Овальний портрет (fb2)


Настройки текста:



Едґар По


ОВАЛЬНИЙ ПОРТРЕТ


The Oval Portrait

Переклав з англійської Борис Ткаченко


Egli è vivo e parlerebbe

se non osservasse la rigola del silentia.


(Він живий, і заговорив би,

коли б не корився законові мовчання).

Напис під італійським образом святого Бруно



Пропасниця моя була дуже прикра і затяжна. Всі ліки, які тільки можна добути в цій дикій місцевості в Апеннінах, я зужив без жодної користи. Мій джура, що являв собою єдине моє товариство у відлюдному замку, був занадто боязкий і занадто грубо незґрабний, щоб зважитися пустити кров, ― а я ж таки, правда, і стеряв її вже забагато в сутичці з бандитами. Щоб він кинув мене та шукав десь помочи, цього я теж не міг безпечне дозволити. Врешті мені спав на пам’ять малий пакетик опіуму, що лежав разом із тютюном у кальяновій скриньці, бо в Константинополі я призвичаївсь палити тютюн із цим зіллям. Педро подав мені скриньку. Я пошукав і знайшов наркотик. Та збиравшись урізати собі порцію, я відчув конечність роздуматись. У курінні ця річ маловажна ― скільки саме ужито. Звичайно я накладав келішок кальяну до половини, порізавши і перемішавши навпіл опій із тютюном. Часом, уживши всю цю сумісь цілком, я не відчував ніякого особливого ефекту; іншими знов разами не скурював люльки більш, як на дві третині, коли вже ознаки духовного розладу, ще й бувши тривожні, давали мені знак перестати. Але ефект наступав з виразною ступневістю, відстороняючи цим можливість якої-будь небезпеки. Тут, у кожному разі, річ була зовсім одмінна. Ніколи ще доти мені не доводилось ковтати опій. Лавданум* та морфій я мав нагоду вживати і, що до них, не мав жодної рації вагатися. Але одноцільного зілля я зроду не бачив в ужитку. Педро знав не більше мого, скільки годиться його вживати; отже, у своїй скруті я мусів щось розмислити сам-один. А в тім, я не відчував особливих труднощів, рішившися діяти ступнево. Я візьму одразу дуже маленьку дозу. Коли б вона не справила впливу, я повторю її; і так далі, аж поки почую, що гарячка спала, або добудуся сну, що був мені так доконче потрібний, ― а вже ж близько тижня не благославлялися ним мої пошарпані чуття. Певна річ, що саме цей розбрат у моїх чуттях ― саме ця тьмяна гарячка, що була вже згнітила мене ― саме вони не дали мені спостерегти незвязність мого мислення, що отак засліпила мене, ― аж до безтямного наміру визначати більший чи менший розмір якоїсь речи, не мавши попередньої міри до порівняння. Я не мав під цей час ні найменшої гадки, що надзвичайно мала, на мій погляд, доза одноцільного опіуму могла бути насправді надмірно великою дозою. Навпаки, я добре пригадую що судив зовсім певне, яку треба взяти кількість, рівнявши її до цілої грудки, що в мене була. Порція, що її по такім міркуванні я ковтнув, та ще й без ніякої боясти, була, певна річ, дуже малою часткою грудки, яку я тримав у руці.

Замок, куди мій джура наважився самовільно вступити, щоб не лишати мене на ніч, в тяжких ранах, під голим небом, це було одне з тих, перейнятих всумісь печаллю й величністю, нагромаджень, що так довго хмурилися посеред Апеннін, ― у дійсності незгірш, як у фантазії пані Радкліфф.* Видно було з усього, що його полишили на час і дуже недавно. Ми влаштувались в одному з найменших і не так пишно обставлених покоїв. Він містивсь у віддаленій вежі замку. Його убранство було багате, але пошарпане й ветхе; стіни обвішані тканням і вкриті різного роду та взору військовими трофеями та незвично великим числом надхненного новітнього малювання в оправі з багатих золотих арабесків. До цього малювання, що звисало із стін не тільки по їхній чільній поверхні, ба й по численних закутках, обумовлених химерною будовою замку ― до цього малювання, мабуть, початок гарячки надихнув мені глибоку цікавість, так що я попросив Педро зачинити важкі віконниці нашого покою ― бо настала вже ніч ― засвітити вогні високого канделябра, що стояв в головах моєї постелі, і геть одкинути оторочені бахромою запони чорного оксамиту, що повивали ліжко. Я хотів це зробити для того, що як не прийде сон, то я міг би, принаймні, віддатися розгляданню цих образів з поміччю невеликого томика, що знайшовся під подушкою і видавався присвяченим критиці їх та описові.

Довго-довго читав я і побожне, з благоговінням глядів. Хутко й блаженно відлітали години, і настала глибока ніч. Становище канделябра було мені недогідне і, через силу простягши руку, щоб не тривожити сон мого джури, я помістив його так, щоб він певніше кидав проміння на книгу.

Але це привело до ефекту, ніяк не сподіваного. Сяйво численних свічок (їх було багато) пало тепер у нішу, що лежала досі в глибокому затінку за одною з підпор мого ліжка. Таким способом я побачив в ясному світлі образ, зовсім невидний перед тим. Це був портрет молодої дівчини в порі визрівання у жінку. Я лиш скинув на образ бистрий погляд ― і зразу заплющив очі. Для чого я так зробив, не було зразу ясно навіть власному моєму розумінню. Але доки мої повіки лишались закриті, я перебіг свої мислі, шукавши причини, чом це вони так закрилися: це був імпульсивний порух, щоб виграти час для думки ― допевнитися, що мій зір не зрадив мене, заспокоїти і підкорити мою уяву тверезішому і певнішому поглядові. Невеликий час переждавши, я знову пильне поглянув на образ.

Що я тепер бачив право, цього я не міг і не хтів сумніватись, бо перший поблиск огню, упавши на це полотно, немов би розвіяв дрімотний подив, що запосів потаємно мої чуття, і зразу збудив мене до чуйности.

Це був, як я вже сказав, портрет молодої панни. Він містив у собі саму голову та рамена, зроблені тою манірою, що зветься технічно vignette* ― дуже подібно до стилю улюблених голівок Саллі.* Руки, груди й кінці ясного волосся неслідно зникали в туманній, але глибокій сутіні, що творила собою тло образу. Рямці були овальні, багато оздоблені філіґранним золотом in Moresque.* Як мистецький твір, саме малювання заслугувало як-найбільшого подиву. Та не сама робота і не безсмертна краса лиця, не вони мене зворушили так нагло і так незвичайно. Як-найменш могло бути й таке, щоб моя уява, раптом збуджена з напівсну, взяла це обличчя за обличчя живої особи. Я побачив зразу, що особливості малювання, його віньєтковости, його рямців, мусили вмить розвіяти таку думку ― мусили навіть попередити її хвилеву появу. Серйозно замислившись над цими питаннями, я не рушився, може, через цілу годину, напівсидячи, напівсхилившись, з очима, прикутими до портрета. Нарешті, вдоволений відчуттям правдивої тайни його впливу, я одкинувсь назад у ліжко. Я знайшов чари образу в абсолютній життєподібності виразу; це вона при першому погляді вкрай збентежила, підкорила і знемогла мене. З глибокою і шанобливою боястю я поставив знов канделябра на його давнє місце. Віддаливши цим із очей причину мого глибокого хвилювання, я жадно узявсь до книги, де розбиралось картини та їхню історію. І, звернувши до номера, що ним означався овальний портрет, я прочитав там вишукані, пишно-туманні слова, що їх оце подаю:

«Це була діва надзвичайної вроди: рівно прекрасна, як і радости повна. І лихий був той час та година, коли вона взріла і покохала, і побралася із художником. Він, палкий, трудолюбний, суворий, мавши уже наречену в своїм мистецтві; вона ― діва надзвичайної вроди, рівно прекрасна, як і радости повна: вся світло й сміх, вся пустотлива, як юний фавн: з любов’ю й привітом до всього світу: з ненавистю тільки до того Мистецтва, що було їй суперником: з боястю тільки проти палітри, пензлів та інших знаряддів, що не давали їй бачити обличчя її коханця. Таким побитом, це була страшна річ для Панни ― почути від нареченого, що він із неї хоче зробити портрета. Але вона була кротка і послушна ― і покірно замкнулась на багато тижнів у темній високій вежі, де на бліде полотно тільки згори промикалося світло. Але він, художник, раював при своїй роботі, що тривала день відо дня, година в годину. І він був палкий, невгамовний, нравний химерник, що геть затерявся у своїх марах; він не хотів побачити, що це світло ― так примарно воно впадало до самітної вежі і забирало життя і здоров’я його нареченій ― і вона марніла явно для всіх, лиш не для нього. Та вона усе усміхалась і була усе бездокірно мовчуща, бо ж бачила що художник (а він був вельми славний) заживав при своїй роботі гарячкової, палкої утіхи і працював день і ніч, щоб змалювати її, що вона його так любила, а робилася день відо дня геть безживніша, геть хиліша. І справді кому лиш лучалося узріти цього портрета, той тихим голосом мовив про його подібність, як про могутнє диво, як про доказ не тільки умілости майстра, але рівно й глибокої любови його до неї, що її він так змалював надзвичай прегарно. Аж нарешті, коли робота доходила вже кінця, нікому не давано входу до вежі, бо майстер вкрай зшаленів у запалі своєї роботи і рідко вже одвертав свої очі від полотна – навіть і з тим, щоб глянути на обличчя своєї дружини. І не хтів він побачити, що барви, які він розлив на цім полотні, геть пощезали з обличчя її, що сиділа поперед нього. І так, коли багато тижнів минуло і мало лишилось роботи, ― тільки один мазок на вустах, та в очах одну тільки фарбу, ― дух Панни засяв був знову, як засяває бува вогонь у світильні. І зроблено той мазок, і покладено фарбу; і майстер на мить став у німому захваті перед ділом, яке він зробив; але далі, іще він дививсь ― і трепет напав його, і він зблід, і не стямився з дива, і покликнувши на цілий голос ― «Це справді саме Життя!» ― він повернувся зразу до своєї коханої: Вона була мертва».


_______________________________




Примітки


Новелу Едґара Аллана По «Овальний портрет» вперше надруковано в квітні 1842 р. у філадельфійському журналі “Graham’s Lady’s and Gentleman’s Magazine”; але більший варіант під заголовком «Життя у смерті»; а поправлений (скорочений) і остаточний варіант під новою назвою «Овальний портрет» – 26 квітня 1845 р. у нью-йоркській газеті “The Broadway Journal”. З першого варіанту По вилучив сцени сутички, де герой отримав поранення, та приймання ним опію задля для зменшення болю. Тут новелу представлено в перекладі Бориса Ткаченка за виданням «Едґар По. Вибрані твори», Харків, ДВУ, 1928. В цій публікації 2017 року збережено правопис видання 1928 року, котрий дещо відрізняється від сучасного. Коментарі перекладача (позначені Пер. ) – з видання 1928 року, решта – додані до даної публікації 2017 року.


Laudanum (лат. ) – настій опію, знеболювальний засіб. Пер.


Радкліфф Анна (англ. Ann Radcliffe, 1764-1823) – англійська авторка готичних романів «Удольфські таємниці», «Італієць», жахливі події яких відбуваються в Італії.


vignette – віньєткова маніра, стиль. Пер.


Саллі Томас (англ. Thomas Sully, 1783-1872) – американський художник, майстер ніжних жіночих портретів.


in Moresque – в мавританському стилі. Пер.



Оглавление

  • Едґар По
  • ОВАЛЬНИЙ ПОРТРЕТ
  • Примітки