Гордість і упередження і зомбі (fb2)


Настройки текста:



Джейн Остін, Сет Ґрем-Сміт Гордість і упередження і зомбі

Розділ 1

УСІМ ВІДОМА ІСТИНА, що зомбі, не позбавлений мізків, завжди прагне здобути ще більше мізків. Та ніколи ще ця істина не була такою очевидною, як під час недавніх нападів на Незерфілд-Парк, коли вісімнадцятьох мешканців маєтку вбила й пожерла зграя живих мерців.

— Любий мій містере Беннет, — звернулась одного дня дружина до свого чоловіка, — ви чули, що Незерфілд-Парк нарешті знову винайняли?

Містер Беннет відповів, що не чув, і повернувся до своєї звичної ранкової справи — гострити кинджал і начищати мушкет, бо ж напади нечестивих останніми тижнями тривожно почастішали.

— Так от, його винайняли, — не вгавала вона.

Містер Беннет не відповів.

— А вам не цікаво дізнатися, хто його винайняв? — нетерпляче вигукнула дружина.

— Жінко, я чищу мушкет. Базікайте собі, якщо вам так кортить, але не заважайте мені обороняти маєток!

Двічі припрошувати її не довелося.

— Щоб ви знали, мій любий, місіс Лонґ каже, що в Незерфілді оселився якийсь заможний молодий чоловік. Він утік із Лондона в екіпажі, запряженому четвериком, саме тоді, як загадкова моровиця дійшла до Манчестера. — А як його звати?

— Бінґлі. Молодий чоловік, чиї річні доходи становлять чи то чотири, чи п’ять тисяч. Оце так пощастило нашим дівчатам!

— Чого б це? Невже він навчить їх майстерно битися на мечах чи віртуозно володіти мушкетом?

— Який же ви нудний! Хіба ж не зрозуміло, що я сподіваюся віддати за нього одну з них?

— Одруження? В такі часи? Без сумніву, цей Бінґлі не має таких намірів.

— Намірів! Які дурниці! Як ви можете таке казати? Адже цілком можливо, що він в одну з них закохається. І саме тому, щойно він прибуде, ви мусите до нього навідатися.

— Не бачу для цього підстав. До того ж не варто виїздити на шлях без нагальної потреби, інакше через цю прикру напасть, яка останнім часом так тривожить наш любий Гартфордшир, ми втратимо ще більше коней та екіпажів.

— Але подумайте про своїх доньок!

— Про них я й думаю, немудра жінко! Я б страшенно хотів, щоб вони переймалися бойовими мистецтвами, а не мріями про шлюб і статки, як-от ви! Самі вирушайте до цього Бінґлі, якщо вже вам так треба. Та дозвольте нагадати, що наші дівчата мало чим можуть похизуватися. Вони дурні й нетямущі, як і їхня мати, за винятком хіба Ліззі, бо інстинкт убивці в неї кращий, аніж у її сестер.

— Містере Беннет, як ви можете так зневажливо ставитися до своїх дітей? Ви дістаєте втіху від того, що дошкуляєте мені. Геть не зважаєте на мої нещасні нерви.

— Помиляєтесь, моя люба. Я з величезною повагою ставлюся до ваших нервів. Ми з ними давно приятелюємо. Ні про що інше я і не чув за останні двадцять років.

Містер Беннет був людиною, в якій дивовижним чином поєднувалися жвавий розум, їдкий сарказм, стриманість і самодисципліна, тож за двадцять три роки дружині так і не вдалося збагнути його характер. Натомість її саму збагнути було не надто складно. Вона була жінкою недалекою, малоосвіченою та норовливою — і найменше невдоволення завжди приписувала розхитаним нервам. А що розхитані вони були майже завжди, ще від першого спалаху загадкової моровиці в її юності, то вона шукала розради в традиціях, які іншим видавалися чимось дріб’язковим.

Справою життя містера Беннета було вберегти життя своїх доньок. Справою життя місіс Беннет було видати їх заміж.

Розділ 2

НАСПРАВДІ МІСТЕР БЕННЕТ одним із перших почав чекати на приїзд містера Бінґлі. Він давно вирішив скласти йому візит, хоч до останнього запевняв дружину, що нікуди не поїде. А дізналася вона про це лише ввечері після самих відвідин. З’ясувалося все ось як. Споглядаючи, як його друга донька різьбить родинний герб на руків’ї свого нового меча, він несподівано звернувся до неї:

— Сподіваюся, Ліззі, містерові Бінґлі це припаде до вподоби.

— Нам не дізнатися, що до вподоби містерові Бінґлі, — роздратовано буркнула мати, — ми ж бо не плануємо його провідати.

— Але ж, матусю, — озвалася Елізабет, — не забувайте, що ми зустрінемо його на наступному балу.

Місіс Беннет відповісти не зволила, але, оскільки стримуватися було понад її силу, взялася дорікати одній із доньок.

— Кітті, заради Бога, не кашляй так! Хтось може подумати, що тебе уражено!

— Матусю! Хіба можна казати такі жахливі слова, коли довкола так багато зомбі! — вередливо відповіла Кітті. — Ліззі, коли твій наступний бал? — За два тижні, якщо рахувати від завтра.

— Он як! — вигукнула мати. — Нас уже не встигнуть познайомити, тож так ми й залишимося невідрекомендованими. Ох, ліпше б я й не чула про цього Бінґлі!

— Страшенно прикро це чути, — озвався містер Беннет. — Якби я знав про це зранку, то напевно переніс би свої відвідини. Яка халепа! Проте візит уже відбувся, тому нам таки не уникнути цього знайомства.

Здивуванню жіноцтва, як того й хотілося містерові Беннету, не було меж. А найбільш приголомшений вигляд мала місіс Беннет. Та коли вже перша хвиля радощів відступила, вона взялася запевняти, що саме на це й розраховувала.

— Любий містере Беннет, як же це мило! І я знала, що врешті зумію вас переконати. Я не мала сумніву, що ви надто любите своїх доньок, аби зневажити таким знайомством. Ох, яка ж це радість для мене! І який же ви дотепник: поїхали ще зранку й ані слова не промовили аж до цієї миті.

— Тільки не думайте собі, що ця моя поступка бодай якось вплине на дисципліну, — відрізав містер Беннет. — Дівчата вправлятимуться, як і завжди, з Бінґлі чи без нього.

— О, так, звісно! — вигукнула місіс Беннет. — Вони будуть такими ж смертоносними, як і чарівними!

— А ти, Кітті, можеш кашляти скільки завгодно, — дозволив містер Беннет і на цих словах, стомлений палкими радощами дружини, покинув кімнату.

— Дівчатонька, який же пречудовий у вас батько! — вигукнула вона, коли двері зачинилися. — Відколи Всевишній забажав замкнути ворота Пекла, прирікши мертвих блукати поміж нас, такі радощі випадають нечасто. Лідіє, золотце, хоч ти й наймолодша, зважуся припустити, що містер Бінґлі танцюватиме з тобою на наступному балу.

— Ой, — рішуче відказала Лідія, — мене це не злякає. Хоч я і наймолодша, та зваблювати протилежну стать умію куди краще за інших.

Решта вечора минула в здогадах про те, чи скоро містер Бінґлі складе візит у відповідь, а також у обговореннях, чи варто запросити його на обід.

Розділ 3

ТА ХОЧ ЯК НАПОЛЕГЛИВО вивідувала місіс Беннет у чоловіка, заручившись іще й підтримкою п’яти дочок, їм так і не вдалося почути бодай задовільний опис містера Бінґлі. Вони атакували батька, як лише вміли: нахабними запитаннями, хитрими припущеннями, далекими здогадами.

Але він ухилявся від усіх їхніх підступів, тож зрештою довелося обмежитися свідченнями сусідки, леді Лукас. У своїх оцінках та була якнайприхильнішою. Сер Вільям був у захваті від містера Бінґлі. Той виявився доволі молодим, навдивовижу пристойним і до того ж планував прийти на наступний бал у супроводі чималого товариства. На щось краще годі було сподіватися!

— Якби ж то я дожила до часу, коли побачу одну зі своїх дочок щасливою мешканкою Незерфілду, — сказала місіс Беннет своєму чоловікові, — а потім не менш вдало видала заміж і всіх інших, ні про що більше я б і не мріяла.

— А я буду щасливий, як усі п’ятеро переживуть ці лихі для Англії часи, — додав містер Беннет.

За кілька днів містер Бінґлі склав візит у відповідь, і понад десять хвилин вони з містером Беннетом просиділи в бібліотеці. Бінґлі сподівався, що йому випаде нагода зустрітися і з молодими леді, про чию красу та бойову майстерність він уже стільки чув. Але побачив він лише батька. Дівчатам пощастило більше, адже вони мали змогу споглядати за гостем із вікна нагорі: вони помітили, що той був у блакитному сюртуку, приїхав на вороному коні, а через плече в нього був перекинутий французький карабін — доволі екзотична, як на англійця, зброя. Але з того, як незграбно він із ним поводився, Елізабет зробила висновок, що стрілець із нього абиякий; та й в інших бойових мистецтвах він, вочевидь, майстерністю не вирізнявся.

Невдовзі надіслали й запрошення на обід, і місіс Беннет одразу взялася обирати страви, які б засвідчили її чималі господарські таланти. Та несподівана відповідь містера Бінґлі миттю зруйнувала всі їхні плани. Мовляв, через термінові справи він завтра мусить їхати до міста, а тому не зможе прийняти їхнє люб’язне запрошення і так далі, і таке інше. Місіс Беннет була прикро вражена. Вона ніяк не могла збагнути, які такі справи Бінґлі може мати в місті, адже він щойно приїхав до Гартфордширу. Її страхи трохи втихомирила леді Лукас, висловивши припущення, що до Лондона той поїхав лише для того, аби зібрати на бал більше товариство. А невдовзі надійшла і звістка, що на урочисте зібрання містер Бінґлі приїде з дванадцятьма леді та сімома джентльменами. Дівчата стривожилися такою численністю дам, але згодом заспокоїлися, довідавшись, що, замість дванадцяти, він привіз із Лондона лише шістьох — п’ятьох сестер і одну кузину. А коли товариство вже приїхало, виявилося, що разом їх тільки п’ятеро: містер Бінґлі, двоє його сестер, старша з яких приїхала з чоловіком, і ще один молодий пан.

Містер Бінґлі виявився чарівним, а поводився як справжній джентльмен; він мав приємний вираз обличчя і прості невимушені манери. Його сестри були елегантними й вельми світськими дамами, проте їхня бойова підготовка таки залишала бажати кращого. Його зять, містер Герст, заледве дотягував до дворянина, але його приятель, містер Дарсі, невдовзі привернув увагу всіх у залі своєю високою та елегантною поставою, вишуканими рисами, шляхетними лініями обличчя. А вже через п’ять хвилин після його появи всі шепотілися про те, що з часів падіння Кембриджа він начебто винищив понад тисячу нечестивих. Джентльмени одностайно визнали його гідним чоловіком, а леді заявили, що він значно вродливіший за містера Бінґлі. Тож попервах його всі розглядали з небувалим захватом. Але невдовзі, через огидні манери, популярність містера Дарсі пішла на спад, бо він виявився гордим і зверхнім, а догодити йому було вельми непросто.

Натомість містер Бінґлі досить швидко перезнайомився зі всіма головними особами на балу; був він жвавим і люб’язним, ішов до кожного танцю, засмутився, що вечір так рано добіг кінця, й нарешті заговорив про те, що невдовзі організує бал у себе в Незерфілді. І хоч мечем та мушкетом він володів далеко не так майстерно, як містер Дарсі, його люб’язність і чарівність свідчили самі за себе. Як разюче він відрізнявся від свого приятеля! Містер Дарсі виявився наймарнославнішою та найнеприємнішою особою на цілому світі, й усі сподівалися, що він ніколи більше до цього маєтку не завітає. І серед найрішучіших його недоброзичливців опинилася й місіс Беннет, чиє загальне несхвалення його поведінки переросло в особисту неприязнь після того, як той зневажливо поставився до однієї з її доньок.

Джентльменів було замало, тож Елізабет Беннет довелося два танці просидіти. І певний час неподалік од неї стояв містер Дарсі. Він був так близько, що вона почула його розмову з містером Бінґлі: той на кілька хвилин одійшов від танців, аби вмовити свого приятеля приєднатися.

— Та годі вам, Дарсі, — мовив він. — Ви просто мусите потанцювати. Нестерпно дивитися, як ви тут стовбичите.

— Про це не може бути й мови. Ви знаєте, що я ненавиджу танці, особливо коли не достатньо добре знаю свою даму. А в такому товаристві це було б геть неможливо. Ваших сестер уже запросили, і тепер у залі немає жодної леді, танець із якою не став би для мене справжнім покаранням.

— Слово честі! — вигукнув містер Бінґлі. — Дарсі, мені ще ніколи не доводилося бачити такого великого зібрання милих панянок, як нині. А деякі з них просто-таки чарівні.

— З єдиною вродливою тут дівчиною танцюєте ви, — заперечив містер Дарсі, позираючи на старшу міс Беннет.

— О, так! Я ще в житті не бачив такого чарівного створіння! Але одразу за вами сидить її сестра, теж вельми мила і, дозвольте зауважити, не менш приємна.

— Кого ви маєте на увазі? — і, обернувшись, містер Дарсі зиркнув на Елізабет, але, побачивши, що та на нього дивиться, відвів погляд та холодно продовжив: — Ніби непогана, але таки не достатньо вродлива, щоб порушити мій душевний спокій. До того ж зараз я не в настрої розважати панянок, якими погордували інші чоловіки.

Коли містер Дарсі відійшов, Елізабет відчула, як у жилах холоне кров. Іще ніхто не наважувався так її ображати. Кодекс воїнської честі вимагав відстояти свою гідність. Намагаючись не привертати нічиєї уваги, Елізабет потягнулася рукою до щиколотки. Там її рука намацала схований під сукнею кинджал. Вона твердо вирішила вийти вслід за цим бундючним містером Дарсі й перерізати йому горлянку.

Та не встигли її пальці зімкнутися на руків’ї зброї, як залу заповнив хор криків і одразу ж по тому пролунав брязкіт битих шибок. Досередини вдерлися нечестиві. Пересувались вони незграбно, але стрімко, в поховальній одежі, в кого більш, а в кого — менш нужденній. У деяких сорочки звисали непристойними клаптями, а сюртуки інших були такими зачовганими, що, здавалося, їх і пошито з грязюки та засохлої крові. Їхня плоть була в різному стані розпаду: в недавно уражених вона мала зеленкавий відтінок і вирізнялася пружністю, натомість у тих, хто помер давно, шкіра була сірою та крихкою; їхні очі та язики давно обернулися на порох, а вуста перетворилися на вічні кістяні вищири.

МІСТЕР ДАРСІ СПОГЛЯДАВ, ЯК ЕЛІЗАБЕТ ІЗ СЕСТРАМИ ПРОКЛАДАЮТЬ СОБІ ШЛЯХ УПЕРЕД, ОДНА ЗА ОДНОЮ СТИНАЮЧИ ГОЛОВИ ЗОМБІ

Кількох гостей, яким не пощастило стояти надто близько до вікон, схопили й тут-таки спожили. Підвівшись, Елізабет дивилася, як нестямно відбивається місіс Лонґ, а дві почвари жіночої статі зубами вгризаються їй у голову і розлущують череп, ніби горіхову шкаралупу. Фонтан темно-червоної крові бризнув навсібіч, а окремі краплі потрапили навіть на люстру.

Поки гості розбігалися, хто куди міг, серед загального переполоху пролунав голос містера Беннета: «Дівчата! Пентаграма смерті!»

Елізабет миттю приєдналася до чотирьох сестер: Джейн, Мері, Кетрін і Лідії, — які вже зайняли позицію посеред танцювальної зали. Кожна з них видобула з-під одягу кинджал і стала на вершині уявної п’ятикутної зірки. В унісон вони крок за кроком почали просуватися від центру, однією рукою тримаючи гострезний кинджал, а другу сумирно сховавши за спиною.

З кута зали містер Дарсі споглядав, як Елізабет із сестрами прокладають собі шлях уперед, одна за одною стинаючи голови зомбі. В усій Великобританії він досі знав лише одну жінку, чиє володіння кинджалом було таким самим майстерним, вишуканим і смертельно точним.

Коли ж дівчата нарешті добралися до стін великої зали, всі без винятку нечестиві вже непорушно лежали на підлозі.Якщо не брати до уваги нападу, то сам вечір минув для родини дуже навіть приємно. Місіс Беннет стежила за небувалим успіхом старшої дочки в незерфілдському товаристві. Містер Бінґлі двічі запросив її до танцю, і його сестри теж присвятили їй чимало уваги. Самій Джейн це полестило не менше, аніж матері, але свою радість вона виявляла значно спокійніше. Однак Елізабет відчувала піднесення старшої сестри. Мері ж почула, що її рекомендували міс Бінґлі як даму з найкращою освітою в тутешньому товаристві; а Кетрін та Лідії пощастило жодного разу не залишитися без кавалерів (нічого більшого від балів вони поки й не чекали). Отож до Лонґборна — села, в якому вони жили і в якому були найшановнішими мешканцями, — всі повернулися в доброму гуморі.

Розділ 4

КОЛИ ДІВЧАТА ЗАЛИШИЛИСЬ на самоті, Джейн, яка перед тим відгукувалася про містера Бінґлі доволі стримано, зізналась Елізабет, що він їй надзвичайно сподобався.

— Він саме такий, яким і має бути молодий чоловік, — описувала вона. — Чуйний, жвавий, з хорошим почуттям гумору. Ніколи в житті я не бачила більш приязної людини! Він поводиться так невимушено й має бездоганне виховання!

— Так, — відповіла Елізабет, — хоч у розпалі бою ані він, ані містер Дар-сі не поспішали витягнути клинки чи дубці.

— Мені так полестило, що він удруге запросив мене до танцю. Я не сподівалася на такий комплімент.

— Він і справді дуже милий. І якщо вже ти так його вподобала, то я не проти. Хоча мужності йому таки бракує. Але ти симпатизувала і значно безголовішим.

— Ліззі, люба!

— Ох, ти й сама знаєш, що схильна вихваляти всіх довкола й не помічати нічиїх вад. Хіба за все життя ти сказала про когось бодай одне погане слово? — Я не люблю надто спішно осуджувати інших.

— І як, маючи стільки здорового глузду, тобі вдається щиро не помічати чужих дурощів і вад? Адже його сестри теж тобі сподобалися? Хіба ні? А їхні манери зовсім не такі, як у Бінґлі.

Власне, ті сестри й справді здавалися дамами вельми вишуканими, вміли справляти приємне враження, коли це входило в їхні наміри, але насправді були гордовитими й марнославними. Доволі вродливі, вони отримали виховання в одному з перших приватних міських пансіонів, але майже нічого не тямили в бойових мистецтвах, яким Елізабет і сестри присвячували так багато часу — як в Англії, так і під час подорожей на Схід.

Що ж до самого містера Бінґлі, то між ним і Дарсі, попри відмінність характерів, панувала щонайтісніша дружба. І, хоч Бінґлі теж кебети не бракувало, Дарсі був таки особливо розумним. А ще зарозумілим, нетовариським та примхливим, і його манери, хоч би як свідчили про добре виховання, не надто приваблювали людей. І з цього погляду його приятель мав величезну перевагу. Хоч би де Бінґлі з’являвся, він одразу викликав симпатію. Дарсі ж постійно всім дошкуляв.

Однак ніхто — навіть містер Бінґлі — не знав справжньої причини, що крилася за такою холодною поведінкою Дарсі. Адже донедавна це був веселий і якнайуважніший юнак, саме втілення люб’язності. Але його характер навіки змінила зрада, розповісти про яку йому не ставало духу.

Розділ 5

НА НЕЗНАЧНІЙ, АЛЕ ВСЕ Ж небезпечній відстані від Лонґборна жила родина, з якою Беннетів поєднували особливо тісні взаємини. Свого часу сер Вільям Лукас виготовляв поховальне вбрання такої краси й величі, що король вирішив посвятити його в лицарі. Він нажив непогані статки, але згодом, через загадкову моровицю, його послуги стали нікому не потрібними. Мало хто хотів витрачати чималі кошти на одяг для покійників, адже ті все одно загидять його, виповзаючи з могил. Отож разом із родиною він перебрався в будинок за милю від Меритона.

Леді Лукас була дуже добросердою і до того ж не надто кмітливою жінкою, тож ціннішої сусідки місіс Беннет годі було й сподіватися. Лукаси мали кількох дітей. Найстарша з них, розважлива й начитана молода жінка двадцяти семи років, була найближчою подругою Елізабет.

— Ви вдало розпочали вечір, Шарлотто, — звернулася місіс Беннет до міс Лукас, намагаючись поводитися якнайбільш стримано. — Містер Бінґлі обрав вас для першого танцю.

— Так, але, здається, другий танець сподобався йому куди більше.

— О, ви, певно, маєте на увазі Джейн, адже він запрошував її до танцю двічі? І до того ж вона так відважно билася з нечестивими!

— А я часом не згадувала, що чула його розмову з містером Робінсо-ном? Містер Робінсон розпитував містера Бінґлі, чи подобається йому мери-тонське товариство. А також чи не вважає він, що в цій залі страшенно багато красивих панянок, і котра з них здається йому найвродливішою. На останнє запитання той відповів одразу: «Найстарша міс Беннет, поза сумнівом! Щодо цього в мене немає жодних вагань».

— Це звучить дуже рішучо, слово честі.

— А от містера Дарсі слухати було, либонь, не так приємно, як його приятеля, чи не так? — спитала Шарлотта. — Бідна Еліза! Сказати, що вона «ніби непогана»!

— Я б дуже просила вас не навіювати Ліззі, ніби їй варто засмучуватися через його слова. Це такий неприємний чоловік, що сподобатися йому було б справжньою халепою. Учора ввечері місіс Лонґ розповіла мені...

На цих словах голос місіс Беннет затремтів і урвався, адже вона пригадала, як хруснув череп місіс Лонґ у щелепах тих клятих почвар. Кілька хвилин леді просиділи в цілковитій тиші.

— Міс Бінґлі сказала мені, — нарешті озвалася Джейн, — що він завжди мовчазний і радо бесідує хіба в товаристві найближчих друзів. Але до них він завжди дуже приязний.

— Його гордість, — зауважила міс Лукас, — не зачіпає мене так, як могла б неприємно вразити ще чиясь. Адже в нього є всі підстави пишатися собою. Хіба дивно, що такий чудовий молодий чоловік, шляхетного походження, з чималим маєтком і безліччю інших чеснот, має таку високу думку про себе? В нього, якщо можна так сказати, є всі права, щоб бути гордим.

— Твоя правда, — відповіла Елізабет. — І я легко вибачила б йому цю гордість, якби він не розтоптав моєї! Напевно, я перерізала б йому горлянку, якби моєї уваги не відвернули нечестиві.

— Гордість, — озвалася Мері, котра ніколи не мала сумніву щодо власної слушності, — дуже поширена вада, на мою думку. З огляду на все, що прочитала, я доходжу висновку, що ця вада справді дуже властива людям.

Не стримавшись, Елізабет закотила очі, але Мері провадила далі:

— Марнославство та гордість — різні поняття, хоча ці два слова нерідко вживають як синоніми. Людина може бути гордою і водночас немарнослав-ною. Гордість радше стосується нашої самооцінки, тоді як марнославство пов’язане з тим, що про нас думають інші.

На цих словах Елізабет неприховано позіхнула. Хоч вона й захоплювалася мужністю Мері в боях, але в світському товаристві її поведінка злегка втомлювала.

Розділ 6

НЕВДОВЗІ ДАМИ З ЛОНҐБОРНА навідалися до мешканок Незер-філду. Приємні манери Джейн іще більше прихилили до неї місіс Герст і міс Бінґлі. І хоч матір визнали нестерпною, а до молодших сестер вирішили навіть не заговорювати, двом старшим дали зрозуміти, що проти знайомства з ними нічого не мають. Джейн така увага неабияк потішила, та Елізабет бачила в їхньому ставленні зверхність. Щоразу, коли вони опинялися поруч, було зрозуміло, що містер Бінґлі захоплений Джейн, а Елізабет бачила, що ще трохи — і Джейн теж по вуха в нього закохається; але, задоволено відзначила вона, інші навряд чи помітять. Про це Елізабет повідомила і своїй подрузі міс Лукас.

— Може, це й непогано, — відповіла Шарлотта, — але часом така стриманість може нашкодити. Якщо жінка не менш майстерно приховуватиме почуття і від об’єкта свого захоплення, вона може не втримати його біля себе. В дев’яти з десяти випадків жінці ліпше виявляти більше зацікавлення, ніж вона насправді відчуває. Без сумніву, Бінґлі подобається твоя сестра, але на цьому все може і скінчитися, якщо вона йому не допоможе.

— Але вона й допомагає йому, наскільки це дозволяє її вдача. Не забувай, Шарлотто: насамперед вона воїн, а лише потім — жінка.

— Ну, що ж, — відповіла Шарлотта, — я від усього серця зичу Джейн успіху. І якщо вона вийде заміж уже завтра, я вважатиму, що її шанси на щасливе подружнє життя не менші, ніж якби вона вивчала його характер цілий рік. Щастя в шлюбі — це суцільна випадковість, і про вади особи, з якою тобі доведеться провести життя, ліпше знати якомога менше.

— Шарлотто, ну ти мене й розсмішила. Це ж геть несерйозно. Адже сама ти ніколи так не вчинила б.

— Не забувай, Елізабет, я — не воїн, як ти. Я лиш дурненька дівиця двадцяти семи років, до того ж досі незаміжня.

Перейнята своїми спостереженнями за містером Бінґлі, який виявляв увагу до її сестри, Елізабет і не підозрювала, що сама стала об’єктом уваги з боку його приятеля. Спершу містер Дарсі не хотів визнавати її бодай трохи привабливою; на балу він спостерігав за нею без жодного захоплення, а наступного разу, коли вони зустрілися, глянув на неї лише для того, щоб знайти вади. Але щойно він спробував переконати себе і друзів, що в її обличчі немає жодної правильної риси, як несподівано помітив, що це обличчя видається йому незвичайно розумним — завдяки чарівному блиску темних очей, а ще небаченій майстерності дівчини в поводженні з мечем. Услід за цим відкриттям прийшли й наступні, не менш ризиковані. Попри те, що своїм вибагливим оком він виявив у її формах не одне відхилення від ідеалу, йому все ж довелося визнати, що в неї легка й доладна фігура, а руки на диво м’язисті, хоч це в жодному разі не применшує її жіночності.

Він забажав дізнатися про неї більше, але перед тим, як самому заговорити, вирішив прислухатися до її розмов з іншими. Така поведінка привернула увагу Елізабет. Сталося це в маєтку сера Вільяма Лукаса, де того разу зібралося чимале товариство.

— З якого це дива, — спитала вона Шарлотту, — містер Дарсі вирішив підслухати мої розмови з полковником Форстером?

— Відповісти на це запитання може тільки сам містер Дарсі.

— Якщо він зважиться на таке ще раз, я обов’язково покажу, що помічаю його поведінку. Я досі не забула, як він зневажив мою честь, і все ще готова повісити його голову над каміном.

Трохи згодом містер Дарсі підійшов до них. Елізабет обернулася і спитала:

— Вам не здається, містере Дарсі, що я була вельми красномовною, переконуючи полковника Форстера дати бал у Меритоні?

— Ви говорили дуже натхненно. Але хіба ж не всі жінки спалахують натхненням, коли йдеться про бальні ігрища?

— Ну, все залежить від того, хто грає, містере Дарсі.

— Гаразд, — втрутилася міс Лукас, несподівано зашарівшись, — я піду відкрию інструмент. А що буде далі, Елізо, ти знаєш.

— Дивна ти все-таки подруга! Тобі завжди хочеться, щоб я співала і грала на публіку!

Виступ Елізабет був приємним, але аж ніяк не бездоганним. А після кількох пісень за інструментом її охоче заступила Мері. Відігравши довгий концерт, та радо приєдналася до своїх молодших сестер, кількох дочок Лу-касів і ще двох чи трьох офіцерів, які розпочали танці в одному кінці зали.

Містер Дарсі стояв коло них, мовчки обурюючись таким гаянням часу, що виключав будь-яку нагоду для розмови. Він надто занурився в свої думки й зовсім не помітив, як підійшов сер Вільям Лукас, поки той до нього не звернувся.

— Хіба ж не чарівна це розвага для молоді, містере Дарсі?

— Без сумніву, сер. Але і в менш вишуканих товариствах вона кори-стається попитом, адже танцювати здатен будь-який дикун. Власне, й зомбі може досягнути в цьому такої-сякої майстерності.

У відповідь сер Вільям лиш осміхнувся, бо як провадити розмову з таким неґречним джентльменом, йому було не відомо. Тож, побачивши, як до них підходить Елізабет, він полегшено зітхнув.

— Люба міс Елізо, чому ж ви не танцюєте? Містере Дарсі, дозвольте вас запевнити: ця молода леді — пречудова партнерка. Не маю сумніву, що ви не зможете відмовитися від танцю, коли перед вами така красива панянка.

Він узяв міс Беннет за руку й підвів до містера Дарсі, котрий був аж ніяк не проти скористатися цією нагодою. Але Елізабет відсахнулася і ледь стривожено відповіла:

— Сер, я справді не маю жодного бажання танцювати. Слово честі, я дуже засмутилася б, якби ви подумали, що я підійшла до вас лише тому, що шукала партнера.

Містер Дарсі щонайввічливіше попросив виявити йому честь і подав руку, але марно — Елізабет була непохитною. Лише насмішкувато зиркнула на нього й пішла геть.

Та відмова не знецінила її в очах містера Дарсі, й він вельми прихильно згадав про неї згодом у розмові з міс Бінґлі.

— Здається, я знаю, чому ви так замислилися.

— Сподіваюся, що ні.

— Ви роздумуєте над тим, як нестерпно проводити так вечори: серед несмаку, гамору й марноти стількох пихатих людей водночас! О, я чимало віддала б, аби почути, як ви над ними глузуєте.

— Запевняю, ви дуже помиляєтесь. Я міркував про значно приємніші речі — як-от про те, яку неймовірну насолоду може приносити погляд чарівних очей красивої жінки.

Міс Бінґлі уважно глянула на нього і зажадала негайно почути, яка ж це леді надихнула його на такі роздуми.

— Міс Елізабет Беннет, — відповів Дарсі.

— Міс Елізабет Беннет? — перепитала міс Бінґлі. — Ви маєте на увазі захисницю Лонґборна? Героїню Гартфордширу? Я приголомшена! Так, здається, у вас буде чарівна теща. Ну, і, звісно, ви здолаєте юрбища нечестивих, поєднавши свої небувалі вміння в бойових мистецтвах.

Він із цілковитою байдужістю слухав, як розважається міс Бінґлі. А оскільки його самовладання переконало її, що підстав для тривоги немає, вона ще довго вправлялася в схожих жартиках.

Розділ 7

ЧИ НЕ ЄДИНОЮ ВЛАСНІСТЮ містера Беннета був маєток, який приносив дві тисячі на рік і через брак чоловіка-спадкоємця повинен був, на превеликий жаль для дочок, відійти у спадок далекому родичеві. А вже на жаль для всієї родини дім зусібіч оточували пагорби, що суттєво ускладнювало його оборону. Статки ж матері, хоч і були достатніми за її нинішніх життєвих обставин, анітрохи не могли компенсувати втрату маєтку в майбутньому. Її батько був адвокатом у Меритоні й залишив їй у спадок чотири тисячі фунтів.

Місіс Беннет мала сестру, одружену з містером Філліпсом, який служив клерком у їхнього батька й перебрав на себе його справу, а також брата, котрий оселився в Лондоні, отримав науковий ступінь, а згодом заволодів кількома фабриками, поставленими нині на службу воєнної оборони.

Село Лонґборн містилося лише за милю від Меритона — себто на відстані, якнайзручнішій для юних леді, які, попри нечестивих, що весь час нападали на мандрівників, зазвичай вирушали туди тричі, а то й чотири рази на тиждень, щоб віддати шану своїй тітці, а заразом і навідатися в модну крамничку, розміщену на шляху. Особливо такі виправи полюбляли дві молодші доньки, Кетрін і Лідія. Легковажніші за решту сестер, вони, не маючи кращих справ, радо рушали в Меритон після сніданку, аби розважитися, а також повправ-лятися дорогою в бойових уміннях. На той момент їм не бракувало ані новин, ані приводів для втіхи, адже неподалік отаборився полк вояків, який мав лишатися там цілу зиму: солдати мусили виривати труни з промерзлої землі та спалювати їх на вогні. Штаб же розташувався в Меритоні.

Тепер кожні відвідини місіс Філліпс дарували безліч найпікантніших подробиць. Кожен день приносив нові відомості про імена офіцерів та їхні зв’язки, а також свіжі новини з полів у Дербіширі, Корнволлі та Ессексі — місць, де тривали найзапекліші бої. Всі розмови дівчат зводилися до офіцерів.

І навіть величезний спадок містера Бінґлі, сама згадка про який сповнювала їхню матір небувалою радістю, тьмянів у їхніх очах на тлі лейтенантського мундира, а також захоплених розповідей офіцера про те, як єдиним ударом меча він стинав голови ураженим.

Наслухавшись якось уранці їхніх балачок, містер Беннет стримано зауважив:

— З огляду на все почуте, я доходжу висновку, що ви — найбільші дурепи в нашій країні. Я й раніше це підозрював, але тепер упевнився остаточно.

— Я вражена, мій любий, — відказала місіс Беннет, — як легко ви називаєте своїх доньок дурепами.

— Якщо мої діти дурні, то я хочу бодай не плекати марних ілюзій.

— Я вас розумію. Але ж насправді вони страшенно розумні. Не забувайте, як швидко й досконало вони опанували всі ці ваші східні штучки, на вивченні яких ви так наполягали.

— Здатність убити кількох нещасних уражених ще не робить їх розважливими. Тим паче, коли свої навички вони найчастіше використовують лише на втіху кільком красеням-офіцерам.

— Мамо! — вигукнула Лідія. — Тітонька каже, що полковник Форстер і капітан Картер уже не так часто навідуються до міс Вотсон, як раніше. Тепер вона нерідко бачить їх на кладовищі Шефердз-Гілл, де вони палять гробівці.

Відповісти місіс Беннет завадив лакей, який увійшов, щоб передати записку її старшій дочці. Записка була з Незерфілду, а слузі веліли дочекатися відповіді.

— То що там, Джейн, від кого записка? Про що вона?

— Це від міс Бінґлі, — відповіла Джейн, а потім зачитала листа вголос.

ЛЮБА ПРИЯТЕЛЬКО,

Якщо Ви не будете такою люб’язною і не приїдете нині до нас із Луїзою на обід, то існує загроза, що ми остаточно зненавидимо одна одну, адже цілоденний tête-à-tête двох жінок не може не скінчитися сваркою. Тож приїздіть, щойно отримаєте це повідомлення (звісно, якщо дороги будуть вільними від усілякої загрозливої нечисті). Мого брата з іншими джентльменами нині запрошено на обід до офіцерів.

Щиро Ваша,

КЕРОЛАЙН БІНҐЛІ

— З огляду на те, як неспокійно нині на шляху до Незерфілду, — зауважила місіс Беннет, — обід у гостях — не наймудріша ідея.

— А я можу взяти екіпаж? — спитала Джейн.

— О, ні, люба, ліпше їдь верхи. Збирається на дощ, а з вологої землі ця гидота полізе, як бур’ян. Тож я просила б тебе рушати якнайшвидше. Крім того, якщо почнеться дощ, ти зможеш залишитися там на ніч.

— Задум непоганий, — втрутилася Елізабет, — якби ще були гарантії, що вони не відішлють її після обіду додому.

— А все-таки я хотіла б узяти екіпаж, — наполягала Джейн, виразно стурбована тим, що доведеться самій їхати верхи.

— Але ж, люба, я впевнена, що в батька немає зайвих коней. Вони потрібні для роботи на фермі, чи не так, містере Беннет?

— Коні потрібні на фермі куди частіше, ніж ними вдається скористатися. До того ж ми вже втратили стількох на цій дорозі.

Довелося Джейн рушати верхи, і мати провела її до дверей, радісно провіщаючи погіршення погоди. І її сподівання справдилися: ще не встигла Джейн від’їхати, як почалася справжня злива. А зволожена земля відкрила шлях юрбищам гидких почвар, досі вбраних у зотлілі пишні шати, але вже позбавлених шляхетного виховання, яким вони так пишалися за життя.

Сестри переживали за Джейн, натомість мати не тямилася від щастя. Дощ періщив увесь вечір безперестанку, а отже, про повернення Джейн не могло бути й мови.

— Яка ж я розумниця! — кілька разів повторила місіс Беннет так, начебто вона сама викликала цю негоду. Та належно оцінити всю велич свого задуму вона змогла лише наступного ранку. Не встигла родина доснідати, як із Незерфілду прибув слуга з запискою, адресованою вже Елізабет:

ЛЮБА МОЯ ЛІЗЗІ,

Нині зранку мені стало дуже недобре. Найпевніше, через те, що дорогою до Незерфілду мене атакувало кілька нечестивих, які щойно пробилися з-під землі. Мої люб’язні друзі не схотіли й слухати про те, щоб я поверталася додому, аж доки мені не стане ліпше. Також вони наполягли на візиті містера Джоунса (тому не лякайся, як почуєш, що мене провідував лікар). Та, попри кілька синців і невелику подряпину, зі мною начебто все гаразд.

ТВОЯ ТОЩО

— Отож, дорога дружинонько, — мовив містер Беннет, коли Елізабет дочитала записку до кінця, — якщо ваша дочка помре або, ще гірше, поляже жертвою загадкової моровиці, нехай вас утішає думка, що все це було зроблено заради містера Бінґлі та за вашими настановами.

— Ой, та яке там помре. Від кількох подряпин чи синців ще ніхто не вмирав. Про неї добре подбають.

Елізабет, уже нетямлячись від тривоги, постановила рушати до сестри, хоч на екіпаж їй теж годі було сподіватися. До того ж вона не їздила верхи, а тому піша прогулянка — це все, що їй лишалося. І вона оголосила про своє рішення.

— Як ти можеш верзти такі дурниці? — вигукнула мати. — Йти пішки, коли навколо стільки нечисті, ще й уся ця грязюка! Та на тебе глянути буде страшно, коли ти туди дійдеш. Якщо взагалі дійдеш живою!

— Матусю, ви забули, що я — учениця Пей Ліу з Шаоліня. До того ж на одного нечестивого, який трапиться дорогою, припадає аж троє солдатів. І я повернуся до вечері.

— А ми підемо з тобою до Меритона, — озвалися Кетрін і Лідія. Елізабет погодилася, і всі троє рушили разом, озброївшись лише кинджалами, які кожна з них прикріпила собі до ноги. Мушкети й мечі-катани були дієвішими засобами самозахисту, але їх уважали надто нежіночними. Крім того, не маючи сідел, до яких можна було б цю зброю прикріпити, троє сестер вирішили дотримуватися правил пристойності.

— Якщо ми поспішимо, — сказала Лідія, коли вони обережно просувалися вперед, — то, може, застанемо капітана Картера ще до від’їзду.

У Меритоні сестри розділилися: дві наймолодші попрямували до помешкання однієї з офіцерських дружин, а Елізабет пішла далі сама, спішним кроком проходячи поле за полем, перестрибуючи огорожі та перескакуючи через калюжі. В один із таких моментів у неї розв’язалася шнурівка. Не бажаючи здатися мешканцям Незерфілду нечупарою, вона нахилилася, щоб її зав’язати.

Зненацька пролунав страхітливий вереск — так верещить свиня, коли її ріжуть. Елізабет одразу здогадалася, в чому річ, і спритно вихопила кинджал. Вона обернулася, вже тримаючи лезо напоготові, й побачила перед собою вельми прикре видовище — трьох нечестивих із розкритими пащеками й простягнутими до неї руками. Найближчий до неї справляв враження недавно померлого: його поховальний костюм іще не вицвів, а очі поки не обернулися на порох. Він несподівано стрімко зашкутильгав у напрямку Елізабет, і коли вже був на відстані руки, вона ввігнала йому в груди лезо і шарпнула ним догори. Воно пройшло крізь шию та обличчя й вийшло назовні аж через вилицю. Зомбі впав на землю й більше не рухався.

Друга почвара — жіночої статі — приєдналася до нечестивих значно раніше за свого супутника. Вона помчала до Елізабет, незграбно вимахуючи пазуристими ручиськами. Забувши про правила пристойності, Елізабет задерла спідницю й завдала тварюці майстерного удару ногою просто по голові: та розлетілася хмаркою крихкої шкіри та кісток. Вона теж упала додолу й не ворушилася.

Третій нечестивий був на диво високим, і, хоч із вигляду помер уже давненько, сил та моторності йому досі не бракувало. Елізабет іще не відійшла від попереднього удару, як потворисько вчепилося їй у руку й вихопило кинджал. Вона вивільнилася до того, як нечестивий встиг уп’ястися в неї зубами, і стала в стійку журавля, що здалася їй найпридатнішою для захисту від супротивника такого зросту. Щойно мертвяк підійшов ближче, Елізабет завдала йому разючого удару по стегнах. Його кінцівки хруснули, розламалися, і він безпомічно впав на землю. Вона вихопила свій кинджал і зітнула голову останньому з нападників. Потім підняла ту голову за волосся й випустила такий бойовий клич, який могли почути й за милю звідти.

Нарешті Елізабет опинилася перед Незерфілдом: стомлена, в забрьоханих панчохах і з розпашілим від напруженої прогулянки обличчям.

Її провели до їдальні, де зібралися всі, крім Джейн, і де її поява викликала неабияке здивування. Місіс Герст і міс Бінґлі все не могли збагнути, як Елізабет наважилася сама пішки пройти три милі, коли навколо блукає стільки нечисті. Й вона не мала сумніву, що вони її за це зневажають. Але прийняли її дуже ввічливо, а в манерах їхнього брата вчувалося й щось більше за звичайну ґречність: щира привітність і доброта. Містер Дарсі заледве промовив кілька слів, а містер Герст узагалі мовчав. Якщо перший вагався, захоплюватися йому несподівано оприявленою красою обличчя дівчини, розпашілого від швидкої ходи, чи сумніватися в доцільності такої ризикованої прогулянки, тим паче, на самоті й лише з кинджалом, то другого цікавив тільки сніданок.

Відомості про здоров’я сестри були не надто втішними. Міс Беннет погано спала вночі й, попри те, що вже прокинулася, не мала сил встати, бо її мучила гарячка. Елізабет піднялася до неї, потай переймаючись, чи не занедужала, бува, її люба сестричка на загадкову моровицю.

Після сніданку до них приєдналися й сестри Бінґлі. Елізабет навіть відчула до них певну приязнь, побачивши, з якою турботою та увагою вони ставляться до Джейн. Тоді прийшов аптекар і, оглянувши хвору, до превеликої втіхи всіх присутніх повідомив, що вона не підхопила загадкової недуги, а лише сильно застудилася, вочевидь, через те, що билася з нечестивими під зливою.

Коли годинник вибив третю, Елізабет відчула, що час повертатися. Міс Бінґлі запропонувала їй свій екіпаж. Та Джейн так засмутилася через майбутню розлуку з сестрою, що врешті-решт довелося міс Бінґлі запросити Елізабет теж погостювати в Незерфілді. Дівчина вдячно погодилася, і до Лонґборна відправили слугу, аби той повідомив рідним новини, а також привіз із собою додатковий одяг і, на окреме прохання Елізабет, її улюблений мушкет.

Розділ 8

О П’ЯТІЙ ЕЛІЗАБЕТ ПІШЛА помедитувати й переодягтися, а о пів на шосту її покликали на обід. Джейн не стало краще. Сестри, почувши про це, тричі, а то й чотири рази повторили, як це сумно й жахливо — підхопити таку сильну застуду, і як самі вони не люблять хворіти; а відтак більше до цієї теми не поверталися. Їхня байдужість до справ Джейн (звісно, коли тієї не було перед їхніми очима) змусила Елізабет знову згадати про свою неприязнь до них.

Зі всього товариства лише їхній брат, містер Бінґлі, заслуговував на симпатію. Він щиро тривожився за Джейн, та й із самою Елізабет поводився дуже люб’язно. Лише з ним вона не почувалася непроханою гостею, а інші — Елізабет не мала в цьому жодного сумніву — ставилися до неї саме так.

Одразу по обіді Елізабет повернулася до Джейн, і, щойно двері за нею зачинилися, міс Бінґлі взялася її обговорювати. Її манери було визнано геть нестерпними. На думку міс Бінґлі, всією своєю поведінкою Елізабет демонструвала гордість і самовпевненість. Також вона цілковито позбавлена смаку, краси, вишуканості й вміння провадити розмову. Місіс Герст погодилася з сестрою, а потім додала:

— Одне слово, їй нема чим похвалитися, крім своїх бойових умінь. Я до смерті не забуду її ранкової подоби. Вона скидалася на справжню дикунку.

— О, так, Луїзо, твоя правда. Невже треба було рватися в таку далечінь лише тому, що її сестра застудилася? А її волосся? Вся така розпатлана й розтріпана!

— А її спідниця?! Сподіваюся, ти помітила, що її спідниця дюймів на шість — якщо не більше — була в грязюці. А ще ці шматочки мертвецької плоті на рукавах... Без сумніву, то були рештки її нападників!

— Може, твій опис і справді точний, Луїзо, — озвався Бінґлі, — але я нічого цього не помітив. Як на мене, міс Елізабет Беннет виглядала просто чарівно, коли нині зранку зайшла до нашої вітальні. Її брудна спідниця ні на мить не привернула моєї уваги.

— Ну, а ви, містере Дарсі, не могли цього не помітити, чи не так? — не вгавала міс Бінґлі. — І, припускаю, вам би дуже не хотілося, щоб ваша сестра з’явилася десь у такому вигляді?

— Звісно, ні.

— Пройти пішки три милі, чи скільки там, по кісточки вгрузаючи в грязюку. Та ще й сама, без жодного супроводу! І це в часи, коли вся ця нечестива гидота і день, і ніч тільки й вичікує нагоди вихопити зі шляху бідолашних мандрівників і приректи їх на смерть? І що вона хотіла сказати такою поведінкою? Як на мене, це свідчить про небувалу самовпевненість і типово провінційну зневагу до етикету.

— Це свідчить про її любов до сестри та заслуговує якнайбільших похвал, — сказав Бінґлі.

— Боюся, містере Дарсі, — зауважила міс Бінґлі напівпошепки, — ця пригода суттєво погіршила вашу думку про її чарівні очі.

— Аж ніяк, — відказав Дарсі, — після пішої прогулянки вони виблискували ще яскравіше.

Після цих слів запанувала коротка мовчанка, яку невдовзі урвала місіс Герст:

— Я щиро вподобала Джейн Беннет. Вона справді мила дівчина. І я від усього серця бажаю їй вдало прилаштуватися в житті. Але, боюся, з такими батьками, як і з іншими родичами, шансів у неї зовсім небагато.

— Здається, ви казали, що її дядько — адвокат у Меритоні?

— А ще один мешкає десь неподалік Чіпсайду.

— У столиці? Як же це мило! — і обидві сестри від душі розреготалися.

— Та навіть якби її дядьки заселили весь Чіпсайд, це аж ніяк не вплинуло б на їхні принади! — вигукнув Бінґлі. — А хіба їхні бойові здібності не варті похвал? Слово честі, я вперше бачу дівчат, які так упевнено тримали б зброю в руках.

— Але це суттєво зменшує їхні шанси вийти заміж за когось поважного, — зауважив Дарсі.

ЗАБУВШИ ПРО ПРАВИЛА ПРИСТОЙНОСТІ, ЕЛІЗАБЕТ ЗАДЕРЛА СПІДНИЦЮ Й ЗАВДАЛА ТВАРЮЦІ МАЙСТЕРНОГО УДАРУ НОГОЮ ПРОСТО ПО ГОЛОВІ

На цю репліку Бінґлі не відповів. Зате сестри радісно її підтримали.

Та невдовзі вони відчули новий наплив ніжності й пішли в кімнату до Джейн, де залишалися, аж доки не подали каву. Хвора й далі почувалася кепсько, й Елізабет не відходила від неї аж до пізнього вечора. Трохи заспокоївшись, коли сестра заснула, вона нарешті відчула не бажання, а радше моральний обов’язок спуститися до решти товариства.

Коли вона ввійшла до вітальні, всі сиділи за картами. Її одразу ж запросили долучитися. Проте, остерігаючись, що ставки у грі високі, вона відмовилася, аргументувавши це тим, що мусить доглядати за сестрою, а ті кілька вільних хвилин, які їй випали, воліє провести за читанням. Містер Герст здивовано глянув на неї.

— Ви надаєте перевагу читанню перед картами? — спитав він. — Це величезна рідкість.

— Я багато чому надаю перевагу перед картами, містере Герст, — відповіла Елізабет. — І не останньою насолодою в цьому списку є відчуття, коли гостре лезо проколює чиєсь кругленьке черевце.

До кінця вечора містер Герст не промовив ані слова.

— Не маю сумніву, що доглядати за сестрою для вас — велика приємність, — озвався Бінґлі. — Сподіваюся, ще більша приємність чекає на вас невдовзі, коли вона одужає.

Подякувавши йому, Елізабет підійшла до столу, на якому лежало кілька книжок. Бінґлі одразу ж запропонував їй принести ще — мовляв, уся бібліотека до її послуг.

— Мені хотілося б, вам на користь, а собі на честь, похизуватися більшою колекцією. Але я лінивий, і хоч книжок у мене не так і багато, але прочитав я ще менше.

Елізабет запевнила його, що їй досить і того, що є в кімнаті.

— Мене дивує, — промовила міс Бінґлі, — що наш батько залишив таку маленьку книгозбірню. А яка чудова ваша бібліотека в Пемберлі, містере Дарсі!

— Ще б пак, — відповів той, — вона не може бути поганою, бо її збирало кілька поколінь.

— Та й ви самі суттєво її поповнили, адже постійно купуєте книжки.

— Було б дивно знехтувати родинною бібліотекою в такі часи. Що ще нам лишається робити, як не сидіти вдома й читати, доки нарешті знайдуть ліки від недуги?

Елізабет відклала книжку й підійшла до грального столика. Ставши між містером Бінґлі та його старшою сестрою, вона спостерігала за грою.

— А як там міс Дарсі, дуже виросла від весни? — спитала міс Бінґлі. — Вона буде такою ж високою, як я?

— Мабуть, так. Зараз вона заввишки десь така, як міс Елізабет Беннет. А може, й трохи вища.

— Як же я хочу знову її побачити! Мало хто викликає в мене таке захоплення. Яка чарівність, які манери! І яка ж вона неймовірно обдарована та освічена для свого віку!

— Мені не збагнути, — зауважив Бінґлі, — звідки в неймовірно обдарованих юних леді стільки терпіння, щоб бути такими освіченими.

— Ви вважаєте всіх молодих леді освіченими? Мій любий Чарльзе, ви про що?

— Усі вони розмальовують столики, розфарбовують екрани й плетуть гаманці. Я не знаю жодної дівчини, яка б усього цього не вміла. І мені, до речі, не доводилося натрапити бодай на одну молоду леді, яку, представляючи вперше, не назвали б дуже обдарованою.

— Нині так справді називають усіх жінок, навіть коли вони тільки й здатні, що сплести гаманець чи розписати екран або ширму, — озвався Дарсі. — Але моя сестра Джорджіана заслуговує особливої відзнаки, адже вона майстерна не лише в жіночих, а й у бойових мистецтвах. Серед своїх знайомих я можу на пальцях однієї руки перелічити жінок, які були б такими ж обдарованими.

— Я теж, — підтримала його міс Бінґлі.

— У такому разі, містере Дарсі, — зауважила Елізабет, — ви, мабуть, зможете дати чітке визначення такій справжній жіночій обдарованості?

— Справді обдарована жінка має чудово знатися на музиці, співах, малюванні, танцях і сучасних мовах; також вона повинна вправно володіти бойовими стилями майстрів із Кіото та сучасними тактиками й, звісно, знатися на європейській зброї. Крім того, в її зовнішності, в тому, як вона ходить, тембрі її голосу, поведінці, виразі обличчя та словах мусить бути щось особливе, інакше вона лише наполовину заслуговуватиме такого звання. Але є й дещо суттєвіше — постійне вдосконалення власного розуму невпинним читанням.

— Мене вже не дивує, що ви можете перелічити цих справді обдарованих жінок на пальцях однієї руки. Дивно тільки, що серед ваших знайомих такі взагалі є.

— Ви такі суворі до представниць власної статі, що в цьому сумніваєтеся?

— Мені ще ніколи не траплялися такі жінки. З мого досвіду, жінка буває або майстерним воїном, або вишуканою леді. В наші часи мало хто може дозволити собі розкіш поєднувати перше з другим. А щодо моїх сестер і мене особисто, то наш дорогий батько вважає, що нині книжкам і музиці ліпше присвячувати менше часу, а більше зусиль віддавати самозахистові та обороні від уражених.

Місіс Герст і міс Бінґлі в один голос постали проти її несправедливих сумнівів і почали запевняти, що знають не одну жінку, котра б відповідала таким вимогам, аж доки містер Герст не закликав їх до порядку. Таким чином, розмова урвалася, й невдовзі Елізабет вийшла з кімнати.

— Ця Елізабет Беннет, — сказала міс Бінґлі, щойно двері за нею зачинилися, — з тих молодих панночок, які хочуть привернути увагу протилежної статі, принижуючи власну. І завважте, що з багатьма чоловіками такий маневр спрацьовує. Але, як на мене, це дуже ганебна поведінка й огидливий трюк.

— Без сумніву, — відповів Дарсі, до якого насамперед і було звернено цю репліку, — ганебним є будь-який маневр, до якого часом вдаються дами, щоб принадити чоловіків. Усе, що породжене хитрощами, — гидко.

Така відповідь не зовсім влаштувала міс Бінґлі, тож вона вирішила змінити тему розмови.

Повторно Елізабет спустилася лише для того, аби повідомити, що сестрі погіршало й вона не зможе залишити її саму. Бінґлі одразу наполіг, щоб терміново викликали містера Джоунса; натомість сестри, переконані, що від сільських лікарів мало користі, запропонували відправити експрес-екіпаж, щоб привезти відомого лікаря зі столиці. Елізабет і слухати про це не схотіла (надто небезпечно було відсилати гінця серед ночі), але радо пристала на пропозицію Бінґлі. Вони домовилися, що пошлють по містера Джоунса із самісінького ранку, якщо до того часу міс Беннет не стане значно легше. Бінґлі дуже тривожився, а його сестри запевняли, що їм страшенно сумно. Але вже після вечері обидві повеселіли й виспівували дуети. Сам же Бінґлі не вигадав нічого кращого, як наказати дворецькому виконувати кожне, навіть найменше, прохання хворої дівчини та її сестри.

Розділ 9

МАЙЖЕ ВСЮ НІЧ Елізабет провела в кімнаті сестри, а зранку, до власної радості, могла переказати відносно втішні новини про її здоров’я покоївці, яку містер Бінґлі прислав із самого ранку. Елізабет просила передати записку в Лонґборн із проханням до матері, щоб та приїхала й сама оцінила стан Джейн. Посланець із запискою відразу ж вирушив у дорогу, але на шляху вершника перестріла юрба зомбі, котрі щойно вилізли з-під землі й миттю стягнули бідолаху з сідла; там, найімовірніше, він і зустрів свою смерть.

Другій записці пощастило більше, і прохання, передане гінцем, було відразу ж виконано: місіс Беннет у супроводі двох молодших дочок, озброєних арбалетами, прибули в Незерфілд невдовзі після сніданку.

Якби мати бачила для Джейн бодай найменшу загрозу від загадкової моровиці, вона, без сумніву, дуже засмутилася б. Але впевнившись, що хвороба не надто небезпечна, вона вже не хотіла, щоб дочка одужувала швидко. Адже в такому разі їй доведеться покинути Незерфілд. Тож вона навіть не слухала Джейн, коли та просила перевезти її додому. На цьому, зрештою, наполягав і аптекар, який прибув услід за рідними: він теж не вважав переїзд мудрим задумом. Зустрівши родичів Джейн, містер Бінґлі висловив сподівання, що стан хворої не виявився тяжчим, аніж цього боялася місіс Беннет.

— На жаль, сер, — відповіла вона, — моя бідна донечка ще надто квола, аби везти її зараз до Лонґборна. Містер Джоунс каже, щоб ми навіть не думали про переїзд. Тож доведеться ще трохи позловживати вашою гостинністю.

— Переїзд? — вигукнув Бінґлі. — Так, про це не може бути й мови!

Місіс Беннет із великим запалом висловила йому свою вдячність.

— Якби не такі чудові друзі, — вела вона далі, — я не знаю навіть, що її чекало б. Адже Джейн така недужа. І вона, бідненька, так страждає. Хоч світ іще не бачив такої терплячої особи. І все це, без сумніву, заслуга вчителя Ліу, який був її наставником не один місяць.

— Чи можу я сподіватися на зустріч із цим джентльменом тут, у Гарт-фордширі? — спитав Бінґлі.

— Боюся, що ні, — відповіла місіс Беннет. — Адже він ніколи не виходив за стіни монастиря Шаолінь у провінції Хенань. Саме там наші дівчата провели так багато часу. І саме там вони навчилися терпляче зносити всі випробування.

— А чи можна спитати, про які саме випробування йдеться?

— Звісно, можна, — відповіла Елізабет, — хоч я воліла б не розповідати, а показати.

— Ліззі! — вигукнула мати. — Не забувай, де ти. Навіть не думай виробляти тут ті дикунські штучки, до яких ми вже звикли вдома.

— А я й уявити не міг, що у вас такий характер, — зауважив Бінґлі.

— У моєму характері нема нічого особливого, — відповіла Елізабет. — А от характери інших людей цікавлять мене куди більше. Вивченню цього питання я присвятила не одну годину.

— Провінція, — втрутився Дарсі, — не надає достатньо матеріалу для таких студій. Надто вузьке й незмінне тут коло людей, з якими можна поспілкуватися.

— Звісно, якщо цю провінцію не заполонять міські зомбі.

— О, справді! — вигукнула місіс Беннет, обурена тоном Дарсі, в якому той заговорив про провінцію. — Я вас запевняю, що в сільській місцевості цього добра аж ніяк не менше, ніж у місті.

Усі вельми здивувалися, а Дарсі, зиркнувши на неї, мовчки відвернувся. Та місіс Беннет, упевнена, що здобула безсумнівну перемогу, вирішила продовжити свою тріумфальну ходу.

— Я не розумію, які такі суттєві переваги Лондон має над сільською місцевістю, особливо після того, як його обнесли муром. Хоч це й фортеця з безліччю крамниць, але ж таки фортеця! І навряд чи це місто пасує чутливій леді з тонкою нервовою системою. Жити в провінції значно приємніше, правда ж, містере Бінґлі?

— Коли я в провінції, — відповів він, — то не хочу звідси їхати. Але коли в місті, то там зі мною відбувається те саме. І перше, й друге має свої переваги, пов’язані як із моровицею, так і з іншими явищами. І хоч у місті мій сон міцніший, з огляду на більшу безпеку, але в нинішньому товаристві я почуваюся куди краще.

— Ой, ви просто надто доброзичливі. Але он той джентльмен, — додала вона, глянувши на Дарсі, — здається, зневажливо ставиться до сільського товариства.

— Матусю, я певна, що ви помилилися, — мовила Елізабет, спаленівши від сорому за материні слова. — Ви не так зрозуміли містера Дарсі. Він лише мав на увазі, що в провінції немає такого розмаїття людських характерів, як у місті. І ви не зможете заперечити, що це слушно. Так само, як і містер Дарсі, мабуть, погодиться з тим, що провінція — значно приємніше місце для життя, адже в ній менше цвинтарів.

— Так-так, рибонько. Але якщо вже зайшлося про обмежене коло знайомств, то не думаю, що тут це коло вужче, ніж деінде. Адже нас запрошують на обіди двадцять чотири родини! Тобто тепер уже двадцять три. Хай бідна душа місіс Лонґ спочиває з миром.

Дарсі лише посміхнувся, і тиша, яка запанувала після цього, сповнила Елізабет трепетом. Їй хотілося щось сказати, але жодна думка не йшла до голови. А після короткого мовчання місіс Беннет знову заповзялася дякувати містерові Бінґлі за його доброту до Джейн і вкотре перепрошувати за додаткові клопоти, спричинені гостюванням Ліззі. Містер Бінґлі відповів на її слова з не-награною привітністю, змусивши цим до люб’язності і свою молодшу сестру, якій після цього теж довелося сказати належні слова. Свою роль та виконала без особливого ентузіазму, але місіс Беннет була задоволена й невдовзі наказала подавати екіпаж. Немовби за сигналом, уперед виступили двоє наймолодших доньок. Дівчата шепотілися упродовж усього візиту, і нарешті наймолодша зважилася нагадати містерові Бінґлі про його обіцянку, — мовляв, одразу після переїзду той казав, що дасть бал у Незерфілді.

Лідія, міцна й висока дівчина п’ятнадцяти років, вирізнялася здоровим кольором обличчя і дуже жвавим характером. Як і Ліззі, вона мала виняткові смертоносні здібності, хоч і поступалася їй розумом. А першого нечестивого дівчина поборола у знаковому віці — в сім із половиною років. Тому вона не побоялася звернутися до містера Бінґлі з приводу балу й без жодних натяків нагадати про його обіцянку. А після цього ще й додала, що було б найбезчес-нішим вчинком із його боку не дотримати свого слова. Відповідь Бінґлі на цей словесний випад стала неймовірною втіхою для материних вух.

— Запевняю вас, я готовий виконати обіцянку. І коли ваша сестра одужає, ви — якщо буде на те ваша воля — самі назвете дату майбутнього балу. Адже навряд чи вас потішать танці, поки ваша сестра нездужає.

Лідія заявила, що це її цілковито влаштовує.

— Так-так, звісно, ми зачекаємо, доки Джейн одужає. Крім того, на той час до Меритона вже може повернутися капітан Картер. А після вашого балу, — додала вона, — я буду наполягати, щоб наступний бал дали вони. І обов’язково скажу полковникові Форстеру, що з його боку буде страшенно нелюб’язно відмовлятися.

Після цих слів місіс Беннет із доньками відкланялися, а Елізабет одразу ж повернулася до Джейн, залишивши двох леді й містера Дарсі обговорювати поведінку її родичів, а також її власну. Втім, сестрам Бінґлі так і не вдалося змусити Дарсі сказати щось прикре про саму Елізабет, попри всі жартики міс Бінґлі з приводу її «чарівних очей».

Розділ 10

НАСТУПНИЙ ДЕНЬ МИНУВ майже так само, як попередній. Місіс Герст і міс Бінґлі провели кілька ранкових годин коло хворої, яка — хай і поволі — з кожним днем міцніла; а ввечері Елізабет долучилася до їхнього товариства у вітальні. Втім, цього разу грального столика там не було. Містер Дарсі писав листа, а міс Бінґлі, сівши коло нього, споглядала за тим, як він пише, й постійно йому заважала проханнями переказати щось сестрі. Містер Герст і містер Бінґлі засіли з картами за гру в пікет, а місіс Герст стежила за їхньою грою.

Елізабет взялася змащувати мастилом приклад свого мушкета й щиро потішалася, дослухаючись до бесіди Дарсі та його співрозмовниці:

— Як же зрадіє міс Дарсі такому листу!

Він не відповів.

— Ви пишете так неймовірно швидко.

— А ви нині така неймовірно балакуча.

— Скільки ж це листів вам доводиться писати протягом року. А ще й ділові листи! Уявляю, як це виснажливо.

— Більш виснажливо те, що мені так часто доводиться писати їх у вашому товаристві.

— Перекажіть сестрі, що я нетерпляче чекаю на зустріч із нею.

— Я вже написав про це одного разу, за вашим же проханням.

— А як вам вдається писати так рівненько?

Він знову не відповів.

— Перекажіть сестрі, що я неймовірно втішена її успіхами в грі на арфі. А ще не забудьте додати, що я в захваті від її прегарного візерунка для столу.

— Міс Бінґлі, стогони сотень нечестивців були б мені зараз милішими за одне слово з ваших уст. Слово честі, якби ви не були такою приємною в усьому іншому дамою, мені довелося б шаблею відрубати вам язика.

— Ой, та це й справді не надто суттєво, адже я побачу її в січні. Містере Дарсі, а ви завжди пишете такі чарівно довгі листи?

— Зазвичай вони справді довгі. А от чи чарівні — це вже не мені судити.

— Я не маю сумніву, що особа, здатна так легко написати довгого листа, просто не може написати його погано.

— Для Дарсі це не комплімент, Керолайн, — втрутився її брат, — адже він не пише свої листи легко. Він-бо так наполегливо вишукує для них чотирискладові слова, чи не так, Дарсі?

Містер Дарсі мовчки продовжив писати, хоч Елізабет і помітила, як його рознервували друзі.

Коли справу було зроблено, містер Дарсі звернувся до міс Бінґлі та Елізабет із проханням щось зіграти чи заспівати. Міс Бінґлі спішно кинулася до фортепіано, а потім, спохопившись, увічливо поцікавилась у Елізабет, чи не бажає та виступити першою, і нарешті сіла за інструмент.

Місіс Герст із сестрою співали, а Елізабет їм акомпанувала.

Коли ще по світах не було моровиці,
Й померлі спочивали спокійно у землі,
Ми в Лондоні жили, лиш для живих столиці.
А нині від мерців боронимо свій дім.

Поки сестри втішалися музикою, Елізабет не могла не помітити, як часто погляд містера Дарсі спиняється на ній. Вона ні на мить не припускала, що може бодай чимось привабити такого поважного пана. Але припущення, що він дивиться на неї лише через те, що вона йому неприємна, видавалося ще дивнішим. Врешті вона змогла пояснити його увагу лише тим, що серед присутніх у тій залі вона мала найбільше рис, які не відповідали його ідеалам. Але цей здогад не завдав їй болю. Містер Дарсі так мало її цікавив, що вона ні на йоту не переймалася його схваленням.

Далі грала міс Бінґлі, яка вирішила розважити товариство жвавою шотландською п’єскою. І невдовзі містер Дарсі, підійшовши до Елізабет, спитав її:

— А чи не хотілося б вам, міс Беннет, скористатися цією нагодою і станцювати ріл?

Вона посміхнулася, але не відповіла. Він повторив своє запитання, дещо здивований її мовчанням.

— О, — нарешті кинула вона, — я з першого разу вас почула, але не одразу вирішила, що відповісти. Я розумію, що ви хотіли почути від мене «так», і тоді б ви мали втіху сказати щось зневажливе про мій смак. Але мені завжди було приємно руйнувати подібні задуми й не давати змоги тому, хто вигадує такі-от хитромудрі плани, відчути сподівану зневагу. Тож я вирішила відповісти, що взагалі не маю бажання танцювати ріл. Спробуйте тепер якось мене осудити, якщо наважитесь.

— Я і справді не наважуся.

Елізабет, сподіваючись якось зачепити його, була здивована такою галантністю. А Дарсі, своєю чергою, відчував, що жодна жінка ще не зачаровувала його так, як міс Беннет. Та розумів, що, якби не її низьке становище в суспільстві, його серцю загрожувала б справжня небезпека, і тільки небувалі бойові таланти могли вберегти його від загрози, що вона перевершить його в бою — адже ніколи ще йому не траплялася жінка, котра б так майстерно поборювала живих мерців.

Міс Бінґлі помітила (або ж запідозрила) достатньо, щоб відчути ревнощі. І тривогу за одужання любої подруги Джейн посилювало бажання нарешті спекатися Елізабет. Вона не раз намагалася викликати неприязнь Дарсі до гості, натякаючи на їхній імовірний шлюб і заговорюючи про те, яке ж щастя його чекає в такому тандемі.

— Сподіваюся, — сказала міс Бінґлі, коли вони вдвох ішли парковою алеєю наступного дня, — ви натякнете своїй тещі... звісно, після того, як ця бажана подія нарешті станеться. що часом варто притримувати язик за зубами. Ну, і якщо вам вдасться, спробуйте переконати молодших сестер не бігати так відверто за офіцерами. А вже якщо дозволите мені зачепити цю делікатну тему, то варто б також і Елізабет якось притлумити свій нежіночий потяг до рушниць, мечів і всіляких бойових прийомів. Така поведінка більше личить чоловікам чи жінкам низького становища.

— Може, дасте ще якусь пораду для мого сімейного щастя?

Тієї миті вони зустріли місіс Герст і Елізабет, котрі також прогулювалися.

— А я й не знала, що ви мали намір іти на прогулянку, — сказала міс Бінґлі, злегка знітившись від думки, що її слова могли почути.

— Ви дуже нечемно з нами повелися, — відповіла місіс Герст. — Втекли, нічого не сказавши й навіть не натякнувши, що йдете гуляти.

І, взявши містера Дарсі попід другу руку, вона залишила Елізабет саму. На доріжці до того ж уміщалося тільки троє осіб. Містер Дарсі одразу зрозумів, як це неввічливо, і зауважив:

— Ця доріжка надто вузька для нашого товариства. Ходімо краще на алею.

Та Елізабет, не маючи ані найменшого бажання з ними гуляти, зі сміхом відповіла:

— Ні-ні, залишайтеся тут. Разом ви утворюєте страшенно мальовничу групу. Якщо до вас приєднається хтось четвертий, гармонію буде порушено. До того ж на цій стежці, найпевніше, аж кишить зомбі, а я щось нині не маю особливого бажання з ними битися. Тому бувайте.

І вона радісно від них утекла. А блукаючи парком, тішилася, що вже за день чи два зможе вирушити додому. Джейн зміцніла настільки, що ввечері виявила бажання на кілька годин спуститися до товариства.

Розділ 11

КОЛИ ПІСЛЯ ОБІДУ леді встали з-за столу, Елізабет побігла нагору до сестри і, впевнившись, що та почувається добре, провела Джейн до вітальні, де її радісними вигуками зустріли міс Бінґлі та місіс Герст. Елі-забет іще ніколи не бачила їх такими люб’язними, як у ту годину до появи джентльменів. І хоч битися вони не вміли зовсім, їй довелося визнати, що їхня вправність у розмовах не викликала ані найменшого сумніву. «Якби словами можна було стинати голови зомбі, — подумала вона, — то зараз я перебувала б у товаристві двох найвеличніших жінок-воїнів».

Та коли до вітальні ввійшли джентльмени, погляд міс Бінґлі миттю зосередився на Дарсі. Не встиг той ще й кроку зробити, як їй одразу ж знадобилося щось йому сказати. Він же звернувся до Джейн з увічливим привітанням. Містер Герст злегка вклонився і сказав, що він «щиро радий, що це — лише застуда, а не загадкова моровиця». Та найприязніше Джейн із одужанням привітав Бінґлі. Він був сповнений радості та уважності. Перші півгодини він завзято розпалював багаття в каміні, щоб Джейн, бува, не зашкодила зміна температури. А відтак сів коло неї та майже ні з ким увесь вечір і не говорив. Елізабет, сидячи в кутку кімнати за невеликим точильним верстатом, із неймовірною втіхою споглядала за ними й водночас гострила мечі джентльменів, які — після того, як вона їх оглянула, — виявилися ганебно тупими.

Після чаю містер Герст запропонував невістці зіграти в карти, але марно. Та завчасно дізналася, що містер Дарсі не має настрою на ігри. А невдовзі з’ясувалося, що його пропозицію не підтримав ніхто. Міс Бінґлі запевнила зятя, що ніхто не бажає грати в карти, і те, що після цих слів запанувала тиша, потвердило її слова. Тож містерові Герсту залишилося тільки витягнутися на канапі й задрімати. Дарсі взявся за читання, міс Бінґлі теж, а місіс Герст, захопившись сюрикенами — зірочками для метання, які принесла Елізабет, — час від часу докидала слово в розмову брата з міс Беннет.

Міс Бінґлі ж не лише намагалася читати сама, а й невпинно стежила за читальним процесом містера Дарсі. Вона знову і знову ставила йому якісь запитання або ж зазирала до його книжки. Проте залучити його до розмови так і не вдавалося, адже, вкотре відповівши на щось, той знову занурювався в читання. Зрештою, виснажена спробами вчитатися у власну книжку (яку вона вибрала лише тому, що це був другий том книжки містера Дарсі), вона позіхнула й промовила:

— Як же приємно проводити отак вечори! Відверто кажучи, я не знаю більшої насолоди, аніж читання.

— Казати так може лише особа, що ніколи не відчувала того захвату, коли тримаєш у руці серце, яке досі б’ється, — відповів Дарсі.

Міс Бінґлі, вже звикнувши до того, що її скромні бойові навики стають об’єктом глузування, не відповіла. Позіхнувши ще раз, вона відклала книжку й обвела кімнату поглядом у пошуках якоїсь розваги. А почувши, що брат каже міс Беннет щось із приводу балу, зненацька обернулася до нього й промовила:

— До речі, Чарльзе, а ти справді думаєш проводити в Незерфілді бал? Я радила б тобі зважати на бажання нашого товариства. Здається, я не помилюся, сказавши, що серед нас є ті, для кого цей бал буде справжнім покаранням, а не насолодою.

— Якщо ти маєш на увазі Дарсі, то він, якщо забажає, може лягти спати ще перед початком! — вигукнув Бінґлі. — Що ж до балу, то вважай, що справу вже вирішено. Щойно земля достатньо промерзне, аби наплив нечестивих трохи спав, я візьмуся за розсилання запрошень.

— Я значно більше любила б бали, — сказала міс Бінґлі, — якби ігри на них не були такими нудними.

— Ви значно більше любили б бали, — докинув Дарсі, — якби вас там хоч раз гарненько виграли.

Елізабет зашарілася й ледве стримала посміх. Вона була трохи шокована тим, як легко Дарсі вийшов за межі пристойності, й водночас здивована, що він узагалі наважився за ці межі вийти. Міс Бінґлі ж, не відчувши в його словах жодної двозначності, не відповіла нічого, а невдовзі встала й пройшлася кімнатою. Її фігура була стрункою, а хода — вишуканою, проте Дарсі, заради якого й було влаштовано цю демонстрацію, і далі зосереджено читав. У відчаї вона вдалася до ще одного маневру й, повернувшись до Елізабет, сказала:

— Міс Елізо Беннет, дозвольте переконати вас приєднатися до мене і трохи пройтися кімнатою. Запевняю вас: після того, як довго просидиш на одному місці, це дуже бадьорить.

Потреби бадьоритися Елізабет не відчувала (колись їй наказали шість днів відстояти на руках під палючим пекінським сонцем), але, попри це, одразу погодилася. І міс Бінґлі миттєво досягнула своєї справжньої мети: містер Дарсі підвів очі й мимоволі відклав книжку. Його одразу ж запросили приєднатися, але він відмовився, зауваживши, що уявляє лише дві причини, з яких міг би підвестися й скласти їм товариство, але в обох випадках, долучившись, він лише засмутиться. «І що він може мати на увазі?» Вона знемагала від цікавості, що ж він хотів цим сказати, й спитала Елізабет, чи розуміє вона бодай щось із його слів.

— Анічогісінько, — відповіла та, — але можете не сумніватися, що він буде до нас суворим. І якщо ми хочемо завадити його намірам, то наймудрі-ше — ні про що не допитуватися.

Та міс Бінґлі не мала такої витримки, а тому й далі наполягала, щоб він пояснив, про які саме причини йдеться.

— Гаразд, не маю нічого проти, — сказав містер Дарсі. — Ви обрали таку вечірню прогулянку тому, що або не можете всидіти на одному місці, або ж вважаєте, що під час ходи ваші фігури постають в особливо вигідному ракурсі. Якщо це перше, то ви — звичайні дурепи, не варті моєї уваги. А якщо друге, то зі свого місця я можу дістати значно більшу насолоду. Тим паче, світло від каміна так вигідно просвічує ваші сукні, що обидва силуети проглядають доволі відверто.

— О Боже, який скандал! — вигукнула міс Бінґлі, сахнувшись від каміна. — Ще ніколи в житті я не чула більшої гидоти. І як ми покараємо його за такі слова?

— Я маю принаймні кілька ідей, — відповіла Елізабет. — Але боюся, жодна з них не викличе схвалення в цьому товаристві. Може, ви знаєте щось про його слабкі місця? Ви ж так близько приятелюєте.

— Слово честі, не знаю нічого. І запевняю вас, що наша близькість досі не відкрила мені таких знань. Містер Дарсі дуже стриманий, кмітливий і мужній у бою.

— Так, але хіба, крім цього, йому не властиві марнославство й гордість?

— Так, марнославство — це таки вада, — погодилася міс Бінґлі. — Але там, де панує правдивий розум, гордість завжди можна стримати.

Елізабет відвернулась, аби приховати посмішку.

— То ви, здається, вже вивчили характер містера Дарсі? — поцікавилася міс Бінґлі. — І який же ваш вирок?

— Я цілковито впевнилася в тому, що містер Дарсі всуціль зітканий з чеснот.

— Це не так, — хитнув головою Дарсі. — Мені не бракує вад, але жодна з них, сподіваюся, не зачіпає мого розуму. Хоч за свій норов я справді не готовий поручитися. Багатьох я позбавив життя за образи, які комусь іншому можуть здатися дріб’язковими.

— Це справді вада! — вигукнула Елізабет. — Але з нею ви не схибили у виборі, адже мені ця вада теж властива. Я також живу за кодексом воїна і з превеликою радістю вб’ю кожного, хто зачепить мою честь. Тож картати вас за це я не буду.

— Мені здається, що кожна жива істота схильна мати той чи той недолік. Це природна вада, від якої освіта не здатна позбавити.

— Ваша вада, містере Дарсі, в тому, що ви всіх зневажаєте.

— А ваша, — усміхаючись, відповів він, — у тому, що ви зумисне помилково тлумачите вчинки та слова інших.

— А чи не послухати нам трохи музики? — вигукнула міс Бінґлі, стомившись від розмови, в якій сама не брала участі. — Луїзо, ти не заперечуватимеш, якщо я розбуджу містера Герста?

Сестра не мала нічого проти, тож леді сіла за фортепіано. І містер Дарсі не шкодував, що так сталося. Адже відчув, що стає надто небезпечно присвячувати Елізабет так багато уваги.

Розділ 12

ЯК І БУЛО ДОМОВЛЕНО між сестрами, зранку Елізабет написала матері, щоб по них того ж дня прислали екіпаж. Але місіс Беннет розраховувала, що дочки залишаться в Незерфілді до наступного вівторка (адже тоді Джейн провела б там цілий тиждень), і тому не надто зраділа новині, що вони планують повернутися раніше. Її відповідь була невтішною. Місіс Беннет повідомила, що екіпаж не зможуть прислати раніше вівторка, бо його серйозно пошкодили під час стрілянини, яка сталася неподалік табору в Меритоні, коли на солдатів напала зграя уражених.

Принаймні частково це було правдою: в екіпаж і справді потрапило кілька сліпих куль із мушкетів, коли Кетрін із Лідією поїхали провідати офіцерів. Але завдана шкода не була аж такою серйозною, як це описала місіс Беннет. У постскриптумі було сказано, що коли містер Бінґлі та його сестра вмовлятимуть їх залишитися, то вона дасть собі раду й без старших дочок. Але, не бажаючи затримуватися ще довше, Елізабет умовила Джейн позичити екіпаж містера Бінґлі. Врешті сестри вирішили повідомити господарям, що вони хотіли б виїхати того ж ранку, і попросити екіпаж.

Звістка про від’їзд викликала всезагальний смуток. Господарі наполягали на тому, щоб сестри залишилися бодай до наступного ранку, коли земля ще глибше промерзне, тож урешті-решт дівчата погодилися виїхати завтра. Втім, невдовзі міс Бінґлі вже пошкодувала, що запропонувала їм залишитися на довше, адже ревнощі та неприязнь до Елізабет значно переважували її симпатію до Джейн.

Містер Бінґлі щиро засмутився близькою розлукою і наполегливо доводив міс Беннет, що це справді небезпечно — вона ж бо ще не достатньо зміцніла, аби вступати в бій, якщо на зворотному шляху екіпаж раптом потрапить у халепу. Але Джейн нагадала йому, що мало хто в Англії може захистити її краще, ніж Елізабет.

Містера Дарсі ця новина не засмутила: Елізабет пробула в Незерфілді достатньо довго. І вона приваблювала його значно більше, ніж йому того хотілося. Крім того, міс Бінґлі була з нею надто різкою, та і його піддражнювала куди частіше, ніж зазвичай. Тож він вирішив надалі уникати будь-яких знаків уваги до Елізабет. Утвердившись у своєму рішенні, за всю суботу він не промовив до неї навіть десяти слів. І хоч того дня вони добрі півгодини провели вдвох в одній кімнаті, він так зосереджено втупився в свою книжку, що навіть жодного разу не глянув на дівчину.

У неділю, відразу після ранкової служби, настав час розлуки. Перед самим від’їздом привітність міс Бінґлі до Елізабет несподівано зросла, як і її симпатія до Джейн. А коли вони вже прощалися, Керолайн запевнила старшу міс Беннет, що завжди буде рада її бачити, байдуже, в Лонґборні чи

Незерфілді, й ніжно її обняла, а потім навіть потисла руку її сестрі. Елізабет же прощалася з усім товариством у піднесеному настрої.

Поїздка до Лонґборна загалом минула б непогано, якби вони не натрапили на зграйку зомбі-дітлахів, вочевидь, із Дому сиріт місіс Бічман, який (разом із усією парафією святого Фоми) нещодавно став жертвою моровиці. Візник містера Бінґлі, побачивши крихітних пекельників, які обгризали затвердлі на сонці людські рештки просто посеред поля, не стримався, і його знудило. Елізабет тримала мушкет напоготові, на випадок, якщо ті вирішать наступати. Але фортуна була на їхньому боці, й прокляті дітиська навіть не помітили екіпажа.

Удома їх зустріли не надто привітно. Місіс Беннет уважала, що вони завдали всім забагато клопотів, і не мала сумніву, що Джейн тепер знову застудиться. Її невдоволення стало ще більшим, коли вона побачила сліди від блювотиння на шийній хустці візника — безсумнівне свідчення того, що дорогою їм трапилися нечестиві. Натомість батько щиро зрадів, побачивши дочок, адже вечірні вправляння були за відсутності Джейн та Елізабет набагато нуднішими й одноманітнішими.

Мері, як і завжди, була глибоко занурена в дослідження людської природи, а Кетрін і Лідія мали для них новини зовсім іншого характеру. Адже від минулої середи чимало сталося у військовій частині. Не один офіцер за цей час приходив на обід до їхнього дядька, а одного рядового відшмагали за спробу злягання з безголовим трупом. Ну й нарешті, ходили вельми переконливі чутки про те, що полковник Форстер планує одружуватися.

Розділ 13

— CПОДІВАЮСЯ, ДОРОГЕНЬКА, — звернувся містер Беннет до дружини наступного ранку за сніданком, — нині нас чекає пристойний обід? Адже є всі підстави сподіватися на появу за нашим столом ще однієї особи.

— Кого ви маєте на увазі, любий? Здається, нас ніхто не планував провідувати. Хіба що Шарлотта Лукас вирішить зайти, але для неї мої обіди й так добрі, адже вона лише незаміжня панночка двадцяти семи років. Тож сподіватися їй варто хіба на скибку пересохлого хліба, розмоченого в келиху самотності.

— Особа, про яку я кажу, — джентльмен, і до того ж не тутешній.

Очі місіс Беннет зблиснули:

— Джентльмен і не тутешній? О, не маю сумніву, це — містер Бінґлі! Ох, яка ж це буде для мене радість — вітати в себе самого містера Бінґлі! Але... святий Боже! Яке нещастя! Сьогодні ми не зможемо подати до столу рибну страву. Лідіє, золотце, подзвони в дзвінок. Я терміново мушу переговорити з місіс Гілл!

— Це не містер Бінґлі. І перестаньте вже торохтіти, пустоголова ви курко! — присадив її чоловік. — Я чекаю особу, якої ще ніколи в житті не бачив.

І, трохи повтішавшись здивуванням жіноцтва, він нарешті пояснив:

— Десь із місяць тому я отримав листа, на який за два тижні відповів. Це лист від мого кузена, містера Коллінза, — особи, яка в разі моєї смерті може будь-якої миті виставити вас усіх із цього дому.

— Ой, мій любий! — вигукнула дружина. — Навіть не згадуйте про цього мерзотника. Мені здається, що не може бути нічого страшнішого, ніж знати, що твій маєток відберуть у твоїх же дітей!

Джейн та Елізабет узялися вкотре запевняти матір, що вони з сестрами цілковито спроможні подбати про себе й навіть можуть непогано заробляти,

ставши чиїмись охоронцями чи, в крайньому разі, найманими вбивцями. Але місіс Беннет ця тема завжди виводила поза межі розуму, тож вона й далі гірко побивалася, — мовляв, як же це жорстоко, коли маєток мають відібрати в родини, де є п’ять дочок, і передати чоловікові, якого й знати ніхто не хоче.

— Це й справді кричуща несправедливість, — відповів містер Беннет. — І ніщо вже не зможе зняти з містера Коллінза таку важку провину, як успадкування Лонґборна. Та якщо ви зволите вислухати цей лист, то, можливо, вас дещо заспокоїть тон, у якому його написано.

Гансфорд, неподалік Вестергема, Кент,

15-те жовтня

ШАНОВНИЙ СЕР,

Суперечка, що існувала між Вами та моїм дорогим, а нині вже спочилим, батьком, завжди вельми мене засмучувала. Він, як і Ви, був великим воїном, і знаю, що не раз із неабияким теплом згадував про ті дні, коли Ви билися з ним пліч-о-пліч, а моровиця видавалася лише прикрою і тимчасовою незручністю. Після його скону я неодноразово міркував над тим, як же подолати цю прірву між нами. Але певний час мене стримували сумніви, чи не буде це зневагою до його пам’яті, якщо я відновлю взаємини з тим, кого батько свого часу поклявся каструвати. Та зараз мої сумніви нарешті розвіялися, бо ж після того, як я прийняв духовний сан, мені пощастило опинитися під покровительством ясновельможної леді Кетрін де Бурґ...

— О Господи! — вигукнула Елізабет. — Він працює на леді Кетрін!

— Дозволь мені дочитати, — суворо мовив батько.

...чиє майстерне володіння мечем і мушкетом ніхто не в змозі перевершити, жінки, котра поборола більше нечестивих, аніж будь-яка інша в світі. Як священик, я відчуваю свій обов’язок у тому, щоб приносити й утверджувати в домах благословенний мир. Якщо Ви не матимете заперечень, я радо завітав би до Вашої гостинної оселі, аби познайомитися з Вами та всією Вашою родиною, в понеділок 18-го листопада о четвертій пополудні. І я покладаюся на Вашу гостинність до наступної суботи. Переказуйте, вельмишановний пане, найщиріші побажання своїй дружині та донькам.

Ваш доброзичливець і щирий друг,

ВІЛЬЯМ КОЛЛІНЗ

— Таким чином, нині о четвертій ми можемо сподіватися на візит цього миролюбного джентльмена, — завершив містер Беннет, складаючи лист. — Мені він здався совісним і ввічливим юнаком. Не маю сумніву, що це буде дуже корисне знайомство, особливо з огляду на його зв’язок із леді Кетрін.

Містер Коллінз прибув рівно в призначений час, і вся родина зустріла його надзвичайно люб’язно. Щоправда, господар був доволі мовчазним, зате дами повсякчас випереджали одна одну в красномовстві, та й самого містера Коллінза не доводилося заохочувати до розмов. То був низенький опецькуватий чоловік двадцяти п’яти років. Вигляд він мав бундючний і солідний, а манери — вельми церемонні. Ще не встиг він сісти, як уже зробив комплімент місіс Беннет, що та має справді чарівних доньок. Він додав, що вже багато чув про їхню красу, але в цьому випадку реальність перевершила і його найвибагливіші сподівання. А потім додав, що просто не може дочекатися, аби побачити в дії їхні легендарні бойові вміння.

— Ви дуже люб’язні, сер. Але, правду кажучи, я воліла б бачити їх не з мушкетами, а з обручками, адже в іншому разі їхнє становище буде дуже злиденним. Обставини склалися так безглуздо.

— Чи не маєте ви тут на увазі мої спадкові права?

— Ох, так, сер, саме їх! Ви ж розумієте, яка це біда для моїх любих донечок!

— Я дуже співчуваю своїм чарівним кузинам, які опинилися в такому складному становищі, й можу багато сказати з цього приводу. Але, не бажаючи випереджати подій або чинити необачно, я поки стримаюся. Однак можу запевнити юних леді, що приїхав сюди з готовністю захоплюватися ними. Зараз я волів би нічого більше не казати, але, можливо, коли ми познайомимося ближче...

Його промову перервали запрошенням на обід, і дівчата, усміхаючись, перезирнулися. Але вони виявилися не єдиними об’єктами захоплення містера Коллінза. Вітальня, їдальня, кожна річ із умеблювання стали предметами уважного обстеження й дістали якнайвищі похвали. Його захоплені вигуки, поза сумнівом, зворушили б серце місіс Беннет, якби не принизливе припущення, що на всі ці речі він дивиться як на свою майбутню власність. Обід також викликав у нього захват, і він побажав дізнатися, кулінарним здібностям котрої з чарівних кузин він має завдячувати цією насолодою.

Ненадовго забувши про хороші манери, Мері схопила виделку й уже за мить була не в своєму кріслі, а стояла в бойовій готовності посеред столу. Лідія, котра сиділа найближче до неї, схопила її за гомілку, доки та не кинулася на містера Коллінза з наміром проштрикнути йому голову та шию за таку образу. Джейн та Елізабет відвернулися, щоб містер Коллінз не бачив їхніх посмішок.

Напругу розрядила місіс Беннет. Вона виправила гостя, дещо суворо запевнивши, що вони ще спроможні платити добрій куховарці, а її доньки надто зайняті тренуваннями, щоб відволікатися на кухонні справи. Він попросив вибачення за необачність, що так розсердила Мері, а місіс Беннет, уже м’якшим тоном, запевнила його, що ніхто на нього не образився. Та наступні чверть години містер Коллінз і далі перепрошував.

Розділ 14

ЗА ОБІДОМ МІСТЕР БЕННЕТ заледве сказав кілька слів, але коли слуги все прибрали, дійшов висновку, що саме час побалакати з гостем. Зачепивши тему, яка мала б пробудити красномовність містера Коллінза, він почав із зауваження, що тому, напевно, дуже пощастило з покровителькою, адже леді

Кетрін де Бурґ — не лише одна з найбагатших, а й одна з найсмертоносніших королівських підданих. І, як виявилося, тему для розмови містер Беннет обрав досконало. Містер Коллінз не шкодував слів похвали, запевняючи, що ніколи в житті ще йому не траплялася знатна особа, яка була б такою вимогливою до себе. Чимало його знайомих вважають її гордовитою, але він ніколи не бачив у її поведінці нічого іншого, крім дивовижної відданості справі винищення зомбі. З ним вона завжди поводилася так, як і з будь-яким іншим джентльменом; вона жодного разу не заперечила, коли він хотів поспостерігати за її тренуваннями чи коли часом покидав парафію на тиждень-другий, аби провідати родичів. І навіть порадила йому якнайшвидше одружитися, за умови, що він знайде собі належну обраницю.

— Я не раз мріяла побачити леді Кетрін у бою, — сказала Елізабет. — А чи далеко від вас вона проживає, сер?

— Лиш одна алея відокремлює сад, у якому стоїть моя скромна оселя, від Розінґз-Парку, резиденції її ясновельможності.

— Здається, ви казали, що вона — вдова, сер? А чи має вона бодай якусь родину?

— У неї є лише одна донька, спадкоємиця Розінґзу та чималого маєтку.

— Оце так! — промовила місіс Беннет, хитаючи головою. — У такому разі їй пощастило більше, аніж багатьом юним дівчатам. А яка вона з себе? Дуже вродлива?

— Вона — найчарівніша юна леді. Сама леді Кетрін каже, що своєю чистою вродою міс де Бурґ перевершує і найкрасивіших представниць власної статі, адже її риси одразу засвідчують високе походження. На жаль, від природи вона хвороблива, і це завадило їй піти материними слідами та досягнути висот у бойових мистецтвах. Боюся, вона заледве спроможна підняти шаблю. Не кажучи вже про те, щоб дорівнятися до її ясновельможності.

— А її вже представляли до двору? Здається, я не натрапляла на її ім’я в переліку придворних дам.

— Через слабке здоров’я вона, на жаль, не виїздить до міста. Тож, як я одного разу зауважив леді Кетрін, британський двір позбавлено його найяскравішої прикраси. Уявіть собі, я нерідко вдаюся до таких-от вишуканих компліментів, що завжди неймовірно доречні в дамському товаристві.

— Дуже слушне зауваження, — відповів містер Беннет. — Але дозвольте поцікавитися: ці ваші милі компліменти породжено миттєвим пориванням чи ви їх усе-таки продумуєте наперед?

— Переважно вони пов’язані з тим, що відбувається в цю мить. Хоч інколи я розважаюся тим, що обдумую окремі фрази чи готую такі-от галантні дрібнички, які можна застосувати за будь-яких обставин. Та я завжди намагаюся подати їх так, аби це видавалося експромтом.

Сподівання містера Беннета справдилися повною мірою: його кузен виявився ще дурнішим, ніж він думав. І він щиро тішився, слухаючи його монологи, хоч і зберігав при цьому незворушний вираз обличчя.

Після чаю містер Беннет запросив гостя вголос почитати щось жіноцтву. Містер Коллінз радо пристав на запрошення, і йому відразу ж запропонували книжку. Але тільки побачивши її (а одного погляду на обкладинку було досить, аби зрозуміти, що вона — з громадської бібліотеки), він відсахнувся і, попросивши вибачення, заявив, що ніколи не читає романів. Кітті подивилася на нього круглими від подиву очима, а Лідія здивовано йойкнула. Йому запропонували інші книжки, і після коротких вагань він обрав «Проповіді» отця Фордайса. Лідія позіхнула, заледве він розгорнув книжку. І не встиг він своїм монотонно-врочистим голосом дочитати й до кінця третьої сторінки, як вона урвала його:

— Матусю, а ви знаєте, що дядько Філліпс казав, начебто на допомогу полковникові Форстеру мають прислати ще один батальйон? Тітонька сама сказала мені про це в суботу. Завтра я піду до Меритона, щоб дізнатися більше, звісно, якщо хтось із дівчат складе мені компанію.

Двоє старших сестер зашипіли на Лідію, аби та притримала язика за зубами, але містер Коллінз, ображений до глибини душі, відклав книжку і сказав:

— Я вже не раз спостерігав за тим, як мало цікавлять юних леді книжки з серйозними творами. Більше я не хочу набридати своїй кузині.

Обернувшись до містера Беннета, він запропонував йому зіграти партію в нарди. Господар дому запрошення прийняв, зауваживши, що той вчинив справді розумно, давши дівчатам змогу повернутися до своїх звичних дріб’язкових розваг. Місіс Беннет із дочками попросили вибачення за поведінку Лідії. І, як відзначила місіс Беннет, якби вона досі була під наставництвом учителя Ліу, то за такий вчинок її покарали б десятьма ударами мокрим бамбуковим канчуком. Вони пообіцяли, що більше це не повториться, якщо містер Коллінз погодиться продовжити читання. Але гість, запевнивши їх, що не тримає зла на кузину і її поведінка ніколи не стане причиною для його образ, сів за інший столик і приготувався до партії в нарди з містером Беннетом.

Розділ 15

МІСТЕР КОЛЛІНЗ НЕ БУВ розумною людиною, і коло спілкування та освіта майже не справили впливу на його природні вади. Переважну частину свого життя він провів під наставництвом батька — особи відважної, але неписьменної. А коли навчався в університеті, то нерідко зазнавав зневаги з боку однолітків, адже завжди уникав кривавих боїв. Покора, в якій його виховував батько, сприяла тому, що він чимало дізнався про бойові мистецтва, але його недоумкуватість, опецькуватість, а також без особливих зусиль здобута протекція зводили цю чесноту нанівець. За щасливим збігом обставин, його відрекомендували леді Кетрін де Бурґ. Сталося це після того, як її ясновельможність мусила відтяти голову попередньому парафіяльному священику, який перейняв загадкову недугу.

Тепер же, маючи гарний дім і пристойні прибутки, містер Коллінз вирішив одружитися. І, шукаючи примирення з лонґборнською родиною, він насправді задумав знайти дружину серед дочок сімейства — звісно, якщо ті виявляться такими ж вродливими й милими, як про них і розповідали. Таким чином він хотів загладити — чи то пак спокутувати — свою провину від успадкування їхнього маєтку. Сам містер Коллінз уважав цей задум пречудовим і страшенно доречним, не кажучи вже про неймовірну щедрість зі свого боку.

Після знайомства з родиною він своїх планів не змінив. Гоже личко й дивовижний тонус м’язів старшої дочки утвердили містера Коллінза в намірах, і вже першого вечора свій вибір він спинив на ній. Але наступний ранок вніс у його розрахунки деякі зміни. Перед сніданком він чверть години провів tête-à-tête із місіс Беннет. Розмова почалася зі згадки про його парафіяльний дім і плавно перейшла до сподівань містера Коллінза знайти для нього в Лонґ-борні майбутню господиню. Мило усміхаючись і всіляко заохочуючи його сподівання, місіс Беннет, утім, висловила застереження щодо тієї дочки, на яку він кинув оком. Мовляв, коли б ішлося про молодших доньок (хоч вона, звісно, не може нічого гарантувати), то жодних перешкод для таких намірів, про які їй було б відомо, начебто не існує. Та от зі старшою — тут вона просто-таки мусить його попередити — справа така, що Джейн, найпевніше, невдовзі заручиться.

Тож природно, що його наступною обраницею стала Елізабет. Вона була майже рівна Джейн за віком і красою (а в бойових навиках навіть перевершувала її). Місіс Беннет радісно підхопила натяки містера Коллінза та вже й повірила в те, що невдовзі видасть заміж одразу двох дочок. Відтак особа, яку ще день тому вона не бажала й знати, тепер отримала її цілковите схвалення.

Лідія не забула про свій похід до Меритона, і всі дівчата, за винятком Мері, погодилися супроводити її, адже хотіли, щоб сестра повернулася з прогулянки живою. До них приєднався і містер Коллінз — на особисте прохання містера Беннета, який усіляко прагнув здихатися гостя й знову насолоджуватися читанням у тиші власної бібліотеки.

Містер Коллінз вирішив скористатися цією прогулянкою, щоб якнайбільше часу провести разом із Елізабет. Вона ж, сторожко роззираючись, крокувала лісом, готова зреагувати на першу ж загрозу вистрілом зі своєї «Браун Бесс». Джейн і решта йшли слідом, тримаючи і свої мушкети напоготові. А от містер Коллінз, який уважав себе «людиною миру», не прихопив ані рушниці, ані меча й лише щасливо попихкував своєю люлькою зі слонової кістки та каштанового дерева («Дар її ясновельможності», — повторював він за кожної нагоди).

Не відійшли вони й на чверть милі від старих полів для крокету, як Елі-забет відчула запах смерті. Помітивши, як та напружилася, сестри теж звели свої мушкети й стали півколом, готові відбити напад із будь-якого боку.

— А що... щось сталося? — спитав містер Коллінз. Здавалося, він от-от знепритомніє.

Елізабет приклала палець до вуст і жестом звеліла сестрам рушати за нею. Вона вела їх уздовж колії від карети, і її кроки були такими легкими, що не порушили ані піщинки на землі. Сліди від карети тягнулися ще кілька ярдів, а потім несподівано звертали в лісові хащі. Те місце, де в екіпажа, вочевидь, злетіли колеса, після чого він зірвався в урвище збоку від дороги, позначали зламані гілки. Елізабет зазирнула через край: приблизно двадцятьма ярдами нижче вісім чи дев’ять закривавлених зомбі вовтузилися довкола розбитого повоза й розтрощених діжок. Більшість із них хапливо дожирали нутрощі коня, але одному мертвякові пощастило особливо: він вишкрібав їстівні рештки з розбитого черепа візника.

Візником виявилася юна дівчина, і сестри миттю її впізнали.

— О святий Боже! — прошепотіла Джейн. — Це ж Пенні Мак-Ґреґор! Нещасне дівча! Не раз уже ми її попереджали, щоб не їздила сама!

Пенні Мак-Ґреґор розвозила лій для ламп у Лонґборн та всі маєтки на тридцять миль довкола Меритона ще відтоді, як заледве навчилася говорити. Мак-Ґреґори тримали скромне господарство недалеко від міста, куди їм щодня возами доставляли китовий жир, який вони потім переробляли на лій для ламп і вишукані парфуми. Сморід там стояв нестерпний, особливо влітку, але на їхні товари завжди був чималий попит. Тож не дивно, що Мак-Ґреґорів уважали одними з найприємніших мешканців Гартфордширу.

— Господи, змилуйся над цією нещасною дівчинкою, — промовив містер Коллінз, підійшовши до сестер.

— А ми не можемо просто піти далі? — спитала Лідія. — Все одно ми їй уже нічим не допоможемо. До того ж подумай, як виглядатимуть наші сукні, якщо ми зараз поліземо битися в яр.

Джейн жахнулася її слів; Кітті підтримала Лідію. А Елізабет вихопила люльку з рота містера Коллінза, роздмухала в ній жар, а потім розмахнулася і кинула її в яр.

— Як? Це ж подарунок її ясновельможності! — заволав він так голосно, що зомбі його почули. Вони підвели очі й жахливо заревіли. Та враз їхнє ревіння урвав гуркіт від потужного вибуху, який спричинила запалена люлька, що впала на діжки з жиром. Охоплені полум’ям, зомбі похитувалися й дико кружляли на місці, з вереском шкварячись на вогні. Джейн прицілилася своєю «Браун Бесс», але Елізабет рукою відвела її мушкет.

— Хай посмажаться, — сказала вона. — Хай відчують смак вічності.

Обернувшись до свого кузена, який відвів погляд, вона додала:

— Бачите, містере Коллінз... Бог не знає милосердя. І ми не повинні.

І хоч її блюзнірство розсердило священика, він вирішив нічого з цього приводу не казати, адже побачив, якими порожніми й темними стали очі Елізабет, — начебто її душа кудись відлетіла, щоб співчуття і жаль не стали їй зараз на заваді.

Дорогою товариство завітало до Мак-Ґреґорів, аби повідомити батькам прикрі новини. Коли ж вони нарешті ввійшли до Меритона, молодші сестри одразу стали роззиратися навкруги, сподіваючись побачити офіцерів. І ніщо — крім хіба гарненького капелюшка чи виття живих мерців — не могло б відволікти їх від цієї справи.

Невдовзі увагу дівчат привернув невідомий юнак шляхетного вигляду, який ішов протилежним боком вулиці разом із офіцером. Цього другого офіцера, містера Денні, Лідія знала, і він вклонився їй, коли вони їх проминали.

Незнайомець справив на всіх неабияке враження, і їм стало цікаво, хто б це міг бути. Кітті й Лідія вирішили з’ясувати все негайно й перейшли на протилежний бік, начебто для того, щоб зайти до крамнички навпроти. Їм пощастило ступити на тротуар саме тієї миті, як двоє джентльменів, повертаючись, порівнялися з ними. Містер Денні звернувся до товариства сам і попросив дозволу представити свого друга, містера Вікгема, який щойно вчора повернувся з міста і якого, до його великої радості, зарахували в полк. Усе складалося якнайкраще. Для цілковитої бездоганності молодому чоловікові бракувало хіба полкового мундира. Все свідчило на його користь, адже, здавалося, він був у всьому досконалим: красиві риси обличчя, гарна фігура, приємні манери. Після представлення він одразу ж завів невимушену розмову, до того ж робив це майстерно, але водночас легко й невимушено. Отож усе товариство стояло собі й мило спілкувалося, аж доки їхню увагу не відвернув цокіт копит: вулицею верхи наближалися Дарсі та Бінґлі. Роздивившись у товаристві дівчат, двоє джентльменів попрямували одразу до них, щоб засвідчити свою пошану. Говорив переважно Бінґлі, звертаючись насамперед до старшої міс Беннет. Він повідомив, що вони прямують до Лонґборна, аби дізнатися про стан її здоров’я. Містер Дарсі ствердно кивнув головою і згадав про свій намір не задивлятися на Елізабет. Та раптом побачив незнайомця.

Елізабет звернула увагу на те, як перемінилися обидва на лиці, щойно зауважили один одного. Все відбулося так непомітно, що лише Ліззі вловила це своїм навченим оком. Їхні обличчя миттю змінили колір: перший зблід, другий почервонів. За якусь мить містер Вікгем торкнувся свого капелюха — привітання, на яке містер Дарсі заледве відповів. Але з того, як здригнулася його рука, Елізабет відчула, що певної миті Дарсі навіть подумував оголити свій меч. І що це могло б означати?

Але вже за якусь хвилю містер Бінґлі попрощався і поїхав із приятелем геть, ніби нічого й не помітивши.

Містер Денні та містер Вікгем провели юних дам до самого дому містера Філліпса й там відкланялися, попри те, що Лідія всіляко наполягала, щоб вони зайшли з ними досередини. А господиня, вистромивши голову у вікно, стала голосно вторувати їхнім запрошенням.

Місіс Філліпс завжди раділа своїм небогам. А тривала відсутність двох старших сестер робила їхній візит особливо бажаним. Її увагу привернули і до містера Коллінза, якого представила Джейн. Господиня привітала гостя якнайлюб’язніше, але й той не відставав у церемонності, неодноразово попросивши вибачення за своє вторгнення, попри те, що не мав честі бути з нею знайомим. Місіс Філліпс відчула благоговіння перед таким небувалим вихованням. Але від одного незнайомця її одразу ж відволікли бурхливими розпитуваннями про іншого. Втім, про нього тітонька, на жаль, змогла повідомити небогам лише те, що вони й самі знали: з Лондона його привіз містер Денні, й він планує вступити лейтенантом у полк, розташований на північ звідти. Вона повідомила, що стежила за ним цілу годину, доки він ходив вулицею туди-сюди; і, якби містер Вікгем з’явився там знову, Кітті та Лідія, без сумніву, продовжили б її справу. Але, на жаль, повз їхні вікна більше не пройшов ніхто, крім кількох офіцерів, які, порівняно з містером Вікгемом, видалися їм «дурними й миршавими». Наступного вечора декого з них запросили на обід до Філліпсів, і тітка пообіцяла, що її чоловік навідається також і до містера Вікгема, аби запросити і його (звісно, якщо родина з Лонґборна теж завітає до них на вечерю). На цьому вони й зійшлися, і місіс Філліпс урочисто оголосила, що, крім легкої трапези, їх чекатиме весела жвава гра — «Домовина — гробі-вець». В очікуванні таких приємних розваг усі пожвавішали й розпрощалися у вельми піднесеному настрої.

Дорогою додому Елізабет переповіла Джейн, що на її очах сталося між двома джентльменами. Але сестрі було ще складніше знайти пояснення цій сцені, адже вона за будь-яких умов готова була захищати кожного з них зокрема, як і їх обох разом.

Розділ 16

ОСКІЛЬКИ НАМІР ПОЇХАТИ до тітки в гості не викликав жодних заперечень, в умовлений час карета привезла містера Коллінза і його п’ятьох кузин до Меритона.

Коли вони проїздили повз поля для крокету й вигорілі гектари лісу, що стали останнім прихистком для нещасної Пенні Мак-Ґреґор, безтурботна розмова мандрівників урвалася, бо всі шестеро не могли не згадати про новини, які долетіли до Лонґборна ще зранку. Як стало відомо, батько Пенні, збожеволівши від горя, кинувся в казан із киплячим жиром. Коли помічники його витягли, він був іще живим, але сильно обварився і втратив зір. Лікарі не знали, виживе він чи ні, а також чи позбудеться колись цього огидного запаху. Всі мовчали, аж доки карета під’їхала до Меритона.

Коли товариство прибуло, містер Коллінз нарешті отримав змогу по-розглядати все в домі й позахоплюватися побаченим. Розміри та умеблювання маєтку так його вразили, що йому на мить здалося, ніби він опинився в одній із віталень леді Кетрін. Принаймні так він запевняв. Місіс Філліпс зуміла оцінити всю вишуканість такого компліменту, адже чимало чула про майстерність леді Кетрін у боях із ураженими — майстерність, що, на її думку, перевершувала навіть здібності її власних небог.

Містер Коллінз намагався описати всю велич маєтку леді Кетрін. За його словами, недавно його відчутно вдосконалили, звівши там величезний додзьо та нові апартаменти для особистих ніндзя-охоронців її ясновельможності. Свої красномовні теревені містер Коллінз правив аж до приходу джентльменів. В особі місіс Філліпс пастор знайшов уважну слухачку, і її думка про гостя покращувалася з кожним його реченням; до того ж їй кортіло якнайшвидше поділитися почутим із сусідами. Дівчатам же, які не могли слухати свого кузена, не складаючи подумки переліку способів звести його зі світу, здавалося, ніби чекають вони цілу вічність. Але їхні страждання таки скінчилися. Джентльмени нарешті прибули.

І коли містер Вікгем зайшов у кімнату, Елізабет здалося, що вона отримала оглушливий удар із розвороту. Сила його впливу на неї була такою неймовірною, що, попри весь свій вишкіл, їй не вдалося цьому опиратися: здавалося, він зачепив усі слабкі струни, властиві її статі. Більшість офіцерів заслуговували довіри й справляли враження осіб вельми шляхетних, але містер Вікгем настільки перевершував їх і своєю зовнішністю, і манерами, і ходою, наскільки вони самі вирізнялися на тлі розповнілого й нуднуватого дядечка Філліпса, який зайшов услід за ними, дихаючи на всіх випарами портвейну.

Містер Вікгем був тим щасливим обранцем, на якому зосередилися всі жіночі погляди. А Елізабет виявилася тією щасливою дамою, поруч із якою він зрештою сів. І те, як невимушено він одразу ж завів із нею приємну розмову — хоч ішлося лише про дощову погоду, — засвідчило їй, що й найбанальніша, найбезглуздіша і найзаяложеніша тема може бути цікавою завдяки майстерному співрозмовникові.

На тлі таких суперників у боротьбі за увагу, як містер Вікгем та офіцери, містер Коллінз став майже непомітним. Для юних леді він і справді не становив ані найменшого інтересу. Але час від часу йому таки вдавалося знайти уважну слухачку в особі місіс Філліпс, і саме завдяки її турботливості його до кінця вечора забезпечили кавою та булочками. Коли ж занесли гральні столи, він зумів віддячити господині, погодившись долучитися до гри «Домовина — гробівець».

Містер Вікгем не схотів грати, і його радо прийняли за іншим столом, де він всівся між Елізабет і Лідією. Спершу здавалося, що балакуча Лідія перебере всю увагу на себе. Але гра цікавила її аж ніяк не менше, тож невдовзі вона з головою поринула в її перипетії, бажаючи знати, що випаде гравцям — моторошно порожній «гробівець» чи щасливо повна «домовина». Завдяки цьому містер Вікгем міг — доки дозволяла гра — розмовляти з Елізабет. Вона слухала його охоче, хоч і не сподівалася, що розмова зачепить ту тему, яка цікавила її найбільше, — історію його знайомства з містером Дарсі. Вона не наважувалася навіть це прізвище згадати. Але її допитливість задовольнили зовсім несподівано. Містер Вікгем сам почав цю розмову. Спершу дізнавшись від неї, чи далеко Незерфілд від Меритона, він, ніби дещо вагаючись, спитав її, чи довго вже там гостює містер Дарсі.

— Близько місяця, — відповіла Елізабет. — Як я розумію, в його вбивчому списку вже чимало голів.

— О, так, — кивнув містер Вікгем. — Його бойові таланти заслуговують найвищих похвал. І навряд чи ви знайдете людину, яка може розповісти про це більше, адже я ще від самого народження маю з його родиною особливий зв’язок.

Хоч як Елізабет старалася, та приховати свого здивування не змогла.

— Не дивно, міс Беннет, що для вас це несподіванка. Адже ваше треноване око не могло не помітити, як холодно ми вчора привіталися. А ви знайомі з містером Дарсі?

— Знайома, та так, що пізнавати його ближче не бажаю! — не стрималася Елізабет. — Мені довелося провести з ним чотири дні під одним дахом, і він здався мені страшенно неприємною особою.

— Щодо того, приємна він особа чи ні, — сказав Вікгем, — я висловлюватися не маю права. Не вважаю, що мені дозволено це робити. Адже я знаю його надто давно й надто добре, аби бути справедливим суддею, — мені не уникнути упереджень. Але мені здається, що ваша оцінка здивувала б загал. І, найпевніше, десь поза вузьким колом друзів ви не зважилися б на такі категоричні вислови.

— Слово честі, я не сказала нічого такого, чого не наважилася б повторити в будь-якому іншому домі, крім Незерфілду. Власне, в Гартфордширі він нікому не сподобався. Його гордість усіх відштовхує. Сподіваюся, його сусідство не вплине на ваш намір служити в ближньому полку?

— О, ні, поступатися містерові Дарсі я не маю намірів. Якщо він не хоче мене бачити, то хай їде сам. Нас не поєднують дружні стосунки, і мені щоразу боляче його бачити, але я не маю підстав його уникати. Зрештою, ми обидва — воїни, а переховуватися від когось — це нижче воїнської честі. Його батько, міс Беннет, покійний містер Дарсі, був одним із найвидатні-ших винищувачів зомбі, а також моїм найближчим другом у цьому світі. Ще не було випадку, щоб тисячі найніжніших спогадів не охоплювали мене, коли я опинявся поруч із містером Дарсі. Але зі мною він повівся справді негідно. Хоч, здається, я міг би пробачити йому все, якби він бодай не зрадив сподівань свого батька й не зневажив його пам’яті.

Елізабет слухала його, затамувавши подих, відчуваючи, що розмова захоплює її щораз більше. Але делікатність теми не дозволяла їй розпитувати далі.

Містер Вікгем перейшов до загальніших тем — Меритона, тутешніх земель і товариства, якими він був дуже задоволений (за винятком хіба дедалі більшої кількості нечестивих в околиці, що, без сумніву, було наслідком падіння Манчестера).

— Я не готувався до військової служби, але обставини змусили мене до цього — як, вочевидь, і багатьох, хто інакше уявляв своє життя.

Моїм покликанням мала стати церква. Мене готували до церковного служіння, і на цей момент я б уже мав пристойну парафію, якби проти цього не повстав джентльмен, про якого ми щойно розмовляли.

— Справді?

— Так. Покійний містер Дарсі призначив мені одну з парафій у своєму володінні; я мав перейняти її, щойно там звільниться місце. Він був моїм хрещеним батьком і щиро піклувався про мене. Його доброту важко передати словами. Він прагнув забезпечити мене на все життя і вважав, що це йому вдалося. Але, коли він поліг у Другій кентській битві, парафію передали іншій особі.

— Святий Боже! — вигукнула Елізабет. — Як так сталося? Як можна було зневажити батьківську волю? А чому ви не звернулися до закону, щоб захистити себе?

— У заповіті це не було чітко виписано, тож сподіватися на допомогу закону я не міг. Звісно, людина честі не поставила б під сумнів волю покійного, але містер Дарсі таки поставив. Чи просто сприйняв це як умовну рекомендацію і заявив, що я втратив свої права через марнотратство й нерозважність — одне слово, чи то через усі вади, чи через жодну. Але вся річ у тому, що ми з ним надто різні люди, й він мене ненавидить.

— Це ганебно! Він заслужив на те, щоб полягти від меча-тростини Затоїчі!

— Рано чи пізно так і станеться, але поляже він не від моєї руки. Доки я пам’ятаю його батька, то не наважуся викрити Дарсі або ж викликати його на дуель.

Елізабет оцінила його шляхетні почуття, відзначивши про себе, що після цих слів він здався їй ще вродливішим.

— Але, — після короткої паузи продовжила вона, — чим він керувався? Що змусило його вчинити так жорстоко?

— Глибока та стійка неприязнь до мене — неприязнь, яку я не можу пояснити інакше, ніж ревнощами з його боку. Можливо, якби покійний містер Дарсі любив мене менше, його син ставився б до мене краще. Але батькова прихильність викликала його роздратування, здається, ще змалечку. Він не знаходив жодної провини з мого боку, і, дозволю собі припустити, саме це і змусило Дарсі зневажати саме моє існування. А коли його батька не стало, він сприйняв це як нагоду покарати мене за всі роки гаданої несправедливості.

— Я й подумати не могла, що містер Дарсі здатен на такі ганебні вчинки. І хоч він ніколи мені не подобався, я не уявляла, що він спроможний на таку злісну помсту, на таку несправедливість і нелюдяність.

Містер Вікгем поділився з Елізабет однією історією зі своєї юності — історією, що, на його думку, чудово ілюструвала саму суть цієї неприязні. Коли вони обидва були ще семилітніми хлопчаками, старший містер Дарсі серйозно перейнявся їхнім вишколом. Якось під час ранкового вправляння юний Вікгем завдав Дарсі серйозного удару й повалив його на землю. Старший Дарсі закликав Вікгема «докінчити» сина, проштрикнувши йому шию. Коли Вікгем відмовився, той, замість покарати хлопця за непослух, похвалив його за великодушність. А молодий Дарсі, збентежений не так своєю поразкою, як батьковим вибором, напав на Вікгема зі спини і з усієї сили гепнув його дубцем із залізним наконечником, розтрощивши кістки обох ніг. Після того він ще рік не міг ходити без милиць.

— Але хіба така мерзенна гордість хоч коли-небудь оберталася для нього добром?

— Так. Гордість нерідко спонукала його бути вільнодумним і щедрим, безкорисливо ділитися грошима, бути гостинним, допомагати наймачам і полегшувати життя бідним. Крім того, він не позбавлений гордощів старшого брата, які, в поєднанні з братньою любов’ю, роблять його дуже добрим і турботливим опікуном для своєї сестри.

— А яка з себе міс Дарсі?

Вікгем похитав головою.

— Хотілося б назвати її милою. Адже мені боляче казати щось погане про будь-кого з Дарсі. Але вона занадто схожа на свого брата — аж надто гордовита. Колись вона була лагідним і приємним дитям та страшенно мене любила. Тож я міг годинами її розважати. Але нині вона мені зовсім чужа. Міс Дарсі — вродлива юна леді років п’ятнадцяти чи шістнадцяти, і, здається, дуже вправна в бойових мистецтвах. Після смерті батька вона мешкає в Лондоні в товаристві певної дами, яка керує її бойовим вишколом.

Після численних пауз і не менш численних спроб знайти інші теми для розмови Елізабет не стрималася й ще раз повернулася до найцікавішого:

— Я вражена тим, що він такий близький приятель містера Бінґлі! Як могло статися, що містер Бінґлі — саме втілення люб’язності та щирості — називає своїм другом таку особу? Як вони взагалі зійшлися? А ви знаєте містера Бінґлі?

— На жаль, ні.

— Це дуже м’який, привітний і справді чарівний молодий чоловік. Мабуть, він просто не знає, який насправді цей Дарсі.

Партія «Домовини — гробівця» невдовзі закінчилася, і гравці перейшли за обідній стіл. Містер Коллінз знайшов собі місце поміж кузиною Елізабет і місіс Філліпс. Друга з них поцікавилася його успіхами в грі, які виявилися не надто приголомшливими: більшість його гробівців зайняли зомбі. Та коли місіс Філліпс висловила жаль із цього приводу, він дуже серйозно почав її запевняти, що це не має жодного значення, адже гроші для нього геть не важливі, а потім іще раз попросив не засмучуватися через сказане.

— Мені добре відомо, мем, — додав він, — що, коли люди сідають за «Домовину — гробівець», вони змушені чимось ризикувати, але я, на щастя, поки не в такому нужденному становищі, щоб перейматися п’ятьма шилінгами. Звісно, є чимало тих, хто не може цього про себе сказати, але завдяки леді Кетрін де Бурґ такі дрібниці мене більше не засмучують.

Ці слова привернули до нього увагу містера Вікгема. І, постеживши за містером Коллінзом кілька хвилин, він напівпошепки спитав Елізабет, чи близько її родич знайомий із родиною де Бурґ.

— Недавно, — відповіла вона, — леді Кетрін де Бурґ віддала йому парафію. Я не знаю, як взагалі сталося, що їй представили містера Коллінза, але знайомі вони віднедавна.

— А вам, звісно, відомо, що леді Кетрін де Бурґ і леді Енн Дарсі були сестрами? І, відповідно, леді Кетрін — тітка молодого містера Дарсі?

— О, ні, цього я не знала. Мені відомо лише, що про неї розповідають, начебто вона винищила більше прислужників Нечистого, ніж будь-яка інша жінка в Англії.

— Її дочка, міс де Бурґ, отримає величезний спадок, і ходять чутки, що вона й кузен планують об’єднати свої володіння.

Ці слова змусили Елізабет посміхнутися, бо вона згадала про сердешну міс Бінґлі. Марні всі її знаки уваги до Дарсі, даремне її захоплення його сестрою і вихваляння його самого. Вона не знає, що містера Дарсі вже призначено іншій.

— Містер Коллінз, — сказала Елізабет, — усіляко вихваляє леді Кетрін та її дочку. Але підозрюю, що вдячність уводить його в оману. І, попри те, що вона його покровителька й видатна войовниця, вона здається мені особою зарозумілою та марнославною.

— Я сказав би, що й перше, й друге їй властиве, — відповів Вікгем. — Я не бачив її вже багато років, але добре пам’ятаю, що вона ніколи мені не подобалася, і її манери завжди здавалися владними та зневажливими. Про її бойові вміння ходять легенди, але я схильний вважати, що чималу роль у її славі відіграють її становище і статки.

Елізабет визнала, що його пояснення звучать дуже переконливо; і, до взаємної радості, вони балакали собі й далі, поки не скінчилася гра й інші дами не зажадали дістати свою частку уваги від містера Вікгема. За вечерею у місіс Філліпс панував неймовірний галас, і розмовляти за таких обставин було неможливо, але манери Вікгема прихилили до нього всіх за столом. Усі його слова були влучними, усі вчинки — елегантними. Елізабет ішла з гостей, сповнена роздумів про нього; вона могла думати лише про містера Вікгема й те, що він їй розповів. Але на зворотному шляху вона жодного разу навіть не назвала його на ім’я, адже, як і сестри, дослухалася до стогонів нечестивих, що долинали з темних, як смола, лісів обабіч дороги. Ці стогони були достатньо далекими, щоб не боятися миттєвого нападу, і водночас достатньо близькими, щоб поводитися якнайтихіше. Вони їхали мовчки. Дівчата дбайливо тримали свої рушниці на колінах. І чи не вперше з містера Коллінза не можна було витягнути ні слова.

Розділ 17

НАСТУПНОГО ДНЯ ЕЛІЗАБЕТ розповіла Джейн про все, що дізналася від містера Вікгема. Слухаючи її, сестра то дивувалася, то тривожилася, але ніяк не могла повірити, що містер Дарсі зовсім не заслуговує на дружбу містера Бінґлі. Проте лагідна вдача не дозволяла їй сумніватися і в правдивості слів такого приємного джентльмена, як Вікгем. Самої лиш згадки про його роздроблені кістки було досить, аби пробудити в ній найніжніші почуття. Тож їй лишалося хіба добре думати про кожного з них і захищати поведінку обох. Те ж, що не можна було пояснити якось інакше, доводилося списувати на випадковість чи прикру помилку.

— Найпевніше, — сказала вона, — їх так чи так ввели в оману. Може, люди, що переслідували якісь власні корисливі цілі, свідомо влаштували все так, щоб вони хибно сприймали один одного. Ми не можемо уявити обставин, що призвели до такого відчуження між ними, не звинувативши при цьому обох.

— О, звісно. А тепер, люба Джейн, що ти скажеш мені про людей, які були до цього причетними й мали свої корисливі цілі? Спробуй виправдати і їх. Чи, може, нам усе-таки доведеться подумати про когось погано?

— Можеш глузувати з мене, якщо хочеш, але моєї думки ти не зміниш. Ліззі, золотце, подумай лише, в якому світлі постає містер Дарсі! Хіба він міг так повестися з людиною, до якої його батько був таким прихильним, яку він навчав бойових мистецтв і обіцяв забезпечити до кінця життя? О, ні, це неможливо!

— Мені значно легше повірити в те, що містера Бінґлі ввели в оману, ніж у те, що вчора ввечері Вікгем вигадав усю цю історію. Він, не затинаючись, називав імена, обставини й факти. Якщо це не так, хай містер Дарсі спробує все заперечити. До речі, погляд містера Вікгема засвідчував, що він казав правду.

— Це справді дуже непросто. І це мене страшенно засмучує. Важко навіть сказати, що тут можна подумати.

— Ти мені, звісно, пробач, але я добре знаю, що тут думати.

Проте Джейн упевнено могла сказати лише одне: якщо містера Бінґлі таки ввели в оману, він неймовірно страждатиме, коли ця історія раптом набуде розголосу. А може, йому навіть доведеться викликати Дарсі на дуель, щоб повернути собі добре ім’я. Про таке вона й думати боялася.

З додзьо, де відбувалася ця розмова, дівчатам довелося піти, адже до Лонґборна прибули ті, про кого вони щойно згадували: містер Бінґлі з сестрами приїхали, щоб особисто передати запрошення на довгоочікуваний бал у Незерфілді, який призначили на наступний вівторок. Джейн і Елізабет дещо знітилися, бо вийшли до гостей у своїх тренувальних сукнях. Але такий незвичайний вигляд не завадив дамам запевнити, що вони страшенно раді їх бачити, а особливо — любу приятельку Джейн. Дами заявили, що минуло ледь не сто років, відколи вони зустрічалися востаннє, і знову й знову перепитували, що Джейн поробляла з моменту їхньої розлуки. На інших членів сім’ї вони майже не звертали уваги: розмов з місіс Беннет всіляко уникали, до Елізабет сказали заледве кілька слів, а з рештою родичів навіть не заговорювали. З гостей вони поїхали дуже швидко. Несподівано позривавшись із крісел (чим дуже здивували свого брата), вони спішно покинули Лонґборн, немовби хотіли уникнути люб’язностей з боку місіс Беннет.

Думки про прийдешній бал у Незерфілді не давали спокою всьому лонґ-борнському жіноцтву. Місіс Беннет сприйняла це як знак особливої уваги до її старшої дочки; найбільше ж їй полестило те, що містер Бінґлі вирішив запросити її не листом, а приїхав особисто. В уяві Джейн поставав щасливий вечір у товаристві двох подруг, а також численні прояви уваги з боку їхнього брата. Елізабет же мріяла про те, як танцюватиме з містером Вікгемом, а в поглядах і поведінці містера Дарсі знайде підтвердження всього раніше почутого.

Отож Елізабет була в піднесеному настрої і, хоч і воліла не заговорювати з містером Коллінзом без зайвої потреби, все ж не змогла стриматися та спитала його, чи прийме він запрошення містера Бінґлі, а якщо прийме, то чи вважатиме за доречне долучитися до бальних розваг. А у відповідь, на свій превеликий подив, почула, що той не має жодних сумнівів і не боїться жодних докорів з боку архієпископа чи леді Кетрін де Бурґ, якщо наважиться потанцювати.

— Я аж ніяк не вважаю, — заявив він, — що бал, який влаштовує такий шанований молодий джентльмен, може бути якимось поганим. І сподіваюся, що в цей вечір усі мої чарівні кузини виявлять честь потанцювати зі мною. Користаючи з цієї нагоди, міс Елізабет, я хотів би заручитися вашою згодою на перші два танці. Маю надію, що кузина Джейн правильно витлумачить мою поведінку й не вважатиме її проявом неповаги до себе.

В Елізабет було таке відчуття, наче її загнали в глухий кут. Вона мала цілковиту певність, що саме на ці танці її запросить містер Вікгем. А тепер усе обертається так, що вона мусить пообіцяти їх містерові Коллінзу! Ще ніколи її товариськість не була такою недоречною. Але зарадити тут вона вже нічим не могла. Щастя містера Вікгема, як і своє власне, довелося трохи відкласти, і Елізабет прийняла запрошення містера Коллінза так люб’язно, як лише змогла. Та невдовзі вона відчула гостре бажання зблювати і, щоб не бентежити товариство, ввічливо прикрила рот долонею. На щастя, цей порив швидко минув, але думки, які його викликали, нікуди не зникли. Невже цей товстий коротун, а за сумісництвом іще й священик, вирішив узяти її за дружину? Її жахала сама думка про шлюб із чоловіком, який здатен використовувати гостре лезо лише для того, щоб нарізати сир ґорґонзола.

Якби не приготування до незерфілдського балу, молодшим дівчатам Беннет було б зовсім сумно. Ще від дня запрошення і аж до самого балу без упину лив дощ, тому про візити до Меритона довелося забути. Земля знову розм’якла, мерці з-під неї лізли невпинно. Отож ні про тітоньку, ні про офіцерів, ні про новини не могло бути й мови. Навіть для Елізабет ця погода стала випробуванням, адже відклала в часі подальше зближення з містером Вікгемом. А Кітті та Лідії лише думка про танці, які чекають на них у вівторок, допомогла пережити п’ятницю, суботу, неділю та понеділок.

Розділ 18

АЖ ДО МОМЕНТУ ЯК Елізабет увійшла до вітальні в Незерфілді й марно намагалася відшукати серед скупчення червоних мундирів містера Вікгема, їй і на думку не спало, що його там може не бути. На бал вона вбиралася особливо старанно і в найпіднесенішому настрої готувалася завойовувати останні вільні закутки серця кавалера. Вона не мала сумніву, що для цього буде досить і одного вечора. Та вже за мить у неї виник моторошний сумнів, що через Дарсі містер Бінґлі міг не включити Вікгема до переліку запрошених офіцерів. І хоч насправді річ була не в цьому, відсутність Вікгема підтвердив і його приятель Денні. Він повідомив, що вчора той поїхав до міста, щоб долучитися до випробування нового екіпажа, обладнаного так, щоб відбивати всі напади паскудної гидоти. Це переконало Елізабет у тому, що до відсутності Вікгема Дарсі не причетний. Але величезне розчарування лише посилило її неприязнь до Дарсі. Вона вирішила не вступати з ним у жодні розмови.

Переповівши свої жалі Шарлотті Лукас, якої вона не бачила цілий тиждень, Елізабет невдовзі радо перевела розмову на дивацтва свого кузена, зосередивши на ньому особливу увагу. Але вже перші два танці знову довели її ледь не до розпачу, ставши для неї цілковитим приниженням. Містер Коллінз, незграбний і незвичайно круглобокий, провів її через усі кола страждань, які тільки були доступні невмілому партнерові впродовж двох танців. Мить звільнення від нього стала для Елізабет миттю найвищої насолоди.

Наступний танець вона танцювала з офіцером. Елізабет трохи прийшла до тями, отримавши змогу поговорити про Вікгема й почути, як усі його люблять. Після цього вона повернулася до Шарлотти Лукас і саме розмовляла з нею, коли несподівано збагнула, що до неї звертається містер Дарсі. Своїм запрошенням він так здивував її, що вона, навіть не усвідомлюючи, що робить, дала згоду на наступний танець. Він одразу ж відійшов, а вона взялася докоряти собі за брак винахідливості.

— Якби ж учитель Ліу побачив мене в мить такого потьмарення! Мене чекало б щонайменше двадцять ударів канчуками, а потім іще довелося б двадцять разів пробігти вгору й вниз тисячею сходинок Кван Ші.

— І все ж, сподіваюся, ти будеш задоволена своїм партнером.

— Не дай Боже! Це було б найбільшою з-поміж усіх халеп!

Але коли знову оголосили танці й Дарсі наблизився до них, щоб подати Елізабет руку, Шарлотта не стрималась і пошепки застерегла подругу, аби та повелася мудро й через симпатію до Вікгема не принизила себе в очах особи, що в десять разів за нього достойніша. Елізабет нічого не відповіла й зайняла своє місце серед танцівників. Певний час вони обоє мовчали, і вона вже подумала, що ця тиша протриває обидва танці, й спершу навіть не хотіла її уривати. Але раптом їй спало на думку, що, змусивши його до розмови, вона покарає його тяжче, тож зрештою зробила якесь зауваження про танець. Він відповів і знову замовк. Після кількахвилинної паузи вона звернулася до нього вдруге:

— Містере Дарсі, тепер ваша черга щось казати. Я спитала вас про танець, а ви маєте щось зауважити з приводу розміру зали чи кількості танцювальних пар.

Він усміхнувся і запевнив її в своїй готовності сказати все, що вона хоче почути.

— От і чудово, — відповіла вона. — Поки цього досить. Може, трохи згодом я зауважу, що приватні бали значно приємніші за публічні.

— Так, а особливо приємні вони тоді, коли чарівні дами на них надають тобі приватні послуги.

Елізабет мимоволі зашарілася, але дала собі слово жодним чином не виказувати здивування. Натомість грайливо докинула:

— Я завжди знала, що ми мислимо подібно. Ми обоє такі нетовариські й мовчазні, з нас і слова не витягнеш, якщо ми тільки не сподіваємося вразити всіх присутніх або ж видатися неймовірно розумними.

— Здається, це не надто точний опис вашого характеру, — сказав він. — Не мені судити, чи точно ви змалювали мене. Але ви, без сумніву, вважаєте свій портрет дуже реалістичним.

— Не мені оцінювати власну майстерність.

Містер Дарсі не відповів, і вони знову замовкли, аж доки під час наступної танцювальної фігури він не спитав її, чи часто їм із сестрами дорогою до Меритона трапляються зомбі. Вона відповіла ствердно й, не стримавшись, додала:

— Коли ви зустріли нас там минулого разу, ми саме заводили нове знайомство.

Ефект від її слів був миттєвим. Тінь глибокого презирства спотворила обличчя Дарсі, але він не промовив ані слова. Елізабет же, хоч і докоряла собі за слабкість, не наважувалася продовжити тему. Нарешті Дарсі заговорив. Страшенно холодним тоном він зауважив:

— Містер Вікгем — щаслива людина, бо володіє манерами, які дають йому змогу легко здобувати друзів. Та його здатність зберігати цю дружбу викликає вже значно більше запитань.

— Вашу дружбу йому зберегти не пощастило, — багатозначно зауважила Елізабет. — А разом з нею, як я розумію, він на цілий рік втратив здатність ходити.

Дарсі не відповів, і здавалося, що йому страшенно кортить змінити тему. Тієї миті до них наблизився сер Вільям Лукас: він мав намір проминути танцівників і пройти в інший кінець зали. Але, помітивши містера Дарсі, зупинився, низько вклонився йому і взявся вихваляти його танцювальні здібності, а також чесноти його партнерки.

— Шановний пане, щойно я дістав надзвичайну втіху. Як же рідко випадає нагода споглядати такий вишуканий танець! Одразу помітно, що ви належите до вищого товариства. Але дозвольте зауважити, що й ваша мила обраниця нічим не поступається своєму партнерові, адже вона така ж чарівна, як і безжальна! І надалі я сподіваюся діставати таку приємність ще частіше. Звісно, після того, як станеться одна довгоочікувана подія, чи не так, люба моя Елізо? — На цих словах він звернув свій погляд на її сестру та Бінґлі. — Скільки ж буде привітань! Але не затримуватиму вас більше, сер. Ви не подаруєте мені, якщо я заважатиму вам спілкуватися з чарівною юною леді. О! Уявіть лише, як вона зможе застосувати свої численні вміння в любовних справах!

Дарсі дуже серйозно поглянув на Бінґлі та Джейн, які танцювали разом. Але, прийшовши до тями, знову обернувся до своєї дами і промовив:

— Через втручання сера Вільяма я вже й забув, про що ми розмовляли.

— Не думаю, що це була розмова. Сер Вільям навряд чи міг знайти в цій залі двох інших людей, яким іще менше хотілося б розмовляти між собою. Ми робили кілька безуспішних спроб розговоритися. І я й гадки не маю, які ще теми можуть нас поєднати.

— А що ви думаєте про азіатів? — спитав Дарсі, посміхаючись.

— О, ні, тільки не про азіатів. Я впевнена, що в нас немає спільних знайомих в Азії. І вже напевно в нас дуже різні почуття до тамтешніх людей.

— Але якщо це справді так, ми можемо порівняти наші погляди. Я, наприклад, уважаю азіатів доволі дивними — як зовні, так і в звичаях. Але оскільки я навчався лише в Японії, то визнаю, що моє уявлення про них може бути неповним. Особливо цікаво мені почути про той час, який ви провели з китайцями.

— Ні-ні, я не готова говорити про азіатів на балу. Надто багато тут речей, які заважають зосередитися.

— Ви завжди думаєте лише про те, що вас оточує в цей момент, чи не так?

— Так, саме так, — не замислюючись, відповіла Елізабет.

Але насправді тієї миті вона витала думками далеко від теми їхньої розмови: згадувала про біль від розпеченого тавра вчителя Ліу, що припалювало її плоть; про бої з сестрами на тонкій перекладині, завширшки заледве з два леза мечів, і гострі списи внизу — готове покарання за один хибний крок. Але, повернувшись думками в теперішнє, вона зауважила:

— Пам’ятаю, як ви казали, що не схильні пробачати. І якщо вашу прихильність утрачено, то це вже назавжди. Певно, ви постійно стежите, щоб не розсердитися без зайвого приводу?

— Саме так, — твердо відповів він.

— І ви ніколи не дозволите упередженню вас засліпити?

— Сподіваюся, що ні.

— Для осіб, які ніколи не змінюють своєї думки, особливо важливо скласти правильне перше враження.

— Чи можу я дізнатися, до чого всі ці запитання?

— Лише до того, щоб змалювати ваш характер, — відповіла вона, намагаючись зберегти невимушений вираз обличчя.

— І як, вам щось вдається?

Вона похитала головою:

— На жаль, ні. Я чула про вас такі різні думки, що зараз геть спантеличена.

— Охоче вірю, — серйозно відповів він, — що про мене можуть відгукуватися дуже по-різному. І мені щиро хотілося б, міс Беннет, щоб ви не намагалися в цей момент окреслити мій характер.

— Але якщо я не помічу зараз найважливішого, то іншої нагоди може й не трапитися.

— У такому разі не хотілося б позбавляти вас розваги, — холодно відказав Дарсі.

Вона нічого не відповіла, і, завершивши танець, обоє мовчки розпрощалися, взаємно невдоволені, але все ж різною мірою. На той час у серці містера Дарсі вже зародилися виразні почуття до міс Беннет, тож він доволі швидко знайшов їй виправдання, скерувавши свій гнів на іншу особу.

Згодом Елізабет відшукала старшу сестру.

— Мені цікаво, що ти дізналася про містера Вікгема. Хоч ти, найпев-ніше, була зайнята приємнішими речами, щоб думати ще про когось. Якщо так, я готова тобі пробачити.

— Ні, — відповіла Джейн, — я про нього не забула. Але, на жаль, не маю чим тебе втішити. Містер Бінґлі не знає всієї історії, і йому невідомі обставини, що спричинили таку сильну образу містера Дарсі. Але він не має сумніву в бездоганній поведінці, порядності та честі свого друга. Мені прикро це казати, але, на думку Бінґлі, містер Вікгем — аж ніяк не порядна особа.

— Містер Бінґлі не знайомий із Вікгемом особисто?

— Ні, того ранку в Меритоні він побачив його вперше.

— Не маю сумнівів у щирості містера Бінґлі, — м’яко відповіла Еліза-бет, — але, пробач мені, його аргументи на захист друга не здаються переконливими. І оскільки він не знає деяких епізодів цієї історії, то я не змінюватиму думки про обох джентльменів.

Після цього вони перевели розмову на приємнішу для обох тему. Елі-забет охоче послухала про щасливі, хоч і скромні, сподівання Джейн щодо містера Бінґлі і сказала все, що могла, аби підтримати її надії. Коли ж до них приєднався сам містер Бінґлі, Елізабет відійшла до міс Лукас. Та ще не встигла Луїза відповісти на її запитання, чи приємно їй було танцювати з Дарсі, як до них наблизився опецькуватий коротун містер Коллінз і збуджено повідомив, що йому пощастило зробити неймовірно важливе відкриття.

— Справді? Невже ви знайшли буфет? — доволі грубо спитала Елізабет.

— О, ні! Я геть випадково довідався, що в цій залі є найближчий родич моєї покровительки. Я ненароком почув, як цей джентльмен, розмовляючи з юною господинею дому, згадав імена своєї кузини міс де Бурґ, а також її матері леді Кетрін. Це ж треба, які дивовижі часом стаються! Хто б міг уявити, що в цьому товаристві мені пощастить зустріти небожа самої леді Кетрін де Бурґ! Я неймовірно втішений, що це відкриття було таким вчасним, і можу засвідчити цьому джентльменові свою пошану. Саме це я і сподіваюся зараз зробити.

— Ви ж не плануєте самі відрекомендуватися містерові Дарсі?

— Чому ж? Саме так я і хочу вчинити. Попрошу вибачення, що не зробив цього раніше. Я впевнений, що він — небіж леді Кетрін.

Елізабет усіляко намагалася відмовити його від цього задуму, запевняючи, що знайомство без попереднього представлення містер Дарсі сприйме за зухвальство, а не за комплімент власній тітоньці. І що ініціатива має надходити саме від Дарсі, як від особи з вищим суспільним становищем.

— Люба міс Елізабет, я страшенно ціную вашу пречудову здатність ухвалювати судження про те, в чому ви добре тямите, — як-от про винищення сатанинських полчищ. Але дозвольте зауважити, що норми спілкування у світському товаристві й серед служителів церкви вельми різняться. Зрештою, якщо ви — Божий меч, то я — Його мудрість. І саме мудрість, дорога моя кузино, рано чи пізно позбавить нас від усіх труднощів, спричинених живими мерцями.

— Наперед прошу вибачення за свої слова, але я ще не бачила, щоб за допомогою слів знищили бодай одного зомбі. І не сподіваюся колись побачити.

— Дозвольте мені вчинити так, як велить моя совість, і зробити те, що вважаю своїм обов’язком.

Низько вклонившись, він покинув її та попрямував до містера Дарсі. Елізабет уважно стежила за тим, як той сприйме це звернення, і здивування Дарсі було більш ніж очевидним. Насамперед містер Коллінз урочисто вклонився, і, хоч до її вух не долинало ні звуку, їй здалося, що вона все чує і зчитує з його уст слова «вибачення», «Гансфорд» і «леді Кетрін де Бурґ». Її дратувало, що кузен надумав з власної волі постати перед містером Дарсі. Той дивився на нього з неприхованим подивом, а діставши нарешті змогу щось сказати, відповів дуже стримано. Втім, це не зашкодило містерові Коллінзу продовжити свої розшаркування, і з кожним словом співрозмовника, здавалося, зростала й відраза містера Дарсі. Тож коли містер Коллінз нарешті завершив, той лише ледь помітно кивнув і відійшов у інший бік.

Оскільки Елізабет більше не бачила тут для себе розваг, майже всю увагу вона зосередила на сестрі та містерові Бінґлі. Вона подумки уявляла все те щастя, яке може подарувати шлюб, що спирається на справжні почуття, — заради цього вона готова була навіть витримувати обох сестер Бінґлі. Думки її матінки рухалися десь у тому ж напрямку, й Елізабет не підходила до неї, аби не довелося вислуховувати нескінченні тиради. Тож коли за вечірнім столом вони опинилися поряд, Елізабет сприйняла це як лихий знак долі. І з великим жалем їй доводилося слухати, як неприховано й радісно мати запевняла леді Лукас, що невдовзі їх чекає весілля Джейн і містера Бінґлі. Тема ця страшенно її захоплювала, тож вона невтомно перераховувала переваги такого шлюбу. Мовляв, цей Бінґлі такий милий і молодий, і до того ж багатий, і мешкає лише за три милі від них, — це втішало її найбільше. А ще вона раділа, що обидві його сестри дуже вподобали Джейн, тож немає сумніву, що вони не менше за неї прагнуть цього шлюбу. Ба більше, заміжжя Джейн — це великий шанс і для молодших дочок, адже тепер на них звернуть увагу інші багаті джентльмени. «Ох! Як би я хотіла влаштувати їх усіх! І бачити, як вони втішаються життям у власних маєтках і виховують дітей, замість усіх цих дурнуватих вправлянь і боїв». Свою промову вона завершила побажаннями леді Лукас, аби її спіткала така сама щаслива доля, хоч виразно й переможно усвідомлювала, що на таке марно сподіватися.

Безуспішно намагалася Елізабет стримати потік материних слів чи переконати її втішатися не так голосно, адже, до власного жаху, вона помітила, що більшість сказаного чує і містер Дарсі, який сидів навпроти. Але мати лише насварила її за такі нісенітниці, а її подих відгонив м’ясом і портвейном.

— Та що мені той містер Дарсі? Чого б я мала його боятися? Ми нічим йому не зобов’язані, аби ще й стежити за тим, як би не сказати чогось такого, що він не хотів би чути.

— Я вас благаю, мем, говоріть тихіше. Для чого вам ображати містера Дарсі? Такі дії навряд чи схвально оцінить його друг!

Але, хоч би що вона казала, на матір це не мало жодного впливу. Від сорому й смутку обличчя Елізабет знову і знову вкривав рум’янець. Часом вона не стримувалася й позирала на Дарсі, щоразу впевнюючись, що її ос-трахи цілком доречні. Хоч той і не завжди дивився на її матір, вона не мала сумніву, що він уважно до неї дослухається. А вираз його обличчя поступово змінився від зневажливого невдоволення до похмурої напруги.

Та словесний потік місіс Беннет зрештою вичерпався, і леді Лукас, котра давно вже позіхала, слухаючи перелік утіх, які їй годі було спізнати, нарешті взялася за холодну шинку й курятину. Елізабет трохи заспокоїлася. Але спокій цей тривав недовго. Вечеря вже скінчилася, але до кімнати не ввійшов жоден слуга, щоб позбирати порожні тарелі. Помітивши, що гості дедалі більше тривожаться, містер Бінґлі встав з-за столу і, попросивши вибачення, вийшов, — без сумніву, щоб насварити дворецького.

Коли ж він повернувся, Елізабет мимоволі потягнулася рукою до свого кинджала. Бліде й стривожене обличчя містера Бінґлі спонукало до такої реакції.

— Містере Дарсі, чи не погодитесь вийти зі мною на кухню? — спитав Бінґлі.

Дарсі підвівся, намагаючись іти не надто спішно, щоб не стривожити гостей. Елізабет вирішила піти за ними слідом. Коли Дарсі помітив це, то обернувся до неї і прошепотів:

— Міс Беннет, я волів би, щоб ви залишалися на місці. Я цілком здатен допомогти містерові Бінґлі сам.

— Не маю в цьому жодного сумніву, містере Дарсі. Але також я не маю сумніву в тому, що можу сама приймати рішення. То як, хочете здійняти ґвалт чи, може, таки підемо на кухню?

Містер Бінґлі провів їх обох прихованими сходами в підвал, розділений навпіл довгим коридором. З одного боку містилися кімнати слуг і збройниця, з другого — зала для вправлянь і кухня. І саме в кухні на них чекало вельми невтішне видовище. Двоє дорослих нечестивців, обоє чоловічої статі, зосереджено доїдали рештки хатньої прислуги. Як вдалося двом зомбі умертвити добрий десяток слуг, чотирьох покоївок, двох кухарів і дворецького, Елізабет збагнути не могла. Але напевно знала, як вони потрапили досередини: двері в підвал відчинили, щоб дати доступ прохолодному нічному повітрю і збавити жар від кухонних печей.

— Що ж, схоже, нам доведеться повідрізати голови усім, аби потім вони не відродилися в царстві темряви, — зауважила вона.

Містер Бінґлі скрушно споглядав на десерти, які його бідолашні слуги в мить загибелі саме готувалися виносити в залу: неймовірне багатство тарталеток, екзотичних фруктів і тістечок було щедро скроплено кров’ю і рештками мізків, а відтак порозкошувати цим уже ніхто не зможе.

— Я не сподіваюся, — сказав Дарсі, — що ви виявите мені честь і дозволите самостійно довершити цю неприємну справу. Та я ніколи не пробачу собі, якщо ви забрудните свою сукню.

— Будьте такі ласкаві, містере Дарсі.

Елізабет здалося, ніби вона помітила легку посмішку на його обличчі. Вона дивилась, як Дарсі витягнув свій меч і здолав обох зомбі безжальними, але водночас вишуканими ударами. Після цього він швиденько постинав голови замордованій прислузі, а містер Бінґлі, споглядаючи це, не стримався і виблював, ввічливо прикривши рота долонями. Воїнський хист Дарсі не викликав жодних сумнівів. «Якби ж і його джентльменські чесноти, — подумала вона собі, — були такими ж беззаперечними».

Повернувшись на бал, вони помітили, що настрій гостей відчутно погіршав. Мері розважала товариство грою на фортепіано, випробовуючи їхнє терпіння своїм пронизливим голосом. Елізабет повернулася до батька, поглядом вмовляючи його втрутитися, адже інакше Мері могла проспівати весь вечір. Той зрозумів натяк, і коли дочка завершила другу пісню, голосно зауважив:

— Дитинко, цього більш ніж досить. Ти вже достатньо потішила наш слух. Дозволь тепер іншим леді похизуватися своїми талантами.

Елізабет подумала, що навіть якби любі родичі наперед домовилися зганьбити себе, то й тоді б їм не вдалося виконати свої ролі переконливіше.

Решта вечора проминула без особливих розваг. Її далі мучив містер Коллінз, нав’язливо не відходячи ні на крок. І хоч у нього не вийшло вмовити її на ще одне коло, танцювати з іншими джентльменами вона теж не могла, адже його талія, як балія, надійно закривала її від поглядів решти гостей. Марно намагалася вона познайомити його з іншими юними леді. Містер Коллінз запевнив, що його це ніскілечки не цікавить, адже йому залежить лише на тому, аби виявити особливу увагу любій кузині. Цим він сподівається якнайкраще зарекомендувати себе в її очах, і саме тому воліє лишатися коло неї до кінця вечора. Усі сподівання перешкодити такому задумові були б марними. Тож вона зітхнула з неймовірним полегшенням, коли до них приєдналася її подруга міс Лукас, котра час від часу добродушно вступала в бесіди з містером Коллінзом.

Але Елізабет принаймні була рада позбутися містера Дарсі, котрий, хоч і нерідко проходив поруч, більше не намагався з нею заговорити. Вона втішно подумала, що досягнути цього їй вдалося своїми натяками на містера Вікгема.

Коли ж нарешті вони зібралися їхати, місіс Беннет заявила господарям, що сподівається якнайшвидше вітати всю сім’ю в Лонґборні. Особливу ж увагу вона приділяла містерові Бінґлі. Вона невтомно повторювала, що буде безмежно щаслива бачити його на сімейних обідах, і хай він приїздить без жодних церемоній чи формальних запрошень. Бінґлі щиро подякував і пообіцяв навідатися до них за першої ж нагоди, щойно повернеться з Лондона. А поїхати туди йому доведеться вже завтра зранку, щоб узяти участь у засіданні Товариства джентльменів щодо мирного врегулювання теперішніх труднощів, членом і покровителем якого він є.

Місіс Беннет нетямилася від щастя і додому вирушила з радісним переконанням, що невдовзі її найстарша дочка оселиться в Незерфілді, тож уже за три-чотири місяці назавжди відкладе свою зброю. В тому, що її друга дочка вийде заміж за містера Коллінза, вона була не менш переконана, хоч ця думка не так її втішала. Елізабет вона любила найменше з-поміж дочок. І хоч другий наречений також був вдалим вибором, його аж ніяк не порівняєш із містером Бінґлі та Незерфілдом.

Розділ 19

Наступний ранок приніс у Лонґборн нові зміни: містер Кол-

лінз у найцеремоннішій формі запропонував кузині руку й серце. Невдовзі після сніданку, заставши в кімнаті місіс Беннет, Елізабет і одну з її молодших сестер, він із такими словами звернувся до матері:

— Мем, чи можу я сподіватися на вашу підтримку, якщо попрошу вашу чарівну доньку виявити мені особливу честь і погодитися на приватну розмову цього ранку?

Елізабет встигла хіба почервоніти від несподіванки, як місіс Беннет одразу ж вигукнула:

— О, так. Звісно! Я не маю сумніву, що Ліззі буде щаслива. І я впевнена, що вона не матиме нічого проти. Ходімо, Кітті, ти потрібна мені нагорі.

І, позбиравши своє рукоділля, вона поспішила до виходу. Але Елізабет її зупинила:

— Дорога матусю, не йдіть, я благаю вас. Хай містер Коллінз мені пробачить. Я впевнена, що немає нічого такого, чого він не міг би сказати в присутності інших людей. Я сама воліла б вийти.

— Ліззі, не кажи дурниць. Я прошу тебе залишатися тут.

І, бачачи, що Елізабет так знітилася й розгубилася, що й справді готова втекти, вона додала:

— Ліззі, я вимагаю, щоб ти залишилася тут і вислухала містера Ко-ллінза.

Щойно місіс Беннет і Кітті вийшли з кімнати, як містер Коллінз розпочав:

— Повірте, дорога моя міс Елізабет, ваша скромність лише увиразнює в моїх очах решту ваших чеснот. Ви не були б для мене такою чарівною, якби не виявили щойно цю милу сором’язливість. Але дозвольте запевнити: я звертаюся до вас за цілковитого схвалення вашої шановної матінки. Ви навряд чи маєте сумніви щодо моїх намірів. Адже, попри те, що ви страшенно зайняті вигнанням Диявола з цього світу — за що я готовий вам захоплено аплодува-ти, — свої преференції я виявляв так виразно, що у вас не мало залишитися жодних сумнівів. Майже відразу, як я зайшов у цей дім, я обрав вас на роль своєї майбутньої супутниці. Але перед тим, як дати волю своїм почуттям, можливо, мені варто пояснити мотиви, які спонукали мене до цього одруження, ба більше — до приїзду в Гартфордшир із наміром знайти тут дружину. Що я, власне, і зробив.

Сама думка про те, що містер Коллінз, весь такий урочистий, зараз дасть волю своїм почуттям, ледь не змусила Елізабет розреготатися, тож вона не встигла скористатися нетривалою паузою в промові, щоб зупинити його. І він повів далі:

— Отож про мотиви мого одруження. Насамперед, я вважаю, що кожен священик має подавати парафіянам приклад у подружньому житті. По-друге, я переконаний, що шлюб зробить моє життя ще щасливішим. І, нарешті, по-третє, — це порада й наполеглива рекомендація з боку тієї вельми шляхетної пані, яку я маю честь називати своєю покровителькою. Саме в суботу, за день до мого від’їзду з Гансфорда, вона сказала мені так: «Містере Коллінз, ви повинні одружитися. Такий священик, як ви, просто мусить бути одруженим. З думкою про мене зробіть мудрий вибір і знайдіть собі шляхетну дружину. А заради себе зробіть так, щоб ваша обраниця була особою діяльною і корисною, не надто вибагливою, але й спроможною мудро розпорядитися невеликими прибутками. Ось моя вам порада. Знайдіть таку жінку якомога швидше, привезіть її до Гансфорда, і я навіть зроблю їй візит». До речі, дозвольте відзначити, чарівна моя кузино, що увага та прихильність леді Кетрін де Бурґ — далеко не останні переваги, які вона могла б вам запропонувати. Ви побачите, що її бойові таланти перевершують мою спроможність описати їх словами. І мені здається, що ваші вміння, пов’язані з винищенням уражених, викличуть її щире схвалення. Хоч, звісно, вийшовши заміж, вам доведеться відмовитися від таких занять.

ДВОЄ ДОРОСЛИХ НЕЧЕСТИВЦІВ, ОБОЄ ЧОЛОВІЧОЇ СТАТІ ЗОСЕРЕДЖЕНО ДОЇДАЛИ РЕШТКИ ХАТНЬОЇ ПРИСЛУГИ

Тут Елізабет уже просто мусила його урвати.

— Сер, ви надто поспішаєте! — вигукнула вона. — Ви забули, що я поки не дала вам відповіді. Дозвольте зробити це просто зараз, аби не гаяти вашого часу. Прийміть мою вдячність за ваші добрі слова й висловлену пропозицію. Я чудово усвідомлюю, яку честь мені виявлено, але мені не залишається нічого, крім як відхилити її.

— Мені добре відомо, — відповів містер Коллінз, — що після першої пропозиції юні леді нерідко відмовляють чоловікам, яких вони потай готові прийняти. А часом свою відмову вони можуть повторити і вдруге, і навіть утретє. Тож ви геть не збентежили мене своїми словами, і я досі щиро сподіваюся, що невдовзі поведу вас до вівтаря.

— Ви забуваєте, сер, що я — учениця Шаоліня! Майстриня семизір-кового кулака! І моя відмова цілковито серйозна. Ви не зможете подарувати мені щастя, і я переконана, що і я — остання жінка на світі, яка могла б ощасливити вас. Я певна: якби ваша покровителька леді Кетрін знала мене, то вона напевно дійшла б висновку, що я аж ніяк не придатна для цієї ролі. Адже я — жінка-воїн, сер, і залишатимусь нею аж до свого останнього подиху, дарованого Господом.

— Невже леді Кетрін і справді могла б так подумати про вас? — стурбовано зауважив містер Коллінз. — Але я й уявити не можу, щоб її ясновельможність не схвалила вашої кандидатури. І будьте певні, що, коли мені випаде честь знову її бачити, я в найприхильніших барвах змалюю вашу скромність, ощадливість і решту чеснот.

— Містере Коллінз, слово честі, всі ці вихваляння нічого не змінять. Дозвольте мені самій приймати рішення щодо себе і, будьте такі ласкаві, повірте моїм словам. Я від усього серця зичу вам щастя й достатку і, відмовляючи вам, роблю все, на що спроможна, аби саме так і сталося.

На цих словах підвівшись, вона вже готова була йти з кімнати, але містер Коллінз звернувся до неї знову:

— Я дуже сподіваюся, що, коли випаде честь іще раз побесідувати з вами на цю тему, я дістану прихильнішу відповідь, аніж та, яку ви дали мені щойно. Я знаю, що у представниць вашої статі є звичай відмовляти чоловікам, коли ті вперше пропонують руку й серце.

— Містере Коллінз! — вигукнула Елізабет. — Ви безмежно мене дивуєте. Якщо все, що я сказала, було сприйнято як заохочення, то я не знаю, якими словами відмовити так, щоб остаточно переконати вас у власній серйозності.

— Дозвольте, люба кузино, тішити себе сподіванням, що ваша відмова залишиться такою лише на словах.

Не знаючи, як іще можна порушити таку самовпевненість, Елізабет рішучо попрямувала до дверей і мовчки вийшла з кімнати. Вона вирішила, що, якщо Коллінз і подальші відмови сприйматиме як улесливі заохочення, вона звернеться по допомогу батька. І вже його відмова прозвучить більш ніж переконливо, адже батькову поведінку напевно не буде сприйнято як манірність і кокетство елегантної панянки.

Розділ 20

НЕДОВГО МІСТЕР КОЛЛІНЗ залишався на самоті, розмірковуючи про свої любовні здобутки. Адже в передпокої на завершення їхньої розмови нетерпляче очікувала місіс Беннет. І щойно Елізабет, вибігши з кімнати, прошмигнула повз матір у бік сходів, та ввійшла до їдальні й узялася гаряче вітати і його, і себе з прийдешньою щасливою оказією, що так їх зблизить. Містер Коллінз не менш радісно вислухав її, відповів на привітання, після чого в деталях переповів свою розмову з Елізабет.

Почуте стривожило місіс Беннет. Вона теж хотіла б уважати відмову дочки грайливим заохоченням, але не наважувалася в таке повірити. Врешті їй довелося сказати про це й родичеві.

— Але не майте сумніву, містере Коллінз, — додала вона, — ми приведемо Ліззі до тями. Я просто зараз скажу їй усе, як є. Вона — вельми вперте і свавільне дівча, і сама не розуміє свого щастя. Але я їй поясню, що й до чого.

Вона одразу ж кинулася до чоловіка і, вдершись до бібліотеки, загорланила:

— О містере Беннет, потрібна ваша термінова допомога! Ми всі такі збентежені. Ви повинні змусити Ліззі вийти заміж за містера Коллінза, адже вона категорично відмовляється.

Містер Беннет одвів погляд від книжки й спокійно глянув на дружину. — Не маю задоволення розуміти, про що ви кажете, — зауважив він, коли вона завершила. — Про що, власне, йдеться?

— Про містера Коллінза та Ліззі. Ліззі заявляє, що не вийде заміж за містера Коллінза. І містер Коллінз уже й сам каже, що не візьме Елізабет за дружину.

— І що я можу зробити в цій ситуації? З ваших слів усе здається так, ніби справа геть безнадійна.

— Побалакайте з Ліззі. Скажіть, що наполягаєте на цьому шлюбі.

— Покличте її сюди. Я висловлю свою думку.

Місіс Беннет задзвонила, і дочку покликали до бібліотеки.

— Підійди-но до мене, дитинко, — звернувся до Ліззі батько, коли вона ввійшла. — Я покликав тебе з приводу однієї важливої справи. Як я розумію, містер Коллінз запропонував тобі руку й серце, чи не так?

Елізабет відповіла ствердно.

— Гаразд. І, як я розумію, ти йому відмовила?

— Саме так, сер.

— Дуже добре. От ми й дійшли до суті справи. Твоя мати наполягає, щоб ти дала згоду. Чи не так, місіс Беннет?

— О, так. Або я більше ніколи не схочу її бачити.

— Отож, Елізабет, перед тобою постає непростий вибір. Відсьогодні ти мусиш стати чужою для одного зі своїх батьків. Твоя мати більше не схоче тебе бачити, якщо ти не вийдеш заміж за містера Коллінза. А я більше не схочу бачити тебе, якщо ти даси згоду на цей шлюб, бо не бажаю дивитись, як один із найкращих моїх воїнів відкладе зброю, аби прислуговувати чоловікові, огряднішому за Будду й тупішому за лезо учнівського меча.

Не стримавшись, Елізабет усміхнулася. Фінал промови виявився дещо несподіваним. Але місіс Беннет, не маючи сумніву, що чоловік у цій ситуації стане на її бік, була страшенно розчарована.

— Містере Беннет, що ви маєте на увазі?

— Люба дружинонько, — відповів чоловік, — я маю до вас два невеличкі прохання. По-перше, позбавте мене від потреби зашивати вам рота. А по-друге, звільніть, будь ласка, мою кімнату. Я буду вельми радий якнайшвидше знову насолоджуватися читанням у тиші власної бібліотеки.

Та місіс Беннет здалася не одразу. Вона знову і знову зверталася до Елізабет, то благаючи, то погрожуючи їй. Вона спробувала заручитися підтримкою Джейн, але та, з властивою їй м’якістю, відмовилася втручатися. Тож Елізабет — коли зовсім відверто, а коли грайливо — відбивала всі її напади. І хоч відповідала вона по-різному, рішучість її залишалася незмінною.

Родина ще не встигла прийти до тями, як у гості завітала Шарлотта Лукас. У передпокої її зустріла Лідія і упівголоса заторохтіла:

— Як добре, що ти приїхала! В нас тут так весело! Знаєш, що сталося нині зранку? Містер Коллінз запропонував Ліззі руку і серце, а вона йому відмовила.

Лідія помітила, що Шарлотта розрум’янилася після прогулянки й мала вельми збентежений вираз обличчя.

— Шарлотто, ти що, захворіла?

Та не встигла Шарлотта й слова сказати, як до них підбігла Кітті, щоб теж повідомити новини. А щойно вони ввійшли до їдальні, місіс Беннет, яка сиділа перед цим на самоті, знову завела свою пісню. Вона закликала міс Лукас до співчуття, вмовляючи її вплинути на подругу, щоб Ліззі поступилася сподіванням своєї родини.

— Благаю вас, дорогенька міс Лукас, — додала вона меланхолійним тоном, — бо ж ніхто мене не підтримує, ніхто не стає на мій бік. Зі мною поводяться неймовірно жорстоко. І ніхто не зважає на мої розхитані нерви.

Відповісти Шарлотті завадили Джейн та Елізабет, які саме ввійшли до кімнати.

— А ось і вона, — продовжила місіс Беннет, — і, звісно, вся така безтурботна. На нас вона зважає значно менше, ніж на цих своїх нечестивців, із якими так охоче проводить час! Але от що я скажу, міс Ліззі: якщо ви забрали собі в голову, що можете отак відмовляти кожному нареченому, то ви ніколи й не знайдете собі чоловіка. І тоді я вже не знаю, хто утримуватиме вас по смерті вашого батечка.

Розділ 21

ПРО СУПЕРЕЧКУ, ВИКЛИКАНУ ПРОПОЗИЦІЄЮ містера Коллін-за, вже й не згадували. Сам джентльмен майже не заговорював до Елізабет і решту дня невтомно приділяв увагу міс Лукас, котра люб’язно слухала його, роблячи цим вельми своєчасну послугу як усьому товариству, так

і подрузі. І справді, складалося враження, що Шарлотта аж надміру уважна до містера Коллінза.

Наступний ранок не приніс покращення ні для настрою місіс Беннет, ні для її здоров’я. Містер Коллінз і далі невтомно демонстрував уражене самолюбство. Елізабет сподівалася, що через образу той поїде додому раніше, але здавалося, що події попереднього дня жодним чином не вплинули на його плани. Від початку він постановив собі гостювати до суботи, тож до суботи він тут і залишиться.

Після сніданку дівчата попрямували в додзьо, де, як і щотижня, взялися розбирати й чистити свої мушкети. А відтак із почищеною зброєю вирушили до Меритона, щоб дізнатися, чи повернувся містер Вікгем, і подорікати йому за те, що пропустив незерфілдський бал.

Вони ще й на милю не відійшли від Лонґборна, як Кітті, котра виявила бажання йти попереду, несподівано зупинилася й дала іншим знак вчинити так само. Вона підняла свій мушкет, однак Елізабет і решта сестер не розуміли, навіщо, адже дорога, здавалося, цілком безпечна. Коли вони простояли отак якийсь час, із-поміж дерев праворуч вискочив самотній бурундук. Швиденько перетнувши стежку, він зник у лісовій гущавині зліва. Лідія не стрималася й розсміялася:

— Люба Кітті, і як нам віддячити за те, що ти врятувала пальці наших ніг від небажаного лоскоту?

Але Кітті мушкета не опускала, і за мить стежку перетнув уже другий бурундук, не менш хутко. Слідом за ними з’явилося двійко куниць, скунс і нарешті лисиця з лисенятами. Звірів на лісовій дорозі ставало щораз більше, — так, ніби сам Ной прикликав їх, пропонуючи рятунок від поки невидимого потопу. А коли вже стежку перебіг олень, решта дівчат теж спрямували свої мушкети в бік дерев, готові до появи зграї зомбі.

Першою з’явилася юна й, вочевидь, недавно померла дівчина в мереживній весільній сукні. Її шкіра була незвичайно — ба навіть приголомшливо — біла, за винятком рубінових кривавих потічків, які сочилися з рота й скрапували на мереживний комір. Кітті повалила її пострілом в обличчя, після чого Лідія добила уражену, гепнувши її прикладом по голові й миттю відправивши до пекла. Постріл був із такої близької відстані, що волосся нареченої спалахнуло від вибуху пороху.

— Яка прекрасна весільна сукня пропал...

Виття іншого зомбі не дало їй договорити. Могутній на вигляд нечестивець мав м’яку білу бороду й наполовину з’їдене обличчя, а вбраний був у ковальський фартух, уже зашкарублий од крові. Елізабет і Джейн прицілилися й вистрілили: куля Джейн потрапила в око пекельного прислужника, а куля Елізабет — у шию, пробивши крихку плоть і відділивши голову від тіла.

Після цих зомбі з’являлися нові й нові, і кожному сестри давали раду так само швидко, як і попереднім, аж доки тріск пороху нарешті не припинився. Відчувши, що небезпека позаду, дівчата опустили рушниці й хотіли вже продовжити свою мандрівку до Меритона. Але їхні плани порушив вельми незвичний звук, який пролунав звідкись із гущавини. То був пронизливий вереск, не схожий ані на людський крик, ані на звірячий. Не був він подібний і на виття зомбі, яке сестри чули вже безліч разів. Цей вереск наближався, тож дівчата знову прицілилися й у повній готовності чекали. Але, нарешті побачивши джерело звуку, опустили рушниці.

— О, ні! — вигукнула Джейн. — Цього просто не може бути!

З лісу, спотикаючись, вийшла почвара жіночої статі, на вигляд уже давно померла. Її скромне вбрання було злегка подерте, а крихке волосся затягнуте в хвіст, такий тугий, аж шкіра на чолі злегка надірвалася. В руках потворисько тримало щось небувало рідкісне. Жодна з сестер ще ніколи такого не бачила (і бачити б нізащо не хотіла). То було нечестиве немовля. Воно вгризалося в плоть жінки-зомбі, квилячи й видаючи найнеприємніші на світі звуки. Елізабет узяла їх на приціл, але Джейн відвела її мушкет убік.

— Ні, не роби цього!

— Ти забула свою клятву?

— Ліззі, це ж немовля!

— Зомбі-немовля не живіше за мушкет, за допомогою якого я хочу його втихомирити.

Елізабет знову звела курок. Доросла почвара перейшла вже половину дороги. Ліззі прицілилася просто в голову; її палець погладжував гачок.

Зараз вона натисне, потім перезарядить мушкет і доб’є обох. Залишалося тільки натиснути. Але... вона не зробила цього. Бо відчула в собі дивну силу — емоції, які вона туманно пригадувала з давніх часів, іще до того, як уперше потрапила в Шаолінь. Це було дивне відчуття, чимось схоже на сором, але без присмаку ганьби чи поразки. Цей сором не вимагав помсти. «Чи може милосердя бути чеснотою?» — здивувалася вона. Це суперечило всьому, чого її навчали, всім тим бойовим інстинктам, які вона мала. Чому ж вона не може вистрілити? Безнадійно приголомшена, Елізабет опустила свій мушкет, і по-чварисько з нечестивим немовлям невдовзі зникли в глибині лісу.

Усі погодилися ніколи про цей інцидент не згадувати.

На в’їзді в місто до сестер приєднався Вікгем і провів їх аж до дому їхньої тітки. Вони встигли обговорити й те, як йому шкода і прикро, і як він стривожився, почувши про халепу, що спіткала прислугу містера Бінґлі. Проте Елізабет він зізнався, що в день балу сам вирішив поїхати з міста.

— Що не день, — почав він, — то дедалі більше я усвідомлював: ліпше з містером Дарсі не зустрічатися. Адже перебувати в одному приміщенні з особою, яка на цілий рік перетворила мене на каліку, було понад мої сили. І ситуація могла обернутися неприємно не лише для мене.

Елізабет високо оцінила його розважливість, що значно перевершувала її власну, і зізналася, що, якби на місці містера Вікгема опинилася вона, дуель була б неминучою. Вікгем разом зі ще одним офіцером відпровадили дівчат назад до Лонґборна. Під час прогулянки він був до неї особливо уважним. Його товариство мало потрійну вигоду: насамперед, його увагу вона сприймала як особливий комплімент, адресований особисто їй; крім того, це була чудова нагода нарешті представити його батькам; і, по-третє, якщо дорогою їм трапиться якась халепа, додатковий воїн ніколи не завадить.

Невдовзі після їхнього повернення старша міс Беннет отримала листа. Він надійшов із Незерфілду. В конверті лежав вишуканий аркуш дорогого паперу, списаний легким жіночим почерком. Стежачи за тим, як Джейн читає, Елізабет бачила, як змінюється вираз її обличчя, і помітила, як уважно сестра перечитує окремі пасажі.

— Це від Керолайн Бінґлі. І те, що тут написано, зізнаюся, щиро мене здивувало. Виявляється, все товариство вже поїхало з Незерфілду, і зараз вони на шляху до Лондона. Крім того, здається, вони не планують повертатися. Ось, послухай, що вона пише.

І Джейн уголос зачитала перше речення, в якому йшлося про те, що вони вирішили поїхати вслід за братом до Лондона і вже нині планують обідати на Ґросвенор-стріт, у помешканні містера Герста. А далі було сказано так: «Не хочу приховувати: я ні за чим не шкодуватиму в цьому небезпечному селі, в якому аж кишить зомбі, — лише за Вашим товариством, найдорожча подруго. Але сподіваймося, що коли-небудь нам випаде ще не одна нагода насолодитися премилими бесідами. Поки ж спробуймо пом’якшити біль від розлуки якнайчастішою і найщирішою перепискою. Дуже на Вас у цьому розраховую». Всі ці піднесені вислови Елізабет вислухала з байдужою недовірою. І хоч їхній несподіваний від’їзд здивував її, вона не бачила підстав засмучуватися.

— Шкода, — промовила вона, — що тобі не випала нагода побачити своїх подруг перед від’їздом. Але хіба не варто сподіватися, що це щасливе «коли-небудь», на яке так чекає міс Бінґлі, настане швидше, ніж їй здається? І ваші «премилі» дружні бесіди невдовзі відновляться, приносячи стократ більшу насолоду після того, як ви станете сестрами? Не зможуть же вони утримувати в Лондоні й містера Бінґлі.

— Керолайн чітко дає зрозуміти, що цієї зими ніхто з них не планує повертатися до Гартфордширу. Ось, послухай: «Коли мій брат покинув нас учора, йому здавалося, що справи, які треба залагодити в Лондоні, заберуть щонайбільше три-чотири дні. Але тепер немає сумніву, що це не так. Чимало наших знайомих уже приїхали до Лондона зимувати. І хоч як мені хотілося б почути, що й Ви, дорога моя подруго, будете серед них, я не наважуюся на це розраховувати. Щиро сподіваюся, що Різдво в Гартфордширі принесе Вам усі ті втіхи, які властиві цій порі року, а самі свята нічим не нагадуватимуть Різдво дворічної давності, яке принесло всім так багато прикрощів». Із цьо-го, — додала Джейн, — цілком зрозуміло, що цієї зими він не повернеться.

— З цього листа зрозуміло лише, що цього хоче міс Бінґлі, — відповіла Елізабет.

— Містер Бінґлі — сам собі господар. Може, видовище закривавленої прислуги виявилося надто сильним переживанням для його тонкої натури? Але ти ще не все почула. Я зачитаю тобі пасаж, який завдав мені особливого болю: «Містер Дарсі з нетерпінням чекає на зустріч зі своєю сестрою. І ми прагнемо цієї зустрічі аж ніяк не менше. Я справді вважаю, що мало хто дорівняється Джорджіані Дарсі як у красі та вишуканості, так і в бойовій майстерності. І нашу прихильність лише зміцнює сподівання, що коли-небудь ми зможемо назвати її сестрою. Мій брат і раніше захоплювався міс Дарсі. А тепер він зможе бачити її в якнайбільш невимушеній атмосфері. За всіх обставин, які сприяють розвиткові таких почуттів, а також за відсутності будь-яких перешкод хіба не можу я, найдорожча моя Джейн, сподіватися на подію, що принесе щастя стільком людям?»

— Дорога Ліззі, що ти про це скажеш? — спитала Джейн, дочитавши речення. — Хіба ж можуть після цього залишатися бодай якісь сумніви? Хіба ж ці слова не свідчать, що Керолайн не сподівається й не бажає бачити мене своєю сестрою і що вона не має жодних сумнівів у байдужості до мене брата? А тому, підозрюючи про мої почуття, вона прагне якнайделікатніше застерегти мене? Хіба ж можна зрозуміти цей лист інакше?

— Так, можна. І я сприйняла його геть по-іншому. Хочеш дізнатися, як?

— О, так, буду рада.

— Скажу все максимально стисло. Міс Бінґлі бачить, що її брат закохався в тебе, і хоче, щоб він одружився з міс Дарсі. Як на мене, вона прагне забрати його якнайдалі. І тепер за твою честь треба мститися: міс Бінґлі заслуговує смерті.

Джейн похитала головою.

— Ліззі, це вже занадто.

— Джейн, кожен, хто бачив вас разом, не матиме сумнівів у його почуттях. І міс Бінґлі тим паче. Нехай вона не воїн, але проникливості їй таки не бракує. Люба сестричко, я запевняю тебе: цю прикрість найлегше вирішити, одним вправним рухом перерізавши їй горлянку.

— Якби ми думали однаково, — відповіла Джейн, — то повернути мою честь можна було б лише коштом довічної розлуки з містером Бінґлі. І який у цьому сенс? Керолайн не здатна зумисне когось обдурити. І я можу лише сподіватися, що в цьому випадку вона обдурила саму себе.

— То кого тут обдурили — її чи тебе? Ти забуваєш про себе, Джейн. Ти дозволила власним почуттям до містера Бінґлі притлумити ті інстинкти, які в тобі плекали наші вчителі зі Сходу.

І, хоч сестри так і не дійшли згоди щодо того, як діяти далі, вони все ж погодилися, що матері варто повідомити лише про від’їзд родини Бінґлі. Але навіть ці далеко не вичерпні новини страшенно засмутили місіс Беннет, і вона знову й знову нарікала на те, яка ж величезна халепа, що дамам довелося поїхати саме тоді, коли вони з ними нарешті заприязнилися. Та, якийсь час понарікавши на долю, вона взялася втішати себе тим, що невдовзі містер Бінґлі повернеться і приїде на обід до Лонґборна. Тож зрештою вона задоволено заявила, що, хоч його запросили на звичайний сімейний обід, вона вже подбає про те, щоб страв у той день було вдвічі більше, ніж завжди.

Розділ 22

БЕННЕТІВ ЗАПРОСИЛИ НА ОБІД до Лукасів, і знову Шарлотта була такою ласкавою, що ледь не цілий день люб’язно вислуховувала містера Коллінза. Елізабет скористалася нагодою, щоб подякувати подрузі.

— Ваші бесіди так покращують йому настрій, — відзначила вона. — Не знаю, як висловити тобі свою вдячність.

Це й справді було дуже мило, але доброта Шарлотти сягала далі, ніж уявляла Елізабет. За мету вона ставила дещо інше: зовсім позбавити подругу від залицянь містера Коллінза і самій стати їх об’єктом. Ось на що сподівалася міс Лукас. І обставини складалися досить сприятливо. Вже коли вони прощалися ввечері, Шарлотта не мала сумнівів, що її чекав би успіх, якби містер Коллінз не мусив так скоро повертатися до Гартфордширу. Але вона недооцінила його пристрасність і незалежний характер. Уже зранку, з дивовижною для нього спритністю, він утік із Лонґборна і поспішив до маєтку Лукасів, аби впасти Шарлотті до ніг. Він переймався, щоб кузини його не помітили, адже вирішив, що, побачивши його, вони одразу збагнуть і його задум. Йому ж не хотілося розголошувати своїх намірів, доки спроби не увінчаються успіхом. І хоч він майже не мав сумніву в згоді дівчини (адже поведінка Шарлотти здавалася вельми обнадійливою), та після відмови Елізабет все ж відчував деяку невпевненість. Хай там як, його пропозицію було сприйнято якнай-прихильніше. Міс Лукас із вікна побачила, як гість наближається до їхнього дому, і поспішила надвір, аби випадково перестріти його ще на стежці. Та вона не могла й сподіватися, що її чекає так багато красномовних запевнень у прихильності.

До взаємної радості, вони домовилися між собою так швидко, як лише дозволили розлогі промови містера Коллінза. І коли вже вони входили в дім, майбутній наречений наполягав, щоб Шарлотта назвала день, коли він стане найщасливішим із-поміж усіх земних чоловіків.

Він одразу ж попросив згоди сера Вільяма та леді Лукас, і ті зустріли новину зі щирим захопленням. Нинішнє становище містера Коллінза робило його дуже вдалим обранцем для їхньої доньки, за яку вони могли дати тільки незначне придане. Натомість його майбутнє обіцяло чималі статки. Леді Лукас із не властивим їй інтересом узялася підраховувати, скільки ще років зможе прожити містер Беннет. А сер Вільям рішучо заявив, що коли містер Коллінз успадкує Лонґборн, їм із дружиною належить одразу ж переїхати туди і якнайшвидше позбутися свого жалюгідного додзьо.

Одне слово, уже невдовзі вся родина нетямилася від радощів, які їм принесла така новина. Найприкрішою ж обставиною залишалася несподіванка, якою ці заручини стануть для Елізабет Беннет, чию дружбу Шарлотта цінувала чи не найбільше. Чи осудить вона її? А може, гірше, — не схоче більше з нею бачитися? Шарлотта вирішила сама розповісти про все подрузі. Тож вона попросила містера Коллінза, щоб, повернувшись до Лонґборна, він ані словом не обмовився про те, що сталося. Той, звісно, одразу пообіцяв мовчати, хоч дотримати обіцянки йому було вельми непросто. Адже цікавість мешканців Лонґборна, спричинена його тривалою відсутністю, обернулася цілим букетом щонайпряміших запитань. Тож, аби уникнути відповідей, йому довелося виявити чималу винахідливість.

Оскільки наступного ранку він мав їхати надто рано, щоб піднімати когось із ліжка, церемонія прощання відбулася ввечері, перед тим, як дівчата пішли спати. Місіс Беннет люб’язно й сердечно запевнила, що вони будуть неймовірно щасливі знову вітати його в Лонґборні, коли тільки йому дозволять обставини.

— Дорога пані, — відповів той, — це запрошення я приймаю з особливою вдячністю, адже щиро на нього сподівався. І не сумнівайтеся, я ним справді скористаюся, щойно мені випаде нагода.

Усі здивувалися такій відповіді. Містер Беннет, якого перспектива швидкого повернення Коллінза аж ніяк не втішала, одразу ж зауважив:

— Але чи не боїтеся ви, друже, що викличете цим несхвалення леді Кетрін? Ліпше вже зневажити родинні зв’язки, аніж ризикувати прихильністю своєї покровительки.

— О вельмишановний пане, — відповів містер Коллінз, — я страшенно вдячний вам за це дружнє попередження. І запевняю вас, що не наважуся на такий поважний крок без відома леді Кетрін.

— У кожнім разі завбачливість ніколи не зашкодить. Жертвуйте чим завгодно, аби лиш не втратити її прихильності. І якщо вам здаватиметься, що ваш приїзд може викликати її невдоволення — що, як мені здається, цілком імовірно, — будьте певні, ми не триматимемо на вас образи.

— Повірте, дорогий мій пане, я безмежно вдячний вам за таку щиру турботу. І хай там як, невдовзі ви отримаєте від мене листа з подяками за всю ту увагу, якою я насолоджувався під час свого перебування в Гартфордширі. І я навіть наважуся побажати здоров’я і щастя своїм чарівним кузинам, у тому числі й кузині Елізабет.

Елізабет сподівалася якоїсь образливої зауваги з його боку, тож вирішила не показувати, що її це бодай трохи зачепило, аби він не вирішив, що здобув перемогу. Натомість вона усміхнулася і сказала:

— Зі свого боку, містере Коллінз, я бажаю вам безпечної мандрівки додому, адже останнім часом на дорогах так багато всілякої гидоти, що вам навряд чи уникнути зустрічі з нею. Хоча не маю сумніву, що вам винятково пощастить.

Після належних люб’язностей леді відкланялися. І всі були однаково здивовані його обіцянкою скоро повернутися. Місіс Беннет хотіла би пояснити це тим, що він проситиме руки однієї з її молодших дочок. Скажімо, Мері вона б іще спробувала переконати.

Але вже наступного ранку всі її сподівання розвіялися.

Міс Лукас завітала одразу після сніданку і в приватній розмові з Елі-забет повідомила їй про те, що сталося напередодні.

За останні день чи два Елізабет спадало на думку, що містер Коллінз міг уявити, ніби закохався в її подругу. Але те, що Шарлотта могла заохочувати його приязнь, видавалося їй таким немислимим, ніби йшлося про неї саму.

— Ти заручилася з містером Коллінзом? Моя люба Шарлотто, це неможливо!

— Чому ти така здивована, дорога моя Елізо? — спокійно відповіла міс Лукас. — Невже ти вважаєш, що жодна інша жінка не може прихильно сприйняти містера Коллінза, якщо вже така поважна дама, як ти, визнала його не гідною для себе парою?

Будь-хто інший за таку образу отримав би важкого стусана, але тут Елізабет стримала емоції і вирішила не відстоювати свою честь. Не сподіваючись більше переконати Шарлотту, вона побажала їй усілякого щастя.

— Здогадуюся, що ти відчуваєш, — відповіла Шарлотта. — Найпевніше, ти здивована, дуже здивована, бо ще зовсім недавно містер Коллінз бажав одружитися з тобою. Але якщо ти ще раз уважно над цим поміркуєш, то, сподіваюся, будеш задоволена моїм вчинком. Ти ж знаєш, що я — геть не романтична особа й ніколи такою не була. Мені потрібен лише затишний дім. І, зважаючи на характер, зв’язки і становище містера Коллінза, я схильна вважати, що мої шанси на щастя аж ніяк не менші, ніж в інших людей, які беруть шлюб. Особливо відтоді, як... Ох! Елізабет, благаю тебе, не сердься на мене. І не вбивай мене на місці! Але я не можу більше приховувати від тебе: мене уражено.

Елізабет охнула. Її найближчу подругу вразила моровиця! Тепер вона приречена слугувати Нечистому! Її інстинкти вимагали відступити на кілька кроків назад. Вона уважно слухала, поки Шарлотта розповідала про прикру пригоду, яка сталася з нею в середу, коли вона йшла до Лонґборна. Ризикнувши вирушити в дорогу сама і без зброї, вона швиденько крокувала стежкою, і ніхто не зачіпав її, аж доки вона не помітила перевернутий поштовий диліжанс, запряжений четвіркою коней. Не угледівши поряд жодного нечестивого, Шарлотта вирішила підійти ближче й присіла, сподіваючись побачити під каретою спотворене обличчя постраждалого візника. Але, на свій жах, наткнулася на зомбі, який потрапив у пастку під диліжансом. Своїми кістлявими пальчиськами той ухопив її за ногу, і вона закричала, відчувши, як його зуби вгризаються в її шкіру. Шарлотті вдалося вивільнитися, й вона поспішила до Лонґборна, але пекельну місію вже було сповнено.

— Мені мало лишилося, Елізабет. Усе, чого я хочу, — це щоб мої останні місяці були щасливими і щоб у мене був чоловік, який подбає, аби врешті мені відтяли голову й поховали, як справжню християнку.

Розділ 23

ЕЛІЗАБЕТ СИДІЛА З МАТІР’Ю і сестрами, обмірковуючи почуте, і врешті вирішила нічого не розповідати. Аж раптом з’явився сер Ві-льям Лукас власною персоною: за дорученням дочки, він приїхав повідомити про її заручини. Не поскупившись на компліменти, він нарешті виклав новину, яка не здивувала, а просто-таки вразила присутніх. Місіс Беннет не надто ввічливо, але вперто наполягала, що він, мабуть, глибоко помиляється; а Лідія, як завжди безпосередня і не надто ввічлива, не стримуючись, вигукнула: — О святий Боже! Сер Вільям, як ви до такого додумались? Ви що, не знаєте, що містер Коллінз хоче одружитися з Ліззі?

На щастя, сер Вільям був кравцем, а не воїном, — адже лише терплячість чоловіка, який не одну тисячу разів засиляв нитку в голку, дала йому змогу стерпіти таку поведінку й не розсердитися.

Елізабет відчула обов’язок допомогти йому в такій пікантній ситуації і підтвердила його слова, зауваживши, що ще раніше дізналася про все від Шарлотти. Місіс Беннет була надто вражена, аби розмовляти, тож, доки сер Вільям залишався в них, переважно мовчала. Але щойно він вийшов за двері, її почуття прорвалися нестримним словесним потоком. По-перше, вона й далі наполягала, що все це — якесь дивне непорозуміння; по-друге, вона не мала сумніву, що містера Коллінза підло обдурили; по-третє, вона була цілковито впевнена, що він і Шарлотта ніколи не будуть щасливими; і нарешті, по-четверте, ці заручини ще легко можна розірвати. Зі всього сказаного випливало два висновки: перший — що провина за все лежить на Елізабет, а другий — що з нею всі повелися просто по-варварськи. Лише про це вона й говорила до самого вечора, і вже ніщо не могло її втішити чи втихомирити. Та й наступного дня її обурення не минуло.

Містер Беннет сприйняв новину значно спокійніше. За його словами, вона принесла йому навіть певне задоволення. Особливо його потішило, що Шарлотта Лукас, яку він доти вважав доволі розумною, виявилася аж ніяк не мудрішою за його дружину й навіть дурнішою за його доньку!

Що ж до Елізабет, то вона не могла згадувати про цю ситуацію без сліз, адже єдина знала сумну правду. Вона не раз подумувала, чи не варто добити Шарлотту: взути свої японські табі, безшумні ніндзя-черевики, тихенько проникнути в її спальню посеред ночі й милосердно покласти край стражданням подруги за допомогою Поцілунку Пантери. Але вона дала їй слово, а її слово — непорушне, як клятва. Вона не втручатиметься в перетворення Шарлотти.

Через жаль до подруги Елізабет відчула ще більшу прив’язаність до Джейн, чиє щастя тривожило її з кожним днем дедалі більше; адже Бінґлі поїхав уже тиждень тому, і відтоді від нього не було жодних новин.

Джейн одразу ж відписала Керолайн і тепер відраховувала дні, коли, за її очікуваннями, мала надійти відповідь. Обіцяний лист подяки від містера Коллінза (чию мандрівку, попри всі сподівання Елізабет, не потривожили зомбі), адресований її батькові, надійшов у вівторок. І в ньому він так щедро розсипав слова вдячності, що їх вистачило б і на річне перебування в гостях. Сповнивши свій обов’язок, містер Коллінз повідомив родичам, що йому пощастило завоювати серце їхньої чарівної сусідки міс Лукас, тож, пояснив він, саме через бажання насолодитися її прекрасним товариством він так радо погодився на їхнє гостинне запрошення і сподівається знову завітати до Лонґборна вже за два тижні, в понеділок. До того ж, додав він, леді Кетрін великодушно схвалила його вибір, іще й висловила сподівання, що одруження станеться якнайшвидше, а цей аргумент, сподівається він, напевно переконає милу Шарлотту прискорити день, який зробить його найщасливішим на світі чоловіком. Елізабет не змогла не поспівчувати бідному товстунові: дурненький, він і не знав, яке нещастя його чекає.

Повернення містера Коллінза до Гартфордширу більше не тішило місіс Беннет. Навпаки — тепер вона скаржилася на це не менше за свого чоловіка. Їй видавалося дивним, чому той має приїздити до Лонґборна, а не поїде собі просто до Лукасів. Тим паче, це для неї так незручно й обтяжливо: важко приймати гостей, коли так погано почуваєшся. А закохані гості особливо нестерпні. Місіс Беннет не стомлювалася отак-от нарікати, перериваючись лише на спалахи ще більшого обурення через тривалу відсутність містера Бінґлі. Не минало й години без того, щоб вона не згадувала про Бінґлі й про те, що нетерпляче очікує на його приїзд, або й навіть вимагала від Джейн зізнань, що, мовляв, якщо Бінґлі не повернеться, дочка вважатиме, ніби нею скористалися. Лише навики, здобуті під наставництвом учителя Ліу, допомагали дівчині з відносним спокоєм витримати ці напади.

Містер Коллінз повернувся, як і обіцяв, рівно за два тижні, в понеділок, але в Лонґборні його приймали далеко не так радісно, як першого разу. Та він був надто щасливим, щоб вимагати надмірної уваги. І, на щастя для всіх, його любовні справи позбавляли Беннетів від його товариства. Більшість часу він проводив у Лукасів, а до Лонґборна нерідко повертався так пізно, що встигав лише перепросити за свою тривалу відсутність, після чого відразу йшов спати.

Місіс Беннет була невтішна. Кожна згадка про це одруження надовго вибивала її з колії, але, хоч би куди вона йшла, всі тільки про це й говорили.

Навіть просто дивитися на міс Лукас було понад її силу. Варто було Шарлотті завітати до Лонґборна, як місіс Беннет уже здавалося, що та придивляється до своєї майбутньої власності. А щоразу, коли та тихо про щось перемовлялася з містером Коллінзом, вона не сумнівалася, що майбутні молодята вирішують, як виставити її звідти разом із дочками одразу ж по смерті містера Беннета. Вона гірко плакалася чоловікові.

— І справді, містере Беннет, — казала вона, — як же важко думати про те, що Шарлотта Лукас стане господинею цього дому й мені доведеться їй усім поступитися!

— Дорога дружинонько, не давайте волі таким похмурим думкам. Поміркуймо ліпше про приємніші речі. Сподіваймося, що містер Коллінз, який завжди так охоче згадує в своїх промовах про Небеса, вирушить туди завдяки зграї зомбі ще до моєї смерті.

Розділ 24

ЛИСТ ВІД МІС БІНҐЛІ нарешті прийшов, і всім сумнівам було покладено край. Уже в першому реченні та повідомила, що вони залишаться в Лондоні на цілу зиму, і передала братові слова, — мовляв, тому страшенно жаль, що йому не вдалося попрощатися зі своїми гартфордшир-ськими друзями перед від’їздом.

Жодних, жоднісіньких сподівань не залишилось. І коли Джейн вчиталася в решту листа, вона знайшла там мало втішного, крім неправдоподібних запевнень міс Бінґлі в щирій прихильності. Більшу ж частину листа займали похвали міс Дарсі. Керолайн знову перелічувала її численні чесноти, а потім іще й радісно сповіщала про їхнє ще більше зближення.

Елізабет, якій Джейн одразу переповіла суть листа, слухала з мовчазним обуренням. Її серце розривалося між турботою про сестру та бажанням одразу ж вирушити до міста й порішити все їхнє товариство.

— Люба моя Джейн! — вигукнула Елізабет. — Ти надто добра. Твоя незлостивість і безкорисливість воістину ангельські. Ти готова вихваляти всіх на світі й засмучуєшся, коли я кажу, що маю причини вбити бодай когось! Та я не переберу міри й не зазіхну на твій привілей — дивитися на світ лише доброзичливим поглядом. Цього не станеться. На світі геть небагато людей, яких я щиро люблю, а ще менше тих, кого справді поважаю. І що більше я спостерігаю за цим світом, то менше він мені подобається, а кожен новий зомбі лише утверджує мене в переконанні, що Бог відвернувся від нас, аби покарати за переступи таких людей, як міс Бінґлі.

— Люба Ліззі, не давай волі таким почуттям. Вони зруйнують твоє щастя. Ти не зважаєш на різницю в становищі й характері людей. Як на особу, що так часто згадує нашого доброго наставника, ти, боюся, забула про його мудрі настанови! Хіба він не вчив нас стримувати почуття? Ми не повинні так легко доходити висновку, що нас навмисне хочуть скривдити. Нерідко нас ображає власне марнославство.

— Я далека від переконання, що містер Бінґлі бодай у чомусь керувався розрахунком, — сказала Елізабет. — Але, навіть не прагнучи зла й не бажаючи завдати болю, можна зробити помилку, через яку хтось страждатиме. Досить звичайної легковажності, сліпоти до почуттів інших або нерішучості, щоб зачепити чиюсь честь.

— І тобі здається, що тут ідеться про щось із цього переліку?

— Так, про останній його пункт. Але якщо я продовжу, то ти засмутишся, адже йдеться про людей, яких ти високо цінуєш. Зупини мене, поки ще можеш.

— І ти й далі наполягаєш, що на нього впливають сестри?

— Я переконана в цьому аж так, що готова запропонувати тобі свій меч, щоб їх порішити.

— Я в це не вірю. Навіщо їм на нього впливати? Адже вони можуть бажати йому лише щастя. А якщо він відчуває до мене прихильність, то жодна жінка цьому не завадить.

— Перше твоє твердження помилкове. Вони можуть прагнути значно більшого, ніж лише його щастя. Вони можуть хотіти, аби він став іще багатшим і впливовішим. Вони можуть забажати, щоб він одружився з дівчиною, котрій не бракує грошей, зв’язків і гордовитості.

— Без сумніву, вони хочуть, щоб він одружився з міс Дарсі, — відповіла Джейн, — але їхні прагнення можуть виявитися чистішими, ніж ти припускаєш. Вони знають її значно довше, ніж мене, тож не дивно, що й люблять її більше. Але, хоч би чого вони прагнули, малоймовірно, щоб вони опиралися волі власного брата. Яка сестра наважиться на таке зухвальство? Якби вони вважали, що він має до мене якісь почуття, вони не намагалися б нас розлучити; і якби ці почуття в нього справді були, то в них і так нічого не вийшло б. А якщо повірити тобі, що я йому таки подобаюся, то виявиться, що всі довкола діють неприродно і несправедливо, і це страшенно мене засмучує. Не печаль мене такими думками. Я не соромлюся своєї помилки. І дозволь мені дивитися на світ доброзичливо.

Елізабет ледве стримувала лють; але Джейн була старшою, а крім того, головною серед сестер Беннет. Тож їй залишалося тільки підкоритися. Відтоді в своїх розмовах вони майже не згадували містера Бінґлі.

Місіс Беннет і далі дивувалася та скаржилася, що той не повертається. І хоч не минало й дня, щоб Елізабет не доводила їй марність таких сподівань, шансів на те, що вона втихомириться, майже не було. Тепер місіс Беннет утішала себе тим, що Бінґлі знову завітає влітку.

Містер Беннет оцінив цю ситуацію інакше.

— То що, Ліззі, — сказав він якось, — здається, твоя сестра закохалася без взаємності. Перекажи їй мої вітання. Дівчатам подобається часом злегка постраждати — майже так само, як і виходити заміж. Це дає їм поживу для розуму, а крім того, вирізняє серед подруг. Коли ж настане твоя черга, Ліззі? Ти ж не погодишся, аби Джейн бодай у чомусь тебе випередила. Час настав. У Меритоні достатньо офіцерів, аби змусити страждати всіх дівчат нашої країни. Спини свій вибір, скажімо, на Вікгемі. Він чудовий хлопець і може навчити тебе деяких жіночих радощів, на які ти зважаєш значно менше, ніж твої сестри.

— Дякую, сер, але мені цілком вистачає того, що я — наречена смерті. Не кожній так щастить, як Джейн.

— Це теж правда, — погодився містер Беннет. — Але втішно думати, що, хоч би що вас чекало, ви маєте турботливу матінку, яка не дасть вам нічого проґавити.

Розділ 25

ПІСЛЯ ТИЖНЯ, СПОВНЕНОГО любовних зізнань і щасливих сподівань, настала субота, й містерові Коллінзу довелося покинути свою любу Шарлотту. З лонґборнськими родичами він попрощався не менш урочисто, як минулого разу, вкотре побажавши чарівним кузинам здоров’я і щастя та пообіцявши батькові написати подячного листа.

У понеділок місіс Беннет мала радість вітати в своєму домі брата з дружиною, котрі, як і завжди, приїхали до Лонґборна на Різдво. Містер Ґардінер був особою розважливою і поважною та значно перевершував свою сестру як у поведінці, так і в освіченості. Незерфілдське жіноцтво нізащо не повірило б, що чоловік, який живе з торгівлі, до того ж мешкає біля самих складів, може мати таке чудове виховання й бути таким приємним у спілкуванні. Місіс Ґардінер, на кілька років молодша за місіс Беннет, була жінкою милою, кмітливою та елегантною, і всі лонґборнські небоги її обожнювали. Особливо теплі взаємини поєднували її з двома старшими міс Беннет. Вона нерідко заохочувала сестер продовжувати вправляння, коли ті ставали особливо складними, і давала прихисток, коли дівчата вже не витримували насмішок матері з приводу їхньої «дикунської натури».

Одразу по приїзді місіс Ґардінер взялася роздавати господарям подарунки й ділитися міськими новинами. Її розповіді охоплювали багато різних тем — від новинок моди до недавніх перемог над ураженими. А коли з цим було покінчено, вона перебрала на себе менш діяльну роль: тепер була її черга слухати. А вже місіс Беннет мала на що понарікати й поскаржитися, адже від часу їхньої останньої зустрічі вони пережили так багато образ! Двоє її дівчат вже от-от мали вискочити заміж, але всі її сподівання зазнали краху.

— Джейн я не можу дорікнути, — вела вона далі, — адже, якби вона могла, то заарканила б містера Бінґлі. А от Ліззі! О дорога сестричко! Як тяжко думати, що, якби не її зіпсутість, зараз вона вже могла б бути дружиною містера Коллінза! Він запропонував їй руку і серце в оцій-таки кімнаті, а вона йому відмовила. Тож тепер ця леді Лукас видасть свою дочку заміж швидше, аніж я. І лонґборнський маєток зрештою перейде в спадок по чоловічій лінії. Ці Лукаси — такі проворні спритники, ніколи свого не проґавлять. Мені прикро казати про них таке, але, на жаль, це правда.

Місіс Ґардінер, яка вже знала більшість цих новин завдяки листуванню з Джейн та Елізабет, відповіла на сестрині слова дуже коротко й заради своїх небог перевела розмову на інші теми.

Але, опинившись згодом наодинці з Елізабет, вона знову про це згадала.

— Здається, це була й справді чудова партія для Джейн, — сказала вона. — Шкода, що не склалося. Але так нерідко буває. Молодики, як-от цей містер Бінґлі, легко закохуються на кілька тижнів у яку-небудь кралю. Та якщо доля їх розводить, вони так само легко про неї забувають.

— Це по-своєму чудова втіха, — відповіла Елізабет, — але не для нас. Адже не так і часто втручання друзів переконує молодого чоловіка з власними статками більше не згадувати про дівчину, в яку ще кілька днів тому він був до безтями закоханий.

— Що ти маєш на увазі, кажучи «до безтями»?

— Я маю на увазі таку одержимість, яка властива, скажімо, монахам із Гори Дракона. Щоразу, коли вони зустрічалися, було очевидно, що його почуття зміцніли й поглибшали.

— Бідна Джейн! Мені безмежно її шкода, адже з її натурою нелегко буде прийти до тями. Ліпше б це сталося з тобою, Ліззі. Підозрюю, ти в такій ситуації просто розпанахала б цьому Бінґлі черево, а потім задушила б його ж власними кишками. Як гадаєш, ми зможемо переконати її поїхати з нами до міста? Їй би корисно змінити зараз середовище. Ну, а можливість відпочити від дому в такій ситуації буде особливо доречною.

Елізабет ця пропозиція страшенно втішила, і вона не мала сумніву, що сестра погодиться. Адже так давно вона не мала нагоди насолодитися принадами столиці: хоч і оточений мурами та розподілений королівською армією на сектори, Лондон залишався містом, сповненим найрозмаїтіших утіх.

— Сподіваюся, — додала місіс Ґардінер, — вона не передумає через цього юнака. Ми мало де буваємо, тож нема потреби боятися, що вони десь перетнуться. Хіба що він сам схоче її провідати.

— А це вже зовсім неможливо. Зараз Бінґлі — заручник свого друга, а містер Дарсі не дозволить йому їхати до Джейн аж у Шостий східний сектор.

— Тим ліпше. Сподіваюся, вони взагалі не зустрінуться.

Ґардінери залишалися в Лонґборні тиждень. Місіс Беннет так докладно розпланувала відпочинок брата з дружиною, що жодного разу їм не вдалося обідати в родинному колі. Адже навіть коли обід був у Лонґборні, на нього щоразу запрошували когось із офіцерів, у тому числі й містера Вікгема. Прихильні слова Елізабет про нього викликали в місіс Ґардінер підозру, тож вона почала уважніше приглядатися до обох. Їхня взаємна прихильність була достатньо очевидною, щоб злегка стривожити її, і вона вирішила перебалакати з небогою ще до від’їзду з Гартфордширу.

Вікгем для місіс Ґардінер був джерелом однієї приємності, не пов’язаної з його чеснотами. Чи то десять, чи то дванадцять років тому, ще до свого заміжжя, вона проводила чимало часу якраз у тій частині Дербіширу, звідки походив він. Тож у них було чимало спільних знайомих. І хоч після смерті старшого містера Дарсі Вікгем рідко там бував, він усе ж міг поділитися з нею свіжішими відомостями про її колишніх знайомих, аніж ті, які мала вона.

Місіс Ґардінер бачила Пемберлі — родинний маєток Дарсі, — а про старшого містера Дарсі чула лише те, що це був справжній джентльмен і могутній винищувач живих мерців. Ця тема стала невичерпним джерелом для розмов. Дізнавшись про те, як із Вікгемом повівся молодший містер Дарсі, вона спробувала пригадати, чи чула щось про цього джентльмена, і поступово утвердилася в думці, що хтось у її присутності згадував про Фіцвільяма Дарсі як про гордовитого і злого хлопчика.

Розділ 26

СВОЇ ЗАСТЕРЕЖЕННЯ МІСІС ҐАРДІНЕР висловила небозі за першої ж нагоди, коли опинилася з Елізабет наодинці. Відверто поділившись думками, вона додала:

— Ліззі, ти надто розумна, щоб закохатися в когось лише тому, що тебе від цього застерігають. Тож я не боюся говорити відверто. Я просила б тебе бути обережною. Мені нема чим дорікнути Вікгему, адже він винищив безліч зомбі. А якби він ще мав статки, на які заслуговує, то ліпшої партії було б не знайти. Але за тих обставин, які є, ти не можеш давати волю власним фантазіям.

— Мила тітонько, ви така серйозна.

— Так, і сподіваюся, що й ти поставишся до цього не менш серйозно. — Що ж, у такому разі у вас немає підстав хвилюватися. Я подбаю і про себе, і про містера Вікгема. Він не закохається в мене, якщо я зумію цьому завадити.

— Елізабет, ти й далі несерйозна.

— Пробачте, спробую ще раз. Мем, я — жінка-воїн. Я зуміла пережити тридцять шість випробувань Шаоліня і тримала в своїх руках сувої Хань Сян Тянь. Я не шукаю кохання і поки що не закохана в містера Вікгема. Хоч мушу визнати: він найприємніший із-поміж усіх знаних мені чоловіків — і зовні, й за характером, і за вмінням поводитися з вогнепальною зброєю. Але я розумію, як недоречно захоплюватися особою, що перебуває в такому відчайдушному матеріальному становищі. Я не поспішаю робити висновків, що теж йому подобаюся. І коли ми опинимося разом, не сприятиму такому розвиткові подій. Одне слово, зроблю все, що зможу.

— А може, треба ще якось відохотити його від таких частих візитів до Лонґборна? Принаймні не нагадуй матері, аби вона щоразу його запрошувала.

— Ви ж знаєте, як матінка переймається тим, щоб її гості не відчували браку товариства? Але, слово честі, я спробую поводитися якомога обачніше. Сподіваюся, тепер ви задоволені.

Тітка запевнила її, що так і є; подякувавши за дружні поради, Елізабет із нею попрощалася. Це був рідкісний приклад того, як можна когось застерегти, не викликавши при цьому роздратування.

Містер Коллінз повернувся до Гартфордширу невдовзі по тому, як звідти поїхали Ґардінери. Але, оскільки цього разу він спинився в Лукасів, його приїзд уже не так обтяжив місіс Беннет. Час його одруження невпинно наближався, і вона нарешті змирилася з таким розвитком подій та навіть кілька разів ображеним тоном висловила свої великі сподівання на те, що «молодята будуть щасливі». Весілля мало відбутися в четвер, а в середу міс Лукас зробила прощальний візит подрузі. А коли підвелася, щоб уже йти, Елізабет, присоромлена тим, як нелюб’язно та неохоче її мати бажає Шарлотті щастя, відчула, що її переповнюють емоції, і вийшла з кімнати слідом за нею. Коли вони спускалися сходами, Шарлотта сказала:

— Обіцяю писати щоразу, як матиму змогу. І щиро сподіваюся, що й ти писатимеш мені якнайчастіше.

— Можеш на це розраховувати. Сподіваюся, ми будемо часто бачитися в Гартфордширі.

— Навряд чи я зможу найближчим часом поїхати з Кенту. Тож пообіцяй мені, що сама приїдеш до Гансфорда.

Елізабет не могла відмовити подрузі, хоч і не сподівалася великої втіхи від цих гостювань. У Шарлотти вже з’явилися перші ознаки переродження, хоч вона всіляко намагалася їх замаскувати. Однак від навченого ока Еліза-бет не сховалося нічого: шкіра подруги поблідла, а розмовляти їй ставало щораз важче.

— Батько з Марією завітають до мене в березні, — додала Шарлотта. — І сподіваюся, ти теж до них приєднаєшся. Справді, Елізо, на тебе я чекатиму не менше, ніж на них.

Весілля відбулося, і, здавалося, ніхто, крім Елізабет, нічого не запідозрив про стан нареченої. Містер Коллінз здавався щасливішим, аніж завжди, попри те, що під час обіду не раз мусив нагадувати Шарлотті, щоб користа-лася виделкою. Молодята вирушили до Кенту просто з церкви, і, як і завжди в таких випадках, кожен місцевий відчував свій обов’язок щось сказати з цього приводу. Невдовзі Елізабет отримала від подруги листа, і відтоді їхнє листування було таким же частим і незмінним, як і раніше, хоч і без колишньої відвертості. На перші Шарлоттині листи Елізабет чекала з нетерпінням. Їй було цікаво, що подруга розповість про свій новий дім, чи сподобається їй леді Кетрін, а також як триває переродження. Дім, облаштування, сусіди, дороги — все їй подобалося, а ставлення леді Кетрін було справді дружнім і якнайприхильнішим. Так описував Гансфорд містер Коллінз, а Шарлотта лише трохи пом’якшила його враження. Тож Елізабет збагнула, що доведеться чекати власних відвідин, аби дізнатися про решту. Єдиним провісником Шарлоттиної лихої долі був її дедалі нерозбірливіший почерк.

Джейн уже написала сестрі короткого листа, повідомивши, що вони безпечно дісталися Лондона. Елізабет сподівалася, що вже в наступному листі та зможе повідомити щось і про родину Бінґлі.

Нетерпіння, з яким вона очікувала на другий лист сестри, було зрештою винагороджено, як це й буває з кожним нетерпінням. Джейн уже тиждень була в місті, та жодного разу не бачила Керолайн і не мала від неї звістки. Але пояснювала вона це тим, що її лист, написаний іще з Лонґборна, міг загубитися в дорозі.

«Тітка, — писала вона далі, — завтра планує їхати в ту частину міста, і я скористаюся нагодою, щоб завітати в Четвертий центральний сектор».

Наступного разу вона написала сестрі вже після відвідин. Нарешті вони побачилися з міс Бінґлі. «Здається, Керолайн була не в гуморі, — писала Джейн, — але дуже зраділа, побачивши мене, і докоряла, що я не повідомила наперед про свій приїзд до Лондона. Тож я мала рацію: мій останній лист не дійшов. Звісно, я спитала її про брата. В нього все гаразд, але в них із Дарсі так багато справ, що вона його майже не бачить. Я дізналася, що на обід вони чекають міс Дарсі. Хотілося б її побачити. В гостях я пробула недовго, бо Керолайн і місіс Герст мали кудись іти. Маю підстави сподіватися, що невдовзі вони завітають до мене».

Дочитавши листа, Елізабет лише скрушно похитала головою. Джейн була першокласною вбивцею, але в людській натурі не тямила нічогісінько. І справді, її єдиною вадою було надто м’яке серце. Елізабет була певна, що Керолайн Бінґлі не планує розповідати братові про візит Джейн і навіть не скаже, що та гостює в Лондоні. І знову Елізабет подумки втішилася, уявляючи, як криваві потоки з шиї Керолайн заллють її сукню.

Минуло вже чотири тижні, але Джейн — як і передбачала Елізабет — іще нічого про містера Бінґлі не чула. Вона намагалася переконати себе, що її це не засмучує, хоч не могла й далі заплющувати очі на неввічливість міс Бінґлі. Після того, як Джейн щоранку впродовж двох тижнів чекала на неї вдома, Керолайн нарешті завітала, але її візит був таким коротким, а поведінка такою несподіваною, що Джейн більше себе не дурила. Лист, який вона написала сестрі, почасти відображав її почуття.

ЛЮБА МОЯ ЛІЗЗІ,

Впевнена, що ти не тріумфуватимеш, дізнавшись, що була прозорливішою за мене. Погоджуюся, я дуже помилялася щодо ставлення міс Бінґлі. Але, люба сестричко, хоч ця подія і доводить твою рацію, не вважай мене впертою, якщо я і далі наполягатиму на тому, що мої переконання були такими ж правомірними, як і твої підозри. Керолайн лише вчора склала візит у відповідь.

А доти я не отримала від неї жодного листа, навіть записки. Коли вона завітала, було очевидно, що цей візит не приносить їй задоволення. Вона холодно й формально попросила вибачення, що не завітала раніше, ані словом не обмовилася, що хотіла б побачити мене знову, і вся її поведінка була такою незвичною для мене, що, коли вона вийшла, я вже ладна була вирушити за нею слідом і відплатити за все, як ти й радила. Якби я була відповідно вбрана, мабуть, так і сталося б. Про моє перебування в Лондоні її брат нічого не знає — я зрозуміла це з однієї її фрази. Хоч із її слів мені здалося також, що вона намагається переконати себе, ніби він справді прив’язаний до міс Дарсі. Цього я вже не можу збагнути. Якби не моє небажання робити поспішні висновки, то, мабуть, я вимагала б від неї сатисфакції. Але я намагатимусь відсторонитися від цих прикрих думок і зосереджуся лише на тому, що робить мене справді щасливою, — на твоїй любові, а також незмінній доброті наших дорогих дядечка й тітоньки. Нетерпляче очікуватиму на твого листа. Міс Бінґлі сказала щось про те, що він більше не повернеться до Незерфілду й хоче продати дім, але звучало це не надто переконливо. Тож поки нікому про це не кажи. Я страшенно тішуся радісним новинам від наших друзів із Гансфорда. Благаю тебе, провідай їх разом із сером Вільямом та Марією. Не маю сумніву, ти чудово проведеш час.

ТВОЯ ТОЩО

Цей лист засмутив Елізабет. Але її настрій покращав, коли вона подумала, що більше Джейн не морочитимуть голову, тож вона знову зосередиться на тренуваннях. Від містера Бінґлі вона вже нічого не чекала. Їй не хотілося навіть, щоб він знову звернув увагу на сестру, — такою ганебною здавалася його поведінка. А в покарання за це, а також заради Джейн, вона дуже сподівалася, що невдовзі він одружиться з міс Дарсі (адже, судячи з відгуків Вікгема, невдовзі він гірко пошкодує, що так легко забув її сестру).

Приблизно о тій же порі вона отримала листа й від місіс Ґардінер, яка нагадала Елізабет про своє прохання, пов’язане з цим джентльменом, і вимагала новин. Елізабет запевнила її, що прихильність Вікгема до неї стала значно поміркованішою, він більше не приділяє їй особливої уваги й навіть почав залицятися до іншої. Найбільшою принадою молодої панночки, що його зацікавила, був несподівано отриманий маєток у десять тисяч фунтів. Але Елізабет, будучи в цій ситуації менш далекоглядною, ніж у випадку з Шарлоттою, вирішила не дорікати йому через бажання здобути самостійність. Навпаки, вважала вона, не могло бути нічого природнішого. І, припускаючи, що Вікгемові було не так і легко відмовитися від неї, вона з готовністю визнала, що це мудрий і бажаний розвиток подій для них обох. Відтак вона тільки щиро побажала йому щастя.

Повідомивши про це місіс Ґардінер і виклавши всі обставини, вона насамкінець додала: «Зараз, дорога моя тітонько, я впевнена, що ніколи й не була в нього закохана. Адже якби я справді переживала це чисте й піднесене почуття, то зараз би не могла й чути його імені та від усього серця бажала б йому зла. Натомість мої думки повернулися до захисту нашої дорогої Англії, бо ж немає на світі шляхетнішої мети. І, порівняно з цим, почуття однієї панянки здаються чимось геть несуттєвим. Свої таланти й час я маю поставити на службу батьківщині й вірю, що Королівству я більше прислужуся на лінії фронту, ніж біля вівтаря».

Розділ 27

СІЧЕНЬ І ЛЮТИЙ ПРОМИНУЛИ для лонґборнської родини без значних подій і не внесли в її життя жодного розмаїття, крім прогулянок до Меритона (під час яких зомбі тепер траплялися значно рідше, адже настала зима й земля промерзла). В березні Елізабет мала їхати до Гансфорда. Спершу вона не ставилася до цієї ідеї поважно. Але дізнавшись, як Шарлотта з останніх сил намагається зберегти рештки здорового глузду, Елізабет вирішила, що віддасть шану колишній дружбі й востаннє провідає подругу. Вона з подивом з’ясувала, що через відсутність містера Коллінза, а також співчуття до нього її відраза стала менш відчутною. До того ж мандрівка дасть їй змогу бодай коротко побачитися з Джейн. Отож що ближчим ставав день від’їзду, то більше засмутила б її будь-яка затримка. Але, на щастя, перешкод не виникало, й нарешті про все було домовлено. Вона мала супроводити сера Вільяма та його молодшу дочку. План вчасно покращили, внісши в нього ночівлю в Лондоні, й тепер він був таким довершеним, яким тільки може бути план.

Прощання з містером Вікгемом було дуже дружнім, а з його боку навіть більш ніж дружнім. Попри своє нове захоплення, він не забув, що Елізабет першою привернула його увагу, першою його вислухала та поспівчувала, і зрештою була першою, ким він захопився.

ВЕСІЛЛЯ ВІДБУЛОСЯ, І, ЗДАВАЛОСЯ, НІХТО, КРІМ ЕЛІЗАБЕТ, НІЧОГО НЕ ЗАПІДОЗРИВ ПРО СТАН НАРЕЧЕНОЇ

Наступного дня вирушили в дорогу, і супутники в неї були не з тих, хто міг би витіснити з серця приємні роздуми про Вікгема. Сер Вільям Лукас і його дочка Марія (привітне дівча, хоч і таке ж пустоголове та не вправне в бою, як і її батько) не могли сказати нічого, що зацікавило б Елізабет, тож слухала вона їх приблизно з таким самим захопленням, як і гуркіт екіпажа. Їм треба було проїхати лише двадцять чотири милі, й вони виїхали вдосвіта, аби ще до полудня дістатися Шостого східного сектора. Візник, як і завжди під час поїздок до міста, найняв двох озброєних мушкетами юнаків із Меритона, які мали охороняти екіпаж, попри те, що Елізабет їхала у всеозброєнні й була цілковито спроможна захистити їх від будь-яких неприємностей у дорозі.

Десь за три милі до Лондона, коли сер Вільям по другому колу в деталях переповідав, як отримав лицарське звання, екіпаж раптом сіпнувся і зупинився. Це сталося так несподівано, що Марія перелетіла зі свого сидіння на протилежний бік, а відразу за цим пролунали перелякані крики й почувся тріск пороху. Якби не залізні нерви Елізабет, загартовані роками боїв, то, відсмикнувши завісу, вона б не стрималася і перелякано закричала — адже їхній екіпаж зусібіч оточила щонайменше сотня нечестивців. Одного з охоронців уже стягнули з сидіння й дожирали, тоді як візник та другий юнак, поки що живі, незграбно гатили зі своїх рушниць у натовп потвор, а руки мерців без угаву смикали їх за штанини. Елізабет схопила свою «Браун Бесс» і меч-катану, а серові Вільяму та Марії звеліла залишатися на місці.

Ударом ноги вона вивалила двері й вистрибнула на дах екіпажа. Звідти вона могла повною мірою оцінити складність ситуації: тепер було видно, що нечестивців навіть не сотня, а принаймні вдвічі більше. Візника за ногу схопили одразу кілька зомбі, готові от-от вп’ястися зубами в його гомілку. Не бачачи іншого виходу, Елізабет рубонула мечем по стегну чоловіка — відтяла йому ногу, але врятувала життя. Однією рукою вона схопила візника й витягла його на дах екіпажа, де той знепритомнів через кровотечу зі свіжої рани. На жаль, ці дії завадили їй врятувати другого юнака, якого зомбі таки стягнули з сидіння. Він верещав, а потвориська повалили його на землю й взялися виривати нутрощі з іще живого тіла й тут-таки їх поїдати. Далі зомбі звернули увагу на переляканих коней. Елізабет знала: якщо коні стануть жертвами пекельних слуг, то її, як і решту, чекатиме лише повільна смерть. Тож вона високо підстрибнула і в польоті стала палити з мушкета. Кулі прошили голови одразу кільком нечестивим. Вона приземлилася біля коня і мечем рубонула найближчих нападників. Її рухи були сповнені грації Афродіти й нещадності Ірода.

Її ноги, зап’ястя й клинок мигтіли надто швидко для зграї незграб, тож вони почали відступати. Вловивши вдалий момент, Елізабет запхала катану в піхви, вистрибнула на місце візника й схопила віжки. Зомбі вже почали перегруповуватися, коли вона ляснула батогом і погнала коней вперед. Ті мчали дорогою на доволі загрозливій швидкості, аж доки вона впевнилася, що небезпека позаду.

Невдовзі вони вже наблизилися до південного боку Лондонського муру. І хоч Елізабет одного разу гуляла Великою китайською стіною, вона щоразу вражено затамовувала подих, опиняючись перед Великою британською. Сам по собі кожен окремий сектор не справляв особливого враження. Стіна й за висотою, й за виглядом нагадувала мури давніших фортець, оздоблених вузькими вежами та бійницями. Але вся разом Стіна була такою масивною, що підважувала звичні уявлення про те, на що здатні людські руки. Елізабет зупинила екіпаж біля південної сторожової вежі. Понад десяток карет і екіпажів чекали попереду, доки вартові перевірять їх на контрабанду й переконаються, що ні в кого з пасажирів немає симптомів загадкової моровиці. Сер Вільям вистромив голову з вікна, щоб повідомити Елізабет, що візник віддав Богові душу, і спитав, чи можуть вони залишити його тіло на узбіччі.

Коли вони під’їхали до будинку Ґардінерів, Джейн сиділа у вітальні й крізь вікно спостерігала за їхнім приїздом. Тож коли вони зайшли досередини, вона вже чекала на них при вході, здивована тим, що Елізабет зайняла місце візника. Настрій Елізабет одразу ж покращав, коли вона побачила сестру, — та мала такий же здоровий і квітучий вигляд, як і завше. Вона спішно виклала всі деталі їхньої невдалої мандрівки й попросила більше не повертатися до цієї теми. Додала лише, що ніколи раніше не бачила такого величезного скупчення нечестивих в одному місці, й дивувалася, чого це всі вони вирішили напасти на один екіпаж. День проминув приємно: зранку вони залагоджували різні домашні справи й ходили по крамницях, а ввечері побували в театрі.

Там Елізабет сіла біля тітки. Насамперед вони завели розмову про її сестру, й Елізабет радше засмутилась, аніж здивувалася, почувши у відповідь на свої розпитування, що, хоч Джейн і намагалася не занепадати духом, час від часу вона все ж дуже сумувала. Та варто було сподіватися, що ці напади смутку не триватимуть довго. Також тітка переповіла їй усі подробиці візиту міс Бінґлі в Шостий східний сектор і переказала свої розмови з Джейн, які доводили, що сестра не має надалі намірів підтримувати це знайомство.

Потому місіс Ґардінер взялася добродушно кепкувати над своєю небогою через Вікгемову зраду й похвалила її за витримку.

— Люба моя Елізабет, — додала вона, — яка з себе ця дівчина, новий об’єкт його захоплення? Прикро було би вважати нашого друга меркантильним.

— Але, дорога моя тітонько, яка різниця між розрахунком і розважливістю, коли йдеться про шлюбні справи? Минулого Різдва ви боялися, щоб він не одружився зі мною, бо це було б нерозважливо з мого боку; а тепер, коли він звернув увагу на дівчину з маєтком у десять тисяч фунтів, ви вважаєте його меркантильним.

— Якщо ти розповіси мені, що це за дівчина, я знатиму, що думати.

— Мені вона здалася дуже доброю. Нічого поганого про неї я сказати не можу.

Перед тим, як п’єса завершилася, Елізабет встигли ощасливити й несподіваним запрошенням: тітка з дядьком пропонували їй приєднатися до них під час літньої мандрівки.

— Ми ще не вирішили, як далеко поїдемо, — сказала місіс Ґардінер, — але, може, доберемося й до Озерного краю.

Жоден задум не міг потішити Елізабет більше. Вона прийняла його охоче й зі щирою вдячністю.

— Тітонько, дорога моя тітонько! — захоплено вигукнула вона. — Яка ж це радісна, яка чудова новина! Ви вдихнули в мене нове життя й свіжі сили. Прощавайте, розчарування й смуток! Чого варті чоловіки супроти гір і скель? О, які чудові вправляння чекають мене на вершинах гір! Скількох оленів ми покладемо лише завдяки своїм кинджалам і прудким ногам! О, як ми потішимо Будду, єднаючись із землею!

Розділ 28

УСЕ, ЩО ЕЛІЗАБЕТ бачила дорогою наступного дня, здавалося їй свіжим і цікавим. Із новим візником і подвійною кількістю охоронців, озброєних мушкетами, вони швидко рухалися до Гансфорда. На щастя, цього разу мандрівка була спокійною, а під’їжджаючи до місця, вони почали видивлятися дім священика, шукаючи його за кожним новим поворотом. Вони проїхали повз огорожу Розінґз-Парку. Елізабет посміхнулася, пригадавши все, що чула про його господарів.

Нарешті з’явився і дім містера Коллінза. Сад, який спускався до дороги, дім посеред саду, зелений парканчик, лавровий живопліт — усе свідчило про те, що вони на місці. Елізабет одразу розпружилася, адже в Гансфорді про зомбі не чули вже чимало років. Багато хто пояснював це присутністю леді Кетрін — мовляв, така могутня ця жінка-воїн, що уражені не наважуються навіть наближатися до її дому.

Містер Коллінз і Шарлотта з’явилися біля дверей, а екіпаж зупинився коло невеличких воріт, від яких до дому простяглася посипана гравієм доріжка. Всі закивали головами й заусміхалися, а мандрівники, вийшовши з екіпажа, задоволено розглядали одне одного. Та, вітаючись із місіс Коллінз, Елізабет вельми засмутилася через її вигляд. Вона не бачила Шарлотти вже кілька місяців, і цей час не пішов їй на користь: шкіра подруги посіріла, її вкривали численні виразки, а мовлення стало жахливо нерозбірливим. Те, що ніхто цього не помітив, Елізабет могла пояснити лише їхньою тупістю — особливо ж це стосувалося містера Коллінза, котрий, без сумніву, гадки не мав, що дружина вже на три чверті мертва.

Їх провели в дім. І, щойно вони опинились у вітальні, містер Коллінз удруге привітав гостей, красномовно запрошуючи до своєї скромної оселі й вторуючи дружині, яка перед тим пропонувала гостям відпочити й підживитися.

Елізабет була готова побачити кузена в усій його пишноті, і їй навіть здавалося, що, вказуючи гостям на розміри приміщення, вигляд із вікон і умеблювання, він звертався насамперед до неї, ніби хотів підкреслити, що вона втратила, відмовившись стати його дружиною. Але, хоч усе здавалося затишним і охайним, вона не віддячила кузенові навіть єдиним захопленим зітханням. Просидівши достатньо довго, щоб позахоплюватися кожним предметом умеблювання в кімнаті, вони на запрошення містера Коллінза нарешті пішли прогулятися садом. Робота в саду була однією з улюблених розваг господаря, й Елізабет захоплено спостерігала, як Шарлотта намагається переконати товариство в користі фізичної праці. Хоч розібрати, що вона каже, було доволі непросто.

Після саду містер Коллінз хотів прогулятися з гостями й довкола своїх двох лук, але леді, чиє взуття не пасувало для прогулянок підмерзлою землею, повернули назад. Тож, поки сер Вільям гуляв із містером Коллінзом, Шарлотта показала сестрі й подрузі будинок. Він був невеличкий, але добре облаштова-ний і зручний. І хоч Елізабет раділа, бачачи, як затишно живе її подруга, тінь смутку все ж лежала на її думках, адже вона розуміла, що недовго Шарлотті насолоджуватися щастям.

Вона вже дізналася, що леді Кетрін досі тут. Удруге про це сказали під час обіду, коли містер Коллінз, приєднавшись до них, зауважив:

— Так, міс Елізабет, вам випаде честь побачити леді Кетрін де Бурґ у найближчу неділю в церкві. Гадаю, нема потреби казати, який захват вона у вас викличе. Її ставлення до моєї любої Шарлотти вражає своєю люб’язністю. В Розінґзі ми обідаємо двічі на тиждень, і нас ніколи не відпускають додому пішки. Карета її ясновельможності щоразу до наших послуг. І маю сказати, це лише одна з її карет, бо загалом їх у неї декілька.

— Веді Кефрін дуфе повафна... розвафлива дама, — проплямкала Шарлотта, — а такоф дуфе увафна суфідка.

— Саме так, моя люба, саме це я завжди й кажу. Вона — з тих дам, до яких і найвища повага не буде надмірною.

Оскільки весь обід проходив у такій-от манері, Елізабет знову і знову звертала погляд на Шарлотту, котра схилилася над своєю тарілкою, а ложкою намагалася загрібати гусятину з підливою і пхати її кудись у напрямку рота, хоч і не надто успішно. Поки вона отак мучилася, одна з виразок у неї під оком лопнула і потічок кривавого гною ринув щокою до рота. Здавалося, новий присмак потішив Шарлотту, бо вона стала черпати ложкою ще частіше. Та Елізабет не стрималася й делікатно виблювала в носову хустинку.

Решту вечора розмови точилися довкола новин із Гартфордширу та переповідань того, про що вже йшлося в листах. Залишившись наодинці в кімнаті, Елізабет думала про те, як же погіршав стан Шарлотти і як могло статися, що ніхто — навіть леді Кетрін, яка начебто була однією з найгрізніших войовниць і винищувачок зомбі, — цього не помітив.

Десь опівдні наступного дня, коли Елізабет перевдягалася на прогулянку, несподіваний шум знизу, здавалося, наполохав увесь дім. Вона почула, як хтось ошаліло біжить сходами нагору й голосно гукає її на ім’я. Елізабет схопила катану, відчинила двері й побачила на сходах Марію, котра випалила:

— Дорога Елізо! Благаю тебе, біжи в їдальню! Тобі треба дещо побачити! Більше я нічого не скажу. Але спускайся просто зараз.

Більше Марія не додала нічого, тож обидві збігли додолу, щоб подивитися на те небачене диво крізь вікна, які виходили на дорогу. З’ясувалося, що це дві леді, чия карета зупинилася коло садових воріт.

— І це все? — вигукнула Елізабет. — Я вже думала, що тут із десяток нечестивих. А це всього-на-всього леді Кетрін із донькою.

— Та ти що, — вражено дорікнула їй за помилку Марія, — це не леді Кетрін. Старша пані — це місіс Дженкінсон, яка мешкає з ними. А друга леді — міс де Бурґ. Тільки поглянь на неї! Хто б міг подумати, що вона така худенька й крихітна?

— Страшенно неввічливо з її боку тримати Шарлотту надворі на такому вітрі. Чому вона не зайде досередини?

— О, Шарлотта каже, що вона майже ніколи не заходить. А якщо й заходить, то це величезна послуга з її боку.

— Мені вона подобається, — сказала Елізабет, подумавши про своє. — На вигляд вона хвороблива і сердита. Так, вона дуже пасуватиме містерові Дарсі. Вона стане для нього прекрасною дружиною.

Містер Коллінз і Шарлотта стояли коло воріт, розмовляючи з обома леді. А сер Вільям потішав Елізабет тим, що спинився в дверях, уважно споглядаючи велич, що відкривалася його очам, і безперестанку кланявся, коли міс де Бурґ зиркала в його бік.

Нарешті все було сказано, і леді поїхали собі далі, а господарі повернулися в дім. Містер Коллінз, побачивши дівчат, привітав їх із нечуваним щастям: як він повідомив, наступного дня все товариство чекають на обід у Розінґзі. Захват так переповнював Шарлотту, що вона тут-таки кинулася на землю й стала жменями пхати до рота хрустке осіннє листя.

Розділ 29

— ДІЗНАЮСЯ, — СКАЗАВ МІСТЕР КОЛЛІНЗ, — мене б не здивувало, якби її ясновельможність запросила нас у неділю на вечірнє чаювання в Розінґз. Знаючи, яка вона люб’язна, я навіть сподівався, що саме так і станеться. Але хто міг передбачити аж таку ласку? Хто міг уявити, що нас запросять на обід одразу ж після вашого приїзду?

— А мене це не так вразило, — озвався сер Вільям, — адже про її небувалу вправність у бойових мистецтвах, як і про її бездоганне виховання, знають при всіх європейських дворах.

Цілий день і наступний ранок усі тільки й говорили про візит у Розінґз. Містер Коллінз докладно інструктував гостей з приводу того, що їх чекає, щоб вигляд кімнат, численність прислуги, особиста охорона з двадцяти п’яти ніндзя і розкішний обід не приголомшили їх остаточно.

Коли дами вже йшли перевдягатися, він звернувся до Елізабет:

— Дорога кузино, не почувайтеся незручно через своє вбрання. Леді Кетрін не чекає від нас такої ж вишуканості в одязі, якої вимагає від себе та доньки. Я порадив би вам лише вбрати найпристойнішу з ваших суконь — більшого й не треба. Леді Кетрін не подумає про вас гірше через те, що ви будете вбрані по-простому, як, зрештою, і через те, що в бою її вміння значно перевершують ваші.

Елізабет аж кулаки від образи стисла, але, згадавши про свою на три чверті мертву подругу, замовкла й не вихопила меча.

Поки вони вдягалися, він двічі, а то й тричі підходив до кожних дверей і радив їм поквапитися, адже леді Кетрін страшенно не любить, коли хтось спізнюється на обід.

Оскільки погода була чудова, вони з приємністю прогулялися півмилі парком.

Коли вже вони піднімалися сходами в хол, тривога Марії щомиті зростала і навіть сер Вільям мав не надто впевнений вигляд. Елізабет же неспокою не відчувала, хоч перед тим її невтомно частували історіями про здобутки леді Кетрін іще відтоді, як вона дитиною вперше взяла до рук кинджал. Свідчення шляхетства й розкошів вона готова була споглядати без особливого трепету, але те, що вона побачить жінку, котра винищила дев’яносто живих мерців за допомогою самого лише розмоклого під дощем конверта, таки викликало в неї певний острах.

Услід за слугами вони проминули передпокій і пройшли в кімнату, де вже сиділи леді Кетрін, її дочка та місіс Дженкінсон. Її ясновельможність була така ласкава, що підвелася гостям назустріч. А оскільки місіс Коллінз домовилася з чоловіком, що саме вона представлятиме гостей, не обійшлося без труднощів, адже Шарлотті коштувало величезних зусиль, аби її слова могли розібрати.

І хоч сер Вільям бував навіть у Сейнт-Джеймсі, пишнота цього маєтку так його приголомшила, що він зміг лише низько вклонитися, після чого мовчки сів на призначене йому місце. Його ж донька, від переляку мало не зомлівши, сіла на краєчок свого стільця й не сміла підвести очей. Натомість Елізабет почувалася вельми впевнено, тож спокійно розглядала трьох леді перед собою. Леді Кетрін виявилася високою і огрядною жінкою з різкими рисами обличчя, яке могло таїти в собі ознаки колишньої вроди. Колись вона мала довершені форми, але з віком роздобріла. Втім, її погляд виявився таким же пронизливим, як його й описували. Це був погляд жінки, чиїми руками Бог вершив свої гнівні діяння. Елізабет стало цікаво, чи вдалося цим славетним рукам зберегти свою майстерність.

Роздивившись матір, у зовнішності й манерах якої вона помітила певну схожість із містером Дарсі, вона перевела погляд на дочку й зрозуміла, чому Марія так здивувалася її худині та низькому зросту. Ані в поставі, ані в обличчях обох дам вона не бачила подібності. Міс де Бурґ була блідою і хворобливою на вигляд, а риси її обличчя, хоч і не простакуваті, все ж здавалися цілком звичайними. Вона майже не розмовляла, лише час від часу упівголоса зверталася до місіс Дженкінсон. У зовнішності ж третьої дами не було геть нічого особливого, а всю увагу вона зосередила на міс де Бурґ, дослухаючись до кожного її слова.

Просидівши так декілька хвилин, вони, за порадою господині, підійшли до вікна, щоб помилуватися краєвидами. Містер Коллінз узявся перелічувати всі принади за вікном, а леді Кетрін люб’язно повідомила, що особливо чарівні краєвиди відкриваються звідси влітку.

Обід був надзвичайно вишуканим, з усією тією прислугою та сервіруванням, які й обіцяв містер Коллінз. Як і передбачав, він зайняв місце з протилежного краю столу (так бажала її ясновельможність), але вигляд при цьому мав такий, ніби йому випала найвища в світі честь. Бесіда за столом так і не зав’язалася. Елізабет радо підтримала б розмову, але її посадили між Шарлоттою і міс де Бурґ: першій доводилося раз у раз нагадувати, щоб не забувала скористатися срібними ножем і виделкою, а друга за весь час і рота не розкрила.

Коли дами повернулися у вітальню, їм залишилося тільки слухати розповіді леді Кетрін про те, як вона намагається винайти сироватку, що вповільнила б — або й спинила б — розвиток загадкової моровиці. Елізабет щиро здивувалася, дізнавшись, що її ясновельможність переймається такими речами, адже спроби знайти ліки від дивної недуги давно вважалися прихистком найнаївніших диваків. Найсвітліші голови Англії присвятили цій непростій справі цілі п’ятдесят п’ять років.

Потім леді Кетрін взялася безцеремонно й докладно випитувати Шарлотту про її домашні клопоти й давала численні поради, як усе повирішувати, а після цього ще й взялася радити, як вести господарство в такій невеличкій родині. Елізабет помітила, що жодна дрібниця не проходила повз увагу леді Кетрін, якщо це давало їй змогу нав’язати свою думку іншим. У перервах між спілкуванням із місіс Коллінз вона засипала запитаннями Марію та Елізабет, але особливо — другу з них, бо про неї вона знала найменше.

— Містер Коллінз розповідав, що ви, міс Беннет, володієте бойовими мистецтвами.

— Так, хоч моя майстерність і наполовину не дорівняється до вашої, ваша ясновельможносте.

— О, в такому разі я хотіла б якось подивитися на ваш поєдинок із кимось зі своїх ніндзя. А ваші сестри теж пройшли вишкіл?

— Так.

— І, мабуть, ви проходили науку в Японії?

— Ні, ваша ясновельможносте, в Китаї.

— У Китаї? І що, тамтешні монахи досі спродують своє незграбне кунґ-фу англійцям? Підозрюю, ви маєте на увазі Шаолінь.

— Так, ваша ясновельможносте. Під наставництвом учителя Ліу.

— Що ж, підозрюю, у вас не було інших можливостей. Якби ваш батько був заможнішим, вас напевно відвезли б до Кіото.

— Матінка, мабуть, не була б проти, а от батько — навряд. Адже він ненавидить Японію.

— Ваші ніндзя вас покинули?

— Ми ніколи й не мали своїх ніндзя.

— Не мали? Хіба це можливо? Виховати п’ятьох дочок без жодного ніндзя? Вперше про таке чую! Ваша матінка, мабуть, гарувала, не покладаючи рук, аби вас захистити.

Елізабет ледве стрималася, щоб не посміхнутися, запевняючи леді Ке-трін, що все було не зовсім так.

— Але хто тоді захищав вас під час першої битви? Без ніндзя ви, певно, опинилися в жалюгідному становищі.

— Порівняно з іншими родинами, мабуть, так. Але ми так бажали перемогти й були такі віддані одна одній, що без труднощів поборювали

— Якби я знала вашу матінку, то наполегливо радила б їй найняти ватагу ніндзя. Я завжди кажу, що без наполегливих і постійних вправлянь освіта нічого не варта. Якби ж моя дочка мала міцнішу статуру, я б уже в чотири роки відправила її в найкращі додзьо Японії. А хтось із ваших молодших сестер буває у вищому товаристві?

— Так, мем, усі.

— Усі? Як, усі п’ятеро водночас? Дуже дивно! А ви лише друга за віком. Тобто молодші бувають у товаристві, коли старші ще не вийшли заміж? Але ж, мабуть, ваші молодші сестри зовсім юні?

— О, так, наймолодшій ще немає шістнадцяти. Можливо, вона й справді надто юна, щоб бувати в товаристві. Але, правду кажучи, мем, молодшим іноді буває сутужно, якщо доводиться уникати товариства й розваг, оскільки старші не змогли чи не побажали рано вийти заміж. Молодша дитина має таке ж право насолоджуватися юністю, як і старша. А уникати радостей життя через таку причину? Не певна, що це сприятиме сестринській любові чи витонченому мисленню.

— Слово честі, — зауважила її ясновельможність, — ваші судження занадто рішучі як на таку юну особу. Скажіть, скільки вам років?

— Беручи до уваги, що три молодші сестри вже зовсім дорослі, — усміхнувшись, відповіла Елізабет, — ваша ясновельможність навряд чи сподівається, що я зізнаюся.

Леді Кетрін, здавалося, була вражена тим, що не отримала прямої відповіді. Елізабет запідозрила, що вона — перша особа, яка наважилася жартом відповісти на таке величне нахабство.

— Вам не може бути більше двадцяти, тож у вас напевно немає підстав приховувати свій вік.

— Мені вже навіть не двадцять один.

Коли до них приєдналися джентльмени, а чаювання скінчилося, розклали гральні столики. Леді Кетрін, сер Вільям, містер і місіс Коллінз сіли за «Домовину — гробівець», а міс де Бурґ забажала зіграти у «Відшмагай вікарія», тож Елізабет і Марії випала честь приєднатися до неї та місіс Дженкінсон. За їхнім столом було немилосердно нудно. Не було сказано жодного слова, яке б не стосувалося гри, за винятком тих випадків, коли місіс Дженкінсон турбувалася, чи не гаряче, чи не холодно, чи не занадто світло або, навпаки, темно міс де Бурґ. За іншим столом було значно жвавіше. Говорила переважно леді Кетрін: вона звертала увагу на помилки інших або ж пригадувала якусь історійку з власного життя. Містер Коллінз був перейнятий тим, щоб погоджуватися з кожним її словом, дякував за кожен порожній склеп, котрий вигравав, і просив вибачення, коли йому здавалося, що виграв забагато.

Після того, як третє горня чаю витекло їй на сукню, Шарлотта підвелася і, перепросивши, схопилася за живіт та зі спотвореним від болю обличчям проказала:

— Пфобафте, вафа вельмофносте.

Леді Кетрін не зволила відповісти, а містер Коллінз із сером Вільямом так занурилися в гру, що й не помітили того, що сталося.

Елізабет дивилася, як Шарлотта, зігнувшись, зашкутильгала в найдальший кут кімнати, де припідняла сукню і вже присіла навпочіпки. Елізабет одразу ж вибачилася, підвелася й, намагаючись не привертати уваги, взяла Шарлотту попід лікоть і повела її в туалет. Там вона стала свідком того, як наступні чверть години її уражена подруга мучилася від такого тяжкого нападу хвороби, що правила пристойності не дозволяють описувати його на сторінках цієї книжки.

Столики невдовзі зібрали, місіс Коллінз запропонували екіпаж, і, погодившись, вона одразу попросила його подати. Товариство зібралося біля каміна, щоб послухати, яку погоду леді Кетрін пророкує їм на завтра. Її розповіді урвало прибуття екіпажа. І після безлічі слів подяки з боку містера Коллінза й не меншої кількості поклонів від сера Вільяма вони рушили додому. А щойно виїхали за ворота, кузен запитав у Елізабет, яке враження в неї склалося про все побачене в Розінґзі, і заради Шарлотти та висловилася про все значно прихильніше, аніж думала насправді. «Леді Кетрін Велика» стала для неї суцільним розчаруванням, і Елізабет не могла їй пробачити випадів супроти її храму та вчителя.

Розділ 30

СЕР ВІЛЬЯМ ПРОБУВ у Гансфорді лише тиждень, але й цього було досить, аби впевнитися, що дочка чудово облаштувалася. Ранками містер Коллінз возив його своєю двоколісною бідкою, показуючи околиці. А після його від’їзду сімейство повернулося до звичних справ.

Час від часу сама леді Кетрін вшановувала їх своїм візитом. І під час таких відвідин ніщо не оминало її уваги. Вона втручалася в їхні справи, роздивлялася вишивки дам і радила переробити все по-своєму, знаходила вади в умеблюванні й дорікала прислузі за недбальство. А якщо вже погоджувалася розділити з господарями трапезу, то хіба для того, щоб звернути увагу місіс Коллінз, що, як на таку родину, вона, мовляв, подає на стіл забагато м’яса.

Невдовзі Елізабет помітила, що ця поважна леді хоч більше й не долучалася до захисту батьківщини, але в справи своєї парафії втручалася щонайактивніше, і містер Коллінз переповідав їй усі, навіть найдрібніші, парафіяльні клопоти. І якщо хтось із селян виявляв невдоволення, не бажав домовлятися чи, скажімо, був надто бідним, вона одразу ж вирушала в село, щоб спробувати все залагодити; а якщо нічого не вдавалося, її всемогутній меч узгоджував усі розбіжності замість неї.

Така розвага, як обід у Розінґзі, повторювалася десь двічі на тиждень. І, за винятком того, що тепер із ними не було сера Вільяма і, відповідно, вечорами розкладали лише один гральний столик, кожен наступний візит мало відрізнявся від першого. Одного разу Елізабет попросили розважити товариство й зійтися в поєдинку з ніндзя її ясновельможності.

Цей показовий бій відбувся у величезному додзьо, який на замовлення леді Кетрін, розібравши по цеглинках, притягнули на своїх горбах селяни з Кіото. Ніндзя були в традиційному чорному вбранні, масках і черевиках табі. Елізабет вбрала свою тренувальну сукню й озброїлася вірною катаною.

Щойно леді Кетрін подала сигнал до початку бою, Елізабет, демонструючи супротивникові зневагу, зав’язала очі.

— Дорога дівчинко, — сказала її ясновельможність, — раджу вам поставитися до цього поєдинку серйозно. Мої ніндзя не знають милосердя.

— Як і я, ваша ясновельможносте.

— Міс Беннет, нагадую вам, що ваш бойовий вишкіл бажає кращого, адже вчилися ви під наставництвом китайського монаха. Натомість мої ніндзя вправлялися в найкращих додзьо Японії.

— Якщо мої бойові навики й справді такі скромні, то вашій ясновельможності не доведеться спостерігати за ними надто довго.

Елізабет зайняла бойову позу, а леді Кетрін, збагнувши, що нізащо не зможе переконати цю вперту й дивакувату дівчину, клацнула пальцями. Перший ніндзя витягнув меч і видав грізний бойовий клич, рушивши просто на Елізабет. Коли лезо його меча було вже за кілька дюймів від її горла, вона відступила вбік і катаною розпорола супротивникові живіт. Ніндзя впав на підлогу. Його нутрощі випадали з тіла швидше, аніж він встигав запихати їх досередини. Елізабет сховала меч і, уклякнувши, задушила воїна його ж товстою кишкою.

Леді Кетрін клацнула пальцями вдруге, і наперед вийшов наступний ніндзя: цей, просуваючись уперед, метав сюрикени. Елізабет вихопила катану й відбила нею перші три зірочки. Четверту ж вона перехопила в польоті й метнула в її власника, поранивши його в стегно. Ніндзя верескнув і прикрив рану обома руками. Тієї ж миті Елізабет махнула мечем і відрубала воїнові не лише руки, а й ногу, яку вони так міцно стискали. Ніндзя впав на підлогу, а вже наступної миті дівчина відтяла йому голову.

Хоч і розчарована таким початком, леді Кетрін покладала найбільші сподівання на свого третього, й останнього, ніндзя — найсмертоноснішого з-поміж усіх. Але не встигла вона клацнути пальцями втретє, як Елізабет запустила свій меч. Той, пролетівши в протилежний кінець додзьо, простромив груди ніндзя і пришпилив його до дерев’яної колони. Елізабет зняла пов’язку й підійшла до супротивника. Той тримався за руків’я меча, що стирчало йому з грудей, і хапав ротом повітря. Вона завдала йому потужного удару кулаком, що проломив нещасному грудну клітку, після чого витягла руку з нутра: на долоні лежало все ще живе серце. Всі, крім леді Кетрін, з огидою відвернулися. Елізабет же відкусила шматочок серця, і кров, тоненькою цівкою потікши підборіддям, забризкала її тренувальну сукню.

— Цікаво, — сказала Елізабет, усе ще жуючи. — Я куштувала чимало сердець, але дозволю собі зауважити, що японські особливо ніжні на смак.

Її ясновельможність покинула додзьо, навіть не привітавши Елізабет із перемогою.

Якихось інших розваг у них майже не було, адже спосіб життя більшості сусідів перевершував можливості Коллінзів. Але це не засмучувало Елізабет, і загалом вона вельми приємно проводила час: попри півгодинні обтяжливі розмови з Шарлоттою, зрозуміти яку ставало дедалі важче, погода, як на цю пору року, була пречудова, тож вона насолоджувалася довгими прогулянками. Найулюбленіший її шлях пролягав через невеликий гайок, що тулився до парку. В цьому гайку вона відшукала затишну стежину, про яку, здавалося, ніхто, крім неї, не знав. Там вона почувалася захищеною від допитливих очей леді Кетрін.

У такому спокої проминули перші два тижні гостювань. Наближався Великдень, і за тиждень до цього в Розінґзі побільшало мешканців, що для такого невеликого товариства стало важливою подією. Невдовзі після прибуття Елізабет дізналася, що найближчим часом має приїхати і містер Дарсі. І хоч його товариство було для неї менш приємним, ніж будь-чиє, та все ж воно обіцяло урізноманітнити їхні візити в Розінґз. Адже тепер вона зможе втішатися бодай думкою про марні сердечні сподівання міс Бінґлі й стежити за тим, як Дарсі поводиться зі своєю кузиною, яку йому, вочевидь, призначила в дружини леді Кетрін. Про близький приїзд небожа її ясновельможність згадувала вельми прихильно, а про нього самого відгукувалася тільки захоплено і, здавалося, мало не розсердилася, дізнавшись, що міс Лукас і міс Беннет уже не раз із ним зустрічалися.

«ДОРОГА ДІВЧИНКО, — СКАЗАЛА ЇЇ ЯСНОВЕЛЬМОЖНІСТЬ, — РАДЖУ ВАМ ПОСТАВИТИСЯ ДО ЦЬОГО ПОЄДИНКУ СЕРЙОЗНО. МОЇ НІНДЗЯ НЕ ЗНАЮТЬ МИЛОСЕРДЯ»

Про прибуття містера Дарсі в домі священика почули відразу, адже містер Коллінз увесь ранок прогулювався стежкою, з якої було видно в’їзд до Гансфорда, аби першим усе помітити. І, вклонившись кареті, він поспішив додому з великою новиною. Наступного ж ранку він швиденько вирушив у Розінґз, щоб засвідчити прибулому свою пошану. Як з’ясувалося, небожів леді Кетрін було аж двоє, адже містер Дарсі привіз із собою полковника Фіцві-льяма, молодшого сина їхнього дядька. На превелике здивування всього товариства, додому містер Коллінз повернувся в супроводі обох джентльменів. Шарлотта побачила їх із вікна, коли вони переходили дорогу, й, кинувшись до вітальні, повідомила дівчатам про честь, яка їм випала, додавши при цьому:

— Така уфага — фе тфоя вафлуга, Евізо. Міфтер Давфі не пийфов би фюди зафади мене.

Не встигла ще Елізабет відхреститися від такого компліменту, як дзвінок уже повідомив про прихід гостей. І одразу ж троє чоловіків увійшли до вітальні. Полковникові Фіцвільяму, котрий ішов попереду, було близько тридцяти. Вродливим він не був, але зовнішність і манери виказували в ньому правдивого джентльмена. Містер Дарсі виглядав і поводився достеменно так, як і в Гарт-фордширі: стримано привітався з місіс Коллінз, і хоч якими були його почуття до її подруги, зустрів її погляд із не меншою витримкою. Елізабет ледь помітно вклонилася йому у відповідь, не промовивши ані слова.

З легкістю, властивою для осіб шляхетного виховання, полковник Фіцвільям розпочав розмову і миттєво прихилив до себе присутніх. Натомість його кузен, у кількох словах похваливши дім і сад місіс Коллінз, одразу ж сів збоку й замовк. Але, зрештою, зібравши докупи всю свою люб’язність, він зволив звернутися до міс Елізабет і поцікавився здоров’ям її рідних. Вона відповіла йому так, як зазвичай відповідають на такі запитання, й після короткої паузи додала:

— Моя найстарша сестра вже три місяці в Лондоні. Ви жодного разу її не бачили?

Вона чудово знала, що відповідь буде заперечною. Але їй хотілося поглянути, чи не викаже він раптом, що йому відомі всі перипетії взаємин між родиною Бінґлі та Джейн. І хоч на мить їй здалося, що його повіка здригнулася, він відповів, що не мав радості бачити міс Беннет у місті. Надалі вони до цієї теми не поверталися, а невдовзі джентльмени пішли геть.

Розділ 31

МАНЕРИ ПОЛКОВНИКА ФІЦВІЛЬЯМА неабияк потішили всіх мешканців Гансфорда, а дами відчули, що відтепер їхні візити в Розінґз стануть значно приємнішими. Та минуло ще кілька днів перед тим, як їх знову запросили. Тепер, коли в домі були гості, їхнє товариство стало зайвим. І лише на Великдень, аж через тиждень після прибуття полковника, їм виявили таку честь — при виході з церкви леді Кетрін запросила їх на вечір.

Звісно, запрошення було прийнято, і в умовлений час вони зайшли до вітальні в Розінґзі. Господиня люб’язно їх привітала, але було відчутно, що цього разу вона не чекала їх так нетерпляче, як тоді, коли не могла розраховувати на інших гостей.

Полковник Фіцвільям, здавалося, щиро зрадів їхньому візиту, адже це була хоч якась нагода розважитися в Розінґзі. До того ж його зацікавила чарівна подруга місіс Коллінз. Він підсів до неї і став натхненно розповідати про бої в Манчестері, дивовижні переваги нової механічної зброї, а також свої улюблені методи винищення нещасних уражених. Іще ніхто так не розважав її в цій кімнаті. І вони спілкувалися так жваво й захоплено, аж це привернуло увагу леді Кетрін, а також містера Дарсі. Останній знову і знову допитливо позирав у їхній бік. А леді Кетрін, яка теж відчула до них цікавість, не стала цього приховувати і вже за якийсь час втрутилася в їхню розмову:

— Фіцвільяме, що це ти розповідаєш? Про що ви розмовляєте? І що ти кажеш міс Беннет? Я теж хочу чути.

— Ми розмовляємо про бойові мистецтва, мем, — відповів той, коли уникати відповіді стало неможливо.

— Про бойові мистецтва? В такому разі, будь ласкавий, говори голосніше. Адже ця тема особливо мені приємна. І якщо ви розмовляєте про бойові мистецтва, я теж хочу долучитися до цієї бесіди. Бо ж мало хто в Англії дістає більшу втіху від боїв чи має більший до них хист. А якби здоров’я Енн було міцнішим, то я впевнена, що з неї вийшла б не менш могутня винищувачка зомбі, аніж я. А як бойові успіхи Джорджіани, Дарсі?

Містер Дарсі дуже схвально відгукнувся про здобутки сестри в опануванні меча, «Браун Бесс» і в рукопашних боях.

— Дуже рада чути про її поступ, — відказала леді Кетрін. — Але будь такий ласкавий, перекажи сестрі мої слова: якщо вона не вправлятиметься наполегливо, то не покращить своїх умінь.

— Запевняю вас, мем, — відповів Дарсі, — така порада їй не потрібна, адже вона вправляється щоденно.

— Тим краще. Забагато вправлянь не буває. І коли я писатиму їй наступного листа, то обов’язково нагадаю, щоб ніколи про це не забувала. Я нерідко кажу юним леді, що досягнути вершин у бойових мистецтвах неможливо без постійних і наполегливих вправлянь. Я вже не раз казала міс Беннет, що вона й наполовину не дорівняється до моїх умінь, якщо не вправлятиметься більше. І оскільки в місіс Коллінз немає додзьо, я вже не раз казала їй, щоб приходила до Розінґзу щодня. Мої ніндзя завжди до її послуг. За умови, звісно, що вона їх більше не вбиватиме. В тій частині маєтку вона нікому не заважатиме.

Містер Дарсі дещо знітився через таку тітчину нетактовність, але не сказав нічого.

А після кави полковник Фіцвільям нагадав Елізабет, що та обіцяла продемонструвати небувалу силу своїх пальців. Для цього вона надягнула підв’язку скромниці й закріпила її на гомілках. Леді Кетрін і решта присутніх спостерігали за тим, як, ставши на руки, Елізабет піднесла ноги догори, а сукня завдяки підв’язці не опадала. Містер Дарсі розташувався так, щоб бачити вираз обличчя чарівної акробатки. Елізабет це помітила і за першої ж нагоди грайливо усміхнулася та сказала:

— Ви хочете мене злякати, містере Дарсі, розташувавшись так, щоб упритул мене розглядати? Але мене це не турбує. Через свою впертість я відмовляюся лякатися на догоду чиїмось бажанням. Моя мужність лише зростає від спроб мене принизити.

І на потвердження своїх слів вона припідняла долоню — таким чином, тепер вона трималася лише на кінчиках пальців рук.

— Я не казатиму, що ви помиляєтеся, — відповів він, — адже ви й самі чудово розумієте, що я не маю наміру вас лякати. І я достатньо добре знаю вас, аби розуміти, як радо ви висловлюєте судження, що не є вашими власними.

Почувши такий свій опис, Елізабет щиро розсміялася. І, звернувшись до полковника Фіцвільяма, сказала:

— Ваш кузен чудово змалює мій характер і навчить не вірити жодному моєму слову. Яка халепа — зустріти особу, спроможну вивести мене на чисту воду саме в тих краях, де я сподівалася поблажливішого ставлення. І справді, містере Дарсі, не надто великодушно з вашого боку згадувати про всі мої вади, про які ви дізналися в Гартфордширі. Адже я можу відплатити вам тим самим. А почуте, напевно, шокує ваших родичів.

— Я вас не боюся, — посміхнувшись, відповів він.

— Благаю, не мовчіть! — вигукнув полковник Фіцвільям. — Мені страшенно цікаво, чим ви можете йому дорікнути! Я дуже хочу знати, як він поводиться серед незнайомців.

— У такому разі я дещо розповім. Але будьте готові: ви дізнаєтеся жахливі речі.

Елізабет відштовхнулася кінчиками пальців від підлоги, легко приземлилася на ноги й відчепила підв’язку скромниці.

— Ви маєте знати, що в Гартфордширі ми вперше зустрілися на балу. І, як ви гадаєте, що він там робив? Він протанцював лише чотири танці, хоч джентльменів у залі відчутно бракувало. Я напевно знаю, що не одна юна леді не змогла станцювати, бо їй не вистачило партнера. Містере Дарсі, ви ж не можете це заперечити.

— На той час я не мав честі знати жодну леді на тому балу, окрім дам, із якими приїхав.

— Це правда. Адже на балах нікого й не представляють. Гаразд, полковнику Фіцвільяме, що ще вам продемонструвати? Мої пальці готові до нових подвигів.

— Можливо, — продовжив Дарсі, — я й справді міг поводитися так, щоб завести нові знайомства. Але я не надто вмію рекомендувати себе незнайомим людям.

— Може, спитаємо вашого кузена, в чому тут річ? — зауважила Елі-забет, і далі звертаючись до полковника Фіцвільяма. — Може, поцікавимося в нього, чому розумна й освічена особа, вишколена на першокласного вбивцю, не надто вміє рекомендувати себе незнайомим людям?

— Я можу відповісти на ваше запитання і без його допомоги, — зауважив Фіцвільям. — Річ у тому, що він себе ніколи цим надто не обтяжував.

— У мене й справді немає таланту, властивого іншим, — вів далі Дар-сі. — Я не вмію заводити невимушену бесіду з людьми, яких раніше не бачив. І не вмію вловлювати тон їхньої розмови чи вдавати, ніби цікавлюся їхніми проблемами, як зазвичай роблять у таких випадках.

— Мої пальці, — сказала Елізабет, — не такі міцні, як у вашої тітки. Їм бракує і сили, й спритності, й смертоносності. Але я завжди вважала це власною провиною, бо ж це означає, що я замало вправляюся. Та я ніколи не сказала б, що в мене просто не відповідні для цього пальці.

Дарсі усміхнувся:

— Так, ви маєте цілковиту рацію. Ви значно мудріше розпоряджаєтеся своїм часом.

Тут їхню розмову урвала леді Кетрін, якій було цікаво знати, про що вони там балакають. Елізабет одразу ж знову начепила підв’язку скромниці й повернулася до ходіння на руках. Леді Кетрін, поспостерігавши за нею кілька хвилин, звернулася до Дарсі:

— Ми могли б насолодитися і Кігтем Леопарда у виконанні міс Беннет, якби ж вона тільки вправлялася більше й під наставництвом японських учителів. Я бачу в її пальцях природжений хист.

— Так, — погодився містер Дарсі, — ці пальці можуть принести багато насолоди.

Він промовив це таким тоном, що Елізабет мимоволі зашарілася.

Вона спостерігала за поведінкою Дарсі, щоб збагнути його почуття до міс де Бурґ. Але їй так і не вдалося помітити бодай щось, що свідчило би про його симпатію до доньки леді Кетрін. Врешті вона дійшла висновку, який вельми потішив би міс Бінґлі: якби Керолайн теж була родичкою Дарсі, її шанси на одруження з ним були б аж ніяк не меншими, ніж у цієї панночки.

Леді Кетрін і далі робила Елізабет зауваження, чергуючи їх із порадами наполегливіше вправлятися. Елізабет вислуховувала все зі стриманою люб’язністю і на прохання джентльмена ходила кімнатою на руках, чи то пак, кінчиках пальців, аж доки не прибув екіпаж, що мав відвезти їх додому.

Розділ 32

НАСТУПНОГО РАНКУ, КОЛИ місіс Коллінз і Марія поїхали до села у якихось справах, Елізабет медитувала на самоті, аж раптом стрепенулася від несподіваного дзвінка в двері. Хоч гуркоту екіпажа вона й не чула, та запідозрила, що це може бути леді Кетрін, тож спішно загасила ладан і побігла відчиняти двері. І яким же був її подив, коли виявилося, що на порозі стоїть містер Дарсі!

Здавалося, він теж здивувався, побачивши, що вона сама. Він попросив вибачення, зауваживши, що сподівався застати всіх мешканців дому.

Вони сіли, й після того, як вона поцікавилася здоров’ям мешканців Розінґзу, запанувала тиша, яка могла протривати ще дуже довго. Терміново треба було знайти якусь тему для розмови. І, намагаючись щось вимудрувати, Елізабет пригадала їхню останню зустріч у Гартфордширі. Їй стало цікаво, як він пояснить свій поспішний від’їзд. Отож вона почала:

— Минулого листопада, містере Дарсі, ви всі так несподівано покинули Незерфілд! Містер Бінґлі, мабуть, дуже здивувався, коли ви так швидко до нього приєдналися. Якщо мені не зраджує пам’ять, він виїхав лише на день раніше. Сподіваюся, з ним і його сестрами було все гаразд, коли ви виїздили з Лондона?

— У них усе чудово, дякую.

Вона зрозуміла, що на іншу відповідь годі сподіватися, і після короткої паузи додала:

— Якщо я правильно зрозуміла, містер Бінґлі більше не планує повертатися до Незерфілду?

— Я не чув, щоб він щось про це казав. Але цілком можливо, що в майбутньому він справді буватиме там зовсім рідко. Він трохи боїться зомбі, а в сільській місцевості їхнє поголів’я невпинно зростає.

— Якщо він буватиме в Незерфілді аж так рідко, то для тамтешнього товариства було б ліпше, якби він узагалі від нього відмовився. Адже в такому разі там могла б оселитися інша родина, яка більше цікавиться бойовими мистецтвами. Але, найімовірніше, містер Бінґлі придбав цей дім не на догоду сусідам, а задля власної приємності. Тож хай там як, збереже він його чи облишить, керуватиметься він тими-таки принципами.

— Не здивуюся, — сказав Дарсі, — якщо він остаточно покине Незер-філд, коли знайде відповідний дім в іншому місці.

Елізабет мовчала. Більше вона не наважувалася заговорювати про його приятеля, а не знайшовши іншої теми для бесіди, вирішила, що тепер час містерові Дарсі цим перейматися.

Він зрозумів її натяк і невдовзі заговорив:

— Цей дім здається доволі затишним. Думаю, леді Кетрін багато що тут облаштувала сама, коли містер Коллінз уперше прибув до Гансфорда.

— Мабуть, так і було. І навряд чи хтось сприйняв би її доброту з більшою вдячністю.

— Здається, містер Коллінз дуже... вдало обрав собі дружину.

Елізабет відчула вагання в його голосі. Невже він збагнув, що Шарлотту уражено?

— Так, його друзі можуть радіти: йому вдалося зустріти одну з небагатьох розсудливих жінок, яка не просто прийняла його руку та серце, а й подарувала йому справжнє щастя. Моя подруга неймовірно розважлива особа, хоч я й не певна, що шлюб із містером Коллінзом — наймудріше рішення в її житті. Але, здається, вона доволі щаслива. А з позиції здорового глузду цей шлюб для неї дуже вигідний.

— Напевно, вона радіє, що оселилася так близько від рідного дому і друзів.

— Ви вважаєте, що це так близько? Та там усі п’ятдесят миль!

— А що таке п’ятдесят миль для дороги, вільної від зомбі? Трохи більше, ніж півдня мандрівки. Так, для мене це справді близько.

— Мені б ніколи не спало на думку розглядати відстань як одну з переваг шлюбу! — вигукнула Елізабет. — І я таки не вважаю, що місіс Коллінз мешкає близько від рідних.

— Це свідчить про вашу прив’язаність до Гартфордширу. Мабуть, вам здається, що все поза Лонґборном — дуже далеко.

Кажучи це, він усміхнувся, й Елізабет здалося, ніби вона здогадалася, про що він подумав, — про Джейн і Незерфілд. Зашарівшись, вона відповіла:

— Сер, ви забуваєте, що я двічі бувала на Сході, до того ж у його найдальших закапелках. І ці мандрівки були виснажливо довгими, а дороги кишіли дикими ведмедями. Тож запевняю вас: мій світ усе-таки трохи ширший за Лонґборн. Але, оскільки містерові й місіс Коллінз ніколи не доводилося так далеко мандрувати, я підозрюю, що їхні уявлення про відстань подібні до уявлень звичайних людей. Саме тому я переконана, що моя подруга не сказала б, що живе поруч із рідними, навіть якби відстань була вдвічі меншою.

Містер Дарсі присунув своє крісло ближче до неї.

Елізабет здивувалася. Його напевно гризли якісь сумніви. Раптом він знову відсунув крісло, узяв зі столу газету і спитав уже значно стриманіше:

— Вас потішили новини з Шеффілда?

Після цього вони обмінялися думками про недавню перемогу армії, і цей діалог був спокійним та небагатослівним із обох боків. А невдовзі в кімнату ввійшли Шарлотта з сестрою, які щойно повернулися з прогулянки. Така бесіда тет-а-тет їх здивувала. Містер Дарсі повідомив про свою помилку, через яку він, мовляв, і обтяжив міс Беннет своїм товариством, і, просидівши ще кілька хвилин і так нічого й не сказавши, пішов геть.

— Фо се мове ознафати? — проплямкала Шарлотта, щойно Дарсі вийшов за двері. — Евізо, він, мабудь, закогався в дебе. Бо фого б йому фюди пиходити?

Але, коли Елізабет розповіла, як він майже весь час мовчав, навіть Шар-лотті довелося погодитися, що, схоже, вона помилилася. І, перебравши різні здогади, вони нарешті погодилися, що Дарсі, найпевніше, завітав до них, бо не вигадав нічого ліпшого (що цілком зрозуміло, з огляду на пору року). Земля ще не відтанула, тож до потепління можна було забути про свіжих нечестивців чи тренування просто неба. В домі на нього чекала леді Кетрін, книжки, більярдний стіл, але ж джентльмен не може цілими днями сидіти в чотирьох стінах. Тож чи то через близькість дому священика, чи то бажаючи прогулятися, а може, й насолодитися спілкуванням з мешканцями Гансфорда, обидва джентльмени почали навідуватися сюди мало не щодня. Вони приходили зранку — коли окремо, а коли разом, а часом іще й у супроводі своєї тітки. Не викликало сумніву, що полковник Фіцвільям приходив, бо йому було приємно перебувати в їхньому товаристві. І це ще більше прихилило до нього дам.

Але чому й містер Дарсі став таким частим гостем, зрозуміти було значно важче. Навряд чи йому йшлося про їхнє товариство, адже нерідко він міг чверть години просидіти, не зронивши ані слова. А коли все-таки заговорював, то здавалося, що робить це радше з примусу, аніж із власного бажання. Не пожвавлювався він навіть тоді, коли бачив, як місіс Коллінз гризе власну руку. Шарлотта — чи то пак те, що від неї залишилося, — хотіла вірити, що такі зміни в поведінці містера Дарсі спричинило кохання до її подруги. Вона стежила за ним і в Розінґзі, і в Гансфорді, але без особливого успіху. Адже її думки щораз частіше звертали в інший бік — як-от до мрій про те, як вона смокче чийсь свіжий, аж теплий, соковитий мозок. Звісно, містер Дарсі часто поглядав на Елізабет, але важко було здогадатися, про що він думає. Це був пильний і серйозний погляд, однак Шарлотта не відчитувала в його очах якихось певних почуттів. А часом їй здавалося, що він узагалі ні про що не думає. І, уявляючи собі думки містера Дарсі, вона знову згадувала, що страшенно хотіла б пожувати його солоний мозок, такий схожий на цвітну капусту.

Раз або двічі вона казала Елізабет, що містер Дарсі, можливо, має до неї почуття, але це лише викликало в подруги сміх. Тож Шарлотта вирішила не наполягати, щоб не пробудити в Елізабет сподівань, які могли обернутися розчаруванням.

Бажаючи Елізабет лише добра, Шарлотта часом уявляла її одруження з полковником Фіцвільямом. Поза сумнівом, він був вельми приємним джентльменом, а Елізабет напевно припала йому до вподоби. Крім того, його життєве становище було більш ніж принадним. Але, з іншого боку, в містера Дарсі була значно більша голова, а це означало, що в ній більше мозку, який їй так хотілося б спожити.

Розділ 33

ПІД ЧАС ТРИВАЛИХ ПРОГУЛЯНОК парком Елізабет уже не раз натрапляла на містера Дарсі. Те, що він з’явився там, де нікого більше не бувало, дівчина сприйняла за напрочуд прикру випадковість. А щоб таке більше не повторилося, зумисне повідомила йому, що це її улюблена місцинка. Тож вона ніяк не могла збагнути, чому зустріла його знову. Але це сталося не лише вдруге, а й утретє. Під час цих зустрічей Дарсі мало що казав, та й вона не надто переймалася тим, щоб підтримувати бесіду. Але третього разу вона раптом помітила, що він ставить їй дивні й не пов’язані між собою запитання — скажімо, чи приємно вона проводить час у Гансфорді, які кістки вона ламала або чи доречно одружуватися таким воїнам, як вони.

Одного дня під час прогулянки вона перечитувала останній лист від Джейн і заглибилася в деякі пасажі, які доводили, що сестра дуже сумує. І от, несподівано підвівши погляд, вона побачила перед собою не містера Дарсі, а полковника Фіцвільяма. Той саме йшов їй назустріч. Одразу ж заховавши листа і змусивши себе усміхнутися, вона сказала:

— А я і не знала, що ви теж гуляєте цією стежкою.

— Я здійснював обхід парку, як і щороку, — відповів він. — А потім мав намір завітати до містера Коллінза. А ви йдете далі?

— Ні, я саме планувала повертатися.

Тож вона розвернулася, і вони разом попрямували до Гансфорда.

— Ви справді їдете з Кенту в суботу? — спитала вона.

— Так. Звісно, якщо Дарсі знову не відкладе від’їзд. Я в усьому під-лаштовуюся під нього. Як він вирішить — так і буде.

— І навіть якщо Дарсі не залагодить усіх своїх справ, то принаймні зможе насолодитися владою вибору. Я не знаю нікого, хто діставав би більшу втіху від можливості робити те, що заманеться.

— О, так, він дуже любить діяти на власний розсуд, — погодився полковник Фіцвільям. — Як, зрештою, і всі. Просто в нього для цього більше можливостей, адже він багатий, вродливий і має смертоносний вишкіл. Я кажу про це з власного досвіду. Молодший син, як ви розумієте, змушений постійно стримувати свої бажання й залежати від інших.

— Мені здається, що коли йдеться про молодшого сина графа, то не все так погано. От скажіть відверто, чи часто ви йшли на самопожертву або залежали від інших? Чи бодай колись ви не могли зробити, що хочете, або придбати, що бажаєте, через брак грошей?

— Дуже влучне запитання. Я і справді не можу сказати, що колись жив у злиднях або й просто в бідності. Але у вагоміших питаннях брак грошей на мені таки позначився. Скажімо, ви знаєте, що молодші сини мусять служити в королівській армії.

— Так, але підозрюю, що сина графа не посилають на передову.

— А отут ви дуже помиляєтеся, міс Беннет.

Полковник закотив штанину, і погляду Елізабет відкрилося вельми прикре видовище: від коліна й нижче на місці ноги в нього були тільки свинцева пластина й міцний горіховий патик. Елізабет іще раніше помітила, що він трохи накульгує, але вирішила, що це наслідок легкого поранення чи просто поганого виховання. Щоб мовчанка не тривала надто довго й полковник раптом не вирішив, що вона знітилася від побаченого, вона одразу ж продовжила:

— Підозрюю, ваш кузен узяв вас, щоб хтось мусив під нього підлашто-вуватися. Дивно, що він досі не одружився, адже так він завжди мав би ким командувати. Хоч, можливо, поки йому вистачає і сестри: як єдиний опікун, він може робити з нею все, що забажає. Звісно, я кажу лише про пристойні речі й не маю на увазі нічого неприпустимого.

— Якби й було щось неприпустиме, — озвався полковник Фіцвільям, — то не меншу відповідальність за це ніс би і я. Адже ми обидва опікуни міс Дарсі.

— Справді? І як саме ви нею опікуєтеся? Чи ці обов’язки спричиняють багато клопоту?

Кажучи це, вона помітила, як зосереджено він на неї дивиться. І те, як він одразу ж спитав її, чому вона вирішила, що міс Дарсі завдає якихось клопотів, переконало її, що своїм запитанням вона майже поцілила в яблучко.

— О, ні-ні, не бійтесь, — одразу відповіла вона. — Я ніде не чула, щоб вона комусь нашкодила. В мене навіть склалося враження, що це — найсу-мирніше на світі дівча. Її просто-таки обожнюють одні мої знайомі — місіс Герст і міс Бінґлі. Здається, ви якось казали, що теж їх знаєте.

— Так, ми трохи знайомі. Їхній брат — дуже приємний і уважний джентльмен, найближчий приятель Дарсі.

— О, так, — стримано відповіла Елізабет. — Містер Дарсі страшенно ласкавий до містера Бінґлі й безмежно ним опікується.

— Саме так! Мені здається, що Дарсі й справді дуже дбає про свого приятеля, особливо коли той цього найбільше потребує. З того, що я чув під час останньої мандрівки, я зрозумів, що Бінґлі йому дуже зобов’язаний. Утім, мені не хотілося б потім опинитися в незручній ситуації, адже я навіть не до кінця певен, що мова була саме про Бінґлі. Це лише мої здогади.

— Що ви маєте на увазі?

— Ідеться про одну ситуацію, яку Дарсі не хотів би виносити на ширше обговорення. Адже чутки можуть дійти й до родини тієї дами, про яку йдеться, а це було б страшенно прикро.

— Сер, я пізнала давні таємниці Сходу, які підуть зі мною в могилу. Тож, запевняю, базікання Дарсі мені точно можна довірити.

— Але не забувайте: я не маю достатніх доказів того, що йдеться саме про Бінґлі. Ось у загальних рисах те, що він мені розповів. Він привітав себе з тим, що врятував приятеля від страшенно необачного шлюбу. Дарсі не називав імен і не вдавався в жодні подробиці. Я лише припустив, що йдеться саме про Бінґлі, бо мені здалося, що такі молоді джентльмени, як він, схильні потрапляти в подібні халепи. До того ж я знаю, що все минуле літо вони провели разом.

— А містер Дарсі пояснив, чому йому довелося втрутитися?

— Як я зрозумів, дама викликала чималі застереження.

— А що він зробив, щоб їх розлучити?

— Про це я вже нічого не знаю, — відповів Фіцвільям, усміхнувшись. — Він розповів мені лише те, що я вам щойно переказав.

Елізабет мовчки йшла далі й відчувала, як із кожним кроком у ній наростає хвиля обурення. Кілька разів глянувши на неї, Фіцвільям спитав, чому вона така замислена.

— Я міркую над тим, що тільки-но почула, — відповіла вона. — Вчинок вашого кузена мене не потішив. Чому він вирішив, що може бути тут суддею?

— Ви гадаєте, що його втручання було нав’язливим?

— Я просто не розумію, яке право містер Дарсі мав вирішувати, доречний це зв’язок чи ні. Як, спираючись лише на власні судження, він наважився приймати рішення і вказувати другові, що тому треба робити заради власного щастя. Але, — повела вона далі, опанувавши себе, — оскільки ми не знаємо жодних подробиць, то не можемо його осуджувати. Цілком можливо, що ця прихильність не була аж такою сильною.

— Дуже ймовірне припущення, — зауважив Фіцвільям. — Хоч і не надто лестить заслугам мого кузена.

Це було сказано жартома, але слова полковника здалися їй таким точним описом містера Дарсі, що вона не наважилася відповісти і, різко змінивши тему, до самого Гансфорда говорила лише про якісь дрібниці. Замкнувшись у своїй кімнаті, щойно гість пішов геть, вона нарешті змогла на самоті осмислити все, що почула. Марно було сподіватися, що йшлося про когось незнайомого. На світі не могло бути ще одного чоловіка, на якого Дарсі мав би такий же безмежний вплив. Вона ніколи не мала сумніву, що той був причетним до розлуки Бінґлі та Джейн, але була майже певна, що головною винуватицею слід було все-таки вважати міс Бінґлі. Та, як з’ясувалося — звісно, якщо містер Дарсі не виявився жертвою власного марнославства, — саме через нього, через його гордість і забаганки, постраждала й далі страждає Джейн. Він зруйнував надію на щастя найсердечнішої та найвеликодушнішої людини в цілому світі! Тож Елізабет вирішила: ще до від’їзду з Кенту вона обов’язково триматиме на долоні його живе серце.

«Дама викликала чималі застереження», — сказав полковник Фіцвільям. Так, справді, застереження були надзвичайні: один дядько Джейн працював у селі адвокатом, а інший мав ґешефт у Лондоні. А крім того, сама Елізабет могла в розпалі сварки проломити Бінґлі череп (адже його вишкіл був значно скромнішим).

— Я певна, — вигукнула вона, — що Джейн не могла викликати застережень! Та вона — саме втілення чарівності й доброти! Вона неймовірно розсудлива, досконало володіє мушкетом, а її манери просто неперевершені. Так само й нашому батькові нічого не закинеш, адже, попри деякі дивацтва, його вміннями не зневажив би й сам містер Дарсі; а вже такої пошани, з якою до нього ставляться люди, небожеві леді Кетрін напевно ніколи не знати.

Згадавши про матір, Елізабет трохи завагалася. Та вона не могла повірити, що вади місіс Беннет відіграли тут вирішальну роль. Вочевидь, гордість Дарсі постраждала б більше, якби йому довелося зблизитися з тими, хто має нижче суспільне становище, аніж просто куций розум. Тож зрештою вона переконала себе, що керувався Дарсі найницішою гордістю, а також бажанням приберегти містера Бінґлі для своєї сестри.

Хвилювання, спричинені цією подією, призвели до головного болю, який до вечора лише посилився. А з огляду ще й на небажання вбивати Дарсі на очах у його тітки (адже та могла стати на заваді), вона вирішила не йти в Розінґз, куди їх запросили на чай.

Розділ 34

КОЛИ ВСІ ПІШЛИ, Елізабет, немовби прагнучи ще рішучіше налаштувати себе проти містера Дарсі, взялася перечитувати листи, які Джейн надіслала їй у Кент. Сестра ніде ні на що не скаржилася, не згадувала про те, що сталося раніше, і не писала про свої теперішні страждання. Але майже в кожному рядку Елізабет відчувала брак тієї життєвої радості, що була така властива її звичному стилю. Майже кожне речення бриніло журбою і тривогою, яких вона не помітила, коли читала вперше. Безсоромне вихваляння містера Дарсі, який спричинив такі гризоти, змусило її гостріше відчути сестрині муки. Її трохи втішала думка про те, що зрештою він поляже від її меча, а вже менш ніж за два тижні вона знову буде з Джейн і зможе бодай трохи її потішити, поклавши перед нею серце й голову Дарсі.

Вона не могла думати про нього, не згадуючи про його кузена. Адже, хоч яким приємним був полковник Фіцвільям, він був єдиною особою, котра могла звинуватити Елізабет у вбивстві Дарсі. Тож його теж доведеться порішити.

Обмірковуючи це, вона раптом стрепенулася від несподіваного дзвінка в двері й схвилювалася від думки, що це може бути полковник Фіцвільям. Та вже скоро вона зрозуміла, що помилилася, а настрій змінився до невпізнанності, коли, на власний подив, вона побачила, як у кімнату входить містер Дарсі. Він одразу ж спитав, як вона почувається, і сказав, що прийшов лише для того, аби впевнитися, що їй уже ліпше. Вона відповіла йому ввічливо і стримано, не вірячи власному щастю: тепер вона вичікувала слушної нагоди, щоб витягнути свою катану. Спершу він сів, але за мить знову підвівся і став крокувати кімнатою. А невдовзі наблизився до неї і схвильовано почав:

— Марно я боровся з собою. Нічого не вдієш. Я не можу опиратися своїм почуттям. Тож мушу вам зізнатися: я безмежно вами захоплений і щиро вас кохаю.

Годі й передати словами, як це приголомшило Елізабет. Втупившись у нього поглядом, почервонівши і знітившись, вона мовчала. Сприйнявши це як заохочення, Дарсі відверто виклав їй усе, що почував, і до того ж віддавна. Він був красномовним, але говорив не лише про свої ніжні почуття, — гордість турбувала його аж ніяк не менше, ніж сердечні муки. Його слова про її нижче суспільне становище і нерівність такого шлюбу, про родинні обставини, які стояли на заваді його почуттям, свідчили про непідробну щирість його мук, але не надто сприяли його успіху.

Попри глибинну жагу крові, Елізабет не могла не розуміти, як почесно для неї чути освідчення такого чоловіка. І, хоч це й на мить не похитнуло її наміру вбити Дарсі, вона все ж зі співчуттям подумала про ті страждання, які його чекають. Але його подальші роздуми так її обурили, що гнів остаточно витіснив жалість. І все ж вона стрималася, щоб відповісти йому якнайспокій-ніше і завчасно не викрити власних намірів. Свою палку промову він завершив тим, що запевнив її в силі власних почуттів, які, попри всі намагання, він так і не зумів побороти. Тож тепер він сподівається, що вона винагородить його страждання, прийнявши його руку і серце. З того, як Дарсі говорив, було зрозуміло, що він ані на мить не вагається в її згоді. Він говорив про острах і тривогу, але вигляд при цьому мав дуже впевнений. Ця обставина ще більше обурила Елізабет. І коли він завершив, вона почервоніла й сказала:

— Здається, в таких випадках прийнято дякувати за виявлені почуття, навіть якщо вони не взаємні. Вдячність — цілком природна емоція, і якби я її відчувала, то обов’язково вам подякувала б. Але це не так. Я ніколи не прагнула цієї прихильності, та й ваші почуття зародилися всупереч вашій волі. Мені прикро, що я завдала вам болю, але прикро лише тому, що вчинила це несвідомо. Бо ще до того, як ви зайшли в ці двері, я вирішила вас порішити, сер. Мою честь — чи то пак, честь моєї сім’ї — можна відстояти лише так.

Елізабет злегка припідняла сукню і зайняла базову позу журавля, що, на її думку, найкраще пасувала для тісних приміщень. Містер Дарсі, зіпершись на камінну полицю й не зводячи з неї погляду, здавалося, не лише здивувався, а й трохи обурився. Його обличчя побіліло від гніву, і збентеження проступало в кожній його рисочці. Нарешті з підкресленим спокоєм він проказав:

— І це все, що я маю честь почути у відповідь на своє освідчення? Можливо, ви все-таки дозволите дізнатися, чому мені так нелюб’язно відмовили, та ще й кинули при цьому виклик?

— У такому разі я теж можу спитати, — відповіла вона, — чому, так відверто бажаючи присоромити й образити мене, ви натомість вирішили сказати, що покохали мене всупереч власним бажанням, здоровому глузду і власному характеру? Невже ви вважаєте, що бодай щось зможе прихилити мене до особи, яка зруйнувала — можливо, й назавжди, — щастя моєї найдорожчої сестри?

Після цих слів Дарсі почервонів, але його ніяковість швидко розвіялася, бо Елізабет одразу атакувала його низкою ударів, змусивши стати в захисну позу п’яної пралі. Наступаючи на нього, вона промовляла так:

ОДИН ІЗ УДАРІВ ВИЯВИВСЯ ТАКИМ ВЛУЧНИМ, ЩО ДАРСІ З РОЗГОНУ ВЛЕТІВ У КАМІННУ ПОЛИЦЮ, ВІД ЯКОЇ АЖ ВІДКОЛОВСЯ КРАЙ

— У мене є всі підстави думати про вас погано. Ніщо не зможе виправдати вашої несправедливої та нешляхетної поведінки в тому випадку. Ви ж не можете заперечити, що були головною — якщо не єдиною — причиною розлуки моєї сестри і свого друга?

Один із ударів виявився таким влучним, що Дарсі з розгону влетів у камінну полицю, від якої аж відколовся край. Втерши кров із рота, він поглянув на неї і недовірливо посміхнувся.

— Чи можете ви це заперечити? — повторила вона.

З показним спокоєм він відповів:

— Я й не хочу заперечувати, що зробив усе від мене залежне, аби розлучити свого друга з вашою сестрою, і радію, що мені це вдалося. До нього я виявився милосерднішим, аніж до себе.

Елізабет зробила вигляд, що не почула останнього зауваження, і, витягнувши з каміна кочергу, спрямувала її просто в обличчя Дарсі.

— Але не лише це, — продовжила вона, — спричинило мою неприхильність. Ще задовго до цього я склала про вас думку. Ваш характер розкрився мені вже багато місяців тому, коли я почула розповідь містера Вікгема. Що скажете з цього приводу? Якою дружньою турботою зможете пояснити той свій вчинок?

— Ви дуже переймаєтеся долею цього джентльмена, — відповів Дарсі вже менш стриманим тоном і почервонів.

— А хто, дізнавшись про його страждання, не перейметься його долею?

— Страждання? — зневажливо перепитав Дарсі. — О, так, він безмежно страждав.

На цих словах він збив її з ніг, а сам швидко підвівся. Елізабет була надто спритною, щоб дозволити йому скористатися такою перевагою, тож за мить уже теж стояла на ногах і з новими силами вимахувала перед ним кочергою.

— Це сталося з вашої провини! — з запалом вигукнула Елізабет. — Через вас він став злидарем — бо, порівняно з минулим, його нинішнє становище таки злидарське. Ви позбавили його тих благ, які йому було призначено. Ви вкрали найкращі роки його незалежності. Це все ваших рук справа! І ви ще й наважуєтеся згадувати про його страждання зневажливо і з насмішкою?

— То от як ви про мене думаєте! — закричав Дарсі, вихопивши з її рук кочергу. — Он як мене оцінюєте! Щиро дякую за таке докладне пояснення. Якщо дивитися на все так, то моя провина і справді видається непростимою! Але, може, — додав він, упершись гострим кінцем кочерги їй у шию, — ви забули б про ці кривди, якби я не вразив вашої гордості своїм чесним зізнанням? Тим, що визнав усі сумніви, які не дозволяли мені освідчитися? Мабуть, я уникнув би таких страшних звинувачень, якби завбачливо приховав свої вагання й, полестивши вам, запевнив, що мною керує нестримна пристрасть, не обтяжена ні сумнівами, ні здоровим глуздом, — просто-таки нічим. Та мені огидне лукавство. І я не соромлюся своїх почуттів. Вони природні та щирі. А ви сподівалися, що я зрадію, дізнавшись про ваш скромний бойовий вишкіл? Чи, може, привітаю себе з перспективою поріднитися з людьми, чиє становище значно нижче за моє?

Елізабет відчувала, як із кожною миттю в ній наростає гнів, але, оскільки Дарсі припер її до стіни, вона щосили намагалася зберегти спокій:

— Ви помиляєтесь, містере Дарсі, якщо вважаєте, що на мою відповідь вплинула манера вашого освідчення. Навіть якби ви повелись як джентльмен, це лише позбавило б мене легкого смутку після того, як я відтяла б вам голову.

Вона побачила, як він стрепенувся від цих слів. Але не сказав нічого, тож Елізабет продовжила:

— Хоч би як ви освідчилися, ніщо не змусило б мене погодитися.

І знову він не зміг приховати свого подиву. В його очах читалися недовіра й приниження. А Елізабет не вгавала:

— Від самого початку — власне, вже від найпершої миті знайомства — ваша поведінка свідчила про вашу зарозумілість, пиху і зневагу до почуттів інших. Підвалини моєї неприязні було закладено ще тоді, а подальші події лише утвердили мене в цих почуттях. Ще й місяць не минув од нашого знайомства, а я вже знала, що ви — остання на світі людина, з якою я б одружилася.

— Ви сказали достатньо, мем. Я чудово зрозумів ваші почуття, і мені лишається хіба посоромитися власних. Вибачте, що відібрав у вас так багато часу. Щиро бажаю вам щастя й здоров’я.

На цих словах він кинув кочергу в полум’я і швидким кроком вийшов з кімнати. А вже наступної миті Елізабет почула, як за ним хряснули двері.

Усе це неймовірно її збентежило. Не маючи більше сил стримуватися, вона піддалася жіночій слабкості, яку так довго в собі поборювала, — сіла й наступні півгодини проплакала. Обдумуючи те, що сталося, вона відчувала щораз більший подив. Їй освідчився сам містер Дарсі! Їй не вдалося вбити його, хоч цього вимагала честь! Він так багато місяців був у неї закоханий! Він закохався в неї аж так, що готовий був одружитися, попри всі ті застереження, через які чинив опір одруженню Бінґлі з її сестрою і які в його випадку мали бути аж ніяк не меншими! Це було щось неймовірне. Підсвідомо їй лестило, що вона стала об’єктом таких сильних почуттів. Але його гордість, ця нестерпна гордість! І безсоромне зізнання в тому, як він повівся з Джейн; і непростима впевненість у власній правоті, яку він так і не зміг обґрунтувати; і бездушність, із якою згадував про містера Вікгема, жорстокого ставлення до якого навіть не спробував заперечити! Все це невдовзі переважило в ній той миттєвий напад жалю, який вона відчула, замислившись про силу його почуттів. Вона схвильовано думала про все це, аж доки не почула гуркоту екіпажа леді Кетрін. Не готова бачити зараз Шарлотту, вона поспішила до своєї кімнати.

Розділ 35

НАСТУПНОГО РАНКУ ЕЛІЗАБЕТ прокинулася з тими ж ваганнями й думками, які не давали їй заснути до середини ночі. Вона досі не відійшла від здивування через усе, що сталося, і ні про що більше не могла й думати. Так і не зумівши зайняти свій розум якоюсь справою, одразу після сніданку вона вирішила прогулятися. Елізабет уже прямувала до своєї улюбленої місцинки, але, згадавши, що часом натрапляла там на містера Дарсі, зупинилася і, замість рухатися до парку, зійшла на алею, що звертала вбік від головної дороги.

Пройшовшись стежиною двічі, а то й тричі, вона, спокусившись приємним вранішнім повітрям, спинилася коло воріт і зазирнула до парку. За п’ять тижнів, які вона провела в Кенті, природа неабияк змінилася, і з кожним днем зелень на деревах буяла щораз сильніше. Вона саме думала рушати далі, як раптом помітила в гайку збоку від парку чоловічу постать, яка рухалася їй назустріч. Злякавшись, що це містер Дарсі, вона почала відступати. Може, він вирішив її порішити? Як нерозумно було залишати катану в домі священика! Прудкіший за неї, Дарсі встиг перекрити шлях до воріт. Простягнув листа, який вона несвідомо взяла, і, змірявши гордовитим поглядом, сказав: — Я гуляв тут у надії вас зустріти. Чи не зволите виявити таку честь і прочитати цього листа? — І, злегка вклонившись, він розвернувся та знову зник у гайку.

Не сподіваючись ні на що приємне, але й знемагаючи від цікавості, Елізабет розгорнула листа і, на свій ще більший подив, побачила в конверті два аркуші поштового паперу, густо списаного дрібним почерком. Рухаючись алейкою, Елізабет почала читати. Лист, написаний в Розінґзі, було датовано восьмою годиною ранку. Ось що в ньому було сказано:

Не бійтеся, мем. У цьому листі Ви не знайдете ні повторного зізнання в почуттях, ні поновного висловлення тих пропозицій, які напередодні ввечері викликали у Вас таку огиду.

Я пишу, не маючи ані найменшого бажання кривдити Вас чи принижувати себе згадкою про ті бажання, які заради нашого спільного добра варто забути якнайшвидше.

Учора ввечері Ви поставили мені на карб дві провини, різного характеру й не зіставні за своєю тяжкістю. Перша полягала в тому, що, не зваживши на почуття Вашої сестри й містера Бінґлі, я розлучив закоханих; а друга — що, всупереч вимогам закону, зневаживши власною честю й забувши про людяність, я зруйнував надію містера Вікгема на заможне життя. Якщо, пояснюючи свої дії та мотиви, мені доведеться висловити думки, які Вас образять, можу лише сказати, що мені страшенно прикро. Але я мушу це зробити, тож подальші вибачення будуть недоречними.

Вже невдовзі після прибуття до Гартфордширу я, як і решта, помітив, що з-поміж усього сільського жіноцтва Бінґлі надає відчутну перевагу Вашій сестрі. Але тільки тоді, коли вона занедужала й залишилася в Незерфілді, я збагнув усю серйозність його намірів. А знаючи, що вона причетна до винищення уражених, я був майже певний, що Ваша сестра стала жертвою загадкової моровиці. Не бажаючи тривожити Вас чи будь-кого з незерфілд-ського товариства своїми припущеннями, я спробував послабити його прихильність, аби він не страждав, спостерігаючи потім за загибеллю Вашої сестри. Після її одужання, яке мені видавалося тимчасовим, я побачив, що прихильність Бінґлі до міс Беннет лише зміцніла. За Вашою сестрою я теж спостерігав. Її зовнішність, як і манери, здавалися щирими, а сама вона — привітною та приємною, але я й далі був упевнений, що невдовзі вона перетвориться на прислужницю Нечистого. Минали тижні, а потім і місяці, і я почав сумніватися в слушності своїх спостережень. Чому вона досі не перевтілювалася? Чи міг я аж так помилитися, щоб сприйняти звичайну застуду за загадкову моровицю? Коли ж я усвідомив свою помилку, було вже пізно щось змінювати. На той час містер Бінґлі та міс Беннет були далеко одне від одного — і за відстанню, і за почуттями. І хоч я робив це без злого умислу, мої дії, без сумніву, спричинили страждання Вашої сестри, тож Ви мали всі підстави обурюватися. Але дозвольте зауважити, що недуга Вашої сестри була такою сильною, що навіть найуважніше око могло помилитися і побачити за її привітністю серце, пойняте тьмою. Так, я хотів вірити, що Вашу сестру уражено, але звертаю Вашу увагу на те, що мої думки та рішення зазвичай не залежать від моїх сподівань і страхів. Я вирішив, що її уражено не лише тому, що хотів цього. Я дійшов такого висновку, спираючись на неупереджені судження, які щиро вважав переконливими.

Але були й інші підстави опиратися цьому зв’язку. Їх я теж назву, хоч і не вдаючись у подробиці. Походження Вашої матері, хоч і викликало застереження, все ж і близько не йшло в порівняння з тим, як часто і вона сама, і три Ваші молодші сестри, і навіть Ваш батько порушували всі мислимі правила пристойності. Пробачте, мені прикро завдавати Вам болю. Але, хоч я засмутив Вас згадкою про вади рідних, можливо, Вас утішить запевнення в тому, що я завжди був найвищої думки і про Вашу поведінку, і про манери Вашої сестри — як у світському товаристві, так і в боях. Насамкінець зауважу лише, що моє припущення про ураженість міс Беннет зміцніло того вечора, коли вона не приєдналася до нас під час прикрого кухонного інциденту. Це лише утвердило мене в намірах уберегти друга від того, що видавалося мені най-необачнішим зв’язком. Наступного дня він поїхав із Незерфілду до Лондона і, як Ви самі знаєте, невдовзі мав намір повернутися.

А зараз надійшов час пояснити свою роль у цій історії. Сестри Бінґлі були стривожені не менше за мене, хоч і з інших причин. Невдовзі з’ясувалося, що наші наміри збігаються, тож, не гаючи часу, ми тут-таки вирушили до Лондона, щоб спробувати якось вплинути на Бінґлі. Коли ми прибули на місце, я взявся переконувати приятеля в цілковитій недоречності такого шлюбу, підкреслюючи всі його недоліки. Я описував і наголошував їх із усією переконливістю. Та хоч мої напучування і могли злегка похитнути його рішучість або змусити на якийсь час відкласти наміри, я все ж підозрюю, що не зумів би завадити цьому одруженню, якби не запевнив його в байдужості Вашої сестри. Досі він вірив, що її прихильність щира, хай навіть і не така сильна, як його. Але за своїм характером Бінґлі дуже сором’язливий і звик довіряти моїм судженням більше за власні. Тож запевнити його в тому, що він помилявся, було не так і важко. А після того, як він у це повірив, переконати його не повертатися до Гартфорд-ширу було справою кількох хвилин. Я досі не осуджую себе за ці вчинки. Хоч є в усій історії один момент, про який я не можу згадувати без жалю: маю на увазі те, як ганебно я приховав від свого приятеля новину про те, що Ваша сестра приїхала до міста. Я дізнався про це від міс Бінґлі. Натомість самому Бінґлі й досі нічого не відомо. Цілком можливо, що їхня зустріч не мала б жодних прикрих наслідків. Але, бачачи, що його почуття не до кінця згасли, я вирішив, що небезпека таки існує. Можливо, це приховування і обдурювання — не гідні вчинки з мого боку, але що сталося — те сталося. І, мабуть, так буде краще. Не можу нічого додати з цього приводу, як і не маю більше за що просити вибачення. Якщо я зранив почуття Вашої сестри, то зробив це лише з любові до свого друга, а також не маючи сумніву в тому, що міс Беннет приречена невдовзі блукати землею в пошуках мізків.

Що ж до іншого, вагомішого, звинувачення, начебто я довів до злидарства містера Вікгема, то заперечити все я зможу, лише докладно розповівши про його зв’язок із моєю сім’єю. Не знаю, в чому саме він мене звинуватив, але маю не одного свідка, готового потвердити правдивість моїх слів.

Містер Вікгем — син шанованого чоловіка, який чимало років керував маєтком Пемберлі. Його бездоганна служба на цій посаді спонукала мого батька йому віддячити, і свою милість він спрямував на його сина Джорджа Вікгема, свого похресника. Батько оплатив його шкільну освіту, а потім і вишкіл у Кіото. Така підтримка була неоціненною, адже його рідний батько, завжди вбогий через марнотратство дружини, не міг би забезпечити йому пристойну освіту на Сході. Мій батько не лише полюбив товариство цього юнака, чиї манери завжди видавалися дуже приємними, — він також був найвищої думки про його військові таланти. Батько сподівався, що бойові мистецтва стануть його покликанням, а він його в цьому підтримуватиме. Що ж до мене, то вже багато років тому я змінив свою думку про Вікгема.

Його зіпсутість і брак моральних принципів (що він завбачливо приховував від свого благодійника) не могли пройти повз увагу юнака майже такого самого віку (маю на увазі себе), який не раз мав нагоду заставати його в найневідповідніші моменти. Скажімо, одного разу містер Вікгем радісно вихвалявся тим, що відпрацює удар із розвороту на глухому стайничому, якому він сподівався зламати шию в покарання за те, що той начебто не надто добре вичистив його сідло. Моя прихильність до нещасного конюха змусила мене переламати Вікгему обидві ноги, щоб він не зміг втілити свій підлий задум. Тут я знову мушу завдати Вам болю, і лише Вам відомо, яким він буде. Та хоч би які почуття у Вас викликав містер Вікгем, підозра щодо їхньої природи не завадить мені викрити його справжній характер. Навпаки, це ще більше утверджує мене в такому намірі.

Мій найдорожчий батько помер близько п’яти років тому, але до останніх своїх днів ставився до містера Вікгема незмінно прихильно. А в своєму заповіті він, по суті, рекомендував мені всіляко підтримувати його в поступі в ім’я боротьби з гидкою нечистю. До цього додавався спадок у тисячу фунтів.

Його власний батько не набагато пережив мого, і через півроку після сумних подій містер Вікгем написав мені, що має намір пройти вищий збройний вишкіл у царині вогнепальної зброї. Листом він повідомляв мені, що спадку в тисячу фунтів для такої справи буде замало. Я хотів вірити в щирість його намірів. У кожному разі, я радо відгукнувся на його прохання і розпорядився, аби йому виплатили три тисячі фунтів. Здавалося, після цього наші зв’язки урвалися остаточно. Я надто погано думав про нього, щоб запрошувати в Пемберлі або ж шукати його товариства в місті. Здається, жив він переважно в Лондоні, але збройний вишкіл виявився лише відмовкою. Тепер, вільний від будь-яких обмежень, він проживав дні в неробстві й марнотратстві. Майже три роки я нічого від нього не чув. Але, коли скінчилися успадковані кошти, він знову мені написав. Цього разу він запевняв мене, що перебуває у вельми скрутних обставинах; також він повідомляв, що, на його теперішню думку, вогнепальна зброя — геть неприбуткове заняття, тож він постановив стати пастором, якщо я забезпечу його річне утримання. Навряд чи Ви осудите мене за те, що я відмовив йому і попросив більше не звертатися з такими проханнями. Його обурення було співмірним із тими скрутними обставинами, в яких він опинився, і наговорював він на мене іншим не менш люто, аніж робив це під час особистих зустрічей. Відтоді зникли останні натяки на взаємини між нами. Як він жив, я не знаю. Але минулого літа він знову нагадав про себе, до того ж у найболючіший для мене спосіб.

А зараз мені доведеться згадати про обставини, про які я сам волів би забути, і якби не серйозний привід, що спонукав мене написати цього листа, я, мабуть, не розповів би про це жодній живій душі. Після сказаного я сподіваюся, що Ви збережете таємницю.

Опікуватися моєю сестрою, на десять років молодшою за мене, довірили небожеві моєї матері, полковникові Фіцвільяму, а також мені. Близько року тому її забрали зі школи і влаштували у Лондоні. А минулого літа, в супроводі гувернантки, місіс Янґ, вона поїхала до Ремсґейта. Невдовзі туди приїхав і містер Вікгем. Як з’ясувалося, зробив він це навмисне, бо вже давно знав місіс Янґ, щодо характеру якої ми жорстоко помилялися. Завдяки її сприянню та підтримці Вікгем і прихилив до себе Джорджіану. Її ніжне серце й досі пам’ятало, яким добрим він був до неї в дитинстві, тож вона легко переконала себе, що закохалася, і врешті погодилася з ним втекти. На той час їй було п’ятнадцять, і це виправдовує її поведінку. Я випадково приїхав до них за день чи два до планованої втечі, й Джорджіана, не здатна засмутити чи образити брата, який заступив їй батька, зізналася в усьому. Можете уявити, що я відчув і як повівся. З огляду на свою сестру та її почуття я не міг публічно викрити містера Вікгема. Але заради сімейної честі я мусив викликати його на дуель. Проте він спішно покинув Ремсґейт. Звісно, місіс Янґ жорстоко відшмагали на очах у всієї прислуги. Поза сумнівом, містера Вікгема найбільше цікавив спадок моєї сестри, який становить тридцять тисяч фунтів. Але не можу не припустити, що почасти він керувався і бажанням помститися. І в такий спосіб він справді відомстив би мені сповна.

Ось, мем, правдива розповідь про ті обставини, що пов’язують мене з цією особою. І якщо мої пояснення не здалися Вам цілковитою вигадкою, сподіваюся, Ви більше не звинувачуватимете мене в жорстокому поводженні з містером Вікгемом. Не знаю, яким чином і за допомогою яких аргументів він переконав Вас, але, мабуть, не варто дивуватися, що йому це вдалося. Не знаючи подробиць про жодного з нас, ви не могли викрити його брехню, а підозріливість не властива Вашій натурі.

Можливо, Вас здивує, що я не розповів про все вчора. Але на той момент я не достатньо панував над собою, щоб розуміти, що саме можу розповісти. Аби потвердити все сказане, Ви можете звернутися до полковника Фіцвільяма. Як родич і близька мені особа, ба більше — як один із виконавців батькової волі, він змушений був дізнатися всі подробиці тих подій. Якщо відраза до мене ще може знецінити мої запевнення, то ніщо не завадить Вам повірити словам мого кузена. І щоб Ви мали змогу розпитати про все, що Вас зацікавить, я спробую передати Вам цього листа ще нині ранку. Хай Бог благословить Вас і вбереже Англію від теперішніх лихоліть.

ФІЦВІЛЬЯМ ДАРСІ

Розділ 36

ЕЛІЗАБЕТ НЕ СПОДІВАЛАСЯ, що лист містера Дарсі міститиме ті самі шлюбні пропозиції, а отже, й гадки не мала, чого їй очікувати. Дівчина читала так пожадливо, що їй навіть не ставало снаги вдумуватися в рядки, — і так прагнула дізнатися, які відкриття принесе їй наступне речення, що не могла зосередитись на поточному. Його припущення, що її сестра — уражена, Елізабет відкинула одразу, бо ж знала, що то помилка. Натомість від справжніх, найсуттєвіших заперечень проти того шлюбу її взяла така лють, що вона навіть не збиралася дослухатися до слів Дарсі.

Коли ж зайшлося про Вікгема й Елізабет уже з яснішим розумом прочитала про події, що підважили б його виплекану добру славу, якби виявилися правдивими, то її охопив ще більший неспокій, який складно було передати словами. Оповідь містера Дарсі була тривожно близька до розповіді Вікгема про своє життя. Подив, тривога, ба навіть острах її приголомшили. О, як хотіла б вона довести облуду тих слів! І з її вуст раз у раз зривалося: «Неправда! Бути цього не могло! Зухвала брехня».

Збентежена, з розбурханими думками, вона рвучко підвелася, та й це не приборкало її тривоги. За якусь мить листа було знову розгорнуто, і вона, набравшись сміливості, ще раз прикипіла очима до тих страшних рядків, де йшлося про Вікгема. Вона ретельно вчитувалася в кожне речення, намагаючись осягнути суть. Опис знайомства із власниками Пемберлі достеменно збігався з тим, що вона вже чула від Вікгема, як і слова про доброту покійного містера Дарсі, що її істинного розмаху вона, втім, доти не знала. Але щоб карати глухого стайничого! Та ще й за таку дрібницю! Годі було повірити, що такий порядний чоловік, як Вікгем, здатен на таку жорстокість. Одна зі сторін зухвало відступилась од правди — і дівчина полестила собі гадкою, що її думка про людей завжди слушна. Проте її певність тривала недовго й похитнулася, варто їй було ще раз перечитати (вже уважніше) ті рядки, у яких

Вікгем проміняв мрії Дарсі-старшого, який хотів, щоб юнак дістав кращий вишкіл, на щедрий відкуп у три тисячі фунтів. Відклавши листа, вона зважила всі обставини, намагаючись безсторонньо оцінити ймовірність кожної фрази — та марно. Вона могла лише взяти слова однієї зі сторін на віру. Тож знову схилилася над листом. Кожен рядок дедалі ясніше доводив, що вся ця справа могла постати в новому світлі, в якому містер Дарсі ані краплини вини за собою не мав. А Елізабет же думала, що ніщо не змиє з нього ганьби.

У Гартфордширі про Вікгема знали лише з його власних слів. Що ж до його істинної вдачі, то Елізабет не хотілося ставити її під сумнів, навіть якби на те була її воля. Медовий голос і люб’язні манери умить довели, що йому не бракує жодної чесноти. Вона намагалася пригадати хоч один прояв милосердя, щирості чи доброзичливості, що підважили б закиди містера Дарсі чи бодай засвідчили, що чесноти Вікгема переважають над лінощами й переступами минулих літ. Проте на думку їй не спадав жоден такий випадок.

Вона досконало пам’ятала перше спілкування з Вікгемом у містера Філліпса. Його слова були ще свіжі у її пам’яті. Вона чудувалася, як це їй доти не впало у вічі, що така розмова з незнайомою людиною була кричущим несмаком. Розбіжності між його словами та вчинками були такі ж очевидні, як і неприпустимість його вихвалянь. Їй згадалося, як Вікгем хизувався тим, що не боїться зустрітися з містером Дарсі, — мовляв, хай Дарсі полишає країну, але він не відступить ані на йоту — а вже наступного тижня не приїхав на бал у Незерфілді. Згадалося їй і те, що, доки Бінґлі не полишили Незерфілд, він розповів свою історію лише їй, зате варто їм було виїхати, як поголос розійшовся по всіх усюдах. Ані честь, ані вдячність не завадили Вікгему обмовити містера Дарсі, хоч він і заявляв, що з поваги до батька не виведе сина на чисту воду.

Усі справи, до яких він був причетний, постали в новому світлі! Ставлення Вікгема до самої Елізабет здавалося їй непоясненним — можливо, його ввели в оману щодо розміру її посагу, або ж марнославство змушувало його плекати симпатію, яку вона необачно виявила. Тепер їй дедалі менше хотілося за нього заступатися. Та ще й Джейн давно гадала, що містер Дарсі не винен у бідах Вікгема: так, Дарсі був пихатий і зухвалий, але ніщо в ньому не виказувало непорядності чи несправедливості.

Пекучий сором за себе охопив її. Тепер вона збагнула, що її власні уявлення про Дарсі й Вікгема свідчили про сліпоту, упередженість і нерозсудливість. Якби кинджал був при ній, Елізабет без вагань стала б на коліна й завдала собі сім порізів ганьби.

— Як негідно я поводилася! — вигукнула вона. — Я, що завжди так пишалася своєю проникливістю! Я, що ціную себе за владу над своїм розумом і тілом! Я, що підсміювалася над милосердям сестри й живила своє марнославство пустими підозрами! О, яке болісне відкриття! Я заслужила, щоб мій учитель відшмагав мене мокрими бамбуковими різками!

Її думки переметнулися на Джейн, від Джейн — до Бінґлі, а тоді їй згадалося пояснення містера Дарсі, якому вона не повірила. Дівчина перечитала ту частину листа, і вже вдруге ті рядки справили на неї геть інакше враження. Як вона могла відмовити йому у проникливості, визнавши за ним рацію в іншому? Він боявся, що її сестра уражена, і його тривога все ж мала під собою певні підстави. Джейн тоді справді тяжко розхворілася, й навіть сама Елізабет боялася за її життя.

Коли ж вона дійшла до тих рядків, де Дарсі не поскупився на дошкульні, але ж заслужені докори її родині, її знову обпік гарячий сором.

Елізабет не оминула увагою його добрих слів про Джейн і про неї саму. Вони трохи втишили її тривогу, хоча й не стерли неслави, яку родина почасти накликала на себе сама. Коли вона зрозуміла, що в поневіряннях Джейн винні її найближчі рідні, й визнала, що ганьба одних мусить впасти й на інших, їй стало гірко, як ніколи доти.

Так у роздумах, перегляді подій, зважуванні ймовірностей та намаганні примиритися з такою стрімкою й такою докорінною зміною минуло дві години. Вона блукала стежкою, аж доки втома й думка про дім не змусили її повернутися. Поріг вона переступила, намагаючись бути веселою, як завжди, і постановивши гнати від себе ті думки, що зробили б її поганою співрозмовницею.

Їй одразу ж повідомили, що, поки її не було, з візитом заходили двоє джентльменів із Розінґзу: містер Дарсі — лише на кілька хвилин, щоб попрощатися, а полковник Фіцвільям просидів щонайменше годину в надії дочекатися її, а відтак хотів було вирушати на пошуки. Елізабет лишалося тільки вдати, наче її турбує, що вони розминулися: насправді ж її це тільки порадувало. Полковнику Фіцвільямові не було більше місця в її думках — вона могла думати лише про лист.

Розділ 37

ТІ ДВОЄ ДЖЕНТЛЬМЕНІВ полишили Розінґз наступного ранку. Містер Коллінз, який чекав на них біля сторожки, щоб попрощатися, радісно повідомив, що обидва, схоже, були здорові й у відносно доброму гуморі, попри меланхолійну тінь близької розлуки і спогади про той прикрий випадок, коли Елізабет прикінчила кількох улюблених ніндзя леді Кетрін. Він одразу ж поспіхом вирушив до Розінґзу, щоб утішити леді Кетрін та її доньку, які лишилися без гостей, а повернувшись, із величезною втіхою передав слова її ясновельможності, яка занудьгувала й була б рада увечері їхньому товариству.

Елізабет ніяк не могла позбутися думки, що, якби вона тільки того забажала, її вже представили б її ясновельможності як майбутню небогу, — і не могла стримати посмішку, коли уявляла обурення леді Кетрін. «Що б вона сказала? Як би повелася?» — такими запитаннями розважала себе Елізабет.

Насамперед у розмові торкнулися того, що лави товариства в Розінґзі поріділи.

— Мені серце крається, — промовила леді Кетрін. — Напевно, ніхто так гостро не відчуває втрату друзів, як я. Я-бо так люблю цих юнаків — та й вони горнуться до мене! Їм так прикро було від’їздити! Утім, як і завжди. Любий полковник добре тримався до останнього, зате Дарсі, здається, хвилювався значно сильніше, аніж минулого року. Його любов до цього маєтку, безперечно, міцніє.

Тут місіс Коллінз докинула якийсь комплімент, і мати з донькою тепло їй усміхнулися, хоч і не зрозуміли, що вона там гарчить.

Після вечері леді Кетрін зауважила, що міс Беннет не в гуморі, й одразу ж сама вигадала пояснення — дівчині просто не хочеться повертатися додому так швидко:

— Якщо річ лише в цьому, то напишіть матері і благайте дозволу ще трішечки тут затриматися. Я певна, що місіс Коллінз дуже рада вашому товариству.

— Я дуже вдячна вашій ясновельможності за ласкаве запрошення, — відповіла Елізабет, — хоча й не можу його прийняти. Я мушу повернутися до наступної суботи.

— Але ж у такому разі ви пробудете тут лише шість тижнів. Я думала, ви лишитеся на два місяці. Я й місіс Коллінз так сказала. Навіщо ж вам так швидко від’їздити? Місіс Беннет якось перебуде без вас іще два тижні.

— На жаль, мій батько не погодиться. Минулого тижня я отримала від нього листа, де він закликав мене повертатися чимшвидше, адже незабаром земля відтане й Гартфордширом знову вештатимуться юрми нечестивих.

— Я певна, що й ваш батько зможе обійтися без вашої допомоги. Я на власні очі бачила, як ви володієте смертоносним мистецтвом, моя люба: вам ще дуже далеко до того рівня, який би дозволив порятувати від лихої долі Гартфордшир чи будь-яке інше графство.

Елізабет вухам своїм не повірила. І, якби не набута віднедавна пошана до містера Дарсі, вона не стерпіла б такої образи та миттю викликала б її ясновельможність на поєдинок, щоб змити пляму зі своєї честі. Леді Кетрін тим часом вела далі:

— А якщо ви лишитеся до кінця місяця, то я навіть підвезу одну з вас аж до Лондона. Я збираюся туди на початку червня, щоб обговорити стратегію з його величністю. Мої охоронці наполягають, що я мушу подорожувати в ландо, а в ньому стане місця на ще одну особу. А якщо й далі буде прохолодно, то я зможу прихопити навіть вас обох, адже на вас немає стільки жирку, як на містерові Коллінзі.

— Ви дуже ласкаві, мем, проте, на жаль, мусимо триматися початкового задуму.

Леді Кетрін нарешті здалася.

— У такому разі, місіс Коллінз, простежте, щоб їх супроводжував один з моїх ніндзя. Ви ж знаєте, в мене що на думці, те й на язиці. Тож мені просто нестерпно уявляти, що дві дівчини можуть подорожувати без охорони. Так не годиться в наші часи. Простежте, щоб хтось поїхав із ними. Дівчата завжди мусять бути у супроводі й під наглядом — крім, звісно, тієї когорти обраних, що, як і я, навчалися в найшанованіших японських майстрів, а не в якихось там китайських селюків.

— Дядько пошле нам назустріч слугу, та я й сама, запевняю, цілком здатна...

— О, ваш дядечко! У нього ще й слуги є? Я рада, що хтось про вас подбає. А де зміните коней? А, звісно, у Бромлі. Згадайте моє ім’я у «Дзвоні», і про вас подбають.

Леді Кетрін сипала запитаннями про мандрівку й на більшість із них тут-таки сама й відповідала. Та, щоб відповідати на решту, Елізабет усе ж доводилося приділяти увагу розмові. Однак це було й на краще, бо, занурена в тяжкі думи, вона могла б геть забути, в якому товаристві перебуває. Роздумам краще приділяти час на самоті — і щойно дівчина лишалася сама, вона з величезною полегкістю поринала в думки. Не минало ані днини, щоб вона не вирушала на довгу прогулянку, де лоскотала собі нерви втіхою неприємних спогадів.

Іще трохи — й вона могла завчити лист містера Дарсі напам’ять. Вона ретельно досліджувала кожне речення, і почуття до автора тих рядків бентежно кидалися з крайнощів у крайнощі. Коли вона згадувала його бундючний тон, їй хотілося стискати його горлянку, доки очі йому не затягне смертна імла. Натомість варто було згадати власні несправедливі закиди й незаслужені лихі слова, як гнів обертався проти неї самої, і вона поспіхом завдавала собі кинджалом семи порізів ганьби, що не встигали навіть зарубцюватися. Його почуття до неї пробудили вдячність, а його вдача — повагу. Проте Елізабет не могла його прийняти, як не могла й ані на мить пожалкувати про свою відмову чи піймати себе бодай на скороминущому бажанні знову з ним побачитися.

Від власних учинків її брав величезний жаль, втім, як і від прикрих вад її родини, і на серці ставало ще гіркіше. Хиби рідних були незліченними. Батько не міг покласти край диким вибрикам наймолодших доньок, хоча й сам над ними часом підсміювався; мати, котра теж не вирізнялася бездоганними манерами, була сліпа на їхні переступи. Елізабет і Джейн часто карали Кетрін і Лідію мокрими бамбуковими різками, але чи ж була надія, що вони зміняться, доки мати з ними панькається? Розхристана дратівлива Кетрін у всьому слідувала Лідії й обурювалася, коли її намагалися наставити на шлях істинний, а вперта й пришелепкувата Лідія і слухати їх не бажала. Вони були нерозумні, ліниві й марнославні. До Меритона з Лонґборна було рукою подати, тож ходити туди вони ладні були щодня, а зомбі вбивали тільки тоді, коли ті мали нахабство перешкодити їхньому заграванню з симпатичними офіцерами.

Тривога за Джейн також підточувала спокій Елізабет. Пояснення містера Дарсі зігнало тінь з репутації Бінґлі, і від того, що могла здобути, а натомість втратила її сестра, прикрість лише посилювалася. Його почуття були щирі, а поведінка — бездоганна, якщо не брати до уваги його безумовної довіри до друга. Як же гірко було усвідомлювати: Джейн втратила надію на шлюб, що обіцяв подарувати їй щастя, із чоловіком, наділеним усіма можливими чеснотами, через безум і недоброзвичайність власної сімейки! О горе! Якби ж то вона могла їх усіх позбутися!

А коли до цих спогадів долучалася ще й розповідь про істинну натуру Вікгема, то не дивно, що завжди безтурботній Елізабет, яка доти і днини не прогорювала, насилу вдавалося мати достатньо радісний вигляд.

Протягом останнього тижня гостин їх так само часто запрошували до Розінґзу, як і на початку. Саме там Елізабет провела й останній вечір: її ясновельможність знову висміювала китайські бойові мистецтва, вказувала, як потрібно пакувати речі, і так наполегливо пояснювала, як складати сукні, що після повернення Марія вирішила розпакувати валізу, яку сама ж уранці склала, і спакувати все по-новому.

На прощання леді Кетрін зверхньо побажала їм легкої дороги й запросила до Гансфорда наступного року; а міс де Бурґ навіть зробила реверанс і протягнула їм свою слабеньку ручку.

Розділ 38

У СУБОТУ ВРАНЦІ ЕЛІЗАБЕТ і містер Коллінз першими спустилися до сніданку. Він скористався цією нагодою, щоб попрощатися з нею, як вважав за належне.

— Не знаю, міс Елізабет, чи місіс Коллінз уже висловила вам нашу вдячність за те, що ви ласкаво погодилися нас навідати. Я певен, що ви не поїдете, не вислухавши її подяк. Запевняю, ваше товариство було для нас великою радістю. Ми знаємо, мало що може привабити мандрівця до нашої скромної оселі. Живемо ми просто, кімнатки в нас скромні, слуг мало, світу не знаємо — напевно, панянці, що двічі побувала на Сході, в Гансфорді нудно.

Елізабет щиро йому подякувала й запевнила, що всім задоволена. Ці півтора місяця стали для неї великою втіхою: вона вдячна за нагоду побути з Шарлоттою і за певність, що до її подруги ставляться чуйно і дбають про неї. Містер Коллінз на те відповів:

— Мої погляди й думки в усьому збігаються з думками моєї любої Шарлотти. Просто дивовижно, які ми подібні — і вдачею, і переконаннями. Напевно, ми створені одне для одного.

Елізабет могла б додати, що цілком з цим згодна, адже Шарлотта перетворюється на зомбі, а містер Коллінз — жахливо непривабливий і завжди таким буде. Але вона просто запевнила, що втішена його родинним щастям і ніколи в ньому не сумнівалася. Втім, вона анітрохи не пожалкувала, коли її монолог урвала поява самого джерела родинного щастя. Бідолашна Шарлотта! Як гірко було бачити її тепер, коли її перевтілення майже завершилося! Проте вона знала, на що йшла. Вже незабаром навіть нетямущий містер Коллінз зрозуміє, що відбувається, і муситиме стяти їй голову. Проте Шарлотта, схоже, не хотіла, щоб її жаліли. Своя оселя, хатні клопоти, парафія і курочки, а також ласі шматочки смаковитих мізків, з кожним днем дедалі привабливіші, ще не втратили для неї своїх принад.

Нарешті прибув екіпаж, валізи пристебнули, клунки занесли всередину: все було готово до від’їзду. Елізабет тепло попрощалася з Шарлоттою, знаючи, що подруги вже не побачить. Містер Коллінз провів її до карети, по дорозі загадавши передавати найщиріші вітання родині, подякувати їм за теплий прийом у Лонґборні минулої зими й переказати привіт містеру та місіс Ґарді-нер, хоча з ними він взагалі не був знайомий. Нарешті Елізабет сіла в карету, Марія — за нею, і вони вже ладні були зачинити дверцята, коли містер Коллінз знічено нагадав, що панянки забули лишити повідомлення для леді з Розінґзу.

— Ви ж, напевно, хотіли передати своє скромне пошанування й щиру вдячність за ласкавий прийом.

Елізабет не стала заперечувати — і тоді їм нарешті дозволили зачинити дверцята й рушити.

— Господи! — вигукнула Марія, уриваючи мовчанку. — Здається, ми тільки вчора сюди прибули, а скільки всього за цей час сталося!

— І справді, чимало, — Елізабет зітхнула.

— Ми дев’ять разів пообідали в Розінґзі й двічі завітали туди на чай! О, скільки всього ми зможемо розповісти!

«А скільки всього мені слід приховати...» — подумала Елізабет.

Перші десять миль мандрівки минули в погідній тиші. Проте варто їм було під’їхати до стародавньої білої церковці святого Езри, Елізабет відчула дух погибелі й наказала візникові зупинитися.

Як на крихітне сільце, то була показна церква з міцних колод, оббита побіленими дощечками. Тутешні парафіяни славилися побожністю. Щосуботи й щонеділі вони сходилися до церкви, щоб помолитися про порятунок від раті Нечистого. По стінах тягнулися вітражі, що зображали, як в Англії настало прокляте лихоліття. На останньому вітражі воскреслий Христос заніс Екскалібур над останніми нечестивими.

З мечем напоготові Елізабет піднялася до розтрощених дверей церкви; візник, слуга й Марія чекали, мов на голках. Смертний сморід приголомшував. Кілька вітражів було розбито на друзки. Всередині відбулося щось жахливе — тільки Елізабет не знала, коли.

Вона увійшла до церкви, готова до бою, проте, роззирнувшись, вклала катану назад у піхви. Меч тут нікому не поміг би. Вона спізнилася. Схоже, парафіяни забарикадувалися в церкві. Тіла були повсюди — між лав, у проході лежали мертві з розтрощеними черепами, порожніми, як шкаралупа вилущеного горіха. Коли над парафією нависла небезпека, люди кинулися до останнього прихистку — проте загроза чигала й там. Зомбі було забагато, і їхній сліпий шал переважив. Чоловіки навіть по смерті стискали вила. Жінки горнули до себе дітей. Аж сльози навернулися на очі Елізабет: вона уявила останні жахливі миті, коли ці люди чули крики друзів, яких шматували зомбі. Невимовне зло поглинало їх живцем.

Сльозинка скотилася по щоці, але дівчина швидко її стерла, присоромлена тим, що дозволила собі таку слабкість.

— Так спаплюжити дім Божий! — вигукнула Марія, коли вони рушили далі. — Невже нечестиві справді не відають честі?

— Ні, — сказала Елізабет, втупившись у краєвид за вікном карети, — тож і ми не будемо знати жалю.

Вони без пригод дісталися до оселі містера Ґардінера, де мали затриматися ще на кілька днів. Джейн бадьорилася, а тітонька, добра душа, вигадала їм стільки розваг, що Елізабет навіть не мала нагоди розпитати сестру, як їй ведеться насправді. Проте Джейн мала повернутися додому разом із нею, а вже в Лонґборні в них буде вдосталь часу, щоб наговоритися.

Елізабет ледве стримувалася, щоб не викласти сестрі приголомшливу новину про освідчення містера Дарсі. Її так вабила можливість поділитися цим із Джейн, що, якби вона знала, про що варто розповідати, а що ліпше випустити з уваги, то не змовчала б. Але вона боялася бовкнути зайвого про Бінґлі й тим лише засмутити сестру.

Розділ 39

З ШОСТОГО СХІДНОГО СЕКТОРА до Гартфордширу панянки вирушили в середині травня. Наблизившись до заїзду, де їх мав підібрати екіпаж містера Беннета, вони одразу пересвідчилися в пунктуальності візника: із вікон вітальні на горішньому поверсі визирали Кітті та Лідія. Вони вже понад годину любісінько бавили вартового, безсоромно вихваляючись, як хвацько кидають метальні зірки. Однак цим вони лише зворохобили коня, що став їхньою мішенню.

Привітавши сестер, вони урочисто підвели їх до столу, що вгинався від м’ясних страв, які традиційно пропонувала більшість заїздів, і вигукнули: — Чи ж не краса? Правда, приємний сюрприз?

— Ми вас пригощаємо, — додала Лідія, — проте мусите позичити нам грошей, бо ми тут завітали до крамнички.

Вона похвалилася обновами:

— Гляньте, в мене новий капелюшок!

Коли сестри сказали, що капелюх потворний, вона й бровою не повела: — У крамничці були й ще менш пригожі капелюшки, а я купила доброго іспанського атласу, щоб його оздобити — він буде цілком чепурний. Та й до того ж байдуже, що ми носитимемо влітку, адже солдати полишать Меритон уже за якісь два тижні.

— Як шкода! — задоволено вигукнула Елізабет, і не лише тому, що без вояків ніщо не заважатиме її сестрам вправлятися. Якщо солдатів вирішили перевести деінде, це означало, що за час її відсутності нечестивих у Гарт-фордширі поменшало.

— Вони розквартируються коло Брайтона. О, як би я хотіла, щоб батечко відвіз нас усіх туди на літо! Це буде чудова пригода — і не коштуватиме майже нічогісінько. Та й матінка, напевно, також захоче до нас приєднатися!

Тільки уявіть, яке в нас буде понуре літо, якщо лишимося тут! Навряд чи в Меритоні будуть бали!

«І справді, — подумала Елізабет, — літо без балів справить велику прикрість панночці, в якої самі бали в голові».

— А в мене для вас новини, — промовила Лідія, коли вони сіли за стіл. — О, ви нізащо не здогадаєтеся! Чудові новини, просто знамениті, і стосуються певної особи, до якої ми всі прихильні!

Джейн і Елізабет перезирнулися; кельнерові сказали, що він може йти.

— Ох уже ці ваші таємниці! — засміялася Лідія. — Мовби кельнеру не байдуже! Закладаюся, що він і гірше чув. Ну в нього й мармиза! Йолоп довговидий. Я його ледь була не зарубала — думала, зомбі. Та менше з тим. У мене звісточка про нашого милого Вікгема — занадто ласий кусник для вух кельнера. Ні з якою Мері Кінґ він не одружується, ось як! Вона поїхала до свого дядечка в Ліверпуль, назавжди поїхала. Вікгему ніщо не загрожує.

— Це Мері Кінґ не загрожує нерозважливий і нещасливий зв’язок, — виправила Елізабет.

— Дурна вона, що поїхала, якщо він їй подобався.

— Сподіваюся, жодна зі сторін не встигла душею прикипіти до іншої, — додала Джейн.

— За нього я певна. Не сумніваюся, йому вона була байдужісінька — та й кому потрібне таке чуперадло в ластовинні, без найменших талантів?

Щойно вони поїли, а старші сестри розрахувались, як подали карету; трохи помудрувавши, в ній розмістилося ціле їхнє товариство зі скринями, зброєю, пакунками й небажаним додатком — покупками Кітті та Лідії.

— О, як ми зручненько вмостилися! — вигукнула Лідія. — Як добре, що я купила капелюшок! Що б ми робили без іще однієї коробки? Влаштовуйтеся зручніше, будемо сміятися й базікати аж до самісінького дому. Та спершу розкажіть, як вам велося, відколи ви поїхали. Бачили якихось красунчиків? З кимось поженихалися? Я так сподівалася, що хоч одна з вас розживеться на чоловіка! Джейн уже скоро зватимуть старою дівкою. Подумати тільки, їй майже двадцять три! Я б від сорому раків пекла, якби не зуміла вийти заміж до двадцяти трьох! О, як тітоньці Філліпс хочеться спровадити вас заміж, ви би знали! Вона каже, що Ліззі мусила хапатися за містера Коллінза, але ми б тоді від нудьги всі перемерли. Ой, ото було б сміху, якби я вийшла заміж раніше, ніж ви! А тоді я супроводжувала б вас на балах. Тільки уявіть! У нас знаменита була забава кілька днів тому в полковника Форстера. Ми гостювали в нього цілий день, а місіс Форстер пообіцяла увечері танці — до речі, місіс Форстер і я нерозлийвода! — тож вона запросила сестер Гаррінґтон, але Геріет нездужала, тож довелося Пен їхати самій...

Елізабет вихопила катану й відрубала Лідії голову. Та скотилася у відкриту коробку для капелюшка.

Інші завмерли, приголомшені й безмовні, а кров, що юшила з Лідіїної шиї, заливала їм сукні. Елізабет вклала меча назад у піхви й майже ґречно промовила:

— Прошу пробачити, мені просто не стало сил терпіти її базікання.

Щоправда, коли вона знову звела погляд на Лідію, то з подивом відзначила, що голова й досі на місці.

— Я аж кишки рвала від сміху! — вела далі її молодша сестра. — І місіс Форстер. Я думала, мені боки луснуть.

Елізабет зітхнула. Якби ж то вона справді могла стяти Лідії голову. Так і минула подорож до Лонґборна: Лідія невтомно плескала язиком, а Кітті їй помагала, своєчасно вставляючи свої два слова. Елізабет намагалася пропускати все повз вуха, але не могла не зауважити, як часто зринає ім’я Вікгема.

Удома їх зустріли майже ласкаво. Місіс Беннет втішено визнала, що краса Джейн не зів’яла, а за вечерею навіть кілька разів звернулася до Елізабет:

— Я така рада, що ти повернулася, Ліззі.

У їдальні зібралося чимале товариство, бо майже всі Лукаси прийшли зустріти Марію й довідатися новини; розмова перескакувала з теми на тему. Леді Лукас запитала, як ведеться її найстаршій доньці, і Марія запевнила, що та здорова й весела.

«Чи вони всі подуріли? — думала собі Елізабет. — Чи ж ніхто не бачить, що її скосила моровиця?»

Місіс Беннет завзято трудилася: розпитувала у Джейн, яка сиділа трохи далі, все про останню моду, і передавала її слова молодшим сестрам Лукас.

Лідія ж теревенила гучніше, ніж решта осіб за столом, і розповідала про принади міста всім, хто хотів слухати.

— Мері, серденько, — вела вона, — шкода, що ти не поїхала з нами, було так весело! Ми з Кітті відчинили вікна екіпажа й піддражнювали робітників по фермах, які вранці спалювали тіла. У «Джорджі» ми поводилися взірцево і пригостили цих трьох щонайвишуканішим підобідком — а якби з нами була ти, то й тебе почастували б. Але й це ще не все! Я думала, ми всі в карету не вліземо, я так сміялася, що аж за боки бралася. Веселилися всю дорогу! Ми балакали і сміялися так гучно, що зомбі, мабуть, і за десять миль нас чули!

На це Мері понуро відповіла:

— Ти ж знаєш, сестричко, що я теж ціную і люблю такі забави! Вони бентежать кожне дівоче серце. Проте мушу зізнатися, що добрий поєдинок мені миліший.

Утім, Лідія не почула ані слова. Вона рідко слухала когось довше, ніж півхвилини — а свою сестру Мері не слухала взагалі ніколи.

Надвечір Лідія підбурювала решту дівчат прогулятися до Меритона й подивитися, що там діється, однак Елізабет затялася. Вона не хотіла потім чути поголос про те, що дівчата Беннет і півдня не всиділи вдома — одразу побігли біля офіцерів увиватися. Та непокоїло її не тільки це. Вона боялася нової зустрічі з Вікгемом і збиралася роз’юшити йому носа. Її втіху від звістки про те, що солдати невдовзі поїдуть, годі було передати словами. За якісь два тижні вони будуть далеко — й ніщо більше не нагадуватиме їй про його існування.

Проте вже незабаром вона зрозуміла, що подорож до Брайтона, на яку Лідія натякнула в заїзді, раз у раз зринала у розмовах батьків. Елізабет бачила, що батько не збирається поступатися ані на йоту, проте відповіді його були такі ухильні й непевні, що й мати не здавалася.

Розділ 40

ЕЛІЗАБЕТ БІЛЬШЕ НЕ МОГЛА стримуватися. Постановивши щонайретельніше оминати все, що стосувалося сестри, вона наступного ранку переповіла Джейн зміст розмови, яка відбулася між нею та містером Дарсі.

Авжеж, неабиякий подив, який відчула Джейн, про все почувши, доволі скоро поступився місцем теплому почуттю сестринської любові до Елізабет. Їй було прикро, що містер Дарсі освідчився так незграбно й нікого не зміг би таким чином прихилити. Та ще більше їй боліло, що все завершилося поєдинком, у якому полягла камінна полиця містера Коллінза.

— Звісно, дарма він був такий самовпевнений, — визнала вона. — Але сама подумай, яка це велика прикрість — не сумніватися в своєму успіху й дістати відмову!

— Звичайно, — відповіла Елізабет, — мені його шкода від щирого серця, проте він усе одно незабаром від мене відвернувся б. Ти ж не винуватиш мене за те, що я йому відмовила?

— Що ти!

— А за те, що я була такої високої думки про Вікгема?

— Ні — хіба ж правда була не на твоєму боці?

— Ні, і ти в цьому впевнишся, щойно я розповім про події наступного дня.

Далі вона переповіла листа, принаймні ту частину, де йшлося про Джорджа Вікгема, особливо ретельно наголошуючи рядки, що стосувалися його поводження з глухим стайничим і міс Дарсі. І який же то був удар для сердешної Джейн! Вона жила б собі спокійнісінько, вважаючи, що ціле людство не здатне заподіяти комусь стільки кривди, — не кажучи вже про те, що на це все здатна якась одна людина. Виправдання Дарсі бальзамом пролилося на її душу, та навіть воно не розрадило її після такого прикрого відкриття.

Від щирого серця вона намагалася довести, що сталася помилка й одному з них можна повернути добре ім’я, не кидаючи тіні на іншого.

— Так не годиться, — сказала Елізабет. — Обох виправдати не вдасться. Ти мусиш вибрати одного з них і змиритися з тим, що добрий вигляд матиме лише він. На двох у них чеснот не стане — їх там у обох, разом узятих, і на одного порядного чоловіка ледве назбирається. Але ж хто це буде? Останнім часом я схиляюся до того, щоб повірити Дарсі, але ти вирішуй, як знаєш.

Не одразу усмішка повернулася на вуста Джейн.

— Навіть не пам’ятаю, коли мене востаннє щось так вразило, — нарешті сказала вона. — Аж не віриться, що Вікгем на таке здатний! Бідолашний містер Дарсі! Ліззі, серденько, ти тільки уяви, через що він пройшов! Таке розчарування! Та ще й ти була про нього лихої думки! А йому ще й випало відшмагати гувернантку сестри! Яка прикрість. Напевно, ти це теж розумієш.

— Поза сумнівами, та я все ж хотіла б попросити твоєї поради. Чи слід мені розповісти знайомим про істинне лице містера Вікгема?

— Навіщо це страхітливе викриття? — відповіла міс Беннет. — А ти якої думки?

— Нема чого й пробувати. Містер Дарсі не давав мені права це розголошувати. Навпаки, він просив, щоб я тримала в таємниці все, що стосується його сестри, а без цього хто ж мені повірить? Усі такі упереджені проти містера Дарсі, що добра половина мешканців Меритона радше втне собі руку, аніж його похвалить. Я до цього не готова. Вікгем незабаром поїде, а отже, буде байдуже, хто він насправді. Я про це й словом не прохоплюся.

— Слушно. Якщо ми проллємо світло на його помилки, то він може вимагати в містера Дарсі сатисфакції — а поєдинки ні до чого доброго не приводять. Не варто штовхати його на слизьке. Як казав наш любий учитель, «немає тигра лютішого, аніж тигр у клітці».

Ця розмова трохи заспокоїла Елізабет. Вона позбулася двох таємниць, що пригнічували її вже два тижні. Проте лишалась іще одна неприємна звістка, про яку обачність веліла їй не згадувати. Вона не зважилася переказати сестрі другу половину листа містера Дарсі й пояснити, як щиро її цінував Бінґлі.

Тепер, коли вони повернулися додому, Елізабет могла оцінити істинні почуття сестри. Джейн була нещаслива. Вона все ще плекала щиру ніжність до Бінґлі. Доти вона нікого ще не кохала, а отже, її захоплення було пристрасне, як усі перші кохання, але міцніше за більшість із них через вік і вдачу Джейн. Вона цінувала спогади про Бінґлі й шанувала його набагато більше, ніж інших чоловіків, тож лише здоровий глузд і повага до почуттів ближніх не давали їй упиватися жалощами до себе, які нашкодили б її здоров’ю та душевній рівновазі інших людей.

— Ну, Ліззі, — сказала одного дня місіс Беннет, — а ти що думаєш про цю прикру історію з Джейн? Я оце собі постановила, що ніколи ні з ким про це і словом не перекинуся. Так і сказала своїй сестричці Філліпс. Проте я не знаю, чи бачилася Джейн із ним у Лондоні. Що ж, він і мізинчика її не вартий — і, думаю, в неї вже немає шансів вийти за нього. Я розпитала всіх, хто міг щось про це чути: схоже, до Незерфілду він наступного літа не збирається.

— Гадаю, він більше ніколи до Незерфілду не повернеться.

— То полотном дорога, здався він нам тут. Мене трохи втішає лиш те, що розбите серце зведе Джейн у могилу, й тоді він про все пожалкує.

Елізабет це аніскілечки не втішало, тож вона промовчала.

— Що ж, Ліззі, — невдовзі знову звернулася до неї мати, — а Коллінзи, кажеш, добре влаштувалися? Ет, сподіваюся, це надовго. А чим пригощали? Шарлотта — господиня на всі руки. Як вона бодай наполовину в маму вдалася, то, певно, й на чорний день відкладає. Здогадуюся, що вони собі зайвини не дозволяють.

— Авжеж, так і є. — Елізабет усе ніяк не наважувалася розповісти матері про страшний вирок, що навис над Шарлоттою. Нещасна жінка й без того ледве витримувала удари долі.

— А в них, певно, тільки й мови про те, як прибрати до рук Лонґборн, коли твій батечко помре. Вони, мабуть, на нього дивляться, як на свою власність, хай би скільки довелося чекати.

— Про таке, звісно, вони в моїй присутності й не згадували.

— Та дивно було б, якби згадували. Проте не сумніваюся, що сам на сам вони тільки про це й говорять. Ну, як вони так легко розпоряджаються маєтком, що їм навіть не належить, то Бог їм суддя. Мені було б соромно виставити стару жінку з дому.

Розділ 41

ПЕРШИЙ ТИЖДЕНЬ УДОМА минув непомітно; починався другий.

Перебування солдатів у Меритоні добігало кінця, й молоді жительки околиць нетямилися від журби, що, здавалося, нависла над усіма. Лише старші міс Беннет безжурно їли, пили і спали, не забуваючи й про щоденні вправи. Батько вигадав для них гру «Добрий день, я олень», у якій вони вправляли-ся, щоб виробити в собі прудкість і силу. Правила були прості: підкрастися до одного з могутніх оленів, що паслися в лісах неподалік, повалити його на землю й поцілувати в ніс, а потім відпустити. Так Джейн і Елізабет розважалися багато днів поспіль, а Кітті й Лідія дорікали їм за нечулість: молодші-бо страждали й не розуміли, як решта родини сміє тішитися.

— Лишенько, що ж з нами буде? І що його робити? — раз у раз гірко зітхали дівчата. — Ліззі, як ти смієш реготати?

Чуйна мати поділяла їхнє горе — бо добре пам’ятала, як сама тужила за подібних обставин років зо двадцять п’ять тому.

— Присягаюся, коли частина полковника Міллера поїхала геть, я два дні ридала без упину. Я думала, моє серце розбите.

— Я певна, що моє таки розіб’ється, — зітхнула Лідія.

— Якби ж то ми могли поїхати у Брайтон! — вигукнула місіс Беннет. — О, якби ж то! Але батько затявся.

— Купання в морі пішло б мені на користь.

— Тітонька Філліпс певна, що це добре для здоров’я, — додала Кітті. Такі скарги в Лонґборні не стихали ані на мить. Елізабет намагалася відшукати в них щось смішне, але пекучий сором брав гору, адже вона вкотре пересвідчилася, що закиди містера Дарсі мали під собою підстави, — і ще ніколи в житті з такою полегкістю та насолодою не розтинала собі рубців од семи порізів.

ПРАВИЛА БУЛИ ПРОСТІ: ПІДКРАСТИСЯ ДО ОДНОГО З МОГУТНІХ ОЛЕНІВ, ЩО ПАСЛИСЯ В ЛІСАХ НЕПОДАЛІК, ПОВАЛИТИ ЙОГО НА ЗЕМЛЮ Й ПОЦІЛУВАТИ В НІС, А ПОТІМ ВІДПУСТИТИ

Проте незабаром туга Лідії розвіялася — місіс Форстер, дружина полковника, запросила її з собою до Брайтона. Ця безцінна подруга була зовсім юною дівчиною, що сама нещодавно вийшла заміж. Як і Лідія, вона славилася безтурботністю й легкою вдачею, тож два із трьох місяців знайомства вони були нерозлучні.

Захват Лідії, її вдячність до місіс Форстер, втіха місіс Беннет і образа Кітті — усе це було таким неосяжним, що годі передати словами. Цілковито сліпа до почуттів сестри й невгамовна у своєму щасті, Лідія гасала домом і вимагала привітань. Вона сміялася і базікала ще більше, ніж зазвичай, а нещасна Кітті годинами стріляла з лука в оленів, кроликів і пташок, які, на свою біду, вряди-годи наближалися до будинку.

— Не розумію, чому місіс Форстер не могла й мене запросити, — скаржилася вона, — хоча, звісно, я їй не аж така близька подруга. У мене стільки ж прав поїхати, як у Лідії.

Марно Джейн закликала її заспокоїтися, а Елізабет — зважити на здоровий глузд. Що ж до самої Елізабет, то це запрошення не могло її тішити, бо вона вважала, що після такого сестра вже й не візьметься за розум. Елізабет потайки порадила батькові не відпускати Лідію, хоч і розуміла, що коли сестра про це дізнається, то назавжди її зненавидить. Вона запевняла тата, що Лідія завжди поводиться нерозважливо, дружба з жінкою штибу місіс Форстер не приведе ні до чого доброго, та й з такою товаришкою у Брайтоні, де спокус більше, ніж удома, вона поводитиметься ще нерозсудливіше. Уважно її вислухавши, батько сказав:

— Лідія не заспокоїться, доки не виставить себе на посміховисько, а це найкраща нагода все провернути зі щонайменшими збитками й клопотами для родини.

— Якби ви знали, — сказала Елізабет, — чим загрожує родині увага до необачних і негідних вчинків Лідії — і що ця родина через них вже втратила, — то, напевно, ви були б іншої думки.

— Вже втратила? — перепитав містер Беннет. — Невже вона відстрашила когось із твоїх любчиків? Бідолашна Ліззі! Та не переймайся. Чистоплюї, що не терплять і дрібки нісенітниць, не варті твоїх сліз. Назви-но мені імена тих жалюгідних гультяїв, яких відштовхнула нерозважність Лідії.

— Ви помиляєтеся, мені ображатися нема за що. Мені йдеться про загальні, а не конкретні збитки. Розхристана й нестримна натура Лідії, безперечно, позначилася на становищі й респектабельності нашої родини. Пробачте, що говорю так відверто. Якщо ви, любий таточку, не покладете край її диким вибрикам і не нагадаєте їй, що ми кров’ю присягали за всяку ціну захищати королівство, то незабаром її вже ніщо не наверне на правильний шлях. Її звички вкоріняться, і в шістнадцять вона стане найлегковажнішою крутихвісткою з усіх, що будь-коли виставляли свою сім’ю на посміх. Вона заплямує ім’я нашого шановного учителя. Те саме стосується й Кітті, яка дослухається до кожнісінького її слова. Любий таточку, невже ви думаєте, що марнославні, неосвічені, ліниві й неслухняні дівчата не викликають зневаги та посміху оточення і не кидають тіні на репутацію сестер?

Містер Беннет зрозумів, що вона говорить від щирого серця, й ніжно стиснув її долоню:

— Не турбуйся, серденько. Всі, хто знає тебе та Джейн, цінують вас і поважають. На вас ніяк не позначиться те, що у вас є двійко-трійко не надто розумних сестер. Ми тут, у Лонґборні, не матимемо й хвилі спокою, якщо Лідія не поїде у Брайтон — то й хай собі їде. Полковник Форстер — чоловік розважний і не дасть статися біді. На щастя, вона занадто бідна, щоб стати для когось ласим шматочком. У Брайтоні вона навіть як крутихвістка буде менш цікава, аніж тут. Офіцери знайдуть собі краще товариство. Тож сподіваймося, що ця мандрівка покаже Лідії її справдешнє становище. Хай там як, гірше вже не буде — хіба що вона скоїть щось, за що її довелося б стратити.

Елізабет мусила змиритися з такою відповіддю, хоча її думка й не змінилася. І на цьому, розчарована й засмучена, вона вийшла від батька.

Якби Лідія і місіс Беннет довідалися про цю розмову, то їхньому обуренню не було б кінця-краю. Для Лідії поїздка до Брайтона була втіленням земного щастя. Перед вічком її уяви на веселих вулицях пляжного міста юрмилися офіцери. Вона уявляла, як за нею упадатимуть десятки ще не знайомих чоловіків. Уявляла, як сидітиме під парасолькою й заграватиме одразу з шістьма офіцерами, які благатимуть її показати, як вона володіє бойовими мистецтвами.

Що б вона подумала, якби довідалася, що сестра намагалася позбавити її такої втіхи? Лише мати зрозуміла б Лідію — бо вона, напевно, відчула б те саме. Коли Лідію запросили до Брайтона, це трохи розігнало гнітючі думки про те, що жодна з п’яти її доньок так і не знайшла собі чоловіка.

Проте вони й не здогадувалися, що сталося, і далі святкували без упину, аж доки не настав час Лідії вирушати.

Останнього дня свого перебування в Меритоні містер Вікгем та інші офіцери вечеряли в Лонґборні. Елізабет було байдуже, чи доброзичливо вони попрощаються, тож, коли Вікгем спитав, як минула її подорож до Гансфорда, вона відповіла, що полковник Фіцвільям і містер Дарсі провели три тижні у Розінґзі. І навіть спитала, чи знайомий Вікгем із полковником.

Це питання заскочило його зненацька, але вже за мить усмішка повернулася на його вуста, й він відповів, що раніше часто з тим бачився. Вікгем сказав, що полковник видається йому справжнім джентльменом, спитав, чи сподобався він Елізабет. З теплотою в голосі вона відповіла ствердно. Тоді він, удаючи байдужого, спитав:

— І скільки він, кажете, пробув у Розінґзі?

— Майже три тижні.

— І ви часто з ним бачилися?

— Так, майже щодня.

— Він геть не схожий на свого кузена.

— О, так, проте й містер Дарсі лишає по собі краще враження після ближчого знайомства.

— Та невже? — вигукнув містер Вікгем із виразом обличчя, що не оминув її уваги. — Дозвольте спитати...

Проте він затнувся і продовжив уже веселіше:

— Невже він став більш чемним? Я навіть не сподіваюся, — додав він трохи стишеним і значно серйознішим голосом, — що його вдача покращилася.

— О ні, — відказала Елізабет, — вдача в нього не змінилася.

Вікгем дивився на неї і не розумів, радіти йому чи ліпше не вірити цим словам. Щось у виразі її обличчя пробудило в ньому тривогу, в той час як вона додала:

— Коли я сказала, що містер Дарсі лишає по собі краще враження після ближчого знайомства, мені йшлося не про те, що він стає доброзичливіший чи починає краще поводитися. Я ось про що: ті, хто ближче його знає, краще розуміють причини його вчинків. Особливо в тому, що стосується стайничих.

Вікгем зашарівся і збентежено роззирнувся; помовчавши якусь мить, він нарешті здолав сором і знову повернувся до неї. Та сповненим м’якості голосом проказав:

— Ви добре знаєте моє ставлення до містера Дарсі та, звісно, розумієте, який я радий, що йому стало мудрості бодай про людське око чинити правильно. Тільки, боюся, він такий обачний лише тоді, коли приїздить до тітки, чию добру думку шанує. Він завжди її побоювався — та й, я певен, він украй зацікавлений у союзі з міс де Бурґ.

Елізабет не стримала посмішки, але відповіла тільки легким кивком голови. Вона розуміла, що Вікгем намагається втягнути її в розмову про давні кривди, проте була не в гуморі, щоб з ним панькатися. До кінця вечора він вдавав звичні веселощі, але Елізабет вже не докучав. Вони попрощалися ввічливо, хоча, схоже, обоє хотіли, щоб та зустріч стала останньою.

Коли гості роз’їхалися, Лідія повернулася з місіс Форстер до Меритона, звідки вони й мусили вирушити в дорогу наступного ранку. Прощання з родиною було радше гучним, аніж сумним. Сльози проливала лише Кітті, та й то від заздрощів. Місіс Беннет багатослівно побажала доньці веселитися й суворо наказала не оминати жодної розваги — і були всі підстави вірити, що до цієї поради Лідія дослухається. Сама ж Лідія так гучно тішилася розставанню, що спокійніші прощання сестер лишилися не почуті.

Розділ 42

ЯКБИ ЕЛІЗАБЕТ СПИРАЛАСЯ виключно на досвід своїх батьків, то вона навряд чи була б доброї думки про родинне життя. Її батько, причарований юністю, вродою й тією ілюзією легкої вдачі, яку зазвичай породжують юність і врода, одружився з жінкою, що її нетямучість і брак мудрості поклали край справжнім почуттям майже одразу після шлюбу. Від поваги, шани й довіри не лишилося й сліду; його надія на родинне щастя розвіялася. Проте містер Беннет був не з тих, хто скаржиться на кривду, яку сам-таки з необачності і спричинив. Натомість він доклав усіх зусиль, щоб його доньки не успадкували негнучкий, позбавлений допитливості розум матері. Він зробив п’ять спроб, і дві були успішні. Він був вдячний місіс Беннет за те, що вона подарувала йому Джейн і Елізабет — а більше й ні за що. Не такої втіхи чоловік зазвичай чекає від подружнього життя.

Елізабет, утім, розуміла, що її батько теж не бездоганний. Його поведінка не раз справляла їй прикрість, проте повага до його хисту і вдячність за його любов спонукали її витіснити з пам’яті те, що вона не могла оминути увагою, й заплющувати очі на його відступи від подружніх обов’язків та правил пристойності. Особливо прикрі були поїздки до Китаю: місіс Беннет їх не супроводжувала, і містер Беннет не раз запрошував прегарних східних панянок до своїх покоїв. Учитель Ліу пояснював, що такі там звичаї, й Еліза-бет не раз шмагали мокрим бамбуковим канчуком за те, що вона вказувала батькові на його переступи. Проте лише зараз вона усвідомила, на які кривди приречені діти, народжені у невдалому шлюбі.

Лідія пообіцяла часто й докладно писати матері й Кітті, проте її довгождані листи були завжди куці. Листи до матері зводилися до скупих повідомлень про те, що вони щойно повернулися з бібліотеки, де товариство їм склали такі й такі офіцери, Лідія розжилася на нову сукню чи парасольку, яку описала б детальніше, та тільки мусила бігти, бо її кликала місіс Форстер — вони збиралися до табору. Листи сестрі були довші, але користі з них було ще менше — вона рясно підкреслювала слова, щоб дати знати: вони не призначені для стороннього ока.

Десь на другий чи третій тиждень її відсутності до мешканців Лонґбор-на повернулися здоров’я, добрий гумор і втіха. Світ постав у ясніших барвах. Ті, хто втік був од моровиці, почали повертатися, і вперше на живій пам’яті зі скринь витягли ошатний літній одяг. Гриміли літні бали. Місіс Беннет повернулася до своєї звичної сварливої погідності — а до середини червня вже й Кітті могла ходити в Меритон без сліз. Це вселяло Елізабет надію, що до наступного Різдва, можливо, до сестри повернеться здоровий глузд, і вона згадуватиме офіцерів не частіше, ніж раз на день — якщо, звісно, Міністерство війни не виявить нечувану і зловмисну жорстокість та не розквартирує в Меритоні ще одну частину.

Призначена дата від’їзду Елізабет на північ стрімко наближалася — до неї лишалося тижні зо два, коли прийшов лист від місіс Ґардінер. Поїздку довелося скоротити й відкласти. Через нещодавні неприємності у Бірмінґемі армії забракло кременів і пороху, тож містер Ґардінер мусив затриматися ще на два тижні й повернутися до Лондона за місяць. Отже, їм не стало б часу на від початку заплановану далеку і приємну подорож на північ, тож вони замінили відвідини Озерного краю на коротшу поїздку. Найпівнічнішою точкою нової мандрівки мав стати Дербішир. Там вистачило б цікавинок на три тижні, особливо для місіс Ґардінер, адже вони збиралися провести кілька днів у містечку, де та колись прожила кілька років. Це цікавило її чи не більше, аніж уславлені краєвиди Метлока, Четсворта, Давдейла чи Піка.

Елізабет засмутилася. Вона мріяла побачити Озерний край і гадала, що й на нього було доволі часу. Проте вона тішилася нагоді опинитися подалі від Гартфордширу, і незабаром її смуток розвіявся.

Щоб згаяти час, Елізабет одного ранку вирушила на могильник на горі Окгем. Вона не була там вже майже два роки, хоча до вершини гори — власне, пагорба, на якому завжди виднівся стовп диму, — було лише кілька миль. Такі димові стовпи здіймалися в небо по цілій Англії, незалежно від пори року й погоди. Палива для багать ніколи не бракувало.

Елізабет дійшла до могильника одразу після сніданку і здивувалася, як там людно. Біля хижі скарбничого вже вишикувалося кілька возів, і на кожному стояли великі металеві клітки. У кожній клітці сиділо від одного до чотирьох зомбі (зрідка траплялися клітки з п’ятьма чи шістьма нечестивими). Більшість возів належала фермерам, що ловили нечестивих, аби підзаробити. Проте було й кілька професійних мисливців на зомбі, званих чистильниками: вони мандрували країною, розставляючи пастки на нечестивих. Елізабет знала, що були серед них і справжні покидьки, які викрадали невинних людей, заражали їх моровицею, а тоді продавали на могильнику. Та краще спалити кількох невинних, аніж дозволити винним гарцювати на свободі.

Неподалік від хижі скарбничого над ровом стояв кочегар, за якісь кілька футів від язиків полум’я, що сягали вище його голови. Голі груди вкривав піт, адже він трудився не покладаючи рук — поливав колоди смолою, розгрібав жар, кидав у багаття пучки соломи.

Виторгувавши у скарбничого свої кілька монет, чоловіки переганяли вози до гаківника, який чіпляв клітки на великий механічний гак і заносив їх над багаттям. Елізабет не могла стримати радощів, спостерігаючи, як спалюють зомбі. Мов музику, вона слухала їхні страхітливі крики, коли вогонь, якого вони боялися понад усе, починав лизати їм п’яти, а тоді охоплював їхню смердючу плоть і відсилав їх назад до пекла. Коли від зомбі не лишалося нічого, крім кісток і пороху, клітки опускали назад на вози й везли геть, щоб заповнити новою здобиччю.

Як не рахувати таких моціонів, наступні чотири тижні тягнулися дуже повільно — проте врешті й вони добігли кінця. До Лонґборна прибули містер та місіс Ґардінер з чотирма дітлахами — дівчатками шести й восьми років та двома молодшими хлопчиками. Джейн, яку всі любили, лишилася глядіти дітей. Завдяки спокійній і доброзичливій вдачі з неї була чудова нянька: вона й навчала дітей, і бавила, і любила.

Ґардінери провели в Лонґборні лише одну ніч, а вже наступного ранку вирушили з Елізабет назустріч новим приємним пригодам. Вони були певні, що матимуть бодай втіху від доброго товариства, адже їм не бракувало здоров’я і терпіння, які помагали зносити невигоди, життєрадісності, що посилювала задоволення, й доброзичливості та кмітливості, потрібних, щоб розважити одне одного, коли світ підкине прикру несподіванку.

Цей твір не ставить собі за мету описати Дербішир чи інші славетні місця, через які пролягав їхній шлях, — хто ж бо не знає Оксфорда, Бленема, Ворвіка, Кенілворта тощо? Не прагнемо ми й описати десяток зустрічей із зомбі, адже Елізабет з ними розправлялася, і бровою не повівши. Нині нас цікавить лише маленький клаптик Дербіширу. Оглянувши головні окраси тих околиць, наші мандрівники рушили до містечка під назвою Лембтон, де раніше жила місіс Ґардінер — вона довідалася, що хтось із її знайомих досі не полишив тих країв. Тітонька сказала Елізабет, що за якісь п’ять миль від Лембтона лежить Пемберлі. Їхній шлях не пролягав повз маєток — але вони опинилися б там, якби відхилилися від маршруту на дві-три милі. Коли вони звечора обговорювали плани на наступний день, місіс Ґардінер висловила прагнення знову оглянути той маєток. Містер Ґардінер радо пристав на цю пропозицію, й вони повернулися до Елізабет в надії, що й вона схвалить такі наміри.

— Моя мила, чи ж тобі не кортить на власні очі побачити місце, про яке ти стільки чула? — спитала в неї тітонька. — Із ним-бо пов’язано стільки твоїх знайомих. А знаєш, Вікгем провів там роки юності.

Елізабет збентежилася. Їй до Пемберлі не було діла, вона мусила наполягти, що не хоче його бачити. Довелося сказати, що великі маєтки їй приїлися і вона вже досхочу надивилася на гарні килими й атласні гардини.

Але тітку це не переконало, і вона взялася докоряти Елізабет за обмеженість:

— Якби ж то був просто багатий, добре умебльований дім, то й мене б туди не вабило. Але ж там і сади прегарні. Біля маєтку розкинувся чи не най-мальовничіший ліс у цій країні.

Елізабет не стала сперечатися, але й заспокоїтися не могла. Там вона могла зустріти містера Дарсі, і це сповнювало її душу острахом.

Перед тим, як вкладатися спати, вона вирішила розпитати покоївку про Пемберлі: чи то справді гарний маєток? А як звати його власників? І — не без тривоги — чи родина проводить там літо? Вона зраділа, почувши «ні» у відповідь на останнє запитання: за словами покоївки, містер Дарсі відбув до міста на зустріч Ліги джентльменів для заохочення боротьби проти щонай-мерзеннішого ворога. Коли тривога розвіялася, дівчина нарешті піймала себе на думці, що і їй цікаво поглянути на той дім. Тож уранці, коли вони повернулися до цієї розмови, Елізабет нарешті з належною байдужістю сказала, що й вона нічого не має проти такого задуму. Отже, вони вирушили до Пемберлі.

Розділ 43

ЕЛІЗАБЕТ ІЗ ТРИВОГОЮ очікувала появи на обрії лісів Пемберлі.

Коли вони звернули на під’їзну алею біля сторожки, дівчину охопив неспокій.

Парк був розлогий, багатий на розмаїті краєвиди. Вони в’їхали через нижню браму й довгий час милувалися прегарними лісами, що тяглися вдалечінь, та водночас дослухалися, чи не долинуть до них стогони чи тріск галузок: ходили чутки, що околицями блукає велика зграя нечестивих, які щойно вибралися з могил.

Елізабет була надто збентежена, щоб захистити родину, проте вона із захватом відзначала кожну мальовничу місцину і краєвид. Вони піднімалися десь півмилі, аж доки не сягнули вершини доволі крутого пагорба. Там ліс уривався, і погляд притягував маєток Пемберлі, що стояв на іншому краю улоговини, до якої стрімко звертала дорога. Це був ошатний кам’яний дім, зведений за взірцями величних палаців Кіото. За ним тяглися порослі лісами пагорби, а повновода річка утворювала природний рів від нечестивих, не додаючи краєвиду штучності. На її берегах не було жодних рукотворних будівель. Елізабет не могла надивитися на той краєвид: ще ніколи вона не бачила такого мальовничого місця, де природну красу Сходу не спотворив би англійський смак. Усі її супутники так захоплювалися парком, що Елізабет нарешті зрозуміла: можливо, не така вже й страшна доля — бути володаркою Пемберлі!

Вони спустилися з пагорба, проїхали поміж кам’яних драконів, що стояли обабіч мосту, й зупинилися біля міцних нефритових дверей. Вже перед самісіньким будинком, поки всі роздивлялися його зблизька, до Елізабет повернулася тривога: а що, як вони зустрінуть господаря? А раптом покоївка помилялася? Коли вони спитали, чи можна оглянути маєток, їх пустили до великої зали, й, доки вони чекали на управительку, Елізабет чудувалася, що туди потрапила.

Нарешті підійшла управителька — респектабельна англійка в кімоно, що шаркала перебинтованими ногами. Вона провела їх до їдальні. Це була велика, гармонійна кімната, ошатно обставлена меблями й витворами мистецтва з Японії, яку так любив містер Дарсі. Оглянувши кімнату, Елізабет підійшла до вікна, щоб помилуватися краєвидом. Порослий хащами пагорб, з якого вони щойно спустилися, віддалік здавався ще стрімкішим — картина заворожувала. Усі вигини землі були мальовничі, й дівчина з усмішкою обводила поглядом цей пейзаж — річечку, порослі деревами береги, звивисту улоговину, яка тяглася вдалечінь, скільки сягало око. Вони переходили з кімнати в кімнату, і краєвид поволі змінювався, проте кожне вікно пропонувало мальовничу панораму. Кімнати були просторі й ошатні, а меблі свідчили, що їхній власник залюблений у Схід. Елізабет відзначила, що в нього добрий смак: умеблювання не справляло враження вульгарного чи надміру витонченого — тут було менше позірного блиску й більше справжньої вишуканості, аніж у Розінґзі.

«Я могла б уже бути тут господинею, — подумала вона. — Могла бути добре знайома з цими кімнатами! Я милуюся ними, як чужинка, а вони могли б стати моїми — це я запросила б сюди дядька й тітку. Але ні, не судилося. Дядько й тітка були б навіки для мене втрачені, і ніхто б мені не дозволив їх запросити».

Їй пощастило, що це заперечення спало їй на думку. Інакше її огорнуло б почуття, аж надміру схоже на жаль.

Їй дуже хотілося спитати, чи справді власник маєтку не вдома, проте не стало сміливості. Врешті це запитання поставив її дядько — вона збентежено відвернулася, а місіс Рейнолдз відповіла, що його нема, «але ми сподіваємося побачити його завтра, і то з великим товариством». Як Елізабет тішилася, що їхнє маленьке товариство ніде не затрималося на день!

Тітонька підкликала її до себе, щоб помилуватися якоюсь картиною. Серед мініатюр над каміном Ліззі побачила подобу містера Вікгема на милицях. Тітонька з усмішкою спитала, чи їй подобається ця картина. Управителька підійшла і сказала, що то — син мушкетника її покійного господаря, якого той виховав своїм коштом.

— Він нині служить у війську, проте, на жаль, виріс із нього паливода.

Місіс Ґардінер усміхнулася до Елізабет, але та, на жаль, не могла їй відповісти такою ж усмішкою.

— А це, — місіс Рейнолдз вказала на іншу мініатюру, — син господаря — дуже добрий портрет. Цей малюнок зроблено тоді ж, років із вісім тому.

— Я багато чула про шляхетність вашого пана, — сказала місіс Ґардінер, вдивляючись у портрет, — та й на лице він гарний. Ліззі, можеш сказати, чи портрет схожий?

Здається, пошана місіс Рейнолдз до Елізабет умить зросла, щойно стало відомо, що вона знайома з господарем.

— То ви знайомі з містером Дарсі?

— Трохи, — зашарівшись, відповіла Елізабет.

— Чи ж не гарний він джентльмен, мем?

— Так, він дуже вродливий.

— Гарнішого я ніколи й не бачила — втім, у галереї нагорі є кращий і більший портрет. Це була улюблена кімната покійного господаря, тож ми лишили ті мініатюри, які були тут за його життя. Вони йому дуже були дорогі.

Це пояснило Елізабет, чому в домі залишився портрет Вікгема.

Тоді місіс Рейнолдз вказала їм на портрет міс Дарсі, зроблений, коли їй було не більше восьми років.

— А міс Дарсі така ж миловида, як її брат? — спитала місіс Ґардінер.

— О так, гарнішої панянки годі й шукати, а вона ще й така обдарована! Їй ледве сповнилося одинадцять, коли вона вперше стяла голову нечестивому! Звісно, містер Дарсі прикував тоді те плюгавство до дерева, проте все ж досягнення неабияке. У сусідній кімнаті лежить новенька катана, яку їй щойно прислав брат. Завтра міс Дарсі приїде сюди разом із ним.

Містер Ґардінер, обдарований легкою й товариською вдачею, підтримував розмову доречними питаннями й зауваженнями. А місіс Рейнолдз була віддана господарям і пишалася ними, тож радо про них розповідала.

— І часто господар зупиняється в Пемберлі?

— Не так часто, як мені б хотілося, сер; проте десь половину часу він усе ж проводить тут — а міс Дарсі завжди приїздить сюди на літо.

«Коли, звісно, вона не в Ремсґейті», — подумала Елізабет.

— Якби ваш господар одружився, то, може, проводив би тут більше часу.

— Так, сер, але ж коли то ще буде? Я не знаю жодної дівчини, що була б йому гідною нареченою.

Містер і місіс Ґардінер усміхнулися. Елізабет не стрималася:

— Ви робите йому велику честь.

— Але ж це — щира правда. Зі мною погодяться всі, хто його знає, — відповіла управителька. Елізабет подумала, що це вже занадто, і здивувалася ще дужче, коли та сказала: — Я від нього слова лихого в житті не чула, а я-бо його знаю з його чотирьох рочків. За увесь цей час він відшмагав лише одного слугу — і то цілком заслужено. Як на мене, то ласкавішого джентльмена не знайдеться в цілій Англії.

Ця чудернацька похвала суперечила уявленням Елізабет, яка була певна, що містер Дарсі — чоловік тяжкої вдачі. Це розпалило її інтерес, і вона прагнула почути більше. На щастя, її дядько сказав:

— Мало хто заслужив на таку похвалу. Вам дуже пощастило.

— Так, сер, я знаю. Навіть якби я весь світ обійшла, то все одно не знайшла б кращого. Я не раз зауважувала, що з ласкавих дітей виростають ласкаві дорослі, а він завжди був добрим і щедрим хлопчиком.

Елізабет ледве стрималася, щоб не витріщитися на неї. «Чи це справді про містера Дарсі?» — подумала вона.

— Його батько був хорошим чоловіком, — сказала місіс Ґардінер.

— І то правда, мем, а син вдався в нього — він теж ласкавий до бідних. Ласкавий навіть до прикрих похибок Бога — кульгавих і глухих.

«Він постає геть у новому світлі!» — подумала Елізабет.

— Опис, звісно, шляхетний, — пошепки звернулася до неї тітонька, коли вони рушили далі, — але це не зовсім збігається з тим, як він повівся з нашим бідолашним другом.

— Можливо, нас ошукали.

— Навряд чи — ми ж не вчора народилися.

Вони спинилася у просторому холі на другому поверсі, а звідти пройшли до ошатної вітальні, яку нещодавно прикрасили, тож вона була вишу-каніша і світліша, ніж кімнати внизу. Як виявилося, її умеблювали по-новому, щоб потішити міс Дарсі, — дівчина вподобала цю кімнату, коли востаннє приїздила до Пемберлі.

— Він дуже ласкавий до своєї сестри, — сказала Елізабет і підійшла до вікна.

Місіс Рейнолдз висловила надію, що міс Дарсі кімната сподобається, й додала:

— Він завжди такий був. Коли знає, що чимось може потішити сестру, то все для цього зробить. Він заради неї ні перед чим не зупиниться.

Лишалося оглянути зброярню і кілька спалень. У зброярні стояло чимало опудал зомбі й самурайських обладунків, але Елізабет ці трофеї були байдужі — вона задивилася на малюнки міс Дарсі, на яких були майже виключно голі чоловіки.

Коли вони обдивилися всі кімнати, відкриті публіці, і спустилися вниз, то при головному вході їх зустрів садівник.

Він провів їх уздовж річки, час від часу зупиняючись, щоб показати ставочок із японськими коропами чи сад каміння. Елізабет обернулася, щоб помилуватися будинком з відстані, та натомість побачила те, що змусило її сягнути по меча — і згадати, що вона його не взяла. До них стрімко наближалася зграя нечестивих, щонайменше двадцять п’ять особин. Елізабет опанувала себе, вказала своїм супутникам на такий прикрий поворот подій і наказала їм чимдуж тікати й ховатися, що вони негайно й зробили. (Спритності нікому не забракло.)

Зграя була вже на підході, й Елізабет приготувалася до бою. Відламавши гілку найближчого дерева, вона стала в першу позицію методу «Селянин крокує проти вітру». Бої з жезлом не були її найсильнішою стороною, але, враховуючи кількість супротивників і брак іншої зброї, вона вирішила, що це — найкраще рішення. Наблизившись на відстань укусу, зомбі видали напрочуд неприємний рик. І Елізабет кинулася до бою. Проте вона ледве встигла повалити перших п’ятьох чи шістьох нечестивих, коли прогримів постріл і решта розбіглася. Елізабет застигла в захисній позі, споглядаючи, як зомбі шкутильгають назад до лісу. І тільки пересвідчившись, що небезпека минула, вона звернула погляд у той бік, звідки долинув постріл. Тут її знову спіткало потрясіння, цього разу вже іншої природи. Бо верхівцем із «Браун Бесс» у руках був сам власник маєтку, тієї землі, на якій вона стояла. Дим з мушкета Дарсі здіймався в повітря, оповивав його густе каштанове волосся. Кінь під ним заіржав і став дибки так стрімко, що менш вправний вершник вилетів би з сідла. Проте Дарсі міцно тримав повід вільною рукою і заспокоїв сполоханого коня.

Елізабет не могла оминути його погляду. Їхні очі зустрілися — й обоє густо почервоніли. На мить здалося, що він скам’янів від несподіванки, проте, набравшись відваги, рушив до неї, спішився й заговорив — як не цілком спокійно, то принаймні чемно. Решта товариства повилазила зі своїх схованок і рушила до них.

Вражена тим, як змінилася його поведінка від їхньої останньої зустрічі, Елізабет шарілася від кожного його слова; її присутність у Пемберлі була недоречна, і наступні кілька хвилин обернулися найбільшою ніяковістю в її житті. Та й Дарсі було не легше — він втратив звичне самовладання й раз у раз наполегливо перепитував, чи в доброму здоров’ї її тітка й дядько.

Врешті він поставив на цьому крапку, кілька хвилин пом’явся без слів, рвучко передав Елізабет «Браун Бесс», сів на коня й поскакав геть.

Тоді її супутники заходилися вихваляти його поставу, але Елізабет не промовила ані слова — поглинута власними почуттями, вона мовчала.

ДИМ З МУШКЕТА ДАРСІ ЗДІЙМАВСЯ В ПОВІТРЯ, ОПОВИВАВ ЙОГО ГУСТЕ КАШТАНОВЕ ВОЛОССЯ

Сором і злість охопили її. Яка ж то була невдала, недоречна й нещаслива ідея — туди приїхати! Як, напевно, він здивувався! Такий марнославний чоловік, напевно, вигадає найгірше пояснення! Він, напевно, думає, що вона кидається йому під ноги! О, навіщо вона сюди приїхала? Чому він повернувся на день раніше? Якби ж вони виїхали на десять хвилин раніше, то уникнули б його осуду, бо, схоже, він щойно прибув. Кожна думка про болісну зустріч змушувала її безперестану червоніти. Що ж вістували такі стрімкі зміни в його поведінці? Дивно, що він прийшов їй на допомогу! А як дивно, що він спробував люб’язно з нею поговорити і поцікавився, як здоров’я у її рідних! Ніколи вона не бачила його таким занепокоєним; ніколи він не говорив так ніжно, як під час цієї несподіваної зустрічі. Як усе змінилося з часу їхньої останньої розмови у Розінґзі, коли він передав їй листа! Вона не знала, що й думати.

Увійшовши в ліс, вони піднялися на гору, де мертвяки зі всохлими м’язами і крихкими кістками їх не потривожили б. Містер Ґардінер хотів був обійти цілий парк, проте передумав, коли пересвідчився, що околицею блукає зграя зомбі. Неподалік пролунало гарчання одного з вояків Нечистого, тож вони пришвидшили крок і за певний час знову вийшли до порослої густими хащами низовини над річкою, що там звужувалася. Вони перейшли її непоказним мостом, зведеним, як їм сказали, з тутешніх спаплюжених надгробків. Це була найскромніша частина маєтку з усіх, які вони поки що бачили. Дном низовини, що звужувалася до яру, бігли струмок і вузька стежечка, що їх обрамляли молоді хащі. Елізабет кортіло пройти вздовж річечки, проте щойно вони перейшли міст і побачили, як далеко позаду лишився маєток, місіс Ґардінер, досі налякана недавнім нападом, сказала, що хоче тільки повернутися до карети чимшвидше. Її небога мусила погодитися, й вони рушили до будинку іншим берегом річки, навпростець. Просувалися вони неквапом, бо містер Ґардінер був завзятий рибалка, хоча йому й рідко вдавалося викроїти часину на це захоплення, тож зараз він захоплено спостерігав, як плаває у воді форель, і обговорював рибальство з садівником.

Отак бредучи уперед, вони раптом з подивом зауважили, що до них прямує містер Дарсі. По той бік річки хащі були менш густі, тож вони побачили його здалека. Елізабет була приголомшена, але цього разу зустріч уже не заскочила її зненацька. Вона постановила триматися спокійно, якщо вже Дарсі сам вирішив з ними поговорити. Якусь мить їй здавалося, що він зверне на іншу стежку: може, він просто йшов проганяти останніх нечестивих. На кілька секунд містер Дарсі зник за вигином стежки, проте щойно вони вийшли на прямий відтинок, як він з’явився просто перед ними. Поводився він так само чемно й по-світськи, як і раніше, тож, наслідуючи його, Елізабет заходилася вихваляти красу парку. Проте варто їй було промовити «прегарний» і «чарівний», як зринули непрохані спогади: з її вуст похвала Пемберлі могла звучати двозначно. Вона зашарілася й не зронила більше ні слова.

Місіс Ґардінер стояла трохи позаду. Варто було Елізабет замовкнути, як містер Дарсі спитав, чи не познайомить вона його зі своїми друзями. Вона була не готова до такого прояву люб’язності, тож ледве стрималася, щоб не розсміятися: він прагнув познайомитися з людьми, від яких вернув носа, коли пропонував їй руку і серце. «Ото він здивується, — подумала вона, — коли довідається, хто це. Він, мабуть, гадає, що вони — якісь великі цабе».

Вона негайно їх представила, потай чекаючи, що Дарсі розвернеться й піде геть, коли зрозуміє, в якому товаристві опинився. Очевидно, він здивувався, що це її родичі, проте стоїчно прийняв цю звістку й не тільки не полишив їх, а й завів розмову з містером Ґардінером. Елізабет мимохіть охопило відчуття тріумфу. Хай знає, що є в неї й родичі, за яких не доведеться пекти раків. Вона уважно дослухалася до розмови й тішилася кожному слову дядька, що свідчило про його розум, смак і добре виховання.

Незабаром розмова зайшла про риболовлю з мушкетом, і містер Дарсі люб’язно запросив містера Ґардінера порибалити в маєтку, доки він у цих краях: він запропонував гостеві мушкет для риболовлі й пообіцяв показати місця, де зазвичай найбільше риби. Місіс Ґардінер, що тримала Елізабет під руку, звела на неї сповнений зачудування погляд. Елізабет змовчала, хоча й сама дивувалася — звісно, люб’язності містера Дарсі вони завдячували лише їй. Раз у раз вона повторювала подумки: «Чому він так змінився? Яка на те причина? Не заради мене ж це — не став би він м’якшим лише заради мене. Не може ж він досі мене любити? Може, звісно, я поставила йому мозок на місце, коли лупонула об камін під час поєдинку в Гансфорді».

Вони гуляли так певний час — дві леді попереду, двоє джентльменів позаду, проте, спускаючись до води, щоб зблизька роздивитися послід зомбі, вони помінялися місцями. Виснажена пригодами того ранку, місіс Ґардінер вирішила, що підтримки Елізабет їй не досить, і перейшла до свого чоловіка. Містер Дарсі став біля її небоги — й так вони рушили далі. Після короткої мовчанки дівчина заговорила перша. Для початку вона запевнила: перш ніж зважитися завітати до маєтку, вона пересвідчилася, що Дарсі тут не зустріне, а отже, його поява застала її зненацька. І уточнила:

— Ваша управителька сказала, що ви приїдете тільки завтра. Коли ми вирушали з Бейквела, то думали, що вас не зустрінемо.

Він сказав, що справді мав прибути наступного дня, але через нагальні справи приїхав трохи раніше, ніж решта товариства.

— Вони приєднаються до мене завтра вранці, — продовжив він. — Серед них є й ваші знайомі — містер Бінґлі та його сестри.

Елізабет лише кивнула: у пам’яті зринули спогади про їхню останню розмову, в якій було згадано ім’я містера Бінґлі. Судячи з рум’янцю, містер Дарсі згадав про те саме.

— Одна особа в нашому товаристві, — вів далі він, помовчавши, — дуже хотіла би з вами познайомитися. Чи дозволите, якщо моє прохання не надто зухвале, скористатися вашим візитом до Лембтона і представити вам мою сестру?

Елізабет не знала навіть, чим заслужила на таку честь. Вона одразу зрозуміла, що міс Дарсі могла нею зацікавитися лише після братових розповідей, але вирішила на цьому не зосереджуватися. Її втішило, що Дарсі й надалі про неї доброї думки.

Вони простували уперед мовчки: кожен поринув у власні думки. Елі-забет було ніяково, проте новина її потішила. Те, що містер Дарсі хотів представити її сестрі, було найбільшим компліментом. Незабаром вони вирвались уперед, а коли підійшли до карети, то містер і місіс Ґардінер відстали вже на добру чверть милі.

Містер Дарсі запросив її до маєтку, проте Елізабет сказала, що не стомилася, й вони лишилися на галявині. Вони могли так багато сказати одне одному — але натомість лише ніяково мовчали, пожираючи одне одного очима. Раптом Дарсі обхопив її руками. Елізабет скам’яніла — що він собі думає? Проте його наміри були цілком невинні — Дарсі хотів лише забрати свою «Браун Бесс», яку Елізабет перекинула через плече. Вона згадала, що набої лишилися в неї в кишені, й простягнула їх законному власникові.

— Ваше хазяйство, містере Дарсі?

Він стиснув її пальці довкола куль:

— Усе моє хазяйство — ваше, міс Беннет.

Обоє зашарілися і змушені були відвернутися одне від одного, щоб не розсміятися. Коли до них наблизилися містер і місіс Ґардінер, містер Дарсі запросив їх у дім підобідати, проте вони відмовилися — й нарешті ґречно розпрощалися. Містер Дарсі допоміг жінкам сісти в карету, і, від’їжджаючи, Елізабет побачила, як він повільно простує до дому.

Настав час обмінятися враженнями.

Дядько й тітка одноголосно постановили, що містер Дарсі значно люб’язніший, аніж вони очікували.

— Він добре вихований, шанобливо ввічливий і носа не задирає, — сказав дядько.

— Звісно, він тримається статечно, — додала тітка, — проте не задається, тому виглядає це не відразливо. Я згодна з управителькою: хтось, може, й гадає, що він гордій, але я б так не сказала. А на коні як тримається! А як володіє мушкетом!

— Мене вразила його гостинність. Він був не просто люб’язний, а й уважний до нас, хоча й не мусив із нами панькатися. А як цікаво він поводився з Елізабет!

— Звісно, Ліззі, — звернулася до неї тітка, — він не такий імпозантний, як Вікгем, чи то пак не такий товариський, але з лиця він теж цілком гарний. Чому ж ти описала його такою потворою?

Елізабет виправдовувалась, як могла: вона сказала, що під час зустрічі в Кенті він уже був їй більше до вподоби, ніж доти, і що ніколи він не тримався так люб’язно, як цього ранку.

— Можливо, у нього сім п’ятниць на тижні, — відповів її дядько, — у людей поважних так буває. Тож я б не вірив йому на слово — раптом він передумає й порішить мене з мушкета, якщо я прийду порибалити?

Елізабет здавалося, що вони геть не розуміли Дарсі, але вона змовчала.

— З того, що ми сьогодні бачили, — вів далі містер Ґардінер, — я б ніколи не подумав, що він здатен так жорстоко повестися з бідолашним Вікгемом. Він не справляє враження злого чоловіка. Навпаки, коли він говорить, вигин його вуст свідчить про добру вдачу. А як штани облягають його англійське єство! А як його вихваляла та добра пані, що показувала нам маєток! Часом я ледве стримувався від сміху. Проте, напевно, він щедрий хазяїн, а слуги, буває, не скупляться на похвалу, аби тільки зберегти голову на в’язах.

Елізабет хотіла виправдати Дарсі, тож у щонайзагальніших словах пояснила, що, судячи з розповідей його рідні в Кенті, його вчинки можуть постати в зовсім іншому світлі. На доказ того, що він не такий лихий, а Вікгем — не такий чеснотливий, як їм видавалося у Гартфордширі, вона переповіла історію зі стайничим: Елізабет не сказала, від кого її почула, але наголосила, що джерело цілком надійне.

Місіс Ґардінер була знітилася, проте вони наближалися до місця її колишніх утіх, і вона поринула в солодкі спогади. Вона аж надто захопилася, показуючи чоловікові всі місцини, де так багато гуляла в літню пору зі своїм колишнім любчиком, перш ніж обставини їх розлучили. Навіть утома й недавній переляк її не спинили: нашвидку повечерявши, вона рушила шукати свого давнього знайомого. А містер Ґардінер ліг спати й не здогадувався, що вона після багаторічної перерви провела вечір у любощах.

День був такий насичений подіями, що Елізабет було байдуже до вибриків тітки — вона могла думати лише про несподівану люб’язність містера Дарсі і про те, що він хотів познайомити її з сестрою.

Розділ 44

ВОНИ ДОМОВИЛИСЯ, ЩО містер Дарсі привезе сестру знайомитися наступного дня після її прибуття до Пемберлі. Елізабет планувала того дня триматися неподалік від готелю. Однак гості прибули вже наступного ранку. Попри невдоволення містера Ґардінера, того дня вони гуляли з давнім «другом» місіс Ґардінер, джентльменом польського походження, якого всі звали Силачем. Вони саме повернулися до готелю, щоб перевдягтися до обіду, коли під вікнами спинилася бричка, з якої вийшли джентльмен і леді. Елізабет одразу розпізнала ліврею, здогадалася, хто прибув, і здивовано повідомила родичам, яка честь на них чекає. Збентеження Елізабет, несподіваний візит і події минулого дня підказали її дядьку й тітці, що, можливо, їм відома не вся правда.

У них склалося враження, що увагу такого джентльмена можна пояснити лише теплими почуттями до їхньої небоги, навіть якщо доти ніщо на це не вказувало. А тим часом в душі Елізабет наростало сум’яття. Її нерви гартувалися не в одній битві, тож це незвичне хвилювання її й саму здивувало. Поміж іншого, вона боялася, що містер Дарсі наговорив про неї забагато доброго; а ще вона прагнула сподобатися більше, аніж зазвичай, тож цілком слушно боялася, що вся чарівливість умить її полишить.

Вона відсахнулась од вікна, щоб її, бува, не помітили. Заходилася крокувати кімнатою, намагаючись опанувати себе, і допитливі погляди рідних лише погіршували ситуацію.

Нарешті з’явилися й міс Дарсі з братом. Пролунали урочисті представлення, й Елізабет вражено відзначила, що нова знайома знітилася не менше за неї саму. У Лембтоні ходив поголос, що міс Дарсі надзвичайно горда, проте перші миті знайомства переконали Елізабет, що та просто сором’язлива. На всі звертання вона відповідала односкладово, а поза тим з неї і слова не вдалося видобути.

Міс Дарсі була висока, дебеліша, ніж Елізабет; їй щойно виповнилося шістнадцять, але на вигляд вона була цілком сформованою, жіночною і м’якою. Її рухам не бракувало природної грації. І хоча впадало у вічі, що заподіювати смерть ця дівчина ще до пуття не вміє, вона разюче відрізнялася від своїх цибатих і незграбних однолітків. Незвично довгі ноги й пальці міс Дарсі навіяли Елізабет думку про те, що з неї вийшов би добрий воїн, якби вона старанніше наслідувала приклад свого брата. Такою ж, як у брата, вродою міс Дарсі теж похвалитися не могла, але обличчя в неї було розумне й добродушне, а манери — досконало скромні й ґречні.

Невдовзі містер Дарсі повідомив, що до них приєднається і Бінґлі. Та не встигла Елізабет як слід висловити втіху з цього приводу й підготуватися до приходу гостя, як зі сходів долинули незграбні, нетреновані кроки, й за мить той увійшов до кімнати. Навіть якби Елізабет досі гнівалася на Бінґлі, то від його щирих привітань будь-яка образа розвіялася б без сліду. Він доброзичливо, але доволі поверхово розпитав її про родину і тримався невимушено, як завжди.

Та одного погляду на Бінґлі виявилося досить, щоб одразу згадати про Джейн. І як же палко Елізабет прагнула знати, чи його думки теж звернулися до її сестри! Вона тішила себе думкою, що він став наче мовчазніший, і сподівалася, що її вигляд нагадує йому про інше, схоже обличчя. Хай там як, вона пильно спостерігала, як він поводиться з міс Дарсі, котру вважали суперницею Джейн. Жодна зі сторін не виявляла ні найменших ознак зацікавлення. Жоден їхній рух не вказував, що сподівання сестри Бінґлі можуть справдитися. Щодо цього Елізабет була певна; її розпалена уява кілька разів підказувала, що він думає про Джейн чи хоче щось про неї сказати, але йому не стає відваги. Коли інші захоплено розмовляли між собою, Бінґлі сказав їй, що «давно не мав приємності з нею побачитися», — і в його голосі, здавалося, бринів щирий жаль. І, перш ніж Елізабет устигла відповісти, він додав:

— Минуло вже понад вісім місяців. Ми не бачилися з двадцять шостого листопада, коли до моїх слуг у Незерфілді завітали непрохані гості.

Елізабет втішило, що ті події закарбувалися в його пам’яті. Коли решта товариства захопилася чимось іншим, Бінґлі спитав, чи всі сестри Елізабет у Лонґборні. Може, це запитання й попередні слова ні про що й не свідчили, але ж яким тоном їх було промовлено!

Елізабет нечасто наважувалася підвести очі на містера Дарсі, але щоразу, як її погляд падав на нього, вона відчувала більший трепет, ніж тоді, коли протистояла цілим легіонам Нечистого. Він жодного разу не виявив зверхності чи зневаги до її товариства — а отже, вчорашня люб’язність за ніч не розвіялася. Дівчина спостерігала, як він завойовує добру думку людей, знайомство з якими ще кілька місяців тому вважав би великим безчестям. Він був люб’язний не лише з нею, а й із її родичами, над якими раніше відверто потішався. Вона ледве могла повірити, що ця разюча і приголомшлива зміна — не дурман, навіяний чаєм з драконячим молозивом. Елізабет бачила містера Дарсі з найближчими друзями в Незерфілді та шанованими родичами в Розінґзі, але ще ніколи не помічала, щоб він так переймався повагою інших людей — хоча нинішнє товариство не могло покращити його становище, а знайомство з ними викликало б насмішки й осуд шляхетних панянок у Незерфілді й Розінґзі.

Гості пробули в них понад півгодини, а коли зібралися йти, то містер Дарсі попросив сестру запросити містера й місіс Ґардінер, а також міс Беннет повечеряти в Пемберлі. Міс Дарсі підтримала його, радо, хоч і несміливо, тим самим засвідчуючи, що вона не має звички запрошувати гостей. Місіс Ґардінер озирнулася на свою небогу — особу, якої ця пропозиція стосувалася щонайбільше, — щоб збагнути, чи прийме вона запрошення, але Елізабет відвернулася. Тоді та вирішила, що це минуща тривога, а не відмова, а що її чоловік, ласий на товариство, був радий погодитися, то місіс Ґардінер сказала, що вони приїдуть позавтра.

Бінґлі сказав, що дуже радий буде знову побачитися з Елізабет, адже він мусить їй ще чимало розказати й чимало розпитати про спільних знайомих із Гартфордширу. Елізабет вирішила, що йому хотілося б почути про Джейн, і, коли гості поїхали, подумала, що останні півгодини можна було вважати найщасливішими в її житті, за винятком, звісно, тих митей, коли вона проливала кров. Вона хотіла лишитися на самоті й боялася запитань від тітоньки й дядечка, тож, вислухавши їхні компліменти Бінґлі, притьмом помчала перевдягатися.

Але непокоїлася вона дарма. На відміну від її матері, що завжди пхала носа, куди не слід, містер і місіс Ґардінер не мали наміру силувати її до розмов на теми, які вона прагнула оминути. Вони добре розуміли, що вона знайома з містером Дарсі значно ближче, аніж їм здавалося, і бачили, що він закоханий у неї по вуха. Це розпалювало їхню цікавість — але не виправдовувало нав’язливих запитань.

Отже, тепер їм варто було дотримуватися кращої думки про містера Дарсі; а втім, їхнє коротке знайомство й не давало підстав для осуду. Їх розчулило, що він прийшов їм на допомогу в Пемберлі, а потім так люб’язно їх прийняв. Якби їхня думка ґрунтувалася тільки на розповіді служниці та їхніх власних враженнях, то вона не мала б нічого спільного із образом, який склався в уяві їхніх знайомих із Гартфордширу.

Що ж до Вікгема, то незабаром наші мандрівці довідалися, що ніхто в тих краях особливо його не шанував. Нікому до пуття не було відомо, чому він посварився з сином свого покровителя, натомість усі знали, що він накивав із Дербіширу п’ятами, не сплативши численних боргів, які мусив закривати містер Дарсі. Ходили також чутки, що він звів на манівці двох тамтешніх дівчат, проте обидві, на жаль, підхопили моровицю, тож їх спалили, перш ніж вони подали до суду.

Того вечора Елізабет було ще складніше не думати про Пемберлі. І хоча вечір, здавалося, тягнувся нескінченно довго, їй не стало часу визначитися, що ж вона почуває до Дарсі. Вона дві години не могла заснути, намагаючись розібратися у своїх почуттях. Очевидно, це не була ненависть. Ненависть розвіялася, і їй уже давно було соромно, що колись вона прагнула стяти йому голову й пити його кров. Спершу їй тяжко було визнати, що його чесноти заслуговують на пошану, проте й ця думка вже не здавалася дикістю. А тепер, коли вона почула про нього стільки доброго, він заслужив і на тепліші почуття. Проте була й інша причина, важливіша, ніж пошана, — вдячність за те, що Дарсі любив її колись. Напевно, він і досі мав до неї теплі почуття, якщо пробачив зневажливу відмову й несправедливі закиди, якими її було приправлено. Елізабет гадала, що Дарсі оминатиме її, як найлютішого ворога, десятою дорогою, проте він радий був поновити знайомство. Тактовно й без зайвих вибриків він спробував потоваришувати з її друзями та познайомити її з сестрою. Така стрімка зміна викликала не лише подив, а й вдячність — адже її можна було пояснити лише любов’ю, великою любов’ю, що, своєю чергою, пробудило в Елізабет почуття, які складно було передати словами. Вона поважала Дарсі, вона була йому вдячна, вона переймалася його щастям; Елізабет, привчена не зважати на почуття і пристрасті, раптом відчула їх надмір. Що довше вона про це розмірковувала, то сильнішою почувалася — вона мала владу над серцем іншого, і не за рахунок бойових мистецтв. Проте яка з тієї влади користь? Любов — найнебезпечніша зброя на світі, але саме про цю частину арсеналу Елізабет знала найменше.

Того вечора тітка й небога постановили, що мають віддячити міс Дар-сі, яка відвідала їх одразу по приїзді до Пемберлі, тож цілком доречно буде завітати до Пемберлі наступного ранку. Елізабет тішилася цьому рішенню, проте коли спитала себе про причину, то не знайшла відповіді.

Містер Ґардінер полишив їх майже одразу після сніданку, бо напередодні домовився порибалити вранці з кількома пемберлійськими джентльменами.

Розділ 45

ЕЛІЗАБЕТ БУЛА ПЕВНА, що міс Бінґлі недолюблює її через ревнощі, і розуміла, що зустріч у Пемберлі стане для тієї прикрою несподіванкою. Тож їй було дуже цікаво, чи люб’язно ця леді її зустріне.

Коли вони прибули, їх провели через вітальню до синтоїстського святилища. Його вікна виходили на північ, а отже, приємна прохолода в ньому зберігалася навіть літньої днини. За вікном розляглися прегарні лісисті пагорби, а священні дзеркала робили кімнату світлішою.

У святилищі їх зустріли міс Дарсі, місіс Герст, міс Бінґлі та пані, з якою міс Дарсі мешкала в Лондоні. Джорджіана зустріла їх цілком люб’язно, хоча від сором’язливості та страху щось не так зробити постійно ніяковіла, і ті, хто вважав себе нижчим од неї за походженням, могли подумати, що це прояв зверхності й зарозумілості. Утім, місіс Ґардінер та її небога прекрасно все розуміли і співчували дівчині.

Місіс Герст і міс Бінґлі привітали їх стриманими реверансами, а коли всі посідали, то запанувала ніякова мовчанка. Першою її порушила місіс Ен-нзлі — миловида ґречна пані, й це засвідчило, що вона вихована краще, ніж будь-хто з присутніх. Говорили вона й місіс Ґардінер; Елізабет теж вряди-годи докидала слівце. Міс Дарсі ж, здавалося, все ніяк не могла зібратися з духом, щоб вступити в розмову, й вставляла коротку фразу лише тоді, коли не було загрози, що її хтось почує.

Елізабет зауважила, що міс Бінґлі очей із неї не зводить. Жодне її слово, особливо звернене до міс Дарсі, не лишалося поза увагою. «О, їй, напевно, кортить мене вдарити своїми незграбними нетренованими кулаками, — думала собі Елізабет. — Ото було б весело, якби вона справді не стрималася!»

Плин розмови порушили слуги, що принесли шинку, пиріг і різні японські ласощі. Так знайшлася розвага цілому товариству — говорити могли не всі, але всі могли жувати. Незабаром усі зібралися довкола ошатних пірамід із м’яса і дзаредзусі.

За їжею Елізабет спробувала нарешті визначитися, боїться вона появи містера Дарсі чи її прагне — і саме на цій думці він увійшов у кімнату. Однак щойно Елізабет вирішила, що вона рада його бачити, як одразу ж і пожалкувала про його прихід, адже в неї з рота, напевно, пахло солодощами й сирим вугром.

Містер Дарсі рибалив певний час із містером Ґардінером та кількома гостями, але полишив їх, щойно довідався, що місіс Ґардінер і міс Беннет зібралися навідати Джорджіану. Побачивши його, Елізабет розважливо постановила поводитися невимушено, адже всі плекали щодо них певну підозру й очі всіх були прикуті до містера Дарсі. Особливо виразна цікавість проступила на обличчі міс Бінґлі, хоча вона не забувала усміхатися до вух, коли зверталася до Дарсі. Ревнощі ще не довели її до шалу, і здаватися вона не збиралася. У товаристві брата міс Дарсі вже не боялася вступити в розмову, а той намагався залучити її до діалогу з Елізабет, щоб вони краще познайомилися. Це помітила й міс Бінґлі. Втративши від гніву голову, вона за першої ж нагоди з підкресленою єхидною люб’язністю промовила:

— Скажіть, міс Елізо, а солдати вже полишили Меритон? Для вашої родини це, напевно, велика втрата!

У присутності Дарсі вона не зважилася згадати Вікгема, проте Елізабет одразу зрозуміла, що йдеться саме про нього. І ледве стрималася, щоб не роз’юшити міс Бінґлі носа за таке зухвальство, проте вирішила відповісти на цей випад дотепом, а не кулаками, тож відповіла доволі спокійно. А говорячи, мимоволі зауважила, що Дарсі спохмурнів і стис кулак, мовби тримав меч; його сестра розгубилася і не зважувалася підвести погляд. Якби міс Бінґлі розуміла, яку прикрість заподіє своїй найближчій подрузі, то, безперечно, утрималася б від таких натяків. Вона хотіла лише вивести Елізабет з рівноваги згадкою про чоловіка, до якого, на її думку, та була небайдужа, і зганьбити її в очах Дарсі. Можливо, міс Бінґлі хотіла ще й нагадати містеру Дарсі про необачні витівки певних членів родини Беннет. Але вона й гадки не мала, що міс Дарсі колись ледь не втекла з Вікгемом.

Стриманість Елізабет заспокоїла містера Дарсі. Міс Бінґлі, роздратована й розчарована, не наважилася спитати про Вікгема прямо, тож Джор-джіана врешті також опанувала себе, хоча й не аж так, щоб знову долучитися до розмови. Вона ретельно уникала погляду брата, але той, здавалося, геть забув про її причетність до цієї історії. Міс Бінґлі хотіла віднадити його від Елізабет, а натомість досягла протилежного — дівчина тільки виросла в його очах. Такого невдалого нападу світ не бачив із часів Битви за фортецю Туму.

На тому, власне, їхній візит добіг кінця. Поки містер Дарсі проводжав гостей до брички, міс Бінґлі невтомно глузувала з манер і вбрання Елізабет, проте Джорджіана її балачок не підтримувала. Після братових слів вона була про Елізабет найкращої думки — адже він ніколи не помилявся. Він відгукувався про Елізабет так тепло, що Джорджіана дійшла висновку: то мила і світла дівчина. Коли Дарсі повернувся до святилища, міс Бінґлі не стрималася й повторила частину спостережень, якими доти ділилася з його сестрою.

— Надзвичайно кепський вигляд мала сьогодні міс Еліза Беннет! — вигукнула вона. — Ніколи не бачила, щоб хтось зів’яв так швидко. А яка в неї згрубіла й шорстка шкіра! Ми з Луїзою погодилися в тому, що впізнати її для нас було б справою нелегкою.

Можливо, містерові Дарсі такі слова й були не до вподоби, проте він лише стримано відказав, що не помітив жодних змін, крім засмаги — природного наслідку літньої мандрівки.

— Я взагалі не розумію, — вела далі міс Бінґлі, — чому її вважають гарною. Її бюст надміру пружний, на руках немає зайвої пухкої плоті, а ноги занадто довгі й худі. Про ніс і казати нема чого — надто мініатюрний. Зуби непогані, але що з того? Що ж до очей, які дехто вважає гарними, то я не бачу в них нічого надзвичайного. А ще мені геть не до вподоби її розумний чіпкий погляд, та й поводиться вона так самодостатньо й стримано, мовби завжди знає, як треба чинити. І що вона собі думає!

Міс Бінґлі була цілковито певна, що Дарсі подобається Елізабет, тож мала б розуміти, що це не найліпший спосіб виставити себе у вигідному світлі, проте злість — не найкращий порадник. Коли на його обличчі промайнула тінь роздратування, вона вирішила, що домоглася свого. Проте він і далі мовчав. Міс Бінґлі, втім, постановила, що таки змусить його щось сказати, й вела далі:

— Пригадую, ми так здивувалися, коли почули, що в Гартфордширі її всі вважають красунею! Пам’ятаєте, якось у Незерфілді ви сказали: «Це вона красуня? Та вона така ж гарна, як її мати дотепна». Проте згодом ви змінили думку — і, напевно, стали навіть вважати її гарненькою.

— Так, — відповів Дарсі, не спроможний далі стримуватися, — коли ми тільки познайомилися, вона здалася мені гарненькою. Та тепер я вважаю її однією з найчарівніших жінок, яких знаю.

І пішов геть. Міс Бінґлі свого домоглася — змусила його сказати те, що не справило прикрості нікому, крім неї самої.

Повертаючись до міста, місіс Ґардінер і Елізабет розмовляли про все, крім того, що справді цікавило їх обох. Вони обговорили вигляд і поведінку всіх, крім тієї особи, до якої було прикуто їхню увагу. Вони говорили про його сестру, його друзів, його святилище, його дзаредзусі — про все, крім нього самого. Елізабет хотіла довідатися, що про нього думає місіс Ґардінер, а місіс Ґардінер була б тільки рада, якби небога завела про це розмову.

Розділ 46

ЕЛІЗАБЕТ БУЛА РОЗЧАРОВАНА, коли, прибувши до Лембтона, не отримала листа від Джейн. Наступного дня прикрість лише посилилась, але третій ранок нарешті поклав край очікуванню: вона одержала одразу два листи — і штемпель на одному свідчив, що лист затримався, бо поштовий диліжанс обсіли зомбі.

Коли прибула пошта, вони саме збиралися на прогулянку. Тітонька й дядечко дали їй змогу на самоті насолодитися читанням і рушили гуляти самі. Почати Елізабет вирішила з листа, який затримався, — його було написано п’ять днів тому. На початку йшлося про гостини й вечірки, якими могла похизуватися їхня околиця; друга половина листа, написана наступного дня непевною рукою, містила важливіші відомості. Ось про що в ній йшлося:

Відтоді, як я написала останні рядки, моя люба Ліззі, прийшла неочікувана і тривожна звістка. Те, що я мушу тобі розповісти, стосується нашої бідолашної Лідії. Опівночі, коли ми вже наготувалися до сну, прибув терміновий лист від полковника Форстера. Він повідомляв, що Лідія втекла до Шотландії з одним із офіцерів — а якщо вже казати всю правду, то з Вікгемом! Уяви, як це нас приголомшило. Мені дуже прикро, що вони зважилися на такий нерозумний вчинок, проте я сподіваюся на краще. Можливо, ми помилялися щодо вдачі Вікгема. Я знаю, що це легковажний і необачний юнак, проте мусимо шукати в ньому й добре: сподіваймося, що він не мав лихого заміру. Принаймні він безкорисливий — адже добре знає, що батько не може запропонувати за нею посагу. Нашу бідолашну матінку це вразило в самісіньке серце. Батько тримається краще. Я рада, що ми не розповіли їм про справжню причину його сварки з містером Дарсі й про те, як він повівся з глухим юнаком. Ми й самі мусимо витіснити це з пам’яті.

Дочитавши цей лист, Елізабет миттю схопила наступний і, нетерпляче його розгорнувши, пробіглася очима по рядках. Його було написано наступного дня.

ЛЮБА ЛІЗЗІ,

Не знаю, як тобі й розповісти. Новини погані, однак зволікати не можна. Шлюб із містером Вікгемом — нерозважливе рішення, проте зараз ми й за таку звістку були би вдячні, адже є підстави вважати, що бідолашну Лідію викрадено проти її волі! Полковник Форстер прибув до нас учора — він виїхав із Брайтона майже одразу після того, як вислав термінового листа. Лідія лишила місіс Ф. записку, де писала, що збирається потайки вийти заміж, проте Вікгем іншому офіцерові казав, що і не думав про шлюб. Це передали полковникові Ф. Він одразу вирушив їм навздогін. Він вистежив їх у Клепгемі — й на тому слід урвався: коли він їх наздогнав, Вікгем обстріляв його з мушкета. Поки він ховався, Вікгем і Лідія сіли до іншого екіпажа й зникли вдалині.

Далі відомо тільки, що вони прямували до Лондона. Не знаю, що й думати. Він переслідував їх до самісінького Лондона — але марно, — а тоді приїхав у Лонґборн і розповів нам про свої побоювання. Мені шкода, що його й місіс Ф. втягнено в таку прикру пригоду, але їхньої вини в тому нема. Моя люба Ліззі, ми приголомшені. Батечко й матінка бояться, що Лідія втратить одяг, честь, а тоді й голову — а я відмовляюся вірити, що Вікгем здатен на таке. Є багато причин, чому вони могли вирішити потай одружитися в Лондоні, відступившись од початкового задуму. Навіть якби Вікгем наважився збезчестити дівчину з таким добрим вишколом, як Лідія (що малоймовірно), чи ж могли ми так гірко помилитися, оцінюючи його вдачу? Це просто неможливо! Батько негайно вирушає з полковником Форстером до Лондона, щоб дізнатися правду. Не уявляю, чим вони можуть зарадити. Батько такий приголомшений, що ледве чи здатний на розважливі рішення — а полковник Форстер мусить повернутися до Брайтона завтра увечері. За таких обставин ми були б безмежно вдячні за поради й підтримку дядька — напевно, він зрозуміє, що я відчуваю. Цілковито покладаюся на його милосердя.

— О, де ж мій дядечко? — вигукнула Елізабет, підхопившись. Не можна було гаяти ані хвилини. Проте щойно вона сягнула порога, як слуга прочинив двері — і в кімнату увійшов містер Дарсі. Побачивши її бліде й розгублене обличчя, він завмер; та, перш ніж вигадав, що сказати, вона поспіхом вигукнула:

— Перепрошую, але я змушена з вами попрощатися! Я маю чимшвидше знайти містера Ґардінера. Справа нагальна, й баритися не можна!

— Господи, що сталося? Я вас не затримуватиму, але дозвольте мені чи слузі розшукати містера й місіс Ґардінер. Вам погано, вам не варто йти самій!

Елізабет завагалася, проте її коліна підгиналися й вона розуміла, що від її участі нічого на краще не зміниться. Вона підкликала слугу й попросила негайно привести пана й пані. Та голос у неї так тремтів, що слова ледве можна було розібрати.

Коли той вийшов, вона, знесилена, опустилася на стілець. Вона здавалася такою слабкою, що Дарсі не міг її полишити, а тому м’яко і співчутливо промовив:

— Дозвольте мені покликати вашу покоївку. Що покращило б ваш стан? Я можу принести трави кампо. Вам недобре?

— Ні, дякую, — відповіла вона, намагаючись опанувати себе, — зі мною все гаразд, я просто отримала жахливі новини з Лонґборна, й це мене засмутило.

Елізабет розплакалася й певний час і слова не могла промовити. Завмерлий у нестерпному очікуванні, Дарсі лише занепокоєно щось промимрив і спостерігав за нею у співчутливій мовчанці. Нарешті вона сказала:

— Щойно прийшов лист від Джейн зі страшними новинами. Ми не зможемо це приховати. Моя молодша сестра в руках у містера Вікгема. Вони втекли з Брайтона, і ви достатньо добре його знаєте, щоб здогадатися, що буде далі. У неї немає ані грошей, ані зв’язків, які могли б схилити його до шлюбу, — вона пропала навіки.

Дарсі приголомшено завмер.

— І я, — додала вона ще схвильованіше, — могла тому запобігти! Адже я знала, що він за людина. Якби ж я розповіла родині бодай дещицю з того, про що мені було відомо! Якби вони знали, який він насправді, цього б не сталося. Проте нині... нині вже пізно.

— Мені боляче це чути! — вигукнув Дарсі. — Боляче й гірко. Але ви впевнені, що саме так усе й сталося? Цілковито впевнені?

— О так! Вони виїхали з Брайтона в неділю увечері, і їхній шлях простежили до Лондона, але там слід губиться. Полковник Форстер має підстави сумніватися в тому, що вони мали намір побратися, і підозрює, що Лідію викрадено проти її волі.

— І що вже було зроблено, аби повернути її додому?

— Батько поїхав до Лондона, а Джейн просить мого дядечка негайно прийти на допомогу. Сподіваюся, ми вирушимо десь за півгодини. Але нема на те ради. Як їх знайти? Я не маю ані промінчика надії.

Містер Дарсі мовчки похитав головою.

— Коли я довідалася про його істинну натуру. якби ж знаття! Проте я боялася перейти межу і вчинила страшну помилку!

Містер Дарсі мовчав. Здавалося, він і не чув її, а просто крокував кімнатою у глибокій задумі, звівши брови, з маскою похмурої рішучості на обличчі. І зненацька Елізабет усе зрозуміла. Його добра думка про неї розсипалася на очах під тягарем такої ганьби і переступів її родини. Ніколи ще вона не відчувала так щиро, що могла б його полюбити, як нині, коли надію було втрачено остаточно.

Вона закрила обличчя хустинкою і забула про все довкола. Лише голос містера Дарсі повернув її до дійсності.

— Якби ж мої слова чи вчинки могли вас розрадити! Та я не мучитиму вас порожніми побажаннями, напрошуючись на вдячність. Отож, я так розумію, цей прикрий випадок позбавить мою сестру втіхи побачити вас сьогодні у Пемберлі.

— О, так. Прошу, зробіть мені ласку й попросіть вибачення у міс Дарсі. Скажіть, що нагальні справи змусили нас вирушити додому. Приховуйте нещасливу правду якнайдовше — хоча, звісно, шила в мішку не сховати.

Він запевнив, що оберігатиме її таємницю, ще раз висловив співчуття, побажав, щоб усе завершилося краще, ніж були підстави сподіватися, передав найщиріші привітання її рідним і вийшов з кімнати, кинувши на неї серйозний погляд на прощання.

Щойно за ним зачинилися двері, Елізабет збагнула, що вони, напевно, вже ніколи не розмовлятимуть так по-дружньому. Перед її очима промайнула ціла історія їхнього знайомства, сповненого змін і суперечностей, і вона зітхнула. Раніше вона лише зраділа б завершенню цього спілкування, тож що за дивні почуття змушували її тепер про це жалкувати?

Елізабет було прикро, що він пішов. Вона знала, що не востаннє червоніє за неминучу ганьбу і погубу Лідії, і від того ставало ще гіркіше. Коли вона прочитала другого листа Джейн, усі сподівання на те, що Вікгем одружиться з її сестрою, згасли. Ніхто, крім Джейн, у це не вірив. Поки Елізабет читала першого листа, вона й уявити не могла, що Вікгем викраде дівчину, яку навчали в Шаоліні, — хай навіть ця дівчина була такою роззявою, як Лідія. Однак тепер її подив розвіявся: сестра так прагнула товариства вродливих офіцерів, що виявила необачність, яка і призвела до ганьби.

Елізабет хотіла щонайшвидше дістатися додому, щоб підтримати Джейн, на яку звалилися всі турботи їхнього безумного сімейства, адже батько поїхав, а мати, напевно, блювала від хвилювання й сама потребувала догляду. Вона не сумнівалася, що Лідії вже нічим не зарадиш, та все ж втручання дядечка видавалося їй життєво необхідним. І коли він увійшов до кімнати, Елізабет не могла стримати хвилювання. Містер і місіс Ґардінер, стривожені, примчали до готелю, бо з розповіді слуги напрошувався висновок, що їхню небогу замордував якийсь невідомий ворог. Однак Елізабет одразу ж розвіяла їхній страх: поспіхом пояснила, чому їх викликала, й зачитала їм обидва листи. Містер і місіс Ґардінер, звісно, були вражені до глибини душі. У справу було втягнуто не лише Лідію, а й цілу родину, тож, після перших переляканих і здивованих вигуків, містер Ґардінер заприсягся зробити все можливе, щоб допомогти. Елізабет на менше й не сподівалася та подякувала йому зі сльозами на очах. Вони одразу залагодили всі справи, щоб вирушити чимшвидше.

— Що ж робити з Пемберлі? — вигукнула місіс Ґардінер. — Джон сказав, що, поки ми гуляли, сюди заїздив містер Дарсі.

— Так, і я сказала, що ми не приїдемо на вечерю, тож усе гаразд.

— Що ж ми скажемо іншим нашим друзям? — розчаровано спитала тітонька, забігши до своєї кімнати, щоб зібратися. — Якби ж то мені ще хоч раз побачитися із Силачем!

Проте то були даремні сподівання, якими вона могла хіба що розрадити себе в поспіху й плутанині, що затягли їх у свій вир на наступну годину. Якби в Елізабет був час байдикувати, то вона лишилася б при своїй думці: в такому стані годі й намагатися щось робити. Проте вона, як і тітонька, мусила похапцем збиратися. Довелося написати записки всім лембтонським друзям і вигадати пояснення, чому вони від’їжджають так раптово. За годину вони впоралися, а містер Ґардінер тим часом заплатив за готель. Елізабет опинилася в екіпажі до Лонґборна навіть раніше, ніж сподівалася.

Розділ 47

— ЩЕ РАЗ УСЕ ОБДУМАВ, — проголосив дядько, коли вони виїхали за місто, — і насправді, зваживши всі «за» і «проти», я схильний погодитися з вашою сестрою. Навряд чи він посмів би так вчинити з дівчиною, якій не бракує заступників і друзів, яка жила в родині його полковника. Тож я, певно, сподівався б на краще. Невже він гадав, що друзі за неї не заступляться? Невже він думав, що її сестри, які вправно володіють мечем, не наздоженуть його і за краєм світу? Невже він сподівався, що зможе повернутися у свій полк, так образивши полковника Форстера? Жодна спокуса не виправдовує такого ризику!

— Ви справді так гадаєте? — озвалася Елізабет.

— Твій дядечко навіть мене переконав, — долучилася до розмови місіс Ґардінер. — Навряд чи Вікгему геть байдуже до своєї честі, гідності та вигоди. Я не можу так погано про нього думати. Та й ти, Ліззі... ти могла б поставити на ньому жирний хрест?

— Я не вірю, що він байдужий до власної вигоди, але в решту звинувачень повірю охоче. Ваші слова — та Богу б у вуха! Проте я боюся на щось сподіватися, бо чого ж він обстріляв полковника?

— По-перше, — розважливо мовив містер Ґардінер, — немає вичерпних доказів, що вони не збираються одружитися.

— Тоді до чого всі ці інтриги? Чому вони замітали сліди? Навіщо одружуватися потай? О ні, о ні — це надто підозріло. Його друг-офіцер, пише Джейн, був певен, що Вікгем одружуватися не збирається. Він би не побрався з жінкою, що не має й шеляга за душею, — не може собі цього дозволити. А що має Лідія, крім молодості й доброї статури, щоб він відмовився від зиску, який несе з собою вдалий шлюб? Що ж до іншого вашого заперечення, то й воно не є неспростовним. Ми з сестрами не можемо кинути все й помчати на пошуки Вікгема, адже його величність наказав нам охороняти Гартфорд-шир, допоки не поляжемо в бою, не станемо каліками чи не вийдемо заміж.

— Та чи думаєш ти, що Лідія аж така безпорадна, щоб накликати на себе й усю свою родину таку ганьбу?

— Це мене безмежно дивує, але на те дуже схоже, — зі сльозами на очах промовила Елізабет. — Отже, й сестри Беннет не бездоганно володіють мистецтвом заподіювати смерть. Не знаю, що й казати. Може, я несправедлива до неї, проте вона ще зовсім молода, і останні півроку, ба ні, навіть рік присвятила лише марнославним розвагам. Їй дозволяли розтринькувати час, як їй заманеться, й вона геть занедбала і вправляння, і медитацію, і навіть найпростішу гру «Добрий день, я олень». Відтоді, як ту частину розквартирували у Меритоні, їй самі гульки й офіцери були в голові. А всі ми знаємо, що Вікгему не забракне чарівливості, щоб заворожити юну дівчину.

— Проте Джейн вважає, що Вікгем не здатен на таку ницість, — заперечила тітонька.

— Джейн у всіх бачить лише добре. Та вона й нечестивих ладна приголубити — щоразу перепрошує, коли стинає їм голови, навіть коли вони до неї зубами клацають. Проте Джейн, як і я, пречудово знає, який насправді той Вікгем. Він марнотратник, покидьок без совісті та честі й волочиться за кожною спідницею.

— Ти маєш неспростовні докази? — вигукнула місіс Ґардінер.

— Так, — відповіла Елізабет, зашарівшись. — Пам’ятаєте, я вам розповідала, як недобре він повівся з містером Дарсі? Та й ви, коли були в Лонґборні минулого разу, чули, як він відгукувався про свого добродійника. Є й інші обставини, які мені не дозволено... які не варто переповідати. Все, що він наговорив про родину з Пемберлі, — брехня від першого до останнього слова.

— І Лідія нічогісінько не знає? Як вона може не знати того, що було відомо вам із Джейн?

— У тому й біда. Я дізналася правду лише в Кенті, де чимало часу проводила з містером Дарсі та його родичем, полковником Фіцвільямом. У своєму невіданні я накоїла такого, що знадобилося сім порізів, аби змити пляму з моєї честі. А коли я повернулася додому, солдати мали за якийсь тиждень чи два відбути з Меритона. В такому разі — вирішили ми з Джейн, якій я розповіла все, — не варто розголошувати те, про що я довідалася. Кому стане краще, якщо ми зруйнуємо добру думку про Вікгема в цілої околиці? Навіть коли Лідія вирішила їхати з місіс Форстер, мені не спало на думку, що їй варто все розповісти.

— Отож, перш ніж вони вирушили до Брайтона, у вас не було підстав думати, що вони одне одному не байдужі?

— Жоднісіньких. Ні він, ні вона не виявляли ані найменших ознак зацікавлення — Лідія, звісно, вирізала його ім’я собі на ребрах, але вона так часто робить. Коли ми з ним тільки познайомилися, вона, здавалося, готова була ним захопитися, але те саме можна сказати про нас усіх. Перші два місяці всі дівчата Меритона були від нього в захваті, проте Лідії він надмірної уваги не приділяв. Тож після нетривалого запаморочливого захоплення її закоханість ущухла — і Лідія перекинулася на інших офіцерів, які були до неї уважніші.

Вони не здатні були додати нічого нового, що підживило б їхні надії чи страхи, але й ні про що інше говорити теж не могли. Ті думки не йшли Елізабет з голови, мучили й не давали спочинку, адже страждання від докорів сумління найпекучіші й від них немає ліків.

Зважаючи на можливості екіпажа, вони мандрували доволі швидко — доки не наблизилися до сільця Лоу, де нещодавно точилися бої між королівським військом і південною ордою нечестивих. Дорогу тут було всіяно такою кількістю трупів людей і зомбі, що їм довелося пригальмувати. Тіла могли бути заражені, тож візник шкіряними поворозками приторочив коням до шиї сталевий дзьоб, що доти був прикріплений під екіпажем. Він висів перед копитами і, мов плугом, розштовхував трупи.

Щоб не гаяти часу, Елізабет вмостилася коло візника з рушницею, готова відстрілюватися. Вона наказала йому в жодному разі не зупинятися — навіть особисті потреби справляли на ходу. Вони їхали цілу ніч і вже перед обідом були в Лонґборні, тож Джейн не довелося чекати їх аж занадто довго.

Забачивши екіпаж, що котив до будинку, молодші Ґардінери висипали на ґанок.

Їхні усміхнені личка першими привітно зустріли новоприбулих.

Елізабет вискочила з екіпажа й, поспіхом розцілувавши дітей, забігла до передпокою, де на неї вже чекала Джейн.

Сльози навернулися на очі обом сестрам. Не гаючи ані миті, Елізабет пригорнула Джейн і спитала, чи не чути нічого нового про втікачів.

— Ще ні, — відповіла Джейн. — Проте, коли вже приїхав наш любий дядечко, все, сподіваюся, буде гаразд. Лишенько, Ліззі, я й уявити не можу, що ми тут стоїмо безпорадні, а нашу сестру викрали і збезчестили.

— Батько ще в місті?

— Так, він виїхав у вівторок, як я тобі й повідомляла в листі.

— Він часто пише?

— Поки що тільки двічі. Черкнув мені записку в середу — дав знати, що в безпеці, й надіслав свою лондонську адресу, про що я окремо його благала. Він додав, що й не писатиме, якщо не довідається нічого важливого.

— А матінка ж як? Як ви тут тримаєтеся?

— Матінка, гадаю, тримається, як може, хоча часто й рясно блює, як ти, напевно, могла здогадатися. Зараз вона нагорі — ваш приїзд стане для неї великою втіхою. Вона ще не виходила зі спальні. Дякувати Богові, Мері та Кітті в порядку й кров’ю присягли переслідувати містера Вікгема до смерті.

— А ти... а ти ж як? — вигукнула Елізабет. — Ти така блідесенька! Скільки випробувань тобі випало!

Проте сестра запевнила, що в неї все гаразд. Так вони й говорили, доки містер і місіс Ґардінер віталися з дітьми — і їхня розмова урвалася з наближенням цілого товариства. Джейн підбігла до дядечка й тітоньки та обійняла їх обох, вдячно усміхаючись крізь сльози.

Коли вони посідали у вітальні, ті повторили запитання, які вже ставила Елізабет, і незабаром з’ясували, що Джейн нема чого додати. Вона й далі плекала надію, що все добре скінчиться і наступний ранок принесе листа від Лідії чи від батька — з новинами чи, можливо, й повідомленням про заміжжя.

Місіс Беннет, до якої вони піднялися після короткої розмови, зустріла їх саме так, як і слід було чекати, — зі сльозами й лементом, прокльонами Вікгемові й відерцем блювоти. Загалом, вона звинувачувала всіх, крім тієї особи, яка панькалася з Лідією найбільше й закривала очі на всі її витівки.

— Якби ж то я поїхала до Брайтона з цілою родиною, то цього б не сталося. Про бідолашну Лідію просто не було кому подбати. Форстери мусили з неї й ока не спускати! Я певна, що вони її геть занедбали. Якби до неї були уважніші, то вона ніколи б такого не вчинила! Я так і думала, що вони не дадуть собі з нею ради, — та хто ж мене слухає. Бідолашна моя дитина! А тепер ще й містер Беннет поїхав. Я знаю, якщо він знайде Вікгема, то викличе його на дуель і загине. Може, звісно, голова в нього напхом напхана тими східними штучками, але він вже старий і немічний. А що тоді з нами буде? Коллінзи витурять нас звідси, перш ніж його тіло охолоне в могилі, тож нам нема на що сподіватися, крім як на твою, братику, добрість.

Усі взялися її переконувати, що такого не буде. Містер Ґардінер запевнив, що подбає і про неї, і про цілу родину, сказав, що буде в Лондоні вже наступного дня, і пообіцяв зробити все, на що спроможний, аби знайти Лідію.

— Тільки не тривожтеся даремно. Доки не дізнаємося напевне, що вони не одружилися й одружуватися не збираються, не варто ставити на її честі хрест. Прибувши до міста, я заїду до свояка й перевезу його до себе, а тоді й порадимося, як чинити далі.

— Любий мій братику! — вигукнула місіс Беннет. — Саме про це я й мріяла. Розшукай їх, як прибудеш до міста, і тягни волоком до вівтаря, якщо вони ще не побралися. Що ж до весільної сукні, то на неї не чекайте — скажи Лідії, що ми дамо їй на одяг стільки грошей, скільки вона захоче, хай тільки вони поберуться. І не дозволяй містерові Беннету викликати Вікгема на поєдинок! Поясни йому, в якому я жалюгідному стані, що мене від страху хапають дрижаки й мурашки по всьому тілу, що я блюю без упину, і немає мені спокою ані вдень, ані вночі.

І знову містер Ґардінер запевнив її у щирості своїх намірів допомогти. Вони говорили, доки внизу не накрили на стіл, а тоді її лишили в товаристві відерця для блювоти й управительки, яка доглядала її, коли доньки мали інші справи.

Ґардінери вважали, що не варто так усамітнюватися, але й не намагалися її переконати. У їдальні до них незабаром приєдналися Мері й Кітті — дівчата тренувалися так завзято, що навіть не вийшли привітатися. Кров’ю присягнувши помститися Вікгемові, вони тільки те й робили, що вправлялися у бойових мистецтвах. Коли вони розсілися за столом, Мері прошепотіла до Елізабет:

— Цей прикрий випадок, напевно, породить силу-силенну чуток. Проте ми мусимо перекрити потоки марної балаканини й скупатися натомість у цілющому бальзамі помсти.

Коли ж Мері побачила, що сестра не збирається їй відповідати, то додала:

— Для Лідії, звісно, це біда, проте ми можемо здобути з цього випадку важливу науку: честь втратити легше, ніж рукавичку; один необачний крок може спричинити вічну ганьбу; лише кров кривдника змиє пляму з честі.

Елізабет підняла на неї зачудований погляд, але була така пригнічена, що не відповіла. Мері, втім, і далі втішала себе, добуваючи моральні висновки із заподіяного їм зла.

По вечері старші сестри урвали півгодинки, щоб поговорити на самоті. Трохи оплакавши заплямовану честь сестри (Ліззі в цьому не сумнівалася, а Джейн не виключала такої імовірності), Елізабет продовжила:

— Та розкажи мені, чого я ще не знаю. Розкажи подробиці. Що сказав полковник Форстер? Вони перед викраденням не мали жодних недобрих передчуттів?

— Полковник Форстер давно підозрював, що вони симпатизують одне одному, особливо Лідія, проте не думав, що є підстави тривожитися. Мені так його шкода! Він був до нас уважний і ласкавий. Він хотів поїхати до нас, перш ніж навіть почув, що Вікгем не збирається з нею одружуватися, а коли про це дізнався, то вирушив негайно.

— А той інший офіцер певен, що Вікгем не збирається з нею одружуватися? Він знав, що вони збираються втекти?

— Коли полковник Форстер допитав того офіцера, той запевнив, що про їхні наміри не знав і нічого сказати не може, навіть коли полковник пригрозив згодувати його англійське єство нечестивим. Цього разу він не став наполягати, що одружуватися вони не збираються — а отже, я схильна вірити, що ми його неправильно розуміли.

— До прибуття полковника Форстера ніхто тут не сумнівався, що вони потай поберуться?

— Чому б ми сумнівалися? Мені було тривожно, бо я боялася, що подружнє щастя їм не світить. Адже я знаю, що він не завжди поводиться, як належить. Батько й мати цього не знали й лише осуджували необачність Лідії. Кітті з природним тріумфом людини, яка знала більше за інших, повідомила, що в останньому листі Лідія готувала її до такого повороту подій. Вона вже давно знає, що вони закохані.

— Але це сталося вже у Брайтоні?

— Гадаю, що так.

— А що про Вікгема думає полковник Форстер? Він знає, який цей Вікгем насправді?

— Цього разу він говорив про нього вже не так захоплено. Він казав, що Вікгем нерозважливий і безтямний. Тим часом пішов поголос, що цей негідник не сплатив у Меритоні боргів і лишив щонайменше одну бідолашну доярку в тяжі — це, сподіваюся, неправда.

— Якби ж то ми розповіли, що про нього знаємо!..

— Можливо, цього й не сталося б, — визнала Джейн, — проте не можна таврувати нікого за минулі переступи, не знаючи, який він нині. Наші міркування були цілком шляхетні.

— Полковник Форстер не розповів, що саме Лідія написала його дружині?

— Він навіть привіз ту записку.

Джейн відшукала її в нотатнику й передала Елізабет. Ось що в ній було написано:

МОЯ ДОРОГА ГЕРІЕТ,

Ото ти насмієшся, коли довідаєшся, куди я поїхала! Я й сама регочу, коли уявляю, як то ти здивуєшся. Я вирушаю до Ґретна-Ґрін. І хай би за тобою хоч зомбі гналися, ти не вгадаєш, що я задумала! Я їду до Ґретна-Ґрін, бо я закохана по вуха, і мій любчик — справжній ангел. Без нього я ніколи не буду щаслива, тож у моєму рішенні нема нічого поганого. Не повідомляй у Лонґборн, як не хочеш, — ото вони здивуються, коли я підпишу наступного листа їм «Лідія Вікгем». Ото насміємося! Я аж за боки хапаюся.

Я пошлю когось по мій одяг і зброю, коли повернуся до Лонґборна, але, прошу, скажи Саллі зашити слід від пазура на моїй мусліновій сукенці. Бувай. Передавай вітання полковникові Форстеру. Випий за нашу легку дорогу!

З любов’ю, твоя подруга

ЛІДІЯ БЕННЕТ

— О, дурненька, дурненька Лідія! — вигукнула Елізабет, дочитавши листа. — Писати в такий момент такого листа! Але це бодай свідчить, що вона справді збиралася вийти за нього заміж. Хай би до чого він схилив її далі, вона не прагнула безчестя. Бідолашний наш батечко! Що ж він подумав!

— Я ніколи й нікого не бачила таким приголомшеним. Він хвилин із десять не міг промовити ні слова. Матері одразу стало зле, в домі був бедлам.

— Джейн, серденько, ти аж сполотніла. Якби ж то я була тоді з вами! Всі ці турботи і тривоги впали на твої плечі!

— Мері й Кітті мені допомагали і розділили б усі мої клопоти, якби не витрачали увесь час на планування погибелі містера Вікгема. Тітонька Філ-ліпс приїхала у вівторок, після від’їзду батька, й ласкаво погодилася побути зі мною аж до четверга. Вона нас усіх розрадила і підтримала. Леді Лукас також була дуже ласкава, навідала нас у середу зранку, щоб висловити співчуття, й запропонувала допомогти — сама чи з доньками, якщо нам буде від того якась користь.

Зачувши про леді Лукас, Елізабет думками перенеслася в Гансфорд. Цікаво, чи лишилося ще щось від її Шарлотти? Чи помітив містер Коллінз нарешті, яка з нею сталася біда? Вона вже давненько не отримувала від них листів. Чи жива ще її подруга? Ця думка була така страшна, що вона вирішила на ній не спинятися. Натомість надумала розпитати, до яких кроків батько хотів удатися, розшукуючи сестру в місті.

— Він збирався заїхати в Епсом, де вони востаннє змінили коней, — розповіла Джейн. — Хотів довідатися номер лондонського екіпажа, на який вони пересіли в Клепгемі після того, як містер Вікгем спробував убити полковника. Там повинні були запам’ятати, як джентльмен і панянка, відстрілюючись, пересідають з екіпажа в екіпаж, тож батько збирався розпитати про них у Клепгемі.

Розділ 48

УСІ ЧЕКАЛИ НА ЛИСТ від містера Беннета, проте наступного ранку пошта нічого не принесла. Його рідні знали, що в листуванні він недбалий і забудькуватий, проте за таких обставин сподівалися, що він усе ж відмовиться від давньої звички. Довелося зробити висновок, що добрих новин немає, проте й це вони хотіли б знати напевно. Дочекавшись листоноші, містер Ґардінер вирушив у дорогу в супроводі трьох найманців, що мали забезпечити йому швидку й безпечну мандрівку.

Місіс Ґардінер із дітьми мала лишитися у Гартфордширі ще на кілька днів — вона могла стати у пригоді небогам. Вона допомагала їм доглядати за місіс Беннет і розраджувала їх у вільні хвилини. Інша їхня тітонька також стала частою гостею в домі. Вона казала, що хоче їх підтримати, але жоден її візит не минав без звістки про ще один борг чи ще одного байстрюка, яких Вікгем наробив у Меритоні, тож зазвичай вона полишала родичів у гіршому настрої, ніж вони були до її приходу.

Усі жителі Меритона наввипередки намагалися очорнити чоловіка, якого три місяці тому вважали святішим за Папу Римського. Подейкували, що він заборгував кожному торговцеві в місті — і в кожного підступно розбестив доньку. Усі сходилися на тому, що такого покидька ще світ не бачив — і всі заявили, що ніколи не довіряли його личині доброти. Елізабет не вірила й половині чуток, але й решти вистачило, щоб вона остаточно впевнилася: її сестру зганьбили. Навіть Джейн, яка ще менше довіряла чуткам, майже втратила надію — якби Вікгем і Лідія побралися, то про це, напевно, вже довідалися б.

Містер Ґардінер виїхав з Лонґборна в неділю, а у вівторок його дружина одержала листа. Він писав, що одразу після повернення знайшов свояка й переконав його поїхати з ним додому; що містер Беннет побував у Епсомі та Клепгемі, але не дізнався нічого певного; і що він збирається обійти всі найбільші готелі міста. Був у листі й такий постскриптум:

Я написав полковникові Форстеру, щоб він по змозі розпитав, чи є у Вікгема рідні чи знайомі в місті, які знали б, де він міг заховатися. Якби знайшовся хтось, хто володіє такими знаннями, це змінило б усе. Нині ми не маємо на кого покластися. Думаю, полковник Форстер зробить усе від нього залежне. Утім, можливо, Ліззі знає про його близьких більше, ніж будь-хто інший.

Елізабет ніколи не чула про жодних його родичів — він давно осиротів. Можливо, хтось із його полкових товаришів знав іще щось, та вона не надто сподівалася на нові звістки.

Навіть звичне борюкання з оленями не давало Елізабет і Джейн такої жаданої розради, та й на товариство молодших сестер вони вже не сподівалися: ті лиш те й робили, що вигадували нові способи розчленувати містера Вікгема. Кожен новий день приносив лише тривогу, і найстрашніша була та година, коли прибувала пошта. З листом мали з’явитися новини — погані чи добрі, — тож усі чекали на диліжанс, зачаївши подих.

Та перш ніж містер Ґардінер знову дав про себе знати, прийшов лист від містера Коллінза, адресований містерові Беннету. Джейн мала від нього вказівку відкривати листи, що прибудуть за його відсутності, тож його прочитала. Елізабет знала, чого можна чекати, й читала через сестрине плече. Ось про що йшлося:

ШАНОВНИЙ СЕР,

Наші стосунки й моє становище зобов’язують мене висловити Вам співчуття в тяжкому горі, що спіткало Вашу родину, й повідомити про мою трагедію. Вашу подругу, а мою кохану дружину Шарлотту спіткала біда. На превеликий жаль, мушу повідомити, що її вже немає серед нас — її вразила страхітлива моровиця. Ми цього не помічали, проте врешті леді Кетрін де Бурґ щонаймилосердніше звернула на це мою увагу. Її ясновельможність, мушу зазначити, ласкаво запропонувала власноруч стяти їй голову і спалити тіло, проте я вирішив, що я, її чоловік, зобов’язаний зробити це сам, навіть якщо моя рука тремтітиме.

Проте знайте, любий пане, що, попри моє приголомшливе горе, я щиро співчуваю Вам і Вашій шанованій родині, яку спіткала така біда, напевно, воістину гірка. Смерть була б милосерднішою долею, аніж безчестя — так само й моя дружина воліла б смерть, аби тільки не блукати з ордами Люцифера. Вам треба щиро поспівчувати — так само вважають і леді Кетрін та її донька, яким я розповів, що Вас спіткало. Вони погодилися, що безчестя однієї доньки вкриє ганьбою й інших. «Хто ж, — співчутливо відзначила леді Кетрін, — захоче зв’язати долю з такою родиною?» Із втіхою згадую, як освідчився Елізабет минулого падолиста — якби вона відповіла інакше, то Ваше безчестя заплямувало б і мене, а так я можу лише Вам поспівчувати. Тож дозвольте вам порадити, милий пане, навіки відмовити вашій негідній доньці у любові — най сама пожинає плоди свого страхітливого переступу.

І насамкінець хочу Вас привітати: я не зазіхатиму на Лонґборн після Вашої смерті, бо й сам буду мертвий на той час, коли Ви отримаєте цього листа. Я висітиму на гілці Шарлоттиного улюбленого дерева у садочку, який її ясновельможність так ласкаво виділила нам у користування.

ЩИРО ВАШ ТОЩО ТОЩО

Містер Ґардінер не писав їм, доки не отримав відповіді від полковника Форстера — та й тоді звістки були невтішні. Здавалося, у Вікгема не було живих родичів, принаймні про них ніхто не знав. З численними своїми приятелями він, відколи вступив до війська, мовби й не спілкувався. Отже, ніхто не міг назвати жодної особи, з якою він підтримував би стосунки. Його близьким слід було боятися не лише родичів Лідії, а й кредиторів, адже виявилося, що він повсюди лишав борги й байстрюків. Полковник Форстер писав, що в Брай-тоні він заборгував близько тисячі фунтів, а ще тисяча піде на відшкодування тим бідолашкам, яких він зганьбив. Від родини з Лонґборна містер Ґардінер цього не приховував. Джейн із жахом сприйняла цю звістку.

— То він картяр! Ще й байстрюків наробив! — вигукнула вона. — Хто б міг подумати! Я й гадки не мала...

Містер Ґардінер додав, що їхній батько може повернутися додому наступного дня, себто в неділю. Зневірившись у безплідних пошуках, він піддався на умовляння свояка й постановив вертатися додому. Доньки сподівалися, що ця звістка втішить місіс Беннет, яка переймалася за життя чоловіка, та не так склалося, як гадалося.

— Він вирішив повернутися? А як же бідолашна Лідія? — зарепетувала вона. — Як він сміє повертатися без неї? Хто ж тоді стане до бою з Вікгемом і переконає його з нею побратися?

Місіс Ґардінер висловила бажання вже їхати додому. Тож було вирішено, що вона з дітьми рушить до Лондона, тільки-но звідти повернеться містер Беннет. Екіпажем її підвезли до поштової станції, а там зустріли господаря Лонґборна.

Місіс Ґардінер поїхала, так і не довідавшись, що ж сталося між Елізабет і містером Дарсі. Небога жодного разу не згадала в розмовах його імені й не отримала з Пемберлі жодного листа.

Настрій усієї родини залишав бажати кращого, тож і шукати інших пояснень горю Елізабет ніхто не став. На той час вона вже досить добре розуміла свої почуття й знала, що якби доля не звела її з Дарсі, то вона б легше зносила безчестя Лідії. Це заощадило б їй кілька безсонних ночей.

Коли містер Беннет повернувся, на обличчі в нього був звичний вираз філософської відстороненості. Маломовний, як і завжди, він ані словом не прохопився про справи, які змусили його поспіхом вирушити до міста. Доньки не одразу зважилися його розпитати.

Хоробрості заговорити про це Елізабет стало тільки надвечір, коли містер Беннет приєднався до їхнього чаювання. Коли вона йому поспівчувала, він відповів:

— Кому ж страждати, як не мені? «За кожен удар бамбукових різок учневі учитель заслуговує на два удари». Чи ж не так казав учитель Ліу?

— Не будьте до себе такі суворі, — відповіла Елізабет.

— О, суворість до себе — переступ, проти якого не гріх і попередити, бо людська натура до нього схильна. Ні, Ліззі, дозволь мені раз у житті взяти на себе відповідальність. Врешті саме я постановив, що воїнів із вас виховати важливіше, ніж шляхетних панянок. Це я навчав вас мистецтва смерті й занехаяв мистецтво життя. Дозволь мені взяти на себе заслужену ганьбу.

— Гадаєте, вони в Лондоні?

— Так. Де б то ще вони могли сховатися?

— Та й Лідія мріяла побувати в Лондоні, — докинула Кітті.

— Ото пощастило, — сухо відказав батько. — Тепер їй довгенько доведеться там сидіти.

Трохи помовчавши, він додав:

— Ліззі, можеш зловтішатися: ці події засвідчують, що твої поради були цілковито слушні.

Їхню розмову перервала Кітті, яка хотіла віднести чаю матері.

— Ото цирк! — вигукнув він. — Ані хвилини вільної, щоб помучитися собі на дозвіллі. Завтра засяду в бібліотеці в нічному ковпаку й шовковому халаті — й надвір не поткнуся, доки ще й Кітті не втече.

— Я не втечу, батечку, — занепокоїлася Кітті. — А як і поїду колись у Брайтон, то поводитимуся краще, ніж Лідія.

— Розмріялася! Та я тебе далі Істборна й за п’ятдесят фунтів не пущу! Ні, Кітті, ці події навчили мене обачності — й розплатишся за це ти. Жоден офіцер не підійде до мого дому на гарматний постріл. І ніяких балів, крім як у супроводі сестер. Про прогулянки теж не мрій, якщо не проведеш десять годин за наукою.

Сприйнявши всі ці погрози за щиру правду, Кітті розридалася.

— Ну ж бо, любонько, не горюй так, — заспокоїв батько. — Якщо наступні десять років будеш ґречною дівчинкою, то я перегляну ці правила.

Розділ 49

ЗА ДВА ДНІ ПІСЛЯ ПОВЕРНЕННЯ містера Беннета Джейн і Елізабет вистежували оленів за домом, коли побачили, що до них прямує управителька. Думаючи, що вона прийшла доповісти про новий напад блювоти у матінки, вони рушили їй назустріч. Але натомість вона сказала:

— Пробачте, що заважаю тренуватися, проте, здається, з міста прийшли добрі новини, тож я взяла на себе сміливість вас покликати.

— Про що ви, Гілл? З міста не було звісток.

— Люба пані! — вражено вигукнула місіс Гілл. — Чи ж ви не чули, що від містера Ґардінера прийшов терміновий лист? Господар отримав його півгодини тому.

Не гаючи ані миті, дівчата помчали додому. Вони бігцем перетнули передпокій і увірвалися до маленької вітальні, а звідти — до бібліотеки, але батька ніде не було. Вони вже збиралися бігти нагору до матері, коли їм назустріч вийшов дворецький:

— Якщо ви господаря шукаєте, то він пішов у додзьо.

Вони ще раз промчали вітальню й метнулися через моріжок услід батькові, який цілеспрямовано простував до скромного додзьо.

Наздогнавши його, Елізабет вигукнула:

— Таточку, є новини? Що пише містер Ґардінер?

— О так, я отримав від нього листа з терміновою поштою.

— І які ж новини — погані чи добрі?

— Що ж тут може бути доброго? — спитав він, виймаючи листа з кишені. — Та, може, вам і цікаво буде його прочитати.

Елізабет нетерпляче його підхопила. Тим часом її наздогнала і Джейн. — Читайте уголос, — сказав батько, — бо я й сам до ладу не втямив, що це таке.

Шостий східний сектор, понеділок 2-ге серпня

МІЙ ЛЮБИЙ БРАТЕ,

Нарешті маю новини про долю небоги — сподіваюся, Вас вони теж трохи втішать. Незабаром по тому, як Ви полишили місто в суботу, мені пощастило довідатися, в якій частині Лондона вони переховуються. Деталей не звірятиму паперові — досить буде і знаття, що їх знайдено. Я їх бачив...

— Отже, як я і сподівалася, вони побралися! — вигукнула Джейн. Але Елізабет читала далі:

Я їх бачив. Вони не побралися, та й не схоже, щоб у них були такі наміри, проте маю втіху повідомити, що думки містера Вікгема з цього приводу нещодавно стрімко змінилися і тепер він рветься до вівтаря. Щоправда, він у жалюгідному стані — екіпаж, яким вони їхали, перекинувся, і тепер він прикутий до ліжка, не здатний поворухнути членами і не владний над випорожненням. Боюся, лікарі схиляються до думки, що так він проведе решту свого життя. Вони зітхнуть із полегкістю, коли довідаються, що за ним доглядатиме вірна дружина, доки смерть не розлучить їх. Він не зазіхає на п’ять тисяч фунтів, які Ви пропонуєте їй у посаг, і просить лише п’ять фунтів щорічно на підгузки.

Я радо погодився на ці умови від Вашого імені. Надішлю цього листа терміновою поштою, щоб чимшвидше отримати відповідь. Якщо, як я сподіваюся, Ви дасте мені право діяти від Вашого імені, то не буде ані найменшої потреби Вам знову приїздити до міста — лишайтеся собі спокійно в Лонґборні. На мою сумлінність можете покластися. Надішліть мені відповідь за першої ж змоги, і то якнайдетальнішу. Ми постановили запросити священика до Вікгемового ліжка, адже перевозити його небезпечно. Лідія сьогодні нас навідала. Я напишу знову, щойно з’ясуємо щось іще.

Щиро ваш тощо тощо

ЕДВ. ҐАРДІНЕР

— Очам не вірю! — вигукнула Елізабет, дочитавши. — Невже вони поберуться?

— То Вікгем не такий покидьок, як ми думали! А лишитися калікою — така жорстока доля! — сказала її сестра. — Любий батечку, я вас вітаю.

— Ви вже відповіли на листа? — спитала Елізабет.

— Ні, але це треба зробити чимшвидше.

— Милий наш таточку, — сказала вона, — вертаймося, відпишіть їм негайно. За таких обставин кожна мить має значення.

— Дозвольте мені написати від вашого імені, — запропонувала Джейн, — якщо ця справа вам така прикра.

— Вона справді прикра, — погодився з нею батько, — але це мій обов’язок.

Відтак він повернувся в дім разом із ними.

— Дозвольте спитати, — звернулася до нього Елізабет, — ви збираєтеся пристати на запропоновані умови?

— Як же не пристати? Мені аж соромно, що він так мало просить!

— Бідолашна Лідія до кінця своїх днів буде доглядачкою! Вони мусять побратися, але він лишиться калікою!

— Так, так, вони мусять побратися. Нема на те ради. Проте дві речі я хочу з’ясувати чимшвидше: по-перше, скільки йому заплатив ваш дядько, щоб його переконати, й по-друге, як мені йому віддячити.

— Та щоб дядечко йому ще й платив! — вигукнула Джейн. — Ви про що?

— Жоден розважливий чоловік не погодився б узяти шлюб із Лідією за якісь мізерні п’ять фунтів річно — й без обіцянки спадку по моїй смерті.

— І то правда, — погодилася Елізабет. — Хоча раніше мені це й на думку не спало. Йому потрібно сплатити борги, та ще й щоб лишилося щось.

Напевно це справа рук нашого дядечка! Мабуть, цей милосердний і великодушний чоловік матиме тепер клопіт, адже дріб’язком тут не відбудешся.

— Так, — кивнув батько. — Вікгем був би дурнем, якби погодився на відкуп, менший за десять тисяч фунтів, особливо тепер, коли він не може заробити собі на життя. Я не ображатиму його розумові здібності на самісінькому початку наших взаємин.

— Десять тисяч, от лишенько! Ми й половини повернути не зможемо!

Містер Беннет не відповів, і вони дійшли до будинку мовчки, занурені у думки. Тоді батько рушив до бібліотеки, щоб написати відповідь, а дівчата звернули до маленької вітальні.

— Вони справді поберуться! — вигукнула Елізабет, щойно вони лишилися на самоті. — Дивина, та й годі! Хоч за це мусимо бути вдячні, хай би як мало було надії на те, що вони стануть щасливі, і хай би в якому стані він був. Бідолашна Лідія!

— Я заспокоюю себе думкою, — відповіла Джейн, — що він не погодився б із нею побратися, якби насправді її не шанував. Можливо, наш ласкавий дядечко його й переконав, але не думаю, що він запропонував йому десять тисяч чи щось на кшталт того. Врешті в нього й свої діти є. Він не може розкидатися тисячами.

— Якби ж то знаття, скільки у Вікгема було боргів, — вела далі Елізабет, — і скільки саме він присягнувся видати нашій сестрі. Тоді ми знали б, скільки заборгували містерові Ґардінерові, бо у Вікгема не було й шеляга за душею. Ми ніколи не зможемо повністю віддячити дядечкові й тітоньці. Ніколи не зможемо відплатити за їхню підтримку й пожертву. Якщо Лідії не соромно, що вона так залежить від ласки тих, хто її оточує, то вона й не заслуговує на щастя! Як вона зможе дивитися в очі тітоньці!

— Забудьмо про все, що сталося, — сказала Джейн. — Я сподіваюся і вірю, що вони будуть щасливі. Його згода на шлюб свідчить, що він на правильному шляху, а любов може їх обох перевиховати. Сподіваюся, вони житимуть собі спокійно — він у ліжку, вона при ньому, і з часом їхня ганьба забудеться.

— Ні ти, ні я, ні будь-хто з оточення ніколи не зможе забути про такий переступ. Та годі про це говорити — слід тільки переконати сестер, щоб вони відмовилися від кровної помсти.

Тільки тут їм спало на думку, що мати, напевно, ще й не здогадується про те, які зміни відбулися в їхньому житті. Отож вони пішли в бібліотеку і спитали батька, чи не хотів би він, щоб вони їй про це повідомили. Не підводячи голови від листа, він стримано мовив:

— Це вже як забажаєте.

— Можна, ми прочитаємо їй дядькового листа?

— Беріть, що хочете, й ушивайтеся.

Елізабет узяла лист зі столу, й вони піднялися нагору. Мері й Кітті були коло місіс Беннет — а отже, повторювати їм новини зайвий раз не доведеться. Підготувавши родину, вони прочитали їм листа. Матінка ледве стримувала емоції. Щойно Джейн дійшла до того місця, де містер Ґардінер висловлював надію, що Лідія незабаром вийде заміж, жінка радісно зойкнула. І кожне наступне речення тільки додавало їй утіхи, хоча ж радість для її слабких нервів була не менш згубна, ніж хвилювання. Звістки про те, що донька вийде заміж, їй було цілком досить. Її не обходило, чи буде донька щаслива при зубожілому каліці-чоловікові, а спогади про недавній переступ її анітрохи не бентежили.

— Люба моя Лідія! — вигукнула вона. — Чудові новини! Вона вийде заміж! Я знову її побачу! Вона вийде заміж у шістнадцять! А все завдяки моєму ласкавому й милосердному братові! Я й не сумнівалася, що так і буде! Я знала, що він усе владнає! О, як би я хотіла її побачити! Та й милого Вікге-ма! Наш любий калічка Вікгем прекрасний буде чоловік! Вже незабаром моя донька вийде заміж. Місіс Вікгем — звучить, як музика! А їй-бо лише в червні сповнилося шістнадцять! Мила моя Джейн, у мене так тремтять руки, що я не можу писати, але я надиктую тобі листа. Потім домовимося з батьком про гроші — проте слід усе владнати негайно.

І вона негайно склала список покупок, до якого увійшли ситець, муслін і нічні горщики зі срібла. Вона диктувала б і далі, якби Джейн з величезними зусиллями не вдалося її переконати, що спершу варто порадитися з батьком. Вона запевнила матір, що за один день нічого не зміниться, а та була така рада, що навіть від її звичної впертості не лишилося й сліду. У неї в голові роїлися нові задуми.

— Зараз вдягнуся й поїду в Меритон, — вирішила вона, — треба поділитися добрими новинами з сестричкою Філліпс. А на зворотному шляху заїду до леді Лукас. Радісна звістка допоможе розвіяти її жалобу за бідашкою Шарлоттою! Кітті, біжи-но розпорядися, хай подадуть екіпаж. Мені вкрай потрібно розвіятися. Дівчатонька, може, вам щось купити в Меритоні? О, а ось і Гілл! Моя люба Гілл, ви вже чули чудові новини? Міс Лідія виходить заміж — і ви відсвяткуєте глеком пуншу!

Розділ 50

МІСТЕР БЕННЕТ НЕ РАЗ шкодував, що витрачає всі свої прибутки й не відкладає грошей, щоб у разі його смерті доньки не бідували, та й дружина теж, якщо його переживе. Та тепер він жалкував про це, як ніколи. Якби він виконав свої обов’язки, то Лідія не була б у боргу перед дядьком, який своїм коштом порятував її честь. Можливо, тоді містера Беннета більше тішило б те, що невдовзі він породичається з найбільшим вітрогоном у цілій Британії.

Батька бентежило, що на плечі його свояка лягли витрати на таку негідну справу, яка не принесла нікому щастя. Він сподівався, що зможе все-таки визначити, на яку суму той розщедрився, і чимшвидше виплатить цей борг.

Коли містер Беннет одружився, він і не збирався заощаджувати, бо, звісно, в нього повинен був народитися син. Сягнувши відповідного віку, син успадкував би маєток і подбав про свою матінку-вдову та менших братів і сестер. А натомість у нього народилося п’ять доньок, хоча ще багато років після появи на світ Лідії місіс Беннет сподівалася, що буде й син. На той час, коли вони зрештою втратили надію, заощаджувати було вже пізно. Місіс Беннет не мала до хазяйнування хисту, і лише потяг містера Беннета до незалежності не давав їм влазити у борги.

За шлюбною угодою, місіс Беннет і її дітям належало п’ять тисяч фунтів. Як їх розділити між сестер, мали вирішити батьки. Тепер слід було визначити, скільки перепаде Лідії, бо містер Беннет їй і пенні давати не хотів. Коротко подякувавши своякові за його ласку, він повністю схвалив усі пропозиції і сказав, що виконає покладені на нього зобов’язання. Він навіть не сподівався, що витрати будуть такі малі, навіть якби Вікгема вдалося переконати одружитися.

Він тішився, що не доведеться докладати жодних зусиль, адже він намагався уникати клопотів. Перші дні пошуків, коли лють гнала його вперед, були вже позаду, й він знову поринув у звичну летаргію. Незабаром містер Беннет відправив листа (він довго запрягав, але швидко їздив). У ньому він благав свояка повідомити, скільки йому винен, і був такий сердитий на Лідію, що не написав їй ані слова.

Добрі новини швидко прокотилися околицею, де їх прийняли відсторонено і розважливо. Звісно, пліткарки більше потішилися б, якби до міста повернулася міс Лідія Беннет — чи, ще краще, якби її заслали у якісь далекі східні землі. Але й про шлюб можна було побазікати. Гострі на язик пані з Меритона засипали місіс Беннет найкращими побажаннями її дочці — адже вони мали цілковиту певність, що із зубожілим чоловіком, та ще й калікою, щаслива вона не буде.

Місіс Беннет не сідала з родиною за стіл вже два тижні, проте з такої нагоди знову посіла своє місце на чолі стола, готова дратувати всіх своєю нестримною радістю. Сором анітрохи не заважав її тріумфу. Відтоді, як Джейн виповнилося шістнадцять, мати тільки про те й мріяла, як би видати доньку заміж, і її єдина мрія мала ось-ось здійснитися. Вона не могла думати ні про що, крім незмінних атрибутів вишуканого заміжжя — дорогої постелі, нових мушкетів, вірних слуг. Вона роздумувала, де б то в околиці знайти для Лідії будинок, і не один відкинула як замалий чи не ошатний, навіть не зваживши на те, які в доньки будуть статки.

— Може, Гай-Парк і підійде, — просторікувала вона, — якщо тільки Ґолдінґи звідти виїдуть. Чи, може, підійшов би той великий маєток у Стоуку, якби там була більша вітальня. А Ешворт задалеко! Я б не змогла жити аж за десять миль від неї! А в маєтку Пелвіс жахливі горища.

При слугах чоловік її не перебивав, але щойно вони пішли, він відрубав:

— Місіс Беннет, перш ніж ви виберете для них дім, давайте домовимося раз і назавжди: в одному домі в цій околиці їхньої ноги не буде ніколи. Я не заохочуватиму їхньої безсоромності, приймаючи їх у Лонґборні.

Зав’язалася гаряча суперечка, проте містер Беннет стояв на своєму. Слово за слово, і вийшло на яв, що — о жах! — містер Беннет не виділить ані фунта на вбрання для доньки. Він наполягав, що та не заслужила на його прихильність. Місіс Беннет вухам своїм не вірила. Невже він у гніві ладен позбавити рідну доньку привілею, без якого шлюб навряд чи можна вважати дійсним? Те, що Лідія візьме шлюб у старій сукні, здавалося їй більшою ганьбою, ніж те, що майбутній зять викрав її за добрі два тижні до весілля.

Елізабет шкодувала, що поділилася з містером Дарсі своїми страхами — шлюб незабаром покладе край безчестю Лідії, а його несприятливі передумови можна було приховати від тих, хто не був до нього безпосередньо причетний.

Вона не боялася, що Дарсі розповість про це всім знайомим. Не було чоловіка, в чию розважливість вона вірила більше — проте, водночас, саме від нього вона найсильніше хотіла б приховати сестрин переступ. Звісно, вона не боялася заплямувати свою честь, адже й не сподівалася, що вони з містером Дарсі продовжать знайомство. Навіть якби шлюбу Лідії не передувало безчестя, містер Дарсі, звісно, не став би водитися з родиною, що, до всього, вкрила себе ганьбою ще й через союз із чоловіком, якого він заслужено зневажав.

«Ото він би потішився, — думала вона, — якби почув, що нині я вдячно прийняла б пропозицію, яку гордовито відкинула чотири місяці тому! Нехай він наймилосердніший з усіх представників своєї статі — та навіть наймило-сердніший зі смертних не втримався б від зловтіхи».

Лише тепер вона зрозуміла, що він цілковито їй пасував і за вдачею, і за хистом. Вони різнилися за характером, але доповнювали одне одного. Обоє лише виграли б від такого союзу: жвава і задерикувата Елізабет пом’якшила б різкість і стриманість Дарсі, а його розважливість і розум допомогли б їй розвиватися. А якою парою воїнів вони могли стати! Фехтували б над річкою в Пемберлі й перетинали б Алтайські гори в доброму екіпажі на шляху до

Кіото чи Шанхая, а їхні діти опановували б смертоносні мистецтва так само невтомно, як свого часу вони.

Проте надію на щасливий шлюб, який показав би захопленому людству, в чому насправді полягає подружня втіха, перекреслив геть інший союз. Елі-забет не уявляла, як Вікгем і Лідія зароблятимуть собі на життя, зате добре розуміла, яке ж то щастя чекає на шлюб, що почався із викрадення, замаху і перевернутого екіпажа.

Незабаром містер Ґардінер знову написав містерові Беннету. У листі йшлося передовсім про те, що містер Вікгем постановив покинути військо:

Я хотів, щоб він полишив військо, щойно про його шлюб буде домовлено. Гадаю, Ви зі мною погодитеся, адже в своєму теперішньому стані він ледве чи здатен боротися із зомбі. Містер Вікгем збирається піти у священики, і серед його колишніх друзів знайшлися ті, хто радий його в цьому підтримати. Кажуть, його приймуть до спеціальної семінарії для калік на півночі Ірландії. Нам пощастило, що вона так далеко. Отже, все нібито складається якнайкраще, і, маю надію, серед чужих людей вони шануватимуться й намагатимуться зберегти своє добре ім’я. Я описав наші заміри полковникові Форстеру й попросив його заплатити кредиторам містера Вікгема у Брайтоні з тим, щоб я потім із ним розрахувався. Чи не завдали б Ви собі клопоту так само звернутися до його кредиторів у Меритоні (долучаю записаний із його слів список)? Він перелічив усі свої борги — і, сподіваюся, цього разу нас не ошукав. Місіс Ґардінер каже, що моя небога прагне з Вами побачитися, перш ніж вирушить до Ірландії. Вона в доброму здоров’ї і просить передати вітання Вам і її матінці.

Ваш, тощо тощо,

Е. ҐАРДІНЕР

Містер Беннет і його доньки погодилися з містером Ґардінером у тому, що від’їзд Вікгема з Англії буде найкращим виходом для всіх. Проте місіс

Беннет це не тішило. Їй було прикро, що Лідія оселиться на півночі саме тоді, коли вона сподівалася на втіху від її товариства. До того ж шкода було, що Лідія полишить вояків, які вже до неї звикли й дослухалися до її порад щодо найкращих способів знищувати живих мерців.

— Вона так приятелює з місіс Форстер, — скиглила мати, — дуже шкода відсилати її геть! Та й деякі тамтешні юнаки їй до вподоби.

Містер Беннет спершу навідруб відмовився востаннє прийняти доньку перед від’їздом на північ. Але Джейн і Елізабет вирішили, що заради почуттів і майбутнього сестри батьки мусять привітати Лідію, і розважливо та м’яко переконали батька запросити молодят у Лонґборн. Врешті він пристав на їхнє рішення. Мати тішилася, що зможе похизуватися заміжньою донькою перед сусідами, перш ніж та поїде у вигнання до Семінарії святого Лазаря в Кілкенні. Отже, з наступним листом до свояка містер Беннет дав їм дозвіл приїхати; вирішено було, що вони вирушать до Лонґборна, щойно закінчиться церемонія. Однак Елізабет здивувало, що на це пристав Вікгем у своєму прикрому нинішньому стані.

Розділ 51

НАСТАВ ДЕНЬ ВЕСІЛЛЯ. Джейн і Елізабет, мабуть, було більше шкода Лідії, аніж їй самій. По молодят послали екіпаж, що мав привезти їх до обіду. Старші міс Беннет зачаїли подих. Особливо хвилювалася Джейн, яка й уявити собі не могла, як це — побратися із калікою, що тебе зганьбив. Їй було моторошно від самої думки про те, яке жалюгідне життя чекає на її сестру.

Ось вони й прибули. Уся родина зібралася, щоб їх зустріти, у маленькій вітальні. Коли екіпаж підкотив до дверей, на обличчі місіс Беннет розквітла усмішка, її чоловік був похмурий, як грозова хмара, а доньки нервово переминалися.

Із передпокою до них долинув голос Лідії — а тоді двері розчахнулися, і вона забігла до кімнати. Мати ступила їй назустріч і рвучко пригорнула; потім вона з теплою усмішкою подала руку Вікгемові. Його внесли слуги — пристебнутого шкіряними пасами до переносного ліжка, від якого тхнуло сечею. Елізабет чекала найгіршого, але навіть її вразило його каліцтво. Обличчя в нього було розквітчане синцями, а підбиті очі ледве розплющувалися. Поламані ноги вигиналися під неприродними кутами, та й говорив він насилу.

— Милий Вікгем! — вигукнула місіс Беннет. — З вас буде такий добрий священик! І чудовий чоловік!

Вікгем відповів їй поштивим стогоном.

Містер Беннет зустрів їх не так люб’язно. Його лице посуворішало ще дужче, і він заледве розтулив вуста. А відчувши сморід від Вікгемового ліжка, помітно скривився. Елізабет теж стало бридко, навіть Джейн трохи сахнулася. А Лідія геть не змінилася — була все така ж нестримна, легковажна, усміхнена, гамірна і безстрашна. Вона вертілася між сестер, вимагаючи привітань, а коли вони нарешті розсілися — всі, крім Вікгема, якого поклали поряд із каміном, — вона радо роззирнулася, помітила якусь маленьку зміну в кімнаті і, розсміявшись, зауважила, що вже давно не була вдома.

Тем для балачок не бракувало. Молода дружина та її мати не могли наговоритися. Здавалося, вони були найщасливіші жінки на світі. Їхнє минуле не затьмарювала ні хмариночка болю, і Лідія радо згадувала теми, про які її сестри і словом не прохопилися б.

— Повірити не можу, що я поїхала три місяці тому! — вигукнула вона. — Мені здається, минуло якихось два тижні. Скільки ж усього сталося! Коли я їхала, то й не думала, що повернуся вже заміжня! Але гадала, що незле було б, якби так склалося.

Її батько підкотив під лоба очі. Джейн знітилася. Елізабет кинула на Лідію суворий погляд, але та ніколи не помічала того, що помічати не хотіла, й радісно вела далі:

— Ой, матінко, а сусіди вже знають, що я вийшла заміж? Може, хтось ще не чув. Дорогою ми зустріли Вільяма Ґолдінґа — зомбі саме перевернули його бричку й пожирали коней. Я хотіла дати йому знати, що вийшла заміж, опустила вікно, зняла рукавичку й поклала руку на раму, щоб він побачив обручку, а тоді вклонилася і всміхнулася. Він щось там іще горлав про те, що його син не може вибратися з брички, але, я певна, перстеника він побачив. Ото чуток буде!

Для Елізабет це було нестерпно. Вона схопилася, вибігла з кімнати й більше туди не поверталася, доки не почула, що родина перемістилася до їдальні. А тоді надійшла саме вчасно, щоб побачити, як Лідія наполегливо моститься по праву руку від матері, відтісняючи старшу сестру, і каже:

— Джейн, я займу твоє місце, а ти сядеш далі, адже я тепер заміжня жінка.

Ніхто вже й не сподівався, що з часом Лідія, пригноблена смородом сечі, стане стриманою. Її легковажність і бадьорість лише посилювалися. Вона хотіла навідати місіс Філліпс, Лукасів та решту сусідів, щоб почути, як усі називатимуть її «місіс Вікгем». Після обіду вона похвалилася перснем перед місіс Гілл і покоївками.

— Ну ж, матінко, — спитала вона, коли родина повернулася до вітальні, — що ви думаєте про мого чоловіка? Правда ж, він красунчик? Я певна, сестри нетямляться від заздрощів. Сподіваюся, їм випаде хоча б половина мого щастя. Хай рушають до Брайтона — там чоловіків стане на всіх. Як же шкода, що ми не поїхали цілою родиною!

— І то правда, любонько, — як на мене, то треба було всім їхати. Шкода тільки, що ви від’їжджаєте так далеко. Невже ж не можна якось цьому зарадити?

— О ні, тут уже нічого не зміниш, але це буде знаменита пригода. Ви, таточко й сестриці мусите навідувати мене в семінарії. Ми пробудемо в Кіл-кенні три роки, і я їм усім чоловіків познаходжу.

— Яка б я була щаслива! — вигукнула її мати.

— Там буде так багато молодих священиків! І всі вони потребуватимуть чуйної і люблячої дружини! Даю слово, до зими ми їх усіх заміж повидаємо!

— Дякую за таку честь, — відповіла Елізабет, — але я не збираюся все своє життя судно виносити.

Гості збиралися затриматися в них лише на десять днів. Містера Вікгема прийняли в Кілкенні, а в його стані шлях на північ був довгий.

Ніхто, крім місіс Беннет, не шкодував, що їхні гостини урвуться так швидко, зате вона намагалася використати цей час на повну — їздила по сусідах із донькою і влаштовувала вечірки в Лонґборні, щоб сусіди змогли привітати й містера Вікгема, який весь цей час пролежав біля каміна.

Лідія була в нього по вуха закохана: знай торочила «любий Вікгем те, любий Вікгем се». Він у всьому був найвправніший на світі, і вона не сумнівалася, що цього сезону він скосить більше зомбі, ніж будь-хто в країні, хоча він і пальцем не міг поворухнути. Одного ранку, незабаром по приїзді, вона, сидячи в кімнаті з двома старшими сестрами, звернулася до Елізабет:

— Ліззі, я тобі ще не розповіла, як ми побралися. Хіба ж тобі не цікаво?

— Та не дуже. Що менше ми про це говоритимемо, то краще.

— Тю, яка ти дивна! Але ж я мушу все тобі розповісти. Ми побралися, щоб ти знала, у церкві святого Климента, бо там сходи не круті, тож легко було занести мого коханого. Ми вирішили, що повинні туди прибути на одинадцяту. Дядечко, тітонька і я мали приїхати разом — а інші чекали на нас у церкві. Ось і настав ранок понеділка, стільки метушнечі було! Я так, знаєш, боялася, що станеться щось і все доведеться відкласти — кажуть, на східному мурі точаться бої, і ходять чутки, що з тих районів доведеться відступити. Доки я вдягалася, тітонька не переставала просторікувати, мов проповідь читала. Утім, добре, як я чула хоч одне слово з десяти, бо, як розумієш, не могла думати ні про що, крім любого Вікгема. Я думала, чи він піде під вінець у своєму синьому сюртуку — чи, може, він і його тим часом обкаляв.

Ну, то ми поснідали перед десятою, як завжди. Час тягнувся, ніби вічність. До речі, щоб ти знала, дядечко й тітонька мені слова доброго не сказали за весь той час, що я була в них. І не дозволили мені й раз поткнутися надвір, хоча я стирчала в них два тижні! І ні вечірок не було, ні гостей — нічогісінько. Звісно, після набігів у Лондоні тихо, але ж театри відчинені! Щойно екіпаж підкотився до дверей, дядечка знову викликали на той остогидлий пороховий завод. Я аж сполотніла від жаху, адже дядько мусив мене віддавати! А якби ми запізнилися, то того дня вже не змогли б побратися. Проте, на щастя, він повернувся вже за якісь десять хвилин — і ми рушили. Але я потім зметикувала, що навіть якби дядечко затримався, то, може, весілля не довелося б відкладати — най би мене віддав містер Дарсі.

— Містер Дарсі був там? — вихопилося у приголомшеної Елізабет.

— О, звісно! Він був дружбою Вікгема! Ой лишенько, геть з голови вилетіло — я ж обіцяла про це не казати ні слова! Сто разів обіцяла! Що ж то Вікгем подумає? Я мала тримати язик за зубами!

— Якщо ти маєш тримати це в таємниці, — втрутилася Джейн, — то не кажи більше ні слова. Обіцяю, я не допитуватимуся.

— Звісно, — погодилася Елізабет, попри пекучу цікавість, — ми більше ні про що не питатимемо.

— Спасибі, а то, якби ви стали мене розпитувати, я б вам усе й виклала, і Вікгем би мене покарав, обкалявшись невчасно.

Після такого заохочення Елізабет мусила вибігти з кімнати, щоб утриматися від запитань.

Проте як їй було жити далі, не знаючи всіх подробиць? Треба було бодай спробувати дізнатися більше. Містер Дарсі був на весіллі Лідії. Чому? Перед нею одразу промайнули цілковито неймовірні припущення, проте жодне її не задовольнило. Найменш вірилося в найприємніші для неї здогади, в яких Дарсі керувався виключно шляхетними мотивами. Тож вона не втерпіла й написала листа тітоньці з проханням пояснити те, про що Лідія лише прохопилася.

«Ви розумієте, як мені цікаво, — додала вона, — чому особа, ніяк із нами не пов’язана — власне кажучи, чужа людина, — була серед вас такої миті. Прошу, напишіть мені за першої ж нагоди — якщо немає добрих причин тримати це у таємниці, як вважає Лідія. Тоді я муситиму змиритися з незнанням».

«Люба тітонько, якщо ви мені не розкажете, то я змушена буду все вивідувати підступом», — додала вона подумки на завершення листа.

Розділ 52

ЕЛІЗАБЕТ ПОЩАСТИЛО, Й ВОНА отримала відповідь першою ж поштою. Щойно одержавши листа, вона бігцем рушила до додзьо, де її майже напевне ніхто б не потурбував, сіла й наготувалася тішитися. Довжина листа запевнила її, що самими відмовками тітонька не обмежилася.

Шостий східний сектор, 6-те вересня

ЛЮБА НЕБОГО,

Я щойно отримала твого листа й збираюся витратити цілий ранок на відповідь, адже кількома словами тут не відбудешся.

Того дня, коли я повернулася з Лонґборна, до твого дядечка завітав несподіваний гість. Містер Дарсі пробув у нього кілька годин. Коли я приїхала, їхня зустріч уже добігла кінця, тож я не мала часу так розбурхати свою цікавість, як ти. Він повідомив містерові Ґардінеру, що довідався, де переховуються містер Вікгем і твоя сестра. Як я зрозуміла, він виїхав з Дербіши-ру наступного дня після нас і прибув до Лондона, щоб їх вистежити. Містер Дарсі звинувачував себе в тому, що не оприлюднив переступів Вікгема: тоді жодна шанована дівчина не обдарувала б того негідника любов’ю й довірою. Він великодушно визнав, що всьому виною його нерозважлива гордість; дарма він не хотів розголосу. Отже, нині він вирішив, що його обов’язок — втрутитися і покласти край злу, якому не запобіг.

Кілька літ тому гувернанткою міс Дарсі служила така собі місіс Янґ, але за якийсь переступ — деталей містер Дарсі не розкривав — її було вигнано. Відтоді вона живе з того, що здає в оренду кімнати у великому будинку на Едвард-стріт. Містер Дарсі знав, що ця місіс Янґ близько знайома з Вікгемом, тож рушив її розпитати одразу, як прибув до міста. Та, перш ніж вона видала потрібні відомості, йому довелося добряче її від-гамселити. Схоже, без фізичних аргументів вона не зрадила б довіри Вікгема. Проте зрештою наш милий друг про все довідався — і рушив до заїзду «Ласі куріпочки». Уздрівши Вікгема, містер Дарсі наполіг, щоб той відвів його до Лідії. Спершу він запропонував їй допомогу і спробував переконати втекти з того ганебного місця й повернутися до друзів, щойно ті погодяться її прийняти. Проте виявилося, що Лідія нікуди звідти йти не збирається. До друзів їй було байдуже, на його допомогу вона не погоджувалася. Вона й чути не хотіла про те, щоб полишити Вікгема — нехай він її викрав, але вона любить його більше, ніж будь-що в світі. А раз вона була такої думки, містерові Дарсі не лишалося нічого, крім як захистити її честь і переконати Вікгема чимшвидше взяти її за законну дружину. Проте той не збирався брати шлюб. Що ж до майбутнього, то він ні сном ні духом, що робитиме далі. Він мусив кудись поїхати, хоча й сам до пуття не знав, куди, і гадки не мав, з чого житиме.

Містер Дарсі спитав, чому той не побрався з Лідією. Містер Беннет — не багатій, але міг би йому помогти, а заміжжя покращило б його перспективи. Тут і вийшло на яв, що Вікгем досі сподівається взяти собі за жінку дівчину із заможнішої родини й жити, як у Бога за пазухою.

Містер Дарсі вхопився за соломинку й запропонував Вікге-мові план, від якого виграли б усі сторони. Поміркувавши певний час, містер Вікгем погодився.

Владнавши все із Вікгемом, містер Дарсі рушив до Шостого східного сектора, щоб пояснити план твоєму дядькові. Вони довго говорили напередодні мого повернення.

Я зустрілася з Дарсі, коли він завітав до нас у неділю. Перемовини точилися до понеділка, і щойно ми все владнали, до Лонґборна відправили листа. Умови були такі: Дарсі сплатить борги Вікгема, що далеко перевищували тисячу фунтів, і щороку даватиме йому тисячу фунтів на життя. Той, своєю чергою, одружиться з Лідією, щоб порятувати її честь та гідність цілої родини Беннет. Він також дозволить містерові Дарсі себе скалічити: це буде кара за життя у гріху й гарантія, що він ні на кого не здійме руку та не плодитиме байстрюків. Щоб порятувати рештки його репутації, каліцтво пояснять тим, що його карета перевернулася. Врешті-решт він стане священиком — ану ж як вчення Христове покращить його вдачу? Дарсі особисто простежив за тим, щоб усі ці умови було чимшвидше виконано. (Наважуся сказати, що містера Вікгема він духопелив з особливою насолодою.)

Думаю, мила Ліззі, впертість — то справді найбільша його вада. Йому приписували багато різних хиб, але ця йому справді властива. Він наполіг, що візьме всі витрати на себе, хоча я певна, що твій дядько й сам би все оплатив (я це пишу не для того, щоб напроситися на подяку, тож про це — більше ні слова).

Містер Дарсі і твій дядько згаяли на суперечки про це більше часу, ніж ті двоє заслуговували. Врешті твій дядько мусив здатися. Він не допоміг небозі, але отримував за це несправедливі подяки, і це ятрило йому душу. Я певна, що твій лист його безмежно втішив, адже тепер він позбудеться чужих лаврів, а ви подякуєте тому, хто справді заслуговує на визнання. Проте, Ліззі, не розказуй це нікому, крім, хіба що, Джейн.

Я вже написала, як він пояснив, чому зробить усе сам: мовляв, він винен, що ніхто не знав про справжню вдачу Вікгема. Може, дещиця правди в тому й є, хоча не думаю, що його мовчанкою (чи будь-чиєю мовчанкою) можна пояснити такі злодіяння. Проте, мила моя Ліззі, хай би що він казав, можеш бути певна, що твій дядечко ніколи б не поступився, якби ми не були певні, що є й інші причини, чому містер Дарсі зацікавився цією пригодою.

Коли все скінчилося, він повернувся до Пемберлі, де на нього чекали друзі, проте домовлено було, що він приїде до Лондона на весілля, щоб остаточно залагодити фінансові справи.

Здається, ото й усе. Напевно, ця розповідь тебе здивує — але, сподіваюся, не прикро. Лідія перебралася до нас, а скаліченого Вікгема перенесли до дому, де про нього подбали лікарі і зняли мірки для нош, які містер Дарсі щедро погодився оплатити. Я б не писала, скількома прикростями обернулася для нас поведінка Лідії, поки вона мешкала у нас, якби Джейн у листі від минулої середи не запевнила мене, що вдома вона поводилася так само ганебно, а отже, я не завдам вам нового болю цією звісткою.

Містер Дарсі не забарився та, як і сказала Лідія, був присутній на весіллі. Він пообідав з нами наступного дня, привітав молодят і попрощався. Не гнівайся, Ліззі, але я все ж скажу: мені здається, він дуже гідний чоловік. Він поводився з нами так само люб’язно, як у Дербіширі. Його розважливість і справедливість роблять йому честь, і йому не бракує жодних чеснот — хіба, може, жвавості, але цього може навчити його дружина, якщо він мудро вибере собі супутницю. Він хитрий лис — ледве згадував твоє ім’я. Але хитрість нині в моді.

Пробач, якщо я забагато тут наговорила, і прошу — не викреслюй мене зі списків тих, кого запросиш до Пемберлі. Я не знатиму щастя, доки не обдивлюся цілий той парк. Гадаю, низький фаетон, запряжений двійкою зомбі, для того цілком підійде.

На тім завершую. На вулиці якийсь гамір — здається, зомбі знову проломили східні ворота.

Щиро твоя,

М. ҐАРДІНЕР

Коли Елізабет дочитала цього листа, її накрила така лавина почуттів, що годі було й намагатися розібрати, чого в тім більше — втіхи чи болю. Істина перевершила навіть ті її непевні підозри, які вона вважала занадто сміливими, хоча й прагнула понад усе, щоб вони виявилися правдивими. Дарсі вистежив Лідію і Вікгема у місті, заплямував свої руки кров’ю жінки, яку, напевно, сподівався більше ніколи не побачити, і мусив зустрітися з чоловіком, чийого імені навіть вимовляти не хотів. Він переконував його і врешті підкупив. І це все — задля Лідії, дівчини, яка була йому ніким, яку він навіть не шанував. І ось вона, Елізабет — своячка Вікгема! Яка гірка образа її гордості.

Дарсі чимало для них зробив — їй соромно було навіть уявити, скільки. Їй кортіло негайно відкрити свої сім порізів ганьби! Звісно, Дарсі пояснив, чому втрутився. Можливо, він справді вірив, що винен у діяннях Вікгема. Не виключено, що рештки теплих почуттів до Елізабет також могли спонукати його до вчинку, який розрадив би дівчину. Як гірко, о, як гірко було усвідомлювати, що Елізабет і її родина у невідплатному боргу перед чоловіком, який ніколи нічого від них не прийме! Вони завдячували йому порятунком і честю Лідії. Елізабет було боляче згадувати, як зухвало вона йому відмовила і як його зневажала. Їй було соромно за себе — і вона пишалася Дарсі. Вона пишалася, що, попри уражену честь, він ріс над собою і виявляв милосердя. Знову і знову перечитувала вона теплі слова, які написала про нього тітка. Того було не досить, але слова бальзамом лилися на душу. Отже, дядько й тітка були непорушно певні, що між нею і містером Дарсі є домовленість. Це її і тішило, і завдавало прикрощів.

Із задуми її вирвали чиїсь кроки. Вона ледве встигла згорнути і сховати листа, як двоє слуг внесли до додзьо містера Вікгема. Опустивши його на підлогу обіч неї, вони вийшли.

— Я перешкодив вашим самотнім роздумам, сестрице? — пробелькотів він зламаною щелепою.

— Так, — відповіла вона з усмішкою, — але інколи роздуми не шкода урвати.

— То й добре, а то я мусив би вибачитися. Так приємно побути тут у тиші після того, як я стільки пролежав у кутку в їдальні.

— Інші також сюди йдуть?

— Не знаю. Місіс Беннет і Лідія збираються в Меритон. Отже, сестрице, дядько й тітка кажуть, що ви вже бачили Пемберлі.

Вона кивнула.

— Сказав би, що заздрю, якби в своєму нинішньому стані я міг зважитися на таку дорогу. І стару управительку, певно, бачили? Бідолашна Рейнолдз, вона завжди мене любила — їй було б прикро побачити мене у такому стані. Вона про мене, мабуть, і не згадувала?

— Згадувала.

— І що ж казала?

— Що ви у війську, але вона боїться, що ви... що ви не відповідаєте її сподіванням. Звісно, вона змушена довіряти лише чуткам.

— Звісно, — відповів він, закусивши губу.

Елізабет сподівалася покласти кінець розмові, але він продовжив:

— А Дарсі ви там зустріли? Мені здається, Ґардінери щось таке казали.

— Так, він познайомив нас із сестрою.

— І як вам вона?

— Дуже гарна.

— Я чув, що за останні кілька років вона просто дивовижно змінилася. Коли я бачив її востаннє, вона ледве чи заслуговувала на добре слово. Я радий, що вона вам сподобалася. Маю надію, в неї все буде добре.

— Я в цьому й не сумніваюся — після всіх випробувань, які вона здолала.

— А сільце Кімптон ви не проїжджали?

— Здається, ні.

— Просто згадалося, що воно мало відійти мені. Така чарівна місцина! А маєток який! Я б там жив, як у Бога за пазухою.

— Із джерел, які видаються надійними, я чула, що воно дісталося б вам лише за дотримання певних умов — і то лишалося на розсуд нинішнього власника маєтку.

— Он як? Ну, певне зерно істини в тому є — якщо пригадуєте, я так вам спочатку й казав.

— Я також чула, що ви були вередливою дитиною, кривдили слуг і нехтували проханнями старшого Дарсі. Та й ваша нинішня поведінка свідчить, що відтоді ви анітрохи не змінилися, що підтвердять і ваші борги, й незчисленні байстрюки по цілій імперії.

На це Вікгем не знайшов, що відповісти, тож просто закаляв білизну. Елізабет підхопила один край його нош і з доброзичливою усмішкою сказала: — Ну ж бо, містере Вікгем, ми тепер брат і сестра, тож годі сперечатися про минуле. Сподіваюся, надалі ми погоджуватимемося в усьому.

І вона потягла ноші через моріжок назад додому.

Розділ 53

МІСТЕРА ВІКГЕМА ЦЯ РОЗМОВА так збентежила, що він більше не наважувався говорити з сестрицею Елізабет. А вона й рада була, що зуміла його заткнути.

Надійшов день від’їзду. Місіс Беннет нічого не лишалося, крім як змиритися з розставанням, а раз її чоловік відмовився їхати в Ірландію з цілою родиною, було ясно, що побачаться вони не раніше, ніж за рік.

— Лідіє, серденько, коли ж ми зустрінемося знову? — лементувала вона. — Господи, а мені ж звідки знати? Років, мабуть, за два-три.

— То хоч пиши мені, мила.

— За першої ж нагоди, але в заміжніх жінок є й важливіші справи. Най сестри мені пишуть, їм усе одно робити нема чого.

Прощальні слова містера Вікгема були не тепліші, ніж Лідіїні. Поки його ноші, запасну білизну й глеки з рідкою їжею мостили в екіпажі, він промовив заледве кілька слів.

— Ото вже гарний юнак, — пробурмотів містер Беннет, щойно молодята покинули дім. — Мушу сказати, коли він такий розслаблений, він подобається мені значно більше.

Попрощавшись із донькою, місіс Беннет кілька днів ходила, як у воду опущена.

— Я часто думаю, — нарікала вона, — що прощатися з друзями — це найстрашніше. Так без них сутужно...

— Така ціна заміжжя доньки, — втрутилася Елізабет. — Тішся, доки інші чотири самотні.

— Дурниці. Лідія полишила нас не тому, що вийшла заміж, а тому, що семінарія так далеко. Якби семінарія була ближче, то вона не мусила б одразу від’їздити.

Проте чутки, що поповзли околицею, незабаром розвіяли її тугу, і на зміну їй прийшла бентежна надія. Управительці Незерфілду наказали готувати дім до приїзду господаря, який мав навідатися за кілька днів, щоб познайомитися з новими слугами і проінспектувати, як укріпили кухню. Місіс Беннет не могла всидіти на місці. Вона з усмішкою розглядала Джейн і недовірливо трусила головою.

— Овва, а ось і містер Бінґлі не забарився. Не те, щоб мене це цікавило. Хто він узагалі такий? Очі б мої його не бачили. Та, звісно, хай він їздить у свій Незерфілд, коли вже повадився. А він точно приїздить?

— Точно-точно, — запевнила її подруга. — Вчора увечері місіс Ніколз була в Меритоні. А я, ледве її побачила, підійшла, щоб самій про все розпитати, і вона підтвердила. Він приїде щонайпізніше в четвер, може, в середу. Вона, каже, саме йде до м’ясника, щоб замовити на середу м’яса, і вже наготувала шість качок.

Зачувши про його приїзд, Джейн сполотніла. Минуло багато місяців відтоді, як його наймення востаннє зринуло у їхній із Елізабет розмові, проте щойно сестри лишилися сам на сам, як вона промовила:

— Я зауважила, як ти на мене дивилася, коли тітонька про це розповідала. Ти, мабуть, подумала, що я пригнічена. Та не приписуй мені всяких дурниць! Я тільки злякалася, що на мене всі дивитимуться. А від самих новин мене не гріє й не знобить. Рада тільки, що він приїде сам, а отже, нам не доведеться перетинатися.

Елізабет не знала, що й сказати. Якби вона не зустрілася з містером Бінґлі в Дербіширі, то, може, й повірила б, що він приїхав лише зі слугами познайомитися. Але тепер вона була певна, що Джейн досі йому небайдужа.

Цікаво, то Дарсі дозволив йому приїхати — чи він набрався хоробрості й приїхав без його благословення?

«Шкода, звісно, — часом думала вона, — що бідолаха не може навіть навідатися в будинок, який законно винайняв власним коштом, щоб не викликати лавини чуток! Лишімо його у спокої».

Хай би що там казала чи навіть думала Джейн, Елізабет розуміла, що очікування його приїзду її гнітило. Вона була тривожніша й похмуріша, ніж зазвичай. Вона вже не пропонувала зіграти у «Добрий день, я олень» чи «Домовину — гробівець». Мері навіть уперше вдалося її здолати у тренувальному поєдинку.

У розмовах знову зринула тема, яку батьки так жваво обговорювали з рік тому.

— Мій любий, щойно містер Бінґлі приїде, — наставляла чоловіка місіс Беннет, — ви, звісно, муситимете його відвідати.

— Ні, ні. Торік ви вже мене туди виштовхали обіцянками, що він візьме заміж якусь із доньок. Обіцянки-цяцянки, а дурневі радість. То от ви й радійте.

Дружина запевняла, що усі джентльмени з околиці мусять відвідати власника Незерфілду.

— Ненавиджу цей етикет, — відрубав він. — Якщо він жадає нашого товариства, то хай сам приходить. Він знає, де нас знайти. Мені що, годинами гасати за кожним сусідом, який звідкілясь повернувся?

— Ви собі як знаєте, але це буде дуже велика грубість, якщо ви до нього не навідаєтеся. Але я, хай там що, його сюди запрошу — так я вирішила.

Нарешті містер Бінґлі прибув. Місіс Беннет переконала слуг повідомити їй про це першій — щоб вона могла чимдовше сидіти як на голках. Вона лічила хвилини до тієї миті, коли можна буде надіслати йому запрошення, і навіть не сподівалася, що побачиться з ним іще до того. Не минуло й три дні від його приїзду до Гартфордширу, як вона, визирнувши з вікна вітальні, побачила, як Бінґлі з французьким мушкетом в’їжджає у їхній двір і прямує до будинку.

Вона одразу підкликала доньок, щоб вони розділили її втіху. Джейн уперто лишилася за столом, зате Елізабет підійшла до вікна, щоб потішити матір.

Проте, побачивши поруч із містером Бінґлі містера Дарсі, вона вмостилася поруч із сестрою, розтривожена й не здатна мислити раціонально.

— Мамо, а з ним іще якийсь джентльмен! — вигукнула Кітті. — Хто б то міг бути?

— Напевно, якийсь його знайомий, моя люба. Я й не знаю.

— Ой, — відповіла Кітті, — та це ж той чоловік, який приїздив і раніше. Як там його? Ну, високий і кирпу дере.

— Лишенько, та це ж містер Дарсі! Клянуся, це він. Звісно, всі друзі містера Бінґлі — любі гості в моїй оселі, а поза тим, я його терпіти не можу.

Джейн звела на Елізабет стривожений погляд. Вона мало чула про їхню зустріч у Дербіширі, а отже, думала, що це буде їхня перша зустріч після того, як він передав їй листа. Обом сестрам було ніяково. Кожна співчувала іншій, та й себе жаліла, а мати все базікала про те, як вона не любить містера Дарсі і як вона все ж вирішила бути ласкавою до друга містера Бінґлі. Доньки її не слухали. Джейн і гадки не мала, як ніяково Елізабет, адже та не наважилася показати їй лист від тітки й розповісти, як змінилися її почуття. Для Джейн містер Дарсі був чоловіком, за якого сестра відмовилася вийти заміж та ще й приголубила головою об камін. Сама Ліззі знала більше й розуміла, що Дарсі — не лише рятівник їхньої родини, а й об’єкт її зацікавлення, нехай і не такого теплого, як у Джейн до Бінґлі, але не менш розважливого й обґрунтованого. Те, що він знову прибув до Незерфілду й Лонґборна та знову хоче з нею зустрітися, здивувало її майже так само, як зміни у його поведінці під час зустрічі у Дербіширі.

Спершу вона сполотніла, але вже за якусь мить на її щічках знову проступив рум’янець, а радісна усмішка додала блиску очам. Їй на мить здалося, що його почуття лишилися незмінні, хоч певності в тому й не було.

— Погляньмо спершу, як він чинитиме, — промовила вона.

Вона взялася зосереджено гострити стріли для духової трубки, намагаючись зберігати спокій. Підняти погляд вона не зважувалася, аж доки пекуча цікавість не змусила її поглянути на сестру, коли слуга підійшов до дверей. Джейн зблідла сильніше, ніж зазвичай, але була спокійніша, ніж Елізабет очікувала. Вона зашарілася, коли джентльмени увійшли до кімнати, але зустріла їх цілком люб’язно і пристойно, без нехоті чи зайвої запопадливості.

Елізабет сказала їм рівно стільки, скільки того вимагала пристойність, і знову взялася до роботи, яка ще ніколи її так не цікавила. Лише раз вона зважилася поглянути на Дарсі. Він був серйозний, як завжди — і, як їй здалося, більше схожий на себе в Гартфордширі, ніж на те, як він поводився в Пемберлі. Хоча, можливо, її мати не викликала в нього стільки поваги, як дядько й тітка. Здогад був прикрий, але небезпідставний.

Бінґлі, на якого вона також не задивлялася, видався їй радісним, та водночас і зніченим. Місіс Беннет підступилася до нього так улесливо, що її доньки аж засоромилися, надто як взяти до уваги, що його друга вона зустріла лише церемонним реверансом і коротким привітанням.

Така недоречна грубість була особливо болісною для Елізабет, яка знала, що саме цьому чоловікові її мати зобов’язана порятунком улюбленої доньки від неминучої ганьби.

Дарсі спитав Елізабет, як ведеться містерові й місіс Ґардінер після падіння східних воріт, вона не знайшлася, що відповісти, й на тому розмова стихла. Елізабет не хотілося говорити ні з ким, крім нього, та й з ним їй не ставало снаги заговорити. «Я ж не боюся нікого! — думалося їй. — Самої смерті не боюся! А тут і слова вимовити не наважуюсь».

— Давненько вас тут не було, містере Бінґлі, — сказала місіс Беннет.

Той одразу погодився.

— Я вже була злякалася, що ви не повернетеся. Подейкують, що ви хотіли кинути цей маєток. Але я дуже сподіваюся, що це не так. Тут стільки всього змінилося відтоді, як ви поїхали! Порівняно з тим, що застали ви, нечестивих уже майже нема. Міс Лукас зійшла в могилу, заражена моровицею. А одна з моїх доньок щойно вийшла заміж. Може, ви чули? Може, в газетах читали? Про це, як я знаю, повідомили в «Таймз» і «Кур’єр», хоча й не на належному місці. Писано тільки: «Нещодавно Джордж Вікгем, есквайр, і міс Лідія Беннет», — але ані слівцем не згадали про її батечка, її службу його величності й усяке таке. То як, ви не бачили?

Бінґлі відповів, що читав про це, і переказав привітання молодятам. Елізабет боялася підвести очі, а отже, не знала, який вираз був на обличчі в містера Дарсі.

— Звісно, шлюб доньки — це справжнє свято, — вела далі місіс Беннет, — проте водночас, містере Бінґлі, мені прикро, що вона тепер так далеко! Вони поїхали до Кілкенні — це, здається, десь в Ірландії, і бозна-скільки ще там пробудуть. Там міститься Семінарія святого Лазаря для калік — гадаю, ви чули, що його бричка перевернулася й він лишився прикутим до ліжка? І вирішив стати священиком? Бідолашечка Вікгем! Якби ж то в нього було стільки друзів, скільки він заслуговує!

Елізабет розуміла, що мати намагається допекти Дарсі, й ледве могла всидіти на місці від сорому. Однак полегкість принесла думка про те, що Бінґлі не міг відвести погляду від Джейн. Спершу він не наважувався до неї звернутися, проте з кожною хвилиною був до неї дедалі уважніший. Йому здавалося, що за минулий рік ані її краса, ані її лагідна вдача, ані її невимушені манери нітрохи не змінилися, хіба що вона стала трохи серйозніша. Джейн намагалася приховати зміни й думала, що говорить не менше, ніж раніше, проте була така збентежена, що часом і не помічала, як довго мовчить.

Коли джентльмени стали прощатися, місіс Беннет хутенько запросила їх на обід у Лонґборні за кілька днів.

— Містере Бінґлі, ви заборгували мені візит, — додала вона. — Коли ви їхали до міста минулої зими, то обіцяли, що пообідаєте з нами, щойно повернетеся. Бачите, я все пам’ятаю! А ви не дотрималися свого слова.

Бінґлі ці слова трохи збентежили, і він відказав, що його затримали нагальні справи. По тому вони з містером Дарсі сіли в карету й поїхали.

Місіс Беннет ледве стрималася, щоб не запросити їх лишитися на обід того ж дня. Та, хоч на їхньому столі ніколи не бракувало їжі, вона була свято переконана, що чоловік, на якого вона мала такі великі плани, заслуговував на обід із двох страв. І, авжеж, ніщо менше не задовольнило б апетит і гордість того, хто мав десять тисяч фунтів прибутку на рік.

Розділ 54

ЩОЙНО ГОСТІ ПОЇХАЛИ, Елізабет вирішила прогулятися, щоб розвіяти тривогу. Поведінка містера Дарсі дивувала й непокоїла дівчину.

«Нащо було й приїздити, якщо він вирішив корчити серйозну, байдужу й незворушну міну?» — розмірковувала вона.

Задовільної відповіді вона не знаходила.

«Якщо він був доброзичливий і люб’язний з моїми тітонькою й дядечком у місті, то чому ж не зі мною? Якщо він мене боїться, то чому приїхав? Якщо він до мене байдужий, то чому мовчить? Тривожно мені від його поведінки. Але годі про нього думати. Зрештою, я наречена смерті — я присягла шанувати лише лицарський кодекс і мого любого вчителя Ліу».

Тут її наздогнала радісна Джейн, і це на якийсь час допомогло Елізабет дотримуватися цього рішення.

— Мені аж від душі відлягло після цієї зустрічі, — звірялася їй Джейн. — Я знаю, на що здатна, і вже не боюся його відвідин. Я рада, що він пообідає тут у вівторок. Тоді всі побачать, що ми зустрічаємося лише як знайомі, яких ніщо не об’єднує.

— Так-таки й ніщо? — розсміялася Елізабет. — Джейн, начувайся.

— Мила моя Ліззі, ти ж не думаєш, що я така слабка?

— Хіба ж то слабкість? Навпаки — ти виявила нечувану силу, закохавши його в себе по вуха.

Вони не бачили джентльменів аж до вівторка. Місіс Беннет тим часом плекала свої щасливі плани, знов розбурхані доброзичливою ґречністю, яку Бінґлі виявив під час тих коротких відвідин.

У вівторок у Лонґборні зібралося ціле товариство, і найочікуваніші гості прибули вчасно. Коли вони перейшли до їдальні, Елізабет, затамувавши подих, дивилася, чи займе Бінґлі звичне місце поряд із Джейн, яке обирав на всіх попередніх зустрічах. З тих же міркувань її мати розважливо не запросила Бінґлі сісти біля себе. Зайшовши до їдальні, він завагався, проте так склалося, що саме тієї миті Джейн озирнулася на нього й усміхнулася — і рішення було прийнято. Він сів біля неї.

Елізабет із почуттям тріумфу глянула на містера Дарсі, який шляхетно стерпів вибір друга. Та ледве вона подумала, що той дозволив Бінґлі упадати за Джейн, як той, усміхнений і стривожений водночас, також озирнувся на містера Дарсі.

За обідом він був такий уважний до її сестри, що Елізабет упевнилася: якби все залежало тільки від його бажань, то щастя Джейн і Бінґлі було б незабаром справою вирішеною. Вона намагалася не давати волі мріям, але тішилася його поведінці. А більше ніщо її й не радувало — вона була не в найліпшому настрої. Містер Дарсі сів за протилежний кінець столу, поруч із її матір’ю, що було не в радість нікому з них. Елізабет сиділа далі, ніж потрібно було, щоб підслухати їхню розмову, але бачила, як нечасто і як формально вони одне до одного звертаються. Коли Елізабет помітила, як нелюб’язно її мати поводиться з Дарсі, їй стало ще більш прикро від того, чим вони йому завдячують. Часом вона ледве стримувалася, щоб не заскочити на стіл і не завдати собі семи порізів ганьби перед Дарсі, щоб її нікчемна кров залила йому тарілку і тим спокутувала її упередження.

Елізабет сподівалася, що їм вдасться перекинутися бодай кількома словами, проте після привітання на початку вечора вони більше не перетиналися. Чекати на джентльменів у вітальні було такою виснажливою й нудною справою, що вона ледь не грубіянила всім. Вона думала, що лише прибуття Дарсі й Бінґлі може прикрасити цей вечір.

«Якщо він до мене не підійде, — подумала вона, — то я навіки зречуся надій і більше не зводитиму погляду з меча».

Та ось джентльмени прибули. Їй здавалося, що сподівання от-от здійсняться — але де там! Навколо столу, за яким місіс Беннет заварювала чай, а Елізабет розливала каву, юрмилися панянки, і біля неї не знайшлося б місця для зайвого стільця.

Дарсі рушив на інший край кімнати. Вона проводжала його поглядом, заздрячи всім, із ким він розмовляв. Її терпцю ледве ставало на те, щоб наливати каву, й вона сама на себе лютувала за такі дурощі.

«Я йому відмовила, та ще й з кулаками! Я ж не дурна, то годі сподіватися, що він досі в мене закоханий. Нема такого чоловіка, який переступив би через власну гордість і запропонував свою руку і серце вдруге. Та він радше із зомбі одружиться!»

Вона трохи пожвавішала, коли він сам приніс назад свою чашечку. Вона скористалася нагодою, щоб спитати:

— Ваша сестра досі в Пемберлі?

— Так, вона пробуде там до Різдва.

— Сама-самісінька? Невже її друзі вже роз’їхалися?

— Лишилися слуги й охоронці.

Вона не знала, що ще йому сказати; якби ж то він підтримав розмову! Проте він кілька хвилин постояв поруч із нею мовчки, а потім пішов собі геть.

Коли чайне начиння прибрали й винесли столики для карт, панянки нарешті піднялися. Елізабет сподівалася перетнутися з містером Дарсі, але її надії і тут було розбито — її мати почала ревно вербувати гравців у «Домовину — гробівець». Тут вона вирішила й не сподіватися, що вечір мине приємно. Вони опинилися за різними столами, й Елізабет лишалося тільки надіятися, що, коли Дарсі так часто позирає в її бік, то грає він так само погано, як і вона.

Місіс Беннет мала намір просити джентльменів із Незерфілду лишитися й на вечерю, проте, як на біду, їхній екіпаж підкликали раніше, ніж інші, й вона не зуміла їх затримати.

— Ну, дівчатонька, — сказала вона, щойно вони лишилися самі, — що скажете? Мені здається, все пройшло як по маслу. Вбрання були ошатні, як ніколи. Смаженина досконало вдалася, і всі казали, що в житті ще не куштували такого жирного стегна. Ліззі, спасибі, що вполювала гарного оленя. Та й суп разів у п’ятдесят кращий, ніж те вариво, яке подавали у Лукасів на минулому тижні. Навіть містер Дарсі відзначив, що куріпки дуже смачні, а в нього ж, либонь, два чи три французькі кухарі. А ти, Джейн, ще ніколи не була така гарна.

Коротше кажучи, місіс Беннет не могла натішитися вечором. Побачивши, як Бінґлі поводиться з Джейн, вона вже й не сумнівалася, що та його захомутає. Вона була така певна у цьому, що аж здивувалася, коли він не приїхав наступного дня пропонувати її доньці руку і серце.

— Приємний видався день, — сказала Джейн, звертаючись до Еліза-бет. — Товариство було добірне, і всі знайшли спільну мову. Сподіваюся, ми ще не раз так зберемося.

Елізабет лише усміхнулася.

— Ліззі, не приписуй мені цього всього, бо мені вже ніяково. Повір, я просто тішуся його товариством, бо він розважливий і приємний юнак, і ні на що більше не сподіваюся. Тепер я цілковито певна, що він ніколи не мав жодних планів на моє товариство. Він просто люб’язніший, аніж більшість чоловіків, і більше потребує люб’язності у відповідь.

— Ти немилосердна, — відповіла Елізабет, — забороняєш мені усміхатися, а сама дражниш. Хоч бери та вибивай із тебе зізнання, що ти його кохаєш.

— Як же тяжко переконати інших!

— Та взагалі неможливо!

— Чому ти хочеш мене переконати, що я відчуваю більше, ніж визнаю?

— Ти вперта, як хунанський мул! Якщо ти так наполягаєш, що він тобі байдужий, то й не звіряйся мені потім у почуттях!

Розділ 55

ЗА КІЛЬКА ДНІВ МІСТЕР БІНҐЛІ знову до них приїхав, цього разу сам.

Його друг того ранку вирушив до Лондона, проте мав повернутися за десять днів. Бінґлі просидів із ними чи не годину й був у доброму гуморі. Місіс Беннет запросила його лишитися на обід, проте він зізнався, що вже має інші зобов’язання.

— Сподіваюся, наступного разу нам пощастить більше, — сказала вона.

Він запевнив, що це було б йому за щастя і так далі, і таке інше, тож, з її дозволу, він знову їх навідає за першої ж нагоди.

— Можливо, завтра?

Авжеж, на завтра ні про що інше не було домовлено, тож він швиденько пристав на запрошення.

Він прибув раніше, ніж вони думали, тож панянки були у тренувальному одязі, хоча в них на шкірі ще не встиг проступити піт. Місіс Беннет увірвалася в доньчину кімнату в халаті, з розпущеним волоссям і вигукнула:

— Джейн, люба, поквапся, він уже тут — містер Бінґлі вже тут! Уже приїхав! Поспішай, поспішай! Саро, поможи міс Беннет змити піт і надягнути сукню. На зачіску Ліззі не зважай.

— Ми спустимося, щойно будемо готові, — відповіла Джейн, — але Кіт-ті, мабуть, нас випередить — вона піднялася ще півгодини тому.

— Ох уже ця Кітті! А вона до того який має стосунок? Швиденько, швиденько! Доню, а де це твій пояс?

Проте Джейн навідруб відмовилася спускатися без сестер.

Увечері їх теж намагалися лишити наодинці. Після чаю містер Беннет, як завжди, усамітнився в бібліотеці, а Мері пішла нагору піднімати гантелі. Отже, дві перешкоди з п’яти самоусунулися. Місіс Беннет стала розпачливо підморгувати Елізабет і Кітті, які довший час на неї не зважали. Елізабет було не до матері, а коли Кітті нарешті звернула на це увагу, то невинно сказала:

— Матінко, в чому річ? Чому ви мені підморгуєте? Щось треба зробити?

— Нічого, не хвилюйся, дитино, я тобі не підморгувала. — Посидівши тихо хвилин зо п’ять, вона нарешті вирішила, що не можна проґавити таку нагоду, і, рвучко вставши, сказала до Кітті: — Ходімо, любонько, я хочу з тобою порадитися.

І вона вивела доньку з кімнати. Джейн одразу кинула на Елізабет розпачливий погляд — її вразив такий підступ, і вона благала сестру не піддаватися. За кілька хвилин місіс Беннет прочинила двері й погукала:

— Ліззі, доню, на два слова.

Елізабет змушена була піти.

— Лишімо їх наодинці, — сказала мати, щойно за Елізабет зачинилися двері. — Ми з Кітті посидимо нагорі в моїй кімнаті.

Елізабет вже й не намагалася сперечатися з матір’ю, а просто тихо дочекалася, доки мати з Кітті підуть, і повернулася до вітальні.

Однак плани місіс Беннет того дня провалилися. Бінґлі був чарівний, та тільки все ніяк не освідчувався в коханні її доньці. Він був люб’язний і прикрашав собою будь-яке товариство, а також зносив недоречну нав’язливість матері та її безглузді репліки з терпінням і розважливістю, за що її доньки були безмежно вдячні.

Його навіть не довелося припрошувати лишитися на вечерю. Було домовлено — передовсім завдяки його власним зусиллям і наполегливості місіс Беннет, — що наступного ранку він завітає до них знову, щоб постріляти з її чоловіком перших осінніх зомбі.

Після того дня Джейн вже не наполягала, що до нього байдужа. Сестри взагалі й словом не прохопилися про Бінґлі. Елізабет лягла спати із радісною певністю, що ця історія добігає щасливого кінця — якщо, звісно, містер Дарсі не повернеться невчасно. Утім, вона підозрювала, що він змирився із залицяннями Бінґлі до Джейн.

Бінґлі дотримав слова. Цілий ранок вони з містером Беннетом відстрілювали перших нечестивих, що тягнулися на південь у пошуках м’якшої землі. Містер Беннет відвів гостя на північне лонґборнське поле, де вони майже годину розставляли пастки, які він сам розробив. Як приманку, в капкан закладали цвітну капусту. Вряди-годи з лісу, що оточував поле, вибрідав якийсь зомбі, на якого за гілками вже чигали містер Беннет і містер Бінґлі. Живі спостерігали, як мертвий, помітивши цвітну капусту, вирішував, що то ласі мізки, й тягнувся до них. Коли капкан змикався на його руці, чоловіки вискакували зі сховку й забивали потвору прикладами мушкетів, пострілом чи вогнем.

На подив містера Беннета, Бінґлі виявився приємним співрозмовником. Він не був ані манірний, ані пихатий і не давав жоднісіньких підстав ані для насмішок, ані для обуреної мовчанки. Містер Бінґлі ж, своєю чергою, ще ніколи не бачив містера Беннета таким товариським. Звісно, вони разом повернулися на обід, і по обіді місіс Беннет знову заповзялася відігнати всіх подалі від нього і Джейн. Елізабет мусила написати листа, тож після чаю усамітнилася у маленькій вітальні.

Коли вона дописала листа й повернулася до товариства, то застала сестру й містера Бінґлі при каміні — вони, здавалося, поринули у щиру розмову. Навіть якби вона не мала жодних підозр, то здогадалася б про все, коли вони рвучко повернулися на звук і відсахнулися одне від одного. Їм було ніяково, а їй — ще гірше. Жодна з сестер не промовила ані слова. Елізабет ладна була повернутися й вийти, коли Бінґлі, що, як і Джейн, спершу сів, рвучко підвівся, прошепотів кілька слів і вибіг з кімнати.

Джейн ніколи не приховувала від Елізабет звісток, які її потішили б, тож вона одразу пригорнула сестру й схвильовано сказала, що вона — най-щасливіша жінка на світі.

— Це аж занадто, — додала вона, — аж занадто. Я цього не заслуговую. Чому ж не всім так щастить?

Елізабет привітала її. Вона так хвилювалася, що ледве могла передати свої почуття словами, але від того Джейн стало ще радісніше. Проте вона не дозволила собі лишитися з сестрою і не сказала й половини того, що хотіла.

— Треба негайно розповісти матері! — вигукнула вона. — Я не переживу, якщо вона почує це від когось іншого. Бінґлі пішов до батька. Ліззі, я така рада, що це принесе стільки втіхи цілій родині! Як можна витримати стільки щастя!

І вона помчала нагору, де мати сиділа з Кітті.

Елізабет лишилася на самоті. Вона могла тільки порадіти з того, що справа, яка стільки місяців бентежила цілу родину, нарешті владналася, та ще й так стрімко.

Тієї миті Ліззі майже не жалкувала, що втратила найнадійнішу помічницю на полі бою, найближчу людину і єдину сестру, яка не завдавала їй прикростей різними дурницями. Її охопило відчуття цілковитого тріумфу. Попри надмірну обачність Дарсі й плітки міс Бінґлі, ця справа завершилася щасливо й мудро.

За кілька хвилин, після короткої й посутньої розмови з батьком, до неї приєднався Бінґлі.

— А де ваша сестра?

— Вона піднялася до матері. Напевно, спуститься за якусь мить.

Причинивши двері, він підійшов до неї і прийняв найкращі побажання та привітання від своєї майбутньої сестри. Елізабет від щирого серця тішилася майбутньому союзу і цього не приховувала. Вони тепло потисли одне одному руку. І доти, доки не спустилася сестра, Елізабет вислуховувала, який Бінґлі щасливий і яка Джейн прекрасна. Бінґлі бракувало вишколу в бойових мистецтвах, та Елізабет не сумнівалася, що вони будуть щасливі, адже в усьому іншому вони були дуже подібні одне до одного.

Такого щасливого вечора в них уже давно не було. Джейн аж сяяла від радості, що робило її ще гарнішою. Кітті приндилася в надії, що незабаром настане і її черга. Місіс Беннет бракувало слів, щоб передати всю глибину її захвату, а коли містер Беннет приєднався до них за вечерею, його піднесений тон і манери свідчили про його настрій промовистіше, ніж слова.

Утім, він ані словом не прохопився про причину такого настрою, доки гість не зібрався їхати. Щойно за тим зачинилися двері, як він обернувся до доньки і сказав:

— Джейн, вітаю. Ти будеш дуже щасливою жінкою.

Джейн миттю підбігла до нього, розцілувала й подякувала за ласку.

— Ти хороша дівчина, — відповів він, — і для мене велика втіха, що твоє життя так добре влаштувалося. Я й не сумніваюся, що ви будете дуже щасливі разом. Бо тут яке їхало, таке й здибало. Ви такі поступливі, що ніколи не прийматимете ніяких рішень, такі милосердні, що слуги постійно вас обкрадатимуть, і такі щедрі, що ваші витрати завжди перевищуватимуть ваші прибутки.

— Сподіваюся, ви помиляєтеся. Необачність у грошових справах — це для мене неприпустимо.

— Перевищуватимуть прибутки? Мій любий містере Беннет! — вигукнула його дружина. — Та що ви таке кажете? Та він же має тисяч чотири-п’ять на рік, як не більше! — І далі, вже до доньки: — Моя люба, моя наймиліша Джейн, я така щаслива! Я знала, що ти недаремно вродилася такою гарненькою! Пам’ятаю, коли я його вперше побачила, коли він тільки приїхав торік до Гартфордширу, я одразу подумала, що ви можете зійтися. О, гарнішого юнака світ не бачив!

Про Вікгема й Лідію одразу ж було забуто. Джейн, поза сумнівами, була її улюблена дитина, тож тепер їй було не до інших. А тим часом молодші сестри почали розмірковувати, які радощі їм забезпечить цей союз.

Мері попросилася в незерфілдську бібліотеку, а Кітті — влаштовувати в маєтку зимові бали.

Звісно, відтоді Бінґлі став у Лонґборні частим гостем — він нерідко прибував ще до сніданку й лишався на вечерю (якщо, звісно, якийсь сусід, такий варвар, що забракне слів, аби описати його ницість, не нав’язував йому запрошення на обід, від якого він не смів відмовитися).

Дні ставали коротші, а зграї зомбі в Гартфордширі — більші. Вони втікали на південь у пошуках м’якшої землі, даючи драпака від королівських мушкетів. Елізабет майже не лишалося часу говорити з сестрою — вони з Кітті й Мері щодня мусили рятувати те чи те сільце, а Джейн не могла відірватися від Бінґлі. Коли Джейн не було поруч, він завжди звертався до Елізабет, з якою любив поговорити, а коли не було Бінґлі, то так само чинила Джейн.

— Він мене так заспокоїв, — сказала вона одного вечора. — Каже, навіть не знав, що я була в місті минулої весни! Я й не думала, що таке можливо.

— Я про це підозрювала, — відповіла Елізабет. — А що він сказав?

— Напевно, то були каверзи його сестри. Вона не в захваті від нашого союзу, що й не дивно, адже він міг обрати значно вигіднішу партію. Проте коли вона побачить — а вона неодмінно побачить, — що її брат зі мною щасливий, то вона змириться і ми знову потоваришуємо. Хоча, звісно, такими подругами, як раніше, вже не будемо.

— Я ще ніколи не чула, щоб ти була така сувора, — відповіла Елізабет. — От і молодець! Було б шкода, якби ти знову повірила фальшивим посмішкам міс Бінґлі.

— Уявляєш, Ліззі, він справді був у мене закоханий, коли повертався до міста минулого падолиста. Якби він не був певен, що мені до нього байдуже, і якби не нова облога Лондона, то він би тут і лишився!

Елізабет потішилася, що він не розповів про підступи свого друга. Джейн була найщиріша й найдобріша людина на світі, але й вона після такого ставилася б до Дарсі з упередженням.

— Я — найщасливіша жінка на світі! — вигукнула Джейн. — Ліззі, чому ж доля обдарувала мене більшим благословенням, аніж решту цієї родини? Якби ж то й тобі пощастило так само! Якби ж і для тебе знайшовся добрий чоловік!

— Та навіть якби мені сорок таких перепало, я б ніколи не була така щаслива, як ти! Якщо я не наділена твоєю вдачею і добротою, то не можу зазіхати й на твоє щастя. Ні, дозволь мені шукати щастя в боротьбі з нечестивими — а як дуже пощастить, то, може, з часом і мені знайдеться ще один містер Коллінз.

Заручини недовго лишалися таємницею. Місіс Беннет по секрету розповіла про це місіс Філліпс, а та без дозволу переказала це по секрету всім своїм сусідам.

Незабаром усі були певні, що Беннети — найщасливіша родина на світі, хоча ще кілька тижнів тому після втечі Лідії всі вважали, що над ними тяжіє прокляття.

Розділ 56

ОДНОГО РАНКУ, ДЕСЬ за тиждень по тому, як Бінґлі заручився із Джейн, він сидів із жіноцтвом родини Беннет у вітальні, коли їхню увагу привернули звуки знадвору. До будинку наближався фаетон, запряжений четвериком. Коні були поштові, а лівреї слуг і фаетон — не знайомі їм. Бінґлі одразу ж переконав Джейн уникнути нав’язливого товариства — і вони пішли у хащі за домом, де Джейн мала навчити нареченого боротися з оленями. Троє жінок, що лишилися у вітальні, й далі гадали, хто ж то прибув, доки двері не прочинилися — і з’явився їхній гість у супроводі пари ніндзя. То була леді Кетрін де Бурґ.

Не дивно, що та заскочила їх зненацька, — але їхньому здивуванню не було меж.

Леді Кетрін увірвалася до кімнати ще менш люб’язно, ніж завжди, відповіла на привітання Елізабет лише легким кивком, відпустила своїх охоронців і всілася, не промовивши ані слова. Елізабет сказала матері, хто це, хоча гостя й не намагалася представитися.

Місіс Беннет, звісно, здивувалася, але спробувала прийняти її ясновельможність щонайлюб’язніше. Просидівши якусь мить мовчки, та сухо кинула до Елізабет:

— Сподіваюся, ви здорові, міс Беннет. А ця пані, я так розумію, ваша мати?

Елізабет стримано кивнула.

— А ото, мабуть, одна з ваших сестер?

— Так, мем, — улесливо відповіла місіс Беннет, рада нагоді познайомитися з леді Кетрін. — Це моя друга наймолодша донька. Моя наймолодша нещодавно вийшла заміж, а найстарша розгулює в садах з юнаком, який, сподіваюся, незабаром стане членом нашої родини.

— Парк у вас дуже скромний, — сказала леді Кетрін, трохи помовчавши.

— Звісно, з Розінґзом його не порівняти, міледі.

Елізабет думала, що тепер леді Кетрін висловить співчуття у зв’язку зі смертю Шарлотти й містера Коллінза, бо чого б іще вона приїхала? Проте співчуття не прозвучало, і вона не знала, що й думати.

Місіс Беннет люб’язно запропонувала її ясновельможності різні наїдки, проте та рішуче й не надто чемно відмовилася. Підводячись, вона кинула до Елізабет:

— Міс Беннет, по той бік моріжка я бачила ошатненьке додзьо. Я хотіла б його оглянути, якщо ви складете мені честь і проведете мене.

— Іди, любонько! — вигукнула її мати. — Покажи її світлості, що тут у нас і як. Думаю, їй сподобається наша колекція.

Елізабет послухалася і, ненадовго забігши до своєї кімнати по парасольку від сонця, знову приєдналася до шляхетної гості. Коли вони перетинали хол, леді Кетрін прочинила двері до їдальні й вітальні і, коротко їх оглянувши, ухвалила вирок: виглядають вони цілком стерпно.

Карета й далі стояла біля дверей. Елізабет побачила, що леді Кетрін приїхала з покоївкою-гейшею. Мовчки вони рушили в бік додзьо; Елізабет постановила, що й не намагатиметься підтримати розмову з жінкою, яка нині поводилася ще грубіше і зверхніше, ніж зазвичай.

«І чому я взагалі думала, що вона схожа на свого небожа?» — розмірковувала Елізабет, вдивляючись у її обличчя.

Щойно вони зайшли в додзьо, леді Кетрін завела таку розмову:

— Звісно, ви, міс Беннет, пречудово розумієте, чому я до вас навідалася. Ваше серце й сумління нашіптують вам відповідь.

Елізабет втупилася в неї зі щирим подивуванням.

— Ви помиляєтеся, мем. Я не маю ані найменшої гадки, чим ми завдячуємо вашим відвідинам.

— Міс Беннет, — суворо відрубала її ясновельможність, — ви, напевно, розумієте, що зі мною жартувати не варто. Хочете лукавити — на здоров’я, але я буду з вами відверта. Мої щирість і відвертість такі ж знамениті, як моя вправність у бойових мистецтвах. Два дні тому я отримала тривожну звістку. Мені доповіли, що не лише вашій сестрі пощастило на вигідний шлюб, а й ви, міс Елізабет Беннет, сподіваєтеся на союз із моїм небожем, містером Дарсі. Я певна, що це зухвала брехня, і ніколи не заплямувала б честі небожа припущенням, наче його могла зацікавити дівчина такого вульгарного походження. Проте я все одно постановила негайно вирушити сюди і повідомити, що я з цього приводу думаю.

— Якщо ви були певні, що то неправда, — відповіла Елізабет, червоніючи від обурення, — то цікаво, чому ж ви завдали собі клопоту рушити в таку довгу мандрівку. Навіщо це вашій ясновельможності?

— Щоб із перших вуст почути, що це неправда.

— Але ж відвідини Лонґборна, де мешкає моя родина, лише підтвердять чутки, — холодно проказала Елізабет, — якщо, звісно, такі чутки — не плід чиєїсь уяви.

— Що значить «якщо»? Мовби ви самі не чули? Може, ви й самі про це розпатякуєте? Хіба ви не знаєте, що це у всіх на язиці?

— Вперше чую.

— Можете підтвердити, що ці чутки безпідставні?

— Я й не претендую на таку відвертість, якою хизується ваша ясновельможність. Ви можете ставити запитання, але я маю право не відповідати.

— Це неприпустимо. Міс Беннет, я маю право почути відповідь. Він — мій небіж — пропонував вам руку і серце?

— Щойно ваша ясновельможність сказала, що цього не може бути.

— Цього не мусить бути, поки він при здоровому глузді. Ви могли його причарувати і змусити забути про зобов’язання перед сім’єю. Чи, може, забили йому баки своїми дешевими китайськими викрутасами.

— І чого б я в такому разі у цьому зізнавалася?

— Міс Беннет, та ви взагалі розумієте, з ким розмовляєте? Ви що, не чули легенд і переказів про мої звитяжні перемоги над полчищами прислужників Нечистого? Ви що, не читали про мій хист? Я — чи не найближча родичка містера Дарсі й маю право знати, що діється в його житті.

— Ото вже хист! Ото вже переможниця зомбі! Та зомбі відвідувала ваш дім, а вам не стало хисту її розпізнати.

— Невже вам бракує клепки зрозуміти, що я одразу розпізнала, хто така Шарлотта? Чи, може, ви не здатні осягнути всю глибину моєї щедрості? Хіба мій новий священик не заслуговував на дещицю щастя? Чого, думаєте, вона перетворювалася так повільно? Чому я так часто запрошувала її на чай — що, натішитися її товариством? Та ні! Вона отримала ці кілька щасливих місяців лише завдяки моїй сироватці. Я щоразу додавала їй у чашку кілька крапель.

— Ото вже щедрість! Ви лише продовжували її страждання!

— Буду відвертою. Союз, на який ви зухвало зазіхаєте, відбутися не може. За жодних обставин! Містер Дарсі заручений із моєю донькою. Що ви на це скажете?

— Якщо це правда, то чого вам боятися, що він запропонує руку й серце мені?

Мить повагавшись, леді Кетрін відповіла:

— Їхні заручини своєрідні. Ще в дитинстві було вирішено, що вони одружаться. Їхні матері тільки про це і мріяли. Ми планували їхній союз, ще коли вони бавилися в колисках. І от, коли наші мрії майже здійснилися, дівчина вульгарного походження, без впливових родичів, та ще й вишколена у Китаї, збирається стати їм на заваді! Вам що, бракує порядності й такту? Ви що, не чули, що він від народження — суджений своєї кузини?

— Я чую про це не вперше, але мені що до того? Коли моєму шлюбові з вашим небожем ніщо не перешкоджає, то чи ж спинить мене знаття, що його мати і тітка мріяли відправити його під вінець з міс де Бурґ? Якщо ані зобов’язання, ані любов не схиляють містера Дарсі до такого шлюбу, чому ви позбавляєте його вибору? І якщо він обрав мене, чому я мушу йому відмовляти?

— Бо на заваді тому стоять честь, порядність, розважливість і навіть міркування вигоди. О так, міс Беннет, саме вигоди. Не сподівайтеся, що його родина і друзі вас приймуть, якщо ви свавільно чинитимете всупереч їхнім побажанням. Вас висміюватимуть і зневажатимуть усі його близькі. Ваш союз стане посміховиськом для всіх, і ми навіть імені вашого не вимовлятимемо.

— Погроза, звісно, серйозна, — відповіла Елізабет, — але дружина містера Дарсі матиме достатньо радощів, щоб, у цілому, не мати підстав скаржитися на життя.

— Але ж і вперта ви дівчина! Як вам не соромно! Отак ви відплатили за те, що я люб’язно вас приймала навесні? Що, ви мені не вдячні? Я не звикла, щоб мені відмовляли!

— А я не звикла, щоб мене залякували.

— Не смійте мене перебивати! Вислухайте мене! Моя донька й мій небіж створені одне для одного. Обом нічого не бракує. Усі їхні рідні дотримуються цієї думки — і хто ж це заповзявся їх розділити? Вискакуля, чия сестра нещодавно спровокувала скандал, утікши з сином мушкетника Дарсі-старшого? Дівчина, у якої ні родини, ні статків?

— Може, ваша донька й багата, але розкажіть-но, чим вона ще може похвалитися? Може, вона красуня? Може, має добрий вишкіл у бойових мистецтвах? Та в неї навіть сил не стане підняти катану!

— Не смійте! Скажіть мені прямо: ви з ним заручені?

Елізабет прикро було радувати леді Кетрін, але, трохи подумавши, вона вирішила все ж відповісти:

— Ні.

Леді Кетрін, здавалося, була задоволена.

— Обіцяєте ніколи не погоджуватися на такий союз?

— Краще смерть, ніж така наруга.

— Тоді, міс Беннет, — сказала леді Кетрін, відставляючи набік свою парасолю і скидаючи плаща, — ви обрали смерть.

І вона наготувалася до бою.

— Ви, ваша ясновельможносте, викликаєте мене на поєдинок? Тут, у моєму родинному додзьо?

— Я просто знищу одне зухвале дівчисько, порятую честь гідного чоловіка й не дам забруднити Пемберлі твоїм духом.

— Що ж, — сказала Елізабет, впускаючи парасолю, — тоді хай це буде наш перший і останній поєдинок.

Одна з цих леді була старша за другу на п’ятдесят чи й більше років, але вони були майже рівні за хистом. Якусь мить вони мовчки придивлялися одна до одної, та врешті леді Кетрін зрозуміла, як наступатиме, й злетіла у повітря з силою, якої зазвичай не очікують від дам її віку. Вона перевернулася на льоту, промайнула над головою в Елізабет і завдала їй такого удару в тім’я, що та впала на коліна. Якби не наполегливі вправляння, такий удар напевно перебив би їй хребет.

Леді Кетрін м’яко приземлилася. Побачивши, що її суперниця намагається звестися на ноги, вона вправним ударом у спину жбурнула її аж на інший край додзьо. Елізабет не встигла перевести подих і зіп’ястися на ноги, як стара войовниця знов наскочила на неї.

— Та тобі взагалі байдуже до честі й гідності мого небожа! Самолюбне зухвале дівчисько! Ти що, не розумієш, що союз із тобою зганьбить його?

Її ясновельможність схопила Елізабет за комір і поставила на ноги:

— Ну, маєш що сказати, перш ніж я відправлю твою душу дияволові?

— Тільки це, ваша ясновельможносте...

Очі леді Кетрін мимоволі широко розплющилися, коли їй різко заболіло в животі. Її хватка розтислася, вона почала сповзати додолу. З її сукні стирчало руків’я кинджала Елізабет. Молодша войовниця скористалася нагодою і завдала її ясновельможності низку нищівних ударів у голову, шию й торс. Від останнього копняка її так підкинуло, що вона аж розтрощила два сволоки своїм тілом.

Ніндзя леді Кетрін, зачувши шум, розвернулися в бік додзьо.

Її ясновельможність непорушно лежала на підлозі. Елізабет завмерла над її тілом, марно очікуючи на якісь ознаки життя. «От горе, — подумала вона, — що ж я накоїла? Дарсі ж мені ніколи не пробачить, що я вбила його кохану тітоньку».

Та, щойно ця думка промайнула у неї в голові, Елізабет повалилася на землю від копняка леді Кетрін. Та схопилася на ноги, з реготом вирвала з живота кинджал і метнула його в руку Елізабет, пришпилюючи дівчину до підлоги.

— Та я навіть не спітнію від двобою з такою шмаркачкою! Квола ти дурепа! Доки в цьому старому тілі є життя, не бути тобі з моїм небожем!

Ніндзя увірвалися в додзьо з метальними зірками напоготові, але одразу ж і розслабилися — їхня пані брала гору.

— Вільно, любі ніндзя. Щойно я зітну їй голову, робіть із тілом, що схочете.

Елізабет силкувалася звільнитися, а її ясновельможність тим часом зняла один меч зі стіни. Вона вийняла його з піхов і оглянула блискучий клинок.

— Чудеса. Я і в Кіото не бачила таких гарних катан. Шкода, що вона стільки років пропадала в такій мерзенній родині.

Леді Кетрін підвела погляд від меча туди, де розраховувала побачити свою суперницю — але там нікого не було. Перед її очима було порожнє додзьо і двійко безживних скривавлених ніндзя. Та вона й тут розсміялася від душі.

— Так би зразу! Зізнаюся, прикро було б, якби ти так легко здалася.

З мечем у руках леді Кетрін вийшла на середину додзьо. Обернулася, очікуючи нападу, — але ніде не було ані душі.

— Ница боягузка! — вигукнула вона. — Що, жижки тремтять, як треба стати на двобій? Тебе що, учитель тільки накивати п’ятами вчив?

— Мій учитель, — проказала Елізабет, — пояснив мені, що недооцінювати супротивника — найкоротший шлях до поразки.

Її ясновельможність звела погляд — і побачила, що Елізабет стоїть на сволоку з мечем у руках. Дівчина зіскочила додолу, коли її суперниця підскочила вгору, і їхні мечі схрестилися у повітрі. У додзьо забриніла сталь. Жінки були рівні, проте молодість Елізабет додавала їй завзяття, і вона стомлювалася повільніше, аніж її ясновельможність.

Після кількох хвилин випадів, що відправили б легіони слабших супротивників у ранню могилу, Елізабет врешті зуміла вправним ударом ногою вибити леді Кетрін з рук меча. Лишившись безборонною, її ясновельможність хутко відступила до стіни зі зброєю і рвучко вихопила нунчаки — проте Елізабет одразу розрубала їх навпіл.

Дівчина загнала леді Кетрін у глухий кут і притисла вістря меча до її зморшкуватого горла.

— Ну ж бо, зітни мені голову, — сказала леді Кетрін. — Тільки не барися.

Елізабет опустила меч і, намагаючись перевести дух, промовила:

— А навіщо, ваша світлосте? Щоб чоловік, який мені небайдужий, мене зневажав? Не знаю, з вашою донькою він побереться чи зі мною, але ви житимете. І кінець своїх днів зустрінете зі знанням, що вас перемогло дівчисько, чию родину і вчителя ви обзивали найпаскуднішими словами. А зараз я змушена з вами попрощатися.

Вже біля карети леді Кетрін рвучко обернулася:

— Моя думка незмінна. Вашій матері вітань не передаю. Ви такої честі не заслужили. Я надзвичайно невдоволена.

— Та сідайте вже в карету, ваша світлосте, а то я можу передумати й таки зітну вам голову.

Із невимовною огидою старша леді послухалася. А Елізабет, навіть не вклонившись, розвернулася й покрокувала до дому.

«КВОЛА ТИ ДУРЕПА! ДОКИ В ЦЬОМУ СТАРОМУ ТІЛІ Є ЖИТТЯ НЕ БУТИ ТОБІ З МОЇМ НЕБОЖЕМ!»

І вже коли піднімалася сходами, стараючись приховувати свої рани, почула, як від’їжджає карета. Мати нетерпляче подалася за нею, щоб спитати, чому леді Кетрін не перепочила в них.

— Бо не схотіла, — відповіла їй донька.

— Така ошатна пані! Її відвідини — така честь для нас! Напевно, вона тільки для того й заїхала, щоб висловити свої співчуття після смерті містера Коллінза і його дружини. Мабуть, вона їхала деінде і, проминаючи Меритон, вирішила завітати й сюди. Ліззі, вона тобі нічого не сказала?

Елізабет мусила збрехати — не могла ж вона розповісти, що сталося насправді.

Розділ 57

ЕЛІЗАБЕТ НЕЛЕГКО БУЛО приборкати почуття після цього дивного візиту, і думати про нього вона не перестала, навіть поховавши нін-дзя. Схоже, леді Кетрін зважилася на таку довгу поїздку лише для того, щоб покласти край її гаданим заручинам із містером Дарсі. Елізабет уявити не могла, звідки взялися такі чутки, аж доки не згадала, що Дарсі — близький друг Бінґлі, а вона — сестра Джейн. В очікуванні одного весілля всі передчували інше. Вона й сама сподівалася, що заміжжя сестри їх зблизить.

Утім, можливі наслідки поєдинку з леді Кетрін її все ж непокоїли. Та затялася проти їхнього шлюбу, тож Елізабет була певна, що вона обов’язково переповість усі деталі поєдинку небожеві. А він шанував тітку і міг потрапити під її вплив.

Раніше він, схоже, вагався, як учинити, але поради й благання близької родички могли розвіяти його сумніви та схилити до думки, що краще не ризикувати честю. Тоді він більше не повернеться. Леді Кетрін, напевно, заїде до нього, коли повертатиметься додому через Лондон. Хтозна, що він подумає, коли побачить зранену тітку. Напевно, розізлиться на ту, що завдала їй болю.

Ціла її родина була вражена, коли довідалася, хто приїздив, проте всі слухняно погодилися з версією, яка задовольнила цікавість місіс Беннет, і Елі-забет майже ніхто не піддражнював.

Наступного ранку, коли вона спускалася до вітальні, її перестрів батько, який вийшов із бібліотеки з листом у руках.

— Ліззі, а я саме тебе шукав. Ходімо до мене в кімнату.

Вона послухалася. Їй було дуже цікаво, що то за лист батько тримав у руках. Несподівано їй сяйнув здогад, що лист міг бути від леді Кетрін; збентежена, Елізабет дорогою намагалася вигадати, як же йому все пояснити.

Вони підійшли до каміна й посідали.

— Сьогодні вранці я отримав листа, який вразив мене до глибини душі, — почав батько. — Йдеться в ньому передовсім про тебе, тож, гадаю, тобі слід із ним ознайомитися. Я й не здогадувався, що аж дві мої доньки ось-ось вийдуть заміж. Дозволь тебе привітати з таким досягненням.

Елізабет умить зашарілася: схоже, лист був від небожа, а не від тітки. Вона не знала, що й думати — чи то тішитися, що він запропонував знову, чи то лютувати, що він написав не їй самій. А батько тим часом вів далі:

— Схоже, ти розумієш, про що йдеться. Панянки в таких речах тямлять, проте, напевно, я навіть тебе здивую, коли назву ім’я твого шанувальника. Цей лист від полковника Фіцвільяма — доки я не отримав цього послання, я про нього й не чув.

— І що ж пише полковник Фіцвільям?

— Усе коротко й по суті. Спершу він вітає нас із близьким заміжжям Джейн, про яке, схоже, почув від якогось доброзичливця. Не буду випробовувати твоє терпіння й зачитувати цю частину. Що ж стосується тебе, то ось що він пише: «Привітавши Вас із цією щасливою подією, дозвольте коротко натякнути на іншу, про яку довідався з тих самих джерел. Ходять чутки, що Ваша донька Елізабет також недовго носитиме наймення Беннет — і її обранець заслужено вважається одним із найповажніших громадян цієї країни». Ну, не знаєш, любонько, про кого це? «Цей молодий джентльмен обдарований усім, чого тільки можна побажати, — маєтностями, шляхетною родиною, широкою підтримкою. Попри таку спокусу, дозвольте попередити, яке лихо може заподіяти занадто поспішна згода на його пропозицію, якою, звісно, Ви схочете негайно скористатися». Ліззі, здогадуєшся, про кого це? Ось і пояснення: «Ось чому я вважаю за потрібне Вас попередити. Ми маємо підстави вважати, що його й моя тітонька леді Кетрін де Бурґ не прийме такого шлюбу ласкаво». Це про містера Дарсі! Бачиш, Ліззі, ось я тебе і здивував. Інше ім’я, яке так швидко переконало б нас у хибності чуток, і шукати годі. Та ж містер Дарсі придивляється до жінок лиш для того, аби знайти у них якісь вади, а на тебе й не дивився ніколи! Ото сміхота!

Елізабет спробувала й собі розсміятися, але витиснула лише стриману посмішку. Ніколи ще батькові дотепи не були для неї такими дошкульними.

— Ти геть не здивована?

— Та ні ж бо, читайте, прошу, далі.

— «Згадавши вчора увечері про імовірність цього шлюбу, вона одразу сказала, що з цього приводу думає. З цілої низки причин вона ніколи не дасть згоди на союз, який називає ганебним. Отож я вважаю за обов’язок передати це Вам, щоб Елізабет і її шляхетний шанувальник не зважилися необачно на шлюб, який не дістав належного схвалення». Далі він співчуває нам, бо почув, що Шарлотті стяли голову, а містер Коллінз наклав на себе руки. Ліззі, здається, тебе цей лист не потішив? Сподіваюся, тебе не ображають такі дурні чутки?

— Та ні! — вигукнула Елізабет. — Мені смішно. Але ж що за дивина!

— Так, саме тому це й смішно. Якби ж то вони вигадали іншого залицяльника... а так його цілковита байдужість і твоя нехіть до нього роблять це припущення абсурдним! Але як леді Кетрін сприйняла ці чутки? Невже вона приїздила сюди повідомити, що не згодна на цей шлюб?

На це його донька відповіла лише усмішкою, адже запитання було геть невинне. Ще ніколи Елізабет не було так важко вдавати, що вона відчуває те, чого не відчувала насправді. Вона мала сміятися, коли сльози бриніли в неї на очах. Батько жорстоко принизив її, наголосивши на байдужості містера Дарсі, і її здивувала така нерозважливість. Утім, можливо, то не він чогось не помічав, а вона собі зайвого навигадувала?

Розділ 58

НА ПРЕВЕЛИКИЙ ПОДИВ ЕЛІЗАБЕТ, уже незабаром після відвідин леді Кетрін містер Бінґлі привіз до Лонґборна Дарсі. Джентльмени прибули вранці, і, перш ніж місіс Беннет встигла повідомити містерові Дарсі, що до них нещодавно навідувалася його тітонька, — о, як Елізабет боялася цієї миті! — Бінґлі, який хотів поговорити із Джейн наодинці, запропонував їм пройтися. Всі погодилися. Місіс Беннет ходити не любила, у Мері не було часу, а п’ятеро рушили на прогулянку. Незабаром Бінґлі та Джейн дозволили іншим вирватися уперед. Вони відстали, а Елізабет, Кітті й Дарсі мусили розважати одне одного. Говорили мало: Кітті надто боялася Дарсі, щоб розбазікуватися, Елізабет набиралася рішучості, та й Дарсі, можливо, теж.

Вони рушили до Лукасів, бо Кітті хотіла побачитися з Марією. Елізабет не мала бажання до неї приєднатися, тож, коли Кітті від них одділилася, вона рішуче покрокувала далі з ним сам на сам. Ось і настала мить, коли вона мала випробувати свою рішучість. І Елізабет сказала:

— Містере Дарсі, я — створіння егоїстичне, а отже, щоб принести полегкість собі, мушу сказати те, що може зачепити вас. Я не можу далі стримуватися й повинна подякувати вам за турботу про Лідію. Відколи я про це довідалася, мені не терпілося сказати, яка я вам вдячна. Якби про те було відомо й решті родини, то я висловлювала б не лише свою вдячність.

— Перепрошую, мені справді прикро, — подив і збурені почуття змішалися в голосі містера Дарсі. — Ви не повинні були про це дізнатися. Якби ви не так витлумачили мої вчинки, це могло вас стривожити. Я думав, на місіс Ґардінер можна покластися.

— Не виніть мою тітоньку. Лідія вибовкала, що ви до цього причетні, а я вже, звісно, не могла не довідатися більше. Дозвольте подякувати вам знову від імені цілої родини за милосердя і співчуття, що завдало вам клопоту.

Дозвольте стати перед вами на коліна і завдати собі сім порізів. Зробіть мені честь, ступіть на мою кров.

— Якщо ви хочете мені подякувати, то робіть це лише від свого імені. Я й не заперечую, що керувався, зокрема, прагненням зробити вас щасливою. Проте ваша родина нічого мені не винна. Може, я їх і шаную, але думав, повірте, лише про вас.

Елізабет так знітилася, що й слова не могла промовити. Трохи помовчавши, її супутник повів далі:

— Ви милосердна й не станете морочити мені голову. Якщо ваші почуття з минулого квітня не змінилися, то так і скажіть. Мої почуття й бажання лишилися незмінні, але одного вашого слова буде достатньо, щоб я більше ніколи про те й не згадував.

Елізабет змусила себе поспіхом, хоча й не надто велемовно, запевнити Дарсі, що її почуття змінилися і тепер вона приймає його слова з втіхою і вдячністю. Ця відповідь принесла йому стільки щастя, скільки він доти, мабуть, і не відчував — про що він і повідомив їй так тепло й переконано, як може тільки по вуха закоханий чоловік. Якби Елізабет наважилася підняти на нього погляд, то неодмінно побачила б, як йому пасує вираз щирої радості. Дивитися на нього вона боялася — але могла слухати, як він описує свої почуття. Що більше Елізабет слухала, яка вона йому дорога, то важливішим для неї ставало його тепло.

Вони брели вперед, не розбираючи дороги. Їм так багато хотілося передумати, відчути і сказати, що вони не розпорошували увагу ні на що інше. Незабаром Елізабет довідалася, що своїм нинішнім щастям вона завдячує його тітоньці, яка таки навідалася до Дарсі, коли їхала через Лондон, і розповіла, як відвідала Лонґборн і стала на двобій із Елізабет. Вона раз у раз наголошувала, що Елізабет відмовилася її вбити, хоча мала таку нагоду, бо гадала, що така позірна слабкість характеру навіки відверне від неї Дарсі. На жаль для її ясновельможності, наслідки були зворотні.

— Це розпалило надію, яку я доти не зважувався плекати. Я достатньо добре вас знаю, щоб розуміти: якби ви безповоротно вирішили не мати зі мною нічого спільного, то стяли б леді Кетрін голову без найменших вагань.

Зашарівшись, Елізабет розсміялася:

— Так, ви достатньо добре знаєте мою вдачу, щоб у таке повірити. Після того, як я стільки наговорила вам у вічі, чого б я вагалася, перш ніж стинати голови вашим родичам?

— Хіба ж ваші закиди були незаслужені? Звісно, вони ґрунтувалися на хибних припущеннях, але моя поведінка заслуговувала найщирішого осуду. Нема мені прощення. Я й сам здригаюся, коли про все згадую.

— Не сварімося про те, хто більше винен у тому, що сталося того вечора, — сказала Елізабет. — Як придивитися, то жодне з нас не без вини, проте відтоді, сподіваюся, і ви, і я стали люб’язніші.

— Мені не так легко змиритися зі своїми минулими переступами. Спогади про власні слова, вчинки й судження вже багато місяців завдають мені болю. І ваших слів, таких доречних, я не забуду ніколи. «Навіть якби ви повелись як джентльмен». Ось що ви сказали. Ви й гадки не маєте, яких страждань мені завдали ті слова. Хоча, визнаю, мені не одразу стало розважливості визнати їхню слушність.

— Я й не думала, що вони лишать такий слід. Не мала ані найменшої підозри, що вони можуть закарбуватися у вашій пам’яті.

Дарсі згадав про свого листа:

— Після листа ви стали краще ставитися до мене?

Вона розповіла, як його читала і як поволі розвіювалися її давні упередження.

— Я знав, що написане завдасть вам болю, але це було необхідно. Сподіваюся, листа ви знищили. Мені лячно від думки, що ви можете знову прочитати його перші абзаци. Пригадую, було там кілька фраз, які можуть змусити вас мене ненавидіти, — і то заслужено.

— Та годі про листа. Почуття того, хто його написав, і тієї, що його отримала, відтоді так змінилися, що всі пов’язані з ним прикрощі нехай поглине забуття. Ви повинні перейняти дещо з моєї життєвої філософії. Згадуйте лише ті сторінки минулого, які вас тішать.

— Я не такий. Не можна відганяти болісні спогади. Все життя я був створінням самолюбним — на практиці, як не з принципу. Дитиною я за-пам’ятав, як слід поводитися, але ніхто не навчив мене опановувати гнів. Мені забезпечили щонайкращий вишкіл, але долати гордість і бундючність не навчили. На жаль, я єдиний син... а багато років був і єдиною дитиною, а отже, батьківським мазунчиком. Мої батьки, хоч і були добрими людьми (особливою добротою серця вирізнявся батько), але мені вони дозволяли бути самолюбним нахабою, не дбати ні про що, крім безпеки маєтку, і зневажати решту людства. Так я і жив з восьми до двадцяти восьми років — і так тривало б і далі, якби не ви, моя найдорожча, моя наймиліша Елізабет! Я усім завдячую вам! Ці уроки спершу були гіркі, але й цінність їхня щонайвища. Ви присоромили мене. Я й не сумнівався, що ви приймете мою пропозицію, а ви показали, якою безпідставною була моя віра в те, що я можу принести щастя жінці, котра щастя заслужила.

Так, не помічаючи дороги, вони неспішно прогулювалися ще кілька миль, аж доки не зауважили, як високо піднялося сонце, й не зрозуміли, що час вертатися.

Їхня розмова звернула на містера Бінґлі і Джейн. Дарсі тішився їхніми заручинами — його друг одразу йому про це повідомив.

— Це вас не здивувало? — спитала Елізабет.

— Анітрохи. Їдучи до Лондона, я й не сумнівався, що це станеться незабаром.

— Іншими словами, ви дали на це дозвіл. Я так і думала.

Таке формулювання його обурило, проте Елізабет була певна, що все саме так і було.

— Напередодні від’їзду до Лондона я розповів йому те, що мав розповісти вже давно. Я розказав про всі події, які засвідчували, що моє втручання в його справи абсурдне і недоречне. Він був вражений. Він про це й не підозрював. Ба більше, я сказав, що помилявся, коли думав, що він байдужий вашій сестрі. Я бачив, що його любов до неї не розвіялася, і був певен, що вони будуть щасливі разом.

Елізабет не стримала усмішки, коли зрозуміла, як легко він керує Бінґлі.

— Коли ви сказали Бінґлі, що моя сестра його любить, ви покладалися на власні спостереження чи на мої слова?

— На власні спостереження. Під час наших останніх двох візитів я мав нагоду поспостерігати за нею зблизька і впевнився у її любові.

— Ваші слова для нього важливі.

— Так. Скромність Бінґлі непідробна. Він завеликий боягуз, щоб покладатися в такій важливій справі на власну думку, але його довіра до мене все спростила. Я мусив де в чому зізнатися — це спершу його образило, і то справедливо. Я розповів йому, що минулої зими ваша сестра провела три місяці в Лондоні, про що я знав, але від нього навмисне приховав. Він розлютився. Проте його гнів, я певен, розвіявся, щойно він пересвідчився у почуттях вашої сестри. Відтоді він щиро мені пробачив.

Вже неподалік від дому Елізабет і Дарсі перестріли зграю нечестивих — десь із десяток мерців окопався у саду за якийсь десяток ярдів від дороги. Потвори повзали по землі і вгризалися у стиглу цвітну капусту, яку прийняли за мізки. Посміявшись, Елізабет і Дарсі вирішили йти далі, а зомбі їх навіть не зауважили. Проте, обмінявшись поглядами й усмішками, вони зрозуміли, що це їхня перша нагода битися пліч-о-пліч.

Тож наготувалися до бою.

Розділ 59

— ЛЮБА МОЯ ЛІЗЗІ, де ж це ти ходила? — спитала Джейн, щойно

Елізабет увійшла до їхньої кімнати. За столом усі спитали про те саме. Вона не знайшлася, що сказати, і відповіла, що вони заблукали. І заша-рілася — проте ніхто й не запідозрив, що ж сталося насправді.

Вечір минув спокійно. Ті, про чий близький шлюб було відомо, балакали і сміялися; ті, про чий відомо не було, мовчали. Дарсі був не з тих, у кого щастя породжує надмірні веселощі, а схвильована й розгублена Елізабет намагалася уявити, що ж подумає її сім’я, коли почує такі новини.

Уночі вона розповіла про все Джейн. Зазвичай довірлива, Джейн, проте, ніяк не йняла віри її словам.

— Ліззі, та ти смієшся! Не може бути! Та щоб ти заручилася з містером Дарсі! Ні, ні, ти мене дуриш. Я знаю, що це неможливо.

— Ото вже перші привітання! У мене тільки на тебе й було надії, а як навіть ти мені не повірила, то хто ж повірить? А я ж чесно кажу, ані слова неправди. Він досі мене любить, і ми заручені.

Джейн звела на неї сповнений недовіри погляд.

— Ліззі, це просто неймовірно. Я ж знала, що він тобі не до душі.

— Зовсім ні. То все в минулому. Може, звісно, я не завжди любила його так сильно, як зараз, проте в таких випадках надміру гостра пам’ять — злочин неприпустимий. Надалі я й сама про те не згадуватиму.

Джейн не могла здолати зачудування. Елізабет знову запевнила її, що це все — щира правда.

— Господи, вухам своїм не вірю! Але ж мушу вірити. Моя мила, мила Ліззі, я... я тебе вітаю, але чи ти цілковито в цьому певна? Пробач за таке запитання, але. ти певна, що будеш із ним щаслива?

— Навіть не сумніваюся. Ми вже постановили, що будемо найщасли-вішим подружжям на світі. Ти за мене рада, Джейн? Ти б хотіла мати такого брата?

— Ще й дуже. Це була б найбільша втіха для Бінґлі й для мене. Але ж ми вважали, що це неможливо! Ти справді його любиш? Ліззі, тільки не виходь за нелюба! Ти певна, що достатньо його любиш?

— О так! Ти зрозумієш, що я його люблю навіть більше, ніж треба, коли я все тобі розповім.

— Про що ти?

— Мушу зізнатися, що люблю його навіть більше, ніж нашу гру «Добрий день, я олень». Тільки не сердься!

— Сестричко, мила, будь серйознішою. Негайно розкажи мені все, що я мушу знати. Давно ти в нього закохалася?

— Це відбувалося поступово — навіть не знаю, що ж поклало цьому початок. Проте гадаю, все почалося тоді, коли я зауважила, як штани Дарсі обтягують його англійське єство.

Коли Джейн іще раз закликала її говорити серйозно, це нарешті подіяло. Вона урочисто запевнила Джейн у глибині своїх почуттів, а та іншого й не бажала.

— Тепер я цілковито щаслива, адже знаю, що ти будеш така ж щаслива, як і я. Я завжди його шанувала. А те, що він тебе любить, — додаткова підстава для поваги. Він — друг Бінґлі і твій майбутній чоловік, а отже, немає для мене дорожчої людини, ніж він, крім Бінґлі і тебе. Ліззі, ти від мене стільки всього приховувала! Ти мені майже не розповіла, що сталося в Пемберлі й Лембтоні!

Елізабет пояснила, чому мовчала. Тепер уже вона не могла приховувати, яку роль Дарсі відіграв у заміжжі Лідії. Коли вони нарешті договорили, минуло вже півночі.

— Лишенько! — вигукнула місіс Беннет, стоячи біля вікна наступного ранку. — Знову цей неприємний містер Дарсі вчепився до нашого любого Бінґлі! Чого він увесь час нав’язується? Чого б йому не сходити на полювання й не лишити нас нарешті у спокої? Куди його подіти? Ліззі, сходи з ним погуляй, щоб він не плутався в Бінґлі під ногами.

Елізабет ледь не розсміялася, почувши таку доречну пропозицію, хоч їй і було прикро, що мати говорить про нього в такому тоні.

Щойно джентльмени увійшли, Бінґлі зустрів її таким промовистим поглядом і так тепло потис їй руку, що не лишалося сумнівів — він знає все. Незабаром він сказав:

— Місіс Беннет, у вас тут немає інших алей, де Ліззі могла б заблукати?

— Нехай містер Дарсі, Ліззі й Кітті сходять на могильник на горі Ок-гем, — запропонувала місіс Беннет. — Це гарна довга прогулянка, а містер Дарсі там ще не бував.

— Інші, може, й потішаться, — озвався містер Бінґлі, — але ж для Кітті це, напевно, задалеко, вона втомиться. Правда, Кітті?

Кітті підтвердила, що краще посидить удома. Дарсі висловив гаряче бажання оглянути могильник, а Елізабет погодилася мовчки. Вона піднялася нагору, щоб перевдягтися до прогулянки, а за нею піднялася й місіс Беннет:

ПОТВОРИ ПОВЗАЛИ ПО ЗЕМЛІ І ВГРИЗАЛИСЯ У СТИГЛУ ЦВІТНУ КАПУСТУ, ЯКУ ПРИЙНЯЛИ ЗА МІЗКИ

— Вибач, Ліззі, що цього прикрого типа повісили на тебе. Сподіваюся, ти не проти — це ж бо все заради Джейн. Та не так уже часто ви й перетинаєтеся. Не переймайся.

Під час прогулянки було вирішено, що містер Дарсі попросить згоди містера Беннета того ж вечора. Благословення матері Елізабет збиралася попросити сама. Вона не знала, як та сприйме цю звістку, і часом навіть підозрювала, що навіть його статків і слави не стане, щоб перебороти її бридливе ставлення.

Коли містер Беннет подався увечері до бібліотеки, Елізабет побачила, як містер Дарсі встав і пішов за ним. Від хвилювання вона аж заціпеніла. Вона думала, що батько погодиться, хоча й неохоче; але їй було прикро, що саме вона, його найкращий воїн, так засмутить батька своїм вибором. Тому, доки містер Дарсі не повернувся, вона сиділа, мов на голках, і відлягло їй трохи лише від його усмішки. За кілька хвилин він підійшов до стола, за яким Ліззі сиділа разом з Кітті. Вдаючи, що захоплено спостерігає за її роботою, він нахилився і прошепотів їй на вухо: «Ідіть у бібліотеку, батько хоче з вами поговорити». Вона одразу послухалася.

Батько з суворим виразом обличчя походжав кімнатою.

— Ліззі, що ти собі надумала? Ти несповна розуму, що погодилася на його пропозицію? Ти ж його завжди ненавиділа!

Як палко вона бажала тієї миті, щоб її колишні думки були розважливіші, чи бодай щоб вона висловлювала їх стриманіше! Це дозволило б уникнути плутаних пояснень і зніяковіння, яких тепер годі було оминути. Але вона запевнила батька, що любить містера Дарсі.

— Він багатий, а отже, в тебе буде більше ошатних суконь і карет, аніж у Джейн. Але чи зробить це тебе щасливою?

— Добре, нехай ви вважали, що я його ненавиджу, і вам шкода втратити захисницю Гартфордширу. Але ж інших заперечень у вас немає?

— Жодних. Ми всі знаємо, що він бундючний і неприємний тип, а ти — велика втрата для Лонґборна й цілого Гартфордширу, проте якщо він справді тобі подобається, то це не має значення.

— Подобається, ще й дуже, — відповіла вона зі сльозами на очах. — Дуже його люблю. Та й не такий вже він і гордий. Він дуже добрий. Ви його зовсім не знаєте, і мені прикро, що ви так про нього говорите.

— Ліззі, — сказав батько, — я дав йому свою згоду. Такому чоловікові, звісно, я не відмовив би ні в чому, коли вже він зробив нам честь про щось попросити. Тепер даю згоду тобі, коли вже ти затялася, що хочеш його за чоловіка. Проте дозволь порадити тобі подумати ще раз. Я знаю твою вдачу. Я знаю, що ти не будеш щаслива, якщо не зможеш справді поважати свого чоловіка. Ти — вишколений воїн, а отже, змарніла б у нерівному шлюбі, який приніс би тобі лише горе й безчестя. Донечко, мені було б гірко спостерігати, як ти живеш із чоловіком, якого не поважаєш, — тож врятуй мене від такої прикрості.

Елізабет схвильовано й урочисто запевнила, що містер Дарсі — її обранець, пояснила, як поволі змінювалася її думка про нього, висловила цілковиту певність, що його любов — не минуща примха, а почуття, що витримало випробування багатьма місяцями непевності, і не пошкодувала завзяття, перелічуючи всі його чесноти. Врешті вона здолала недовіру батька і примирила його з цим союзом.

— Що ж, моя люба, — сказав він, коли вона змовкла, — мені додати нема чого. Якщо це справді так, то він заслуговує на тебе. Я не зміг би розстатися з тобою заради когось менш гідного твоєї любові.

На довершення такого схвального портрета Елізабет розповіла, що містер Дарсі з власної волі зробив для Лідії. Батько вислухав її з подивом.

— Ото вже вечір, сповнений чудес! Отже, це Дарсі і гроші дав, і борги сплатив, і скалічив того типа? От і добре, він заощадив мені на коштах і гризотах. Якби за цим стояв твій дядько, то я мусив би йому відшкодувати збитки — і зробив би це. А ось закохані чоловіки завжди стоять на своєму. Завтра я запропоную йому гроші, а він бушуватиме і запевнятиме, що закоханий у тебе — й на тім усе.

Тоді батько згадав, як Елізабет знітилася, коли він зачитав їй лист полковника Фіцвільяма. Трохи покепкувавши над нею, він нарешті відпустив доньку, додавши:

— Якщо хтось прийде свататися до Мері чи Кітті, скажи, хай іде просто до мене, поки випала вільна часина.

В Елізабет мов тягар з душі звалився. Помедитувавши півгодини у своїй кімнаті, вона нарешті зібралася і спустилася до товариства. Хвилювання було надто свіже в пам’яті, тож на зміну сум’яттю ще не прийшла радість. Вечір минув відносно спокійно. Загрози вже були позаду, але вона ще не звикла до спокою й легкості.

Коли мати піднялася вночі у спальню, Елізабет пішла за нею й повідомила важливі новини. Звістка мов громом уразила місіс Беннет: спершу вона скам’яніла й не могла видушити з себе ні слова. Вона не одразу й зрозуміла, про що йдеться, а коли нарешті почала приходити до тями, то завовтузилася у своєму кріслі, стала зводитися, знов сідати і хреститися.

— Боже мій! Боже благослови! Подумати тільки! От тобі й на! Містер Дарсі — хто б міг подумати? Та невже? Ой, моя мила Ліззі! Яке на тебе чекає розкішне і багате життя! А гроші на прикраси, а коштовності, а карети! Джейн до тебе не дотягуватиме — годі й порівнювати! Я така задоволена, така рада. І такий чарівний чоловік! Такий красень! Такий високий! О люба моя Ліззі! Вибач, що раніше він мені так не подобався. Сподіваюся, він заплющить на це очі. Люба, люба Ліззі. Будинок у Лондоні! Життя у розкошах! Три доньки вийшли заміж! Десять тисяч на рік чи, може, й більше! Мов у Бога за пазухою! І особливий дозвіл — ти вийдеш заміж за особливим дозволом. Мила моя, скажи, які страви любить містер Дарсі, і я накажу, щоб їх завтра приготували.

Нічого доброго це не віщувало; мить, коли її мати зустрінеться з цим джентльменом, обіцяла бути жахливою. Елізабет, утім, виявила, що на його відданій любові та згоді рідних її мрії не закінчилися: вона мріяла про мир у всій Англії, схвалення родичів містера Дарсі й про матір, з якою б мала бодай щось спільне. Проте наступний день минув значно краще, ніж вона очікувала. На щастя, місіс Беннет так знітилася перед майбутнім зятем, що не зважилася з ним заговорити, лише наливала йому чай і струшувала крихти з його штанів.

Елізабет потішилася, зауваживши, що батько намагається познайомитися з Дарсі ближче. Незабаром містер Беннет її запевнив, що той зростає в його очах щогодини.

— Я шаную всіх трьох своїх зятів, — сказав він із хитрою усмішкою, — хоча мій улюбленець, напевно, Вікгем, бо він найменше метушиться.

Розділ 60

НЕЗАБАРОМ ДО ЕЛІЗАБЕТ повернулася її звична грайливість, і вона попросила містера Дарсі пояснити, як він у неї закохався. — З чого все почалося? Далі все, звісно, йшло як по маслу, ось тільки не можу уявити, що поклало цьому початок?

— Я не можу згадати точну годину, місце, погляд чи слова, з яких усе почалося. Це було так давно. Я навіть не одразу зрозумів, що ступив на цей шлях.

— Напевно, ви полюбили мене не за красу й не за вправність у боях, бо тут ми рівні. Що ж до манер, то моя поведінка з вами завжди межувала з грубістю і я говорила з вами лише для того, щоб заподіяти якусь кривду. Будьмо чесні: вам припало до смаку моє зухвальство?

— Ваш гострий розум.

— Назвімо це зухвальством, адже це саме воно й було. Ви просто стомилися від шанобливої люб’язності й улесливої уваги. Ви зневажали жінок, усі вчинки, погляди й думки яких були скеровані тільки на те, щоб здобути ваше схвалення. Я зацікавила вас лише тому, що була не схожа на них. Я знала, як це — стояти над мертвим ворогом, як це — розмалювати обличчя й руки ще теплою кров’ю і волати до небес, благаючи, та ні, вимагаючи, аби Бог послав ще ворогів, яких я могла б здолати. Шляхетні панянки, які так старанно до вас залицялися, цієї втіхи не знали, а отже, не могли вам запропонувати справдешнього щастя. Ось я й сама все пояснила — коли все як слід зважити, пояснення видається цілком розумним. Звісно, нічого доброго про мене ви не знали. Але хто ж про таке замислюється, коли закохується?

— Ви дбали про Джейн, коли вона захворіла в Незерфілді.

— Хто не подбав би про милу Джейн?! Хоча, звісно, якщо хочете, можете назвати це чеснотою. Тепер ви — захисник моїх чеснот, тож перебільшуйте їх, як забажаєте. Проте і я маю право піддражнювати вас, коли мені заманеться. Почну з того, що спитаю, чому ви так довго з цим тягнули. Чому ви уникали мене, коли вперше нас тут відвідали і потім тут бенкетували? Чому ви тоді вдавали, що я вам байдужа?

— Бо ви були сувора й мовчазна та нічим мене не заохочували.

— Бо мені було соромно.

— І мені.

— Могли б поговорити зі мною більше, коли прийшли на обід.

— Якби опанував свої почуття, то, може, й міг би.

— Шкода, що у вас завжди напоготові розважлива відповідь — і що мені стає розважливості це визнати! Цікаво, скільки б то ви ще тягнули, якби все йшло, як ішло. Цікаво, коли би то ви заговорили, якби я вас не спитала!

— Спроба леді Кетрін розлучити мене з вами, а вашу голову — з тілом, розвіяла мої сумніви. Ваша відмова її вбити подарувала мені надію, і я одразу спробував усе з’ясувати.

— Леді Кетрін стала нам у пригоді. Ото буде їй утіха, вона ж бо любить завдавати користь. Але розкажіть, чому ви приїхали в Незерфілд? Лише для того, щоб з’їздити в Лонґборн і виставити себе на посміховисько? Чи були у вас і серйозніші плани?

— Насправді я приїхав, щоб зустрітися з вами і з’ясувати, чи буде в мене надія переконати вас, що я вартий любові. Проте я запевняв себе, що приїхав перевірити, чи Джейн досі небайдужий Бінґлі, і якщо так, то зізнатися йому у своїх ганебних учинках.

— А вам стане сміливості розповісти леді Кетрін, яка доля її спіткала?

— Мені, як і вам, сміливості не бракує, зате бракує часу — проте якщо ви знайдете мені аркуш паперу, то я негайно з цим покінчу.

— Якби я сама не мусила писати листи, то сиділа б коло вас і захоплювалася вашим рівним письмом, як могла б вчинити якась інша панянка. Проте в мене також є тітонька, якою не варто нехтувати.

Елізабет так і не відповіла на довгого листа місіс Ґардінер, бо не хотіла зізнаватися, що та переоцінює її перспективи з містером Дарсі. Тепер, коли вона могла надіслати Ґардінерам радісну звістку, Елізабет із соромом зрозуміла, що позбавила їх уже трьох днів радощів — і негайно написала таке:

Люба тітонько, мені слід було вже давно подякувати за Ваш довгий, ласкавий і багатий на подробиці лист — але, правду кажучи, я була не в гуморі. Ваші здогади випереджали події, зате тепер можете дати волю фантазії, най розгуляється вповні. Здогади збігатимуться з правдою — якщо, звісно, Ви не вважатимете, що я вже вискочила заміж. Негайно відпишіть мені й похваліть його ще. Я безмежно Вам вдячна за те, що ми не поїхали на озера. Ото я була дурненька, що туди хотіла! Ваша ідея фаетона, запряженого зомбі, блискуча. Ми щодня роз’їжджатимемо парком, ляскаючи батогом, доки в них кінцівки не повідпадають. Я — найщасливіша жінка на світі. Може, я й не перша, хто таке каже, але в інших підстав було менше. Я навіть щасливіша, ніж Джейн: вона лише усміхається, а я сміюся. Містер Дарсі вітає Вас з усією любов’ю, яку не витратив на мене. Приїздіть до Пемберлі на Різдво.

ЩИРО ВАША ТОЩО

Міс Дарсі була така ж рада, отримавши цю звістку, як її брат — її надсилаючи. Навіть чотирьох аркушів не вистачило, щоб повністю висловити втіху і щире сподівання, що майбутня сестра її любитиме і тренуватиме.

Розділ 61

ТОЙ ДЕНЬ, КОЛИ МІСІС БЕННЕТ нарешті спихнула двох своїх найкращих доньок, став для її материнського серця найщасливішим. Можна тільки здогадуватися, з якою втіхою і гордістю вона їздила в гості до молодої місіс Бінґлі й говорила з нею про молоду місіс Дарсі. Хотілося б, звісно, заради добра її родини сказати, що коли її діти знайшли щастя у подружньому житті, вона стала розважлива, доброзичлива й гостра на розум, але то була б неправда. Проте містер Беннет любив її піддражнювати, тож, мабуть, воно й на краще, що їй і далі бракувало клепки та рівноваги.

Містер Беннет дуже скучав за другою донькою, і любов до неї виманювала його з дому частіше, ніж будь-що інше. Він любив навідуватися до Пемберлі, особливо коли його ніхто не чекав.

Як містер Беннет і передбачав, втрата двох захисниць позначилася на цілому Гартфордширі. У наступні дні й місяці зомбі юрмами потягнулися на землі, які нині захищали тільки двійко молодших сестер Беннет. Та врешті-решт частину полковника Форстера повернули до Меритона — й могильники знов запалали.

Містер Бінґлі і Джейн пробули в Незерфілді лише рік. Заміжньою жінкою Джейн було тяжко лишатися так близько до Лонґборна, адже з кожним нападом нечестивих вона тягнулася до меча. Так здійснилася заповітна мрія сестер містера Бінґлі: він придбав маєток у графстві, що межувало із Дербі-широм. Джейн і Елізабет стали сусідками: їх розділяло лише тридцять миль, тож вони часто спілкувалися собі на радість. Чоловіки постановили, що їм слід і далі відточувати бойову вправність, хай навіть того вже не вимагали закони його величності, і рівно на півдорозі між маєтками збудували котедж для тренувань, де вони зустрічалися часто й охоче.

Кітті проводила чимало часу зі старшими сестрами. Опинившись у ви-шуканішому товаристві, вона розквітла на очах. Кітті була не такої баламутної вдачі, як Лідія, й без її згубного прикладу за належної уваги і підтримки стала погіднішою, кмітливішою й дотепнішою. Коли вона повідомила, що хотіла б на кілька років повернутися до Шаоліня, щоб стати такою ж вправною во-йовницею, як Елізабет, містер Дарсі охоче для неї все оплатив.

Отже, з усіх доньок вдома лишилася тільки Мері. По-перше, Гартфорд-шир пропав би без захисниці, а по-друге, місіс Беннет зав’яла б без товариства. Вже не пригнічена постійними порівняннями із вродливими сестрами, Мері стала частіше бувати в товаристві й врешті навіть зав’язала доволі близькі, хоча й швидкоплинні приятельські стосунки з кількома солдатами, що повернулися до Меритона.

Що ж до Вікгема й Лідії, то заміжжя сестер ніяк не позначилося на їхній вдачі. Вони не втрачали надії, що колись їм вдасться переконати містера Дарсі озолотити Вікгема. Коли Елізабет вийшла заміж, Лідія надіслала їй листа із привітаннями, який засвідчив, що Вікгем, можливо, жодних сподівань і не плекав, зате його жінка не втрачала віри у краще майбутнє. Ось який був лист:

МОЯ ЛЮБА ЛІЗЗІ,

Бажаю тобі щастя. Якщо ти любиш містера Дарсі бодай наполовину так сильно, як я — свого дорогого калічку Вікгема, то ти, напевно, дуже щаслива. Я рада, що ти тепер така багата — і, сподіваюся, не забудеш і про нас. Я певна, що, коли Вікгем закінчить семінарію, він не відмовиться від парафії, але, думаю, ми не отримуватимемо стільки грошей, щоб прожити без підтримки. Нам підійде будь-яка парафія, що даватиме три-чотири сотні на рік. Але, прошу, не кажи про це містерові Дарсі, як не хочеш. Мушу бігти, бо мій коханий знов обкалявся.

ЩИРО ТВОЯ ТОЩО

Елізабет спробувала покласти край таким проханням і сподіванням, проте й надалі надсилала їм, що могла, — скажімо, нову білизну чи солонину. Вона від початку розуміла, що прибутку Вікгема й Лідії не стане на двох байдужих до майбутнього осіб із такими екстравагантними потребами.

Щоразу, як Вікгемові потрібен був новий псалтир, вівтар чи кафедра для калік, Лідія писала Елізабет чи Джейн і просила сплатити рахунки.

Дарсі нізащо б не погодився запросити Вікгема до Пемберлі, але з поваги до Елізабет допоміг йому влаштуватися. Лідія час від часу навідувалася до сестер, коли її чоловік став священиком при буцегарнях і божевільнях Лондона. До Джейн, щоправда, це подружжя заїжджало часто й гостювало так довго, що навіть Бінґлі, добра душа, інколи несміливо казав, що їм варто натякнути на від’їзд.

Шлюб Дарсі став ляпасом для міс Бінґлі, проте вона обачно вирішила відмовитися від усіх претензій, аби зберегти за собою право відвідувати Пемберлі. Вона була ще доброзичливіша до Джорджіани, ніж зазвичай, майже така ж уважна до Дарсі, як раніше, й нібито цілковито люб’язна з Елізабет.

Джорджіана оселилася в Пемберлі. Як Дарсі і сподівався, між нею й Елізабет зав’язалася тепла дружба: про кращих подруг вони і мріяти не могли. Джорджіанина повага до Елізабет була безмежна. Щоправда, попервах її дивувало, ба навіть непокоїло, як зухвало та звертається до її брата, і холонула в жилах кров від розповідей Елізабет про те, як вона заживо виривала серця із грудей незчисленних полчищ ворогів. Тренування з Елізабет зробили з міс Дарсі кращого воїна, ніж вона й сподівалася, і то не лише тому, що вона стала вправніше стріляти й битися на мечах. Вона ще й зрозуміла, що зі своїм чоловіком жінка може дозволити собі більше, аніж сестра — зі старшим більш ніж на десять років братом.

Леді Кетрін обурив шлюб небожа. На повідомлення про це вона відповіла, наславши на Пемберлі десять і ще п’ять ніндзя. Певний час після того, як навалу було відбито, вони не спілкувалися, проте Елізабет врешті-решт переконала містера Дарсі помиритися з родичкою. Тітонька трохи повпира-лася, проте врешті здалася — чи то з любові до небожа, чи то з цікавості, як його дружина порядкує. Нарешті вона заплямувала свою честь візитом до Пемберлі. Ліси маєтку спаплюжила не лише присутність такої дружини, а й візити її дядька та тітки, з якими Дарсі й Елізабет лишалися у щонайтепліших стосунках.

Як і численні попередні розробки, сироватка її ясновельможності виявилася непотребом — вона сповільнювала розвиток загадкової моровиці, проте не могла їй запобігти. Нечистий і далі кидав на Англію довгу тінь. Мерці й далі вигризали шлях на свободу зі своїх домовин і склепів, щоб поласувати англійськими мізками. Перемоги святкували, полеглих оплакували. А трійко сестер Беннет — захисниць Гартфордширу на службі в його величності, вихованих на таємницях Шаоліня наречених смерті — стали тепер нареченими смертних чоловіків. Їхні мечі спинила єдина сила, яку не здолає жоден звитяжний воїн.

КІНЕЦЬ

«Гордість і упередження і зомбі»: запитання для позакласного обговорення

«Гордість і упередження і зомбі» — це вдумливе й багатогранне дослідження любові, війни й надприродного. Сподіваємося, ці запитання дозволять вам повніше осягнути цей шедевр, класику літератури про зомбі.


1. Багато дослідників звертали увагу на двоїсту природу особистості Еліза-бет. З одного боку, вона — лютий і безжальний убивця (скажімо, вона вбиває ніндзя леді Кетрін). З другого боку, вона буває милосердна і ніжна (згадаймо її стосунки з Джейн, Шарлоттою чи оленятами, що бродять навколо маєтку). На вашу думку, яка з цих «половин» краще характеризує справжню Елізабет на початку — й наприкінці роману?


2. Як ви гадаєте, у містера Коллінза просто мозок жиром заплив — чи, можливо, є й інші причини, чому він не помітив, як його дружина перетворюється на зомбі? Якщо так, то чим це можна пояснити? Як його покликання (він священик) позначилося на тому, що він заперечував очевидне і врешті повісився?


3. Загадкова моровиця лютувала в Англії «п’ятдесят і п’ять років». Чому англійці захищали свою землю, а не відступили до безпечної Східної Європи чи Африки?


4. У кого гірша доля: у Вікгема, що лишився паралізованим і тепер змушений, лежачи у відходах своєї життєдіяльності, вивчати Святе Письмо в семінарії для калік — чи в Лідії, одруженої з інвалідом, приреченої жити далеко від своєї родини, у якої ніколи не буде дітей, але вона все життя мінятиме пелюшки?


5. Елізабет незалежна, любить тренування і носить чоботи. Через це певні дослідники охрестили її «першою лесбійкою в літературі». Як ви гадаєте, автори справді зобразили її лесбійкою? Якщо так, то як такий сапфічний поворот впливає на прочитання її стосунків із Дарсі, Джейн, Шарлоттою, леді Кетрін і Вікгемом?


6. Частина дослідників вважає, що зомбі — це метафора шлюбу, нескінченного прокляття, яке вижирає мізки і все ніяк не помре. Чи згодні ви з цією інтерпретацією? Можливо, у вас інші погляди на символізм нечестивих?


7. Чи є в місіс Беннет хоч щось добре?


8. Блювота відіграє важливу роль у «Гордості і упередженні і зомбі». Місіс Беннет блює, коли хвилюється. Візники блюють від огиди, побачивши, як зомбі пожирають трупи. Навіть незворушна Елізабет не стримується і блює, коли бачить, як Шарлотта злизує власний кривавий гній. Як ви думаєте, відрижка має якийсь глибший символізм чи автори просто так створюють дешевий комічний ефект?


9. Як ви гадаєте, леді Кетрін була проти шлюбу містера Дарсі з Елізабет лише тому, що дівчина скромнішого походження і статків? Можливо, є й інше пояснення? Можливо, її відлякує те, що Елізабет — вправний воїн? Може, вона сама таємно закохана в Дарсі? Чи засмутили її вади власної доньки?


10. Частина дослідників уважає, що зомбі додали до книжки в останню мить, на прохання видавця, який безсоромно намагався збільшити продажі. Інші доводять, що орди живих мерців — невід’ємна частина сюжету й соціальної критики пера Джейн Остін. А ви як гадаєте? Ви можете уявити, який вигляд мав би цей роман без розлючених юрбищ зомбі?


Оглавление

  • Розділ 1
  • Розділ 2
  • Розділ 3
  • Розділ 4
  • Розділ 5
  • Розділ 6
  • Розділ 7
  • Розділ 8
  • Розділ 9
  • Розділ 10
  • Розділ 11
  • Розділ 12
  • Розділ 13
  • Розділ 14
  • Розділ 15
  • Розділ 16
  • Розділ 17
  • Розділ 18
  • Розділ 19
  • Розділ 20
  • Розділ 21
  • Розділ 22
  • Розділ 23
  • Розділ 24
  • Розділ 25
  • Розділ 26
  • Розділ 27
  • Розділ 28
  • Розділ 29
  • Розділ 30
  • Розділ 31
  • Розділ 32
  • Розділ 33
  • Розділ 34
  • Розділ 35
  • Розділ 36
  • Розділ 37
  • Розділ 38
  • Розділ 39
  • Розділ 40
  • Розділ 41
  • Розділ 42
  • Розділ 43
  • Розділ 44
  • Розділ 45
  • Розділ 46
  • Розділ 47
  • Розділ 48
  • Розділ 49
  • Розділ 50
  • Розділ 51
  • Розділ 52
  • Розділ 53
  • Розділ 54
  • Розділ 55
  • Розділ 56
  • Розділ 57
  • Розділ 58
  • Розділ 59
  • Розділ 60
  • Розділ 61
  • «Гордість і упередження і зомбі»: запитання для позакласного обговорення