробувати практично все, і, знаючи мою невгамовну, небезпечну цікавість, один друг запросив мене на «вечірку» янгольського пилу, що мала відбутися на котромусь із горищ Іст-Віллиджа.

Я трохи запізнився, вечірка вже розпочалася. Дійство, що постало переді мною, коли я відчинив двері, було таким сюрреалістичним, таким абсурдним, що чаювання у Божевільного Капелюшника[177] у порівнянні з цим могло здатися втіленням пристойності й здорового глузду. Усередині було з десяток людей — збуджених, розчервонілих, дехто з них мав запалені очі, дехто заточувався під час ходьби. Якийсь чолов’яга видавав пронизливі верескливі звуки, стрибаючи по всій кімнаті довкола меблів — певно, уявляв себе шимпанзе. Інший — «приводив до ладу» свого сусіда, визбируючи на його руках уявних комах. Ще один — випорожнявся просто на підлогу й грався з фекаліями, пальцем малюючи на них візерунки. Двоє з присутніх не рухалися, перебуваючи у заціпенінні, а ще один — кривлявся та верз казна-що — якусь незв’язну мішанину, що була схожа на «словесний салат», характерний для шизофренії. Я зателефонував до екстреної служби порятунку — усіх, хто був на вечірці, забрали до Белв’ю, причому декому довелося провести в лікарні не один тиждень. Я був надзвичайно радий, що запізнився і не спробував цього янгольського пилу.

* * *

Пізніше, працюючи невропатологом у Бронксі, я стикався з випадками, коли янгольський пил (фенциклідін, або РСР) вводив людей у стани, схожі на шизофренію, що часом безперервно тривали цілими місяцями. У багатьох із них відбувалися напади, а в значної кількості енцефалограма суттєво відрізнялася від норми як мінімум упродовж року після вживання наркотику. Один із моїх пацієнтів убив свою подружку, перебуваючи разом із нею під дією РСР, а потім узагалі не пам’ятав про це. (Задовго після того я описав цей заплутаний трагічний випадок і його не менш заплутані й трагічні наслідки у книзі «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха».)[178]

РСР ввели в обіг у 1950-ті роки як знеболювальний препарат, але до 1965-го його в медицині вже не використовували через важкі побічні ефекти. Більшість галюциногенів в основному впливають на серотонін, що є одним із численним мозкових ней­ромедіаторів, проте РСР, на кшталт кетаміну, послаблює медіаторну дію глутаміну, і його дія є набагато небезпечнішою і тривалішою, ніж в інших галюциногенів. Відомо, що він є причиною структурних пошкоджень і хімічних змін у мозку пацюків.[179]

Літо 1965 року було для мене надзвичайно складним і небезпечним, оскільки між завершенням резидентури в Каліфорнійському університеті й початком нового етапу у Коледжі Ейнштейна я мав у своєму розпорядженні цілих три бездіяльних місяці.

Я продав свого вірного BMW R60 і на кілька тижнів подався до Європи, де придбав нову, скромнішу модель, R50 на заводі BMW у Мюнхені. Спершу я поїхав до невеликого селища Ґунценгаузен поблизу Мюнхена на могили моїх предків. Деякі з них були рабинами й обрали собі ім’я Ґунценгаузен.

Потім я попрямував до Амстердама, що тривалий час був моїм улюбленим європейським містом. Містом, у якому десять років тому відбулося моє статеве хрещення, знайомство з гомосексуальним життям. Під час попередніх відвідин я зустрічався з деякими людьми, і зараз під час званого обіду познайомився з молодим німецьким театральним режисером на ім’я Карл. Елегантно вбраний, з умінням чітко висловлювати думки, він дотепно й зі знанням справи говорив про Бертольда Брехта, чимало п’єс якого сам поставив на сцені. Я вважав його освіченим і чарівним, але не розглядав його привабливість у сексуальних категоріях і припинив про нього думати, коли повернувся до Лондона.

Тож я був дуже здивований, коли кілька тижнів по тому отримав від нього листівку з пропозицією зустрітися в Парижі. (Мама побачила цю листівку, поцікавилася від кого вона — можливо, в неї закралася легка підозра. Я відповів: «Просто старий друг», і ми облишили цю тему).

Це запрошення заінтригувало мене, тож я подався до Парижа мотоциклом і на поромі. Карл винайняв затишний номер у готелі зі зручним двоспальним ліжком. Під час цього довгого вікенду ми оглядали визначні місця і між тим кохалися. Я привіз із собою запас амфетамінових пігулок і прийняв їх зо двадцять, перш ніж ми пішли в ліжко. Розгарячілий від збудження і жадання, якого я не відчував до вживання препарату, я з усією пристрастю віддався цьому заняттю. Вражений моєю палкістю та ненаситністю, Карл запитав, що на мене найшло. Амфетамін, відповів я, показавши йому пляшечку. Він із цікавості взяв одну пігулку, вподобав ефект, узяв ще одну, і ще одну, і ще, і невдовзі вже, як і я, палав бажанням, збудившись так, наче перебуває в «оргазмотроні»[180] Вуді Аллена. Не знаю, скільки годин минуло, перш ніж ми, цілком виснажені, відсторонилися один від одного, а тоді після невеличкого перепочинку продовжили кохатися.

Мабуть, зважаючи на обстановку й кількість вжитого амфетаміну, було не надто дивно, що ми металися, немов тварини під час статевого полювання, але я точно не очікував, що після цієї пригоди ми закохаємося один в одного.

Повернувшись у жовтні до Нью-Йорка, я писав Карлові палкі листи, на які отримував не менш палкі відповіді. Ми обожнювали один одного, уявляючи, як проживемо разом довге життя, сповнене кохання і творчості — Карл реалізовуватиме себе як митець, я — як науковець.

Але згодом почуття почали згасати. Ми задавалися питанням, чи пережитий нами досвід був справжнім і щирим, зважаючи на величезний сплеск хтивості, спричинений вживанням амфетаміну. Це питання було для мене найпринизливішим — чи ж могла закоханість — таке високе поривання — скотитися до чогось суто фізіологічного?

Листопад минув у ваганнях між запевненнями й сумнівами, ми кидалися з краю до краю. З настанням грудня закоханість остаточно минула, і (не жалкуючи і не заперечуючи дивної лихоманки, що охопила нас) ми вже не бажали продовжувати листування. В останньому листі до нього я написав: «Мої спогади про гарячкову, збудливу, безпричинну радість... зникли безповоротно».

Три роки тому я отримав від Карла листа, де він писав, що збирається переїхати до Нью-Йорка. Мені було цікаво його побачити, знову зустрітися з ним після того, як я зав’язав із наркотиками.

Коли я завітав до його невеликої квартирки на Крістофер-стрит поблизу річки, мене огорнула завіса смердючого й аж густого від диму повітря. Сам Карл, який раніше вирізнявся елегантністю, тепер був неголеним, розпатланим і брудним. На підлозі валявся нечистий матрац, а на поличці над ним стояли коробочки з пігулками. Жодних книг, жодних згадок про його читацьке й режисерське минуле. Мені здалося, що тепер його абсолютно не цікавлять інтелектуальна й культурна сфери життя. Він став наркоторговцем, говорив лише про наркотики й був переконаний, що ЛСД врятує світ. Погляд Карлових очей був тьмяним і фанатичним. Мене надзвичайно спантеличило й шокувало побачене. Що сталося з цим вишуканим, обдарованим, культурним чоловіком, з яким я познайомився усього три роки тому?

Мене охопив жах і, почасти, почуття провини. Чи ж не я відкрив йому світ наркотиків? Чи був я до певної міри відповідальний за цю руйнацію колись інтелігентної людської істоти? З Карлом я більше не зустрічався. Уже в 1980-ті роки я чув, що він, хворий на СНІД, повернувся до Німеччини помирати.

Коли я навчався в резидентурі Каліфорнійського університету, моя приятелька з Маунт-Зіона Керол Барнетт повернулася до Нью-Йорка на резидентуру з педіатрії. Після мого переїзду до Нью-Йорка наша дружба відновилася, і пізніми недільними ранками ми часто навідувалися до ресторану Барні Ґрінграса (прозваного «Осетровий король»), щоб поснідати копченою рибою. Керол виросла у Верхньому Вест-Сайді і змалку ходила до Барні, де вільно оволоділа розмовною ідиш, прислухаючись до балаканини мовою, що гула у крамниці й ресторані.

У листопаді 1965 року я щодня вживав величезні дози амфетаміну, а слідом увечері, не в змозі заснути — у не менших кількостях хлоральгідрат, що мав снодійну дію. Одного разу, коли я сидів у кафе, мною раптово оволодів найшаленіший обман почуттів, що я описав у «Галюцинаціях»:

Коли я помішував каву, вона зненацька позеленіла, а тоді стала рожевою. Я вражено підняв очі й побачив, що у відвідувача, який сплачував рахунок біля каси, величезна голова з хоботом, немов у слона. Мене охопила паніка, я шпурнув на столик п’ятидоларову банкноту і, перебігши через дорогу, вскочив в автобус. Проте видавалося, що всі пасажири мають гладкі білі голови, подібні до гігантських яєць, з величезними блискучими очима, що нагадували складні фасеткові очі комах — здавалося, вони рухаються ривками, що підсилювало враження про них як про моторошних позаземних істот. Я усвідомлював, що марю, що не можу зупинити процеси, що відбуваються у моєму мозку і що треба принаймні зовні зберігати самовладання — не панікувати, не волати й не впадати у кататонічний стан перед лицем потвор із комашиними очима, які оточували мене.

Коли я вийшов із автобуса, довколишні будівлі охопила хитавиця, і вони рухалися з боку в бік, немов прапори на сильному вітрі. Я зателефонував Керол.

— Керол, — тут же сказав я, щойно вона взяла слухавку. — Я телефоную попрощатися. Я божеволію, стаю психічно хворим, несповна розуму. Це розпочалося сьогодні вранці і стає дедалі гірше.

— Олівере! — вигукнула Керол. — Що ти зараз вживав?

— Нічого, — відповів я. — Саме тому я й так перелякався.

Керол на мить замислилася, а тоді запитала:

— А що ти якраз припинив уживати?

— Точно! — відповів я. — Вживав у величезних кількостях хлоральгідрат, а минулої ночі він закінчився.

— Олівере, ти — бовдур, — сказала Керол. — Вічно ти заходиш надто далеко. Ти заробив собі білу лихоманку.

Керол сиділа зі мною, доглядала, підтримувала мене упродовж усіх чотирьох днів безпам’ятства, коли мене накривала загрозлива хвиля галюцинацій і марень — ця жінка була єдиною стійкою у цьому хаотичному, розбитому на друзки світі.

Наступного разу я у паніці зателефонував їй через три роки — одного вечора зненацька відчув легку нудоту й запаморочення, а також безпричинне збудження. Я не міг заснути, стривожено зауваживши, як у мене на очах окремі ділянки шкіри змінюють забарвлення. Тоді я жив у квартирі милої літньої жіночки, яка роками боролася зі склеродермією — дуже рідкісним захворюванням, під час якого шкіра поступово ущільнюється й усихає, спричиняючи деформації кінцівок і часом вимагаючи їхньої ампутації. Марія страждала від цієї недуги понад п’ятдесят років і якось із гордістю сказала мені, що її випадок є прикладом найдовшого життя, відомого медицині за такого діагнозу. Коли посеред ночі мені примарилося, що шкіра змінює структуру, твердне й стає подібною до воску, мене пронизав здогад: у мене також склеродермія, «швидкобіжний» її різновид! Насправді я про таке ніколи не чув — склеродермія зазвичай характеризується найбільш млявим перебігом порівняно з іншими захворюваннями. Проте рано чи пізно завжди трапляється перший випадок тієї чи тієї недуги, тож я вирішив, що також вражу медичне товариство першим у світі проявом гострої форми склеродермії.

Я зателефонував Керол, і вона з чорним портфелем у руках прийшла мене оглянути. Вона поглянула на мене — я лежав із високою температурою, а шкіра була вкрита пухирями — і сказала:

— Олівере, ти ідіот! У тебе вітрянка! Ти недавно оглядав когось із оперізувальним лишаєм?

Я ствердно кивнув. Два тижні тому в Бет-Авраамі я якраз оглядав старого з лишаєм.

— Experientia docet,[181] — сказала Керол. — І тепер тобі не лише з підручників відомо, що лишай і вітрянку викликає один і той самий вірус.

Розумна, шляхетна, талановита Керол, яка сама боролася з юнацьким діабетом і протистояла упередженням проти жінок і чорношкірих у її професії, згодом стала деканом у Маунт-­Синаї й упродовж багатьох років відігравала ключову роль у забезпеченні права жінок-лікарів і небілих лікарів на шанобливе й рівноправне ставлення. Вона так і не забула той випадок із хірургами в Маунт-Зіоні.

Переїхавши до Нью-Йорка, я ще більше захопився наркотиками. Почасти до цього мене підштовхнуло розчарування у любовній історії з Карлом, а почасти те, що моя робота просувалася вельми кепсько, і відчуття, що я не мав би ставити на перше місце науково-дослідну роботу. У грудні 1965 року я часто телефонував на роботу й казав, що захворів, цілими днями не з’являючись у лабораторії. Я постійно вживав амфетамін і дуже мало їв. Унаслідок цього я схуд на цілих 36 кілограмів за три місяці і заледве терпів вигляд свого змарнілого обличчя у дзеркалі.

У переддень нового року посеред амфетамінового екстазу в мене раптово трапився проблиск, і я сказав собі: «Олівере, без допомоги ти до наступного нового року не дотягнеш. Хтось має втрутитися». Я відчував, що в основі моєї залежності та саморуйнації лежать дуже глибокі психологічні проблеми, і якщо за них не взятися, я постійно повертатимуся до наркотиків і рано чи пізно уколошкаю себе.

Близько року тому, під час мого перебування в Лос-Анджелесі, друг сім’ї Августа Боннард, яка сама була психоаналітиком, порадила мені сходити до такого-то фахівця на прийом. Я нехотя подався до рекомендованого нею доктора Сеймура Берда. На його запитання: «Що вас до мене привело, містере Сакс?» — я відрізав: «Запитайте доктора Боннард — це вона мене направила».

Я не лише опирався самій цій справі — більшу частину часу я був просто обкуреним. Перебуваючи під дією амфетаміну, можна почуватися легко й безтурботно, події немовби змінюють одна одну з блискавичною швидкістю, але все зникає безслідно.

На початку 1966 року ситуація була кардинально іншою. Тоді я сам вишукував по Нью-Йорку психоаналітика, розуміючи, що без допомоги я приречений. Спершу я з недовірою поставився до доктора Шенґолда через його молодий вік. Що за життєвий досвід, які знання, яку лікувальну силу можна почерпнути від людини, заледве старшої за мене самого? Невдовзі я зрозумів, що переді мною людина виняткової вдачі й широти розуму, людина, яка може пробити мою оборону, і яку не зіб’є з думки моє красномовство, людина, яка відчуває, що я міг би витримати й з користю пройти через глибокий аналіз і вир заплутаних почуттів, які є частиною перенесення.

Проте Шенґолд від самого початку наполіг, що це спрацює лише за умови, якщо я зав’яжу з наркотиками. За його словами, наркотична залежність зробила мене недосяжним для психоаналізу, і він не міг далі працювати зі мною, якщо я не припиню їх вживати. Вочевидь, Берд також про це думав, утім так і не озвучив, тоді як Шенґолд утовкмачував мені цю думку під час кожного прийому. Мене нажахала згадка про те, що я можу бути «поза зоною досяжності», однак ще моторошнішим здавалося втратити Шенґолда. Я ще перебував у напівпсихотичному стані через амфетамін, вживати який я не припинив. Згадуючи свого брата Майкла, який потерпав від шизофренії, я поцікавився у доктора Шенґолда, чи й у мене проявилася ця недуга.

— Ні, — відповів він.

— У такому разі це просто неврастенія? — запитав я.

— Ні, — знову сказав він.

Я не став далі розпитувати, ми відклали це питання, і так і не знайшли відповіді на нього вже упродовж останніх сорока дев’яти років.

* * *

Тяжким для мене видався 1966 рік — я відчайдушно намагався зав’язати з наркотиками, моє дослідження зайшло в «нікуди», і я усвідомлював, що воно ніколи не приведе «кудись», що я не маю необхідних задатків, щоб стати дослідником.

Я міг би і далі шукати розраду в наркотиках, якщо б не мав роботи, як варто сподіватися, творчої і такої, що приносить задоволення. Для мене життєво необхідно було знайти щось значуще — і таким для мене став прийом пацієнтів.

Коли у жовтні 1966 року я розпочав клінічну роботу, моє самопочуття одразу поліпшилося. Я вважав, що мої пацієнти прекрасні, й піклувався про них. Почав випробовувати свої сили в медицині та лікуванні, а в першу чергу — відчуття незалежності й відповідальності, якого я не мав під час практики в резидентурі. Мій потяг до наркотиків зменшився, і тепер я був набагато відкритішим до психоаналізу.

Ще раз якось я перебував під кайфом у лютому 1967 року, і, парадоксально, але ця обставина, на відміну від усіх попередніх подібних випадків, мала для мене творчий поворот і вказала на те, що мені слід було би зробити й було мені під силу: написати вартісну книгу про мігрень, а потім, можливо, й інші книги. Це було не просто туманне відчуття свого потенціалу, а дуже чітке, виразне бачення майбутньої неврологічної праці й письменницької діяльності, що прийшло до мене у стані наркотичного сп’яніння, але нікуди не зникло, коли я вийшов із нього.

Я більше ніколи не вживав амфетамінів, попри те, що часом понад усе хотів їх знову (мозок наркомана чи алкоголіка вже ніколи не стане таким, як раніше: спокуси й імовірність зірватися нікуди не зникають). Водночас я вже не був поза зоною досяжності, і за допомогою психоаналізу можна було щось вдіяти.

Насправді я гадаю, що він ще багато разів рятував мені життя. Тоді, у 1966-му, мої друзі не думали, що я протягну до тридцяти п’яти років, а я і сам не був впевнений. Проте завдяки психоаналізу, добрим друзям, задоволенню від клінічної роботи та письменницької діяльності, а найбільше — удачі, — мій вік, попри всі очікування, перевалив за вісімдесятирічну позначку.

Я і досі двічі на тиждень ходжу до доктора Шенґолда, так само, як і упродовж майже п’ятдесяти попередніх років. Ми дотримуємося усталених правил поведінки — він для мене завжди «доктор Шенґолд», я для нього — «доктор Сакс»; проте ми зважаємо на них тому, що можемо собі дозволити таку свободу спілкування. Щось подібне я завжди відчуваю у спілкуванні зі своїми пацієнтами. Вони можуть мені розповідати, а я — запитувати про речі, що були б неприйнятними у звичайному спілкуванні між людьми. А найголовніше — доктор Шенґолд навчив мене приділяти увагу, прислухатися до того, що лежить за межами свідомості й мови.

Я відчув величезне полегшення, коли у вересні 1966 року полишив роботу в лабораторії та почав приймати хворих у клініці головного болю у Бронксі. Я гадав, що основною моєю турботою буде головний біль і побіжно — деякі інші недуги, та невдовзі виявилося, що ситуація може бути значно складнішою, принаймні у пацієнтів із так званою класичною мігренню, що може не лише завдавати чималих мук, а й тягнути за собою цілу низку симптомів, яких вистачить на цілу неврологічну енциклопедію.

Багато хто з цих пацієнтів розповідав, що відвідували своїх інтерністів, гінекологів, офтальмологів чи ще якихось фахівців, але не отримували від них належної уваги. Це наштовхнуло мене на міркування про те, що не так із американською медициною, яка все більше й більше складалася з лікарів вузької спеціалізації. Натомість лікарів загальної практики, які становили основу піраміди, ставало все менше. Мій батько й двоє старших братів були лікарями саме загального профілю, а я виявив, що у випадку зі своїми пацієнтами почуваюся не як надспеціаліст із головного болю, а як терапевт, до якого вони мусили б звернутися у першу чергу. Я вважав своїм обов’язком з’ясовувати всі аспекти їхнього життя.

Якось до мене прийшов молодик зі скаргами на головний біль із нудотою, що траплявся з ним щонеділі. Перед кожним нападом болю він бачив мерехтливі зиґзаґи, тож поставити діагноз було неважко — класична мігрень. Я сказав йому, що існує засіб від цього — якщо під час появи зиґзаґів покласти під язик пігулку ерготаміну, це допоможе запобігти новому нападу болю. За тиждень він зателефонував мені надзвичайно схвильований. Пігулка спрацювала, і болю не виникло. «Нехай благословить вас Бог, лікарю!» — сказав він. А я подумав: «О Господи, хіба ж медицина — це складно?».

На наступних вихідних він більше на зв’язок не виходив, тож, зацікавившись, як у нього справи, я вирішив зателефонувати сам. Він досить апатичним голосом повідомив, що пігулка подіяла знов, але висловив неочікувану скаргу: йому нудно. Упродовж попередніх п’ятнадцяти років кожна неділя була присвячена мігрені — уся родина збиралася довкола нього, і він ставав центром уваги, а тепер усе зникло.

Ще за тиждень мене очікував терміновий телефонний дзвінок від його сестри, яка повідомила, що з ним трапився серйозний напад астми — довелося застосувати кисневу терапію та адреналін. У її голосі прозвучало припущення, що, можливо, це моя провина, що я певним чином «розхитав човен». Пізніше того ж дня я зателефонував пацієнту, і він розповів, що від нападів астми потерпав у дитинстві, а потім їх «витіснила» мігрень. Я пропустив цей важливий пункт у його історії хвороби, зосередившись лише на нинішніх симптомах.

— Можемо призначити вам щось від астми, — запропонував я.

— Ні, — відмовився пацієнт. — У мене дещо інше... Гадаєте, я маю хворіти щонеділі?

Його слова ошелешили мене, проте я відповів:

— Проаналізуймо це питання.

Після цього ми два місяці провели над дослідженням його уявної потреби хворіти щонеділі. Поки ми цим займалися, мігрені пішли на спад, стали менше надокучати йому і зрештою практично зникли. Для мене ця ситуація стала прикладом того, як несвідомі спонуки можуть часом поєднуватися з фізіологічними схильностями, а також свідченням того, що не можна висмикувати окрему недугу чи її лікування із загальної картини, середовища, способу життя людини.

Ще один пацієнт у клініці головного болю був молодим математиком, який також страждав від щонедільних мігреней. Щосереди в нього починали проявлятися перші ознаки знервованості й роздратування, до четверга вони посилювалися, а по п’ятницях він уже взагалі не міг працювати. По суботах він почувався вкрай замученим, а по неділях потерпав від жахливих нападів мігрені. Проте після обіду біль повністю вщухав. Іноді після зникнення болю людина може вкритися потом чи помочитися, немовби досягнувши катарсичного стану на фізіологічному та емоційному рівнях. Коли мігрень і напруга, пов’язана з нею, зникали, цей чоловік почувався оновленим і збадьореним, спокійним і налаштованим на творчість — недільними вечорами, а також щопонеділка та щовівторка він виконував непересічну математичну роботу, а потім знову починав дратуватися.

Коли я прописав йому необхідні препарати й вилікував від мігрені, то водночас «вилікував» і від математичного обдарування — розірвав це дивне щотижневе коло хвороби й страждань, що змінювалися періодом виняткової життєздатності й прагнення до творчості.

* * *

На чолі клініки головного болю стояла доволі відома людина — Арнольд П. Фрідмен. Він написав чимало праць на цю тему й очолював клініку, першу у своєму роді, упродовж понад двадцяти років. Здається, він пройнявся до мене симпатією. Вважав тямущим і, як на мене, хотів, щоб я став кимось на кшталт його протеже. Був до мне дружелюбно налаштований і зробив так, щоб я виконував більше за всіх лікувальної роботи й отримував дещо більшу зарплатню. Познайомив мене зі своєю донькою — я навіть подумав, що він розглядає мене як свого потенційного зятя.

А потім трапилося дещо дивне. Щосуботи ми з ним зустрічалися вранці, і я розповідав йому про цікаві випадки, з якими стикався упродовж тижня. Однієї суботи на початку 1967 року я розповів йому про пацієнта, у якого виникнення мерехтливих зиґзаґів (що передує багатьом різновидам мігреней) викликало не головний біль, а нестерпні черевні болі й блювоту. Я сказав, що до мене зверталися ще деякі пацієнти, у яких головний біль змінився черевним, і поцікавився, чи не варто було б відновити використання старого терміна вікторіанської епохи — «черевна мігрень». Коли я озвучив Фрідмену цю думку, його ніби підмінили. Він почервонів і закричав: «Що ти маєш на увазі під „черевною мігренню“? Це клініка головного болю. Слово «мігрень» походить від гемі-кранія! Це означає „головний біль“! Я не потерплю розмов про мігрені без головного болю!».

Я вражено відсахнувся. (Це була одна з причин, чому в першому ж реченні книги, яку я пізніше написав, наголосив, що головний біль ніколи не є єдиним симптомом мігрені, і чому другий розділ «Мігрені» був цілковито присвячений формам цієї недуги без головного болю.) Але це був ще маленький спалах гніву. Більший вибухнув улітку 1967 року.

У «Галюцинаціях» я розповідав, як під час одного з амфетамінових «прозрінь» від палітурки до палітурки прочитав книгу Едварда Лівінга[182] «Про мігрень», що була надрукована у 1873 році, і вирішив написати свою власну «Мігрень», більш актуальну для 1960-х, що містила б численні приклади з життя моїх пацієнтів.

Улітку 1967-го, пропрацювавши упродовж року в клініці головного болю, я поїхав у відпустку до Англії і, на мій величезний подив, упродовж кількох тижнів узявся продовжувати книгу про мігрені. Вона вихлюпнулася раптово, без свідомого наміру її завершити.

Із Лондона я надіслав Фрідмену телеграму, повідомляючи, що так чи інакше книга зринула у світ і я запропонував її британському видавництву Faber & Faber (там побачила світ книга моєї мами), яке нею зацікавилося.[183] Я сподівався, що Фрідмен вподобає книгу й напише мені передмову. У відповідь він телеграфував: «Стій! Призупини все».

Коли я повернувся до Нью-Йорка, Фрідмен зовсім не видався дружелюбним. Навпаки, був дуже схвильованим. Він практично вирвав з моїх рук рукопис книги. «Ким я себе уявляю, щоб писати книги про мігрень? — запитував він. — Просто неабияка зухвалість!» Я відповів: «Вибачте, просто так вийшло». Він заявив, що відправить рукопис на розгляд якомусь світилу з питань мігрені.

Така реакція мене надзвичайно приголомшила. За кілька днів я побачив, як Фрідменів помічник робить фотокопію мого рукопису. Я це зауважив, хоча й не надав великого значення. Минуло близько трьох тижнів, і Фрідмен передав мені листа від рецензента, з якого були ретельно вилучені всі елементи, що за ними можна було б упізнати відправника. У листі не було жодної конструктивної критики, але він ряснів особистими й часто злобними нападками на стиль і автора книги. Коли я вказав на це Фрідмену, то почув у відповідь: «Навпаки, він цілком має рацію. Твоя книга саме такою і є — там одні дурниці». Він заявив, що надалі позбавить мене доступу до моїх записів про пацієнтів, яких я раніше оглядав — усе буде заховано під замок. Також він попередив, щоб я навіть не думав повертатися до роботи над книгою, а якщо я таки повернуся до неї — він не лише мене звільнить, а й зробить усе для того, щоб я ніколи не зміг влаштуватися на жодну неврологічну посаду в усій Америці. Тоді він очолював відділ головного болю Американської неврологічної асоціації, і для мене дійсно було б неможливо отримати іншу роботу без його рекомендації.

Я розповів про Фрідменові погрози батькам у надії на підтримку, та мій батько (як мені здалося, досить малодушно) сказав: «Краще б ти не злив цю людину, бо ще зруйнує тобі життя». Тож я на багато місяців придушив свої почуття — ці місяці були одними з найгірших у моєму житті. Я і далі приймав пацієнтів у клініці, але зрештою у червні 1968 року вирішив, що не здатен більше це терпіти. Я домовився зі сторожем, щоб він уночі пустив мене всередину, висмикнув свої записи й з півночі до третьої години ранку ретельно й напружено переписував усе, що міг. Потім сповістив Фрідмену, що хотів би податися у довгу відпустку до Лондона. Він одразу ж запитав:

— Збираєшся продовжити ту книгу?

— Мушу, — відповів я.

— Це буде останнє, чим ти займатимешся, — сказав він.

Я почувався украй напружено, буквально трусячись, повернувся до Англії, а за тиждень отримав телеграму: він звільняв мене. Спершу від цієї звістки мене затрусило ще більше, але потім раптом охопило зовсім інше почуття: «Ця мавпа більше не висить у мене на плечах. Я вільний робити усе, що хочу».

* * *

Тепер я міг спокійно займатися написанням книги, водночас на мене накотило справжнє, всеосяжне, майже божевільне відчуття навислого наді мною терміну завершення роботи. Мене не задовольняв рукопис 1967 року, і я вирішив переписати книгу. Першого вересня я сказав собі: «Якщо до 10 вересня я не передам готовий рукопис Фаберу, доведеться накласти на себе руки». Пригрозивши собі таким чином, я розпочав писати. Минув день-другий, і відчуття небезпеки зникло, змінившись на радість від писання. Наркотиків я більше не вживав, та все одно це був для мене час енергійності й піднесеного настрою. Таке враження, що книгу мені хтось надиктовував — настільки швидко, до автоматизму все упорядковувалося. Я спав усього по кілька годин на добу. За день до кінцевого терміну, 9 вересня, я надіслав книгу у видавництво. Їхні офіси розташовувалися на Ґрейт-Рассел-стрит, біля Британського музею, тож, відправивши рукопис, туди я і подався. Розглядаючи витвори людини — гончарні вибори, скульптури, знаряддя праці й приділяючи особливу увагу книгам і рукописам, що на довгі роки пережили своїх творців, я відчував, що також став творцем. Можливо, моє творіння дуже скромне, але воно тепер має власну дійсність, живе своїм окремим життям і, можливо, житиме й після мене.

Я ніколи раніше не відчував чогось настільки сильно, не мав відчуття, що створив щось справжнє та цінне, як ця перша книга, яку я написав перед лицем Фрідменових погроз і, коли вже на те пішло, і своїх власних. Повернувшись до Нью-Йорка, я почувався щасливим і майже благословенним, хотілося кричати «Алілуя!», проте я був надто сором’язливий для цього. Натомість я щовечора ходив на концерти: слухав опери Моцарта, а також Шуберта у виконанні Фішера-Діскау.[184] Я був наповненим і живим.

Упродовж цих піднесених і плідних шести тижнів чи близько того восени 1968 року я і далі писав, гадаючи, що варто було б додати до книги про мігрень докладніший опис геометричних візерунків, які можна побачити під час візуальної аури, і деякі міркування щодо того, що може відбуватися у мозку. Я надіслав цей натхнений додаток Вільяму Ґудді, англійському неврологу, який написав до моєї книги прекрасну передмову. «Ні, — відповів Ґудді. — Нічого не чіпайте. Книга добра, як вона є. Там є міркування, до яких ви неодноразово повертатиметеся в майбутньому». Я радий, що він уберіг книгу від моєї нестримності та надмірностей, що тоді, здається, переросли у манію.[185]

Я напружено працював із редактором, упорядковуючи ілюстрації та список літератури, і до весни 1969 року все було готово. Проте коли 1969-й, а за ним і 1970 рік минули, а книга так і не побачила світ, у мені почало наростати розчарування і лють. Зрештою у мене з’явився літературний агент, Іннес Роуз, яка трохи натиснула на видавців — врешті-решт книгу видали в січні 1971 року (хоча у вихідних даних на титульному аркуші зазначений 1970-й).

Із нагоди виходу книги у світ я поїхав до Лондона. Як завжди, перебував на Мейпсбері, 37, і в день публікації до мене у спальню увійшов батько з останнім номером «Таймс» у руках. Він був блідий і увесь тремтів. Налякано промовив: «Про тебе пишуть у газетах». Там був дуже хороший огляд-рецензія, у якому мою книгу назвали «продуманою, авторитетною, блискучою» чи ще якось так. Однак якщо батька щось непокоїло, це все не мало значення: я вчинив щось неприпустиме, безрозсудне, таке, що ледь не межує з криміналом, своєю появою на газетних шпальтах. У ті часи з медичного реєстру Великої Британії могли виключити за будь-які потурання таким чотирьом «гріхам»: пиятиці, згубним звичкам, подружній зраді й рекламі. Батько вирішив, що рецензію на «Мігрень» у неспеціалізованій пресі можна розцінювати як рекламу. Я відкрився ширшому загалу, вийшов із тіні. Водночас він завжди відігравав, чи принаймні так йому здавалося, «скромну роль». Його знали й любили пацієнти, сім’я, друзі, але ця пошана та визнання ніколи не виходили у зовнішній світ. Я ж перетнув межу, порушив кордони, і він хвилювався за мене. Власне, я мав подібні відчуття, і тоді часто прочитував слово «видання» як «вигнання». Я побоювався, що при спробі щось видати мене виженуть із медичних кіл, але писати я мусив. Ця суперечність фактично розривала мене навпіл.

Для батька було вкрай важливо мати добре ім’я, «шем–тов», і мати повагу серед інших людей — важливіше за будь-яке світове визнання чи владу. Він завжди був дуже скромним і навіть недооцінював себе, применшував той факт, що серед інших був непересічним діагностом, і фахівці часто запитували його думку з приводу найзаплутаніших випадків, знаючи, що він має надзвичайну здатність ставити неочікувані діагнози.[186] Але він почувався захищеним і спокійно-щасливим, виконуючи свою роботу, займаючи свою нішу в цьому світі, користуючись доброю репутацією, добрим іменем. Він сподівався, що всі його сини, чим би ми не займалися у житті, також заслужать собі добру славу й не зганьблять ім’я Саксів.

Попри те, що батько так стривожився, прочитавши рецензію у «Таймс», його думка поступово почала змінюватися, коли він побачив схвальні відгуки також у медичних виданнях — зрештою, у «Британському медичному журналі» та «Лансеті», заснованих ще у XIX столітті лікарями й для лікарів. Гадаю, на цьому етапі він почав розуміти, що, напевно, я написав пристойну книгу й недарма так наполегливо домагався, щоб вона побачила світ, хоч це й вартувало мені роботи (а якби Фрідменові повноваження були сумірні його погрозам, то й будь-якої неврологічної посади в усій Америці).

Мамі книга сподобалася від самого початку, і вперше за багато років я відчув, що батьки на моєму боці, і вони визнають: їхній навіжений син-відступник після стількох років безрозсудного неналежного способу життя ступив нарешті на правильну лікарську стежку — все ж таки є у мені щось хороше.

Батько, який раніше, применшуючи власну важливість, у жартівливій манері говорив про себе як про «чоловіка видатного гінеколога Елізи Ландау» або «дядька Абби Евена», тепер почав називати себе «батьком Олівера Сакса».[187]

Гадаю, я недооцінив батька так само, як він сам себе недо­оцінював. Я був здивований і глибоко зворушений, коли за кілька років після його смерті головний рабин Британії Джонатан Сакс (він не має стосунку до нашої родини) написав мені:

Я знав вашого нині покійного батька. Бувало, ми разом сиділи у синагозі. Він був справжнім цадиком[188]  я думав про нього як про одного з... тридцяти шести «таємних праведників», на чиїй доброчесності тримається світ.

Навіть тепер, за багато років після його смерті, люди приходять або ж пишуть мені, згадуючи про батькову доброту, сповіщаючи, що вони (або ж їхні батьки чи діди) були його пацієнтами упродовж сімдесяти років його діяльності. Інші невпевнено уточнюють, чи маю я стосунок до Семмі Сакса, як його кликали у Вайтчепелі. І я щасливий та гордий з того, що можу відповісти ствердно.

* * *

Після виходу «Мігрені» мені надійшло кілька листів від колег, які спантеличено перепитували, чому я опублікував більш ранні версії деяких розділів під псевдонімом А. П. Фрідмен. Я відписав їм, що нічого подібного не робив, і їм варто переадресувати ці запитання доктору Фрідмену у Нью-Йорк. Фрідмен по-дурному спекулював на тому, щоб я не публікував книгу, а коли я все ж таки її надрукував, він, вочевидь, зрозумів, у яку халепу втрапив. Я ніколи з ним більше не говорив і більше ніколи його не бачив.

Гадаю, Фрідмен мав власницьку манію — вважав, що він не лише має у своєму розпорядженні все, що пов’язано з темою головного болю, але й усю клініку і всіх її працівників, і думав, що це дає йому право привласнювати їхні думки й напрацювання.

Ця болісна з обох боків історія не була чимось надзвичайним: старший чоловік, який умовно є батьком, і його юний «науковець-син» розуміють, що їхні ролі помінялися місцями, коли син починає затьмарювати батька. Так сталося з Гемфрі Деві[189] й Майклом Фарадеєм[190] — Деві спершу всіляко заохочував Фарадея, а потім намагався завадити його кар’єрі. Це саме трапилося і з астрофізиком Артуром Еддінґтоном[191] і його талановитим молодим протеже Субрахманьяном Чандрасекаром.[192] Я не Фарадей і не Чандрасекар, а Фрідмен не був Деві чи Еддінґтоном, проте, гадаю, тут на набагато скромнішому рівні спрацювала та сама згубна схема.

Гелена Пеніна Ландау, моя тітка Ленні, народилася у 1892 ро­ці, на два роки раніше за мою маму. У мого діда і його другої дружини було тринадцять дітей, усі вони були дуже близькі й часто листувалися, коли відстань розділяла їх, проте між мамою та Ленні існувала особлива близькість, яку вони пронесли через усе життя.

Четверо з семи сестер — Енні, Вайолет, Ленні і Дуґі — заснували школи.[193] (Моя мама, Елзі, стала лікарем, однією з перших жінок-хірургів в Англії). Ленні працювала шкільною вчителькою в Іст-Енді в Лондоні, а тоді у 1920-ті роки заснувала єврейську школу на свіжому повітрі для ослаблених дітей. («Ослабленість» могла означати все що завгодно від аутизму до астми чи простої надзбудливості). Школа розташовувалася у лісі Деламер у Чеширі, а оскільки вимовляти «Дім і школа на свіжому повітрі», або ж ДШСП, було досить незручно, ми називали її просто «Деламер». Я полюбляв там бувати, спілкуватися з «ослабленими» дітьми, які, як на мене, не здавалися аж такими ослабленими. Кожній дитині (навіть мені, просто гостеві) виділяли близько одного квадратного метра землі, огородженої невисокими кам’яними стінками, на яких можна було вирощувати все, що заманеться. Мені подобалося збирати гербарій у лісі Деламер з тіткою або іншими вчительками — особливо запам’яталися хвощі — і плавати у маленькому мілководному ставку Гетчмер («Гетчмер щасливих спогадів», як одного разу написала тітка, коли після Деламера минуло вже чимало часу). У моторошні воєнні часи, під час евакуації до Брефілда, я палко бажав повернутися до Деламера.

Ленні пішла на спочинок у 1959 році, пропрацювавши у Деламері майже сорок років. Під кінець 1960-го вона знайшла маленьку квартиру в Лондоні, проте тоді я вже поїхав до Канади, а згодом — до Штатів. Упродовж 1950-х ми написали одне одному усього чотири-п’ять разів, та лише коли між нами проліг океан, почали часто писати довгі листи.

У травні 1955 року я отримав від Ленні два листи — перший у відповідь на те, що надіслав їй примірник «Сід» — журнал, який ми з кількома друзями зробили на третьому курсі Оксфорда і який протягнув зовсім недовго — вийшов лише один номер.

«„Сід“ мені дуже до вподоби, — писала Ленні. — Мені подобається у ньому все: дизайн обкладинки, розкішний папір, приємний шрифт, а також чуття мови, яким ви, автори, володієте всі без винятку, чи то пишете про щось веселе, чи то про сумне. Сподіваюсь, я не збентежу вас, якщо скажу, наскільки ви всі напрочуд молоді й, звісно ж, сповнені життя».

Цей лист, як і всі листи від неї, розпочинався словами «Дорогий Боле» (часом «Болівере»), тоді як батьки писали стриманіше — «Дорогий Олівере». У мене не виникало сумнівів, що слово «дорогий» вона вживає для годиться — я відчував, як сильно вона мене любить, і також міцно її любив; це була любов зовсім несуперечлива, цілком безумовна. Що б я не говорив, мої слова не могли відштовхнути чи обурити її, здатність Ленні до співчуття та розуміння, її чуйність і сердечність здавалися безмежними.

Під час подорожей вона надсилала мені листівки. «Отут я насолоджуюся сонячним сяйвом у саду Ґріґа, — писала вона у 1958 році. — Дивлюся на зачарований фіорд. Зрозуміло, звідки він черпав натхнення, щоб створювати музику. (Жаль, що тебе тут немає. У цій компанії є деякі милі молоді люди... У нас тут дуже культурне збіговисько представників різного віку та статі).»

Так склалося, що у 1958 році я теж поїхав до Норвегії і зупинився на крихітному острові Крокголмен у затоці Осло-фіорд (мій друг Ґен Шарп мав там невеликий будиночок). «Коли я отримала твою ідилічну листівку з Крокголмена, мені захотілося приїхати туди й стати П’ятницею для твого Робінзона Крузо», — написала Ленні. У кінці листа вона побажала мені «блискуче скласти випускні іспити у грудні».

* * *

Роком докорінних змін став для нас 1960-й. Після сорока п’яти років на чолі школи Ленні полишила Деламер, а я поїхав з Англії. Мені було двадцять сім, їй — шістдесят сім, але ми обоє відчували, що для нас розпочинається нове життя. Ленні, перш ніж оселитися у Лондоні, вирішила податися у неквапну подорож довкола світу, і коли я вже був у Канаді, надіслала мені листа з корабля «Стретмора».

«Сьогодні прибуваємо до Сингапура, — писала вона. — Останніми днями [194], окрім дельфінів, які бавилися довкола, нас супроводжують прекрасні альбатроси... Вони надзвичайно граційно змахують величезними крилами, то опускаючись, то зринаючи увись». У жовтні, коли я розпочав працювати у Сан-Франциско, вона написала: «Тішуся, що отримала твого листа... Гадаю, ти, безперечно, знайшов, як краще задовольнити свою невгамовну, допитливу натуру... Я так сумую за тобою». Передаючи звісточку від мами, вона додала: «Її улюбленим видом спорту у приміщенні лишається пакування посилок для тебе!».

У 1961 році Ленні писала про ситуацію з моїм братом Майклом, що постійно загострювалася: «Майклів стан ще ніколи не викликав у мене такої тривоги, і тепер (я сама собі огидна через це) жаль змінився відразою і страхом. А з тим, як затято його захищає твоя мама (хоча я сподіваюся, що не видала своїх почуттів), здається, що всі, крім Майкла, несповна розуму».

Коли Майкл був маленьким, Ленні мала до нього найніжніші почуття. Як і тітонька Енні, вона була у захваті від його не за віком розвиненого інтелекту і приносила йому всі книги, які він тільки бажав. А тоді, як вона гадала, мої батьки заперечували серйозність і небезпеку ситуації. «Останніми тижнями перед тим, як він повернувся до Барнета [195], я боялася за його життя. Наскільки ж утрачене, поруйноване життя». Йому було тридцять два роки.

Після тривалих пошуків — орендна плата у Лондоні була високою, а Ленні ніколи не вміла багато заощаджувати («Гроші прослизають крізь мої пальці, як і в тебе») — вона знайшла помешкання у Вемблі: «Гадаю, тобі сподобається ця квартирка. Люблю мати власну оселю, і тепер вона частково замінює мені втрачений Деламер. Я пишу цього листа, а за вікном квітнуть мигдальні дерева, витикаються крокуси, проліски, ранні нар­циси, навіть зяблики вдають, що весна вже настала».

Маючи житло в Лондоні, Ленні стало значно простіше відві­дувати вистави. «Тішуся, що цього вечора піду на «Сторожа» Гарольда Пінтера[196]... Ці нові молоді автори не вживають гладеньких відточених зворотів, властивих моєму поколінню, проте говорять про справжнє, щиро й натхненно». Так само, як і нас, вона обожнювала молоде покоління троюрідних племінників і племінниць, особливо дітей мого брата Девіда.

* * *

У травні 1961-го я надіслав тітоньці рукопис «Канада: перепочинок (1960)», де змальовував подорожі Канадою, а також нотатки («99») про нічні прогулянки мотоциклом із Сан-Франциско до Лос-Анджелеса. Певною мірою це були мої перші «твори» — сором’язливі й вигадливі за стилем, та я мав надію, що вони колись побачать світ.

«Отримала уривки з твоїх щоденників. Вони — дивовижні, — написала Ленні. — Від них просто дух перехоплює. Читаючи їх, я раптом усвідомила, що мені фізично стало важче дихати». Ці свої літературні спроби я не показував нікому, окрім Тома Ґанна, а захват тітоньки, не позбавлений критичних зауважень, був для мене надзвичайно вагомим.

Особливо ніжними почуттями тітка Ленні пройнялася до Джонатана Міллера і його дружини Рейчел. Вони відповідали їй взаємністю. Вона писала, що Джонатан «лишається таким само незіпсованим, скромним, непростим, видатним, приємним, зухвалим генієм, як і ти... Якось у Мейспбері ми довго теревенили... Як він проживає своє життя! Усе, що він робить, викликає захоплення».

Їй сподобалися світлини з Каліфорнії, які я надсилав. Я далеко роз’їжджав на своєму мотоциклі й завжди возив із собою фотоапарат, тож відправляв їй знімки каліфорнійських пейзажів. «Чудові світлини, — ділилася вона враженнями у листах. — Надзвичайно схожі на грецькі краєвиди, які я споглядала під час своїх дражливо коротких відвідин цієї країни, коли поверталася з Австралії... Будь обережним на своєму коні!»

Лен вподобала «Мандри щасливця», які я надіслав їй на початку 1962 року, проте, на її думку, я занадто зловживав там «чортами» і «лайном» з лексикону далекобійників. Мені здавалося, що це дуже екстравагантно й по-американськи — в Англії ми ніколи не вдавалися до висловів, міцніших за «мерзоту», та Лен вважала, що «таке часте їх уживання надокучає».

У листопаді 1962-го вона написала мені: «Твоя мама знову взялася проводити операції [197]. Вона тішиться з цього і вже не почувається зневіреною. Татусь такий же милий, фанатичний, неспокійний, скрізь, куди б він не йшов — розсіює частинки доброти у формі окулярів, шприців, записників тощо. А енергійні й завзяті руки збирають і розносять їх, немовби це найбільша у світі нагорода».

Ленні була в захваті, що я зробив доповідь на науковій конференції — це моя перша поява у наукових колах, але «не в захваті, що ти знову хочеш накачати величезні м’язи — ти такий гарний хлопчина, коли нормальний».

За кілька місяців я обмовився їй, що почуваюся вкрай пригнічено. «Я знаю. З нами усіма таке часом трапляється, — відповіла Лен. — Але більше не занепадай духом. Ти ж маєш стільки переваг — розум, привабливість, поважність, почуття гумору та ціле збіговисько нас — людей, які в тебе вірять».

Віра Лен у мої сили змалку багато для мене важила, оскільки, як мені здавалося, батьки не вірили в мене, а власна віра в себе була дуже слабкою.

Оговтавшись від депресії, я надіслав Ленні пачку книг, і вона, хоч і сварила мене за «марнотратство», відписала: «Дуже вдячна своєму улюбленому племіннику». (Я зрадів цим словам, оскільки Ленні, безперечно, була моєю улюбленою тіткою). «Уяви, як я зручно вмощуюся біля вогню з тарілкою жовтогарячого ренету, занурена у вишукане багатство стилю Генрі Джеймса, а тоді раптово усвідомлюю, що вже кілька годин, як перевалило за північ». Місцями складно було розібрати, що там написано. «Ні, це не почерк у мене став старечим — це я намагаюся приборкати нову перову ручку, бо загубила свою улюблену, що була зі мною п’ятдесят років».

Вона завжди писала перовою ручкою з широким кінчиком (як я тепер, п’ятдесят років по тому). «Дорогий Боле, — завершила вона. — Будь щасливий».

* * *

«Я дізналась про твою битву з хвилями, мій навіжений дурнику», — написала тітка 1964-го. Я розповів їй, як вивихнув плече, коли на Веніс-біч мене шпурнуло гігантською хвилею, і як мій друг Чет порятував мене.

Вона хотіла, щоб я надіслав їй кілька своїх статей із неврології, «з яких я, звісно, жодного слова не зрозумію, але світитимуся гордістю та любов’ю за свого смішного, талановитого і просто чудового племінника».

Наше листування тривало. Ми обмінювалися приблизно сімома-вісьмома листами на рік. Я писав Ленні про те, як полишив Каліфорнію, і ділився першими враженнями про Нью-Йорк:

Це дивовижне місто — багате, захопливе, безмежне за своїм обширом і глибиною — так само, як і Лондон. Проте ці два міста абсолютно різні. Нью-Йорк — плямистий, мерехтливий — саме такий вигляд мають міста вночі з літака: це суміш особливостей, людей, дат і стилів — свого роду величезна міська головокрутка. Водночас Лондон багато в чому є містом, яке виринає з минулого, а теперішнє, немов діапозитив, укриває пласти того минулого, шар за шаром простягнутого у часі, немов Троя Шлімана чи земна кора. Втім з іншого боку, попри всю свою яскравість та синтетичність, Нью-Йорк на диво старомодний, архаїчний. Гігантські балки естакадної надземки — залізнична примха 1880-х, лангустовий хвіст Крайслер-білдінг — цілковито едвардіанське марнославство. Я не можу уявити Емпайр-Стейт-білдінг окремо від величезної постаті Кінг-Конга, який видирається його стінами. А Іст Бронкс нагадує Вайтчепел ранніх двадцятих років (до міграцій у Ґолдерс Ґрін).

Лен писала про сімейні події, прочитані книги й переглянуті вистави, а особливо про інтенсивні піші прогулянки. Маючи понад сімдесят років, вона ще з ентузіазмом долала пагорби й височини, і тепер на дозвіллі обстежувала найменш сходжені частини Ірландії, Шотландії та Уельсу.

Разом із листами від неї надходили пакунки з блю вінні — блакитним сиром із однієї молочної ферми у Дорсеті. Він мені надзвичайно сподобався, і я оцінив його вище за стілтон.[198] Я лю­бив ці злегка смердючі пакунки, що надходили щомісяця і кожен з яких містив кружальце блю вінні. Вперше вона надіслала його, коли я ще навчався в Оксфорді, і далі це робила навіть через п’ятнадцять років.

У 1966 році Лен повідомила мені про мамину другу операцію на стегні. «У мами був важкий тиждень... Тато дуже хвилювався», — писала вона. Але все минулося добре: мама встала на милиці, потім почала спиратися на ціпок, а ще за місяць Ленні написала: «Її витримка й рішучість просто вражають». (Здається, усі нащадки Ландау були наділені витримкою та рішучістю).

Я написав Ленні на початку 1967-го, коли прочитав працю Лівінга «Про мігрень» і задався метою написати власну книгу на цю тему. Ленні була в захваті: ще з моїх хлоп’яцьких років вона вважала, що я маю стати «письменником». Я змалював їй реакцію Фрідмена на мій рукопис, згадавши й про те, що, на думку батька, я маю на неї зважати, проте Ленні з прямотою й жорсткістю, властивою усім Ландау, не погодилася з таким підходом.

«Гадаю, твій доктор Фрідмен, — писала вона у жовтні 1967 року, — надзвичайно неприємний тип. Але не дозволяй, щоб він устромляв палиці тобі в колеса. Завжди вір у себе».

* * *

Восени 1967 року батьки їздили до Австралії до мого старшого брата Маркуса та його родини, а на зворотному шляху завітали до Нью-Йорка. Так чи інакше вони за мене хвилювалися, а тоді змогли на власні очі побачити, що я отримую задоволення від роботи, ціную своїх пацієнтів, а вони цінують мене — за кілька місяців до того мій брат Девід після відвідин Нью-Йорка розповів їм, що пацієнти мене «обожнюють», а я пишу про незвичайні прояви постенцефалітичного синдрому в пацієнтів, з якими тепер маю справу у Нью-Йорку. За кілька тижнів Ленні написала: «Твої тато й мама повернулися додому цілком оновленими, зустрівшись із найстаршим та наймолодшим і побачивши, як вони живуть». Також тітонька додала, що Маркус написав їй з Австралії «лірично натхненного» листа про свою крихітну донечку.

Із настанням 1968 року на горизонті з’явилися доволі значні небезпеки — війна у В’єтнамі та загроза призову. Мене викликали на військову співбесіду, та мені вдалося переконати повноважних осіб, що для армії моя кандидатура непідходяща.

«Не уявляєш, яке для нас полегшення, що ти лишився цивільним, — написала з цього приводу Лен. — В’єтнамська війна стає щодень страшнішою, її тенета все більше заплутуються... Які твої міркування з приводу цього жахливого безладу, у якому опинився світ (і з приводу нечастих приємних подій)? Прошу, пиши мені та повідомляй, як ти там».



Пробудження

Восени 1966 року я почав лікувати пацієнтів у Бет-Авраамі. Це заклад, де лікують хронічні хвороби при Медичному коледжі Альберта Ейнштейна. Невдовзі я збагнув, що серед п’яти сотень пацієнтів, які перебували там на постійній основі, близько вісімдесяти розкидані по різних відділеннях. Саме вони пережили пандемію летаргічного енцефаліту (або ж сонної хвороби), що на початку 1920-х років стрімко поширилася в усьому світі. Тисячі людей вона знищила одразу, а тих, хто нібито одужав, часто спіткали дивні постенцефалітичні синдроми, що часом проявлялися через десятки років. Багато з них застигали у стані глибокої гіпокінезії, властивої паркінсонізму, дехто впадав у кататонічний ступор. Це відбувалося не зовсім усвідомлено: їхня свідомість «зависала» у точці, де хвороба вразила певні ділянки мозку. Я був приголомшений, дізнавшись, що деякі пацієнти перебували у такому стані по тридцять-сорок років — насправді й лікарню у 1920 році відкрили для цих перших жертв летаргічного енцефаліту.

У 1920−1930-ті роки, щоб задовольнити потреби пацієнтів із постенцефалітичними синдромами, в усьому світі почали будувати нові або переобладнувати вже наявні лікарні. Одна з таких, лікарня «Гайлендз» на півночі Лондона, була заснована для хворих на лихоманку — чималу територію займали десятки корпусів, що потім були переоснащені для розміщення близько двадцяти тисяч хворих на постенцефалітичні синдроми. Проте на кінець 1930-х більшість цих хворих померли, а про саму недугу, що колись займала перші шпальти газет, практично забули. У медичній літературі траплялися лише поодинокі згадки про дивні постенцефалітичні синдроми, що можуть проявитися лише десятиліття по тому.

Медсестри, які добре знали цих пацієнтів, були переконані: за закляклими зовнішніми оболонками — замкненими та ув’язненими — сховані повноцінні, неушкоджені інтелекти й особистості. Вони також зазначали, що зрідка пацієнти на короткий проміжок часу вивільнялися з цього заціпеніння — наприклад, музика немовби оживляла їх, даючи можливість танцювати навіть попри те, що вони не могли ані ходити, ані співати, ані навіть говорити. Ба більше, у рідкісних випадках дехто з них здійснював мимовільні рухи — зненацька і з блискавичною швидкістю — явище так званої парадоксальної кінезії.[199]

Мене вражало, що ніколи не траплялося двох пацієнтів із однаковими проявами хвороби: вона могла набувати будь-якої форми. Дослідники, які вивчали її у 1920−1930-ті, влучно назвали її «фантасмагорією». Для цього синдрому був характерний величезний спектр відхилень, що виникали на всіх рівнях нервової системи; ця недуга могла значно краще за інші продемонструвати, як влаштована нервова система, якими є мозок та поведінкові реакції на своїх найпримітивніших рівнях.

Походжаючи поміж пацієнтами з постенцефалітичними синдромами, я часом почувався, немов натураліст у тропічних джунглях, часом навіть у прадавніх джунглях — спостерігаючи зразки доісторичної поведінки, властивої істотам, які існували на Землі до появи людини — догляд за тілом, чухання, хлебтання, смоктання, важке дихання і ще великий репертуар химерних дихальних і голосових поведінкових реакцій. Це були приклади «викопної поведінки», дарвіністських рудиментів попередніх епох, вивільнених із фізіологічного ув’язнення шляхом стимуляції первинних систем стовбура головного мозку, що спершу зазнали ушкоджень і стали чутливішими внаслідок енцефаліту, а тепер були «розбуджені» леводопою.[200]

Півтора року я провів за спостереженнями, нотував, часом знімав пацієнтів на відео чи робив аудіозаписи, і за цей час пізнав їх не лише як пацієнтів, а і як звичайних людей. Від багатьох із них відмовилися рідні, тож контактували вони лише з медичним персоналом. Лише після того, як я видобув їхні картки за 1920−1930-ті роки, то зміг підтвердити діагнози, відтак поцікавився у керівника лікарні, чи можна розмістити їх в одному відділенні — це б дало змогу сформувати свого роду спільноту.

Від самого початку я розумів, що стикаюся з індивідуумами у винятковому, безпрецедентному стані, в раніше не описаних обставинах, і упродовж кількох тижнів після зустрічі з цими хворими у 1966 році я міркував над створенням книги про них, маючи намір запозичити назву твору Джека Лондона «Люди безодні». Це відчуття динаміки захворювання й життя, організму чи індивіда, який прагне вижити, часом під тиском найнесприятливіших і найважчих обставин, не брали так активно до уваги в часи, коли я був студентом і навчався в резидентурі, та й у медичній літературі того часу на цьому також не наголошували. Проте зіткнувшись із пацієнтами, які потерпали від постенцефалітичних синдромів, я чітко усвідомив, наскільки це приголомшливо правдиво. Те, що зневажливо відкидали більшість моїх колег («Лікарні хронічних хвороб? Що цікавого може бути у таких місцях?»), постало у цілковито іншому світлі: це була ідеальна можливість побачити, як розгортається ціле життя.

* * *

У кінці 1950-х років було з’ясовано, що враженому паркінсонізмом мозку бракувало нейромедіатора дофаміну[201] — отже, «привести до норми» його можна було шляхом підняття рівня цієї біологічно активної речовини. Пацієнтам давали леводопу (прекурсор дофаміну) з дозуванням кілька міліграмів, проте це не давало якогось відчутного ефекту, аж поки страшенно відважний Джордж Котзіас[202] не запропонував групі пацієнтів із хворобою Паркінсона в тисячі разів більші дози препарату. Тоді й було помічено його надзвичайний терапевтичний ефект. Коли ж у лютому 1967 року Котзіас опублікував результати дослідження, для пацієнтів із цим діагнозом вмить з’явилися нові перспективи: до цього часу на них чекало безрадісне майбутнє і прогресування недієздатності, а тепер новий препарат міг змінити життя. Атмосфера була ніби наелектризована від збудження, і мене цікавило, чи може леводопа стати у пригоді моїм власним, таким різним пацієнтам.

Я вагався, чи варто призначати леводопу своїм пацієнтам у Бет-Авраамі, адже вони мали незвичайну форму хвороби Паркінсона, а постенцефалітичний розлад — набагато складніший, серйозніший і незбагненніший. Як відреагують саме ці пацієнти з цією однаковою, але такою різною хворобою? Я відчував, що маю бути вкрай обережним. Можливо, леводопа активізує неврологічні проблеми, з якими ці пацієнти стикались у перші роки недуги, коли паркінсонізм ще не закував їх у свої пута?

У 1967 році я не без тривоги звернувся до Управління боротьби з наркотиками за спеціальною дозвільною ліцензією на використання леводопи, що тоді ще була експериментальним препаратом. Дозвіл було надано за кілька місяців, а з низки інших причин я лише у березні 1969 року розпочав засноване на подвійному сліпому методі[203] дослідження за участю шести пацієнтів. Половина з них вживали плацебо, проте ані вони, ані я не знали, хто отримує справжні пігулки.

За кілька тижнів в ефективності леводопи сумнівів не лишалося. Результати вражали. Судячи з того, що показник неефективності становив рівно 50 %, я міг припустити, що плацебо не мало жодного істотного ефекту. Я більше не міг без докорів сумління продовжувати терапію плацебо, але вирішив дати можливість спробувати лікування леводопою всім пацієнтам, які будуть до цього готові.[204]

Спершу майже всі пацієнти блискуче зреагували на препарат, того літа сталося дивовижне святкове «пробудження» — після десятиліть практично безживного існування вони кинулися у бурхливий вир життя.

Однак потім чи не у всіх почалися проблеми — виникли не лише специфічні «побічні ефекти» застосування леводопи, але і певні загальні проблеми: раптові й непередбачувані зміни реакції та надмірна чутливість до препарату. Деякі пацієнти реагували на леводопу по-різному під час кожного наступного вживання. Я пробував змінювати дози, ретельно титруючи їх, утім ці маніпуляції більше не мали ефекту — «система» немовби функціонувала сама по собі. Здавалося, що для багатьох пацієнтів просто не існує проміжного значення між нестачею і передозуванням леводопи.

Я думав про Майкла і його проблеми з транквілізаторами (що приглушували дофамінові системи, які активувала леводопа), намагаючись титрувати дози для власних пацієнтів, виявляючи невиправну обмеженість будь-якого суто терапевтичного чи медикаментозного підходу, коли йдеться про мозкові системи, що, вочевидь, втратили властиву їм гнучкість чи самостійність.[205]

* * *

Коли я був резидентом Каліфорнійського університету, неврологію і психіатрію було представлено як практично непов’язані між собою дисципліни. Та завершивши резидентуру і сповна зіткнувшись із реальністю під час роботи з пацієнтами, я часто виявляв, що маю бути рівною мірою не лише неврологом, а й психіатром. Я це дуже добре розумів, працюючи з пацієнтами, хворими на мігрені, а також надзвичайно гостро це усвідомив, зіткнувшись із пацієнтами з постенцефалітичним синдромом — їх спіткала сила-силенна розладів як «неврологічного», так і «психіатричного» характеру: паркінсонізм, міоклонія, хорея, тик, дивні манії, спонуки, нав’язливі ідеї, раптові «кризи» та неконтрольовані емоційні вибухи. Суто неврологічний або ж суто психіатричний підходи до таких пацієнтів завели б у нікуди — неврологію і психіатрію потрібно було поєднати.

У пацієнтів із постенцефалітичними синдромами на десятки років завмирали життєві процеси — пам’ять, сприйняття і свідомість. Тепер вони поверталися до життя, у них цілком відновлювалися свідомість і рухливість. Чи зможуть вони віднайти себе, як Ріп ван Вінкль,[206] у світі, що вже настільки просунувся вперед?

Коли я призначив цим пацієнтам леводопу, вони «пробудилися» не лише фізично, але й розумово, пізнавально та емоційно. Таке всеосяжне пробудження чи пожвавлення відбувалося врозріз із уявленнями в царині нейроанатомії 1960-х, що розглядала рухову, розумову та емоційну діяльність у контексті цілком окремих і непов’язаних між собою ділянок мозку. Мій внутрішній дослідник, спираючись на ці уявлення, переконував: «Цього не може бути. Таке „пробудження“ неможливе».

Але очевидно саме це і відбувалося.

В Управлінні боротьби з наркотиками вимагали, щоб я заповнював стандартні відомості про симптоматику та реакцію на ліки, але усе, що відбувалося, було настільки складним (і в неврологічному, і в суто людському вимірах), що ці відомості зовсім не відповідали дійсності, яку я спостерігав. Тому відчував потребу вести щоденники й детально нотувати всі процеси, як це робив дехто з пацієнтів. Я почав носити з собою магнітофон і фотоапарат, а пізніше — маленьку кінокамеру «Супер 8», оскільки розумів: те, що я спостерігаю, можливо, більше ніколи мені не трапиться, тож потреба у візуальній фіксації була вкрай важливою.

Дехто з пацієнтів більшу частину дня спав, проте вночі не стуляв очей — а це означало, що я теж повинен мати 24-годинний графік. Це призводило до депривації сну, але сповнювало мене відчуттям близькості з пацієнтами, даючи можливість під час нічного чергування бути доступним для виклику всім п’яти сотням пацієнтів у Бет-Авраамі. Бувало, що лікарю на цій посаді доводилося рятувати одного пацієнта з гострою серцевою недостатністю, відправляти іншого до відділення невідкладної допомоги або ж робити запит на розтин, якщо пацієнт помирав. Як правило, у нічні зміни працювали різні лікарі, однак я гадав, що можу працювати так на постійній основі, тож добровільно на це зголошувався.

Керівництву Бет-Аврааму припала до душі ця ідея і за дуже символічну плату мені запропонували помешкання у будинку по сусідству з лікарнею — зазвичай у ньому зупинялися чергові лікарі. Це задовольнило усіх: більшість лікарів терпіти не могли чергувати, а я був радий з того, що тепер мав квартиру, завжди відчинену для моїх пацієнтів. Співробітники лікарні — психологи, соціальні працівники, психотерапевти, логопеди, музичні терапевти — частенько заглядали до мене поговорити про пацієнтів. Майже щодня відбувалися захопливі й плідні обговорення того, наскільки безпрецедентні події розгортаються перед нами, вимагаючи безпрецедентних підходів.

Джеймс Пердон Мартін, знаменитий невролог із Лондона, який вирішив після виходу на пенсію присвятити себе спостереженням і роботі з пацієнтами із постенцефалітичними синдромами у лікарні «Гайлендз», у 1967 році опублікував визначну працю про рівновагу й порушення постави у хворих. У вересні 1969 року він спеціально відвідав Нью-Йорк, щоб побачити моїх пацієнтів. Це, вочевидь, було для нього нелегко, оскільки тоді йому було вже за сімдесят. Його вразили пацієнти, які вживають леводопу, і, за його словами, він нічого подібного не бачив від часів епідемії п’ятдесят років тому. «Ви мусите все дуже докладно описати», — наполягав він.

У 1970 році я розпочав писати про пацієнтів із постенцефалітичними синдромами у своїй улюбленій формі — листі до редакції. За тиждень уже надіслав чотири листи до редакції «Лансет»,[207] і їх одразу ж взяли для публікації. Проте мій шеф, головний лікар Бет-Аврааму, не схвалив цього кроку. Він сказав: «Чому ви публікуєте це в Англії? Ви в Америці, тож мали б написати щось для The Journal of the American Medical Association(JAMA).[208] Не ці листи про окремих пацієнтів, а статистичний огляд про кожного хворого і динаміку перебігу їхнього захворювання».

Улітку 1970 року в листі до JAMA я розповів про результати спостережень над шістдесятьма своїми пацієнтами, які упродовж року вживали леводопу. Я виявив, що майже для всіх спершу було характерним покращення, проте рано чи пізно практично кожен пацієнт виходив з-під контролю, заглиблюючись у заплутані, часом дивні й непередбачувані стани. Я писав, що це не можна розглядати як «побічні ефекти», але варто брати до уваги як невід’ємні частини результату в процесі розвитку.

JAMA опублікував мого листа, та якщо у відповідь на листи до «Лансета» я отримав чимало схвальних відгуків від колег, то цей, надрукований у JAMA, зустріли прохолодною, досить некомфортною тишею.

Мовчанку було порушено кілька місяців по тому, коли у жовтневому випуску JAMA всю рубрику для написання листів заповнили надзвичайно критичні й часом розлючені коментарі колег. Кого лише серед них не було! Здебільшого писали: «Сакс із глузду з’їхав. Ми самі працювали з десятками пацієнтів, але жодного разу ні з чим подібним не стикалися». Один із нью-йоркських колег сказав, що більше сотні його хворих на паркінсонізм вживали леводопу, однак він жодного разу не бачив такої складної реакції, що я описав. Я відписав йому: «Шановний докторе М., п’ятнадцятеро з цих хворих тепер перебувають під моїм наглядом у Бет-Авраамі. Чи не хотіли б ви навідатися до них і подивитися, як у них справи зараз?». Відповіді я не отримав.

Мені здавалося, що деякі колеги намагалися применшити певні негативні наслідки, що викликає леводопа. В одному з листів ішлося про те, що навіть якщо описуване мною — правда, мені не слід було цього публікувати, оскільки це «негативно відіб’ється на атмосфері оптимізму, необхідній для сприйняття леводопи, що сприятиме лікуванню».

На мою думку, з боку JAMA було нечесно публікувати такі напади, не даючи мені можливості відповісти на них у тому ж випуску. Я мав чітко прояснити, що пацієнти з постенцефалітичним синдромом є надзвичайно чутливими, і саме тому вони реагують на леводопу значно швидше й гостріше, аніж пацієнти зі звичайною Паркінсоновою хворобою. Відповідно, у моїх хворих такі впливи препарату проявлялися за кілька тижнів чи навіть днів, тоді як мої колеги, які займалися лікуванням хвороби Паркінсона, не спостерігали жодних змін роками.

Утім були й глибші проблеми. У листі до JAMA я не лише піддав сумніву те, що раніше здавалося надзвичайно простим: давати хворим ліки й контролювати реакцію на них — я посіяв сумнів у самій можливості прогнозування. Я постановив, що непередбачувані обставини неодмінно, неминуче випливатимуть під час подальшого призначення леводопи.

Я розумів, що мені відкривається рідкісна можливість, усвідомлював, що маю чим поділитися зі світом, проте не бачив шляхів для того, щоб висловитися, щоб залишатися вірним своєму досвіду без утрати авторитету як автора у медичних джерелах чи визнання серед колег. Найгостріше я це відчув, коли мого довгого листа про постенцефалітичних хворих і їхні реакції на леводопу відхилили у «Брейн»[209] — найстарішому й найповажнішому неврологічному часописі.

Коли у 1958 році я навчався на медичному факультеті, до Лондона приїздив знаний радянський нейропсихолог О. Р. Лурія,[210] щоб прочитати лекцію про розвиток мовлення у близнят. Він поєднав наукове спостереження, теоретичне підґрунтя і людську теплоту — це стало для мене справжнім відкриттям.

У 1966 році, прибувши до Нью-Йорка, я прочитав дві його праці: «Вищі кіркові функції людини» та «Людський мозок і психічні процеси». Остання з них містила повні описи історій хвороб пацієнтів із ушкодженнями лобних доль, і вона сповнила мене захватом.[211]

У 1968 році я прочитав «Розум мнемоніста». Упродовж перших тридцяти сторінок думав, що це роман, але потім зрозумів, що це насправді історія хвороби — найглибша та найдокладніша історія хвороби, яку мені тільки доводилося читати, історія хвороби з драматичною силою, атмосферою і будовою, як у романі.

Лурія здобув світову славу як засновник нейропсихології. Проте він вважав, що його описи історій хвороб окремих людей мають не менше значення, аніж видатні трактати з нейропсихології. Його прагнення поєднати класичне й романтичне, науку й оповідь стало моїм власним, а його «маленька книжечка» (як він її називав «Розум мнемоніста», налічує всього сто шістдесят невеликих сторінок) змінила напрямок і акценти мого життя, послуживши взірцем не лише під час написання «Пробуджень», але й усіх інших праць, які я збирався створити.

Улітку 1969 року (тоді я працював по вісімнадцять годин на добу з постенцефалітичними хворими) я, перебуваючи у стані виснаження та збудження, вирвався до Лондона. Я провів півтора місяця у домі батьків, де написав перші дев’ять історій «Пробуджень». Коли я запропонував цю працю видавцям у  Faber & Faber, вони відповіли, що не зацікавлені.

Крім того, я створив рукопис на 40 тисяч слів про постенцефалітичні судомні скорочення та поведінкові реакції, а також планував трактат з назвою «Підкіркові функції людини» — додаток до «Вищих кіркових функцій людини» Лурії. Ці праці у видавництві також відхилили.

Коли у 1966 році я вперше потрапив до Бет-Аврааму, там, на додачу до вісімдесяти з гаком хворих із постенцефалітичними синдромами, проживали сотні інших пацієнтів із іншими неврологічними недугами: молодші — з бічним аміотрофічним склерозом, сирінґомієлією, хворобою Шарко-Марі-Тута тощо; старші — з хворобою Паркінсона, паралічами, пухлинами головного мозку чи старечим слабоумством (тоді термін «хвороба Альцгеймера» застосовували лише до поодиноких пацієнтів у стані, що передував старечому слабоумству).

Голова неврологічного відділення в Коледжі Ейнштейна попросив мене на прикладі цих унікальних хворих прочитати студентам вступ до неврології. Я проводив заняття для групи з восьми-дев’яти спудеїв — тих, хто мав особливий інтерес до неврології та міг упродовж двох місяців приходити щоп’ятниці по обіді (також були заняття і в інші дні для ортодоксальних євреїв, які не могли їх відвідувати у п’ятницю). Студенти не лише вивчали неврологічні розлади, але й дізнавалися, що означає поміщення до спеціалізованої лікарні й життя з хронічною непрацездатністю. Ми тиждень за тижнем просувалися на все вищі рівні — від захворювань периферійної нервової системи та спинного мозку до хвороб стовбура мозку й мозочка, а далі — до рухових розладів і нарешті до розладів сприйняття, мовлення, мислення й розсудливості.

Ми завжди починали з навчання біля ліжок хворих: збиралися довкола, щоб скласти уявлення про історію хвороби, поставити необхідні запитання та провести огляд. Я перебував поруч, переважно не втручаючись, проте стежачи за тим, щоб до пацієнта завжди ставилися ввічливо, уважно і з повагою.

Я знайомив студентів лише з тими пацієнтами, яких добре знав сам і які давали згоду на те, щоб їх оглядали й ставили запитання. Деякі з них самі були природженими вчителями. Ґолді Кеплен, наприклад, мала рідкісне вроджене порушення діяльності спинного мозку й говорила студентам: «Не намагайтеся заучувати, що таке „сирінґомієлія“ з підручників — краще пригадайте мене. Зауважте цей великий опік у мене на лівій руці — я оперлася на батарею, не відчувши ані жару, ані болю. Пригадайте, як я викручуюся, коли сідаю, пригадайте мої проблеми з мовленням — кіста вже підбирається до мозкового стовбура. Я — втілення сирінґомієлії! — говорила вона. — Запам’ятайте мене!», і вони запам’ятали. Деякі з них, пишучи мені багато років по тому, згадували Ґолді, зазначаючи, що й досі подумки уявляють її.

Після тригодинного огляду пацієнтів ми робили перерву на чай у моєму тісному кабінеті, стіни якого вкривали палімпсести з прикноплених паперів: там були статті, нотатки, роздуми й афішного розміру графіки. Потім, якщо була відповідна погода, ми йшли до Нью-Йоркського ботанічного саду через дорогу, всідалися під деревом і розмовляли про філософію та життя загалом. За цих дев’ять п’ятничних зустрічей ми дуже зблизилися.

Потім на кафедрі неврології сказали, щоб я проекзаменував студентів і виставив їм оцінки. Після іспиту я подав заповнену відомість, виставивши всім «відмінно». Мій керівник страшенно обурився: «Як можуть усі студенти отримати „відмінно“? — дивувався він. — Це що, жарт?».

Я відповів, що це не жарт — що більше я дізнавався про кожного зі студентів, то більш особливими вони мені здавалися. Своїми «відмінно» я не намагався утвердити ілюзорну рівність між ними — це радше було визнання самобутності кожного. Я розумів, що не можна студента звузити просто до імені чи оцінки, так само, як і пацієнта. Як я міг оцінювати студентів, не спостерігаючи, як вони поводяться в різноманітних обставинах, як проявляють себе в таких відносних категоріях, як співпереживання, турбота, відповідальність чи здоровий глузд?

Зрештою, мене більше не залучали до оцінювання студентів.

Час від часу котрийсь із моїх студентів затримувався на довше. Один із них, Джонатан Кертіз, недавно навідав мене й сказав, що тепер, понад сорок років по тому, єдине, що він пам’ятає з часів студентства, це три місяці, проведені зі мною. Я, бувало, відправляв його поспостерігати за пацієнткою, скажімо, з розсіяним склерозом — піти до неї в палату і провести з нею кілька годин. А після цього він мав надати мені якнайповніший звіт не лише про її проблеми неврологічного характеру і спосіб життя за умов їх наявності, а й про те, що вона за людина, чим цікавиться, хто її рідні — повну історію її життя.[212]

Ми в загальних рисах обговорювали пацієнта і «стан речей», а потім я пропонував щось почитати. Джонатана приголомшило те, що я часто рекомендував оригінальні праці (нерідко видані у ХІХ столітті). За його словами, більше ніхто в медичному виші не пропонував таке читати: ці праці відкидали (якщо й узагалі згадували) як «старий мотлох», віджилий, застарілий, що не становить ані користі, ані інтересу ні для кого, крім істориків.

* * *

Молодші медсестри, супровідники, санітари, медсестри в Бет-Авраамі (як і скрізь у лікарнях) працювали понаднормово й за низьку платню, тож у 1972 році їхня профспілка — місцева організація 1199 — закликала до страйку. Дехто з персоналу вже довгі роки працював у лікарні й дуже прив’язався до своїх пацієнтів. Я поспілкувався з кількома з них під час того, як вони стояли на лінії пікету, і вони розповідали, наскільки суперечливо почуваються, полишаючи пацієнтів, а дехто взагалі не міг стримати сліз.

Я побоювався за деяких пацієнтів, особливо за тих, які не могли самостійно рухатися, потребували частого перевертання в ліжку, щоб запобігти пролежням, або виконання пасивних вправ на обсяг рухів у суглобах, що зовсім атрофуються, якщо нічого не робити. Якщо цих пацієнтів не перевертати й не робити з ними вправи хоча б упродовж одного дня, їхній стан може погіршитися, а страйк, здавалося, триватиме тиждень, а то й більше.

Тоді я зателефонував кільком своїм студентам, пояснив ситуацію та поцікавився, чи можуть вони допомогти. Ті погодилися скликати збори студентської ради, щоб обговорити це питання. Дві години по тому перетелефонували мені з вибаченнями й сказали, що як колектив вони не можуть зривати страйк. Проте додали, що як приватні особи студенти можуть робити так, як їм підказує совість. Двоє студентів, яким я телефонував, сказали, що відразу ж прибудуть.

Ми з ними пройшли крізь ряди страйкарів — вони розступилися, даючи нам пройти — і упродовж наступних чотирьох годин перевертали пацієнтів, розробляли їхні суглоби, стежили за потребами та усіляко допомагали. Потім на зміну прийшла інша пара студентів. Це була просто каторжна цілодобова праця, і тепер ми зрозуміли, які тяжкі робочі будні мають медсестри, санітари, доглядальниці, але нам вдалося запобігти руйнуванню шкірних покровів та іншим проблемам у п’яти сотень пацієнтів.

Питання графіку й зарплатні зрештою було вирішено, і десять днів по тому працівники повернулися до роботи. В останній із тих вечорів, наблизившись до своєї машини, я побачив, що лобове скло розтрощене, і до нього прикріплений великий аркуш паперу, на якому від руки написано: «Докторе Сакс, ми вас любимо, проте ви — штрейкбрехер». Однак вони дочекалися кінця страйку, щоб дозволити мені зі студентами піклуватися про хворих.[213]

Коли ми дорослішаємо, між роками немовби стираються межі, проте 1972-й лишається чітко виокремленим у моїй пам’яті. Попередні три роки були надзвичайно насиченими, сповненими пробуджень і страждань моїх пацієнтів — пережити таке двічі в житті неможливо, а зазвичай не вдається і жодного разу. Завдяки цінності і глибині цього досвіду, його силі й обширу, я відчував, що маю якось висловити його, проте не міг підібрати для цього вдалої форми, що могла б поєднати об’єктивність науки з почуттям глибокої солідарності й близькості, яку я мав із пацієнтами, передати справжнє диво (а іноді й трагедію) усього, що тоді відбувалося. У 1972-й я входив із почуттям гострої зневіри й непевності у тому, чи знайду колись спосіб зібрати цей досвід й перекувати його у певну органічну єдність.

Я і досі вважав Англію своїм домом, а дванадцятирічне перебування у Штатах — трохи більше, ніж задовгим візитом. Я гадав, що мені потрібно повернутися, поїхати додому й писати. Під «домом» малося на увазі багато чого: Лондон, великий безладний дім на Мейпсбері-роуд, у якому я народився і де жили мої батьки (тепер їм було вже за сімдесят) разом із Майклом, і паркова зона Гемпстед-Гіт, де я полюбляв гратися, коли був маленьким.

Я вирішив податися на літо до Лондона й орендувати квартиру на околиці Гемпстед-Гіт, неподалік прогулянкових стежок, галявин із грибами, ставків, у яких можна було плавати, і куди так само легко можна було дістатися з Мейпсбері-роуд. У червні батьки мали святкувати золоте весілля, з нагоди чого зібралася б уся родина — не лише ми з трьома братами, а й брати з сестрами, племінники, племінниці та двоюрідна рідня з усіх усюд.

Однак я мав особливу причину для прив’язаності: моя мама — природжений оповідач. Історії на медичну тему вона розповідала колегам, студентам, пацієнтам, друзям. Із самого дитинства чули їх і ми з трьома братами; іноді ці оповіді були відразливі й страхітливі, проте завжди підкреслювали особисті риси, особливу цінність і мужність пацієнтів. Батько також був майстром розповідати медичні історії. Те, як батьки дивувалися з примх життя, як вплітали факти в оповідь, передавалося нам усім із величезною силою. Гадаю, свій поштовх до писання — не віршів чи художньої літератури, а хронік і описів — я отримав безпосередньо від них.

У мами глибокий інтерес викликали мої розповіді про пацієнтів із постенцефалітичними синдромами, про їхні пробудження й бідування після того, як я призначив їм леводопу. Вона спонукала мене описати їхні історії і влітку 1972 року сказала: «Давай! Час настав».

Щоранку я йшов на прогулянку, плавав у Гіті, а по обіді спускався по Фроґнел, звертав на Мілл-лейн, а звідти — на Мейпсбері-роуд, 37, де читав мамі черговий фрагмент. Коли я був маленьким, вона годинами читала мені книги — спершу я крізь призму її читання ознайомився з творами Діккенса, Троллопа, Лоуренса, а тепер вона хотіла, щоб я читав їй, щоб втілював у завершеній оповідній формі те, що вона вже уривками чула. Мама слухала дуже уважно і завжди з почуттям, але такою ж мірою їй була властива й гостра критичність суджень, заточена під її відчуття того, чи був той чи інший опис правдивим з точки зору перебігу хвороби. Вона ще знехотя могла стерпіти мою незв’язну мову чи розмірковування, проте «правдиве звучання» мало для неї критичне значення. «Це не звучить правдиво!» — часом говорила вона, поступово переходячи до: «О, тепер добре. Тепер це звучить правдиво».

Можна сказати, що ми того літа написали історії хвороб для «Пробуджень» разом. Я почувався, немов зачарований, так, наче час зупинився, немовби я мав унікальний перепочинок від повсякденного поспіху, священний час для творчості.

Також від моєї квартири у Гемпстеді було рукою подати до офісу Коліна Гейкрафта на Ґлостер-кресент. Востаннє я бачив його у 1951 році, коли навчався на першому курсі Королівського коледжу. Він тоді завершував навчання — невисока міцно збита постать у випускній мантії з уже тоді Ґіббоніанською впевненістю[214] в собі й вишуканістю. Проте він був кмітливим і моторним, а також говорили, що Колін — блискучий гравець у теніс і не менш блискучий знавець класичної філології. Та, насправді, ми з ним двадцять років не перетиналися.

Улітку 1969 року я написав перші дев’ять історій «Пробуджень», проте у редакції Faber & Faber їх відхилили. Ця відмова мене спантеличила, і я почав сумніватися, чи взагалі колись напишу або опублікую ще хоч одну книгу.[215] Тому відклав рукопис, а згодом й зовсім його загубив.

Тоді Колін Гейкрафт очолював дуже авторитетне видавництво «Дакворт», що розташовувалося просто через дорогу від дому Джонатана Міллера. У кінці 1971 року, з огляду на мої вагання, Джонатан приніс Коліну машинописну копію перших дев’яти історій. Я зовсім забув, що він мав цю копію.

Колін вподобав історії хвороб і спонукав мене і далі писати. Це мене потішило, але й налякало. Колін м’яко наполягав на своєму, я досі вагався; він відходив у тінь, чекав і знову нагадував про свою пропозицію; дуже делікатно й чуйно сприймав мої вагання та страхи. Півроку я ухилявся від відповіді.

Відчуваючи, що я потребую поштовху, у липні Колін без попередження і не порадившись зі мною віддав машинописний текст у набір. Він зробив це імпульсивно-інтуїтивно — йому була властива така манера. Це був дуже великодушний, щоб не сказати безглуздий, вчинок — хіба ж він мав гарантію, що я писатиму далі? — а також неабияке «випробування віри». Це відбувалося ще до появи цифрового друку, тож для створення гранок він пішов на суттєві витрати. А для мене це було доказом того, що Колін справді вважає мою книгу вартісною.

Я найняв стенографістку — якось тими днями, вискакуючи з льоху, я добряче стукнувся головою об низьку бантину, діставши хлистову травму шиї, що спричинила атрофію м’язів правої руки, внаслідок чого я не міг тримати ручку. Я змушував себе працювати й цілими днями не припиняти диктування; що більше я занурювався у роботу, то більше ця повинність переростала у задоволення. Диктування тут не зовсім точне слово. Я одягав корсет для фіксації шийних хребців, умощувався на диван, переглядав записи й розповідав свої історії друкарці, пильно спостерігаючи за її виразом обличчя, поки вона стенографувала. Її реакції були визначальними: я звертався не до машини, а до неї; це нагадувало історію Шахерезади навпаки. Щоранку вона приносила пречудово набрані розшифрування попереднього дня, а ввечері я читав їх мамі.

І я майже щодня надсилав Коліну пачки машинописного тексту, які потім ретельно переглядали. Того літа ми годинами просиджували разом. Однак, як я можу судити з листів, між нами ще зберігалися дуже формальні стосунки: він завжди був «містером Гейкрафтом», я — «доктором Саксом». 30 серпня 1972 року я писав:

Шановний містере Гейкрафт!

Надсилаю ще п’ять історій хвороб. Таким чином, наразі маємо шістнадцять історій, що загалом налічують близько 240 сторінок, тобто від 50 до 60 тисяч слів... Міркую над тим, щоб додати ще чотири... Проте я, звичайно ж, покладатимуся на вашу думку в цьому питанні...

Я робив спроби перейти від переліку до описів хвороб, проте, вочевидь, не мав у цьому цілковитого успіху. Ви маєте рацію щодо оформленості Мистецтва й безформності Життя — можливо, їм усім потрібно було надати різкіших обрисів, чіткіше окреслити тему, втім вони такі складні, немов гобелени. Це однаково «сирі» приклади, що їх інші люди (включно зі мною) можуть потім поглиблювати й удосконалювати.

Із найкращими побажаннями

Олівер Сакс

Тиждень тому я написав:

Шановний містере Гейкрафт!

Я витратив кілька днів на вступ... який зараз додаю до листа. Здається, що я знаходжу правильний варіант, лише допустивши усі можливі помилки і вичерпавши всі хибні шляхи... Я знову маю з вами поговорити... як і завжди, тому що ви допомагаєте мені навести лад у думках.

Улітку 1972 року Мері-Кей Вілмерс, яка перебувала неподалік від офісу Коліна на Глочестер-кресент, і редактор щотижневого журналу «Лістенер», що видавався ВВС, запропонувала мені написати статтю про моїх пацієнтів і їхні «пробудження». Мене ще ніколи не просили про статтю, до того ж «Лістенер» мав дуже хорошу репутацію, тому я був схвильований і почувався удостоєним великої честі, адже матиму першу можливість поділитися з широкою аудиторією цим чудовим досвідом. А замість уїдливих відмов із неврологічних часописів мені фактично запропонували написати статтю, дали шанс повністю й вільно надрукувати те, що так довго накопичувалося й зростало в мені, при цьому немовби стримуване загатою.

Наступного ранку я на одному диханні написав статтю і кур’єром відправив її Мері-Кей. Але того ж вечора в мене з’явилися додаткові міркування, і я зателефонував їй, щоб сказати, що можу поліпшити свою роботу. Вона відповіла, що стаття хороша і в первинному вигляді, але якщо я маю якісь доповнення чи виправлення, вона радо їх прийме. «Проте вона не потребує перегляду, — наголосила Мері-Кей. — Стаття написана дуже зрозуміло і легко читається. Ми з радістю опублікуємо її в такому вигляді, який вона має зараз».

Однак я відчував, що висловив не все, що хотів, і замість того, щоб возитися із готовою статтею, написав іншу, суттєво змінивши підхід до написання. Мері-Кей ця стаття так само припала до душі: за її словами, обидві були готові до публікації.

На ранок я знову відчув незадоволення попередньою роботою і написав третю чернетку, а над вечір — четверту. Загалом упродовж тижня я надіслав Мері-Кей дев’ять версій статті. Вона тоді саме поїхала до Шотландії, сказавши перед тим, що спробує їх якось поєднати. Повернувшись за кілька днів, вона відповіла, що їй так і не вдалося цього зробити: кожен варіант мав власні особливості, кожен був написаний з іншої точки зору. Вілмерс сказала, що це були не паралельні варіанти, а «взаємно перпендикулярні», тож я маю вибрати один із них, а якщо не вдасться, вона це зробить замість мене. Зрештою вона обрала сьомий (чи шостий?) варіант, що й побачив світ у номері «Лістенер» від 26 жовтня 1972 року.

* * *

Мені здається, що думки приходять до мене через письмо, у процесі написання. Часом з-під мого пера виходять бездоганні уривки, та часто моє писання потребує значних скорочень і правок, оскільки ту саму думку я можу висловлювати багатьма різними способами. Посеред речення можу захопитися якоюсь побічною думкою, що призводить до дужок, підрядних речень чи речень довжиною з абзац. Я ніколи не послуговуюся одним прикметником, якщо можна вжити шість, що у сумі мають набагато гостріший ефект. Мені не дає спокою те, наскільки концентрована дійсність, і я намагаюся вхопити й передати це (говорячи словами Кліффорда Ґірца) шляхом «насиченого опису». Це зумовлює труднощі в організації. Іноді така стрімкість думок просто отруює мене, і я дуже гарячково намагаюся записати їх у правильному порядку. Але поряд із цією творчою нестриманістю потрібно мати тверезий розум і періодично підходити до справи з точки зору розважливості.

Як і Мері-Кей, Коліну доводилося обирати серед численних варіантів, часом приборкувати мої надлишкові розжовування і створювати плавну послідовність у тексті. Іноді, вказуючи на якийсь фрагмент, він казав: «Це сюди не пасує», — після чого перегортав кілька сторінок зі словами: «Краще його переставити сюди». Щойно Колін це говорив, я розумів — він має рацію, проте якимсь незбагненним чином сам я цього не бачив.

Тоді я потребував від Коліна не лише допомоги в розплутуванні своїх думок, але й емоційної підтримки в моменти, коли не знав, про що писати далі або ж коли в мене погіршувався настрій і зникала впевненість — перше збудження минало, саме так і було, і тоді я майже занепадав духом.

19 вересня, 1972

Шановний містере Гейкрафт!

Здається, в моєму житті зараз один із тих сухих, гнітючих періодів, коли ти можеш лише нічого не робити або без пуття товктися на місці. Найабсурдніше те, що потрібно всього три дні добре попрацювати, щоб завершити книгу, та я не знаю, чи здатен зараз на це.

Наразі я перебуваю в дуже непростому стані, мене охоплює почуття провини — одна нестерпна думка про те, що я виставляю напоказ своїх пацієнтів (і що в моїх розповідях їх можна впізнати), і що в «Пробудженнях» упізнають саму лікарню — можливо, це одна з перешкод на моєму шляху до завершення книги.

День праці[216] минув, Америка знову взялася до роботи, тож і я мав повертатися до рутинних буднів у Нью-Йорку. Я написав ще одинадцять історій, проте уявлення не мав, як оформити це в книгу.

Я повернувся до знайомої квартирки у Бет-Авраамі, у якій жив із 1969 року, але наступного місяця керівник лікарні зненацька заявив мені, що я маю звідти вшитися: квартира була потрібна для його хворобливої літньої матері. Я відповів, що розумію її потребу, але також усвідомлюю й те, що квартиру зарезервовано для чергових лікарів, на підставі чого я винаймав її упродовж попередніх трьох із половиною років. Така відповідь викликала у керівника роздратування, тож він сказав, що оскільки я ставлю під сумнів його повноваження, то можу забиратися не лише з квартири, але й із лікарні. Отак одним махом я позбувся роботи, доходу, пацієнтів і житла. (Проте неофіційно наві­дував пацієнтів до 1975 року, аж доки формально не поновився у штаті Бет-Аврааму).

Квартира, яку я заповнив своїми речами, включно з фортепіано, тепер була позбавлена усього й виглядала занедбаною. Тринадцятого листопада, коли я саме перебував у цій спорожнілій оселі, зателефонував мій брат Девід і сповістив про смерть мами: під час подорожі до Ізраїлю у неї стався серцевий напад і вона померла під час прогулянки Неґевом.

Я вилетів до Англії найближчим рейсом і разом із братами ніс її труну під час похорону. Мене цікавило, як я почуватимуся під час обряду шиви.[217] Я не знав, чи зможу витерпіти сидіння на низькій лаві упродовж семи днів підряд разом з іншими плакальниками, і при цьому до нас неперервним потоком ітимуть люди, з якими треба буде говорити, говорити, без кінця говорити про померлу. Зрештою те, що я розділив з усіма емоції та спогади, для мене виявилося серйозним, конструктивним і дуже важливим досвідом — тому що сам по собі я був просто розчавлений маминою смертю.

Усього півроку тому я консультувався у доктора Маргарет Сейден, невролога з Колумбії, з приводу ушкодження шиї, яке я дістав, коли вдома вибігав сходами з льоху й вдарився головою об низьку бантину. Оглянувши мене, вона поцікавилася, чи не є я сином «міс Ландау». Я це підтвердив, і доктор Сейден розповіла, що вона була однією з маминих студенток. Тоді вона жила дуже бідно, й мама оплатила їй навчання у медичному виші. Лише на маминому похороні, познайомившись із кількома її студентами, я дізнався, наскільки вона підтримувала багатьох із них під час навчання, часом повністю оплачуючи його. Мама ніколи не розповідала мені (і, гадаю, нікому іншому), на що була готова заради нужденних студентів. Я завжди вважав її невибагливою та ощадливою, навіть скнарою, не знаючи, наскільки щедрою вона насправді була. Я надто пізно зрозумів, що про деякі грані її особистості взагалі нічого не відав.

Мамин старший брат, дядько Дейв (ми кликали його дядько Вольфрам, саме він познайомив мене у дитинстві з хімією), багато розповідав про мамині молоді роки, і ці історії мене захоплювали, втішали, часом змушували сміятися. Під кінець тижня він сказав: «Коли знову приїдеш до Англії, приходь до мене, й ми вдосталь наговоримося. Тепер я єдиний, хто пам’ятає твою маму дитиною».[218]

Було неймовірно зворушливо побачити стількох маминих пацієнтів і студентів — як вони живо, з гумором і ніжністю згадували про неї, а я — я бачив її крізь призму їхніх очей як лікаря, учителя, оповідача. Їхні спогади про неї нагадали про лікаря, учителя, оповідача в мені і як це зближувало нас, із плином років додаючи у наші стосунки новий вимір. Я зрозумів, що маю завершити «Пробудження», щоб віддати їй останню данину пам’яті. З кожним днем жалоби мене все більше сповнювало дивне відчуття миру і спокою, і того, що справді важливе, відчуття метафоричних вимірів життя та смерті.

Мамина смерть стала найтяжчою втратою мого життя — втратою найміцнішого і, мабуть, у якомусь сенсі найреальнішого зв’язку, який я мав у житті. Після цього уже не міг читати жодної світської літератури — щовечора, коли нарешті йшов спати, гортав лише Біблію або «Звертання до Господа» Донна.

Після завершення офіційної жалоби я лишився у Лондоні й повернувся до писання, сповнений думок про мамині життя і смерть та про Доннові «Звертання до Господа». У такому настрої, з такими емоціями я й написав пізніші, метафоричніші розділи «Пробуджень», а мій голос у них звучав цілковито по-новому.

* * *

Колін допомагав мені дати собі раду й заспокоїтися, а також упорядкувати складні й заплутані, часом подібні до лабіринту нюанси книги — і до грудня її було нарешті завершено. Для мене був нестерпним порожній дім на Мейпсбері, у якому тепер не було мами, і в останній місяць написання книги я майже переїхав до офісу «Дакворт» у приміщенні колишньої фабрики піаніно, хоча вечорами повертався на Мейпсбері, щоб повечеряти з татом і Ленні (Майкл, відчуваючи розвиток нового психозу після смерті мами, погодився, щоб ми відправили його до лікарні). Колін виділив мені маленьку кімнатку в «Дакворт», а оскільки тоді я мав величезну спокусу креслити чи копатися у щойно написаному тексті, ми домовилися, що завершивши аркуш, я просовуватиму його під двері. Від нього я черпав не лише критичну оцінку своєї книги, але й відчуття захисту й підтримки, зрештою майже дому, якого я так потребував.

До грудня уже написав книгу.[219] Передав Коліну останню сторінку, і саме був час повертатися до Нью-Йорка. Я взяв таксі й поїхав до аеропорту, цілком упевнений, що книгу завершено. Проте вже сидячи у машині раптом усвідомив, що проґавив дещо вкрай важливе — те, без чого зруйнується вся структура. Я квапливо про це написав, і розпочався період гарячкового написання приміток, який тривав два місяці. Епоха факсимільної передачі даних була ще далеко попереду, але станом на лютий 1973 року вже надіслав Коліну понад чотири сотні приміток кур’єрською поштою.

Колін підтримував зв’язок із Ленні і сповістив їй, що я «проводжу махінації» з рукописом і з Нью-Йорка бомбардую його примітками. Це спонукало тітоньку до суворого листа: «Не смій, не смій, не смій більше чіпати текст чи додавати примітки!».

Колін зауважив: «Усі примітки чудові, проте їхній сумарний обсяг мало не втричі перевищує обсяг самої книги. Вони просто поглинуть її». За його словами, я міг лишити тільки десяток із них.

«Добре, — відповів я. — Тільки їх оберете ви».

Але він заперечив (слушно): «Ні, обирати будете ви, тому що інакше мій вибір вам не сподобається, і ви будете сердитися».

Отже, перше видання налічувало лише десяток приміток. Ленні з Коліном врятували «Пробудження» від мого прагнення до надмірності.

Я був у захваті, коли на початку 1973 року побачив коректурні гранки «Пробуджень». Кілька місяців по тому були готові пробні відбитки сторінок, проте Колін їх мені навіть не надсилав, побоюючись, що я вхоплюся за можливість внести незліченну кількість змін і доповнень, як це зробив на попередньому етапі, і це затримає дату запланованого виходу в друк.

За іронією долі саме Колін через кілька місяців запропонував відкласти публікацію, щоб окремі розділи книги були попередньо опубліковані у «Сандей таймс». Утім я був категорично проти, бо планував, що книга побачить світ у день або до дня мого народження у липні. Мені мало виповнитися сорок, і я хотів мати змогу сказати: «Хоч мені вже сорок, і я змарнував свою молодість, але принаймні щось зробив — написав книгу». Колін вважав, що чиню нерозумно, проте, бачачи у якому я стані, він погодився притримуватися початкової дати публікації в кінці червня. (Пізніше він пригадував, що Ґіббон свого часу докладав усіх зусиль, щоб видати останній том «Занепаду й руйнування» у день свого народження).

Залишившись в Оксфорді після отримання ступеня і часто зазираючи туди у кінці 1950-х, я іноді мигцем бачив В. Г. Одена в околицях містечка. Його запросили до Оксфорда прочитати цикл лекцій про поезію, і, буваючи там, він щоранку неодмінно зазирав до кафе «Кадена», щоб з кимось потеревенити. Оден був дуже добродушний, проте я соромився підійти й познайомитися. Однак у 1967 році ми таки зробили це на вечірці у Нью-Йорку.

Він запросив мене в гості, і я інколи заходив до нього на Сент-Марк-плейс на чай. Це якраз був вдалий час для відвідин, оскільки до четвертої години він завершував робочий день, але ще не розпочинав вечірню пиятику. Оден страшенно любив випити, хоча вперто всім доводив, що він не алкоголік, а питець. Якось я поцікавився, у чому різниця, і він сказав: «В алкоголіка після кількох чарок відбувається зміна особистості, а питець може пити скільки завгодно. Я — питець». Пив він, безумовно, надміру: за вечерею, чи то в себе вдома, чи в гостях, ішов о пів на десяту, беручи із собою усі пляшки, що стояли на столі. Але скільки б він не випив, наступного ранку о шостій був уже на ногах і за роботою. (Орлан Фокс, приятель, який нас познайомив, якось сказав, що Оден — найменш лінива людина з усіх, кого йому доводилося зустрічати).

Так само, як і я, Вістен зростав у родині медиків. Його батько, Джордж Оден, був лікарем у Бірмінґемі та виконував обов’язки медичного спеціаліста під час великої епідемії летаргічного енцефаліту. (Найбільше доктора Одена цікавило, як хвороба може вплинути на дитячу особистість — він опублікував на цю тему кілька статей). Вістен полюбляв розмови про медицину й особливо прихильно ставився до лікарів. (У збірці «Послання похреснику» чотири вірші присвячено лікарям, один із них — мені). Знаючи про це, я у 1969 році запросив його відвідати Бет-Авраам і познайомитися з пацієнтами з постенцефалітичним синдромом. (Пізніше він написав вірш «Дім старих людей», проте я не певен, чи йдеться в ньому про Бет-Авраам, чи про якийсь інший дім).

У 1971 році він написав приємну рецензію на «Мігрень», від якої я був у захваті. Також його думка була мені критично важливою під час написання «Пробуджень», а надто коли він сказав: «Вам треба буде вийти за межі строго об’єктивного клінічного опису хвороби... Говоріть образно, додайте містики, робіть те, що вам потрібно».

* * *

На початку 1972 року Вістен вирішив полишити Америку, щоб провести решту життя в Англії та Австрії. Початок тієї зими став для нього особливо важким, хвороба змішалася з усвідомленням своєї відокремленості та складними, суперечливими почуттями, збуреними рішенням полишити Америку, де він так довго прожив, і яку так сильно полюбив.

Уперше він по-справжньому відволікся від цих почуттів у день свого народження, 21 лютого. Оден завжди полюбляв різноманітні святкування та дні народження, а цей був особливо важливим і зворушливим. Йому виповнювалося шістдесят п’ять, це мав бути його останній день народження в Америці, і видавці влаштували для нього вечірку, де він перебував у дивовижному оточенні друзів, старих і нових (пам’ятаю, що поруч із ним сиділа Ганна Арендт).[220] Тільки на цьому надзвичайному зібранні я вповні осягнув глибину особистості Вістена, зрозумів, наскільки він товариська людина. Він просто сяяв у затишному колі друзів і був цілком удома. Принаймні мені так здавалося: я ще ніколи не бачив його таким щасливим. Однак водночас відчувалося, що це — призахідна зустріч, зустріч-прощання.

Якраз перед від’їздом з Америки ми з Орланом Фоксом допомагали йому перебирати й пакувати книги — досить болюча місія. Після кількох годин метушні ми, спітнілі, присіли випити по пиву і якийсь час мовчали. Згодом Вістен підвівся і сказав мені: «Візьміть собі книгу чи кілька книг — яких забажаєте». Він замовк, а тоді, побачивши мій ступор, продовжив: «Добре, тоді я сам вирішу. Ось мої улюблені книги — ці дві беріть у будь-якому разі!».

Він узяв із тумбочки біля ліжка та простягнув мені своє лібрето до «Чарівної флейти» і старий, дуже пошарпаний, том листів Ґете. Останній ряснів ніжними карлючками, примітками й коментарями.[221]

Наприкінці тижня — це була субота, 15 квітня 1972 року — ми з Орланом поїхали проводжати Вістена в аеропорт. Прибули ми туди за три години до відльоту, тому що Вістен був маніакально пунктуальним і завжди панічно боявся не встигнути на поїзд чи літак. (Якось він розповів, що йому постійно снився один сон: він поспішав на поїзд, був страшенно схвильований, відчував, що його життя і все на світі залежить від того, встигне він чи ні. На його шляху виростали все нові й нові перешкоди, немовби здавлюючи його самого й змушуючи у паніці беззвучно кричати. Тоді він раптом усвідомив, що вже запізно, що поїзд він пропустив, і це було анітрохи не важливо. А потім його огорнуло відчуття полегшення, що межувало з блаженством, він еякулював і прокинувся з усмішкою на обличчі).

Отже, приїхали ми рано, а тоді коротали час у неспішній розмові — лише потім, коли він полетів, я усвідомив, що ці неквапливі безцільні теревені зводилися до одного: центром розмови було прощання — з нами, з тими тридцятьма трьома роками, які він прожив у Сполучених Штатах (він напівжартома називав себе американським Ґете). Якраз перед викликом на посадку до нас підійшов незнайомець і, затинаючись, промовив: «Ви, певно, містер Оден... Сер, це велика честь, що ви були в нашій країні. Завжди будемо раді вітати вас тут знову як почесного гостя — і друга». Він простягнув руку зі словами: «На все добре, містере Оден, і хай благословить вас Бог!». Вістен дуже сердечно потиснув йому руку. Він був надзвичайно зворушений: в його очах замерехтіли сльози. Я поцікавився, чи такі зустрічі звичні для нього.

«Звичні, — відповів він. — Проте... завжди незвичні. У цих випадкових зустрічах — така щира любов». Коли шанобливий незнайомець поволі пішов, я запитав у Вістена, яким він відчуває світ: чи вважає його місцем дуже великим, чи навпаки надзвичайно малим?

«Ні те, ні те, — відповів він. — Ані великим, ані малим. Просто затишним, затишним... — і притишено додав: — Як дім».

Більше він нічого не сказав, та й не було чого говорити. Пролунав голосний виклик, і він поспішив до виходу на посадку. Біля нього повернувся і поцілував нас — так, немов хрещений батько цілує своїх похресників, це був поцілунок благословення і прощання. Він раптово здався старим і слабким, проте піднесено величавим, немов готичний собор.

* * *

У лютому 1973 року, під час перебування в Англії, я пішов в Оксфорд, щоб зустрітися з Вістеном, який тоді мав помешкання у Крайст-Черч. Я хотів передати йому гранки «Пробуджень» (він сам мене про це попросив; фактично, крім Коліна й тітки Ленні він єдиний, хто їх бачив). Був чудовий день, і замість того, щоб брати таксі від вокзалу, я вирішив пройтися пішки. Я дещо запізнився: Вістен сидів і крутив у руках годинник. «Ви на сімнадцять хвилин запізнилися», — підкреслив він.

Ми приділили чимало часу обговоренню статті у «Сайнтифік Американ», що сповнила його неабияким захватом — це матеріал Ґюнтера Стента «Передчасність та унікальність наукових відкриттів». Оден відповів Стенту, протиставляючи інтелектуальні історії про науку та мистецтво (відповідь вийшла друком у лютневому номері 1973 року).

Повернувшись до Нью-Йорка, я отримав від нього листа, датованого 21 лютого — як він додав, «днем мого народження» — короткого і дуже, дуже теплого:

Дорогий Олівере!

Надзвичайно вдячний за вашого чарівного листа. Прочитав «Пробудження» і думаю, що це шедевр. Єдина порада: якщо ви хочете, щоб це прочитали й неспеціалісти — а вони мають це прочитати, — додайте словник спеціальних термінів, які використовуєте.

Із любов’ю

Вістен

Я розплакався, отримавши Оденового листа. Великий письменник, не схильний до поверхових суджень і улесливих слів, називає мою книгу «шедевром». Вочевидь, це була суто «літературна» оцінка? Чи мають «Пробудження» якусь наукову цінність? Я сподівався, що так.

Пізніше, навесні, Вістен написав мені знову і сказав, що його серце «трохи пустує», і він сподівається, що я навідаю його. Тоді він жив разом із Честером Келменом[222] в Австрії. Проте з тих чи інших причин я не поїхав і надзвичайно шкодую, що так і не навідався до нього того літа, бо 29 вересня він помер.

Двадцять восьмого червня 1973 року (день виходу друком «Пробуджень») «Лістенер» опублікував прекрасний відгук на цю книгу, який написав Річард Ґреґорі.[223] У цьому ж числі було надруковано й мою статтю про Лурію (мені запропонували написати розгорнуту рецензію на «Втрачений і повернутий світ», описавши весь здобуток Лурії). Наступного місяця я отримав листа від самого Лурії. Моєму захвату не було меж.

Пізніше він згадував, як у дев’ятнадцятирічному віці заснував спільноту з претензійною назвою «Казанське психоаналітичне товариство», з нагоди чого отримав листа від Фройда (який і гадки не мав, що фактично звертається до підлітка). Цей лист привів його тоді у захват, так як і мене лист від самого Лурії.

Він подякував мені за статтю і докладно зупинився на всіх пунктах, яких я у ній торкнувся, дуже ввічливо, але й дуже недвозначно вказуючи на те, що я багато в чому глибоко помилявся.[224]

Кілька днів по тому я отримав від Лурії іншого листа, у якому він писав про примірник «Пробуджень», який надіслав йому Річард:

Шановний докторе Сакс!

Я отримав «Пробудження» і з великим задоволенням одразу ж їх прочитав. Завжди знав і був певен того, що ґрунтовний клінічний опис різних випадків хвороби грає провідну роль у медицині, а надто в неврології та психіатрії. На жаль, сучасні фахівці втратили здатність до опису, таку властиву визначним неврологам і психіатрам XIX століття — можливо, через засадничо хибну думку про те, що механічні й електричні пристрої можуть замінити вивчення особистості. Ваша неперевершена книга свідчить, що важливу практику дослідження історій хвороб може бути з успіхом відроджено. Надзвичайно вам вдячний за прекрасну книгу!

О. Р. Лурія

Я глибоко поважав Лурію, як засновника нейропсихології і «романтичної науки», а його лист сповнив мене великою радістю та свого роду інтелектуальною впевненістю, яких я ніколи до того не відчував.

Мій сороковий день народження припадав на 9 липня 1973 року. «Пробудження» щойно побачили світ, а я був у Лондоні, робив святковий заплив в одному зі ставків Гемпстед-Гіт, у тому самому, куди батько мене занурював, коли мені було кілька місяців.

Я виплив біля одного з буїв і, опершись на нього, почав роззиратися — довкола було ще кілька прекрасних місць для плавання — аж раптом відчув, що мене під водою хтось торкається. Я смикнувся, немов ужалений, і тут над поверхнею з’явився він сам — симпатичний юнак із пустотливою усмішкою на обличчі.

Я усміхнувся у відповідь, і ми розговорилися. Він розповів, що навчається у Гарварді, а це його перша подорож до Англії. Особливо йому сподобався Лондон — він щодня «оглядав визначні місця», а щовечора ходив на вистави й концерти. І додав при цьому, що ночами був дуже самотнім. За тиждень він мав повертатися до Сполучених Штатів. А зараз живе у квартирі друга, що тимчасово поїхав із міста. Чи не хотів би я зайти?

Я захотів, відкинувши свої звичні стримування та нагнітання, щасливий від того, що він був такий гарний, що він проявляв ініціативу, що він був такий прямий і безпосередній, і від того, що це був день мого народження, і я міг сприймати його і нашу зустріч, як неперевершений подарунок.

Ми пішли до нього, покохалися, пообідали, по тому подалися до Тейту,[225] увечері — до Віґмор-холу,[226] а потім знову повернулися до ліжка.

Ми провели разом чудовий тиждень: насичені дні, сповнені інтимності ночі, щасливий святковий тиждень любові. Потім він мав повертатися до Штатів. Жодних глибоких, палких почуттів ми не мали — нам подобалося бути разом, проте коли наш тиждень добіг кінця, ми розлучилися без болю й обіцянок.

Добре, що я не маю здатності передбачати майбутнє, адже після цієї чарівної пригоди я не мав сексу упродовж наступних тридцяти п’яти років.[227]

На початку 1970 року «Лансет» опублікував чотири мої листи до редакції про пацієнтів із постенцефалітичними синдромами та їхні реакції на леводопу. Я гадав, що їх прочитають лише колеги-лікарі, й був приголомшений, коли через місяць сестра Роуз Р., однієї з пацієнток, продемонструвала мені примірник нью-йоркської «Дейлі ньюз», що передрукувала, до того ж, виділила, один із моїх листів, давши йому заголовок.

«Оце і є ваша лікарська таємниця?» — обурювалася вона, розмахуючи переді мною газетою. Попри те, що з опису пацієнтку міг упізнати лише близький друг або родич, я був шокований не менше за неї — мені й на думку не спадало, що «Лансет» може передати статтю новинній агенції. Я гадав, що вузькоспеціалізовані тексти мають дуже обмежене коло поширення і аж ніяк не можуть потрапити до широкого загалу.

У середині 1960-х я писав до низки дещо спеціалізованіших журналів на кшталт «Ньюролоджі» й «Акта Ньюропатолоджіка», і жодного витоку інформації до новинних агенцій не було. Але тепер, із «пробудженнями» моїх пацієнтів я виходив на значно ширшу арену, і це підводило мене до надзвичайно делікатної, часом неоднозначної сфери — межі між тим, що можна і що не можна розповідати.

Звісно ж, я не міг написати «Пробудження» без дозволу й підтримки самих пацієнтів, яких гнітило відчуття, що суспільство виштовхало їх за свої межі, що їх відкинули, про них забули, тому вони хотіли, щоб їхні історії були розказані. Однак після випадку з «Дейлі ньюз» уже мав сумніви, чи варто видавати книгу у Сполучених Штатах. Проте одна з пацієнток якимось чином дізналася про публікацію в Англії й написала Коліну з проханням надіслати їй примірник. І тоді книгу було видано.

* * *

На відміну від «Мігрені», що отримала схвальні відгуки від рецензентів як із медичної сфери, так і з ширшого загалу, публікацію «Пробуджень» зустріли неоднозначно. Відгуки у пресі загалом були дуже позитивними. До того ж, у 1974 році книзі було присуджено Готорнденську премію — поважну нагороду «за найкращий художній твір». (Я був у захваті, адже потрапив в один список із Робертом Ґрейвсом[228] і Ґремом Ґріном,[229] не кажучи вже про Джеймса Гілтона[230] із його «Втраченим горизонтом» — цю книгу я у дитинстві обожнював.)

Проте від колег-медиків не долинало ані звуку. Відгуків на книгу не було в жодному медичному журналі. Нарешті у січні 1974 року редактор часопису «Брітіш клінікал джорнал», що проіснував досить недовго, написав, що, на його думку, двома найдивнішими подіями попереднього року в Англії стали публікація «Пробуджень» і цілковита відсутність відгуків з боку медичних фахівців. Він назвав це «дивним професійним мутизмом[231]».[232]

Однак п’ять знаних письменників визнали «Пробудження» книгою року, і у грудні 1973-го Колін влаштував подвійну вечірку з нагоди виходу книги й Різдва. Туди прийшло багато людей, про яких я чув і якими захоплювався, проте ніколи не бачив і навіть не думав побачити. Тато, який лише почав оговтуватися після року жалоби за мамою і який так переживав через моє писання, також прийшов на вечірку і, побачивши стількох видатних людей, цілковито заспокоївся. Та й сам я, раніше будучи таким загубленим і невідомим, тепер почувався як шанована знаменитість. Джонатан Міллер, який також був присутній на вечірці, сказав: «Тепер ти — зірка».

А я навіть не знав, що це означає — такого мені раніше ніхто не говорив.

* * *

Одна з рецензій в Англії мене роздратувала, хоча й була багато у чому позитивною. Звичайно ж, у книзі я наділив пацієнтів різними псевдонімами, вигадав іншу назву й для Бет-Аврааму. Я назвав його Маунт-Кармель і розташував у вигаданому селищі Векслі-на-Гудзоні. Цей рецензент написав щось на кшталт: «Це прекрасна книга, а надто тому, що Сакс описує неіснуючих пацієнтів у неіснуючій лікарні з неіснуючою хворобою, оскільки у 1920-ті не було ніякої всесвітньої епідемії сонної хвороби». Я показав цю рецензію деяким пацієнтам, і багато з них відповіли: «Покажіть нас, інакше книзі так і не повірять».

Тож я поцікавився у всіх пацієнтів, як вони поставляться до документального опису. Пацієнти раніше заохочували мене до написання книги: «Так, дійте — розкажіть наші історії, а то про них так ніхто й не дізнається». А тепер говорили: «Дійте — зніміть нас на плівку. Дайте можливість нам говорити від себе».

Я не був певен, наскільки етично знімати своїх пацієнтів на відео. Усе, що відбувається між лікарем і пацієнтом, — конфіденційно, і навіть писати про це — певною мірою порушення цієї конфіденційності. Однак писання дає змогу змінювати імена, місця, деякі інші деталі. Натомість у документальній стрічці таке маскування неможливе: обличчя, голоси, справжні люди зі справжніми життями постають як на долоні.

Тому я мав деякі побоювання, але до мене звернулися кілька продюсерів документальних фільмів, та найбільше вразив один із них — Дункан Даллас із Йоркширського телебачення. Найсильніше враження на мене справило те, як у ньому поєднувалося наукове знання та відчуття людської натури. У вересні 1973 року Дункан відвідав Бет-Авраам і познайомився з усіма пацієнтами. Багатьох із них він упізнав, прочитавши до того їхні історії у «Пробудженнях». «Я вас знаю, — казав він кільком із них. — Я відчуваю, що раніше вас зустрічав».

Також він поцікавився: «А де музичний терапевт? Як на мене, вона тут найважливіша людина». Ішлося про Кітті Стайлз, надзвичайно талановитого фахівця з музикотерапії. Як на ті часи, мати музичного терапевта було вкрай незвично — якщо хтось і розглядав терапію музикою всерйоз, то впливи її оцінювали як побічні. Проте Кітті, яка працювала у Бет-Авраамі з початку 1950-х, знала, що всі пацієнти можуть чутливо реагувати на музику, і навіть хворі з постенцефалітичними розладами, які часто нездатні здійснювати свідомі рухи, можуть несвідомо рухатися в ритм, як усі ми.[233]

Майже всі пацієнти пройнялися симпатією до Дункана: вони зрозуміли, що він покаже їхні історії об’єктивно, розважливо й зі співчуттям, не переводячи їхні життя у суто медичну чи суто почуттєву площину. Зауваживши, наскільки швидко між ними виникло взаємне розуміння та повага, я погодився на зйомку, і наступного місяця Дункан прибув зі знімальною групою. Звичайно, деякі пацієнти не захотіли потрапляти у кадр, проте більшість вважали, що це важливо — показати себе як людей, які змушені були покинути домівку й жити у дуже дивному світі.

Дункан додав до стрічки деякі фрагменти, які я назнімав на «Супер 8» у 1969 році, що демонструють «пробудження» пацієнтів після вживання леводопи, а також про те, які на них згодом чекали страждання. Ще він додав зворушливі інтерв’ю, де пацієнти згадували про ці події й описували, як вони живуть зараз, після такого тривалого періоду життя поза цим світом.

Документальний фільм за «Пробудженнями» показали по телебаченню в Англії на початку 1974 року. Це єдине документальне свідчення про останніх людей, які вціліли в забутій епідемії; про те, як новий препарат змінив їхнє життя; про те, наскільки сильно вони були людьми упродовж усіх лихих пригод свого життя.



Бик на горі

Після смерті мами я повернувся до засніженого Нью-Йорка. Мене щойно звільнили з Бет-Аврааму, я не мав житла, стабільної роботи й істотного доходу.

Однак обіймав посаду лікаря-консультанта в психіатричній лікарні Бронкса, загальновідомій назвою Бронкс-стейт. Там проводив щотижневий огляд неврологічних хворих, яким зазвичай було діагностовано шизофренію або маніакально-­депресивні розлади, задля виявлення можливих відхилень неврологічного характеру. Подібно до мого брата Майкла у пацієнтів, які вживали транквілізатори, часто розвивалися рухові розлади (паркінсонізм, дистонія, пізня дискінезія тощо), що нерідко проявлялися упродовж тривалого часу після того, як вживання ліків припинялося. Я говорив із багатьма пацієнтами, які казали, що вони ще можуть жити з психічними розладами, але не з руховими, до яких ми призвели своїм втручанням.

Також мені доводилося мати справу з пацієнтами, чиї душевні розлади й шизофренічні стани виникали (або ж підсилювалися) внаслідок неврологічних захворювань. У відділеннях для безнадійно хворих Бронкс-стейту мені трапилося кілька пацієнтів з недіагностованими чи неправильно діагностованими постенцефалітичними синдромами і ще кілька — з пухлинами чи дегенеративними захворюваннями мозку.

Але ця робота займала всього кілька годин на тиждень і була дуже низькооплачуваною. З огляду на мою ситуацію, керівник Бронкс-стейту, Леон Зальцман (надзвичайно талановита людина, автор чудової праці про обсесивні розлади особистості), запропонував мені працювати на півставки. На його думку, мене найбільше зацікавило б відділення № 23, де лікувалися молоді люди з різноманітними діагнозами: аутизм, затримка розумового розвитку, фетальний алкогольний синдром, туберозний склероз, юнацька шизофренія тощо.

Аутизм тоді обговорювали не надто жваво, а мене ця тема цікавила, тож я прийняв пропозицію. Спершу така позиція мені подобалася, хоча водночас перебування там вкрай засмучувало. Певно, неврологам частіше за інших лікарів доводиться стикатися із трагічними випадками невиліковних, невідступних захворювань, що здатні спричиняти величезні страждання. Поряд із симпатією, прихильністю і співчуттям потрібно також уміти відмежовуватися, щоб не надто глибоко ототожнювати себе з пацієнтами.

Проте у 23-му відділенні провадили так звану стратегію зміни поведінки, застосовуючи систему винагород і покарань, зокрема «лікувальне покарання». Мені нестерпно було бачити ставлення до цих пацієнтів, яких часом замикали в ізольованих палатах, морили голодом чи запихали у гамівні сорочки. Крім усього іншого це нагадало, як до мене у дитинстві ставилися в пансіоні — істеричний директор-садист нерідко піддавав мене й інших хлопчиків фізичним покаранням. Часом я відчував, що занурююся у майже безпорадне ототожнення себе з пацієнтами.

Я ретельно спостерігав за цими пацієнтами, проймався їхніми проблемами і як лікар намагався розкрити їхній прихований потенціал. Наскільки це було можливо, залучав їх до ігор — сфери, нейтральної з точки зору моралі. З Джоном і Майклом, розумово відсталими близнюками-аутистами, які чудово розумілися на календарях і числах, гра полягала у пошуку множників, або ж простих чисел; з Жозе — аутистом, наділеним талантом художника, в основі гри було малювання і візуальне мистецтво; водночас для Найджела, німого юнака, який також страждав на аутизм і, вочевидь, мав вади розвитку, визначальну роль відігравала музика. Я привіз до відділення своє старе піаніно, а коли сідав грати, Найджел разом із кількома іншими юними пацієнтами збиралися довкола. І якщо Найджелу подобалася музика, він заводив якийсь химерний вигадливий танець. (В одному з консультаційних листів я порівняв його з «розумово відсталим Ніжинським»[234]).

Стіва, німого аутиста, я залучив до гри у більярд: стіл знайшов у підвалі лікарні й доправив його у відділення. Хлопчик із блискавичною швидкістю опановував нові навички і, незважаючи на те, що він проводив біля цього столу цілі години наодинці, все ж, очевидно, полюбляв грати зі мною. Наскільки я міг судити, це — єдине, чим він займався чи то в колективі, чи то лише для себе. Якщо у певний момент його увагу не поглинав більярдний стіл, він поводився надактивно: стрілою носився довкола, піднімав і ретельно оглядав усе, що потрапляло йому на очі — свого роду дослідницька поведінка, напівграйлива, напівманіакальна — такі симптоми часом можна спостерігати при синдромі Туретта[235] чи деяких ураженнях лобних доль.

Ці пацієнти мене вражали, і на початку 1974 року розпочав писати про них. До квітня були готові двадцять чотири історії — я вирішив, що цього достатньо для невеликої книги.

Відділення 23-тє було закритого типу, а таке ув’язнення найтяжче переносив Стів. Він, бувало, сідав біля вікна чи закритих дротяною сіткою скляних дверей. Ніхто з персоналу ніколи не виводив його надвір. «Він утече, — відмахувалися вони. — Неодмінно спробує втекти».

Мені шкода було Стіва, але попри те, що він не вмів говорити, я відчував: від мене він не тікатиме (судячи з того, як він чекає і як горнеться до мене біля більярдного столу). Я порадився з колегою, який обіймав посаду психолога в Центрі розвитку Бронкса — денному стаціонарі, де я також проводив щотижневі огляди. Він познайомився зі Стівом і погодився, що вдвох ми зможемо безпечно вивести хлопця прогулятися. Ми розповіли про свій задум докторові Такетомо, керівнику відділення, який все ретельно обдумав, а тоді дав свою згоду, сказавши: «Можете вивести його надвір, але під вашу відповідальність. Переконайтеся, що він повернеться цілим і неушкодженим».

Коли ми вивели Стіва з відділення, він збентежився, проте нібито розумів, що ми ведемо його на прогулянку. Ми посадили його в машину і поїхали до Нью-Йоркського ботанічного саду, що в десяти хвилинах їзди від лікарні. Стів тішився рослинами — саме був травень, і довкола запаморочливим цвітом буяв бузок. Його приваблювали вкриті травою лощини й просторінь навкруги. У певну мить Стів зірвав квітку, довго дивився на неї і зронив перше слово, яке будь-кому з нас доводилося від нього чути: «Кульбаба!».

Ми приголомшено застигли, адже й гадки не мали, що Стів розрізняє якісь квіти, не кажучи вже про їхні назви. Ми провели у саду півгодини, а тоді повільно поїхали назад, щоб Стів міг роздивитися юрби людей і магазини на Аллертон-авеню, метушню на вулицях — словом, усе те, чого він був позбавлений у лікарні. Коли ми заходили назад у відділення, він трохи пручався, однак, здається, розумів, що це не остання прогулянка.

Персонал, який одностайно протестував проти поїздки й пророкував їй катастрофічні наслідки, тепер, здавалося, лютував, коли ми розповідали, як Стів добре поводився, яким щасливим був у саду, як сказав своє перше слово. У всякому разі, зустріли нас злісними поглядами.

Я зазвичай уникав великих службових нарад, що відбувалися щосереди, однак наступного дня після нашої прогулянки зі Стівом доктор Такетомо наполіг на тому, щоб на наступній я був присутнім. У мене були недобрі передчуття з приводу того, що, ймовірно, там почую, а ще більше — що сам, імовірно, скажу. Ці побоювання цілком підтвердилися.

Головний штатний психолог заявив, що запроваджена стратегія зміни поведінки є добре структурованою й успішною, і що я нівелюю її своїми ідеями про «гру», що не мають нічого спільного з винагородами й покараннями. У відповідь я почав захищати важливість гри і критикувати модель винагороди-покарання. Сказав, що, на моє переконання, це нечувана зневага прав пацієнтів заради науки, що часом відгонить садизмом. Мою відповідь сприйняли не надто доброзичливо, і нарада скінчилася озлобленою мовчанкою.

Два дні по тому до мене підійшов Такетомо: «Ходять чутки, що ви сексуально розбещуєте своїх молодих пацієнтів».

Я був приголомшений. Відповів, що мені й на думку такого ніколи не спадало. Адже дуже відповідально ставлюся до своєї роботи з пацієнтами і ніколи не дозволю собі зловживати повноваженнями лікаря задля того, щоб використовувати їх із брудною метою.

Відчуваючи, як у мені закипає злість, я додав: «Можливо, ви в курсі, що Ернест Джонс,[236] невролог, колега і біограф Фройда, у молодості працював із розумово відсталими і дітьми з вадами розвитку, аж поки не поповзли чутки, що він розбещує своїх малолітніх пацієнтів. Ці чутки змусили його покинути Англію, і він переїхав до Канади».

«Я знаю, — відповів він. — Я писав його біографію».

Мені захотілося підскочити до нього й сказати: «Ти, чортів ідіот, то чого ж ти мене у це втягнув?». Проте я стримався. Вочевидь, він вважав себе просто посередником у цивілізованій суперечці.

Я пішов до Леона Зальцмана й пояснив йому ситуацію. Він мені співчував і також обурювався з їхньої затятості, але вважав, що найкращим рішенням буде припинити роботу у відділенні. Мене огортало ірраціональне почуття величезної провини від того, що я маю полишити своїх юних пацієнтів, і у вечір від’їзду кинув раніше написані двадцять чотири історії у вогонь. Колись я читав, що Джонатан Свіфт у стані розпачу шпурнув був у вогонь рукопис «Мандрів Гуллівера», а його друг Александер Поуп висмикнув його назад. Проте я був сам, і поруч не було такого Поупа, що міг би врятувати мою книгу.

Наступного дня після того, як я пішов, Стів утік з лікарні й видерся на міст Троґс-Нек. На щастя, його встигли врятувати, перш ніж він стрибнув. Це змусило мене усвідомити: те, що я так раптово, вимушено покинув своїх пацієнтів, було для них щонайменше так само тяжко, так само небезпечно, як і для мене.

Я полишав відділення № 23, знавіснілий від почуття провини, жалю і люті: провини за те, що полишаю пацієнтів, жалю — за знищеною книгою, а люті — через звинувачення у розбещенні. Ці звинувачення були чистісінькою вигадкою, проте змушували мене тривожитися, тож я постановив собі: усе, що я, так нашкодивши собі, кількома словами сказав про роботу відділення на тій нараді, тепер розкрию світові у викривальній книзі «Відділення № 23».

Невдовзі після звільнення з лікарні я чкурнув до Норвегії, міркуючи, що це гарне, спокійне місце для написання діатриби.[237] Але одна за одною мене почали переслідувати неприємності, з кожним разом усе серйозніші. Почалося все з того, що я, веслуючи посеред Гардаґер-фіорду, одного з найбільших у країні, неоковирно впустив за борт весло. Якось спромігся дістатися назад із одним, щоправда, це зай­няло кілька годин, і часом взагалі не був певен, що мені це вдасться.

Наступного дня зібрався на невеличку прогулянку в гори. Я був сам і нікому не сказав, куди пішов. Біля підніжжя гори я побачив знак із написом норвезькою «Остерігайтеся бика» та картинкою із зображенням тварини, яка піднімає людину на роги. Проте вирішив, що це такий норвезький гумор. Кому спаде на думку тримати у горах бика?

Тож я викинув це з голови, проте за кілька годин, безтурботно оминаючи велику брилу, опинився віч-на-віч з гігантським биком, який лежав просто на стежці. «Жах» — це надто м’яке слово на визначення того, що я тоді відчув — переляк викликав у мене свого роду галюцинацію: морда бика немовби збільшувалася в розмірах, аж поки не заповнила цілий всесвіт. Дуже елегантно, так, немовби я мимохідь вирішив завершити прогулянку у цій самій точці, обернувся на сто вісімдесят градусів і подався назад. Але зрештою у мене здали нерви, мене накрило хвилею паніки, і я помчав брудною слизькою стежкою. За спиною глухо стукотіли важкі кроки і чулося важке дихання (це за мною гнався бик?), і раптом — уявлення не маю, як так сталося — я вже лежав під крутим обривом із вивернутою під неймовірним кутом підім’ятою під себе лівою ногою.

У найекстремальніші моменти, буває, виникають дисоціації.[238] У мене спершу промайнула думка, що з кимось, кого я знаю, трапився нещасний випадок, страшне нещастя, і лише потім збагнув, що цим кимось був я сам. Спробував підвестися, але нога абсолютно мене не слухалася, метляючи, мов спагеті. Я її оглянув — дуже професійно, уявляючи себе ортопедом, який демонструє ушкодження групі студентів: «Як бачите, спостерігаємо повний розрив сухожилля чотириголового м’яза, колінна чашечка вільно зміщується, колінний суглоб можна викрутити назад: отак». Далі я загорлав. «Це змушує пацієнтів кричати», — додав я, і до мене знову дійшло усвідомлення, що я не викладач, який наочно демонструє травму пацієнта, а я сам — цей травмований пацієнт. Я брав із собою парасольку й користувався нею як палицею, а тепер, відламавши від неї ручку, за допомогою держака й шматків тканини, що відірвав від подолу куртки, наклав на ногу шину. Після того почав спуск, виважуючись за допомогою рук. Спершу робив це дуже тихо, побоюючись, що бик може досі бути неподалік.

Доки я волікся і тягнув свою ні на що не здатну ногу вниз, тональність мого настрою неодноразово змінювалася. Життя перед очима за мить не промайнуло, але спогадів зринуло чимало. Майже всі вони були хорошими — це були спогади вдячності, спогади про літні вечори, спогади про те, що мене любили, згадки про те, що мені щось було дано і вдячність за те, що я також щось давав людям. Я міркував, що, зокрема, написав одну хорошу й одну прекрасну книгу, а тоді зловив себе на тому, що формулюю думки в минулому часі. У голові постійно крутився рядок із вірша Одена — «Хай остання з думок буде словом вдячності».

Минуло вісім довгих годин, я був на межі шоку, нога відчутно набрякла, хоча, на щастя, кровотечі не було. Скоро мало сутеніти, температура повітря починала знижуватися. Мене ніхто не шукав, ніхто навіть не знав, де я. Раптом до мене долинув голос. Підвівши голову, я побачив угорі двох людей: чоловіка з рушницею і меншу постать поруч із ним. Вони спустилися і врятували мене — я тоді подумав, що коли тебе рятують від практично неминучої смерті, це один із найприємніших досвідів у житті.

* * *

Мене літаком доправили до Лондона і за сорок вісім годин прооперували — зшили розірвані м’язи та сухожилля чотириголового м’яза. Упродовж двох чи й більше тижнів після хірургічного втручання я не міг ані поворухнути пошкодженою ногою, ані навіть відчути її. Вона здавалася чужорідною, складалося враження, що вона взагалі не є частиною мого тіла, і через це я був глибоко спантеличеним. Спершу подумав, що зазнав паралічу під час анестезії. Потім вирішив, що, можливо, у мене розвинувся істеричний парез. Виявилося, що я не можу поділитися цими переживаннями з хірургом, який мене оперував; усе, що він міг сказати, це: «Сакс, ви унікальний випадок. Я ніколи нічого подібного не чув!».

Зрештою, коли нерви повернулися до норми, чотириголовий м’яз також ожив — спершу у формі фасцикуляції окремих вузликів м’язових волокон, що засмикалися у млявому м’язі з ослабленим тонусом; потім — як здатність здійснювати незначні свідомі скорочення м’яза і напружувати його (водночас упродовж останніх дванадцяти днів він був лише желеподібною масою без будь-якої можливості скорочення); і нарешті — у спроможності згинати стегно, хоча цей рух поки був болісним і слабким, і я від нього швидко втомлювався.

На цьому етапі мені мали змінити гіпсову пов’язку й зняти шви. Коли пов’язку зняли, нога була на вигляд цілком чужою, не «моєю», більше нагадувала довершений восковий манекен із музею анатомії, а коли зняли шви, я взагалі нічого не відчував.

Після накладання нового гіпсу мене доправили до фізіотерапевтичного відділення, щоб ставити на ноги й розходжувати. Я послуговуюся цією невживаною пасивною конструкцією — «ставити на ноги й розходжувати», тому що вже забув, як це — самостійно стояти й активно ходити. Мене поставили на ноги і я намагався триматися. Водночас на мене цілим каскадом насунули роздуми про цю ліву ногу: вона здавалася то дуже короткою, то задовгою, то дуже тонкою, то занадто товстою. За кілька хвилин ці образи набули відносної сталості, я зрозумів, що моя пропріоцептивна система[239] підготувалася до сприйняття стрімкого потоку сенсорних сигналів і тріску в суглобах від першої рухової реакції у нозі, що до того упродовж двох тижнів була нерухомою і нечутливою. Проте рухи цією ногою нагадували управління кінцівками робота — до цього потрібно було підходити усвідомлено, виважено, здійснювати один крок за раз. Це не мало нічого спільного зі звичайною вільною ходою. А потім я раптом «почув» так явно, наче це була галюцинація, прекрасний ритмічний уривок зі Скрипкового концерту Мендельсона. (Джонатан Міллер дав мені касету з цим записом, коли я опинився у лікарні, уривок постійно лунав). Відтворюючи його тепер у пам’яті, я раптом усвідомив, що можу ходити, що знову здобув (як кажуть неврологи) «кінетичну мелодію» ходи. Коли за кілька хвилин внутрішня музика урвалася, я також спинився. Щоб продовжувати ходу, я потребував мелодії Мендельсона. Проте за годину відновив свою здатність плавно, машинально рухатися, не потребуючи більше уявного музичного супроводу.

За два дні мене перевели до Кенвуд-хаусу — розкішного санаторію для післястаціонарного лікування у Гемпстед-Гіті. Там я провів місяць, що виявився навдивовижу сповненим зустрічей. До мене приходили не лише татко й Ленні, а й брат Девід (який організував мій переліт із Норвегії і невідкладну госпіталізацію у Лондоні) і навіть Майкл. Мене навідували племінниці, племінники, двоюрідні брати й сестри, сусіди, віряни з синагоги і, майже щодня, мої старі друзі Джонатан і Ерік. У поєднанні з усвідомленням того, що я уникнув смерті і з кожним днем відновлював здатність до пересування і незалежність, це забарвлювало проведені в санаторії тижні якимось особливо святковим відчуттям.

Тато часом приходив до мене після ранкових консультацій (попри те, що йому було майже вісімдесят, він і досі працював повний робочий день). Батько взяв собі за правило навідувати деяких літніх пацієнтів із хворобою Паркінсона, які перебували у Кенвуді, і співав із ними пісні періоду Першої світової. Хоч багато хто з них заледве міг говорити, вони починали співати хором, як тільки цю справу у свої руки брав тато. Під вечір приходила Ленні, і ми сиділи надворі, грілися під променями м’якого жовтневого сонечка й годинами теревенили. Коли я став мобільнішим і змінив милиці на тростину, ми прогулювалися до місцевих кав’ярень у Гемпстеді чи Гайґейт-Вілидж.

Випадок із ногою продемонстрував мені, як людське тіло і довколишній простір формують у мозку карту, і як це центральне формування таких карт може зазнати глибинних збоїв через ушкодження кінцівки, надто якщо це супроводжується знерухомленням і накладанням гіпсу. Мабуть, ніщо інше не могло наочніше проілюструвати це. Крім того, я відчув, який вразливий і смертний — раніше, правду кажучи, це відчуття мене не навідувало. Коли ще замолоду ганяв на мотоциклі, то був донезмоги відчайдухом. Друзям здавалося, що я вважаю себе безсмертним чи невразливим. Але після того, як я упав і мало не загинув, у моїй душі оселилися острах і обережність, що відтоді (на лихо чи на добро) не полишають мене. Безтурботність змінилася на обачність, я відчував, що молодість добігла кінця, і тепер я — людина середнього віку.

Майже одразу після нещасного випадку Ленні зметикувала, що варто написати про це книгу, і любила спостерігати, як я пишу у своєму записнику. («Не треба тобі та кулькова ручка!» — рішуче напучувала вона мене. Сама тітонька послуговувалася винятково перовою, з-під якої виходили заокруглені каліграфічні літери).

Колін, дізнавшись про мою травму, занепокоївся, але моя розповідь про те, як саме це сталося і що відбувалося у лікарні, неабияк його захопила. «Це розкішний матеріал! — вигукнув він. — Ви маєте про це написати». Після паузи додав: «Створюється враження, що ви зараз фактично проживаєте книгу». Кілька днів по тому він приніс мені величезний макет книги, яка щойно побачила світ (він не містить сторінок — лише обкладинка й чисті сторінки) — сім сотень порожніх, кремово-­білих сторінок, — тож я міг писати просто лежачи у ліжку. Я був у захваті від цього гігантського записника, найбільшого з тих, які я колись мав, і робив дуже докладні нотатки про цю вимушену подорож до неврологічного чистилища й назад. (Дивлячись на мене з цим фоліантом у руках, інші пацієнти часом казали: «Щастить тобі, плутяго. Ми це просто переживаємо, а ти ще й книгу пишеш». Колін часто телефонував, щоб дізнатися, як у мене справи — як просувається книга і які мої успіхи як пацієнта. Його дружина Анна теж частенько забігала, приносячи фрукти, подаруночки чи копчену форель.

Книга, яку я задумав, мала бути про втрату і відновлення кінцівки. Оскільки попередню книгу назвав «Пробудження», то наступній вирішив дати назву «Оживання».

Проте написання цієї книги пов’язане з труднощами нового ґатунку, з якими я ніколи не стикався, адже, відтворюючи події, доводилося наново переживати нещасний випадок, іще раз проходити крізь бездіяльність і жах стану, коли ти опиняєшся у ролі пацієнта; крім того, в цій історії не обійшлося би без розкриття деяких моїх особистих переживань у ключі, не властивому моїм «лікарським» книгам.

Було й багато інших проблем. Я почувався піднесено й дещо збентежено від того, як було сприйнято мої «Пробудження». Оден й інші люди висловили те, про що я навіть думати боявся — книга «Пробудження» була винятковою. Але якщо й так, то я не уявляв, як далі створити щось подібне. І якщо колеги ігнорували «Пробудження» — працю, що містила такий багатий матеріал клінічних спостережень, то на що я міг розраховувати, пишучи книгу, засновану лише на дивному й суб’єктивному досвіді єдиного персонажа — мене самого?

До травня 1975 року я написав першу чернетку «Оживань» (пізніше, за пропозицією Джонатана Міллера, ця книга отримала назву «Нога як точка опори»). Я, як і Колін, вважав, що невдовзі книга готуватиметься до публікації. Насправді, Колін був настільки впевнений у цьому, що включив її до каталогу 1976–1977 років, що мав ось-ось вийти.

Того ж літа, коли я докладав усіх зусиль, щоб завершити книгу, між нами з Коліном щось пішло не так. У серпні Міллери подалися до Шотландії і дозволили мені пожити в їхньому будинку в Лондоні. Він був розташований якраз навпроти оселі Коліна, ближче нікуди — що могло бути краще, зважаючи на те, яку роботу треба було зробити? Але це сусідство, таке приємне й плідне під час роботи над «Пробудженнями», тепер, на жаль, мало зворотний ефект. Щоранку я писав, по обіді гуляв або плавав, а щовечора, близько сьомої чи восьмої, до мене навідувався Колін. До того часу він уже встигав повечеряти і, як правило, добре випити, тож усе частіше дратувався і вступав у суперечки. Серпневі вечори були спекотними й безвітряними, і, певно, у мені чи у моєму рукописі було щось таке, що викликало в нього лють. Того літа мене огортали тривога й сумніви щодо книги. Колін висмикував якусь із надрукованих мною сторінок, читав речення або абзац, а потім обрушував на нього шквал критики — нападаючи на манеру, стиль, зміст оповіді. Кожне речення, кожну думку тексту він просто стирав на порох — принаймні таке у мене створювалося враження. Я більше не помічав у ньому колишнього почуття гумору й добродушності: їх витіснила в’їдливість, така прискіплива, що я щоразу зіщулювався, варто було йому взяти до рук мій текст. Після цих вечірніх розмов мені хотілося пошматувати все написане за день, а сама книга здавалася цілковитою дурістю, на яку годі було витрачати час.

Літо 1975 року завершилося на поганій ноті, і (хоча ми з Коліном більше не мали подібних сутичок) це на роки затьмарило наші стосунки. Відтак «Ногу» того року зрештою не було опубліковано.

Ленні хвилювалася за мене: «Пробудження» завершено, «Нога» зазнавала труднощів, і, здавалося, не було проекту, який би захопив мене і дав новий імпульс. Вона писала: «Я щиро сподіваюся.., що обов’язково трапиться робота, яка тобі підійде. Я і далі в це вірю. На моє глибоке переконання, ти маєш писати, незалежно від того, є у тебе відповідний настрій чи ні». Два роки по тому вона додала: «Викинь цю книгу про ногу з голови й берися за наступну».

* * *

Упродовж наступних кількох років я написав чимало версій «Ноги», і кожна наступна ще вигадливіша і заплутаніша за попередню. Навіть мої листи до Коліна були непомірно довгими — один із них, датований 1978 роком, перевалив п’ять тисяч слів (без урахування додатку на ще дві тисячі).

Також я писав Лурії, який терпляче й вдумливо відповідав на мої довжелезні листи. Зрештою, бачачи мою безмежну одержимість імовірним написанням книги, він надіслав телеграму з двох слів: «зробіть це».

Слідом за цим надійшов лист, у якому Лурія писав про «центральні резонанси периферійного ушкодження». Він зазначав: «Ви стоїте на порозі абсолютно нової сфери... Будь ласка, опублікуйте свої спостереження. Вони можуть стати у пригоді для зміни „ветеринарного“ підходу до розладів периферійної нервової системи й започаткувати більш глибоку й більш людську медицину».

Проте написання — нескінченне переписування і шматування чернеток — тривало. «Нога» виявилася найболіснішою і найтяжчою працею з усіх, що я коли-небудь писав, і дехто з моїх друзів (зокрема Ерік), спостерігаючи, як я загруз у цій книзі, спонукав мене залишити її як безнадійну справу.

У 1977 році до Нью-Йорка приїхав Чарлі Меркгем, мій колишній викладач неврології у Каліфорнійському університеті. Він мені подобався, і я спілкувався з ним під час його досліджень рухових розладів. За обідом він поцікавився моєю роботою і у відповідь вигукнув: «Але ж ви не займаєте жодної посади!».

Але я відповів, що займаю.

— І яка ж ваша посада? — запитав Чарлі (сам він нещодавно обіймав посаду завідувача кафедри неврології у Каліфорнійському університеті).

— У серці медицини, — відповів я. — Ось де я.

— Пхе, — скривився Чарлі, різко й зневажливо махнувши рукою.

Це усвідомлення прийшло до мене, коли я переживав «пробудження» своїх пацієнтів, живучи неподалік лікарні та часом проводячи з ними по 12–15 годин на добу. Я був радий бачити їх у себе в гостях — деякі найактивніші заходили недільними ранками на чашку какао, з іншими я ходив до Нью-Йоркського ботанічного саду, розташованого навпроти лікарні. Також стежив за процесом їхнього лікування, за мінливими неврологічними станами, але водночас робив усе від мене залежне, щоб вони жили повноцінним життям — наскільки це можливо в умовах їхніх фізичних обмежень. Я відчував, що намагатися розкрити життя для цих пацієнтів, роками знерухомлених і закритих у лікарні — це неодмінне завдання, що постає переді мною як перед лікарем.

Хоч у Бет-Авраамі я вже не мав посади і ставки, все ж продовжував регулярно туди навідуватися. Я надто зблизився зі своїми пацієнтами, щоб допустити втрату зв’язку з ними, навіть попри те, що почав приймати пацієнтів і в інших закладах — інтернатах для людей літнього віку по всьому Нью-Йорку від Стейтен-Айленду до Брукліна й Квінзу. Так я став мандрівним неврологом.[240]

У деяких із цих закладів, що їх загалом називають «маєтками», я побачив, як медична зарозумілість і технології цілковито підпорядкували собі все людське. В окремих випадках недбалість була умисною і злочинною — до пацієнтів годинами ніхто не заходив, часом вони зазнавали фізичних чи моральних принижень. В одному з «маєтків» я виявив пацієнта зі зламаним стегном, який корчився від страшного болю і лежав у калюжі сечі, а персонал просто ігнорував його. Працював я і в іншого типу інтернатах, де недбалості не проявляли, але там не було нічого, окрім базового медичного догляду. Персонал не брав до уваги чи нехтував тим фактом, що люди, які потрапляють до таких закладів, потребують чогось значущого — життя, самоусвідомлення, гідності, самоповаги, певної самостійності — «догляд» був винятково медичним та автоматичним.

Ці інтернати були по-своєму не менш жахливі, аніж 23-тє відділення. І вони, мабуть, непокоїли мене ще більше, оскільки я не міг не замислюватися про те, чи не є вони передвісниками або ж «зразками» майбутнього.

Протилежність «маєткам» я знайшов у притулках для літніх людей, заснованих конгрегацією «Малі сестри нужденних».

Уперше я дізнався про «Малих сестер» ще в дитинстві — у їхніх лондонських притулках практикували мої батьки: тато як лікар загальної практики, а мама як хірургічний консультант. Тітонька Лен завжди казала: «Олівере, якщо зі мною трапиться якийсь напад або я втрачу працездатність, віддайте мене „Малим сестрам“ — там найкращий догляд у світі».

Діяльність їхніх притулків спрямована на те, щоб люди, які в них перебувають, жили максимально повним і змістовним життям у межах своїх можливостей і потреб. Дехто з мешканців притулку був паралізованим, дехто страждав на набуте слабоумство чи паркінсонізм, дехто — з «медичних» причин (рак, емфізема, серцево-судинні захворювання тощо), частина мешканців були сліпими або глухими, а інші — хоч і мали міцне здоров’я — стали самотніми й прагнули людського тепла й товариства.

Окрім медичного догляду, «Малі сестри» забезпечують будь-який вид лікування — фізіотерапію, трудотерапію, логопедичне лікування, музикотерапію і (за потреби) психотерапію та консультування. На додачу до лікування (але не менш ефективними) є найрізноманітніші заняття, не вигадані, а справжні, на кшталт садівництва чи кулінарії. Багато мешканців у цих притулках наділені особливими ролями — від допомоги у пральні до гри на органі у церкві. Деякі мають тварин, про яких піклуються. Також для них проводять екскурсії до музеїв, поїздки на іподроми, походи до театрів і прогулянки парками. Мешканці, які мають родини, на вихідних часом ходять із ними на обід за межами притулку або їдуть до родичів на свята, а крім того, до цього закладу регулярно навідуються діти з прилеглих шкіл, які налагоджують спонтанні й безпосередні контакти з людьми на сімдесят-вісімдесят років старшими від них, внаслідок чого між ними можуть виникати прив’язаність і ніжність. Релігія у цих закладах є стрижнем, проте не повинністю — жодних повчань, жодного проповідництва, жодного релігійного тиску. Не всі мешканці притулку є вірянами, хоча Сестри є надзвичайно побожними людьми — та й важко уявити таку всеосяжну турботу без такої глибокої відданості.[241]

Можливо (чи напевне), полишаючи власну оселю заради життя у громаді, ці люди проходять важкий період адаптації. Однак більшість тих, хто потрапляє до цих притулків, мають змогу влаштовувати життя, сповнене змісту й задоволення, на свій розсуд (іноді навіть більше, ніж усі попередні роки), маючи при цьому впевненість, що чуйні люди братимуть до уваги й вирішуватимуть усі їхні медичні проблеми, і що коли настане час, вони зможуть відійти в інший світ спокійно і з гідністю.

Це демонструє старішу традицію догляду, що «Малі сестри» зберегли з 1840-х років і фактично повернулися до духовних традицій Середніх віків (які дуже зворушливо змальовує у «Готелі Бога» Вікторія Світ), поєднали їх із найкращими здобутками сучасної медицини.

Хоч я і був засмучений «маєтками» й невдовзі припинив до них ходити, «Малі сестри» мене надихають, і я люблю відвідувати їхні притулки. Наразі до деяких із них приходжу вже понад сорок років.

На початку 1976 року я отримав листа від Джонатана Коула, який вивчав медицину в Міддлсексі в Лондоні. Він писав, що вподобав «Мігрень» і «Пробудження», і додав, що упродовж року займався дослідницькою діяльністю з сенсорної ней­рофізіології в Оксфорді, перш ніж розпочати клінічну роботу. Він цікавився, чи може провести свій факультативний курс — близько двох місяців — зі мною. «Я хотів би поспостерігати над методикою роботи вашого відділення і залюбки долучився б до будь-якого наявного навчального курсу».

Мене сповнило теплом і потішило те, що до мене звернувся студент із лікарні, де я сам проходив стажування понад двадцять років тому. Проте я мав вивести хлопця з омани його різноманітних уявлень про мою посаду і здатність забезпечити певного роду навчання, що здобувають у медичному виші, тож відписав:

Шановний містере Коул!

Я вдячний вам за листа від 27 лютого і перепрошую за тривале мовчання.

Затримка з відповіддю сталася тому, що я не знаю, що відповідати. Якщо коротко, то ситуація у мене наразі така:

я не маю відділення,

я не у відділенні,

я кочовик і виживаю — причому все це дуже обмежено й залежить від обставин — за рахунок нерегулярних заробітків.

Коли я працював на повну ставку у Бет-Авраамі, то часто мав зустрічі зі студентами у рамках їхніх факультативних курсів, і цей корисний досвід ми завжди згадуватимемо з приємністю.

Але тепер я не маю жодної посади, опори, дому, проте мандрую по всіх усюдах. Я, вочевидь, не можу запропонувати жодних варіантів офіційного навчання чи чогось такого, що могли б потім офіційно визнати.

Я часом думаю про те, що у неофіційний спосіб займаюся спостереженнями, вивчаю — чимало працюю з абсолютно різними пацієнтами у клініках і притулках, і кожна ситуація, у якій спостерігаю, вчуся, працюю — eo ipso[242] чогось навчає. Де б я не був, кожен пацієнт для мене — яскрава, жива особистість, цікава і цінна. Кожен пацієнт навчає мене чогось нового, збурює в мені нові відчуття і пускає думки текти іншим руслом. Гадаю, що учасники цих ситуацій збагачують і поділяють зі мною це відчуття пригоди. (Неврологію загалом, усе я сприймаю як своєрідну авантюру!)

Обов’язково пишіть мені, розповідайте, як вирішиться ваша справа — знову-таки, я буду радий зустрітися з вами неофіційно, без умовностей, під час своїх мандрів, проте жодним чином не залучений до якогось офіційного викладання.

З найкращими побажаннями і вдячністю

Олівер Сакс

Для того, щоб провести усю підготовчу роботу й забезпечити фінансування, знадобився майже рік, і на початку 1977 року Джонатан прибув для проходження свого факультативного курсу.

Думаю, ми обоє були дещо схвильовані: зрештою, я був автором «Пробуджень», навіть попри відсутність посади, а Джонатан займався дослідженнями із сенсорної нейрофізіології в Оксфорді й, очевидно, мав більший досвід й актуальніші знання з фізіології, ніж я. Це мало стати новим, безпрецедентним досвідом для нас обох.

Невдовзі ми виявили, що нас поєднує одне сильне захоплення — «шосте чуття», пропріоцепція: неусвідомлене, невидиме, проте, ймовірно, важливіше за будь-яке з п’яти інших чуттів, разом узятих. Можна бути сліпим і глухим, як Гелен Келлер,[243] і все-таки жити цілком повноцінним життям, але пропріоцепція була критично важливою для сприйняття людиною власного тіла, положення і руху кінцівок у просторі, і мала направду ключове значення для усвідомлення власного існування. Якщо притлумити пропріоцепцію, як би людська істота могла вижити?

Таке питання заледве постає у повсякденному плині життя — пропріоцепція завжди з нами, і, ніколи не демонструючи свою незамінність, тихо супроводжує кожен наш рух. Не певен, що я б серйозно задумався про це явище, якби не химерне відхилення, яке намагався описати у «Нозі» якраз тоді, коли Джонатан прибув до Нью-Йорка. Тому гадав, що це відхилення зумовлене збоєм механізму пропріоцепції, таким глибинним, що я не міг сказати, де моя ліва нога, не поглянувши перед тим на неї, не міг навіть стверджувати, що це була вона, так само, як і не відчував, що вона належить мені.

За збігом обставин приблизно тоді, коли Джонатан прибув до Нью-Йорка, моя подруга й колега Ізабель Рапен відправила до мене пацієнтку — молоду жінку, яка внаслідок перенесеного вірусного захворювання раптом повністю перестала відчувати положення власних частин тіла одна щодо одної і втратила відчуття дотику до всього, що нижче шиї.[244] Тоді, у 1977 році, Джонатан і не здогадувався, як тісно він у майбутньому матиме справу з тими чи іншими пацієнтами у подібному стані.

Відвідуючи зі мною «Малих сестер» та інші притулки по всьому Нью-Йорку, Джонатан знайомився з найрізноманітнішими пацієнтами. Найбільше нашу увагу привернув один чоловік із синдромом Корсакова[245] — через нездатність до запам’ятовування він страждав від безперервних конфабуляцій.[246] Упродовж трьох хвилин «містер Томпсон» (як я його пізніше назвав) прийняв мене (у білому лікарняному халаті) за покупця у його гастрономі, старого друга, з яким вони їздили на перегони, торговця кошерним[247] м’ясом, оператора бензозаправки і лише потім, після деяких навідних підказок, здогадався, що я, можливо, лікар.[248] Коли він від одного комічного хибного впізнавання, або конфабуляції, переходив до іншого, я не міг стримати сміху, а розсудливий Джонатан (як він розповів мені пізніше) був шокований: як я міг сміятися з пацієнта? Проте коли містер Томпсон, енергійний ірландець, також почав сміятися з власної враженої синдромом уяви, Джонатан розслабився й також дав волю сміху.

Ідучи до пацієнтів, я зазвичай брав із собою відеокамеру. Використання відеозапису й миттєве відтворення захоплювали Джонатана — тоді це була відносно нова можливість, якою рідко послуговувалися в лікарнях. Його вражало, як, наприклад, пацієнти з хворобою Паркінсона, які схильні несвідомо прискорюватися чи схилятися в один бік, усвідомлювали це завдяки перегляду власних поз чи ходи на відео — і вчилися коригувати такі дії.

Кілька разів я брав Джонатана до Бет-Аврааму — він дуже хотів познайомитися з пацієнтами, про яких читав у «Пробудженнях». Його надзвичайно зацікавив той факт, що я мав можливість написати про цих людей і навіть зафільмувати їх і при цьому лишатися для них вартим довіри лікарем, а не пройдисвітом, який використав їх у своїх інтересах і зрадив. Вочевидь, він мав це на думці, коли вісім років по тому познайомився з Ієном Вотерменом, чоловіком, якому судилося змінити його життя.

Ієн, подібно до безтілесної жінки Крістіни, страждав від страшної сенсорної нейропатії. Він був здоровим дев’ят­над­ця­ти­річним парубком, який внаслідок вірусу раптово втратив здатність до пропріоцепції в усьому тілі нижче голови. У таких рідкісних випадках більшість людей заледве спроможні контролювати свої кінцівки і все, що їм лишається, це повзати або пересуватися на інвалідному візку. Проте Ієн знайшов чимало дивовижних способів справлятися з таким станом і міг вести відносно нормальне життя, попри глибинні неврологічні порушення.

Більшість дій, які ми робимо автоматично (без усвідомленого керування), Ієн може здійснити лише шляхом попереднього обмірковування і контролю. Під час сидіння він має свідомо тримати спину прямо, щоб не впасти вперед; ходити може лише з випрямленими ногами і повністю зосередивши погляд на цьому завданні. Нестачу «шостого чуття» — пропріоцепції — він має замінити зоровим сприйняттям. Таке зосередження і концентрація на цьому означають, що він не може запросто виконувати дві дії одночасно. Він може стояти або ж може говорити, проте для того, щоб стояти і говорити, він має на щось опиратися. На вигляд Ієн може здатися цілком нормальним, проте якщо раптово вимкнути світло, він безпорадно впаде на землю.

За довгі роки між Джонатаном та Ієном встановилися міцні глибокі стосунки, як між лікарем і пацієнтом, дослідником і предметом дослідження і дедалі більше як між колегами й друзями (сьогодні вони співпрацюють уже тридцять років). Упродовж цієї співпраці тривалістю в десятки років Джонатан написав десятки наукових статей і відому працю про Ієна «Гордість і щоденний марафон» (а зараз працює над її продовженням).[249]

У майбутньому мало що зворушувало мене настільки, як спостереження за Джонатаном, моїм студентом, який сам став відомим лікарем, фізіологом, письменником. Наразі він є автором чотирьох книг і понад сотні наукових статей.

Переїхавши у 1965 році до Нью-Йорка, я взявся досліджувати заміські дороги на мотоциклі, приглядаючи підходящі місця, куди можна було б часом зриватися на вихідні. Якось у неділю, перетинаючи Катскільські гори, натрапив на мальовничий старий дерев’яний готель «Лейк Джефферсон», над яким підносилося озеро. Він належав добродушній німецько-­американській парі, Лу і Берті Ґрапп, і невдовзі я з ними познайомився. Мене найбільше зачепило, що вони хвилювалися за мій мотоцикл і дозволили лишити його у холі. Згодом щовихідних він ставав звичним видовищем для місцевих. «Знову лікар приїхав», — казали вони, угледівши мотоцикл.

Особливо мені припали до душі суботні вечори у старому барі, де можна зустріти чимало колоритних особистостей, які пили й розповідали небувальщини. На стінах були розвішані світлини із зображенням готелю в часи його розквіту — 1920–30-ті роки. Я здебільшого писав у невеликій відгородженій ніші біля бару — там міг бути на самоті, невидимий нікому, і водночас мене зігрівало й збуджувало жваве життя бару.

Провівши там із десяток вихідних, я домовився із Ґраппами, що винайму кімнату у напівпідвальному приміщенні будинку, приїжджатиму й від’їжджатиму, коли мені заманеться, і зберігатиму там свої речі — переважно друкарську машинку й купальне спорядження. Я міг зупинятися у цій кімнаті, користуватися кухнею, баром і всіма вигодами готелю — і це лише за 200 доларів на місяць.

Життя біля озера Джефф було цілющим і скитницьким. Я відмовився від подорожей на мотоциклі на початку 1970-х років — транспортний потік у Нью-Йорку почав здаватися мені надто небезпечним, і їзда на мотоциклі більше не приносила задоволення, — проте я завжди мав підставку для велосипеда на автомобілі, і довгими літніми днями міг годинами крутити педалі. Я часто робив зупинку біля яблучного пресу поблизу готелю, набирав у дві дволітрові пляшки міцного сидру і вішав їх на кермо. Я обожнюю сидр, і поволі симетрично потягуючи його то з однієї, то з іншої пляшки і злегка хмеліючи, підтримував рівень рідини в організмі упродовж довгого дня на колесах.

Неподалік від готелю розташовувалася стайня, й іноді суботніми ранками я навідувався туди й годинку-другу їздив верхи на гігантському першероні[250] — спина його була така широка, що здавалося, наче їдеш верхи на слоні. Тоді я важив чимало — близько 115 кілограмів, однак ця величезна тварина немовби й не помічала моєї ваги. Думаю, саме такі коні возили лицарів та королів у повному обладунку. Я чув, що Генріх VIII у повному обладунку важив 225 кілограмів.

Утім найбільшою радістю було плавання у тихому озері, де часом траплялися поодинокі рибалки на гребних човнах, проте жодні моторні човни чи водні мотоцикли не становили загрози необачним плавцям. Час розквіту для готелю «Лейк Джефф» минув, і його вигадлива платформа для купання, плоти й альтанки були цілковито занедбані й потихеньку підгнивали. Втрачаючи відчуття часу, купаючись без страху й хвилювання, я розслаб­лявся, і це спонукало мій мозок працювати. Думки й образи, а часом і цілі абзаци впливали у мою свідомість, і я мав час від часу випливати на берег і переносити їх у жовтий записник, який завчасно клав на столик для перекусок біля озера. Іноді я так поспішав, що не мав часу, щоб витертися, і краплі стікали на записник.

Ми з Еріком Корном познайомилися ще у дитячих візочках (принаймні так нам розповідали) і тепер ми близькі друзі вже майже вісімдесят років. Ми часто разом подорожували, і у 1979 році попливли на кораблі до Голландії, де орендували велосипеди, щоб поїздити країною і повернутися до нашого улюбленого Амстердама. Я уже кілька років не відвідував Голландії — хоча Ерік, живучи в Англії, нерідко туди навідувався, — тож я був надзвичайно здивований, коли у кафе нам цілком відкрито запропонували канабіс. Ми сиділи за столиком, коли до нас підійшов молодий чоловік і натренованим жестом клацнув застібку такого собі складаного гаманця — всередині був із десяток чи й більше сортів марихуани й гашишу. У 1970-ті зберігання і вживання їх у помірних кількостях було вже абсолютно легальним.

Ми з Еріком придбали пакетик марихуани, забувши, однак, його викурити. Правду кажучи, взагалі забули, що він у нас був, аж поки не прибули до Гааги, звідки мали відплисти назад до Англії, і не надійшла черга митного контролю. Нам поставили низку стандартних запитань.

Митники поцікавилися, чи купували ми щось у Голландії, наприклад, алкоголь.

— Так, «Женевер», — відповіли ми.

— Цигарки?

— Ні, ми не курці.

— Марихуана?

— О, так, ми зовсім про неї забули.

— Ну що ж, ви мусите її викинути, перш ніж прибудете до Англії, — сказав митний інспектор. — Там вона поза законом.

Ми взяли цей пакетик із собою, збираючись трохи курнути на борту. Все-таки трохи покурили, а вміст пакетика, що лишився, викинули за борт. Напевно, затягнулися дещо більше, ніж «трохи». Ми обоє не курили вже багато років, до того ж марихуана виявилася значно міцнішою, ніж ми очікували.

За кілька хвилин я забрів до стернової рубки. Вона світилася у сутінках, що згущувалися довкола, і мала казковий вигляд. Капітан, тримаючи штурвал, керував судном, а поруч стояв маленький хлопчик років десяти, зачаровано розглядаючи капітанську форму, мідні й скляні прилади з круговими шкалами й спостерігаючи, як ніс корабля розрізає море. Я помітив, що двері незамкнені, тому також увійшов до рубки. Моя поява не збентежила ані капітана, ані хлопчика, тож тихо прилаштувався поруч із капітаном з іншого боку. Він показав нам, як керує кораблем, продемонстрував усі прилади, і ми з хлопчиком засипали його запитаннями. Ми так захопилися, що втратили відчуття часу й вкрай здивувалися, коли капітан повідомив, що вже наближаємося до Гарвіча, який знаходиться на британському узбережжі. Ми з хлопчиком полишили рубку — він подався до своїх батьків, а я — шукати Еріка.

Коли ж його знайшов, він мав змучений і стривожений вигляд і, побачивши мене, зітхнув з полегшенням. «Де ти був? — запитав він. — Скрізь тебе шукаю! Я вже думав, що ти вистрибнув за борт. Дякувати Богові, ти живий!» Я відповів йому, що непогано провів час у капітанському кубрику. А тоді, приголомшений глибиною його інтонацій і силою міміки, запитав: «Ти за мене хвилювався, направду хвилювався?!».

— Звичайно, — сказав Ерік. — Невже ти у цьому сумніваєшся?

Проте мені нелегко було повірити, що хтось за мене хвилюється. Гадаю, часом я не міг осягнути, наскільки сильно про мене непокоїлися батьки. Лише зараз, перечитуючи листи, які вони мені писали, коли я п’ятдесят років тому переїхав до Америки, розумію, як сильно вони насправді хвилювалися.

І наскільки сильно, можливо, про мене турбувалося багато інших людей. Цікаво, чи була ця уявна нестача уваги віддзеркаленням чогось такого, чого бракувало мені самому, або що я сам у собі придушував. Якось по радіо слухав передачу про спогади й думки людей, яких, як і мене, евакуювали під час Другої світової війни й які у ранньому віці були розлучені зі своїми сім’ями. Інтерв’юер висловився з приводу того, як цим людям вдалося дати собі раду з тими болючими, травматичними дитячими роками. «Так, — сказав один чоловік. — Проте мені досі важко даються три речі: прив’язуватися, належати й вірити». Думаю, до певної міри це справедливо і для мене.

У вересні 1978 року я надіслав Ленні ще одну частину рукопису «Ноги», а вона у відповідь написала, що, за її відчуттями, це має бути «щаслива невимушена книга» — вона з полегшенням сприйняла те, що я нарешті маю інші інтереси. Під кінець листа тітонька торкнулася сумної теми:

«Я готуюся лягати в лікарню — мій дуже хороший і вмілий хірург вважає, що настав час для важливої операції грижі стравохідного отвору діафрагми. Татко з Девідом налаштовані не надто схвально, проте я цілком у ньому впевнена».

Це був останній лист, який вона мені написала. Вона лягла у лікарню, а тоді все полетіло шкереберть. Те, що мало бути простою операцією, обернулося жахливим видаленням частини прилеглих внутрішніх органів. Дізнавшись про це, Ленні вирішила, що жити на внутрішньовенному харчуванні і з раком, що шириться організмом, немає сенсу. Вона вирішила припинити їсти і лише пити воду. Батько наполіг, щоб її оглянув психіатр, проте той сказав: «Вона найдієздатніша з усіх, з ким я мав справу. Ви маєте поважати її вибір».

Щойно дізнавшись про це, я вилетів до Англії і провів біля тітоньчиного ліжка багато щасливих, але невимовно сумних днів. Вона втрачала сили, та попри фізичну кволість до останнього повністю лишалася собою. Маючи повертатися до Штатів, я провів цілий ранок, визбируючи найрізноманітніше листя з дерев у Гемпстед-Гіті, яке тоді приніс їй. Ленні сподобалося це розмаїття, вона упізнала, з якого дерева кожен листочок, і сказала, що немовби знову потрапила до лісу Деламер.

Останнього листа я надіслав їй наприкінці 1978 року. Не знаю, чи вона його прочитала:

Моя найдорожча Лен!

Ми всі так сподівалися, що цього місяця ти підеш на поправку, але, на жаль, цього не сталося.

У мене серце розривається, коли я чую, що ти слабнеш, страждаєш, а тепер ще й волієш померти. Ти — людина, яка для багатьох завжди була джерелом сили, здатна постати перед лицем смерті, навіть обирати її, сміливо і зі спокоєм, змішаним, звичайно ж, із сумом від того, що все минає. Усім нам і мені зокрема ще тяжче змиритися з думкою про втрату тебе. Для мене ти завжди була однією з найдорожчих у світі.

Я попри все сподіватимуся, що ти витримаєш і знову зможеш повернутися до повноцінного життя. Та якщо цьому не судилося статись, я маю подякувати тобі, подякувати ще раз і востаннє — за те, що ти жила і була саме такою.

З любов’ю

Олівер

У звичайних повсякденних речах я людина сором’язлива — не вмію невимушено «теревенити»; часто не впізнаю людей (від цього потерпав усе життя, а зараз ситуація ще погіршилася після того, як у мене зіпсувався зір); мало обізнаний у поточних подіях і практично не цікавлюся ними — це стосується і політики, і суспільства, і теми статей. На додачу до всього я тепер ще й став тугий на вухо — так можна м’яко назвати прогресуючу глухоту. Враховуючи це, я намагаюся причаїтися у кутку, стати невидимим, сподіваюся, що мене не помітять. У 1960-ті, коли відвідував гей-бари задля нових знайомств, мене це взагалі мало не паралізувало, я забивався у куток, нестерпно страждав і за годину йшов звідти, сумний і самотній, проте відчував певне полегшення. Але якщо на вечірці чи деінде мені траплялася людина, яка поділяє якісь із моїх (зазвичай наукових) інтересів — вулкани, медузи, гравітаційні хвилі, та що зав­годно — я одразу ж втягуюся у жваву розмову (хоча через мить можу й не впізнати людину, з якою розмовляю).

Я майже ніколи не розмовляю з людьми на вулицях. Проте кілька років тому сталося місячне затемнення, і я вийшов надвір, щоб поспостерігати за ним через невеликий телескоп із двадцятикратним збільшенням. На тротуарі туди-сюди метушливо снували люди, і всі вони, здавалося, не помічали, що просто над ними відбувається таке надзвичайне небесне явище, тож я перепиняв їх зі словами: «Погляньте! Погляньте, що відбувається на місяці!» — і втискував їм до рук телескопа. Моя поява захоплювала людей зненацька, проте, заінтриговані моїм очевидно щирим піднесенням, вони підносили телескоп до очей, дивувалися і повертали його мені. «Ей, чоловіче, дякую, що дав змогу на це подивитися», або ж «От так штука! Дякую, що показав».

Проходячи повз автостоянку біля свого будинку, я побачив, як якась жінка і паркувальник страшенно сваряться. Наблизився до них і сказав: «На секунду припиніть сваритися — погляньте на місяць!». Вони, приголомшені, замовкли й почали розглядати затемнення, передаючи одне одному телескоп. А потім повернули його мені, подякували і одразу ж продовжили свою агресивну суперечку.

Подібний випадок трапився кілька років тому, коли я працював над «Дядьком Вольфрамом» і писав розділ про спектроскопію. Я полюбляв блукати вулицями з крихітним кишеньковим спектроскопом, розглядаючи крізь нього різні джерела світла й милуючись розмаїтими спектральними лініями — сліпучо золотавою лінією від світла натрієвих ламп, червоними смужками від неонового освітлення, змішаними кольорами галоген-ртутних ламп і їхніх рідкоземельних люмінофорів. Коли проходив повз бар у своєму кварталі, мою увагу привернуло розмаїття кольорових вогників усередині, тож я притиснув спектроскоп до вікна, щоб їх роздивитися. Очевидно, відвідувачів закладу занепокоїла ця дивна поведінка, і їм було не до вподоби, що я розглядаю те, що діється всередині (як їм здавалося), за допомогою специфічного приладу. Тож я сміливо зайшов усередину — це був гей-бар — і сказав: «Ану всі припинили говорити про секс! Краще погляньте на дещо дійсно цікаве!». Вони приголомшено затихли, проте знову мій дитячий, щирий захват узяв гору, і всі почали передавати один одному спектроскоп, вигукуючи: «Ого! Круто!». Коли кожен подивився у спектроскоп, його зі словами подяки повернули мені, після чого розмови про секс відновилися.

Над книгою про «Ногу» промучився ще кілька років, і нарешті у січні 1983 року надіслав Коліну завершений рукопис. Відколи я узявся за її написання, минуло майже дев’ять років. Кожен розділ книги акуратно набрано на папері різного кольору, притому що весь рукопис налічував понад 300 тисяч слів. Коліна такий розмір страшенно обурив, і редагування фактично затяглося на весь рік. Зрештою першу версію було урізано більш ніж у п’ять разів, і остаточний варіант налічував усього 58 тисяч слів.

Однак я з величезним полегшенням повністю передав права на книгу Коліну. Мені так і не вдалося позбутися забобонного відчуття, що нещасний випадок, який трапився зі мною у 1974 році, тільки й чекав слушної нагоди повторитися — так і станеться, якщо я не звільнюся від нього, описавши все назагал у книзі. Тепер справу було зроблено, і наді мною більше не нависала небезпека повторення цієї історії. Але підсвідомість хитріша, ніж ми собі уявляємо, і десять днів по тому — я тоді був у Бронксі, і все кругом закрижаніло — примудрився винятково незграбно впасти й спричинити повторення нещасного випадку, якого так боявся.

Я тоді заїхав на заправку у Сіті-Айленді. Простягнувши оператору кредитку, гадав, що просто відчиню двері й підведуся, щоб випрямитися. Вибравшись із машини, в ту саму мить послизнувся на клаптику чорної криги, і коли оператор повернувся з чеком, я лежав на землі, наполовину застрягнувши під машиною.

— Що ви робите? — запитав він.

— Приймаю сонячні ванни, — відповів я.

— Ні-ні, що сталося? — знову запитав він, на що я відповів:

— Я зламав руку й ногу.

— Ви, певно, знову жартуєте, — недовірливо сказав оператор.

— Ні, цього разу не жартую. Ви б краще викликали швидку.

Коли мене привезли до лікарні, хірург-резидент поцікавився:

— А що це написано у вас на тильному боці руки?

(Я написав там літери «С», «Ш», «Б».)

— Я маю пацієнтку з галюцинаціями, вона страждає на синдром Шарля Бонне.[251] Я якраз їхав до неї.[252]

— Докторе Сакс, тепер ви самі є пацієнтом, — відповів лікар.

* * *

Коли Колін почув, що я у лікарні, — а я ще був там, коли надійшли пробні відбитки «Ноги» — він сказав: «Олівере! Ти б усе віддав за примітку».

Між 1977-м і 1982 роками книгу «Нога як точка опори» було нарешті завершено, частину її я дописував на озері Джефф. Джим Сілберман, мій редактор і видавець в Америці, був збентежений, отримавши від мене розділ про озеро Джефф. За його словами, йому вже тридцять років не надсилали текстів, написаних від руки, а мій рукопис виглядав так, наче його впустили у ванну. Сілберман сказав, що його доведеться не просто друкувати на машинці, а розшифровувати, і надіслав його своєму колишньому редактору Кейт Едґар, яка тепер працювала позаштатно у Сан-Франциско. Мій нерозбірливий, у водяних патьоках рукопис із кострубатими, недосконалими реченнями, стрілками й нерішучими викресленнями повернувся прекрасно надрукованим, до того ж у супроводі мудрих редакторських коментарів. Я написав міс Едґар, що, на моє переконання, вона виконала дивовижну роботу над таким складним рукописом, і попросив зазирнути до мене, якщо вона повернеться на Східне узбережжя.

Кейт приїхала наступного року, у 1983-му, і відтоді працює зі мною як редактор. Своїми чернетками, бувало, зводив з розуму Мері-Кей чи Коліна, проте тепер я щасливий, що упродовж останніх тридцяти років Кейт працює зі мною, як колись вони, і приводить мої численні чернетки до ладу, видобуває з них сутність, перетворює їх на зв’язне ціле. (До того ж, вона стала дослідницею і моєю супутницею — під час написання наступних книг, під час прийому пацієнтів вона слухає мої історії і поділяє зі мною різні пригоди — від вивчення мови жестів до відвідування хімічних лабораторій).



Питання ідентичності

Попри те, що на написання книги «Нога як точка опори» я витратив майже десять років, упродовж цього часу продовжував досліджувати інші теми, головною серед яких був синдром Туретта.

У 1971 році до мене повторно звернувся Ізраїль Шенкер, журналіст «Нью-Йорк таймс», який приїздив до Бет-Аврааму влітку 1969 року й опублікував велику статтю про первинні ефекти леводопи. Тоді він зателефонував ще раз, щоб запитати про стан пацієнтів.

Я відповів, що багатьом із них до вподоби тривале «пробудження» після вживання препарату, проте у декого ці ліки викликають дивні ускладнені реакції. Я зазначив, що, передусім, вони страждали на тик. Багато з них почали робити різкі конвульсивні рухи або ж видавати неприємні звуки — часом це були лайливі слова-паразити. Я гадав, що ймовірною причиною цього є вибухове збудження підкіркових механізмів, що зазнали ушкоджень через первинну хворобу, а тепер їх розворушувало безперервне стимулювання леводопою. Тому вказав Шенкеру на те, що, враховуючи цей тик і лайку, деякі пацієнти з постенцефалітичним синдромом демонстрували ознаки захворювання, схожого на рідкісний синдром Жилля де ла Туретта. Насправді мені ніколи не траплялося мати справу з людьми, які страждають на це захворювання, але я про них читав.

Отже, Шенкер прибув до лікарні для спостереження й опитування пацієнтів. Напередодні виходу статті у друк я поспішив до кіоску на Аллертон-авеню за примірником ранкової газети.

Шенкер докладно змалював усі нюанси того, що він називав «дивовижною топографією тику». Він звернув увагу на те, що в однієї з жінок тик характеризувався замружуванням очей, і їй вдавалося перетворити його на стискання кулаків, а інша пацієнтка могла позбутися проявів тику, зосередившись на в’язанні чи роботі на друкарській машинці.

Після публікації статті до мене почали надходити численні листи від людей з різноманітними формами тику, які хотіли почути точку зору фахівця. На мою думку, влаштувати для них прийом було б недоречно, оскільки це можна розцінювати як отримання прибутку від публікації в газеті. (Тут, напевно, в мені відгукувалося те, як відреагував мій батько на рецензію на «Мігрень», опубліковану раніше того ж року у «Таймс».) Серед моїх дописувачів був один наполегливий молодий чоловік, який мене зачепив, і його я таки прийняв. Рея переслідував конвульсивний тик — він називав це «тикозною дотепністю» і «дотепною тикозністю» (себе він називав «дотепним тикозним Реєм»). Мене надзвичайно вразило те, що з ним відбувалося — не лише блискавичний тик, але й швидкість думки й гострота розуму, так само як і способи, які він винайшов, щоб справлятися зі своїми проявами синдрому Туретта. Рей мав прекрасну роботу й був щасливий у шлюбі, проте не міг пройтися вулицею, щоб на нього не витріщалися всі довкола. Він був мішенню здивованих чи несхвальних поглядів із п’яти років.

Рей часом розглядав своє туреттичне «я» (яке він нарік «містер Т.»), як щось відмінне він його «дійсного „я“», майже як Франсес Д., зазвичай мовчазна й стримана леді з постенцефалітичним синдромом, яка вважала, що має «дике „я“ на допі», що дуже відрізняється від її культурного «справжнього» «я». Туреттичне «я» зробило Рея імпульсивним і розгальмованим, забезпечило йому блискавичну дотепність і швидкість реакції загалом. Він практично завжди вигравав у настільний теніс, не стільки завдяки майстерності, скільки через надзвичайну швидкість і непередбачуваність подач та прийомів. (Раніше я спостерігав подібну ситуацію з постенцефалітичними пацієнтами — перш ніж їх охоплював паркінсонізм і катактонічний ступор, вони мали схильність до гіперрухливості й збудження, а в такому стані могли перевершувати звичайних людей під час гри у футбол). Швидкість психологічних реакцій та імпульсивність Рея у поєднанні з музикальністю дозволяли йому створювати віртуозні імпровізації на барабанах.

Я гадав: те, що побачив улітку й восени 1969 року, спостерігаючи за постенцефалітиками, мені вже ніколи не трапиться. Тепер же, після зустрічі з Реєм, усвідомив, що синдром Туретта був іще одним, можливо, настільки ж рідкісним і цінним (і певною мірою спорідненим) предметом для дослідження.

Наступного дня після зустрічі з Реєм я, як мені здалося, помітив на вулицях Нью-Йорка трьох людей із таким же синдромом, а через день — іще двох. Мене це вразило, оскільки, за описами, синдром Туретта був надзвичайно рідкісним захворюванням, і його діагностували в одного чи двох пацієнтів на мільйон. Але тоді я усвідомив, що ця недуга є принаймні у тисячу разів поширенішою. Я думав, що був сліпим, оскільки не помічав цього раніше, але зустріч із Реєм налаштувала, так би мовити, моє неврологічне око так, що тепер уже міг розгледіти цю хворобу.

Я гадав, що є чимало людей, подібних до Рея, і мріяв про те, що можна зібрати їх докупи так, щоб вони усвідомили свою фізіо­логічну й психологічну подібність й утворили щось на кшталт братньої спільноти. Навесні 1974 року я виявив, що ця мрія вже втілилася в реальність: двома роками раніше група батьків, чиї діти страждали від цієї недуги, у Нью-Йорку зас­нували Асоціацію синдрому Туретта (АСТ), але наразі вона налічувала близько двадцяти дорослих із цим захворюванням. У 1973 році у мене на прийомі була маленька дівчинка з синдромом Туретта, а її батько, психіатр, один із засновників АСТ, запросив мене на зібрання.

Хворі на синдром Туретта часто надзвичайно підвладні гіпнозу й сугестії, схильні до мимовільного наслідування і копіювання. Я про це довідався на тому першому зібранні АСТ. У певний момент до підвіконня ззовні зали засідань підлетів голуб, махав та тріпотів крилами, і зрештою прилаштувався на підвіконні. Переді мною сиділо семеро чи восьмеро туреттиків, і я бачив, як дехто з них робить «тріпотливі» рухи руками й лопатками, наслідуючи голуба й одне одного.

Під кінець 1976 року на одному із зібрань АСТ до мене підійшов юнак, якого звали Джон П. і сказав: «Я найвизначніший туреттик у світі, маю найскладнішу картину синдрому з усіх, які вам коли-небудь доведеться побачити. Я можу розповісти вам про синдром Туретта те, що більше нікому не відомо. Хочете я буду вашим зразком для дослідження?». Ця пропозиція, у якій по-чудернацькому змішалися претензійність і самозаперечення, заскочила мене зненацька, втім запропонував зустрітися у мене в кабінеті, після чого вирішити, чи буде подальше вивчення плідним. Він звернувся до мене не як людина, яка потребує допомоги чи лікування, а як об’єкт дослідження.

Побачивши швидкість і складність його тиків і словесних висловлювань, я подумав, що під час прийому варто було б мати під рукою відеомагнітофон, тож домовився про оренду найкомпактнішого на ті часи магнітофона — «Соні Портапак» (він важив близько дев’яти кілограмів).

Ми провели два ознайомлювальних сеанси — Джон говорив цілковиту правду. Я направду ніколи не бачив такої складної і серйозної картини, як та, яку він мені показав і з якою мав жити — навіть не читав і не чув нічого, що хоча б віддалено нагадувало її; подумки уже охрестив це «надсиндромом Туретта». Тішився, що роблю відеозаписи, позаяк деякі з його тиків і дивакуватих елементів поведінки проявлялися за долю секунди, а часом два чи й більше відбувалися одночасно. Неозброєним оком важко було охопити всі прояви захворювання, та завдяки магнітофону я міг упіймати їх усі й передивитися у сповільненій зйомці чи окремими кадрами. Також міг переглядати відео разом із Джоном, який часто розповідав мені, про що він думав чи що відчував під час того чи іншого нападу. Таким чином, думав я, варто вміти аналізувати тики подібно до того, як аналізують сновидіння. Напевно, тики можна назвати «легким шляхом» до підсвідомості.

Пізніше я відмовився від цієї думки через те, що, як мені здавалося, більшість тиків і різновидів тикозної поведінки (стрімкі випади, стрибки, гавкання) виникають як реакційні чи спонтанні збудження стовбура мозку чи смугастого тіла і в цьому розумінні є біологічно, але не психічно зумовленими. Проте траплялися очевидні винятки, особливо що стосується копролалії — непереборного судомного вживання слів-паразитів чи нецензурної лайки (і її рухового еквіваленту — копропраксії, або ж потягу до непристойного жестикулювання). Джон полюб­ляв привертати увагу, дратувати чи ображати інших. Манія випробовувати межі суспільства, межі пристойності не є рідкістю серед людей із синдромом Туретта.

Найбільше мою увагу привернув дивний звук, який Джон часто видавав під час нападів тику. Я записав це на плівку, а тоді відтворював у сповільненій зйомці, розтягуючи звуки, і зрозумів, що це насправді німецьке слово — «verboten!»[253] — тикозною швидкістю вимови зіжмакане до єдиного нерозбірливого шуму. Коли ж сказав про це Джону, він відповів, що цим словом німецькомовний батько звертався до нього, коли він мав тики в дитинстві. Я надіслав копію цього запису Лурії, який захоплено назвав це «інтроекцією батькового голосу у вигляді тику».

Я почав схилятися до думки, що чимало різновидів тику і тикозної поведінки трималися десь посередині між мимовільним і зумисним, десь поміж рефлексами й діями, підкіркові за походженням, але часто наділені значенням і зумисністю — свідомою чи підсвідомою.

Якось улітку — Джон тоді саме був у мене в кабінеті — у відчинене вікно залетів метелик. Джон почав наслідувати, як він зиґзаґоподібно кружляє по кімнаті, різкими, безладними рухами голови й очей, виливаючи потік ніжностей і проклять. Він невпинно повторював: «Хочу тебе поцілувати, хочу тебе вбити», — згодом редукувавши це до «поцілувати тебе, вбити тебе, поцілувати тебе, вбити тебе». Через дві-три хвилини цієї метушні — здавалося, що поки метелик кружлятиме довкола, він не спиниться — я жартома сказав: «Якби ви справді зосере­дилися, то не помітили б цього метелика, навіть якби він опустився вам на носа».

Варто було мені це вимовити, як він схопився за кінчик носа й щосили рвонув його, немовби намагаючись зігнати величезного метелика, який був усівся туди. Я задумався, чи його бурхлива туреттична уява перетворилася на галюцинацію, змусивши Джона прийняти уявного метелика за справжнього й немовби насправді відчути його дотик на своїй шкірі. Складалося враження, що переді мною наяву розігрується якесь нічне жахіття.

Я напружено працював із Джоном в перші три місяці 1977 року, і це викликало відчуття дива, відкриття й інтелектуального збудження — ще сильніше за все, що відчував із літа 1969 року, коли почали пробуджуватися пацієнти, які страждали на постенцефалітичні синдроми. Я надзвичайно гостро відчув те саме, що й після зустрічі з Реєм — маю написати книгу про синдром Туретта. Я думав про те, щоб написати книгу, в якій Джон був би головним персонажем — можливо, моя розповідь мала б вигляд збірного опису або ж фактичного змалювання «дня з життя» людини з граничними проявами синдрому Туретта.

Також я вважав, що після такого обнадійливого початку надзвичайно інформативним буде повноцінне комплексне обстеження, але застеріг Джона, що це буде по суті дослідженням, вивченням, а якогось терапевтичного ефекту очікувати не слід. Відповідно, обстеження має нагадувати «Розум мнемоніста» Лурії чи Фройдове «Тлумачення сновидінь». (Я постійно тримав ці дві книги з собою упродовж кількох місяців, коли ми проводили це «туреттичне дослідження».)

Щосуботи приймав Джона у себе в кабінеті, роблячи відеозаписи наших сеансів із двох ракурсів одночасно — одну камеру було спрямовано на обличчя і руки Джона, а інша знімала нас обох із ширшого кута огляду.

По дорозі до мене суботніми ранками Джон часто зупинявся біля італійської бакалійної крамниці й купував собі сандвіч і колу. Це була популярна бакалія, у якій завжди юрмилися люди — Джон завжди міг їх описати, чи радше дивовижним чином персоніфікувати так, що вони поставали немов реальні. Я читав Бальзака й процитував Джону його слова: «У моїй голові — все суспільство».

«У моїй також, — сказав Джон. — Проте у формі наслідування». Ці миттєві мимовільні імітації й наслідування нерідко мали відтінок пародії і глузування, тому люди, які оточували Джона, часом кидали на нього вражені чи обурені погляди, які він, своєю чергою, наслідував чи пародіював. Сидячи в кабінеті й слухаючи, як він змальовує і зображає подібні сцени, я почав задумуватися над тим, щоб піти з ним і побачити їх на власні очі.[254] Ця ідея викликала у мене значний сумнів — я не хотів, щоб Джон соромився від усвідомлення того, що він увесь час є об’єктом спостереження (чи, якщо бути точним, об’єктом запису на камеру, якщо б я взяв із собою «Портапак»), до того ж я не хотів втручатися у його життя поза нашими суботніми зустрічами. Однак я вважав, що запис дня чи тижня з життя такого надтуреттика матиме значну цінність — він зможе доповнити клінічні й феноменологічні кабінетні спостереження антропологічною й етіологічною перспективами.

Далі я зв’язався з командою творців антропологічного документального кіно — вони саме повернулися зі зйомок племені у Новій Гвінеї, — їх заінтригувала думка про існування свого роду медичної антропології. Проте вони захотіли 50 тисяч доларів за тиждень зйомки, а я не мав таких коштів — це було більше, ніж я заробляв за весь рік.

Я озвучив це Дункану Далласу (мені було відомо, що Йоркширське телебачення часом надає гранти для документальних польових досліджень), на що він відповів: «Чому б мені на нього не поглянути?». За кілька тижнів Дункан прибув до мене й погодився, що Джон був несхожим на все, що йому доводилося бачити до того, що він вміє чітко висловлюватися і добре подавати себе. Дункан захотів зняти про нього повнометражний документальний фільм, і Джон, який бачив документальний фільм «Пробудження», був у захваті від цієї думки. Однак на той момент я вже не почувався настільки захопленим й мене дещо турбував надмірний ентузіазм і, напевно, очікування Джона від своєї ролі. Я хотів далі провадити з ним спокійну дослідницьку роботу, а він мріяв про головну роль у документальному фільмі.

За його словами, йому було до вподоби «грати», влаштовувати «сцени», бути центром уваги, але потім він уникав тих місць, де він хоча б раз таку сцену влаштував. Як він сприйме те, що деякі з цих «сцен» чи «вистав» — ексгібіціоністських, однак зумовлених нападами тику — буде записано на відео, що їм буде надано незмінної форми, яку він не зможе знищити? Ми утрьох все ретельно обговорювали під час ознайомлювального візиту Дункана, і останній доклав усіх зусиль, щоб запевнити Джона, що той зможе приїхати до Англії й на будь-якому етапі долучитися до монтажу фільму.

Зйомки завершилися влітку 1977 року, і Джон був у захваті: демонстрував тики й гримаси, керований своєю недугою, проте водночас грайливий, — блазнював, імпровізував, наслідував за наявності публіки, почасти висловлювався обережно, розважливо й часто дуже зворушливо про життя людей, подібних до нього самого. Ми всі вважали, що зрештою отримаємо визначний, але виважений і дуже людяний документальний фільм.

Після зйомок ми з Джоном повернулися до наших спокійних спільних сеансів, але тепер я спостерігав у ньому певну напруженість — стриманість, якої не помічав раніше, і коли його запросили до Лондона для активної участі у процесі монтажу, він відхилив пропозицію.

Фільм показали по британському телебаченню на початку 1978 року. Він отримав велику кількість відгуків — усі вони були позитивними, — і до Джона посипалися численні листи від глядачів, які співпереживали й захоплювалися ним. Спершу він дуже пишався цим фільмом і показував його друзям і сусідам, проте згодом його охопила глибока стурбованість, до того ж Джон розгнівався і висунув претензії мені, заявивши, що я «продав» його ЗМІ (забуваючи при цьому, що це саме він найбільше хотів знятися у фільмі, і саме я висловлював застереження). Він зажадав, щоб фільм було вилучено з показу і щоб його більше ніколи не демонстрували знов, це ж саме стосувалося і зроблених мною відеозаписів (тоді їх налічувалося понад сотня). Джон заявив: якщо хоча б колись фільм знову покажуть або якщо я оприлюдню записи, він прийде й уб’є мене. Мене це дуже шокувало й спантеличило — і налякало також, — однак я пішов йому назустріч, і цей документальний фільм більше ніколи не транслювали по телебаченню.

Але, на жаль, цим Джон не задовольнився. Він почав телефонувати мені з погрозами — спочатку вони складалися з трьох слів: «Пам’ятайте про Туретта». Він знав, що мені чудово відомо: самому Жилю де ля Туретту одна з пацієнток вистрелила в голову.[255]

В обставинах, що склалися, я не міг показати плівки із записом Джонової поведінки навіть своїм колегам, і це мене невимовно засмучувало, оскільки розумів, що це — надзвичайно цінний матеріал, здатний пролити світло не лише на численні складові синдрому Туретта, а й на мало досліджувані аспекти неврології і людської природи загалом. Я гадав, що міг би написати цілу книгу про п’ять секунд цього відеозапису, проте так цього і не зробив.

Раніше написав статтю про Джона для «Нью-Йорк рев’ю оф букс» — її вже було здано у коректуру, проте я скасував публікацію, побоюючись, що це розлютить його.

Більше я збагнув, коли під час психіатричного зібрання восени 1977 року відбувався показ документального фільму «Пробудження», який раз у раз хтось переривав. Виявилося, що це сестра Джона. Пізніше ми з нею поговорили, і вона сказала, що вважає сам фільм і демонстрацію у ньому таких пацієнтів «шокуючим явищем». Її стурбувало, що брата покажуть по телевізору. Жінка додала, що таких людей потрібно ховати від сторонніх очей. Я почав розуміти, хоча й запізно, Джонове двоїсте ставлення до зйомки у фільмі — потяг до того, щоб його побачили, бажання виставити себе на публіку й водночас сховатися від чужого ока.

У вісімдесятому році для того, щоб відволіктися від невдалих спроб із «Ногою», я написав замітку про Рея, чарівного дотепного тикозника, за яким спостерігав майже десять років. Мене тривожило, як Рей відреагує на те, що я про нього пишу, тож запитав про його думку з приводу публікації і запропонував прочитати йому свою замітку.

«Ні, все добре. Можете не читати», — відповів він.

Коли ж почав наполягати, він запросив мене до себе на обід, після якого я міг прочитати те, що написав, йому з дружиною. Під час читання Рей раз у раз судомно смикався, а у певну мить вигукнув: «Ви дозволяєте собі нечемно поводитися!».

Я зупинився і витяг червоний олівець зі словами: «Що треба видалити? Як скажете, так і буде».

Проте він відповів: «Продовжуйте... читайте далі».

Коли я дочитав до кінця, він сказав: «Усе абсолютно правильно. Однак не друкуйте це тут. Опублікуйте в Лондоні».

Я надіслав замітку Джонатану Міллеру. Вона йому сподобалася, і він переслав її Мері-Кей Вілмерс, яка разом із Карлом Міллером, шурином Джонатана, незадовго до того заснувала «Лондон рев’ю оф букс».

«Дотепний тикозний Рей» — це було для мене писанням цілком нового штибу. Це була перша написана мною всеосяжна історія хвороби про те, як людина може жити повноцінно, попри складне неврологічне становище — і те, як її було сприйнято, надихнуло мене описувати більше подібних історій хвороб.

* * *

У 1983 році Елхонон Ґолдберґ, мій друг і колега, який навчався у Москві під началом Лурії, поцікавився, чи можу я разом із ним провести у Медичному коледжі Альберта Ейнштейна семінар, присвячений новій галузі — нейропсихології, зачинателем якої був Лурія.

Темою цього зібрання були агнозії — позбавлене сенсу сприйняття чи неправильне сприйняття; був момент, коли Ґолдберґ звернувся до мене й попросив навести приклад оптичної агнозії. Я одразу ж подумав про одного зі своїх пацієнтів — викладача музики, який втратив здатність візуально впізнавати своїх студентів (як і будь-кого іншого). Далі описав, як доктор П. поплескував по «головах» водорозбірних кранів чи лічильників сплати за паркування, приймаючи їх за дітей, чи люб’язно звертався до кулястих ручок на меблях і страшенно дивувався, чому вони не відповідають. Я розповів, що в якийсь момент він навіть прийняв голову своєї дружини за капелюха. Попри свою повагу до серйозного професора, студенти не могли стримати сміх, чуючи про таку комічну ситуацію.

Тоді я не мав на думці доповнювати свої нотатки історією доктора П., проте коли розповідав про нього студентам, наша зустріч зринула у мене в пам’яті. Того ж вечора записав його історію хвороби, назвав її «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха» і відправив до «Лондон рев’ю оф букс».

Мені й на думку не спало, що ця розповідь може стати заголовною у моїй збірці історій хвороб.

* * *

Улітку 1983 року на місяць поїхав до центру «Блу маунтін» — спільноти художників і письменників. Центр розташований на озері, що прекрасно підходить для плавання, і, крім того, у мене був із собою гірський велосипед. Я ще ніколи не перебував у подібному оточенні письменників і художників, і мені подобалося поєднувати роздуми і письмо наодинці з собою із товариським спілкуванням з іншими мешканцями за вечерею наприкінці дня.

Щоправда, упродовж перших двох тижнів свого перебування я був цілковито скутим і мучився від страшного болю: перестарався під час їзди на велосипеді, тому мені заклинило спину. На шістнадцятий день я натрапив на мемуари Луїса Бунюеля,[256] у яких вичитав фразу, де він висловлює страх втрати пам’яті й індивідуальності, як сталося з його літньою матір’ю, яка хворіла на слабоумство. Це раптом нагадало мені про Джиммі, моряка, котрий страждав на амнезію, що його я почав спостерігати у 1970-ті. Я одразу ж розпочав роботу: упродовж дванадцяти годин писав про Джиммі і до настання сутінок завершив його історію, назвавши її «Заблукалий мореплавець». Від сімнадцятого до тридцятого дня не написав жодного слова. Коли мене пізніше запитували, чи «плідно» я провів час у «Блу маунтін», то не знав, що відповідати: мав один надзвичайно плідний день і двадцять дев’ять абсолютно непродуктивних.

Я запропонував цю історію Бобу Сілверсу з «Нью-Йорк рев’ю оф букс». Вона йому сподобалася, та він висловив цікаву думку. «Можете показати свої записи про цього пацієнта?» — запитав він. Проглянувши консультаційні записи, які я робив під час кожного прийому Джиммі, Сілверс зазначив: «Багато з них є яскравішими й безпосереднішими за ті, що ви передали мені. Чому б вам не поєднати їх так, щоб ваша оповідь містила одночасно і думки, що виникли у вас одразу після огляду пацієнта, і міркування через багато років?».[257] Я дослухався його поради, й історія була опублікована у лютому 1984 року. Це неабияк мене підбадьорило, і упродовж наступних півтора року я надіслав йому ще п’ять історій, що згодом стали ядром книги «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха». Дружба й підтримка Боба, а також його безмежно дбайливе й конструктивне редагування є направду легендарними — якось під час мого перебування в Австралії він зателефонував, щоб запитати, як я поставлюся до того, що він замінить кому на крапку з комою. Крім того, саме він наштовхнув мене на думку написати чимало есеїв, за які я інакше б і не взявся.

Я і далі видавав окремі історії (деякі у «Нью-Йорк рев’ю оф букс», інші — у різних журналах на кшталт «Саєнс» і «Ґранта») і спершу навіть не думав, що вони можуть бути у певний спосіб поєднані. Колін і Джим Зільберман, мій американський видавець, вбачали у них певну настроєву й почуттєву єдність, але я не був певен, що їх можна об’єднати у книгу.

В останні чотири дні 1984 року я написав іще чотири історії, що потім увійшли до книги «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха», задумуючи об’єднати їх у тетралогію, і, може, навіть у невелику книгу з назвою «Світ простоти».

Наступного місяця я навідав свого друга Джонатана Мюллера, який працював неврологом у лікарні VA у Сан-Франциско. Під час прогулянки парком Пресідіо, на території якого була розташована лікарня, він розповів, що цікавиться природою чуття нюху. У відповідь я розповів йому дві історії. Одну з них про чоловіка, який попри повну й невідворотну втрату нюху через травму голови почав уявляти запахи, властиві конкретним ситуаціям (чи, радше, переживати галюцинацію) — наприклад, бачачи, як вариться кава, він міг уявити, як вона пахне. Інша історія була про студента-медика, у якого через пристрасть до амфетаміну розвинувся надзвичайно чутливий нюх (насправді це була історія мого власного досвіду, хоча у «Капелюсі» я назвав студента Стівеном Д.). Наступного ранку, дуже довго сидячи за сніданком у в’єтнамському ресторані, я записав обидві історії, об’єднав їх під одним заголовком («Собака під шкірою») і відправив своїм видавцям. Я відчував, що «Капелюху» чогось бракує, і цю лакуну заповнив «Собака».

Після того мене охопило чудесне відчуття завершеності й звільнення. Я дописав книгу «клінічних історій», був вільною людиною і міг собі дозволити справжній відпочинок, якого не мав уже з десяток років. Знічев’я вирішив відвідати Австралію — я там ніколи не був, до того ж у Сіднеї живе мій брат Маркус із дружиною та дітьми. З його родиною ми зустрічалися, коли вони приїздили на золоту річницю весілля батьків у 1972 році, але відтоді їх не бачив. Я подався до Юніон-сквер у Сан-Франциско, де розташований офіс «Куантес»,[258] показав свій паспорт і сказав, що хочу полетіти до Сіднея першим доступним рейсом. «Без проблем», — відповіли у компанії, місць було достатньо, і в мене якраз лишався час, щоб заїхати в готель і згребти речі, після чого одразу ж попрямував до аеропорту.

Це був мій найдовший у житті переліт, проте час промайнув швидко, оскільки я жваво нотував у щоденник, і за чотирнадцять годин ми прибули до Сіднея. Коли робили коло над містом, я упізнав знаменитий міст і оперний театр. Я дав паспорт для контролю й збирався рушити далі, коли прикордонник запитав: «А віза?».

«Віза? — здивувався я. — Яка віза? Мені про це ніхто не сказав». Прикордонник, який перед тим був налаштований цілком дружелюбно, враз посуворішав: навіщо я прилетів до Австралії? Чи міг тут хтось поручитися за мене? Я відповів, що в аеропорту на мене чекає брат із родиною. Мені сказали присісти, поки його розшукали й пересвідчилися у чесності моїх намірів. Потім видали тимчасову візу на десять днів і після цього висунули попередження: «Ніколи так більше не робіть, інакше ми одразу ж вишлемо вас назад до Штатів».

Десять днів в Австралії сповнили мене сильним відчуттям радісного відкриття — я відкрив для себе брата, якого заледве знав (Маркус на десять років старший за мене і подався до Австралії у 1950-му); невістку Ґей, з якою я одразу ж зміг почуватися мов удома (вона поділяла мою пристрасть до мінералів і рослин, плавання і пірнання); юних племінника й племінницю, які подружилися зі своїм новим (і, на їхній погляд, екзотичним) дядьком.

Із Маркусом я шукав і зрештою знайшов стосунки, яких, як факт, ніколи не мав із братами в Англії. Це були взаємини, яких не міг мати з Девідом, котрий був настільки несхожим на мене — жвавим, чарівним, товариським; чи з Майклом, загрузлим у глибинах шизофренії. Я відчував, що з Маркусом — тихим, схильним до науки, задумливим і теплим — можу мати глибший зв’язок.

Крім того, я закохався у Сідней, а пізніше — в національний парк Дейнтрі та Великий бар’єрний риф у Квінсленді, що видався мені приголомшливо прекрасним і дивним. Розглядаючи унікальну австралійську флору й фауну, я згадав, як Дарвін був настільки вражений рослинами й тваринами Австралії, що записав у щоденнику: «Вочевидь, до роботи тоді бралися двоє окремих Творців».

* * *

Після злетів і падінь, що ми з Коліном пережили, працюючи над «Пробудженнями» й «Ногою», наші стосунки стали легшими. Якщо редагування «Ноги», що тривало роками, мало не вбило нас обох, то робота над «Капелюхом», як ми обоє називали цю книгу, була простою і відкритою. Багато історій із «Капелюха» вже надруковані, і Колін, окрім редагування решти, підказав, як можна розбити їх на чотири групи зі вступом до кожної.

Колін видав книгу в листопаді 1985 року, всього за шість місяців після завершення рукопису. Американське видання побачило світ у січні 1986-го зі скромним початковим накладом у 15 тисяч примірників.

«Нога» продавалася не надто добре, і ніхто не очікував, що книга неврологічних історій матиме комерційний успіх. Однак за кілька тижнів «Самміту» довелося випустити ще один наклад, а згодом — ще один. Поголос про книгу ширився, збільшуючи її популярність, й у квітні вона абсолютно неочікувано увійшла до списку бестселерів «Нью-Йорк таймс». Я гадав, що це якась помилка чи тимчасовий сплеск, але книга трималася у списку бестселерів упродовж двадцяти шести тижнів.

Найбільше схвилювало й здивувало мене навіть не те, що книга стала «бестселером», а потік листів до мене після її виходу. Багато хто з дописувачів зіткнувся з проблемами, які я змалював у «Капелюсі» — розлад сприйняття облич, музичні галюцинації тощо, — про які, однак, вони не зізнавалися нікому, а подекуди навіть і самим собі. Інші ж запитували про людей, яких я описав.

«Як там Джиммі, заблукалий мореплавець? — писали вони. — Передавайте йому привіт і найкращі побажання». Для них Джиммі, як і багато інших персонажів книги, існував насправді. Правдивість ситуацій і боротьби цих людей зворушувала серця й розум багатьох читачів. Вони могли уявити себе на місці Джиммі тоді, як гранично скрутне становище пацієнтів у «Пробудженнях» було практично нереально уявити навіть найспівчутливішим читачам.

Деякі оглядачі вважали, що я спеціалізуюся на «химерному» й «екзотичному», але я мав протилежну думку. Я розглядав ці історії хвороб як «типові» — мені дуже подобався вислів Вітґенштайна[259] про те, що книга має складатися з прикладів — і мав надію, що, можливо, змальовуючи стани виняткової тяжкості, можна не лише описати досвід людини з неврологічним захворюванням і його наслідки, а й пролити світло на ключі й, можливо, неочікувані аспекти будови й функціонування мозку.

* * *

Хоча після публікації «Пробуджень» Джонатан Міллер і сказав мені: «Тепер ти — зірка», насправді це було не так. «Пробудження» отримали літературну премію і схвалення в Англії, проте їх заледве помітили у Сполучених Штатах (книга мала лише одну рецензію від Пітера Прескотта у «Ньюзвік»). А після того, як «Капелюх» неочікувано здобув славу, я став відомим громадськості, хотів того чи ні.

Звичайно, це мало певні переваги. Раптом виявилося, що у мене є зв’язок із величезною кількістю людей. Я мав повноваження, щоб допомагати, проте у моїх можливостях було й нашкодити. Я більше не міг писати анонімно. Коли ж писав «Мігрень», «Пробудження» і «Ногу», я насправді не думав про читацьку публіку. А тепер певною мірою відчув відповідальність.

Раніше я час від часу виступав із публічними лекціями, проте після виходу «Капелюха» на мене посипалися запрошення на виступи найрізноманітнішого штибу. Так чи інакше, але з виходом у світ «Капелюха» я став публічною особою попри те, що за суттю своєю є самітником і насмілююся вірити в те, що найкраща, принаймні найбільш творча частина мене самотня. Відлюдності, творчої відлюдності тепер досягти було важко.

Однак колеги-неврологи і далі погордливо трималися на віддалі. Тепер, як мені здавалося, до цього додалася ще й певна підозрілість. Імовірно, вони вирішили, що я вважав себе «популярним» письменником, а якщо хтось стає популярним, то його в силу самого цього факту не варто сприймати серйозно. Це було зовсім не так, і деякі колеги сприймали «Капелюх» як ґрунтовну, докладну збірку історій з неврологічної практики, написаних у прекрасній класичній оповідній манері. Але загалом у медичних колах і надалі було тихо.

У липні 1985 року, за кілька місяців до публікації «Капелюха», я відчув поновлення цікавості до синдрому Туретта. Упродовж кількох днів я списав думками ввесь записник, розуміючи, що з цього також може вийти ціла книга. Тоді я був в Англії, і цей потік ідей та збудження досяг апогею, коли вже летів назад до Нью-Йорка. Після мого повернення ці плани на день-два було перервано — поштар приніс до мого будиночка на Сіті-Айленді пакунок із The «Нью-Йорк рев’ю оф букс». Це була історія глухих і мови жестів Гарлана Лейна «Коли розум чує». Боб Сільверс цікавився, чи не хочу я написати на неї рецензію. «Ви ніколи серйозно не замислювалися над мовою, — писав Боб. — Ця книга змусить вас це зробити». Я не був певен, що хочу відволікатися від книги про синдром Туретта, яку задумав написати. Спершу я планував розпочати її після зустрічі з Реєм у 1971 році, але цей задум було зруйновано спочатку травмою ноги, а тоді тяганиною з Джоном. Тепер же побоювався, що початок роботи над книгою знову відтягнеться, однак праця Гарлана Лейна водночас захопила й шокувала мене. У ній розповідалося про глухих: їхню унікальну, багату культуру, засновану на мові жестів, а також про безперервні дискусії щодо того, чи варто глухих людей навчати власної мови жестів чи залучати до «читання з губ», що часто є тяжким рішенням для людей, глухих від народження.

Раніше мої зацікавлення поставали з власного клінічного досвіду, але тепер я усвідомив, що практично проти своєї волі втягуюся у дослідження історії та культури глухих і природи мови жестів — сфер, у яких досвіду в мене не було. Проте я відвідав кілька місцевих шкіл для глухих, де познайомився із дітьми. А також, надихнувшись книгою Нори Еллен Ґроус «Тут всі говорять мовою жестів», відвідав містечко на Мартас-Він’ярд, де століття тому майже чверть населення страждала на спадкову глухоту. Тут глухих людей сприймали не як «глухих», а просто як фермерів, учнів, учителів, сестер, братів, дядьків і тіток.

До 1985 року в містечку вже не було глухих, але старші люди з добрим слухом ще мали яскраві спогади про глухих родичів і сусідів, а також часом послуговувалися мовою жестів між собою. Із плином часу уся громада засвоїла одну мову: і глухі, і ті, хто має слух, могли вільно спілкуватися жестами. Я ніколи особливо не замислювався над темою культурних особливостей, тож мене вразила сама ідея, як уся громада може таким чином пристосуватися до певних умов.

Коли я відвідав Ґаллодетський університет у Вашингтоні (єдиний університет у світі для глухих і людей з вадами слуху) і говорив там про «людей з вадами слуху», один із глухих студентів жестами запитав: «А чому ви не розглядаєте себе як людину з вадами жестів?».[260] Це був дуже цікавий поворот, оскільки в університеті навчалися сотні студентів, які спілкувалися за допомогою жестів, а я був серед них глухим — не міг ані щось зрозуміти, ані щось повідомити, окрім як з допомогою перекладача. Мене все глибше й глибше захоплювала культура глухих, і невелика рецензія на книгу зросла до обсягів більш особистого есею.

Гадаю, на цьому й завершилося моє занурення у світ глухих — коротка, але захоплива подорож.

Якось улітку 1986 року мені зателефонував молодий фотограф Ловелл Гендлер. Він користувався спеціальною стробоскопічною технікою для зйомки людей із синдромом Туретта у моменти посеред тиків. Гендлер цікавився, чи може показати мені зразки своїх робіт. Ловелл має особливе розуміння цієї теми, оскільки сам хворіє на синдром Туретта. Тиждень тому ми зустрілися. Зроблені ним портрети мене вразили, і ми розпочали обговорювати питання можливої співпраці, в рамках якої могли б подорожувати країною, зустрічаючись з іншими людьми із синдромом Туретта, документуючи їхні життя у текстовому вигляді та фотографіях.

Ми обоє чули зворушливі розповіді про спільноту менонітів у маленькому містечку в Альберті з надзвичайним скупченням людей із синдромом Туретта. Роджер Керлан і Пітер Комо, неврологи з Рочестера, кілька разів відвідували Ла Крет, щоб накреслити карту генетичного розподілу синдрому, і деякі люди у спільноті почали жартома називати містечко Туреттвіллем. Проте на той момент у Ла Креті детально не вивчали окремих осіб і того, як це — мати синдром Туретта у такому згуртованому релігійному товаристві.

Ловелл здійснив підготовчу поїздку до Ла Крету, і ми почали планувати тривалішу експедицію. Ми потребували підтримки у сплаті подорожі й обробці значної частини плівки. Я подався на грант Фонду Ґуґґенгайма[261] з пропозицією дослідити «нейроантропологію» синдрому Туретта і виграв грант на 30 тисяч доларів. Ловелл отримав комісійну винагороду від журналу «Лайф», який тоді ще процвітав і славився своєю фотожурналістикою.

До літа 1987 року приготування до поїздки було завершено. Ловелл був навантажений фотоапаратами й додатковими об’єктивами, я ж просто взяв традиційні записники й ручки. Поїздка до Ла Крету була багато в чому незвичайною і розширювала мої уявлення про розмах синдрому Туретта й реакції людей на нього. Це також сповнювало мене відчуттям того, наскільки сильно синдром Туретта, попри своє неврологічне походження, може видозмінюватися залежно від оточення і культури — у цьому випадку це була глибоко чуйна релігійна спільнота, в якій синдром Туретта сприймали як волю Божу. Нам було цікаво, яким буде життя із синдромом у набагато терплячішому середовищі. Для того, щоб це з’ясувати, ми вирішили поїхати до Амстердама.[262]

На шляху до Амстердама ми з Ловеллом зупинилися в Лондоні, почасти тому, що я хотів зустрітися з батьком (йому було вже дев’яносто два), і почасти через те, що «Капелюх» саме вийшов друком у м’якій обкладинці, а у Всесвітній службі BBC мене попросили розповісти про синдром Туретта. Після інтерв’ю мене мало забрати до готелю таксі, за кермом якого був найнезвичайніший водій, якого мені лише доводилося бачити. Він смикався, судомно здригався, гаркав, лаявся; коли загорілося червоне світло, вискочив із машини, стрибнув на капот і вскочив назад на сидіння водія, перш ніж світлофор загорівся зеленим. Я був вражений — як же розумно вчинили у видавництві чи то на радіостанції, знаючи, що я говоритиму про синдром Туретта — вони обрали такого надзвичайного водія-туреттика, який забиратиме мене назад! Водночас я був спантеличеним. Водій нічого не сказав, хоча, вочевидь, мав знати, що його послугами скористалися через мою особливу зацікавленість синдромом Туретта. Перші кілька хвилин я теж мовчав, а тоді нерішуче поцікавився, як довго у нього триває цей стан.

— Що ви маєте на увазі — «стан»? — гнівно перепитав він. — Я не маю ніякого «стану»!

Я перепросив і сказав, що не хотів його образити, але я лікар і мене настільки вразила його незвичайна поведінка, що припустив: можливо, він перебуває у стані, що має назву «синдром Туретта». Він несамовито затрусив головою, повторивши, що в жодному «стані» не перебуває, а якщо й потерпав від деяких нервозних рухів, це не завадило йому стати сержантом в армії чи здійснювати ще якусь діяльність. Я більше нічого не говорив, проте, коли ми під’їхали до готелю, водій запитав:

— А про який це синдром ви говорили?

— Синдром Туретта, — відповів я, порадивши йому колегу-невролога в Лондоні й додавши при цьому, що вона надзвичайно добра і чуйна людина і до того ж неперевершений спеціаліст із синдрому Туретта.

* * *

Із 1972 року чисельність учасників Асоціації синдрому Туретта стабільно зростала, і у Сполучених Штатах (та й у всьому світі) почали утворюватися відгалуження цієї спільноти. У 1988 році АСТ організувала перше національне зібрання, і майже дві сотні хворих на синдром Туретта на три дні зібралися у готелі в Цинциннаті. Багато з них ніколи не натрапляли на іншу людину з синдромом Туретта і побоювалися, що можуть «підхопити» тик одне одного. Ці страхи були небезпідставні, оскільки під час зустрічі людей із синдромом Туретта тики дійсно можуть передаватися. Насправді, кілька років тому, після зустрічі людини з синдромом Туретта, яка страждала від плювального тику, я згадав це у спілкуванні з іншим туреттиком у Шотландії, який одразу ж плюнув і заявив: «Краще б ви цього не казали!» — і плювання додалося до його вже й так чималого переліку тиків.

На честь зібрання у Цинциннаті губернатор Огайо оголосив у всьому штаті інформаційний тиждень у зв’язку з синдромом Туретта, проте, вочевидь, далеко не всі жителі штату були в курсі. Один із нас, Стів Б., молодий чоловік, у якого хвороба мала вигляд ударних рухів і копролалії, пішов до ресторану швидкого харчування «Вендіс» за гамбургером. Стоячи у черзі, він кілька разів сіпнувся і раз-другий викрикнув непристойну лайку. Адміністратор ресторану вказав йому на двері зі словами: «У нас так не поводяться».

Стів відповів:

— Я не можу з цим упоратися — у мене синдром Туретта.

Він показав адміністратору інформаційну брошуру з зустрічі АСТ і додав:

— Зараз триває Тиждень синдрому Туретта — ви не чули?

На що адміністратор відповів:

— А мені байдуже. Я вже викликав поліцію. Вшивайтеся негайно, інакше вас арештують.

Обурений, Стів повернувся до готелю і переповів нам цей епізод. Невдовзі на «Вендіс» посунули, смикаючись і викрикуючи, дві сотні туреттиків, а серед них і я. Ми підняли на ноги ЗМІ, за розкручування ситуації взялася преса Огайо, і, підозрюю, «Вендіс» уже ніколи не був таким, як раніше. Це єдиний раз у житті, коли я брав участь у демонстрації чи марші, окрім ще одного випадку — також у 1988 році.

У березні 1988 року мені цілком неочікувано зателефонував Боб Сільверс:

— Ви чули про революцію глухих?

У Ґаллодеті стався бунт глухих студентів проти призначення на посаду президента університету людини зі слухом. Вони хотіли глухого президента, президента, який міг би спілкуватися американською мовою жестів, і забарикадувалися у кампусі, зачинивши університет. До того я двічі був в університеті, і Боб запропонував мені повернутися до Вашингтона й висвітлювати бунт. Я погодився, запросивши з собою Ловелла для фотозйомки, а також попросив свого друга Боба Джонсона, професора лінгвістики у Ґаллодеті, бути нам за перекладача.

Повстання «Глухого президента — зараз» тривало понад тиждень, досягнувши кульмінації у марші перед Капітолієм (Ґаллодетський університет заснувала й утримувала хартія конгресу). Моя роль як безстороннього спостерігача невдовзі провалилася: я походжав довкола й робив нотатки, не втручаючись у хід подій, аж поки один із глухих студентів не схопив мене за руку й знаками не показав: «Ну ж бо, ти на нашому боці!». Отак я долучився до студентів — понад двох тисяч — у їхній протестній ході. Огляд, який я написав про це для «Нью-Йорк рев’ю оф букс», був моїм першим «репортажем».

За пропозицією Стена Гольвіца з видавництва Каліфорнійського університету (воно опублікувало «Мігрень» у Сполучених Штатах) з двох моїх нарисів про глухих могла вийти хороша книга. Мені ця ідея припала до душі, але я вважав, що маю написати кілька абзаців, що слугували б своєрідним мостом між двома частинами — щось про загальні засади мови й нервової системи. Я й гадки не мав, що ці «кілька абзаців» стануть найбільшою частиною книги, яка зрештою отримає назву «Зримі голоси».

Коли у травні 1984 року «Нога як точка опори» вийшла друком в Англії, вона отримала чимало схвальних рецензій, потьмарених, однак, у моїй свідомості одним надзвичайно критичним відгуком поета Джеймса Фентона. Ця рецензія дуже мене засмутила й на три місяці занурила у депресію.

Проте коли пізніше того ж року побачило світ американське видання, мене привела у захват прекрасна доброзичлива рецензія у «Нью-Йорк рев’ю оф букс», рецензія, яка настільки окрилила мене, підбадьорила і сповнила наснаги, що призвела до прориву у роботі над книгою — за кілька тижнів я написав дванадцять історій на завершення книги «Чоловік, який прий­няв дружину за капелюха».

Рецензія належала перу Джерома Брунера,[263] легендарної постаті, яка стояла біля витоків когнітивної революції в психології у 1950-ті роки. Тоді домінувала підтримувана Б. Ф. Скіннером[264] ідея біхевіоризму; увагу звертали лише на стимул і реакцію — видимі, публічні вияви поведінки. Жодним чином не бралися до уваги внутрішні процеси, те, що могло відбуватися між стимулом і реакцією. Для Скіннера заледве існувало поняття «розуму», але саме його Брунер із колегами мали намір відродити.

Брунер близько товаришував із Лурією, вони мали чимало спільних інтелектуальних інтересів. В автобіографії «У пошуках розуму» Брунер змальовує свою зустріч із Лурією в Росії у 1950-ті роки. Він писав: «Я якнайгарячіше відгукнувся на погляд Лурії щодо ролі мови в ранньому розвитку. Так само, як і щодо інших його захоплень».

Як і Лурія, Брунер відстоював думку, що спостерігати за дітьми, які опановують мову, потрібно не в лабораторних умовах, а в їхньому звичному оточенні. У праці «Розмова дитини» він значною мірою розширив і збагатив наші уявлення про те, як людина опановує мову.

У 1960-ті роки, услід за революційними працями Ноама Хомського,[265] в лінгвістиці почали цікавитися синтаксисом. Хомський стверджував, що в мозку міститься вроджений «механізм опанування мови». Таке розуміння, згідно з яким мозок мав вроджену здатність до опанування мови своїми силами, не враховувало її суспільних витоків і основоположної функції, якою є спілкування. Брунер переконував, що граматику не можна відмежувати від значення чи комунікативного наміру. На його думку, синтаксис, семантика й прагматика мови невіддільні одне від одного.

До того ж, саме праця Брунера спонукала мене задуматися про мову не лише в лінгвістичному, але й у суспільному вимірі, а це було вкрай важливо для мого розуміння мови жестів і культури глухих.

Джері був хорошим другом і — на тому чи на іншому рівні — свого роду провідником та наставником. Здавалося, його допитливість і обізнаність не мають меж. Його розум глибокий та різнобічний — чи не найглибший серед усіх, на кого мені доводилося натрапляти, він надзвичайно ерудований, проте безупинно піддає цю ерудованість сумніву й перевірці. (Бувало, він раптово спинявся посеред речення і говорив: «Я більше не йму віри тому, що щойно збирався сказати».) Здається, що в дев’яносто дев’ять його видатні здібності не послабилися.

* * *

Попри те, що я спостерігав втрату мови — різні форми афазії — у своїх пацієнтів, утім був дуже безграмотний у тому, що стосується розвитку мови у дітей. У прекрасному «Біографічному нарисі однієї дитини» Дарвін описав розвиток мови й мислення (цією дитиною був його син-первісток), але я не мав власних дітей, щоб простежити це самому, а жоден із нас не має власних спогадів про той критично важливий період на другому чи третьому році життя, коли людина опановує мову. Я мав довідатися більше.

Однією з моїх найближчих подруг у Коледжі Ейнштейна була Ізабель Рапен, невролог-педіатр зі Швейцарії, найбільше зацікавлення для якої становили нейродегенеративні й пов’язані із неврологічним розвитком розлади в дітей. Тоді ця тема була цікавою і для мене; я написав статтю про «губчату дегенерацію» (хворобу Канавана) в однояйцевих близнюків.

Раз на тиждень кафедра невропатології влаштовувала розтин мозку, і під час одного з них, невдовзі після початку дослідницької роботи у Коледжі Ейнштейна, я зустрів Ізабель.[266] Ми утворили неочікувану пару — Ізабель, пильна й скрупульозна у своїх міркуваннях, і я, недбалий, квапливий, сповнений дивних асоціацій і розумових манівців, — проте ми одразу знайшли спільну мову й досі лишаємося близькими друзями.

Ізабель ніколи не дозволяла мені, так само як і собі, оперувати розпливчастими, перебільшеними чи непідтвердженими даними. «Надай мені докази», — завжди говорить вона. У такий спосіб вона є моєю науковою совістю, вона врятувала мене від чималого числа незручних грубих помилок. Проте якщо Ізабель відчуває, що я стою на твердому ґрунті, вона наполягає, щоб я просто і зрозуміло публікував те, що мені вдалося помітити — так, щоб його можна було належним чином обміркувати й обговорити, — таким чином, вона стояла за багатьма моїми книгами й статтями.

Я часто приїжджав на мотоциклі до її котеджу на березі Гудзонової затоки і ставав частиною родини Ізабель, Гарольда і чотирьох їхніх дітей. Я, бувало, проводив вихідні за розмовами з Ізабель і Гарольдом, час від часу катаючи дітей на мотоциклі чи купаючись із ними в річці. Влітку 1977 року я ввесь місяць жив у них у коморі, працюючи над некрологом про Лурію.[267]

Кілька років тому, коли я почав задумуватися і читати про глухоту й мову жестів, ми з Ізабель провели насичений триденний вікенд, і вона витратила не одну годину, розповідаючи про мову жестів і особливу культуру глухих, яку вона досліджувала багато років, працюючи з глухими дітьми.

Вона втовкмачувала мені те, про що писав Виготський, наставник Лурії:

Якщо сліпа чи глуха дитина досягає того ж рівня розвитку, що й дитина нормальна — дитина з відхиленням робить це в інший спосіб, іншим шляхом, іншими засобами. А для педагога надзвичайно важливо розуміти самобутність шляху, яким він має вести дитину. Ключ до самобутності перетворює мінус вади на плюс компенсації.

Колосальний здобуток — вивчення мови — є відносно простим (майже автоматичним) для дітей із добрим слухом, проте може бути вкрай проблематичним для глухих дітей, надто якщо вони не мають доступу до візуальної мови.

Глухі батьки, які спілкуються за допомогою жестів, у такий спосіб «гомонітимуть» зі своїми дітьми, так само, як і батьки з добрим слухом спілкуватимуться усно — отак, у діалогічній манері, дитина і вчиться мови. Дитячий мозок найбільше пристосований до вивчення мови — усної чи жестів — у перші три-чотири роки життя. Але якщо упродовж цього вирішального періоду дитина не вивчає жодної мови, оволодіти нею у пізнішому віці може бути надзвичайно складно. Саме тому глуха дитина глухих батьків, виростаючи, «говорить» мовою жестів, а глуха дитина батьків зі слухом часто виростає, по-справжньому не знаючи жодної мови, якщо змалку не матиме доступу до спільноти, яка володіє мовою жестів.

Для багатьох дітей, з якими я разом з Ізабель зустрічався у школі для глухих у Бронксі, навчання читання з губ і усного мовлення вимагало величезних когнітивних зусиль, становило працю багатьох років, і навіть тоді їхня здатність розуміти й використовувати мову часто перебувала значно нижче норми. Я бачив, якими катастрофічними можуть бути когнітивні й соціальні наслідки того, що людина не досягала рівня належного, вільного володіння мовою (Ізабель опублікувала докладну розвідку на цю тему).

Враховуючи свою зацікавленість сприйняттєвими системами, я переймався питанням, що ж відбувається у мозку людини, народженої глухою, особливо якщо її рідною мовою є візуальна. Я дізнався, що, згідно з даними останніх досліджень, те, що за нормальних умов у людини зі слухом становило б слухову кору, у мізках людей із вродженою глухотою «перерозподілялося» на зорові завдання і особливо на оброблення візуальної мови. Глухі люди порівняно з тими, які чують, мають схильність до «гіпервізуальності» (це очевидно навіть на першому році життя), але з опануванням мови жестів ця схильність посилюється.

Згідно з традиційним поглядом на мозкову кору, кожна її частина попередньо призначена для виконання конкретних сенсорних чи інших функцій. Ідея про те, що частини кори можуть бути переналаштовані на інші функції, наводить на думку, що кора, можливо, є значно пластичнішою, менш програмованою, ніж вважали раніше. Завдяки особливому випадку глухих стало зрозуміло, що особистий досвід людини окреслює вищі функції її мозку, обираючи (і збільшуючи) нервові структури, що лежать в основі функцій.

Я вважав, що це питання — винятково важливе і вимагає радикального нового погляду на природу мозку.



Сіті-Айленд

Попри те, що у 1965 році я полишив Західне узбережжя й подався до Нью-Йорка, все ж підтримував тісний зв’язок із Томом Ґанном, навідуючи його щоразу, коли бував у Сан-Франциско. Тепер він ділив старий будинок із Майком Кітеєм і, наскільки я міг зрозуміти, чотирма чи п’ятьма іншими людьми. Там, звичайно ж, були тисячі книг (Том читав запоєм, безперервно й нестримно), але я натрапив і на колекцію пивної реклами, окремі елементи якої були датовані 1880-ми роками, чимало платівок, а також на численні нечувані прянощі й аромати, що наповнювали кухню. Том і Майк полюбляли куховарити, і сам будинок мав м’який приємний запах, ряснів особистостями й характерами — людьми, які походжали туди-сюди. Будучи завжди одинаком, я полюбляв ці короткі спалахи життя у колективі, що здавалося сповненим злагоди й любові (безперечно, траплялися і конфлікти, але я здебільшого про них не знав).

Том завжди страшенно любив гуляти пагорбами Сан-Франциско. Я ніколи не бачив його на велосипеді чи за кермом автомобіля — він за своєю суттю був пішоходом, як і Дікенс, який усе спостерігав, осмислював і рано чи пізно використовував у своїх творах. Також Том полюбляв блукати Нью-Йорком, і коли навідувався до мене, ми на поромі Стейтен-Айленд чи поїздом їхали до якоїсь віддаленої місцини або ж просто прогулювалися містом. Зазвичай на завершення цих прогулянок ми заходили до ресторану, хоча одного разу я спробував приготувати їжу у себе вдома. (Том тоді вживав антигістаміни й після них почувався сонним, щоб кудись виходити). Кухар з мене кепський, і все пішло шкереберть: каррі вибухнула, й мене всього присипало жовтим порошком. Певно, цей випадок закарбувався в його пам’яті, оскільки тоді у 1984 році він надіслав мені свій вірш «Жовта сарраценія», на рукописі був дарчий напис: «Для Сакса з шафранними руками від Сонного Ґанна».[268]

А в супровідному листі написав:

Як я радий тебе бачити, о шафраннорукий! Можливо, здавалося, що я в антигістамінній дрімоті, та я був уважним і зацікавленим. Я міркував над тим, що ти говорив про анекдот і оповідь. Гадаю, ми всі живемо у вирі анекдотів... Ми (більшість із нас) творимо оповіді з життя. Цікаво, звідки походить поклик «творити» себе?

* * *

Ми ніколи не знали, куди нас заведе розмова. Того дня я читав Томові фрагмент із ще не опублікованої історії про містера Томпсона, пацієнта, який страждав на амнезію і мав щомиті наново збирати воєдино власний світ і себе самого. Я тоді писав, що кожен із нас будує і проживає «оповідь», що окреслює нас. Тома захоплювали ці історії, і він часто розпитував мене на цю тему (хоча я для цього майже не потребував заохочень). Переглядаючи наше листування, в одному з його перших листів я натрапив на такі рядки: «Приємно було побачитися з тобою минулих вихідних. Відтоді ми з Майком усе думаємо про фантомні кінцівки». Або в іншому листі: «Пам’ятаю, як ти говорив про „Біль“. Це також буде хороша книга». (На жаль, я так її і не написав).

Хоча Том ще у 1960-ті почав надсилати мені всі свої книги (завжди з чарівними, унікальними дарчими написами), я лише після виходу «Мігрені» на початку 1971 року зміг відповісти йому тим самим. Опісля цей потік запрацював в обидва боки, і ми розпочали регулярне листування (мої листи нерідко сягали кількох сторінок, а його — гострі й посутні — часто вміщувалися на листівку). Часом ми обговорювали процес письма — стрімкі порухи й зупинки, просвітлення і затьмарення, які здавалися невід’ємною частиною творчого процесу.

У 1982 році я написав йому, що майже нестерпні затримки, перерви і втрати ентузіазму у створенні «Ноги», здається, нарешті добігли кінця після восьми років роботи. Том відписав:

Мене завжди засмучувало, що ти позбавляєш нас «Ноги як точки опори», хоча, напевно, вона дійде до нас у новій редакції... Я наразі дещо ледачий. Порядок у мене такий: тривала перерва у будь-якому послідовному писанні після закінчення рукопису; опісля — нерішучий старт, за яким упродовж наступних кількох років прямують різноманітні сплески активності, що завершуються усвідомленням нової книги як цілого, у якому я роблю зі своєї теми відкриття, про які навіть подумати не міг. Є щось незбагненне у психології письменника. Але, гадаю, краще не проявляти виняткової гнучкості: перешкоди, відчуття безпорадності, час, коли мова сама собою здається мертвою — думаю, це зрештою стає мені в пригоді, тому що коли настають «оживання», вони на цьому тлі є ще енергійнішими.

Для Тома було критично важливо, щоб час належав йому: не можна було квапити його поезію — варто дати їй з’являтися самій. Отже, за значної любові до викладання (студенти також його дуже любили) він обмежив свою викладацьку роботу у Берклі одним семестром на рік. По суті, це було його єдине джерело доходу, окрім рецензій, які він час від часу писав, чи творів на замовлення. «Мій дохід, — писав Том, — в середньому становить половину від доходу місцевого водія автобуса чи двірника, проте це мій вибір, тому що дозвілля мені більше до душі, ніж робота на повний день». Але я не думаю, що Том переживав скруту через свої незначні статки — йому невластиве марнотратство (хоча з іншими він був щедрим) і за природою він був ощадливим. (Ситуація дещо покращилася у 1992 році, коли йому було присуджено премію МакАртура,[269] після чого він міг собі дозволити більше подорожувати й насолодитися певною фінансовою свободою, дещо потішити себе).

Ми часто писали один одному про книги, які нас захопили, або які, на нашу думку, сподобалися б нам обом. («Найкращий поет із нових, якого я для себе відкрив останніми роками, — це Род Тейлор... дивовижний письменник! Ти вже читав?» Я не читав, проте одразу ж придбав собі «Чемпіона Східного узбережжя Флориди».) Наші смаки не завжди збігалися — так одна книга, що захопила мене, викликала у нього таке шалене презирство, гнів і критику, що я радів тому, що це було висловлено у приватному листі. (Як і Оден, Том рідко рецензував те, що було йому не до вподоби, і загалом писав рецензії у тоні високої оцінки.[270] Мені імпонувала шляхетність, урівноваженість цих критичних відгуків, особливо у «Поетичних подіях».)

Коли доходило до зауважень до книг один одного, Том значно краще за мене висловлював свої думки. Я захоплювався майже всіма його віршами, але рідко намагався аналізувати їх, тоді як Том завжди докладав усіх зусиль для того, щоб окреслити конкретні сильні й слабкі сторони надісланих мною праць так, як він їх бачив. А надто спершу мене, бувало, жахала його прямота — зокрема те, що мої писання можуть здатися йому розпливчастими, недбалими, безладними або й гірше. На початках я з острахом очікував його критичних зауважень, проте починаючи з 1971 року, відколи надіслав «Мігрень», чекав на його відгуки з нетерпінням, почав залежати від них, і вони важили для мене більше, аніж будь-які інші.

У 1980-ті я надіслав Тому рукописи кількох прикінцевих історій для книги «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха». Деякі з них йому дуже сподобалися (зокрема «Художник-аутист» та «Близнюки»), проте одну з них, «Різдво», він назвав «катастрофою». (Зрештою я з ним погодився і відправив її у смітник).

Але найбільше мене схвилював відгук на «Пробудження», які надіслав Тому у 1973 році. У тому листі він порівняв мене тодішнього з тим, ким я був під час нашої першої зустрічі. Том написав:

«Пробудження», безсумнівно, виняткова річ. Пригадую, як колись наприкінці 1960-х ти розповідав, яку книгу хотів би створити: добру наукову працю, що водночас приваблювала б майстерністю написання, і, безперечно, ти втілив це у ній... Також я міркував над Великим щоденником, який ти мені показував. Мені відкрився твій величезний талант, проте я побачив, що тобі так бракує однієї — найважливішої — риси: назвемо її людяністю, чи співчуттям, чи ще чимось подібним. Правду кажучи, я не сподівався, що ти станеш добрим письменником, оскільки не розумів, як можна навчити людину співчувати... Брак співпереживання обмежував твою спостережливість... Але я не знав, що здатність співпереживати часто розвивається у людей лише ближче до тридцяти. Те, чого бракувало тим письменницьким спробам, тепер є блискучою основою «Пробуджень», і це чудово. Це є без перебільшення основою твого стилю, це те, що робить його таким містким, проникливим і розмаїтим... Цікаво, чи ти сам усвідомлюєш, що відбулося. Чи це просто така тривала робота з пацієнтами, чи спричинене кислотою просвітлення, чи щира любов (не плутати з пристрастю). Чи все це разом...

Мене дуже схвилював цей лист, і я раз у раз подумки до нього повертався. Я не знав, що відповісти Тому. Я закохувався — і розкохувався — і певною мірою був закоханий у своїх пацієнтів (той тип любові, або ж співчуття, що навчає проникливості). Я не вважав, що кислота відіграла значну роль у розширенні мого світобачення, хоча знав, що її роль у житті Тома була вкрай важливою.[271] (Незважаючи на заінтригованість фактом, що леводопа, яку я давав пацієнтам-постенцефалітикам, часом викликала подібні ефекти до тих, яких зазнавав я після вживання ЛСД чи інших наркотиків.) Попри те, я розумів, що визначну роль у моєму саморозвитку зіграв психоаналіз (я проходив інтенсивну терапію починаючи з 1966 року).

Коли Том заговорив про розвиток здатності до співпереживання у тридцятирічному віці, я не міг не зацікавитися, чи подумав він тоді й про себе самого, зокрема про зміни в собі і своїй поезії, які можна простежити у «Моїх сумних капітанах» (коли збірка побачила світ, йому було тридцять два). Пізніше він написав про неї: «Збірку розділено на дві частини. Перша — вершина мого колишнього стилю — ритмічна й раціональна, проте у ній, можливо, починає увиразнюватися людяність. У другій частині цей людський порив набуває... нової форми, що практично неминуче спонукає до розвитку нових тем».

У двадцятип’ятирічному віці я вперше прочитав «Відчуття руху», і поруч із красою образів і довершеністю форм мене зачепив майже ніцшеанський акцент на волі. Коли я вже ближче до сорока заходився писати «Пробудження», то суттєво змінився, і Том також. Тепер в мені більше відгукувалися його нові вірші з широким спектром тем і гамою почуттів, і ми обидва радо лишили ніцшеанство позаду. З настанням 1980-х років, коли ми вже перетнули п’ятдесятирічну межу, Томова поезія, не втрачаючи досконалості у формі, стала вільнішою і м’якшою. Безперечно, свою роль тут зіграла втрата друзів: надіслана Томом «Елегія» здалася мені найсильнішим і найзворушливішим віршем серед усіх, що він коли-небудь писав.

Мені подобалося відчуття історії і предків у Томовій поезії. Часом воно було явним, як, наприклад, у «Вірші на честь Чосера» (він мені його надіслав у 1971 році у вигляді новорічної листівки), а найчастіше — прихованим. Інколи я уявляв, що саме Том був Чосером, Донном, лордом Гербертом, який опинився в Америці, у Сан-Франциско у другій половині XX століття. Цей дух предків, прабатьків був невід’ємною частиною його роботи, і він часто покликався на інші джерела або ж запозичував щось в інших поетів. Без втомливих наполягань на «оригінальності» він, тим не менше, завжди перевтілював усі запозичення в процесі роботи. Пізніше Том міркував над цим в автобіографічному есеї:

Я маю розглядати свою творчість як невід’ємну частину взаємодії зі світом. Однак у своїй поезії чимало наслідую інших. Я навчаюся чого можу у того, в кого можу навчитися. Я багато черпаю з читання, тому що ставлюся до нього серйозно. Це частина мого загального досвіду, і більша частина моєї поезії ґрунтується саме на ньому. Я не прошу вибачення за те, що вдаюся до наслідувань... Становлення як унікальної поетичної особистості не було моїм першочерговим зацікавленням, і я тішуся з чудової зауваги Еліота, що мистецтво — це втеча від особистості.

Коли зустрічаються старі друзі, існує небезпека, що вони говоритимуть переважно про минуле. Ми з Томом обоє виросли на північному заході Лондона, нас обох евакуювали під час Другої світової війни, ми гралися у Гемпстед-Гіті, випивали у «Джек Стро Касл» — ми обоє були синами своїх сімей, шкіл, часів і культур. Це зумовлювало між нами певний зв’язок і давало змогу час від часу обмінюватися спогадами. Але значно важливіше було те, що ми обоє потрапили на нову землю, в Каліфорнію 1960-х, визволені з минулого. Ми пускалися у подорожі, розвивалися і зазнавали змін, які неможливо було цілком передбачити чи проконтролювати, ми постійно були в русі. У вірші «Стрімголов», який Том написав, коли йому було двадцять з гаком, є такі рядки:

Принаймні в русі, а як пощастить —

Хоч не сягнеш ти місця, де спочить —

Невтомний, станеш ближче до мети.

А у сімдесят з гаком він усе ще мчався стрімголов по життю, сповнений енергії. Коли я востаннє бачив Тома у листопаді 2003-го, він здався мені ще міцнішим, принаймні не менш міцним, аніж молодий чоловік сорок років тому. У 1970-ті він написав мені: «Я щойно опублікував „Замок Джека Стро”. Навіть не уявляю, про що буде наступна книга». Збірка «Бос Купідон» вийшла друком у 2000 році, і тепер, за словами Тома, він готувався написати нову книгу, проте не уявляв, якою вона буде. Гадаю, він не думав про те, щоб сповільнюватися чи спинятися; Том рухався вперед, перебував на ходу до останньої хвилини свого життя.

Я закохався у Манітулін, великий острів на озері Гурон, після того як потрапив туди влітку 1979 року. Я і далі побивався над нестерпною «Ногою» і вирішив влаштувати собі тривалу відпустку, у якій міг би плавати, міркувати, писати й слухати музику (я мав лише дві касети — «Меса до мінор» і «Реквієм» Моцарта. Я, буває, зациклююся на одному-двох музичних творах і безперервно програю їх по колу — і саме ці два крутилися у мене в голові п’ятьма роками раніше, коли повільно спускався з гори, тягнучи за собою ні до чого не придатну ногу).

Я багато гуляв по Гор-Бею, адміністративному центру округу Манітулін. Зазвичай досить сором’язливий, але тут раптом почав вступати у розмови з незнайомцями. Якось навіть пішов до церкви в неділю: мені подобалося відчуття спільності. Коли після шести щасливих, однак не надто продуктивних тижнів я вже готувався до від’їзду, представники адміністрації Гор-Бею зробили мені проголомшливу пропозицію. «Нам здалося, ви отримали задоволення від перебування тут і вам сподобався острів. Наш місцевий лікар після сорока років праці пішов на пенсію. Чи не хотіли б ви посісти його місце?». Я завагався, і вони сказали, що провінція Онтаріо надасть мені будинок для проживання і що, як я міг побачити сам, острів був чудовим місцем для життя.

Ця пропозиція мене надзвичайно зворушила, і я кілька днів її обмірковував, дозволяючи собі уявляти, як би став острівним лікарем. Але потім, не без жалю, зрозумів, що це не спрацює. Я не годжуся на роль лікаря загальної практики. Попри всю метушливість і галас острова, все ж потребую великого міста і його розмаїття пацієнтів із неврологічними захворюваннями. Тож адміністрації Манітуліна я мав відповісти: «Дякую, але ні».

Відтоді минуло понад тридцять років, та інколи думаю, яким би було моє життя, якби я тоді погодився.

* * *

Пізніше у 1979 році я знайшов дім на зовсім іншому острові. Ще коли розпочав працювати в Коледжі Ейнштейна восени 1965 року, чув про Сіті-Айленд, що є частиною Нью-Йорка. Створювалося враження, що цей острівець усього в два з половиною кілометра завдовжки й менше кілометра завширшки є рибацьким селищем Нової Англії. І хоча коледж розташовувався всього у десяти хвилинах звідти, й там жило кілька моїх колег, здавалося, Сіті-Айленд і Бронкс — це два різні світи. Навсібіч з острова відкривалися чудові морські краєвиди, а обід в одному з численних рибних ресторанчиків ставав приємним перепочинком посеред робочого дня, який у разі особливо напруженого дослідження міг розтягтися до вісімнадцяти годин.

Сіті-Айленд мав свою індивідуальність, звичаї, традиції, а корінне населення острова, «шукачі молюсків», проявляло виняткову повагу до людей із певними специфічними рисами. Наприклад, до доктора Шаумбурґа, колеги-невролога, який у дитинстві захворів на поліомієліт, а тепер повільно сунув на своєму великому трициклі по Сіті-Айленд-авеню, чи Божевільної Мері, у якої час від часу траплялися психотичні розлади, під час яких вона ставала в кузові свого пікапа й лякала усіх страшним судом. Але до неї ставилися просто як до однієї із сусідок. Направду, здавалося, що у неї особлива роль — премудрої жінки, чий ясний здоровий глузд було охоплено вогнями психозу.

Коли мене виселили з квартири у Бет-Авраамі, я винайняв горішній поверх будинку в одної милої пари у Маунт-Верноні, проте часто автомобілем чи велосипедом їздив до Сіті-Айленда й Орчард-Біч. Літніми ранками перед роботою на велосипеді приїжджав на пляж, щоб поплавати, а на вихідних пускався у довші запливи — часом обпливав довкола Сіті-Айленда — це займало близько шести годин.

Під час одного з таких запливів у 1979 році я побачив на краю острова чарівний бельведер. Тому вибрався з води, щоб подивитися на нього ближче, потім пройшовся вулицею і на одному з будиночків побачив табличку з написом: «Продається». Я, весь мокрий, постукав у двері, й мені назустріч вийшов власник — офтальмолог із лікарні при Коледжі Ейнштейна. Він саме завершив стажування і тепер перебирався з родиною до Північно-Західного Тихоокеанського узбережжя. Власник показав будинок (мені дали рушник, тож у приміщенні з мене не капало), і він мене неабияк зачепив. Усе ще в плавках я попрямував до офісу агента з нерухомості, що розташовувався далі по Сіті-Айленд-авеню, і сказав, що хочу купити будинок.

Ще з часів навчання у резидентурі Каліфорнійського університету я мріяв про власний будинок на кшталт того, який винаймав тоді у каньйоні Топанґа. Дуже хотів, щоб він був біля води, і я міг лише у плавках і сандалях спускатися до моря. Отже, обшитий червоною вагонкою будиночок на Гортон-стрит за півкварталу від узбережжя був найкращим варіантом.

Я не знав, як володіти будинком, тому катастрофа не забарилася. Коли я тієї ж зими подався на тиждень до Лондона, то не розумів, що мав залишити опалення увімкненим, щоб труби не замерзли. Тому, коли повернувся з Лондона й відчинив вхідні двері, на мене очікувало жахливе видовище. Труби нагорі потріскалися і потекли, уся стеля в їдальні жмуттям звисала над столом, а сам стіл разом зі стільцями було вщент розламано. Безнадійно зіпсовано було й килим під ними.

Коли я був у Лондоні, батько запропонував мені (оскільки я тепер мав власний будинок) забрати його рояль — прекрасний старовинний «Бехштейн» 1895 року — року батькового народження. Тато володів ним понад п’ятдесят років і раніше грав на ньому щодня, але тепер, коли йому було вже далеко за вісімдесят, його пальці були здеформовані артритом. Після того, як я побачив масштаби руйнування, мене охопила хвиля жаху, підсилена думкою про те, що саме тут стояв би рояль, якби придбав будинок раніше.

Багато моїх сусідів на Сіті-Айленді були моряками. Прилеглий будинок належав Скіпу Лейну і його дружині Доріс. Він більшу частину свого життя був капітаном великих торгових суден, і тепер у його будинку було стільки корабельних компасів, штурвалів, нактоузів[272] і ліхтарів, що він і сам почав нагадувати корабель. Стіни завішані фотографіями суден, якими він колись керував.

Скіп міг нескінченно довго розповідати про життя біля моря, але тепер, після виходу на пенсію, він полишив величезні кораблі заради крихітного одномісного суденця «Санфіш». На ньому він часто перепливав Істчестерську затоку й вважав за дрібницю дістатися ним до Мангеттена.

Попри те, що Скіп важив близько 115 кілограм, він був надзвичайно сильним і навдивовижу моторним. Я часто бачив, як він щось лагодить на даху свого будинку, — гадаю, йому прос­то подобалося відчувати себе над землею. А одного разу Скіп прий­няв виклик: виліз на 9-метрову опору сіті-айлендського мосту, підтягнувшись тільки за допомогою м’язів, після чого балансував на одній із його балок.

Скіп і Доріс були ідеальними сусідами — надзвичайно енергійні й пристрасні до життя, вони ніколи не нав’язували свого товариства, але за потреби готові були нескінченно надавати допомогу. На Гортон-стрит розташовувалося всього з десяток будинків, у яких проживало не більше тридцяти мешканців, і якщо з-поміж нас був лідер, людина, здатна до рішучих дій, то такою людиною був Скіп.

Якось на початку 1990-х надійшло попередження, що насувається потужний ураган, і поліцейські, які прибули, оголосили у мегафон про необхідність евакуації. Але Скіп, який знав усе про витівки штормів та морів і мав настільки гучний голос, що міг перекричати будь-який мегафон, висловив незгоду. «Стояти! — пророкотів він. — Усі лишайтеся на місцях!» Після чого запросив усіх на ураганну вечірку до себе на терасу — поспостерігати, як повз нас проходитиме око бурі.[273] Якраз перед настанням півночі, як і передбачав Скіп, вітер ущух і нас раптово огорнули спокій і тиша. В оці бурі світило сонце, ясніло небо — панував тихий, магічний спокій. Скіп розповів, що інколи можна побачити птахів чи метеликів, яких приносить в оці бурі за тисячі кілометрів, навіть із Африки.

На Гортон-стрит ніхто не замикав дверей. Ми всі наглядали одне за одним і за нашим маленьким спільним узмор’ям. І нехай воно мало лише кілька метрів завширшки, та це було наше узмор’я, і щороку на День праці ми влаштовували на крихітному клаптику піску пікнік, смажачи на рожні ціле порося.

А разом з іншим сусідом Девідом ми часто відправлялися у тривалі запливи затокою. Девіду були властиві обачність і здоровий глузд, яких бракувало мені, і зрештою він часто допомагав уникнути халепи. Утім інколи я заходив надто далеко: наприклад, одного разу вирішив уплав подолати відстань аж до мосту Троґс-Нек, внаслідок чого мене мало не розрізав навпіл якийсь катер. Коли я розповів про це Девіду, він був шокований. За його словами, якщо мені так хочеться плавати («як ідіот») на шляху прямування суден, то варто принаймні чіпляти позаду себе оранжевий плавальний буй, щоб мене було легше побачити у воді.

Часом у прибережних водах Сіті-Айленду я натрапляв на маленьких медуз. Проте не надавав значення незначним опікам, які вони викликали, злегка торкаючись до мене, але в середині 1990-х почали з’являтися значно більші екземпляри — Cyanea capillata — лев’яча грива (саме вони стали причиною загадкової смерті в одному з оповідань останньої збірки про Шерлока Холмса). Зустріч із такою медузою не віщувала нічого доброго. Її дотик лишав на шкірі страшенно болючі рубці разом із негативним впливом на частоту серцебиття і кров’яний тиск. Якось десятирічний син одного з сусідів, якого вжалила така медуза, отримав небезпечний анафілактичний шок. Його язик і обличчя так набрякли, що він заледве міг дихати, і порятунком стала негайна адреналінова ін’єкція.

Коли медузна пошесть набула ще більшого розмаху, я почав плавати в повному підводному спорядженні включно з маскою для обличчя. Неприкритими лишалися тільки губи — їх я густо змащував вазеліном. І навіть з цим усім я одного дня з жахом виявив Cyanea розміром із футбольний м’яч у себе під пахвою — так настав кінець мого безтурботного плавання.

Щороку у травні й червні, коли місяць був уповні, на нашому узмор’ї, як і на всьому Північно-західному узбережжі, відбувалося надзвичайне стародавнє дійство — на берег повільно вибиралися для спарювання мечохвости — створіння, які заледве змінилися з часів палеозою. Споглядаючи цей ритуал, що відбувався без змін упродовж уже 400 мільйонів років, я сповна відчував усю глибину часу.

* * *

Сіті-Айленд був ідеальним місцем для неквапливих прогулянок — уздовж Сіті-Айленд-авеню і прилеглими вуличками, довжина яких зазвичай не перевищувала одного-двох кварталів. На острові було чимало витончених будинків з мезонінами, зведених ще за вікторіанських часів, і кілька верфей, що лишилися з часів розквіту там яхтобудування. Сіті-Айленд-авеню заповнена ресторанами морепродуктів: від вишуканого освяченого часом «Твейтс-Інн» до «Джонніз Ріф», де можна було поласувати рибою зі смаженою картоплею просто неба. Мені ж найбільше до вподоби був «Спаутерз-Інн» — тихий і скромний ресторанчик із зображеннями на китобійну тематику на стінах, у якому щочетверга подавали гороховий суп. Це було улюблене місце і Божевільної Мері.

У цьому маленькому містечку я став почуватися значно менш сором’язливим. Ми зверталися один до одного на ім’я і були у товариських стосунках з адміністратором «Спаутерз», з керівником бензозаправки й поштарями (вони стверджували, що ніхто ще не надсилав і не отримував так багато листів; а коли вийшов друком «Капелюх», ця кількість значно зросла).

Часом, коли мене пригнічувала тиша й порожнеча мого будинку, я навідувався до «Нептуна», дуже малолюдного й непопулярного ресторану в кінці Гортон-стрит, і годинами сидів там і писав. Гадаю, їм цілком до вподоби був такий тихий письменник, який кожні півгодини замовляв нову страву, не бажаючи, щоб ресторан через нього втрачав прибуток.

* * *

На початку літа 1994 року до мене прибилася бродяча кішка. Якось увечері я повертався з міста, а вона статечно сиділа у мене на порозі. Я увійшов до будинку й виніс їй блюдце молока. Вона спрагло його вихлебтала, а тоді спрямувала на мене погляд, що промовляв: «Дякую, друзяко, але я досі голодна».

Я знову наповнив блюдце й виніс їй шматок риби. Це знаменувало укладання мовчазної, проте чіткої угоди: вона залишиться зі мною, якщо ми зможемо порозумітися. Я знайшов для неї кошик і поставив його на столику на ґанку, а наступного ранку з радістю побачив, що вона й досі там. Я знову дав їй риби, залишив мисочку молока й подався на роботу. Я помахав їй на прощання — гадаю, вона зрозуміла, що я повернуся.

Того вечора вона знов чекала на мене: коли я повернувся, кішка зустріла мене муркотінням, вигинала дугою спину й терлася об ногу. Ці дії мене дивно зворушили. Погодувавши її, я, як завжди, вмостився на дивані біля вікна ґанку й теж узявся до вечері. Кішка стрибнула на столик надворі й спостерігала, як я їм.

Коли ж наступного ранку я виніс їй рибу й поклав на землю, вона чомусь їсти не стала. Тоді я поклав рибу на столик. Вона стрибнула на нього, але їсти почала лише тоді, коли я всівся на диван біля вікна й розпочав свою трапезу. Так ми й вечеряли синхронно — я на дивані, а вона — навпроти мене на столику. Цей щовечірній ритуал видався мені дивовижним. Думаю, нас обох сповнювало дружнє почуття — такого зазвичай очікують від собак, але зрідка від котів. Кішка полюбляла моє товариство: за кілька днів вона навіть почала ходити зі мною на пляж і сидіти там поруч на лавці.

Я не знаю, чим кішка займалася удень, проте якось вона принесла мені пташку. Тоді я зрозумів, що, напевно, вона ходила на полювання, як це властиво котам. Утім коли я був у будинку, вона незмінно сиділа на ґанку. Мене зачаровував і полонив цей міжвидовий зв’язок. Хтозна, може саме так потоваришували й собака з людиною тисячі років тому?

* * *

Мені пощастило знайти Гелен Джонс, яка чудово куховарила й поралася по дому. Вона жила неподалік і приходила до мене раз на тиждень. Щочетверга ми їхали до Бронкса на закупи, і першу зупинку робили біля рибного магазину на Лайдіґ-авеню, яким володіли два брати з Сицилії, схожі між собою, мов близнюки.

Коли я був маленьким, то щоп’ятниці до нас приходив торговець рибою і приносив відро, в якому плавали короп та інша риба. Мама відварювала рибу, приправляла й перемелювала, а тоді робила цілу миску рибних котлет. Ці котлети, а також салати, фрукти й халу[274] ми їли на шабат, під час якого не дозволялося куховарити. Сицилійські торговці з радістю відпускали нам коропа, білу рибу та щуку. Я не уявляв, як Гелен, справдешня християнка, яка справно ходила до церкви, впорається з приготуванням цього єврейського делікатесу. Проте вона мала надзвичайні здібності до імпровізації й приготувала неперевершену фаршировану рибу (вона назвала її «фільтрована риба»), яка, змушений визнати, не поступалася тій, що готувала мама. Гелен удосконалювала свою «фільтровану рибу» під час кожного приготування, і згодом цю страву полюбили усі мої друзі й сусіди. Вона припала до душі й церковним друзям Гелен. Я любив уявляти, як її друзі-баптисти поглинали фаршировану рибу на своїх церковних зібраннях.

* * *

Якось улітку в 1990-ті роки, коли я повернувся з роботи, мене на ґанку чекала дивна з’ява — чоловік із величезною чорною бородою і шапкою волосся. Якийсь божевільний волоцюга, майнуло в мене в голові. Лише коли цей «волоцюга» заговорив, я зрозумів, що це — мій старий друг Ларрі. Я не бачив його вже багато років і почав був думати, як і багато хто з нас, що, можливо, його вже серед нас немає.

Я познайомився з Ларрі на початку 1966 року в Нью-Йорку, саме коли намагався відійти від перших жахливих місяців наркотичної залежності. Я добре харчувався, тренувався і регулярно ходив до спортзалу у Вест-Вілиджі, щоб відновити силу. У суботу зранку він відкривався о восьмій, і я завжди був першим відвідувачем. Однієї суботи розпочав тренування з тренажеру для жиму ногами — у Каліфорнії в мене чудово виходило присідати зі штангою, тож мені стало цікаво, наскільки сильними були мої ноги тепер. Я легко підважив 360 кілограмів, не без зусиль здолав і вагу у 450 кілограмів і безрозсудливо збільшив її до 545-ти. Я розумів, що це для мене забагато, проте не захотів визнати свою поразку. Я зробив три ривки, чотири, а на п’ятому сили полишили мене. Я безпорадно лежав, придавлений 545 кілограмами, із колінами, притиснутими цією вагою до грудей. Я заледве міг дихати, годі вже казати про те, щоб покликати на допомогу, і почав міркувати, скільки я так протягну. Я відчував, як до голови приливає кров, і боявся, що нападу не уникнути. Тієї миті двері розчахнулися і до зали увійшов могутній молодик. Побачивши моє скрутне становище, він допоміг мені вибратися. Я обійняв його зі словами: «Ви врятували мені життя».

Попри таку швидку реакцію, Ларрі, здається, був дуже сором’язливим. Йому було важко вступати в контакт із людьми, він мав стурбований погляд, його очі завжди бігали. Але встановивши контакт, Ларрі говорив практично безупинно, можливо, я був першою живою душею, з якою він розмовляв за цілі тижні. Він розповів, що йому дев’ятнадцять, і за рік до того його звільнили з армії як психічно неврівноваженого. Жив на невеличку державну допомогу, харчувався, наскільки я знав, молоком і хлібом, шістнадцять годин на добу проводив гуляючи вулицями (або ж бігаючи, якщо перебував за містом) і був щасливим, якщо десь влаштовувався на нічліг.

Ларрі розповів мені, що ніколи не знав своїх батьків. У матері на момент його народження розвинувся розсіяний склероз і вона фізично не могла доглядати його. Батько був п’яницею, який покинув їх невдовзі після народження Ларрі, і малюка передавали від одних названих батьків до інших. Мені здавалося, що в його житті ніколи не було справжньої стабільності.

Я не збирався ставити Ларрі якийсь «діагноз» попри те, що тоді я вільно оперував термінами психіатрії. Усе, що мені спадало на думку, це те, наскільки він був позбавлений любові, турботи й стабільності, наскільки йому не вистачало уваги, і дивувався, як Ларрі взагалі вижив суто фізично. Хлопець був дуже розумним і значно краще за мене поінформованим про поточні події. Він шукав старі газети й читав їх від першої до останньої шпальти. Завзято й невтомно міркував над усім, що прочитав чи почув, нічого не приймаючи на віру.

Ларрі не планував влаштовуватися на роботу, і я вважав, що це свідчить про своєрідну цілісність. Він був рішуче налаштований уникати безцільної зайнятості, був економним і міг жити й навіть заощаджувати кошти зі своєї скромної допомоги.

Він цілі дні проводив у прогулянках і для нього не було нічого незвичайного в тому, щоб пройти 30 кілометрів від свого помешкання в Іст-Вілиджі до мого будинку на Сіті-Айленд. Часом він лишався ночувати на тахті в мене у вітальні, а якось у глибині холодильника я виявив кілька важезних брусків — це були золоті злитки, які Ларрі купував упродовж багатьох років. Він сховав їх у моєму будинку, відчуваючи, що тут вони будуть у більшій безпеці, аніж у його квартирі. Він говорив, що золото — єдине майно, якому можна довіряти в мінливому світі. Акції, цінні папери, земля, витвори мистецтва можуть вмить втратити цінність, але золото (яке він називав «елемент 79», щоб зробити мені приємність) завжди лишатиметься в ціні. Навіщо йому працювати, якщо він може жити, насолоджуватися свободою і незалежністю без цього? Мені подобалася сміливість і прямолінійність його слів, і я відчував, що це одна з найвільніших душ із тих, кого я знав.

Ларрі − відвертий і приємний на вдачу, чимало жінок вважали його привабливим. Він упродовж кількох років був одружений з однією габаритною жіночкою з Іст-Вілиджа, проте одного дня сталося жахливе: її вбили головорізи, які ввірвалися до їхньої квартири в пошуках наркотиків. Наркотиків вони не виявили, проте Ларрі потім виявив її тіло.

Він харчувався переважно хлібом і молоком, а через потрясіння, пов’язане із загибеллю дружини, тепер не хотів нічого, окрім молока. Його почала переслідувати фантазія про навколосвітню подорож із величезною жінкою, яка заколисує його, як немовля, і дозволяє смоктати свої груди. Я в житті не чув такої наївної фантазії.

Часом я не бачив Ларрі по кілька тижнів чи й місяців, бо не знав, як із ним зв’язатися. Тоді він неочікувано з’являвся знову.

Він, як і його батько, страждав на алкоголізм — алкоголь запускав у його мозку якісь згубні саморуйнівні процеси. Ларрі про це знав і зазвичай уникав спиртного. Наприкінці 1960-х ми раз-другий вживали разом кислоту, і він полюбляв на задньому сидінні мотоцикла приїздити зі мною до моєї кузини Кеті, однієї з доньок Ела Кеппа, яка жила в окрузі Бакс. Кеті страждала на шизофренію, але вони з Ларрі розуміли одне одного на інтуїтивному рівні й між ними сформувався надзвичайний зв’язок.

Гелен, як і всі мої друзі, також обожнювала Ларрі — це була абсолютно незалежна людина, свого роду сучасна, міська версія Торо.[275]

У Нью-Йорку я познайомився з кількома своїми американськими двоюрідними братами й сестрою — Кеппами (спершу вони носили прізвище Кеплін і насправді були троюрідними). Найстаршим серед них був Ел Кепп — художник-­гуморист. Він мав двох молодших братів — Бенса, також художника-гумориста, та Елліотта — художника й драматурга, а ще сестру Маделін.

Я чудово пам’ятаю перший седер у родині Кеппів, що я відвідав у 1966 році. Мені тридцять два, а Луїс Ґарднер, чоловік Маделін, був моложавим сорокавосьмирічним красенем з прямою поставою і військовою виправкою. Він — полковник запасу й архітектор. Луїс сидів на чільному місці й керував седером, Маделін на протилежному боці, а між ними — надзвичайне зібрання членів родини — Бенс, Елліотт і Ел з дружинами. Діти Луїса й Маделін, коли не треба було ставити чотири запитання чи шукати афікоман,[276] носилися по всьому дому.

Ми всі тоді були у розквіті сил. Ел продовжував створювати комікс Li’l Abner і лишався улюбленцем читачів, якого читали і яким захоплювались у всій Америці. Елліотта, найвдумливішого з усіх братів, шанували за есеї та п’єси. Бенс (Джером) горів творчою активністю, а улюблениця братів, Маделін, стояла у центрі цього всього. Усі вони любили блискуче, невтримно говорити, часом мені здавалося, що Маделін — найбільша інтелектуалка серед них; інсульт, що спричинив у неї афазію, стався через багато років[277].

Я досить часто бачився з Елом. Коли ж зустрів його в середині 1960-х, він був дивною персоною. У 1930-ті усі брати стали комуністами чи прибічниками цього режиму, однак у 1960-ті в Ела дивним чином відбулася цілковита зміна політичних поглядів. Він потоваришував з Ніксоном[278] і Аґню[279] (хоча, підозрюю, вони не повністю йому довіряли, позаяк його дотепи й сатира могли бути спрямовані на будь-кого при владі).

Коли Елу було дев’ять, він втратив ногу під час дорожньо-транс­портної пригоди, а після того хизувався масивною дере­в’яною ногою (мені пригадався капітан Ахав[280] зі своєю ногою з китового вуса й слонової кістки). Можливо, де в чому його зухвалість, дух суперництва, підкреслена сексуальність були пов’язані з цим каліцтвом. Ел був переконаний, що має продемонструвати: він не інвалід, а свого роду надлюдина, але я ніколи не стикався з цією складовою Елової натури. Зі мною він завжди був приязним і дружелюбним, я тепло до нього ставився і вважав, що Ел сповнений творчої енергії та шарму.

На початку 1970-х, окрім малювання коміксів, Ел значну увагу приділяв викладанню в університеті. Він був прекрасним оратором й улюбленцем викладацьких кіл, проте якось навколо нього почали точитися брудні чутки: начебто він надто близько спілкується з деякими студентками. Чуток побільшало; йому висунули звинувачення. Відбувся скандал, і Ела звільнили сотні синдикованих газет, для яких він працював усе життя. Отак раптово улюблений художник, творець Доґпетча і Шму, свого роду американський Дікенс у жанрі графіки, виявився зганьбленим і лишився без роботи.

На певний час він подався до Лондона — жив там у готелі й час від часу публікував статті та комікси. Але тепер Ел був, як-то кажуть, пропащою людиною — енергійність і невтримність полишили його. Здоров’я погіршувалося, а депресія так і не відпустила аж до смерті у 1979 році.

* * *

Інший кузен, Обрі «Абба» Ібан був гордістю сім’ї — видатний старший син батькової сестри Аліди. Ще в дитинстві він демонстрував виняткові здібності, що знайшло продовження у блискучій кар’єрі в Кембриджі — він став головою Кембриджського союзу, спершу отримав три зірки, а невдовзі збирався розпочати там викладання східних мов. І це всупереч антисемітизму, що панував в Англії в 1930-ті роки — єврей без жодних переваг, пов’язаних із багатством, походженням чи соціальними зв’язками, який не мав нічого, окрім надзвичайного розуму, зумів сягнути найвищих сходинок в одному з найстаріших університетів Англії.

Коли йому виповнилося двадцять, він уже був блискучим оратором і неабияким дотепником, та ми ще не знали, чи приведе це його у політику (його мати і моя тітка 1917 року переклали французькою і російською декларацію Бальфура,[281] й Обрі з дитинства був відданий ідеї сіонізму) чи він залишиться займатися наукою в Кембриджі. Війна й події у Палестині стали визначальними для його вибору.

Обрі майже на двадцять років за мене старший, і до сере­дини 1970-х я з ним практично не спілкувався. Його життя протікало в Ізраїлі, моє — в Англії, а згодом у Сполучених Штатах; він був дипломатом і політиком, я — лікарем і науковцем. Зустрічалися ми зрідка й поспіхом: на весіллях членів родини та з нагоди інших знакових подій. А коли Обрі відвідував Нью-Йорк як міністр закордонних справ чи заступник прем’єра Ізраїлю, його завжди оточували охоронці, й важко було перекинутися більш ніж кількома словами.

Але якось у 1976 році Маделін запросила нас обох на обід, і коли ми з Обрі зустрілися, то і нам, і всім присутнім стало очевидно, що ми надзвичайно подібні один до одного жестами й поставою — тим, як сидимо, уривчастими незграбними рухами, стилем мовлення і мислення. У певну мить ми обоє раптово підвелися з різних кінців столу й зіштовхнулися біля бурякового желе, яке ми обожнювали, а решта присутніх терпіти не могли. Ці подібності й збіги викликали сміх у всіх за столом, а я сказав Обрі: «Ми з тобою заледве колись зустрічалися, у нас зовсім різні життєві шляхи, та я відчував, що між нами генетична схожість виражена більше, аніж між мною і моїми трьома братами». Він відповів, що почувається так само і що я йому певним чином ближчий, аніж двоє його сестер і брат.

— Як таке можливо? — поцікавився я.

— Атавізм, — тут же відповів Обрі.

— Атавізм? — кліпнув я.

— Так, atavus, дідусь. Ти не знав нашого дідуся Елівелву (хоч і ти названий тим самим іменем — івритом та ідишем). Він помер ще до твого народження. Але коли ми переїхали до Англії, дідусь займався моїм вихованням. Саме він був моїм першим справжнім учителем. Люди сміялися, коли бачили нас разом: казали, що між цим старим і дитиною існує надзвичайна подібність. У його поколінні ніхто не говорив, не рухався, не мислив так, як він, не було нікого подібного й у батьковому поколінні, тож я гадав, що немає таких людей і серед мого — допоки ти не з’явився на порозі, тоді мені здалося, що це воскрес дідусь.

У долі Обрі, до якого дослухався увесь світ як до «голосу Ізраїлю», було щось трагічне й парадоксальне. Його пристрасне, відточене красномовство, кембриджський акцент нове покоління сприймало як щось пихате й старомодне, а вільне володіння арабською, і приязне ставлення до арабської культури (перша його книга — переклад твору Тауфіка аль-Хакіма «Лабіринт справедливості») фактично кинули на нього тінь підозри у дедалі фанатичнішій атмосфері. Зрештою Обрі позбавили владних повноважень і він знову зажив життям науковця та історика (також давав блискучі коментарі для книг і телебачення). Він розповідав мені, що мав змішані почуття: з одного боку, після десятиліть глибокого занурення у політику й дипломатію, він відчував «порожнечу», проте водночас і несподівану, незнану раніше душевну рівновагу. Перше, що він зробив, коли звільнився, це пішов плавати.

Якось Обрі проводив гостьовий курс лекцій в Інституті перспективних досліджень у Принстоні, і я поцікавився, наскільки його влаштовує академічне життя. Він посмутнів і сказав: «Я сумую за політичною ареною». Але відповідно до того, як арена ставала все більш розбурханою, вузькою і фанатичною, Обрі з його культурними симпатіями й широтою розуму тужив за нею все менше й менше. Якось я запитав у нього, у якій ролі він хотів би залишитися у пам’яті нащадків, на що він відповів: «У ролі вчителя».

Обрі любив розповідати різні історії, а знаючи про мій інтерес до природничих наук, розказував про те, як перетинався з Альбертом Ейнштейном. Після смерті Хаїма Вейцмана[282] у 1952 році Обрі відрядили до Ейнштейна з пропозицією зайняти пост президента Ізраїлю (Ейнштейн, звісно, цю пропозицію відхилив). Про інший епізод Обрі розповідає з усмішкою: вони з колегою з ізраїльського консульства тоді навідували Ейнштейна у його будинку в Принстоні. Запросивши їх усередину, він ввічливо поцікавився, чи не хотіли б вони випити кави, і Обрі (гадаючи, що її приготує помічниця чи покоївка) погодився. Та, за його словами, він «був шокований», коли Ейнштейн сам подався до кухні. Невдовзі вони почули дзенькіт чашок і горняток, звук падіння чогось фаянсового, і цей видатний чоловік у своїй дружній, проте дещо незграбній манері приготував їм каву. За словами Обрі, це краще за будь-що інше показало, наскільки людяним і приємним був найвизначніший світовий геній.

У 1990-ті, більше не обтяжений і не звеличений службою, він бувало приїздив до Нью-Йорка — тепер здійснити це було значно легше й вільніше. Я почав бачитися з ним частіше, інколи він приходив на зустріч разом із дружиною Сюзі і частенько з молодшою сестрою Кармель, яка також жила у Нью-Йорку. Ми з Обрі стали друзями, а значна відмінність у наших життєвих шляхах і майже двадцятирічна різниця у віці відігравали дедалі меншу роль.

Мила, неймовірна Кармель! Вона виводила з рівноваги всіх, принаймні у своїй родині, проте я відчував до неї прив’язаність.

Упродовж багатьох років Кармель була якимось містичним персонажем, акторкою десь у Кенії. А в 1950-ті приїхала до Нью-Йорка, вийшла заміж за режисера Девіда Росса, і вони удвох заснували невеличкий театр, щоб ставити його улюблених Ібсена й Чехова (хоча завжди надавала перевагу Шекспіру).

Коли я зустрівся з нею у травні 1961-го, саме прямував із Сан-Франциско на своєму мотоциклі — тому не новому вже байку, що зламався в Алабамі — і решту шляху до Нью-Йорка долав автостопом. Я досить брудним і скуйовдженим ввалився до їхньої чепурної квартири на П’ятій авеню — вона змусила мене прийняти ванну й забезпечила чистим одягом, поки мій прався.

Девід тоді перебував на хвилі успіху, мав низку захоплених відгуків від критиків та публіки і, як говорила мені Кармель, його почали сприймати як одну з ключових фігур у театральному світі Нью-Йорка. Він перебував у піднесеному настрої, робив екстравагантні вчинки — кричав, ревів, мов лев, запросив нас на неймовірно дорогий обід із шести страв у «Російській чайній» — у меню було все, навіть з півдесятка різновидів горілки. Це не вписувалося у рамки звичайного достатку, тож мені було цікаво, чи є у його діях щось маніакальне.

Позиції Кармель також були досить високими; вона не бачила причини, щоб не опанувати норвезьку чи російську (з її мовним чуттям це займе усього кілька тижнів) і не робити власні переклади Ібсена й Чехова. Можливо, в тому числі й через ці переклади лондонська прем’єра Девідового «Йуна Ґабріеля Боркмана»[283] з тріском провалилася, завдавши значних збитків. Переважну частину вкладених грошей Кармель виманила у своєї родини, яка заледве могла собі це дозволити, і так їх ніколи й не повернула. Кілька років по тому Девіду довелося лягти в лікарню в Нью-Йорку — він мав схильність впадати в серйозні депресії — і невдовзі після цього помер. Причину так і не встановили: чи то ненавмисне передозування ліків, чи то самогубство. Кармель у глибокому потрясінні повернулася до Лондона, до своєї родини та друзів.

Наступного разу ми з Кармель зустрілися у 1969 році, коли я у Лондоні записував перші історії хвороб для «Пробуджень», а «Мігрень» якраз була в друці у Faber & Faber. Кармель попросила почитати, що я пишу, і, прочитавши пробний відбиток «Мігрені», сказала: «О, то ти письменник!». Мені ще ніхто такого не говорив: «Мігрень» видавав медичний відділ Faber & Faber, у якому її розглядали як книгу на медичну тематику, своєрідну монографію про мігрені, а не як «письменництво». А перших написаних мною історій «Пробуджень» взагалі не бачив ніхто, окрім Faber & Faber, де їх відхили як непридатні до публікації. Тож я відчув рятівну опору в словах Кармель та її думці про те, що «Мігрень» приймуть не лише представники медичної сфери, а й ширший загал і навіть «літературно освічені» читачі.

Коли у Faber & Faber відтермінували публікацію «Мігрені», я відчував усе більше пригнічення, і з огляду на це Кармель рішуче втрутилася у справу.

— Ти маєш найняти агента, — сказала вона. — Когось, хто захищатиме твої інтереси й не дасть тебе ошукати.

Саме Кармель познайомила мене з Іннесом Роузом — агентом, який натиснув на видавців, щоб ті прискорили публікацію книги. Без Іннеса й Кармель «Мігрень» могла так і не побачити світ.

У середині 1970-х, після смерті матері, Кармель повернулася до Нью-Йорка й винайняла квартиру на Східній 63-й вулиці. Вона була свого роду агентом для нас із Обрі, який тоді був залучений до роботи над низкою книг і телепрограм з історії єврейського народу. Але ані агентська, ані акторська робота (обидві на півставки) не давали їй змоги оплачувати оренду помешкання у ще дорожчому Нью-Йорку, тож ми з Обрі доплачували суму, якої бракувало, і так тривало впродовж наступних тридцяти років.

У ті роки ми з Кармель бачилися часто. Разом ходили в театр, і якось дивилися виставу «Крила», у якій Констанс Каммінґс грала льотчицю, яка внаслідок інсульту втратила здатність говорити. У певну мить Кармель повернулася до мене й запитала, чи не вважаю я гру акторки зворушливою, і її приголомшила моя заперечна відповідь.

«Чому ні?» — запитала вона. Я відповів, що її мовлення було нічим у порівнянні з мовленням людей, які страждають на афазії.

— Ох, ці неврологи! — обурилася Кармель. — Невже ти не можеш хоч на мить забути про свою неврологію і зануритися у драму, у гру?

— Ні, — відповів я. — Це мовлення не має нічого спільного з афазією, а отже й уся вистава виглядає для мене награною.

Вона лиш похитала головою у відповідь на мою вузьколобість і затятість.[284]

Кармель була у захваті, коли «Пробудженнями» зацікавився Голлівуд і я познайомився з Пенні Маршалл і Робертом де Ніро. Але на мій п’ятдесят п’ятий день народження інтуїція її підвела: тоді на вечірку з цієї нагоди на Сіті-Айленді було запрошено й де Ніро, який примудрився прийти до мого будиночка й розташуватися нагорі так, що ніхто його не впізнав. Коли я сказав Кармель про прихід де Ніро, вона дуже голосно проголосила: «Це не де Ніро. Кіностудія надіслала двійника. Я знаю, як виглядає справжній актор, мене не обдуриш». Вона вміла поставити голос, і всі довкола чули цей її коментар. У мене самого закралися сумніви, тож я спустився до телефону-автомата на розі й зателефонував до офісу де Ніро. Вони здивовано відповіли, що, звичайно ж, це був де Ніро власною персоною. А найбільше цей епізод повеселив самого актора, до вух якого теж долинули просторікування Кармель.

* * *

Мила, неймовірна Кармель! Мені подобалося бути в її товаристві — допоки вона не доводила мене до сказу. Вона була чудовою, смішною, надзвичайно обдарованою наслідувачкою; імпульсивною, простодушною, безпорадною, проте й любителькою фантазувати та істерити, а також, мов п’явка, висмоктувати все більше й більше грошей з усіх довкола. Кликати її в гості було небезпечно (як я пізніше дізнався) — вона могла цупити книги про мистецтво з бібліотек господарів і продавати їх букіністам. Я часто думав про нашу тітку Ліну — вона шантажувала багатіїв, а гроші віддавала на потреби Єврейського університету. Кармель шантажем не займалася, проте багато в чому нагадувала Ліну: вона теж була чудовиськом, її ненавиділа частина родини, але я відчував до неї прив’язаність. Ця схожість не була для Кармель таємницею.

Батько Кармель після смерті залишив їй більшу частину свого статку, усвідомлюючи, що з усіх дітей вона перебувала у найскрутнішому становищі. Усі образи її братів і сестри тепер частково врівноважувалися тим, що з отриманням спадку вона була забезпечена до кінця життя, за умови що буде розважливою й уникатиме марнотратства та безрозсудних вчинків, і їй вже не потрібно буде випрошувати гроші й розраховувати на підтримку родичів. Я також зрадів, що більше не почуватимуся зобов’язаним щомісяця надсилати їй гроші.

Однак вона мала інші плани — ще від смерті Девіда їй бракувало відчуття належності до театрального світу. Тепер Кармель мала гроші й могла сама поставити, зрежисерувати й зіграти в улюбленій п’єсі. Вона зупинила свій вибір на «Як важливо бути серйозним». У цій п’єсі вона могла б зіграти міс Призм. Орендувала театр, підібрала акторів, організувала рекламу і, як вона й сподівалася, вистава мала успіх. Але, дивним чином таке трапляється, потім усе завмерло. Увесь свій спадок до останнього цента вона розтринькала на єдину безглузду божевільну витівку. Усі в родині розлютилися, а Кармель знову лишилася без гроша.

Вона сприйняла цю ситуацію досить легко, попри те, що певною мірою це просто було повторенням історії з «Йуном Ґабріелем Боркманом» за тридцять років до того. Але тепер їй було важче оговтатися. Їй сімдесят, хоча виглядала молодше; вона хворіла на діабет, хоча недбало до нього ставилася; а в родині (окрім Обрі, який завжди підтримував Кармель, попри те, що її поведінка інколи дуже його сердила) більше з нею не спілкувалися.

Ми з Обрі відновили щомісячну допомогу, проте Кармель була зломлена на якомусь глибинному рівні. Думаю, вона вважала, що то був її останній шанс здобути славу на зірковому Бродвеї. Через погіршення здоров’я вона змушена була податися до будинку-інтернату. Часом Кармель марила: від деменції[285] чи від діабету, а може, від обох, і часом люди бачили, як вона, розпатлана й збита з пантелику, блукала вулицями довкола Єврейського дому. А якось вона була переконана, що разом із Томом Генксом знімається у фільмі, режисером якого є Стівен Спілберг.

Утім були й дні, коли казусів не траплялося, і вона просто насолоджувалася походами до театру — своєї першої й останньої любові — й прогулянками у садах Вейв Гілл поблизу Єврейського дому. Тоді Кармель вирішила створити автобіографію — писалося їй добре й легко, і вона могла поділитися незвичайною, дивовижною історією життя. Проте автобіографічна пам’ять почала їй зраджувати відповідно до того, як поступово прогресувала деменція.

Її «сценічна», акторська пам’ять, навпаки, лишилася неушкодженою — мені було достатньо лише нагадати їй початок будь-якого шекспірівського монологу, і Кармель могла його продовжити — вона ставала Дездемоною, Корделією, Джульєттою, Офелією, та ким завгодно — цілковито перевтілюючись у персонажа, якого зображала. Медсестри, які часто бачили її як хвору жінку несповна розуму, були приголомшені такими змінами. Якось Кармель сказала мені, що не має власної індивідуальності, і їй властива лише індивідуальність персонажів, яких вона грає на сцені. Це було перебільшенням, оскільки раніше вона була особою з характером і чималим самолюбством. Проте зараз, коли її власну самоідентичність витісняла деменція, це був практично той самий випадок. Вона ставала цілісною особистістю лише перевтілившись у Корделію чи Джульєтту.

Коли я востаннє навідував її, вона страждала на пневмонію. Її дихання було частим, уривчастим і з хрипами. Її очі були розплющеними, але вона нічого не бачила — вона не кліпала, коли махав рукою у неї перед очима, проте я подумав, що, можливо, вона все-таки чує і розпізнає мій голос.

— Прощавай, Кармель, — сказав я. За кілька хвилин вона померла. Коли я зателефонував її брату Рафаелю, щоб сповістити про смерть, він сказав: «Хай Бог упокоїть її душу, якщо вона у неї була».

На початку 1982 року я отримав з Лондона пакунок із листом від Гарольда Пінтера й рукописом нової п’єси «Ніби як Аляска», яку він, за його словами, написав під впливом «Пробуджень». У листі Пінтер писав, що читав «Пробудження» ще після їх публікації у 1973 році, і вважає, що вони «надзвичайні». Пінтер міркував над драматургічними можливостями цієї книги, проте тоді чітко не уявляв, як саме рухатися у цьому напрямку й викинув цю думку з голови, аж доки вона раптово не повернулася до нього вісім років по тому. Минулого літа, коли він якось прокинувся вранці, перші слова п’єси чітко викарбувалися у нього в голові: «Щось відбувається». Після того п’єса швидко «написалася сама» за наступних кілька днів.

«Ніби як Аляска» — це історія Дебори, пацієнтки, що упродовж двадцяти дев’яти років перебувала у якомусь вкрай дивному, недосяжно-замороженому стані. Одного дня вона прокидається і не розуміє, скільки їй років і що з нею трапилося. Сивоволосу жінку поруч із нею вона вважає якоюсь кузиною чи «тіткою, з якою я ніколи не зустрічалася», а коли Дебора дізнається, що це її молодша сестра, до неї приходить приголомшливе усвідомлення дійсності.

Пінтер ніколи не бачив наших пацієнтів і не дивився документальний фільм за «Пробудженнями», однак прототипом Дебори явно була моя пацієнтка Роуз Р. Я уявив, як Роуз читає цю п’єсу й говорить: «Боже! Та це ж про мене!». Я зрозумів, що Пінтер якимось чином осягнув більше, аніж я написав; незбагненним чином, інтуїтивно зрозумів глибшу правду.

У жовтні 1982 року я поїхав на прем’єру вистави у Національному театрі Лондона. Роль Дебори блискуче виконала Джуді Денч. Мене вразила як її гра, так і правдоподібність Пінтерового задуму, оскільки Денч, як і Пінтер, ніколи не спілкувалася з пацієнтами, які страждають на постенцефалітичний синдром. Насправді вона розповіла, що Пінтер заборонив їй це під час підготовки до ролі: він вважав, що вона має витворити образ Дебори винятково з тексту його п’єси. Грала вона дивовижно. (Однак пізніше Денч таки подивилася фільм і поспілкувалася з деякими постенцефалітиками у лікарні Гайлендз. Після цього я зрозумів, що її виконання ролі було хоч і реалістичнішим, але не таким дивовижним. Напевно, Пінтер мав рацію).

Аж до тієї миті я сумнівався щодо драматичного втілення своєї книги чи чогось іншого, «заснованого на» ній, зробленого «за матеріалами» чи «за мотивами» моєї роботи. Також думав, що «Пробудження» — річ справжня, а все решта, безсумнівно, буде «несправжнім». Як воно може бути справжнім за відсутності прямого безпосереднього досвіду спілкування з пацієнтами? Однак п’єса Пінтера показала мені, як великий митець може перетворити, переосмислити дійсність. Я відчував, що Пінтер дав мені стільки ж, скільки і я йому: я створив йому реальність, а він створив для мене реальність у відповідь.[286]

* * *

Коли у 1986 році я був у Лондоні, до мене звернувся композитор Майкл Наймен і запитав, як я поставлюся до «камерної опери», заснованої на заголовній історії з книги «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха». Я відповів, що не можу такого уявити, на що він сказав, що мені це й не потрібно — він уявлятиме. Насправді він уже це зробив — наступного дня він приніс мені партитуру й розповів про лібретиста, якого мав на думці — Крістофера Роуленса.

Я детально обговорив із Крісом історію доктора П. й зрештою сказав, що не можу погодитися на оперу без схвалення його вдови. Я запропонував Крісу з нею зустрітися і делікатно довідатися, як вона поставиться до можливого створення опери (вони з доктором П. самі були оперними співаками). Зрештою у Кріса і місіс П. склалися дуже теплі, сердечні стосунки, і в його опері вона грає значно більшу роль, аніж у моїй історії. І все ж я дуже хвилювався у день, коли у Нью-Йорку мала відбутися прем’єра опери. Місіс П. була в залі, і я раз у раз поглядав на неї й від страху неправильно витлумачував усі зміни у її виразі обличчя. Після вистави вона підійшла до нас із Майклом та Крісом і сказала: «Це честь для мого чоловіка». Я страшенно зрадів: завдяки цьому відчув, що ми не скористалися ситуацією й не витлумачили її хибно.

* * *

У 1979 році до мене звернулися двоє молодих кінопродюсерів — Волтер Паркс і Ларрі Ласкер. За кілька років до того на курсі з антропології в Єлі вони читали «Пробудження» та сподівалися на їхній основі зняти художній фільм. Вони відвідали Бет-Авраам, зустрілися з багатьма пацієнтами з постенцефалітичним синдромом, і я дав їм дозвіл на написання сценарію. Упродовж наступних кількох років я від них нічого не чув.

Вже майже забув про цей проект, коли через вісім років вони знову вийшли зі мною на зв’язок і повідомили, що саму книгу й заснований на ній сценарій прочитав Пітер Вейр, якого дуже зацікавила ідея режисури фільму. Вони надіслали мені сценарій молодого сценариста Стіва Заілляна, який надійшов на Гелловін 1987 року, якраз напередодні зустрічі з Пітером Вейром. Мені текст страшенно не сподобався, особливо вигадана сюжетна лінія, у якій лікар закохується у пацієнтку, і про це я безапеляційно заявив наступного дня Вейру. Він, звичайно, був приголомшений, проте з розумінням поставився до моєї точки зору. Кілька місяців по тому він самоусунувся від проекту, мотивуючи це тим, що бачить усі можливі «рифи й обмілини» і не певен, що впорається як слід.

Упродовж наступного року сценарій пройшов через низку вдосконалень — Стів, Волтер і Ларрі працювали над створенням продукту, що відповідатиме книзі й пережитому пацієнтами досвіду. На початку 1989 року мені повідомили, що за режисуру фільму візьметься Пенні Маршалл і вона навідається до мене разом із Робертом де Ніро, який гратиме роль пацієнта Леонарда Л.

Я не був цілком певен щодо того, як ставлюся до сценарію, позаяк хоч до певної міри він і був спрямований на дуже близьке до реальності відтворення подій, у ньому також наявні кілька побічних сюжетних ліній, що були повністю вигаданими. Я мусив відмовитися від думки, що цей фільм будь-що є «моїм»: сценарій не мій, фільм не мій, і я не можу впливати на більшість речей, пов’язаних із ним. Було не зовсім легко собі в цьому зізнатися, але зрештою я відчув полегшення. Я матиму змогу давати поради й консультації, стежити за медичною й історичною достовірністю, зроблю все від мене залежне, щоб фільм мав достовірну відправну точку, проте не буду змушений відчувати за нього відповідальність.[287]

* * *

Шалене бажання Роберта де Ніро заглибитись у предмет зображення і дослідити його у найменших деталях є легендарним. Я ще ніколи не бачив, щоб актор вивчав свій образ і в результаті цього дослідження сам ставав образом.

До 1989 року майже всі пацієнти з постенцефалітичним синдромом у Бет-Авраамі померли, однак дев’ятеро ще лишалися у лікарні Гайлендз у Лондоні. На думку Боба, важливо було їх навідати, тож ми поїхали туди разом. Упродовж багатьох годин він спілкувався з пацієнтами й робив аудіозаписи, які потім міг ретельно вивчити. Мене вразила його здатність до спостереження і співпереживання. Гадаю, пацієнти самі були зворушені свого роду увагою, яку їм зрідка приділяли раніше. «Він справді спостерігає за тобою, зазирає просто у тебе, — наступного дня поділився зі мною один із них. — Ніхто після доктора Пердона Мартіна такого не робив. Він намагався зрозуміти, що насправді з тобою відбувається».

Повернувшись до Нью-Йорка, я зустрівся з Робіном Вільямсом, який мав зіграти лікаря — мене. Робін хотів побачити мене в дії, у взаємодії з пацієнтами на кшталт тих, з якими я працював у «Пробудженнях», тож ми подалися до «Малих сестер» нужденних, де перебували на леводопі двоє пацієнтів з постенцефалітичним синдромом, за якими я спостерігав упродовж кількох років.

Декілька днів по тому Робін прийшов зі мною до Бронкс-стейту. Ми провели кілька хвилин у дуже збуреному геріатричному відділенні, де з півдесятка пацієнтів галасували й усі гуртом ексцентрично щось розповідали. Коли ми їхали назад, Робін раптово вибухнув дивовижним відтворенням того, що побачив у відділенні — він бездоганно наслідував кожен голос і стиль поведінки. Він блискуче вловив і тримав у пам’яті ці різноманітні голоси й розмови, а тепер відтворював їх, чи практично був одержимий ними. У Робіна ця здатність миттєво вхоплювати й відтворювати почуте й побачене, здатність, для якої «наслідування» було б надто слабким означенням (тому що ці імітації сповнені чутливості, гумору й креативності), була надзвичайно розвинена. Проте, як я потім зрозумів, це лише перший крок його акторського дослідження.[288]

А невдовзі я виявив, що і сам є предметом його вивчення. За кілька зустрічей він почав дзеркально відтворювати деякі мої манери, поставу, ходу, мовлення — усе, що я дотепер робив неусвідомлено. Бентежно було бачити себе у цьому живому дзеркалі, але мені подобалося проводити час із Робіном, кудись їздити, ходити разом обідати, сміятися з його блискучого, жвавого гумору й дивуватися його знанням.

За кілька тижнів, коли ми про щось теревенили на вулиці, я прийняв позу, яка, як мені говорять, є типово задумливою. Раптом я усвідомив, що Робін стоїть у точнісінько такій же позі. Він не просто наслідував мене, він сам став мною — це було неначе раптово здобути молодшого близнюка. Нас обох це дещо стурбувало, і ми вирішили, що між нами має бути якийсь простір, щоб він міг створити власного персонажа, який, можливо, де в чому опирався б на мене, але мав би власне життя й особистість.[289]

* * *

Я кілька разів водив акторський склад і команду до Бет-Аврааму для того, щоб вони відчули настрій і атмосферу того місця, а надто для того, щоб зустрітися з пацієнтами й персоналом, які пам’ятали події двадцятирічної давнини. Якось ми запросили на свого роду зустріч старих друзів усіх лікарів, медсестер, психотерапевтів і соціальних працівників, які працювали з пацієнтами з постенцефалітичним синдромом у 1969 році. Дехто з нас уже давно залишив лікарню, дехто не бачився багато років, проте того вересневого вечора ми годинами обмінювалися спогадами про пацієнтів, і кожен із цих спогадів викликав за собою нові й нові. Ми знову усвідомили, яким приголомшливим було те літо, яке історичне значення воно мало, і водночас якими кумедними й людяними були ті події. Це був вечір сміху й сліз, туги за минулим і поміркованої розсудливості — ми дивилися одне на одного й усвідомлювали, що минуло двадцять років, і практично всі ті надзвичайні пацієнти вже померли.

Усі, крім Ліліан Тай, яка в документальному фільмі демонструвала блискучу красномовність. Ми з Бобом, Робіном і Пенні навідалися до неї і нас захопила її стійкість, весела вдача, відсутність жалю до себе й справжність. Попри прогресування хвороби й непередбачувані реакції на леводопу, вона зберегла у собі почуття гумору, любов до життя й сміливість.

Я чимало часу проводив на знімальному майданчику «Пробуджень» упродовж місяців, під час яких тривала зйомка. Я показував акторам, як пацієнти-паркінсоніки сидять, не рухаючись, із амімічним обличчям і застиглими поглядами; головою, що закинута назад чи звисає набік; нижньою щелепою, що провисає донизу, а з губ, можливо, стікає слина (слинотечу у фільмі зіграти було важко, до того ж це виглядало надто огидно, тому ми на цьому не наполягали). Я показував їм поширені дистонічні положення рук і ніг, демонстрував тремори й тики.

Також показував акторам, як пацієнти-паркінсоніки стоять чи намагаються стояти; як вони ходять, часто згинаючись, часом прискорюючись і дрібно перебираючи ногами; як можуть раптово спинитися, застигнути й не зробити більше ані кроку. Демонстрував їм різноманітні паркінсонічні голоси й вигуки, а також паркінсонічний почерк. Радив їм уявляти себе замкненими у тісному просторі чи застряглими у діжці клею.

Ми вправлялися у kinesia paradoxa — раптовому звільненні від паркінсонізму завдяки музиці чи шляхом спонтанних реакцій, наприклад, впіймання м’яча (актори полюбляли практикувати це з Робіном, який, не будь він відданим акторській справі, був би прекрасним бейсболістом). Ми практикувалися у кататонії і карткових іграх постенцефалітиків: четверо пацієнтів зі стиснутими в руках картами сиділи цілковито нерухомо, аж поки хтось (найімовірніше, медсестра) робив перший хід, що спричиняв шалене пожвавлення, і гра, що спершу завмерла, завершувалася за лічені секунди. (У 1969 році я побачив і зафіксував на плівку саме таку гру). Найближчим до цих надшвидких конвульсивних станів є синдром Туретта, тож я привів на майданчик кількох молодих людей із цим захворюванням. Ці майже дзенівські вправи — знерухомлення, самоочищення, прискорення, упродовж кількох годин поспіль — водночас і захоплювали, і лякали акторів. Вони зі страхом почали розуміти, як це — перебувати у такому стані постійно.

Чи може актор із нормальним функціонуванням нервової системи й протіканням фізіологічних процесів направду «стати» кимось із глибоко аномальною роботою нервової системи, переживанням аномального досвіду й аномальною поведінкою? Якось Боб із Робіном зображали сцену, в якій лікар перевіряв постуральні рефлекси пацієнта (які при хворобі Паркінсона можуть бути відсутніми чи значно послабленими). Я на хвилину зайняв місце Робіна, щоб показати, як відбувається перевірка: лікар стає позаду пацієнта й ледь-ледь нахиляє його назад (у нормі людина до цього пристосовується, проте паркінсонік або постенцефалітик упаде навзнак, немов кегля). Я демонстрував це на Бобові — він упав назад на мене, повністю бездіяльний і пасивний, без жодного натяку на якусь зворотну реакцію. Стривожений, я легенько штовхнув його вперед у прямовисну позицію, але тепер він почав завалюватися вперед, і я не міг його врівноважити. Мене охопило збентеження впереміш із панікою. На якусь мить мені здалося, що раптово сталася неврологічна катастрофа і він насправді втратив усі постуральні рефлекси. Далі я задумався, чи може подібна гра насправді спричинити зміни нервової системи?

Наступного дня до початку зйомок ми з ним говорили у гримерній, і під час розмови я помітив, що його права нога вивернута всередину — спостерігається точнісінько таке саме дистонічне викривлення, як тоді, коли він на майданчику зображав Леонарда Л. Я сказав про це, і Боб дуже здивувався. «Я й не помітив, — відповів він. — Гадаю, це несвідомо». Він часом на кілька годин чи й днів лишався в образі — за обідом висловлював коментарі, які належали Леонарду, а не йому самому, немовби на ньому ще висіли налиплі рештки Леонардового світогляду й характеру.

До лютого 1990 року ми всі виснажилися: позаду було чотири місяці зйомок, не кажучи вже про місяці досліджень, що передували їм. Проте нас активізувала одна подія: на майданчик прийшла Ліліан Тай, остання на той момент жива пацієнта Бет-Аврааму з постенцефалітичним синдромом — вона мала грати саму себе у сцені з Бобом. Що вона думала про несправжніх постенцефалітиків довкола? Чи актори складуть цей іспит? Коли вона зайшла, на майданчику запанувало відчуття побожного трепету — всі впізнали її з документального фільму.

Того вечора я записав у щоденнику:

Скільки б актори не занурювалися в роль, не ототожнювали себе з образом, вони просто грають роль пацієнта, а Ліліан має бути такою до кінця своїх днів. Вони можуть вислизнути зі своїх ролей, а вона не може. Як вона тоді почувається? (А що відчуваю я з приводу того, що Робін грає мене? Для нього це тимчасова роль, для мене — довічна).

Поки Боб уявляв і приймав застиглу дистонічну позу Леонарда Л., Ліліан Т., яка сама застигла, підвела пильний критичний погляд. Що Боб, граючи застиглого пацієнта, думає про Ліліан, яка стоїть заледве в метрі від нього і направду є такою? І що вона, направду така, думає про нього — того, хто грає цю роль? Вона щойно підморгнула мені й ледь помітно підняла палець догори — це означає: «Усе чудово, він усе вловив! Він справді розуміє, що це таке».


Подорожі

Був період, коли мій батько подумував про кар’єру невролога, але потім вирішив, що загальна практика буде «справжнішою», «цікавішою», оскільки завдяки їй він матиме глибший зв’язок із людьми та їхніми долями.

Він до останнього зберігав цю величезну цікавість до людей: коли татові виповнилося дев’яносто, ми з Девідом благали його піти на відпочинок чи принаймні припинити їздити на домашні виклики. Він відповів, що візити додому — це «серце» медичної практики, і що він радше припинить робити щось інше. Від дев’яноста до майже дев’яноста чотирьох батько замовляв на день мікротаксі, щоб і далі їздити на виклики.

Були родини, які він лікував упродовж кількох поколінь і часом приголомшував якогось молодого пацієнта, говорячи: «Ваш прадід у 1919 році мав подібну проблему». Не гірше за тіла своїх пацієнтів він розумів і те, що було в них усередині, і вважав, що не можна лікувати одне без іншого. (Направду, люди часто відзначали, що вміст холодильників своїх пацієнтів він знав не гірше, ніж нутрощі їхніх тіл).

Для своїх пацієнтів він часто був не лише лікарем, а й другом. Ця невичерпна цікавість до всього життя пацієнтів зробила його, як і маму, неперевершеним оповідачем. Батькові медичні історії полонили нас у дитинстві й зіграли свою роль у тому, що ми з Маркусом і Девідом пішли стопами батьків у медицину.

Татко також усе життя пристрасно захоплювався музикою. Він завжди страшенно любив концерти, а найбільше йому був до вподоби Віґмор-хол — вперше потрапив туди ще у юності (коли той називався Бехштейн-хол). Тато ходив на концерти по два-три рази на тиждень аж до останніх місяців свого життя. Він відвідував Віґмор-хол довше, аніж хтось міг пригадати, і в останні роки став не менш легендарним, аніж дехто з виконавців.

Майкл у сорок п’ять років став ближчим до татка після смерті мами й часом ходив із ним на концерти, чого ніколи раніше не робив. Після вісімдесяти у тата значно прогресував артрит, і він був радий, що Майкл складає йому компанію, а Майклу, напевно, було легше допомагати старому батькові з артритом, аніж самому почуватися хворим, залежним сином-пацієнтом у батька-лікаря, як це, вочевидь, часто траплялося у минулому.

Упродовж наступних десяти років Майкл провадив відносно стабільне (хоча навряд чи можна було назвати його щасливим) існування. Було знайдено оптимальний рівень вживання транквілізаторів, що дозволяло тримати його психози під контролем і водночас не провокувати значного негативного впливу. Майкл і далі працював розсильним (звичайних і, як він знову вважав, таємних відправлень), знову полюбляв бродити Лондоном (хоча «Дейлі воркер» і, як він висловлювався, «все це» тепер було у минулому). Він аж надто сильно усвідомлював своє становище і в моменти найпохмурішого настрою, бувало, казав: «Я приречена людина». Хоча було в цьому і щось месіанське: він був «приречений», як усі месії. (Якось до нього навідався мій друг Рен Весчлер і поцікавився його справами, на що Майкл відповів: «Я у жалюгідному становищі». Рен був спантеличеним, і Майкл змушений був пояснити, що так називалися деякі камери у Лондонському тауері[290] — вони були такі маленькі, що люди не могли в них ані стояти, ані лежати — не могли прийняти жодної зручної пози).

Але приречений чи обраний, після смерті мами Майкл почувався все самотнішим — наш великий будинок спорожнів, тепер там лишилися тільки він і тато, не стало навіть пацієнтів (тато розформував у будинку лікарські приміщення). Майкл ніколи не мав друзів, а стосунки з колегами були хоч і ввічливими, але не дружніми. Його головна прив’язаність — наш боксер Батч, але він постарів і у нього розвинувся артрит, тож пес більше не міг устигати за Майклом.

У 1984 році засновник компанії, у якій Майкл пропрацював майже тридцять п’ять років, пішов на пенсію, і компанію було продано більшій фірмі, що миттю звільнила всіх старих працівників. У п’ятдесят шість років Майкл опинився без роботи. Він щосили намагався опанувати корисні навички, старанно вчився друку на машинці, стенографії, рахівництва, але ці традиційні вміння виявлялися все менш і менш цінними у цьому надзвичайно мінливому світі. Подолавши свою ніяковість — раніше він ніколи не звертався ні до кого у пошуку роботи — сходив на дві чи три співбесіди, на яких йому відмовили. Гадаю, в цю мить він перестав сподіватися, що колись знайде роботу. Майкл закинув свої тривалі прогулянки й почав багато курити: часом цілими годинами сидів у вітальні й цмулив цигарки, уп’явшись поглядом у простір. Саме за цим заняттям я зазвичай і бачив його, коли навідувався до Лондона всередині і наприкінці 1980-х. Уперше в житті (принаймні він уперше це визнав) він почав чути голоси. За його словами, ці «ді-джеї» (він вимовляв це слово як «Дай-Джеї»[291]), послуговуючись якимись надприродними радіохвилями, мали змогу відстежувати його думки, транслювати їх і навіювати власні.

Тоді Майкл заявив, що хоче мати власного лікаря загальної практики, а не батька, який завжди сам був йому за лікаря. Новий лікар, побачивши, що Майкл блідий, виглядає надто схудлим і має не просто «врівноважений» вигляд, провів нескладну діагностику й виявив, що у Майкла анемія і гіпотиреоз. Після призначення тироксину, заліза й вітаміну В12 до Майкла практично повністю повернулася енергія, і за три місяці «ді-джеї» зникли.

* * *

У 1990 році помер тато — йому було дев’яносто чотири. Хоча Девід із сім’єю, які жили у Лондоні, в останні роки були для Майкла з татом величезною підтримкою, ми всі розуміли, що Майкл не зможе жити сам у великому будинку на Мейпсбері, 37 чи навіть в окремій квартирі. Після тривалих пошуків ми зупинили свій вибір на закладі для проживання, де надавали допомогу літнім євреям із душевними хворобами, який розташовувався далі по вулиці, на Мейпсбері, 7. Ми вирішили, що там Майкл, до якого повернулося добре фізичне здоров’я, матиме підтримку, познайомиться з сусідами й легко зможе ходити до синагоги, банку чи звичних крамниць.

Девід і Лілі щоп’ятниці забирали Майкла до себе на шабатну вечерю. Ліз, моя племінниця, регулярно навідувалася до нього й розпитувала про потреби. Майкл охоче на це погодився, а пізніше жартував про свій переїзд, мовляв, за сімдесят з лишком років єдина подорож, яку він здійснив — це переїзд із 37-го до 7-го будинку по Мейпсбері-роуд. (А зв’язок між Майклом і Ліз став тепер для нього найміцнішим сімейним зв’язком у житті. Вона могла на деякий час витягти його з похмурої одержимості, часом вони вдвох сміялися і жартували.)

Заклад, Ілон-хаус, спрацював на диво добре — він дав Майклу можливість долучитися до соціального життя й оволодіти деякими практичними навичками. Коли я приїздив до нього, він у своїй кімнаті робив мені чай чи каву — ніколи раніше Майкл не готував чай чи каву навіть для себе. Він показав мені пральну машину й сушарку в підвалі — раніше брат ніколи не переймався пранням, а тепер не лише прав свої речі, але й допомагав із цим старшим мешканцям. І в цій невеликій спільноті він поступово почав набувати певного статусу, певних ролей.

І хоча тепер Майкл майже припинив читати («Припини надсилати мені книги!» — якось написав він мені), він тримав у пам’яті плоди читання упродовж усього життя і став справжньою енциклопедією, тому інші мешканці інтернату питали у нього порад. Майклу, який раніше відчував, що ним нехтують чи недооцінюють, до вподоби був його новий статус знавця, мудрого старшого чоловіка.

Упродовж усього життя сумніваючись у лікарях, він прой­нявся довірою до виняткового лікаря, Сесіля Гельмана, який наглядав за ним та іншими мешканцями інтернату.[292] Ми з Сесілем розпочали листуватися, а потім потоваришували, й він часто писав мені про Майкла.

В одному з листів він написав:

Наразі Майкл у хорошій формі. Персонал оцінює його стан як «блискучий». Щоп’ятниці він вечорами проводить кіддуш в Ілон-хаусі й, безсумнівно, це йому прекрасно вдається. У цій маленькій спільноті це наділяє його практично рабинською роллю, і я певен, що це значною мірою сприяє його самооцінці.

Гадаю, на мене покладено Божественну Місію», — писав мені Майкл. Написання цих слів з великої літери й ретельно підкреслене «гадаю» було проявом певного роду іронії чи гумористичного зауваження на свою адресу).

Коли у 1992 році Девід помер від раку легенів, Майкла це дуже глибоко вразило. «Це я мав померти!» — сказав він і вперше в житті вчинив спробу самогубства, випивши цілу пляшку сиропу від кашлю з кодеїном швидкої дії. (Після того він дуже довго проспав, але нічого гіршого не сталося).

В усьому іншому останні п’ятнадцять років його життя були відносно спокійними. Він допомагав іншим, мав певну роль, певну самобутність, якої в нього не було вдома, і невеличке життя поза межами Ілон-хаусу — ходив на прогулянки околицями й обідав у Віллсден-Ґрін (на обід йому більше була до вподоби яєчня з шинкою, аніж легка кошерна їжа, яку подавали в Ілон-хаусі). Лілі і Ліз, дружина й донька Девіда, і надалі запрошували його до себе щоп’ятниці на вечерю. Тепер, коли будинок було продано, я, приїжджаючи до Лондона, зупинявся у готелі неподалік і в неділю запрошував Майкла до себе на пізній сніданок. А раз-другий він запрошував мене на свій обід, зображав господаря й оплачував рахунок, і це, вочевидь, приносило йому величезне задоволення.

Коли я до нього приїжджав, він завжди просив привезти сандвіч із копченим лососем і блок цигарок. Я з радістю приносив сандвіч (копчений лосось був і моєю улюбленою стравою), а щодо сигарет я відчував значно меншу радість: він тепер викурював одну за одною майже сотню цигарок на день (витрати на них «з’їдали» майже всю його грошову допомогу).[293]

Таке запекле куріння позначилося на здоров’ї Майкла, спричинивши у нього не лише кашель курця і бронхіт, але й, що серйозніше, аневризми багатьох артерій на ногах. У 2002 році сталося закупорювання однієї з підколінних артерій, що майже перекрило приплив крові до нижньої частини ноги — вона почала холонути, бліднути і, безсумнівно, боліти — ішемічний біль може бути дуже сильним. Однак Майкл узагалі не скаржився, і лише коли стало помітно, що він кульгає, його відправили до лікаря. На щастя, хірургам вдалося врятувати його ногу.

Хоча Майкл і говорив: «Я приречений!», голосно рокочучи про це усім і вся довкола, однак у звичайних побутових ситуаціях він майже не проявляв емоцій. Якось наш племінник Джонатан прийшов до Майкла разом із десятирічними синами-близнюками, і вони обоє скочили до свого двоюрідного діда, якого ніколи не бачили, почали лащитися до нього й осипати поцілунками. Майкл спершу заціпенів, потім розм’якнув, а після того вибухнув сміхом і заходився обіймати своїх двоюрідних онуків з таким теплом і щирістю, яких не проявляв (чи, мабуть, не відчував) багато років. Це надзвичайно зворушило Джонатана, який народився у 1950-ті і ніколи не бачив Майкла «нормальним».

У 2006 році аневризма на іншій Майкловій нозі знову спричинила закупорювання артерії, і він знову не скаржився, хоча прекрасно усвідомлював, чим це загрожує. Він загалом ще більше ослаб і розумів: якщо втратить ногу чи якщо у нього ще більше розвинеться бронхіт, в Ілон-хаусі не зможуть про нього піклуватися. Якщо таке трапиться, його доведеться перевезти до інтернату для літніх людей, де він не матиме жодної незалежності, індивідуальності чи ролі. Майкл вважав, що життя у таких обставинах буде безглуздим і нестерпним. Хотів би я знати, чи не волів він тоді померти.

Останній епізод Майклового життя відбувся у відділенні невідкладної допомоги: він чекав на операцію, яка, як він вважав, тепер точно позбавить його ноги. Майкл лежав на ношах, коли раптом підвівся, спершись на лікоть, сказав: «Я вийду перекурю», — і впав мертвий.

Наприкінці 1987 року я познайомився зі Стівеном Вілтширом, хлопчиком-аутистом з Англії. Мене вразили над­­звичайно деталізовані архітектурні малюнки, які він почав створювати у шість років. Йому достатньо було на кілька секунд поглянути на складну споруду чи навіть на цілу міську панораму, щоб детально відтворити це з пам’яті. Тоді йому було тринадцять, і він вже видав книгу своїх робіт, хоча й досі був замкненим і фактично німим.

Мені було цікаво, що лежить в основі надзвичайної здатності Стівена миттєво «фіксувати» візуальну картинку й досконало її відтворювати; як влаштоване його мислення і як він бачить світ. Але насамперед мене цікавила його здатність до вираження емоцій і стосунків з іншими людьми. Аутисти зазвичай страшенно самотні, нездатні на побудову стосунків з іншими, не здатні осягати почуття і кути зору інших людей, неспроможні на почуття гумору, грайливість, спонтанні дії чи здатність до творення — просто «розумні автомати», якщо оперувати термінами Ганса Асперґера. Але навіть побіжний погляд на Стівена справив на мене значно тепліше враження.

Упродовж наступних кількох років я чимало часу провів зі Стівеном і його вчителькою та наставницею Марґарет Г’юсон. Опублікування малюнків принесло Стівену широке визнання, і він розпочав подорож з метою зображення будівель по всьому світу. Ми разом побували в Амстердамі, Москві, Каліфорнії та Аризоні.

Я спілкувався з рядом фахівців з аутизму, включно з Утою Фріт у Лондоні. Ми говорили переважно про Стівена й інших савантів,[294] але коли я пішов, вона запропонувала мені зустрітися з Темпл Ґрандін,[295] талановитим науковцем з високофункціональною формою аутизму,[296] яку в ті дні лише починали називати синдромом Асперґера. Фріт сказала, що Темпл — надзвичайна, до того ж досить несхожа на дітей-аутистів, яких я зустрічав у лікарнях і клініках, вона має звання доктора філософії у галузі поведінки тварин і написала автобіографію.[297] Зі слів Фріт, стає дедалі зрозуміліше, що аутизм не обов’язково означає вкрай низький інтелект і нездатність до спілкування. Є деякі аутисти, які, можливо, відстають у розвитку і дещо нездатні прочитувати соціальні моделі поведінки, але вони абсолютно дієздатні й, можливо, багато в чому є дуже обдарованими.

Я домовився з Темпл провести вихідні в її будинку в Колорадо. На мою думку, це могло стати цікавою приміткою до історії про Стівена, над написанням якої саме працював.

Темпл докладала всіх зусиль, щоб бути люб’язною, але все ж було помітно: вона не дуже розуміє, що може діятися в головах інших людей. Вона наголошувала на тому, що сама думає не мовними, а дуже конкретними візуальними одиницями. Темпл дуже співпереживала рогатій худобі і, за її міркуваннями, «дивилася з точки зору корови». Це, у поєднанні з блискучими інженерними здібностями, зробило її всесвітньо відомим фахівцем із розробки людянішого устаткування для великої рогатої худоби та інших тварин. Мене дуже зачепив її гострий розум і прагнення спілкуватися, що так відрізнялося від інертності і, як здавалося, байдужості до інших із боку Стівена. Коли вона обійняла мене на прощання, я зрозумів, що мушу написати про неї довгу історію.

За кілька тижнів після того, як я надіслав історію Темпл до «Нью-Йоркер», мені випала зустріч із Тіною Браун, новим редактором журналу, яка сказала мені: «Темпл стане американською героїнею». Виявилося, що вона мала рацію. Зараз Темпл є героїнею для чималої кількості людей з аутичної спільноти в усьому світі, нею захоплюються завдяки тому, що вона змусила всіх нас подивитися на аутизм і синдром Асперґера не стільки як на неврологічні відхилення, скільки як на інші способи буття з власними унікальними схильностями й потребами.

У ранніх книгах я змальовував пацієнтів, які намагаються вижити й адаптуватися (часто в оригінальний спосіб) до різноманітних неврологічних станів і «відхилень», але для Темпл і багатьох інших, про кого я написав у книзі «Антрополог на Марсі», їхні «стани» були основою життя і часто джерелом самобутності чи творчих здібностей. Я дав книзі підзаголовок «Сім парадоксальних історій», тому що усі їхні герої віднайшли чи створили неочікувані пристосування до своїх розладів, кожен із них мав різного роду обдарування, що компенсували ці відхилення.

* * *

У 1991 році мені зателефонував чоловік (пишучи про нього в книзі «Антрополог на Марсі», я назвав його Вірджилом), який з дитинства був практично сліпим через ураження сітківки й катаракту. Тепер, у п’ятдесят років, він зібрався одружитися, і наречена спонукала його зробити операцію з видалення катаракти, — а що йому було втрачати? Вона сподівалася, що він почне нове життя зрячим.

Проте коли після операції зняли пов’язку, здивований крик («Я бачу!») не зірвався з уст Вірджила. Здавалося, що він просто байдуже, спантеличено дивиться попереду себе, не фокусуючись на хірургові, який стояв перед ним. Лише коли лікар заговорив — «Ну?» — на обличчі Вірджила відобразилося упізнавання. Він розумів, що голоси долинають від облич і хаос світла, тіні й руху, який він спостерігав, вочевидь, і є обличчям хірурга.

Досвід Вірджила був майже ідентичним до досвіду С. Б., пацієнта, випадок якого за тридцять років до того описав психолог Річард Ґреґорі, а я не одну годину обговорював із ним випадок Вірджила.

Ми з Річардом познайомилися в офісі Коліна Гейкрафта у 1972 році, коли він готував до друку не лише «Пробудження», а й книгу Ґреґорі «Ілюзія в природі й мистецтві». Він — здоровань, на голову вищий за мене, безпосередній, надмірний, сповнений енергії душею і тілом, у поєднанні з певною простодушністю і любов’ю до жартів, що спонукало мене уявляти його як великого, нестримного, веселого дванадцятирічного хлопчака. Мене полонили його ранні книги — «Око й мозок» та «Розумне око», що демонстрували невимушену, чарівну роботу могутнього, пристрасного розуму і типове поєднання грайливості та глибини. Стиль Ґреґорі можна було розпізнати так само легко, як і такт Брамса.

Ми обоє особливо цікавилися зоровою системою мозку й тим, як наша здатність до зорового розпізнавання може похитнутися внаслідок ураження чи хвороби, або ж як її можуть ввести в оману зорові ілюзії.[298] Він був твердо переконаний, що сприйняття — це не просто відтворення сенсорних даних з ока чи вуха, а що воно має бути «побудоване» мозком, і процес побудови передбачає взаємодію підсистем у мозку і постійне інформування пам’яттю, вірогідністю й очікуваннями.

Упродовж тривалої і плідної кар’єри Річард продемонстрував, що зорові ілюзії значною мірою дають змогу зрозуміти різного роду неврологічні функції. Центральне місце для нього посідала гра, інтелектуальна (він був запеклим дотепником) і як науковий метод. Він вважав, що мозок жонглює ідеями, і те, що ми називаємо сприйняттям, насправді є лише «сприйняттєвими припущеннями», які конструюються у мозку і якими він жонглює.

Коли я жив на Сіті-Айленд, то часто прокидався посеред ночі, щоб покататися порожніми вулицями на велосипеді, й однієї ночі помітив дещо дивне: коли я дивився на спиці переднього колеса під час його обертання, у певний момент вони здавалися застиглими, немов на фотознімку. Зачарований, я одразу ж зателефонував Річарду, забувши, що у нього в Англії ще зовсім рано. Але він охоче мене вислухав і миттю запропонував три гіпотези. Можливо, «застиглість» є стробоскопічним ефектом, що спричинений коливальним струмом мого генератора? Можливо, це через сіпання, переривчасті рухи очей? Чи це свідчення того, що мозок фактично «конструює» відчуття руху з низки «спокоїв»?[299]

Ми обоє захоплювалися стереоскопічними зображеннями. Річард часто надсилав друзям стерео-листівки на Різдво, а його будинок у Брістолі, що нагадував музей, повен старих стереоскопів та інших найрізноманітніших оптичних приладів. Я часто звертався до нього за порадами, коли писав про С’юзан Баррі («Стереоскопічна С’ю»), яка з раннього віку страждала на стереосліпоту, однак у п’ятдесятирічному віці оволоділа стереоскопічним зором. Таке досягнення вважали неможливим, побутувала думка, що вирішальним для цього є лише короткий період у ранньому віці — якщо у дитини до двох чи трьох років не сформувався стереоскопічний зір, далі вже буде пізно.

А тоді, вслід за написанням «Стереоскопічної С’ю», я сам почав втрачати зір в одному оці і зрештою втратив його повністю. Бувало, писав Річарду про те, які страшні речі відбуваються з моїм зором і як я ціле життя бачив світ у прекрасній, насиченій стереоскопічній глибині, а тепер він видається мені пласким, я у ньому плутаюся і часом втрачаю самі уявлення про відстань і глибину. Річард із безмежним терпінням ставився до моїх запитань, і його проникливість була безцінною. Я відчував, що він більше, ніж будь-хто інший, допомагав мені осягати сенс усього, що зі мною відбувалося.

На початку 1993 року Кейт вручила мені слухавку й сказала: «Це Джон Стіл, з Ґуаму».

Ґуам? Мені звідти ніколи не телефонували. Я навіть не був певен, де це. За двадцять років до того я недовго листувався з Джоном Стілом, неврологом із Торонто, який був співавтором статті про спричинені мігренями галюцинації у дітей. Той Джон Стіл здобув популярність завдяки виявленню синдрому Стіла-Річардсона-Ольшевського, дегенеративної хвороби мозку, яка тепер має назву супрануклеарний параліч, що прогресує. Я взяв слухавку — виявилося, що це той самий Джон Стіл. Він розповів, як відтоді влаштувався у Мікронезії, спершу десь на Каролінських островах, а потім в Ґуамі. Чому він мені телефонує? Він сказав, що серед місцевих жителів чаморро в Ґуамі спалахнула дивна хвороба з назвою «літико-бодіґ».[300] Симптоми у багатьох із них дуже нагадували ті, які я описував і фіксував на плівку у постенцефалітиків. А оскільки я лишився одним із небагатьох людей, які мали справу з такими пацієнтами-­постенцефалітиками, Джон поцікавився, чи не міг би я оглянути кількох його пацієнтів і висловити свої міркування щодо них.

Я згадав, що про хворобу Ґуам чув іще під час навчання в резидентурі — її часом вважали чимось на кшталт Розеттського каменя[301] нейродегенеративних хвороб, оскільки у пацієнтів із цією недугою часто проявлялися симптоми хвороби Паркінсона, бокового аміотрофічного склерозу чи деменції, і, можливо, вона могла пролити на це світло. Десятиліттями неврологи їздили до Ґуаму, щоб докопатися до причини хвороби, однак більшість із них залишили цю справу.

Кілька тижнів тому я прибув до Ґуаму, і Джон — миттю впізнавана постать — зустрів мене в аеропорту. Надворі стояла страшенна задуха, і всі довкола були в яскравих сорочках — окрім Джона, в акуратному літньому костюмі, включно з краваткою і солом’яним капелюхом. «Олівере! — закричав він. — Як добре, що ви приїхали!»

Доки ми їхали у його червоному кабріолеті, він розповідав мені про історію Ґуаму, звертав увагу на насадження саговнику[302] — дуже примітивного дерева, яким спершу був зарослий увесь Ґуам. Джон знав, що мене цікавлять саговникові й інші примітивні форми рослинності. Насправді, по телефону він припустив, що я можу відвідати Ґуам як «саговниковий невролог» або «неврологічний саговниколог», оскільки, на думку багатьох людей, борошно, що виготовляють із насіння саговнику (популярна страва чаморро) і було причиною дивної хвороби.

Упродовж наступних кількох днів ми з Джоном ходили на виклики до його пацієнтів. Це нагадало мені, як малим я ходив на домашні виклики з татом. Я зустрівся з багатьма пацієнтами Джона, й дехто з них дійсно нагадав мені моїх пацієнтів із «Пробуджень». Тому вирішив, що маю повернутися до Ґуаму на триваліший термін і цього разу — з камерою, щоб зняти деяких із цих унікальних пацієнтів.

Поїздка до Ґуаму стала для мене важливою і суто з людської точки зору. Тоді як постенцефалітиків на десятиліття запроторювали до лікарень, а родини часто кидали їх, люди з літико-­бодіґом до кінця залишалися частиною своєї родини, своєї громади. Це привело мене до усвідомлення, наскільки ж варварською є медицина і традиції у «цивілізованому» світі, де ми кидаємо хворих чи розумово недорозвинених людей і намагаємося забути про них.

* * *

Якось у Ґуамі я заговорив із Джоном про інше своє зацікавлення — колірну сліпоту — впродовж багатьох років надзвичайно цікавився цією темою. Недавно я спілкувався з художником, містером І., який раптово втратив здатність сприймати кольори, хоча до того бачив усе поліхромним. Він знав, чого йому бракує, а якщо ж людина народжується без здатності розрізняти кольори, то вона й не матиме уявлення про те, які вони. Більшість людей із «колірною сліпотою» насправді просто мають проблеми з їх розпізнаванням: їм важко розрізняти окремі кольори, але вони з легкістю бачать інші. Однак неспроможність бачити жоден колір, цілковита вроджена колірна сліпота є надзвичайно рідкісною і трапляється, певно, в однієї особи на тридцять тисяч. Як люди за таких обставин живуть у світі, що для інших людей, а також птахів і ссавців є сповненим змістовних, значущих кольорів? Можливо, у таких ахроматопів, подібно до глухих, розвиваються особливі навички і прийоми, що компенсують це? Можливо, як і глухі, вони можуть утворити цілу спільноту й культуру?

Я розповів Джону про одну чутку, можливо, романтичну легенду — про ізольовану долину, яку населяють винятково люди з повною колірною сліпотою. «Так, я знаю це місце, — відповів Джон. — Це не зовсім долина, а дуже ізольований крихітний кораловий атол недалеко від Ґуаму — усього в 1930 кілометрах». Острів Пінґелап розташований поблизу Понпея — більшого вулканічного острова, де Джон працював упродовж кількох років. Він сказав, що навідував деяких пінґелапських пацієнтів на Понпеї і зрозумів, що близько десяти відсотків населення Пінґелапу мають повну колірну сліпоту.

* * *

Кілька місяців тому Кріс Роуленс, який написав лібрето до опери Майкла Наймена «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха», запропонував зняти зі мною документальний серіал для BBC.[303] Тож у 1994 році ми повернулися до Мікронезії з моїм другом-офтальмологом Бобом Вассерманом і норвезьким психологом Кнутом Нордбі, який сам страждав від повної колірної сліпоти. Кріс і його команда винайняли маленький літачок, що доставив нас до Пінґелапу, де ми з Бобом і Кнутом занурилися в унікальне культурне життя та історію цих островів. Ми оглядали пацієнтів і говорили з лікарями, ботаніками і науковцями, блукали джунглями, плавали під водою посеред рифів, куштували п’янкий перець.

Лише влітку 1995 року взявся писати про ці острівні враження. Я уявляв це як книгу з двох тревелоґів: «Острів колірної сліпоти» — про Пінґелап, у поєднанні з «Островом саговнику» — про дивну хворобу на Ґуамі. (Я доповнив їх своєрідним епілогом про дуже давню геологічну епоху й свою улюблену давню рослину — саговник).

Поряд із неврологічними темами я сміливо досліджував і чимало таких, що не пов’язані з неврологією, і зрештою до книги було додано понад шістдесят сторінок кінцевих приміток, більшість із яких становлять маленькі нариси з ботаніки, математики чи історії. Тож «Острів» відрізнявся від інших книг — ця праця ліричніша й особистісна. Певною мірою вона й зараз лишається моєю улюбленою книгою.

Початком нових пригод і подорожей Мікронезією й десь-інде став для мене 1993 рік. Також я вирушив і в іншу, ментальну, подорож у часі, пригадуючи й наново переживаючи у думках деякі захоплення своїх ранніх літ.

Якось Боб Сільверс запитав мене, чи не хотів би я написати рецензію на нову біографію Гемфрі Деві. Я був у захваті, оскільки з дитинства Деві мій кумир: я обожнював читати про його хімічні експерименти початку ХІХ століття й відтворювати їх у своїй невеличкій лабораторії. Я знову поринув в історію хімії й познайомився з хіміком Роалдом Гоффманом.

За кілька років Роалд, знаючи про моє дитяче захоплення хімією, надіслав пакунок — великий плакат із періодичною таблицею з фотографіями кожного елемента, довідник із хімії і невеликий шматок дуже щільного сіруватого металу, в якому я миттю розпізнав вольфрам. Як Роалд, безсумнівно, і припускав, це безперервно збурювало спогади про мого дядька, чия фабрика виробляла вольфрамові злитки й виготовляла лампи з вольфрамовими нитками розжарювання. Цей шматок вольфраму був моєю «мадленкою».[304]

Я почав писати про своє дитинство в Англії до початку Другої світової війни, про заслання до садистського пансіону під час війни й здобуття стійкості у своєму захопленні числами, а пізніше — елементами й красою рівнянь, якими можна описати будь-яку хімічну реакцію. Для мене це був новий різновид книги — поєднання спогадів зі своєрідною історією хімії. До кінця 1999 року я написав чимало сотень тисяч слів, але відчував, що книга не зовсім збирається докупи.

* * *

Раніше я захоплювався журналами ХІХ століття з природничої історії — в них усіх поєднувалося особисте з науковим — особливо «Маляйський архіпелаг» Воллеса, «Натураліст на річці Амазон» Бейтса й «Записки ботаніка» Спруса, а також праця, що надихнула їх усіх (а також Дарвіна) — «Особисте оповідання» Александра фон Гумбольдта. Мені приємно було думати, що стежки Воллеса, Бейтса і Спруса перетиналися, вони випереджали один одного на тих самих ділянках Амазонки під час тих самих місяців 1849 року, і думали про те, що всі вони були добрими друзями. (Упродовж всього життя вони продовжували листування, а Воллес після Спрусової смерті мав опублікувати його «Нотатки»).

У певному сенсі вони всі були аматорами: самостійно вивчилися, мали власну мотивацію, не були у складі організацій, і часом мені здавалося, що вони живуть у погідному світі, свого роду Едемі, ще не розбурханому неспокоєм, не стривоженому майже вбивчим суперництвом, яким невдовзі позначиться світ, що все більше розвивається (подібні суперництва так яскраво зображені в оповіданні Герберта Веллса «Метелик»).

Ця мила, незатьмарена допрофесійна атмосфера, у якій панує радше відчуття пригоди й дива, аніж егоїзм і прагнення першості й слави, як мені здається, і досі зберігається десь-інде, у певних природних історичних товариствах, непомітне, проте важливе існування яких практично невідоме загалу. Одним із них є Американське птеридологічне товариство, яке щомісяця влаштовує збори й час від часу польові поїздки — різного роду «полювання на папороть».

У січні 2000 року, все ще розмірковуючи над тим, як завершити книгу «Дядько Вольфрам», я разом із ще двадцятьма членами птеридологічного товариства поїхали до Оахаки, де було представлено понад сім сотень різновидів папороті. Я не планував вести докладний щоденник, проте це було таке відчуття пригоди, таке розмаїття досвіду, що майже безперервно писав упродовж усієї десятиденної поїздки.[305]

Ступор щодо «Дядька Вольфрама» раптово зник посеред Оахаки, коли на міській площі я сів на маршрутний автобус, щоб їхати до готелю. Навпроти мене сидів чоловік, який курив сигару, і його дружина — вони спілкувалися швейцарським діалектом німецької мови. Поєднання цього автобуса й цієї мови раптово повернуло мене в 1946 рік, і я написав у «Щоденнику Оахаки»:

Війна щойно скінчилася, і батьки вирішили відвідати єдину «незіпсовану» європейську