Тінь гори (fb2)


Настройки текста:



Грегорі Девід Робертс Тінь гори

Богині

Частина I

Розділ 1

Джерело всіх речей — сяйво — має, безсумнівно, більше втілень, аніж зірок на небі. І достатньо однієї гарної думки для того, щоб воно з’явилося. На жаль, одна-єдина помилка здатна спалити ліс у твоєму серці й заховати всі зорі на небесах. І доки ця помилка жевріє, зруйноване кохання і пригасла надія можуть спонукати тебе думати про поразку і завершення шляху. Але це неправда. Це не може бути правдою. Неважливо, що ти робиш, неважливо, де ти заблукав, сяйво завжди буде з тобою. Будь-яка річ, що помирає в тебе всередині, здатна відродитися, якщо ти цього справді забажаєш. Серце не може здаватися, бо воно не вміє брехати. Ти підведеш очі, помітиш усмішку чарівної незнайомки — і пошуки відновляться. Усе буде по-новому. Завжди щось інше. До того ж новий ліс, що підростає на руйновищі понівеченого серця, може бути ще зеленішим і міцнішим, аніж попередній. І якщо ти зостанешся в цьому чудовому місці, витвореному твоїм власним сяйвом, навчишся все прощати і ніколи не здаватися, то рано чи пізно ти знову опинишся там, на початку, де кохання і краса створили світ. На початку. На початку.

— Агов, Ліне, який чудовий початок дня! — загорлав Вікрам, стоячи десь у темній і вогкій кімнаті.— Як ти мене знайшов? Коли ти повернувся?

— Щойно,— відповів я, стоячи біля широких французьких дверей, що вели на простору веранду з краєвидом на вулицю.— Один з хлопців повідомив мене про твоє прибуття. Вийди на хвилинку.

— Ні, ні, ліпше ти зайди, друже! — засміявся Вікрам.— Познайомишся з хлопцями!

Я завагався. Мої очі, засліплені яскравим світлом, не могли швидко пристосуватися до тіней у темній кімнаті. Усе, що я чітко бачив,— це два сонячні промені, немов мечі, які прорізалися крізь зачинені віконниці, пронизуючи закручені клубки диму, які наповнили кімнату ароматом гашишу і запахом паленої ванілі від коричневого героїну.

Згадуючи той день, наповнений запахом наркотиків, тінями, потоками світла у темній кімнаті, я запитую себе, чи це була інтуїція, що зупиняла мене на порозі. Я й досі гадаю, наскільки б іншим було моє життя, якби я тоді просто розвернувся і пішов геть.

Варіанти вибору — неначе гілки на дереві можливостей. Після того дня й упродовж трьох сезонів дощів Вікрам з незнайомцями в тій кімнаті стали новими гілками в нашому спільному лісі, міському лісі любові, смерті й воскресіння. Я ніяк не можу забути одну незначну деталь з того моменту нерішучості. Я аж здригнувся, коли Вікрам, виринувши з темряви, схопив мене за руку і потягнув у кімнату.

Перше, що привернуло мою увагу у прямокутній кімнаті,— це величезне триметрове ліжко, яке стояло біля стіни, ліворуч від мене. На ньому лежав чоловік, одягнений у сріблясту піжаму, зі складеними на грудях руками,— спав, а можливо, і помер.

На перший погляд, він не дихав. Обабіч лежачої фігури було двоє людей, і той, що праворуч, сидячи на ліжку, готував люльки чилуму[1].

На стіні, просто над головою померлого чи глибоко сплячого чоловіка, висів портрет Зороастра — пророка віри парсів[2].

Коли мої очі призвичаїлися до темряви в кімнаті, я помітив біля стіни навпроти веранди троє масивних крісел, кожне з яких було зайняте, а між ними стояли два антикварні комоди.

На підлозі лежав великий коштовний персидський килим, а на стінах висіли світлини людей, одягнених у традиційний одяг парсів. Праворуч від мене, навпроти ліжка, на ще одному комоді з мармуровою поверхнею стояла акустична система. Два підвісні вентилятори крутилися доволі повільно, не розганяючи навіть при цьому хмар диму в кімнаті.

Вікрам провів мене попри ліжко прямісінько до чоловіка, який сидів у першому кріслі. Він, як і я, був іноземцем, але вищим на зріст. Його довгов’язе тіло і ще довші ноги розтяглись у кріслі, немов у ванні. Йому було приблизно тридцять п’ять років.

— Це Конкенон,— сказав Вікрам, підштовхуючи мене вперед.— Він служить в ІРА.

Потиск руки його був теплий і досить міцний.

— До біса ІРА! — сказав він, виказуючи при цьому свій північноірландський акцент.— Я служу в Ольстерських добровольчих силах. Але я навіть не чекав, що така язичницька тварюка, як Вікрам, це зрозуміє, правда?

На противагу тій самовпевненості в його словах, мені сподобалась іскра впевненості в його очах. Я висмикнув руку і кивнув йому.

— Не слухай його,— сказав Вікрам.— Він верзе багато фігні, але скажу, що серед моїх знайомих іноземців він уміє відриватись, як ніхто інший.

Він потягнув мене до чоловіка у другому кріслі. Коли я підійшов, молодик підніс люльку з гашишем чоловікові у третьому кріслі, і той її запалив. Коли вогонь від сірника засмоктало в люльку, раптовий спалах полум’я вислизнув з чаші та спалахнув над головою хлопця.

Бомшанкар! — загорлав Вікрам, тягнучися по люльку.— Ліне, це Навін Едеїр. Він приватний детектив. Чесне слово. Навіне, це Лін, я тобі про нього розповідав. Він лікар у нетрищах.

Парубок підвівся, щоб потиснути мені руку.

— Знаєш,— він сказав зі сміхом,— я поки ще не справжній детектив.

— Та нічого,— посміхнувсь я у відповідь.— Я теж не справжній лікар.

Третій чоловік, що запалив чилум, затягнувся і запропонував мені люльку. Я відмовився, і він передав її одному з чоловіків на ліжку.

— Я — Вінсон,— сказав він, і його потиск був як у великого щасливого щеняти.— Стюарт Вінсон. Я дуже багато чув про тебе, чоловіче.

— Кожна курва чула про Ліна,— сказав Конкенон, забираючи люльку від одного з чоловіків на ліжку.— Вікрам не перестає патякати про тебе, як довбана фанатка. Лін се, Лін те і Лін у біса все. Скажи мені, ти вже його задовольнив, Вікраме? Тобі сподобалося, чи це все тільки балачки?

— На Бога, Конкеноне! — закричав Вінсон.

— Що? — запитав Конкенон.— Що? Я просто запитую. Індія досі вільна країна, чи ні? Принаймні, її англомовні регіони.

— Не зважай на нього,— сказав мені Вінсон, винувато знизуючи плечима.— Він себе не контролює. У нього синдром мудака Туретта[3] абощо.

Стюарт Вінсон був американцем, фізично розвиненим, широким, з чіткими рисами обличчя і густим розкуйовдженим світлим волоссям, що надавало йому вигляду морського мандрівника або яхтсмена. Насправді ж він був успішним торгівцем наркотиками. Я чув про нього, як і він про мене.

— Це Джамал,— сказав Вікрам, ігноруючи Вінсона і Конкенона і знайомлячи мене з чоловіком, який сидів на ліжку ліворуч.— Він імпортує, перетирає, фасує і курить. Він — театр одного актора.

— Театр одного актора,— повторив Джамал.

Він був худий, з очима, немов у хамелеона, й обвішаний різними релігійними амулетами. Зачарований цією святістю, я почав їх рахувати і, перш ніж помітити його посмішку, віднайшов п’ять різних символів основних конфесій.

— Театр одного актора,— сказав я.

— Театр одного актора,— повторив він.

— Театр одного актора,— знову сказав я.

— Театр одного актора,— повторив укотре він.

Я б так і продовжував, якби Вікрам мене не зупинив.

— Це Біллі Башу,— промовив Вікрам, вказуючи на невисокого худорлявого темношкірого чоловіка, який сидів з тамтого боку від непорушної фігури. Біллі Башу склав долоні разом на знак привітання і продовжив чистити одну з люльок.

— Біллі Башу — носій,— оголосив Вікрам.— Він дістане все, чого ти забажаєш. Усе що завгодно, від дівчини до морозива. Переконайся сам. Попрохай його принести тобі морозива. Він одразу принесе. Попроси його!

— Я не хочу...

— Біллі, сходи й дістань Ліну морозива!

— Зараз буде,— відповів Біллі, відкладаючи люльку.

— Ні, Біллі,— сказав я, піднімаючи руку.— Я не хочу ніякого морозива.

— Але ж ти обожнюєш морозиво,— зауважив Вікрам.

— Не настільки, щоб відсилати когось по нього, Вікраме. Вгамуйся.

— Якщо вже давати йому завдання,— озвався з тіні Конкенон,— я не проти двох морозив і дівки. Двох дівок. І він уже має бути на півдорозі.

— Ти чув це, Біллі? — налягав Вікрам.

Він підійшов до Біллі й почав тягнути його з ліжка, але, почувши глибокий і дзвінкий голос, що пролунав від непорушної фігури, Вікрам завмер, неначе під прицілом.

— Вікраме,— проказав голос.— Ти вбиваєш мій кайф, чоловіче.

— Чорт! Чорт! Чорт! Вибач, Денісе,— промимрив Вікрам.— Я просто знайомив Ліна з хлопцями і...

— Ліне,— озвався чоловік з ліжка, розплющуючи очі, щоб поглянути на мене.

Вони в нього були напрочуд світлі, сірого кольору, з оксамитовим сяйвом.

— Мене звати Деніс. Радий познайомитися. Будь як удома. Мі casa, es su casa[4].

Я підійшов ближче, потиснув Денісу руку, що була як слабке пташине крило, і відступив назад до краю ліжка. Деніс провів мене поглядом. На його губах з’явилася ніжна посмішка блаженства.

— Ого! — тихо сказав Вінсон, підійшовши до мене.— Денісе, чувак! Радий бачити тебе серед нас! Ну як, сподобалося на тому боці?

— Там тихо,— мовив Деніс, посміхаючися мені.— Дуже тихо. За винятком останніх хвилин.

Конкенон і молодий детектив Навін Едеїр приєдналися до нас. Усі витріщилися на Деніса.

— Це велика честь, Ліне,— сказав Вікрам.— Деніс на тебе дивиться.

Конкенон порушив невелику паузу в нашій розмові.

— Це просто супер! — прогарчав він, широко посміхаючись.— Я сиджу тут останні шість місяців, ділюся своїм почуттям гумору і мудрістю, смалю твою травку і п’ю твоє віскі, і ти розплющував очі всього двічі. І тут з’являється Лін — і ти вилупився на нього, як на людський факел. Денісе, невже я став твоєю лярвою?

— Напевно, так, чоловіче,— тихо сказав Вінсон.

Конкенон почав реготати так, що Деніс аж здригнувся.

— Конкеноне,— прошепотів він,— я люблю тебе, як дружнього привида, але ти дійсно вбиваєш мій кайф.

— Вибач, Денісе, хлопче,— вишкірив зуби Конкенон.

— Ліне,— прошепотів Деніс. Його голова й тіло так і залишилися непорушними.— Не подумай, будь ласка, що я невихований. Зараз мені треба відпочити. Було приємно з тобою познайомитися.

Він трішки повернув голову в бік Вікрама.

— Вікраме,— промимрив він тим самим гучним, глибоким басом.— Будь ласка, тихіше. Ти вбиваєш мій кайф, чувак. Буду вдячний, якщо ти зупинишся.

— Звичайно, Денісе. Вибач.

— Біллі Башу? — тихо покликав Деніс.

— Так, Денісе?

— До біса морозиво.

— До біса морозиво, Денісе?

— До біса морозиво. Його ніхто сьогодні не отримає.

— Так, Денісе.

— Зрозуміло?

— До біса морозиво, Денісе.

— Я не бажаю чути слово «морозиво» принаймні три місяці.

— Так, Денісе.

— Добре. Тепер ти, Джамале, підготуй мені ще один чилум. Великий і міцний. Величезний. Легендарний. Це буде актом співчуття, практично дивом. Бувайте всі і кожен, тут і там.

Деніс склав руки на грудях, заплющив очі й повернувся у попередній стан спокою — знову став схожим на трупа, роблячи лише п’ять вдихів і видихів за хвилину.

Ніхто не рухався і не говорив. Джамал мовчки підготував легендарний чилум. Усі в кімнаті стежили за Денісом. Я схопив Вікрама за сорочку.

— Забираймося звідси,— сказав я, ідучи з кімнати й тягнучи Вікрама за собою.— Всім до побачення.

— Агов, почекайте на мене! — загукав позаду Навін, рвонувши за нами через французькі двері.

На свіжому повітрі Вікрам і Навін умить отямилися. Вони пришвидшили ходу і наздогнали мене.

Легкий вітерець, що повівав у затіненому платанами коридорі, між триповерховими будинками, приніс із собою сильний сморід від працівників риболовецького флоту з найближчого причалу Сассуна.

Потоки світла пробивалися крізь щілини між деревами, збираючись маленькими озерцями. Доки я оминав затінок і проходив крізь ці маленькі озерця білого тепла, кожне з них було немов сонце, що наповнювало мене, а потім відходило в тінь, наче хвиля.

Небо було імлисто-блакитним склом, що його винесло хвилями на берег з глибини моря. Вороння заполонило дахи автобусів, що рухалися до прохолодніших частий міста. Повсюди було чути різкі вигуки тягачів ручних візків.

Це був один з тих днів, що змушує жителів Бомбея, мумбаїтів, співати вголос. І коли я проминув чоловіка, який ішов у протилежному напрямку, то помітив, що ми обоє наспівуємо однакову любовну пісеньку на хінді.

— Кумедно,— відзначив Навін,— чоловіче, ви наспівували одну й ту ж саму пісню.

Я посміхнувсь і знову збирався заспівати ще декілька рядків, як бувало раніше після склянки блакитного джину, коли Вікрам вклинився зі своїм запитанням.

— То як усе минуло? Ти його дістав?

Однією з причин, чому я нечасто буваю на Гоа, є те, що мене щоразу просять що-небудь там зробити. Три тижні тому я сказав Вікраму, що їду з дорученням на Гоа, і він попросив мене дещо для нього виконати.

Він заклав лихварю одну з материних весільних прикрас як заставу для видачі кредиту. Це було намисто, інкрустоване невеликими рубінами. Вікрам виплатив борг, але лихвар відмовився повернути намисто. Він пообіцяв віддати його на Гоа при особистій зустрічі. Знаючи, що лихвар поважає санджайську компанію — злочинне угрупування, на яке я працюю, Вікрам попросив мене відвідати лихваря.

Я виконав це прохання і забрав намисто, але Вікрам перебільшив рівень поваги лихваря до мафії. Ухиляючись від зустрічей, він змарнував тиждень мого часу, залишаючи образливі повідомлення про мене та санджайську компанію, й аж потім погодився віддати намисто.

Але вже було запізно. Він був акулою, а мафія — компанія, яку він зневажив,— була човном для вилову акул. Я викликав чотирьох місцевих членів санджайської компанії. Ми гамселили бандитів, які стояли між нами й лихварем, аж доки вони не втекли. Ми дісталися до лихваря. Він передав нам намисто. Потім один з місцевих віддубасив його в чесній боротьбі та продовжував бити його в боротьбі без правил, доки не навчив поваги.

— Ну? — запитав Вікрам.— Ти його дістав чи ні?

— Тримай,— відповів я, виймаючи намисто з кишені піджака і віддаючи його Вікраму.

— Ого! Ти його дістав! Я знав, що можу на тебе розраховувати. Денні завдав тобі якихось незручностей?

— Можеш викреслити його зі списку своїх кредиторів, Вікраме.

Тгик,— сказав він. Добре.

Він вийняв намисто з синьої шовкової торбинки. Рубіни, освітлені сонячним промінням, немов розтанули в його долонях.

— Слухай, я... я віднесу його мамі. Просто зараз. Хлопці, підкинути вас куди-небудь на моєму таксі?

— Тобі в інший бік,— відповів я, доки Вікрам ловив таксі.— Я повернуся до свого мотоцикла біля «Леопольда».

— Якщо ти не проти,— м’яко мовив Навін,— я б з тобою прогулявся.

— Як хочеш,— сказав я, дивлячись, як Вікрам поклав шовкову торбинку собі в сорочку для сховку.

Він уже збирався сідати в таксі, але я його зупинив, нахилившись до нього, щоб прошепотіти:

— Що ти коїш?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти не можеш брехати мені про наркотики, Віку.

— Брехати? — заперечливо перепитав він.— Дідько, я просто зробив декілька затяжок коричневого героїну, і це все. Ну й що? Тим більше, що він не мій, а Конкенона. За нього заплатив він.

— Тримай себе в руках,— застеріг я його.

— Я завжди тримаю себе в руках. Ти ж мене знаєш.

— Деякі люди здатні кинути, Вікраме. Конкенон може бути одним з них. А ти не з них. Ти це знаєш.

Він посміхнувся, і на декілька секунд я знову побачив старого Вікрама. Вікрама, який би вирушив на Гоа по намисто без моєї, ба й будь-чиєї допомоги; Вікрама, який би ніколи не здав у заставу материні весільні прикраси.

Ця посмішка зникла з його обличчя, коли він сів у таксі. Я спостерігав за його від’їздом, хвилюючись через небезпеку, в якій він опинився. Оптиміст, розтрощений коханням.

Я пішов, і Навін приєднався до мене.

— Він часто розповідає про дівчину, британку, дуже часто,— сказав Навін.

— Це один з тих випадків, коли все повинно було спрацювати, але в долі були інші плани.

— Про тебе він також багато розповідає,— провадив Навін.

— Він забагато патякає.

— Він розповідає про Карлу, і Дідьє, і Лайзу, але найчастіше про тебе.

— Він забагато патякає.

— Він казав, що ти втік з в’язниці,— сказав він.— І ти що переховуєшся.

Я зупинився.

— Тепер уже ти забагато патякаєш. Це що — епідемія?

— Ні, дай мені пояснити. Ти допоміг одному з моїх друзів, Аслану...

— Що?

— Моєму другові.

— Про що ти?

— Декілька тижнів тому я вночі був біля причалу Балларду[5]. Ти допоміг Аслану в складній ситуації.

Після опівночі повз мене через Баллард пробіг парубок. Усі крамниці на тій широкій вулиці були зачинені. Йому не було куди втікати від переслідувачів, і хлопчина зупинився. Вуличні ліхтарі кидали тіні дерев на дорогу, хлопець стояв сам в очікуванні бійки. А згодом він був уже не сам.

— Ну і що з того?

— Він помер. Три дні тому. Я намагався тебе знайти, але ти був на Гоа. Тож я вирішив розповісти тобі про це зараз.

— Про що розповісти?

Він здригнувся. Я був з ним жорсткий, бо він говорив про мою втечу з в’язниці, а хотілося, щоб нарешті дістався до суті.

— Ми товаришували з ним у коледжі,— сказав він спокійно.— Він полюбляв прогулюватись уночі, у небезпечний районах. Як і я. Як і ти. В іншому разі ти б не був там тієї ночі, щоб йому допомогти. Я подумав, може, ти захочеш знати.

— Ти що — жартуєш?

Ми стояли у слабкому затінку. Дуже близько один біля другого, а потік людей на тротуарі оминав нас з усіх боків.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти згадав про втечу з в’язниці лише для того, щоб повідомити мені про сумні подробиці смерті Аслана? Це ж те, що ти намагаєшся сказати? Ти що — здурів, чи ти справді настільки сердечний?

— Так, мабуть,— ображено мовив він, починаючи дратуватись,— я справді такий сердечний. Занадто сердечний, бо гадав, що ти сприймеш мої слова без усілякого підтексту. Не треба було тобі розповідати. Це останнє, чого б я хотів. Вибач. Я вже піду.

Я його зупинив.

— Почекай! — гукнув я.— Почекай.

Він був щирий. Чесний погляд, упевнена постава і сяєво його посмішки. Інстинкт сам обирає власних дітей. Мої інстинкти вподобали його, хлопчину, парубка, що стояв переді мною, такий хоробрий і ображений. Він був щирий, а таке буває нечасто.

— Добре, винен,— сказав я, піднімаючи руки.

— Та нічого,— відповів він, заспокоївшись.

— Тож повернімося до того, як Вікрам розповів тобі про мою втечу з в’язниці. Розумієш, це інформація такого роду, що може зацікавити Інтерпол і завжди цікавить мене. Ти ж розумієш це, правда?

Це не було запитанням, і він це знав.

— До біса Інтерпол.

— Ти ж детектив.

— Детективів теж до біса. Це така інформація, яку ти не приховуєш від друга, коли ти про неї дізнаєшся. Чи тебе цього ніколи не вчили? Я виріс на цих вулицях, просто тут, і я це добре знаю.

— Але ми не друзі.

— Поки що,— посміхнувся Навін.

Я довго на нього дивився.

— Пройдімося?

— Я люблю іти й розмовляти,— відповів він, доки ми вибиралися з юрби, неначе зі звивистих лабіринтів, створених жителями міста.

— До біса Інтерпол,— повторив Навін за деякий час.

— Ти справді любиш теревенити, еге ж?

— І ходити.

— Добре, ну тоді розкажи мені три короткі похідні історії.

— Звісно. Ну, почнімо. Тож історія номер один?

— Деніс.

— До твого відома,— засміявся Навін, оминаючи жінку, яка несла на голові величезний пакунок макулатури,— це теж був мій перший візит туди. Крім того, що ти бачив на власні очі, я можу розповісти лише те, що чув.

— Слухаю.

— Його батьки померли. Кажуть, він дуже важко це переніс. Вони були надзвичайно заможні. Вони щось винайшли й запатентували й отримали купу грошей. Шістдесят мільйонів, які перейшли до Деніса.

— Та кімната не тягнула на шістдесят мільйонів.

— Його гроші лежать на трастовому рахунку,— відповів Навін,— доки він перебуває у стані трансу.

— Ти маєш на увазі, доки він відпочиває?

— Це не лише відпочинок. Під час сну Деніс впадає у стан самадгі[6]. Його серцебиття і дихання уповільнюються майже до нуля. Нерідко він буває технічно мертвим.

— Ти жартуєш, детективе?

— Ні,— розсміявся він.— За останній рік декілька лікарів виписали йому свідоцтво про смерть, але Деніс завжди отямлювався. Наш Театр Одного Актора — Джамал — їх колекціонує.

— Ну добре. Тож Деніс час до часу помирає. Це, мабуть, завдає клопоту його священику й бухгалтеру.

— Допоки він у трансі, майно Деніса управляється за допомогою трастового фонду. При цьому він отримує достатньо грошей, щоб, наприклад, придбати квартиру, в якій ми щойно були, та забезпечувати себе всім необхідним для того, щоб і надалі перебувати у трансі.

— Ти про все це чув — чи провів невелике розслідування?

— І те, і те.

— Ну,— сказав я, пропускаючи автомашину, що здавала назад.— Хай що його розслабляє, можу сказати, що ніколи не бачив когось, хто б так красиво грав трупа.

— Йому немає рівних,— посміхнувся Навін.

Ми обоє замислилися про це на деякий час.

— Друга історія? — запитав Навін.

— Конкенон,— відповів я, рухаючись далі.

— Він боксує в моєму тренажерному залі. Я не дуже багато про нього знаю, але можу сказати тобі дві речі.

— Які?

— У нього потужний лівий хук, що відправляє в нокдаун, але він стає уразливим, якщо не влучає.

— І що?

— Щоразу. Він б’є лівою, потім правою і завжди завершує атаку лівим хуком, залишаючи себе повністю відкритим, якщо не влучає. Але він швидкий і рідко промазує. Він надто вправний.

— І?

— Друге. Можу сказати, що він єдиний, хто зміг провести мене крізь ті двері, щоб побачити Деніса. Деніс його обожнює. Для нього він найдовше залишався при тямі. Я чув, що він хоче офіційно всиновити Конкенона. Це складно, бо Конкенон старший за Деніса, і я навіть не знаю, чи в Індії існують випадки, щоб індієць усиновив білого.

— Що ти маєш на увазі — він провів тебе крізь ті двері?

— Тисячі людей мріють про зустріч з Денісом, допоки він у трансі. Вони вірять, що під час його тимчасової смерті він здатен спілкуватися зі справжніми мерцями. Лише одиниці можуть потрапити до нього.

— Хіба що підійти й постукати у двері.

— Ти не розумієш. Ніхто не посміє підійти й постукати в ті двері, поки Деніс у трансі.

— Та ну?

— Ніхто, до тебе.

— Ми з’ясували з Денісом,— мовив я, пропускаючи чотирьох чоловіків, що тягнули візка.— Тож повертаймося до Конкенона.

— Як я вже казав, він боксує в моєму залі. Він — вуличний боєць. Я небагато знаю про нього. Він гульвіса. Обожнює вечірки.

— Він каже те, що думає. Можна і не дожити до його віку з таким язиком, не маючи відповідної підтримки.

— Ти радиш мені його остерігатися?

— Лише його темного боку.

— Ну і нарешті — третя історія? — запитав я.

Я зійшов з дороги на вузеньку стежку.

— Куди ми йдемо? — запитав він, простуючи слідом за мною.

— Я йду випити соку.

— Соку?

— Це спекотний день. Що з тобою?

— Та нічого. Круто. Я люблю сік.

— Тридцятиградусна температура в Бомбеї, охолоджений кавуновий сік, вентилятори просто над головою, увімкнені до трьох градусів, блаженство.

— То... що з роботою приватного детектива? Це насправді?

— Так. Усе почалося начебто випадково, але вже минув рік, як це триває.

— Що за випадок може перетворити когось на детектива?

— Я здобував диплом юриста,— посміхнувся він.— Уже майже закінчив навчання. На останньому курсі я писав роботу про приватних детективів і як вони впливають на судову систему. Досить швидко я зрозумів, що сам хочу бути детективом, тож залишив навчання і спробував себе в новій ролі.

— Ну і як воно?

Він розсміявся.

— Розлучення цікавіші за фондову біржу, але більш передбачувані. Я займався розлученнями, але припинив. Я працював з іншим детективом. Він навчав мене основ справи. Він у цій сфері вже тридцять п’ять років і досі обожнює свою роботу. Але не я. Для одружених чоловіків завжди принадно заводити романи. Для мене ж це було сумним фільмом, який доводилося переглядати знову і знову.

— І що сталося після того, як ти залишив розкішні пасовища розлучень?

— Я знайшов двох зниклих домашніх улюбленців, зниклого чоловіка та зниклу форму для запіканки,— відповів він.— Здається, що всі мої клієнти, нехай благословить їх Бог, або занадто ліниві, або занадто виховані, щоб робити це самотужки.

— Але тобі подобається бути детективом. Ти отримуєш від цього заряд адреналіну, еге ж?

— Знаєш, гадаю, ти почуєш правдиву відповідь на своє запитання наприкінці історії. Юрист отримує лише версію правди. Я ж отримую всі версії, навіть якщо це крадена тарілка для запіканки, яка передається у спадок. Це оригінальна історія, доки всі не почали додавати щось своє.

— То ти й далі цим займатимешся?

— Не знаю,— посміхнувся він, знову дивлячись убік.— Залежить від того, наскільки я успішний.

— Або який ти невдаха.

— Або який я невдаха.

— Тож ми вже дійшли до третьої історії,— сказав я.— Навін Едеїр, індо-ірландський приватний детектив.

Він почав реготати, показуючи білі зуби, але швидко перестав.

— Відверто кажучи, то немає про що розповідати.

— Навін Едеїр,— оголосив я.— Що тебе більше схвилювало — частина про індійця чи про ірландця?

— У мені забагато англійського як на індійців,— посміхнувся він,— і забагато індійського як на англійців. Мій батько...

Гострі шпилі й загублені долини для багатьох з нас — це землі, що називаються Батьківщиною. Видряпавшись на один з таких шпилів, я чекав, доки Навін продовжить розповідь.

— Потому як він покинув мою маму, ми опинилися на вулиці. Ми були безхатченками, аж доки мені не виповнилось п’ять років, хоча я надто мало щось пам’ятаю з того часу.

— Що сталося?

Він поглянув на вулицю і, розширивши очі, уважно стежив за зміною кольорів та емоцій.

— У нього був туберкульоз,— відповів молодий детектив.— Він написав заповіт, переписавши все на маму: як виявилося, він забагатів, тож ми отримали багато грошей, і...

— Все змінилося.

Він поглянув на мене, немов усвідомлюючи, що сказав забагато.

Вентилятор, який висів усього за декілька дюймів від моєї голови, почав підморожувати мені мозок. Я покликав офіціанта і попросив збільшити температуру.

— Вам холодно? — почав глумитися той, утримуючи руку на вимикачі.— Дозвольте я покажу вам, що таке холод!

Він увімкнув вентилятора до зимових п’яти градусів. Я відчув, як мої щоки почали німіти. Ми оплатили рахунок і пішли, почувши його прощальні слова.

— Другий столик знову вільний!

— Я обожнюю це місце,— сказав Навін.

— Справді?

— Так. Смачний сік, жахливий персонал. Супер.

— Ми можемо стати друзями, детективе. Ми справді можемо.

Розділ 2

Наше минуле — любий ворог, який завжди невчасно про себе нагадує. Спогади про дні у Бомбеї виринають так яскраво і раптово, що інколи мені потрібна щонайменше година, щоб остаточно отямитися. Посмішка, пісня — і я знову там. Сплю допізна, катаюся на мотоциклі по гірських дорогах, або зв’язаний і побитий випрошую хоч невеликої перерви в Долі. І я люблю кожну таку хвилину, кожну хвилину, проведену з друзями і ворогами, з польотами і прощеннями, кожну хвилину мого життя. Але минуле знаходить спосіб відносити тебе в правильне місце у непідходящий час. І це може спричинити шторм усередині.

Я таки мав би бути злостивим — після всього, що я зробив і що заподіяли мені. Люди кажуть, що я мав би бути озлобленим. Один шахрай сказав мені: «Ти був би на вершині, якби тобі трохи люті». Та я народжений без цієї емоції і ніколи не відчував люті або злостивості. Я сердився і ставав відчайдушним, занадто часто вчиняв погано, доки не зупинився; але ніколи ні до кого не відчував ненависті, свідомо не бажав нікому лиха, навіть тим, хто мене катував. Невелика міра злості досі мене час до часу захищала, як і будь-кого, але я зрозумів, що приємні спогади не проникають крізь цинічні двері. Я дорожу своїми спогадами, навіть коли вони з’являються невчасно, нагадуючи ті хвилини, коли сонячне проміння пробивалося крізь крони дерев на вулицях Бомбея, і відчайдушних дівчат, які носилися на скутерах крізь дорожній рух, і тягачів ручних візків, що надривалися, тягнучи вантаж, але все одно усміхалися, і перші спогади про молодого індійсько-ірландського приватного детектива, якого звали Навін Едеїр.

Ми просто деякий час мовчки прогулювались у цьому шаленому танку вулиць, обминаючи машини й потоки людей, петляючи між велосипедами й ручними візками.

Гурт чоловіків, одягнених у важкі темно-сині уніформи, базікав і сміявся, сидячи біля входу до приміщення пожежної бригади. Усередині пожежної станції стояли дві величезні пожежні вантажівки, і сонячне світло мерехтіло на їхніх лискуче-червоних і хромованих поверхнях.

До однієї зі стін було прилаштовано зображення екстравагантно прикрашеного храму Ганумана[7], а біля нього висів знак, що проголошував:

ЯКЩО НЕ МОЖЕШ ВИТРИМАТИ СПЕКИ,

ЗАБИРАЙСЯ З ОХОПЛЕНОЇ ВОГНЕМ БУДІВЛІ

Пройшовши трохи далі, ми опинилися в торговому районі, що простягнувся ще від ринку Колаба. Торговці склом і рамками, крамниці деревини й фурнітури, електротоварів і сантехніки потроху поступалися місцем крамницям одягу, прикрас і бакалійних товарів.

Ми зупинилися біля входу на ринок, поки декілька великих вантажівок виїжджали з бічної ґрунтової дороги на головну магістраль.

— Слухай,— сказав Навін, доки ми чекали.— Ти правий, Вікрам справді забагато базікає, але далі мене ця інформація не піде. Розповідати про це я нікому не збираюся, крім тебе. Ніколи. І якщо тобі коли-небудь потрібна буде моя підтримка, друже, я завжди до твоїх послуг. Я хочу, щоб ти це зрозумів. Я допоможу тобі в пам’ять про Аслана, якщо не погодишся просто так прийняти мою допомогу.

Уже не вперше я визирнув з того нестерпного вигнання, яким стало моє життя, і побачив осяяні вогнем очі, що палали на верхівці скелі під назвою «втеча». У ті роки я іноді зустрічав несподіваних друзів, і вони, неначе провісники революції, співали бунтівних пісень, закликаючи втекти від системи.

Вони бажали для мене свободи, бо почасти жадали побачити бодай одну людину, яка втекла і стала вільною. Я посміхнувся Навіну. Це був не перший і зовсім не останній раз, коли я поплив за течією.

— Вітаю,— сказав я, простягаючи руку.— Я — Лін. Я не лікар з нетрищ.

— Приємно познайомитися,— відповів Навін, потискаючи мені руку.— Я — Навін, і дякую тобі. Завжди корисно знати, хто не лікар.

— І хто не з поліції,— додав я.— Може, вип’ємо?

— Я не заперечую,— люб’язно відповів він.

У цю мить я відчув, як хтось підійшов занадто близько до мене зі спини. Я різко обернувся.

— Стоп! — обурився Близнюк Джордж.— Легше з сорочкою, друже. Це ж п’ятдесят відсотків мого гардеробу, щоб ти знав!

Відпускаючи його, я встиг відчути під пальцями його сухоребре тіло.

— Вибач, друже! — відповів я, розгладжуючи його сорочку.— Отак нишком підкрадатися до людей... Мав би вже знати про наслідки, Близнюче. Одного дня це для тебе може кепсько закінчитися.

— Справді винен, друже,—: вибачився Близнюк Джордж, нервово роззираючись навкруги.— У мене невеличка проблема, розумієш мене?

Я потягнувся рукою до кишені, але Близнюк мене зупинив.

— Друже, проблема не такого роду. Ну, якщо бути відвертим, то ця проблема також присутня в моєму житті, але знаєш, бути без копійки в кишені — це постійний стан, що практично вже став міжкультурним гімном злидарству. Розумієш, про що я?

— Не зовсім,— відповів я, даючи йому трохи грошей.— Що тебе турбує?

— Можеш почекати? Я приведу Скорпіона?

— Гаразд.

Близнюк знову роззирнувся.

— Ти справді почекаєш?

Я кивнув, і він кинувся в бік найближчого кіоску, заповненого маленькими мармуровими фігурками богів на продаж.

— Ти не проти, якщо я залишуся з тобою? — запитав Навін.

— Без проблем,— відповів я.— Ці двоє не здатні зберегти жодних секретів, особливо власних. Їм потрібно відкрити власну радіостанцію. Я б залюбки її слухав.

За декілька хвилин знову з’явився Близнюк, ведучи за собою неохочого Скорпіона.

Зодіаки Джорджі були нерозлучними хлопцями, один Джордж був з південної частини Лондона, а другий з Канади. Вони були на початковій стадії залежності від сімох наркотичних препаратів і повністю залежні один від одного. Вони ночували на відносно затишному складі й заробляли на життя, перебуваючи на побігеньках, постачаючи іноземцям наркотики та зрідка продаючи інформацію гангстерам.

Вони сперечались і чубилися від моменту, коли розплющували очі, й аж до останнього подиху перед сном. Але вони обожнювали один одного, і дружба та була настільки міцна, що всі їхні знайомі любили Зодіаків Джорджів саме за це. Близнюк Джордж із Лондона та Скорпіон Джордж із Канади.

— Вибач, Ліне,— промимрив Скорпіон, коли Близнюк підвів його ближче.— Я типу був під прикриттям. Ця проблема стосується ЦРУ. Ти, мабуть, уже чув про це.

— ЦРУ? Не чув, адже я був на Гоа. Що сталося?

— Ну, є один дідуган,— втрутився Близнюк, а його вищий приятель почав чимдуж кивати.— Сніжно-біле волосся, але не лисий, носить темно-синього костюма та краватку, схожий на бізнесмена...

— Або на агента ЦРУ,— шепнув Скорпіон, нагинаючись ближче.

— Та на Бога, Скорпіоне! — вигукнув Близнюк.— На якого дідька ми здалися ЦРУ?

— У них є машини, здатні читати думки,— прошепотів Скорпіон,— навіть крізь стіни.

— Якщо вони справді здатні читати думки, то немає ніякого сенсу шепотіти, еге ж? — запитав Близнюк.

— А може, вони вже запрограмували нас на шепіт, доки читали думки.

— Якщо вони почнуть читати твої думки, то одразу ж накивають п’ятами, довбане ти дрочило. Це просто диво, що я й досі не втік, хіба ні?

Коли ці двоє починали лаятися, неможливо було передбачити, як довго це триватиме. Я зазвичай полюбляв за ними спостерігати, але не завжди.

— Повернімося до сивого чоловіка в костюмі.

— Ми не знаємо, хто він, Ліне,— мовив Близнюк, приходячи до тями.— Але впродовж останніх двох днів він розпитував про Скорпіона в «Леопольді» та інших місцях.

— Він з ЦРУ,— повторив Скорпіон, вишукуючи очима найближчу схованку.

Близнюк поглянув на мене. Його вираз обличчя наче волав: навіщо я народився? Він, намагаючись заспокоїтися, глибоко вдихнув. Це не допомогло.

— Якщо це ЦРУ, то вони здатні читати думки,— гаркнув він крізь зціплені зуби, звертаючись до Скорпіона,— і навряд чи будуть просто про нас розпитувати, так? Вони елементарно підійдуть до нас, поплещуть по плечу і скажуть: «Привіт! Ми щойно прочитали ваші думки за допомогою нашої машини для читання думок, і нам уже не треба про вас розпитувати або слідкувати за вами, бо в нас є машини для читання думок, бо ми бісове ЦРУ, хіба ні? Хіба ні?»

— Ну...

— Чи знає він твоє ім’я? — запитав Навін. Його юне обличчя стало серйозним.— І чи шукає він вас обох, чи тільки Скорпіона?

Обидва подивилися на Навіна.

— Це Навін Едеїр,— сказав я.— Він — приватний детектив.

Запала тривала пауза.

— Хай йому грець,— пробуркотів Близнюк.— Не надто ти і приватний, якщо анонсуєш це просто тут, на продуктовому ринку. Це зовсім не схоже на поведінку приватного детектива, правда?

Навін зареготався.

— Ти не відповів на моє запитання,— провадив він.

Знову настала тиша.

— І що ж він за детектив? — підозріло запитав Скорпіон.

— Він — детектив,— повторив я.— Це як на сповіді у священика: платиш усього один раз. Відповідай на запитання, Скорпіоне.

— Знаєш,— відповів Скорпіон, задумливо дивлячись на Навіна,— якщо так подумати, то він справді запитував лише про мене.

— Де він зупинився? — поцікавився Навін.

— Ми ще не з’ясували,— повідомив Близнюк.— Спочатку не надали цьому значення. Але зараз уже минуло два дні. Скорпіон починає побоюватись, а він і так достатньо наляканий, розумієш, про що я? Один з вуличних хлопців сьогодні слідкує за сивоголовим дідуганом, і ми маємо дізнатися, де той зупинявся останнім часом.

— Якщо хочете, я можу вам допомогти,— м’яко мовив Навін.

Близнюк і Скорпіон поглянули на мене. Я знизав плечима.

— Добре,— миттєво погодився Скорпіон.— У біса — так. Будь ласка, спробуй дізнатися, хто він.

— Ми доберемося до суті, так чи так,— палко додав Близнюк.— Скорпіон мене так розлютив, що я сьогодні прокинувся від того, що обіруч стискав власну шию. Це вже ні в які ворота не лізе, коли чоловік сам себе душить уві сні.

— Що тепер? — поцікавився Скорпіон.

— Не висовуйтеся,— відповів Навін.— Повідомите Ліна, якщо дізнаєтеся, де зупинився той чоловік. Або залиште мені повідомлення в будівлі «Натрадж», що на вулиці Мервезер. Навін Едеїр.

Настала мить тиші, під час якої Джорджі зиркнули один на одного, потім на Навіна, а потім на мене.

— Звучить як план,— сказав я, потискаючи руку Близнюку.

Моїх грошей мало вистачити хлопцям принаймні на дві дози їхніх улюблених наркотиків, декілька спокійних днів у якомусь задрипаному готелі, чистий одяг з пральні та бенгальські десерти, які вони так полюбляли.

Вони розтанули у строкатій метушні переповнених вулиць. Доки чоловіки йшли і їх було видно, Скорпіон ступав, схиливши голову до лондонця.

— Ну, що ти на це все скажеш? — запитав я у Навіна.

— Нюхом чую адвоката,— обережно відповів він.— Подивимося, що вирине на поверхню, але не можу гарантувати результат. Я досі аматор.

— Аматор — це той, хто не навчився як слід виконувати свою роботу,— видав я.

— Непогано. Це афоризм?

— Так.

— Чий?

— Знайомої жінки. А що?

— Може, познайомиш?

— Ні.

— Будь ласка.

— І чого тебе так тягне на зустрічі з людьми, до яких важко підступитися?

— Ти про Карлу, правда ж? Аматор — це той, хто не навчився як слід виконувати свою роботу. Гарно сказано.

Я зупинився. Підійшов до нього впритул.

— Домовмося,— сказав я.— Ти ніколи не згадуватимеш про Карлу при мені.

— Щось це не схоже на угоду,— відповів він, злегка посміхаючись.

— Добре, що ти розумієш. О, ми ж були не проти чого-небудь випити, пам’ятаєш?

Ми дійшли до «Леопольда», що дедалі більше нагадував печеру, наповнену запахами пива й карі. Була пообідня пора, таке собі затишшя перед наплинним вихором туристів, наркоділків, торговців краденим, рекетирів, акторів, студентів, гангстерів і хороших дівчаток, які шукають поганих хлопців, які шквалом налетять крізь широкі арки, щоб горлати, їсти, пити і спробувати удачу в мокрій рулетці, зайнявши всі тридцять столів «Леопольда».

Дідьє полюбляв заходити до бару саме в цю пору, і я побачив його за улюбленим столиком біля задньої стіни з гарним оглядом усіх трьох виходів.

Він читав газету, тримаючи її на відстані витягнутої руки.

— На біса, Дідьє! Газета! Ти б попереджав людей, перш ніж їх так приголомшити.

Я повернувся до офіціанта з абсолютно дивовижним ім’ям — Солоденький, який тинявся між столиками, а на його піджаку теліпався рожевий бейджик.

— Що з тобою, Солоденький? Потрібно було повісити знака перед входом.

— А не пішов би ти,— відповів Солоденький, язиком пересовуючи сірника, що стирчав у нього в роті, з одного боку в інший.

Дідьє віджбурнув газету й обійняв мене.

— Тобі пасує засмага,— сказав він. Він оглянув мене з прискіпливістю криміналіста.— Ти схожий на індивідуаліста. Є ж такий вислів? Не зірковий актор, а той, на якого сиплються всі горіхи.

— Ти переплутав цю фразу з іншою — про цапа-відбувайла. Але перший варіант мені подобається набагато більше. Привітайся зі ще одним індивідуалістом. Це Навін Едеїр.

— Ага, детектив! — заявив Дідьє, сердечно потискаючи йому руку й окидуючи високу атлетичну статуру Навіна поглядом фахівця.— Багато чув про вас від моєї подруги — журналістки Кавіти Синг.

— Про вас вона теж писала,— відповів Навін з посмішкою.— І я мушу сказати, що маю за честь познайомитися з людиною, яка стала натхненням для тих статей.

— Я не очікував зустріти молоду людину з такими бездоганними манерами,— здивовано відреагував Дідьє, запрошуючи нас сідати й підкликаючи Солоденького.— Що ви будете? Пиво? Солоденький! Три охолоджених пива, будь ласка!

— А не пішов би ти,— процідив Солоденький, поволікши свої шльопанці на кухню.

— Він просто тварина,— сказав Дідьє, дивлячись услід Солоденькому.— Але мене чомусь приваблює його безтурботна злиденність.

Сидячи за одним столиком, ми всі обрали місця біля стіни, дивлячись на порожні столи й широкі арки, що виходили на вулицю. Дідьє блукав поглядом довкола ресторану, неначе вигнанець, який пильно стежить за обрієм.

— Ну що ж,— мовив він, звертаючись до мене.— Пригода на Гоа?

Я дістав з кишені й передав йому пакунок з листами, загорнутий і перев’язаний блакитною стрічкою. Дідьє взяв згортка і на хвильку притиснув його до себе, немов пораненого птаха.

— Тобі... тобі довелося його побити за них? — запитав мене він, продовжуючи дивитися на листи.

— Ні.

— Ох,— зітхнув він, квапливо переводячи погляд угору.

— А треба було?

— Ні, звісно, ні,— пояснив він, шмигаючи носом.— Дідьє б ніколи не заплатив за таке.

— Ти взагалі мені не платив.

— Теоретично, нічого не заплативши, я все одно плачу. Я маю рацію, Навіне?

— Гадки не маю, про що ти,— відповів Навін.— Тож, звісно, я повністю згоден.

— Просто,— шмигнув Дідьє, дивлячись на листи,— я чомусь думав, що він не поступиться без бою, ну, щоб не віддавати мої любовні листи. Деякі... деякі з них вказують на тривалу прихильність.

Я пригадав майже звірячу ненависть, що переповнювала Густаво, колишнього коханця Дідьє, коли він проклинав статеві органи Дідьє. Після цього він жбурнув пакунок з листами у сміттєву яму під вікном свого бунгало.

Мені довелося тягнути його за вухо, щоб змусити залізти до ями, забрати листи, витерти їх дочиста й передати мені.

— Ні,— сказав я.— Прихильність уже зникла.

— Дякую тобі, Ліне,— зітхнув Дідьє, кладучи листи собі на коліна, коли принесли пиво.— Я б і сам по них з’їздив, якби не було видано ордера про мій арешт на Гоа.

— Дідьє, тоді ти краще стеж за цими ордерами,— застеріг я.— Я, наприклад, уже заплутався. Моїми фальшивими жовтими квитанціями можна стіни обклеювати. Мене вже дістали ці звільнення від усіх звинувачень.

— Але на моє ім’я є лише чотири діючі ордери на арешт в Індії, Ліне.

— Лише чотири?

— Колись їх було дев’ять. Думаю, причина в тому, що я... виправляюся,— хмикнув Дідьє, кривлячись від останнього слова.

— Лихослов,— зауважив Навін.

— Ой, ну дякую. Ти... надзвичайно приємний парубок. Тобі подобається зброя?

— У мене погано зі стосунками,— відповів Навін, допиваючи пиво й підводячись.— Я можу зав’язати стосунки лише зі зброєю в руці.

— З цим я можу тобі допомогти,— розсміявся Дідьє.

— Не сумніваюся,— посміхнувсь у відповідь Навін.— Ліне, я почну розслідування щодо чоловіка в костюмі, того, що переслідує Зодіаків Джорджів, а потім дам тобі знати.

— Будь обережний. Ми ще не знаємо, з ким маємо справу.

— Добре,— усміхнувся він, весь такий безстрашний і безсмертний.— Мені вже час. Дідьє, було надзвичайно приємно, що мав за честь з вами познайомитися. Бувайте.

Ми дивилися, як він зникав у вечірньому тумані. Дідьє похмурнів.

— Що? — запитав його я.

— Нічого! — заперечив похмуро він.

— Дідьє, що?

— Я ж сказав — нічого!

— Я знаю, але я також знаю цей погляд.

— Який погляд? — зажадав він, неначе я звинуватив його у крадіжці моєї склянки напою.

Дідьє Леві розміняв четвертий десяток. Перші снігові порошинки почали вплітатися білими спіралями в його чорне кучеряве волосся. М’які, сяйливі блакитні райдужки гойдались у заплутаній клаптиковій ковдрі червоних капілярів, що помережали білки його очей, від чого француз здавався водночас молодшим і розпусним; пустотливий хлопчик досі перебував усередині чоловіка, чиє тіло вже почало руйнуватися.

Він пив різноманітні види алкоголю, у будь-який час дня чи ночі, одягався мов денді, хоча інші чепуруни того ж віку вже склеїлися, палив особливі цигарки, які тримав у портсигарі, виготовленому на замовлення, був фахівцем з більшості злочинів, у декількох був навіть віртуозом, а також був відомим гейком у місті, в якому протилежні за змістом поняття поєднувались і в сукупності давали нове уявлення про чимало звичних речей.

Ми познайомилися п’ять років тому завдяки боротьбі проти ворогів, усередині й зовні. Він був хоробрим чоловіком, який завжди стане поруч з тобою перед цівкою пістолета і ніколи не підведе, незважаючи на наслідки.

Він був справжній. Він уособлював унікальність, яка виявлялась у тому, що ми є тими, ким ми дозволяємо собі стати. Я знав його крізь веремію втрачених кохань, бентежної хоті та прозрінь, від яких підгиналися коліна — і його, і мої. І я провів достатньо довгих самотніх вовчих ночей з ним, щоб полюбити.

Той погляд,— повторив я.— Погляд, який промовляє, що ти знаєш щось таке, що мають знати й усі інші. Погляд, що немов докоряє — я ж тобі казав, перш ніж ти взагалі що-небудь промовиш. Тож скажи-таки спершу, й аж потім буде — я ж тобі казав.

Обурена гримаса Дідьє трансформувалась у посмішку, а потім перетворилася на сміх.

— Це більше, ніж я тобі казав,— відповів він.— Мені дуже сподобався той хлопець. Більше, ніж я очікував. І більше, ніж мав би, бо цей Навін Едеїр здобув собі репутацію.

— Якби репутації були голосами на виборах, то ми б де-небудь стали президентами.

— Так,— погодився він.— Але репутація цього хлопця має певні застереження. Розумному й одного слова вистачить, чи так кажуть?

— Так, але мене завжди цікавило, навіщо розумному навіть одне слово.

— Подейкують, він дуже, дуже вправний у роботі з кулаками. В університеті він був чемпіоном з боксу. Міг стати чемпіоном усієї Індії. Його кулаки — це смертельна зброя. Наскільки я чув, його дуже легко, можливо, занадто легко спровокувати на бійку.

— Ти й сам полюбляєш провокувати інших, Дідьє. До того ж недостатньо штрикнути мене палицею, щоб розізлити.

— Достобіса чоловіків уже впали навколішки перед цим хлопчам. Це не дуже добре, коли настільки молодий парубок отримав стільки покори. Та чарівна юна посмішка приховує багато пролитої крові.

— Твоя чарівна посмішка також приховує чимало крові, друже.

— Дякую,— кивнув він, приймаючи комплімент, і струснув своїми сивіючими кучерями.— Я лише кажу, що чув. Якби до того дійшло, то я б ліпше застрелив того вродливого молодика, аніж бився з ним.

— Ну, тоді добре, що ти носиш зброю.

— Я... вибач, це моє тимчасове відхилення від теми... якщо бути серйозним, Ліне, а ти знаєш, як зневажливо я ставлюся до серйозних речей.

— Матиму це на увазі. Обіцяю. Мені вже час іти.

— Ти залишаєш мене тут пити наодинці й повертаєшся додому, до неї? — насміхався Дідьє.— Гадаєш, вона досі на тебе чекає, після майже твоїх трьох тижнів на Гоа? Може, вона покинула тебе й пішла на зеленіші пасовища, як кажуть британці з такою чарівною провінційністю.

— Я люблю тебе, брате,— сказав я, потискаючи йому руку.

Я вийшов на метушливу вулицю. Озирнувшись, побачив, як він пригортав до себе пакунок з любовними листами, які я дістав, і махав мені на прощання.

Це змусило мене зупинитись. Я вже не вперше відчував, неначе залишаю його напризволяще. Це було безглуздо, але я знав, що Дідьє, мабуть, один з найсамодостатніших контрабандистів у місті. Він був одним з останніх незалежних гангстерів, він не мав навіть краплі остраху і не заборгував ні мафії, ні копам, ні вуличним бандам, які контролювали навколишній злочинний світ.

Часом у житті з’являються дорогі нам люди, і коли надходить час прощатись і йти, то це неначе залишати рідну землю.

Мій давній друг Дідьє, мій новий друг Навін і Бомбей, моє Місто-Острів, скільки б я тут не залишався — кожен з нас є небезпечним по-своєму.

Коли я приїхав до Бомбея багато років тому, то був чужинцем у джунглях. З плином часу я став людиною, яка спостерігає за чужинцями з нетрів. Я був удома. Я орієнтувався в цьому місті.

І я був жорсткішим, можливо, тому, бо те щось, що мало бути там, біля серця, якась частина мене,— воно зникло.

Я втік із в’язниці, Дідьє втік від переслідування, Навін утік з вулиць, а південне місто втекло від моря. Воно було перетворене на острів чоловіками й жінками, кожен з яких жбурнув туди по камінчику.

Я помахав Дідьє на прощання, і він посміхнувся, прикладаючи любовні листи до чола. Я посміхнувся у відповідь, і все було в нормі — достатньо, щоб його залишити.

Жодна посмішка не зігріє, жодне прощання не благатиме, жодна доброзичливість не врятує, якщо наш внутрішній світ не буде прекрасним. Але наша справжня сутність, наш людський рід виявляється в тому, що ми всі пов’язані між собою непорочністю кохання, не притаманного жодній іншій живій істоті.

Розділ 3

Я досить швидко дістався від «Леопольда» до своєї квартири. Залишивши переповнену туристами вулицю, я проїхав повз поліцейський відділок Колаба, тримаючи курс у напрямку, відомому кожному таксисту в Бомбеї як Електричний будинок.

Повернувши праворуч на густолисту вулицю біля поліцейського відділку, я побачив частину тюремного корпусу. Я вже бував у цьому корпусі.

Мій бунтівний зір відшукав високі заґратовані вікна, поки я повільно рухався повз будівлю. Спогади промайнули перед очима: маленький кран з водою, сморід відкритих нужників, юрба людей, які боролися за дещо чистіші місця біля входу до камери.

На наступному перехресті я проїхав крізь ворота, що вели на подвір’я будівлі під назвою Вілла Бомонт, і припаркував мотоцикла. Киваючи сторожу, я побіг до своєї квартири на третьому поверсі.

Після декількох марних дзвінків у двері я відчинив їх сам. Пройшовши через вітальню до кухні, я на ходу жбурнув сумку та ключі на стіл. Не знайшовши Лайзу ні там, ні у спальні, я повернувся до вітальні.

— Привіт, люба,— обізвався я, імітуючи американський акцент.— Я вдома.

Її сміх пролунав з тераси, відгородженої шторами.

Відсунувши штори вбік, я побачив її навколішках з брудними по лікті руками: вона порпалась у садку, що був завбільшки приблизно як відчинена валіза. Невелика зграя голубів скупчилася навколо неї, видзьобуючи кинуті крихти й метушливо відганяючи один одного.

— Дівчино, ти так багато зусиль доклала, щоб створити цей садок,— мовив я,— а тепер дозволяєш птахам його спустошувати.

— Ти нічого не розумієш,— відповіла Лайза, піднімаючи на мене свої очі кольору аквамарину.— Я створила цей садок для того, аби привабити птахів. Саме птахів я й хотіла тут бачити.

— Ти моя пташина зграя,— сказав я, коли вона підвелася, щоб мене поцілувати.

— Чудово,— потішалася вона.— Письменник повернувся додому.

— І надто щасливий тебе бачити,— посміхнувся я, скеровуючи її в напрямку спальні;

— У мене брудні руки! — обурилася вона.

— Сподіваюся.

— Ні, серйозно,— розсміялася вона, вириваючись.— Нам треба прийняти душ...

— Сподіваюся.

Тобі потрібно прийняти душ,— відповіла вона, обходячи мене,— й одразу переодягнутися.

— Переодягнутися? — глузував у відповідь я.— Нам узагалі не потрібен одяг.

— Так, потрібен. Ми йдемо з дому.

— Лайзо, я щойно повернувся. Мене не було два тижні.

— Майже три,— виправила вона.— І в нас буде більш ніж достатньо часу для привітань, перш ніж сказати «на добраніч». Я обіцяю.

— «Привіт» зараз підозріло схоже на «прощавай».

— «Привіт» — це завжди перша частина прощання. Іди мийся.

— Куди ми йдемо?

— Ти будеш у захваті.

— Це означає, що мені не сподобається, хіба ні?

— Художня галерея.

— Просто чудово.

— Іди до біса,— засміялася вона.— Ці митці надзвичайні. Вони незабаром стануть всесвітньо відомі, Ліне. Вони справжні артисти. Ти будеш від них у захваті. І це вельми важлива виставка. І якщо ми не поквапимося, то ризикуємо запізнитись. І я дуже щаслива, що ти повернувся вчасно.

Я насупився.

— Ну ж бо, Ліне,— всміхнулася вона.— Якщо не буде мистецтва, то що тоді залишиться?

— Секс,— відповів я,— і їжа, і ще більше сексу.

— У галереї буде вдосталь їжі,— сказала вона, пхаючи мене в душ.— І лише уяви, якою вдячною буде твоя маленька пташина зграя, коли ми повернемося з галереї, до якої вона дуже, дуже, дуже хоче з тобою піти і до якої ми не потрапимо, якщо ти негайно не підеш у душ!

Зайшовши в кабінку, я почав знімати сорочку через голову. Лайза увімкнула воду, і моя спина та джинси одразу намокли.

— Агов! — зарепетував я.— Це ж мої найкращі джинси!

— І ти носив їх упродовж декількох тижнів,— озвалася вона, стоячи на кухні.— Сьогодні одягни свої інші найкращі джинси, будь ласка.

— І я досі не віддав тобі подарунка,— крикнув я.— Він якраз у кишені цих джинсів, які щойно повністю намокли!

Вона підійшла до дверей ванної кімнати.

— Ти привіз мені подарунок? — поцікавилася вона.

— Звісно.

— Добре. Це так чудово. Подивімося його пізніше.

Вона пішла до іншої кімнати.

— Добре,— відповів я.— Гаразд. Після всіх тих розваг у галереї.

Коли я вийшов з-під душу, то почув, як вона наспівує пісню з індійського фільму. Випадково чи завдяки синхронності, що витворюється спіральними просторами кохання, це була та сама пісня, яку я співав лише декілька годин тому, ідучи вулицею з Вікрамом і Навіном.

А згодом, коли ми зібрались і виходили з дому, то вже мугикали і співали ту пісню разом.

Дорожній рух у Бомбеї — це система, розроблена акробатами для маленьких слонів. За двадцять хвилин розваги на мотоциклі ми дісталися Камбалла-гілл, грошовитого району, що розкинувся на пагорбах найпрестижнішої гори Південного Бомбея.

Я зупинив свого мотоцикла в зоні для паркування, навпроти новомодної, хоч і суперечливої галереї «Бекбіт»[8], на початку фешенебельної ортодоксальної Кармайкл-роуд. Дорогі імпортні машини й розкішно одягнені особи під’їжджали аж до самого входу в галерею.

Лайза завела нас усередину, проштовхуючись крізь щільний натовп. Довга кімната якось дивно вмістила вдвічі більше людей, аніж рекомендованих сто п’ятдесят, про що було вказано на досить помітному знакові пожежної безпеки біля входу.

Якщо не можеш витримати спеки, забирайся з охопленої вогнем будівлі.

Лайза нарешті знайшла одну зі своїх подруг і підвела мене для близького знайомства.

— Це Розанна,— сказала вона, протискаючись до невисокої дівчини з великим барвистим золотим хрестом, при цьому прибиті ноги Спасителя були стратегічно розташовані у неї між грудьми.— Це — Лін. Він лише сьогодні повернувся з Гоа.

— Нарешті ми зустрілися,— промовила Розанна. Її груди притиснулися до моїх, коли вона провела рукою по своєму короткому волоссю, що стирчало в різні боки.

Вона говорила з американським акцентом, але з відчутними індійськими нотками.

— Що спонукало тебе побувати на Гоа?

— Любовні листи і рубіни,— відповів я.

Розанна поглянула на Лайзу.

— Навіть не дивися на мене,— зітхнула Лайза, знизуючи плечима.

— Ти такий дивний, приятелю! Треба тебе познайомити з Таджем. Дивина — це його улюблена річ, друже.

Продираючись крізь натовп, Розанна підвела нас до високого вродливого молодика з волоссям до плечей, гладеньким від парфумованої олії. Він стояв перед великою кам’яною скульптурою, яка сягала приблизно трьох метрів заввишки і нагадувала дику людиноподібну істоту.

Табличка біля скульптури вказувала її назву: «ЕНКІДУ». Митець поцілував Лайзу в щоку на знак привітання, а потім простягнув мені руку.

— Тадж,— мовив він, посміхаючись мені щиро і з неприхованою цікавістю.— Ти, певно, Лін. Лайза мені багато про тебе розповідала.

Я потиснув простягнуту руку, вивчаючи його поглядом, а потім звернув увагу на величезну скульптуру позаду нього. Він трішки повернув голову, помітивши мою зацікавленість.

— Ну, що думаєш?

— Він мені подобається,— відповів я.— Якби стеля в моїй квартирі була трохи вища, а підлога набагато міцніша, я б його купив.

— Дякую,— розсміявся він. Тадж доторкнувся рукою до грудей кам’яного воїна.— Насправді ж я навіть не знаю, що він таке. У мене просто з’явилося непереборне бажання отак його побачити перед собою. Все аж настільки банально. Ні метафори, ні психології, чи будь-чого іншого.

— Ґете сказав, що всі речі — це метафори.

— Дуже цікаво,— сказав він, знову сміючись. Його м’які карі очі були наповнені світлом.— Я можу це процитувати? Можна роздрукувати й повісити біля мого нового мовчазного друзяки просто тут. Це може допомогти його продати.

— Звісно. Письменники живуть, поки люди їх цитують.

— Гадаю, уже досить тут стояти,— перервала Розанна, хапаючи мене за руку.— Тепер ходімо дивитися на мій витвір.

Вона повела нас із Лайзою до стіни навпроти високої скульптури, крізь вируюче збіговисько людей, які палили, пили, сміялися і галасували. Половину довгої стіни займали гіпсові барельєфи, розташовані на рівні очей. Панелі були пофарбовані так, щоб імітувати класичну бронзову обробку, і послідовно розповідали історію.

— Вони зображують убивства Сапни,— пояснила Розанна, горлаючи до мене.— Пам’ятаєш? Кілька років тому? Один божевільний почав підбурювати прислугу повстати проти своїх господарів і вбити їх. Пам’ятаєш? Це було в усіх газетах.

Я пам’ятав убивства Сапни та знав правду про ті події краще за Розанну і краще за більшу частину Міста-Острова — Бомбея. Я повільно рухався від однієї панелі до іншої, досліджуючи роботу, що відтворювала загальновідому історію за допомогою скульптурних фігурок.

Мені потемніло в очах. Це були історії знайомих мені людей, людей, які вбивали і були вбиті, а потім перетворилися на карликові фігурки, організовані у сцени на стрічках фризу.

Лайза смикнула мене за рукав.

— Що таке, Лайзо?

— Ходімо до артистичного фойє! — крикнула вона.

— Гаразд. Гаразд.

Ми пішли слідом за Розанною крізь плутанину тіл, поцілунків і витягнутих рук, доки вона кричала і вищала, пробиваючи собі шлях до задньої частини галереї. Діставшись туди, вона постукала у двері — умовний короткий ритмічний сигнал.

Коли відчинилися двері, вона проштовхнула нас усередину темної кімнати, освітленої червоними мотоциклетними ліхтарями, підвішеними на масивних кабелях.

У кімнаті було майже два десятки людей, які сиділи на стільцях, диванах і підлозі. Тут було значно тихіше. До мене підійшла дівчина, запропонувала косяк і обізвалася хрипким шепотом, прочісуючи пальцями моє коротке волосся.

— Хочеш відтягнутись, як ніколи? — риторично запитала вона, простягаючи мені косяк своїми неприродно довгими пальцями.

— Ти запізнилася,— моментально втрутилася Лайза, беручи косяка.— Доля тебе випередила, Ануш.

Вона затягнулася і віддала косяка назад.

— Це Аннушка,— сказала Лайза.

Доки ми віталися, довгі пальці Аннушки обплели всю мою долоню.

— Аннушка — актриса,— повідомила Лайза.

— І не кажи,— мовив я.

Аннушка нахилилася, щоб ніжно поцілувати мене в шию, обвивши потилицю пальцями однієї руки.

— Скажеш, коли мені зупинитися,— прошепотіла вона.

Доки вона цілувала мою шию, я повільно повернув голову, зустрівшись поглядом з Лайзою.

— Знаєш, Лайзо, ти мала рацію. Мені справді подобаються твої друзі. І я справді отримую багато задоволення в галереї, хоча цього й не чекав.

— Ну все,— скомандувала. Лайза, відтягуючи Аннушку.— Виставу закінчено.

— Вихід на біс! — спробував заперечити я.

— Ніякого виходу на біс,— відповіла Лайза, тягнучи мене на підлогу, щоб сісти біля чоловіка років тридцятьох.

Його голова була виголена до яскравого блиску, а одягнений він був у яскраво-помаранчеву курту[9].

— Це Риш. Він організував цю виставку і також демонструє свої витвори. Рише, це Лін.

— Привіт, чоловіче,— сказав Риш, потискаючи мені руку.— Як тобі наше шоу?

— Акторська гра була просто неперевершена,— відповів я, озираючись, і помітив Аннушку, яка схилилася, щоб укусити піддатливу жертву.

Лайза сильно ляснула мене по руці.

— Жартую. Мені подобається. І ви зібрали величезний натовп. Вітаю.

— Сподіваюся, люди налаштовані купувати,— сказала Лайза, думаючи вголос.

— Якщо ні, то Аннушка їх переконає.

Лайза знову ляснула мене по руці.

— Або Лайза може їх відгамселити.

— Нам пощастило,— посміхнувся Риш, пропонуючи мені косяка.

— Ні, дякую. Не вживаю, якщо зі мною пасажир.

— Як пощастило!

— Виставка мало не зірвалася. Ти бачив великого портрета Рами? Того, який помаранчевий?

Велика картина, в якій домінував помаранчевий колір, висіла біля кам’яної скульптури Енкіду. Я не відразу усвідомив, що центральний разючий об’єкт був утіленням індійського бога.

— Поліція моралі, створена для захисту божевільного релігійного права,— повідомив Риш.— Вони величають себе Списом карми. Почувши про цю картину, вони намагалися заборонити виставку. Ми звернулися до Таджового батька. Він — першокласний адвокат і знає головного міністра. Він дістав судового ордера, що дозволяє нам проводити виставку.

— Хто це намалював?

— Я,— відповів Риш.— А що?

— Що змусило тебе намалювати саме таке зображення?

— Ти хочеш сказати, що є сюжети, яких я не повинен малювати?

— Я просто питаю, чому ти вибрав саме цю тему.

— Заради свободи мистецтва,— сказав Риш.

Viva la revolution,— промуркотіла Аннушка, умощуючись біля Риша й обпираючись на його коліна.— Хай живе революція.

— Заради чиєї свободи мистецтва? — запитав я.— Вашої чи їхньої?

— Спис карми? — глумилася Розанна.— Усі вони божевільні фашистські вилупки. Вони — ніщо. Просто радикально налаштовані маргінали. Їх ніхто не слухає.

— Радикали зазвичай борються проти багатіїв, які їх ігнорують і ображають.

— Що? — пропищала Розанна.

— Це правда, Ліне,— погодився Риш.— Вони робили деякі надзвичайно жорстокі речі. Без сумнівів. Та вони здебільшого діють у регіональних центрах і селах. Гамселять священиків і палять церкви, де тільки зможуть. Це їхня головна діяльність. Вони нізащо не отримають серйозної підтримки в Бомбеї.

— Кляті безчесні фанатики! — люто випалив бородатий молодик у рожевій сорочці.— Вони — найдурніші люди на світі!

— Не думаю, що ти можеш таке казати,— спокійно відповів йому я.

— Я щойно сказав! — відповів хлопець.— Тож іди до біса. Я вже сказав це. Отже, я можу це казати.

— Добре. Я мав на увазі, що ти не можеш обґрунтувати свої слова. Звісно, ти можеш казати, що завгодно. Ти можеш сказати, що місяць — це прикраса для Дівалі[10], але це буде абсолютно необгрунтованим. Це просто безпідставно стверджувати, що всі люди, які не поділяють твоїх поглядів, дурні.

— Тоді які ж вони? — запитав Риш.

— Думаю, ти краще за мене знаєш їх самих і їхній спосіб мислення.

— Ні, серйозно. Поясни свою точку зору, будь ласка.

— Зараз... я вважаю, що вони побожні. І не просто побожні, але палко побожні. Гадаю, вони закохані в Бога, насправді божеволіють від Бога, і коли зображення їхнього Бога створюють без віри, це сприймається як образа їхній релігії.

— Тож ти хочеш сказати, що я не можу проводити цю виставку? — наполягав Риш.

— Я цього не казав.

— Хто він у біса такий? — сам до себе пробурмотів бородатий хлопчина.

— Прошу,— провадив Риш,— поясни мені, що саме ти мав на увазі.

— Я повністю підтримую твоє право створювати і показувати своє мистецтво, але вважаю, що з правами приходить і відповідальність. Митці несуть відповідальність не ображати і не травмувати почуття інших в ім’я мистецтва. В ім’я правди, можливо. В ім’я справедливості та свободи. Але не в ім’я мистецтва.

— Чому ні?

— Ми пишаємося, коли самовиражаємось як митці. І ми маємо залишатися вірними тим речам, якими пишалися митці попередніх епох. Це наш обов’язок.

— Хто він у біса такий? — перепитав бородатий хлопчина, звертаючись до мотоциклетних ліхтарів.

— Тож якщо ті люди почуваються ображеними, то це моя провина:? — лагідно і щиро запитав Риш.

Він почав мені подобатися.

— Повторюю,— домагався бородатий молодик,— хто він у біса такий?

Мені зовсім не подобався той хлопець.

— Я той, хто виправить твою граматику,— тихо відповів я,— якщо знову звернешся до мене у третій особі.

— Він письменник,— позіхнула Аннушка.— Вони сперечаються, тому що...

— Тому що можуть,— втрутилася Лайза, смикаючи мене за руку, щоб я підвівся.— Ну ж бо, Ліне. Час танцювати.

З потужних динаміків заревіла гучна музика.

— Я обожнюю цю пісню! — зарепетувала Аннушка, підхоплюючись із місця і тягнучи за собою Риша.— Потанцюй зі мною, Рише!

Я на мить пригорнув до себе Лайзу, поцілувавши її в шию.

— Іди,— посміхнувся я.— Дай волю ногам. Я хочу ще раз подивитися на експонати. Зустрінемося надворі.

Поцілувавши мене, Лайза приєдналася до танцюючого натовпу. Я почав продиратися до виходу, оминаючи всю ту танцювальну веремію.

Дійшовши до виставкової зали, я наблизився до гіпсових барельєфів, які немовби розповідали історію вбивств Сапни. Я намагався вирішити, чи був це кошмар автора, чи моєї власної уяви.

Я втратив усе. Я втратив право опікуватися своєю дочкою. Я докотився до героїнової залежності та збройного пограбування. Коли мене впіймали, то засудили до десятьох років у в’язниці суворого режиму.

Можу чесно зізнатися вам, що мене жорстоко били упродовж перших двох з половиною років ув’язнення. Я можу навести ще з десяток переконливих причин для втечі з божевільної в’язниці, але по правді сказати, одного дня свобода стала важливішою за життя. І я того дня відмовився залишатись у клітці. Ні зараз. Ні пізніше. Я втік і став злочинцем у розшуку.

Життя втікача з Австралії привело мене через Нову Зеландію аж до Індії. Півроку проживання в забитому і віддаленому селі в Махараштрі озброїли мене мовою фермерів. Півтора року перебування у міських нетрищах дали мені мову вулиць.

Я знову потрапив до в’язниці в Бомбеї. Так інколи буває з утікачами. Чоловік, який витягнув мене звідти, заплативши викуп, був босом мафії — Хадербгай. Він мене використовував. Він усіх використовував. І доки я на нього працював, жоден коп у місті мене не переслідував, жодна в’язниця не відчинила своїх гостинних дверей.

Підробка паспортів, контрабанда, чорний ринок золота, незаконна торгівля валютою, рекет, війни банд, Афганістан, вендети — так чи так, робота на мафію заповнили місяці й роки мого життя. І нічого з цього вже не мало для мене значення. Міст, який вів до мого минулого, до родини та друзів, до мого імені, народу і до того, ким я був раніше, зник так само, як і мертві чоловіки, які блукають бронзовими фризами Розанни.

Залишивши галерею, я пішов до свого мотоцикла, продираючися крізь поріділий натовп. Я стояв якраз навпроти входу.

Маса народу зібралася на стежці біля мого мотоцикла. Більшість із них були місцеві, які працювали прислугою на прилеглих вулицях. Вони зібралися разом тієї прохолодної ночі, аби помилуватися дорогими авто й елегантно одягненими гостями, які повз них приходили і залишали виставку.

Я чув людей, які розмовляли на маратхі[11] й хінді. Вони обговорювали машини, прикраси і сукні зі щирим захопленням і втіхою. Ніхто з них не висловлював ревнощів або ж обуренням. Вони були бідняками, які жили важким, наповненим страхом життям, затиснуті цим маленьким словом «бідняк», але щиро захоплювалися коштовностями і шовками гостей з радісною і незаздрісною невинністю.

Коли відомий промисловець і його дружина-акторка вийшли з галереї, від групи людей почувся невеликий хор захоплених зітхань. Вона була одягнена в жовто-біле сарі[12]. Я повернув голову, щоб подивитися на людей, які посміхались і висловлювали своє захоплення і схвалення, немовби та жінка була їхньою сусідкою. І тут я помітив трьох чоловіків, які стояли окремо від усієї групи.

Їхні кам’яні холодні погляди були похмурі. Лють неприховано струмувала з темних вирячених очей. Хвилі цієї ненависті були настільки потужні, що я відчував їх на своїй шкірі, немов імлистий дощ.

Зненацька, неначе відчувши мою увагу, чоловіки водночас повернулись і втупилися на мене зі своєю безкомпромісною ненавистю. Ми дивилися один на одного, доки щаслива юрба туркотіла і шепотіла своє захоплення, доки лімузини зупинялися безпосередньо перед нами під спалахи фотоапаратів.

Я подумав про Лайзу, яка й досі була всередині. Чоловіки ще витріщалися на мене, неначе намагалися наповнити своєю темрявою. Я почав повільно тягнутися до двох ножів, зафіксованих на попереку у спеціальних полотняних піхвах.

— Агов! — озвалася Розанна, ляскаючи мене по плечу.

Від несподіванки я рефлекторно схопив однією рукою її за зап’ясток, а другою відштовхнув її на крок від мене.

— Ого! Заспокойся! — остовпіла вона, розширивши очі від несподіванки.

— Вибач,— спохмурнів я, відпускаючи її руку.

Я швидко повернувся, щоб знову віднайти наповнені ненавистю очі. Троє чоловіків уже зникли.

— З тобою все гаразд? — запитала Розанна.

— Звісно,— відповів я, знову повертаючись до неї.— Звісно. Вибач. Там уже все завершується?

— Практично, так,— сказала вона.— Коли великі зірки розійдуться, усе закінчиться. Лайза каже, що ти не в захваті від Гоа. Чому ні? Знаєш, я теж саме звідти.

— Я здогадався.

— Що саме тобі не подобається на Гоа?

— Нічого. Просто під час кожної моєї поїздки хтось обов’язково просить мене вирішити там якісь проблеми.

— Це не мій Гоа,— заперечила вона.

Це було не захисною реакцією. Це було просто констатацією факту.

— Можливо,— посміхнувсь я.— До того ж Гоа має достатньо велику територію. Я бував лише на декількох пляжах і містечках.

Вона вивчала моє обличчя.

— Як ти сказав? — поцікавилась вона.— Рубіни і що?

— Рубіни і любовні листи.

— Але ти їздив на Гоа не лише для цього, правда ж?

— Звісно, для цього,— збрехав я.

— Якщо я висловлю припущення, що ти був там для оборудок на чорному ринку, чи не відгадаю я справжню мету?

Я справді їздив на Гоа, щоб забрати там десять пістолетів. Я віддав їх моєму зв’язковому з мафії в Бомбеї, перш ніж зустрітися з Вікрамом і повернути йому намисто. Припущення про оборудки на чорному ринку влучило в десятку.

— Послухай, Розанно...

— Тобі не спадало на думку, що проблемою є те, що тут ти? Такі, як ти, прибувають до Індії та створюють проблеми, яких нам не потрібно.

— Тут було вже достатньо проблем до мого приїзду, і вони нікуди не щезнуть після того, як я зникну.

— Ми говоримо про тебе, а не про Індію.

Вона мала рацію. Два ножі, заховані в мене на попереку, чудово це підтверджували.

— Ти маєш рацію,— здався я.

— Так?

— Так. Я — ходяча проблема. Але й ти ж така сама, на цю мить, якщо не заперечуєш моєї відвертості.

— Лайзі не потрібні твої проблеми,— відповіла вона, нахмуривши брови.

— Ні,— спокійно відповів я.— Нікому не потрібно проблем.

Вона й далі спостерігала за мною. Її карі очі шукали чогось достатньо фундаментального й достатньо глибокого в моєму погляді, щоб надати нашій розмові контексту. Нарешті вона засміялась і відвела погляд, проводячи рукою по скуйовдженому волоссю.

— Скільки днів триватиме виставка? — запитав я.

— Нас чекає ще один тиждень цього дійства,— відповіла вона, дивлячись на останніх гостей, які залишали галерею.— Якщо фанатики нас не закриють.

— На вашому місці я б найняв охорону. Поставив би на дверях кілька рослявих сильних хлопців. Думаю, охоронці п’ятизіркових готелів не відмовляться трохи заробити. Вони непогані професіонали, принаймні ті з них, хто працює там не лише обличчям.

— Ти про щось знаєш?

— Не зовсім. Я бачив тут кількох чоловіків. Дуже невдоволених чоловіків. Думаю, вони дуже невдоволені вашим шоу.

— Я ненавиджу цих клятих фанатиків! — процідила вона.

— Гадаю, це взаємно.

Я поглянув у напрямку галереї і побачив Лайзу, яка цілувала Риша з Таджем на прощання.

— А ось і Лайза.

Я перекинув ногу через мотоцикл і завів двигун. Він загурчав, видаючи низький пульсуючий ритм. Лайза підійшла, щоб обійняти Розанну, а потім сіла позаду мене на мотоциклі.

Phir milenge,— сказав я. До наступної зустрічі.

— Ні, якщо я побачу тебе перша.

Ми їхали довгим схилом у бік моря, та коли зупинилися перед світлофором, до нас під’їхав чорний фургон, і я помітив, що в ньому сиділи ті чоловіки з ворожими поглядами. Вони сперечалися між собою.

Потому як змінилося світло, я пропустив їх уперед. На задньому склі їхньої машини були політичні стікери і релігійні знаки. Я звернув убік з головної дороги на першому ж перехресті.

Деякий час ми блукали бічними вулицями. Мене занепокоїли зміни, які я там помітив. Лжебронзові панелі Розанни розповідали про жорстоку Бомбейську історію, але не настільки страшну, як щоденна правда чи політика віри. Жорстокість минулого була лише піщинкою у плюскотінні нової хвилі, яка билася в берег Міста-Острова. Політичні гангстери подорожували вантажівками, атакуючи клуби, а мафіозні банди, що складалися з двадцяти-тридцяти осіб, виростили сотні бійців. Ми те, чого ми боїмося, і багато хто з нас боявся настання безрозсудних днів розплати в місті.

Розділ 4

Ми неквапливо повернулись на гладеньку криву Марін-драйв, спостерігаючи за намистинками, віддзеркаленими в ніжних водах затоки. Помітивши перші проблиски зоряного моря, ми знову почали розмову і не могли зупинитись аж до самого будинку. Діставшись під’їзної алеї, я проїхав біля посту охорони просто до критої стоянки.

— Ти підіймайся,— сказав я Лайзі,— мені потрібно протерти мотоцикла.

— Зараз?

— Так. Це буде недовго.

Почувши кроки Лайзи на мармурових сходах, я повернувся до охоронця, кивнув йому і вказав на неї. Розуміючи хід моїх думок, він швидко прямував за жінкою, перестрибуючи через дві сходинки.

Я почув, як відчинилися вхідні двері й вона попрощалася з охоронцем. Я негайно прослизнув крізь бокові ворота, опинившись на стежці. Неквапливо рухаючись, я скрадався уздовж зеленого живоплоту, що межував з першим поверхом стоянки нашого житлового комплексу.

Повернувши до входу в зону паркування, я помітив зігнуту фігуру, яка відступила назад у тінь високого живоплоту. Хтось там ховався.

Вийнявши ножа, я тихенько підійшов до того місця біля воріт, де помітив постать. Чоловік виступив з темряви й почав рухатись у бік автостоянки. Це був Скорпіон Джордж.

— Ліне! — почув я його шепіт.— Ти ще тут, Ліне?

— Що в біса ти тут робиш, Скорпіоне? — позаду нього запитав я, і чоловік підскочив.

— Ох Ліне! Ти до смерті мене налякав!

Я насупився, чекаючи його пояснень.

Мирова угода, яка деякий час діяла на вулицях після останньої мафіозної війни кількох банд у Південному Бомбеї, тепер почала підводити. Молодь, яка не брала участі у війні й не погоджувалася на перемир’я, почала порушувати правила, що були написані кров’ю найкращих людей. Вони нападали одне на одного. У нашому районі теж почалися сутички між конкуруючими бандами. Я повсякчас був насторожі, пильний і злий на себе за те, що мало не скривдив друга.

— Я ж попереджав не підкрадатись отак до людей,— прогримів я.

— Бачиш... вибач...— нервово почав він, озираючись праворуч і ліворуч.— Це... це...

Відчай тримав у лещатах його серце, і чоловік не міг розпочати розмови. Я підшукував зручне місце для діалогу.

Я не міг зайти зі Скорпіоном до приміщення парковки. Він був безхатченком, що ночував під дверима, і його присутність у комплексі могла викликати невдоволення, якби це помітив хтось із мешканців. Мене зовсім не лякали скарги, але я знав, що це може вартувати охоронцю його роботи.

Беручи Скорпіона за руку, я повів високого худорлявого канадця через дорогу до зруйнованого муру глибоко в пітьмі. Сідаючи поруч з ним у темряві, я запалив косяка і поділився з Джорджем.

— Ну що там, Скорпе?

— Це все той дідуган,— почав він, глибоко затягнувшись косяком.— Цей дідуган у темному костюмі. Агент ЦРУ. Це все мене лякає, друже! Я не можу працювати на вулицях. Я не можу обробляти туристів. Я наче бачу його скрізь, у своїй уяві, й він розпитує про мене. Твій хлопець Навін, детектив, він що-небудь розкопав?

Я похитав головою.

— Один з хлопців слідкував за ним аж до Бандри, але в малого забракло грошей на таксі, й він загубив цього типа. Я ще не чув від твого друга Навіна, тож подумав, що ти міг про щось дізнатися.

— Ні. Поки що нічого.

— Я наляканий, Ліне,— сказав Скорпіон Джордж, здригаючись від страху.— Всі наші хлопці перевіряли його. Нічого. Він не купує наркотиків, не п’є — навіть пива. Ніяких дівчат.

— Ми доберемося до правди, Скорпе. Не хвилюйся.

— Це дивно,— нахмурився Скорпіон.— Я вже починаю божеволіти, розумієш?

Я вийняв стос банкнот по сто рупій і віддав йому. Скорпіон неохоче взяв їх, але потім усе-таки поклав у потайну кишеню своєї сорочки.

— Дякую, Ліне,— мовив він, зустрічаючись зі мною поглядом.— Я чекав на тебе тут, щоб попросити допомоги, бо не був на вулицях. Сторож мені сказав, що тебе немає вдома. Та коли угледів тебе з Лайзою, то не хотів, щоб вона бачила мене. Я не хотів просити в тебе грошей у її присутності. Вона високої думки про мене.

— Нам усім потрібні гроші час до часу. І Лайза завжди буде високої думки про тебе, незалежно від того, потрібні тобі гроші чи ні.

У нього в очах стояли сльози. Я зовсім не бажав на це дивитися.

— Послухай, вам з Близнюком,— наполіг я, знову ведучи його через дорогу,— вам, хлопці, потрібно запастись усім необхідним, купити шмалі та зняти кімнату в готелі «Франтик». Зостаньтеся там на декілька днів. Ми з’ясуємо, хто цей чоловік, і вирішимо цю ситуацію, домовились?

— Домовились,— відповів він, тиснучи мою руку своєю тремтячою.— Думаєш, там ми будемо в безпеці?

— Готель «Франтик» — це єдине місце, де нормально приймуть вас і ваш стиль життя, Скорпе.

— А... ну добре...

— Той незнайомець не потрапить далі столу реєстрації. Не в костюмі. Не висовуйтесь, і ви будете в безпеці у «Франтику», доки ми не вирішимо цю ситуацію.

— Гаразд. Добре.

Він пішов геть, пригинаючи своє довгов’язе тіло під широкими гілками живоплоту. Я спостерігав за його нічною прогулянкою. Повільно, безтурботно він проходив під кожним ліхтарем,— Чесний Ажо, якому немає чого приховувати,— а потім квапився на темних відтинках вулиці.

Я дав двадцятку охоронцю, який стояв біля мого будинку, і піднявся мармуровими сходами до квартири. Лайза стояла у дверях ванни, доки я приймав душ і розповідав їй про Скорпіона Джорджа і його сивочолого переслідувача.

— Але хто він такий? — запитала вона, коли я вийшов з душової.— Чого він хоче від Зодіаків?

— Гадки не маю. Навін Едеїр, молодик, про якого я тобі розповідав, він на нюх чує адвоката. Він, можливо, не помиляється. Він розумний хлопчина. Так чи так, ми з’ясуємо, хто цей чоловік.

Обсохнувши, я плюхнувся на ліжко біля Лайзи, поклавши голову на її шовковисті груди. Лежачи в такій позі, я насолоджувався її оголеним тілом.

— Ти сподобався Розанні,— мовила вона, змінюючи напрямок розмови за допомогою елегантного руху ніг.

— Сумніваюся.

— Чому? Що у вас сталося?

— Нічого... не сталося.

Щось таки сталося, коли ви розмовляли на вулиці. Що ти сказав?

— Ми просто... розмовляли про Гоа.

— О ні,— зітхнула вона.— Вона у захваті від Гоа.

— Я так і зрозумів.

— Але ти їй справді сподобався. Навіть попри те, що ти говорив про Гоа.

— Я... не певен.

— Серйозно. Водночас ти їй і не подобаєшся. Але ти їй однозначно імпонуєш.

— Про що ти говориш?

— Коли я вийшла, вона була така зла, аж ладна тобі врізати.

— Справді? Я думав, ми з нею поладнали.

— Якраз те, що вона хотіла врізати, і вказує на її приязність до тебе.

— О... І як це може бути?

— Вона була готова тебе вдарити, але тебе навіть не знає, розумієш?

Я не розумів, але це було вже не вперше: Лайза мала свій особливий спосіб доносити власні думки.

— Ну, зараз я все зрозумів.

— А робила вона свої особливі рухи тілом,— запитала вона,— під час розмови?

— Які особливі рухи тілом?

— Вона імітує біль у спині й починає крутити стегнами. Вона щось таке робила?

— Ні.

— Це добре.

— Добре?

— Так, бо це дуже сексуально, і вона зробила це для мене, а не для тебе.

— Десь тут має бути логіка, у тому крутінні стегнами, я певен, але грець з ними. Однак я спромігся прочитати мову тіла Аннушки.

— Навіть ведмідь зміг би прочитати її мову тіла,— швидко урвала Лайза, ляскаючи мене по руці.

— Де, ти сказала, вона виступає? — розсміявся я.

— Я не казала,— відрізала вона.

У неї на руці бряжчав браслет з мушель. Це був мій подарунок з Гоа. Лайза деякий час відтворювала музику мушель, крутячи зап’ястком, а потім зупинилася, схопивши браслет другою рукою.

— Тобі сьогодні було паршиво? Може, я не мала нікуди тягнути тебе одразу після повернення з поїздки?

— Зовсім ні. Мені справді сподобалися твої друзі, і вже давно треба було з ними познайомитись. І мені теж сподобалася Розанна. Вона з вогником.

— Я така рада! Вона не лише партнерка. Ми зблизилися. Ти вважаєш її привабливою?

— Що?

— Усе нормально,— сказала вона, граючись із простирадлами. Вона мене теж приваблює.

— Що?

— Розумна, віддана, хоробра, творча, завзята, а також із нею легко знайти спільну мову. Вона класна.

Я насолоджувався м’якими вигинами Лайзиних довгих струнких ніг.

— Повтори, про що ми там говорили?

— Ти думаєш, що вона сексуальна,— нагадала вона.

— Що?

— Та нічого. Я теж так думаю.

Узявши мою руку, вона перемістила її собі між ноги.

— Наскільки ти втомлений? — запитала вона.

Я помітив, що пальці її ніг аж вигнулися від задоволення.

— Ніхто не буває настільки втомленим.

Усе було добре. Усе завжди було добре. Ми поділяли віддану прихильність, досить ніжну. І, можливо, тому що ми обоє знали ймовірний кінець цієї історії, якимось чином дозволили нашим тілам промовляти те, чого не могли сказати наші серця.

Я пішов на кухню, щоб узяти склянку води, і приніс ще одну для Лайзи, поставив на стіл біля неї.

Певний час я спостерігав за нею. Вродлива, здорова, сильна, вона згорнулася клубочком, наче кішка уві сні. Я намагався уявити, яким вона бачила кохання і наскільки та версія відрізнялася від моєї.

Я повернувся до Лайзи в ліжко й оповив її своїм тілом. Її ноги автоматично переплелися з моїми. І моє тіло, чесніше за мій розум, зігнувши коліна, притулилося до зачинених дверей її вигнутої спини і почало грюкати в них кулаком мого серця, вимагаючи кохання.

Розділ 5

Їзда на мотоциклі — це своєрідна поезія швидкості. Витончений баланс між елегантною спритністю і фатальним падінням є своєрідною істиною, і як будь-яка істина, також передає свої вібрації в небеса. Нескінченні моменти в сідлі — це втеча від перебоїв у плині часу, простору і мети. Коли мчиш на тих колесах, пливеш повітряною річкою, у тому польоті звільненого духу не існує жодної прив’язаності, страху, радості, ненависті, любові й ніякої злоби. Для жорстоких чоловіків, для цього конкретного чоловіка, це найближче до стану блаженства.

Приїхавши на паспортну фабрику санджайської компанії, я перебував у чудовому гуморі. Того ранку я не поспішав на роботу, поїздка прояснила мою свідомість, даруючи безтурботну посмішку, що наче поширилася на все тіло.

Фабрика була основним місцем, де ми змінювали і виготовляли фальшиві паспорти. Як головний фальшивомонетник, а також творець підробних паспортів та інших документів, що посвідчують особу, для санджайської компанії я щоденно проводив принаймні декілька годин на фабриці.

Я відчинив двері, і моя мотоциклетна посмішка завмерла. Там стояв молодий незнайомець. Він простягнув мені руку для привітання.

— Ліне! — звернувся він, тиснучи мені руку, наче витягаючи воду з сільського колодязя.— Моє ім’я — Фарзад. Ну ж бо, заходь!

Я зняв сонячні окуляри, прийняв його запрошення у власний мій офіс і помітив, що в кутку великої кімнати прилаштовано ще одного стола, заваленого купами різних паперів і креслень.

— Мене помістили сюди зо два тижні тому,— повідомив Фарзад, киваючи на стіл.— Сподіваюся, ти не проти?

— Це залежить.

— Залежить від чого?

— Від того, хто ти в біса такий і що в біса робиш у мене в офісі.

— А,— розсміявся він, розслаблюючись настільки, щоб сісти за своїм новим столом.— Ну, це просто. Я — твій новий асистент. Так і знай!

— Я не просив нового асистента. Мені подобався старий.

— Але ж у тебе раніше не було асистента?

— Саме так.

Його руки звивалися на колінах, неначе риба, яку винесло на берег. Я перетнув кімнату і підійшов до чималих вікон, що виходили на територію фабрики внизу. Помітив, що там також відбулися деякі зміни.

— Що за дідько?

Я спустився дерев’яними сходами на нижній поверх і попрямував до нових столів, обладнаних спеціальними лампами. Фарзад плентався за мною, пояснюючи.

— Вирішено розширити цей відділ і включити фальшиві документи про освіту. Я думав, ти знаєш.

— Що за документи про освіту?

— Дипломи, наукові ступені, кваліфікаційні свідоцтва тощо. Ось чому я тут.

Він раптово зупинився, дивлячись, як я підняв документи зі столу. Це був диплом магістра в галузі інженерії, буцімто отриманий в одному з престижних бенгальських університетів.

Його було виписано чоловікові, якого я знав, синові одного з найманців мафії в районі риболовецького флоту. Він був настільки ж нетямущий, як і скупий. Найжадібніший гангстерський вилупок на території причалу Сассуна.

— Вони... залучили мене...— запинаючись пробубнів він,— б-бо в мене є диплом з бізнесового адміністрування. Справжній, я маю на увазі. Так і знай.

— Ну і зміни в нашому районі! А що — філософію вже ніхто не вчить?

— Мій батько,— мовив він.— Він поділяє утилітарні погляди Штайнера[13].

— Заради Бога, хай хто ти є, але я ще навіть чаю не пив сьогодні.

Рухаючись до другого столу, я підняв ще одне фальшиве кваліфікаційне свідоцтво. Це був диплом бакалавра в галузі медицини зі спеціалізацію в стоматологічній хірургії. Помітивши мій вираз обличчя, Фарзад повів далі.

— А знаєш, усе гаразд. Жоден з цих підроблених документів не буде використовуватися в Індії. Вони всі для людей, які хочуть отримати роботу за кордоном.

— Справді,— сказав я без посмішки,— ну, тоді це все змінює.

— Саме так! — вишкірив зуби він.— Чи можу я послати по чай?

Коли принесли чай у куценьких тріснутих склянках, ми всілися потихеньку його пити і знайомитися, після чого я зрозумів, що хлопчина мені подобається.

Фарзад був з невеликої, відомої та впливової спільноти парсів. Йому було двадцять три, неодружений, жив разом з батьками та іншими родичами у великому будинку неподалік бомбейських нетрищ, які колись були мені домівкою.

Після двох років аспірантури у Сполучених Штатах він отримав роботу у ф’ючерсній фірмі в Бостоні. Упродовж першого ж року його втягнули у схему Понці[14], якою заправляв директор його фірми.

Хоча він не відігравав головної ролі у кримінальних інтригах свого роботодавця, але ім’я Фарзада з’являлося в документації про перекази коштів на секретні банківські рахунки. Коли стало зрозуміло, що його ось-ось заарештують, хлопець повернувся до Індії під приводом хоч і раптової, але сумної причини, а конкретніше — смертельної хвороби дядька, якого потрібно було негайно відвідати.

Я дуже добре знав його дядька Кекі. Він був радником Хадербгая, дона Південного Бомбея, і був у раді мафії. Доживаючи останні години, радник парсів попросив нового голову компанії, Санджая Кумара, захистити молодого Фарзада, його племінника, якого любив, немов сина.

Санджай прийняв Фарзада, обіцяючи йому захист від судового переслідування у Сполучених Штатах, якщо той залишиться в Бомбеї і працюватиме на мафію компанії. Тож поки я був на Гоа, Санджай залучив його до роботи на моїй підставній паспортній фабриці.

— Зараз так багато людей від’їжджає з Індії! — зауважив Фарзад, попиваючи вже другу порцію чаю.— І правила незабаром пом’якшаться. От побачиш. Так і знай.

— Ага.

— Обмеження і закони, вони повсякчас змінюються, дедалі слабшають і стають простішими. Люди виїжджатимуть з Індії, люди повертатимуться до Індії, створюватимуть свій бізнес тут і за кордоном, усюди пересилаючи гроші. І так чи так, усі ці люди захочуть чи потребуватимуть документів, що дадуть їм більше шансів у Америці, або Лондоні, або Стокгольмі, або Сіднеї, розумієш?

— Це великий ринок, так?

— Це величезний ринок. Величезний. Ми започаткували все це лише два тижні тому, а вже працюємо у дві повні зміни, щоб виконати всі зобов’язання.

— Дві зміни, кажеш?

— Звісно, баба[15].

— І... коли одного з наших клієнтів, який купив собі диплом інженера замість на нього вивчитися, запросять збудувати міст, чи не розвалиться той міст, спричинивши смерть сотень людей ?

— Не хвилюйся, баба,— відповів він.— У більшості країн фальшиві дипломи лише відчиняють перед тобою двері. Після цього тобі все одно потрібно вчитися там, щоб відповідати їхнім стандартам і отримати акредитацію. І ти знаєш наших індійських людей. Якщо ти впустиш їх крізь двері, вони куплять будинок, а потім сусідній будинок, а потім умить вони вже є власниками цілої вулиці й починають здавати в оренду будинки їхнім попереднім власникам. Це ті, ким ми є. Розраховуй на це, яар[16].

Фарзад був м’яким відкритим хлопчиною. Він нарешті розслабився і перестав мене боятися, його теплі карі очі були наповнені незворушною безтурботністю, показуючи оптимістичне ставлення до навколишнього світу.

Його округлі повні вуста були напіврозтулені, бо парубок безперестанку посміхався. Його шкіра була надто світла, світліша, аніж моє засмагле обличчя, на додаток до коротко підстриженого білявого волосся. Його модні західні джинси і шовкова дизайнерська сорочка надавали молодику вигляду гостя, туриста, але зовсім не людини, чия родина жила в Бомбеї впродовж трьохсот років.

Його обличчя було чисте, на шкірі не проглядалося жодного шраму, чи подряпини, чи недавнього синця. Доки я слухав ту радісну балаканину, мені подумалося, що він, певно, не був у жодній бійці й навіть не стискав руку в кулака від гніву.

Я йому заздрив. Коли я іноді дозволяв собі зазирнути до напівзруйнованого тунелю минулого, то здавалося, ніби я провів у бійках усе своє життя.

Ми з моїм молодшим братом були єдині католики в нашому жорсткому робітничому районі. Деякі з наших немилосердних сусідів щовечора терпляче чекали шкільного автобуса і задиралися з нами аж до самого дому. Це тривало постійно.

Цьому не було кінця. Піти до торгового центру означало неначе перетнути зелену лінію і забрести на ворожу територію. Місцеві ополченці або вуличні банди немилосердно нападали на сторонніх зі злістю, властивою лише сутичкам бідних з бідними. Вивчення карате і заняття боксом були життєво важливими навичками в моєму районі.

Кожен підліток, достатньо сміливий для боротьби, ходив навчатися бойових мистецтв і щотижня по кілька разів мав нагоду перевірити на практиці те, чого він навчився. По п’ятницях і суботах травматологія та відділення невідкладної допомоги в місцевій лікарні були переповнені. Молодим людям накладали шви на рани в найрізноманітніших місцях — на обличчі, біля рота, очей, або вже вкотре лікували зламаного носа.

Я був одним з них. Моя медична картка в місцевій лікарні була товстіша за том трагедій Шекспіра. І це було до в’язниці.

Слухаючи, як Фарзад продовжував свою щасливу, мрійливу історію про те, на яку машину він збирав гроші та яку дівчину хотів запросити на побачення, я відчував тиск двох довгих ножів у себе на попереку. У потаємному відділенні шафи в моїй квартирі було два пістолети і двісті набоїв до них. Якщо у Фарзада не було зброї і готовності її використати, він обрав не той бізнес. Якщо він не знав, як битися і як воно — програти в бійці, то однозначно вибрав не той бізнес.

— Ти пов’язуєш своє життя з санджайською компанією,— сказав я.— Не плануй занадто наперед.

— Два роки,— відповів Фарзад, стискаючи руки перед собою, немов тримаючи той відрізок часу і все, що він обіцяє.— Два роки на цій роботі, а потім я візьму всі заощаджені гроші та відкрию власний невеликий бізнес. Консультуватиму людей, які намагаються отримати грін-карту в США і все таке. Це вже вирішено! Так і знай.

— Просто не висовуйся,— порадив я, сподіваючись, що доля або компанія подарують йому ті два роки, на які він розраховував.

— Ну звісно, я завжди...

На столі задзвонив телефон, обриваючи його речення.

— Ти не відповіси? — запитав Фарзад після кількох дзвінків.

— Я не люблю телефонів.

Телефон досі не замовкав.

— Добре, а навіщо ж він тут стоїть?

— Він не мій, а робочий. Якщо це тебе так нервує, то відповідай.

Він підняв слухавку.

— Доброго ранку. Фарзад слухає,— мовив він, потім відвів слухавку подалі від вуха.

З телефону линуло на перший погляд якесь булькання, неначе скаржилося багно або великі собаки гарчали і щось жували. Фарзад з жахом дивився на слухавку.

— Це мене,— втрутивсь я, і він відпустив телефон.

Саламалейкум[17], Назіре.

— Лінбаба?

Це був один з тих голосів, вібрації якого відчувалися навіть крізь підлогу.

Саламалейкум, Назіре.

Валейкумсалам[18]. Ти приїжджай! — скомандував Назір.— Ти приїжджай зараз!

— А де твоє «Як ти поживаєш, Лінбаба»?

— Ти приїжджай! — наполягав Назір.

Його гарчання нагадувало звук, з яким волочать тіло по гравійній дорозі. Я його обожнював.

— Добре, добре. Продовжуй хмуритись. Я вже їду.

Я поклав слухавку, узяв гаманця, ключі від мотоцикла і вийшов.

— Ми продовжимо нашу розмову пізніше,— повідомив я, повертаючись, щоб подивитися на свого нового асистента.— Але поки що гадаю, ми з тобою спрацюємося. Наглядай за речами, доки мене немає, тгик?

Слово звучало як «тік», що подарувало широку посмішку його молоденькому, бездоганному личку.

Білкутгік! — відповів він. Абсолютно.

Я вийшов з офісу, забуваючи про молодого спеціаліста з бізнесового адміністрування, який виготовляв фальшиві дипломи. На Марін-драйв додавши газу мотоциклу, прошмигнув у вузеньке віконце в безкінечному русі транспорту на естакаді Метро.

На розі біля Вогняного храму парсів я помітив попереду свого друга Абдуллу і його двох компаньйонів, які перетинали перехрестя. Вони рухались у напрямку вузеньких вуличок торгового району.

Дочекавшись розриву в майже безперервному потоці транспорту і переконавшись, що регулювальник дорожнього руху був зайнятий, беручи в когось хабара, я проїхав на червоне світло і взявся наздоганяти мого друга.

Як член санджайської компанії, я зобов’язувався ціною власного життя захищати інших учасників банди, братів по зброї. Абдулла мав дещо вище становище. Високий довговолосий іранець був моїм першим і найближчим другом у компанії. Моя відданість йому була за межами обіцянки.

Між гангстерами існує тісний зв’язок, вірою і смертю. Усі члени санджайської компанії віддавали свої душі в руки особистого Бога, і вони були настільки побожні, що молилися до і після вбивства. Абдулла, так само як і інші, був людиною релігійною, хоча він ніколи не виявляв милосердя.

Щодо мене, то я й досі намагався знайти в релігії, у книгах послідовників віри, щось більше, аніж вірші, обітниці та вшанування. Я в собі завжди сумнівався, тоді як Абдулла був упевнений у собі за будь-яких обставин, настільки ж переконаний у своїй незнищенності, як найсильніший орел, що ширяє над головою в безмежному небі Бомбея.

Ми були різними людьми, ми любили по-різному і керувалися різними інстинктами під час бійки. Але дружба також є формою віри, особливо для тих з нас, хто майже ні в що не вірить. Істина ж полягає в тому, що моє серце завжди оживало, завжди починало витати в персональному маленькому небі за кожної нашої зустрічі.

Я рушив за ним у потоці транспорту, чекаючи можливості під’їхати. Його пряма спина і розслаблена манера водіння мотоцикла були особливостями, якими я захоплювався. Деякі люди їздять на конях, неначе народилися в сідлі, а інколи те саме можна сказати і про їзду на мотоциклі.

Двоє чоловіків, які були разом з Абдуллою — Фардін і Гусейн, також були добрими водіями, які сіли на мотоцикли ще немовлятами — їздили на паливних баках, доки їхні батьки курсували цими самими вулицями, але жоден з них не досяг тієї артистичної граційності нашого іранського друга і ніколи не видавався настільки ж спокійним.

За першої ж нагоди я під’їхав до його мотоцикла, а друг повернув до мене голову. Ледь помітна посмішка осяяла серйозне обличчя Абдулли, коли він зупинився на узбіччі разом з Фардіном і Гусейном.

Я зупинився просто біля нього, і ми обнялися, не злізаючи з мотоциклів.

Саламалейкум,— сердечно привітався він.

Ваалейкумсалам вараматуллагі вабаракату. Мир тобі й милість Всевишнього і його благословення.

Фардін і Гусейн простягнули мені руки для привітання.

— Чув, ти будеш на зборах,— сказав Абдулла.

— Так. Назір телефонував. Я думав, ти теж там будеш.

— Я справді туди їду,— оголосив він.

— Ну, ти обрав довгий маршрут,— розсміявся я, бо він рухався в інший бік.

— Спочатку я маю виконати невеличке завдання. Це не займе багато часу. Гайда з нами. Це недалеко звідси, і думаю, ти ще там не був.

— Добре,— погодився я.— Куди це ми прямуємо?

— На зустріч з велосипедними вбивцями,— уточнив він.— Це стосується справ компанії.

Я ніколи не бував у лігві так званих велосипедних убивць. Я досить мало про них знав. Але, як і кожний вуличний хлопець у Бомбеї, я знав імена їхніх найкращих кілерів, а також знав, що на кожного з нас припадало шестеро чи семеро конкурентів.

Абдулла завів мотоцикла, чекаючи, поки ми зробимо те саме, потім скерував нас у гущавину автомобільного потоку і вів нас, тримаючи спину прямо, а голову високо й гордо.

Розділ 6

Я бачив кількох велосипедних убивць, коли вони на шаленій швидкості гасали на своїх блискучих хромованих велосипедах між торговими рядами Ринку злодіїв. Вони були молоді, завжди одягали однакову уніформу, що складалася з різнокольорових тісних майок, більш відомих як баньяни,[19], білих джинсів прямого крою і наймоднішої пари кросівок. Усі вони зализували волосся назад за допомогою парфумованої олії, малювали на обличчях примітні знаки касти для захисту від злих очей і носили ідентичні дзеркальні окуляри авіаторів, такі самі сріблясті, як і їхні велосипеди.

На думку найдосвідченіших злочинців, вони були найбільш кваліфікованими найманими вбивцями в місті, за винятком одного чоловіка — Гатоди[20], виробника ножів для санджайської компанії. Заїхавши в глибину вулиць і вузьких водостоків, заповнених торговцями і чутним шелестінням готівки, ми припаркували мотоцикли біля крамниці, де продавалися аюрведичні[21] препарати і шовкові торбинки, наповнені таємними травами, які пропонували для захисту від любовних проклять. Я захотів одну таку купити, але Абдулла такої можливості не дав.

— Чоловік має шукати захисту в Аллаха, у честі та в обов’язку,— процідив він, тягнучи мене за плече.— Не в амулетах і травах.

Я вирішив повернутися до крамниці пізніше і приєднався до свого суворого друга.

Ми увійшли до вузенького провулку, але чимдалі заглиблювалися, тим темнішим він ставав. Абдулла провів нас крізь майже невидиму арку, над якою виднівся напис «Вежі Белла Віста».

За аркою ми натрапили на цілу мережу критих провулків. В одному місці ми навіть пройшли крізь житловий будинок. Власник будинку був літній чоловік, одягнений у пошарпану баньяну; він сидів у м’якому кріслі, читаючи газету крізь занадто великі фотохромні окуляри.

Він вдав, ніби не помітив нас, доки ми проходили крізь подобу його вітальні.

Далі ми потрапили в ще темнішу алею. Наостанок повернули в цьому лабіринті й виринули на широкому, відкритому, залитому сонячним сяйвом подвір’ї.

Я чув про нього раніше. Це місце називали Дас Раста, або Десять Шляхів. Житлові будинки і численні провулки навколо них оточували велике, майже кругле подвір’я просто неба. Це була приватна міська площа.

Мешканці визирали з вікон, спостерігаючи за тим, що відбувається в Дас Расті. Деякі з них опускали чи піднімали корзини з овочами, куховарили і займалися різними своїми справами. Значно більше людей заходили і виходили з подвір’я крізь вузенькі, неначе шпиці в коліс, провулки, що вели в широкий світ.

У центрі подвір’я лежали мішки з зерном і бобовими на купі, удвічі більшій від людського зросту. Вони утворювали невелику піраміду зі своєрідними тронами на різних рівнях, на яких сиділи велосипедні вбивці.

На верхівці тієї піраміди був Ішміт, він же ватажок. Відповідно до сикхських[22] релігійних традицій його довге волосся ніколи не стригли, але дотримання сикхізму на цьому і завершувалося.

Замість охайного тюрбана на голові, його волосся вільно спадало аж до вузької талії. Тонкі оголені руки були вкриті татуюваннями, що зображали численні вбивства і перемоги у бандитських війнах. Два довгі вигнуті ножі в оздоблених піхвах були закріплені на поясі тісних джинсів.

Саламалейкум,— ліниво промовив він, вітаючи Абдуллу, доки ми наближалися до вежі тронів.

Валейкумсалам,— відповів Абдулла.

— Що за собачу морду ти з собою приволік? — запитав на хінді чоловік, який сидів найближче до Ішміта, повертаючи голову, щоб гучно плюнути.

— Його звати Лін,— спокійно відповів Абдулла.— Люди ще кличуть його Шантарам[23]. Він — один з хлопців Хадербгая і розмовляє хінді.

— Мені начхати, чи розмовляє він хінді, Пенджабі[24] або малаялам[25],— відповів чоловік мовою хінді, витріщаючись на мене.— Мені начхати, читає він поезію чи запхав словника собі в зад. Я хочу знати, що ця собача морда тут робить?

— Здогадуюся, що в тебе є більше досвіду з собаками, ніж у мене,— на хінді сказав я.— Я прийшов сюди в товаристві чоловіків, які знають, як виявляти повагу, а не в товаристві собак.

Чоловік здригнувся і почав сіпатися, шоковано хитаючи головою. І я не знав, чи його реакція була спровокована моїм викликом, чи тим фактом, що білий іноземець розмовляв хінді, використовуючи сленг вуличних гангстерів.

— Цей чоловік ще й мій брат,— спокійно відповів Абдулла, дивлячись на Ішміта.— І те, що твоя людина каже йому, каже й мені.

— Ну, тоді чому б не сказати те саме й тобі, іранцю? — просичав чоловік.

— Воістину, а чому б і ні? — відповів Абдулла.

Після цього настала мить цілковитої тиші. Чоловіки й далі носили мішки з зерном, глечики з водою, ящики з холодними напоями, лантухи зі спеціями та інші товари, заходячи на подвір’я і виходячи з нього. Люди й далі спостерігали з вікон. Діти й далі сміялися і грались у затінку.

Але в тому особистому просторі між велосипедними вбивцями і нами чотирма з наших пульсуючих сердець назовні виривалася тиша споглядання. Це була умисна непорушність, щоб не тягнутися по зброю, темрява перед спалахом сонячного світла та крові.

Велосипедні вбивці були за волосину від війни, але вони поважали і боялись Абдуллу. Я помітив, як усміхнені очі Ішміта звузилися до щілинок. Він рахував, скільки трупів лежатиме навколо його трону з мішків.

Абдулла, без сумніву, вб’є принаймні трьох людей Ішміта, а решта нас прикінчить принаймні ще стількох. І хоча на подвір’ї перебувало дванадцять велосипедних убивць і ще кілька в сусідніх кімнатах, сам Ішміт, швидше за все, залишиться живим, але втрати для його банди будуть занадто великі, щоб пережити відплату нашої банди.

Очі Ішміта розплющилися трохи ширше, його посмішка була забарвлена в червоне від жування бетелю[26].

— Будь-який брат Абдулли,— сказав він, дивлячись мені в очі,— це і мій брат також. Ну ж бо. Сідай тут, біля мене. Разом вип’ємо бганґу[27].

Я поглянув на Абдуллу, який кивнув мені, не відводячи очей від велосипедних убивць. Я виліз на широкий трон з мішків і сів трохи нижче від Ішміта, на рівні з чоловіком, що мене зачепив.

— Раджо,— сказав Ішміт, звертаючись до чоловіка, який полірував ряди вже й так блискучих велосипедів.— Принеси кілька стільців!

Хлопчина кинувся діставати дерев’яні стільці для Абдулли, Фардіна і Гусейна. Інші принесли блідо-зелений бганґ у високих склянках, а також великий чилум.

Я пив зі своєї склянки молоко з марихуани великими ковтками, як і Ішміт. Голосно відригуючи, він мені підморгнув.

— Буйволяче молоко,— повідомив він.— Щойно витягнуте. Дарує невеликий поштовх. Якщо ти хочеш бути королем світу, приятелю, заведи собі дійного буйвола.

— До-обре.

Він запалив чилум, зробив дві затяжки і передав мені, дим виходив з його ніздрів, неначе струмок, що витікає з розколотого каменя.

Я теж затягнувся і віддав чилум лейтенанту банди, який сидів поруч. Ворожість, що палала ще мить тому, повністю зникла з його нині усміхнених очей. Він затягнувся, передав чилум далі, а потім поплескав мене по коліну.

— Яка в тебе улюблена актриса?

— Зараз чи раніше?

— Зараз.

— Каризма Капур.

— А раніше?

— Сміта Патиль. А в тебе?

— Реха,— зітхнув він.— Раніше, зараз і завжди. Вона королева всього. У тебе є з собою ніж?

— Звісно.

— Можеш його показати, будь ласка?

Я вийняв з піхов одного зі своїх ножів і передав йому. Він майстерно впорався з механізмом, а потім почав перекидати між пальцями довге і важке знаряддя, оздоблене рукояткою з латуні, неначе то була квітка на стеблині.

— Добрий ніж,— сказав він, складаючи його й повертаючи мені.— Хто його зробив?

— Вікрант з причалу Сассуна,— відповів я, ховаючи ножа.

— А, Вікрант. Майстерна робота. Хочеш подивитися на мого ножа?

— Чому б ні,— обізвався я, протягуючи руку щоб узяти запропоновану зброю.

Мій довгий розкладний ніж був призначений для вуличних бійок, а от зброя велосипедного вбивці була створена для того, щоб залишати глибокі, широкі рани, найчастіше у спині. Лезо стрімко звужувалося від широкої рукоятки й до кінчика. На самому лезі були борозни для відтоку крові. Зворотні зубці входили в тіло гладеньким боком, але розривали плоть дорогою назад, перешкоджаючи спонтанному закриттю рани.

Рукоять з латуні мала форму півкола, зроблена так, щоб уміщуватись у стисненому кулаці. Ніж був зручний для пробивання отворів, а не для різання чи штрикання.

— Знаєш,— сказав я, віддаючи йому назад зброю,— сподіваюся, що нам з тобою ніколи не доведеться битися.

Він широко посміхнувся, вкладаючи ножа в піхви.

— Чудовий план! — вирішив він.— Без проблем. Ти і я, ми ніколи не будемо битися. Домовилися?

Він простягнув мені руку. Я на мить завагався, бо не був упевнений у тому, що можу пообіцяти з ним не битися, якщо наші банди стануть ворогами.

— А, біс із ним,— випалив я, ляскаючи його по долоні, а потім міцно тиснучи йому руку.— Ми ніколи не б’ємося. Незважаючи ні на що.

Він знову мені посміхнувся.

— Я...— почав він на хінді.— Я шкодую про... про той коментар раніше.

— Та нічого.

— Насправді я люблю собак,— повідомив він.— Будь-хто це тобі тут підтвердить. Я навіть годую бродячих собак в околиці.

— Усе нормально.

— Аджаю! Скажи йому, як сильно я люблю собак!

— Дуже сильно,— підтвердив Аджай.— Він обожнює собак.

— Якщо ти негайно не припиниш базікати про собак,— процідив Ішміт крізь натягнуту посмішку,— я надаю тобі по шиї.

Ішміт відвернувся від свого підлеглого. Невдоволення, мов вінець, проступило в нього на чолі.

— Абдулло,— сказав він.— Ти прийшов поговорити, я правильно розумію?

Абдулла розтулив був рота, щоб відповісти, аж тут на подвір’я зайшла бригада з десятка робітників, тягнучи два довгі порожні візки.

— Розступіться! — почали горлати вони.— Робота — то Божа справа! Працівники виконують Божу роботу! Ми прийшли за мішками! Старі мішки забирають! Нові мішки привозять! Розступіться! Робота — то Божа справа!

Проявляючи зневагу, що коштувала б комусь іншому життя, робітники сліпо проігнорували статус і комфорт кривавої банди і почали витягати мішки з імпровізованого трону. Смертоносні велосипедні вбивці, спотикаючись, покотилися зі своїх місць на купі.

Настільки швидко, наскільки дозволяла гідність, Ішміт зліз зі своєї раніше вигідної точки огляду і став біля Абдулли, щоб спостерігати за подальшим демонтажем. Я також зліз додолу і приєднався до своїх друзів.

Фардін на прізвисько Політик одразу ж підвівся і запропонував свого дерев’яного стільця Ішміту. Ватажок велосипедних убивць прийняв пропозицію, сівши біля Абдулли, і поважно замовив чаю.

Доки ми чекали на чай, працівники розібрали високий пагорб з мішків, залишивши на голому камінні подвір’я лише розкидані зернятка і солому. Ми попивали адраковий[28] чай — пряний імбирний чай, міцний настільки, щоб довести до сліз навіть тих, хто судить суддів.

Робітники принесли інші мішки на щойно звільнене місце. За декілька хвилин почала формуватися нова гора, і люди, які працювали на велосипедних убивць, почали знову надавати їй вигляду троноподібних місць.

Певно, щоб приховати своє приниження від того, що його сцену зненацька зруйнували, Ішміт звернув увагу на мене.

— Ти... чужинцю,— запитав він,— що ти думаєш про Дас Расту?

Джі,— відповів я, вживаючи шанобливе звертання, рівноцінне слову «сер».— Мені цікаво, як ми змогли зайти сюди без перешкод.

— Ми знали, що ви йдете,— вдоволено пояснив Ішміт,— і ми знали, що ви були друзями, а також вашу кількість. Дядько Диліп — старий чоловік з газетою, пам’ятаєш його?

— Так. Ми проходили крізь його будинок.

— Саме так. Дядько Диліп має спеціальну кнопку, вмонтовану в підлогу під кріслом. Кнопка з’єднана зі дзвоником тут, на подвір’ї. Залежно від того, скільки разів він тисне на кнопку і як довго, ми можемо зрозуміти, хто сюди йде — друг чи чужинець, а також скільки в нас буде гостей. І в нас є багато таких дядьків Диліпів, які правлять за очі й вуха Дас Расти.

— Непогано,— визнав я.

— Гадаю, твої насуплені брови натякають на ще одне запитання.

— Мені також цікаво, чому це місце називають Дас Раста, тобто Десять Шляхів, коли я зміг нарахувати лише дев’ять входів і виходів.

— Ти мені подобаєшся, гора! — мовив Ішміт, використовуючи слово, що означало «біла людина».— Мало хто це помічає. Насправді тут дійсно десять шляхів, що і стало приводом так назвати це місце. Але один з них залишається прихованим і доступним лише для тих з нас, хто тут мешкає. Щоб дізнатися про цей шлях, потрібно або стати одним з нас, або померти від наших рук.

Саме цієї миті Абдулла вирішив повідомити мету свого візиту.

— Я приніс твої гроші,— сказав він, нахиляючись ближче до підлесливої посмішки Ішміта.— Але є одне питання, яке я маю пояснити перед тим, як тобі їх віддати.

— Що за... питання?

— Свідок,— уточнив Абдулла, розмовляючи достатньо голосно, щоб і я почув.— Ви отримали свою репутацію, бо були настільки швидкі під час завдання, що навіть джин не зміг би помітити удару вашого леза. Але під час виконання цього завдання, яке ми вам доручили, хтось-таки спромігся усе побачити. Особа, яка описала ваших людей поліції.

Ішміт зціпив зуби, зиркнув на своїх людей, а потім знову на Абдуллу. Помалу його посмішка повернулася, але зуби й досі були зціплені, неначе він тримав ними ножа.

— Ми, звісно ж, позбудемося свідка,— процідив він.— І, звісно, без додаткової оплати.

— Вже немає потреби,— відповів Абдулла.— Сержант, який приймав заяву, є одним з наших. Він відгамселив свідка і переконав його змінити свідчення. Але ти маєш розуміти, що в такій справі я мушу висловитися від імені самого Санджая. Особливо враховуючи, що це лише ваше друге завдання, отримане від нас.

Джарур,— знову просичав Ішміт. Звісно.— І я можу тебе запевнити, що проблеми свідків більше ніколи не постане, доки в нас із вами спільний бізнес.

Ішміт узяв руку Абдулли у свою, потримав її мить, потім встав, повернувся спиною і почав дертися назад на верхівку нової гори до нового трону з мішків. Коли він нарешті знову всівся на вершині купи, то промовив лише одне слово.

— Панкадж! — сказав він, звертаючись до велосипедного вбивці, який сидів зі мною.

Фардін витягнув пакунка з грошима зі свого наплічника. Він передав його Абдуллі, а той віддав пакунка Панкаджу. Уже збираючись вилазити на купу мішків, він трохи завагався і обернувся до мене.

— Ти і я, ми ніколи не б’ємося,— широко посміхнувся він, знову простягаючи мені руку.— Пукка? Правильно?

Його широка посмішка була щира: наївне задоволення від нової дружби було б висміяне як ознака наївності всіма тими гангстерами і вигнанцями, з якими я познайомився і перебував у австралійській в’язниці. Але ми були в Бомбеї. І посмішка Панкаджа була щира, як і його готовність боротися зі мною декілька хвилин тому; така сама щира була і моя.

Я лише тоді усвідомив, з ким я перекидався образами, коли Ішміт вимовив його ім’я. Він був другою людиною в банді велосипедних убивць і за вправністю з ножем не поступався самому Ішміту.

— Ти і я,— погодився я, переходячи на хінді,— ми ніколи не б’ємося. Незважаючи ні на що.

Його лукава посмішка стала ще ширша, і він атлетично видряпався на купу мішків, щоб віддати пакунка Ішміту. Абдулла підніс руку до грудей на знак прощання.

Ми знову пішли слідом за Абдуллою крізь лабіринт провулків, далі через вітальню, де й досі сидів дядько Диліп, читаючи газету, з ногою біля кнопки в підлозі, а потім вийшли на вулицю.

Доки ми заводили мотоцикли, Абдулла привернув мою увагу. Коли ми зустрілися поглядами, його обличчя осяяла рідкісна широка посмішка щастя і збудження.

— Мало не вскочили в халепу! — сказав він.— Шукран Алла.[29]

— Коли це ви почали використовувати субпідрядників?

— Два тижні тому, поки ти був на Гоа,— відповів він.— Пам’ятаєш адвоката, якого ми найняли, того, що здав наших людей поліції і видав їм конфіденційну інформацію?

Я кивнув, пригадуючи нашу злість, коли члени компанії отримали довічні строки завдяки зрадницькій інформації власного адвоката. До суду було подано апеляцію, проте її ще не розглянули, і наші люди й досі перебували у в’язниці.

— Він приєднався до великої групи своїх приятелів у пеклі,— промовив Абдулла, його золотаві очі блищали.— І на його вирок апеляцій не подаватимуть. Але не будемо порушувати наш спокій безчесними розмовами. Ну ж бо насолоджуватися поїздкою, і будьмо вдячні Аллаху за те, що він позбавив нас необхідності вбивати вбивць, яким ми заплатили вбити за нас. Бути живим — це чудова і неймовірна річ, алгамдулілла. З Божої милості.

Та коли ми з Фардіном і Гусейном прилаштувалися позаду Абдулли, дорогою назад до зборів санджайської ради, я зовсім не думав про Божу милість. Інші мафіозні угрупування також час до часу наймали велосипедних убивць. Навіть копи інколи доручали їм, так би мовити, прибирання, але Хадербгай — засновник нашої мафії — завжди відмовлявся.

Неважливо, де збираються люди — у залах засідань чи в борделях, вони визначають і узгоджують для себе моральні стандарти. Й одним з таких стандартів, якого дотримувався Хадербгай, була можливість для жертви подивитися в очі свого вбивці перед смертю. Наймати вбивць, замість власноруч убивати, для декого було занадто радикальною зміною, я був певен. Для мене це справді було вже занадто.

Порядок і хаос танцювали на тонкому лезі, яке тримало на витягнутій руці сумління. Залучення велосипедних убивць нахиляло це лезо. Принаймні половина членів компанії були віддані її кодексу, а не Санджаю, ватажку, який його змінював.

Перший проблиск моря на Марін-драйв відвернув роздуми мого серця, хоча голова так і не прояснилася від сумних думок. Я відхилився від тієї червоної тіні. Я припинив думати про ту піраміду вбивць і непередбачливість Санджая. Я перестав думати про свою власну роль у тому безумстві. І їхав зі своїми друзями в нікуди.

Розділ 7

Якби з нами не було Абдулли, то ми з Фардіном і Гусейном влаштували б перегони дорогою до зборів ради, прошмигуючи між автомобілями й обганяючи один одного аж до самої мечеті Набіла. Однак Абдулла ніколи не гнав і не підрізав машин на дорозі. Він очікував, що водії самі поступляться, і більшість так і робила. Він їздив повільно, з рівною спиною, тримав голову високо, довге чорне волосся маяло за широкими плечима.

Ми дісталися маєтку за двадцять хвилин і залишили свої мотоцикли на відведених для нас місцях, біля парфумерної крамниці.

Зазвичай вхід до маєтку з вулиці був відчинений і не охоронявся. Хадербгай вважав: якщо у його ворога настільки сильна жага смерті, щоб атакувати маєток, то він волів випити зі своєю жертвою чаю, перш ніж її вбити.

Та коли ми підійшли до входу, високі масивні парадні двері маєтку були зачинені, і їх охороняли четверо озброєних чоловіків. Я знав одного з них — Фаруха, який тримав гральний аванпост компанії у віддаленому містечку Аурангабад. Інші троє були незнайомими мені афганцями.

Відчинивши двері, ми побачили всередині ще двох чоловіків, озброєних штурмовими гвинтівками.

— Афганці? — запитав я, коли ми їх проминули.

— Так багато змін сталося, Ліне, брате, доки ти був на Гоа,— відповів Абдулла, коли ми увійшли до відкритого двору просто в центрі особняка.

— Та ти що!

Я декілька місяців не був у маєтку і з сумом помітив, яким занедбаним став мощений двір. За часів Хадербгая в центрі двору постійно дзюркотів і бризкав фонтан, омиваючи величезний камінь у штучному ставку. Буйні пальми в горщиках і ящики з квітами наповнювали яскравим кольором білий і небесно-блакитний простір. Квіти вже давно зів’яли, а висохлий ґрунт, що залишився, тепер був заповнений недопалками від цигарок.

Біля дверей нарадчої кімнати стояло ще двоє афганців з гвинтівками. Один з них постукав у двері, а потім повільно їх відчинив.

Ми з Абдуллою і Гусейном зайшли всередину, а Фардін залишився знадвору з охоронцями. Коли зачинилися двері, я нарахував у довгій кімнаті тринадцять осіб разом з нами.

Нарадча кімната також змінилася. Підлогу й досі була викладено кремовими п’ятикутними кахлями, а стіни та склепінчаста стеля так само пишалися мозаїчним малюнком блакитно-білого захмареного неба. Але низький інкрустований стіл і пухкі парчеві подушки зникли.

Майже всю кімнату займав, темний конференц-стіл, а навколо нього було приставлено чотирнадцять шкіряних офісних крісел з високими спинками. У дальньому кінці столу стояло оздоблене президентське крісло. Чоловік, який сидів у тому кріслі — Санджай Кумар — підвів очі й посміхнувся нам, коли ми увійшли. Посміхався він не мені.

— Абдулла! Гусейне! — вигукнув він.— Ми вже обговорили всілякі дрібниці. Тепер, коли ви вже тут, ми можемо перейти до вирішення справжніх проблем.

Я вирішив, що Санджай захоче, щоб я почекав за дверима до закінчення зустрічі, тож спробував відкланятися.

— Санджайбгаю,— мовив я.— Я почекаю знадвору, доки не знадоблюся вам.

— Ні, Ліне,— заперечив він, туманно махаючи рукою.— Іди, сядь біля Тарика. Ну ж бо, всі інші, почнімо.

Тарик був чотирнадцятирічним племінником Хадербгая і єдиним його родичем чоловічої статі. Сидів хлопець в імператорському кріслі в кінці кімнати.

Він швидко зростав і вже майже дотягнувся до рівня чоловіків у кімнаті. Але все ж таки здавався малим і тендітним, сидячи в тому величному кріслі, що раніше правило за трон кримінального короля Південного Бомбея.

Позаду Тарика стояв Назір, тримаючи руку на руків’ї кинджала. Він був захисником хлопчини і моїм близьким другом.

Я обминув довгий стіл, щоб привітатися з Тариком. Підліток пожвавів на мить, вітаючись зі мною, але майже відразу ж його погляд знову став холодним і байдужим: гартована бронза очей стала такою по смерті дядька.

Коли я поглянув на Назіра, старший чоловік подарував мені рідкісну посмішку. Вона радше нагадувала гримасу, здатну приборкати лева, але була однією з моїх найулюбленіших на світі посмішок.

Я сів біля Тарика. Абдулла і Гусейн зайняли свої місця, і нарада продовжилася.

Певний час Санджай спрямовував дискусію на бізнесові питання. Проблеми зі страйкуючими робітниками на причалі Балларду вповільнили поставки наркотиків до Південного Бомбея; деякі рибалки на причалі Сассуна, що був найбільшою суднохідною стоянкою в Місті-Острові, створили асоціацію і почали відмовлятися платити за «захист»; дружній нам радник муніципалітету був затриманий під час поліцейського рейду в одному з притонів компанії і вимагав від ради мафії все зам’яти і врятувати його кар’єру.

Рада мафії ретельно спланувала цей рейд для того, щоб радник муніципалітету ще більше заплутався в їхніх тенетах, мафія виплатила хабарі поліції, вирішивши потім витребувати вдвічі більше в цього радника за виконану послугу.

Фінальне питання було набагато складнішим і виходило за межі бізнесу. Санджайська компанія і рада, що роздавала накази, тримали в лещатах весь Південний Бомбей — територію, що тягнулася від фонтана Флори до Нейві-Нагару біля південного мису Міста-Острова та включала все, що було між ними, від моря до моря.

Санджайська компанія самотужки керувала чорним ринком на цій території, але зазвичай нас не зневажали. Навпаки, люди роками зверталися до нас зі своїми суперечками і скаргами — до представників компанії, а не до поліції. Просто зазвичай мафія діяла швидше та справедливіше і завжди була дешевшою за копів.

Коли Санджай захопив лідерство, він назвав угрупування компанією, таким чином намагаючись об’єднати гангстерів, які розділяли місто на бізнесові напрямки. Хадербгай, покійний Хан[30] і засновник, був достатньо сильним, щоб мафіозний клан носив лише його ім’я без жодних додатків. Відлуння імені Хадербгая дарувало компанії авторитет, якого не давало ім’я Санджая, і досі забезпечувало мир.

Однак час до часу дехто вирішував узяти справи у власні руки. Одним з таких злочинних елементів був амбіційний домовласник з району Кафф-Парейд, де високі дорогі житлові комплекси розкинулися на території, відвойованій у моря. Він почав наймати власних кілерів. Санджайську компанію це не влаштовувало, бо компанія мала підтримувати репутацію своїх кілерів.

Приватні горлорізи викинули неплатника оренди з вікна його квартири на другому поверсі. Орендар після падіння вижив, але його тіло приземлилося на крамницю тютюну й гашишу, що належала компанії. При цьому було поранено власника, відомого як Сяйливий Патель, і ще популярного відвідувача, який був знаним виконавцем суфійських[31] пісень.

Сяйливий Патель з його напівлегальною крамницею був справою компанії. А от завдавання шкоди великому співакові, якого обожнювали практично всі курці гашишу на південному півострові, робило цей злочин дуже особистим.

— Я казав тобі, що це станеться, Санджайбгаю,— сказав чоловік на ім’я Фейсал, стискаючи руку в кулак.— Я попереджав тебе про такі речі останні декілька місяців.

— Ти попередив мене, що хтось упаде на крамницю Сяйливого Пателя? — глузував Санджай.— Я, мабуть, пропустив цю нараду.

— Я попереджав, що повага почала зникати,— мовив Фейсал трохи тихіше.— Я попереджав, що порядок почав занепадати. Ніхто нас не боїться, і я їх не звинувачую. Якщо ми настільки перелякані, щоб ставити на дверях найманців, то самі винні.

— Він має рацію,— додав Малий Тоні.— Ось, наприклад, проблема з компанією скорпіонів. Така ситуація саме і дає таким чутіям[32], як ця багінчудг[33], ідеї нас обійти, створивши власну невелику армію.

— Це не компанія,— випалив Санджай.— Цих покидьків не визнала жодна інша компанія в Бомбеї. Це банда. Вони — потолоч з Північного Бомбея, які сунуть свого носа на південь. Називай їх як слід, приятелю, дешева маленька банда.

— Кажи що завгодно,— тихо сказав Махмуд Мельбаф,— це все одно проблема. Вони напали на наших людей посеред вулиці. Менш як за кілометр звідси двох наших найприбутковіших хлопців пошматували сікачами серед білого дня.

— Це правда,— додав Фейсал.

— Саме тому тут з’явилися наші афганські брати,— провадив Махмуд Мельбаф.— Скорпіони намагаються прорватися на наших територіях у районах Регал і Нариман-Пойнт. Я їх звідти витурив, але їх було п’ятеро, і якби зі мною не було Абдулли, все пішло б шкереберть. Моє ім’я, ба навіть твоє, Санджаю, їх уже не лякає. І якби Малий Тоні не перекроїв минулого тижня пику дилеру, то вони б і досі продавали наркотики біля місцевого коледжу, за п’ятдесят кроків від твоїх дверей. Якщо це не проблема, то я з взагалі не стикався з проблемами.

— Я знаю,— більш обережно відповів Санджай, зиркаючи на хлопчину — Тарика.

Холодний погляд хлопця навіть не змигнув за весь цей час.

— Я знаю, про що ти,— провадив Санджай.— Звісно, я знаю. Якого біса вони хочуть? Вони хочуть війни? Вони серйозно думають, що можуть у ній перемогти? Чого треба цим вилупкам?

Ми всі знали, чого хотіла банда скорпіонів: вони хотіли отримати все, і вони хотіли побачити нас у могилі або в бігах.

У тиші, яка настала після його риторичного запитання, я поглянув на обличчя членів ради, намагаючись визначити їхній настрій і готовність іти на ще одну війну за територію.

Санджай опустив очі, холодні очі на чутливому обличчі. Він розглядав усі можливі варіанти. Я знав, що його першим бажанням було уникнути війни й постаратися укласти угоду навіть з такими хижими ворогами, як скорпіони. Для Санджая найважливішою була угода, а не як, коли чи з ким.

Він був безстрашним і безжальним, але його найперший інстинкт підказував відкупитись. Я збагнув, що саме Санджай вирішив поставити конференц-стіл у нарадчій кімнаті. А ще я збагнув, дивлячись на його збентеження і нерішучість, що стіл не є символом гордості чи самовихваляння, він відображав його істинну сутність і те, що Санджай любив вести переговори й укладати угоди.

Санджай завжди залишав місце праворуч від себе вільним, у пам’ять свого загиблого друга дитинства — Салмана, який загинув у бійці під час останньої війни за владу з конкуруючою бандою.

Санджай помилував одного з уцілілих членів переможеного угрупування. Той чоловік, якого він пощадив — Вішну, якраз він створив банду скорпіонів і тепер загрожував самому Санджаю.

Санджай знав, що члени його власної ради були проти такої поблажливості й тоді наполягали, що цього виродка потрібно вбити, та й по всьому. Ці люди сприймали теперішню проблему як підтвердження своєї правоти й ознаку слабкості керівництва.

Спостерігаючи за ним, я помітив, як рука Санджая повільно поповзла праворуч по блискучій поверхні столу, неначе шукаючи допомоги і військової поради від свого мертвого друга.

Праворуч від Санджая, через вільне крісло, сидів Махмуд Мельбаф, худорлявий спостережливий іранець, якого ніколи не полишали ясний погляд і спокійний характер, хай якою лютою буде провокація.

Але його спокій був породжений смутком, Махмуд ніколи не сміявся і майже ніколи не всміхався. Якась велика втрата розбила йому серце і залишилася з ним, згладжуючи злети й падіння емоцій, неначе вітер і пісок, що густо вкривають гори в пустелі.

Біля Мельбафа сидів Фейсал, колишній боксер, майже чемпіон. Безчесний менеджер спочатку викрав усі заощадження з боїв Фейсала, а потім загнав ножа ще глибше, зникнувши з його дівчиною. Фейсал убив сволоту, а дівчина покинула місто, і її ніколи більше не бачили.

Звільнившись після восьми років в’язниці й маючи інстинкти настільки ж швидкі та смертоносні, як і кулаки, Фейсал уже декілька років був найманим убивцею для санджайської компанії. Він уславився швидким вирішенням проблем з боргами. Але своїми боксерськими навичками користувався зрідка, бо частіше мотивацією знайти необхідні кошти для боржників слугувало його пошрамоване обличчя і лютий погляд.

Після останньої війни за територію, яка звільнила декілька місць у раді, Фейсал став постійним її членом.

Біля Фейсала, нахилившись до нього, сидів його незмінний компаньйон Амір. Маючи велику голову, круглу і плоску, немов річковий камінь, пошрамоване обличчя, пишні брови і доглянуті вуса, Амір володів загадковою чарівністю боллівудського[34] актора.

Був надзвичайно добрим танцівником, незважаючи на чимале черево. Він переповідав історії розкотистим басом, розігрував усіх, окрім Абдулли, завжди був першим на танцювальному майданчику будь-якої вечірки і першим ліз у бійку.

Амір і Фейсал контролювали продаж наркотиків у Південному Бомбеї, а їхні ділки приносили компанії четверту частину всіх доходів.

Неподалік Аміра сидів його протеже — Ендрю ДаСилва, молодий вуличний гангстер, який з’явився у раді завдяки Аміру. Він отримав контроль над проституцією і порнографією, якими до останньої вуличної війни завідувала інша банда, тепер розгромлена.

Хлопчина відзначався світлою шкірою, темно-русим волоссям і очима кольору карамелі. Його сяйлива посмішка була наповнена ілюзорною невинністю, яка приховувала жорстокість, породжену страхом і підлістю. Я бачив, що під тією маскою. Я бачив виляск батога в його очах. Але інші, здавалося, цього не помічали. Його відпрацьована до ідеалу посмішка добре маскувала справжню сутність, рятуючи від недовіри інших.

І він бачив, що я це розумію. Щоразу як він дивився на мене, в його очах стояло запитання: як ти зміг мене розкусити?

Ми вже впритул підходили до насильства. ДаСилва і я, ми обоє знали, що одного дня або ночі, у тій чи іншій ситуації, почнеться перерахунок голів, після якого один з нас залишиться в минулому.

Дивлячись на нього тоді, на зборах ради, я був певен, що коли нарешті прийде ця мить, Ендрю не буде сам-один, він твердо спиратиметься на сильні й широкі плечі свого друга Аміра.

Наступним за столом сидів Фарід, більш відомий як Фарід Посередник, чия відданість Хадербгаю конкурувала навіть з почуттями посивілого Назіра. Фарід звинувачував себе у смерті Хадербгая в Афганістані, переконаний, навіть попри наші запевнення, що якби він був з нами там, серед снігів, то Хадербгай міг би вижити.

Почуття власної провини зробило його нерозсудливим, але воно також зблизило нас ще більше. Фарід мені завжди подобався. Мені подобалася його несамовитість і готовність кинутись у вир шторму. Тінь падала попереду, а не позаду кожного його кроку.

Коли я того дня подивився на нього, під час затяжної перерви, доки Санджай вирішував, як діяти щодо шахраїв-домовласників, неліцензованих наркотиків і хижих скорпіонів, Фарід обпік мене жаринками скорботи, що палали в його очах. На мить я знову подумки повернувся туди, на засніжену гору, пригадуючи, як вдивлявся в мертве задубіле обличчя Хадербгая, чоловіка, якого ми з Фарідом називали батьком, батьком, батьком!

Крайній чоловік за столом, перед Гусейном і Абдуллою, ввічливо кашлянув. Його звали Раджубгай, і він контролював у компанії рух валюти. Товстун, який носив свій розкішний стан зі щирою гордістю. Раджубгай мав вигляд старійшини з віддаленого села, але був корінним мумбаїтом.

Пишний рожевий тюрбан покривав його голову, а під довгою саржевою тунікою без рукавів він носив традиційний білий дготі[35]. Він ніколи повністю не розслаблявся за межами своєї рахувальної кімнати. Тож, коли Санджай не бачив, Раджубгай совався у кріслі, поглядаючи на годинника.

— Гаразд,— нарешті вирішив Санджай.— У цього домовласника є переваги, за які слід віддати йому належне, але те, що він зробив, неприпустимо. Це поганий сигнал, а зараз невдалий час для таких сигналів. Абдулла, Гусейн, Фарід — поїдьте, візьміть одного з його найманих горлорізів — найбільшого, найкрутішого, ватажка. Тримайте його на другому поверсі тієї будівлі, ну, тієї житлової вежі, яку вони будують на Нейві-Нагарі.

— Джі,— відповів Абдулла. Сер.

— Використайте нове місце, там, де вони заплатили минулого місяця банді скорпіонів замість нас. Викиньте цього мадачудг[36] з другого поверху. Якщо вийде, то нехай він упаде на адміністративний офіс комплексу абощо. Переконайтеся, що повідомлення будівельній компанії та виродкам скорпіонам надійде водночас. Але спершу зробіть бідоласі в біса добре заохочення. З’ясуйте все, що він знає. Якщо він виживе після падіння з вікна, то бовдур вільний.

Джарур,— кивнув Абдулла. Звісно.

— Після цього,— додав Санджай,— зженіть докупи решту тих горлорізів і змусьте навідати домовласника, що їх найняв. Нехай вони його поб’ють. Змусьте його власних найманих убивць вибити йому всі мізки. Упевніться, що вони дали йому добрячої прочуханки. Потім перекрайте їм обличчя і витуріть з міста.

Джарур.

— Коли він отямиться, повідомте домовласника, що його податок збільшився вдвічі. Далі змусьте заплатити за час і незручності, які він спричинив. І нехай оплатить лікарняні рахунки Сяйливого Пателя і Рафіка. Найкращого співака музики каваллі[37], якого я в житті слухав. Сумно.

— Це так,— погодився Махмуд Мельбаф.

— Сумно,— зітхнув Амір.

— Абдулло, ти все зрозумів? — запитав Санджай.

— Зрозумів.

Санджай глибоко вдихнув, пихкаючи щоками на видиху, і поглянув на інших членів ради.

— Ми закінчили? — спитав він.

Після короткої тиші знову озвався Раджубгай.

— Час і гроші нікого не чекають,— промовив він, шукаючи свої сандалії.

Усі інші підвелися. Один по одному, перш ніж вийти з кімнати, вони кивнули в бік Тарика — хлопчика, який сидів у імператорському кріслі. Коли залишився тільки Санджай і він також рушив до дверей, я до нього наблизився.

— Санджайбгаю?

— О, Ліне,— мовив він, швидко обертаючись.— Як Гоа? Та зброя, яку ти привіз, то була хороша робота.

— На Гоа було... нормально.

— Але?

— Але мене хвилюють дві речі, що сталися, поки мене не було. Велосипедні вбивці й афганці. Що відбувається?

Його обличчя потрапило у злостиве царство тіней, а губа почала сіпатися. Нахиляючись до мене, він прошепотів.

— Знаєш, Ліне, не плутай свою користь зі своєю цінністю. Я відіслав тебе на Гоа дістати зброю, бо всі мої більш підходящі люди вже там засвітилися. І я хотів мати певність, що жодного з них не пов’яжуть під час першої ж угоди, яка б не вигоріла. Все ясно?

— То ти мене сюди викликав, щоб повідомити це?

— Я не кликав тебе на цю зустріч і не давав тобі дозволу тут бути. Я б такого не зробив. І мені це не сподобалося. Мені це зовсім не сподобалося. Це Тарик тобі зателефонував, і Тарик наполіг на тому, щоб ти залишився.

Ми разом повернулися подивитися на хлопця.

— У тебе є кілька вільних хвилин, Ліне? — сказав Тарик тихо, але твердо.

Це не було проханням.

— Гаразд,— голосніше мовив Санджай, ляскаючи мене по плечу,— я вже піду. Не розумію, навіщо ти повернувся, Ліне. Я в біса обожнюю Гоа. На твоєму місці, я би зник, приятелю, і назавжди залишився на пляжі. Я б тебе не звинувачував за такий вчинок.

Санджай вийшов з кімнати. Я знову сів біля Тарика. Я був злий і не відразу зміг подивитися просто в неживі очі хлопця. Ціла хвилина повільно спливла в тиші.

— Ти мене не запитаєш? — нарешті почав Тарик, злегка посміхаючись.

— Запитаю про що, Тарику?

— Чому я викликав тебе на збори ради сьогодні?

— Я припускаю, що ти рано чи пізно сам до цього дійдеш,— посміхнувсь я у відповідь.

Тарик ледь не засміявся, але утримав-таки свій суворий вираз обличчя.

— Знаєш, Ліне, це одна з якостей, які найбільше подобалися моєму дядькові в тобі,— сказав він.— Він казав мені декілька разів, що в глибині душі ти був більшим іншалла, ніж будь-хто з нас, якщо ти розумієш, про що я.

Я не відповів. Я припускав, що використання терміну «іншалла», який означає «Воля Божа», або «Якщо на це є воля Божа», означало, що він вважав мене фаталістом.

Це було неправдою. Я не запитував про те, що ми робили, бо не було сенсу. Я непокоївся про людей, деяких людей, але мені було начхати на все інше. Мені було байдуже, що відбувалося зі мною протягом усіх тих років після втечі з в’язниці. Майбутнє завжди було схоже на полум’я, а минуле й досі було занадто темне.

— Коли помер дядько,— провадив Тарик,— ми всі діяли відповідно до інструкцій, залишених у заповіті, й розділили його численні активи.

— Я пригадую.

— Як ти знаєш, конкретно я отримав цей будинок і значну суму грошей.

Я озирнувся, щоб подивитися на Назіра. Похмурий вигляд старого солдата залишився жорстким і непорушним, але одна кудлата брова сіпнулася у проблиску зацікавленості.

— А ти,— вів далі Тарик,— ти ніколи нічого не отримував від Хадербгая. Тебе не згадали в заповіті.

Я любив Хадербгая. Зломлені сини мають двох батьків: одного зраненого, з яким вони народилися, а другого — якого обере їхнє зранене серце. Я обрав Хадербгая і любив його.

Але я був певен, сам-один у кімнаті, де правда є дзеркалом, що навіть коли він якимось чином про мене піклувався, то усе одно бачив у мені одного зі своїх пішаків у його грандіозній грі.

— Я ніколи не чекав, що мене там згадають.

— Ти не чекав, що про тебе пам’ятатимуть? — наполягав він, схиливши голову, щоб підкреслити свій сумнів.

Цей рух був таким самим, як у Хадербгая, коли він дражнив мене під час наших філософських дискусій.

— Навіть незважаючи на те, який ти був йому близький? Навіть незважаючи на те, що він неодноразово визнавав тебе своїм улюбленцем? Навіть незважаючи на те, що ви з Назіром були з ним на місії, яка коштувала йому життя?

— Твоя англійська стає в біса гарною,— зауважив я, намагаючися змінити напрямок нашої розмови.— Ця нова репетиторка чудово виконує свою роботу.

— Вона мені подобається,— відповів Тарик, але потім нервово закліпав і виправив свою поквапну відповідь.— Я маю на увазі, що поважаю свою викладачку. Вона — чудовий репетитор. Мушу сказати, що вона навіть краща за тебе, Ліне.

Запала невелика пауза. Я поклав долоні на коліна, давши зрозуміти, що готовий піти.

— Ну...

— Стривай! — гукнув він.

Я насупив брови, пильно вдивляючись у хлопчину, але пом’якшав, помітивши благання, що закралося в його очі. Я знову сів, схрестивши руки.

— Цього... цього тижня,— почав він ще раз,— ми знайшли деякі нові дядькові документи дядька. Ці документи загубилися в його примірнику Корану. Або не загубилися, а просто не знайшлися до цього тижня. Дядько залишив їх там якраз перед поїздкою до Афганістану.

Парубок зупинився, і я поглянув на м’язистого охоронця, мого друга Назіра.

— Він залишив тобі подарунка,— зненацька сказав Тарик.— Це меч. Його власний меч, який належав ще його прадіду і був двічі використаний у битві проти британців.

— Це якась помилка.

— Документи цілком конкретні,— сухо промовив Тарик.— Там сказано, що у разі його смерті меч переходить тобі. Не як спадок, а як подарунок, з моїх рук просто у твої. Ти зараз виявиш мені повагу, прийнявши його.

Назір приніс меча. Розгорнув шари шовкового захисту та продемонстрував мені меча, тримаючи його обіруч.

Довгий меч був у широких срібних піхвах, на яких вигравіювали яструбів у вільному польоті. Верхня частина містила слова з Корану. Руків’я було виготовлене з лазуриту й інкрустоване бірюзою, щоб приховати заклепки. Рукоять мала елегантний вигин з потертого срібла, від головки й аж до хрестовини.

— Це помилка,— повторив я, витріщаючись на фамільну реліквію.— Він має належати тобі. Він повинен належати тобі.

Посмішка хлопця була однаково вдячною і сумною.

— Ти абсолютно правий, він має бути моїм,— сказав він.— Але документи, написані рукою Хадербгая, дуже конкретні. Цей меч — твій, Ліне. І навіть не думай від нього відмовитись. Я знаю, що в тебе на серці. Якщо ти спробуєш мені його повернути, то дуже образиш.

— Для цього є ще одна причина,— відповів я, продовжуючи витріщатися на меча.— Ти знаєш, що я втік з в’язниці в себе на батьківщині. Мене можуть арештувати і вислати назад щомиті. Якщо це станеться, меча буде втрачено.

— У тебе ніколи не буде проблем з поліцією в Бомбеї,— наполягав Тарик.— Ти з нами. Тут тобі не зашкодять. А якщо тобі потрібно буде поїхати з міста на тривалий час, можеш залишити меча Назіру, який стерегтиме його до твого повернення.

Він кивнув Назіру, і той підійшов ближче, примушуючи мене забрати меча з його рук. Я поглянув йому в очі. На вустах Назіра з’явилася тонесенька посмішка.

— Візьми меча,— мовою урду[38]сказав він.— І оголи меча.

Меч був легший, аніж я очікував. Я поклав його собі на коліна.

Тієї мовчазної миті у занедбаному маєтку я завагався, розуміючи, що коли вийму меча з піхов, то спогади почнуть кривавити з піхов забуття, де вони були заховані вже тривалий час, заховані занадто довго. Традиція вимагала від мене вийняти меча на знак того, що я його приймаю.

Я висмикнув лезо на світло і підвівся, тримаючи оголеного меча перед собою: його кінчик лише трішки не діставав до мармурової підлоги. І це було правдою. Я відчував силу меча розбурхати мою пам’ять.

Я заховав меча назад у піхви і обернувся до Тарика. Хлопець кивнув на крісло, що стояло біля нього. Я знову сів, прилаштувавши меча на колінах.

— Рядки на мечі,— поцікавився я.— Я не вмію читати арабською.

Інна ліллагі ваінна...— Тарик почав читати поезію Корану.

Ілаягі раджіун,— закінчив я за нього.

Я знав цю цитату. «Ми належимо Богу і до Бога ми повернемося». Кожен гангстер-мусульманин вимовляє її перед битвою. Ми всі її згадуємо, навіть не будучи мусульманами, про всяк випадок.

Той факт, що я навіть не міг прочитати арабський напис, викарбуваний на мечі пращурів Хадербгая, гірко пройняв Тарика. Я співчував йому і погоджувався з ним: насправді я не гідний цього меча і не міг навіть осягнути кровного значення цієї фамільної реліквії для Тарика.

— А ще ми знайшли листа серед паперів у Святій Книзі,— провадив він, контролюючи кожен подих і кожне слово.— Цього листа було адресовано тобі.

У мені неначе прокинулася кобра. Лист! Я не хотів його. Мені не подобалися листи. Будь-яке тьмяне минуле — це вампір, що насичується кров’ю теперішнього часу, а листи — це кажани.

— Ми почали його читати,— повідомив Тарик,— не усвідомлюючи, що він був для тебе. Лише на середині листа я зрозумів, що це був його останній лист, адресований тобі. Ми одразу ж кинули читати. Ми не закінчили читати листа. Ми не знаємо, як він закінчується. Але ми знаємо, що він починається зі згадки про Шрі-Ланку.

Інколи ріка життя жбурляє тебе на каміння. Лист, меч, рішення, ухвалені на зборах ради, «Не плутай свою користь зі своєю цінністю», велосипедні вбивці, зброя з Гоа, Шрі-Ланка: потоки збігів і наслідків. І коли ти бачиш наближення скель, у тебе є два варіанти: залишитись у човні або вистрибнути.

Назір вручив Тарику сріблястого конверта. Тарик постукав ним по своїй розтуленій долоні.

— Дядькові подарунки,— сказав він лагідніше,— завжди йшли з умовами і ніколи не приймалися без...

— Наслідків,— закінчив я за нього.

— Я збирався сказати — покори. Цей будинок був подарунком із заповіту Хадербгая, але він був мені даний за умови, що я ніколи з нього не вийду, навіть на хвилинку, доки мені не виповниться вісімнадцять.

Я був шокований і навіть не приховував цього. Я не був достатньо чуйний до нього і не знав, через що йому доводилося проходити.

— Що?

— Не все так погано,— відповів Тарик, зціпивши зуби через моє обурення.— Усі мої репетитори приходять сюди, до мене. Я вивчаю всі необхідні предмети. Англійську, точні науки, ісламське вчення, економіку і бойові мистецтва. І Назір завжди зі мною, а також уся прислуга.

— Але ж тобі всього чотирнадцять, Тарику. Ти так житимеш іще чотири роки? Ти взагалі проводиш час зі своїми однолітками?

— Чоловіки мого роду воюють і керують уже з п’ятнадцятьох років,— оголосив Тарик, зиркаючи на мене.— І навіть у цьому віці я вже виконую своє призначення. Ти можеш сказати те саме про своє життя?

Юнацька рішучість — це єдина наймогутніша енергія. Я не хотів критикувати його зобов’язання: я просто хотів упевнитися, що він знає про альтернативні варіанти.

— Тарику,— зітхнув я.— Я гадки не маю, про що ти.

— Я не збираюся просто повторити долю свого дядька,— повільно мовив він, наче я — мала дитина,— одного дня, я стану Хадербгаєм, і я поведу всіх присутніх сьогодні чоловіків. Включаючи тебе, Ліне. Я буду твоїм ватажком. Якщо ти ще будеш з нами.

Я знову поглянув на Назіра, який дивився мені в очі, що м’яко світилися гордістю, як діаманти. Я рушив на вихід.

— Лист! — випалив Тарик.

Зненацька розсердившись, я знову до нього розвернувся. Я вже розтулив був рота, але Тарик підніс мені листа.

— Він починається зі згадки про Шрі-Ланку,— сказав Тарик, пропонуючи мені сріблястого конверта.— Я знаю, що це було його бажанням. Ти дав слово, що поїдеш туди, хіба ні?

— Так,— відповів я, забираючи листа з його тонких пальців.

— Наші агенти у Тринкомалі[39] прогнозують, що незабаром прийде вдалий час виконати твою обіцянку.

— Коли? — запитав я, тримаючи подвійний спадок: листа і меча.

— Скоро,— мовив Тарик, дивлячись на Назіра.— Абдулла тобі повідомить. Але будь готовий рушати щомиті. Це буде незабаром.

Зустріч було завершено. Холодна люб’язність тримала хлопчину у кріслі, але я знав, що йому нетерпілося піти, і навіть більше нетерпілося, щоб пішов я.

Я попрямував до дверей, що вели у двір. Назір супроводжував мене. Біля виходу я обернувсь і побачив високого юнака, що й досі сидів у імператорському кріслі, підтримуючи голову рукою. Великий палець ліг на щоку з ямочкою, а інші пальці віялом лежали на чолі. Це був той самий жест, який був властивий і Хадербгаю, коли він сидів, занурений у роздуми.

Біля вхідних дверей Назір’ дістав ситцеву сумку зі шлейкою для плечей. Меч акуратно вміщувався всередині, прихований тканиною, і його можна було прилаштувати за спиною, поки я їхатиму на мотоциклі.

Перекидаючи сумку мені через плече, Назір метушливо поправляв меча, доки не примостив його в найзручнішому положенні. Потім обійняв мене палко, потайки і люто, стискуючи ребра в своїх руках.

І відійшов від мене без жодного слова, жодного погляду. Швидко пошкандибав кривими ногами, поспішаючи назад до хлопця — до юнака, який був його господарем і єдиною любов’ю, до Хадербгая, який повернувся до життя, щоб Назір продовжував йому служити.

Дивлячись йому вслід, я згадав інші часи, коли маєток був наповнений рослинами, музикою плюскотіння води та прирученими голубами, що назирці ходили за Назіром через величезний будинок. Вони його обожнювали, ті птахи.

Але зараз у маєтку не залишилося жодного птаха, і єдиним чутним звуком був скрегіт металу, неначе то зуби цокотять на крижаному вітрові чи дзвенять набої, які вкладаються у магазин «Калашникова» по черзі, у кожне латунне смертельне гніздо автомата.

Розділ 8

На вулиці перші вечірні проблиски осявали кожне обличчя, неначе увесь світ зашарівся, уявляючи події прийдешньої ночі. Абдулла чекав на мене, його мотоцикл був припаркований біля мого. Абдулла кинув декілька рупій[40] дітям, які стерегли наші мотоцикли. Вони радісно заверещали і рвонули до кондитерської на розі.

Абдулла скерував свого мотоцикла на дорогу, прилаштовуючись біля мене. Я нарешті озвався на червоному світлі.

— Я їду по Лайзу в «Магеш». Хочеш зі мною?

— Я проїдуся з тобою до готелю,— урочисто відповів він,— але я до тебе не приєднаюсь. У мене є деякі справи.

Ми мовчки їхали по Мугаммед-Алі-роуд. Звабливість парфумерних базарів змінювалася на солодкі аромати фірні[41], рабрі[42]та фалуди[43], що продавались у кондитерських. Блискуча розкіш крамниць із брязкальцями та браслетами поступалася пишним фракталам[44]персидських килимів, виставлених один за одним на весь квартал.

Коли довга дорога закінчилася солом’яною плутаниною ручних візків, ми зрізали її біля Кроуфордського ринку, їдучи між потоками транспорту по зустрічній смузі, петляючи широким оком іншого дорожнього вузла.

Повернувши на правильну смугу дорожнього руху, ми зупинилися перед світлофором біля перехрестя в районі театру «Метро». Афіша займала весь перший поверх кінотеатру. Обличчя Поганця і Героя, залиті зеленим, жовтим і фіолетовим, розповідали їхню історію кохання і туги, що долала тернистий живопліт вогнепальної зброї та мечів.

На кіноафішу витріщалися родини, що набилися в автомобілі й таксі. Молодий хлопчина помахав з машини біля мене, тицяючи на постер, і склав пальці в уявний пістолет, щоб вистрілити в мене. Він натиснув на курок. Я вдав, неначе куля влучила мені в руку, і малий розсміявся. Люди в сусідніх машинах також.

Доброзичлива мати хлопця почала заохочувати його вистрілити в мене ще раз. Хлопчина наставив свого пістолета з пальців, прицілився, мружачи одне око, і вистрілив. Я зіграв сцену «Поганцю приходить кінець» і розпластався на мотоциклі.

Коли я знову підвівся, то всі люди в машинах почали аплодувати, махати, сміятися.

Я вклонився, а повернувшись до Абдулли, побачив на його обличчі мертвотно-білий сором.

«Ми люди компанії,— вгадав я його міркування.— Поважай і бійся». Один одного, й більше нічого. Поважай і бійся.

Лише морський пейзаж біля готелю «Магеш» нарешті пом’якшив його суворий вираз обличчя. Абдулла їхав повільно, одна рука на дроселі, друга на стегні. Я під’їхав упритул, поклавши ліву руку йому на плече.

Коли ми прощались, я запитав те єдине, що було в моїх думках упродовж усієї поїздки.

— Ти знав про меча?

— Усі про нього знають, Ліне, мій брате.

Наші руки роз’єдналися, але поглядів ми не розвели.

— Дехто,— обережно сказав він,— дехто заздрить, бо Хадербгай залишив меча тобі.

— Ендрю.

— Він один з них. Але він не єдиний.

Я замовк, стиснувши губи, щоб не кинути прокльон, який так і рвався з вуст. Слова Санджая «Не плутай свою користь зі своєю цінністю» пронизали мені серце, неначе літня блискавка, і мій внутрішній голос наказував тікати чимдалі звідси, поки не почалася справжня ворожнеча. А ще ж була Шрі-Ланка.

— Побачимось узавтра, іншалла,— мовив я, встаючи, щоб припаркувати мотоцикла.

— До завтра, іншалла,— відповів він, заводячи свого залізного коня і від’їжджаючи від бордюру.

Не обертаючись, він гукнув мені:

Аллагафіз!Нехай тебе Бог береже!

Аллагафіз,— повторив я сам до себе.

Сикхські охоронці на дверях готелю «Магеш» зацікавлено подивилися на пакунок у формі меча у мене за спиною, але пропустили з поклоном і посмішкою. Вони добре мене знали.

Паспорти, забуті гостями, які втекли з готелю, не оплативши рахунків, потрапляли мені до рук завдяки представникам служби охорони або адміністраторам переважної більшості готелів у місті.

Це був постійний потік документів, і хоча всі знали, що це незаконно, за сезон набиралося приблизно п’ятнадцять паспортів щомісяця. І це були документи найкращого зразка — такі, які люди, що їх загубили, офіційно не шукають.

У кожному офісі служби безпеки кожного п’ятизіркового готелю на світі є стіна, заповнена фотографіями людей, які втекли не розплатившись, деякі з них залишили тут свої паспорти. Більшість людей використовувала таку стіну з фото, щоб упізнавати злочинців. Для мене це був шопінг.

У фойє готелю я поглянув у бік відкритої кав’ярні й побачив Лайзу. Вона досі сиділа зі своїм друзями біля широких і високих вікон з краєвидом на море.

Я вирішив змити вуличний бруд з обличчя і рук, перш ніж до неї підійти, тож попрямував до чоловічого туалету. Дійшовши до дверей, я почув позаду себе голос.

— Це меч у тебе на спині, чи ти просто скаженієш від зустрічі зі мною?

Обернувшись, я побачив Ранджита, медіа-магната початківця, вродливого атлета, а також політичного активіста. Чоловіка, за якого вийшла заміж Карла, моя Карла. Він посміхався.

— Я завжди скаженію від зустрічі з тобою, Ранджите. Бувай.

Він знову посміхнувся. Посмішка була неначе чесна і щира. Я не придивлявся ближче, щоб переконатися, бо чоловік, який мені посміхався, був одружений з Карлою.

— Бувай, Ранджите.

— Що? Ні, зачекай! — крикнув він.— Я хочу з тобою поговорити.

— Ми щойно поговорили. Бувай, Ранджите.

— Ні, серйозно! — наполягав він, швидко заступаючи мені шлях. Його посмішка майже не змінилася.— Я вже виходжу звідси після зустрічі, але дуже добре, що з тобою зіткнувся.

— Іди, зіткнися з кимсь іншим, Ранджите.

— Будь ласка, будь-ласка. Це... це не те слово, яке я часто вживаю.

— Чого тобі?

— Є... є дещо, про що я хочу з тобою поговорити.

Я поглянув на Лайзу, яка й досі сиділа зі своїми друзями. Вона, звівши очі вгору, помітила мене. Я кивнув. Вона все зрозуміла й кивнула у відповідь, перш ніж знову обернути увагу на своїх друзів.

— Що в тебе на думці?

Хвиля подиву промайнула на його бездоганно-витонченому обличчі.

— Якщо зараз невдалий час...

— Для цього не буде вдалого часу, Ранджите. Тож ближче до справи.

— Ліне, я певен, що ми можемо бути друзями, якби лише...

— Ранджите, не приплітай нас. Немає ніяких нас. Інакше я був би в курсі.

— Ти говориш так, наче я тобі не подобаюся,— провадив Ранджит.— Але ти мене зовсім не знаєш.

— Ти мені не подобаєшся. І це зараз. Якщо ми познайомимось краще, то стане ще гірше.

— Чому?

— Чому що?

— Чому я тобі не подобаюся?

— Знаєш, якщо ти стоятимеш у фойє, зупиняючи кожного, кому ти не подобаєшся, і почнеш запитувати в них чому, ліпше знайди для цього кімнату, бо пробудеш тут усю ніч.

— Але, стривай... це... я не розумію.

— Твої амбіції небезпечні для Карли,— тихо пояснив я.— Мені це не подобається. Тому мені не подобаєшся ти. Це достатньо зрозуміло?

— Якраз про Карлу я й хотів з тобою поговорити,— видав він, вивчаючи моє обличчя.

— Про Карлу?

— Я хочу бути впевнений, що вона в безпеці, от і все.

— Що ти маєш на увазі — в безпеці?

Він нахмурився й, утомлено зітхнувши, нахилив на мить голову.

— Навіть не знаю, з чого почати...

Я роззирнувся, а потім спрямував його до кутка у великому холі, з двома кріслами. Знявши меча, я сів навпроти Ранджита, поклавши собі на коліна огорнуту ситцем реліквію.

До нас негайно підійшов офіціант, але я з посмішкою відмахнувся від нього. Ранджит понурив голову, вдивляючись у килим, однак за деякий час він узяв себе в руки.

— Ти знаєш, що я останнім часом досить глибоко поринув у політику. Організував декілька важливих кампаній. Деякі люди намагалися докопатися до мене, використовуючи будь-яку пресу поза моєю власністю. Думаю, ти чув.

— Я чув, що ти скуповуєш «банки голосів»[45],— сказав я.— Це змушує людей нервувати. Повернімось до Карли.

— А ти... ти розмовляв з Карлою?

— Чому ти про це запитуєш?

— То розмовляв?

— Ми закінчили, Ранджите.

Я почав підводитись, але він наполіг, щоб я залишився.

— Почекай. Дай мені шанс усе сказати. Я очолював потужну кампанію в пресі проти Спису карми.

— Спису, що влучить у Карлу, якщо ти не припиниш провокувати людей на те, щоб його метнути.

— Це... це саме те, про що я хотів поговорити з тобою. Розумієш... я знаю, що ти й досі в неї закоханий.

— Бувай,— процідив я, встаючи, щоб піти, але він схопив мене за зап’ясток.

Я подивився на його руку.

— Не раджу.

Він забрав руку.

— Будь ласка, зачекай. Прошу, просто сядь, і я скажу все, що маю.

Я сів, насупивши брови.

— Знаю, що ти подумаєш, наче я виходжу за рамки,— швидко мовив він,— але думаю, ти б волів знати, якби Карлі щось загрожувало.

Ти є загрозою для неї, і ти маєш відступитися. Найближчим часом.

— Ти мені погрожуєш?

— Саме так. Дуже радий, що змогли поговорити.

Ми дивились один на одного з відстані, що існує між хижаком і здобиччю: гаряче, погрозливо і напружено.

Карла. Я зустрів її багато років тому, першого ж дня в Бомбеї, і єдиний погляд перетворив моє серце на мисливського птаха у неї на зап’ястку.

Вона мене використала. Вона кохала мене, поки я не закохався в неї. Вона завербувала мене для роботи з Хадербгаєм. А коли з підлоги кохання, ненависті та помсти змили кров, коли рани зарубцювалися, вона вийшла заміж за вродливого усміхненого мільйонера, що зараз дивився мені в очі. Карла.

Я поглянув на Лайзу, прегарну і яскраву, у товаристві своїх творчих друзів. У моєму роті з’явився гіркий присмак, а серцебиття почало пришвидшуватись. Я два роки не розмовляв з Карлою, але сидіти тут, поки Ранджит говорить про неї, було наче зрадою Лайзі. Я знову обернувся до Ранджита. Не надто щасливий.

— Я бачу це в тобі,— сказав він.— Ти й досі в неї закоханий.

— Ти хочеш отримати від мене ляпас, Ранджите? Бо якщо це твоя мета, то ти вже її майже досяг.

— Ні, звісно ж, ні. Я переконаний у тому, що ти її досі любиш,— мовив він, здавалося, чесно і щиро,— тому що, розумієш, на твоєму місці я б теж і досі її кохав, навіть потому як вона мене покинула, щоб вийти заміж за іншого. Є лише одна Карла. Є лише один шалений спосіб її кохати. Ми обоє це знаємо.

Найкращим у діловому костюмі є те, що за потребі є за що вхопитися. Тож я одразу вчепився в його костюм, сорочку і краватку.

— Припини торочити про Карлу,— вичавив я.— Зупинися, поки не пізно.

Він розтулив рота, гадаю, щоб закричати, але передумав. Він був людиною при владі, яку політика веде до ще більшої влади, тому не міг влаштувати сцену.

— Будь ласка, будь ласка, я не намагаюся тебе засмутити,— благав він.— Я хочу допомогти Карлі. Якщо зі мною щось станеться, можеш ти мені пообіцяти...

Я відпустив його, і він швидко відсахнувся, сідаючи назад у крісло і поправляючи костюм.

— Що ти маєш на увазі?

— Минулого тижня на мене вчинили замах,— сумно пояснив він.

— Ранджите, щоразу як ти розтуляєш рота, то сам чиниш замах на власне життя.

— У мою машину заклали бомбу.

— Детальніше про бомбу.

— Мій водій відійшов від автомобіля лише на кілька хвилин, щоб купити паан[46]. На щастя, коли повернувся, то помітив погано захований дріт і знайшов бомбу. Ми зателефонували в поліцію, і бомбу забрали. Це був муляж, але в записці говорилося, що наступна бомба буде справжньою. Я спромігся приховати це від преси. Як ти знаєш, я маю певний вплив.

— Поміняй водія.

Він розсміявся.

— Поміняй водія.

— Мого водія?

— Він — твоя слабка ланка. Є шанс, що він знайшов бомбу в машині, бо сам її туди поклав. Йому заплатили. Щоб тебе залякати.

— Я... ти ж, звісно, жартуєш. Він працює на мене вже три роки...

— Добре. Дай йому хорошу вихідну допомогу, але позбудься його.

— Він такий відданий працівник...

— Карла про це знає?

— Ні. І я не хочу, щоб вона дізналася.

Тепер була моя черга сміятися.

— Карла — велика дівчинка. І вона розумна. Ти не повинен приховувати від неї такі речі.

— Та все ж...

— Ти змарнуєш свій найкращий козир, якщо все їй не розповіси. Вона розумніша за тебе. Вона розумніша за всіх.

— Але...

— Скажи їй.

— Можливо. Мабуть, ти маєш рацію. Але я просто намагаюся з’ясувати ситуацію, розумієш? Я думаю, все буде гаразд. У мене надійна охорона. Але я непокоюся про Карлу. Це моя єдина турбота.

— Я вже попереджав, щоб ти відвалив,— повторив я.— Забудь про політику на деякий час. Кажуть, риба починає гнити з голови. Тож коли щось починає гнити, це час для змін.

— Я не зупинюся, Ліне. Ці чоловіки, ці фанатики, вони саме так перемагають. Вони всіх залякують, щоб ті мовчали.

— Ти зараз хочеш навчати мене політики?

Він посміхнувся: це перша його посмішка, яка мені майже сподобалася, бо в ній була і доброта, а не лише тріумф.

— Я... я думаю, що ми на межі справді великих змін у моделі нашого мислення, наших дій, а можливо, навіть того, про що ми мріємо в нашій країні. Якщо кращі уми переможуть, якщо Індія стане дійсно сучасною світською демократією, з правами та свободами для всіх, то наступне сторіччя стане епохою Індії, і ми поведемо за собою світ.

Він поглянув мені в очі, але побачив там скептицизм. Він не помилявся щодо майбутнього Індії. Усі в Бомбеї це знали і відчували в ті роки, але те, що він мені видав, було промовою — однією з тих, які він уже представляв публіці.

— Знаєш,— мовив я,— усі підряд торочать одне й те саме.

Він розтулив був рота, щоб заперечити, але я зупинив його, піднімаючи руку.

— Я не політик, але я впізнаю ненависть, коли її бачу, і я знаю, що як тицяти в неї дрючком, то будь готовим до укусу.

— Добре, що ти розумієш,— наполягав він, опускаючи плечі.

— Не я маю це зрозуміти.

Він знову випростався.

— Вони мене не залякають, зрозумів?

— Це була бомба, Ранджите. Звісно, ти наляканий. Я, наприклад, наляканий тільки від того, що тут з тобою розмовляю. Було б краще, коли б ти дотримувався дистанції.

— Просто якби я знав, що ти підтримаєш її разом зі своїми... своїми друзями, то зміг би подолати ці випробування зі спокійним серцем.

Я суворо на нього глянув, запитуючи себе, чи усвідомлював він усю іронію, яку заклав у це прохання. Я вирішив відповісти йому тим самим.

— Декілька тижнів тому твоя післяобідня газета розмістила статтю з дуже грубим заголовком про мафію Бомбея. Там згадувалось ім’я одного з них — моїх друзів. Стаття закликала його арештувати або вислати з міста, а чоловіку так і не висунули ніяких звинувачень. Що сталося з законом: не винен, поки не доведено зворотне? Що сталося зі справжнім журналізмом?

— Я знаю.

— І наскільки я пам’ятаю, декілька інших статей твоєї газети закликали використати смертну кару у справі, пов’язаній зі ще одним моїм другом.

— Так...

— А зараз ти просиш мене...

— Ти маєш рацію, прошу захистити Карлу від таких самих людей. Я знаю, що це лицемірно. Справа в тому, що мені більше немає до кого звернутися. Ці фанатики скрізь мають своїх людей. Копи, армія, вчителі, профспілки, держслужба. Єдині, хто не забруднилися в цілому Бомбеї, це...

— Мої люди.

— Справді.

Це було, по-своєму, досить кумедно. Я встав, тримаючи меча у лівій руці. Він також підвівся.

— Зізнайся про все Карлі,— сказав я.— Усе, що ти від неї приховав у цій історії, розкажи їй. Дай можливість їй самотужки вирішити — залишатись або йти.

— Я... добре, звісно. А як щодо нашої домовленості? Щодо Карли?

— У нас немає домовленості. Немає нічого нашого. Немає ніяких нас, пам’ятаєш?

Він посміхнувся, розтулив рота, але замість слів обійняв мене з несподіваною гарячковістю.

— Я знаю, що можу розраховувати на те, що ти вчиниш правильно,— мовив він.— Хай що станеться.

Моє обличчя опинилося біля його шиї. Я відчув сильний запах парфумів, жіночих парфумів, що осіли там не дуже давно. Це були дешеві парфуми. Це були парфуми не Карли.

Він був з іншою жінкою в номері цього готелю, за кілька хвилин до того, як попросити мене наглядати за його дружиною — жінкою, яку я й досі кохав.

І ось вона тут, підвішена на ниточці недовіри у нас перед очима, потому як я відштовхнув його від себе. Я й досі кохав Карлу. Я й досі кохав Карлу. І щоб це усвідомити, мені потрібно було відчути запах іншої жінки на шкірі Ранджита. Щоб усвідомити правду, навколо якої я кружляв останні два роки, неначе вовк навколо багаття.

Я витріщався на Ранджита. Думав про вбивство і водночас почувався осоромленим через любов до Лайзи. Погане поєднання. Ранджит ніяково переступив з ноги на ногу, намагаючись прочитати емоції в моїх очах.

— Ну... добре,— пробубонів він, роблячи крок назад.— Я... я вже піду.

Я дивився, як він вийшов за двері готелю. Я помітив, що, сідаючи на заднє сидіння свого «мерседеса», він нервово роззирався. Чоловік, який занадто легко наживав собі ворогів, і занадто часто.

Я поглянув на Лайзу, яка сиділа за столом біля вікна і саме простягала руку, щоб привітатися з молодиком, який зупинився біля столу.

Я знав, що він їй не подобається. Одного разу вона сказала, що він слизькіший за кальмара в кишені поліетиленового дощовика за мокрої погоди. Він був сином успішного торговця алмазами і скуповував верхні полиці кіноіндустрії, знищуючи при цьому кар’єри інших.

Він цілував їй руку. Вона швидко висмикнула долоню, але посмішка лишалася сяйливою.

Якось вона пояснила мені, що в кожної жінки є чотири посмішки.

— Лише чотири?

Перша Посмішка,— сказала вона, ігноруючи мене,— несвідома, та, яка з’являється сама собою, наприклад, коли ти посміхаєшся дитині на вулиці або посміхаєшся у відповідь комусь на екрані телевізора.

— Я не посміхаюсь телевізору.

— Усі посміхаються телевізору. Саме тому ми їх купуємо.

— Я не посміхаюсь телевізору.

Друга Посмішка,— наполягала вона,— ввічлива, та, яку ми використовуємо, щоб запросити друзів у дім, коли вони стоять на порозі, або коли вітаємося з ними в ресторані.

— А вони там платять? — запитав я.

— Ти хочеш почути решту чи ні?

— Якщо я скажу — ні, ти зупинишся?

Третя Посмішка — це та, яку ми використовуємо проти інших.

— Посміхаємося проти інших людей, так?

— Звісно. Ця — хороша. Для деяких дівчат найкращою посмішкою є та, яку вони використовують, щоб тримати людей на відстані.

— Я навіть не коментуватиму цього, тож перейдімо до четвертої.

— А-а-а! Четверта Посмішка — це та, яку ми даруємо своїм коханим. Це та, яка говорить: «Ти — єдиний». Ніхто інший не отримує цієї посмішки. Неважливо, наскільки ти щасливий з кимсь, і неважливо, наскільки тобі хтось подобається, навіть якщо ця людина подобається дуже-дуже — якщо ти її любиш. Ніхто ніколи не отримає Четвертої Посмішки, крім того, в кого ти по-справжньому закоханий.

— Що станеться, якщо ви розійдетесь?

— Четверта Посмішка зникне разом з дівчиною,— того дня сказала вона мені.— Четверта Посмішка завжди зникає з дівчиною. Для колишніх хлопців резервується Друга посмішка, ну, якщо він хороший колишній хлопець. Погані колишні хлопці отримують лише Третю Посмішку, якими б чарівними вони не були.

Я побачив, як Лайза нагородила продюсера-невдаху своєю найкращою Третьою Посмішкою. Потім пішов до чоловічого туалету, щоб змити новий бруд, що осів на мені після розмови з Ранджитом.

Обкладена чорно-кремовими кахлями вбиральня була більшою, елегантнішою, освітленішою, краще обставленою і комфортнішою за вісімдесят відсотків ванних кімнат у місті. Я закотив рукави сорочки, плюснув трохи води на своє коротке волосся, умився і помив руки аж до ліктів.

Прислужник вручив мені чистого рушника. Він посміхнувся, киваючи на знак привітання.

Однією з найбільших загадок Індії, а також її найбільшою радістю є ніжна сердечність бідняків. Чоловік не напрошувався на чайові. Більшість чоловіків, які користувалися вбиральнею, нічого не залишали. Він просто був доброю людиною у місці обов’язкового користування, він дарував мені по-справжньому люб’язну посмішку, передавав від однієї людини — іншій.

Ця доброта, яка йшла з глибини індійського серця, і була справжньою емблемою цієї нації та тим зв’язкам, що знову й знову вабить тебе в Індії або тримає тебе там вічно.

Я потягнувся до кишені, щоб дати йому чайових, і витягнув разом з грошима сріблястого конверта з листом Хадербгая. Передавши чоловікові чайові, я поклав конверта на широку стійку біля раковини, а потім, зіпершись обіруч, вирячився на своє віддзеркалення.

Я не хотів читати цього листа: я не хотів відкочувати камінь від входу в печеру, де заховав так багато подій свого минулого. Але Тарик сказав, що в листі згадувалася Шрі-Ланка. Я мусив його прочитати. Замкнувшись у кабінці, я поставив меча в кутку біля дверей і сів на тверду кришку унітаза, щоб прочитати листа Хадербгая.

Цього дня я тримав у руці маленьку блакитну скляну кулькуз тих, які в Англії називають мармуровими, і думав про Шрі-Ланку і про тих, хто помандрує туди від мого імені, як ти й обіцяв зробити. Я довго дивився на ту блакитну скляну кульку, що лежала на долоні після того, як підняв її з землі. Візерунок нашого життя відображається саме в таких крихких речах і ледь помітних формах. Ми є колекцією речей, які знаходимо, переживаємо, цінуємо та приховуємо в собі, інколи свідомо, інколи несвідомо, і саме ця колекція речей робить нас такими, якими є ми зараз.

Я додав тебе до своєї колекції, Шантараме. Ти є однією з прикрас мого життя. Моїм любим сином, як і решта моїх любих синів.

Мої руки почали тремтіти: може, від злості, може, від смутку, я не знав. Я не дозволив собі його оплакувати. Я не ходив на його могилу на цвинтар Марін-Лайнз. Я знав, що його тіла там немає, бо допомагав його ховати.

Гарячка почала обпікати мені обличчя, пробираючи до кісток. «Мій любий сину...»

...Думаю, ти мене зненавидиш, коли дізнаєшся всю правду про мене. Пробач мене, якщо зможеш. На мене тисне ніч. Я з тих чоловіків, яких би всі ненавиділи, якби знали всю правду про них. Але з чесністю, необхідною для такого листа, написаного напередодні війни, на яку ми йдемо разом, я не можу заперечити, що заслуговую на ненависть деяких. І якраз цим особам я зараз скажу: «Ідіть до біса, всі ви».

Я народився, щоб так жити. Я народився, щоб за будь-яку ціну досягти мети. Чи я використовую людей? Звісно, використовую. Чи я маніпулюю людьми? Звісно, так. Чи я вбиваю людей? Я вб’ю будь-кого, хто жорстоко мені протистоїть. І це мій захист, і я терплю та стаю сильнішим, доки всі навколо падають, бо я слідую власній долі. У серці я не зробив нічого поганого, і мої молитви щирі. Думаю, що ти якимось чином це розумієш.

Я завжди тебе любив, ще з нашої першої зустрічі тієї ночі. Ти пам’ятаєш? Коли я відвів тебе до сліпих співаків? Це така ж істина, як і будь-яка погана річ, про яку ти дізнаєшся. Погані речі насправді відбувались, і я вільно про це кажу. Але хороші речінастільки ж правдиві, навіть попри те, що вони є істинами серця і не мають іншої реальності поза тим, що ми відчуваємо і пам’ятаємо. Я обрав тебе, бо люблю, і люблю тебе, бо обрав. Це і є правдою, синку.

Якщо Аллах покликав мене до Себе, і ти це читаєш після того, як мене не стало, то немає причин для суму. У мене є багато запитань, а Всевишній, як ти знаєш,— це відповідь на всі запитання. Тож нехай мій дух зіллється з твоїм і духом усіх твоїх братів. Ніколи не бійся. Я завжди буду поряд. Якщо ти заблукаєш, або будеш у меншості, або опинишся покинутим, то відчуєш батькову руку на своєму плечі і зрозумієш, що моє серцетам, з тобою та усіма моїми синами, у битві.

Будь ласка, дозволь моїй душі покірно схилитись у молитві з твоєю, хоч ти й не набожна людина. Спробуй знайти хвильку, бодай на невеличку молитву щодня, якщо зможеш. Я буду інколи відвідувати тебе під час молитви.

І запам’ятай цюостаннюпораду від мене. Люби правду, яку ти знайдеш у серцях інших. Завжди дослухайся до голосу любові у своєму серці.

Я поклав листа і конверта собі до гаманця, і моє серце гайнуло на вершину гори.

Я побачив почерк Хадербгая. Побачив, як денне світло сяє на його шкірі кольору кориці. Побачив, як тріпочуть під час розмови його красиві довгі пальці — настільки елегантні, неначе мають морське походження. Побачив його посмішку. Побачив сяйво його думок, що лилося з його бурштинових очей, відбиваючись від блакитної скляної кульки, і я його оплакав.

На мить я уявив нас — мого прийомного батька та його покинутого сина — у якомусь зовсім іншому місці, поза осудом і провиною, у місці прощення та спокути.

Любов, яку ми не віддали світу,— це гріх проти самого життя, а сум — це один зі способів виявити свою любов. Я відчув це тоді і дозволив цьому відбутися — дозволив повернутися тузі за ним. Сила в його очах, і гордість від того, що я зробив щось, чим він захоплювався, і любов у його посмішці... Туга, туга за втраченим.

Наповнений кров’ю барабан стукотів десь недалеко. Зненацька мені стало жарко, і я почав задихатися. Я схопив меча. Я мав піти. Я мав підвестися й піти.

Було вже запізно. Горе, роками приховане за запиналами люті, перетворилося на сльози. Безладні й гучні.

— Сер? — крикнув мені прислужник, мабуть, уже наслухавшись моїх ридань.— Може, вам потрібно більше туалетного паперу?

Я зареготався. Бомбей мене врятував, і вже не вперше.

— Зі мною все гаразд,— відповів я.— Дякую за турботу.

Я вийшов з кабінки, поклав меча на полицю для рушників і вмився холодною водою.

Перевірка дзеркалом: жахливо, але бував у тебе і гірший вигляд. Я додав чайових надто доброму служникові й повернувся до столу, за яким сиділа Лайза.

Вона була сама — вглядалась у темні морські води, залиті сріблом. Її відображення дивилося на неї ж, отримуючи шанс помилуватися. Потім вона побачила у вікні моє наближення.

Пекельний день. Велосипедні вбивці, санджайська компанія, Ранджит, Карла та ще й загроза Шрі-Ланки, на яку доведеться рано чи пізно їхати. Пекельний день.

Лайза обернулася, дивлячись на мене очима, повними ніжності, й помітила уражену любов, що й досі не зійшла з мого обличчя.

Я почав говорити, але Лайза зупинила мене, приклавши пальця до моїх губ, а потім поцілувала. І все знову повернулося до норми. Ми поділяли навіжену любов. Лайза не була в мене закохана, а я не міг покохати її. Але ми неодноразово робили ніч яскравішою, а сонячне сяйво — таким як потрібно, і ніколи не почувалися використаними або недостатньо коханими.

Крізь величезні панорамні вікна ми спостерігали за хвилями, що накочувались у затоку. Офіціанти з тацями в руках відбивались у склі, рухаючись туди-назад, наче на хвилях. Море було накрите чорним небом, яке розтоплювало горизонти.

Коли приходить остання година, і тобі немає кого звинувачувати, крім самого себе, то розумієш, що зрештою ми маємо лише трішки більше, аніж було в нас при народженні. Ця особлива жменька і є тим, що ми додаємо до нас самих. Це єдина історія про нас, яку ще ніхто не розповів.

Хадербгай додав мене до своєї колекції, відповідно до його листа. Але колекціонера нема серед живих, а я й досі експонат у музеї злочину, який він створив і залишив для світу. Санджай використав мене, щоб перевірити свого нового постачальника зброї, і це підтвердило те, що я маю покинути ту колекцію і віднайти власну свободу, і якнайшвидше.

Лайза взяла мене за руку, і так ми стояли деякий час, вдивляючись у два бліді віддзеркалення, намальованих на нескінченній покуті моря.

Частина II

Розділ 9

Історії про рани від семи воєн і про боротьбу за владу ринули потоком з нотатника, що лежав на моєму робочому столі.

Іранський професор, дослідник праісламських текстів, який урятувався від чисток Іранської революційної гвардії, тепер потребував абсолютно нового пакета документів: фальшивого свідоцтва про народження, фальшивих міжнародних водійських прав, банківських документів і фальшивого паспорта, заповненого автентичними візами за останні два роки. Усі документи мали бути достатньо доброї якості, щоб пройти ретельну перевірку і відкрити клієнтові дорогу на борт літака. Досягнувши місця призначення, він планував позбутися документів і попросити притулку.

Його тіло пошрамували сліди від тортур, але він мусив ризикувати з фальшивими документами, бо жодна юридична установа не видала б справжніх, за винятком тієї установи, яка хотіла знову взяти його в кайдани.

Нігерієць, активіст народу огоні[47], який виступав проти змови можновладців і нафтових компаній з метою розробки ресурсів огоні, у результаті став мішенню. Він пережив замах на вбивство і прибув до Бомбея у трюмі фрахтувальника, без документів, але з грошима від прибічників його громади. Він підкупив портових службовців, які за процедурою скерували його до нас. Йому була необхідна нова особистість, підкріплена паспортом громадянина іншої держави, щоб убезпечити його.

Тібетський націоналіст утік з китайського трудового табору, пробравшись до Індії засніженими гірськими вершинами. Він потрапив до Бомбея, де тібетські вигнанці забезпечили його грошима та звернулися до санджайської компанії по нові документи для нього.

А ще були інші — афганець, громадянин Іраку, курдський активіст, сомалієць, ще двоє чоловіків зі Шрі-Ланки. Кожен з них намагався уникнути, утекти або пережити криваві війни, яких вони не починали і в яких не могли боротися.

Але війни не сприяють гарному бізнесу, а ми працювали не лише на хороших хлопців. Санджайська компанія була експлуататором рівних можливостей. Ми також обслуговували нечесних бізнесменів, які хотіли приховати свої прибутки, горлорізів, які потребували нової репутації, щоб і її зруйнувати, генералів-дезертирів і людей, які інсценували власну смерть, і вони завжди купували собі місця на початку списку.

А збоку лежав ще один паспорт. Це було канадське посвідчення з моїм автографом і новою візою у Шрі-Ланку. До нього додавалося кореспондентське посвідчення інформаційного агентства «Ройтерз».

Поки я готував документи, які дозволяли іншим утекти від воєн і диктаторських режимів, я також виготовив документа, що допоможе мені потрапити в гущавину конфлікту, який забрав десятки тисяч життів.

— Ти справді все це читаєш? — запитав мій новий асистент, беручи біографічні нотатки, що були підготовлені для нас активістом народу огоні.

— Угу.

— Повністю все?

— Угу.

— Насправді? Я хочу сказати... там є доволі жахливі факти, друже.

— Що є, те є, Фарзаде,— відповів я, не відриваючи погляду від документів.

— Я маю на увазі, що це навіть гірше за газети.

— Усе це є в газетах, якщо ти читатимеш не лише звіти фондового ринку та спортивну рубрику,— сказав я, і далі на нього не дивлячись.

— Я не здивований. Це все в біса депресивне лайно, яар.

— Ага.

— Я маю на увазі, що людина може дійсно загнати себе у стан депресії, читаючи таке щодня. Треба буде абстрагуватися. Так і знай.

— Добре,— мовив я, відриваючись від файлу переді мною.— У чому проблема?

— Проблема?

— Якщо цей потік свідомості десь закінчується океаном, то тобі вже пора в нього вливатися. Просто зараз.

— В океан? — спантеличено запитав він.

— У суть, Фарзаде. Дійди до суті.

— А,— засміявся він.— Суть. Так. Тут справді десь є подібність до суті, це точно. Так і знай.

Він дивився на мене ще кілька секунд, а потім опустив погляд і почав малювати кола кінчиками пальців на поверхні дерев’яного столу.

— Насправді,— нарешті озвався він, досі уникаючи дивитися мені в очі,— я намагався знайти спосіб запросити тебе... до себе в гості... на обід чи вечерю, щоб познайомити... з моїми батьками.

— І все?

— Так.

— Чому ж ти просто не запитав?

— Ну,— сказав він, а маленькі кола на столі ставали дедалі меншими,— ти маєш своєрідну репутацію, розумієш? Репутацію буркотуна, яар.

Буркотуна?. — гаркнув я на весь голос.— Я?

— О так.

Ми витріщились один на одного. На фабриці під нами ожила одна з друкарських машин, раптово почала торохкотіти металевими затискачами і роликами, наступаючи та відходячи, грюкаючи та повертаючись на циліндричному барабані.

— Хтось уже казав, що ти цілковитий лузер у справі запрошування людей на вечерю?

— Ну,— розсміявся він,— насправді я вперше за довгий час запрошую когось у дім моїх батьків. Ми наче... самітники, якщо ти мене розумієш.

— Я розумію самітників,— зітхнув я.— Я сам був самітником, доки не з’явився ти.

— То... ти прийдеш? Мої батьки аж умирають, так хочуть познайомитись. Мій дядько Кекі багато про тебе розповідав. Він казав, що ти...

— Буркотун. Я знаю.

— Ну так, це також. А ще він розповідав, що ти неабияк полюбляєш філософію. Він говорив, що ти був улюбленим опонентом Хадербгая під час філософських дискусій. Мій старий — теж непоганий філософ. А мама навіть більше нею одержима. Уся наша родина збирається для великих філософських дискусій. Інколи збираються десь тридцять осіб і починають водночас говорити.

— Тридцятеро?

— У нас багато... так сказати... далеких родичів. Це все важко описати. Ти маєш побачити на власні очі. Тобто побачити нас. Але там тобі не буде нудно, це я гарантую. У жодному разі. Так і знай.

— То якщо я погоджуся відвідати твоїх надзвичайних родичів, ти даси мені спокій, щоб можна було повернутись до роботи?

— Тобто ти згоден?

— Згоден — коли-небудь.

— Справді? Ти прийдеш?

— Так і знай. Тепер забирайся і дай мені закінчити.

— Супер! — викрикнув він, пританцьовуючи і витинаючи стегнами.— Я переговорю зі своїм старим, щоб обрати якийсь день цього тижня. Обід або вечеря. Супер!

Він подарував мені останню посмішку і кивнув, а потім зачинив по собі двері.

Я знову підсунув до себе файл — справу нігерійця — і почав окреслювати основні складові його нової особи. У моєму блокноті почало з’являтися набагато приємніше, але абсолютно штучне життя.

Трохи згодом я висунув шухляду, заповнену фотокартками клієнтів, що хотіли отримати нові паспорти: ті, що вціліли, щасливчики, яких не застрелили, не втопили і не ув’язнили при спробі знайти для себе краще життя.

Я не міг відвести погляду від тих облич, які втекли від війни і тортур, а тепер причесані, умиті й умиротворені штучним спокоєм для фотозйомки на паспорт. Колись давно ми блукали вільною землею, прихопивши з собою зображення Бога або короля, щоб безперешкодно пересуватися. Тепер, коли наш світ закритий, ми беремо власні зображення, але при цьому вже ніхто не вільний, як колись.

Загалом же, санджайська компанія завжди була чорна. Чорні гроші. Будь-який чорний ринок на світі — це породження тиранії, воєн або непопулярних законів. Ми фальшували приблизно тридцять-сорок паспортів щомісяця, і найкращі з них продавалися за двадцять п’ять тисяч зелених кожен.

«Сприймай війну, як бізнес,— одного разу порадив мені Санджай, і лиходійство виблискувало в його очах, неначе щойно викарбувана монета,— а бізнес — як війну».

Коли всю підготовчу роботу для виготовлення паспортів поточних клієнтів було завершено, я зібрав усі папки і фото, щоб занести їх на нижній поверх фабрики. Запхав і свого нового паспорта, виготовленого для поїздки на Шрі-Ланку, до центральної шухляди столу. Я усвідомлював, що рано чи пізно буду змушений передати його нашим найкращим майстрам — Крішні та Віллу, які волею випадку були біженцями зі Шрі-Ланки. Але поки що я не був готовий до цієї подорожі.

Крішна й Віллу спали на диванах, поставлених спеціально для них у тихому кутку, подалі від друкарських машин. Фальшувальники зі Шрі-Ланки завжди любили виготовлення нових паспортів як виклик і досить часто працювали цілу ніч, не склепивши очей, щоб устигнути завершити завдання.

Я стояв, слухаючи їхнє хропіння, що звучало іноді в такт, а іноді дисонувало. Часом це нагадувало промислове ревіння: вони співали в унісон, а потім знову розходилися на хрип і важке дихання. Вільні руки лежали з розтуленими долонями, отримуючи благословення від сну.

Двоє інших моїх помічників саме виконували доручення, тому тієї миті на фабриці була тихо. Тож я кілька хвилин стояв посеред хропіння, у цьому мирному місці, заздрячи сплячим.

Вони прибули до Бомбея біженцями. Коли я їх зустрів, вони разом з родинами жили на вулиці, влаштувавши домівку під шматком поліетилену. І хоча співпраця з санджайською компанією добре оплачувалася, що дозволило їм невдовзі переїхати до більш комфортабельного і чистого помешкання неподалік фабрики, вони власноруч створили для себе бездоганні посвідчення, але й досі постійно боялися депортації.

Вони, мабуть, назавжди покинули своїх рідних. Але незважаючи на все те, що вони вже пережили, і як продовжували страждати, ці двоє спали, неначе немовлята — спокійним безтурботним сном.

Я так ніколи не спав. Мені занадто часто снилися кошмарні сни. Я завжди прокидався, намагаючись вирватися з ліжка. Лайза виявила, що найбезпечнішим способом спати зі мною в одному ліжку було міцно мене обійняти та спати всередині того кола, яке намагався розірвати мій сонний розум.

Я залишив купу документів на столі у Крішни і тихо піднявся дерев’яними сходами. Хлопці мали власні ключі, тож я замкнув по собі двері.

Я домовився зустрітися з Лайзою, щоб разом відвідати клініку в нетрищах, а потім пообідати десь. Лайза подружилася з нашим місцевим фармацевтом, який віддав їй коробки з медикаментами. Ліки було упаковано в сумки обабіч мого мотоцикла, і вона попросила мене їх завезти.

Я собі їхав у нещільному обідньому трафіку, бо інколи було достатньо просто повільно кататися на мотоциклі посеред сонячного дня.

У боковому дзеркалі я помітив копа на схожому з моїм мотоциклі. Він підбирався ближче до мене.

Гостроверхий кашкет і револьвер у шкіряній кобурі на боці вказували на його високий ранг. Коп підніс ліву руку і двома витягнутими пальцями вказав на узбіччя.

Я під’їхав до узбіччя. Він обіпер мотоцикл об бічну стійку, потім перекинув ногу через сидіння і повернувся до мене. Його права рука опинилася на кобурі, а двома пальцями лівої руки він провів по горлу. Я заглушив двигуна, залишаючись на мотоциклі.

Я був спокійний. Копи зупиняли мене час до часу, бажаючи потеревенити або отримати хабара. Я завжди тримав купюру в п’ятдесят рупій у кишені сорочки, саме для таких випадків. І я вже до такого звик. Гангстери розуміли мотиви поліцейських: копам замало платили, щоб ризикувати власним життям, тож вони стягували нестачу з громади.

Але щось інше було в очах офіцера. Блиск, темніший за корупцію, мене занепокоїв. Коп розстебнув застібку на кобурі та просунув руку всередину чохла, до руків’я револьвера.

Я встав з мотоцикла. Моя рука почала повільно рухатися до ножів у мене під сорочкою. У ті роки копи в Бомбеї не лише брали хабарі, вони час до часу стріляли в гангстерів.

— На твоєму місці я б не робив цього,— раптом прозвучав спокійний глибокий голос зовсім близько від мене. Я повернувся і побачив трьох чоловіків, що стояли біля мене. Четвертий був за кермом автомобіля, припаркованого позаду них.

— Знаєш,— мовив я, тримаючи руку на ножі під сорочкою,— якби ти був на моєму місці, то напевне так би і зробив.

Чоловік, який до мене забалакав, відвернувся і кивнув поліцейському. Офіцер віддав честь, заліз на свого мотоцикла і поїхав геть.

— Класний трюк,— сказав я, розвертаючись.— Я запам’ятаю, якщо колись втрачу яйця.

— Ти можеш просто зараз втратити свої довбані яйця, гора,— процідив худорлявий чоловік з тоненькими вусами, показуючи лезо ножа, що був у нього в рукаві.

Я поглянув йому в очі. І прочитав там дуже коротку історію страху і ненависті. Я не хотів читати її знову. Ватажок роздратовано підніс руку. Він був кремезним чолов’ягою років сорока і ще тим базікою.

— Якщо не сядеш у машину,— тихо мовив він,— я прострелю тобі коліно.

— А що ти мені прострелиш, якщо я таки сяду в машину?

— Це залежить,— відповів він, спокійно за мною спостерігаючи.

Він був наче з обкладинки: дизайнерська сорочка ручної роботи, просторі сірі саржеві штани, пояс фірми «Дангіл», а також лоуфери від Гучі. На середньому пальці виблискував золотий перстень, що був копією «Ролексу» у нього на руці.

Інші чоловіки роззиралися навколо, спостерігаючи за потоком дорожнього руху і пішоходами на узбіччях. Наше мовчання затягнулося. Я вирішив його перервати.

— Залежить від чого?

— Чи зробиш ти те, що було наказано, чи ні.

— Я не люблю, коли мені кажуть, що робити.

— Ніхто не любить,— спокійно відповів він.— Саме тому з цим пов’язано так багато влади.

— Гарно сказано,— сказав я.— Тобі варто писати книжки.

Моє серце калатало в грудях. Я був наляканий. Серце ухнуло в п’яти, як тіло, викинуте в річку. Вони були ворогами, і я був у них у руках. Я не поглянь, а я мрець.

— Залазь у машину,— повторив він, дозволивши собі невеличку посмішку.

— Ближче до справи.

— Залазь у машину.

— Якщо ми розіграємо сцену тут, ти вирушиш на той світ зі мною. Якщо я залізу в машину, то вирушу на той світ сам. Арифметика радить нам залишитися тут.

До біса все! — відрізав чоловік з тоненькими вусами.— Рішаймо цього chudh[48], та й по всьому.

Кремезний ватажок замислився над пропозицією. Це забрало трохи часу. Моя рука й досі залишалася на ножі.

— Ти людина логіки,— мовив він.— Кажуть, ти вів філософські суперечки з Хадербгаєм.

— Ніхто не вів суперечок з Хадербгаєм.

— Навіть так, ти ж бачиш, що твоя позиція є ірраціональною. Я нічого не втрачу, вбивши тебе. Ти отримаєш усе, залишившись живим досить довго, щоб дізнатися, чого я хочу.

— Усе, окрім одного: ти не помреш. Цей шанс я втрачу. А на цю мить, це найкращий шанс.

— Так, окрім нього,— посміхнувся він.— Але ти помітив, скільки зусиль я доклав, щоб з тобою поговорити? Якби я хотів тебе вбити, то одна з моїх вантажівок уже переїхала б твого мотоцикла.

— Дай моєму мотоциклу спокій.

— З твоїм мотоциклом нічого не станеться, яар,— розсміявся він і кивнув худорлявому чоловіку з вусами.— Данда поведе його замість тебе. Залазь у машину.

Він мав рацію. Це був єдиний логічний висновок. Я відпустив ножа. Ватажок кивнув. Данда одразу ж відійшов від мене, завів мотоцикла і повернув на місце бокову стійку. Натиснув на газ, воліючи якнайшвидше поїхати.

— Якщо зачепиш цього мотоцикла...— заволав йому я, але не встиг я закінчити свою погрозу, як він перемкнувся на першу передачу і заревів, пірнувши в потік транспорту, а двигун протестував від натиску.

— У Данди відсутнє почуття гумору, на жаль,— повідомив ватажок, доки ми спостерігали, як Данда метлявся і гальмував на дорозі.

— Добре, бо якщо він пошкодить мого мотоцикла, то йому буде невесело.

Ватажок розсміявся і пильно поглянув мені в очі.

— Як ти міг обмінюватися філософськими поглядами з Хадербгаєм?

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що Хадербгай був навіжений.

— Навіжений чи ні, він ніколи не був набридливим.

— І що ж нам ніколи не набридає? — запитав він, сідаючи в машину.

— Почуття гумору? — припустив я, сідаючи біля нього.

Я був у них у руках, просто як у в’язниці, бо я нічого не контролював. Він знову розсміявся і кивнув водію, чиї очі заповнили тонкий прямокутник дзеркала заднього огляду.

— Веди нас до істини,— скомандував ватажок водієві на хінді, пильно за мною спостерігаючи.— Це завжди так освіжає, у цю пору доби.

Розділ 10

Водій пробивав собі дорогу крізь щільний полудневий трафік і вже за декілька хвилин досяг складу в індустріальному районі. Склад стояв далеченько від інших будівель. Данда вже був на місці. Мого мотоцикла припарковали на гравійній доріжці перед будівлею.

Водій припаркував автомобіль. Вхідні ролети складу піднялися трохи більше ніж наполовину. Вийшовши з машини, ми зупинилися біля дверей, а потім почувся гуркіт ланцюга, і ролети знову опустилися.

У мене було почуття великої тривоги. По-перше, мені не затулили очей і дозволили побачити місцезнаходження складу й обличчя вісьмох чоловіків усередині. По-друге, на лавках попід стіною складу лежала велика кількість електроінструментів, факелів і важких молотів.

Було важко на все це не витріщатися. Отож натомість я зосередився на низькому кріслі, що самотньо стояло біля дальньої стіни невеликого складу. Воно було з меблів для басейну — шезлонг, оббитий вінілом кислотно-зеленого і лимонного кольорів. Під кріслом була велика пляма.

Данда — вузенькі вуса й коротка історія в очах — ретельно мене обшукав. Вилучив мої два ножі та віддав їх ватажку, який, трохи порозглядавши мою зброю, акуратно поклав ножі на лавку.

— Сідай.

Я не ворухнувся, і він терпляче склав руки і кивнув високому м’язистому чоловікові, який сидів разом з нами в машині. Чоловік почав рухатися в мій бік.

«Бий першим, і бий щосили»,— колись казав мені старий шахрай.

Тож коли здоровань підійшов до мене й замахнувся, щоб розтуленою долонею дати навідліг з правого боку голови, я ухилився від його руки та вдарив коротким сильним аперкотом. Я влучив йому в підборіддя.

Здоровань відступив на крок назад. Двоє інших дістали зброю. Це були старомодні револьвери армійського виробництва, що залишилися після забутої війни.

Ватажок знову зітхнув і кивнув.

Четверо чоловіків кинулись уперед, штовхаючи мене на зелено-жовте крісло. Вони прив’язали мені руки до задніх ніжок крісла мотузками з кокосового волокна. Просунувши мотузку під передньою частину крісла, вони прив’язали мої ноги.

Ватажок нарешті випростав руки і підійшов до мене.

— Ти знаєш, хто я?

— Критик? — припустив я, намагаючись не показувати свого страху.

Він нахмурився, оглядаючи мене з голови до ніг.

— Та нічого,— сказав я.— Я знаю, хто ти. Я впізнаю скорпіона, коли його бачу.

Ватажок кивнув.

— Мене називають Вішну,— повідомив він.

Вішну — чоловік, якого Санджай помилував після виснажливої війни; чоловік, який повернувся, створивши банду під назвою скорпіони.

— От чому так багато гангстерів називають себе на честь богів?

— А давай я назву тебе мертвим, ти, багінчудг! — просичав Данда.

— Якщо подумати,— задумливо провадив я,— Данда — це не бог. Виправ мене, якщо я не правий, але Данда лише напівбог. Хіба ні? Незначний божок?

— Стули пельку!

— Спокійно, Дандо,— угамовував його Вішну.— Він просто намагається змінити тему розмови. Не купуйся на його маячню.

— Напівбог,— міркував я.— Ти коли-небудь запитував себе, як часто ти витягуєш короткого сірника, Дандо?

— Стули пельку!

— А знаєш що? — сказав Вішну, починаючи нудитися.— Намахай його. Ну ж бо, Дандо. Намахай його, щоб не так радів, якщо хочеш.

Данда накинувся на мене, сиплячи ударами. Я вдало повертав голову праворуч і ліворуч, тому він влучав у мене лише один раз із трьох. Раптом він зупинився. Коли я перестав рухати головою в різні боки, то помітив здорованя, якому заїхав у підборіддя. Він відтягнув Данду, тримаючи його за плече.

А тоді здоровань зацідив мені в обличчя. У нього на середньому пальці був мідний перстень. Я відчув, як той перстень прохрустів по моїй щоці та щелепі. Чолов’яга знав свою справу. Він нічого не зламав, а просто ушкодив. Потім він змінив тактику і сильно ляпнув мене долонями з обох боків голови.

Якщо ти б’єш людину кулаками занадто довго, то незабаром або ти собі розкришиш кісточки на пальцях, або бідолаха помре, або можливі обидва варіанти. Але якщо ти потроху ламаєш людину, переконавшись, що хороший міцний ляпас дійсно болить, то можна продовжувати побиття цілий день, навіть не стискаючи руку в кулак.

Тортури. Все гладко, але тяжко. Тортурам притаманна напруженість, доцентрова сила, з якою просто неможливо боротися; тут нема чого навчитися — тут повсякчас темно.

Але я затямив одну річ: коли починають бити, ти тримаєш рота стуленим. Ти не патякаєш. Ти тримаєш язика за зубами, доки все не закінчиться. І не кричиш, якщо можеш витерпіти.

— Добре,— сказав Вішну за дві хвилини, які видалися місяцем.

Здоровило відійшов назад, узяв у Данди рушника і витер спітніле обличчя. Данда почав масажувати йому плечі.

— Розкажи мені про Пакистан,— зажадав Вішну, підносячи мені до рота цигарку.

Я затягнувся, усмоктуючи крапельки крові разом з димом, а потім видихнув усе це. Я гадки не мав, про що він.

— Розкажи мені про Пакистан.

Я просто на нього витріщився.

— Ми знаємо, що ти був на Гоа,— повільно мовив Вішну.— Ми знаємо, що ти забирав там зброю. Тому я запитаю тебе ще раз. Розкажи мені про Пакистан.

Зброя, Гоа, Санджай — усе поверталося назад одним вивертом кармінного керма. Але в мого страху є голос, і рано чи пізно він скаже: «Кінчаймо з усім цим».

— Чимало людей вважає, що столицею Пакистану є місто Карачі,— відповів я розпухлими губами.— Але це не так.

Вішну розреготався, а потім перестав.

— Розкажи мені про Пакистан.

— Чудова їжа, хороша музика,— повідомив я.

Вішну глянув на кінчик своєї цигарки, а потім на здоровилу.

І все почалося спочатку. І я кульгав крізь в’язке болото з кожним ляпасом, що наближав мене дедалі ближче до туману.

Коли здоровань зупинився, поклавши руки собі на стегна, Данда використав цей момент, щоб відшмагати мене тонким бамбуковим прутом. У процесі я весь спітнів, зате прокинувся.

— Як там тепер твої яйця, мадачудг? — проверещав мені Данда, присідаючи так близько, що я відчув запах гірчичного масла й огидний сморід страху під пахвами його сорочки.

Я почав заливатися сміхом, як інколи буває, коли тебе катують.

Вішну помахав рукою.

Раптова тиша, яка запала після того жесту, була настільки цілковитою, що здалося, неначе увесь світ на мить зупинився.

Вішну щось промовив. Я його слів не розчув. І усвідомив, що тиша дзвенить лише в мене у вухах. Він витріщився на мене з дивним виразом обличчя, немовби лише зараз помітив бродячого собаку і не міг вирішити, чи погратися з ним, чи копнути своїми лоуферами від Гучі.

Інший чоловік витер кров з мого обличчя ганчіркою, яка смерділа пальним і цвіллю. Я сплюнув кров’ю і жовчю.

— Як ти почуваєшся? — недбало запитав мене Вішну.

Я знав правила виживання. Не говори. Не кажи ні слова. Але я не міг зупинити слова, написані злістю, і не міг не сказати їх, щойно вони зринули в голові.

— Ісламабад — столиця Пакистану,— мовив я.— А не Карачі.

Вішну підійшов до мене, витягаючи з кишені піджака невеликого напівавтоматичного пістолета. Сяйливі сапфіри в його очах віддзеркалили вже розчавлене зображення мого черепа.

Відчинилися ролети складу. Через поріг ступив рознощик чаю, хлопчина років дванадцятьох, несучи шість склянок чаю в одній дротяній корзині й шість склянок води в другій.

— О, чай принесли,— схопився Вішну. Несподівана посмішка розгладила зморшки люті.

Він відклав пістолет і повернувся на своє місце біля довгої лавки.

Рознощик чаю роздав склянки. Його вічні очі вуличної дитини пробігли по мені, але без жодної реакції. Можливо, він уже таке бачив — закривавленого чоловіка, прив’язаного до кислотно-зеленого і лимонно-жовтого лежака.

Гангстер, який раніше витер з мого обличчя кров, тепер розв’язав мені ноги і руки. Він узяв у хлопця склянку чаю й передав її мені. Було важко тримати її навіть обома занімілими руками.

Інші гангстери також узяли по склянці чаю, спершу справивши ритуал: ввічливо відмовляючись від напою, щоб узяв хтось інший, а потім погоджувалися на компроміс розділити порцію на двох, розливаючи чай у спорожнілі від води склянки.

Це була ґречна і дружня сцена. Ми могли бути друзями, які сидять разом десь на Нариман-Пойнт і насолоджуються заходом сонця.

Хлопчина почав збирати порожні склянки, ходячи по кімнаті та заповнюючи свої дротяні корзини. Він не знайшов однієї склянки.

— Стакан! — прогримів він диким хрипом, який, мабуть, довго накопичувався у нього в горлі.

Він підняв одну з корзин, показуючи образливо вільне місце, де мала би стояти остання склянка.

— Стакан!

Гангстери відразу ж кинулися шукати втрачену склянку, перевертаючи порожні картонні коробки і відсовуючи купи ганчірок і сміття. Данда знайшов пропажу.

Гайн! Гайн!— зарепетував він, вимахуючи склянкою. Вона тут! Вона тут!

Він передав її хлопцю, який підозріливо висмикнув посудину з його руки і пішов зі складу.

Данда хутко глянув на Вішну блискучими від підлабузництва очима: «Ти це бачив, босе? Ти бачив, що це я знайшов склянку?»

Коли я переконався, що можу рухатися без тремтіння, то відставив свою склянку з чаєм на землю. Це було не через гордість чи злість: у мене губи були розбиті й опухли. Я знав, що разом з чаєм питиму кров.

— Ти можеш стояти? — запитав Вішну, відставляючи порожню склянку.

Я підвівся — і заточився.

Здоровань, який мене бив, тепер кинувся, щоб мене упіймати. Його дужі руки вхопили мене за плечі, пропонуючи дбайливу підтримку. З його допомогою я знову підвівся.

— Можеш іти,— повідомив Вішну.

Він поглянув на Данду.

— Дай йому ключі від його мотоцикла, яар.

Данда імпульсивно витягнув ключі зі своєї кишені, але підійшов до Вішну, а не до мене.

— Будь ласка,— почав благати він.— Він щось точно знає. Я впевнений. Лише... лише дай мені трохи більше часу.

— Все нормально,— відповів Вішну, поблажливо усміхаючись.— Я вже дізнався все, чого бажав.

Він забрав у Данди ключі та жбурнув їх мені. Я спіймав їх і притиснув до грудей, тримаючи обома занімілими руками. Зустрівся з ним поглядом.

— Крім того,— провадив Вішну, дивлячись на мене,— ти навіть не чув про Пакистан, хіба ні? Ти не маєш клятої гадки, про що ми говоримо, правда?

Я не відповів.

— Це все, мій друже. Джа! Йди!

Я не зводив з нього погляду, а потім простягнув розтулену долоню.

— Мої ножі,— зажадав я.

Вішну посміхнувся, знову схрещуючи руки.

— Назвімо це штрафом, добре? Твої ножі відійдуть Гануману як штраф за той удар. Послухай мене. Іди собі і тримай це місце в секреті. Не кажи про нього ні Санджаю, ні комусь іншому.

— В секреті?

— Я дозволив тобі побачити це місце, бо ти зможеш його використовувати, щоб зв’язатися з нами. Якщо ти залишиш тут повідомлення, воно швидко потрапить до мене.

— Із якого переляку я це маю робити?

— Якщо тільки я в тобі не помилився, а я дуже добре розуміюся на людях, то ти можеш одного дня вирішити, що маєш більше спільного з нами, аніж ти зараз думаєш. І ти можеш сам до нас прийти. Якщо ти достатньо розумний, то нікому не розкажеш про це місце. Ти збережеш його в таємниці на чорний день. Але поки що, на сьогодні, як кажуть американці: відвали!

Я дійшов до бічних дверей з Дандою і вийшов надвір після того, як він відчинив їх для мене. Він гучно прочистив горло і харкнув мені на штани, перш ніж грюкнути дверима.

На землі біля мотоцикла я знайшов шматок паперу і використав його, щоб витерти харкотиння з джинсів. Устромив ключа в замок запалювання мотоцикла. Я вже збирався завести двигуна, коли помітив відображення свого понівеченого обличчя у дзеркалі заднього огляду. Принаймні мені не зламали носа, але очі були розбиті до крові й набряклі.

Я завів мотоцикла, але залишив його на нейтралці, обіперши на бокову стійку, поки двигун повільно обертався. Смикнув важіль на панелі під довгим ребром сидіння. Панель випала, відкриваючи мій італійський стилет.

Руків’ям стилета я почав гупати у двері складу. Почув озлоблений голос ізсередини, що наближався до дверей, проклинаючи того, хто насмілився потурбувати те місце. Це був Данда. Я зрадів.

Двері відчинилися. Данда сердито лаявся. Я схопив його за барки, кинув на одвірок і тицьнув стилетом йому в живіт. Він намагався викрутитися, але я застромив кінчик зброї глибше йому в черево, аж доки не залишив червону пляму на рожевій сорочці.

— Добре! Добре! Добре! — заверещав він.— Чорт! Арей, паґал гай тум?Ти щоз глузду з’їхав?

Декілька чоловіків почали до мене наближатися. Я притиснув ножа трохи сильніше.

Ні! Ні! — закричав Данда.— Заберіться в біса подалі, хлопці! Він мене тут ріже!

Чоловіки зупинилися. Не відриваючи погляду від Данди, я заговорив до Вішну.

— Мої ножі,— пробубонів я, але мої губи заніміли, як долоня в муляра.— Принеси їх сюди. Дай їх мені.

Вішну завагався. Я бачив, що Данда почав нажахано пітніти. Він більше боявся байдужості свого роботодавця, ніж моєї злості.

Нарешті Вішну перевальцем рушив у нашому напрямку з двома ножами. Коли він їх передав мені, я засунув зброю за пояс штанів, тримаючи стилет біля живота Данди.

Вішну почав тягнути Данду за сорочку, намагаючись вирвати його в мене і затягнути назад на склад. Я пручався, застромляючи ножа трохи глибше в м’який живіт Данди. Ніж уже на півсантиметра заглибився в його тіло. Ще один сантиметр — і я проткнув би орган.

Зажди! Зажди! — панічно зойкнув Данда.— Я спливаю кров’ю! Він мене вб’є!

— Чого ти хочеш? — запитав Вішну.

— Розкажи мені про Пакистан,— сказав я.

Вішну розреготався. Це був хороший сміх, ясний і свіжий. Цей сміх міг би за інших обставин вселити мені любов до цього чоловіка, але не тоді, коли він показав мені свої меблі для басейну.

— Ти мені подобаєшся, але водночас я хочу тебе вбити,— мовив він, поблискуючи очима в оправі темних вій.— Це дуже незвичайний талант.

— Розкажи мені про Пакистан,— повторив я.

— Ти справді нічого не знаєш, еге ж? — зітхнув Вішну, переставши посміхатися.— Ми бачили, як ти пішов на зустріч ради, плюс твоя поїздка на Гоа, тому припустили — ти маєш знати, що відбувається. Твої хлопці дійсно тримають тебе в темряві, друже. Це небезпечно для тебе. Уже не кажучи, що це трохи... образливо, ні?

— Твоя людина просто зараз опиниться в темряві, якщо ти не відповіси на моє запитання. Я хочу знати, в чому вся справа. Розкажи мені про Пакистан.

— Якщо я розкажу тобі все, що знаю, ти доповіси Санджаю,— відповів він, мало не позіхаючи. Над його правим оком був маленький, але глибокий шрам. Вішну, говорячи, масажував той рубець кінчиком пальця.— Це надасть Санджаю перевагу. Я не можу такого допустити. Відпусти Данду. Сідай на свого мотоцикла та їдь. Якщо ти вб’єш Данду, мені доведеться вбити тебе. Він мій кузен. А я не хочу тебе вбивати. Я не хочу нікого вбивати. Не сьогодні. Сьогодні день народження моєї дружини, розумієш, і буде вечірка.

Він поглянув на важкі хмари в нас над головами.

— Не барися,— сказав він, знову дивлячись на мене.— Ми думали, ти щось знаєш, але очевидно — ні. Коли знатимеш більше і захочеш поговорити, ти знаєш, як зі мною зв’язатися. Давай без образ. Такі речі трапляються. Як кажуть американці: буду тобі винен.

— Я буду винен тобі більше,— відреагував я, відходячи від Данди і задкуючи до мотоцикла.

Він знову розсміявся.

— Ми поквиталися, тож почнімо з чистого аркуша. Залишиш тут повідомлення, коли захочеш зі мною зв’язатися. Так чи так, я дізнаюся.

Розділ 11

Кожна людина переносить побиття по-своєму. Моїм способом було дізнатися все, що можна, про людей, які мене побили, а потім іти назустріч Долі.

Коли я втікав з в’язниці, то пробив дірку у стелі кабінету, виліз на дах і переліз через стіну серед білого дня, ще й прихопивши друга. Стеля, крізь яку ми втекли, була у кабінеті головного офіцера з питань безпеки, чоловіка, який організовував побиття мого друга, мене і десятків інших в’язнів, без будь-яких причин і поза законом.

Я місяцями за ним спостерігав. Я вивчав його звички і настрій. І я знав про щоденне семихвилинне вікно, коли його не було в офісі, а двері при цьому були незамкнені. Ми залізли на його стіл, щоб пробити діру на свободу. Після нашої втечі він втратив роботу, і Доля взяла вихідний.

Я не люблю, коли мені дають ляпасів. Я хотів дізнатися про чоловіків, які зробили це мені. Я хотів про них знати все.

Я повернув на другому розриві дорожньої лінії та поїхав назад. Припаркувався в затінку якихось дерев, біля декількох крамниць, через дорогу від складу.

Вимкнув двигуна. Перехожі та крамарі витріщалися на моє закривавлене обличчя, але відразу поспішали піти або відводили погляди, коли я теж починав на них дивитися.

За деякий час до мене підійшов чоловік, який продавав серветки для чищення автомобілів і мотоциклів. Я купив одну з найдовших серветок, але віддаючи йому гроші, попросив виконати декілька доручень для мене. За п’ять хвилин він повернувся з упаковкою таблеток кодеїну, коробкою пластирів, пляшкою горілки і двома чистими рушниками.

Розплатившись, я знайшов відкритий водостік і вимив обличчя серветкою, змоченою в горілці, витираючи криваві рани чистим рушником.

Перукар, який обслуговував клієнтів під «деревом для пліток», запропонував мені своє дзеркало. Я прикріпив його до гілки за допомогою стрічки і заклеїв пластирами два найгірші порізи на обличчі. Нарешті я взяв чорну ганчірку, яку придбав у продавця серветок, і обмотав її навколо голови у вигляді афганського тюрбана.

Клієнти та друзі, які зібралися в тіні навколо перукарського крісла, кивали і хитали головами на знак несхвалення або підтримки різного ступеня.

Я знайшов порожню склянку і, наливши собі горілки, одразу ж її випив. Тримаючи склянку в одній руці, я відкрив зубами упаковку кодеїну, висипав туди чотири пігулки і залив їх горілкою. Рівень схвалення від клубу гоління одразу ж виріс. Коли я випив горілку і запропонував чоловікам решту пляшки, почувся тихий схвальний вигук.

Я повернувся до свого мотоцикла, схованого від очей, і крізь пустельно-сухе листя випалених сонцем дерев почав спостерігати за складом, де на підлозі ще не висохла моя кров.

Вони вийшли звідти сміючись і жартуючи, штурхаючи та дражнячи худорлявого чоловіка з вусами — Данду. Втиснулись у дві машини «амбасадор» і виїхали на дорогу, прямуючи в бік Тардео.

Даючи їм фору в півхвилини, я почав переслідувати машини, залишаючись непомітним. Вони проминули Тардео, потім перехрестя біля Опери і виїхали на головну дорогу. Це був довгий зелений проспект, що йшов паралельно до головної залізничної лінії міста.

Машини зупинилися біля воріт особняка, неподалік головної залізничної станції на Черчгейті. Високі металеві ворота швидко відчинилися, машини заїхали всередину, і ворота знову зачинились.

Я проїхав повз особняк, вдивляючись у високі вікна будівлі з тристороннім фасадом. Дерев’яні віконниці затуляли всі вікна. Укриті пилюкою вогняно-червоні герані прозирали крізь поруччя балкону на першому поверсі. Вони сягали аж іржавих залізних списів на верхівці муру, затуляючи нижній поверх.

Я спрямував свого мотоцикла у потік дорожнього руху, рушаючи в напрямку станції Черчгейт, а далі повз спраглі брунатно-жовті поля Азад-Майдану.

Я вихлюпував свою лють на дорозі, підрізаючи автомобілі, відбиваючись від міста, викликаючи на поєдинок і перемагаючи кожен мотоцикл на своєму шляху.

Зупинився біля коледжу Кішинчанд-Челларам, неподалік маєтку Санджая. Це був один з найкращих навчальних закладів у Бомбеї. Модно одягнені студенти заповнили вулицю, молоді уми проблискували в їхніх яскравих посмішках. Вони були надією міста, а насправді надією усього світу, хоча мало хто про це тоді знав.

— Я присягаюся,— сказав позаду мене голос.— Найшвидший білий чоловік у Бомбеї. Я намагався тебе наздогнати останні п’ять...

Це був Фарід Посередник, молодий гангстер, який винуватив себе в тому, що не був з Хадербгаєм перед його смертю, у вбивчих снігах Афганістану. Він зненацька замовк, коли я зняв з голови м’яку чорну тканину, яка була в мене замість тюрбана.

— О чорт, чоловіче! Що з тобою сталося?

— Не знаєш, чи Санджай вдома?

— Так. Звісно. Ходімо в хату.

Я розповів про все Санджаю, сидячи у їдальні за скляним столом з позолотою. Санджай був абсолютно спокійний і майже зневажливий. Він попросив повторити всі імена, які вони озвучували, й описати обличчя, які я бачив.

— Я цього очікував,— сказав він.

— Очікував цього? — запитав я.

— Чому ти не попередив Ліна? — зажадав Фарід.— Або мене, щоб я поїхав з ним.

Санджай нас проігнорував і почав ходити кімнатою.

Його вродливе обличчя постаріло раніше свого часу. Кола під очами ще більше потемніли, перетворившись на чітко окреслені жолоби. Зморшки постійної тривоги прорізалися в кутиках його налитих кров’ю очей, гублячись у свіжій сивині, що зі скронь розходилася в чорному блискучому волоссі.

Він забагато пив і зловживав усіма іншими своїми захопленнями. Він, молодий чоловік на чолі імперії, спалював свою молодість занадто швидко.

— Чого вони хотіли насправді, на твою думку? — запитав мене він після затяжної паузи.

— Чому ти сам мені не скажеш? Що відбувається в Пакистані? Чого ще ти мені не розповів, коли відіслав на Гоа?

— Я розповів тобі те, що ти мав знати! — випалив Санджай.

— Це була інформація, яку я мав знати раніше,— спокійно мовив я.— Не тебе прив’язували до того лежака, Санджаю. Мене.

— Так, дідько! — додав Фарід.

Санджай перевів погляд на свої руки на тлі скляного столу. Його найбільшим страхом була кривава мафіозна війна, у результаті якої одна банда втратила б чимало людей і влади, а інша — все. Усе, крім цього, на його думку, це вже перемога. У цьому єдиному ми з ним погоджувалися під час усіх завдань і сутичок за останні два роки.

— У цій грі є речі, яких ти не знаєш і не зможеш зрозуміти,— сказав він.— Я керую компанією. Я повідомляю вам обом лише те, що ви маєте знати, і більше нічого. Тож не пішов би ти, Ліне? І не пішов би ти, Фаріде?

— Не пішов би я, Санджаю? — вибухнув Фарід.— Це вся повага, яку я отримую? А може, я просто тут і зараз підправлю твою щасливу посмішку?

Він почав рухатися до Санджая, але я його зупинив, поклавши руки йому на груди.

— Заспокойся, Фаріде, брате,— мовив я.— Якраз цього вони й хотіли, коли цілий день мене лупцювали,— щоб ми налаштувалися один проти одного.

— Не пішов би я? — прогарчав Фарід.— Повтори це ще раз, босе. Повтори ще раз.

Санджай деякий час дивився на молодого бійця, а потім його холодні очі повернулися до мене.

— Скажи мені правду, Ліне. Що ти їм сказав?

Прийшла моя черга розізлитися. Лють перепинила мені дихання. Я вищирився, і порізи знову відкрилися.

— До чого ти ведеш, босе?

Він роздратовано насупився.

— Ну ж бо, Ліне,— сказав він.— Це реальний світ. Люди не мовчать. Що ти їм сказав?

Я був настільки злий, що готовий був відгамселити його до втрати тями. Фактично я розлютився на нього більше, ніж на чоловіків, які віддубасили мене майже до втрати тями.

— Звісно, він нічого не сказав! — обурився Фарід.— Це не вперше, коли його побили вороги. Мене також. І тебе теж, Санджаю. Припини виявляти неповагу. Що з тобою таке, босе?

Санджай зблиснув очима, роздратованими аж до жорстокості, показуючи, наскільки він близький до краю. Фарід спочатку витримав його погляд, але потім відвів очі.

Санджай повернувся до мене.

— Можеш іти, Діне,— вичавив він.— І щодо того, про що ти розповів або не розповів, тримай язика за зубами. Нікому ні слова.

— Про що я маю мовчати, Санджаю? Про виставу, яку вони сьогодні влаштували? Однієї хвилини вони збираються мене вбити, а наступної вже відпускають мене на волю. Вони хотіли, щоб я повернувся сюди в такому стані й запитав у тебе про Пакистан. Це повідомлення. Я є повідомленням. Один зі скорпіонів — Вішну — дуже вправно надсилає повідомлення.

— Я також,— посміхнувся Санджай.— І я пишу повідомлення кров’ю, як і вони. Коли і як вирішу.

— Хай що ти зробиш, не роби нічого за мене.

— Ти мені вказуєш, що робити? Ким ти в біса себе вважаєш?

Усередині мене прокинувся дракон, увесь у вогні, але я не хотів, щоб якогось іншого солдата теж прив’язали до стільця і тримали там, доки стеля не стала б червоною.

— Не вирішуй цю справу за мене, босе. Коли прийде час, я сам усе владнаю.

— Ти робитимеш те, що тобі скажуть, і тоді, коли скажуть.

— Я сам усе владнаю, Санджаю,— повторив я.— Коли і як — вирішу. Просто хочу прояснити той факт, що я тебе заздалегідь попередив.

— Вимітайтеся,— просичав Санджай, звужуючи очі.— Обоє. Навіть близько до мене не наближайся, Ліне, доки я тебе не викличу. Вимітайтеся.

Фарід зупинився на вулиці, лютуючи більше за мене.

— Ліне,— тихо сказав він, його очі не вміщали всю його лють.— Мені начхати на те, що верзе Санджай. Він слабкий. Він ніщо. Я втратив будь-яку повагу до нього. Ми знайдемо Абдуллу. Ми підемо туди лише втрьох, нікого не повідомляючи. Ми прикінчимо цього Вішну — того, що на чолі, й тих інших ганду[49], Данду й Ганумана.

Я посміхнувся, ніжачи своє зранене обличчя у промінні тепла його хороброго серця.

— Усе нормально. Залиш усе, як є. Буде правильне місце і правильний час, брате. Так чи так, я знову зустрінуся з цими хлопцями, і якщо будеш мені потрібен, я обов’язково тобі зателефоную.

— Уночі або вдень, друже,— відповів він, тиснучи мені руку.

Він поїхав, а я поглянув на маєток Санджая, ще один маєток у місті нетрищ. Вуличні вікна були затулені червоними металевими віконницями вже з поіржавілими засувами. Зів’ялий живопліт чіплявся до кованої огорожі.

Цей будинок був дуже схожий на той, до якого повернулися скорпіони після мого катування. Він був занадто схожий на той будинок.

Ти можеш поважати права і переконання іншої людини, навіть зовсім її не знаючи. Але саму людину можна поважати лише тоді, коли ти знаходиш у ній щось дійсно гідне.

Фарід не рівнявся на Санджая, і було очевидно, що інші члени ради відчували те ж саме. Я ніколи не рівнявся на Санджая, але все одно на нього працював, перебуваючи під захистом компанії, яка носила його ім’я.

Це було питанням сумління для мене і, можливо, для кількох інших, але ерозія влади була всім для Санджая. Кожна банда є тотемом поваги. Кожен ватажок — утіленням віри.

Чому не полився дощ? Я почувався брудним — побитим і брудним. Я падав. Падало все, окрім дощу. Моє серце потрапило у полон, а я писав записку з вимогою викупу.

Той світ, який існував декілька тижнів тому, перед моєю поїздкою на Гоа, орієнтувався по інших зірках. Ослаблений ватажок з підтримкою афганських охоронців, чотирнадцятирічний хлопчина — Тарик, який мріяв про владу над убивцями та крадіями, ранкові тортури зі згадуванням Пакистану, Лайза, Карла, Ранджит...

Я розгубився. І був брудний. І побитий. Мені потрібно було знайти свій шлях. Я мав перестати падати. Розвернувшися спиною до маєтку Санджая, я поїхав геть, штовхаючи ще один пліт надії в маленький океан хвилин — в океан свого життя.

Розділ 12

Повернувшись додому, я знайшов на столі записку від Лайзи, у якій вона писала, що не дочекалася мене і тому пішла на закупи зі своїм другом — Вікрамом. Вона запропонувала зустрітися на квартирі пізніше.

Розслабившись уперше з моменту, коли мене забрали люди Вішну, я замкнув двері та притулився до стіни. Це тривало недовго. Я сповз по стіні вниз і сів на підлогу.

Було ще рано, а я вже встиг сфальшувати три паспорти, був викрадений, побитий, допитаний — і це все до другої години дня.

У мене були друзі, які з легкістю переносили побиття. Я так ніколи й не навчився бути апатичним. Я міг усе тримати в собі до тієї миті, доки не опинявся в безпечному місті, але тільки-но зачиняв захищені двері, завжди надходила лавина. Того дня моє серце ще довго колотилось у грудях, а руки ніяк не могли перестати тремтіти.

Я помився під душем, відшкрібаючи обличчя і шию жорсткою щіткою і сильним дезінфектантом. Рани були чисті, що дуже важливо у тропічному кліматі, але вони знову почали кривавитися. Я залив їх лосьйоном для гоління.

Доки біль випалював білі цятки перед очима, я зауважив на майбутнє, що для розправи над вусатим Дандою маю прихопити лосьйон для гоління.

В тих місцях, де мене била бамбукова палиця Данди, з’являлися синці й рубці. Вони точно відповідали слідам, що вже були на моєму тілі раніше, у в’язниці, слідам, які я бачив на інших в’язнях під час відвідин душової кімнати.

Я відвернувся від дзеркала, змушуючи себе все забути: це ще один тюремний трюк. За двадцять хвилин я знову був на мотоциклі, одягнений у чисті джинси, чоботи, червону футболку і безрукавку.

Я їхав повз риболовецьку бухту в затоці Колаба-Бек, щоб потрапити на зустріч у нетрищах.

Усю територію навколо мене було відібрано в моря, камінчик по камінчику. Високі сучасні житлові комплекси юрмилися на новому кам’яному океані та кидали таку дорогоцінну тінь на широкі озеленені вулиці.

Це був фешенебельний бажаний район, з готелем «Президент», що став візитівкою передмістя. Невеличкі крамниці, які вишикувалися на трьох основних бульварах, були нещодавно відреставровані. Квіткові ящики прикрашали більшість вікон. Слуги, які рухалися туди й назад між житловими вежами та крамницями, були одягнені в найошатніші сарі й накрохмалені білі сорочки.

Коли головна дорога повернула ліворуч, а потім праворуч біля Всесвітнього торгового центру, то прийшла і зміна краєвиду.

Дерев уже було не так багато, а потім їх узагалі не стало видно. Затінок почав зникати разом з тінню вежі, яка здалася сонцю.

Тепло від нависаючого сонця, затуленого важкими хмарами, нещадно давило на брудно-сірий океан нетрищ, де гребені низьких дахів котилися нерівними хвилями аж до розтріпаного обрію неспокою і боротьби.

Я припаркував мотоцикла, вийняв медикаменти й бинти і дав трохи грошей одному з малих, які запропонували постерегти мій транспорт. Хоча для цього не було потреби. Тут ніхто нічого не крав.

Зайшовши до нетрищ, я рушив широкою піщаною нерівною дорогою. Мене привітав сморід відкритих убиралень, що містилися біля дороги. Мені перехопило подих, а в шлунку важким каменем осіла нудота.

Суворо і швидко повернулися спогади мого побиття на складі. Сонце. Побиття. Сонце було занадто гарячим. Я похитнувся на край шляху. Це спричинило нову хвилю нудоти. Я зупинився. Руки на колінах. Я виблював у бур’янах біля дороги все, що залишалося в шлунку.

Діти з нетрищ вибрали цей момент, щоб ринутися з провулків для привітання. Оточуючи мене, поки я здригався і тремтів, вони тягнули за рукави сорочки і вигукували моє ім’я.

— Лінбаба! Лінбаба! Лінбаба!

Узявши себе в руки, я дозволив дітям затягнути себе у нетрища. Ми торували нашу дорогу вузькими протоптаними провулками між хатами, зробленими з поліетилену, тканих килимків і бамбукових стовпів. Халупи, на яких упродовж восьми місяців сезону посухи збирався пил, схожі були на дюни в пустелі.

Крізь низькі дверні отвори проглядалися блискучі вежі каструль і сковорідок, гірлянди з зображеннями богів і гладенько вичовгана земляна долівка, засвідчуючи охайне упорядковане життя, що панувало всередині.

Діти провели мене просто до будинку Джонні Сигара, який стояв неподалік узбережжя.

Джонні був головним у нетрищах, народився на вулицях міста. Його батько був морським піхотинцем на тимчасовому завданні в Бомбеї і покинув матір Джонні, коли дізнався про її вагітність. Він залишив місто на військовому кораблі, що прямував до порту Аден. Вона більше ніколи про нього не чула.

Родина вигнала матір Джонні з дому, після чого вона почала жити у своєрідному поселенні для безхатченків, збудованому з поліетилену, що розкинулося через дорогу від Кроуфордського ринку.

Джонні народився серед цілодобового галасу, штовханини і човгання, біля одного з найбільших критих ринків Азії. У його вухах дзвеніло від самого ранку й аж до пізньої ночі від пронизливого крику і реву вуличних продавців і лоточників.

Він усе своє життя прожив у громадах безхатченків і в переповнених нетрищах, і почувався як удома лише в припливі й вихорі юрби. Ті кілька разів, що я бачив його на самоті, коли він прогулювався узбережжям біля нетрищ або сидів біля чайної крамниці під час післяобіднього затишшя, то він здавався пригніченим самотністю, замкненим у своєму маленькому «я». Але посеред будь-якої юрби він був окрасою свого народу.

— О Боже! — вигукнув він, коли побачив моє обличчя.— Що в дідька з тобою сталося, чоловіче?

— Це довга історія. Як поживаєш, Джонні?

— О чорт, друже. Тебе міцно припечатали!

Я насупив брови. Джонні знав цей погляд. Ми були сусідами у нетрищах упродовж вісімнадцяти місяців і залишилися добрими друзями.

— Гаразд, гаразд, тгик гай[50], баба. Іди посидь. Випий чаю. Суніле! Принеси чаю! Фатафат! Як блискавка!

Я сів на порожньому зерновому барабані, дивлячись, як Джонні роздавав інструкції команді парубків, які завершували останні приготування перед дощем.

Коли попередній очільник нетрищ пішов у відставку і виїхав у своє село, на своє місце він рекомендував Джонні Сигара. Кілька людей бурчали, що Джонні не ідеальний кандидат, але любов і повага загалу до пенсіонера вгамували всі заперечення.

Це була почесна посада, що не давала більшого авторитету, ніж той, яким уже володіла людина, яка її обіймала. Після майже двох років на цій посаді Джонні показав себе мудрим посередником у вирішенні суперечок і сильним очільником, який пробуджує віковічний інстинкт — бажання рухатися у правильному напрямку.

Зі свого боку, Джонні насолоджувався лідерством. І коли всім іншим не вдавалося вирішити суперечку, він довіряв своєму серцю, оголошував вихідний у нетрищах і влаштовував вечірку.

Його система працювала і була популярною. Деякі люди переселялися до його нетрищ тільки тому, що там майже щотижня була гарна вечірка для мирного врегулювання суперечки. Люди з інших нетрищ приходили до Джонні, щоб вирішити свої суперечки. Крок по кроку хлопчик, народжений на тротуарі, став Соломоном для своїх людей.

— Аруне! Спустися до мангрової лісосмуги разом з Діпаком! — заволав він.— Дамба для захисту від паводкових вод учора обвалилася. Полагодь її, швидко! Радже! Піди з хлопцями до будинку Бапу. У стареньких жінок у його провулку немає поліетилену на даху. Ті довбані коти його стягли. Бапу має необхідні матеріали. Допоможи йому підняти їх нагору. А решта нехай продовжує чистити водостоки! Джалді! Мерщій!

Принесли чай, і Джонні присів, щоб випити його зі мною.

— Коти,— зітхнув він.— Ти можеш мені пояснити, як на світі можуть існувати любителі котів?

— Одним словом? Миші. Коти — вправні маленькі дияволи.

— Мабуть. Ти розминувся з Лайзою і Вікрамом. Вона бачила твоє обличчя?

— Ні.

— Дідько, чоловіче, у неї буде істерика, яар. Таке враження, наче хтось тебе переїхав.

— Дякую, Джонні.

— Не варто,— відповів він.— До речі, той Вікрам також не в набагато кращому стані. Гадаю, він недосипає.

Я знав, чому Вікрам мав такий кепський вигляд. Я не хотів про це говорити.

— Коли все почнеться, на твою думку? — запитав я, дивлячись на важкі навислі хмари.

Запах дощу, який збирався, але ще не почався, був скрізь — у моїх очах, у моєму поті, у моєму волоссі. Перший дощ — ідеальне породження мусону.

— Я думав, усе почнеться сьогодні,— відповів він, сьорбаючи чай.— Я був переконаний.

Я попивав свій чай. Він був солодкий, з додаванням імбиру, щоб перемогти спеку, яка тиснула на серце у ці останні дні літа.

Імбир заспокоїв рани у мене в роті, і я зітхнув із задоволенням.

— Добрий чай, Джонні,— сказав я.

— Добрий чай,— відповів він.

— Індійський пеніцилін,— провадив я.

— Але... але в цьому чаї немає ніякого пеніциліну, баба,— заперечив Джонні.

— Ні, я маю на увазі...

— Ми маємо додати пеніцилін до нашого чаю,— заявив він.

Він здавався ображеним.

— Ні, ні,— запевнив його я, знаючи, що зараз ми зайдемо в глухий кут.— Це фраза з одного старого жарту про курячий бульйон. Жарту, в якому курячий бульйон називали єврейським пеніциліном.

Джонні обережно понюхав свій чай.

— Ти... ти відчуваєш у чаї курей?

— Ні, ні, це жарт. Я виріс у єврейській частині свого міста, її ще називали Маленький Ізраїль. І знаєш, це такий загальновідомий жарт, бо євреї завжди пропонують тобі курячий бульйон як ліки від будь-якої хвороби. Якщо в тебе розлад шлунку — випий курячого бульйону. Якщо в тебе болить голова — випий курячого бульйону. Якщо тебе підстрелили — випий курячого бульйону. А в Індії чай — це неначе курячий більйон для євреїв, розумієш? Склянка міцного чаю одразу ж поставить тебе на ноги. Дійшло?

Його трохи насуплені брови трансформувались у легеньку посмішку.

— Неподалік звідси мешкає єврей,— повідомив він.— У колонії парсів на Кафф-Парейд, навіть при тому, що він не парс. Його звати Ісаак, здається. Привести його сюди?

— Так! — схвильовано відповів я.— Сходи по єврея і приведи його сюди!

Джонні підвівся зі свого стільця.

— Почекаєш на мене? — запитав він, готуючись виходити.

— Ні! — роздратовано крикнув я.— Я пожартував, Джонні. Це був жарт! Звісно ж, я не хочу, щоб ти приводив сюди єврея!

— Та мені не важко,— мовив він.

Він витріщався на мене з подивом, застигнувши за півкроку від мене, не впевнений, чи потрібно кликати цього Ісаака-ізраїльтянина, чи ні.

— Тож...— нарешті сказав я, дивлячись на небо, щоб виплутатися з безвихідної ситуації,— коли, на твою думку, все почнеться?

Він розслабився і почав вивчати хмари, які вихором летіли з моря.

— Думаю, усе почнеться сьогодні,— відповів він.— Я був переконаний.

— Ну,— зітхнув я,— якщо не сьогодні, то завтра. Гаразд, ми можемо розібратися з цим зараз, Джонні?

Джарур,— відповів він, прямуючи до низьких дверей своєї хатини.

Я приєднався до нього всередині, зачиняючи по собі крихкі двері, зроблені з фанери. Хатина була побудована з тонких матів у стилі татамі, прикріплених до бамбукових стовпів. Підлога була вимощена екстравагантно деталізованими кольоровими кахлями, покладеними просто на землю. Мозаїка кахлів зображувала півня, хвіст якого розкинувся віялом на тлі дерев і квітів.

Полиці були заповнені їжею. Великий металевий гардероб, недоступний для щурів, був недешевим і дуже цінним предметом меблів у нетрищах. Музична система на батарейках займала куток металевого комода. Почесне місце в помешканні займала тривимірна ілюстрація з побитим і розіп’ятим Ісусом. Нові матраци в квіточку були згорнуті в кутку.

Сліди відносної розкоші, що стала наслідком статусу Джонні та його комерційному успіху. Як весільний подарунок я дав йому гроші, щоб він купив собі невелику законну квартиру в сусідньому районі Нейві-Нагар. Цей подарунок мав дозволити йому втекти від невизначеності та труднощів життя в нелегальних нетрищах.

Спираючись на заповзятливість його дружини Зіти, дочки процвітаючого власника чайної крамниці, Джонні використав квартиру як заставне майно для кредиту, а потім почав її здавати в оренду за високою ціною. Він використав кредит для купівлі трьох хатин у нетрищах, орендував три нелегальні хатини за ринковими ставками і жив у тому самому провулку посеред нетрищ, де я з ним і познайомився.

Відклавши декілька речей убік, Джонні звільнив місце, щоб я міг сісти. Я його зупинив.

— Дякую, брате. Дякую. У мене немає часу. Треба знайти Лайзу. Я розминаюся з нею увесь день.

— Ліне, брате, ти завжди будеш на крок позаду тієї дівчини.

— Думаю, ти маєш рацію. Ось, візьми це.

Я передав йому сумку з медикаментами, яку дала мені Лайза, й дістав з кишені пачку грошей, туго перев’язаних гумками. Грошей було досить, щоб оплатити роботу двох молодиків, які надавали першу медичну допомогу в безкоштовній клініці. Там також було більше ніж достатньо, щоб покрити купівлю нових пов’язок і медикаментів.

— Що нового?

— Ну...— почав неохоче він.

— Скажи мені.

— Анджалі, дочка Бгаґата, вона склала іспити.

— І які результати?

— Вона була найкраща. І не тільки у класі, щоб ти знав, але найкраща в усьому штаті Махараштра.

— Розумна мала.

Я пам’ятав маленьку дівчинку, якою вона була декілька років тому, коли час до часу допомагала мені в безкоштовній клініці. Дванадцятирічна дитина знала напам’ять усі імена пацієнтів у нетрищах, сотні імен, і стала другом кожному з них. Навідуючись до клініки, я спостерігав, як вона вчилася і росла.

— Але замало бути розумною тут, у нашій Індії,— зітхнув Джонні.— Голова прийомної комісії університету вимагає бакшиш[51] у двадцять тисяч рупій.

Він сказав це категорично, без злоби. Це було фактом життя, як, наприклад, зменшення кількості риби в тенетах рибалок або щоденне збільшення кількості легковиків, вантажівок і мотоциклів на дорогах колись благородного Міста-Острова.

— Скільки в тебе є?

— П’ятнадцять тисяч,— відповів він.— Ми збирали гроші в усіх жителів, з усіх каст і релігій. Я сам здав п’ять тисяч.

Це був значний внесок. Я знав, що Джонні не відіб’є цих грошей ще принаймні три роки.

Я дістав згорток американських доларів з кишені. У ті дні скаженого попиту на чорному ринку грошей я завжди мав при собі щонайменше п’ять видів валют — німецькі марки, фунти стерлінгів, швейцарські франки, долари і ріали. У мене було три сотні і п’ятдесят доларів у банкнотах. За ставками чорного ринку цього було достатньо, щоб покрити недостачу для хабара на освіту Анджалі.

— Ліне, тобі не здається...— мовив Джонні, стукаючи грошима по своїй долоні.

— Ні.

— Я знаю, Лінбаба, але це неправильно, що ти отак віддаєш гроші, нікому про це не кажучи. Вони мають про це знати. Я розумію, що коли ми віддаємо без похвали, анонімно, то нам повернеться вдесятеро більше від Бога. Але Бог, хай Він вибачить мені за вираження своїх думок, може бути дуже повільним при висловленні похвали.

Він був майже однакового зросту і ваги зі мною і ходив, забіякувато випроставши плечі й відставивши лікті, як людина, яка частенько змушує дурнів страждати.

Його довге обличчя постаріло більш ніж на його тридцять п’ять років, і щетина на підборідді вже була присипана сивиною. Очі піщаного кольору були тривожні, підозрілі й замислені.

Він був читачем, який поглинав принаймні одну книгу зі самовдосконалення на тиждень, а потім без кінця діставав своїх сусідів, щоб вони її теж прочитали.

Я поважав його. Він був хорошою людиною, хорошим другом, який змушував мене бути кращим лише самим фактом нашого знайомства. Як не дивно і, мабуть, безглуздо, та я не міг йому цього сказати. Я хотів. Я вже кілька разів був готовий, але так і не зміг вимовити цих слів.

На той час моє серце вигнанця було переповнене сумнівами, спротивом і скептицизмом. Я віддав своє серце Хадербгаю, а він використав мене як пішака. Я віддав своє серце Карлі, єдиній жінці, яку я кохав, а вона використала мене, змусивши служити чоловіку, якого ми обоє називали батьком,— Хадербгаю. Відтоді я два роки був на вулицях і бачив, як місто перетворилося на цирк, багаті жебрали у бідняків, а злочин відповідав покаранню. Я став старшим, ніж мав би бути, й опинився занадто далеко від людей, які мене любили. Я підпустив до себе лише кількох, але ніколи не тягнувся до них так, як вони тягнулися до мене. Я не прив’язувався настільки сильно, бо знав, що рано чи пізно мені доведеться їх відпустити.

— Забудь про це, Джонні,— м’яко сказав я.

Він знову зітхнув, поклав гроші до кишені та повів мене на вулицю.

— То чому євреї кладуть пеніцилін у свої кури? — поцікавився він, доки ми споглядали похмуре небо.

— Я пожартував, Джонні.

— Ні, але ті євреї досить розумні, яар. Якщо вони кладуть пеніцилін у свої кури, то вони, мабуть, мають в біса хорошу...

— Джонні,— перебив я, піднісши руку,— я люблю тебе.

— Я теж тебе люблю, друже,— посміхнувся він.

Він міцно мене обійняв, після чого ожили всі рани і синці на моїх руках і плечах.

Йдучи з нетрищ, я й досі відчував його силу, досі відчував запах кокосової олії у його волоссі. Задушливі хмари кидали вечірні тіні на зморені обличчя рибалок і праль, які поверталися додому з метушливого узбережжя. Та коли вони мені посміхалися, білки їхніх утомлених очей, золотисто-каштанові й червоного золота, сяяли. І вони всі посміхалися, всі й кожен, проходячи повз мене, й корони виблискували на їхніх спітнілих чолах.

Розділ 13

Коли я зайшов до галасливого збіговиська в «Леопольді», то почав шукати очима Лайзу й Вікрама. Я їх не побачив, проте знайшов свого друга Дідьє. Він сидів з Кавітою Синг і Навіном Едеїром.

— Ревнивий чоловік! — викрикнув Дідьє, милуючися моїм понівеченим обличчям.— Ліне! Я такий гордий за тебе!

— Мушу тебе розчарувати,— знизав я плечима, тиснучи руку йому і Навіну.— Послизнувся в душі.

— Схоже, що душ відбивався,— додав Навін.

— Ти вже став водопровідним детективом?

— Незалежно від причини, я надзвичайно радий бачити сліди гріха на твоєму обличчі, Ліне! — оголосив Дідьє, махаючи офіціантові.— Це привід для святкування.

— Таким чином я оголошую цю зустріч Анонімних грішників відкритою! — проголосила Кавіта.

— Вітаю, мене звати Навін,— заявив молодий детектив, підіграючи,— і я грішник.

— Привіт, Навіне,— відповіли ми.

— Звідки ж почати...— розсміявся Навін.

— Нам підійде будь-який гріх,— підказав Дідьє.

Навін вирішив про це трохи подумати.

— Тобі личить цей новий вигляд,— сказала мені Кавіта Синг, доки ми влаштовувалися за столом.

— Упевнений, що ти кажеш це всім синцям.

— Лише тим, які я сама залишила.

Кавіта — вродлива інтелігентна журналістка, яка надавала перевагу дівчатам і була однією з небагатьох жінок у місті, що не боялися це оголосити.

— Кавіто, Навін не розкриє своїх гріхів! — насупився Дідьє.— То бодай розкажи мені про кілька своїх.

Вона розсміялась і почала перераховувати свої гріхи.

— Те каміння у твоєму душі,— тихо зауважив Навін, прихиляючись до мене,— виконало роботу професійно.

Я швидко на нього поглянув. Я був готовий почати йому симпатизувати. Я вже йому симпатизував. Але він був чужинцем, і я не був певен, чи можна йому довіряти. Як він міг знати, що мене побили професійно?

Побачивши мій вираз обличчя, він посміхнувся.

— Всі удари, з обох боків твого обличчя, малюють щільний візерунок, ліворуч і праворуч,— прошепотів він.— Очі вже почорніли, але й досі розплющені, й ти можеш нормально дивитися. Цього не дуже легко досягти. Твої зап’ястки також зі слідами. Не надто важко здогадатися, що хтось, хто добре знає свою роботу, непогано до тебе приклався.

— Мабуть, десь у всьому цьому є суть.

— Суть у тому, що я ображений.

Ти ображений?

— Ти мене не запросив.

— Не я розсилав запрошення.

— А ще будуть вечірки? — посміхнувся він.

— Не знаю. Тобі самотньо?

— Якщо наступного разу тобі буде потрібне товариство, то розраховуй на мене.

— Навряд чи,— відповів я.— Але дякую за пропозицію.

— Будь ласка! — наполягав Дідьє, доки сердитий офіціант стукотів склянками з напоями по столу.— Перестаньте шепотітися, ви двоє. Якщо це не таємна коханка і не ревний чоловік, про якого можна похвалитися, то ти маєш запропонувати на розгляд інший гріх.

— Я за це вип’ю,— заохочувала Кавіта.

— Ти знаєш, чому гріхи заборонені? — запитав у неї Дідьє, виблискуючи блакитними очима.

— Тому що це весело? — припустила Кавіта.

— Тому що доля знущається з тих людей, які забороняють гріхи,— відповів Дідьє, піднімаючи келиха.

— Я виголошу тост! — заявила Кавіта, приєднуючися до Дідьє.— За зв’язування людей і гарні ляпаси!

— Чудово! — загорлав Дідьє.

— Я «за»,— приєднався Навін, піднімаючи келиха.

— Ні,— заявив я.

Це був невдалий день для тостів про зв’язування людей — не для мене.

— Гаразд, Ліне,— відрізала Кавіта.— Чому б тобі не запропонувати тост?

— За свободу в усіх її формах,— промовив я.

— Я знову «за»,— сказав Навін.

— Дідьє завжди за свободу,— погодився Дідьє, піднімаючи келиха.

— Добре,— погодилася Кавіта, стукаючи своїм келихом об наші.— За свободу в усіх її проявах.

Ми тільки поставили келихи на стіл, як до нас приєдналися Конкенон і Стюарт Вінсон.

— Агов, друже,— мовив Вінсон, потискаючи мені руку й добродушно посміхаючись.— Що з тобою в біса сталося?

— Хтось надер йому бісову сраку,— розреготався Конкенон, розтягуючи слова з північно-ірландським акцентом.— І здається, заодно ще й голову, до всього іншого. Чим ти займався, хлопче?

— У нього проблеми з душовою кабіною,— відповіла Кавіта.

— Проблеми з душовою, справді, еге ж? — вишкірився Конкенон, нахиляючися до Кавіти.— А з чим проблеми у тебе?

— Ти перший,— запропонувала Кавіта.

Він знову вишкірився, неначе вже виграв.

— Я? У мене проблеми з усім, що й досі мені не належить. І коли я вже випустив цього кота з торби, то повторю, з чим проблеми у тебе?

— Проблеми з привабливістю. Але я отримую терапію.

— Терапія антипатією визнана дуже ефективною,— додав Навій, зиркаючи на Конкенона.

Конкенон розреготався, дивлячись на них обох, без зайвих слів узяв два стільці біля сусіднього столика, підтягнув їх до нашого і всадовив на одного з них Вінсона.

Власного стільця він розвернув задом наперед і, сівши на нього, поклав свої солідні передпліччя на спинку.

— Що ми п’ємо? — запитав він.

Я усвідомив, що Дідьє не замовив напої всупереч його звичці робити це, коли хтось новий приєднувався до нього в «Леопольді». Повернувши голову, я помітив, як він пильно дивиться на Конкенона. Востаннє коли я бачив, щоб Дідьє отак на когось дивився, у нього в руках був пістолет. За тридцять секунд він ним скористався.

Я підніс руку, щоб покликати офіціанта. Коли ми замовили напої, я перевів тему розмови, щоб відвернути увагу Дідьє.

— Добрий вигляд маєш, Вінсоне.

— Я збіса щасливий,— відповів молодий американець.— Ми щойно зірвали куш. Опинився просто в моїх руках. Ну, точніше, в наших руках, Конкенона і моїх. Тому, агов, напої за наш рахунок.

Принесли напої. Вінсон заплатив, і ми підняли келихи.

— За солодкі мрії! — мовив Вінсон.

— І за невдах, які їх підсолоджують,— мерщій додав Конкенон.

Ми цокнулися, але Конкенон устиг зіпсувати тост.

— Десять штук зелених кожному! — додав Конкенон, грюкаючи келихом по столу.— Немає кращого почуття! Наче задовольняєшся в рот якоїсь багатенької дівки!

Заспокойся, Конкеноне! — сказав я.

— Це не місце для такої розмови,— додав Вінсон.

— Що? — запитав Конкенон, розкинувши руки від подиву.— Що?

Він повернув голову й боком присунув свого стільця ближче до Кавіти.

— Ну ж бо, дорогенька,— провадив він, широко посміхаючись, наче запрошував її на танець,— я не повірю, що ти новачок у цій справі. Тільки не з таким личком і фігурою.

— Може, поговориш про це зі мною? — пробурчав крізь зціплені зуби Навін Едеїр.

— Хіба що ти довбана лесбіянка! — не вгамовувався Конкенон, регочучи так сильно, що його стілець відхилився і дивом не впав.

Навін почав підводитися. Кавіта поклала руку йому на груди, стримуючи.

— Заради всього святого, Конкеноне! — просичав Вінсон, здивований і збентежений.— Та що з тобою в біса сталося? Ти привів мені золотого клієнта, ми заробили купу грошей і ми повинні бути начебто щасливі та святкувати. Припини вже всіх мучити!

— Усе нормально,— запевнила Кавіта, спокійно дивлячись на Конкенона.— Я вірю у свободу слова. Якщо ти мене торкнешся, то я відірву тобі руку. Але якщо ти просто сидітимеш, верзучи нісенітниці, наче ідіот, то можеш так продовжувати аж до самого ранку, мені байдуже.

— О, то ти лижеш тільки піхви,— вищирився Конкенон.

— Власне кажучи...— почала вона.

— Власне кажучи,— перебив її Дідьє,— тебе це не стосується.

Оскал Конкенона на краях рота став натягнутим. Очі заблищали, неначе сонячне сяйво на капюшоні кобри. Конкенон обернувся до Дідьє. Від нього хвилями напливала загроза. Грубість до Кавіти була хитрістю для провокації Дідьє.

Це спрацювало. Очі Дідьє перетворилися на полум’я кольору індиго.

— Тобі треба припудрити носика й одягнути сукню, солоденький,— прогарчав Конкенон.— Усі ви, довбані гомики, маєте носити сукні. Як застереження для решти. Якщо ти трахаєшся, як жінка, то ти маєш і відповідно одягатися.

— Тобі має вистачати сміливості, якщо відсутня гідність,— спокійно відповів Дідьє,— обговорити це віч-на-віч. Надворі.

— Ти чортове неприродне створіння,— просичав Конкенон крізь ледь розтулені губи.

Ми всі вже були на ногах. Навін потягнувся, щоб схопити Конкенона за сорочку. Ми з Вінсоном розвели двох чоловіків, а офіціанти кинулися до нас з усіх боків бару.

У ті роки в офіціантів «Леопольда» було своєрідне стажування. Вони одягали боксерські рукавички, а потім виходили проти дуже міцного адміністратора Сикха. Якщо вони могли вистояти проти нього дві хвилини у провулку за баром, то отримували роботу. Й от шестеро таких офіціантів, керованих дуже великим, дуже міцним Сикхом, оточили наш столик.

Конкенон швидко озирнувся, його жорстка посмішка стала ще ширшою, демонструючи нерівний ряд пожовклих зубів. Кілька секунд він дослухався до свого внутрішнього голосу, який переконував його битися і померти. Для деяких чоловіків це — найсолодший голос, що до них звертається. Потім злість перетворилась на хитрість, і він почав задкувати крізь коло офіціантів.

— Знаєте що? — вичавив він, відступаючи.— Ідіть до дідька! Усі йдіть до дідька!

— Що це взагалі таке було? — зойкнув Вінсон, дивлячись, як Конкенон дибає на вулицю, розпихаючи людей.

— Це ж очевидно, Стюарте,— сказав Дідьє, доки всі інші повільно сідали на свої місця.

Він був єдиним, хто не вставав і хто залишився спокійним до кінця.

— Не для мене, чоловіче.

— Я бачив цей феномен багато разів, Стюарте, у багатьох країнах. Цього чоловіка неконтрольовано тягне до мене.

Вінсон розбризкав пиво по всьому столі. Кавіта зайшлася сміхом.

— Ти хочеш сказати, що він гейко? — запитав Навін.

— А чоловік обов’язково має бути гейком,— поцікавився Дідьє, нагороджуючи його поглядом, який міг припекти шкіру,— щоб його тягнуло до Дідьє?

— Добре, добре,— розсміявся Навін.

— Не думаю, що він гейко,— повідомив Вінсон.— Він ходить до повій. Гадаю, він просто звихнувся.

— Це ти правду кажеш,— погодилася Кавіта, махаючи своїм келихом перед його розгубленим обличчям.

Солоденький, що стояв якнайдалі від конфлікту, ляпнув брудною ганчіркою по столу, подаючи знак про готовність приймати замовлення. Він поколупався у своєму кривому носі середнім пальцем, витер його об жакет і зітхнув.

Аур кач? — процідив він.— Щось іще?

Дідьє вже збирався замовити, але я його зупинив.

— Не для мене,— сказав я, встаючи і забираючи свої ключі.

— Але ні! — запротестував Дідьє.— Ще по одному, безумовно?

— Я навіть попереднього келиха не допив. Я за кермом.

— Яз тобою, ковбою,— повідомила Кавіта, приєднуючись до мене.— Я пообіцяла Лайзі зайти сьогодні. Я поїду з тобою, якщо не проти?

— Радий провести цей час із тобою.

— Але... чи може гейко часто ходити до повій? — поцікавився Вінсон, нахиляючися до Дідьє.

Дідьє запалив цигарку, недовго пороздивлявся жар, а потім звернувся до Вінсона, і його очі почали звужуватися.

— Чи ти не чув, Стюарте, що гейко може робити все, чого хоче звичайний чоловік?

— Що? — запитав Вінсон, немов потрапивши на айсберг.

— А ще кажуть, що невігластво — це блаженство,— сказав я, обмінюючись посмішкою з Дідьє.— І я подамся за своїм блаженством додому.

Ми вийшли з бару, крізь наплив покупців прокладаючи собі дорогу до парковки, де я залишив свій мотоцикл.

Коли я вставляв ключ у замок запалювання, дужа рука потяглася до мене та схопила за передпліччя. Це був Конкенон.

— До біса його, так? — видав він, широко посміхаючись.

— Що?

— До біса його. Того французького сікача.

— Ти божевільніший, аніж тобі здається, Конкеноне.

— Не можу з цим сперечатися. Я не хочу з цим сперечатися. У мене є гроші. Десять штук. Ходімо налигаємося.

— Я їду додому,— відповів я, висмикуючи свою руку, щоб вставити ключа в замок запалювання.

— Ходімо, буде весело! Відтягнемося, ти і я. Затіємо десь бійку. Знайдемо якихось дійсно навіжених придурків і надаємо їм. Повеселімося, друже!

— Хоч як це принадно...

— Я дістав нову ірландську музику,— випалив він.— Вона в біса феноменальна. Привабливість ірландської музики в тому, що вона ідеально підходить для бійки.

— Ні.

— Та ну! Бодай послухай кілька пісень і напийся зі мною.

— Ні.

— Той француз — довбаний педик!

— Конкеноне...

— Ти і я,— провадив він, пом’якшуючи голос і змусивши себе посміхнутися, але це було більше схоже на гримасу болю.— Ми однакові, ти і я. Я тебе знаю. Я в біса добре тебе знаю.

— Ти мене не знаєш.

Він загарчав, крутячи головою та спльовуючи на землю.

— Я маю на увазі того педика, подумай про це. Якби увесь світ був таким, як він, то людська раса вже б вимерла.

— Якби увесь світ був схожим на тебе, Конкеноне, то ми б на це заслужили.

Мені було важко, занадто важко. Чи мав я право кидати каміння? Але я любив Дідьє, і мені було вже досить спілкування з Конкеноном на один довгий день.

У нього в очах з’явилася несподівана вбивча лють, але я не відводив погляду, подумавши, що мене вже сьогодні зв’язували і били, тому він може витріщатися скільки завгодно.

Я завів мотоцикла, відхилив бічну підставку і допоміг Кавіті сісти позаду мене. Ми поїхали не оглядаючись.

— Той тип,— прокричала вона, перехиляючися через моє плече і торкаючись губами мого вуха,— він чортів псих, яар.

— Я тільки сьогодні з ним познайомився,— зарепетував у відповідь я.— Він здавався нормальним.

— Ну, хтось викинув з його кошика нормальність,— мовила Кавіта.

— Таке можна сказати про більшість із нас,— відповів я.

— Говори за себе,— розсміялася Кавіта.— Мій кошик — це ріг достатку, сонечко.

Я не сміявся. Погляд Конкенона досі мене переслідував. Навіть коли я погамував Лайзин біль і переживання, вибачився перед нею, поцілував її та сів на хиткому стільці у ванній, а вона взялася до порізів на моєму обличчі, я не міг забути очі Конкенона: лихі провісники в печері.

— Ліну пасує цей вигляд,— сказала Кавіта Лайзі, займаючи комфортне місце на дивані після того, як мене привели до пуття.— Гадаю, він має платити комусь за побиття, бодай раз на місяць. У мене є кілька подруг, які робитимуть це безкоштовно.

— Недоречні жарти, Кавіто. Тільки подивися на нього! Саме такий вигляд мала б автомобільна аварія, якби автомобілі були зроблені з людей.

— Гаразд,— мовила Кавіта,— я зовсім не хочу уявляти таку картину.

Лайза насупилась і повернулася до мене, обхопивши мене рукою за шию.

— Ти не збираєшся зізнатися мені, що з тобою сталося, еге ж?

— Сталося?

— Ти хворий,— проголосила вона, відштовхуючи мене.— Ти хоч їв сьогодні?

— Ну... я типу був зайнятий.

— Кавіто, можеш нам щось приготувати? Я просто занадто схвильована, щоб зараз куховарити.

Кавіта приготувала одну з моїх улюблених страв — жовтий дхал[52] і алу-гобі[53]. Усе було дуже смачно, і я навіть не знав, яким я був голодним, доки не почав їсти. Потім ми швидко прибрали зі столу і сіли дивитися кіно.

Це був фільм Кончаловського «Потяг-утікач», сценарій до якого написав Куросава. У фільмі Джон Войт безстрашно їхав у безкрайнє біле небо, яке знаходить кожен злочинець на обрії свого несамовитого бажання.

Кавіта засудила його як тестостероновий тероризм, наполягла, щоб ми подивилися його ще раз, але вимкнули звук і самі озвучували героїв фільму. Ми знов увімкнули фільм і впродовж усього перегляду реготали.

Я грав у ту гру, вигадуючи фрази для героїв, відведені для мене Кавітою, оскверняючи свій улюблений фільм, але поки в темній кімнаті світло від потяга-втікача лилося на наші усміхнені обличчя, на мене посипались інакші зображення й обличчя з іншого темного місця, де я сьогодні побував.

Коли Лайза поставила іншу касету, я підвівся, узяв ключі та поклав у піхви два ножі.

— Куди ти? — запитала Лайза з дивана, де вона примостилася біля Кавіти.

— У мене є справи,— відповів я, нагинаючися, щоб поцілувати її щоку.

— У тебе є що? — зажадала вона.— Ми подивимось інший фільм! Цього разу виберу я. Це несправедливо, що я маю дивитися твій тестостероновий тероризм, а ти не дивитимешся мій естрогеновий екстаз.

— Відпусти його,— сказала Кавіта, пригортаючись ближче.— У нас буде домашній дівич-вечір.

Біля дверей вітальні я знову озирнувся подивитися на них.

— Якщо сьогодні не повернуся,— мовив я,— не віддавай моїх речей, бо я завжди повертаюся.

— Дуже смішно,— видала Лайза.— Скажи, у тебе була колекція марок у дитинстві?

— Будь ласка, Ліне,— розсміялася Кавіта.— Не відповідай на це запитання.

— Я пробував збирати,— відповів я.— Але батько, образно кажучи, погасив мою колекцію. До речі, ви вважаєте мене буркотливим?

— Що? — запитали вони.

— Один мій знайомий малий заявив, що я буркотливий. Я не доганяю. Гадаєте, я буркотливий?

Лайза і Кавіта так гучно розреготалися, що попадали на підлогу. Коли вони помітили вираз мого обличчя, то почали сміятися ще дужче, ще й качатися по підлозі, дриґаючи ногами.

— Та ну, це не так уже й смішно.

Вони благали мене зупинитися.

— Дякую,— сказав я.— Дуже дякую.

Вони досі реготали, коли я завів мотоцикла, виїхав на дорогу та поїхав по Марін-драйву в напрямку Тардео.

Було вже пізно, і вулиці майже повністю знелюдніли. Запах заліза й солі — морської крові — піднімався з гребенів хвиль, що розбивалися об дамбу широкої затоки. Цей запах з опівнічним бризом влітав у кожне вікно на бульварі.

Масивні чорні хмари кипіли й роїлися на небі, так близько, що здавалося, простягни руку — і торкнешся їх на ходу. Тиха блискавка, прошивши всеньке небо, розірвала вуаль ночі, з кожним сріблястим ударом роздираючи темряву на клапті хмар.

Після восьми посушливих місяців душа Міста-Острова благала дощу. Кожне серце, уві сні чи ні, заворушилося, почувши грім і гуркіт прийдешнього шторму. Кожен пульс, юний чи старий, тарабанив у ритмі майбутнього дощу, кожен подих став частиною воскового вітру й рясних хмар.

Я припаркував мотоцикла біля входу в безлюдний провулок. Доріжки поруч були порожні, а кілька сплячих, яких я помітив, розтяглися біля ряду ручних візків, за триста метрів.

Я курив цигарку, чекаючи та спостерігаючи за тихою вулицею. Переконавшись, що всі у кварталі сплять, я витягнув свого бавовняного носовичка, приклавши його до отвору в паливному баку мотоцикла, вивільнив трубку подачі пального, намочив хустинку бензином, а потім приєднав трубку назад.

Підійшовши до дверей складу, де наді мною глумилися того дня, я зламав замок на ланцюзі, що тримав двері, та прослизнув усередину.

Підсвічуючи собі запальничкою, я пробрався до тих меблів для басейну, до шезлонга, оббитого кислотно-зеленим і жовтим вінілом. Неподалік стояла порожня діжка. Я підтягнув її до шезлонга й сів зверху.

За кілька хвилин мої очі призвичаїлися до темряви. Я вже чітко розрізняв деякі предмети й меблі. Поміж них була велика котушка кокосової мотузки. Мотузка, шматок якої гангстери використали, щоб мене зв’язати.

Підвівшись, я почав розмотувати мотузку, й ось вона вже лежить на підлозі великим оберемком. Склавши мотузку під шезлонгом, я запхнув туди ж і носовичка, просоченого бензином.

На складі були картонні коробки, старі телефонні книги, масне ганчір’я та інші легкозаймисті речі. Я розтягнув їх між шезлонгом та рядом полиць і лавок, на яких лежали електроінструменти, а потім облив їх усім, що міг знайти.

Коли я підпалив носовичка, той швидко спалахнув. Язики вогню затріпотіли, а потім перетворились на нищівний вогонь, що почав поглинати оберемок мотузки.

Густий затхлий дим заполонив відкритий простір. Вініловий шезлонг опирався. Я дочекався, поки вогонь досягне лінії горючого сміття, а потім вийшов зі складу, тягнучи за собою газозварювальний набір.

Балони з газом я склав у канаві, подалі від вогню, й повільно попрямував до мотоцикла.

Світло від вогню деякий час вихоплювалося й билось у вікнах складу, неначе там буяла безшумна вечірка. Потім пролунав невеликий вибух.

Я подумав, що то вибухнула банка з клеєм або розчинником фарби. Хай що то було, воно перенесло полум’я на крокви складу і випустило перші язики вогню й помаранчевий попіл у важке вологе повітря.

З навколишніх крамниць і будинків почали з’являтися люди. Вони бігли до вогню, але вже нічого не могли вдіяти. Навкруги було замало води. Склад стояв оддалік від інших будівель. Він програв битву з вогнем, і всі це розуміли, зате інші будівлі були занадто далеко, щоб загорітися.

Доки натовп збільшувався, приїхали на своїх велосипедах перші продавці чаю і паану, щоб заробити на прибуваючих глядачах. Незабаром після них з’явилися пожежники й поліція.

Пожежники спрямували шланги на боки палаючої будівлі, але випускали лише тонкі цівки води. Поліція почала відганяти глядачів бамбуковими кийками, організувала командний пункт навпроти вогню й реквізувала собі продавця чаю.

Я почав хвилюватися. Мені хотілося спалити сарай для тортур. На той час це здавалося гарною ідеєю. Вішну хотів, щоб я залишив там повідомлення, і я зробив усе, щоб він отримав дуже чітке повідомлення. Але я не хотів, щоб вогонь поширився далі.

Пожежники у своїх латунних афінських шоломах були геть безпорадні. Був момент, коли здалося, наче вогонь може подолати відстань до наступної будівлі.

Грім ударив у небесного барабана. Кожне вікно на вулиці задрижало. Кожне серце затремтіло. Грім розтинав небо знову і знову так безстрашно, що коханці, сусіди і навіть незнайомці інстинктивно потягнулись одне до одного.

Просто в мене над головою блискавка запалила ліхтарі хмар. Собаки почали щулитися й бігати, шукаючи прихистку. Холодний вітер рвонувся крізь вологу ніч, його лезо пронизало мою тоненьку сорочку. Крижаний вітер зник, а вулицею почала рухатися тепла важка хвиля повітря, вогка як морські бризки, неначе чиясь рука шаруділа шовковою завісою.

Почався дощ. Мокра ніч, важка, мов намоклий кашеміровий плащ: падав дощ. Нестримно падав дощ.

Натовп почав здригатися й горлати від радості. Забуваючи про вогонь, вони стрибали, кричали й разом танцювали, скажено сміючися, а їхні ноги плескалися по промоклій вулиці.

Вогонь сичав, переможений повінню. Пожежники приєдналися до танцівників. Хтось увімкнув десь музику. Копи хиталися, стоячи біля своїх джипів. Танцівники сміялися, промоклі до нитки, і блискучий одяг відбивався різними кольорами в калюжах біля їхніх ніг.

Я танцював у річці мокрого світла. Шторм накочував хвилями: це море прийшло на землю. Вітри кидалися на нас, неначе зграя радісних собак. Озера блискавок осявали вулицю. Тепло видихало з кожного камінчика. Віра в життя розфарбувала наші обличчя. Руки перетворилися на сміх. Тіні танцювали, напоєні дощем, і я танцював разом з ними, щасливий дурень, поки та перша повінь топила гріхи сонця.

Частина III

Розділ 14

— Ти вже прокинувся?

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Якщо ти ще спиш, то як ти мені відповідаєш?

— Мені сниться кошмар.

— Справді?

— Справді.

— Що за кошмар?

— Він жахливий. У ньому лунає настирливий голос, що знищує мій перший глибокий сон за останні тижні.

— І це твій кошмар? — насміхалася Лайза, лежачи в мене за спиною.— Любий, тобі треба спробувати протриматися бодай рік у мистецькому світі.

— Кошмар стає страшнішим. Я не можу змусити його замовкнути.

Вона втихомирилася. З її дихання я знав, що вона лежить з розплющеними очима. Коли тобі справді подобається жінка, ти це розрізняєш, не дивлячись на неї. Вентилятор на стелі крутився повільно, ледь перемішуючи вогке мусонне повітря. Світло з вулиці проникало в кімнату крізь дерев’яні віконниці, розтинаючи картини на стіні біля ліжка. Ранок мав настати лише за півгодини, але облуда світанку згладила усі тіні в кімнаті. Сюрреалістична сірість осіла на всіх поверхнях у кімнаті, навіть на шкірі руки, що лежала на подушці біля мого обличчя. Одного разу Карла назвала це «ефектом пейоту»[54]. І вона, звісно, мала рацію. Наркотик малював світ в один відтінок, і це була неначе облуда світанку, тільки в уяві. Карла завжди була такою кмітливою, завжди такою веселою... Мої очі заплющилися. Я вже майже заснув, тримаючи бруньку пейоту в своїй сонній безвольній долоні, майже заснув...

— Як часто ти згадуєш Карлу? — поцікавилася Лайза.

«Дідько,— подумав я, прокидаючись,— як жінкам це вдається»?

— Часто останнім часом. Я вже втретє за останні дні чую її ім’я.

— Хто ще про неї говорив?

— Навін, молодий приватний детектив, і Ранджит.

— Що казав Ранджит?

— Лайзо, давай ми не будемо говорити про Карлу й Ранджита, гаразд?

— Ти заздриш Ранджиту?

— Що?

— Ну, знаєш, останнім часом я проводила багато часу з ним поночі.

— Мене тут останнім часом не було, Лайзо. Тому я не знаю, як багато часу ти проводила з Ранджитом.

— Він створив збіса добру рекламу для шоу. До нас почало приходити набагато більше людей, потому як він приєднався. Але між нами абсолютно нічого немає.

— До-обре. Що?

— То як часто ти насправді думаєш про Карлу?

— Ми справді говоримо про це заразі — запитав я, повертаючись до неї.

Вона обіперлась на лікоть, нахиливши голову до плеча.

— Я вчора її бачила,— повідомила вона, пильно спостерігаючи за мною. Її блакитні очі були безневинні, неначе квіти.

Я мовчки насупив брови.

— Я натрапила на неї в крамниці суконь. Отій, що на Брейді-лейн. Я гадала, що ця крамничка — таємниця, моя таємниця, а потім я озирнулась — і помітила Карлу, яка стояла просто біля мене.

— Що вона сказала?

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що вона тобі сказала?

— Це... якось дивно,— видала Лайза, насупившись до мене.

— Що дивно?

— Ти не запитав про те, який у неї вигляд чи як вона почувається,— ти запитуєш, про що вона говорила.

— І?

— Тож... ти не бачив її майже два роки, і перше, про що ти питаєш мене, це про що вона говорила. Я не знаю, що химерніше: те, що ти це сказав, чи те, що я начебто розумію тебе, бо це ж Карла.

— Тож... ти таки справді розумієш.

— Звісно.

— То... це не дивно.

— Дивним є те, що мені це говорить про тебе та неї.

— Повтори, про що ми з тобою говоримо?

— Карла. То ти хочеш знати, що вона сказала, чи ні?

— Добре,— мовив я.— Не хочу.

— Звісно, хочеш. По-перше, маю зізнатися, що вона мала чарівний вигляд. Абсолютно чарівний. І, на перший погляд, з нею було все гаразд. Ми пішли на каву до кав’ярні «Мадрас», і я сміялася, неначе дурненька. Зараз вона поведена на релігії. Сказала... ні, стривай, мені треба правильно сформулювати. А, так, вона сказала: «Релігія — це лише довге змагання для тих, хто може створити найбезглуздіший капелюшок». Вона така кумедна! Це, мабуть, дуже важко.

— Бути кумедною?

— Ні, завжди бути найрозумнішою особою в кімнаті.

— Ти — розумна,— заявив я, перевертаючись на спину та вкладаючи руки за голову.— Ти — одна з найрозумніших людей, яких я знаю.

— Я? — розсміялася вона.

— Чорт забирай!

Вона поцілувала мої груди, а потім умостилася біля мене.

— Я запропонувала Карлі працювати зі мною в артгалереї,— оголосила вона, переминаючи ногами в такт зі словами.

— Це не найкраща ідея, яку я чув цього тижня.

— Ти щойно заявив, що я розумна.

— Я сказав, що ти розумна,— подражнив її я.— Я не сказав, що ти мудра.

Вона вдарила мене в бік.

— Якщо серйозно,— засміявсь я.— Я... я не... я маю на увазі, я не певен, що хочу бачити Карлу в квартирі мого життя. Кімнати, у яких вона жила, тепер замкнені. Я хочу залишити все, як є, ще деякий час.

— Вона також є привидом у моєму маєтку,— з жалем сказала Лайза.

— А, розумію. У тебе є уявна квартира, а до неї ще й уявний маєток?

— Звісно. У кожного всередині є маєток. У кожного, крім людей, у яких є проблеми з самооцінкою, як у тебе.

— У мене немає проблем із самооцінкою. Я — реаліст.

Вона зареготалася. І довго сміялася — досить довго, щоб я почав задумуватися, що ж такого сказав.

— Будь серйозним,— мовила вона, заспокоївшись.— Я побачила Карлу вперше за останні десять місяців, і я... я дивилася на неї... і... усвідомила, як сильно її люблю. Цікава штука — згадати, наскільки ти любиш когось, тобі не здається?

— Я просто хочу сказати...

— Я знаю,— пробурмотіла вона, нахиляючись, щоб мене поцілувати.— Я знаю.

— Що ти знаєш?

— Я знаю, що це не назавжди,— прошепотіла вона. Її обличчя було близько, губи й досі торкалися моїх, а блакитні очі змагалися красою з ранковим небом.

— Лайзо, після кожної твоєї відповіді на запитання я дедалі більше заплутуюся.

— Я навіть не вірю у вічність,— вирішила вона, відкидаючи ту саму вічність помахом своїх білявих кучерів.— Ніколи не вірила.

— Лізі, мені почне подобатися наша розмова, коли я зрозумію, про що вона?

— Я начебто фанатик теперішнього, якщо ти мене розумієш. Можна сказати, що я фундаменталіст теперішнього.

Вона почала мене цілувати водночас зі словами: її вуста бубоніли слова мені в рот.

— Ти ніколи мені не розкажеш про цю твою бійку, еге ж?

— Бійки як такої не було. Якщо вдаватись у технічні терміни, то це взагалі була не бійка.

— Я хочу звернутися до технічних термінів. Що сталося?

— Сталося? — запитав я, продовжуючи її цілувати.

Вона відсунулася від мене і сіла на ліжку, схрестивши ноги.

— Припини,— сказала вона.

— Гаразд,— зітхнув я, теж сідаючи та обпираючись на купу подушок.— Поговорімо.

— Компанія,— категорично видала вона.— Паспортна фабрика. Санджайська компанія.

— Ну ж бо, Лайзо. Ми вже це проходили.

— Не останнім часом.

— А мені здається, наче це було вчора. Лайзо...

— Тобі не потрібно цим займатися. Ти не маєш таким бути.

— Ні, маю, бодай ще трохи.

— Ні, не маєш.

— Ну звісно. І я зможу працювати в банку — втікач, за чию голову призначена ціна.

— Ми будемо економити. Ми проживемо на мої доходи. Ринок мистецтва починає набирати тут обертів.

— Я вже пробував так жити до того, як ми зійшлися...

— Знаю, знаю...

— І ти на це погодилася. Ти...

— У мене погане передчуття,— прямо сказала вона.

Я посміхнувся, торкнувшись долонею її личка.

— Я не можу просто відмахнутися,— тихо додала вона.— У мене... у мене дуже погане передчуття.

Я взяв її руки у свої. Наші ноги торкалися, і її пальці обвилися навколо моїх, хапаючись із несподіваною силою. Світанок почав пропалювати діри в дерев’яних віконницях.

— Ми вже про це говорили,— повільно відповів я.— Уряд моєї країни призначив ціну за мою голову. І якщо мене не вб’ють, намагаючись упіймати, то кинуть до тієї самої в’язниці, з якої я втік, а там прикують до тієї самої стіни й почнуть мене обробляти. Лайзо, я не збираюся туди повертатися, тут я в безпеці — поки що. Це чогось варте. Принаймні для мене.

— Я не кажу тобі здатися. Я кажу, щоб ти не ставив на собі хреста.

— Що ти мені пропонуєш?

— Ти можеш почати писати.

— Я вже пишу, щодня.

— Я знаю, але ми могли б насправді на цьому сконцентруватися, розумієш?

— Ми? — розсміявся я.

Я не насміхався, просто вона вперше згадала про мої заняття письменством, а ми жили разом уже майже два роки.

— Забудь,— відрізала вона.

Вона знову замовкла. Її очі повільно заплющилися, а пальці на ногах відпустили мої. Я забрав з її очей одиноке пасмо і провів рукою крізь морську піну білявого волосся.

— Я винен, я давав їм обіцянку,— категорично заявив я.

— Ні, не винен,— заперечила вона. Але в її протесті не було переконливості, коли вона поглянула мені в очі.— Ти нічого їм не винен.

— Я в боргу перед ними. Усі, хто з ними знайомий,— у боргу перед ними. Ось як це працює. Ось чому я не знайомлю тебе з жодним з них.

— Ти вільний, Ліне. Ти переліз через стіну — і навіть не усвідомлюєш, що вільний.

Я вдивлявся в її очі, немов озера, у яких віддзеркалювалися небеса. Задзвонив телефон.

— Я достатньо вільний, щоб дозволити цьому телефону дзвонити.— мовив я.— А ти?

— Ти ніколи не піднімаєш слухавки,— відрізала вона.— Тому це не рахується.

Вона вилізла з ліжка. Вона слухала інший голос на лінії, не відводячи від мене очей. Я помітив, як сум оповив її плечі, немов шаль, а потім вона вручила слухавку мені.

Це був один з лейтенантів Санджая з повідомленням для мене.

— Я цим займуся,— відповів я.— Так. Що? Я ж сказав. Я цим займуся. Двадцять хвилин.

Я повісив слухавку, повернувся до ліжка та присів біля Лайзи.

— Одного з моїх людей арештували. Він у Колабі, в ізоляторі. Я маю поїхати й дати хабара, щоб його витягти.

— Він не з твоїх людей,— обурилася вона, відштовхуючи мене.— І ти навіть не один з них.

— Лайзо, мені дуже шкода.

— Не важливо, що ти зробив або ким був. І ким ти є зараз, теж не важливо. Важливим є те, ким ти намагаєшся стати.

Я посміхнувся.

— Не все так просто. Ми ді, ким були колись.

— Ні, це не так. Ми є тими, ким хочемо бути. Невже ти ще цього не усвідомив?

— Я не вільний, Лайзо.

Вона мене поцілувала, але літній вітерець зник, а над сірим полем квітів у її очах нависли хмари.

— Я увімкну для тебе душ,— вирішила вона, зістрибуючи з ліжка й кидаючися до ванної кімнати.

— Послухай, це буде дріб’язковою справою — визволити цього хлопця з ізолятора,— повідомив я, обминаючи її дорогою до ванної.

— Я знаю,— мляво відповіла вона.

— Ти ще не передумала зустрітися? Пізніше сьогодні?

— Звісно.

Я зайшов до кабінки та став під холодний душ.

— То ти розкажеш, що на мене чекає? — гукнув я до неї.— Чи це й досі великий секрет?

— Це не секрет, це — сюрприз,— ніжно мовила вона, стоячи на порозі.

— Справедливо,— я посміхнувся.— Де ти хочеш зі мною зустрітися для цього сюрпризу і коли?

— Будь біля «Магешу» на Нариман-Пойнті о пів на п’яту. Ти завжди запізнюєшся, то вважай, що тобі потрібно там бути на шістнадцяту тридцять, і тоді ти встигнеш до сімнадцятої тридцять.

— Зрозумів.

— Ти ж приїдеш, так?

— Не хвилюйся. Усе під контролем.

— Ні,— сказала вона. Її посмішка випарувалася, неначе дощ з листя.— Це не так. Ніщо не під контролем.

Вона, звісно ж, не помилялася. Я не розумів цього тоді, коли проходив під широкою аркою поліцейської станції Колаба, але досі бачив її зажурену посмішку, що падала, неначе сніг у річку.

Я подолав кілька сходинок, щоб дістатися дерев’яної веранди, яка накривала бік і задню частину адміністративної будівлі. Черговий біля офісу сержанта мене знав. Він похитав головою, посміхаючись і даючи мені пройти. Він був радий мене бачити. Я був хорошим гравцем.

Я жартівливо віддав честь Блискавичному Диліпу — днювальному сержантові. Його набрякле обличчя алкоголіка роздулося від приглушеного обурення. Він був у паскудному настрої, бо перебував на подвійному чергуванні. Це був поганий початок.

Блискавичний Диліп був садистом. Я знав про це, бо був його в’язнем кілька років тому. Тоді він глумився наді мною, утамовуючи свій кровожерний голод моєю безпорадністю. І він бажав це повторити, насолоджуючись синцями на моєму обличчі, його губи тремтіли від очікування.

Але для мене ситуація змінилася. Тільки не для нього. Я працював на санджайську компанію, яка вливала вдосталь різних активів до поліцейського відділку. Він ризикував занадто великою кількістю грошей задля своїх дефективних бажань.

Дозволивши собі щось схоже на посмішку, він трохи кивнув угору: що трапилося?

— Бос на місці? — запитав я.

Його посмішка доповнилася вишкіреними зубами. Диліп знав, що будь-який мій хабар безпосередньо його босу, молодшому інспектору, лише просочиться крізь його спітнілу долоню.

— Молодший інспектор — дуже зайнята людина. Можливо, я зможу чимось допомогти?

— Ну...— відповів я, озираючись на інших копів у відділку.

Вони непереконливо вдавали, що не слухають. На їхній захист мушу сказати, що в Індії у нас небагато практики в мистецтві вдавання, наче ми не слухаємо.

— Сантошу! Принеси нам чаю! — відрізав Диліп, використовуючи маратхі.— Запар свіжого, яар! Усі інші! Ідіть і перевірте нижню казарму!

Нижня казарма містилася на першому поверсі у задній частині відділку. Вона використовувалася для утримання скажених в’язнів, які буйно протистояли тортурам. Молоді копи перезирнулися між собою, а потім один з них заговорив.

— Але, сер, нижня казарма порожня, сер.

— Я хіба запитував вас, чи в нижній казармі хтось є? — зажадав Диліп.

— Н-ні. Сер.

— Тоді виконуйте мій наказ. Усі ви. І ретельно її огляньте! Зараз!

— Так, сер! — зарепетували констеблі, хапаючи свої м’які кашкети й поспіхом виходячи геть з кімнати.

— У вас, хлопці, має бути якийсь код абощо,— запропонував я, коли вони зникли.— Це, мабуть, втомлює — виганяти їх звідси майже щогодини.

— Дуже смішно,— відповів Диліп.— Давай по суті або вимітайся. У мене з’явився головний біль, і я хочу його комусь подарувати.

Чесні копи всі однакові; кожен нечесний коп корумпований по-своєму. Вони всі беруть гроші, але деякі приймають їх неохоче, інші — з жадобою; деякі приймають зі злістю, а інші — щиро; деякі жартують та пітніють, наче вони піднімаються на пагорб; деякі перетворюють це на змагання, доки інші хочуть бути твоїм новим найкращим другом.

Диліп належав до того типу копів, що брали гроші обурено, та намагався змусити тебе спливати кров’ю за те, що ти їх йому дав. На щастя, як і всі забіяки, він любив лестощі.

— Я радий, що ти особисто можеш з цим розібратися,— почав я.— Вирішувати справу з Патилем може зайняти цілий день. Він не володіє твоєю майстерністю для вирішення проблем рішуче та швидко, фатафат — «як блискавка». Недарма тебе кличуть Блискавичним Диліпом.

Насправді ж того чоловіка називали Блискавичним Диліпом тому, що його сяйливі чоботи, кидаючись із темряви його люті, завжди вражали прикуту людину, коли вона найменше цього очікувала, і ніколи не били в одне й те саме місце.

— Це чиста правда,— оживився Диліп, розслабляючись у своєму кріслі.— Що я можу для тебе зробити?

— У твоєму ізоляторі сидить чоловік на ім’я Фарзад Дарувалла. Я б хотів оплатити його штраф.

— Штрафи призначаються судом, а не поліцією,— зауважив Диліп, і підступна посмішка зволожила його губи.

— Звісно, ти абсолютно правий,— посміхнувся я,— але людина з твоїм баченням може зрозуміти, що вирішення цієї проблеми тут і зараз заощадить дорогоцінний час у суді та гроші з державної скарбниці.

— Для чого тобі потрібен цей парубок?

— Ну, я б міг назвати п’ять тисяч причин,— відповів я, дістаючи приготовану пачку рупій з кишені та починаючи їх перераховувати.

— Людина з баченням могла б вигадати набагато більше причин,— нахмурився Диліп.

Було запізно. Він уже дивився на гроші.

— Блискавичний-джі,— прощебетав я, згинаючи купюри вдвоє та підсуваючи їх на той бік столу під прикриттям своєї долоні.— Ми ведемо цей танець уже майже два роки і обоє знаємо, що молодшому інспектору буде достатньо й п’яти тисяч причин як... пояснення... мого інтересу. Я буду вдячний, якщо ти позбавиш мене турбот і особисто приймеш ці пояснення.

Сантош ніс чай, його кроки гримотіли по дошках дерев’яної веранди. Блискавичний Диліп поквапився накрити мою долоню своєю. Я забрав руку. Диліп плавно посунув гроші на свій бік столу, а потім сховав їх у кишеню.

— Парубок з коледжу,— звернувся до Сантоша Диліп, коли молодий констебль поставив перед нами чай.— Той, якого ми затримали у клубі минулої ночі. Приведи його сюди.

— Так, сер,— відповів Сантош, кидаючись із кімнати.

Новачки повернулися до офісу, але Диліп зупинив їх піднесеною рукою.

— Чому ви повернулися?

— Ми... ми перевірили нижню казарму, сер, як ви й наказали. Усе гаразд. І ми помітили, як ви замовили чай, тому подумали, що ви могли...

— Перевірте там уважніше! — гаркнув Блискавичний Диліп, знову звертаючи свою увагу на мене.

Новачки подивилися на мене, потім знизали плечима і знову посунули геть.

— Чи можу я ще чимось допомогти тобі? — уїдливо поцікавився Диліп.

— Узагалі-то, так. Ти чув про чужинця з білосніжним волоссям та в темно-синьому костюмі, який уже два тижні розпитує людей на вулицях Колаби?

Я згадав про Зодіаків Джорджів і їхнього загадкового переслідувача. Якщо Диліп знає про цього чоловіка бодай щось, за це варто заплатити.

— Синій костюм і біле волосся? — замислився він.— І якщо я бачив схожого чоловіка?

— Я міг би назвати тисячу причин, чому б хотів про нього знати.

Він посміхнувся. Я дістав з кишені гроші й посунув їх на середину столу, як і до цього, затуляючи їх рукою.

— І я думаю, що ці причини,— вишкірився він,— мають привести тебе на зустріч до пана Вілсона, якого можна знайти в готелі «Магеш».

Він потягнувся, щоб накрити мою руку своєю. Я завагався.

— Хто він? Чого йому треба?

— Він декого шукає. Ба більше, він не зізнається, кого саме.

Я відвів руку. Він забрав гроші.

— Ти допоміг йому когось знайти ?

— Він відмовився надавати достатнє пояснення, тому я виставив його звідси.

— Якщо він...— почав я, але в цю хвилину Сантош повернувся разом з Фарзадом.

Молодий парсійський фальшувальник був без слідів крові, але істотно пошарпаний. Його очі були розширені від страху, а груди піднімалися й опускалися дуже швидко, тремтливими короткими віддихами. Я бачив такий вигляд уже багато разів, вигляд чоловіка, який готується до побиття. Помітивши мене, він посвітлів з обличчя й кинувся до мене.

— Агов, друже, я такий радий тебе бачити! Я...

Я підвівся, перебиваючи його, поклав йому руку на груди.

— Заспокойся,— вигукнув я, схвильований його балакучістю та тим, що він міг озвучити щось, чого не мав чути Блискавичний Диліп.— Вияви повагу до сержанта, а потім ми звідси підемо.

— Сержанте-джі,— мовив Фарзад, склавши долоні разом,— дуже, дуже вам вдячний за вашу доброту та щедрість.

Диліп відкинувся у кріслі.

— Відвали! — відповів він.— І більше не повертайся!

Я вхопив Фарзада за рукав, тягнучи його за собою з кімнати, а потім крізь широкі ворота аж на вулицю.

На стежці неподалік входу я запалив дві цигарки й віддав одну з них молодому фальшувальнику.

— Що сталося?

— Вчора ввечері я був трішки... ну добре, я був дуже п’яний. У клубі «Драм Біт» була дуже крута вечірка. Це було відпадно, чоловіче. Ти б мене бачив! Я танцював як скажений. Так і знай.

— Я розраховую на пояснення, чому я мусив вилазити з комфортного ліжка о шостій ранку, щоб почути про те, що ти танцював як покидьок.

— Так, звісно. Вибач. Ну, розумієш, копи приперлися, щоб прикрити вечірку десь о першій, як зазвичай. Хтось голосно заперечив. Мабуть, я захопився томата[55] і почав нахабно коментувати події.

— Нахабно?

— О так. Я широко відомий своїми нахабними зауваженнями.

— Це не те, чим має вихвалятися дорослий чоловік, Фарзаде.

— Ні, серйозно! Я широко відомий своїми...

— Наскільки нахабними?

— Там був дуже гладкий коп. Я обізвав його Констеблем Три-Кляті-Свині. А іншому я сказав, що він — мавпячий кокос. І я заявив...

— Я зрозумів. Продовжуй оповідь.

— Ну, наступної миті я вже був на землі. Я спіткнувся чи хтось штовхнув. І поки я лежав, бах! — хтось уперіщив мене в потилицю. Одного удару було досить, щоб мене вирубати.

— Блискавичний Диліп відробляє подвійну зміну.

— Атож. Сержант — справжній виродок. Отож я прокинувся у поліцейському джипі ззаду, а Блискавичний Диліп тримав ногу в мене на грудях, а потім мене вкинули в камеру. Мені не дозволяли нікуди дзвонити через ті мої...

— Нахабні зауваження.

— Так. Ти можеш у таке повірити? Я думав, що пробуду там увесь день, на додачу до кількох безцеремонних прочуханок. Як ти мене знайшов?

— Компанія платить усім прибиральникам камер. Таким чином ми забезпечуємо усім необхідним хлопців, які там замкнені. Один з них тебе побачив і зателефонував своєму зв’язковому. Вони повідомили мене.

— Я збіса радий, що ти з’явився, друже. Це була моя перша ніч у буцегарні. Ще одна така ніч стала б для мене останньою. Так і знай.

— Санджай не зрадіє. Він витрачає багато ресурсів, щоб тримати це місце під контролем. Тобі доведеться купити йому нового капелюха.

— Я... я... але ти знаєш... розмір його голови? — запитав він, відчайдушно схвильований.— Я бачив його лише одного разу, і наскільки я пам’ятаю, його голова, при всій повазі, видавалася трохи завеликою.

— Він не носить капелюхів.

— Але... ти ж сказав...

— Я пожартував. Та лише про капелюха.

— Мені... мені дуже шкода. Я справді сконфузився. Це... це більше не повториться. Може, ти б замовив за мене слівце перед Санджаєм?

Я досі реготав, коли біля нас зупинилося таксі. З нього вийшов Навін Едеїр і нахилився до вікна, щоб заплатити водієві. Відчинивши задні дверцята, він допоміг вибратися з автомобіля молодій жінці. Тоді повернувся й помітив мене.

— Ліне! Такий радий тебе бачити, друже. Що тебе сюди привело?

— Шість тисяч причин,— відповів я, витріщаючись на дівчину.

Її обличчя було знайомим, але я не міг її пригадати.

— О,— спам’ятався Навін,— це Дівія. Дівія Девнані.

Дівія Девнані — дочка одного з найбагатших людей Бомбея. Зображення її невисокого, атлетично підтягнутого тіла, загорнутого в дорогі дизайнерські сукні, ставали основною темою репортажів про всі наймодніші події в місті.

Так, саме це збило мене з пантелику — негламурний одяг, у який вона була одягнена того ранку. Проста синя футболка, намисто з лазуриту та джинси були з іншого світу, не того, в якому вона була народжена, щоб правити. Переді мною стояла дівчина в тілі жінки, а не жінка з обкладинки.

— Приємно познайомитися,— мовив я.

— Гашиш маєш? — зажадала вона відразу.

Я зиркнув у бік Навіна.

— Це довга історія,— зітхнув він.

— Ні, не довга,— заперечила дівчина.— Мій батько — Мукеш Девнані. Я так розумію, що ти чув про Мукеша Девнані?

— Це той дядько зі скаженою дочкою, яка випрошує наркотики біля поліцейського відділку, він?

— Смішно,— зронила вона.— Обережно, бо я можу обмочити собі штани.

— Ти збиралася повідати, чому це не довга історія,— мовив я.

— Я вже не хочу тобі розповідати,— надулася вона.

— Її батько найняв мого знайомого адвоката...— почав Навін.

— Який потім найняв цього типа,— негайно перебила вона,— як мого охоронця на декілька тижнів.

— Можу сказати, що ти в дуже добрих руках.

— Дякую,— сказав Навін.

— Пішов ти,— відповіла вона.

— Приємно було познайомитися,— мовив я.— Бувай здоровий, Навіне.

— І все тому, що я зв’язалася з цим імітатором боллівудської зірки кіно,— провадила Дівія, ігноруючи мене,— тобто він навіть не справжня зірка кіно, а лише імітатор, хай йому грець. І він, повний придурок, починає погрожувати, коли я відмовляюся йти з ним на побачення. Ти можеш у таке повірити?

— Там справжні джунглі,— посміхнувся я.

— І ти хочеш пояснити це мені,— мовила вона.— То в тебе є гашиш чи ні?

— У мене є! — вигукнув Фарзад.— Так і знай.

Ми повернулися до нього.

Він заліз собі у штани, трохи там пововтузився, а витягнувши руку, показав десятиграмовий блок кашмірського гашишу, загорнутого у прозору плівку.

— Ось,— сказав він, пропонуючи його Дівії.— Він твій. Будь ласка. Візьми як... подарунок, типу.

Дівія неначе проковтнула цілого лимона.

— Ти витягнув цю штуку... зі своєї спідньої білизни? — запитала вона, стримуючи блювотний рефлекс.

— Ну... так... але... я одягнув чисту спідню білизну лише вчора ввечері. Так і знай!

— Хто в біса цей тип? — зажадала Дівія відповіді у Навіна.

— Він зі мною,— відповів я.

— Вибач! — почав Фарзад, запихаючи гашиш назад до кишені.— Я не хотів...

— Зупинися! Ти що робиш?

— Але... я подумав, що ти...

— Здери з нього плівку,— наказала вона.— А потім не чіпай його. Просто залиш у долоні, на розгорнутій плівці. Не торкайся його своїми пальцями. І не торкайся мене. Навіть не думай мене торкатися. Повір, я дізнаюсь, якщо ти подумаєш про це. Мозок у тебе — неначе іграшка для мене. Це завиграшки для будь-якої жінки. Тож не думай про мене. І віддай мені нарешті цей бісів гашиш, ти, чудг.

Фарзад почав розпаковувати блок гашишу, його пальці тремтіли. Він поглянув на мініатюрну світську левицю.

— Ти думаєш! — попередила Дівія.

— Ні! — заперечив Фарзад.— Я не думаю!

— Ти просто огидний.

Фарзад нарешті спромігся розгорнути блок і тримав гашиш на долоні. Дівія взяла його вказівним і великим пальцями, відламала маленький шматочок, а решту кинула до сріблястого риб’ячого рота своєї сумочки.

Вона дістала цигарку, висмикнула з кінчика трохи тютюну, а замість нього запхнула туди шматочок гашишу. Вклала цигарку між губами й обернулася до Навіна по запальничку. Він завагався.

— Думаєш, це хороша ідея?

— Я не піду на розмову до копів, доки не випалю цю цигарку,— сказала вона.— Я навіть не розмовляю з покоївкою з нижнього поверху, доки горішня покоївка не дасть мені цигарку.

Навін запалив їй цигарку. Вона затягнулася, кілька секунд потримала дим у легенях, а потім випустила його густим стовпом. Навін обернувся до мене.

— Її батько подав скаргу на актора-імітатора ще до моєї появи,— пояснив Навін.— Актор погано поводився. Я його навідав. Ми поговорили. Він погодився відстати і триматися подалі. Тепер нам потрібно відкликати скаргу, але Дівія має зробити це особисто. Я хочу вирішити все вранці, поки не пронюхали репортери, і...

— Ходімо вже нарешті, бляха! — відрубала Дівія, загасивши цигарку об підошву черевика.

Навін потиснув мені руку. Я на мить міцно стис його долоню.

— Тип, який переслідує Зодіаків Джорджів,— почав я.— Його прізвище — Вілсон, зупинився в...

— У «Магеші»,— завершив за мене Навін.— Я знаю. Через останні події я забув тобі розповісти. Я знайшов його вчора ввечері. Як про нього дізнався ти?

— Він приходив сюди, шукаючи інформацію.

— Він щось дізнався?

— Диліп, черговий сержант... ти його знаєш?

— Так. Блискавичний Диліп. Ми з ним перетиналися.

— Він стверджує, що пан Вілсон відмовився платити, тож він прогнав його геть.

— Ти йому віриш?

— Зазвичай, ні.

— Хочеш, щоб я сходив до Вілсона?

— Не зараз. Не без мене. Перевір його. Знайди про нього все, що зможеш. Зв’яжися зі мною, добре?

Тгик,— посміхнувся Навін.— Я цим займусь, і...

— Це в біса найдовший період часу, коли я мусила стояти,— сердито перебила Дівія,— на своїх ногах, заради всього святого, не сходячи з місця, заради всього святого, за все своє бісове життя! Думаєш, ми вже можемо нарешті йти?

Навін посміхнувся на прощання й повів нещасну маленьку багатійку крізь аркові ворота.

Фарзад! — заволав їй услід Фарзад.— Моє ім’я — Фарзад!

Коли вона зникла з очей, молодий парс повернувся до мене, широко посміхаючись.

— Хай йому біс, яар! Що за чарівна дівчина! І така гарна людина! Я чув, що деякі з цих супермегабагатих дівчат, вони можуть бути дуже зарозумілі й таке інше. Але вона така природна, і вона...

— Може, вже зупинишся?

Хлопчина розтулив рота, щоб запротестувати, але слова так і не зірвалися, коли він побачив мій вираз обличчя.

— Вибач,— зніяковіло вичавив він.— Але... ти помітив колір її очей! О Боже! Неначе дрібочки чогось сяйливого, знаєш, занурені у щось... дуже-дуже налиті... чимось, дуже чарівним, наче ківш із... чарівним... медом.

— Будь ласка, Фарзаде. Я ще навіть не снідав.

— Вибач, Ліне. Гей, це саме те! Поснідаймо! Ти можеш заїхати до мене? Можеш просто зараз поїхати зі мною додому? Ти обіцяв навідатися цього тижня!

— Моя відповідь — ні, Фарзаде.

— Будь ласка, подумай! Я маю побачитися з мамою й татом, помитись у ванні та змінити одяг, перш ніж їхати на роботу. Давай зі мною. Дехто з родичів ще буде снідати вдома, і вони будуть у захваті від зустрічі з тобою. Особливо після того, як ти врятував мені життя і все таке.

— Я не рятував твого...

— Будь ласка, баба! Довірся мені, повір мені, вони чекають на знайомство з тобою, і дуже важливо, щоб ти прийшов, і в мене вдома буде збіса цікаво!

— Послухай, я...

— Будь ласка! Будь ласка, Ліне!

До нас під’їхали чотири мотоцикли. Це були представники санджайської компанії. Ватажком групи був Раві — молодий солдат у групі тиску Абдулли.

— Агов, Ліне,— мовив Раві. Його очі ховалися за ртутними дзеркальними окулярами.— Ми чули, що кілька скорпіонів снідають в одному з наших місць у форту. Ми саме туди їдемо, щоб вибити з них усе лайно. Хочеш з нами?

Я поглянув на Фарзада.

— У мене вже є плани на сніданок,— відповів я.

— Справді? — здивувався Фарзад.

— Гаразд, Ліне,— сказав Раві, заводячи мотоцикла.— Я привезу тобі сувеніра.

— Прошу, не треба,— мовив я, але він уже від’їхав.

Район форту був на відстані тридцятихвилинної прогулянки від того місця, де ми стояли, і приблизно на такій самій відстані від особняка Санджая. Якщо скорпіони насправді провокували нас на бійку так близько від його дому, то війна, яку Санджай так намагався відстрочити угодами, уже була в нього на порозі.

— Як ти думаєш, може, одного дня вони візьмуть мене з собою? — запитав Фарзад, спостерігаючи, як чотири мотоцикли зникають у бурхливому потоці транспорту.— Було б дуже добре надерти комусь дупу разом з ними.

Я подивився на молодого фальшувальника, якого вирубали буквально вчора ввечері, а він уже думає про те, щоб самому когось вирубати. Це було не жорстокістю чи грубістю, брутальна фантазія Фарзада про братерство була лише хлопчачою бравадою. Він не був гангстером. Він був просто на межі після кількох годин у камері. Він був хорошим хлопчиною в поганій компанії.

— Якщо ти коли-небудь поїдеш з ними і я про це почую,— сказав я,— то власноруч надеру тобі дупу.

Він хвильку про це подумав.

— Ти досі йдеш на сніданок зі мною, будь ласка?

— І не сумнівайся,— відповів я, обіймаючи та ведучи його до свого мотоцикла.

Розділ 15

Навіть нині Бомбей залишається містом слів. Усі розмовляють, скрізь і повсякчас. Водії розпитують у водіїв напрямок руху, незнайомці розмовляють з незнайомцями, копи спілкуються зі злочинцями. А якщо ти хочеш надіслати листа або телеграму, то потрібно вказати якогось орієнтира біля адреси доставки, наприклад, навпроти Геера-Панна або біля Купер-Чимні. І слова в Бомбеї, навіть такі несуттєві слова, як «будь ласка», «будь ласка, ходімо», розгортають перед вами пригоди, неначе вітрила.

Фарзад сидів позаду мене на мотоциклі, вказуючи на свої улюблені місця під час нашої короткої поїздки до Колаба-Бек-Бею, біля Кафф-Перейду. Ох, і полюбляв він побазікати, цей малий. Натхненний місцями, які ми проминали, він починав розповідати три історії, але жодну з них так і не закінчив.

Припаркувавшись біля будинку його батьків, я поглянув на величезну будівлю, щонайменше зо три поверхи заввишки разом з гостроверхими горищами. Вражаючий будинок з багаторівневим рельєфним фасадом був одним з трьох і займав обидва боки вулиці, формуючи невеличкий квартал.

З’єднаний зі схожими будинками, що були по сусідству, маєток Даруваллів був наділений фасадом, який так обожнювали ми, фанатики Південного Бомбея, з архітектурним розмахом, успадкованим після британського панування, і виготовленим з місцевого граніту й піщанику руками індійських митців.

Вікна хизувалися вітражними шибками і декоративними кам’яними арками, а захисні ковані спіралі немов обростали елегантними пагонами з металевими візерунчастими листочками. Квітуча огорожа дарувала інтимність і затінювала вранішнє сонце.

Широкі дерев’яні двері, оточені раджастанськими колонами та прикрашені складним геометричним різьбленням, тихо відчинилися, коли Фарзад скористався ключем і провів мене до вестибюлю.

Високий хол з мармуровими стінами було декоровано квітковими гірляндами, що звисали з урн, виставлених у зубчастих нішах. Ароматичні палички наповнювали повітря пахощами сандала. Просто перед нами, навпроти головного входу, зі стелі звисали червоні оксамитові портьєри.

— Ти готовий? — театрально запитав Фарзад, поклавши руку на портьєру.

— Я озброєний,— посміхнувся я.— Якщо ти це маєш на увазі.

Фарзад відтягнув одну портьєру вбік, притримуючи її для мене.

Ми проминули темний прохід і прийшли до складаних дверей. Фарзад розсунув стулки, і я переступив поріг.

Величезний простір, який відкривався за коридором, був настільки високий, що я міг тільки туманно розрізнити деталі його залитих сонцем вершин, а ширина була набагато більшою за будинок власне Фарзада.

На нижньому рівні стояли два накриті до сніданку довгі столи, кожен з яких міг умістити приблизно п’ятнадцятьох осіб. Кілька чоловіків, жінок і дітей уже сиділи там.

Дві повністю обладнані відкриті кухні містилися з лівого і правого боків нижнього поверху. Поза ними бічні й задні двері вели з цього велетенського приміщення до інших зачинених кімнат.

Моєму зору відкрилося облаштування верхніх поверхів. Сходи вели до проходів заввишки понад людський зріст. Від цих проходів відгалужувалися драбини, що простягалися ще вище, до дерев’яних настилів, підпертих бамбуковим риштуванням. Декілька чоловіків і жінок потихеньку обстукували й обшкрібали стіни, розташувавшись повсюди на риштуваннях.

Розрив у мусонній хмарі пропускав протоки сонячного світла, які проливалися крізь високі баштові вікна. Увесь навколишній простір несподівано перетворився на топазно-жовте сяяння. Я неначе потрапив до собору, тільки без властивого там благоговіння.

— Фарзаде! — скрикнула жінка, і всі присутні повернули голови.

— Привіт, мамо! — промовив Фарзад. Його рука досі була на моєму плечі.

— Привіт, мамо? — заволала вона.— Я візьму твоє «Привіт, мамо» і лупитиму ним тебе, поки на тобі живого місця не залишиться. Де ти був?

Інші члени родини теж приєдналися до нас.

— Я привів Ліна,— провадив Фарзад, сподіваючись, що це допоможе залагодити проблему.

— Ох, Фарзаде, мій сину,— схлипнула вона, раптом стискаючи його в задушливих обіймах.

Так само поривчасто вона його відштовхнула і нагло дала ляпаса.

— Ой! Мамо! — благально скрикнув Фарзад, потираючи щоку.

Матері Фарзада було майже п’ятдесят. Вона була низенька на зріст, мала струнку фігуру й акуратну дівочу стрижку, яка підкреслювала м’які риси обличчя. Згори на смугасту сукню вона вдягла квітчастого фартуха. На шиї висіло гарно підібране намисто з перлин.

Що ти витворяєш, капосний хлопчиську? — зажадала вона відповіді.— Ти тепер працюєш на лікарню, постачаючи їм клієнтів, викликаючи в людей... оце...

— Інфаркт,— здогадався сивочолий чоловік, який, очевидно, був її чоловіком.

— Саме так, викликаючи в людей оце,— не могла вгамуватися вона.

— Мамо, це була не моя...

— Тож ти Лін! — вигукнула вона, перебиваючи його та повертаючися до мене.— Дядько Кекі, нехай дух його сяє в наших очах, любив про тебе розповідати. Він згадував про мене? Анагіту? Його племінницю? Маму Фарзада? Дружину Аршана? Він казав, що з тобою було дуже цікаво обмінюватися філософськими ідеями. Скажи, що ти думаєш про свободу волі та дилему вибору?

— Матінко, дай хлопцеві трішечки відпочити,— мовив батько Фарзада, потискаючи мені руку.— Я — Аршан. Дуже приємно з тобою познайомитися, Ліне.

Потім він повернувся до Фарзада, переводячи на нього суворий, але водночас і люблячий погляд.

— А що ж до тебе, юначе...

— Татку, я можу пояснити! Я...

— Ти зможеш пояснити мою руку в себе на дупі! — пробурчала Анагіта.— Ти можеш пояснити, що ми навіть на мить не склепили очей за цілу ніч, бо хвилювалися за тебе? Ти можеш пояснити, чому твій батько прочісував місто о другій годині ночі, розшукуючи тебе, бо тебе міг переїхати водовоз і залишити десь у канаві розчавленим, неначе яєчня.

— Мамо...

— Ти хоч знаєш, як багато канав у цьому районі? Ця територія просто всипана канавами. Твій батько обдивився їх усі, шукаючи твого розчавленого, мов яєчня, трупа. І ти ще маєш безсоромність стояти перед нами без жодної краплі розкаяння?

— Може, ти кульгаєш,— поцікавився якийсь юнак, наближаючись до нас і вітаючись із Фарзадом.— Чи, може, покалічився, на[56]?

— Це мій друг Алі,— представив його Фарзад, винувато посміхаючись хлопцю, який був неначе його близнюком за зростом і вагою і приблизно такого самого віку.

Саламалейкум,— привітався я.

Валейкумсалам, Ліне,— відповів Алі, потискаючи мені руку.— Вітаю на фабриці мрій.

— Лін сьогодні витягнув мене з в’язниці,— оголосив Фарзад.

— З в’язниці! — пропищала Анагіта.— Краще б ти був на дні однієї з тих канав разом зі своїм нещасним батьком.

— Ну, матінко, він уже вдома,— заспокоїв Аршан, ніжно штовхаючи нас до столів, які стояли ліворуч.— І готовий заспорити, що вони обоє вмирають від голоду.

— Не те слово, тату! — підтвердив Фарзад, підходячи до столу.

— Ні, не так швидко! — заперечила молода жінка, відтягуючи Фарзада за рукав.

Вона була одягнена в яскравий сальвар-каміз[57] зі звуженими штанами блідувато-зеленого кольору та у вільну жовто-помаранчеву туніку.— Тільки не руками, що вкриті тюремними мікробами! Хто знає, якими жахливими хворобами ти просто зараз нас заражаєш? Негайно помий руки!

— Ти чув її! — погодилась Анагіта.— Помий руки! Ти теж, Ліне. Він міг інфікувати й тебе тюремними мікробами.

— Так, пані.

— Але я маю заздалегідь тебе попередити,— застерегла вона.— Я схиляюся до детермінізму, тож я готова закасати рукави, якщо ти на боці свободи волі.

— Так, пані.

— І я не притримую своїх ударів,— додала вона,— Навіть коли справа йде про філософію.

— Так, пані.

Ми помили руки над раковиною у відритій кухні, а потім сіли за довгим столом з лівого боку величезної кімнати. Жінка в сальвар-камізі миттю подала нам по мисці м’яса з запашною підливою.

— Молодики, спробуйте баранини,— запропонувала вона, використавши цей момент, щоб ущипнути Фарзада за щоку.— Ти поганий, поганий хлопчисько!

— Ти навіть не знаєш, що я зробив! — обурився Фарзад.

— Мені цього і знати не потрібно,— твердила жінка, знову щипаючи його за щоку.— Ти завжди залишаєшся поганим, поганим хлопчиськом, хай що робиш. Навіть коли ти робиш щось хороше, то все одно поганий, еге ж?

— І нахабний,— додав я.

— Ой, я боюся навіть починати про його нахабність,— погодилась Анагіта.

— Дякую, Ліне,— пробубонів Фарзад.

— Та нема за що.

Жінка в сальварі залишила ще одного синця на щоці Фарзада.

— Ти нахабний, нахабний, нахабний хлопчисько.

— Це — тітонька Загіра,— представив її Фарзад, потираючи нащипане обличчя.— Мама Алі.

— Якщо ти любиш винятково вегетаріанські страви,— радісно запропонувала інша жінка, одягнена у блакитне сарі,— тобі може сподобатися наш дал-роті[58]. Все свіже. Щойно приготовлене.

Вона поставила на стіл дві невеличкі миски долу шафранового кольору і розгорнула серветку зі щойно приготовленими роті.

— Їж! Їж! — веліла вона.— Не соромся.

— Це — тітонька Джая,— сценічно прошепотів Фарзад.— Між тітонькою Загірою та тітонькою Джаєю існує змагання на звання найкращого кухаря, а мама туди не втручається. Нам потрібно буди дипломатичними. Я почну з баранини, а ти спробуй дал, згода?

Ми підсунули миски з їжею ближче й почали їсти. Усе було дуже смачно, і я жадібно запихався. Двоє жінок обмінялися поглядами, задоволені кінцевим результатом, і приєдналися до нас.

До нас також приєдналися декілька дорослих і дітей. Одні прийшли з кімнати на нижньому поверсі, доки інші спустилися зі взаємопов’язаних місточків, щоб постояти біля нас або присісти трохи далі за столом.

Поки Фарзад запихався куснем баранини з приправленою підливою, Анагіта підійшла ззаду й ляснула його по потилиці, так само швидко й неочікувано, як сам Блискавичний Диліп. Усі діти біля нас почали сміятися й хихотіти.

— Ой! Мамо! Чого ти так?

— Ти мав би камінці їсти! — заявила вона, розмахуючи перед ним руками.— Камінці з тих канав, у яких тебе шукав батько, замість того... замість смачної баранини.

Дал також дуже смачний, правда ж? — запитала мене тітонька Джая.

— О так,— миттю погодивсь я.

— Твій нещасний батько провів усю ніч у тих проклятих канавах.

— Дорогенька матусю, досить уже про канави,— пролепетав батько Фарзада.— Дай хлопчині можливість пояснити.

— Вчора вночі я був у клубі «Драм Біт»,— почав Фарзад.

— О! Яку вони грали музику? — запитала гарненька дівчина років сімнадцятьох. Вона сиділа трохи далі за столом і нахилилася вперед, щоб привернути увагу Фарзада.

— Це — кузина Каріна, дочка тітоньки Джаї,— представив Фарзад, навіть не поглянувши на неї.— Каріно, це — Лін.

— Привіт,— сказала вона, скромно посміхаючись.

— Привіт,— відповів я.

Закінчивши миску овочів, я акуратно її відставив. Тітонька Загіра відразу ж поставила переді мною миску баранини, настільки близько до краю, що вона мало не впала мені на ноги. Я схопив миску обіруч.

— Дякую.

— Добра баранина,— зізналася тітонька Загіра, підморгуючи мені.— Помічна від злості та всього такого.

— Злості. Так, пані. Дякую.

— Тож ти був у клубі «Драм Біт»,— тихо мовив Аршан,— про який я тебе попереджав багато разів, сину.

— Що за попередження? — запитала Анагіта, ляпаючи Фарзада по потилиці.

— Ой! Мамо! Та перестань уже, яар!

— Твої попередження йому дуже смакують! Він поглинає їх, наче солодощі! Ням, ням, ням! Я казала тобі, що оперантне зумовлення — це єдина річ, яка подіє на цього хлопця, але ти такий прихильник Штайнера! Я б сказала, що твого сина вчора добряче штайнернули, ти так не думаєш?

— Не певна, що ти можеш звинувачувати школу Штайнера,— втрутилася Джая.

— Справді,— погодилася Загіра.— Методологія досить обґрунтована, на? Мій Сулейман лише вчора ввечері заявляв...

— І доки ти був у нічному клубі...— терпляче продовжував запитувати Аршан.

— Ну,— сказав Фарзад, схвильовано поглядаючи на руку матері.— Там була ця вечірка, і ми...

— А вони ставили якісь нові танці? — запитала Каріна.— Вони крутили музику з нового фільму Мітхуна[59]?

— Я можу дістати тобі цю музику вже по обіді,— недбало відповів їй Алі, забираючи у Фарзада шматок його хліба та відкушуючи.— Будь-які пісні. Навіть ті, яких ще немає у прокаті.

— Ого! — зітхнула дівчина.

— І доки ти був у цьому клубі...— рішуче продовжував запитувати Аршан.

— І доки ти був у цьому клубі школи Штайнера,— втрутилась Анагіта, піднімаючи руку,— вільний, як птаха, твій батько прочісував канави!

— Ні,— мовив Аршан. Його терпіння було на межі.— Я абсолютно впевнений, що канави були пізніше, золотко. То що ж такого сталось у клубі, що ти опинився у в’язниці?

— Я... я не певен,— мовив Фарзад, насупивши брови.— Я перебрав. Це я можу визнати. І там була сварка, коли з’явилися копи, щоб закрити клуб. Наступної миті я вже лежав на підлозі. Думаю, що впав. А потім один з копів врізав мені по голові, якраз туди, куди ти мене б’єш, мамо, і я знепритомнів. Я отямився в поліцейському джипі, далі мене посадили за ґрати, без телефонного дзвінка і без вашого дозволу. Хтось із працівників зателефонував до компанії, а вони знайшли Ліна, й він приїхав і витягнув мене. Він урятував мою шкуру. Так і знайте.

— Це все? — запитала мати Фарзада. На її обличчі відбилося презирство.— Це і є твоя велика пригода?

— Я не казав, що це була велика пригода! — запротестував Фарзад, але його мати вже зникла, прямуючи до кухні.

— Дякую, Ліне, за те, що привів нашого хлопчика додому,— сказав Аршан. Його голова на мить опустилася на моє плече.

Він знову повернувся до Фарзада.

— Тож дозволь мені прояснити. Поліцейський врізав тобі по голові, поки ти лежав на підлозі. Ударив настільки сильно, що ти знепритомнів?

— Так і було, татку. Я нічого не робив. Я був занадто п’яний, щоб будь-що зробити. Я просто лежав там, де впав.

— Ти знаєш ім’я поліцейського? — задумливо запитав Аршан.

— Його називають Блискавичним Диліпом. Він черговий в ізоляторі Колаби. А що?

— Мій тато злетить з котушок через це! — заявив Алі.— Він відбере значка в цього Блискавичного Диліпа. Він залучить увесь факультет права.

— А мій батько залучить до процесу медичне товариство,— додала Каріна. Її очі сяяли запеклістю.— Ми доможемося, щоб цього копа виперли з поліції.

— Абсолютно! — погодилася Джая.— Берімося до справи!

— Я можу втрутитись?

Усі повернулися до мене.

— Я знаю цього Блискавичного Диліпа досить добре. Він погано переносить образи. Він навіть хабарі важко бере.

Я зупинився, привернувши увагу групи.

— Продовжуй,— тихо сказав Аршан.

— Ви не можете забрати у цього копа значка. Ви можете зробити його життя дуже неприємним, або, можливо, кудись його перевести, але ви не можете відібрати в нього значка. Він забагато знає про дуже велику кількість людей. Ніхто не каже, що він цього не заслуговує, але якщо ви зробите його життя неприємним, то рано чи пізно він повернеться. І коли він повернеться, то знову потурбує ваше щастя. І напевне назавжди.

— Ти хочеш сказати, що нам нічого не треба робити? — поцікавився Алі.

— Я кажу, якщо ви підете проти цього хлопця, то готуйтеся до війни. Не потрібно недооцінювати його.

— Я погоджуюся,— тихо мовив Аршан.

— Що? — водночас запитали Алі та Джая.

— Фарзаду пощастило. Лін слушно каже. Могло бути набагато гірше. Останнє, чого нам зараз треба,— це поліцейський-соціопат на нашому порозі.

— А оперантне зумовлення вимагає трохи лупки,— сказала Анагіта, повертаючись із кухні.— Та що таке з вами, прихильники Штайнера,— відступаєтеся?

— Фарзаде, більше ніколи не заходь до цього нічного клубу,— вирішив Аршан, ігноруючи її.— Ти мене чув? Я тобі забороняю.

— Так, татку,— мовив Фарзад, понуривши голову.

— Добре,— вирішив Аршан, піднімаючись, щоб прибрати тарілки.— Ви вже доїли?

Вони з Анагітою занесли тарілки до найближчої кухні та повернулися з чистим посудом і двома пляшками безалкогольного напою.

— Чудовий кустард[60],— запропонувала Анагіта, ставлячи перед нами миски з солодким кустардом.— Щоб влити вам у кров глюкози.

— А на додаток буде «Роджерс распбері»[61],— запропонував Аршан, додаючи по пляшці безалкогольного напою малинового кольору до наших смаколиків.— Мало на світі таких проблем, яких би не змогла вирішити висока холодна склянка «Роджерс распбері». Пийте!

— Мені подобається, як ви переробили це місце,— зауважив я.— Хто ваш декоратор? Гарлан Елісон[62]?

Фарзад повернувся до батька.

— Татку, він урятував мені життя. Родини проголосували. Я думаю — саме час. Що скажеш?

— Мабуть, так воно і є,— пробубонів Аршан, озираючись на павутину драбин, зроблених вручну сходів і помостів у стилі Ешера[63], що піднімалися навколо нього у великій склепінчастій залі.

— Ти згоден? — запитав Фарзад.

Аршан перекинув одну ногу через лавку, на якій ми сиділи, та примостився так, щоб дивитися безпосередньо на мене.

— У тебе є припущення щодо того, що ми тут робимо? — поцікавився він.

— Ну, якщо вгадувати навмання, то, на мою думку, ви тут щось шукаєте.

— Саме так,— засяяв Аршан, демонструючи мені ряд акуратних маленьких та ідеально білих зубів.— Тепер я розумію, чому тебе любив дядько Кекі. Це саме те, чим ми тут займаємось. Усе це, усе, що ти тут бачиш,— це велике полювання на скарби, а точніше, на дуже цінну скриню скарбів.

— Ви говорите... про піратську скриню скарбів?

— Якоюсь мірою, так,— відповів він.— Але скарб торговця — менший і набагато цінніший.

— Так, мабуть, дивлячись на всю цю реконструкцію.

— Фарзаде,— звелів Аршан.— Принеси список.

Коли Фарзад пішов, його батько почав пояснювати.

— Мій прадід був дуже успішним чоловіком. Він накопичив солідне багатство. Навіть коли він віддав значну частину своїх грошей на доброчинність і громадську роботу, як велять традиції парсів, його багатство не поступалося статкам будь-якого промисловця чи купця того часу.

Фарзад повернувся й сів біля мене на довгій лавці. Він передав своєму батькові довгий аркуш пергаменту. Завершуючи свою розповідь, Аршан тримав руку на тому документі.

— Коли британці розпізнали зловісне передвістя і зрозуміли, що їхнє правління добігає кінця, вони почали виїжджати з Бомбея, деякі з них дуже поспішали. Чимало найуспішніших британських бізнесменів та їхні дружини боялися, що після незалежності на них чекає жорстока відплата. Тож в останні тижні та дні імперії тут був повний хаос.

— А ваш прадід опинився у правильному місці у правильний час.

— Те, що в мого прапрадіда була гора незадекларованої готівки, яку він не тримав на банківських рахунках, є загальновідомим фактом,— пояснив Фарзад.

— Гроші, яких повністю так і не знайшли,— додав Аршан.

— А та відсутня готівка,— здогадався я,— пішла на придбання речей у британців-утікачів.

— Точно. Боячись, що індійські можновладці можуть вирішити, наче втікачі вкрали або награбували коштовностей, а може, деякі так і робили, багато британців заздалегідь продавали свої прикраси. Мій прапрадід придбав дуже велику кількість тих коштовностей якраз в останні місяці перед незалежністю, а потім він їх заховав...

— Десь у цьому будинку,— завершив я.

Аршан зітхнув і знову розпочав блукати поглядом по риштованню і настилах, що оповили залу, неначе плетена корзина.

— Але немає жодних підказок про те, де саме заховано скарби?

— Жодного слова,— понурився Аршан, розгортаючи пергаментного аркуша та тримаючи його між нами.— Ми знайшли у старій книзі документ, який дуже детально перераховує кількість і вид коштовного каміння і той факт, що воно було десь заховано, навіть описує скриню, але там жодного натяку на точне місце. Мій прадід володів трьома будинками цього кварталу і свого часу жив і працював у кожному з них.

— Тож ви почали шукати.

— Ми обшукали всі кімнати й меблі. Ми все перевернули, шукаючи приховані шухляди. Потім ми шукали приховані ніші в стінах, або секретні двері, або щось подібне. Коли ми нічого не знайшли, то зрозуміли, що час пробивати стіни.

— Ми почали тут, зі стін у нашому власному будинку,— уточнила Анагіта, поки Каріна поставила переді мною порцелянову чашку з чаєм.— Але потім, коли ми почали працювати над цією, як її...

— Спільною стіною,— допоміг їй Аршан.

— Так, коли ми почали вламуватись у неї, у будинку наших сусідів — Ханів — почали відвалюватися частини.

— Наприклад, мій улюблений годинник з підсвіткою,— жалісно заявила Загіра.— У ньому був водоспад, розумієш, тож здавалося, неначе повсякчас ллється вода. Потім той годинник упав і розбився на мільйон шматочків. І відтоді я не можу знайти йому гарної заміни.

— І коли в їхньому будинку почали падати речі, то Хани прийшли сюди, цікавлячись, чим ми тут займаємось.

— Якраз на цьому місці приєднався мій тато,— промовив Алі, молодий друг Фарзада.

— Буквально,— жартівливо сміючись, сказав Фарзад.

— Дві наші родини завжди були близькі,— мовив Алі.— Дядько Аршан і тітонька Анагіта вирішили розповісти моєму батькові про все, чим вони займалися, і запропонувати йому приєднатися до полювання на скарби.

— Ми вважали, що мій прадід міг заховати скриньку з коштовностями всередині спільної стіни,— додав Аршан.— За його життя ці будинки ремонтували та перебудовували багато разів, і без Ханів було неможливо перевірити ці стіни.

— Тієї ночі мій Сулейман повернувся додому,— сказала тітонька Загіра,— та зібрав усю родину. Він розповів нам про скарб і про запрошення приєднатися до полювання, навіть якби це означало руйнування стіни між нашими будинками. Ми всі розмовляли водночас, наче недоумкуваті!

— Це було круто,— додав Алі.

— Ми також багато сперечалися,— провадила Загіра.— Але після затяжних відвертих розмов ми вирішили приєднатися до полювання на скарби і почали ламати стіну наступного ж дня.

— Але там скарбу не було,— розповіла гарненька дівчина Каріна.— Принаймні ми його там поки що не знайшли. І тому до цього приєднався ще й мій батько.

— Аршан з Анагітою запросили нас на розмову,— пояснила Джая, посміхаючись на згадку про це.— Зайшовши сюди, ми побачили Даруваллів і Ханів, а також усю розруху всередині. Потім вони запросили нас приєднатися, бо думали, що, можливо, той скарб був між нашими двома будинками, з тамтого боку. І їм потрібна була наша співпраця, щоб дослідити верхні поверхи. Мій чоловік Райль погодився просто на місці. Він поведений на пригодах.

— Він катається на лижах,— зізналася Каріна.— По снігу.

Люди здивовано хитали головами.

— І ви абсолютно впевнені, що цей скарб справді тут?

— Так і знай,— запевнив Фарзад.— Не знайшовши скарбу в тій стіні, ми почали працювати над стелями й підлогами, що були між нами й дахом. Він тут, і ми його знайдемо.

— Це начебто божевільня для нормальних людей,— закінчила за нього Каріна.— З трьома щасливими родинами: одна індійська, одна мусульманська й одна парсійська, що живуть тут разом.

Люди навколо мене, члени великих родин і трьох релігій, знизували плечима й усміхалися.

— Тут немає перших і останніх,— тихо мовив Аршан.— Ми всі тут разом. Ми всі погодилися розділити скарб на три частини, з рівними частками для кожної родини.

— Якщо ви його знайдете,— сказав я.

Коли ми його знайдемо,— виправили мене кілька голосів.

— І як довго це тягнеться?

— Уже майже п’ять років,— відповів Фарзад.— Ми почали відразу після того, як знайшли пергамент. Хани приєдналися десь за рік, а Малготри — ще за шість місяців. За час наших пошуків я закінчив коледж і побував на Волл-стріт, і повернувся назад.

— Але це не справжня наша робота,— сказала Каріна Малготра.— Мій тато — лікар. Татко Алі — дядько Сулейман — викладає право в Університеті Бомбея. Дядько Аршан — архітектор, і завдяки йому ми можемо проводити всю цю реконструкцію, не розваливши увесь будинок. Ті з нас, хто не працює в повну зміну зовні або не сидить удома з дітьми, всі вчаться.

— Ми здебільшого шукаємо скарби ночами й у вихідні,— додав Алі.— Або коли в нас з’являється вільний день, як сьогодні, коли всі переживають, бо Фарзад не ночував удома. Дякую за вихідний, кузене.

— Звертайся,— посміхнувся Фарзад.

— І в нас є дві кухні,— тріумфально заявила Анагіта.— Вегетаріанська і невегетаріанська, тож проблем з харчуванням немає.

— Дійсно,— приєдналася тітонька Джая.— Насправді найбільше розбіжностей між громадами зводиться до вибору: гобі[64] чи гошт[65], цвітна капуста чи шашлик. Якщо є дві кухні, то всі їдять те, що їм до душі, і все тіп... ну як його...

— Топ,— додала Анагіта, і дві жінки обмінялися посмішками.

— І ми всі в цьому разом, пан або пропав,— додав Алі,— тож у нас немає причин сперечатися.

— Окрім філософських поглядів,— заперечила йому Анагіта.

— Хай яка цікава ця таємниця...— почав я, але Фарзад мене перебив.

— Я ж тобі казав, що буде цікаво, хіба ні?

— А... так. Але ми й досі не дійшли до тої частини оповіді, де я дізнаюся, навіщо ви мені все це розповідаєте.

— У нас з’явилася проблема,— скромно пояснив Аршан, щиро дивлячись на мене.— І ми сподівалися, що ти допоможеш її вирішити.

— Добре. Розказуйте.

— Кілька тижнів тому сюди прийшов інспектор з муніципальної ради,— сказав Алі,— і він помітив деякі зміни в будинках.

— Звісно ж, він не знає, що конкретно ми тут робимо,— додав Фарзад.— Ми пояснили йому, що оновлюємо будинки для того, щоб перетворити їх на квартирний комплекс.

— А чому він узагалі сюди приходив? — запитав я.

— Ми думаємо, що його викликав наш сусіда,— пояснив Аршан.— Він бачив, як нам кілька місяців тому привозили важкі сталеві балки. Ми використовуємо їх для підтримки арок, коли вибиваємо частини стін.

— Він намагався купити наш будинок кілька років тому,— мовила Анагіта.— Підлий шахрай перепробував чимало трюків, щоб змусити нас продати. Коли ми відмовилися, він був лютіший за ошпарену кицьку.

— А ображати кицьку — це до невдачі,— заявила Загіра, глибокодумно киваючи.

— Ти хочеш сказати — навіть якщо це порівняння? — серйозно поцікавилась Анагіта.

— Я хочу сказати, що з котами потрібно поводитися обачно. Навіть у порівнянні.

Уся група погодилася.

Трохи помовчавши, я знову заговорив.

— Тож... якщо забути про котів, що вам треба від мене?

— Дозволи на перепланування,— відповів Аршан, повертаючись до реальності.— Після довгих переговорів представник муніципальної ради погодився прийняти хабара й дозволив продовжувати наші ремонтні роботи. Але він наполягає, щоб ми отримали належні дозволи на перепланування, або принаймні їхні досить вдалі копії.

— Щоб прикрити його дупу,— обурився Алі.

— Він не може підробити ці дозволи і не може їх украсти,— додав Фарзад.— Але якщо ми самі їх підробимо, то він пообіцяв, що закриє розслідування.

— Якщо ти зможеш підробити їх для нас, Ліне,— виправив його Аршан.

— Так, якщо ти їх підробиш, то інспектор на них розпишеться і дасть нам спокій, щоб ми й далі продовжували пошуки скарбів. Жодних проблем. Так і знай.

— Отож, це і є вся історія,— зітхнув Аршан, обіперши лікті на довгий стіл.— Якщо ти не зможеш допомогти, то ми будемо змушені зупинити роботи. Якщо ти погодишся допомогти, то ми зможемо продовжувати, доки не знайдемо скарб.

— Ти й сам можеш зробити ці документи,— звернувсь я до Фарзада.— Ти достатньо кваліфікований. Я тобі не потрібен.

— Дякую за комплімент,— усміхнувся він,— але для цього є кілька перешкод. По-перше, у мене немає жодних контактів у муніципальній раді. А по-друге, хлопці на фабриці не виконуватимуть моїх наказів у такій справі, й вони, швидше за все, донесуть про це Санджаю. А от ти, з іншого боку...

— Чому я завжди з іншого боку?

— Ти можеш прокрутити все потайки або доручити це мені, бо ти бос на фабриці,— наполягав Фарзад.— З твоєю допомогою про це ніхто не дізнається.

— Вам це запитання може здатися дивним,— сказав я, обводячи поглядом обличчя навколо себе,— але не запитати буде ще дивніше. Чому ви вважаєте, що я не відмовлюся вам допомогти, а потім ще й не донесу про це Санджаю?

— Це слушне запитання,— погодився Аршан,— і сподіваюся, ти не образишся, якщо я повідомлю, що воно вже не раз піднімалось у цій кімнаті. Суть у тому, що нам потрібна твоя допомога, і ми віримо, що тобі можна довіряти. Дядько Кекі був дуже високої думки про тебе. Від неодноразово розповідав, як ти стояв з Хадербгаєм до кінця і що ти людина честі.

Слово «честь» стало кісткою в горлі, особливо коли мене просили приховати щось від мого боса Санджая. Але вони мені сподобались. Уже тоді вони подобалися мені більше, ніж Санджай. І Санджай і так достатньо багатий. Він міг обійтися без частини їхнього скарбу, навіть якби вони його знайшли.

— Ваші документи будуть готові цього тижня,— повідомив я.— Я скажу Санджаю, що це послуга другові, бо це так і є. Я вже таким займався. Але нічого більше. Фарзаде, я не хочу, щоб Санджай мені це потім пригадав. Усе зрозуміло?

Група людей навколо мене вибухнула оплесками й вигуками. Кілька з них кинулися до мене, щоб поплескати по спині, обійняти або потиснути руку.

— Дуже тобі вдячний! — зрадів Аршан, щасливо посміхаючись.— Ми так переживали через проблеми з муніципальною радою! Це перший справжній виклик у нашій справі. Ми... ми почали насолоджуватися цим полюванням на скарби, і ми... ну... думаю, ми б почувалися такими самими загубленими, як і цей скарб, якби рада нас прикрила.

— І ми не очікуємо від тебе благодійності,— додав Фарзад.— Скажи йому, тату!

— Якщо ти приймеш пропозицію, то ми б хотіли віддати тобі один відсоток від скарбу,— заявив Аршан.

— Якщо ви його знайдете,— посміхнувся я.

Коли ми його знайдемо,— виправили мене відразу кілька голосів.

Коли ви його знайдете,— погодився я.

— А може, ще дал-роті? — запитала Джая.

— І хоч кілька шматочків курки? — порадила Загіра.

— І смачнючий яєчний сандвіч з карі,— запропонувала Анагіта,— з великою склянкою малини.

— Ні, ні, дякую,— заметушився я, відходячи від столу.— Мені вже не влізе. Може, наступного разу.

— Точно, наступного разу,— заявила Анагіта.

— Звісно.

— Я тебе проведу,— запропонував Фарзад, коли я рушив до довгих портьєр, які запинали вхід до будинку. Усі присутні пішли з нами до дверей.

Я попрощався, тиснучи руки й обіймаючись, і пройшов разом з Фарзадом до вестибюля, який вів на вулицю.

Тропічний душ промочив вулицю, але важкі хмари зникли, і тепер яскраве сонце випарювало вологу на кожній дзеркальній поверхні.

Якимось чином на перший погляд вулиця здалася дивною і незнайомою, неначе чудернацький мегакосмос переходів і ніш у величезній склепінчастій залі будинку Фарзада був справжнім світом, а сяйлива паруюча вулиця поза ним — ілюзія.

— Я... ах... я сподіваюся, що моя змішана родина тебе не нажахала,— пробурмотів Фарзад.

— Зовсім ні.

— Тобі не здається, ну, знаєш, що це трохи... божевільно, на? Те, чим ми займаємось?

— Усі щось шукають. І з того, що я побачив, то вам це приносить радість.

— Так і є,— швидко погодився він.

— І яка ж божевільна людина не захоче бути радісною?

Молодий парс імпульсивно потягнувся до мене й міцно обійняв.

— Знаєш, Ліне,— мовив він після обіймів,— є ще одна річ, про яку я хотів тебе попросити.

— Ще щось, і досі?

— Так. Якщо ти коли-небудь дістанеш номер телефону тієї дівчини, вродливої дівчини з чарівністю в очах, тієї Дівії, яку ми зустріли біля поліцейського відділка того ранку, я...

— Ні.

— Ні?

— Ні.

— Справді ні?

— Ні.

— Але...

— Ні,— обережно наполіг я, посміхаючись на його спантеличення.

Він похитав головою, розвернувся і попрямував назад до будівлі-вулика, свого дому. Я обернувся обличчям до сонця і довго стояв на пропахлій дощем вулиці.

Гроші також можуть бути наркотиком, але я не переживав за Фарзадову велику родину. Вони не підсіли. Ще ні. Вони розібрали свої будинки по камінчиках, це правда, але вони замінили їх загальним простором спільного користування. Вони перевернули свої життя з ніг на голову, але то була пригода, мандрівка в собі. Вони надали сенсу мрії, якою жили. Для них це й досі було весело, і саме за це я так їх уподобав.

Я стояв там, насолоджуючись сонячним промінням, зовні спокійний, дуже спокійний, але ридаючи десь усередині. Іноді те, що ти втратив, відображене в любові інших,— це вже занадто. Занадто — побачити те, що колись мав, але втратив.

Родина, дім — незначні слова, що піднімаються, неначе атоли в землетрусах серця. Втрата, самотність — теж незначні слова, що наповнюють гіркі долини одинокості.

На острові теперішнього Лайза вислизала від мене, а згадування одного імені накладало закляття: Карла. Карла.

Безглузда річ — намагатися покохати, коли та, яку ти насправді кохаєш, яку народжений кохати, загублена десь у нетрях цього ж міста. Це відчайдушно і безглуздо — спробувати когось покохати. Кохання не пробує, кохання є миттєвим і невідворотним. Згадування імені Карли було вогнем у нутрі, й моє серце не переставало мені нагадувати про це.

Ми були вигнанцями — Карла і я, тому що нас вигнали, обох. Лайза та всі інші чудові люди, яких ми любили, або намагалися полюбити, були добровольцями, що на вітрилах пливли до міста мрій. Ми з Карлою виповзли на пісок з тих самих кораблів, які ми самі ж і потопили.

Я був зломленою істотою. Я був самотньою зломленою істотою. Може, і Карла такою була — по-своєму.

Я поглянув на приречений будинок. Окремі входи ззовні, з’єднані життя всередині. Неважливо, чи знайдуть вони той скарб, чи ні, але те чудо, те диво, та відповідь на молитву уже здійснилися.

Я знову повернувся до сонячного сяєва після шторму і приєднався до світу вигнання, що був моїм домом.

Розділ 16

Від’їхавши від будинку Фарзада, я дістався широкого розділеного бульвару, що охоплював північне узбережжя Міста-Острова. Щільні важкі дощові хмари накочувалися над головою, потьмарюючи вулицю.

На початку широкої укритої бухти я зупинився. Довгі дерев’яні човни, пофарбовані у блакитний, червоний і зелений кольори, були витягнуті на берег для огляду. Скромні хатини рибалок хилилися одна до одної, їхній поліетиленовий захист від штормового вітру кріпився до хвилястих дахів цеглою та шматками бетону.

Між дерев’яними стовпами були натягнуті сітки. Над ними трудилися чоловіки, прошелюючи котушки нейлону крізь отвори й петлі. Діти грались у піску, незважаючи на близький шторм, ганяючи одне за одним між човнами й павутиною сіток.

Після світанку ця невеличка бухта була маленькою, але важливою складовою частиною місцевої риболовецької громади. Після опівночі це була маленька, але важлива частина місцевої контрабандистської громади, яка використовувала катери для того, щоб переправляти цигарки, віскі, валюту й наркотики.

Проминаючи той пляж, я щоразу його оглядав, шукаючи знайомі обличчя й ознаки незаконної торгівлі. У мене не було для цього особистого інтересу, Фарід Посередник контролював бухту разом з її доходами й можливостями. Мене вела професійна цікавість.

Кожен з учасників чорного ринку знав про всі подібні місця в Південному Бомбеї, де квітнула злочинність, і всі ми потихеньку стежили за ними. «Ми починаємо з печер і темних місць,— одного разу сказав Дідьє,— і ми — злочинці — й досі безмежно за ними сумуємо».

Перевівши погляд на широку розділену дорогу, я помітив на її зустрічній смузі трьох мотоциклістів. То були скорпіони. Чоловік у центрі був Данда, а другий був Гануман — здоровило, який так майстерно відгамселив мене на складі.

Я зупинив мотоцикла, перемкнувшись на нейтралку, і відрегулював дзеркало заднього огляду, щоб їх бачити. Вони зупинилися перед світлофором, неподалік від мене. Дивлячись у дзеркало, я помітив, як вони почали розмовляти, потім сваритися, але врешті-решт розвернули мотоцикли й попрямували до мене. Я зітхнув і на мить понурив голову.

Я не бажав з ними битися, але це була наша територія, і мені не хотілося демонструвати їм операції компанії. І я, занадто гордий для втечі, не хотів, щоб вони погнали мене до моїх товаришів з компанії, що були за кілька вулиць звідси.

Завівши мотоцикла, я відпустив зчеплення, натиснув на газ і розвернув його у вузькому колі. Ґвалтуючи двигуна, я помчав до скорпіонів по зустрічній смузі.

Мені не було чого втрачати. Їх було троє, і якби атака не пройшла гладко, то мені все одно було б непереливки. Я й раніше таке прокручував і надавав перевагу аварії замість різанини. До того ж мій мотоцикл був зі мною до самого кінця, як і я з ним.

Їм, мабуть, було що втрачати, або там були менш надійні мотоцикли. В останній момент вони повернули вбік.

Двоє з них прогуркотіли по спіралі в різні боки, намагаючись утримати мотоцикли під контролем. Третій мотоцикліст не втримався і врізався у зсув біля стіни, обіч дороги.

Я різко загальмував, розвертаючись на півоберта, ковзаючи одним чоботом по мокрій дорозі, й поставив мотоцикла на бокову стійку, вимикаючи двигуна за допомогою перемикача.

Водій, який упав, ледь зіп’явся на ноги. То був Данда. А я не приготував засобу після гоління. Я зустрів його ударами лівою та правою, які повернули виродка назад на землю.

Інші скорпіони кинули свої мотоцикли і рвонули до мене. Мені було жаль їхнього транспорту.

Ухиляючись, гойдаючись і, де вдавалося, завдаючи ударів, я бився з двома скорпіонами на узбіччі, біля їхніх розкиданих мотоциклів. Автомобілі уповільнювали рух біля нас, але жоден не зупинився.

Оклигавши після ударів, Данда побіг до нас. Він спіткнувся об своїх друзів. Падаючи на мене, схопився за жилета, щоб устояти на ногах.

На мокрій дорозі я втратив рівновагу і полетів назад. Данда приземлився на мене, гаркаючи, неначе тварина.

Він вивертався, намагаючись мене вкусити. Я відчув дотик його вуст у себе на шиї, вологість язика, тиск голови: він напружувався, щоб дотягнутися і вп’ястися зубами мені в горлянку.

Його пальці зімкнулися на моєму жилеті мертвою хваткою. Я не міг його скинути. Інші два скорпіони штурхали мене, намагаючися влучити у проміжки між нашими тілами. Вони промазали і кілька разів ударили Данду. Він навіть не помітив.

Мені не завдали особливої шкоди, і ніхто навіть сильно не вдарив. Я відчував два ножі, що муляли спину, притискаючись до землі. У мене було правило: не діставати ножів доти, доки не впевнюся, що супротивник озброєний. Бо тоді наставало питання життя чи смерті.

Я спромігся перекотитися, ослабив захват Данди у себе на жилеті та швидко підвівся на ноги. Але ліпше було залишатися на землі. Гануман тепер опинився позаду мене. Він іззаду обхопив мене рукою за горло. Його міцна рука почала вичавлювати з мене повітря. Я був не в найкращому становищі.

Данда знову кинувся на мене, намагаючись дістатися до шиї. Він полюбляв кусатись. Я зустрічав одного такого у в’язниці. Чоловік, чия злість виливалася в кусання, і його нападники втрачали цілі шматки м’яса. Одна з його жертв вибила психу зуби, подарувавши нам спокій, і я думав повторити цю процедуру з Дандою.

Він тісно притулився до мене, втискуючи мою голову під руку Гануману, його зуби вчепились у мою руку. Я не міг дати йому доброго стусана, щоб він мене відпустив.

Я потягнувся, вхопив пальцями вухо Данди і сильно його рвонув. Відчув, як великий шматок його вуха почав піддаватися, відриваючись від голови. Коли Данда перестав кусатися, я перестав рвати.

Він заверещав, кидаючись назад і стискаючи криваву рану.

Я спробував просунути руку між нашими з Гануманом тілами. Я хотів дістатися до моїх ножів або його геніталій. Годився будь-який з варіантів.

На мене кинувся третій чоловік. Піддавшись люті, він почав ляпати мене по голові, стоячи від нас занадто близько. Я довбанув його в яйця. Він звалився, неначе після пострілу.

Я дістався рукою до рукоятки свого ножа, а темрява обхоплювала чужою рукою мою горлянку. Ніж опинився на свободі. Я штрикнув здорованя в ногу. І промазав. Ніж ковзнув по тілу.

Я спробував знову. І вдруге промазав. Потім лезо влучило в плоть, залишивши невеличкий поріз на зовнішньому боці стегна Ганумана. Він здригнувся.

Цього було достатньо для отримання переваги. Я знову замахнувся й увігнав лезо в м’яку частину його стегна. Бугай зненацька похитнувся, і я втратив контроль над ножем.

Його рука так і не ослабла. Я згадав свою підготовку: повернув підборіддя до вигину його ліктя, щоб послабити удушення. Це не допомогло. Я почав відключатися.

Здавалося, неначе моє ім’я почав кликати розмитий і буркотливий голос. Я повернув голову у твердих м’язах і кістках Гануманової руки. Почувся голос.

— Краще відвернися, хлопче,— пролунало.

Я побачив щось таке, неначе кулак, який летів на мене з неба. Він був величезний, той кулак, завбільшки зі світ. Але замість розмазати мені обличчя, він влучив у інше місце, десь настільки близько, що я відчув відлуння. Він бив знову й знову.

Потім рука навколо моєї шиї ослабла, а Гануман упав навколішки і гепнувся долілиць. Його голова була неначе зі свинцю.

Я відкотився і встав, оговтуючись, тримаючи кулаки біля обличчя, кашляючи й важко дихаючи, роззирнувся. Біля полеглого Ганумана зі складеними на грудях руками стояв Конкенон.

Він мені посміхнувся, а далі кивком попередив про небезпеку.

Я миттю розвернувся. То був Данда з заюшеними кров’ю зубами, очима й вухом. А я знову був без засобу після гоління.

Він сліпо вдарив, намагаючись мене вирубати. Але промазав. Я влучив кулаком йому в рану, де буквально на волосині теліпався надірваний клапоть вуха. Данда закричав, і пішов дощ. Несподіваний дощ пролився й обляпав нас.

Данда втік, хапаючись за голову, а дощ фарбував його сорочку в червоне. Повернувшись, я побачив як Конкенон розмахнувся ногою на іншого скорпіона-втікача. Чолов’яга залементував і приєднався до Данди, утікаючи в напрямку стоянки для таксі.

Тим часом, отямившись від дощу, почав стогнати Гануман. Він зіп’явся навколішки, похитуючись устав на ноги й усвідомив, що опинився сам. Він на мить завагався.

Я подивився на Конкенона. Ірландець шкірився, зціпивши зуби.

— Милий Боже,— прошепотів він.— Будь ласка, нехай цей чоловік буде занадто тупим для втечі.

Гануман похитнувся вбік і пошкутильгав за друзями.

Мій ніж лежав під дощем, продовжуючи стікати кров’ю на асфальт. Трохи далі по дорозі скорпіони запхалися до таксі й помчали геть. Я підняв ножа, витер його, склав і запхав до піхов.

— До біса добра бійка! — заявив Конкенон, ляскаючи мене по плечу.— Давай наберемося.

Я не хотів, але був йому винен навіть більше.

— Давай.

Неподалік від нас, під великим деревом, була крамниця чаю. Я заховав мотоцикла під кроною дерева. Попрохавши ганчірку у власника крамниці, я витер мотоцикла. Розібравшись із цим, я знову повернувся на дорогу.

— Куди ти в біса йдеш?

— Я повернуся за хвилину.

— Ми тут збираємося цивілізовано випити чашку довбаного чаю, ти, варваре австралійський.

— Я повернуся за хвилину.

Покинуті мотоцикли скорпіонів і досі валялися на узбіччі, розливаючи пальне й оливу. Я підняв їх, поставив на бокові стійки біля муру і повернувся до Конкенона, якраз коли принесли чаю.

— На твоє щастя, я вчасно нагодився,— мовив він, сьорбаючи гарячий напій зі склянки.

— У мене все було під контролем.

— Дідька лисого,— розсміявся він.

Я поглянув на нього. Що правда, то правда.

— Дідька лисого,— я теж розреготався.— Ти дійсно навіжений ірландський виродок. Що ти тут узагалі робив?

— Неподалік звідси розташована моя улюблена крамниця гашишу,— повідомив він, показуючи пальцем у бік Кафф-Парейду.— Але хтось викинув чолов’ягу з вікна сусіднього будинку, і він приземлився на дах крамниці. І на Сяйливого Пателя, власника.

— І не кажи.

— Хоча, з позитивного боку, ще одним постраждалим був сумнозвісний співак, завдяки чому я добре заощадив. Я часто йому платив. Це було єдиним способом його заткнути. Тож про що я?

— Ти розповідав мені про те, що ти тут робив.

— Справді. То ти думаєш, що я слідкував за тобою? Я правий? — запитав Конкенон.— Ти, мабуть, трохи зависокої про себе думки, хлопче. Я був тут просто, щоб купити гашишу.

— Ага.

Спливло трохи часу. Нас огорнула дивовижна задумлива тиша, і ми думали зовсім в різних напрямках.

— Чому ти мені допоміг?

Він поглянув на мене якось ображено.

— І чому б у біса одному білому чоловікові не допомогти іншому білому чоловікові у бісовому поганському місці, такому як оце?

— Ну от, ти знову за своє.

— Гаразд, гаразд,— випалив він, поклавши руку мені на коліно, щоб заспокоїти.— Я знаю, що в тебе м’яке серце. Я знаю, що ти з жалісливих. Це й приваблює до тебе, й ось воно. Ти навіть співчуваєш мотоциклам, нехай Бог над тобою змилується. Але тобі не до вподоби пряма розмова. Тобі не подобається, коли людина називає чорномазого варваром, а голубого — педиком.

— Гадаю, ми закінчили, Конкеноне.

— Вислухай мене, друже. Я знаю, що ображаю твої почуття. Я це розумію. Справді. Мені це у тобі не подобається, і я це не поважаю. Не брехатиму. Неможливо поважати доброту. Не зовсім. Ти розумієш, про що я. Ти провів деякий час за стіною, на тому боці, як і я. Але ти співчутливий чоловік, навіть попри те, що ми з тобою схожі більше, аніж тобі здається.

— Конкеноне...

— Зачекай. Я не закінчив. Співчуття — це дуже дивна річ. Воно йде з глибини твого буття. Оточуючі впізнають його з першого погляду, бо таке неможливо підробити. Я знаю. Я намагався. У мене вийшло жахливо. Мені було непереливки після тих спроб. Тож довелося знову стати щирою байдужою сволотою — тільки для того, щоб мені покращало. Розумієш, навіть бути байдужою сволотою — це щиро, а мене тягне до щирості, навіть якщо мені це не подобається. Розумієш, що я маю на увазі?

— Ти зовсім мене не знаєш,— сказав я, зустрівшись із ним поглядом.

— Ну, якраз тут ти й помиляєшся,— посміхнувся він.— Знаєш, я вже довгий час живу в Бомбеї. За кілька днів після приїзду, в нарко-притоні, я почув твоє ім’я під час розмови про сумнівні типи людей. Потім я знову його чув, раз за разом. Спочатку я подумав, що хлопці обговорювали двох різних іноземців, доки не усвідомив, що Лін і Шантарам — це один і той самий невихований мерзотник. Ти.

— То ти таки за мною стежив.

— Я цього не сказав. Я мав на увазі, що ти мене заінтригував. Я почав розпитувати. Поставив собі за ціль познайомитися з твоїми знайомими і бізнес-партнерами. Навіть познайомитися з твоєю дівчиною.

— Що?

— Вона не розповіла тобі про наше знайомство?

Він вишкірився. Мені зовсім не подобався той оскал.

— Цікаво, чому вона тобі не розповіла? Може, я їй подобаюся.

— Про що ти в біса говориш?

— Нічого такого,— повідав він.— Я зустрівся з нею на художній виставці.

Мої зведені брови обурили його.

— А що такого? Думаєш, якщо я великий шматок північно-ірландського лайна, то мене не може цікавити мистецтво? У цьому справа?

— Ближче до суті.

— Це і є суть, хлопче. Я зустрів Лайзу — це ж її ім’я, правильно? — на виставці. Ми поговорили, і це все.

— Навіщо?

— Дивись, я навіть не знав, чия вона дівчина, доки один з її друзів не згадав твоє ім’я, і, так би мовити, я склав докупи факти. Клянуся.

— Тримайся від неї подалі, Конкеноне.

— Чому? Гадаю, вона мене вподобала. Між нами промайнула невеличка іскра. Лайза мені точно сподобалася. Рано чи пізно тобі доведеться її відпустити, але я певен, що ти й так про це знаєш, хіба ні?

— Досить,— відрізав я, піднімаючись.

— Почекай! — попросив він, встаючи зі мною та обережно торкаючись моєї руки.— Прошу. Я не хочу з тобою лаятися, чоловіче. Я не... я хочу... я не намагаюся тебе засмутити. Просто я такий. Знаю, що це не зовсім нормально. Справді. Але я не вмію бути інакшим. Це те, про що я казав раніше. Навіть якщо тобі щось не подобається, ти маєш усвідомлювати, що це щиро. Саме так і виявляється моя щирість. Я насправді не хочу ранити твої почуття. А просто хочу поговорити.

Я опирався, втупившись у нього і намагаючись прочитати вираз в його очах. Зіниці були крихітні, немов вістря шпильки, що зникає у крижаній блакиті припливу. Я відвів погляд.

Біля мотоциклів банди скорпіонів, що стояли неподалік, на дорозі зупинилася вантажівка інспектора дорожнього руху. Вистрибнувши з кузова, команда вантажників підволокла мотоцикли до машини, а потім затягла їх усередину, складаючи біля інших, які були також конфісковані за незаконну стоянку.

Конкенон простежив за моїм поглядом.

— Якби я не нагодився вчасно,— тихо мовив він,— то зараз могли б вантажити до кузова того автомобіля твоє мертве тіло.

Він мав рацію. Він мені не подобався, і я був певен, що він божевільний. Але він приєднався якраз тоді, коли було потрібно, і врятував мене.

Я знову сів. Конкенон замовив ще чаю. Його товсті пальці швидко скрутили невеликого косяка.

— Приєднаєшся до мене?

Я взяв самокрутку і затягнувся, щоб розкурити того косяка, а Конкенон тримав сірник у ліхтарі складених долонь. Після кількох затяжок я передав самокрутку йому.

— Помітивши, як ти завжди миттєво ображаєшся, і зриваєшся з місця, і намагаєшся зі мною побитись або кудись утекти, я маю одразу викласти всю інформацію,— заявив він, видихаючи стовп сіро-блакитного диму.

— Інформацію про що?

— Я започатковую нову банду і хочу, щоб ти до мене приєднався.

Прийшла моя черга сміятися.

— Що тут такого смішного?

— Як щодо... навіщо?

— Навіщо мені банда? — запитав він, передаючи мені косяка.— Усе, як зазвичай. Щоб можна було купувати наркотики, наводити трохи жаху й хаосу, лякати людей, а вони потім віддаватимуть нам гроші вантажівками, а ми витрачатимемо ті вантажівки грошей, поки не здохнемо від зусиль.

— Здохнути від зусиль? І це твоя комерційна пропозиція?

У цю хвилину до мене підійшов чоловік на ім’я Джибріль, коняр зі стаєнь у найближчих нетрищах. Я підвівся, щоб з ним привітатися.

Він був м’яким чоловіком, сором’язливим і трохи незграбним у розмові з іншими людьми, але балакучим і люблячим при спілкуванні з кіньми.

Його найстарша дочка підхопила гарячку кілька тижнів тому і безнадійно захворіла. Джибріль зателефонував мені й погодився протестувати дівчину на вірусну токсичність широкого спектру.

Я оплатив тестування у приватній клініці, й тести показали, що дівчинка потерпає на лептоспіроз — часто смертельну хворобу, яка переносилася з сечею пацюків. Але на щастя, хворобу визначили на ранніх стадіях, і дівчинка добре реагувала на лікування.

Тримаючи мою руку у своїх долонях, Джибріль запевнив, що його дочка почувається набагато краще, і запросив мене на чай до себе додому.

Я також йому подякував і запросив випити з нами склянку чаю. Він відмовився, вибачаючись, і поквапився на зустріч з продавцем зерна, який постачав корм для його коней.

— Бачиш, про що я? — мовив Конкенон, коли я знову сів до столу.— Ти подобаєшся цим людям. А я їм не подобаюсь. Та мені цього й не треба. Я не хочу їсти їхню їжу. Я ненавиджу їхню чортову їжу. Я не хочу дивитися їхні фільми. Я не хочу розмовляти їхньою довбаною мовою. А от ти хочеш. Ти їх розумієш. Ти з ними спілкуєшся, і тебе за це поважають. Просто подумай про це. Ми будемо непереможними. Ми зможемо захопити цю частину міста, ти і я.

— І навіщо нам це робити? — розсміявся я.

— Бо ми можемо,— мовив він, нахиляючись до мене.

«Бо ми можемо» — гасло влади, адже ідея владарювання над іншими народилася серед таких, як ми.

— Це не причина, це — відмовка.

— Роззирнися навколо! Дев’яносто дев’ять відсотків цих людей виконують те, що їм наказали. Але ти і я, ми є тим одним відсотком. Ми беремо те, чого хочемо, доки решта бере те, що їм дають.

— Люди повстають.

— Так,— погодився він, блискаючи блакитними очима.— Час до часу. А потім той один відсоток забирає в них право цього привілею, а для більшої достовірності ще й гордість і гідність, і вони знову стають рабами, якими народжені бути.

— Знаєш,— зітхнув я, дивлячись на нього.— Не те щоб я не погоджувався з тобою, просто я зневажаю такі переконання.

— У цьому і є вся краса! — вигукнув він, ляскаючи себе по стегнах долонями.

Він хвильку подивився на моє спантеличене обличчя, а потім провадив уже спокійніше.

— Дивись... моя матінка померла, коли я був малюком. Тато намагався вижити, як міг, але йому не вдалося. Нас було п’ятеро дітлахів, усім менш як десять років, а він був хворим чоловіком. Він відіслав нас до дитячих будинків. Ми були протестантами. Сестри потрапили до протестантських притулків, але ми з молодшим братом туди не вписалися, тож опинились у католиків.

Він ненадовго замовк, дивлячись униз. На вулиці знову затарабанили краплі дощу, б’ючи по целофановому накриттю крамниці чаю, неначе у весільні барабани.

Конкенонова нога почала знічев’я повільно шкрябати землю. Кросівки залишали на вологій землі малюнок з розчерків і завитків.

— Розумієш, там був один священик.

Конкенон поглянув на мене. Фрактальні візерунки райдужок його блакитно-крижаних очей поблискували навколо звужених зіниць. Білки очей зненацька почервоніли, мов од морської води.

— Я ніколи про це не розповідаю,— вичавив він, знову впадаючи у важку мовчанку.

Його очі наповнилися слізьми. Він зціпив зуби, кліпаючи й намагаючись приборкати сльози. Але вони все одно покотилися, і він відвернув голову.

— Ти довбана курва, ось ти хто! — вибухнув Конкенон, витираючи сльози зворотом долоні.

— Я?

— Так, у біса ти! Ось до чого доводить людей уся ця розважливість. Ти перетворюєш їх на слабких курв. Це вперше за багато років я дозволив сльозам пролитися, а про довбаного священика я не говорив навіть довше. Й ось... ось чому ми будемо такою чудовою командою, невже не бачиш?

— Не... зовсім.

— Я залишив притулок у шістнадцять. До вісімнадцятиріччя я вже прикінчив шістьох людей. Одним з них був той чортів священик. Тобі треба було бачити, як він благав про помилування, ця жалюгідна хвора істота.

Він знову притих, гірко склавши губи. Я сподівався, що він зупиниться. Він повів далі.

— Знаєш, я пробачив йому, перш ніж вбити.

— Конкеноне, я...

— Друже, невже ти мене не вислухаєш?

Він був у розпачі.

— Гаразд.

— Після цього я більше нікому нічого не пробачав,— почав він, згадуючи щось жахливе.— Я був повноправним добровольцем Ольстерсьої добровольчої сили. Тож взявся пробивати голови, прострілювати католикам коліна, надсилати вдовам шматки полоненого ірландського революційного лайна і багато іншого. Ми співпрацювали з копами й армією. Звісно ж, неофіційно, але ми отримали від них зелене світло. Угарні загони, вбивство й нівечення на замовлення і без жодних запитань.

— Конкеноне...

— Потім усе розвалилося. Стало занадто гаряче. Я став занадто гарячим. Занадто жорстоким, на їхню думку. То була бісова війна. Як можна бути занадто жорстоким на війні? Але мене відіслали геть. Спочатку до Шотландії, а потім до Лондона. Я ненавидів те бісове місто. Потім я вирушив у мандри й опинився тут.

— Послухай, Конкеноне...

— Я знаю,— проторохтів він.— Я знаю, що ти думаєш і що збираєшся сказати. І це правда. Не заперечуватиму. Мені подобається завдавати болю людям, які на це заслуговують. Я — збочена сволота. На щастя для мене, на світі достобіса збочених дівок, тож я щасливий бути збоченим. Але ти не такий. У тебе є принципи. Невже тобі не доходить? Ти — м’яка розмова, а я — великий патик. Ти дивишся їм у очі, ведеш бізнес і потискаєш руки. Я відрубую руки, якщо вони не підкоряються.

— Відрубування людям рук. Це стрибок уперед.

— Я багато про це думав,— тривожно мовив він.— Ось чому я намагався забрати тебе від французького педика.

— Ти просто не знаєш, коли зупинитися, правда ж?

— Ні, стривай, дослухай мене. Це немов... це немов... якщо звести релігію до найбільш базових речей — речей, які забезпечували її продуктивне існування тисячі, й тисячі років,— усе зводиться до цього — приємні слова та страх перед жахливим нескінченним покаранням. Ти і я. Неможливо перемогти таку комбінацію. Папи, мулли та язичницькі зверхники століттями процвітали, дотримуючись цих постулатів.

Я важко зітхнув і впер долоні в коліна, збираючись підвестися. Конкенон поклав руку мені на зап’ясток. Хватка його твердих пальців була люта і надзвичайно міцна.

— Я б цього не радив,— сказав я.

Він відпустив мою руку.

— Вибач, я... лише... подумай про це,— не вгамовувався він. У його очах знову проступила посмішка.— Я зв’яжуся з тобою за кілька днів. Нас буде не лише двоє, якщо ти погодишся на мою пропозицію. Я вже веду переговори з іншими, і будь певен, що є вдосталь охочих. Подумай про це. Це незначне прохання після того, як я врятував твою м’яко-розмовну дупу, правда ж? Я б дуже хотів, щоб ти до мене приєднався. Мені потрібно буде з кимсь поговорити. З кимсь таким, кому я довіряю. Просто подумай, це все, чого я прошу.

Я поїхав геть, залишивши його під тим блакитним целофановим накриттям. Я не думав про ту його пропозицію, але думав про нього, коли по обіді об’їжджав кав’ярні й бари, які ми використовували для збуту паспортів.

Я спілкувався зі своїми контакторами[66]. Слухав гангстерську вуличну музику: плітки, наклепи, брехні та звинувачення. Завжди кумедно, але в мить бездіяльності мої думки поверталися до Конкенона й тих його сліз, яким він так гірко обурювався, але яких не міг зупинити.

Яка мрія, яка надія, який відчай змушує нас діяти — тільки для того, щоб усе покинути, коли справу зроблено? От що за пустопорожні речі — мотив і причина, які народжені в темряві, щоб миттєво розчинитись у сяйві наслідків? Наші вчинки продовжують жити всередині нас ще довго після того, як амбіції та страх валятимуться замерзлі й потьмянілі на забутих берегах. Те, що ми робимо в житті, є важливішим за те, що ми думаємо чи кажемо: воно показує, ким ми є насправді.

Конкенон рухався назустріч злочину, а я вже почав рухатися від нього. Занадто довго я приймав рішення, бо страх бути упійманим став дзеркалом, став відбитим у воді обличчям, несправжнім мною, і я рятувався у власних гріхах. Але води були неспокійні, й машкара, яку я завжди натягав під час роботи, почала розпливатися і зникати.

Розділ 17

Я чекав на Лайзу біля готелю «Магеш», насолоджуючись містом. Упродовж дня кілька разів з перервами пускався сильний дощ, але попри це під гуркотливим небом вечірнє повітря було жарким і сухим.

Поодинокі хвилі вдарялись у невисоку дамбу, розбиваючись і перекочуючись через неї, щоб розлитися на половину широкої вулиці. Дітлахи упадали за хвилями, бігаючи від бризок до бризок, а парочки, які гуляли тут, старалися відскочити.

Обнадієні їздові зупинялися біля пішоходів, намагаючись заманити їх на свої похилені візки на високих колесах. Продавці арахісу блукали поміж пішоходів, роздуваючи розжарене вугілля в кошиках у себе на шиях. Дим від цих невеличких багать, напоєний ароматом смаженого арахісу, долинав до перехожих, і спокуса змушувала їх повертати голови.

Усе місто, вимите начисто важкими хмарами, наповнилося пахощами більш ніж зазвичай. Затягнуте хмарами небо замкнуло під собою пахощі їжі, яку готували в сотнях маленьких вуличних кіосків — бгел-пурі[67], пав-бгаджі[68], пакоди[69], а також солодку гостроту, якою віяло від продавців паану, торговців пахощами й гірлянд франжипані[70], що продавалися на кожному світлофорі.

Я рахував квіти на парфумованих гірляндах, аж раптом почув її голос.

— Один пенні,— зажадала Лайза.

Я обернувся.

— Пенні вже не випускають,— відповів я, притягуючи її до себе та цілуючи.

— Ти забув, що це Бомбей? — не опираючись мені, здивувалася вона.— Тут заарештовують за поцілунки на публіці.

— Може, нас помістять у спільну камеру,— припустив я, не відпускаючи її.

— Я... дуже в цьому сумніваюся,— розсміялася вона.

— Тоді я втечу і прийду тобі на виручку.

— А потім що?

— А потім ми повернемося сюди такого самого вечора, і я знову тебе поцілую.

— Не так швидко,— мовила вона, вивчаючи моє обличчя.— Ти знову бився.

— Ти жартуєш?

— Припини. Ти намагаєшся мене відволікати! Це дуже брудний трюк, паршивцю.

— Що?

— Боже, Ліне! Знову бійка? Що за чорт?

— Лайзо, все гаразд. Зі мною все гаразд. І я тут, з тобою.

Я почав цілувати її обличчя.

— Нам уже пора йти,— сказала вона, перериваючи поцілунок,— або ми його проґавимо.

— Що проґавимо?

— Кого проґавимо, письменнику,— пояснила вона.— Ти дуже швидко дізнаєшся.

Ми попрямували від набережної до променаду, який оточував сусідню будівлю компанії Індійських авіаліній — «Ейр-Індія». Офіси вже не працювали, але тьмяні нічники навколо приймальні на першому поверсі освітлювали столи та двері.

Дійшовши до замкнених скляних дверей позаду будинку, Лайза звеліла мені чекати. Вона схвильовано озирнулася на ділянку вулиці, яку можна було розгледіти з нашої позиції, але нікого не було видно.

— То... що ми тут...

— Ми чекаємо,— перервала вона мене.

— Чекаємо... чого?

— Його.

Усередині будівлі мигнуло світло. До дверей наблизився охоронець зі смолоскипом у руках. Він відімкнув двері ключем на важкому ланцюжку і притримав їх для нас. Закликав нас мерщій заходити, а потім замкнув двері.

— Сюди,— мовив він.— Не відставайте.

Прокладаючи шлях крізь мережу коридорів і між рядами мовчазних столів, він привів нас до службового ліфта в кінці будівлі.

— Аварійний ліфт,— радісно посміхнувся він.— Доїхавши на саму гору, пройдіть два поверхи до даху. Чайові, будь ласка.

Лайза вручила йому згорток банкнот. Охоронець віддав нам честь, натиснув кнопку, щоб відчинилися двері ліфта, і пропустив нас усередину.

— Тож ми грабуватимемо компанію «Ейр-Індія»,— вирішив я, поки ми піднімалися.— А ще десять хвилин тому ти хвилювалася через поцілунок на публіці.

— Я не хвилювалася,— зареготалася вона.— І ми тут не для того, щоб грабувати будівлю. Ми прийшли на приватну вечірку.

Двері відчинилися на складському поверсі, заставленому стелажами з шухлядами й відкритими полицями, повними запилених папок.

— О, кімната Кафки. Згораю від бажання побачити меню.

— Ну ж бо! — відрізала Лайза, кидаючись до сходів.— Потрібно поспішати.

Перестрибуючи через дві сходинки, вона повела мене нагору. У кінці сходів вона завагалася, тримаючи руку на аварійному запобіжнику зачинених дверей.

— Сподіваюся, він залишив ці двері незамкненими,— важко дихаючи, сказала вона, а потім штовхнула двері.

Ми вийшли на дах будівлі. То був величезний простір з кількома невеличкими металевими будками по периметру.

Перед нами височіла величезна — понад десять метрів — споруда, підперта важкими сталевими балками. Це був гігантський ілюмінований логотип компанії «Ейр-Індія» — стилізований лучник з коричневим луком, оточений великим диском.

Гігантська постать підіймалася з центрального підпертого пілона, приєднаного до обертового сталевного стола, який у свою чергу підтримувався різноманітними балками й тросами.

Як і кожен мумбаїт, я сотні разів бачив величезний знак, що обертався над будівлею «Ейр-Індії», але стояти так близько і так високо над неспокійним морем — це момент істини.

— Дідько!

— Ми саме вчасно,— зраділа Лайза.

— А що — сюди можна прийти невчасно? Неймовірний краєвид!

— Зачекай,— переконувала вона, не відводячи очей від лучника.— Просто зачекай.

Почулося дзижчання і скреготіння, наче біля нас почав працювати генератор. З’явилася вібрація від електричної турбіни, з м’якого муркотіння перетворюючись на наполегливе скиглення. Потім, зовсім близько, біля підніжжя величезного знака, почулося щебетання, цокання й затинання конденсатора, ба й кількох.

Раптом величний круговий логотип спалахнув мерехтливим малиновим сяйвом, занурюючи увесь простір у криваво-червоне світло. За кілька митей малиновий лучник почав обертатися на своїй пілонній вісі.

Лайза танцювала на місці, широко розкинувши руки.

— Правда ж, це надзвичайно?

Вона щасливо сміялася.

— Це неперевершено. Я в захваті.

Ми споглядали обертання велетенського кола червоного світла, а потім перемістилися до огляду відкритого моря. Хмари зіллялися докупи, затягнувши небеса чорним шатром. Темряву прошивали далекі тризуби блискавок, а ребра хмар крутилися і совалися на ліжку ночі.

— Тобі подобається? — запитала Лайза, схиляючись біля мене та спостерігаючи за небом і морем.

— Не те слово. Як це спало тобі на думку?

— Я була тут кілька тижнів тому з Ришем, з галереї. Він міркував над тим, щоб створити повномірну копію лучника з «Ейр-Індії» для нової бомбейської виставки, і запросив мене на нього поглянути. Коли ми опинилися тут, він передумав. Але мені настільки сподобалося це місце, що я умовила сторожа, а потім підкупила його, аби ми змогли сюди піднятися.

— Ти умовила сторожа, справді?

— У мене до цього талант.

Ми трохи помилувалися радісним морем унизу. Це був небезпечний краєвид — непереборний, але мої думки повзли назад до подій дня й до Конкенона.

— Ти знайома з рослявим ірландцем на ім’я Конкенон?

Вона замислилася, і її личко застигло в одній з моїх улюблених гримас.

— З Фергюсом? Ти про нього?

— Мені він знайомий як Конкенон,— уточнив я.— Але його важко з кимсь переплутати. Високий, кремезний, атлетичний, досить довгоногий, боксер з рудим волоссям і твердим поглядом. Він стверджував, що ви познайомилися на виставці.

— Так, його ім’я — Фергюс. Я лише кілька хвилин з ним спілкувалася. А що?

— Нічого. Просто цікаво, що він робив на мистецькій виставці. Він не схожий на поціновувача мистецтва.

— На тій виставці було достобіса чоловіків,— згадала вона.— Це було наше найуспішніше шоу. Подія, що приваблює людей, які зазвичай не відвідують галереї.

— Що це було за шоу?

— Головною темою були розбиті життя як наслідок поганих або неспокійних стосунків між батьками й синами. Виставка називалася «Сини батьків». Про неї написали велику статтю в газеті. Ранджит дуже постарався. Стаття привабила цілий натовп. Я тобі про неї розповідала. Ти не пам’ятаєш?

— Ні,— відповів я.— Я тоді був на Гоа, Лайзо, і ти нічого мені не розповідала.

— Справді? Я була впевнена, що розповідала. Кумедно, правда?

— Не дуже.

«Сини батьків». Чи саме та фраза, саме ті слова «сини», «батьки», які помітив на плакаті Конкенон, привели його на виставку? Або він просто прослідкував за мною, а потім за Лайзою пройшов до галереї, використавши шоу як привід для знайомства та розмови з нею?

Спогади випалювали йому очі під час нашої розмови. У мене і своїх спогадів вистачало. Я занадто часто прокидався вночі прикутим до стіни минулого, й мене катували люди, чиї обличчя вже почали забуватися.

Я поглянув на ніжний профіль Лайзи. Глибоко посаджені туманні очі; гарненький маленький носик; скульптурна лінія довгого витонченого підборіддя; півусмішка, яка майже завжди прикрашала її милі губи. Вітер почав посилюватися, ореолом здіймаючи її біляві кучері.

На ній була чорна сукня вільного покрою, до колін, з високим цупким коміром, але без рукавів, з оголеними плечима. Лайза скинула сандалії і була босоніж. Єдиною прикрасою на її тілі було тоненьке намисто, зроблене з неоднакових бірюзових намистинок.

Трохи насупившись, вона вдивлялася в моє обличчя, неначе пробираючись углиб думок.

— Ти знаєш, який сьогодні день? — запитала вона сміючись, коли мої очі наповнилися тривогою.— Це наша річниця.

— Але ж ми почали зустрічатись...

— Я маю на увазі той день, коли я дозволила собі кохати тебе,— уточнила вона, задоволено всміхаючись на моє збентеження.— Саме в цей день два роки тому, за тиждень після весілля Карли, ти зупинив мотоцикла на дорозі біля мене, поки я чекала на закінчення дощу.

— Я сподівався, що ти про це забула. Я був тоді під кайфом.

— Так, був,— погодилася вона, й очі її сяяли посмішкою.— Ти помітив мене серед людей, під дашком крамниці. Під’їхав ближче і запропонував підвезти. Але дощ лляв неначе з відра...

— То був початок великої повені. Я хвилювався, що ти не зможеш дістатися додому.

— Він справді лляв неначе з відра. А тут ти, верхи на мотоциклі, промоклий до кісток, пропонуєш мені полишити тепло й комфорт і їхати під дощем додому. Я так сміялася!

— Годі, годі...

— Потім ти зліз із мотоцикла й почав танцювати просто перед юрбою людей.

— Так тупо.

— Не говори так! Мені сподобалося!

— Так тупо,— хитаючи головою, повторив я.

— Гадаю, тобі потрібно пообіцяти всесвіту ще хоч раз повторити танець під дощем, потрапивши в мусон у Бомбеї.

— Не знаю, як щодо всесвіту, але я згодний на угоду з тобою. У ній я обіцяю, що завжди танцюватиму під дощем, бодай раз, під час кожного мусону.

Шторм швидко набирав обертів. Блискавка прошила широчінь моря. За мить перший грім розбив хмари.

— Це буде неабиякий шторм.

— Іди сюди,— мовила Лайза, хапаючи мене за руку.

Вона привела мене до закутка під колесом, яке повільно оберталося, тримаючи на собі червоного лучника. Пірнаючи в нішу, вона дістала кошик.

— Я заплатила охоронцю, щоб він це для нас тут залишив,— пояснила вона, відкриваючи кошик, у якому була ковдра, пляшка шампанського й кілька келихів.

Вона передала мені пляшку.

— Відкорковуй, Ліне.

Поки я відривав фольгу й відкручував дріт, Лайза розстелила ковдру та пришпилила її на місці за допомогою кількох шматків кахлів, знайдених на даху.

— Ти справді все продумала,— здивувався я, відкорковуючи шампанське.

— Ти навіть не уявляєш,— розсміялася вона.— Але це дійсно особливе місце. Коли я була тут з Ришем, то добре все роздивилася. Це одне з небагатьох місць у Бомбеї, а можливо, і єдине місце, де ніхто не може помітити тебе з вікна чи іншого даху.

Лайза скинула сукню та жбурнула її вбік. Вона була оголена. Лайза витягнула келихи та тримала переді мною, а я їх наповнив. Я відклав пляшку та підніс свого келиха до її, щоб цокнутися.

— За що вип’ємо?

— Може, за те, щоб ти зняв цей бісовий одяг?

— Лайзо,— почав я з серйозним як шторм обличчям.— Нам потрібно поговорити.

— Так, потрібно,— погодилася вона.— Після того, як вип’ємо. Я виголошу тост.

— Згода.

— За дурнів у коханні.

— За дурнів у коханні.

Вона швидко випила вміст свого келиха, а потім кинула келих через плече. Він розлетівся на шматочки, влучивши в кам’яну опору.

— Я завжди хотіла це зробити,— радісно заявила вона.

— Знаєш, нам потрібно поговорити про...

— Ні,— сказала вона.

Вона розстебнула мій одяг і стягнула його. Коли ми обоє були голі, вона взяла інший келих і наповнила його.

— Ще один тост,— запропонувала вона,— а потім ми поговоримо.

— Добре. За дощ,— запропонував я.— Усередині та ззовні.

— За дощ,— погодилася вона.— Усередині та ззовні.

Ми випили.

— Лайзо...

— Ні. Ще один.

— Ти ж сказала...

— Останній не подіяв.

— Як не подіяв?

— Не збудив летючого голландця.

Вона знову наповнила келихи.

— Цього разу без тосту,— вирішила вона, перехиливши половину келиха.— Пий до дна.

Ми випили. У сутінках розбився і другий келих. Вона штовхнула мене на закріплену ковдру, але знову вислизнула, опинившись на тлі неба.

— Сподіваюся, ти не проти, щоб я танцювала, поки ми розмовляємо,— сказала вона, почавши хитатись, а вітер розвівав біляве волосся.

— Я постараюся не заперечувати,— мовив я, лягаючи навзнак, щоб спостерігати за нею, та складаючи руки за головою.

— Це своєрідна річниця іншої події,— мрійливо прощебетала Лайза.

— Знаєш, у пеклі відведене спеціальне місце для людей, які ніколи не забувають дні народження й річниці.

— Ця почнеться сьогодні, за два роки після попередньої.

— Попередньої?

— Нас,— танцювала вона, вплітаючи руки в пориви вітру.— Після нас колишніх.

— Нас колишніх?

— Нас колишніх.

— І коли ж ми змінилися?

— Сьогодні.

— Справді?

— Так.

— У ліфті чи на сходах?

Вона сміялась і танцювала, рухаючи головою в такт, який могли відчувати лише її руки та стегна.

— Я виконую дощовий танець,— мовила вона, перебираючи руками по воді.— Сьогодні має піти дощ.

Я поглянув на величезну скульптуру лучника, що повільно обертався, прикутий сталевими тросами до скелі міста. Дощ. Дощ супроводжують блискавки. Червоний лучник здавався дуже спокусливим громовідводом.

— А справді має дощити?

— Звісно,— сказала Лайза, стрибаючи мені на коліна та пильно вдивляючись в очі, підтримуючи своє тіло однією рукою.— І дощ почнеться вже незабаром.

Вона схопила пляшку шампанського, випила з неї та почала зі мною цілуватися, і напій поллявся мені в горло тонкою цівочкою з цього примусового квіту поцілунку. Наші губи роз’єднались.

— Я хочу, щоб у нас були щирі стосунки,— заявила вона.

— Важко уявити, як вони можуть стати ще щирішими,— посміхнувся я.

— Я хочу бачитися з іншими людьми.

— А, такого роду стосунки.

— Думаю, що тобі також потрібно бути з іншими людьми. Хоча й не постійно. Звісно ж, якщо ми залишимося разом. Не думаю, що хотіла б тебе бачити в постійних стосунках з кимсь іншим. Але нерегулярні зустрічі — однозначно. Я й сама можу тебе з кимсь звести. У мене є подруга, яка дуріє від тебе. Вона дуже гарненька і не проти приєднатися до нас у ліжку.

— Що?

— Лише скажи одне слово,— наполягала вона, дивлячись на мене.

Шторм був уже близько. Вітер приніс аромат дощу. Я поглянув на небо. Гордість змішалася зі злістю, а сором з правотою. Я не мав права вказувати Лайзі, що робити, а чого не робити. У мене навіть не було права прохати про щось. У нас не така любов.

— У мене права немає...

— Я хочу бути з тобою, якщо ти хочеш мене кохати,— пояснила вона, теж лягаючи на ковдру та кладучи руку мені на груди.— Але я також хочу, щоб ми були з іншими людьми.

— Знаєш, Лайзо, ти вибрала дуже дивний спосіб для того, щоб мені це повідомити.

— А хіба є не дивний спосіб?

— Усе одно...

— Я не знала, як ти відреагуєш,— насупилася вона.— Я й досі не знаю. Я подумала, що коли ти не приймеш цю ідею, то ми тут-таки займемося коханням востаннє. Але якщо ти погодишся на мою пропозицію, то ми будемо тут кохатися вперше як оновлена пара, вільна, здатна робити що завгодно. У будь-якому разі, це буде пам’ятна річниця.

Ми поглянули одне на одного. Наші очі почали випромінювати сміх.

— Ти знала, що я буду в захваті від цієї витівки, еге ж?

— Безперечно.

— Уся ця сцена з лучником «Ейр-Індії».

— Безперечно.

Я нахилився до неї. Прибрав з обличчя розвіяне вітром волосся.

— Ти надзвичайна дівчина, Лайзо. І я не перестаю тобою захоплюватися.

Вона поцілувала мене, пальцями обхоплюючи шию.

— Знаєш,— прошепотіла вона,— я провела невелике дослідження.

— Справді?

— Так, про те, як часто в це місце влучає блискавка. Хочеш це знати?

Мені було байдуже. Я знав, що з нами відбувається, але не знав, куди ми прямуємо.

Шторм уже був над нашими головами. Небо з’єдналося. Дощ заповнив наші роти сріблом. Лайза потягнула мене на себе, у себе, зімкнула ноги на моєму попереку, тримаючи всередині, стискаючи, відпускаючи і знову стискаючи, підбурюючи.

Водоспад з вітру й дощу тарабанив мені по спині. Я прихилив чоло до Лайзи, захищаючи її обличчя своїм, і наші очі опинилися на відстані вій одні від одних. Мусон, теплий, неначе плоть, ллявся з моєї голови та хлюпав на землю. Ми сплелися губами, дихаючи одне одним, обмінюючись повітрям.

Вона перекотила мене на спину, не розриваючи наш контакт, випроставши пальці на моїх грудях і напруживши руки.

Гуркіт грому запустив з важких хмар новий раунд дощу. Вода линула потоками з Лайзиного волосся та грудей просто в мої розтулені вуста. Вода почала заповнювати дах будівлі, утворюючи навколо нас невідоме море, високо над Містом-Островом.

Лайза вп’ялася в мене пальцями. Її спина вигнулася, неначе в кішки, а руки почали рухатися по моєму тілу. Сівши прямо, Лайза замкнула мене в собі, а тоді повернулася обличчям до неба, широко розкинувши руки.

Почувся стукіт барабана. Важкі кроки в залі моєї пам’яті, мого серця. Наші стосунки добігали кінця. Тієї миті це було очевидно, бо все, що ми мали,— це те, ким ми були чи могли бути.

Блискавка пофарбувала воду на даху навколо нас. Все оберталося над моєю головою — Лайза, шторм і колесо Долі, й увесь світ був червоний, криваво-червоний, навіть морські небеса, ті високі й далекі морські небеса.

Частина IV

Розділ 18

Для управління кримінальним підприємством потрібні такі якості, як нюх на страх, здатність до безжалісної мінливості, талант до утримання своїх людей на пишному пасовищі фаворитів між трепетом і заздрістю. З іншого боку, управління кримінальним підприємством передбачає важку працю.

Після ночі біля червоного лучника я прокинувся рано, почуваючись, неначе мене пронизала стріла, залишивши всередині лише червону порожнечу. Я сидів за столом на паспортній фабриці ще до дев’ятої.

Три години скрупульозної роботи з Крішною та Вішну дозволили мені надолужити згаяне. Після дзвінка моєму контактору в Бомбейському муніципальному об’єднанні з проханням доставити копії дозволів для Фарзадової родини мисливців на скарби, я попрямував до Колабського Насипу[71] на робочий обід.

Більшість п’яти-, чотирьох-, тризіркових готелів у Південному Бомбеї містилися у трикілометровому радіусі навколо Брами Індії. Дев’яносто п’ять відсотків бомбейських туристів проводили час у тому ж самому вигині півострова, тут-таки відбувалося дев’яносто п’ять відсотків нелегальної паспортної торгівлі та вісімдесят п’ять відсотків торгівлі наркотиками.

Більшість бізнесменів півдня платили санджайській компанії за захист. Той відкат називався гафта, що означало «тиждень». Компанія захищала власників сімох ресторанів і барів у тій місцевості. Власники цих барів дозволяли комерсантам, сутенерам, гідам, кишеньковим злодіям, наркоділкам і торговцям чорного ринку, які були пов’язані з санджайською компанією, використовувати їхні приміщення як зручні точки здачі товарів, документів та інформації.

Мій відділ підробки паспортів і фальшування грошей мав моніторити ті сім центрів здачі на придатні документи. Ця робота здебільшого припадала на мене. Щоб вороги й потенційні конкуренти не могли простежити, я щодня змінював порядок відвідин барів і ресторанів — настільки часто, що була відсутня будь-яка системність.

Того дня почав я з ресторану «Трафальгар», який був лише на відстані кидка ножа від столу Блискавичного Диліпа в поліцейському відділку Колаби. Біля дверей ресторану на розі, під трьома крутими сходинками, що вели всередину, я зустрів Пам’яткого. Його звали Ришикеш.

У ті роки він, Пам’яткий, належав до підкасти злочинців, яким бракувало відчайдушної хоробрості, щоб ризикувати ув’язненням при здійсненні серйозних злочинів, але чия кмітливість і надзвичайна пам’ять дозволяли їм достатньо заробляти, прислуговуючи безстрашним дурням, які йшли на такі злочини.

Займаючи ніші у районах інтенсивного кримінального трафіку, як, наприклад, Колабський Насип, вони ставили собі за мету дізнаватись останні дані щодо сьогоднішніх цін на золото, нинішніх обмінних курсів для шістьох головних валют на чорному й білому ринках, цін за карат білих діамантів, рубінів, смарагдів і сапфірів, а також тридцятихвилинних цінових коливань кожного нелегального наркотику від коноплі до кокаїну.

— Як ти, Кешу? — запитав я, потискаючи йому руку.

— Жодних проблем, баба,— посміхнувся він, поглянувши на небо.— Опервале.

Слово, яке він використав, було згадкою Бога й одним з моїх улюблених. Воно частіше вживалося в однині — опервала — і приблизно перекладалось як «людина нагорі». У множині цей термін означав «люди нагорі».

Опервале,— відповів я.— Почнімо.

— Гаразд,— мовив він, стаючи серйозним і почавши переповідати останні ціни та ставки.

Потрібні були тільки дані про золото й обмін валют, але я дозволив Кешу озвучити весь репертуар. Він мені подобався, і та вишукана геніальність, що дозволяла йому тримати в пам’яті сотні фактів, корегуючи їх тричі щоденно, і без найменшого відхилення, теж заслуговувала на повагу.

Більшість гангстерів зневажали таких жителів околиць, як Кеш. Я ніколи цього не розумів. Дрібні вуличні злочинці — незагрозливі люди, які виживали завдяки спритності й набутим здібностям посеред ворожого середовища, яке не завжди добре до них ставилось. Я також був небайдужий до незалежних злочинців чоловіків і жінок, які відмовлялися приєднуватися до рядів законослухняних громадян так само рішуче, як і до жорстокості закоренілих бандитів.

Вислухавши Кеша, я заплатив йому за цю мантру Пам’яткого вдвічі більше за діючу ставку, а натомість отримав посмішку, що нагадала сонячне проміння, яке ПОТОКОМ ЛАЯЛОСЯ з моря.

Зайшовши до ресторану, я сів спиною до стіни. Переді мною була гарна панорама вулиці. Офіціант зачепив пузом моє плече. Я замовив овочевий сендвіч і каву.

Мені не треба було нікого кликати, слід просто зачекати. Я знав, що вулична інформаційна мережа вже працює повним ходом. Один або кілька вуличних хлопців, які без упину гуляють туристичним районом, помітили, як я паркував мотоцикла, розмовляв з Кешем і заходив до ресторану. Поголос уже мав поширитися сусідніми провулками й лігвами: Лінбаба сидить у «Трафальгарі».

Перший контактор прибув ще до того, як я доїв сендвіч. То був Біллі Башу. Вагаючись біля мого столика, він нервово роззирнувся та прошепотів:

— Вітаю, пане Ліне. Моє ім’я — Біллі Башу. Я працюю з Денісом, Сплячим Бабою. Може, ви мене пам’ятаєте?

— Сідай. Ти нервуєш власника.

Він зиркнув на власника ресторану, що обіперся на стійку та грався в лоточках з рештою, неначе то була галька у струмку. Білі Башу сів за столик.

Відразу ж з’явився офіціант і ляпнув брудним вініловим меню перед Біллі. Правила в усіх пунктах здачі були прості: ніяких бійок чи заворушень, що можуть потурбувати цивільних, і всі купують їжу, незалежно від того, їдять вони її чи ні.

Я замовив чаю і сендвіч із собою для Біллі. Коли офіціант пішов, Біллі негайно взявся до справи.

— У мене є ланцюжок,— почав він, тягнучись до кишені.— Зі щирого золота, з прикріпленим медальйоном. Я знайшов у ньому два фото: парубка й дівчини, що дивляться одне на одного і щасливо посміхаються крізь завісу їхнього маленького світу — світу, який потрапив до мене.

— Я не приймаю крадених товарів, Біллі.

Крадених, баба ? — обурився він.— То був обмін, чесний обмін, медальйон за наркоту. І доброї якості. Товар чистий, майже на п’ятдесят відсотків. Усе справедливо і чесно!

Я знову поглянув на фотографії молодої пари. Вони були з північної Європи, жваві та здорові — їхнє соціальне походження забезпечувало їм ідеально білі й безтурботні посмішки. Їм було років по двадцять.

— Скільки ти хочеш?

— О, баба,— розквітнув він, розпочинаючи індійський торгівельний ритуал.— Це маєш вирішити ти, а не я.

— Дам тобі п’ять американських доларів.

— Але,— видушив він,— це набагато менше, ніж коштує прикраса.

— Ти ж дав можливість визначати мені.

— Так, баба, але ти маєш назвати чесну ціну!

— Я дам тобі шістдесят відсотків від ціни за грам. Ти погоджуєшся, що там буде десь вісімнадцять каратів золота?

— Там... там близько двадцяти двох каратів, баба. Ні?

— Вісімнадцять. Шістдесят відсотків. Або випробуй удачу з марварами[72] на Завері-базарі[73].

— О ні, баба! — випалив він.— Якщо я звернуся до марварів, то потім буду ще й винен. Вони занадто тямущі. Краще вести справи з тобою. Без образ.

— Я й не образився. П’ятдесят відсотків.

— Шістдесят підійде.

Я покликав офіціанта, передав йому медальйон з ланцюжком і звелів попросити менеджера зважити прикрасу на власних ювелірних терезах. Офіціант поплентався до робочого столу і віддав ланцюжок.

Використовуючи точні терези, які він зберігав під стійкою, менеджер зважив медальйон і ланцюжок, записав на шматочку паперу вагу в грамах і повернув їх офіціантові.

Офіціант вручив папірця мені, виважив ланцюжок і медальйон у руці, наче звіряючи достовірність ваги, а потім випустив їх у мою розтулену долоню.

Я перевірив цифру на папері та показав Біллі Башу. Той кивнув. Використовуючи поточну ставку, я округлив суму до десятих у рупіях, записав цифру на тому ж аркушику паперу і продемонстрував його Біллі. Він знову кивнув.

— Знаєш, баба,— сказав він, відкладаючи гроші,— нещодавно я зустрів того Навіна Едеїра, англійського детектива. Він передав повідомлення для тебе — на той раз, якщо ми де-небудь зустрінемося.

— Так сталося, що я зараз де-небудь.

— Справді,— серйозно відповів він.— Тож я можу передати тобі це повідомлення.

Запала тиша.

— Будеш ще один сендвіч, Біллі?

— Взагалі-то, так, Лінбаба. Ззовні чекає Джамал.

Я замовив ще один пакунок.

— То я вже можу почути повідомлення?

— О так. Навін сказав, і дозволь мені точно переказати: «Передай Лінбабі, якщо його зустрінеш, що в мене немає нової інформації про чоловіка в костюмі».

— Це все? Усе повідомлення?

— Так, баба. Це щось важливе, ні?

— Переломне. Хочу щось у тебе запитати, Біллі.

— Так, баба?

— Якби я не купив ланцюжка, ти б переказав мені повідомлення?

— Звісно, баба,— вишкірився він,— але це б коштувало більше, ніж два сендвічі.

Прибули пакунки з сендвічами. Біллі Башу поклав на них руку.

— Тож... тож тепер... я можу йти?

— Авжеж.

Коли він залишив ресторан, я знову поглянув на фото усміхненої пари. Закрив медальйон і вкинув його до кишені сорочки.

Наступні чотири години я прокладав шлях крізь інші шість точок в моєму районі, витрачаючи десь по сорок п’ять хвилин на кожен ресторан чи бар.

То був звичайний день. Я купив паспорт, три ювелірні прикраси, сімсот п’ятдесят доларів США готівкою, цілий букет інших грошових одиниць і чудовий годинник.

Та остання транзакція дня, в останньому барі, вплутала мене в гидку сварку з двома вуличними хлопцями.

Чоловік, який приніс мені годинник, Діпак, швидко узгодив ціну. Вона була набагато нижчою справжньої вартості годинника, але набагато кращою, ніж те, що він міг отримати, маючи справу з професійними покупцями в районі Форту.

У момент обміну до бару залетів інший чоловік, Іштіак, вимагаючи свою частку. Він мав досить просту стратегію — здійняти якнайбільше галасу, щоб змусити Діпака поступитися до того, як він отримає шанс вислизнути на переповнену вулицю.

За інших обставин я б забрав назад гроші, виштовхав би обох чоловіків з бару й забув би про них. Мої тривалі стосунки з власником бару були набагато важливіші за будь-яку транзакцію.

Але, приклавши годинник до вуха, я почув обнадійливе цокання: завод годинника помалу розкручувався. Механічне серце відстукувало свій ритм завдяки щоденному накручуванню. Так сталося, що то був мій улюблений годинник.

Ігноруючи свої інстинкти, я спробував угамувати Іштіака. Моя хвилинна слабкість розпалила його нахабність, і він почав волати ще голосніше. Гості за іншими столиками почали на нас витріщатися, а це було невелике місце.

Швидко говорячи, я заспокоїв Іштіака, витягнув з кишені трохи грошей і відкупився від нього. Він вихопив у мене купюри, вишкірився на Діпака і вийшов з бару. Діпак винувато знизав плечима й вислизнув на вулицю.

Я надів металевий браслет годинника на зап’ясток. Клацнув застібку. Годинник сидів ідеально. Потім я помітив, що менеджер і його офіціанти ще й досі витріщаються. На їхніх обличчях ясно читалося — я втратив обличчя. Люди мого статусу не заспокоюють таких вуличних спекулянтів, як Іштіак.

Я знову глянув на годинник у себе на зап’ястку. Жадоба зробила мене слабким. «Жадоба — це людський криптоніт»,— одного разу сказала мені Карла, привласнюючи всі комісійні зі щойно укладеної нами угоди.

Потрібно було спустити пару, тож я скерував мотоцикла на дорогу, прямуючи до боксерського залу мафії на причалі Балларду.

Керуючий у залі — Гусейн — був гангстером-ветераном, який втратив руку після удару мачете у бійці з іншою бандою. Його довге пошрамоване обличчя було обрамлене біблійною бородою, що доходила до надзвичайно крутих грудей. Він був хоробрим, добрим, смішним, сильним і рівнею будь-якому молодому гангстеру, що тренувався в залі. Щоразу як я дивився в його усміхнені небезпечні очі, то уявляв, якими були вони з Хадербгаєм — молоді бійці, які створили банду, що стала мафіозною компанією.

«Нехай мій ворог побачить тигра,— казали вони,— перш ніж померти».

Багато років тому молоді та безстрашні Гусейн і Хадербгай, без сумніву, не раз демонстрували тигра, гасаючи містом. І трохи тієї смугастої загрози й досі залишилося в очах кольору обпаленої глини.

Вах, вах, Лінбаба,— промовив він, побачивши мене.— Саламалейкум.

Валейкумсалам, Гусейне Одиниця.

Оскільки інший Гусейн приєднався до Хадербгая ще в перші роки існування мафії та отримав місце в раді, вони були інколи відомі як Гусейн Одиниця і Гусейн Двійка, за кількістю рук у кожного з чоловіків.

Кія гал гайн? Як ти?

— Більше заклопотаний, ніж однорукий чолов’яга в п’яній бійці,— на хінді відповів я.

Це був наш давній жарт, але Гусейн щоразу сміявся.

— Як поживаєш, Гусейнбгаю Одиниця?

— Ще й досі розмахую кулаком, Лінбаба. Якщо продовжуєш бити, то залишаєшся загартованим. Якщо зупиниш млина — не буде борошна.

— Ти це правильно підмітив.

— Прийшов на повноцінне тренування, Ліне?

— Ні, Гусейнбгаю Одиниця, лише заряджу гармати.

«Зарядити гармати» було гангстерським сленгом й означало розширене тренування на розробку біцепсів і трицепсів.

— Збіса хороший вибір! — розсміявся він.— Тримай гармати зарядженими, яар. Ти знаєш два правила бою. Переконайся, що ворог знає, що його б’ють, і...

— Переконайся, що його продовжують бити,— закінчив я за нього.

Джарур! Звісно!

Я отримав від нього рушника, проходячи до головної тренувальної зали. Тренувальна зала колись була маленьким брудним закапелком, де великі брудні гангстери вивчали мистецтво вуличної бійки, але стала настільки популярна серед молоді санджайської компанії, що її розширили, приєднавши цілий сусідній склад.

На передньому плані кімнати був асортимент обладнання для важковагових тренувань: лавки, тренажери для м’язів спини й веслярські тренажери, штанги для присідання, обладнання для підтягування й віджимання, купи важких млинців і гантелей. Трохи далі був оточений дзеркалами й заляпаний кров’ю боксерський ринг.

У глибині новоствореної зали були мати для різних видів боротьби та дзюдо. Біля дальньої стіни виднілися важкі груші та пневмогруші. У кутку біля входу був коридор з оббитими вінілом стінами, у якому могли вміститися лише двоє. Коридор слугував для тренувань бійки на ножах.

У залі було жарко. Бурчання, стогони та крики від болю пронизували вологе повітря, в яке разом з потом виходив адреналін і насичений запах тестостерону.

Я провів велику частину життя в товаристві чоловіків. Десять років у в’язницях, сім років у бандах, двадцять років у спортзалах, школах карате, боксерських секціях, командах з регбі, мотоциклетних гуртах, і всі роки мого дитинства в школі для хлопчиків,— більша частина мого життя промайнула винятково в чоловічих компаніях. І мені завжди було комфортно серед чоловіків. Це доволі простий світ. Тобі потрібен лише один ключ до всіх замкнених сердець — упевненість.

Киваючи іншим молодикам у зоні силових тренувань, я витягнув довгі піхви зі схованки у джинсах і склав їх на широкому дерев’яному стільці разом з грошима, ключами, годинником і сорочкою.

Закріпивши товстого шкіряного пояса з додатковою вагою, я кинув рушник на порожню лавку і почав альтернативні групи вправ лежачи для трицепсів і біцепсів. За півгодини мої руки були на межі. Я зібрав речі й попрямував у коридор для тренування на ножах.

До того, як кожен дрібний злодій почав носити з собою пістолета, методи бійок на ножах були серйозним бізнесом. Майстри, які навчали таких прийомів, були культовими постатями для молодих гангстерів, тож до них ставилися з такою самою повагою, як і до членів санджайської ради.

Гатода, який два роки мене навчав, також був наставником Ішміта — ватажка велосипедних убивць, а той, у свою чергу, передав ці навички своїм людям. Майстер ножів саме залишав коридор у супроводі молодого вуличного бійця на ім’я Хитрун, аж тут підійшов я.

Вони обоє привітали мене посмішками й рукостисканням. Юний гангстер був знесилений, але щасливий, тож поспіхом вибачився і пішов до душової.

— Хороший хлопчина,— сказав на хінді Гатода, доки ми за ним спостерігали.— І добре обходиться з ножем, хай він ніколи не використовує його в ганьбі.

Остання фраза була свого роду заклинанням, якого Гатода навчав студентів. Я й досі інстинктивно її повторював, як і всі інші.

— Хай він ніколи не використовує його в ганьбі.

Гатода був сикхом зі святого міста Амрістар. Замолоду він зв’язався з поганою компанією. Згодом кинув навчання і почав проводити майже весь час із місцевою бандою. Коли жорстоке пограбування привело до конфлікту з лідерами громади, родина Гатоди зреклася його. Ціною миру для його банди також стало вигнання.

Самотній і без грошей, він дістався Бомбея, а тут був найнятий Хадербгаєм. Він став учнем Ганешбгая — останнього майстра боїв на ножах, який починав з Хадербгаєм ще на початку шістдесятих.

За роки навчання Гатода ні на мить не полишав майстра, а згодом і сам перетворився на професіонала. Насправді, він був останнім майстром ножів у Південному Бомбеї, але тоді, у ті роки, до чарів вогнепальної зброї, ніхто з нас цього не знав.

Він був високим чоловіком, що могло стати недоліком для бійця на ножах, з густою гривою змащеного олією волосся, закріпленого у тугий пучок. Його мигдалеві очі, оті пенджабські очі, які лиш одним пекучим поглядом століттями спокушали подорожніх відвідувати Індію, світилися безстрашністю і честю.

Ім’я, за яким усі його знали в Південному Бомбеї — Гатода, перекладалося з хінді як «молоток».

— Тож, Ліне, хочеш попрактикуватися зі мною? Я збирався йти, але радо залишуся на ще одну сесію, якщо твої рефлекси до цього готові.

— Не хочу вас перевтомлювати, майстре-джі,— завагався я.

— Нічого страшного,— наполіг він.— Я просто вип’ю води й почнемо.

— Яз ним потренуюся,— заявив на хінді голос позаду мене.— Гора може відточити свою майстерність зі мною.

То був Ендрю ДаСилва — молодий гоанський член ради санджайської компанії. Термін, який він використав: «гора» — «біла людина», хоч і часто вживався в Бомбеї, але був образливим. ДаСилва, звісно ж, про це знав і косився на мене, розтуливши рота й випнувши вперед нижню щелепу.

Його слова звучали дивно. Ендрю сам мав достатньо світлу шкіру, його часткове португальське походження виявлялось у рудувато-каштановому волоссі й медових очах. А от моє обличчя й руки були темніші за його через постійну їзду на мотоциклі, під палючим сонцем і без шолома.

— Хіба,— додав Ендрю, коли я не відповів,— може, гора боїться, що я його осоромлю.

Це був надто вдалий момент посеред невдалого дня.

— Який рівень тренування обираєш? — запитав я, витримуючи його погляд.

— Четвертий рівень,— вирішив Ендрю, витріщаючись іще більше.

— Нехай буде четвертий,— погодивсь я.

Усі заняття в мистецтві боротьби на ножах проводилися за допомогою держаків для молотків. Це і стало причиною такого живучого прізвиська Гатоди. Дерев’яні держаки без обушків були близькі до ножів формою і вагою, тож їх можна було цілком використовувати для практики, не завдаючи при цьому серйозних ушкоджень.

На першому рівні використовували тупий кінець звичайного держака молотка. Для четвертого рівня держаки загострювали, і кінчик міг поранити до крові.

Тренувальні бої зазвичай складалися з п’яти однохвилинних раундів, що чергувалися з тридцятисекундними паузами. Роздягнувшись до пояса, лишаючись у самих джинсах, ми зайшли до тренувального коридору. Гатода став біля входу, щоб нас судити, і вручив кожному по загостреному держаку.

Тут було тісно, тож лишалося всього кілька вільних сантиметрів для руху праворуч або ліворуч. Потрібно було навчити людину близького бою в оточенні ворогів. Кінець оббитого коридору спеціально заблокували: вхід був єдиним виходом.

Ендрю тримав загостреного держака сторч, наче вхопивши ефес меча. Я ж тримав свою зброю «лезом» донизу і відтворив боксерську стійку. Гатода кивнув, щоб перевірити нашу готовність, глянув на секундомір у нього на шиї та дав сигнал.

— Починайте!

Ендрю кинувся на мене, намагаючись завдати несподіваного удару. Його було легко уникнути. Ендрю спіткнувся, і я штовхнув його так, що він полетів на Гатоду, який стояв на початку коридору.

Молодий гангстер, який стояв позаду майстра, почав сміятися, але наставник його втихомирив.

Ендрю розвернувся і почав підходити до мене обережніше. Я швидко подолав відстань, й ми почали обмінюватися шквалом поштовхів, викидів і контрударів.

На мить ми зімкнулись у міцному клінчі, торкаючись головами один одного. Зібравшись на силі, я штовхнув Ендрю, і він відхилився у кінець коридору, щоб відновити рівновагу.

Знову атакуючи, Ендрю вдавався до обманних маневрів, кидаючись на мене. Щоразу вигинаючи спину й виходячи з зони досяжності, я ляскав його по обличчю вільною лівою рукою.

Біля входу до коридору зібралося кілька молодих гангстерів, щоб подивитися на нас. Вони сміялися після кожного ляпаса, ще більше роз’ятрюючи Ендрю. Він був повноправним членом ради санджайської компанії, і лише ця позиція вже вимагала поваги, навіть якщо сам чоловік її не викликав.

— Стуліть свої бісові пельки! — заверещав на глядачів Ендрю.

Вони відразу ж замовкли.

Ендрю зиркнув на мене, зціпивши зуби через ненависть, яку він відчував. Його плечі вигнулися від злості, що струменіла з серця. На руках напружилися м’язи, і він почав тремтіти, намагаючись притлумити свою лють.

Поразка завдавала йому болю. Він думав, що добре вправляється з ножем, а я змушував його усвідомити, що можна й краще.

Треба було дати йому перемогти. Мені б це нічого не вартувало. І він у якомусь сенсі був моїм босом. Існує куток зневаги, який ми резервуємо для тих, хто нас ненавидить, коли їм завдано шкоди, хто ображаються без приводу і паплюжать нас без причини. Ендрю був загнаний у куток мого презирства так само, як і в глухий кут тренувального коридору. А зневага майже завжди перемагає обережність.

Він напав. Я розвернувся, уникаючи удару, і торкнувся загостреною рукояткою його спини між лопатками.

— Три бали! — проголосив Гатода.

Ендрю повернувся до мене, розмахуючи рукояткою. Він знову втратив баланс, тож помахом ноги я кинув хлопця на підлогу. Приземлившись на нього, я ткнув держак молотка йому в груди й нирки.

— Ще шість балів! — вигукнув Гатода.— І зупиніться! Час відпочивати!

Я відійшов від Ендрю. Ігноруючи команду Гатоди, він підвівся й кинувся на мене, б’ючи дерев’яним «лезом».

— Стоп! — заволав Гатода.— Період відпочинку!

Ендрю не здавався, ріжучи мене й намагаючись поранити до крові. Порушуючи правила тренування, він норовив штрикнути мене в горло й обличчя.

Я парирував і захищався, заходячи глибше у глухий кут коридору. Чинячи опір кулаками й рукояткою, я завдавав ударів у відповідь при найменшому ослабленні захисту. За кілька секунд наші руки й лікті вже кривавилися. Удари в груди та плечі лишали тонкі криваві струмочки, що стікали по наших тілах.

Ми відскакували від оббитих стін і налітали один на одного, блискаючи кулаками й держаками, важко та швидко дихаючи, доки наші ноги почали ковзати по кам’яній підлозі, і врешті боротьба загнала нас на землю.

Здобувши перевагу при падінні, я обхопив рукою шию Ендрю, заблокувавши його смертельним захватом. Він був до мене спиною. Коли хлопець спробував звільнитися, я обхопив ногами його стегна, унеможливлюючи будь-які рухи. Він борсався, змушуючи нас ковзати по слизькому камінню, але моя хватка була непорушна, і Ендрю не міг визволитися чи викрутитися.

— Ти здаєшся?

— Пішов ти! — вичавив він.

З глибини стародавнього інстинкту озвався голос. «Це вовк, який потрапив у пастку. Якщо ти його відпустиш, то рано чи пізно він повернеться».

Ліне! — мовив інший голос.— Ліне, брате! Відпусти його!

То був Абдулла. Сила полишила мої руки і ноги, й Ендрю спромігся вислизнути, лежачи на боці. Він хапав повітря, задихаючись і кашляючи, а Гатода з кількома молодими гангстерами заполонили коридор, щоб допомогти.

Абдулла простягнув руку й поставив мене на ноги. Важко дихаючи, я пішов за ним до рядів з гачками та своїх речей.

Саламалейкум,— привітався я.— Звідки ти в біса взявся?

Валейкумсалам. З небес, мабуть, і саме вчасно.

— З небес?

— Це точно стало би пеклом, якби ти його прикінчив, Ліне. До тебе підіслали б когось із таких, як я, щоб за це вбити.

Я зібрав свою сорочку, ножі, гроші й годинника. Біля входу до зали я використав мокрого рушника, щоб витерти обличчя, груди та спину. Прилаштувавши ножі на місце, я накинув сорочку на плечі й кивнув Абдуллі.

— Проїдьмося, брате,— ніжно сказав він,— й провітримо мізки.

Ендрю ДаСилва підійшов до мене, зупинившись лиш за два кроки.

— Це ще не кінець,— заявив він.

Я підійшов ближче і прошепотів, щоб ніхто не почув.

— Знаєш що, Енді, за цією залою є провулок. Кінчаймо з цим зараз. Без свідків. Лише ми. Тільки кивни, базікало.

Я відхилився, щоб подивитися йому в обличчя. Він не рухався і не говорив. Я знову нагнувся.

— Я так і думав. І тепер ми обидва знаємо. Тож віддовбись і дай мені спокій.

Я зібрав речі й покинув залу з Абдуллою, знаючи, що було дуже тупо принизити Ендрю ДаСилву, навіть непомітно для інших. Вовк зумів утекти, вовк, який, швидше за все, повернеться, коли місяць буде в несприятливій фазі.

Розділ 19

Ми мовчки їхали до «Леопольда». Порушуючи правило, яке тримало його подалі від будь-якого місця з ліцензією на продаж алкоголю, Абдулла припаркувався й зайшов зі мною всередину.

Ми застали Дідьє за його звичним столиком біля невеличких північних дверей з двома широкими вхідними арками і жвавою вулицею за ними.

— Ліне! — вигукнув він, помітивши нас.— Мені було так самотньої А пити наодинці — це все одно що наодинці кохатися, ти згоден?

— Навіть не починай, Дідьє! — відповів я.

— Ти — неосвячений пастир заборонених насолод, друже,— розсміявся він.

Він мене обійняв, потиснув руку Абдуллі та покликав офіціанта.

— Пива! Два кухлі! І гранатового соку для нашого іранського друга! Без льоду! У темпі!

— О так, сер, я покваплюсь і спровокую у себе серцевий напад, щоб лише обслужити вас,— прогарчав Солоденький, плентаючись геть.

Він входив до мого списку найкращих п’яти офіціантів, а я знав кілька справді хороших. Хлопчина організував нелегальну торгівлю товарами, що потрапляли крізь одні двері «Леопольда» і зникали тут-таки за іншими, а власники про це навіть не здогадувалися. Він отримував частку від торгівлі з кожної крамниці на своїй вулиці, контролював кількох сутенерів, а також володів невеликим залом для прийому ставок. І якимось чином він правив усім цим лише за допомогою похмурості й песимізму.

Ми з Дідьє і Абдуллою сіли поряд, повернувшися спинами до стіни, й спостерігали за широкою барною стійкою і людною вулицею.

— То як поживаєш, Абдулло? — поцікавився Дідьє.— Я вже давно не милувався на твоє безстрашне вродливе обличчя.

Алгамдулілла,— відповів Абдулла, вживаючи вираз, що означав «Хвала Аллаху».— А як твої справи?

— Ніколи не скаржуся,— зітхнув Дідьє.— Як кажуть англійці — це одна з моїх видатних якостей. Зауваж, якби я таки скаржився, то міг стати майстром жалісливих мистецтв.

— Тож...— нахмурив брови Абдулла.— Це означає... у тебе все добре?

— Так, мій друже,— посміхнувся Дідьє.— Зі мною все гаразд.

Принесли напої. Солоденький грюкнув кухлями з пивом об стіл, але акуратно витер усі сліди рідини зі склянки з соком для Абдулли, ставлячи напій разом зі щедрою кількістю серветок.

Задкуючи, Солоденький вклонявся Абдуллі з кожним кроком назад, неначе він полишав гробницю святого.

Уста Дідьє зморщилися від роздратування. Я це помітив і почав реготати, розбризкуючи навкруги піну з кухля.

— Справді, Ліне, ці люди абсолютно нестерпні! Я сиджу тут щодня і щоночі, рік у рік. Лишив у вбиральнях ріки сечі, давився настільки жалюгідною для француза їжею, що ти й уявити не можеш, і все це заради, скажу без зайвої скромності, пишноти декадансу. А вони ставляться до мене, як до туриста. Абдулла ж з’являється раз на рік, а вони вмирають від любові до нього. Це нечувано!

— За роки твого перебування тут,— мовив Абдулла, попиваючи свіжий сік,— вони вивчили ліміт твоєї терпимості. Але не знають, на що я здатний після досягнення цього ліміту. У цьому і є вся відмінність.

— І якби ти перестав сюди приходити, Дідьє,— додав я,— то вони б сумували більше, аніж через втрату будь-якого іншого клієнта.

Дідьє посміхнувся, заспокоївшись, і потягнувся по кухоль.

— Ну, ти, звісно ж, маєш рацію, Ліне. Я вже не раз чув, що маю незабутній характер. Випиймо! За тих, хто рюмсатиме, коли нас не стане!

— Хай вони краще сміються! — заявив я, цокаючись із ним.

Поки я потягував пиво, на стілець навпроти гепнувся вуличний навідник на ім’я Салех, перекинувши склянку Абдулли й розливши сік.

— От довбаний ідіот — той іноземець,— випалив він.

— Встань,— сказав Абдулла.

— Що?

— Встань, або я переламаю тобі руки.

Салех поглянув на Дідьє і на мене. Дідьє помахав пальцями, радячи піднятися. Салех знову зиркнув на Абдуллу — і повільно підвівся.

— Ти хто? — зажадав Абдулла.

— Салех, босе,— нервово відповів Абдулла.— Моє ім’я — Салех.

— Ти мусульманин?

— Так, босе.

— Це так мусульмани вітаються з людьми?

— Що?

— Якщо ти ще раз повториш слово «що», я переламаю тобі руки.

— Вибачте, босе. Саламалейкум. Мене звати Салех.

Валейкумсалам,— відповів Абдулла.— Які в тебе тут справи?

— Я... я... але...

Він хотів знову вжити «що», і я сподівався, що цього не станеться.

— Скажи йому, Салеху,— звелів я.

— Добре, добре, я дістав фотоапарата,— повідомив він, кладучи на стіл дорогого фотоапарата.

— Мені не доходить,— насупився Абдулла.— Ми сидимо тут і насолоджуємось освіжаючими напоями. Навіщо ти нам це розповідаєш?

— Абдулло, він хоче продати техніку,— пояснив я.— Де ти дістав його, Салеху?

— Від тих бісових ідіотів, туристів, що сидять позаду,— повідав він.— Двох кістлявих білявчиків. Я сподівався, що ти купиш його, Ліне. Розумієш, мені необхідно дістати готівку, і швидко.

— Я не розумію,— втрутився Абдулла.

— Він видурив у туристів фотоапарат і хоче обміняти його на гроші,— роз’яснив я.

— Вони абсолютно повелися на мою історію,— сказав він.— Довбані ідіоти.

У тій ситуації Салех, як і кожен представник вулиці, вирішив змитися. Він потягнувся по фотоапарат, але Абдулла загрозливо повів пальцем.

— Залиш його там,— попередив він, і Салех забрав руку.— Яке ти маєш право порушувати спокій інших своєю торгівлею?

— П-право? — спантеличено загнувся Салех.

— Усе гаразд,— запевнив я.— Люди постійно знаходять мене для бізнесу, Абдулло.

— Це неприйнятно,— пробурмотів він.— Як ти можеш вести бізнес із людьми, які не мають поваги й честі?

— Честі? — промимрив Салех.

— Бачиш, Салеху, ситуація така,— сказав я.— Ти сприймаєш туристів як жертв, що тільки й чекають, щоб бути обдуреними, але ми їх такими не бачимо. Ми бачимо їх емісарами співчуття.

— Що?

Абдулла схопив його за руку.

— Вибачте, босе! Я не хотів!

Абдулла його відпустив.

— Салеху, як далеко від Колаби ти мандрував за своє життя?

— Одного разу я їздив до Тадж-Махалу в Агрі,— розповів він.— Це далеко?

— Хто їздив з тобою?

— Моя дружина.

— Лише твоя дружина?

— Ні, Лінбаба, ще була своячка і мої батьки з братом та його дружиною, а ще всі діти.

— Бачиш, Салеху, у тих хлопців, які сидять позаду тебе, більше сміливості, ніж у тебе. Вони складають свій світ до рюкзаків, на самоті вирушають до диких місць і ночують під дахом людей, яких зустріли всього кілька годин тому.

— Вони лише туристи, друже. Запас забійної худоби.

— Будда був туристом, який подорожував навколо світу з усіма своїми пожитками. Ісус був туристом, який присвятив роки свого життя подорожам. Ми всі є туристами, Салеху. Ми з’являємося без нічого, якийсь час носимо свої речі, а зникаємо знову без нічого. І коли ти вбиваєш радість туриста, то і мою теж убиваєш.

— Я... я ж бізнесмен,— пролепетав він.

— Скільки ти їм заплатив, Салеху?

— Я не можу тобі сказати цього,— запевнив Салех, натягуючи на обличчя маску хитрості.— Але можу розповісти, що не більше двадцяти відсотків. Я погоджуся на двадцять п’ять, якщо ти згоден.

Абдулла знову схопив його за руку. То був знайомий захват. Він починався погано, а закінчувався ще гірше.

— Ти відмовляєшся казати правду? — зажадав Абдулла. Він повернувся до мене.— І це так ти ведеш справи, Ліне, брате? З нечесними людьми? Я покладу тобі на долоню язика цього чоловіка.

— Мого язика? — пропищав Салех.

— Я чув,— згадав Дідьє,— що одна огидна жінка на ім’я мадам Жу використовує людського язика як подушечку для пудри.

Салех висмикнув руку й побіг, залишивши фотоапарат. Запала тиша: ми мовчки перетравлювали інцидент.

— Прошу, Абдулло,— пізніше мовив я,— не відрізай йому язика.

— Щось поблажливіше зробити?

— Ні. Просто забудь.

— Я завжди кажу,— зауважив Дідьє,— якщо не можеш сказати про людину чогось приємного, то пограбуй її або пристрель.

— Мудрі слова,— вирішив Абдулла.

— Мудрі слова?

— Це ж очевидно, Ліне,— мовив Дідьє.

Абдулла кивнув на знак згоди.

— Лише тому, що ти не можеш сказати про особу щось приємне!

— Звісно, Ліне. Я хочу сказати, якщо ти не можеш згадати навіть однієї хорошої речі про людину, то це має бути абсолютна свиня. І всі ми, хто має життєвий досвід, знаємо, що рано чи пізно ця абсолютна свиня завдасть нам горя, чи жалю, чи обох цих напастей. Тож простим запобіжним заходом є побиття й пограбування недобрих людей, перш ніж вони поб’ють і пограбують тебе. Я це сприймаю як самооборону.

— Дідьє, якби ці офіціанти знали тебе так, як ми,— сказав Абдулла,— вони б ставилися до тебе з більшою повагою.

— Це безсумнівна правда,— погодився Дідьє.— Що більше хтось знає Дідьє, то більше його любить і поважає.

Я підвівся, залишаючи кухоль на столі.

— Але ж ти ще не йдеш! — запротестував Дідьє.

— Я приходив, щоб дещо тобі віддати. Мені потрібно додому і переодягнутися. Ми сьогодні вечеряємо з Ранджитом і Карлою.

Я розімкнув браслет з нержавіючої сталі у себе на зап’ястку і зняв годинника з руки. На мить я відчув жаль за втратою того, чого так сильно бажав. Я віддав годинника Дідьє.

Він його обдивився, перевернув, щоб прочитати надпис на звороті, а потім приклав до вуха, слухаючи дзижчання механізму.

— Але... це чудовий годинник! — зойкнув Дідьє.— Чудовий інструмент. Він... він справді для мене!

— Звісно ж. Приміряй.

Дідьє замкнув браслет на зап’ястку, поводив рукою вгору і вниз, праворуч і ліворуч, щоб помилуватися на годинник.

— Тобі пасує,— заявив я, встаючи.— Ти йдеш, Абдулло?

— Узагалі-то, брате, в кутку сидить приваблива жінка,— серйозно сказав Абдулла, дивлячись на мене.— Вона не зводить з мене погляду впродовж останніх п’ятнадцяти хвилин.

— Я помітив.

— Думаю, що залишуся з Дідьє.

— Офіціанте! — мерщій вигукнув Дідьє.— Ще одну склянку гранатового соку! Без льоду!

Я забрав фотоапарат і на крок відійшов від столу, але Дідьє також підвівся й кинувся, щоб мене зупинити.

— Ти побачишся сьогодні з Карлою? — запитав він, нагинаючись ближче.

— Такий план.

— Це твоя ідея?

— Ні.

— Це ідея Карли?

— Ні.

— То хто ж запропонував таку диявольську річ?

— Це влаштувала Лайза. Усе було сплановано в останню мить. Я дізнався про це лише годину тому. Отримав записку, сидячи в барі Едварда. У чому проблема?

— Ти можеш вигадати якусь відмовку? Якимось способом уникнути й не піти?

— Навряд чи. Не знаю, що вона задумала, але в записці Лайза просить мене там бути.

— Ліне, ти майже два роки не бачив Карлу.

— Я знаю.

— Але... в сердечних справах, для кохання...

— Я знаю.

— Ці два роки — лише два удари серця.

— Я...

— Ні, будь ласка! Дозволь мені сказати. Ліне... ти... ти в темнішому місці, ніж був два роки тому. Ти став темнішим чоловіком, ніж був, коли вперше потрапив до Бомбея. Я ніколи тобі цього не казав. Соромно зізнатися, але спочатку я радів з цього приводу. Це тішило. Я був радий мати таку компанію, так би мовити.

Він майже шепотів, так швидко й безперервно, що це було більше схоже на молитву чи заклинання, аніж на зізнання.

— Про що ти, Дідьє?

— Я переживаю за Карлу, і не менше за тебе. Але розлука з нею зробила тебе таким. Любов до неї та втрата загнали тебе в тінь і зробили темнішим чоловіком, ніж було призначено Богом.

— Богом?

— Я турбуюся, Ліне. Я переживаю через те, що може відбутися всередині тебе, якщо ви знову зустрінетеся. Деякі мости повинні залишатися спаленими. Деякі ріки не потрібно переходити.

— Усе гаразд.

— Можливо, мені піти з тобою? Як відомо, я більш достойний опонент для її почуття гумору.

— Усе гаразд.

— Тоді, якщо ти вже вирішив, можливо, потрібно влаштувати нещасний випадок для Ранджита? Який перешкодить його присутності?

— Ніяких випадків.

— А може, недоречна затримка?

— Краще нехай усе йде своєю чергою, Дідьє.

— Цього я й боюся,— зітхнув він,— якщо ти знову побачиш Карлу.

— Усе гаразд.

— Ну...— пробурчав він, опускаючи очі та поглядаючи на подарованого мною годинника.— Дякую за годинник. Я завжди його берегтиму.

— Наглядай за Абдулою та тією гарненькою дівчиною в кутку.

— Атож. Ми, круті хлопці, западаємо швидко і западаємо круто. На жаль, це історія мого життя. Пам’ятаю той час...

— Я теж, брате,— розсміявсь я, розвертаючись, щоб піти.— Я теж.

Я проминав двох худорлявих туристів, які їли за чотирьох і в чотири руки. Я поклав фотоапарата на столі.

— Він коштує штуку зелених у місцевих крамницях,— повідомив я,— будь-який вуличний торговець у Бомбеї отримає за нього шість, а чесний віддасть вам п’ять тисяч.

— Він дав нам сотню й пообіцяв дістати ще,— сказав один з чоловіків.

— Він крутитиметься навколо,— попередив я.— І зажадає назад свою сотню. Тут працює офіціант, якого кличуть Солоденьким. Він трохи торгує на стороні. Він неприємний виродок, але ви можете йому довіритися. Можете прокрутити справу, віддати Салеху гроші й залишитись у виграші. Бережіть себе.

— Дякую,— відповіли обоє.

Вони були схожі на братів, і хай де вони подорожували в Індії, там було голодно.

— Приєднаєшся до нас?

— Я збираюся на вечерю,— посміхнувся я.— Та все одно дякую.

Я підійшов до мотоцикла. Абдулла й Дідьє помахали на прощання руками, а потім Дідьє тримав уявний фотоапарат і саркастично робив з мене знімок після допомоги двом незнайомцям.

Я відвернувся, дивлячись на сновигання дорожнього руху біля обшарпаної автобусної зупинки. Дідьє та Абдулла, настільки різні, а все ж брати у багатьох відношеннях. Я згадував усі ті речі, які звершили ми — троє нерозумних чоловіків, разом і поодинці, з часу нашої зустрічі як вигнанців у Місті-Острові. Було те, про що ми шкодували, і те, що забували. Але також був тріумф і світло. Коли любов ранила одного з нас, то інші припікали рану сарказмом. Коли одному потрібна була допомога, інші приносили з собою зброю. Коли надія затихала в одному з нас, інші заповнювали порожнечу відданістю. І я відчував ту відданість, неначе руку на грудях, тож, дивлячись на них, сподівався на краще для них і для себе.

Страх — це вовк на ланцюзі, небезпечний лише на волі. Смуток вичерпує себе в сітях забуття. Попри всю свою лють, злість можна вбити посмішкою. Лише надія існує вічно, тому що надія нам не належить. Вона належить нашим пращурам, першим з нашого роду, чия хоробра любов одне до одного подарувала нам найбільше добра.

І надія — ця прадавня насінина, що відновлює серце, яке годує. Серцебиття будь-якого усвідомлення тепер тримається на тому ж виборі, який усім нам пропонує надія, між тінями минулого і яскравою незаповненою сторінкою кожного нового дня.

Розділ 20

Минуле — це роман, написаний Долею, яка сплітає ті ж самі теми: любов і її славу, ненависть і її в’язнів, душу і її ціну. Наші рішення стають повістю, доленосні рішення, що мимоволі змінюють напрямок живої річки. Тепер, коли рішення і зв’язки вже усталені, Доля очікує на березі річки Історії, залишивши нас із помилками й дивами, бо лише сила волі веде нас від одних до інших.

Зупинившись того дня біля мотоцикла, я запам’ятовував обличчя людей на вулиці. Одне обличчя привернуло мою увагу. То була знервована білява дівчина з блакитними очима. Вона стояла на стежці біля «Леопольда» і на когось чекала. Вона була перелякана, але рішуча, якимось чином і смілива й наполохана в однаковій мірі.

Я дістав медальйона, якого купив у Біллі Башу. Відкривши його, я поглянув на фото. Це була та сама дівчина.

На кожній поганій вулиці стоїть сотня хороших дівчаток, чекаючи на хлопця, який зазвичай того не вартий. Дівчина чекала, поки її хлопець повернеться з дозою. Вона не вживала, вона була худорлява, але все ж занадто здорова і занадто свідома. Я вирішив, що її хлопець наркоман, тож вона продала свого медальйона Біллі Башу, комівояжеру, щоб молодик міг купувати наркотики.

Я пробув на вулиці занадто довго, щоб не розпізнати чиєїсь безнадійної звички, навіть коли вона відбивається в чужих очах. Я й сам мав ту звичку і бачив її в очах усіх, хто мене любив.

Той факт, що дівчина з медальйону чекала біля «Леопольда», а не всередині, означав, що вони з хлопцем уже пройшли фазу ранніх туристів, яка включала холодні напої та гарячу їжу і сидіння в ресторані увесь день. Той факт, що вона була на вулиці, а не в готельному номері, означав, що пара, мабуть, прострочила оренду.

Дівчина чекала, поки хлопець повернеться з наркотиками, купленими за гроші від продажу їхнього медальйона, й залишком, щоб винайняти кімнату.

Я вже бачив дівчат, схожих на цю, які вже незабаром після приїзду жили в Місті-Острові, неначе попіл, розсипаний необережними руками. Вони були прекрасні, як і кожна дівчина, і завжди знаходився не дуже гарний молодик, який писав частину історії за них.

Я не міг поїхати геть, нічого не сказавши. Я вчиняв так щодня — проїжджав повз сум, зневагу і марноту. Неможливо стрибати крізь кожне кільце, яке Доля ставить перед тобою.

Але медальйон ожив на вулиці, імітуючи мистецтво, і я підійшов до дівчини.

— Думаю, що це твоє,— сказав я, тримаючи медальйон на розтуленій долоні.

Вона втупилася в нього розширеними від страху очима, але не рухалася.

— Ну ж бо. Візьми.

Вона нерішуче потягнулася і забрала у мене медальйона з ланцюжком.

— Що... що ти...

— Мені нічого не треба,— запевнив я, уриваючи її.— Це, так би мовити, потрапило на мій стіл. І все.

Дівчина ніяково посміхнулася.

— Усього найкращого,— мовив я.

Я повернувся, щоб піти.

— Я, мабуть, його загубила,— випалила вона, захищаючись брехнею.

Я завагався.

— Коли повернеться мій хлопець, ми тебе винагородимо,— пообіцяла вона, намагаючись приміряти вже давно забуту посмішку.

— Ти його не губила,— заявив я.— Ти його продала.

— Я... що?

— І той факт, що ти продала його з фотографіями всередині, означає, що твій хлопець дуже квапився. Той факт, що він квапився, означає, що він робив це під тиском. Єдиний тиск, що діє на людей на взір нас, у цьому місті,— це наркотики.

Вона здригнулася, неначе я їй погрожував.

— Люди на взір нас...— витиснула вона. Скандинавський акцент виштовхував слова крізь її вуста з приємною мелодійністю, що не збігалося з сумом у її очах.

Я пішов геть.

Озирнувся. Вона досі корчилась у тому шоковому тремтінні, скуливши плечі.

Я повернувся.

— Слухай,— м’якіше сказав я, оглядаючись в обох напрямках, щоб перевірити вулицю.— Забудь про це.

Я всунув їй згорток банкнот, що були заробітком за день, і вже рушив геть, але вона мене зупинила. Вона тримала гроші в стуленій долоні.

— Що... про що ти говориш?

— Забудь про це,— повторив я, роблячи крок назад.— Залиш гроші. Забудь про все, що я казав.

— Ні! — благала вона, обхоплюючи себе руками.— Скажи, що ти маєш на увазі.

Я зупинився і знову зітхнув.

— Тобі потрібно кинути цього хлопця, хто там він такий,— нарешті мовив я.— Я знаю, як це закінчиться. Я бачив таке сотні разів. Мені байдуже, як сильно ти його кохаєш чи яким милим є цей парубок.

— Ти нічого не знаєш.

Я знав, що наступним її проданим зображенням буде фото у паспорті. Я знав, що паспорт і досі при ній, бо він ще не потрапив до мене. Але вона його продасть, я був певен, якщо її хлопець про це попросить. Вона все продасть, а коли вже не буде чого продавати, вона продасть і себе.

І хоч її хлопець почуватиметься погано, але візьме гроші, зароблені від продажу тіла дівчини, і купить на них дозу. Я знав це так само, як і кожен вуличний торговець, власник крамниці й сутенер у цьому місті. Це була істина наркоманії, що чекала своєї черги, а всі вони були істинами вулиці, які чекали, щоб використати цю дівчину.

— Ти маєш рацію,— сказав я.— Я нічого не знаю.

Я підійшов до мотоцикла й поїхав звідти. Інколи ти погоджуєшся, а інколи й ні, інколи ти втручаєшся, а інколи ти проходиш повз. Золотий ланцюжок і фото якимось чином пов’язали мене з дівчиною, але на світі було забагато дівчат з купою проблем, які десь чекали на своїх хлопців. І взагалі, я й сам був проблемним хлопцем.

Я бажав дівчині з медальйоном лише найкращого і перестав про неї думати, коли під’їхав до будинку.

Лайза була замислена й тиха, поки я голився, приймав душ і одягався. Я був цьому радий. Я не хотів розмовляти. Вечеря з Ранджитом і Карлою не була моєю ідеєю.

Хоча ми й жили на вузькому півострові Міста-Острова, я особисто не бачив Карлу, відколи почав жити з Лайзою. Я час до часу бачив її світлини з Ранджитом у його газетах, але Доля ніколи не перехрещувала наших шляхів.

Лайза сказала: «Карла також блукає маєтком мого життя». Я розумів, що вона мала на увазі, але Карла не була привидом. Карла була небезпечніша.

— Який у мене вигляд? — запитала мене Лайза, стоячи біля вхідних дверей.

На ній була дуже коротка блакитна шовкова сукня без рукавів. Ще Лайза обрала намисто з черепашок і такого самого браслета, подарованого мною, разом з гладіаторськими сандаліями, зашнурованими аж до колін.

Макіяж був темніший, аніж зазвичай, але пасував їй: небесно-блакитні очі в чорному північному сяйві. Вона залишила свої густі біляві кучері розпущеними, як завжди, але власноруч підрізала кінчики парою кухонних ножиць. Вийшло нерівно, хаотично і яскраво.

— Вигляд чудовий,— посміхнувсь я.— Я в захваті від змін у зачісці. Ти поклала назад мого ножа для метання, потому як закінчила з волоссям?

— Дай покажу, куди покласти твого ножа для метання, гульвісо! — залилася сміхом вона, пхаючи мене в груди.

— Ти справді хочеш, щоб ми зустрічалися з іншими людьми? — серйозно запитав її я.

— Так,— спалахнула вона.— Справді. Тобі теж потрібно цього хотіти.

— І тому ти організувала цю раптову вечерю?

— Частково. Ми можемо поговорити про це пізніше.

— Гадаю, нам потрібно поговорити про це зараз. І про інші речі також.

— Спочатку поговори з Карлою.

— Що?

— Вона буде там сьогодні. Поговори з нею. Дізнайся, що думає вона, а потім ми з’ясуємо, що думаєш ти.

— Я не бачу...

— Саме так. Поїхали, ковбою, або запізнимося.

Ми добиралися до готелю «Магеш» під час затишшя і під’їхали до накритого входу якраз коли почалася нова злива. Я припаркував мотоцикла в ніші біля головного входу. Це було суворо заборонено, тож обійшлося мені в п’ятдесят рупій.

На порозі готелю Лайза мене зупинила, притримавши за руку.

— Ти до цього готовий? — запитала вона.

— Готовий до чого?

— До Карли,— уточнила вона яскравими губами з хороброю посмішкою.— До чого ж іще?

Ранджит сидів за столом, накритим на десятьох. З ним були двоє спільних знайомих: Кліфф де Суза і Чандра Мегта. Чоловіки були партнерами у боллівудській кінокомпанії. Моє знайомство з ними розпочалося кілька років тому, коли вони звернулися по допомогу, щоб збути частину незадекларованих неоподаткованих рупій, обмінявши їх на долари з чорного ринку, які вони мали використати на хабарі податківцям, тому що ці посадовці приймали лише долари.

Лайза кілька місяців співпрацювала з ними, ще коли керувала невеличкою агенцією талантів, що постачала іноземців для другорядних ролей в індійських фільмах. Коли вона перейшла на роботу в художню галерею, то продовжувала спілкуватися з Кліффом і Чандрою.

В останні роки їхні фільми були дуже популярні. Продюсери стали знаменитостями, які приваблювали найкращих зірок у місті. Якраз масштаб успіху дозволяв Чандрі та Кліффу оточувати себе молоденькими зірочками під час публічних заходів. Тож тієї ночі з ними було четверо гарненьких дівчат.

Ми приєдналися, познайомилися з чотирма дівчатами — Монікою, Маллікою, Простачкою та Снегою — і зайняли свої місця за столом. Ранджит розсадив нас обабіч нього: Лайза сиділа праворуч, а я ліворуч. Столових приборів для Карли не було.

— А Карли не буде? — запитала Лайза.

— Ні. Мені шкода,— запевнив Ранджит, стиснувши губи в сумну посмішку.— Вона... вона не почувається на всі сто. Вона просить у вас пробачення і зичить усього найкращого.

— Сподіваюся, нічого серйозного? Зателефонувати їй?

— Ні, з нею все гаразд, Лайзо,— сказав Ранджит.— Останнім часом вона перепрацювалася. Це все.

— Будь ласка, обов’язково перекажи від мене сердечні вітання.

— Перекажу, Лайзо. Перекажу.

Лайза зиркнула на мене, але швидко відвернулася.

— Малліко, а ти актриса? — поцікавилася Лайза, звертаючись до дівчини, яка сиділа найближче до неї.

Усі дівчата захихотіли і кивнули.

— Так, ми актриси,— сором’язливо відповіла Малліка.

— Нагору важко лізти,— мовив Кліфф де Суза, трохи нерозбірливо після вжитого алкоголю.— Ми не знаємо, яка з вас потрапить на наступний рівень, яар, а яка провалиться і зникне назавжди.

Дівчата нервово захихотіли. Чандра Мегта вирішив згладити розмову.

— Ви всі отримаєте можливість,— запевнив дівчат він.— Ви всі побачите свої обличчя на екрані. Гарантовано. Як у банку. Але Кліфф має рацію: неможливо передбачити, яка з вас матиме ті особливі чари перед камерою, той самий фактор, що, так би мовити, рухатиме щасливчика вперед і вгору.

— Я за це вип’ю! — загорлав Кліфф, піднімаючи келиха.— Вперед і вгору!

— Ви вже давно граєте? — запитала у Простачки Лайза, коли келихи знову опустилися на стіл.

— О так,— відповіла Простачка.

— Ми почали кілька місяців тому,— додала Моніка.

— Уже ветерани,— пробелькотів Кліфф.— Ще один тост! За бізнес, що нас збагачує!

— За шоу-бізнес! — погодився Чандра.

— За творче обличчя! — виправив його Кліфф.

— Я точно вип’ю за це,— розсміявся Чандра, цокаючись.

Подали кошики, наповнені пакорами[74] і вузенькими скибками кашмірських парат[75].

— Я взяв на себе сміливість зробити замовлення,— оголосив Ранджит.— Є кілька невегетаріанських страв для Кліффа, Ліна та Лайзи і широкий вибір вегетаріанських страв для всіх інших. Прошу, починайте!

— Чандро,— провадив Ранджит, коли ми почали їсти.— Ти часом не бачив статтю в моїй газеті, що вийшла минулого тижня? Ту, яка присвячена молодому танцюристу нетрадиційної орієнтації, якого вбили біля вашої студії?

— Він не читає нічого, крім контрактів,— відповів Кліфф, наливаючи собі ще один келих червоного вина.— Але я її бачив. Узагалі-то, її помітила моя секретарка. Ревіла, наче немовля, виплакуючи свої очі, а коли я запитав, що відбувається, то вона прочитала мені статтю. А що?

— Мені здається, що це може стати добрим сюжетом для фільму,— сказав Ранджит, передаючи Лайзі кошика з пакодами.— Якщо ви візьметеся за це, то моя газета теж підтримає проект. Я б і про-фінансував цей фільм.

— Збіса гарна ідея! — погодилася Лайза.

— То ось для чого ця вечеря,— припустив Чандра.

— А якщо й так? — запитав Ранджит, чарівно посміхаючись.

— Забудь про це! — прогугнів Чандра, запихаючись їжею.— Гадаєш, ми з глузду з’їхали?

— Вислухайте мене,— наполягав Ранджит.— Один з моїх оглядачів дуже непогано пише і вже написав кілька сценаріїв для ваших конкурентів...

— У нас немає ніяких конкурентів,— втрутився Кліфф.— Ми на верхівці кінематографічного харчового ланцюжка, кидаємо кокоси на тих, хто далеко внизу.

— А все ж таки,— наполягав Ранджит,— цей молодий письменник зациклився на цій історії. Він уже почав писати сценарій.

— Той танцюрист був дурний,— сказав Кліфф.

— Той танцюрист мав ім’я,— тихо мовила Лайза.

Її манера була спокійна, але я знав, що вона розізлилася.

— Так, звісно він...

— Його звали Авінаш. Він був неймовірним танцюристом — до того, як юрба п’яних злодюг віддухопелила його до нестями, облила гасом і закидала сірниками.

— Як я й казав...— почав Кліфф, але партнер його втихомирив.

— Дивися, Ранджите,— залепетав Чандра.— Ти можеш зображати героя на сторінках своїх газет, пишучи про цього нещасного молодика...

— Авінаша,— додала Лайза.

— Так, так, Авінаша. Можеш про нього написати, ризикнути і залишитися цілим. Але будь реалістом. Якщо ми перетворимо цю історію на кіно, вони прийдуть по нас. І прикриють кінотеатри.

— Вони спалять бісові кінотеатри,— додав Кліфф.— І ми втратимо купу грошей просто так.

— Мені здається, є такі історії,— ніжно почав Ранджит,— настільки важливі, що ми маємо погодитися на ризики, пов’язані з їх оприлюдненням.

— Ми не єдині ризикуватимемо,— відповів Чандра.— Подумай про це. Якщо ми знімемо такий фільм, почнуться бунти. Можуть громити кінотеатри. І як слушно каже Кліфф, можуть навіть початися підпали. Люди можуть загинути. Чи варто так ризикувати лише для того, щоб розповісти історію?

— Дехто вже загинув,— крізь майже зціплені зуби просичала Лайза.— Танцюрист. Надзвичайно талановитий танцюрист. Ти колись бачив його в Національному центрі виконавських мистецтв?

Кліфф розбризкав на стіл ковток вина.

— Національний центр виконавських мистецтв? — глузував він.— Єдине виконання, яке цікавить Чандру — це те, чим займаються гарненькі дівчатка, коли гасне світло, еге ж, брате?

Чандра Мегта некомфортно засмикався.

— Ти б пригальмував з випивкою, Кліффе. Ти сьогодні зарано почав.

— Кажи за себе,— мовив партнер, зиркаючи на нього і наливаючи собі ще один келих вина.— Ти стурбований, бо я можу розповісти Ранджиту свою думку, що ця фальшива кампанія більше стосується його політичних амбіцій, ніж Авінаша, мертвого танцюриста? Ранджиту, а не нам потрібно турбуватися. Ми купуємо примірники його газет щодня.

— Чому б нам не залишити бізнес у офісі? — легенько посміхнувшися, сказав Ранджит.

— Ти сам підняв цю тему,— відповів Кліфф, розмахуючи келихом і розхлюпуючи трохи вина на кольорові браслети Снеги.

— У тебе є особиста думка про те, що сталося з Авінашем? — поцікавилась у Кліффа Лайза.— Враховуючи, що це сталося за п’ятсот футів від твоєї кіностудії і Авінаш танцював у трьох твоїх фільмах?

— Ліне,— швидко втрутився Чандра.— Допоможи мені. Що ти думаєш? Я ж маю рацію, «і? Якби ми зняли такий фільм, то кров полилася б на сидіння. Ми не повинні ображати почуття, і... почуття, розумієш, будь-якої комуни, еге ж?

— Це ваша тема хлопці, а не моя. Ви удвох володієте студією, Ранджит володіє газетами, і ні те, ні інше не має жодного стосунку до мене.

— Та ну,— наполіг Ранджит, поглядаючи на Лайзу.— Давай почуємо твою чесну думку про це, Ліне.

— Я вже дав тобі чесну відповідь, Ранджите.

— Прошу, Ліне,— умовляла Лайза.

— Гаразд. Хтось колись сказав, що витонченість будь-якої громади людей є обернено пропорційна їхній можливості збурюватися після почутого на публіці або зробленого конфіденційно.

— Я... не маю... гадки... що це в біса означає,— розтуливши рота, вичавив Кліфф.

— Це означає,— пояснив Ранджит,— що витончені люди не засмучуються через слова, сказані іншими людьми на вулиці, чи речі, зроблені у стінах їхніх власних будинків.

Але... що це значить для мене? — запитав мене Чандра.

— Це значить, що я з тобою згоден, Чандро. Тобі не варто знімати цю історію.

Що? — зойкнула Лайза.

— Бачиш? — сказав Кліфф, розмахуючи келихом.— Я не помилявся.

— Чому ні, Ліне? — здивувався Ранджит, його чарівна посмішка почала в’янути.

— Це не їхня бійка.

— Я ж тобі казав! — вишкірився Кліфф.

— Але це важливо, ти погоджуєшся, Ліне? — запитав мене Ранджит, проте скеровуючи свої насуплені брови на Лайзу.

— Звісно ж, важливо. Чоловіка вбили, жорстоко, і не за те, що він зробив, а за те, ким він був. Але це не їхня бійка, Ранджите. Вони в цьому його не підтримують, але Авінаш заслуговує на прихильників.

— Минулого тижня був Авінаш,— сказала Лайза, зиркаючи на мене.— Наступного тижня це можуть бути мусульмани, чи євреї, чи християни, чи жінки, яких поб’ють і підпалять. Або це можуть бути кінопродюсери. Тоді це стане справою загалу.

— На таке варто зважуватися лише тоді, коли ти в це віриш,— мовив я.— А Кліфф і Чандра не вірять. Вони взагалі чхати хотіли на Авінаша, без образ. Це не їхня бійка.

— Точно! — запевнив Кліфф.— Я просто хочу заробити купу грошей, може, виграти кілька нагород, і жити щасливим життям на червоній доріжці. Невже це так погано?

Принесли перші страви, говорити було неможливо, і всі звернули увагу на невеличку юрбу офіціантів, які подавали «клумбу» їжі.

Поки подавали страви, до нас підійшов кур’єр з рецепції. Він уклонився гостям, а потім прошепотів мені на вухо:

— Сер, на рецепції стоїть пан Навін. Він каже, що негайно має з вами поговорити.

Я вибачився і пішов до фойє. Мені було неважко знайти Навіна й Дівію, будь-хто в радіусі десяти метрів міг почути їхню сварку.

— Я не буду! — верещала Дівія.

— Ти така...

— Забудь про це! — відрізала вона.— Я цього не робитиму!

— Привіт, друже,— зітхнув Навін, коли я до них приєднався.— Вибач, що вриваюся на твою вечерю.

— Усе гаразд,— відповів я, тиснучи йому руку та киваючи сердитій світській левиці.— Що сталося?

— Ми йшли з приватної вечірки на вісімнадцятому поверсі...

— З вечірки, яка лише почала набирати обертів! — насупилася Дівія.

— З вечірки, яку ось-ось мали прикрити за безчинство,— виправив її Навін,— і саме тому ми пішли. І хто ж заходить до нашого ліфта дорогою вниз? Ніхто як наш таємничий чоловік.

— Пан Вілсон.

— Саме він.

— Ти з ним розмовляв?

— Не міг утриматися. Знаю, що ми вирішили зачекати і поговорити з ним разом, але це видалося Божим даром, тож я вирішив погратися з ним.

— Що ти сказав?

— Сказав, що Скорпіон Джордж є моїм другом і я знаю про його пошуки. Я запитав, навіщо все це і чому він вистежує мого друга.

— І?

— Він адвокат,— втрутилася Дівія.

— Ти дозволиш мені розповісти, будь ласка? — пробурмотів Навін, скрегочучи зубами.— Він стверджує, що працює адвокатом і що має передати Скорпіону важливе повідомлення. Щоправда, він називає його паном Джорджем Бредлі. Це і є прізвище Скорпіона?

— Так. Вілсон казав, що за повідомлення він має?

— Цей тип тримає кришку міцно закритою. Я б його найняв. Але він запевнив, що це не може нашкодити Скорпіону.

— Якраз я й витягнула з нього цю інформацію! — просичала Дівія.

— Справді, погрожуючи розірвати блузу й заверещати, що він напав на тебе в ліфті. Трохи перегнула палицю, як на мене.

— Якраз для цього і є палиця, дурнику! Щоб її перегинати. Для чого ж іще може бути палиця?

— Він ще щось казав? — запитав я.

— Ні. Він відмовився розповідати більше. Сказав, що це професійна етика.

— Якби ти просто дозволив мені закричати,— не вгамовувалася Дівія,— то уже б дізнався про все. Але — о ні! Крик — неприйнятний метод для великого детектива!

— І якби ти прокричала свій шлях до поліцейської камери, я б виконував свою роботу? — вимагав Навін.

— А чому ви ще разом? — поцікавився я.— Ви ще не розібралися з начебто зіркою Боллівуду?

— Розібралися,— зітхнув Навін.— Але її батько має підписати одну велику угоду...

— Мукеш Девнані не підписує великих угод, чамча[76],— перервала Дівія.— Мій батько підписує величезні або здоровецькі угоди.

— Її батько готує цю величезну, здоровецьку угоду,— провадив Навін,— і, певно, існує деяка ворожнеча між сторонами, які не стали учасниками проекту. Звучали погрози. Огидні речі. Її батько перестраховується. Він попросив мене залишатися з цим дівчиськом ще кілька тижнів, до підписання документів.

— Я не дівчисько! — обурилася Дівія, висовуючи язика.— І можу сказати, що вже не можу дочекатися закінчення цього періоду!

— Ти що — показала мені язика? — ошелешено запитав Навін.

— Це правомірна реакція,— набурмосилась вона.

— Звісно, якщо тобі чотири роки.

— То...— втрутивсь я.— Що сталося з Вілсоном?

— Я знав, що ти тут,— випалив Навін.— Один з гостей на вечірці бачив тебе дорогою нагору. Він розповів, що ти вечеряєш з Ранджитом Чудрі. Я подумав, що це може бути єдиним шансом вирішити все, тож сказав Вілсону зустрітися з нами надворі, біля дамби. Він зараз там чекає. Що скажеш?

— Думаю, нам потрібно погомоніти з цим типом. Якщо він той, за кого себе видає, то нам необхідно відвести його до Зодіаків Джорджів. Дівіє, можеш залишитися тут з моєю дівчиною Лайзою?

— Навіть не думай! — прогарчала вона.

— Про це ми й сперечалися раніше,— пояснив Навін.— Я сказав їй, що коли ти захочеш повести цього Вілсона на зустріч з Джорджами, то вона має залишитись у готелі з міркувань безпеки. Вона на це не погоджується.

— Ти жартуєш? — відрізала вона.— Має відбутися найцікавіша подія за останній трильйон років, похід із загадковим чоловіком до цих Зодіаків, хай хто вони в біса такі, а ти хочеш, щоб я сиділа тут, немов маленька хороша дівчинка? Навіть не мрій. Я погана дівчинка. Я йду.

Я глянув на Навіна. Його напівпосмішка й покірне знизування плечима повідали мені, наскільки він звик піддаватися бажанням цієї дівчини за час їхнього перебування разом.

— Гаразд. Почекай тут. Я скажу Лайзі.

Я повернувся до столу, поклав руки на спинку її стільця й нахилився ближче, щоб прошепотіти на вушко. Розповів їй про ситуацію, а потім вибачився перед іншими гостями.

— Пані й панове, на жаль, мушу повідомити, що в мене виникла надзвичайна ситуація, яка стосується друга. Будь ласка, вибачте мені.

— Ми ж вирішили повечеряти з Ранджитом,— розгнівано викрикнула Лайза.

— Лайзо...

— І якщо ти не помітив, саме на вечері ми й опинилися.

— Так, але...

— Це просто неввічливо,— заявила вона.

— Це ж надзвичайна ситуація. Це ж Скорпіон, Лайзо.

— І тому ти зникаєш? — злісно вимагала вона.— Чи тому, що тут немає Карли ?

Я витріщився на неї, почуваючись ображеним, навіть не знаючи причини. Скорпіон та Близнюк були нашими друзями, і це було для них важливо.

Вона теж не відводила погляду, а її очі не виказували нічого, крім злості. Ранджит порушив тишу.

— Ну, нам дуже прикро, що ти йдеш, Ліне. Але будь певен, Лайза залишається в надійних руках. І можливо, ти повернешся з твоєї... невідкладної справи... якраз на десерт. Насмілюся сказати, що ми тут ще довго сидітимемо.

Він подивився на мене і посміхнувся, як завжди відкрито і щиро. Лайза не рухалася.

— Справді,— запевнив Ранджит, покриваючи руку Лайзи на столі.— Ми зробимо все можливе, щоб розважити Лайзу. Не хвилюйся.

— Просто йди! — вичавила Лайза.— Якщо це так важливо, то йди.

Я хвильку спостерігав за ними: дивився на Ранджита та їхні з’єднані на столі руки. Збочений і абсолютно чесний інстинкт підбивав мене врізати Ранджиту. Будь-куди.

Я попрощався й пішов геть. Тепер я знаю, що якби піддався тому інстинкту, якби витягнув Ранджита з готелю, добряче вмазав і запхав назад у його коробку зі зміями, то всі наші життя, а може, і його життя теж, були б кращі й безпечніші.

Але я цього не зробив. Я був вищий за це. Я вчинив правильно. Я був кращим чоловіком, ніж зазвичай. І Доля написала тієї ночі новий розділ для всіх нас на усіяних зорями небесах. Але розділ той був темний.

Розділ 21

На вулиці пориви вітру пестили густий туман, що підіймався з бухти та стелився по широкій дорозі мерехтливою вуаллю ніжної вологи. Мусон готувався до наступної атаки на місто і розмістив свої хмари над морем, скільки бачило око.

Адвокат пан Вілсон недбало прихилився до метрової дамби. Він був одягнений в темно-синій костюм, а в довгих білих пальцях тримав парасольку та м’якого фетрового капелюха. Смугаста краватка доповнювала його накрохмалену білу сорочку. Пригнічені адвокати інколи вішаються на своїх робочих краватках. Дивлячись на Вілсона, я дивувався працівникам, які носять власну петлю.

Підійшовши, я збагнув, що його приблизно тридцятип’ятирічне обличчя без зморщок облямовує сріблясто-біле волосся. Його очі були ніжно-блакитні, й райдужки неначе покривали білки — блакить скрізь. Очі сяяли чимось схожим на мужність або просто гарне почуття гумору. Так чи так, він мені сподобався.

— Це — Лін, пане Вілсон,— представив нас Навін.— Його також іще звуть Шантарам.

— Як ся маєте? — мовив Вілсон, простягаючи мені візитку.

Картку прикрашало ім’я — Е. К. Вілсон, а також інформація про його роботу в партнерській юридичній фірмі, з офісами в Оттаві та Нью-Йорку.

— Як я розумію після спілкування з паном Едеїром, ви можете влаштувати зустріч з паном Бредлі, паном Джорджем Бредлі,— сказав Вілсон, коли я поклав картку до кишені.

— Як розумію я, то ви можете мені пояснити, що вам у біса потрібно від нього,— спокійно відповів я.

— Отак ви з ним говорите! — вибухнула сміхом Дівія.

— Прошу, заткайся! — просичав Навін.

— Якщо ви справді друзі пана Бредлі...

— Пане Вілсон, ви називаєте мене брехуном? — звинуватив Навін.

Еван,— спокійно відповів Вілсон.— Еван Вілсон. І звісно ж, я не ставлю під сумнів ваші слова. Я лише кажу, що ви, як друзі пана Бредлі, маєте зрозуміти необхідність конфіденційного вирішення деяких питань.

— А все залишиться конфіденційним,— погодивсь я.— Настільки конфіденційним, що ти ніколи з ним не зустрінешся, якщо не поясниш, чого від нього хочеш. У Скорпіона Джорджа слабка нервова система. Нам він таким подобається. Ми не турбуємо його без причини. Доходить?

Вілсон втупився в мене незворушним і рішучим поглядом. Повз нас пройшло кілька людей, що боролися з вітром і неминучим дощем. Неподалік зупинилися два таксисти, сподіваючись заробити. Але крім цього, вулиця була порожня.

— Я повторюю,— нарешті озвався Вілсон спокійно, але твердо.— Це приватна...

— Ну все! — не витримала Дівія.— Чому б вам двом не вибити з нього все лайно? Він заговорить набагато швидше, якщо отримає хорошої прочуханки.

Ми з Вілсоном і Навіном обернулися до маленької худенької світської левиці.

Що? — зажадала вона.— Ну ж бо! Намахайте йому!

— Маю вас попередити,— випалив Вілсон,— що я завбачливо скористався послугами охоронця з готелю. Він саме зараз спостерігає за нами, стоячи біля припаркованого автомобіля.

Ми з Навіном розвернулися. За п’ять метрів від нас стояв, ховаючись у тіні, викидайло з готелю. Я знав цього чоловіка. Його звали Манав.

Пан Еван Вілсон припустився помилки, бо не знав місцевих правил. Якщо в ті часи тобі потрібна була приватна охорона, треба було найняти професіонала, а точніше — або гангстера, або копа не на службі.

Таким хлопцям, як Манав, замало платили, щоб насправді ризикувати. Як низькооплачувані працівники, вони не мали жодного захисту, якщо ставало справді гаряче. Якщо вони отримували ушкодження, то не мали медичної страховки і не могли подати до суду. Якби вони когось травмували і висунули звинувачення, то все закінчилось би в’язницею.

Ба більше, Манав був дебелим, фізично розвиненим хлопцем, і як багато інших дебелих, фізично розвинених хлопців, знав, що зламана кістка порушить його графік тренувань, він може втратити скульптурні здобутки за півроку. Такі невдачі змушували більшість бодібілдерів довго й пильно дивитись у дзеркало на стіні тренажерної зали.

— Усе гаразд, Манаве,— гукнув йому я.— Можеш повертатися до готелю. Ми повідомимо, якщо ти знадобишся.

— Так, сер, Лінбаба! — сказав він, зітхнувши з полегшенням.— На добраніч, пане Вілсон, сер.

Охоронець утік назад до готелю кривоногим клусом. Вілсон дивився йому вслід. Віддам йому належне: адвокат посміхався і залишився спокійним.

— Здається, джентльмени,— пролепетав він,— що ви раптово сильно наблизилися до кола довіри пана Джорджа Бредлі.

— Нарешті дійшло, ти довбаний гонкі[77]! — плюнула йому Дівія.

— Ну будь ласка, замовкни! — просичав Навін.— І що це взагалі означає? Гонкі? Ти що — з Гарлема[78]?

— Я зі знаменитого народу — іди до біса,— відповіла вона.— Хочеш послухати наш національний гімн?

— Ви зібралися стати більш довірливим, пане Вілсон,— сказав я.

— Еван. Можу засвідчити, що пан Бредлі отримав спадок. Як єдиний живий родич нещодавно померлого Джосаї Бредлі — власника тресту «Еней», зареєстрованого в Оттаві, він може отримати значну суму, якщо я зумію його відшукати та здійсню відповідні оголошення за присутності уповноваженого нотаріуса.

— Наскільки значну? — запитав Навін.

— Якщо ви дозволите, то я б залишив цю відповідь на розсуд пана Бредлі. Я все-таки вважаю, що йому вирішувати, чи розповісти вам про розмір спадку, чи ні, залежно від обставин.

Вілсону непотрібно було хвилюватися щодо відвертості Скорпіона Джорджа. Коли ми сіли з Вілсоном у таксі в напрямку готелю «Френтік», виманили Зодіаків Джорджів на зустріч і залишили їх наодинці з ним, то десь за п’ятнадцять секунд Близнюк Джордж прокричав суму.

— Тридцять п’ять мільйонів! Святий Боже! Тридцять п’ять мільйонів! Доларів, заради всього святого!

— Розляпай усій чортовій вулиці, а чому ж ні? — лаявся Скорпіон, нервово озираючись.

— Чого ти боїшся, Скорпе? У нас ще немає цих грошей! Нас не пришиють уві сні за гроші, яких у нас немає.

— Нас можуть викрасти,— наполягав Скорпіон, чекаючи, щоб ми приєдналися до них з Вілсоном.— Хіба ні, Ліне? Є люди, які можуть нас викрасти й вимагати викупу. Вони можуть відрізати вухо або палець і надіслати їх поштою.

— Бомбейською поштою? — насміхався Близнюк, пританцьовуючи від радості.— П’ять хвилин тому ти тремтів від можливого розумового контролю з боку бісового ЦРУ. Тепер ти булькаєш про викрадення. Ти можеш хоч раз сісти і відчути аромат хорошої карми?

— Маю погодитися з паном Бредлі,— зауважив Вілсон.

— Паном Бредлі? — знущався Близнюк.— Пан Клятий Бредлі! Одна ця фраза вартує мільйона! Скорпіоне, дай Вілсону мільйон доларів.

— Одне можна сказати напевно, пане Бредлі,— провадив Вілсон.— Ви не можете залишатись у цьому готелі. Не тоді, коли така істотна зміна фінансового становища перемістила вас у, скажімо так, більш поважну групу осіб.

— Він має на увазі — більш вразливу групу осіб,— промимрив Скорпіон.— Він уже говорить про викрадення, Близнюче. Ти це чуєш?

— Утихомирся, Скорпіоне,— сказав я.

— Узагалі-то, він має рацію,— вставила Дівія.

— От бачиш? — просичав Скорпіон.

— Мій тато експерт у попередженні викрадень,— заявила Дівія.— Я тренувалася з п’яти років. Усі багатії так роблять. Тепер, коли ти забагатів, маєш вивчити різні техніки для запобігання викраденню, і нехай копи, ретельно перевірять усіх твоїх друзів. Тобі треба буде залишатись у безпечному місці та пересуватися на куленепробивному лімузині. Навіть не сумнівайся. Охоронці та гроші мають поєднуватися так само, як і сумочки з туфлями.

— О ні,— застогнав Скорпіон.

— І ти діло кажеш про пальці й вуха,— додала Дівія.— Але викрадачі використовують кур’єрів, а не пошту.

— О ні.

— Я знаю про один випадок, коли вони відрізали всі пальці, крім одного, поки родина не заплатила викуп.

— Ой...

— Дівіє, будь ласка,— зітхнув Навін.

— А в іншій ситуації вони відпанахали обидва вуха. Трагічно. Мусив позбутися своєї колекції сонцезахисних окулярів.

— Ой...

— Дівіє.

— І капелюхи вже так не пасували,— пригадала Дівія,— але принаймні його повернули назад. І він досі заможний.

— Дівіє, ти тільки шкодиш! — вибухнув Навін.

Перепрошую? — відповіла вона.— Як на мене, то в цій розмові присутні лише двоє мільйонерів — пан Бредлі й пані Я. Алло? Тож я єдина достатньо обізнана, щоб говорити про багатих жертв викрадення, на?

— О ні,— застогнав Скорпіон.

— То де буде вечірка? — розреготався Близнюк, продовжуючи танцювати.

— Я взяв на себе сміливість зарезервувати номери в готелі «Магеш», на моєму поверсі,— оголосив Вілсон.— Я сподівався, що рано чи пізно матиму успіх у ваших пошуках і зможу запропонувати таку гостинність. Моя фірма також відкрила кредитну лінію для вас, пане Бредлі, щоб ви могли нею користуватися, доки ми не владнаємо всі юридичні питання і ви не отримаєте спадку.

— Це... це надзвичайно,— невпевнено затнувся Скорпіон.— Кредитну лінію?

— Який ліміт кредиту? — запитав Близнюк.

— Я поклав сто тисяч доларів на ваш дискретний рахунок. Ви отримаєте миттєвий доступ до нього.

— Мені подобається цей тип,— вирішив Близнюк.— Дай йому ще мільйон доларів, Скорпіоне.

— Маю надію, що ви користуватиметеся нашими послугами, пане Бредлі,— мовив Вілсон.— Як робив багато років ваш покійний двоюрідний дідусь — Джосая Джонсон. Ми цілком готові запропонувати вам найкращі можливі професійні поради щодо управління спадком. Ми у вашому повному розпорядженні.

— То чого ми чекаємо? — загорлав Близнюк Джордж.— Гайда!

— А як же наші речі? — згадав Скорпіон Джордж, озираючись на готель «Френтік».

— Повір мені,— запевнила Дівія, хапаючи Скорпіона за руку й ведучи до стоянки таксі.— Ти відрядиш для цього прислугу. Відтепер твоя прислуга буде займатися усім нудним.

— Віскі! — вигукнув Близнюк, ступаючи позаду них, прихилившись на плече Дівії.

— І довгий душ,— сказала Дівія.

— І шампанське!

— І ще один душ.

— І кокаїн! О, я знаю! А розведімо кокаїн у шампанському!

— Ти починаєш мені подобатися,— мовила Дівія.

— А ти мені вже подобаєшся,— заявив Близнюк.— Нехай почнеться вечірка!

— Ви, звісно ж, приєднаєтеся до нас, пане Вілсон? — запитала Дівія, і його хапаючи за руку.

— Вибачте за нескромність, пані...?

— Девнані. Дівія Девнані. Називайте мене Діва. Усі так і роблять.

— Якщо вибачите мою нескромність, міс Девнані,— провадив Вілсон, посміхаючись і навіть не намагаючись висмикнути руку,— хіба не ви лише півгодини тому радили своїм друзям вибити з мене все лайно?

Дурненький,— докоряла вона.— Це було до того, як я дізналася, що ти допомагаєш управляти майном на тридцять п’ять мільйонів доларів. І я — Діва, пам’ятаєш?

— Ну добре, міс Діва. Я залюбки вип’ю келих під час цього святкування.

Після короткої поїздки назад до готелю «Магеш» Вілсон забрав ключі від кімнат і попросив менеджера готелю з’явитися за годину в номер Скорпіона Джорджа для реєстрації нових гостей.

Коли адвокат саме збирався покинути кімнату, я його зупинив.

— Ти плануєш подавати скаргу? — тихо запитав його я.

— Скаргу?

— На Манава.

— Манава?

— Твого охоронця.

— А, його,— посміхнувся він.— Він не надто добре виконував свої обов’язки. Але... гадаю, він знав, що я був у безпеці з вами й молодим паном Навіном, навіть якщо піддав мене ризику з міс Дівією.

— Це — ні?

— Звісно ж — ні, сер. Я не скаржитимуся на нього.

— Дякую,— сказав я, тиснучи йому руку.

Мені подобався Еван Вілсон. Він був спокійний, стриманий і рішучий. Він продемонстрував відвагу під час наших погроз. У нього було почуття гумору. Він був професійним, але прагматичним і, здавалося, добре розумівся на зіпсованих людях, які загубились у важкодоступних закутках життя.

— Не варто подяки! — мовив він.— Приєднаємося до інших?

— Ні, я маю бути в іншому місці,— відповів я, дивлячись на веселих Навіна, Дівію та Зодіаків Джорджів, які чекали біля ліфтів.

Я обернувся до канадського адвоката зі сріблястим волоссям.

— Успіхів, пане Вілсон.

Я постояв у холі, поки він не пішов, а потім повернувся до ресторану на першому поверсі. Столик Ранджита був порожній, прибраний і готовий для нових клієнтів.

Я покликав менеджера.

— Коли вони пішли?

— Уже давно, пане Ліне. Міс Лайза залишила вам записку.

Він дістав з кишені жилета записку й віддав мені. Вона була написана червоним чорнилом, яке любила Лайза.

«Пішла на вечірку з Ранджитом,— повідомляла записка.— Не чекай».

Я дав менеджеру на чай і зробив кілька кроків, аж тут одна думка змусила мене розвернутися й гукнути його.

— Вони замовляли десерт? — запитав я.

— А... ні, сер. Ні. Вони пішли відразу ж після першої страви.

Я вийшов через парадні двері готелю. Надворі, у теплому нічному повітрі, я помітив Манава — охоронця готелю, який стояв на посту зі своїм напарником. Він мене побачив і вичікувально свердлив очима.

Він був хороший хлопчина, з гарними рисами, великий, сильний і добрий. Він хвилювався, що пан Вілсон подасть скаргу через неналежний захист гостя готелю. Це коштуватиме йому роботи і будь-якої надії на кращу кар’єру в індустрії гостинності. Я жестом підкликав його.

Кія гал гайн, Манаве? — запитав я, тиснучи йому руку.— Як поживаєш?

У моїй долоні була згорнута купюра, але він накрив її своїми величезними руками і відмовився забирати.

— Ні, ні, Лінбаба,— прошепотів він.— Я не... я не можу нічого взяти.

— Звісно, можеш,— посміхнувсь я, змушуючи його схопити гроші або впустити їх на землю.

— Саме так нагородив би тебе пан Вілсон після закінчення зміни.

— П-пан Вілсон...

— Усе гаразд. Я щойно з ним розмовляв.

— Так, Лінбаба. Я бачив, як ви заходили всередину. Я чекав тут, але мені забракло сміливості з ним поговорити.

— Він не скаржитиметься.

— Справді, Лінбаба? Справді?

— Справді. Він мені пообіцяв. Усе гаразд.

Блиск в очах Манава супроводжував мене до мотоцикла і під час усієї поїздки по Марін-драйву, аж до Малабар-гілл. Я зупинився на гарному місці, з якого добре проглядалися коштовні камінці світла, що заповнили широку посмішу Марін-драйву. Зробивши самокрутку з гашишу, я затягнувся.

Неподалік мене присів жебрак, який щоночі здійснював звивистий підйом на верхівку, щоб знайти собі спокійне місце для ночівлі. Я передав йому самокрутку. Він посміхнувся й радісно затягнувся, використовуючи долоню як чилум, щоб вдихати дим, не торкаючись губами косяка.

Мастмал! — промимрив він, випускаючи дим крізь ніздрі.— Добра річ!

Замислено киваючи, він знову затягнувся і повернув мені самокрутку.

Я віддав йому шматок гашишу, з якого робив косяка. Чоловік одразу ж посерйознішав, переводячи погляд з великого шматка гашишу в мене на долоні на моє обличчя і назад.

— Іди додому,— нарешті мовив на хінді він.— Іди додому.

Я повернувся крізь вируючу стихію, припаркував мотоцикла під дашком будинку, запхнув вологу двадцятку в передню кишеню сторожа й зайшов до квартири.

Лайзи там не було. Я зняв мокрий одяг і чоботи, прийняв душ, з’їв трохи хліба та фруктів, випив філіжанку кави і влаштувався на ліжку.

Електричний вентилятор обертався доволі швидко, пускаючи охолоджені хвилі в задушливе повітря. Свіжий дощ стукотів по металевому фронтону над вікном спальні, проливаючи струмочки зі срібла та ртуті повз напіввідчинене вікно.

Я курив у темряві самокрутку й чекав. Лайза повернулася по третій, її кроки вистукували на мармурових кахлях біля входу неблагозвучний танець п’яниці.

Вона завалилась у кімнату, кинувши сумочку в напрямку стільця. Та не долетіла і впала на підлогу. Лайза розшнурувала одну сандалію і вистрибнула з іншої.

Звиваючись, вона вилізла з сукні та трусиків, залишивши їх теліпатися на одній щиколотці, а тоді гупнулась на ліжко.

Я не міг побачити її зіниці в темній кімнаті. Один погляд сказав би мені, що вона вживала, усі наркотики живуть і помирають в очах. Я потягнувся до вимикача на лампі біля ліжка, але вона мене зупинила.

— Не вмикай! Я хочу бути Клеопатрою.

Коли Лайза міцно спала, я взяв вологого рушника й охолодив її. Я витер ніжне жіноче тіло, і вона повернулася на свій бік ліжка та продовжила безтурботно спати.

Я лежав у темряві біля неї. Кажани пролетіли біля вікна, шукаючи притулку від світанку. Сторож прокинувся, щоб здійснити черговий обхід будинку, й почав стукати бамбуковим дрючком по землі, відганяючи навалу щурів. Звук розчинився, і в кімнаті знову стало спокійно й тихо. Лайзине дихання було подібне до хвиль на лагідному узбережжі.

Я радів за Зодіаків Джорджів — раптових мільйонерів, і радів, що Навін і Дівія і досі разом, навіть незважаючи на їхні сварки. І я радів, що Лайза вдома і в безпеці.

Але мені було погано всередині. Я не знав, чого хотіла Лайза, але був певен, що не мене. Думаю, були моменти, коли я хотів, щоб вона мене жадала, і кохала, і могла дозволити кохати у відповідь. Були моменти, коли я сподівався, що це станеться. Але очікування більшого було ознакою того, як мало ми маємо. Ми були друзями, які замало намагалися стати кимсь ближчим.

У мене почали заплющуватися очі. Ледь заснувши, я побачив уві сні Ранджита зі спотвореним обличчям, лиходія, отруйну істоту. Я різко прокинувся і довгий час слухав м’який гомін моря, дихання Лайзи, доки мої очі знову не склепилися.

І ми спали, разом і поодинці, поки дощі робили місто чистішим, ніж камінь для моління в тюремній сповідальні.

Розділ 22

Паскудні Джорджі, як багато хто їх називав, стали паскудно багаті. Про це базікав увесь Південний Бомбей, дивуючись долі, яка дозволила найсмиреннішим зі смиренних чужинців у місті стати спадкоємцями землі. Жебраки, яких раніше цуралися, раптом стали соціально-прийнятними. «І як же грішні перетворилися на могутніх»,— радісно засміявся Дідьє.

Упродовж трьох тижнів двері номера Зодіаків Джорджів не зачинялися ні вдень, ні вночі, приймаючи велемовних експертів, які використовували свій талант на те, щоб утиснути квадратних вуличних жителів у круглі отвори раптового багатства; кравців, цирульників, педіатрів, ювелірів, нумерологів, годинникарів, інструкторів йоги, манікюрниць, стилістів, майстрів медитації, астрологів, бухгалтерів, юристів, особистих слуг і тлум консультантів з подолання стресу.

Забезпечення основних послуг цих професіоналів і зведення їхніх гонорарів до рівня недоїдків для стерв’ятників було завданням, яке сама собі поставила Дівія Девнані й виконувала його з неабияким завзяттям й не меншим чуттям. Вона винайняла номер у тому ж готелі на весь той період і майже постійно перебувала в товаристві новоявлених мільйонерів. Вона сказала мені, що оновлення Скорпіона з Близнюком було обов’язковим.

— Я була присутня, коли вони отримали гроші,— стверджувала вона.— Я, яка, так уже сталося, є однією з найзаможніших дівчат у Бомбеї, ще й маю надприродно добрий смак. Це — карма. Це — кісмет[79]. Хто я така, щоб гнути кирпу? Я вважаю своїм обов’язком допомогти їм піднятися з попелу.

Зодіаки Джорджі, попри їхню віддану дружбу, мали абсолютно різні стратегії для подолання переходу з праху до зірок.

Близнюк Джордж запропонував віддати майже всі гроші. Джорджі ніколи не брехали, ніколи не дурили своїх покупців і ніколи не вдавалися до насильства. Життя в нетрищах і провулках Бомбея подарувало їм довгий перелік друзів і гідних реципієнтів, людей, які їм допомогли, менеджерів дешевих ресторанів і маленьких крамничок, які відкривали для них пожиттєві боргові рахунки, низку жебраків і комівояжерів, які тримали їх на плаву, і навіть копів, які дивилися в інший бік.

А гроші, які залишаться, Близнюк хотів витратити на довгий незабутній сезон вечірок, а потім покласти решту на процентний рахунок зі щомісячними виплатами й повернутися до щасливого й комфортнішого життя на вулиці.

Скорпіона це не приваблювало. Хоча він і був шокований відповідальністю й моральним тягарем свого неочікуваного багатства й обговорював це з усіма, хто не володів необхідними навичками у мистецтві уникнення песимістів, однак не міг змусити себе розлучитися з грошима.

За його словами, перші тижні процвітання були кошмаром. Він казав, що гроші — це інша назва страждання. Також стверджував, що гроші руйнують спокій. Але він не погоджувався з планом Близнюка позбутися цього тягаря.

Він злився, ходив туди-сюди, стогнав і бубонів. Поголений і підстрижений, відмитий і відтертий, відманікюрений і зволожений, рослявий канадець тинявся вперед-назад у розкішному номері позамежному ніяково.

— Ліне, це добром не закінчиться,— сказав мені він, коли я прийшов у гості.

— Усе й для всіх закінчується погано. Ось чому існує мистецтво.

— Мабуть,— туманно погодився він, не втішившись.— Ти бачив Близнюка, коли зайшов? Він ще й досі грає в карти?

— Я його не бачив. Мене впустив якийсь сикх. Він назвався твоїм мажордомом.

— О, справді. Це — Синг. Він начебто керує цим місцем. Він і Діва. У нього здоровецький носяра. Хоча, якщо ти здебільшого зверхньо дивишся на людей, то довгий шнобель не завадить.

— До його довгого носа додається короткий список.

— Це... це тому, що нам потрібно було обмежити кількість людей, які можуть сюди потрапити, Ліне. Ти повірити не можеш, що тут відбувалося, коли люди дізналися про моє багатство.

— Ага.

— Вони намагаються потрапити до нас удень і вночі. Готель був змушений подвоїти охорону на цьому поверсі, щоб упоратися з навалою. І дехто все одно зумів прорватися. Один з них почав грюкати в двері та просити грошей, коли я сидів на унітазі.

— Ага.

— Я вже три дні не виходжу на вулицю. Люди виповзали з тіней, друже, і всі вони простягали руки, просячи грошей.

Я згадав, що Зодіаки Джорджі й самі з’являлися з мілководдя тіней упродовж цих років, і завжди з простягненою долонею.

— Ага.

— Але не турбуйся, Ліне,— мерщій додав Скорпіон.— Ти завжди будеш у короткому списку.

— Ага.

— Ні, справді, друже. Ти завжди добре до нас ставився. І я ніколи цього не забуду. О! До речі, тобі... тобі потрібні якісь...

— Ні, зі мною все гаразд,— посміхнувся я.— Але все одно дякую.

— Добре. Добре. Знайдімо Близнюка. Хочу розповісти йому про нові заходи безпеки.

Ми знайшли лондонця у додатковій кімнаті номера, яка виконувала функцію тимчасового офісу для гостей. Близнюк Джордж накрив величезного стола скатертиною і перетворив офіс у кубло для азартних ігор.

Він грав у покер з кількома службовцями готелю, які не були на роботі. Залишки їжі, напоїв і закусок вказували на те, що гра тривала вже не першу годину.

— Привіт, Скорпе! Агов, Ліне! — радісно посміхнувся Близнюк, коли ми зайшли.— Підсовуйте стільці. Гра саме стає гарячою.

— Занадто гарячою для мене, Близнюче.

Близнюк Джордж був вправним шахраєм, але ніколи не видурював у людей великі суми грошей, а інколи свідомо програвав заздалегідь виграшні партії. Для нього найголовнішим було не пійматися, і неважливо, чи буде виграш.

— Ну ж бо, Ліне, випробуй удачу.

— Мені подобається, коли моя удача сама себе випробовує. Я подивлюся кілька партій.

— Як хочеш,— сказав він, моргаючи мені та кидаючи фішку на стіл, щоб підняти ставку.— Скорпіоне, ти пригостив нашого гостя?

— Ой, вибач, Ліне.

Він повернувся до працівників готелю, які грали в карти.

— Давайте, хлопці! Ви маєте працювати в цьому готелі. Принесіть нашому гостю випити. Зробіть йому... чого ти хочеш, Ліне?

— Нічого, Скорпіоне.

— Ні, прошу, випий чогось.

— Гаразд. Свіжу лаймову содову з льодом.

Один з гравців, який був одягнений у службову ліврею, кинув свої карти й залишив кімнату, щоб сходити по содову.

З боку вхідних дверей почувся крик. Поглянувши туди, ми побачили у дверях офісу Дідьє, який волік за собою мажордома, тримаючи того за великого носа.

— Цей імбецил наполягає, що моє ім’я відсутнє у списку дозволених гостей,— сопів і пихтів Дідьє.

— От неподобство,— мовив я.— Як, скажімо, тягнути когось за носа без вагомої на те причини.

— Вагомої причини? Після пояснень, що такий недогляд є просто неможливий, бо моє ім’я з’являється в кожному списку, від Інтерполу до Бомбейського крикетного клубу, навіть при тому, що я ненавиджу крикет, він спробував зачинити двері у мене перед носом.

— Дідьє, можу я запропонувати тобі відпустити його носа?

— Ох Ліне! — запротестував Дідьє, ще більше зчавлюючи носа чоловіка.

Мажордом почав пищати.

— Дідьє, він лише виконує свою роботу.

— Ліне, його роботою є привітати мене, а не вигнати.

— Я звільняюся з цієї роботи! — квакнув мажордом.

— До того ж,— спробував я,— ти не знаєш, де був ніс, якого чавиш.

— Ти маєш рацію,— погодився Дідьє, кривлячись від огиди і відпускаючи носа мажордома.— Де я можу помити руки?

— Он там,— сказав Скорпіон, киваючи крізь дверний отвір.— Другі двері праворуч.

Дідьє гаркнув на мажордома і вийшов. Мажордом глянув на мене. Я навіть не уявляю, чому люди на мене дивляться, коли я не причетний до ситуації.

— Включення Дідьє до короткого списку може бути доброю ідеєю, Скорпіоне,— запропонував я, тягнучись до невеликої пачки купюр з купи виграних Близнюком Джорджем грошей.

— Але, Ліне,— проскиглив Скорпіон.— Дідьє схопив мого мажордома за носа!

— Радій, що він добрався лише до його носа.

— Так, чорт забирай! — розреготався Близнюк.— Сингу! Негайно впиши Дідьє до короткого списку.

— Я кидаю цю роботу,— пробурчав Синг, тримаючись за носа.

— Це твоє право,— сказав я, вручаючи йому гроші зі столу.— Але якщо ти це зробиш, то вилетиш з Гільдії мажордомів. Якщо ж ти приймеш наші щирі вибачення від імені Дідьє, разом з цими грошима, то можна буде про все забути.

Чоловік тримався за носа однією рукою, другою пестячи гроші, а потім похитав головою, рушаючи назад до дверей.

— Ти певен, що вимовляється «мажордоми»? — лукаво запитав Близнюк.— Хіба вони не «мажоридому»?

— Скажи, Ліне,— зауважив Скорпіон, зненацька повеселішавши.— Думаєш... може... ти б міг залишитися тут на деякий час? У нас повно місця. Ми думаємо винайняти увесь поверх, а ти б міг дуже допомогти нам освоїтися з цим новоявленим статусом багатіїв.

— Чудова ідея,— погодився Близнюк.— Залишайся з нами, Ліне. Попроси Лайзу теж переїхати. Оживити місце.

— Чудова пропозиція, хлопці.

— Це — ні? — запитав Скорпіон.

— Вам допомагає Дівія,— сказав я.— З того, що я бачу, у неї чудово виходить.

— Вона до смерті мене лякає,— пожалівся Скорпіон.

— Тебе всі лякають до смерті,— прокоментував Близнюк.— Це одна з причин, чому ми тебе любимо. І взагалі, чого ти тут, Скорпе? Ти ніколи сюди не заходиш. Ти ж ненавидиш покер.

— Я не ненавиджу покер.

— Ну добре, Маверіку[80], що сталося?

— Усе серйозно.

— Це не може бути серйознішим за наступну партію, Скорпе. Лін щойно віддав увесь мій виграш мажордому, тому, якого Дідьє вхопив за носа.

— Цілком виправдано,— додав Дідьє, приєднавшися до нас.

— Сперечатися не буду,— погодився Близнюк.— Час до часу я й сам пориваюсь на таке, але думаю, що Синг мене вдарить. А тепер, джентльмени, я збираюся виграти всі свої попередні гроші, то нумо грати.

— Я не жартую, Близнюче,— наполягав Скорпіон.— Це серйозні речі.

— Я гратиму проти Дідьє. Він просто акула. Він умить випустить з мене кишки. Як це може бути ще серйозніше, Скорпіоне?

— Я хотів поговорити з тобою про нові заходи безпеки.

— Що?

— Нові заходи безпеки.

— Це ж п’ятизірковий готель,— відповів Близнюк.— Ми тут наче у сейфі, Скорпе.

— Ні, ми цілком і повністю в небезпеці,— наполягав Скорпіон.— Викрадач може ховатись у візку для їжі або навіть замаскуватися під консьєржа. Тоді нам кінець. Усі довіряють консьержу. Тут ми вразливі до атаки, Близнюче.

— Атаки? Скорпе, думаєш, що ти — лютий воєначальник?

— Ми вразливі. Я серйозно, Близнюче.

— Ну, якщо це так важливо, позбудься тягаря. Розповідай.

— Але... я не можу обговорювати безпеку в присутності інших людей.

— Чому ні?

— Це не буде... безпечно.

— А хіба ми не хочемо, щоб наші друзі теж були в безпеці?

— Але ж тут працівники готелю.

— А якщо наше перебування тут буде ризиком для них,— сказав Близнюк, тасуючи карти,— чи не буде справедливо ознайомити працівників готелю з нашими заходами безпеки, особливо тих, які грають зі мною, щоб вони також були в безпеці?

— Що? — обурився Скорпіон, трусячи головою.

Дідьє зрізав колоду, і Близнюк зупинився, тримаючи карти в руці.

— Як вам таке, Скорпе,— запропонував він, посміхаючись другові, якого він любив більше, ніж будь-кого на світі.— Просто запросімо всіх наших друзів з родинами, щоб вони жили з нами. Усіх. Ми орендуємо три поверхи в готелі, запросимо їх з родинами, хай живуть скільки заманеться, і засиплемо щедрістю й щасливими веселощами, і витратимо багато, багато грошей у готелі, щоб вони були щасливі, а ми будемо в безпеці. Бачиш? Це твої нові заходи безпеки, саме тут, еге ж?

Він повернувся від свого збентеженого друга до мене, посміхаючись на всі тридцять два.

— Останній шанс, Ліне,— сказав Близнюк, чекаючи, щоб роздати карти.— Ти граєш?

— Ні, я пішов,— відповів я, стискаючи плече Дідьє на прощання.

Коли я їх залишав, Близнюк професійно роздавав карти з лукавим блиском у очах. Дідьє Леві був єдиним знайомим мені шулером, кращим за Близнюка Джорджа. Я не хотів залишатись і бачити, як один з них програє.

Я зустрів Навіна й Дівію в коридорі біля номера.

— Привіт, Ліне,— привітав мене Навін з радісною посмішкою на вродливому обличчі.— Ти вже йдеш?

— Так. Привіт, Дівіє.

Діва, дорогенький,— виправила вона, посміхаючись і стискаючи рукою мене за передпліччя.— До чого поспіх?

— Є справи,— відповів я, посміхаючись їм у відповідь.

Ми постояли мовчки. Ми й досі усміхалися.

— Що? — нарешті запитала Дівія.

— Нічого,— розсміявся я.— Просто здається, що ви починаєте знаходити спільну мову.

— Ну,— зітхнула Дівія,— він не такий вже й чудг, коли познайомитися ближче.

— Дякую,— мовив Навін.

— Я маю на увазі, що складові чудг і досі присутні,— уточнила Дівія.— І, напевно, нікуди не зникнуть. Зрештою, ти не можеш зробити шовкову краватку зі свинячого вуха.

— Шовкову сумочку,— виправив Навін.

— Що?

— Шовкову сумочку, а не шовкову краватку,— наполіг Навін.

— Це що? Тепер ти почнеш носити шовкові сумочки?

— Звісно ж, ні. Приказка каже: «Не зробиш шовкову сумочку зі свинячого вуха». Там не згадуються шовкові краватки.

— Ти зненацька став принцом довбаних приказок, чи що?

— Я просто кажу...

— Мені потрібно отримувати в тебе дозвіл на зміну приказки?

Так?

— Тож в усякому разі, бувайте,— сказав я, натискаючи кнопку ліфта.

Я зайшов усередину. Вони продовжували люто сперечатися. Двері зачинились, і ліфт почав знижуватись, але здавалося, що я й досі чув їхні голоси.

На першому поверсі виявилося, що вони в сусідньому ліфті, продовжують лаятися. Вони випхалися до холу, і досі сперечаючись.

— Знову привіт.

— Пробач, Ліне,— мовив Навін, відокремлюючись від Дівії.— Я пригадав, що забув дещо тобі розповісти.

— Ага?

— Це про твого друга Вікрама,— тихо сказав Навін.— Він переїхав до Деніса. Він спить там на підлозі й досить сильно налягає на наркоту. Я не був там давненько, але чув від Вінсона, що він у поганому стані. Вінсон вже туди не ходить, і я також. Я думав... може, ти не знав.

— Маєш рацію. Я не знав. Дякую.

Я глянув на Дівію, яка стояла біля ліфтів. Досі я не помічав, яка вона гарненька. Її широко посаджені очі-мигдалини плавно звужувалися до точки, де народжувалися довгі вії. Красивий носик з вигнутими ніздрями з’єднувався з усмішкою лініями, які спускалися до кутиків рота.

Я повернувся до Навіна: він також захоплено на неї витріщався.

А потім, під час того дивного моменту спостереження за Навіном і Дівією, крізь мене наче пройшла тінь. Я здригнувся. Я перевів погляд на Навіна, сподіваючися, що він теж це відчув.

Моє серце виривалося з грудей, і раптове почуття страху було настільки сильним, що я відчував серце в горлі. Я глянув Навіну в очі, але там нічого подібного не було. Він посміхнувся мені у відповідь.

— Слухай,— почав я, відходячи від них на півкроку.— Залишайтеся разом.

— А, ну...— посміхнулася Дівія, збираючись пожартувати.

— Не припиняйте сперечатися,— випалив я, роблячи ще один крок назад.— Але залишайтеся разом. Наглядайте одне за одним, гаразд?

— Гаразд,— розсміявся Навін.— Але...

Я втік, поспіхом дістався свого припаркованого мотоцикла і вирвався на трасу. Проїхавши кількасот метрів, я раптом зупинився і поглянув через плече на засклену вежу готелю «Магеш». І швидко поїхав геть.

Я припаркувався біля будинку, де жив Деніс. Концертина[81] складаних французьких дверей стояла на довгій веранді відчинена. Я піднявся на веранду і постукав у відчинені двері.

Мерщій почулося шльопання сандалій. Відсунулась убік штора, і я побачив Джамала — Театр Одного Актора. Він поманив мене всередину, показуючи жестом не шуміти.

Я зайшов до кімнати, мружачи очі, щоб призвичаїтися до густого мороку. Кімнату заполонив запах гашишу, перемішаний з міцним запахом від великого жмута ароматичних паличок, які горіли в порожній вазі.

Деніс перебував у своїй звичній позі, розпластаний посеред величезного ліжка, зі схрещеними на грудях руками. Він був одягнений у блакитну піжаму і був босоніж.

Праворуч я почув гучний кашель і побачив Вікрама, який розтягнувся на килимі. На підлозі біля нього сидів Біллі Башу. Він готував ще один чилум.

З темного кутка кімнати озвався голос. Це був Конкенон.

— Дивіться, що приволокла стара кішка,— мовив він.— Сподіваюся, ти вирішив приєднатися до моєї маленької банди, хлопче. Я не в гуморі для невтішних наркотиків чи невтішних людей.

Ігноруючи його, я підійшов до Вікрама. Біллі Башу відповз подалі та продовжив готувати чилум. Я пхнув Вікрама, щоб його збудити.

— Вікраме! Віку! Прокинься, друже!

Його очі повільно розплющилися, а потім одразу ж склепилися.

— Останній шанс, Шантараме,— прошепотів Конкенон.— Ти зі мною чи проти мене?

Я знову потрусив Вікрама.

— Прокинься, Віку. Ми йдемо, друже.

— Дай йому спокій,— відмовляв мене Конкенон.— Хіба ти не бачиш, що він щасливий?

— Це не щастя, якщо ти не можеш його відчути.

Я ще раз поторсав його за плече.

— Вікраме! Прокинься!

Він розплющив очі, подивився на мене і неадекватно посміхнувся.

— Ліне? Як ти, друже?

— Як ти, друже?

— Нічого страшного,— сонно відповів він, заплющуючи очі.— Усе супер, друже. Усе... супер...

Він почав хропіти. Його обличчя було брудне. Одяг, розрахований на здоровішу людину, вже став завеликим.

— Віку! Отямся, друже!

— Дай йому в біса спокій,— прогарчав Конкенон.

— Займайся власними справами, Конкеноне,— сказав я, навіть не дивлячись на нього.

— Може, мене змусиш?

Мовлено було згарячу, але ми всі знаємо, що така поведінка часто заводить.

— А чому б і ні? — відповів я, уперше зустрівшися з ним поглядом.

Я бачив лише холодне полум’я його блакитно-крижаних очей.

— Як тобі таке,— запропонував я,— я відведу свого друга додому до батьків, а потім повернуся сюди, і ми зустрінемося на вулиці. Звучить добре?

Він підвівся і підійшов до мене, зупинившися зовсім близько.

— Для мене існує дві святі речі. Право людини на знищення ворогів і право людини на власне знищення в будь-який спосіб. Усі ми зникнемо. Усі. Ми всі йдемо однією дорогою. Вікрам просто трохи далі пройшов цією дорогою, аніж ми з тобою, от і все. Це його природне вроджене право. І ти його не зупиниш.

То була злісна промова, і кожне слово було злішим за попереднє.

— За правами йдуть обов’язки,— відповів йому я, дивлячись в очі тій люті.— Друг мусить допомогти другові.

— У мене немає друзів,— спокійно сказав він.— Ніхто їх не має. Немає такого поняття. Дружба — це казочка, така ж як і Дід-бісів-Мороз. І якою ж шльондрою виявився цей жирний придурок? Довбане брехло, от він хто. У цьому світі не існує ніяких друзів. У житті є союзники й вороги, і будь-який з них може перекинутися на інший бік усього лише за мить. Ось і вся правда.

— Я заберу звідси Вікрама.

— Відчепися!

Він споглядав мене секунду, п’ять секунд, а потім посунув праву ногу назад, готуючись до бійки. Не збираючись залишатися відкритим для атаки, я повторив його рух. Його руки повільно піднялися, зупинившись на рівні обличчя, правий кулак попереду. У відповідь я теж підніс руки, а серце несамовито билось у грудях.

Дурні. Чоловіки. Ми збиралися битися без причини. Звісно ж, неможливо битися за щось, ти можеш битися лише проти чогось. Якщо б’єшся, то є частина тебе, яка виступала за щось і вже зникла, замінена частиною, яка люто виступає проти чогось. А тієї миті я люто виступав проти Конкенона.

— Театр Одного Актора! — раптом озвався Театр Одного Актора.

— Стули пельку,— прогарчав Конкенон.

— Хлопці! — крикнув з ліжка Деніс із досі заплющеними очима.— Мій кайф! Ви вбиваєте мій кайф!

— Спи, Денісе, хлопче,— порадив Конкенон.— Це займе лише хвилинку чи дві.

— Будь ласка, хлопці,— благав Деніс своїм м’яким мелодійним голосом.— Конкеноне! Підійди сюди, мій дикий сину. Підійди й викури зі мною цей легендарний чилум. Друже, допоможи мені повернутися на небеса. І, Ліне, забери з собою Вікрама. Він тут уже тиждень. На відміну від решти, у нього є родина, до якої можна повернутися. Забери його з собою.

Конкенон повільно опустив кулаки.

— Як скажеш, Денісе, мій старий нечестивцю,— розреготався він.— Це того не варте.

Він сів на величезному ліжку біля Деніса.

— Конкеноне,— сказав Деніс, знову заплющуючи очі.— Ти — найживіша істота, яку я в житті зустрічав. Я відчуваю твою енергію навіть мертвим. І саме тому я тебе люблю. Але ти вбиваєш мій кайф.

— Заспокойся, Денісе, мій дорогий,— мовив Конкенон, поклавши руку на плече Деніса.— Не буде жодних проблем.

Я швидко підняв Вікрама і змусив його стояти. Коли ми дійшли до дверей, раптом озвався Конкенон.

— Я не забуду цього, Шантараме,— просичав він, люто блискаючи зубами.

Я відвіз Вікрама додому на таксі. Він лише раз озвався.

— Вона була суперовою дівкою,— промимрив він, неначе до себе.— Справді була. Якби вона любила мене так само, як я любив її, то була б ідеальною, розумієш про що я?

Я допоміг сестрі вкласти його в ліжко, випив три чашки чаю зі стурбованими батьками, а потім на таксі повернувся до свого припаркованого мотоцикла.

Я домовився зустрітися з Лайзою в «Каяні», біля метро, і їхав туди неквапливо, мов гуляючи довгим зеленим проспектом під назвою Фешн-стріт з екстравагантними кольоровими кіосками з одягом. Я думав про Конкенона й Вікрама з його батьками, і мої думки були подібні до розлючених вовків.

Батько Вікрама був чоловіком літнім, давно на пенсії, наймолодший син якого народився під самісіньку осінь його життя. Згубний безлад наркотичної залежності Вікрама його бентежив.

Його вродливий молодий син, який раніше був справжнім денді, одягався в чорні шовки та срібні пряжки, захоплюючись фільмами Серджіо Леоне, раптом почав носити брудні речі. Його волосся раніше було причесане до міліметрової досконалості перукарем, а тепер висіло, неначе мертве, прилипле до голови в тому місці, де хлопець притулявся до підлоги уві сні. Вікрам інколи днями не мився і не голився. Він не їв і не розмовляв з родичами. А коли зводив очі, щоб зустрітися з поглядом стурбованого батька, то ті очі були позбавлені світла і життя, неначе душа вже покинула людину і чекала того часу, коли тіло піде за нею.

Наповнений сильною як лавина любов’ю до своєї «англійської троянди», Вікрам, багатий хлопчик, який ніколи не працював, створив бізнес на кордоні кіноіндустрії. Він постачав іноземних туристів для масовки у боллівудських фільмах.

Це була ризикована справа. У нього не було жодного досвіду в цій індустрії, і довелося позичати кошти. Але шарм Вікрама і віра в себе дозволили йому досягти успіху. Лайза була його першим бізнес-партнером і почала розкривати власні таланти під час їхньої спільної роботи.

Коли ж «англійська троянда» кинула Вікрама без жодного попередження чи пояснення, та впевненість, яка дозволяла танцювати на даху рухомого потягу й освідчитись їй, зникла з його життя, неначе кров з проколотої вени.

— І він почав виносити речі,— прошепотів батько Вікрама, поки той спав.— Маленькі речі. Мамину брошку з перлів і одну з моїх ручок, коштовну, яку мені подарувала компанія на честь виходу на пенсію. Коли ми про це запитали, він ошалів і звинуватив у всьому прислугу. Але це він. Ми знаємо. Він продає крадені речі, щоб підгодовувати свою залежність.

Я кивнув.

— Шкода,— зітхнув літній чоловік, а його очі наповнилися слізьми.— Дуже шкода.

Була тут також журба зі страхом, тому що любов стала незнайомкою в їхньому домі. Колись я також був таким незнайомцем. Я був залежний від героїну: настільки залежний, що крав гроші, аби задовольнити своє бажання. Я зупинився двадцять п’ять років тому, і з кожним роком зневажаю наркотики дедалі більше. У мене крається серце, коли бачу або чую про чиюсь залежність, про людей, які продовжують відстрілюватись у війні проти себе самих. Але я був тим незнайомцем у домі любові моїх батьків. Я знаю, як важко знайти межу між сприянням і допомогою. Я знаю, що всі близькі страждають і помирають всередині, знову і знову, через залежність однієї людини. І я знаю, що коли любов не загартується, то взагалі може не вижити.

І того дня, у тому нестримному році, ще не знаючи, які несподівані карти підкине Доля, я молився за всіх нас: за Вікрама і його родину, і всіх рабів забуття.

Розділ 23

Я припаркувався навпроти «Каяні», щоб зустрітися з Лайзою. Чекаючи на сигнал, я зробив два глибокі вдихи і почав долати свій другий найулюбленіший пішохідно-вбивчий бомбейський дорожній відтинок. Шалені машини кидалися на мене, непередбачено повертаючи та крутячись. Якщо ти не танцюватимеш разом з ними, то загинеш.

Перетнувши дорогу для самогубців, я використав мотузку, яка звисала з дверей ресторану, щоб піднятися по крутих мармурових сходах, і зайшов до кав’ярні. «Каяні», мабуть, один з найзнаменитіших чайних і кавових парсійських будинків у Бомбеї. Тут пропонували гарячі омлети з чилі, пиріжки з м’ясом і овочами, сендвічі й найбільшу колекцію домашніх тортів і печива в районі.

Лайза сиділа за своїм улюбленим столиком, у кінці першого поверху, з краєвидом на метушливу кухню, за сім кроків від столу для роздач.

Кілька офіціантів посміхалися й кивали, поки я йшов до столу. «Каяні» — одне з наших особливих місць, за ці два роки разом ми приходили туди на чай бодай один раз на кілька тижнів.

Я поцілував її та сів у кутку столу так, щоб наші ноги торкалися.

Бан муска? — запитав її я, навіть не дивлячись у меню.

Це була її улюблена закуска в «Каяні», свіжоспечена булочка з маслом, розрізана на три частини, щоб її можна було обережно занурювати в чашку гарячого солодкого чаю. Лайза кивнула.

Ао бан муска, до чай,— сказав я офіціантові.— Дві булочки з маслом і два чаї.

Офіціант на ім’я Атиф забрав невикористані меню й почовгав до столу роздач, вигукуючи замовлення.

— Лайзо, пробач, що запізнився. Я отримав інформацію про Вікрама, тож поїхав до Деніса і забрав його додому.

— Деніс? Це не він — Сплячий Баба?

— Так.

— Я б хотіла з ним познайомитись. Я багато про нього чула. Він зажив статусу месії. Риш розповідав про бажання створити інсталяцію, основану на його трансі.

— Я можу вас туди відвести, але ти познайомишся з ним, тільки якщо пощастить. Ти просто стоятимеш там, намагаючись не вбити його кайф.

— Не вбити його кайф?

— Якось так.

— Він мені подобається,— розсміялася вона.

Я розумів її почуття гумору та швидку прихильність до незвичайних людей, які робили оригінальні речі.

— О так. Деніс дуже підійде Лайзі.

— Якщо збираєшся що-небудь зробити, то перетвори це на мистецтво,— відповіла вона.

Принесли чай і булочки. Ми взяли по скибочці, вмочили їх у чай, поки не почало текти масло, і жадібно з’їли.

— То як Вікрам?

— Погано.

Настільки погано?

Настільки погано.

Вона насупила брови. Ми обоє були знайомі з залежністю і її мертвою хваткою.

— Гадаєш, нам потрібно втрутитися?

— Не знаю. Можливо. Я порадив його батькам оплатити курс реабілітації у приватній клініці. Вони спробують.

— А вони це потягнуть?

— А хіба вони можуть дозволити собі не потягнути?

— Справді,— погодилася вона.

— Проблема в тому, що навіть якщо він туди потрапить, то ще не буде готовий отримати допомогу. Навіть близько.

Вона на мить замислилася.

— У нас же не все добре, у тебе й у мене?

— Звідки ти це взяла?

— Ти і я,— ніжно повторила вона.— У нас не все добре, правда ж?

— Визнач, що таке «добре».

Я спробував посміхнутися, але це не спрацювало.

— Добре — це більше,— уточнила вона.

— Гаразд,— мовив я.— Давай робити більше.

— Ти несповна розуму, знаєш?

Я розгубився і не бажав знати, куди ми рухаємося.

— Коли мене арештували,— почав я,— то провели психіатричну експертизу. Тож я був офіційно визнаний достатньо здоровим для суду, а це більше, ніж можу сказати про більшість моїх знайомих, включно з психіатром, який здійснював огляд. Узагалі-то, щоб тебе визнали винним у суді, необхідно мати здорову психіку. А це означає, що кожен в’язень на світі, який сидить у камері, є цілком здоровий. І враховуючи те, яка кількість людей на волі відвідує терапевтів і порадників, уже незабаром єдиними психічно-здоровими особами, що можуть це довести, будуть в’язні.

Вона поглянула на мене. Промениста посмішка в її очах намагалася прошити мене.

— Досить важка розмова,— вирішила Лайза, тримаючи в руці булочку з маслом.

— Лайзо, останнім часом у нас виходить важка розмова, навіть коли я намагаюся тебе розсмішити.

— Хочеш сказати, що це моя провина? — палко запитала вона.

— Ні. Я просто...

— Не все крутиться навколо тебе,— спалахнула вона.

— Гаразд. Гаразд.

Підійшов Атиф, аби прибрати використаний посуд і взяти наступне замовлення. Коли було про що поговорити, то ми замовляли дві або й три булочки з чаєм, але я замовив лише чай.

— Без бан муска? — запитав Атиф.

— Без бан муска. Сірф чай. Лише чай.

— А може, будете хоч одну бан муска? — спокушав Атиф, ворушачи своїми кудлатими бровами.— На двох?

— Без бан муска. Лише чай.

Тгик,— пробубонів він, глибоко занепокоєний.

Він глибоко вдихнув і гукнув персоналу на кухні:

До чай! До чай лао! Без бан муска! Повторюю: без бан муска!

— Без бан муска? — озвався голос із кухні.

Я глянув на Лайзу, а потім на Атифа, потім на Вішала, який займався їжею швидкого приготування і зиркав з вікна для роздачі. Я підніс руку, тримаючи одного пальця.

— Одну бан муска! — крикнув я.

— Так! — тріумфально заволав Атиф.— Ек бан муска, до чай!

Вішал почав хитати головою з ентузіазмом, демонструючи свої яскраві білосніжні зуби.

Ек бан муска, до чай! — радісно репетував він, гупаючи каструлею киплячого чаю по газовому кільцю вогню.

— Добре, що ми це вирішили,— сказав я, намагаючись розбурхати Лайзу.

Це була одна з безглуздих милих речей, які щодня відбуваються в Бомбеї, і зазвичай ми б насолоджувались цим разом.

— Я знаю, що все це трохи дивно,— сказала Лайза.

— Та не дуже. Атиф...

— Я була тут учора,— провадила вона.— З Карлою.

— Ти... що?

— І відбулася така ж сама розмова з офіціантом.

— Чекай-но. Ти була тут з Карлою, вчора, і нічого не сказала?

— А повинна була? Хіба ти розповідаєш мені, з ким зустрічаєшся чи б’єшся?

— На це є причина, і ти знаєш.

— Хай там як, коли я була тут з Карлою, те саме відбулося з цим офіціантом...

— Атифом?

— Бачиш? Вона також знала його ім’я.

— Він є моїм улюбленим офіціантом у цьому місці. Не дивуюся, що він і їй подобається. Він мав би керувати кав’ярнею.

— Ні, ти мене не розумієш.

— А нам обов’язково говорити про Карлу?

— Говорити про неї,— прошепотіла вона,— чи думати?

— То ти про неї думаєш? Бо я — ні. Я думаю про тебе і про нас. Чи про те, що від нас лишилося.

Вона спохмурніла, а потім продовжила складати і вирівнювати серветку.

Принесли бан муска і чай. Я спочатку проігнорував їх, але Атиф стояв біля столу, спостерігаючи, тому довелося взяти шматок булочки й відкусити. Він схвально покивав головою і відійшов.

— Це, мабуть, моє покалічене життя, розумієш? — мовила Лайза, виводячи лінії на серветці.

Я розумів. Я чув її історію багато разів. Вона завжди була по-різному однакова, і я завжди хотів почути все ще раз.

— Знаєш, з мене ніхто не знущався, ні. Усе було зовсім не так. Мої батьки — класні. Справді. Це я — паршива вівця. Ти знаєш це.

— Лайзо, ніяка ти не паршива вівця.

— Так, паршива.

— Навіть якщо й так, немає таких недоліків, яких би не згладила любов.

Вона зупинилася, сьорбнула чаю і знайшла інший спосіб розповісти мені те, що бажала.

— Я вже розповідала тобі про парад?

— Не в «Каяні»,— посміхнувся я.— Розкажи ще раз.

— Щороку в нас проводився цей парад до Дня засновників, просто на центральній вулиці. Усі в радіусі п’ятдесяти миль або брали участь, або приходили подивитися шоу. Моя шкільна група теж марширувала на параді, і в нас була така велика баржа...

— Пліт.

— Так, у школи був цей великий пліт, змайстрований нашим батьківським комітетом, який щороку прикрашали по-новому. Одного року мене обрали, щоб сидіти високо на троні й бути центральною фігурою. Темою того року були плоди свободи і баржа...

— Пліт.

— Пліт був наповнений продуктами з місцевих ферм. Я була красунею свободи, уявляєш?

— У тебе, мабуть, був такий самий милий вигляд.

Вона посміхнулася.

— Я сиділа на верхівці, а навколо височіла велика гора фруктів, картоплі, буряків і всього іншого. І потрібно було отак от, по-королівському махати, аж до кінця центральної вулиці.

Вона повільно помахала рукою, обмахуючи пальцями давній чарівний спогад, неначе матеріальну річ.

Атиф знову прибрав зі столу. Він поглянув на мене, ставлячи запитання зведеною бровою. Я підніс руку над столом, повернувши її долонею донизу, і двічі вказав на стіл. Це був сигнал, аби трохи почекати. Він ствердно похитав головою і перевірив сусідні столики.

— Це було щось неймовірне. Начебто велика честь, якщо ти розумієш. Усі так і казали. Усі продовжували нагадувати це знову і знову. Знаєш, як це нервує, коли люди повсякчас кажуть тобі, яка удача привалила.

— Я знайомий з невдачею, але суть ясна.

— Річ у тому, що насправді я такою не почувалася, знаєш? Я начебто була рада, звісно, коли серед інших дівчат обрали мене, хоча деякі з них були набагато вродливіші. І я навіть не робила нічого особливого для того, аби бути обраною. Деякі дівчата застосовували який-небудь підступний трюк. Ти не знаєш, як багато трюків може витягти з рукава дівчина, доки не побачиш, як кілька з них намагаються потрапити на верхівку вантажівки під час параду до Дня засновників.

— Що за трюки? — з надією запитав я.

— Я абсолютно нічого не робила,— провадила вона.— І була здивована так само, як і всі інші, коли мене обрав комітет. Але... насправді я нічого не відчувала. Я махала рукою настільки ж граційно, як Марія-Антуанетта, починаючи п’яніти від запаху тих яблук, що нагрівалися і розпарювалися на сонці, але, дивлячись на всі ті усміхнені обличчя, я взагалі нічого не відчувала.

Стовпи сонячного світла пронизували приглушену напівтемряву мусону над «Каяні». Один промінчик світла пройшов крізь наш стіл і потрапив на її обличчя, ховаючи небесно-блакитні очі в тінь, а губи стали вологими від білого світла.

— Я просто нічого не відчувала,— промовили осяяні світлом уста.— Ніколи. Я ніколи не відчувала, що моє місце там, у тому місті, чи в тій школі, чи навіть у власній родині. Ніколи не відчувала. Ніколи.

— Лайзо...

— Ви такого не відчуваєте,— заявила вона.— Ти і Карла. Ви на своєму місці. І офіціант мені це продемонстрував. Мені нарешті дійшло.

Вона відірвала руки від зіжмаканої серветки і глянула на мене, а на обличчі не було жодних емоцій. !

— Я не така,— стверджувала вона.— Мені ніде немає місця, я нікому не належу. Навіть тобі. Ти подобаєшся мені, Ліне. І це триває вже давно. Але я ніколи не відчувала нічого сильнішого. Ти про це знав? Я ніколи нічого до тебе не відчувала.

У моєму серці завжди стримів ніж при спробі кохати Лайзу. Ножем були також і ті слова, які вона промовила, бо це стосувалося нас обох.

— Люди не належать одне одному,— ніжно сказав я.— Вони не можуть. Це — перше правило свободи.

Вона спробувала усміхнутися. Не вийшло.

— Чому люди розходяться? — запитала вона, шукаючи правду.

— А чому люди сходяться?

— Ти вже став психіатром, відповідаєш запитанням на запитання?

— Справедливо. Добре. Якщо ти справді хочеш це від мене почути, то думаю, що люди розходяться, коли вони не є повноцінною парою.

— Ну,— провадила вона, переводячи погляд на стіл,— а якщо тобі лячно бути з кимсь? Або з усіма?

— Що ти маєш на увазі?

— Останнім часом я почуваюся, неначе знову була обрана комітетом і навіть не намагалася для цього що-небудь зробити. Ти розумієш?

— Ні, Лайзо.

— Не розумієш?

— Незалежно від того, чи будемо ми парою, я знаю, що ти переможеш прокляття і знову піднімешся на ноги. Це те, чим потрібно пишатися, Лайзо. Ти займаєшся улюбленою справою, працюючи з митцями, яких поважаєш. І я буду твоїм другом попри все. Усе гаразд. З тобою все гаразд.

Вона знову підвела очі. Вона хотіла заговорити. Її рот розтулився. Губи почали рухатися, обмануті мерехтливими думками.

— Мені пора,— випалила вона, підводячись.— Готується нова виставка. Новий художник. Він... досить непоганий. Ми відкриваємося за кілька днів.

— Добре. Ми...

— Ні. Я візьму таксі.

— Я швидший за будь-яке таксі в місті,— посміхнувсь я.

— Це правда, і дешевший теж, ковбою, але я візьму таксі.

Я заплатив і вийшов з нею, спускаючись на пронизану сонцем вулицю. Через дорогу стояли припарковані таксі, тож ми підійшли до першого з них. Лайза пригнулася, щоб сісти в машину, але я завадив.

Вона на мить зустрілася зі мною поглядом, а потім знову відвела очі.

— Не чекай на мене сьогодні,— сказала вона.— Нова інсталяція, яку ми монтуємо, вона дуже складна. Ми працюватимемо понаднормово кілька наступних днів, щоб...

— Кілька днів?

— Так. Я... я, мабуть, переночую сьогодні там, і завтра, лише... лише щоб вчасно підготувати виставку, розумієш?

— Що відбувається, Лайзо?

— Нічого не відбувається,— мовила вона і сіла в таксі.

Воно одразу ж від’їхало. Вона обернулася й дивилася на мене крізь скло, не відводячи очей, аж доки я загубив автомобіль у натовпі транспорту.

Захоплення, народжене за кілька секунд, це хистка річ. І коли це захоплення помирає, то жодна сила не здатна відродити його в очах коханців. Ми з Лайзою дивилися одне на одного з глибшого місця — місця, куди приземляється захоплення, коли падає.

Світло потьмяніло, і крізь сад минулого почала рухатися тінь. Я півгодини стояв на стежці, глибоко замислившись.

Чогось бракувало, конфлікту, більш фундаментального, аніж несхвалення Лайзою мого життя на межі санджайської компанії, або навіть її бажання бути з іншими. Відбувалося ще дещо, але я не міг його побачити, не міг почути — просто тому, що це відбувалося зі мною.

Розділ 24

Поки я паркувався під «Леопольдом» біля вуличних торговців, саламандрові очі яких шукали заробітку, вулиця вирувала від радісних злодіїв. Я повільно глянув ліворуч, а потім праворуч, оцінюючи всі загрози й нагоди. Я почав забувати про тінь — тінь Лайзи, що рухалася крізь сад минулого, коли почув голос.

— Ліне! Це неймовірно, я намагався тебе знайти.

То був Стюарт Вінсон, і він був схвильований. Це добре. Після розмови з Лайзою, яку я не зрозумів, схвильованість чоловіка, якого неможливо зрозуміти взагалі, здавалася вдалою розвагою.

— Вінсоне? Що сталося?

— Є одна дівчина. Вона... мені потрібна твоя допомога. У тебе ж є зв’язки з копами Колаби?

— Залежно які зв’язки.

— Чоловіче, ти можеш вирішити це питання. Правда ж?

— Я знаю, хто зверху і внизу ієрархії, якщо тобі треба когось підкупити.

— Це мені й треба! Супер! Можеш піти зі мною? Просто зараз?

— Я...

— Прошу, Ліне. Є одна дівчина. У неї величезні проблеми.

Він помітив мій скептицизм.

— Що? Ні! Вона нічого поганого не зробила. Справа в тому, що, наскільки я зрозумів, у неї помер хлопець. У нього було передозування, типу, сьогодні вночі, і...

— Почекай хвилинку. Пригальмуй. Що це за дівчина?

— Я... я не знаю, як її звати.

— Ага.

— Тобто я не запитав. Я також не бачив її паспорта. Я навіть не знаю, звідки вона. Але знаю, що маю її врятувати, і можливо, я єдиний, хто на це здатний, розумієш? Її очі... це так дивно, друже. Неначе сам усесвіт каже мені її врятувати. Це містично. Це магічно. Це доля абощо. Та коли я намагаюся запитати про неї в копів, ті кажуть мені заткнутися.

— Заткайся, Вінсоне, або розкажи щось адекватне.

— Стривай! Дай пояснити. Я був у поліцейському відділку — сплачував штраф за свого водія, знаєш, бо той почубився з іншим, цим водієм, на Кемпс-Корнері, біля з’їзду Бріч-Кенді, й він...

— Вінсоне. Дівчина.

— Так, друже, я закінчив з копами і помітив цю дівчину, яка там сиділа. Тобі треба її побачити, чоловіче. Ті очі. Її очі., вони... вони неначе вогонь і лід водночас. От що такого в очах може тебе так намахати?

— Зв’язок. Повертаємося до дівчини.

— Як я вже казав, її хлопець помер від передозу десь вчора вночі чи сьогодні вранці. Усе, що я розібрав, це що вона прокинулася і знайшла його давно задубіле тіло. Вона зупинилась у «Френтіку».

— Продовжуй.

— Хлопці у «Франтику» суворі та вміють тримати язика за зубами. Я мав з ними справи. Але мертвяк... Це за межею, розумієш?

— Я знаю про правила у «Френтіку». Вони затримали дівчину, зателефонували копам і передали її.

— Так, придурки.

— Вони лише намагалися не потрапити за ґрати, і ти теж маєш так робити, Вінсоне. Не дуже безпечно грати доброго самаритянина в поліцейському відділку, якщо ти наркоділок. У поліцейському відділку взагалі не буває безпечно.

— Я... я знаю. Але ця дівчина, чоловіче, це містика, кажу тобі. Я спробував розговорити копів. А вони лише сказали, що вона упізнала тіло в морзі, як і вимагалося. Друже, це повинно бути для неї справжнім пеклом. І вона дала свідчення, як її і просили. Але дівчина нічого не зробила, а вони її не відпускають.

— Усе зав’язане на грошах.

— Я так і зрозумів. Але вони не хочуть спілкуватися. Ось чому ти мені потрібен.

— А хто черговий?

— Диліп. Черговий сержант. Вона сидить у нього в офісі.

— Це добре.

— Я можу заплатити, щоб він відпустив дівчину?

— Якщо запропонувати достатньо, то він продасть навіть зброю та значка.

— Це ж чудово!

— Але потім він тебе знайде і віддубасить, щоб їх забрати.

— Це жахливо.

— Йому подобається викликати в інших страх. Наповни свої очі достатньою кількістю удаваного страху, щоб він посміхнувся, а потім давай гроші.

— Це те, що робиш ти?

— Ми з Блискавичним Диліпом вже пройшли стадію удаваного страху.

— То якщо ти підеш туди зі мною, він дозволить заплатити і забрати звідти дівчину?

— Звісно. Думаю, так. Але...

— Але що?

Я утомлено видихнув великий ковток повітря і застережливо глянув у його схвильовані очі.

Мені подобався Стюарт Вінсон. Його худорляве вродливе обличчя, припряжене шістьма роками азійського сонця, завжди мало той мужній, щирий і рішучий вираз обличчя, гідний полярника, який веде інших на благородну авантюру, навіть при тому, що Вінсон був підступним успішним наркоділком, який жив досить марнотратно в місті, де не минався голод. Я не міг зрозуміти його мотиву.

— Ти певен, що хочеш втягуватися в усе це? Ти не знаєш цієї дівчини. Ти навіть її імені не знаєш.

— Прошу, не треба казати нічого поганого про цю дівчину,— тихо, але з несподіваним натиском сказав він.— Це змусить мене змінити до тебе ставлення. Якщо ти не хочеш мені допомагати, це нормально. Але я вже знаю все, що мав про неї дізнатися.

— Господи.

— Вибач,— мовив він, на мить похиливши голову.

Так само швидко він знову звів свої повні благання очі.

— Знаю, що це здається безглуздим, але в офісі Диліпа я провів останні дві години, намагаючись їй допомогти. Вона нічого не сказала. Ні слова. Але була мить, коли вона поглянула на мене і подарувала крихітну посмішку. Я відчув її у своєму серці, Ліне. Я не можу цього пояснити. І я... я посміхнувся їй у відповідь. І вона теж це відчула. Я знаю. Я певен. У цьому я впевнений більше, ніж у всьому іншому в житті. Не знаю, чи ти коли-небудь любив без жодної на те причини, але все, про що я прошу,— це допомогти.

Я знав, як це буває, усі, хто так кохав, розуміють. Ми перетнули дорогу до поліцейського відділку Колаби і пройшли просто в офіс до Диліпа.

Черговий сержант обдивився мене з ніг до голови, поглянув на дівчину, яка сиділа з того боку столу, а потім перевів погляд назад.

— Твоя подруга? — поцікавився Блискавичний, киваючи на дівчину.

Я глянув на неї, і всередині з’явилося відчуття невидимого клубка, неначе скручувалися листки папороті. Це була дівчина з фотографії в кулоні, та, що продала кулон, та, яку я намагався попередити, коли повертав їй прикрасу.

«Доле,— подумав я,— злізь із мене».

Її брудне волосся скуйовдилось і прилипало до поту на шиї. Дівчина була одягнена в традиційну синю футболку, вилинялу від багаторазового прання і достатньо тісну, аби підкреслити худеньку тендітну фігуру. Її джинси здавалися зависокими, тоненький пояс збирав тканину брижами навколо вузької талії.

На ній був кулон. Вона мене впізнала.

— Так,— відповів я.— Подруга. Будь ласка, сержанте-джі, увімкніть вентилятор.

Блискавичний Диліп зиркнув на нерухомий вентилятор над її головою і майже непомітно перевів очі на вентилятор, що швидко обертався над ним, виганяючи задуху від мусону.

Знову перевів погляд на мене і блиснув медовою ненавистю.

Панка[82]! — гримнув підлеглому він.

Констебль мерщій увімкнув вентилятора над головою дівчини, й охолоджене повітря ринуло на піт, що обливав її тоненьку шию.

— То вона твоя подруга, Шантараме? — підступно запитав Диліп.

— Так, Блискавичний-джі.

— Ну добре, як її звати?

— Ким вона тобі назвалася?

Диліп розреготався. Я повернувся до дівчини.

— Як тебе звати? — запитав я.

— Раннвейг,— заявила вона, торкаючись медальйона на шиї, коли наші погляди зустрілися.— Раннвейг Ларсен.

Диліп знову розреготався.

— Це не те ім’я, що у мене записане,— сказав він, продовжуючи посміхатись.

— Воно — норвезьке,— пояснила дівчина.— Пишеться як Р-а-н-н-в-е-й-г, але вимовляється Ранвей, як злітна смуга.

— Її звати Ранвей,— мовив я.— Як злітна смуга.

— Чого ти хочеш, Шантараме? — запитав Диліп.

— Я б хотів провести міс Ларсен додому. У неї був дуже важкий день.

— Міс Ларсен розповіла мені, що в неї немає дому,— заперечив Диліп.— Сьогодні вранці її викинули з готелю «Френтік».

— Вона може зупинитись у мене,— випалив Вінсон.

Усі повернулися до нього.

— Це... це дуже великий будинок, мій дім,— запнувся Вінсон, дивлячись на кожного з нас по черзі.— Там повно місця. У мене є служниця. Вона добре про неї подбає. Це якщо... це... якщо вона захоче поїхати до мене.

Блискавичний Диліп повернувся до мене.

— І хто цей бісовий ідіот такий? — переключившись на хінді, запитав він.

— Це пан Вінсон,— сказав я.

— Я — Стюарт Вінсон,— розповів той.— Я був тут приблизно десять хвилин тому.

— Заткайся,— скомандував Блискавичний.

— Ми б хотіли доправити міс Ларсен додому, Блискавичний-джі,— заявив я.— Звісно, якщо вона може йти.

Може,— повторив Диліп, розтягуючи слово.— Це таке маленьке слово, але зі стількома умовами, які мають бути виконані.

— Буду радий їх виконати,— запевнив я,— залежно від того, звісно, скільки є умов і як чітко їх потрібно дотримуватися.

— Можу назвати принаймні десять умов,— запропонував Блискавичний, розводячи свою дратівливість лукавою посмішкою.

Я відрахував десять тисяч рупій і поклав гроші йому на стіл. Посунув їх уперед, а він накрив мою руку обома своїми.

— Чим цікава ця дівчина для санджайської компанії?

— Це не стосується санджайської компанії. Це особиста справа. Вона — друг.

Продовжуючи притискати мою руку до столу, він подивився на дівчину, оглядаючи її з голови до ніг.

— А, ну звісно,— сказав він, розтягуючи губи в масному оскалі.

— Почекай-но хвилинку,— почав Вінсон, але я його перервав, висмикуючи руку.

— Пан Вінсон хотів би подякувати вам, Блискавичний-джі, за доброту та співчутливе розуміння.

— Завжди радий допомогти,— прогарчав Диліп.— Дівчина має повернутися за два дні для підписання документів.

— Яких документів? — зажадав Вінсон.

Диліп на нього зиркнув. Я знав той погляд: він оцінював, з якої частини тіла почати побиття, коли чоловіка прикують до воріт.

— Вона тут буде, Блискавичний-джі,— пообіцяв я.— І які документи потрібно буде підписати?

— Про транспортування тіла,— уточнив Диліп, піднімаючи зі столу папку.— Тіло бідолашного молодого чоловіка повертається до Норвегії за три дні. Але вона має підписати формуляри за два дні. А тепер вимітайтеся звідси, перш ніж я почну додавати вимоги для її звільнення.

Я запропонував дівчині руку. Вона за неї вхопилася, підвелась і пройшла кілька кроків. Її трохи носило. Підійшовши до Вінсона, вона спіткнулася, і той обійняв дівчину за плече.

Вінсон вивів її на вулицю, допоміг сісти на заднє сидіння свого автомобіля і теж туди заліз. Водій завів двигуна, але я нахилився до відчиненого вікна.

— Ранвей-як-злітна-смуга, що сталося? — запитав я.

— Що?

— Твій хлопець. Що сталося?

— Тобі не треба хвилюватися за мене,— розсіяно пробурмотіла вона.— Зі мною все гаразд. Все гаразд.

— Зараз я хвилююся за нього,— заявив я, киваючи на Вінсона.— Щоб повернутися назад і розібратися з тим копом, необхідно знати, що сталося.

— Я... я не...— почала вона, втупившись у згорток, що лежав на колінах.

Я здогадався, що там були всі її речі.

— Розповідай.

— Він... він не міг зупинитись. І ставало тільки гірше. А потім, вчора, вчора ввечері, я сказала, що кидаю його і повертаюся до Осло. Але він благав мене залишитися ще хоч на одну ніч. Лише одну ніч. І... а потім... Він це навмисне. Я прочитала це в його очах. Він зробив це навмисно. Я не можу повернутися додому. Я не зможу зустрітися зі своїми рідними.

Шалений електричний блакитний погляд потьмянів, і вона поринула у змучену тишу. Я впізнав той погляд: це коли ти дивишся на мертвих. Вона дивилася на обличчя свого мертвого хлопця.

— У тебе є хтось у Бомбеї? — поцікавився я.

Вона повільно похитала головою.

— Хочеш попросити допомоги у консульства?

Вона несамовито замотала головою.

— Чому ні? — здивувавсь я.

— Я ж сказала, що зараз не можу бачитися з ними.

— Вона виснажена,— ніжно мовив Вінсон.— Ми поїдемо додому. Там вона буде в безпеці, поки не вирішить, що робити далі.

— Гаразд. Гаразд. Я вирішу питання з Блискавичним Диліпом.

— Потрібно ще? — запитав Вінсон.— Я думав, це все.

— Він не віддав її паспорта. Він чекає на доплату, але не хотів одразу про це говорити. Принаймні, доки ти був у офісі. Я розберуся.

— Дякую, друже,— кивнув Вінсон.— Я привезу її для підписання форм. О, і дозволь віддати тобі гроші!

— Вінсоне, передавати гроші — це круто лише в поліційному відділку, а не біля нього. Ми розрахуємося потім. Якщо я дістану її паспорта, то залишу його Дідьє в «Леопольді».

Вінсон повернувся до дівчини й почав шепотіти:

— Усе буде гаразд. Моя служниця за тобою нагляне. Вона може здатися грізною, але це лише на перший погляд. Гаряча ванна, свіжий чистий одяг, щось поїсти і вдосталь сну. З тобою все буде гаразд. Я обіцяю.

Він проінструктував свого водія, й авто від’їхало. Дівчина швидко обернула голову, знайшла мене поглядом і щось промовила. Я не зрозумів, що саме вона хотіла сказати. Постоявши на вулиці, поки машина не зникла з очей, я повернувся до Блискавичного Диліпа.

Інформації було небагато. Дівчина розповіла, що, прокинувшись, побачила свого мертвого хлопця на ліжку біля себе. З його руки стирчав шприц. Вона покликала менеджера, а той зателефонував у поліцію і медикам.

Блискавичний Диліп радів, що це було просте передозування. У хлопчини на руках і ногах були численні сліди від уколів, а менеджер готелю засвідчив, що ніхто, крім пари, не заходив до кімнати Ранвей.

Паспорт дівчини коштував п’ять тисяч рупій, і ще десять тисяч знадобилося, щоб прибрати ім’я Ранвей Ларсен з рапорту про смерть хлопця.

У відредагованому варіанті офіційних записів саме менеджер готелю знайшов тіло, а Ранвей зникла з опису.

У ті дні це була велика сума, і я планував забрати її у Вінсона якнайшвидше. Коли я вже зібрався вийти з кабінету Блискавичного Диліпа, запихаючи норвезького паспорта в кишеню, черговий сержант попросив затриматися.

— Передай санджайській компанії, що ця справа підніме ставки.

— Про що ти?

— ДаСилва,— сказав він, майже випльовуючи останні слова.— Ендрю ДаСилва. Саме його героїн убив хлопця. Це вже третій передоз від героїну за цей тиждень. Санджайська компанія продає дуже міцний і дуже неякісний товар. У мене через це проблеми.

— Як ти можеш бути таким певним?

— Пішов ти, і пішли всі ті мертві наркомани. Мені начхати на це. Двоє місцевих малих — це невелика морока, та коли в цій зоні здихає іноземець, то на моєму столі залишається велика пляма. А я люблю тримати стола чистим. Я вже сказав ДаСилві, щоб цього місяця заплатив подвійний тариф за дві смерті. Тепер смертей уже три, тож ціна буде потрійна.

— Блискавичний, краще сам скажи це Санджаю. Ти зустрічаєшся з ним частіше за мене.

Я вийшов з відділка й, оминаючи транспорт на дорозі, підійшов до вузького цементного блока й металевої рейки, що відділяли дорожні смуги, які відходили від головної траси праворуч і ліворуч.

Стоячи в розриві сталевої огорожі, я відчував, як навколо кружляє транспорт: тісно напхані червоні приміські автобуси, скутери, які вміщували по п’ять членів родини водночас, ручні візки, мотоцикли й велосипеди, чорно-жовті таксі, рибні вантажівки, особисті автомобілі й військовий транспорт, який виїжджав з великої морської бази на краєчку півострова Міста-Острова та в’їжджав на неї.

Крізь хащі думок прозирнули слова.

Наша наркота. Наркота санджайської компанії. Дівчина з медальйона, Ранвей-як-злітна-смуга. Її хлопець. Дівчина з медальйона. Наша наркота.

Гудки, велосипедні дзвіночки, музика з радіо, крики торговців і жебраків лунали звідусіль, відбиваючись від переходів і елегантно провислого каміння будинків, що їх підтримували.

Наша наркота. Наркота санджайської компанії. Дівчина. Медальйон. Її хлопець. Наша наркота.

Мене мучили аромати вулиці, затьмарюючи свідомість,— свіжа риба і креветки з причалу Сассуна, випари солярки й бензину, важкий запах мокрого полотна від мусонної цвілі, що пробирався крізь виступи кожного будинку в місті.

Наша наркота. Наша наркота.

Я стояв посеред дороги. Ріки транспорту текли переді мною, прямуючи на північ, і позаду мене, прямуючи на південь, уздовж вузької морської затоки півострова.

Хадербгай заборонив будь-кому в компанії торгувати героїном у Південному Бомбеї чи отримувати доходи від проституції. По його смерті більша частина фінансування санджайської компанії надходила з обох джерел, і Санджай санкціонував дедалі більше дилерів і борделів.

Це вже був новий світ, не сміливіший, але набагато багатший, ніж той, який існував, коли Хадербгай визволив мене з в’язниці й найняв. Безглуздо було стверджувати, що я не продавав наркотики чи дівчат, що я не заробляв підробкою паспортів. І стояв у цьому світі з обмотаним навколо шиї срібним ланцюгом.

Як солдат санджайської компанії я воював проти інших банд і мав захищати Ендрю, Аміра, Фейсала та їхні операції, не питаючи про причини пролиття крові, без права на відмову.

Наша наркота.

Я відчув дотик на спині й почав розвертатися, аж раптом торкнулися ще раз, і ще. Троє велосипедних убивць дременули в різні боки на своїх хромованих велосипедах.

Я швидко озирнувся і побачив Панкаджа — другу людину в банді велосипедних убивць: він зупинився біля мене. Обіперся на металеву рейку роздільника дорожньої смуги.

Навколо нас вирував дорожній рух, а Панкадж пустотливо на мене дивився, блискаючи очима.

— Ось як це просто, брате! — посміхнувся він, енергійно хитаючи головою.— Не враховуючи мене, ти вже тричі мертвий, якби хлопці використали ножі замість пальців.

Він пхнув два пальці мені в груди, просто під серцем.

— Я радий, що ми ніколи не б’ємося, брате,— сказав я.

— Ти забери долоню з ножа за спиною,— запропонував він,— а я заберу зі свого.

Ми розсміялися й потисли руки.

— Твоя компанія не дає нам перепочинку,— розповів він, крутячи назад педаль велосипеда і тримаючись за бетон і сталеву рейку.— Мені доведеться піти на пенсію, якщо це так триватиме.

— Якщо робота колись приведе тебе південніше фонтану Флори, я буду вдячний за попередження.

— Ти його отримаєш, брате. Прощавай!

Панкадж повернув свого хромованого велосипеда на дорогу. Я дивився, як він елегантно прокладав собі шлях крізь дорожній рух.

І ще до того, як він зник за обрієм, я звів очі до неба, усвідомлюючи, що це кінець. Усе закінчилось. Я мушу йти з санджайської компанії, і це було очевидно.

Це кінець. Я маю звільнитися. З мене годі.

Віра. Віра — це все, у кожній хвилині життя, навіть уві сні. Віра в матір, сестру, брата і друга, віра в те, що інші зупиняться на червоне світло; віра в пілота літака й інженерів, які випустили апарат у повітря; віра у вчителів, які щоденно годинами наглядають за дітьми; віра в копів, пожежників і ваших механіків; і віра в те, що на тебе вдома чекає кохання.

Але віра, на відміну від надії, може померти. І коли помирає віра, з нею помирають двоє друзів — послідовність і відданість.

З мене годі. Я втратив навіть ту віру в керівництво компанії, що мав, а разом втратив і самоповагу.

Я знав, що піти буде непросто. Санджай не любив залишати сліди. Але це вже був кінець. Я все вирішив. Я знав, що Санджай пізно повернеться додому, тож вирішив приїхати до нього вночі й повідомити про те, що йду.

Поглянувши на вивіску «Леопольда», я згадав слова Карли, які були сказані після великої кількості алкоголю й балачок, давно після закриття ресторану. «Одиноке життя в Бомбеї фрілансером, як Дідье,— розреготалася вона,— це холодна ріка правди».

Я дивився у тріснуте дзеркало — я вже досить давно робив це на самоті. Я кидав маленьку армію, яка дала обітницю захищати мене як свого брата по зброї. Я втрачав квазі-імунітет від закону й захист квазі-етичних адвокатів компанії, що брали за хвилину лиш трохи менше за квазі-етичних суддів.

Я залишав позаду близьких друзів, які стояли зі мною проти ворогів: чоловіків, які добре були знайомі з Хадербгаєм і його вадами й теж любили нашого ватажка.

Було важко. Я намагався позбутися почуття провини й сорому, і це було важко: почуття провини й сорому мали більше зброї за мене.

Але страх бреше, ховаючи відразу до себе, що є самовиправданням, а інколи навіть не знаєш, як сильно ти боявся, доки не кинеш своїх переляканих друзів.

Я відчув, що раніше виправдані й раціоналізовані речі почали розсипатися, неначе листя, змите з мого тіла водоспадом. Одинокість — це течія в річці правди, так само як і солідарність. Одинокість несе в собі й вірність. Та коли ти намагаєшся підплисти ближче до берега, то часто здається, наче віра в самого себе — це все, що є.

Я глибоко вдихнув, уклав усю душу в це рішення і нагадав собі почистити й зарядити пістолета.

Розділ 25

Кавіта Синг — журналістка, яка заробила свою репутацію, пишучи про погані вчинки людей,— відхилилася зі стільцем назад, торкнувшись бильцем стіни. Біля неї сиділа жінка, яку я раніше не бачив. Навін і Дівія сиділи ліворуч від Дідьє. Вікрам був з Джамалом — Театром Одного Актора — і Біллі Башу, які нарешті вилізли з гробниці Деніса.

Той факт, що Вікрам уже був на ногах лише після двох годин сну, свідчив про глибину його залежності. Коли ти лише починаєш вживати, то кайф може тривати до дванадцяти годин. Коли опірність організму переповзає у залежність, то кожні три-чотири години потрібна нова доза, й ти починаєш її шукати.

Коли я підійшов до столу, вони всі з чогось радісно сміялися.

— Агов, Ліне! — гукнув Навін.— Ми говоримо про улюблені злочини. Кожен мав номінувати щось одне. Який твій улюблений злочин?

— Заколот.

— О, анархіст! — розреготався Навін.— Аргумент у пошуках обґрунтування!

— Обґрунтований аргумент,— заперечив я,— у пошуках майбутнього.

— Браво! — викрикнув Дідьє, махаючи офіціанту, щоб замовити ще випивки.

Він посунувся. Я сів біля нього і використав цю можливість, аби передати норвезького паспорта Ранвей.

— Вінсон його забере у наступні два дні,— прошепотів я.

Я звернув увагу на Вікрама. Він уникав мого погляду і грався з плямою від пива на столі. Я жестом попросив його нахилитися.

— Що ти тут робиш, Вікраме?— тихо мовив я.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти був у відключці лише дві години тому, Віку.

— Я прокинувся, друже,— мовив він.— Таке буває.

— І ці хлопці, які, так сталося, купують шмаль, просто опинилися біля тебе?

Він випростався, обіпершись об спинку стільця, і заговорив до всього столу.

— Знаєш, Ліне, думаю, ти сплутав мене з кимсь, хто багато переймається. Але я не такий. І думаю, що нас таких чимало. Дідьє, ти переймаєшся?

— Неохоче,— відповів Дідьє.— І нечасто.

— Як щодо тебе, Кавіто? — запитав Вікрам.

— Узагалі-то,— почала вона,— я переймаються багатьма речами. І...

— Знаєш, Ліне,— мовив Вікрам.— Раніше ти був класним хлопцем, яар. Не перетворюйся на ще одного чужинця в Індії.

Я подумав про те, як бояться його батьки і як їм доводиться ховати цінні речі, але промовчав.

— Ми всі чужинці в Бомбеї, еге ж? — сказала Кавіта.— Я...

Вікрам її знову перебив, хапаючи Дідьє за руку.

— Можемо з’ясувати це зараз?

Дідьє був шокований. Він ніколи не займався бізнесом у «Леопольді», але витягнув з кишені приготовлену пачку грошей і віддав її Вікраму. Мій гоноровий друг хапнув гроші й підскочив, мало не перекинувши стільця. Театр Одного Актора притримав його стільця і теж підвівся. Біллі Башу наслідував їхній приклад.

— Ну... мені... мені пора,— заявив Вікрам, задкуючи й уникаючи мого погляду.

Біллі Башу помахав на прощання і пішов за ними. Театр Одного Актора похитав головою, граючись зв’язкою богів, які висіли у нього на шиї.

— Театр одного актора,— сказав я.

— Театр одного актора,— повторив він і попростував за іншими.

— Що таке, друже? — ніжно запитав Дідьє.

— Я теж даю Вікраму гроші. Але завжди питаю себе, чи купую цим дозу, яка його вб’є.

— Вона також може виявитися його порятунком,— тихо зауважив Дідьє.— Вікрам хворий, Ліне. Але бути хворим — це ще один спосіб бути живим, а отже, можливе зцілення. Без чиєїсь допомоги він може не пережити наступної ночі. Поки він живий, ще залишається шанс на порятунок. Забудь про це і розслабся з нами.

Я глянув на інших і приєднався до гри.

— А як щодо тебе, Кавіто? — поцікавивсь я.— Який твій улюблений злочин?

— Хіть,— заявила вона.

— Хіть — це гріх,— уточнив я.— А не злочин.

— Я так їй і сказав,— додав Навін.

— Це мій тип злочину,— зауважила вона.

Дівія почала безконтрольно хихотіти, заразивши сміхом увесь стіл.

— А ти що скажеш, Дідьє?

— Лжесвідчення, звісно ж,— вирішив він.

— Чи можна в це повірити? — запитав я.

— Присягаєшся? — доповнив Навін.

— Я обираю цей злочин,— провадив Дідьє,— бо лише брехня врятує світ від вічного нещастя.

— А хіба чесність — це не неписана правда? — насміхався Навін.

— Ні, ні! Чесність — це альтернативна правда. На світі немає нічого більш руйнівного для правди чи лютого для інтелекту, ніж людина, яка наполягає на тому, щоб бути повністю і цілком чесною.

— Абсолютно з тобою згодна,— погодилася Дівія, піднімаючи келиха для тосту.— Коли кортить чесності, я записуюся до лікаря.

Дідьє пом’якшав від такого заохочення.

— До тебе підкрадаються і шепочуть: гадаю, тобі потрібно про це знати. А потім намагаються знищити твою впевненість і твоє життя своїми огидними фрагментами правди. Видають якийсь уривок огидної правди, який просто не можуть тобі не розповісти. Те, чого тобі краще не знати. Те, за що ти здатен зненавидіти. Те, за що ти вже ненавидиш. І навіщо люди це роблять? Чесність! Їхня отруйна чесність змушує це робити! Ні! Краще подаруйте мені винахідливу брехню замість огидної чесності.

— Чесно, Дідьє! — знущалася Кавіта.

— Кавіто, ти єдина бачиш мудрість у моїх словах. Журналісти, адвокати, політики — це люди, чиї професії передбачають відсутність цілковитої правди. Якби вони були абсолютно чесні й розкривали всі секрети, то наша цивілізація розвалилась би за місяць. День за днем, напій за напоєм, програма за програмою — це брехня дозволяє нам рухатись уперед, а не правда.

— Люблю тебе, Дідьє! — крикнула Дівія.— Ти мій герой!

— Я б хотів тобі повірити, Дідьє,— з серйозним обличчям зауважив Навін.— Але неправдиві свідчення можуть підірвати твій авторитет, знаєш?

— Лжесвідчення — це бути чесним зі своїм серцем,— відповів Дідьє.

— То чесність — це хороша штука,— підмітила Кавіта, тицяючи пальцем на серце Дідьє.

— На жаль, навіть Дідьє не сталевий,— зітхнув Дідьє.— Я просто герой у питаннях брехні. От запитайте у поліцейських Південного Бомбея. Але, зрештою, я лише людина і мас до часу впадаю у страхітливі акти чесності. Зараз я кажу правду, і мені соромно в цьому зізнаватися, тож раджу вам брехати якомога частіше, поки не навчитеся робити це з повною переконливістю.

— Ти обожнюєш правду,— зауважила Кавіта.— А от чесність ненавидиш.

— Маєш рацію,— погодився Дідьє.— Повір, якщо розповісти комусь усю правду, то він захоче відплатити за це насильством.

Група розділилася на кілька частин. Дідьє погоджувався з Кавітою, а Навін сперечався з Дівією. Я ж заговорив до молодої жінки, яка сиділа поруч.

— Ми ще не знайомі. Я — Лін.

— Я знаю,— сором’язливо відповіла вона.— Я — Суніта. Подруга Кавіти. Ну, взагалі-то, я її колега — молодий журналіст.

— Ну і як тобі цей світ?

— Чудовий. У плані, що це просто надзвичайна можливість і все таке. Але я сподіваюся стали письменницею, як ви.

— Як я? — здивовано розсміявсь я.

— Я читала ваші оповідання.

— Мої оповідання ?

— Усі п’ять. Вони дуже хороші, але я соромилася вам сказати.

— І як же ти знайшла ці твори?

— Ну,— збентежено запнулася вона.— Ранджит дав мені — тобто пан Ранджит, він дав мені ваші оповідання на редагування. Я досліджувала їх на наявність помилок.

Я вирячив очі, не бажаючи на ній зриватися, але був занадто спантеличений, аби приховати свої почуття. У Ранджита були мої оповідання? Як? Невже Лайза передала їх йому в мене за спиною і проти моєї волі? Я нічого не розумів.

— Вони тут,— провадила Суніта.— Я збиралася пообідати на самоті та продовжити роботу над творами, але міс Кавіта запросила сюди.

— Дай їх, будь ласка.

Вона порилась у великій полотняній сумці й віддала мені папку.

Папка була червона. Я класифікував усі свої твори за кольорами. Червоний колір підходив для кількох коротких історій про міських святих.

— Я не давав дозволу на друк цих оповідань,— пояснив я, перевіряючи, що усі п’ять творів в папці.

— Але...

— Це не твоя провина,— лагідно мовив я,— і покарання за це не буде. Я напишу Ранджиту записку, а ти її передай, і все буде гаразд.

— Але...

— Ручка є?

— Я...

— Жартую,— сказав я, дістаючи ручку з кишені безрукавки.

Зарозумілість є візитівкою самолюбства і витісняє усіх і все.

Вдячність є візитівкою смиренності і є внутрішнім простором, залишеним для любові.

Ці рядки здалися вдалою основою записки для Ранджита. Я витягнув друковану сторінку з історії, переписав ці два речення на нову останню сторінку і згорнув папку.

— Ліне! — причепився Дідьє.— Ти не п’єш! Негайно ж поклади ручку.

— Чим ти займаєшся? — запитала Кавіта.

— Якщо це заповіт,— сказав Навін,— то можеш нам повідати.

— Якщо хочеш знати,— розповів я, дивлячись на Кавіту,— я пишу записку твоєму босу.

— Любовне послання? — загорілася Кавіта, сідаючи прямо.

— Щось таке.

Я дописав записку, згорнув її та віддав Суніті.

— О ні, Ліне! — запротестував Дідьє.— Це ж нестерпно! Ти просто мусиш прочитати її вголос.

— Що?

— Є правила, Ліне,— відповів Дідьє.— І ми мусимо порушувати їх за кожної слушної нагоди.

— Дідьє, я не такий божевільний.

— Ти мусиш прочитати її, Ліне.

— Це особиста записка, друже.

— Написана в публічному місці,— заперечила Кавіта, вириваючи аркуш у Суніти.

— Агов,— обуривсь я, намагаючись забрати записку.

Кавіта швидко відскочила, ставши з іншого боку столу. У неї був хрипкий голос, такий, що всіх інтригує своїм звучанням, своєю глибокою емоційністю.

Кавіта прочитала вголос мою записку.

Буду відвертим, Ранджите. Думаю, твоя поведінка медіа-магната є образливою для четвертої влади, і я б не дозволив тобі навіть публікації свого некролога.

Якщо ти ще бодай раз зачепиш мої твори, то я тебе навідаю і трохи перекрою.

Дівчина, яка принесе цю записку, має мій номер. Якщо ти її зачепиш, чи звільниш, чи в будь-який інший спосіб нашкодиш моєму посланцю, то я отримаю дзвінок, навідаю тебе і трохи перекрою. Тримайся подалі від мене.

— Це супер! — розреготалася Кавіта.— Я хочу власноруч її передати.

Крик, а потім брязкіт скла, що розбилося на мармуровій підлозі, змусило нас усіх обернутися до парадної арки. Конкенон бився з кількома офіціантами «Леопольда».

Він був не сам. Разом з ним були представники банди скорпіонів. Здоровило — Гануман — стояв за Конкеноном разом з кількома іншими, чиї обличчя запам’яталися мені з тієї червоної години на складі.

Останнім, хто проштовхувавсь у двері, був Данда — кат з тоненькими вусами. Його ліве вухо затуляла шкіряна пов’язка.

У Конкенона була з собою свинцева гиря у шкіряному мішку, який кріпився дротом до зап’ястка. Він замахнувся нею і поцілив у скроню начальнику охорони «Леопольда». З усіх боків чулося важке дихання й перелякані зойки.

Високий офіціант-сикх захитався, його ноги підкосилися, і він впав. Інші офіціанти рвонули на допомогу. Хлопці намагалися допомогти своєму товаришеві, а Конкенон бив їх, проливаючи кров і збиваючи їх додолу.

Скорпіони увірвалися до ресторану, відштовхуючи столи та відганяючи нажаханих завсідників. Пляшки, келихи й тарілки полетіли на підлогу, утворюючи пінисті калюжі. Столи хитались і переверталися. Стільці ковзали подалі від тлуму чоловіків. Гості почали розбігатися, перечіплюючись через стільці та падаючи на брудну підлогу.

Ми з Кавітою і Навіном швидко повставали.

— Буде бійня,— сказав я.

— Добре,— вирішила Кавіта.

Я покосився на неї і помітив порожню пляшку в одній руці й сумочку в другій.

Найближчий вихід був заблокований людьми. Позаду нас був куток. Якби ми відштовхнули назад стола, то Дівія та інша дівчина могли стати за ним і бути у відносній безпеці. Я глянув на Навіна, а той озвучив мої думки.

— Дівіє, іди в куток,— велів він, тицяючи назад і не відводячи погляду від бійки.

На цей раз світська левиця не протестувала. Вона схопила Суніту за руку і потягнула її в куток. Я обернувся до Кавіти.

— Туди? — глузувала вона.— Пішов ти.

Хай яким був мотив цього дикого нападу, Конкенон і скорпіони вдало обрали момент. Це була сонлива частина обіду, задовго до вечірнього напливу гостей. Половина офіціантів «Леопольда» була нагорі, відсипалася.

Заскочені зненацька, робітники виявили геройський спротив, але були в меншості. Гурт людей, які вовтузилися й чубилися, покотився на нас через увесь ресторан. Їх треба було уповільнити, перш ніж зупинити.

— Намахаймо цих покидьків,— прогарчала Кавіта.

Ми кинулися на гангстерів, намагаючись посунути бійку назад до виходу. Кілька відвідувачів до нас приєдналися, штовхаючи горлорізів.

Навін почав бити, дуже прицільно і швидко. Я відтягнув одного чоловіка від напівнепритомного офіціанта. Він утратив рівновагу й повалився навзнак. Кавіта розмахнулася порожньою пляшкою від пива й поцілила йому в голову. Інші відвідувачі почали бити його ногами.

Вузькими сходами позаду нас почали збігати офіціанти, які відсипалися після нічної зміни: їх розбудив власник «Леопольда». Наступальна стратегія бандитів провалилася. Напрямок змінився. Скорпіони почали відступати.

Нас із Навіном почали виштовхувати й відтягувати на вулицю, і ми опинилися між ворогами та підкріпленням. Стоячи біля дверей, я раптом зіткнувся з Конкеноном.

Навіть якщо він знав, що програє бійку, то не показував цього. Його очі сяяли, неначе луска в риби на мілководді, палаючи холодним світлом. Він посміхався. Він був щасливий.

Шаленець повільно підняв гирю, доки вона не опинилася на рівні мого плеча, і промовив.

— На тебе запав диявол, хлопче! — сказав він, а потім замахнувся.

Я швидко відхилився праворуч. Гиря зачепила ліве плече ззаду. Я відчув, як від удару задвигтіла кістка. Блискавично реагуючи, я використав правий хук і досить сильно влучив Конкенону в голову. Це був солідний удар, але його було недостатньо.

Конкенон потрусив головою і вишкірився. Знову підняв гирю, я ж учепився в нього, виштовхуючи його на вулицю.

У фільмах чоловіки б’ються досить довго, по черзі отримуючи перевагу. У справжній вуличній бійці все відбувається набагато швидше. Усі б’ють по чому можуть, і якщо ти впадеш, то більшість часу проведеш на підлозі.

Звісно ж, інколи найбезпечніше місце якраз і є на підлозі.

Піднявши кулаки аж до лоба й чекаючи вдалого моменту, я дивився на Конкенона. Він пробував ударити мене тим шматком свинцю. Я пригнувся, уникаючи випадів, а сам завдав кілька хороших ударів.

Я відступив, тримаючи рівновагу, і зіштовхнувся з Навіном. Ми глянули один на одного і швидко стали спина до спини.

Ми опинилися між «Леопольдом» і рядом вуличних кіосків. Офіціанти зупинилися в широкій вхідній арці. Вони захищали вхід. Те, що відбувалося на вулиці, їх не цікавило. Вони мали переконатися, що бійка не повернеться назад до ресторану.

Скорпіони почали нападати. Навін, стоячи спина до спини зі мною, був один проти чотирьох. Я не міг йому допомогти. У мене був Конкенон.

Я отримав свій шанс і почав бити високого ірландця правою і лівою, але на кожен удар він відповідав свинцем. Смертоносна гиря влучила мені в обличчя, розбивши його до крові. І незважаючи на те, як сильно і влучно я б не бив, Конкенон все стояв.

В голові зринули слова — сніговий серпанок на вітру:

Отже, це кінець...

Аж раптом, так само миттєво, як усе почалося, бійка зупинилася. Скорпіони відступили, кружляючи навколо Конкенона.

Ми з Навіном зиркнули назад і побачили Дідьє. У нього в руці був револьвер. Я був надзвичайно щасливий угледіти Дідьє. Він посміхався так само, як раніше Конкенон. Біля нього стояв Абдулла.

Коли ми відійшли від дула револьвера, Абдулла накрив руку Дідьє своєю лівою і повільно посунув униз, доки зброя не опустилася.

Запала мить тиші. Скорпіони застигли на місці, намагаючись вирішити, чи битися далі, чи втікати. Свідки, які ховалися за кіосками, дихали досить важко. Навіть невпинний дорожній рух, здавалося, затих.

Конкенон заговорив. Це була помилка.

— Ти бісова огидна довговолоса іранська лярва,— сказав він, вищиривши свої жовті зуби і наближаючись до Абдулли.— Ми з тобою обоє знаємо, що це так. Чому б нам не поговорити?

Абдулла взяв пістолет. І вистрелив Конкенону в стегно. Люди почали кричати-волати й розбігатися. Ірландець похитнувся, продовжуючи боротися і чекаючи можливості вдарити Абдуллу гирею. Абдулла знову вистрелив, у ту саму ногу. Конкенон упав.

Абдулла вистрілив ще двічі, швидше, ніж я міг встежити. Коли Гануман і Данда полетіли вниз, я зрозумів, що великий скорпіон і його худорлявий друг також отримали по кулі в ногу.

Скорпіони, які ще могли бігти, так і вчинили. Конкенон, вроджений борець, почав відповзати, використовуючи лікті, щоб дістатися дороги та кіосків із сувенірами.

Абдулла зробив два кроки вперед і сильно притиснув ногою спину ірландця. Дідьє підійшов до нього.

— Ти... довбаний... боягуз...— плюнув Конкенон.— Ну ж бо! Зроби це! Ти — ніщо!

Достобіса крові витікало з двох ран на нозі. Абдулла націлив зброю у потилицю Конкенона та приготувався стріляти. Кілька людей, що були досить близько і все бачили, почали верещати.

— Досить, брате! — гукнув я.— Зупинися!

Прийшла черга Дідьє покласти руку на кисть Абдулли та повільно опустити зброю вниз.

— Забагато свідків, друже,— сказав він.— Dommage[83]. Утікай негайно. Утікай швидко.

Абдулла завагався. У ньому спрацював інстинкт. Я знав це. Я теж чув у собі відголос цього інстинкту. Тієї миті він хотів убити Конкенона більше, ніж жити. Я став позаду нього, як інші в’язні робили у в’язниці, охороняючи своє серце і життя.

— Є лише одна причина, з якої копи ще не тут,— мовив я,— скорпіони, мабуть, заплатили, щоб вони не наближалися під час атаки. Скоро це зміниться. Нам потрібно забиратися.