Острів Феї (fb2)


Настройки текста:



Едґар Аллан По


ОСТРІВ ФЕЇ


З англійської переклала Олена Фешовець

Nullus enim locus sine genio est.[1]

Servius*


«La musique, — говорить Мармонтель* у тих «Contes Moraux», які у всіх наших перекладах ми вперто називаємо «Повчальні оповіді», неначе глузуючи з їхнього змісту,* — la musique est le seul des talents qui jouissent de lui meme; tous les autres veulent des temoins».[2] Тут він змішує втіху від мелодійних звуків із здатністю їх творити. Як і будь-який інший, музикальний талант може принести цілковиту насолоду, коли нема свідка, щоб оцінював гру чи спів. Тільки це і єднає його з іншими талантами: його виявами можна втішатися на самоті. Думка, яку оповідач не спромігся чітко висловити чи якою просто пожертвував задля національної любові до гострого слівця, є, безумовно, слушною: адже чим складніша музика, тим більше потрібна самотність для її належної оцінки. З таким твердженням відразу ж погодяться ті, хто любить ліру задля неї самої і її духовного впливу. Але є ще одна втіха, доступна грішним смертним, — і, мабуть, єдина, яка навіть більше, ніж музика, потребує самотності. Я маю на увазі щастя, яке відчуваєш під час споглядання природи. Правду кажучи, якби людина прагнула як слід побачити славу Бога на землі, то вона мала б споглядати її на самоті. Для мене принаймні ознаки не тільки людського, а й будь-якого життя взагалі псують краєвид — тиху, вкриту зеленню землю, стають ворогами її духові-покровителю. Я справді люблю милуватись темними долинами, сірими скелями, мовчазно-усміхненими водами, лісами, які постійно зітхають у півсні, і гордими горами, що пильно стережуть усе навкруги, — люблю милуватись ними, як грандіозними частинами одухотвореної, чутливої єдності, — єдності, форма якої (сфера) найдосконаліша і найповніша; шлях якої проліг між пов'язаних небесних планет; смиренним служкою якої є місяць, а сувереном — сонце; жива вона — вічно, думає — про Бога, втішається — знанням, свою долю шукає в безмірі; її уявлення про нас близьке до вашого власного уявлення про animalculae,[3] якими кишить наш мозок, натомість ми сприймаємо ту цілість як щось бездушне, суто матеріальне, — мабуть, так сприймають нас і ці animalculae.

Наші телескопи й математичні дослідження щодня переконують, — незважаючи на теревені найбільш неосвіченого духовенства, — що Всемогутній звернув якнайпильнішу увагу на космос, отже, на довколишній безмір. Орбіти, якими рухаються зірки, якнайкраще відповідають умовам безперешкодного пересування якнайбільшої кількості тіл. Форми цих тіл саме такі, щоб у даній оболонці вмістити якомога більшу кількість матерії, а їхні поверхні влаштовані так, щоб розмістити густішу популяцію, ніж можуть умістити такі ж поверхні, сплановані по-іншому. Безмежність космосу аж ніяк не свідчить про те, що Бога турбує, чим його заповнити, оскільки може існувати безконечна кількість матерії. Відколи ми ясно усвідомили, що наділення матерії життям є принципом, — навіть, наскільки ми можемо судити, головним принципом, — вияву божественної сили, стає нелогічним уявляти її настільки малою, що вона має лише буденні вияви й далека від величності. Як у колі можна безконечно вміщати кола, і всі вони матимуть спільний далекий центр — Божество, то чи не можна припустити наявність життя в житті, меншого в більшому, і все в межах Божественного Духу? Одне слово, ми безумно помиляємося через свою самовпевненість, вірячи, що людина з її земним чи потойбічним життям має більшу вагу у всесвіті, ніж ті великі «скиби долини», які вона обробляє і зневажає, не визнаючи в них існування душі лише з тієї причини, що не помічає її проявів.*

Такі й подібні химери завжди надавали моїм роздумам серед гір і лісів, біля річок і океану відтінку, який щоденний світ не забарився б назвати фантастичним. Мої прогулянки на природі були довгі, часті і здебільшого самотні, я був сповнений допитливості, і цікавість, з якою я блукав по туманних глибоких долинах чи споглядав небеса, відбиті в численних прозорих озерах, посилювалась від думки, що я блукаю і споглядаю сам-один. Що за легковажний був француз,* який, посилаючись на добре відому роботу Ціммермана,* сказав, що «la solitude est une belle chose; mais il faut quelqu'un pour vous dire que la solitude est une belle chose».[4] Що ж, вислів дотепний, але необхідність — це те, чого не існує.

Під час однієї моєї самотньої прогулянки по далекому краю гір, серед печальних звинних рік і меланхолійних сонних озер, мені трапились річечка і острів. Це діялось у зеленолистому червні, і я опустився на моріжок у затінку невідомого мені духмяного куща, так що, втішаючись природою, міг і дрімати. Я відчув, що лише так треба дивитись на навколишнє, вже немов повите якимсь маревом.

З усіх сторін, — крім заходу, де от-от мало сісти сонце, — здіймалися зелені стіни лісу. Річечка, круто завертаючи, зникала з очей і, здавалося, мов не маючи виходу з в'язниці, просто поглиналася темною зеленню дерев на сході, тоді як з протилежного боку (так увижалось мені, коли я простерся горілиць) безшумно і безперервно спадав у долину яскравий малиново-золотистий водоспад призахідного неба.

Не далі середини того місця, куди сягав мій мрійливий погляд, на водяній гладіні спочивав круглий острівець, укритий буйною зеленню.

Так берег з тінню злиті були,

Що наче в просторі висіли,

прозора вода так скидалася на дзеркало, що ледве можна було відділити її кришталеві володіння від зарослого смарагдовою травою берега.

З місця, де я сидів, я міг одним поглядом охопити східний і західний краї острівця, і я помітив, що вони значно відрізняються. Західний був сяйливим гаремом садових красот. Він виблискував і рум'янився під навскісним сонячним промінням, радісно сміючися квітами. Низенька пружна духмяна трава рясніла асфоделями. Гнучкі, веселі, бадьорі, яскраві і зграбні дерева обрисами і листом нагадували Схід, кора в них була гладенька, лискуча і барвиста. Все, здавалося, повнилось життям і радістю. Хоча з небес не дмухав жоден вітерець, усе навкруги коливалося завдяки незліченним метеликам, дуже схожим на квітучі тюльпани, які раптом знялися в повітря.

Натомість східний край острова поглинала найгустіша тінь. Похмурі, проте гарні і ласкаві сутінки повили геть усе. Темні, сумні дерева печально хилилися, набираючи величних, примарних і покручених обрисів, що навіювали думки про смертельну тугу і передчасну смерть. Трава була темна, мов кипарис, її стеблини поникли; де-не-де видніли низенькі й вузенькі, не дуже довгі горбики: ніби й могили, а проте ні, дарма що на них розрослися рута і розмарин. Дерева важкою тінню падали на воду і, здавалося, ховали її в річці, сповнюючи смутком глибини. Мені ввижалось, немов тінь, йдучи за сонцем, що спускалось дедалі нижче, понуро відділялася від стовбура, що породив її, і тонула в потоці, тоді як інші тіні тут же виходили з дерев, займаючи місце похованих попередників.

Ця думка, заполонивши мою уяву, схвилювала її, і я полинув у мрії. «Якщо десь і був зачарований острів, — сказав я собі, — то це він. Це прихисток кількох добрих Фей, які залишились після загибелі свого племені. Чи не їхні ті зелені могили? Чи розстаються вони з життям так само, як люди? Чи, вмираючи, не марніють вони тужливо, крапля за краплею віддаючи Богові життя, так як оці дерева відділяють тінь за тінню, розчиняючись у глибинах? Чи смерть не поглинає життя фей так само, як ота вода всотує тіні дерев, стаючи ще чорнішою?»

Поки я мріяв, напівзаплющивши очі, сонце швидко пішло на спочинок. Прудкі струмені кружляли навколо острова, несучи великі сліпучо-білі шматки платанової кори, — і з того, як вони ковзали по воді, моя фантазія висновувала що завгодно, мені здавалося, що одна з тих Фей, про яких я думав, повільно заплила в темряву з освітленого західного краю острова, вона випросталась у на диво благенькому човнику і штовхала його майже примарним веслом. Під променями, що барилися згаснути, вся її постава виказувала радість, але, запливаючи у тінь, вона повнилась тугою. Плавно линучи, Фея нарешті обминала острівець і випливала на світло. «Оберт, щойно зроблений Феєю, — розважав я мрійливо, — це коротенький рік її життя. Вона проминула вже зиму і літо. На рік вона ближче до смерті. Як я не помітив, що в сутінках тінь полишила її і опустилась у темну воду, зробивши чорноту ще чорнішою?»

Знову з'явився човен з Феєю, але в її поставі було більше журби й непевності, менше спокійної радості. Вона й далі пливла зі світла в темряву (яка вмить згусла), і її тінь знов опустилась в ебенову воду, розчинившись у мороці. Знов і знов вона пропливала навколо острова (сонце вже ладналося спати) і з кожною появою ставала ще більш печальна, знесилена і тьмяна; щоразу, коли вона занурювалась у темряву, від неї відділялась дедалі темніша тінь, потопаючи в усе густішому мороці. Врешті, коли згасли й останні промені, Фея — блідий привид тієї, що була спочатку, — печально запливла на човні в ебеновий потік, а чи вийшла звідти — сказати не можу, бо темрява повила все навкруги і я більше не бачив її чарівливої постаті.


__________________________________




Примітки


Маленьке есе Едґара Аллана По “The Island of the Fay” («Острів Феї») вперше було опубліковано 1841 року у червневому номері журналу “Graham's Magazine”, в якості літературного доповнення до надрукованої там гравюри американського графіка Джона Сартейна (що та гравюра була графічною копією картини маслом англійського живописця Джона Мартіна). До речі, Джон Сартейн є автором одного з портретів Едґара По і основоположником американської гравюри в техніці меццо-тінто.








Servius — Сервій Гонорах Мавр (IV-V ст.) — римський граматик, коментатор Вергілія.


Мармонтель Жан Франсуа (1723-1799) — французький письменник, його «Повчальні оповіді» сполучали в собі сентиментальність і фривольність.


... у тих «Contes Moraux», які у всіх наших перекладах ми вперто називаємо «Повчальні оповіді», неначе глузуючи з їхнього змісту...Moraux тут походить від moeurs і означає «світський» чи «звичаєвий» (прим. автора).


... не визнаючи в них існування душі лише з тієї причини, що не помічає її проявів. — Помпоній Мела в своєму трактаті «De Situ Orbis» стверджує, що «або світ — велика тварина, або» etc. (прим. автора).


Що за легковажний був француз... — Баньзак (прим. автора).


Ціммерман Йоганн Георг (1728-1795) — швейцарський лікар і філософ, його книга «Про самотність», яку має на увазі По, свого часу була широко відома в Європі.


... метеликам, дуже схожим на квітучі тюльпани, які раптом знялися в повітря. — «Florem putares nare per liquidum aethera». Коммір (прим, автора). (Ти вважаєш, ніби квіти народжуються з текучого ефіру (латин.)). Коммір Жан (1625-1702) — французький єзуїт, писав вірші латиною.



1

Nullus enim locus sine genio est — Нема краю без духа-покровителя (латин.).


(обратно)

2

La musique — la musique est le seul des talents qui jouissent de lui meme; tous les autres veulent des temoins — Музикальність — єдиний самодостатній талант; усі інші потребують свідків (фр.).


(обратно)

3

animalculae — маленьких тварин (латин.).

(обратно)

4

la solitude est une belle chose; mais il faut quelqu'un pour vous dire que la solitude est une belle chose — самотність — прекрасна річ, але необхідно, щоб хтось сказав, що самотність — прекрасна річ (фр.).


(обратно)

Оглавление

  • Едґар Аллан По
  • ОСТРІВ ФЕЇ
  • Примітки