КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Береніка [Едґар Аллан По] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Едґар По


БЕРЕНІКА


Berenice

Переклав з англійської Борис Ткаченко


Dicebant mihi sodales, si sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum fore levatas.

Ebn Zaiat*[1]


Многообразні наші біди. Злигоддя цієї землі – многовзірне. Райдугою засягнувши широкий обрій, воно й барвами райдужно різне і таке саме одмінне, і так саме ці барви в ньому неподільно злиті. Засягнувши мов райдугою широкий обрій! Як це може бути, що із прекрасного я взяв образ прикрости? що провісниця миру дала мені символ горещів? Але, як у етиці зло є вислід добра, так у дійсності з радощів родиться горе. Або ж пам’ять колишнього раювання стає болістю у теперішнім, або ж муки, що є тепер, мають свій зачин у тім блаженстві, яке могло бути в минулому.

Моє хресне ім’я ― Еґей, а наймення моєї родини я не хочу тут згадувати. Та нема в нашім краї замків, так ушляхетнених часом, як моя сива, похмура дідизна. Наш рід узивано племенем мрійників; і в багатьох знаменних осібностях ― в характері родового житла, у фресках головної залі, в гобеленах спального покою, в різьбі на опорах стін збройниці, а надто в галереї старовинних образів, у вигляді бібліотеки і, нарешті, у вельми своєріднім доборі книжок ― повсюди є задосить свідчень, щоб запевнити слушність цієї думки.

Спогади про мої найранші літа звязані в мене з цією бібліотечною кімнатою та з її томами, що докладніше за них я не говоритиму тут. В цій кімнаті померла моя мати. В ній народився я на світ. Та це була б чиста легкодушність ― сказати, що я не жив перед тим, що моя душа не мала попереднього існування. Ви це заперечуєте? не будемо споритись. Переконаний сам, я не збираюся переконувати. А, однак, існує ж пам’ять про якісь воздушні форми, про духовні, значущі очі, про звуки, мелодійні, але сумні: пам’ять, яка не хоче вилучитись; спогад, мов тінь, туманний, мінливий, непевний, хисткий і подібний на тінь ще й тим, що годі мені його позбутись, поки існує сонце моєї мисли.

В цій кімнаті я народивсь. Так пробуджений із довгої ночи, що видавалась, але не була нічим, зразу в самім осередищі країни фей, в палаці фантазії, в буйній державі відлюдних думок і мудрости, не диво, що я розглядавсь округ себе палким, зачудованим оком, що я звів дитинство в книжках, а молодість згаяв у мріях; але дивно те, що тимчасом як літа відлетіли геть і полудень мужности застав мене ще в оселі моїх батьків, ― чудно те, яка нерухомість пала на джерела мого життя, яке цілковите знеправлення запанувало в моїх повсякчасних думках. Реальності світу я сприймав як примари, як чисті примари, а буйні ідеї країни мрій стали, навідворіт, не тільки поживою мого повсякденного існування, а самими його ділами, що жили цілковито і єдине в собі.


****


Береніка була мені сестра в перших, і зростали ми вкупі в отчизнім моїм палаці. Але різно ми виростали: я ― слабий на здоров’я і занурений у похмурості, вона ― жвава, мила, сповнена вкрай життям; їй уділом ― блукання по схилах гір, мені ― монашеські книжні студії; я, живучи в своїм власнім серці, відданий душею і тілом зусильним, трудним розмислянням; вона, простуючи цим життям без найменшої гадки про тінь на своїм шляху, про німотний літ воронокрилих часів. Береніка! ― я кличу її на ім’я, Береніка! ― і з сірих руїн моєї пам’яти тисяча непогамовних спогадів зринає на поклик! Ах, живий її образ переді мною, як у тих ранніх днях її легкосердя і радощів! О, пишна і фантастична краса! О, сильф у лісах Арнгейму! О, Наяда серед водограїв! А далі ― далі все тайна і жах, і повість, що її б непотреба розповідати. Недуга, фатальна недуга мов би самумом пала на її тіло, і просто мені на очах дух зміни злітав на неї, проймаючи її душу, її звичай і вдачу і, способом тонким і жахливим, порушуючи навіть саму тожність її особи. Горе мені! руїна прийшла й одійшла; а жертва ― що з нею сталось? Я не взнавав її, не пізнавав уже в ній Береніку!

В численному шерегові недуг, що їх привела за собою фатальна первісна болість, заподіявши таку страшливу зміну в моральнім і фізичнім єстві моєї сестри, можна згадати, як найтяжчу, найупірливішу у своїй природі, особливу відміну епілепсії, що нераз завершувалась трансом ― трансом, дуже подібним до дійсної смерти, а пробудження з нього бувало здебільшого разючо раптове. Тимчасом моя власна слабість ― бо я вже сказав, що не ін-як мушу це називати ― отже, моя власна слабість нагально запосідала мене і набрала врешті характеру мономанії, нової і незвичайної форми ― що-години, що-хвилі набуваючи сили ― здобувши кінець-кінцем наді мною абсолютно незрозумілу власть. Ця мономанія, як що так я мушу її називати, полягала у хоробливій подражливості тих духовних сил, що звуться в метафізичній науці силами атенціїуваги. Річ більше, аніж можлива, що мене в цім не зрозуміють; але боюся, справді, що немає жодного способу всилити у розуміння звичайного пересічного читача адекватну ідею цієї нервової інтенсивности інтересу, що з нею, у моїм випадку, сили мислення (не висловлюючись технічно) входили і занурювались у споглядання навіть найзвичайніших об’єктів всесвіту.

Сидіти в задумі довгі невтомні години з увагою, прикутою до якогось пустого девізу на полі чи в оздобах книги; заглиблятися в найкращій порі літньої днини у химерну тінь, як вона скісно упала на гобелен чи то на підлогу; загубитись на цілу ніч у спогляданні спокійного полум’я лампи або жару в печі; розмарювати цілі дні над запахом квітки; монотонно повторювати якесь звичайне слово, поки гук через часте повторення перестане вже віддавати мислі певну ідею; геть згубити чуття руху та фізичного існування, наслідком довго і тривко видержуваного абсолютного тілесного покою ― отакі були деякі з найзвичайніших, найменше погубних химер, спричинених станом духовних сил, не неповторним справді, але таким, що геть одхиляє якусь аналізу чи то пояснення.

Та щоб не зрозуміли мене неправо. Неприродну, трудну і хоробливу увагу, збуджувану отак об’єктами в своїй власній натурі маловажними, не повинно змішувати у характері з тією розважливою схильністю, що властива всьому людському родові, а зосібна людям з палкою уявою. Це не був у мене, як можна б зразу подумати, скрайній вияв чи то перебільшення цієї схильности, але істотно, в самій основі щось різне й одмінне. В одному разі мрійник чи ентузіяст, зацікавившися об’єктом звичайно не без ваги, непомітно пускає його з очей в буянні вислідів та наведень, що від нього походять, аж поки наслідком марення в’яві, нераз сповненого розкошами, він знаходить побудник, або першу причину своїх розмислянь цілковито заниклим, забутим. У моїм випадку первісний об’єкт бував незмінно сам у собі пустий, але ж набирав у моїй недужній уяві зрефлектованого і нереального значіння. Тут мало було ― коли тільки були ― якихось вислідів; і ці, нечисленні, повертали до свого вихідного об’єкту, як до центру. Мислення ніколи не давало мені утіхи; і при кінці мого марення перша причина не тільки не губилась з очей, але ж набувала того неприродно перебільшеного інтересу, що був переважною рисою моєї недуги. Словом, спеціяльно уживана духовна здібність, це була в мене, як я вище сказав, увага, а у мрійника в’яві такою буває здібність спекулятивного мислення.

Мої книги у цій добі, коли б і не спричинялись активно до збудження моєї недуги, брали, звичайно, великий уділ в характеристичних її властивостях своєю уявною і нелогічною природою. Я добре пригадую, між іншим, трактат благородного італійця, Целіюса Секунда Куріона, «De Amplitudine Beati Regni Dei»*, великий твір св. Августіна «Боже місто» та Тертулліянове «De Carne Christi»*, де парадоксальний вислів «Mortuus est Dei filius; credibile est quia ineptum est; et sepultus resurrexit; certum est quia impossibile est»* забрав мій цілий час, на багато тижнів трудолюбного і неплідного досліджування.

Отже, мій розум, виводжуваний з рівноваги тільки незначними речами, мав у собі подібність до тії океанської скелі, що про неї говорить Птоломей Гефестіон; опираючись непохитно тискові людської сили і найшаленішій люті води та вітру, вона рушилась тільки від дотику квітки, званої Асфодель. І дарма що зверхньому спостережникові може видатись річчю ясною, ніби зміна, спричинена злощасною болістю в моральнім єстві Береніки, мала давати багато об’єктів для вправи моєму напруженому і ненормальному мисленню, що його натуру я затруднявся дещо тут описати; ні, цього не було в жодній мірі. В світлих переміжках моєї недуги, її біди, правда, мене журили, і, глибоко беручи до серця цілковиту руїну її прекрасного, ніжного існування, я не минув також частих і гірких міркуваннів над чудесно-діющими силами, що їхнім впливом так раптово зчинився такий незвичайний переворот. Але ці міркування не мали нічого спільного з ідіосинкразією моєї хвороби, а були такі, як бувають при подібних обставинах у рядової маси людей. Вірна своїй природі, болість моя розкошувала не так важливими, але показнішими змінами у фізичнім єстві Береніки ― незвичайним і надзвичай жахливим спотворенням її особової тожности.

В найсвітліших днях її незрівняної краси я, щоб певне сказати, ніколи її не любив. Силою дивної аномалії моєї істоти почуття у мене ніколи не йшли із серця, і мої пристрасті завжди походили з мисли. У вранішній сірості ― в полуднім плетінні лісових тіней ― і в нічній німоті моєї книгозбірні ― вона пролинала мені в очу і я бачив її не як живу дишущу Береніку, а як Береніку мрій; не як цього світу істоту, земне єство, а як абстракцію такої істоти; як предмет не подиву ― тільки аналізи; не як об’єкт любови, а як тему трудного, хоч і розбіжного мислення. А тепер ― тепер я ввесь тремтів у її присутності і бліднув, коли вона наближалась; але гірко боліючи над її занепалим і безнадійним станом, мені спало на мисль, що вона довго любила мене, і однії злощасної хвилі я заговорив із нею про одружіння.

І врешті наблизився час нашого шлюбу, коли раз, у зимовій добі, по полудні ― це був один із тих безчасно лагідних, туманних і тихих днів, що плекають красну Гальціону* ― я сидів (і сидів, як я думав, сам) у внутрішнім відділі книгозбірні. Але, звівши очі, я побачив, що переді мною стоїть Береніка.

Чи це була моя власна схвильована уява ― чи туманний вплив атмосфери ― а чи непевна сутінь покою ― чи, може, сірі завіси так упадали округ її постати ― що це дало їй такий мінливий і невиразний обрис? Не можу сказати. Вона мовчала; а я ― нізащо в світі я не здужав би вимовити ані жодного звуку. Льодовий холод струмів в моїм тілі; почуття нестерпної тривоги поняло мене; жагуча цікавість опанувала мою душу; і, одхилившись у крісло, я лишавсь який час бездиханний і непорушний, з очима, прикутими до її особи. Горе! змарніння було разюче, і ні єдиного сліду колишньої істоти не крилось уже в жодній рисі її постати. І палкий мій зір упав нарешті на її обличчя.

Чоло їй було високе і дуже бліде, і на диво мирне; чорне колись, як вугіль, волосся спадало на нього розбитими пасмами і затіняло запалі скроні численними локонами; тепер були вони рижі і прикро різнили своєю химерною статтю з меланхолією, що панувала їй на обличчі. Очі були безживні, без світу, немов без зіниць, і я мимохіть одвернувсь від їх скляної замлілости до споглядання тонких, поморхлих губів. Вони розділились; і в незвичайно значущому усміхові зуби цієї нової Береніки одкрились поволі моїм очам.

Бодай я їх ввік не бачив, а раз забачивши, бодай би одразу вмер!

Звук від зачинених дверей збудив мене, і, підвівши очі, я побачив, що Береніка вийшла з покою. Але з хворих покоїв мого мозку не вийшло ― на горе! ― і я негоден був його відігнати, біле й жахливе привиддя її зубів. Кожна цятка на їх поверхні ― кожнісінька тінь на емалі ― кожний вигин їхніх вершин ― але ж як цієї короткої хвилі, коли вона посміхнулась, стало досить, щоб випалити їх в моїй пам’яті. Я бачив їх зараз навіть більш недвозначно, ніж тоді. Зуби! ― зуби! ― вони були там і тут, і де-інде, і видимо й дотично переді мною; довгі, вузькі і надмірно білі, з блідими губами, що корчилися над ними, як у саму ту хвилю, коли вони вперше жахливо появились мені. Тут настав непогамовний шал моєї мономанії, і я марне змагався з її дивним і необорним впливом. Між численних об’єктів зовнішнього світу ні про віщо я не мав мисли ― єдине про оці зуби. Я прагнув їх безумним жаданням. Всі інші речі, всі осібні від них інтереси заникли в єдиному цьому спогляданні. Вони ― лиш вони ― стояли перед духовним зором, і вони, в їх єдиній окремішності, стали єством мого духовного життя. Я бачив їх в різних виглядах. Я повертав їх на різні становища. Я спостерігав їхні відзнаки. Я застановлявсь над їхніми особливостями. Я міркував про їхню поставу. Я розважував переміну в їхній природі. Я весь тремтів, надаючи їм в уяві чутливу і чуйну здольність і, незалежно навіть від губів, здатність морального виразу. Про Мадемуазель Салль добре колись говорено, «que tous ses pas étaient des sentiments»*, а за Береніку я найщиріше вірив ― «que tous ses dents etaient des idées»*. Des idées! ― а, це вона, ця безглузда думка, занапастила мене? Des idées! ― а, через це то жадав я їх так шалено! Я почував, що володіння ними одне лиш могло колись відстановити мене в покої, повернувши знов до розсудку.

І так зімкнувсь наді мною вечір ― і тоді пітьма настала, і тривала, і геть одійшла ― і благословилося знову на день, ― і імла вже другої ночи кублилася округ ― а я все сидів нерухомо в цім самотнім покої ― я все сидів, занурений у думках ― і все ще фантазма зубів тривала в страшній своїй силі; в як-найживішій, потворній чіткості вона витала серед міни тіней і світла в кімнаті. Нарешті мари мої пройняв крик, немов замішання і жаху; і далі, по павзі, учувся гук тривожних голосів, перемежуваний численними тихими покликами, мов би від туги й жалю. Я підвівся із свого крісла і, навстяж одкинувши двері бібліотеки, побачив у передпокої служницю, усю в сльозах, і вона сказала мені, що Береніки уже не стало! Рано-вранці здушила її епілепсія, і тепер, при настанні ночи, могила була вже готова на свою пожилицю, і всі збори до похорону завершились.


Я відчув, що сиджу в книгозбірні, і знову сиджу сам-один; здавалось, я щойно очутивсь із бентежного і невпокійного сну. Я знав, що була саме північ, і мав добру свідомість того, що на заході сонця Береніку віддано землі. Але про цей чорний час, між двома оцими моментами, я ніяк не мав сталого, хоч дещо певного поняття. Та пам’ять його була сповнена жахом ― жахом, іще жахнішим, бо він був туманний, страхом, іще страшнішим, бо він був непевний. Це була страшлива сторінка в анналах мого існування, заповнена вся потворними, каламутними, недовідомими спогадами. Я силкувавсь розгадати їх, та намарне; коли ж час від часу, мов душа занімілого звуку, прикрий, пронизливий крик жіночого голосу, здавалось, дзвенів мені ув ушах. Я зробив щось ― що це було? Я вголос запитував сам себе, і шепітливі еха кімнати відповідали мені ― «Що це було?»

На столі біля мене горіла лямпа, а коло неї лежала маленька скринька. Вона не мала в своєму вигляді чогось незвичайного, і я часто бачив її перед тим, бо це була власність домового лікаря; але як вона опинилася тут, на моєму столі, і чом я здригався весь, як дивився на неї? Ці речі жодним способом годі було пояснити, і мій погляд нарешті упав на розкриту сторінку книги та на уступ, підкреслений в ній. Це були дивні і прості слова поета Ібн-Зайата*: «Dicebant mihi sodales, si sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum fore levatas». Чом же, тоді, прочитавши, волосся стало мені сторч на голові і кров мого тіла застигла у жилах?

Тут почувся легенький постук до дверей книгозбірні ― і блідий, як жилець могили, зайшов навшпиньки служник. Його очі здичавіли з жаху, і він говорив до мене голосом трепетним, хриплим, надзвичай глухим. Що він казав? ― я дочув уривкові фрази. Він казав про несамовитий крик, що порушив мовчання ночи; про те, що вся челядь зібралась до гурту; що там, де кричало, взялися шукати; і тут його голос став жахливо чіткий, коли він шепотів мені про оскверніння могили ― про скалічене тіло, повите в саван, але все ще дишуще ― все ще трепетне ― все ще живе!

Він показав на моє убрання; воно було все покаляне, на нім запеклася кров. Я мовчав, і він взяв мене злегка за руку; там одтиснулися людські нігті. Він звернув мій погляд на якийсь предмет коло стіни. Я дивився на нього кільки хвилин; то був заступ. З криком поскочив я до столу і схопив скриньку, що лежала на нім. Але я не здужав її розчинити; і що я весь тремтів, вона виприснула мені з рук і важко упала, і розбилася на дрізки; і з неї з брязкотом покотилися інструменти для зубних операцій, а впереміж із ними тридцять два невеличкі, білі, як із слонової кости шматочки, що розсипались геть там і там по підлозі.


________________________________________________





Примітки



Новела Едґара По «Береніка» вперше було надруковано в березні 1835 року в Southern Literary Messenger, оновлені варіанти ― в 1840, 1842, 1845 роках. Тут представлено український переклад Бориса Ткаченка зі збірки «Едґар По. Вибрані твори», виданої 1928 року в Харкові видавництвом ДВУ. В даній публікації 2017 року збережено правопис видання 1928 року, котрий дещо відрізняється від сучасного.


Dicebant mihi sodales, si sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum fore levatas. Ebn Zaiat (лат.)― Товариші мені говорили, щоб навідав подруги гробівницю: непомалу журбу свою цим полегшу. Ібн Зайат.


«De Amplitudine Beati Regni Dei» (лат.) ― «Про Велич Блаженного Царства Божого». (Перекладач). 


«De Carne Christi» (лат.) ― «Про Тіло Христове». (Перекладач).


«Mortuus est Dei filius; credibile est quia ineptum est; et sepultus resurrexit; certum est quia impossibile est» (лат.) ― «Помер син божий ― річ імовірна, бо неприйнятна; і, похований бувши, воскрес ― річ певна, позаяк неможлива». (Перекладач). 


... це був один із тих безчасно лагідних, туманних і тихих днів, що плекають красну Гальціону... ― «Юпітер у зимовій порі двічі дає по сім день тепла: отже, люди й назвали цей благий і помірний час мамкою красної Гальціони». Сімонід. (Автор).


«que tous ses pas étaient des sentiments» (лат.) ― «всі її кроки були почуттями» (Перекладач).


«que tous ses dents etaient des idées» (лат.) ― «всі її зуби були ідеями» (Перекладач).


Це були дивні і прості слова поета Ібн-Зайата... ― Далі повторюється цитата, що є епіграфом до цієї новели; її переклад з латини викладено вище.



1

Коментарі до слів та речень, позначених зірочками, дивіться у розділі «Примітки», у кінці книги.

(обратно)

Оглавление

  • Едґар По
  • БЕРЕНІКА
  • Примітки
  • *** Примечания ***