КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Убиенные революцией Том 1 [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

МИКОЛА СУХОМОЗСЬКИЙ

НАДІЯ АВРАМЧУК


Іменем революції (жертви Жовтня). Том 1

Довідник-хрестоматія


КИЇВ


АНТОЩЕНКО Лаврентій Євтихійович

Священик. В чернецтві – Леонід (1888). Зарахований до лику святих Російською Православною

Церквою (2002).

З селянської родини.

Народився 6 (19) серпня 1872 р. в с. Маломиколаївка Петропавлівського району

Дніпропетровської області.

Розстріляний більшовиками 7 січня 1938 р. у в‘язниці м. Йошкар-Ола (РФ). Місце поховання – не

відоме.

Отримав домашню освіту.

Був ченцем, ієроченцем Свято-Троїцької Сергієвої Лаври Московської єпархії (1888-1895), скарбником Чудового монастиря (1895-1908), керівником двору Пекінської місії в Санкт-

Петербурзі (1908-1927), єпископом Переславль-Залєським, вікарієм Владімірської єпархії (1927-1930), єпископом Олександрівським, вікарієм Владімірської єпархії (1932), єпископом

Кунгурським (1934-1935), єпископом Марійським (1937).

За «відмінно-старанну і корисну службу Церкві Божій» нагороджений наперсним хрестом (1913).

Уперше заарештований за «церковну діяльність» (1922) і провів у в‘язниці місяць.

Удруге заарештований за «антирадянську діяльність, протидію заходам влади, зберігання

контрреволюційної літератури, провокації масових безладів на грунті поширення чуток про

закриття церков» (1930) і засуджений до 5 років позбавлення волі. Покарання відбував в

Пінюгінських концтаборах Кіровської області СРСР (1930-1932).

Утретє заарештований за «активну церковну діяльність» (1932) і засланий в м. Балахна

Нижньогородської області (1932-1933) і м. Сенгілей Ульянівської області СРСР (1933-1934).

Учетверте заарештований за «контрреволюційну діяльність і створення церковно-фашистської

організації» (1937). Сталінською «трійкою» засуджений до розстрілу.

Посмертно реабілітований (1989).

У м. Йошкар-Ола (РФ) встановлено пам‘ятник нашому землякові (2008).

День пам‘яті – 25 грудня (7 січня).

Серед друзів та близьких знайомих А. – С. Страгородський, Д. Ремов, А. Жадановський, А.

Олександров, В. Богоявленський, С. Савельєв, І. Фігуровський та ін.


***

НЕ ВТРАЧАТИ НАДІЇ

, з життєвого кредо Л. Антощенка

Хай бояться і тремтять за своє майбуття ті, хто втратив надію.


ДОЗВОЛЬТЕ ПЕРЕПОЧИТИ, з супліки Л. Антощенка В. Богоявленському від 21 березня 1910

р.

Зважаючи на виклик мене до Санкт-Петербурга для заняття посади настоятеля Пекінського

місіонерського подвір'я покірно прошу Вашого Високопреосвященства дозволити мені місячну

відпустку до остаточного затвердження мене на цій посаді і пересилки моїх документів з

Московської Духовної консисторії.


ВИЯВЛЯЄ ЧЕРНЕЧУ СЛУХНЯНІСТЬ, з посвідчення А. Жадановського, виданого Л.

Антощенкові

Цим засвідчую, що ієродиякон Леонід призначений настоятелем Пекінського місіонерського

подвір'я до Петербургу не на власне прохання, а за пропозицією, так що в даному випадку він

демонструє чернечу слухняність, а в Чудовому монастирі він завжди може бути бажаним

насельником.


ПРОСИМО ОЧОЛИТИ «ДВАДЦЯТКУ», з протоколу засідання загальних зборів парафіян від

26 листопада 1922 р.

Враховуючи заслуги архімандрита Леоніда як голови колишнього складу двадцятки, які

проявилися в його тактовності і адміністративній твердості, особливо при вилученні церковних

цінностей ...просити отця Леоніда очолити новообрану двадцятку.


КОНТРРЕВОЛЮЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НЕ ПОМІЧАВ, з показань Л. Антощенка на допиті 1

лютого 1930 р.

Контрреволюційної діяльності в своїй єпархії не помічав, був пов'язаний з духівництвом лише

службовими питаннями.


НІЧОГО НЕ ПОТРЕБУЮ, з послання Л. Антощенка духовним чадам від 31 березня 1934 р.

Я, дякуючи Богові, поки здоровий і благодушний. Завдяки турботам старих друзів ні чого не

потребую.

...Ніхто і ніщо не порушує тут моєї самоти. Як і раніше, щодня відвідую храм Божий, де згадую

молитовно вас усіх.


КІНЦЕВА МЕТА - ЯСНА, з послання Л. Антощенка духовним чадам від 1 вересня 1934 р.

Дорога, якою нам належить йти, вже чудово уторована. Кінцева мета ясна, і добрі результати

забезпечені. Залишаймося благодушними і вірними.


ЄПІТРАХІЛЬ З РУШНИКА, з книги С. Савельєва «Далекий шлях»

У баракові стояла повна тиша. Зненацька, рівно о 12 годині (1930 р. – авт.), пролунав співучий

голос: «Неділя Твоя, Христу Спасе, янголи співають на небесах, і нам дозволь чистим серцем Тебе

славити. Миттєво зі всіх кінців бараку люди рушили на голос.

Співав священик (Антощенко Л. – авт.) і навіть у відповідному вбранні. На ньому були фелонь з

простирадла і єпітрахіль з рушника...

З великим піднесенням проспівали Великодний канон і стихарі Великодня.


ЗА ЗАСЛУГИ – НАПЕРСНИЙ ХРЕСТ, з статті «Єпископ Марійський Леонід (Антощенко)»

У 1911 році отцю Леоніду доручили будівництво храму Пекінської місії в Петербурзі... З

почесною справою отець справлявся успішно: вже до осені того ж року було збудовано нижній

храм в ім'я Архістратига Божого Михайла... Після молебню віруючі, на знак визнання заслуг о.

Леоніда, подарували йому золотий наперсний хрест з прикрасами.

14 серпня 1913 року єпископ Інокентій освятив престол на честь Різдва Христового у верхньому

храмі місії, а до 1914 року спорудження церкви і прилеглих до неї будов було завершено

повністю.

Свідоцтвом довіри до ієромонаха Леоніда (Антощенка) були й інші відповідальні доручення: 3

серпня 1913 року він освячував каплицю в ім'я Спаса Нерукотворного на території Московського

подвір'я Пекінської Духовної місії, а 18 жовтня 1914 року тут же брав участь в освяченні храму.

Одним з завдань стало будівництво в 1915-1916 рр. церкви в Харбіні, де також перебувало подвір'я

Пекінської Духовної місії. Проте унаслідок революції, що розпочалася в Росії, ця робота не була

завершена.

З грудня 1912 року при Петербурзькому подвір'ї діяла церковнопарафіяльна школа, де ієромонах

Леонід проводив з людьми пастирські бесіди, займався з ними церковним співом. При подвір'ї

були влаштовані також притулок для китайських дітей, що навчалися в Петербурзі, довідкове

бюро для тих, хто відправлявся на Далекий Схід, школа півчих, книжковий склад з китайськими

книгами і бібліотека. Тут же розташовувалося «Товариство тверезості», діяльність якого була

особливо важливою у зв'язку з тим, що Подвір'я знаходилося в районі «за перевагою з робочим

населенням; пияцтво, розпуста, неуцтво та інші темні явища... указували на необхідність розвитку

релігійно-просвітницької діяльності».


РОЗСТРІЛЯЛИ НА РІЗДВО, з статті «Владика Леонід» на інтернет-сайті mari.eparhia.ru Прибувши до Марійської республіки, владика Леонід поселився при церкві Різдва Пресвятої

Богородиці в с. Семенівка, поблизу м. Йошкар-Ола. Тут його і заарештували 21 грудня 1937 року.

На час слідства владика кинули до міської в'язниці.

22 і 27 грудня відбулося два допити. Винним він себе ні в чому не визнав.

29 грудня 1937 року трійка НКВС засудила владику Леоніда до розстрілу. Вирок було виконано в

день свята Різдва Христового.


ГІПСОВА «ШУБА» ДЛЯ АНТОЩЕНКА, з кореспонденції О. Одноколенка «Монументально»

Усе змішалося в майстерні народного художника Росії Андрія Ковальчука... Бог смерті Танат став

плішивим дідуганом і тепер відпочивав, спершись на розкинуті крила. Крізь погляд інквізитора

летів назустріч минулим перемогам Бронзовий Вершник - генерал Єрмолов. І прокидався

змучений баченнями Гоголь, і безсоромна дочка Єви виробляла еротичні па з позолоченим

яблуком, ...а герцогиня Альба - в черговий раз намагалася спокусити Франсиско Гойю.

Але той дивився в простір - туди, де ще тільки зароджувалася приваблива потворність «Капрічос»

і де майбутній академік Іван Губкін, який став для нафтовиків таким же символом,, як Ленін для

комуністів, пильно видивлявся контури Самотлора, навіть не підозрюючи, що на початку третього

тисячоліття баррель передбаченої ним великої нафти коштуватиме сто тридцять доларів, а то й

дорожче.

...В цей час форматори одягали в гіпсову «шубу» скульптуру Леоніда Антощенка - єпископа

Марійського, розстріляного під Різдво 1938 року. Пам'ятник буде поставлено в Йошкар-Олі. А

поруч копошилися мамонти...

Все змішалося в майстерні скульптора. Справа звичайна.


НЕБЕСНИЙ ПОКРОВИТЕЛЬ МАРІЙ ЕЛ, з замітки П. Протасова «Леонід Маркелов

запропонував пересунути день міста»

На площі Оболенського — Ноготкова в Йошкар-Олі пройшла церемонія офіційного відкриття і

освячення пам'ятника єпископові Марійської єпархії священномученикові Леоніду (Антощенко), в

якій взяли участь керівники республіки і члени уряду, представники громадськості і парафіяни.

Звертаючись до присутніх, президент Леонід Маркелов відзначив значну роль пастиря в служінні

православній вірі.

- І сьогодні його світлий образ живе в серцях людей, а сам він за правом є духовним небесним

покровителем Йошкар-Оли і республіки Марій Ел, — відзначив Маркелов.

Глава республіки запропонував надалі відзначати День міста саме в день народження єпископа —

6 серпня.

БАБЕЛЬ Ісак Емануїлович

Письменник. Псевдонім – К. Лютов.

З міщанської родини. Батько, Бабель Е., – крамар.

Народився 1 (13) червня 1894 р. в м. Одеса.

Розстріляний 17 березня 1940 р. в одній з московських в'язниць НКВС. Похований на цвинтарі

«Бутово».

Навчався в Одеських комерційному училищі, комерційному інституті.

Працював у книжковому видавництві, Надзвичайній комісії, Народному комісаріаті освіти, політвідділі Першої кінної армії.

Друкувався в газетах «Вісті Одеського губвиконкому, губкому КП (б)У і губпрофради»,

«Літературні додатки до газети «Вісті Одеського губвиконкому, губкому КП (б)У і губпрофради», журналах «Знамено», «Літопис», «Леф», «Червона цілина».

Як літератор дебютував оповіданням в журналі «Літопис» (1916).

Потім настала черга наступних доробків: цикли «Кінармія» (1923-1926), «Одеські оповідання»

(1923-1926), п‘єс «Захід» (1928), «Марія» (1935).

Схвальні відгуки щодо творчості письменника пролунали з уст багатьох відомих російських

письменників. А коли книгу переклали іспанською, французькою мовами, до вітчизняних

долучилися голоси їх зарубіжних колег – А. Барбюса, М. дю Гара, Р. Ролана, Т. Манна, Л.

Фейхтвангера.

Проте у ситуації, що вже складалася в країні, слова підтримки всесвітньо відомих персон, мало що

значили у порівняні з думкою командуючого Першою кінною армією С. Будьонний. А він жадав

нещадного покарання письменника: «Вимагаю захисту від безвідповідальних наклепів тих, кого

дегенерат від літератури Бабель обплював художньою слиною класової зненависті».

В результаті в 1939 р. Б. заарештували, конфіскувавши 24 папки начерків. І тільки через 15 років, після смерті Сталіна, стало відомо: письменника розстріляли в катівнях КДБ ще 1940 року.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – М. Горький, В. Маяковський, М. Асєєв, Ю. Олеша, Е.

Багрицький, В. Катаєв, О. Кручених та ін.


***

ПОШУК ТРАДИЦІЇ,

з письменницького кредо І. Бабеля

Творчість – це пошук автором власної традиції.


ПОМИЛКА, з оповідання І. Бабеля «Казка про бабу»

Жила була баба, Ксенією кликали. Груди товсті, плечі круглі, очі сині. Ось яка баба була. Якби

нам з вами!

Чоловіка її на війні вбили. Три роки баба без чоловіка прожила, у багатих панів служила. Добродії

на день щонайменше тричі гаряче домагалися. …Три роки баба для панів готувала і чесна була з

чоловіками. А груди-то пудові куди подінеш? Ось бачите! На четвертий рік до лікаря пішла, говорить:

– У голові в мене тяжко: те вогнем палахкоче, а то слабшаю...

А лікар візьми та й скажи:

– Невже у вас у дворі мало хлопців бігає? Ой, ти, баба...

– Не насмілитися мені, – плаче Ксенія: – ніжна я...

І вірно, що ніжна.

…Баба Морозиха всю справу залагодила. Баба Морозиха на всю вулицю повитуха й знахарка

була. Такі до жіночого черева безжалісні. Їм би спаруватися, а там хоч трава не рости.

– Я, – мовить, – тебе, Ксенія, забезпечу. Суха земля потріскалася. Їй божий дощик потрібен.

І привела. Валентин Іванович прозивається. Непоказний, та вигадливий – умів пісні складати. Тіла

ніякого, волосся довге, прищі веселкою так і переливаються. А Ксенії бугай, чи що, потрібен?

Пісні складає і чоловік – краще в усьому світі не знайти.

Напекла баба млинців зі сто, пиріг з ізюмом. На ліжку в Ксенії три перини покладено, а подушок

шість, усі пухові, – катай, Валю!

Наспів вечір, збилася компанія в кімнатці за кухнею, усі по чарці випили. Морозиха шовкову

хусточка одягла, ось яка поважна. А Валентин незрівнянні розмови веде:

– Ах, дружочок мій Ксенія, занедбана я на цьому світі людин, замордований я юнак. Не думайте

про мене легковажно. Прийде ніч із зорями та чорними віялами – хіба виллєш душу у віршах? Ах, багато в мені цієї сором'язливості...

Слово за слово. Випили, звичайно, горілки дві пляшки повних, а вина – і всі три. Іншими словами

кажучи: п'ять карбованців на частування пішло, – не жарт!

Валентин зарум'янів майже до коричневого і вірші так гучно читає. Морозиха від столу тоді

відсунулася.

– Я, – говорить, – Ксенечко, піду, Господь зі мною, – між вами може любов буде. Як, – уточнює, –

ви на лежанку ляжете, ти з нього чоботи зніми. Чоловік, – на них не наперешся...

А хміль-то грає. Валентин себе за волосся хапає, крутить його.

– У мене, – говорить, – видіння. Я як вип'ю – у мене видіння. Ось бачу я – ти, Ксенія, мертва, обличчя в тебе огидне. А я піп – за твоєю труною іду і кадилом махаю.

І тут він, звичайно, голос підняв. Ну, не більше чим жінка, вона-те. …Вона вже й кофтинку ніби

ненароком розстебнула.

– Не кричіть, Валентину Івановичу, – шепоче, – не кричіть, хазяї почують...

Проте хіба зупиниш, коли йому гірко зробилося?

– Ти мене скривдила, – плаче Валентин й хитається, – ой, люди-змії, чого захотіли, душу купити

захотіли... Я, – говорить, – хоч і байстрюк, та дворянський син... чула, куховарко?

– Я вам ласку зроблю, Валентине Івановичу...

– Пусти. – Встав і двері розчинив. – Пусти. У світ піду.

Ну, куди йому йти, якщо він, голуб, п'яний. Впав на постіль, обблював, вибачите, простирадла й

захропів, раб божий. А Морозиха вже тут як тут.

– Користі не буде, – каже, – давай винесемо.

Винесли баби Валентина на вулицю й поклали у підворітті. Повернулися, а господарка вже чекає в

очіпку й багатющих кальсонах; куховарці зауваження робить.

– Ти ночами чоловіків приймаєш…. Завтра ж зранку отримаєш розрахунок і геть з мого чесного

будинку. У мене, – говорить, – дочка-дівиця в родині...

До синього світанку плакала баба в сінях, скиглила:

– Бабусю Морозихо, ой, бабусю Морозихо, що ти зі мною, з молодою бабою, зробила? Себе мені

самій соромно, як я очі на божий світ підніму, і що я в ньому божому світові, побачу?

Плаче баба, скаржиться…

– Помилка вийшла, – відповідає їй Морозиха, – нам чоловік був потрібен простіший, нам би

Митька покликати…


МЕРЗОТНА РОБОТА ВБИВСТВА, з книги І. Бабеля «Кінармійський щоденник 1920 року»

Білів. 14.7.20

Франк Мошер. Збитий льотчик-американець, босий, але елегантний, шия, як колона, сліпуче білі

зуби, костюм в маслі і багні. З тривогою питає мене, невже я скоїв злочин, воюючи з радянською

Росією.

...Ой, як запахло Європою, кафе, цивілізацією, силою, старою культурою, багато думок, дивлюся, не відпускаю.

Лист майора Фонт-Ле-Ро – в Польщі погано, немає конституції, більшовики сильні, соціалісти в

центрі уваги, проте не у владі. Треба вчитися новим способам війни.

Що говорять західноєвропейським солдатам? Російський імперіалізм, хочуть знищити

національності, звичаї – ось головне, захопити всі слов'янські землі, які старі слова. Нескінченна

розмова з Мошером, занурююся в старе, розтрусять тебе, Мошер... Лукавить Мошер чи ні –

гарячково добивається, що таке більшовизм. Сумне і солодке враження.

26.7.20. Лешнюв

Україна у вогні. Врангель не ліквідований. Махно робить набіги в Катеринославську і Полтавську

губернії. З'явилися нові банди, під Херсоном — повстання.

Чому вони повстають, короткий комуністичний піджак?

Хотин. 27.7.20

Від Радзивілова – нескінченні села, вершники, які мчать вперед, важко після безсонної ночі.

Хотин – те саме село, де нас обстріляли. Квартира – жахлива – убогість, баня, мухи, статечний, покірливий, стрункий мужик, пройдисвітка баба, нічого не дає, дістаю сало, картоплю. Живуть

безглуздо, дико, кімнатка і міріади мух, жахлива їжа, і не треба нічого кращого – і жадність, і

огидне облаштування житла, ...і шкіри, що смердять на сонці, грязь без кінця дратує.

Був поміщик – Свєшников, розбитий завод, розбита садиба, величний остов заводу, червона

цегляна будівля, ...алеї, вже немає сліду, мужики байдужі.

У нас шкутильгає артпостачання, втягуюся в штабну роботу – мерзотна робота вбивства. Ось

заслуга комунізму – немає хоч проповіді ворожнечі до ворогів, окрім, хіба що, до польських

солдатів.

Привезли полонених, одного абсолютно здорового ранив двома пострілами без всякої причини

червоноармієць. Поляк корчиться і стогне, йому підкладають подушку.

Убито Зинов’єва, молоденького комуніста в червоних штанях, хрипи в горлі і сині повіки.

...Ночую в смердючій дірці, званій двором. Не сплю допізна, заходжу до штабу, справи з

переправою не блискучі.

Пізня ніч, червоний прапор, тиша, спраглі до жінок червоноармійці...


У ПОШУКАХ СЕКСУ, зі спогадів І. Бабеля «Мій перший гонорар»

Туман весняної задухи заганяв мене знову на горище, в ліс почорнілих пнів, осяяних місяцем.

Мені нічого не залишалося, окрім як шукати любові. Звичайно, я знайшов її.

На біду чи на щастя, жінка, вибрана мною, виявилася повією. Її звали Віра.

...Лише о дванадцятій годині ночі потрапили ми до готелю...

Віра сіла на ліжко, розставивши коліна. Очі її блукали в чистих сферах турботи і дружби. Потім

вона побачила мене, в двобортній куртці. Жінка зчепила руки і потягнулася.

- Заждався, мабуть... Нічого, зараз зробимося...

Приготування її були схожі на приготування лікаря до операції. Вона запалила гасницю і

поставила на неї каструлю з водою. Поклала чистий рушник на спинку ліжка і повісила кухоль від

клізми над головою, кухоль з білою кишкою, що бовталася по стіні. Коли вода зігрілася, Віра

перелила її в клізму, кинула в кухоль червоний кристал і стала через голову стягувати з себе

сукню. Кремезна жінка з опалими плечима і пом'ятим животом стояла переді мною. Соски, що

розпливалися, сліпо втюпилися в сторони.

- Поки вода дозріє, - сказала моя кохана, - іди сюди, дурисвіте...

...Вона лягла і, притягла мене до себе, стала шарити по моєму тілу.

- А баб ти знаєш?

- Ні... Звідки мені їх знати, хто мене допустить?

...Тепер ...мені хочеться запитати, чи бачили ви, як сільські теслярі рубають хату для свого ж

побратима тесляра, як хвацько, сильно і щасливо летять стружки в усі боки від обтісуваної

колоди?

У ту ніч тридцятирічна жінка навчила мене своїй науці...

НАРОДИВСЯ НЕ ВІД ЗОЩЕНКА, з повісті В. Катаєва «Діамантовий мій вінець»

Як і всі ми, він ходив у полотняній толстовці, у дерев'яних босоніжках, які гриміли тротуарами зі

звуком італійських кастаньєт.

У нього була велика голова начебто трохи деформований гарбуз, що сильно облисіла попереду, і

вічна іронічна посмішка, згадані вже круглі окуляри, за стеклами яких виднілися родзинки

маленьких дитячих очей, котрі дивилися на світ з допитливою цікавістю, і широке, ніби злегка

прим'яте чоло з декількома зморшками, мудрими не за віком, - чоло філософа, книгаря, фарисея.

…І разом з тим – щось хитрувате.

Він був небагато старшим за нас... і почував свою перевагу як майстер. Він був схильний до

моралізування, хоча й робив це з почуттям гумору, причому його губи приймали форму іжиці або, якщо завгодно, римської п'ятірки.

…Він не цурався нашого товариства і виявляв іноді милість тим, що читав нам свої оповідання

про місцевих бандитів і грабіжників, сповнені гумору й написані тим дивним

південноноворосійським, чорноморським, місцями навіть містечковим жаргоном, котрий, власне, і

зробив його знаменитим.

Манера його письма в чомусь зближалася з манерою штабс-капітана (М. Зощенко – авт.), і це

дозволяло честолюбним ленінградцям вважати, що наш кінармієць усього лише наслідувач штабс-

капітана.

Ходила така епіграма: «Під гармат грім, під дзенькіт шабель від Зощенко народився Бабель».


ПРО ЗІРКИ І ГОНОРЕЮ, з рецензії В. Шкловського

Головний винахід Бабеля полягає в тому, щоб говорити одним тоном про зірки і гонорею.


ШАШЛИКИ І ГОЛОД В УКРАЇНІ, із спогадів А. Пиріжкової

Відпустку я збиралася провести в будинку відпочинку в Сочі. Дізнавшись про це, Бабель порадив

мені скористатися вільним часом і поїздити Кавказьким узбережжям.

Спочатку ми вирішили поїхати автомобілем в Гагри – там йшли зйомки картини «Веселі

хлоп'ята».

...Ми спускалися з гір, коли вже стемніло, і були жахливо голодні. У першому ж що трапився

духані замовили харчо і їли його з білим, свіжим, пухнастим хлібом. Здавалося, смачнішого за це

нічого не може бути.

У місті всюди смажилися шашлики: і на базарі, і прямо на головній вулиці, в якихось нішах

будинків, де влаштовані для цього спеціальні пристосування. Місто було наповнене запахом

смаженої баранини. Вечорами зустрічалися на набережній і пили міцний чай з бубликами.

На базарі було вже повно народу, багато коней, торгували зерном, худобою. Всі птахи, що

продаються, – жива. Ми купили гарячих коржиків, пшінки і пішли на вокзал.

– Немає колишнього достатку, дається взнаки голод в Україні..., – зауважив Бабель.


ТАЛАНОВИТО МОВЧИТЬ, епіграма О. Архангельського на І. Бабеля

Читатель перед сим почтенным ликом,

Вздыхая, справедливо заключит:

Сначала Бабель оглушил нас КРИКОМ,

Ну, а теперь – талантливо молчит.


БЕРНШТЕЙН Ілля Іонович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, видавець. Псевдоніми – Іонов, Дзвонар.

З міщанської родини. Батько, Бернштейн І., – маклер.

Народився 1 (13) серпня 1887 р. в м. Одеса.

Замордований в 1942 р. в одній з в'язниць на Крайній Півночі (РФ).

Навчався на архітектурному відділенні Одеського художнього училища (1902-1903).

Працював складачем друкарні, приватним вчителем, директором видавництва.

Друкувався в журналі «Наше», рукописному збірнику «Єлань».

Як літератор дебютував в нелегальному збірнику політичних засланців «Пролетарська справа»

поетичними доробками (1905).

Потім настала черга віршів «Квіти страчених», «В полоні», «Тіні», «Недописаний лист», «Нічний

привид»,

Наш земляк – автор збірників «Яскраво-червоне поле» (1917), «Колос. Вірші» (1921).

Спільної мови з царизмом Б. не знаходив. Вперше його заарештували «за розповсюдження

нелегальної літератури і написання революційних віршів» (1903).

Після другого Одеський окружний суд заслав до Сибіру, звідки він того ж року втік (1906).

Після третього арешту (1907) сидів в камері-одиночці, де здійснив спробу самогубства.

Наступного разу Б. потрапив на каторжні роботи терміном вісім років (1908).

Вп‘яте непокірного відправили в заслання до Сибіру (1913).

Не знайшов письменник мови і з новою, більшовицькою, владою. Його, як і багатьох інших, репресували (1937). Як пізніше визнали, незаконно.

Серед друзів та близьких знайомих І. – С. Єсенін, М. Горький, М. Волошин, К. Чуковський, Г.

Зінов’єв, П. Медведєв, С. Семенов, В. Князєв, І. Садофьєв, М. Фроман, В. Ерліх, Д. Глушков та ін.


***

НАВІЩО

, вірш І. Бернштейна «Від рідних нив»

От нив родных его отняли,

Где он трудился словно вол.

– Возьми ружьё, – ему сказали,

– Пойди убей! – и он пошёл.

И там на бранном поле встретил

Таких же пахнущих землёй.

Спросил: зачем? Но не ответил

Ему угрюмый рядовой.

Все быстро двинулись толпою,

Взводя послушные курки.

Окоп... и брызнувшей струёю

Уже окрашены штыки.

А он, земли покорный данник,

С глубокой раною в груди,

Он, пули мстительный избранник,

Лежит далёко позади.

И взор его полуоткрытый

Так неподвижен, жутко нем,

И в нём все тот же незабытый

Вопрос таинственный: зачем?


ДРУКУВАТИ НЕ БУДЕМО, з листа І. Еренбурга І. Бернштейнові від 23 грудня 1924 р.

Закінчив «Горлохвата», вислав на Ваше ім'я. Дуже прошу Вас зробити все можливе, щоб роман

був надрукований без купюр.* ...Дуже прошу Вас також розпорядитися про негайне віжправлення

мені грошей. Украй їх потребую.

*На листі І. Бернштейн написав: «Грошей більше не висилати. Друкувати не будемо».


НА ВИКАЗ НЕ ЗДАТНИЙ, з розвідки В. Сажина «Нестямний книговидавець»

І. І. Іонову (Бернштейну) вчитися було ні за що, і він вже з 12 років працював в одній з одеських

друкарень. Потім його захопила революційна хвиля – розповсюджував «нелегальщину», пробував

сам писати вірші «революційного змісту». З тим і іншим попадався в руки поліції. Почалися

арешти, заслання, втеча, в'язниці, каторга... Весь цей час писалися вірші – ідеологічно конкретні, енергійні, цілеспрямовані і жорсткі.

В радянський час йому вже було не до писання власних книг – видавав чужі. І. Іонов став

практично першим і на півтора десятиліття головним радянським керівником книговидання

Петрограду.

Початок був особливо вражаючим: 1918-го року кероване ним видавництво випустило з

дореволюційних матриць твори Достоєвського, Герцена, Салтикова-Щедріна, Чехова, Тургенєва...

Але потім він став боротися з виданням зарубіжної класики і за його наказом закрилося

видавництво «Всесвітня література».

М. Горькому доводилося раз по раз залагоджувати конфлікти Іонова з літераторами, котрі мали

своє уявлення про те, що і як треба видавати, – а сперечатися з Іоновим було не тільки неможливо, але й небезпечно: про його істеричний характер ходили легенди.

Проте саме Іонов першим почав налагоджувати перекриті революцією канали книготоргівлі, буквально нав'язуючи нові книги …провінції, глухому селу.

Не залишимо поза увагою й слова Іонова, записані К. Чуковським в свій щоденник 1925 року: «Я

можу відкрито сердитися на людину, але на донос я не здатний. Як комуніст я беру на себе

відповідальність за все, що робить партія, але ви самі знаєте, що я не посадив жодної людини, а

звільнив з в'язниці дуже багатьох».

Незабаром посадили самого І. Іонова…


КОНВЕНЦІЇ НЕМАЄ, з книги Р. Гуля «Я забрав Росію»

Пам'ятаю, сиділи ми з Федіним у великому ультранімецькому ресторані «Ам Цоо» біля

Зоологічного саду. Вечеряли. Федін прийшов першим, і як тільки я підійшов до столу, він, посміхаючись у все обличчя, говорить: «Не дивуйтеся, сер, сюди пізніше, так, через годинку, прийде Ілля Іонов, я йому сказав, що тут з тобою вечерятиму, а він не лише не заперечував, а й

сказав, що хоче з тобою познайомитися, він щось твоє читав. Іонов — чолов‘яга відповідний і

потрібний, він завідувач Держвидавом у Ленінграді, старий більшовик, абсолютно бездарний поет, але у нього слабкість — обожнює «обертатися серед письменників». Випустив навіть книгу своїх

віршів».

...Справді, до кінця вечері Ілля Іонов (Ілля Іонович Бернштейн) прийшов. Чим він кінчив — не

знаю, думаю, Сталін «тьопнув» його в єжовщину. Таких старих більшовиків-євреїв Сталін убивав

у великій кількості.

Невисокий, типовий єврей, досить приємний, м'який в спілкуванні, нічого особливо цікавого в

розмові з ним не було, крім того, що Іонов говорив, як до нього, в його перший приїзд до Берліна, приходив І. В. Гессен, редактор видавництва «Слово», пропонуючи придбати видані «Словом»

книги.

— Ці люди не розуміють, — говорив Іонов, — що якщо ми захочемо перевидати щось закордонне, то візьмемо й перевидамо, конвенції немає.


ВДАРИВ УЧЕНОГО МАУЗЕРОМ, з дослідження Д. Черневського «Філологічна поема»

Через деякий час після смерті О. Блока група філологів Академії Наук підготувала до видання

збірку вибраних творів поета. Друкувати книжку в старій орфографії узявся трест «Петродрук». У

цей час на базі тресту стали створювати Держвидав, і директором туди посадили нову людину.

Ним став Ілля Іонович Іонов, він же Бернштейн.

Бернштейн-Іонов колись вчився на філолога, проте курсу не закінчив, відсидів дурну молодість

свою в Шліссельбурзьких казематах за кримінальні і політичні вбивства в малоросійських

губерніях. Жовтневий переворот перекрутив забруднену колоду його долі, витягнувши з купки

дрібної одеської шушвалі олімпійський столичний туз Пролеткульту.

Вступивши на посаду директора, Іонов насамперед розпорядився перейти остаточно на нову

орфографію, без «єрів», «ятів» і апострофів.

На той час половина об'єму «Вибраного» Блока вже була надрукована «по-старовинному». Новий

директор наказав додруковувати сторінки, що залишилися, «по-новому». Звістка про це дісталася

Академії. Четверо учених-філологів відправилися на Невський, будинок 5 на прийом до директора

видавництва.

Їх зустріла маленька немолода людина в пенсне і шкіряній куртці. На ремінці через плече у нього

чогось бовталася невелика дерев'яна валізка. Іонов тричі назвав тих, що прийшли, «колегами», усадив їх в на дивані в своєму кабінеті і розпорядився принести чаю. Вчені, гримлячи ложечками, розмішували давно забутий цукор, обережно принюхувалися до бризу з невідомих колоніальних

плантацій і делікатно покашлювали. Очі їхні ковзали кімнатою, перестрибуючи з розкішних

полиць з книгами на …дивну чорну ікону в білому окладі, доки повністю не сфокусувалися на ній.

– Це цей, як його, суп... супрематич... суперматематичний концепт нашого буття, освоєний

товаришем Малевичем, – ні до кого не звертаючись, похвалився Іонов. – Копія № 38 з особистим

підписом автора, між іншим. Не у всякого є... І книжки ці конфісковані... Господарі, негідники, все

покинули, доводиться рятувати для народу.

Директор підхопив пару томів, кинув їх в камін і пошурував коцюбою.

– Це надлишки, – посміхнувся. – Ставити вже нікуди, а вони все носять і носять.

Мовчання посилювалося.

– Ну, за чим прийшли, колеги? – ласкаво обриваючи паузу, посміхнувся господар кабінету.

– Та нам... Та ми... Та ось... Коротше, книжку б додрукувати, ага! – галасуючи і перебиваючи один

одного, викрикнули «колеги».

– Не сумнівайтеся, товариші, продукт буде виданий на-гора в строк... Ні, навіть раніше! І в

набагато більшій кількості!

– Додрукувати книгу неодмінно треба в старій транскрипції! – схопилися з дивана вчені, розпліскуючи чай. – З поваги до пам'яті....

– Дурощі які, – посміхнувся начальник, – у мене ось Декрет є про новий правопис. Він витягнув із

столу копію якоїсь ухвали з ліловими штемпелями і помахав нею в повітрі.

– Це нонсенс, книга почата за старого режиму і повинна...

– Ніхто тепер нікому нічого не винен, – дзвенячи вставними зубами, роздратовано посміхнувся

директор.

– Але, помилуйте, ви можете собі уявити книгу, яка наполовину написана російською, а на іншу

половину...

– Звичайно, можу, все наше життя є така наполовину написана книга, – з ненавистю посміхнувся

Іонов, – якби знати ще, яка половина.

– Книга повинна...

– Ні!

– Ми скаржитимемося Луначарському!

– Та хоч Папі Римському!

Атмосфера емоційно напружувалася.

Через хвилину директор видавництва поправив пенсне, і обнадійливо посміхнувся співбесідникам.

– Зараз все залагодимо, товариші.

Всі завмерли в очікуванні. Він піднявся з крісла, урочисто обійшов навколо столу, наблизився до

вчених і вправно розкрив валізку, що висіла у нього на боці. Філологи витягнули шиї, намагаючись розгледіти вміст. Іонов в одну мить вихопив звідти маузер і, гарненько

розмахнувшись, вліпив рукояткою між очей щонайдовшому. Склянки підстрибнули, ложечки

брязнули. Тіло в пальто впало, не ворушачись, з розкритим ротом кольору несвіжої лососини.

– Ось так у нас в Країні Рад проходить боротьба розумно організованої волі трудових мас проти

стихійності в людині, яка за суттю своєю є не нічим іншим, як інстинктивним руйнівним

анархізмом особи, – крокував уздовж дивана, де сиділи приголомшені слухачі, Іонів. – Диспут з

питань орфографії оголошую закритим.

Книжка Блока вийшла раніше терміну наполовину з «єрями» і «ятями» і сьогодні є величезною

колекційною рідкістю.


КРОКОДИЛЯЧІ СЛЬОЗИ, з книги В. Кузнєцова «Таємниця загибелі Єсеніна»

Критик Оксенов записав у «Щоденнику» слова, ніби-то сказані Єсеніним: «Таких, як Іонов, я

люблю». Можливо, поет, що залежав від видавця, і кинув таку фразу. Проте ми знаходимо у нього

про ту ж людину інші, холодні і різкі відгуки.

Прекраснодушний Оксенов по-дитячому розгубився, побачивши в «Англетері» знівечене обличчя

Єсеніна, але, на жаль, не задумався, куди міг зникнути з 5-го номера піджак покійного. А міг би.

Не вистачило мужності і зіркості, як і у багатьох «шанувальників» поета. Також бракувало

Оксенову і мудрості побачити підоснову відносин два абсолютно різних за духом і культурою

людей.

Співчуття Іонова єсенінській біді було офіційно-показним, віддавало нарочитістю. Про такого

роду фарисеїв писав дружині в 1917 році зацькований більшовиками Р. В. Плеханов. «Як мало ти

знаєш цих людей! Вони здатні підіслати найманого вбивцю, а після вбивства проливати

крокодилячі сльози».

У Іонова не знайшлося жодного доброго слова пам'яті поета на партійних зборах Лендержвидаву, які відбулися 29 грудня 1925 і 2 січня 1926 років (протоколи збереглися).

Шуряк Г. Зіновієва, якщо вірити спогадам Павла Лукницького (до них слід ставитися вельми

обережно), більше за інших клопотався при прощанні з труною Єсеніна, навіть зайняв у якоїсь

жінки грошей на квиток одному з пасажирів сумного вагону. Але, – зверніть увагу! – проводжали

труну до Москви, окрім Софії Толстої-Єсеніної і Василя Насєдкіна, ще й Ілля Садоф‘єв і Вольф

Ерліх.

Двох останніх – відкинемо сумніви – спорядив Іонов за підказці якогось режисера офіційних

похоронів (через декілька днів він і сам відправився до Москви, передавши директорські

повноваження Поликовському).

Виходить, від імені ленінградських літераторів наглядали за ходом подій – секретний співробітник

«Вова» і Садоф‘єв, котрий «стукав» в ті ж таємні двері.


НЕ ЗРАДИШ, з вірша С. Єсеніна «Видавець добрий», присвяченого І. Бернштейнові

Издатель славный! В этой книге

Я новым чувствам предаюсь,

Учусь постигнуть в каждом миге

Коммуной вздыбленную Русь.

....................................................

И , разбирая опыт смелый,

Меня насмешке нет предашь, -

Лишь потому так неумело

Шета бумаге карандаш.

БІРТ Густав Якович (Якубович)

Священик, пастор євангелічно-лютеранської церкви.

З міщанської родини.

Народився 2 березня 1887 р. в с. Мирське Куйбишевського району Запорізької області.

Розстріляний 3 грудня 1937 р. на ст. Ведмедяча Гора (Сандармох) на Кольському півострові (РФ).

Похований у загальній могилі.

Закінчив теологічний факультет Дерптського університету.

Був пастором колонії Фріденфельд Таврійської губернії Російської імперії (1918-1928), Харківського церковного округа (1928-1934).

Заарештований за «вороже ставлення до радянської влади і шпигунство на користь Німеччини» і

засуджений до 10 років виправних робіт (1934). Покарання відбував в таборі спеціального

призначення «Ведмедяча гора» на Кольському півострові.

За даними «Книги пам‘яті Республіки Карелія», «трійкою» НКВС Карельської АРСР за статтею

58-6-11Карного кодексу СРСР засуджений до вищої міри покарання (1937).

Що стосується особистого життя, то дружина нашого земляка, донька і старший син біли

депортовані до м. Петропавловськ Північноказахстанської області СРСР на «спецпоселення» без

права виїзду.

Посмертно реабілітований прокурором Карелії (1989).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – О. Берг, Т. Мейер, В. Зайб, С. Клюдт, К. Штааб, Ф.

Штайнванд та ін.


***

КЛОПОТАВ ПРО ДОПОМОГУ ПАРАФІЯНАМ

, з біографічної довідки О. Ліценбергера «Бірт

Густав Якович»

За ініціативою і під керівництвом Бірта в 1924 відбувся синод Запорізького церковного округу, який ухвалив рішення про возз'єднання з євангельсько-лютеранською церквою Росії, а також

Всеукраїнський синод (вересень 1926) в Харкові, який об'єднав 4 пробстських округи.

У середині 1920-х рр. Бірт виступав проти обновленського руху в євангельсько-лютеранській

церкві - «Жива церква», який в Запорізькому пробстському окрузі очолював пастор Е. Люфт.

Підтримував регулярний зв'язок з Німецьким євангельським церковним комітетом в Берліні-

Шарлоттенбурзі, а також з лютеранським «Союзом» Густава Адольфа.

У 1928-1929 рр. за клопотанням Бірта лютеранські громади України одержували грошові

пожертвування з Німеччини.

...Зберігся великий архів Бірта, що включає його службове і приватне листування, щоденники, замітки, звіти тощо. Нотатки містять докладну картину становища євангельсько-лютеранської

церкви в СРСР, оцінки діяльності «Союзу войовничих безбожників», характеристики наслідків

реалізації закону «Про релігійні об'єднання».

До речі, Бірт дав негативну оцінку діяльності лютеранських «живоцерковників», вважаючи, що

органи державної влади використовують їх для ослаблення позицій і розколу євангельсько-

лютеранської церкви.

ПРАВО НА ПЕРЕСУВАННЯ, з «Дозволу», виданого НКВС Г. Бірту 15 вересня 1929 р.

НКВС

Відділ культів

№ 590

м. Харків

Гр-ну Бірту Густаву Яковичу надається право відвідин у культових справах лютеранської

релігійної громади без взяття окремо кожного разу на облік в окрадмінвідділах і райадмінвідділах

в Харківському, Артемівському, Ізюмському, Полтавському, Роменському, Дніпропетровському, Вінницькому, Тульчинському,Шевченківському, Подільському, Конотопському, Луганському і

Старобельському округах.

Інспектор АУ НКВДС у справах культів

Кузнєцов.


СПІЛКУВАВСЯ З ГЕНКОНСУЛОМ, з кримінальної справи Г. Бірта (15.01.34 р. по 23.02.34 р) Бірт Густав Якович, ...німець, підданство СРСР...

У 1929 році перебував під слідством органів ДПУ за співучасть в еміграційних прагненнях німців-

колоністів. Справа припинена.

Дружина

Ельза Федорівна

44 р.

домогосподарка

Дочка

Гільза


13 р.

школярка

Син


Ернст


8 р.


-#-

Син


Вольфганг


17 р.

у м. Кроссен (Нім.)

вчиться в гімназії

...Мав стосунки з генконсулом Німеччини в Харкові Вальтером і віце-консулом Ертом.


ВИЯВЛЯВ НЕВДОВОЛЕННЯ ВЛАДОЮ, з показань Г. Бірта на допиті

У цих розмовах проявляв незадоволеність заходами влади і особливо з початку 1929 р., коли

становище німців-колоністів погіршало і розпочався еміграційний рух в німецьких колоніях.

...Утримуючи німецькі колонії від впливу на низ з боку Радвлади, не допускаючи втілення в життя

заходів Радвлади з радянізації німецьких колоній. Це було основним завданням консула Вальтера

на цей період.


РОЗСТРІЛ ЗАМІНИЛИ ТАБОРОМ, з пропозиції слідства судовій «трійці» ДПУ УССР від 23

лютого 1934 р.

Подати на розгляд Судтрійки ДПУ УРСР, порушивши клопотання про застосування до

обвинуваченого Бірта вищої міри соціального захисту – РОЗСТРІЛУ.

Довідка:

Обвинувачений Бірт перебуває під вартою в Спецкорпусі ДПУ СРСР. Речдоказів у справі немає.

Уповноважений ОО УВО і ДПУ УРСР Байковський

«Згоден»

Нач. 2 відділення ОО УВО Ратинський

«Затверджую»

Начальник особливого відділу УВО і ДПУ УРСР Александровський

Пропоную десять років концтабору. Обвинувальний висновок затверджую.

Із запропонованою мірою соц. захисту – 10 років к.т. (концтаборів – авт.) згоден

Прокурор (підпис)


ЕТАПОМ НА ПІВНІЧ, з витягу з протоколу № 20/580 засідання Судової «трійки» при Комісії

ДПУ УССР від 23 лютого 1934 р.

Ухвалили:

Бірта Густава Яковича направити до виправного трудтабору строком на ДЕСЯТЬ років, рахуючи

термін з 15/1-34 р.

8/VIII-34 при № 325542 відправлений етапом з Київського будинку попереднього ув‘язнення до

Півн. табору с. Кемь.


СИН ВІДПОВІВ ЗА БАТЬКА, з кореспонденції «Наш час» на kirche.sky.net.ua

У картотеці № 161 (справи депортованих) Управління МВСУ в Харківській області зберігаються

справи на 1845 «осіб німецької національності», яких майже в одну ніч в серпні 1941 року

примусово посадили до вагонів-»худобовозів» і відправили до Північного Казахстану, є і справа

«спецпоселенця» Бірта Ернста Густавовича.

...У 1950 р. його звільнили з «Головмуки» м. Петропавловська, де він працював вантажником і

слюсарем, «за шкідництво» (не роздумуючи довго, швидко знайшли «ворога народу», винного за

несправність якогось механізму). У 1953 р. юнак трудився лебідчиком місцевого цегельного

заводу №1.

23 червня 1955 р., проживаючи в м. Свердловську по вул. Марата 5-а, кв.1, навчаючись в музично-

педагогічному училищі, подавав заяву до спеціальної комендатури, домагаючись дозволу на час

канікул з'їздити до рідних в м. Петропавловськ.


ВІРОГІДНОГО НАСТУПНИКА ЗААРЕШТУВАЛИ, з розвідки О. Ліценберга «Євангельсько-

лютеранська церква в Російській історії (ХVI-XX ст.)»

Багато хто з переселенців приїжджав до Росії тому, що удома їх гнобили як єретиків і сектантів.

Схильність до ідеалів вільної від ієрархічних структур церкви, розповсюдження відособлених

пієтистських груп з набожністю у дусі руху пробудження, особливе становище ...братів і сестер в

громадах із самого початку привнесли напругу в новостворювану лютеранську церкву. Все це

відчутно в лютеранських громадах і нині.

Репресії і гоніння зі всією силою упали на православну церкву. У 30-і роки вже не було пощади і

лютеранам. Боротьба з «куркульством» зачепила багатьох членів громад та їхніх родин. У містах

були закриті останні лютеранські церкви, їх майно конфісковане, пастори арештовані, значна їх

частина - знищена.

...Деякі пастори намагалися в цей важкий час емігрувати з Росії до Німеччини. У 1931 р. нарком

Литвинов підписав список з 10 пасторів, дозволивши їм виїзд з країни. Дивно, що з пасторів, які

увійшли до цього списку, вдалося виїхати лише двом чи трьом. Інших заарештували.

Проти їхньої еміграції виступали не лише радянські органи, але й церковне керівництво. У

кожному окремому випадку для виїзду за кордон консульство вимагало згоди обох єпископів, яку

пасторам одержувати не вдавалося.

У 1934 р. керівництво церкви зазнало значних втрат. У цей рік в країні арештовано і засуджено 15

пасторів. А в ніч з 26 на 27 квітня 1934 р. помер 69-річний єпископ Т. Мейєр. Московська вища

церковна рада залишилася без керівника. На траурному богослужінні було вирішено, що керувати

обома консисторіями буде А. Мальмгрен, хоча всі розуміли, що остаточний розпад церковної

організації — лише питання часу.

Звичайно, за інших обставин не уявлялося б можливим, щоб двома церковними радами, та ще й

семінарією, керувала одна особа. Проте в тих умовах іншого виходу не було. Московська вища

церковна рада складалася тільки з 2 членів, замість 6, передбачених Статутом. Скликання

Генерального синоду для виборів наступника було не лише не дозволено офіційно, але й

неможливо теоретично, та й кандидата на посаду суперінтендента просто не знайшлося б.

Якщо раніше Мальмгрен називав своїм наступником пробста Бірта, то 3 лютого 1934 р. Бірт був

заарештований і засуджений.


МАЙНО НАЩАДКАМ НЕ ПОВЕРНУЛИ, з розписки Е. Бірта від 4 січня 1956 р.

Мені, Бірту Ернсту Густавовичу, 1925 р. народження, оголошено про звільнення мене із

спецпоселення і що я, відповідно до Указу ПВС СРСР від 23 грудня 1955 р. можу проживати в

будь-якому пункті країни, окрім тієї області (краї, автономної республіки), де проживав я до

виселення.

Мені також оголошено, що будинок та інші приміщення, які належали мені до виселення, поверненню не підлягають.

У чому і даю цю розписку


Бірт Е. Г.

БРОНШТЕЙН Матвій Петрович

Фізик, популяризатор науки. У фізиці існує науковий термін «формула Хопфа – Бронштейна».

З лікарської родини.

Народився 19 листопада (2 грудня) 1906 р. в м. Вінниця.

Розстріляний 18 лютого 1938 р. в одній з в'язниць м. Ленінград (РФ). Місце поховання – не відоме.

Закінчив фізико-математичний факультет Ленінградського університету (1926-1930).

Був науковим співробітником Ленінградських фізико-технічного інституту, викладачем

державного університету і політехнічного інституту (1930-1937).

Спеціалізувався з проблем фізики напівпровідників, теорії гравітації, ядерної фізики, астрофізики.

Довів неможливість розпаду фотона, пов'язавши її з фактом розширення Всесвіту (1937).

Друкувався в журналах «Успіхи фізичних наук», «Вогнище».

Як вчений дебютував науковою статтею про світлові кванти (1925).

Потім настала черга наступних доробків: «Сучасний стен релятивістської космології» (1931),

«Квантування гравітаційних полів» (1935), «Про магнітне розсіяння нейтронів» (1937), Наш земляк – автор науково-популярних книг «Сонячна речовина», «Атоми, електрони, ядра»

(обидві – 1936), «Промені Ікс» (1937).

За наклепницьким виказом Б. заарештували в м. Київ по дорозі на відпочинок до Кисловодська

(1937).

Посмертно реабілітований (1957). Дружині компенсували «вартість бінокля, вилученого під час

обшуку 1 серпня 1937 р.».

В італійському Центрі наукової культури ім. Етторе Майорана заснована стипендія ім.

Бернштейна (1991).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – І. Курчатов, Л. Ландау, О. Фрідман, К. Чуковський, С.

Вавилов, Л. Мандельштам, І. Тамм, В. Фок, Я. Френкель, С. Маршак та ін.


***

МІНЯТИ УЯВЛЕННЯ ПРО ЧАС І ПРОСТІР,

з наукового кредо М. Бронштейна

Вимагає радикальної перебудови теорія ...а, може бути, й відмови від звичайних уявлень про

простір і час і заміни їх якимись набагато глибшими і позбавленими наочності поняттями.

НЕБЕЗПЕЧНИЙ ЗЛОЧИНЕЦЬ, з розпорядження народного комісара внутрішніх справ України

від 6 серпня 1937 р.

Заарештованого Бронштейна Матвія Петровича як особливо небезпечного злочинця направити під

особливим конвоєм, в окремому купе вагон-зака в м. Ленінград в розпорядження УНКВС

Ленінградської області.


ЗА ВЗІРЕЦЬ МАВ ЗАХІД, з протоколу допиту М. Бронштейна від 9 жовтня 1937 р.

Входив до контрреволюційної організації інтелігенції, котра боролася за повалення радянської

влади і встановлення політичного устрою, за якого б інтелігенція брала участь в управлінні

державою нарівні з іншими прошарками населення за прикладом країн Заходу, хотів побудувати

по суті фашистську державу, здатну встояти проти комунізму.


ЖАРТ, ЩО ЗАКІНЧИВСЯ СМЕРТЮ, з розвідки Б. Горобця «Коло Ландау»

З осені 1931 р. від них став потихеньку віддалятися «Дімус». Його місце серед найближчих друзів

Ландау досить швидко зайняв Матвій Бронштейн («Абат»). ...Багато часу в цій компанії проводив

і німецький фізик Рудольф Паєрлс. Згодом Євгенія Канегіссер вийшла за Паєрлса заміж, а той

перебрався до Англії і став там фізиком з світовою популярністю. До речі, саме його заступником

був знаменитий Клаус Фукс, зрадник Англії, який передав до СРСР креслення і технологію

атомної бомби.

Паєрлс став членом Лондонського Королівського товариства і навіть одержав дворянський титул, а Євгенія Канегіссер стала леді Паєрлс.

А ще через 10 років М. Бронштейна згубив лист до Англії. Як розповідав А. Б. Мігдал, це лист

євреєві Р. Паєрлсу кінчався жартівливим вітанням «Хайль Гітлер!». Вважається, що саме це

спровокувало арешт і загибель М. П. Бронштейна.


ЦІННИЙ НАУКОВЕЦЬ, з листа В. Фока А. Вишинському

Прокуророві СРСР т. Вишинському

від академіка В. О. Фока.

Високошановний Андрій Януарійович!

Я приєднуюся до клопотання Лідії Корніївни Чуковської про перегляд справи її чоловіка, колишнього доцента Ленінградського університету Матвія Петровича Бронштейна.

М. П. Бронштейн в своїй науковій діяльності проявив себе як талановитий молодий учений, який

вніс цінний внесок в радянську науку і має виняткову ерудицію у області теоретичної фізики.

Його докторська дисертація, присвячена загальній теорії відносності Ейнштейна, містить

результати великої наукової цінності. У своїй роботі з теорії металів і напівпровідників він також

дав багато нового. Нарешті, йому належить низка науково-популярних книг для юнацтва, виключно висока якість яких була відзначена свого часу в нашій центральній пресі.

У випадку, якщо Ви знайдете можливим задовольнити клопотання Л. К. Чуковської, прошу при

перегляді справи М. П. Бронштейна врахувати велику цінність його як науковця.


ЗААРЕШТОВАНИЙ ВИБУВ, з книги Л. Чуковської «Нотатки про Ганну Ахматову»

Лютий 1938. Дерев'яне віконце на Шпалерній, куди я, зігнувшись в три погибелі, сказала:

«Бронштейн, Матвій Петрович» і протягнула гроші, - відповіло мені зверху густим голосом:

«Вибув!», і людина, чиє обличчя поміщалася на недоступній для відвідувача висоті, ліктем і

животом відсунула мою руку з грошима.


РОЗСТРІЛЯЛИ ПОМИЛКОВО, з довідки КДБ СРСР

Бронштейн Матвій Петрович, 02.12.1906 р. народження, урож. м. Вінниці, єврей, безпартійний, з

вищою освітою, науковий співробітник Ленінградського фізико-технічного інституту, засуджений

18 лютого 1938 року Військовою Колегією Верховного суду СРСР за «активну участь в

контрреволюційній фашистській терористичній організації» за ст. 58-8 і 58-11 КК РРФСР до вищої

міри кримінального покарання – розстрілу, з конфіскацією всього майна, яке йому особисто

належить.

Вирок про розстріл Бронштейна Матвія Петровича виконано 18 лютого 1938 року в м. Ленінград.

Визначенням Військової Колегії Верховного суду СРСР від 9 травня 1957 року вирок Військової

Колегії від 18 лютого 1938 року стосовно Бронштейна М. П. за обставинами, що знов відкрилися, скасований і справа про нього припинена за відсутністю складу злочину.


КУДИ ПОДІЛИ ВИ МЕРЦІВ, з вірша Л. Чуковської «М.», присвяченого М. Бронштейну

Консервы на углу давали.

Мальчишки путались в ногах.

Неправду рупоры орали.

Пыль оседала на губах.

Я шла к Неве припомнить ночи,

Проплаканные у реки.

Твоей гробнице глянуть в очи,

Измерить глубину тоски.

О, как сегодня глубока

Моя река, моя тоска!

Нева! Скажи в конце концов,

Куда ты дела мертвецов?


ВИПЕРЕДИВ ЧАС, з статті «Бронштейн Матвій Петрович» на history.mytimes.ru Його хлоп‘яцтво припало на важкі роки громадянської війни, в школу він не ходив і головними

його вчителями були книги. Багато читав, багато чому навчився – став незвичайно освіченою

людиною. Вільно говорив трьома мовами, ще на декількох читав.

Після закінчення університету затвердив свій статус фізика-теоретика. Найвідоміша робота була з

області, в якій позначатимуться квантові ефекти в гравітації.

У статтях з космології він висловлює принципові сумніви в можливості побудови теорії, заснованої лише на наявних фізичних теоріях, оскільки вони симетричні до обох напрямів часу. У

зв'язку з цим Бронштейн приділяв значну увагу питанню про межі застосовності фізичних теорій.

Велика частина однієї з робіт цього циклу складає розділ «Відношення фізичних теорій одна до

одної і до космологічної теорії».

Таким чином він поставив опис Всесвіту як результат завершеності існуючих теорій, а не як

унікального фізичного об'єкту.

Він пише, що загальна теорія відносності в її існуючій формі – лише нарис майбутньої теорії, побудова дійсної теорії тяжіння повинна бути пов'язана з ще глибшим перетворенням фізичних

понять. Це зауваження мало під собою грунт – для опису квантових ефектів бракувало поняття

риманової геометрії.


ЗУХВАЛА ВИХВАТКА , з статті Е. Кольмана «Лист тов. Сталіна і завдання фронту

природознавства і медицини»

Найяскравішим явищем в цій області є, мабуть, виступ проф. Френкеля на організованій VIII Всесоюзній конференції з фізико-хімії, що відбулася у середині грудня 1931 року в Ленінграді.

Проф. Френкель, який присягався в своїй відданості радянській владі, заявив разом з тим

наступне: «Діалектичний метод не має права претендувати на керівну роль в науці. У нашій

політиці допускається надзвичайно шкідливий перегин нав'язування ученим і молоді поглядів

діалектичного матеріалізму. Соціалізм вимагає обгрунтування, його дає історичний матеріалізм, проте він не пов'язаний з діалектичним матеріалізмом, що є перешкодою в розвитку науки. Ні

Ленін, ні Енгельс не є авторитетами для фізиків, книга Леніна зводиться до затвердження

азбучних істин, із-за яких не варто ламати списа. Ваша філософія реакційна, сподіваюся, що скоро

партія в цьому переконається, чому вже прикладом є вислови т. Бухаріна. Не може бути

пролетарської математики, пролетарської фізики і т.д.».

Ця зухвала вихватка завзятого махіста, глави групи фізиків так званої «ленінградської школи»

(Гамов, Ландау, Бронштейн, Іваненко й ін.) не одинична.


ВСІМ СТАВИВ П‘ЯТІРКИ, із спогадів В. Савельєва

За зовнішнім виглядом МП (Бронштейн М. П. – авт.) відрізнявся від Ландау, як Штепсель від

Тарапуньки. У внутрішньому змісті схожості теж було небагато: добрий гумор Бронштейна

сильно відрізнявся від злого сарказму Ландау. Студентів ніколи не переслідував і не знущався з

них. Страшно дивувався, якщо студент знає хоч що-небудь. Всім ставив п'ятірки.

СОНЯЧНИЙ ТАЛАНТ, з книги Г. Гореліка «Лідія Чуковська і Матвій Бронштейн»

«Сонячна речовина» – так називається його оповідання про те, чим жива наука. На думку

знаменитого фізика, нобелівського лауреата Льва Ландау – і я з ним цілком згоден – оповідання це

читати «цікаво будь-якому читачеві – від школяра до фізика-професіонала». А про народження

цієї книги, про появу нового дитячого письменника говорить його дарчий напис, зроблений 21

квітня 1936 року: «Дорогою Лідочці, без якої я ніколи не зміг би написати цю книгу».

За ті, що залишалися йому півтора роки життя він створить ще два маленькі шедеври науково-

художньої літератури, при цьому інтенсивно працюючи в теоретичній фізиці. Його талант був сам

утворений з сонячної речовини, яка завжди освітлює шлях науці і дарує тепле світло людям.


ГІПОТЕЗИ ЧЕКАЮТЬ ОБГРУНТУВАННЯ, з кореспонденції П. Нешитова «Сонячна

речовина» М. П. Бронштейна»

У Санкт-Петербурзі відбувся семінар «Сонячна речовина» М. П. Бронштейна», присвячений 100-

річчю з дня його народження.

Член-кореспондент РАН п. Старобінський в доповіді «Темна енергія у Всесвіту», перш ніж

приступити до аналізу однієї із спеціальних статей М. П. Бронштейна 1932 року, виділив в

творчій спадщині автора три типу робіт.

По-перше, те, що написане М. П. Бронштейном про неможливість розкладання фотонів, необхідно

просто знати і застосовувати – обговорювати там нічого.

По-друге, роботи з гравітаційного поля, бездоганні в теоретичному відношенні, не завжди

достатньо конкретні в тому, що стосується експериментальних наслідків; вони можуть бути

доповнені, оскільки зараз вже доступні спостереженню макроскопічні процеси, скоординовані з

квантовістю гравітону.

Нарешті, третій вид робіт – це гіпотези, котрі чекають свого обгрунтування чи спростування.


БУЛАЦЕЛЬ Павло Федорович

Правознавець, адвокат.

З дворянської родини. Батько, Булацель Ф., – маршалок повітового дворянства.

Народився 29 червня 1867 р. в маєтку Мала Миколаївка Слов‘яносербського району Луганської

області.

Розстріляний 2 (15) лютого 1919 р. в м. Петроград (РФ).

Закінчив Імператорське училище правознавства.

Був присяжним повіреним в Прибалтійському краї, редактором газети «Російське знамено» (1906-1907), видавцем журналу «Російський громадянин» (1915-1917).

Член Російського Народного Союзу імені Михайла Архангела.

Член Всеросійського Філаретовського товариства народної освіти.

Друкувався в газетах «Росія», «Юридична газета», «Морська хвиля», «Російське знамено»,

«Світло», журналі «Російський громадянин».

Як вчений-правознавець дебютував книгою «Самогубство з найдавніших часів до наших днів».

Потім настала черга статей «Криваве лиходійство» (1906), «Сімферопольські жахи» (1907), «Ціна

російського життя і жидівської крові», «Бюрократичні підступи проти «Союзу Російського

Народу» (обидві – 1909).

Перу нашого земляка належить двотомник «Боротьба за правду» (1908; 1912).

З владою Б. порозуміння не знаходив. За царату його книгу «Самогубство з найдавніших часів до

наших днів» заборонили духовна цензура й приписала знищити.

За радянської влади заарештували чекісти й оголосили заручником (1918). З більшовицьких

катівень він вже не вийшов.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – О. Дубровін, К. Побєдоносцев, М. Марков, О. Суворін, С.

Тришатний, О. Шмаков, Г. Замисловський, М. Зеленський, Н. Тиханович-Савицький та ін.


***

НЕНАВИДЖУ МАСОНІВ,

з політичного кредо П. Булацеля

Я ненавиджу всією душею торжество масонів.


НЕ СПИРАЙТЕСЬ НА ІНОРОДЦІВ, з промови П. Булацеля перед Миколою II 23 грудня 1905

р.

Як денне світло ненависне кротам, так Самодержавство ненависне ворогам Росії. Воно їх

знесилює, а тому дратує. Вони розуміють, що доки існуватиме Самодержавство, доти Росія не

розпадеться.

Не вірте, Государю, тим, кого висувають масони і хто спирається лише на інородців. Зіпріться на

російських людей, і брама пекла не здолає Російського Государя, оточеного своїм народом.

ЧУЖІ В СВОЇЙ КРАЇНІ, з статті П. Булацеля «Сімферопольські жахи»

У самісінький розпал революції страшний стихійний вибух ображених відчуттів за наругу

народних святинь звернувся на керівників революції – євреїв.

Буцімто смерч, раптово, в якісь півгодини натовп мирних російських робочих: ремісників, теслярів, каменярів, землекопів перетворився на розлючену стихійну силу, яка не знала ніякої

перешкоди, ніякого утримання для помсти євреям за все, що витерпіли російські люди з 11 по 18

жовтня 1905 року. Ледь перебиваючись унаслідок страйку без хліба нещасні росіяни все зносили

терпляче, проте коли 18 жовтня єврейська молодь і потураючи їй чиновницька інтелігенція: всілякі статисти, акушерки, телеграфістки, агрономи, чиновники казенної палати і акцизу – всякі

без сорому і совісті полячки, що від'їлися і розжиріли на російських хлібах, надумалися на мітингу

в міському саду влаштовувати демонстрацію з червоними прапорами і з криками «геть

Самодержавство», – тоді терпіння народу урвалося: він вирішив пройти з портретом Государя

головними вулицями, не зважаючи на погрози революціонерів, котрі розбили ворота в'язниці і

випустили звідти всіх арештантів.

Революціонери і єврейська бойова дружина зазналася до такого ступеня, що зустріли патріотичну

маніфестацію спершу свистками і криками: «Ось несуть хулігана» (портрет Царя Православного, помазаника Божого), «Геть Самодержавство», «Хай живе республіка!» і вистрілили з револьверів.

Учасники патріотичної маніфестації спершу завагалися: у їх натовпі декілька чоловік впали: один

росіянин і один татарин виявилися убитими, 15-30 осіб – пораненими; але услід затим з вигуками

«наших вбивають жиди», натовп як лавина, як гірський потік, спрямував на стріляючих євреїв, стрибаючи через огорожу бульвару, ламаючи тут же на бульварі дрючки, кілки, сучки; перед цим

стрімким натиском не встояла озброєна револьверами єврейська бойова дружина. З вигуками

жаху, відстрілюючись на всі боки, кинулися бігти євреї; багато хто з них був схоплений із зброєю

в руках і доставлений до дільниці, проте товариш прокурора поляк Пенський самовільно

розпорядився того ж дня випустити всіх затриманих євреїв і жодного з них не притягав до судової

відповідальності.


КОНСТИТУЦІЙНА ГАДЮКА НЕ ПРОПОВЗЕ, з передвиборчої листівки «Спілки російського

народу»

Булацель П. Ф. стоїть на своєму патріотичному посту, як всеросійський вартовий, і не дає повз

себе ні масонській сові пролетіти, ні кадетському звірові пробігти, ні конституційній гадюці

проповзти. Влучно б'є нечисту силу його громове слово. Хто під його перо потрапить, той з конем

пропаде і тому навіть союз з масонами і молодотурками не допоможе.


НЕ ЗАБАЖАВ ДИВИТИСЯ НА «РОЗГУЛ ДЕМОКРАТІЇ», з статті В. Іванова «Всеросійський

вартовий Самодержавства»

З виникненням монархічного руху Булацель стає його активним учасником. Разом з дружиною

Ельзою Августівною він стає дійсним членом «Російських Зборів».

Багато гамору в столиці наробила його ґрунтовна критична доповідь про діяльність міністерства

закордонних справ. Мала резонанс і доповідь «Мова і звичаї: про те, як різні інородці

перекручують російську мову». Увагу патріотичної громадськості привернули також його доповіді

«Виразки європейського оновленого ладу» та «Діяльність і характеристика К. П. Побєдоносцева».

Проте найбільшу популярність Булацель здобув як активіст і один з організаторів «Союзу

Російського Народу». Великий ефект мала його доповідь на 4-му Всеросійському З'їзді Російських

Людей в Москві на тему «Політична крадіжка».

Булацель вельми песимістично оцінював ...ситуацію: «Російська Імперія, мабуть, котиться вниз.

Всі сили пекла неначе в змові проти Росії, поте жодна із стихійних сил не заподіє російському

народові стільки лиха, скільки конституційно-масонський лад, якщо тільки він затвердиться в

Росії. Тому боротьбу з конституціоналізмом не можна називати інакше, як боротьбою із злом».

Булацель пророчо передрікав: «Я глибоко переконаний, що конституційно-парламентський лад

неминуче згубить Російську державу і приведе до усесвітнього краху християнської цивілізації».

Напередодні революції Булацель брав активну участь в спробах об'єднати монархістів перед

обличчям революційної загрози. Лютневий режим він, зрозуміло, не прийняв, відійшов від

політики і виїхав в свій маєток, аби не бачити «розгулу демократії».


ЛУНАЮТЬ ЗАКЛИКИ ДО СОКИРИ, з статті М. Маркова «Витоки темних сил»

Въ сборникЂ статей г. Булацеля находишь поразительныя свидЂтельства по истинЂ

невЂроятнаго мирволенія и потакательства судебныхъ властей самымъ преступнымъ

выступленіямъ безпредЂльно обнаглЂвшей революціонной общественности. Вотъ одинъ изъ

множества примЂровъ: «Въ газетЂ «Вечернее Эхо», издаваемой въ Казани, появилось слЂдующее

воззваніе: «Граждане! Правительство распустило думу - послЂднюю надежду мирнаго исхода

революціи. Этимъ актомъ нанесено тягчайшее оскорбленіе всему русскому народу. Со вчерашняго

дня правительство стремится снова закрЂпить за собою власть, чтобы снова пить кровь народа, растл?Ђвать его женъ и дЂтей, хищнически грабить страну, Граждане! ВсЂ мирные пути

испытаны, они болЂе не годятся. Остается борьба. Будьте всЂ на своихъ мЂстахъ».

«За это возаваніе редакторъ «Вечерняго Эхо» былъ привлеченъ къ отвЂтственности, и казанскій

окружной судъ оправдалъ его, не найдя въ этомъ воззваніи признаковъ и состава преступленія.

Прокуроры Симаковъ и Чебышовъ не находятъ ничего преступнаго въ открытомъ призывЂ

гражданъ къ вооруженной борьбЂ съ правительством. Министерство юстиціи не находитъ

нужнымъ опротестовать судебный приговоръ, оправдавшій редактора газеты, напечатавшаго, что

правительство Государя «пьетъ кровь народа, растлЂваетъ женъ и дЂтей и хищнически грабитъ

страну».

«Подсчиталъ ли кто нибудь», спрашиваль П. Ф. Булацель, «и доложилъ ли Царю, сколько всего

жертвъ погибло съ января 1905 года, благодаря «политикЂ довЂрія князя Святополка-Мирскаго»

и современной политикЂ заигрыванія съ вождями еврейской революціиЂ».

Не одинъ П. Ф. Булацель, множество русскихъ дЂятелей созанавали тогда и громко

исповЂдывали свое твердое убЂжденіе въ чрезвычайной опасности для монархіи и въ

несомненной вредности для Pocciи всякаго подобія конституціи и парламентаризма.


РАСПУТІНА ВІДРИГНУЛИ, з роману В. Пікуля «Нечиста сила»

Незвичайно хвилюючись, передчуваючи щось нове в житті, Распутін вийшов на кухню, хльоснув

з-під крана три склянки води.

– Після оселедчиків, – сказав він попові, – завжди приємно води попити холодної... Вода, вона ж

від бога!

Восторгов спочатку представив Распутіна в ЦК своєї партії – вже в довгополій сибірці з сукна, в

скрипучих чоботях, а поділ нової його сорочки був розшитий півниками і коромислами. В

оточенні панів, які дивилися строго, ...Распутін удався до маскування. Демонстративно, з

показною ворожістю відмахував від себе дим цигарок, відповідав з кряканням, немов дрова колов:

– Все від бога... і говорити нічого! Врятуй нас, помилуй... це вже так! Воно, звичайно,... без бога-

то і чирка не вискочить!

Коли оглядини майбутнього агітатора закінчилися, Распутіна без церемоній виставили за двері.

Присяжний повірений Булацель строгим тоном юриста повчально вимовив Восторгову:

– Не розумію, Іоанне Іоанновичу, якого біса вам потрібно було тягнути його з Сибіру, якщо

подібних жуків можна набрати скільки завгодно на будь-якій трамвайній зупинці в тій же Москві?

– Але він же оригінальний, – захищався Восторгов. – А ви, панове, вже пробачите, відірвалися від

народу. Вам не зрозуміти всієї чорноземної безпосередності Распутіна.

– Послухайте! – обурився Булацель, схоплюючись. – Я ж адвокат, а ми уміємо проникати в будь-

яку душу. Распутін – найзвичайнісінький покидьок, яких немало в тому середовищі народного

вакууму, котрий завжди виникає між пролетаріатом і селянством. Я спостерігав за ним! Огидний, бридкий і мерзенний тип... І цього пройдисвіта ви хочете зробити агітатором для наших народних

чайних?

Чорна сотня одностайно відригнула Распутіна, як поганий перегар після тяжкого похмілля.


БУРЛЮК Микола Давидович

Видавець, поет, критик, художник.

З родини агронома. Брат, Бурлюк Д., – видавець, поет, критик, художник, один з фундаторів

футуризму на теренах Російської імперії і СРСР.

Народився 22 квітня (4 травня) 1890 р. в слободі Котельва Полтавської області.

Розстріляний 27 грудня 1920 р.

Навчався в Херсонській чоловічій гімназії (1901-1909), на історико-філологічному (1909), фізико-

математичному (1909-1911), словесному (1911), фізико-математичному (1911-1914) факультетах

Петербурзького університету (1909-1914).

Перебував на військовій службі (1915-1917), працював інструктором Кишинівської земської

управи (1918), повітовим представником міністерства землеробства Молдавської Республіки в м.

Ізмаїл (1918), чорноробом одеського заводу «Вадон» (1918), управляючим маєтком Скадовський

(1918-1919), інструктором Херсонської кооперативної районної спілки (1920).

Друкувався в журналах «Відлуння», «Перший журнал російських футуристів».

Як літератор дебютував віршами в збірнику «Студія імпресіоністів» (1910).

Потім настала черга циклів в збірниках «Садок суддів» (1910), «Требник трьох» (1913), «Молоко

кобилиць» (1914).

Наш земляк – автор ліричної прози: «Смерть легковажного молодого чоловіка», «Глухоніма»,

«Артеміда без цуциків» (усі – 1913), «Пансіон виродків» (1915).

Незважаючи на весь епатаж, Б. відмовився підписати надзвичайно різкий маніфест футуристів

«Ідіть до біса!», резонно зауваживши: «Не можна навіть метафорично посилати до біса людей, котрим через годину будеш тиснути руку».

Серед друзів та близьких знайомих Б. – В. Маяковський, К. Малевич, В. Брюсов, Б. Лівшиць, М.

Матюшин, О. Ремізов та ін.


***

САМОТНІСТЬ І ПРИРОДА,

з творчого кредо М. Бурлюка

Два найголовніші стимули для творчості - самотність і природа.

ЧИЙСЬ ПРИВИД МОРДУЮ, вірш М. Бурлюка «В твоїх руках мій день спадає»

В твоих руках мой день спадает

Минута за минутой.

Ногою необутой

Полдневный луч меня ласкает

Прищурившись от ярких светов

И ухватясь за тучу,

Я чей-то призрак мучу,

Сред опостылевших предметов.


ДНІВ ТАБУН, вірш «Сивий павуче, ти тчеш тенета»

Седой паук, ты ткешь тенета

Рисуя кружево времен,

Швыряешь с яростию мота

Часы с изогнутых рамен

И дней изчерченное стадо

Далекой осени давно

Умчало все чем сердце радо –

Печали, радости – равно

Но казни день встает всечасно –

Тогда росу пила,

А в тело дрогнувшее властно

Крича врывалася пила

Вновь кажет мне сучек смолистый

Как бы пронзенный болью глаз, –

А я тогда, как мастер истый,

С плеча разрезал древа таз;

И ветви поднятые к небу,

Как руки в памяти рублю,

А корни – рты земному хлебу,

Как проклинающих гублю.


СОН ОЧЕВИДЯЧКИ, з листа М. Бурлюка М. Морозову

Шановний і добрий Миколо Олександровичу!

Дякую, що ви нас не забули, і, відповідно, мене, тим паче, що пройшло так багато часу – палка

весна і (вже майже) спекотне літо пилової Таврії. ...У нас нині, в селі, страшенна спека... Проте

бувають на диво тихі місячні вечори в степу і саду. Вони сильно допомагають бадьорості і

самоствердженню духу. ...Мене це радує як... естета. ...Поки що мене хвилює лише лірика.

Потроху читаю – години дві щодня – «Золоте руно», «Ваги» і взагалі нову літературу. Як бачите, життя не трудове. Займаюся гімнастикою, багато сплю.

Щодо університету, то я подав папери на історико-філологічний на філологічне відділення в С.-П.

Університет, так що взимку буду жити разом з братом в Петербурзі – цікаво. Все ж філологічний

найближче до мистецтва – особливо до поезії. Інші факультети і спеціальності можуть слугувати

виключно для кар‘єри. Втім, про це – досить, і так ціле літо роздумував, куди йти.

У нас в селі напрочуд своєрідний настрій, котрий налаштовує на роздуми, як і взагалі життя. До

відомої межі приємно подивитися на себе з боку, а це мені вдається і виходить сон очевидячки. Не

пам‘ятаю, але хтось сказав, що це є ознакою філологічних здібностей.

Так, і ось ще принадність! Нині тут маса зірок, які падають і вночі в степу вони перерізають

небесне шатро навпіл. Чудово! Тут небо дуже чисте і відкрите, так що в Петербурзі мені, мабуть, здасться з овечу шкіру.


НАПИНАЄ НА СЕБЕ ФУТУРИЗМ, з оцінки творчості М. Бурлюка К. Чуковським

Він найцнотливіший зі всіх футуристів: скаже чотири рядки, і мовчить, і в цих умовчаннях, в

паузах відчуваєш якусь серйозну значність...

Сумно бачити, як цей найсмирніший поет напинає на себе футуризм, який лише заважає вилитися

його скромній, глибокій душі.


РОЗСТРІЛЯЛИ «ПРО ВСЯК ВИПАДОК», з розвідки А. Крусанова «Матеріали до біографії

Миколи Бурлюка»

До останнього часу достовірні біографічні відомості про нетривалий післяреволюційний період

життя Миколи Бурлюка не були відомі практично нікому. Навіть дата його смерті (1920 р.), наведена в «Невиданих творах» В. Хлєбнікова, повному зібранні творів Маяковського і «Короткій

літературній енциклопедії» без будь-яких пояснень, згодом стала викликати сумніви у фахівців і

супроводжуватися знаком запитання.

У західній мистецтвознавчій літературі з приводу обставин і дати смерті Миколи Бурлюка існував

вельми широкий спектр думок. Одні вважали, що він загинув 1917 року на румунському фронті; на думку інших, був убитий в 1916 р. Навіть Д. Бурлюк у різний час повідомляв різні дати смерті

брата: спочатку – 1918, потім – 1929.

Не на багато кращою була ситуація у вітчизняних виданнях: із знаком запитання чи без нього

більшість дослідників дотримувалися офіційної дати – 1920 рік. Що ж до обставин смерті, то

розбіжності тут були такі ж великі, як і на заході.

Біографічна довідка, розміщена в книзі «Поезія російського футуризму», вельми ухильно

повідомляє, що М. Бурлюк «брав участь в громадянській війні на боці білих і, ймовірно, загинув».

У книзі «Російський футуризм. Теорія. Практика. Критика. Спогади» коментатор стверджує, що

шлях М. Бурлюка обірвали «війна і рання смерть в шанхайській еміграції».

...Цікава деталь. Виявляється, Давид Бурлюк, живучи в Америці, весь цей час знав про обставини

смерті брата. У листі В. Ф. Маркову від 24 лютого 1964 р. він обережно написав про те, що

Микола «був ліквідований в запас», інакше кажучи, визнав, що брата більшовики розстріляли ні за

що, про всяк випадок. Проте сказав він про це в приватному листі лише після двох хрущовських

антисталінських з'їздів.

Причини такої потайливості зрозумілі: утверджуючи себе як «батька» спочатку «російського», а

потім і «пролетарського» футуризму, Д. Бурлюк вимушений був акцентувати тільки ті факти, які

вписувалися в його прагнення до ідеологічної орієнтації на СРСР. Він пробачив більшовикам

розстріл брата, мабуть, списавши все на «місцеві перегини».


ШПИГУН АРМІЇ ВРАНГЕЛЯ, з висновку Надзвичайної трійки особливого відділу 6 армії від 25

грудня 1920 р.

У справі № 607/196, зі звинувачення БУРЛЮКА Миколи Давидовича в службі у білих.

Я, Слідчий Особвідармії 6 Рогов, розглянувши цю справу, знайшов:

БУРЛЮК Микола Давидович, 31 року, походить з міщан, Харківської губернії, Лебединського

повіту, села Рябушки, одружений, значну частину життя проживав в м. Херсон. Православний, син

колишнього керівника одного з маєтків графа Мордвінова в Таврійській губер. (Чорна долина), безпартійний, сам майна ніякого не має, сім'я, що складається з дружини, дитини і матері

дружини, проживає в селі Вірьовчана Балка Херсонської губернії.

... За оголошеною мобілізацією Гетьманом як офіцер прямує до м. Одеси до Радіо-Дивізіону, де від

Гетьмана переходить до Петлюри потім до білих на початку Грудня <19>18 року потім в Квітні

<19>19 року залишається служить при Червоній Армії до Травня <19>19 року після чого

переходить на службу до морської прикордонної варти і в червні <19>19 року звільняється як

агроном і виїжджає в м. Херсон потім в с. Вірьовчино до рідних і з червня до серпня <19>19 року

живе в селі, а потім виїжджає до Альошок для того, щоб підшукати службу вчителя аби не

потрапити в ряди білих і за оголошеною мобілізацією білими як офіцер ...переслідується до

вересня за службу в Червоній армії після чого відправляється на фронт проти Махна в районі

Знаменки потім Гуляйполя ...рядовим телефоністом.

У грудні під натиском Червоної армії білі відступають. Бурлюк від білих тікає через Мелітополь і

Альошки і Херсон, потім на Голу Пристань і там ховається в лікарні боячись військової служби, котра суперечить його переконанню і так ховався до грудня <19>20 р. після чого в зв‘язку з тим, що громадянська війна закінчена сам іде до комісаріату для обліку як колишній офіцер.

До білих з'явився за першим наказом як офіцер тому, що документи були в їх руках, а законам

Р.С.Ф.С.Р. і наказам не підкоряється і не був тому, що не бажав служити як у тих так і в інших і

продовжував ховатися цілий рік.

Зважаючи на свідчення самого Бурлюка ... є привід Бурлюка до шпигунів армії Врангеля і йому

подібних..., а тому

Вважав би: БУРЛЮКА Миколу Давидовича, 31 року, Розстріляти.

Слідчий: Рогов

Завслідчастиною: Згоден. Голуб. 25 грудня 1920

Резолюція Начособвідділу 6 армії:

Затверджується Надзвичайною трійкою особвідділу 6 армії.

Голова: <Бистров>

Члени: <Брянцев> <нрзб.>

25 грудня 1920


НАДСИЛАЄМО КОПІЮ СПРАВИ, з відповіді Служби Безпеки України по Сумській області А.

Крусанову від 27 травня 1998 р.

Шановний Андрію Васильовичу!

Надсилаємо на Вашу адресу копії висновку по кримінальній справі № 8380. Також повідомляємо, що вирок відносно Бурлюка Миколи Давидовича виконано 27 грудня 1920 року.

На жаль, в справі відсутні фотографії Бурлюка М. Д. та інші матеріали літературно-біографічного

характеру, які представляли б для Вас інтерес.

Начальник Управління: (підпис).


ВАСИЛЕВСЬКИЙ Ілля Маркович

Літературний критик, фейлетоніст.Псевдоніми – Не-Буква, І. Полтавський.

З родини комерсанта. Батько, Василевський М., – власник книжкового магазину. Брат, Василевський Л., – поет, критик, перекладач, видавець.

Народився 28 грудня 1882 р. (9 січня 1883 р) в м. Полтава.

Замордований 14 червня 1938 р. в одній з режимних в'язниць.

Закінчив Полтавську гімназію.

Був кореспондентом, фактичним видавцем газети «Вільні думки» (1907-1911), редагував журнали

«Освіта» (1908-1909), «Журнал журналів» (1915-1917), газету «Дідькова перечниця» (1918).

Друкувався в газетах «Полтавські відомості», «Південний край», «Одеські новини», «Мова»,

«Біржові відомості», «Напередодні», журналах «Наука і життя», «Ґедзь», «Світ божий», «Булат»,

«Всесвітня панорама», «Сатирикон», «Аксіома», «Вільні думки», «Сонце Росії», «Весь світ», «За-

співувач», «Аргус», «Винахідник», «Бджола».

Як літератор дебютував в «Журналі для всіх» оповіданням «Тридцять два» (1903).

Потім настала черга книг «Житейське кабаре. Гумористичні оповідання» (1910), «Нервові люди»

(1911), «Героїня нашого часу» (1916), «Граф Вітте та його мемуари» (1922), історичні памфлети

«Микола II», «Білі мемуари» (обидві – 1923), «Романови» (1923-1924), збірники «Що вони

пишуть? Мемуари колишніх людей» (1925) та «Країна винахідників» (1933) .

Не сприйнявши Жовтневої революції, емігрував до Константинополя (1918), де видавав газету

«Константинопольська луна», потім – до Франції (1920), далі – до Німеччини (1921).

З молодшою на 12 років дружиною Л. Білозерською, яку В. понад усе кохав, відносини не

склалися. Хоча він, як свідчили сучасники, аби її утримати, носив на пальці три тоненькі обручки.

Це не допомогло: у 1923 р. з ініціативи дружини вони оформили розлучення.

Помилкою було і повернення В. на батьківщину (1923 р. наш земляк разом з О. Толстим дістався

Петрограду пароплавом «Шлезієн»). Письменника 1937 р. заарештували, і живим він з сталінських

катівень не вийшов.

Посмертно реабілітований.

Серед друзів та близьких знайомих В. – О. Купрін, І. Бунін,О. Толстой, А. Шполянський, А. Бухов, Н. Теффі, Б. Лазаревський, А. Аверченко, Ю. Ключников та ін.


***

МАЙБУТНІ ПОКОЛІННЯ

, з життєвого кредо І. Василевського

Незрівнянно яскравіше, талановитіше і краще побудує нове життя «недоросле» покоління.

ХОЧ БИ ТАТОЧКО ПОМЕРЛИ, з статті І. Василевського «Недорослі і маститі»

Рознос - це завжди має успіх. Коли хвалять, коли указують на заслуги, на достоїнства, - це не

потішно і не кумедно. Не смішно. Але коли лають і сварять, коли б'ють по обличчю і змазують, -

це завжди цікаво.

Співчуття завжди на боці нападаючого. Частково це від нудьги. Пам'ятайте, ще Ліпочка у

Островського мріє:

- Ах, як нудно! Хоч би будинок, чи що, згорів або таточко померли!

Загальна нудьга життя, це вона створює любов до видовищ такого роду. «Кожному подивитися

охота»« на ефектну прочуханку. Саме, на прочуханку, а зовсім не на визнання. Зовсім не цікаво

дивитися, як зводять будинок. Кладуть камінь на камінь, - і все тут. Але дуже цікаво дивитися, як

будівлю ламають. Дивишся - раптом і загойдалася величезна озія. Хіба не цікаво?

ЦЕНТР КОЛЕКТИВНОГО БОЖЕВІЛЛЯ, з розвідки К. Петровської «Дон-Амінадо, трагічний

блазень»

У Києві сатириконівці зробили спробу видання газети «Дідькова перечниця», започаткованої в

Петрограді відразу після закриття «Нового Сатирикона». Київську газетку випускали

сатириконівці майже у повному складі: А. Аверченко, Арк. Бухов, Вл. Воїнов, Євг. Венський, О.

С. Грін, О. І. Купрін, Віллі, Вікт. Фінк, Лоло (Мунштейн Л. Г.), Дон-Амінадо і багато інших.

Редактором був Василевський (Не-Буква).

Дон-Амінадо згадував, що щотижневий аркуш «Дідькової перечниці» користувався «найбільшим

успіхом на гальорці і бельетажі... Аркуш офіційно-гумористичний, неофіційно — центр

колективного божевілля. Все несподівано, дошкульно, нахабно, безцеремонно. Імен немає, лише

псевдоніми, і ті, вигадані в одну мить, тут же на місці».

Газетка висміювала тодішні порядки, вірніше безлад, наростаючий хаос життя, всіх лівих і правих, а також помірних; висміювалися навіть газетна структура і ціна газети.

…Сатириконівська «Дідькова перечниця» під прозорим псевдонімом « Дідькової ляльки»

опиняється в будинку Турбіних (роман «Біла гвардія» М. Булгакова – авт.). «Талановиті, мерзотники, нічого не поробиш», — так безособово-збірно оцінюють в будинку Турбіних авторів

газетки.

У цьому визначенні закладене те, про що говорив Мандельштам в своїх коротких роздумах про

явище «Сатирикона»: «мерзотники» — це люди, що добігли краю, їх доля — тотальний сміх аж до

відвертого цинізму.

Київський період закінчився настільки ж різко, як і розпочався — втечею на південь, до Одеси.

ВІН ТЕБЕ ЗУСТРІНЕ, з листа О. Купріна Б. Лазаревському в 1920 р.

Дорогий Борисе Олександровичу

Якщо ти телеграфуєш за день-два, то я попрошу когось підшукати тобі недорогу кімнату з

пансіоном [сам я не виходжу: грип].

Найкраще, якщо ти сповістиш Іллю Василевського, щоб він тебе зустрів на Ліонському вокзалі.

Він дуже тебе любить і пам'ятає й дякує, що ти його проводжав з півдня Росії. Його адреса: Elias Wassilevsky 3, rue des Eaux Paris 16.

Це теж в Passy, недалеко від мене (недалеко, звичайно, за паризькими мірками). Дуже радий буду

тебе побачити.

Твій О. Купрін.

Не можу не попередити тебе, що життя тут дороге, важке, а люди жорстокі егоїсти й шарлатани

(говорю про росіян).

О. К.


МИТИ НОГИ КОНЬЯКОМ – ЦЕ КРУТО, з листа О. Купріна Б. Лазаревському від 21 квітня

1922 р.

Милий Барбарисе!

Наші думки дуже сходяться. У листі № 1 я тобі дорікав, що пишеш тільки про себе, а твій

проміжний лист — просто краса. Я іржав і радів, читаючи його.

Те, що Ти бачив в Батумі уві сні, теж правда. Комодами я не топив печей, але міняв їх на муку, крупу й сіль. Зате зрубав і розпиляв і порубав на тріски декілька тополь, беріз і лип з мого саду.

Ах! Який х... собачий тепер господарює в моєму милому, північному, ароматному саду? «Чи

подобаються вам, о іноземець, досягнення революції?».

Проте бачити уві сні Василевського, який миє ноги коньяком, — це, поза сумнівом, провіщає

великі державні перевороти, затьмарення сонця і трясіння землі.

…Де видаватися?

Тут — немислимо. Зараз на ринку два томи Буніна, томів 25 Мережковського, моїх три —

«Суламіфь», «Гр. Браслет» і «Дуель». Жодної книжки ніхто не купує.

Ми такі бідні, що зараз Є<лизавета> М<орицівна> обстригла мене власноручно заради економії.

Вийшло щось настільки неймовірно паскудне, що доведеться сидіти місяців зо три в будинку, нікуди не виходячи. Послав би я Тобі одне пасмо для вклеювання в щоденник, але — helas! —

схоже на вовчу шерсть.

А втім, твій сердечно

А. Купрін.

Пиши!!!!


ВКЛОНИЛИСЯ НОВОМУ СВІТИЛОВІ, із спогадів В. Фінка

Ми зустрічалися в стривожених мурашниках редакцій і в прославленій кав'ярні Іванова і Шмарова

на Невському, яка була в ті роки притулком голодних шукачів слави.

Раптово Бабель зник, ніхто не знав куди. Пройшов час, і чималий. І ось до мене з‘являється

вельми тоді відомий літератор Василевський (He-Буква), задихаючись від хвилювання, витягає з

кишені газету й тикає в руки:

- Читайте! Хлопчину цього пам'ятаєте? Бабеля? Бабеля пам'ятаєте? Читайте!

Це був «Життєпис Павличенка». Обидва ми з Василевським зрозуміли, що зійшло нове світило, і

вклонилися йому.

КОРОЛІ СТАНОВИЩА – ПАЦЮКИ, з книги Є. Білозерської-Булгакової «Біля чужого порогу»

С нехитрим своїм скарбом потрапили ми (чоловік мій Василевський – Не-Буква і я) в панський

особняк російського посольства на Пері. Для біженців звільнили один зал. Спали на підлозі.

Влаштовуйся, як знаєш. Шукай пристановища, де можеш.

Під пронизливі і презирливі погляди «кавасів» – посольських служителів в уніформі, прикрашеній

золотим шиттям, – спочатку ми розклали валізи, потім швидко їх зібрали. Чоловіки розбрелися

містом і після недовгих пошуків знайшли готель «Тіану», неподалік від Пері.

…Вечорами на мальовничій лавочці Ілля Маркович викурював останню перед сном цигарку.

Тиша і краса вечірнього Босфору, коли літаючі світлячки перехрещують повітря, яке остигає –

ночі тут прохолодні, – розчулювала навіть Василевського. Про чорні дні якось не думалося. А

треба б! Навіть заклопотане обличчя чоловіка красуні Курлюкової (а воно день за днем ставало все

похмурішим: справи його йшли на гірше) повинно було служити мовби застереженням.

…Вся квартира складається з трьох поверхів, розділених посередині сходами. Внизу – криклива

господарка з дітьми. На другому поверсі – наша кімната, а через площадку – якогось завжди

відсутнього грека. Наша кімната – суцільні вікна: їх одинадцять. Практично без вікон тільки одна

стіна, де лежить постіль. Всі незвичайно запущено і брудно. Королі становища – пацюки. На

третьому поверсі – напівтемні комірчини, котрі теж, як все тут, здаються...

Я бачила, як пацюки бігали карнизом, і тільки молила Бога, щоб жодна з них не звалилася на нашу

постіль. Якось уночі зі страшним шумом одна іншій підсували під двері плитку шоколаду. Вони

прогризли мої нічні атласні туфлі.

…Багато хто Константинополь називав Клопополь. Я від себе додам – Пацюкополь...

І все-таки це – надзвичайно красиве місто з неповторною архітектурою. А заходи сонця? Які

заходи! І це незвичайне рожево-лавандово-опалове небо, простромлене свічками мінаретів. На

жаль, Василевський був непідходящим компаньйоном для милування красою.

– Один вид мінаретів вганяє мене в тремтіння, – казав мій чоловік.

Справедливості ради, треба зауважити: місто правовірних було до нього винятково немилостивим.

Через Василевського я багато чого не бачила, а якщо і бачила, то цим зобов'язана самій собі. Втім, Босфором на каїку ми пропливли разом.

…Відвідали ми й Ая-Софію. Хіба так треба оглядати цю неповторну красу? Увійшовши, я відразу

навіть осліпла від візантійської пишноти. Щити з виразами з Корану (арабська в'язь вже сама по

собі прекрасна) написані золотом по зеленому. Колони в два поверхи. Різьблений мармур, різьблені ґрати на галереях. Як не намагалися турки, починаючи з XV століття, замазати

візантійську мозаїку, шестикрилі серафими виразно проступають на склепіннях. Вражає гра світла

і фарб.

…Треба було, звичайно, піднятися на найвищу доступну точку й оглянути все не кваплячись. Але

хіба це можливо, коли поруч Василевський – уособлення нервозності і нетерпіння?


ДО НЕПРИТОМНОСТІ, з фейлетона А. Бухова «У три ноги»

Що - судячи з останньої статті - найбільше радує І. М. Василевського в Москві? ...Найперше -

штрафи. «У Москві за все беруть штрафи» - ця основна радість... Це великий перелом в душі

людини, яка років п'ятнадцять підряд була редактором газет і журналів.

...Пам'ятаю свого часу, коли ми працювали з Василевським разом - штрафи не вганяли його в

такий веселковий настрій. В усякому разі, шановний Ілля Маркович якщо і радів, то зовнішнім

виглядом цієї радості не видавав: навпаки в ці часті свята накладення штрафів він частіше хапався

руками за голову, ніж здіймав ці руки на знак розчулення.

...Часи міняються і ми з ними. Це непорушна правда. Але все ж хочеться сказати любителям

експансивних вихвалянь - є ще й непорушна істина: міняйся раз, міняйся двічі - але навіщо ж до

непритомності?!


ЗРАДИЛА ЧЕРГОВА ДРУЖИНА, з розвідки С. Никоненка «Історія дружби двох письменників»

15 березня цього року Булгаков дарує Сльозкіну «Дияволіаду», котра тільки-но вийшла, з

наступним написом: «Милому Юрію Сльозкіну в пам'ять наших поневірянь, страждань біля

підніжжя Столової Гори. Біля підніжжя ставився перший акт «Дияволіади», дай нам Бог дожити

до акту V-го – веселого з розв'язкою весільною».

Єдиним джерелом, яке пояснює розбіжність, служить запис в щоденнику Сльозкіна від 21 лютого

1932 року: «Незабаром він прочитав нам перші розділи свого роману «Біла гвардія». Я його від

душі привітав і поцілував - мене захоплювала ця річ, і я радів за її автора. Тут у Булгакова пішли

«справи сімейні» - з'явилися нові інтереси, йому стало не до мене. Ударив в ніс успіх. На той час

повернувся з Берліна Василевський (Не-Буква) з дружиною своєю (якою за рахунком?) Любов'ю

Євгеніївною, не дурна практична жінка, яка багато випробувала за своє життя, залишила в

Германії своє «кохання», – Василевська придивлялася до всіх чоловіків, які могли б допомогти

будувати її майбутнє.

З чоловіком вона була не в ладах. Надзьобувався роман у неї з Потєхіним Юрієм Михайловичем

(раніше повернувся з еміграції) – не вийшло, було й мені сказано декілька теплих слів... Булгаков

згодився.

Через місяць-два всі дізналися, що Миша кинув Тетяну Миколаївну й зійшовся з Любов'ю

Євгеніївною. З того часу – наша дружба пішла нарізно. Потрібно було й Миші й Л. Є. починати

«нове життя», а отже, знадобилися нові друзі – котрі не знали їх минулого. Зустрічі наші стали

рідшими, а незабаром майже зовсім припинилися, хоча ми залишилися як і раніше на «ти».


ВІЛЬГЕЛЬМСЬКИЙ Митрофан Григорович

Священик. Зарахований до лику святих Російською Православною Церквою (2000).

З міщанської родини. Батько, Вільгельмський Г., - ремісник.

Народився 4 червня 1883 р. в м. Новомиргород Кіровоградської області.

Розстріляний 1 червня 1938 р. Точне місце поховання – не відоме.

Закінчив Новомиргородську церковнопарафіяльну школу.

Був дяком Новомиргородської церкви (1911-1922), дияконом Одеської (1922-1928), священиком

Полтавської (1928-1934), Білгородської (1934-1935) єпархій.

Уперше заарештований за звинуваченням в хрещенні дитини без довідки Загсу (1924). Через три

місяці – звільнений.

Удруге до лабет чекістів потрапив у т.зв. «Справі єпископа Антонія (Панкєєва) та ін.» за

«контрреволюційну і антиколгоспну діяльність, створення каси взаємодопомоги для

репресованого духовенства» (1935). Колегією Курського обласного суду засуджений до 10 років

ув‘язнення, яке відбував на далекому сході.

Утретє зазнав арешту у таборі у т. зв. «Справі архієпископа Онуфрія (Гагалюка) та ін.» (1938).

Трійкою УНКВС по Хабаровському краю засуджений до розстрілу.

Дні пам‘яті К. – 19 травня (01 червня).

Серед друзів та близьких знайомих В. – О. Гагалюк, І. Красновський, М. Дейнеко, В. Іванов, О.

Саульський, М.Богданов, П. Попов, М. Кулаков, П. Брянцев, О. Єрошов та ін.


***

І АЗ ВОЗДАМ

, з життєвого кредо М. Вільгельмського

І аз воздам.


МАЮ ВНЕСТИ ВИПРАВЛЕННЯ, з свідчень слідчому НКВС від 22 червня 1935 р.

Стосовно моїх свідчень, даних мною раніше, маю внести наступні виправлення, які мною виявлені

в результаті ознайомлення з матеріалом ...по закінченні слідства, а саме:

У раніше даних мною свідченнях ...невірно сформульовано, що нібито я одержував від єпископа

Панкєєва завдання проводити збір грошей під виглядом пожертвувань на єпархію і патріархію для

надання допомоги духівництву з засланців. Пояснюю, що це питання при записі мого свідчення

сформульоване трохи не так.

Я показував, що я дійсно одержував розпорядження від єпископа Панкєєва збирати на патріархію і

єпархію, однак того, що вказані гроші треба посилати ...духівникам-засланцям, Панкєєв мені ...не

говорив і я цього не знав. Про те, що ці гроші йдуть на надання допомоги духівництву з засланців, було моїм особистим припущенням. Про це я іноді серед віруючих, тобто своє припущення, висловлювався, але точно не знав.

Неправильно також записано, буцімто я отримував від єпископа Панкєєва завдання щодо

посилення пастирської діяльності серед віруючих в святкові і недільні дні з метою відриву

колгоспників від робіт і що я такі розпорядження давав священикам своєї благочинності.

Я справді від Панкєєва мав розпорядження підсилити пастирську діяльність, але виключно в своїй

парафії, яку я особисто обслуговував, в місті Короча. У цьому розпорядженні не йшлося про те, щоб відривати колгоспників від колгоспних робіт. Таке розпорядження викликане було тим, що на

мене була скарга від парафіян, що я погано здійснюю релігійну діяльність і що я поганий

проповідник.


ОСКАРЖУЮ ДІЇ СЛІДЧОГО, з заяви М. Вільгельмського прокурору від 7 серпня 1935 р.

Під час допиту слідчий... запитав мене, чи підтверджую я свої свідчення, дані в березні цього року.

Я заявив, що не визнаю, оскільки ті були неправильні і викривлені слідчим і записані

неправильно, а був лише мій підпис, який був підписаний мною під тиском і погрозами.... Проте

слідчий в протокол від 25 червня чомусь цього не вніс.

Друге запитання мені було поставлене тим же слідчим: чому я не визнаю свої свідчення, записані

...9 травня цього року? Я йому відповів, що я їх також не визнаю, оскільки ці свідчення також є

неправильними, про що я заявляв слідчому у момент записування цих свідчень слідчим в

протокол. Я говорив слідчому, не пишіть, тому що це неправильно. Слідчий мені відповів, що тут

нічого злочинного для вас немає, і ви можете на суді це спростувати.

Підписав я тому, що не бажав дратувати слідчого, аби уникнути конфлікту, як це трапилося із

слідчим, який наніс мені низку погроз і образ в місті Білгороді, коли я йому заявляв, що моє

слідство ведеться неправильно і мої свідчення записуються в спотвореному вигляді...

Слідчий в протоколі від 25 червня цього року записав, нібито я бажав виправити свої помилки. Це

також не вірно: не свої помилки, а помилки слідчого. І оскільки вся справа надійшла у Ваше

розпорядження, то я пояснюю, що свої свідчення, дані мною в березні..., я вважаю неправильними, оскільки всі свідчення спотворені слідчим...

Ще раз заявляю, що я не показував на допиті про те, що Панкєєв давав мені розпорядження про

збір пожертвувань для засланців і ...про посилення проповідей з метою відвернення колгоспників

від роботи, а також не показував, що я здійснював контрреволюційну агітацію чи вів якісь

контрреволюційні розмови.

Нічого подібного я не показував на допитах, а тому винним себе не визнаю ні в чому.


СВІДЧИТИ ПОДІБНОГО НЕ МІГ, з заяви А. Панкєєва до Спеціальної Колегії Курського

обласного суду від 10 вересня 1935 р.

Обвинувальний висновок... спирається лише на брехливі свідчення благочинного Корочанського

району Вільгельмського...: «Обвинувачений Вільгельмський з цього питання показує: «Єпископ

Антоній Панкєєв пропонував підсилити з цією метою проповіді шляхом служіння молебнів і

акафістів недільними і святковими днями, проповідувати про святість і значення святкових днів, при цьому йшлося головним чином про колгоспників, які із-за своїх робіт погано відвідують

церкву».

...Обвинувачений Вільгельмський такого нічого подібного свідчив і не міг свідчити, оскільки

ніяких пропозицій про посилення проповідей я нікому не давав. У своїй заяві на ім'я Спеціальної

Колегії від 10/IХ я вже пояснив, що обвинувачений Вільгельмський подавав прокуророві скарги з

проханням анулювати його підпис під протоколами персонального слідства, ...зважаючи на обман

і насильство, а також з роз'ясненням, що свідчення його в первинних протоколах спотворені

слідчим до невпізнання і, по суті, є не його, Вільгельмського, свідченнями, а свідченнями самого

слідчого.

От чому за розпорядженням прокурора було переглянуто справи в червні, причому

Вільгельмський надавав свідчення в тому сенсі, що я не робив йому ніяких пропозицій щодо

посилення ...пастирської діяльності взагалі, і, тим паче, з метою відвернення колгоспників від

робіт...


ВИННИМ СЕБЕ НЕ ВИЗНАЮ, з заяви М. Вільгельмського на суді від 10 вересня 1935 р.

У висунутому мені звинуваченні винним себе не визнаю. Свідчення на попередньому слідстві

записані неправильно. Слідчий записував з моїх відповідей на чернетку, а потім зачитав мені, я

був згоден із записаним, а підписав свідчення, переписане начисто, яке не читав.

Про посилення пастирської діяльності мені ніхто вказівок не давав, і я також нікому не давав

таких вказівок, тому що кожен священик сам знає свої обов'язки.

ГЕРАСИМОВИЧ Борис Петрович

Астроном, астрофізик.

З лікарської родини. Батько, Герасимович П., – головлікар повітової лікарні.

Народився 19 (31) березня 1889 р. в м. Кременчук Полтавської області.

Розстріляний 30 листопада 1937 р. в одній з режимних в'язниць в м. Ленінград (РФ).

Закінчив Полтавську гімназію (1899-1906; 1909), фізико-математичний факультет Харківського

університету (1910-1914), аспірантуру (1914-1917).

Працював викладачем Харківського університету (1917-1931), завідуючим відділом (1931-1933), директором (1933-1937) Пулковської обсерваторії.

Член Німецького астрономічного товариства.

Член Американського астрономічного товариства.

Член Французького астрономічного товариства.

Член Американського географічного товариства.

Член Президії Харківського Будинку вчених (1924-1931).

Лауреат премії ім. Павловського (1912).

Двічі лауреат премії Головнауки України (1922; 1926).

Лауреат премії ім. А. Крессі Моррісона Нью-Йоркської академії наук (1928).

Лауреат премії Французького астрономічного товариства (1934).

Лауреат Спеціальної премії академії наук СРСР (1936).

Спеціалізувався з проблем астрофізики. Одним з перших почав вивчати природу планетарних

туманностей; одним з перших вказав на необхідність обліку міжзоряного поглинання світла при

вивченні структури галактик; першим скрупульозно розглянув астрономічні аспекти космічних

променів; разом з В. Льойтеном визначив відстань Сонця від галактичної площини.

Друкувався в газеті «Правда», журналах «Вісті Російського астрономічного товариства»,

«Світознавство», «Bulletin Astronomique», «Російський астрономічний календар».

Як вчений дебютував дослідженням «Аберація світла і теорія відносності» (1912).

Потім настала черга доробків «Subatomic Energy and Stellar Radiation» (1928), «Physical properties of a gaseous substratum in the Galaxy» (1929), «Сонячна фізика» (1933).

Перу Г. належать також публіцистичні статті «Наркомосвіти забув про Пулковську обсерваторію»,

«Повне сонячне затемнення буде, мабуть, в СРСР» (1934), «Про розвиток астрономічних робіт в

СРСР» (1936).

Всього вчений залишив понад 170 наукових і публіцистичних праць.

Особисте життя нашого земляка не було вистелено трояндами: він рано втратив батька (1892); був

виключений з гімназії без права вступу до інших учбових закладів (1906); зазнав арешту і смерті

внаслідок наклепу. Постраждала і дружина, Герасимович О., яка «як член родини зрадника

Батьківщина» відсиділа 8 років у Воркуто-Печорському виправно-трудовому таборі.

Ім‘я «Герасимович» присвоєно малій планеті №2126 (1970).

Серед друзів та близьких знайомих Г. – О. і Л. Струве, С. Костинський, В. Льойтен, М.

Бобровников, Х. Шеплі, Д. Мензел, І. Балановський, Є. Перепьолкін, А. Білопольський, П. Яшнов, В. Газе, В. Фесенков, Г. Шайн та ін.


***

НЕ МУЗЕЙНИКИ І НЕ КАНЦЕЛЯРИСТИ

, з професійного кредо Б. Герасимовича

Музейний дух, спокій добре відладженої канцелярії обсерваторіям протипоказані - тут з

фабричною чіткістю мають працювати ентузіасти зоряної справи.

ПОГАНО, з статті Б. Герасимовича «Наркомосвіти забув про Пулковську обсерваторію»

Значення астрономії всім відоме. Як же піклується Наркомосвіти про найбільшу наукову установу

Союзу – Пулковську обсерваторію? Погано.

...Недоліки підготовки астрономічних кадрів майже самоочевидні. Погано йде справа з загальним

вихованням аспірантів.

...Для боротьби з нашим «провінціалізмом», для зміцнення нашої наукової роботи необхідні

закордонні відрядження як керівників інститутів, так і окремих працівників, особливо молодих.

...Будівлі давно не ремонтувалися, стелі протікають. Немає турботи і про матеріальне і культурно-

побутове обслуговування працівників. Ми потребуємо великих інструментів із застосуванням

нових фізичних методів дослідження. На одному ентузіазмі працівників базуватися неможливо.


ВІЧНИЙ ПАМ‘ЯТНИК, зі спогадів В. Абалкіна

Його блакитні палітурки (підручника «Курс астрофізики і зоряної астрономії» – авт.), що

вкривають сторінки з викладом глибоких ідей будови зірок і галактик, результатів збагнення

таємниць і змінності блиску, стали вічним пам'ятником тому, хто був ініціатором видання цього

вітчизняного астрофізичного настільного керівництва – професорові Борису Петровичеві

Герасимовичу.


У ВИСЛОВЛЮВАННЯХ НЕ СОРОМИВСЯ, зі спогадів М. Гнєвишева

В обсерваторській бібліотеці існувало правило: не можна брати нові надходження, які були

представлені на виставці. На них потрібно було записуватися в чергу.

Герасимович проглядав журнал запису черговості на нові надходження. Іноді він викликав

співробітника і говорив: «У такому-то журналі з'явилася стаття з тематики Вашої роботи, а я не

знайшов Вашої заявки на цей журнал». Після цього йшло таке «рознесення», яке одержувати

вдруге уникали.

Ще приклад. Всі засідання Вченої ради і всі наукові доповіді, як астрофізичні, так і астрометричні

відбувалися в кабінеті директора і в його присутності. Знаючи тему майбутньої доповіді, Герасимович завжди готувався до неї, і горе було доповідачеві, якщо він виявлявся менш

підготовленим, ніж директор. «Лаючи», Герасимович не соромився у виразах, на які був

надзвичайно винахідливим.


НЕ РАДЯНСЬКА ЛЮДИНА, з статті-виказу В. Тер-Оганезова «За викорінення до кінця

шкідництва на астрономічному фронті» в журналі «Світознавство» в 1937 р.

Для прикладу можна зупинитися на одному з цих шкідників (Герасимович Б. – авт.). Що він із

себе є? Це колишній есер, котрий прикинувся прихильником радянської влади. Пригадаємо його

контрреволюційний виступ в Харківському університеті років десять тому, де... він висловив

погляди, які давали підстави вважати, що він не є радянською людиною.

Пробравшись до керівництва однієї з найбільших астрономічних установ в Союзі, своє положення

він використовував наймерзеннішим чином для організації шкідницької роботи.


ВІДМОВИВСЯ ЗАЛИШИТИСЯ В США, з листа С. Вавилова і Г. Шайна А. Вишинському в

1939 р.

У 1936-1937 рр. в деяких астрономічних установах СРСР, а особливо в Головній астрономічній

обсерваторії в Пулково, були проведені арешти великого числа науковців. Число активно

працюючих астрономів у нас не велике (80-90 осіб) і тому арешт великої групи (осіб 20) різко

впадає в очі. Деяких із засуджених ми знали багато років і нам уявлялося, що вони були

лояльними радянськими громадянами.

Вкажемо, наприклад, що Б. П. Герасимович в 1926-1929 рр. був в Америці (тривале відрядження і

стипендія) і здобув там таке міцне наукове ім'я, що одержав пропозицію зайняти директорський

пост в одній з обсерваторій.

Якщо додати, що він був там з дружиною і дітей у нього тоді не було, то повернення характеризує

його досить добре. Один з нас міг іноді з боку спостерігати, як Б. П. Герасимович (колишній

директор Пулковської обсерваторії) приймав іноземних учених і освітлював ті чи інші явища

нашого життя. Згодом можна було прочитати деякі відгуки цих осіб вже в закордонних виданнях, і

в них прозирає позитивне враження від нашої країни.


ГАБА НЕВІДОМОСТІ, з нарису М. Балишева «Зірка виключної величини»

Видатний учений, прекрасний астрофізик-теоретик і практик-спостерігач, вже в 20-і роки ХХ

століття відомий своїми роботами учений у СРСР і за кордоном, червневим ранком 1937 року, знаходячись в розквіті творчих сил, назавжди зник для всього наукового світу, колег і сім'ї і на

довгі роки його долю приховала габа невідомості.

...Після вбивства С. М. Кірова 1 грудня 1934 року, в Ленінграді пройшла могутня хвиля репресій.

До жовтня 1936 року ця хвиля докотилася до Пулкова – протягом тижня були арештовані ведучі

пулковські астрономи... Люди безслідно зникали, і Герасимович з жовтня 1936 року регулярно

одержує виписки з протоколів Президії АН «про звільненні з складу співробітників».

Борис Петрович не втрачав присутності духу: він активно намагався допомагати сім'ям

заарештованих (зокрема, прийняти на роботу в обсерваторію дружину М. В. Комендантова, над

якою висіло виселення з Пулкова). Понад те, він прагнув зберігати місця за арештованими

фахівцями, з приводу чого на початку 1937 р. на нього в президію Академії наук був направлений

перший «виказ» від заступника директора з адміністративно-господарської частини М. І.

Фаворського.

...До Пулково відправляють шосту (!) за рахунком комісія АН, а тонкий струмочок виказів

перетворюється на широку ріку відвертої брехні.

Верхом відвертого цинізму можна вважати статтю-виказ В. Т. Тер-Оганезова (характерно, що

стаття надійшла до редакції 29.07.1937 р., задовго до виголошення вироку Герасимовичу, а в ній

вже чітко були сформульовані всі майбутні звинувачення; крім того, наводить на деякі роздуми

той факт, що стаття майже повністю повторює «повідомлення» Фаворського, тобто виходить, що

Тер-Оганезов знав про те, що (і як) заст. директора обсерваторії виконав «свій високий

громадянський обов'язок»).

...20 квітня 1937 року Герасимович повторно подає у відставку з поста директора обсерваторії, але

його прохання знову відхилене загальними зборами Академії наук...


ВИРОК ВИКОНАНО, з офіційної довідки КДБ СРСР в 1989 р.

Повідомляємо, що в другій половині 1936 – першій половині 1937 року Управлінням НКВС по

Ленінградській області за підозрою в «участі у фашистській троцькістсько-зінов'євській

терористичній організації, яка виникла в 1932 році за ініціативою німецьких розвідувальних

органів і ставила за свою мету скидання Радянської влади і встановлення на території СРСР

фашистської диктатури», була заарештована велика група ведучих ...науковців і фахівців різних

наукових організацій, учбових закладів і підприємств, в т.ч. і в Пулковській обсерваторії, а всього

понад 100 чоловік.

З числа співробітників Пулковської обсерваторії були арештовані: Герасимович Борис Петрович...

Арештований 28 червня 1937 року.

Виїзною сесією Військової Колегії Верховного Суду СРСР в закритому засіданні в Ленінграді 30

листопада 1937 року визнаний винним в злочині, передбаченому ст. 58 п. 6, 7, 8 і 11 КК РСФСР і

засуджений до вищої міри покарання – розстрілу з конфіскацією всього, особисто йому належного

майна.

Вирок виконано.


НАКЛЕП ЗВІВ ПІД ТИСКОМ, з книги С. Снєгова «Норільські оповідання»

Козирєв перейшов до дослідження найзнаменитішої зірки, Сонця... І в розпал нових робіт його

спіткав удар долі — арешт.

— Мене посадив директор Пулковськой обсерваторії Герасимович, — похмуро говорив Козирєв в

одну з перших прогулянок зоною. — Ось вже від кого не чекав такої зради. Втім, не зради —

наклепу. Ви щось чули про Герасимовича?

Я не лише чув, але й читав його книгу «Всесвіт при світлі теорії відносності».

— Борис Петрович був людиною блискучою, — сумно підтвердив Козирев. — І в особистому

плані, і як учений. ... Ймовірно, не було у нас іншого астронома з таким спектром

фундаментальних інтересів. ...Ви знаєте, що його згубило? Майже чотири роки пропрацював в

Гарвардській обсерваторії! Природно, його заарештували ...й приписали шпигунство... І в

тридцять сьомому розстріляли, а перед розстрілом примусили вигадати шпигунську організацію, він туди включив і мене...

— Але ж Герасимович розумів, що розстрілу йому не уникнути... Він міг піти в могилу, не

стягуючи за собою вас, Миколо Олександровичу.

— Мабуть, вже не міг, — задумливо говорив Козирєв. — ...Він знеміг душевно і тілесно від

жахливої брехні звинувачення, від методів допиту. ...Ні, він прямо не звинуватив мене в

антирадянських діях, тільки зарахував до своїх прихильників і помічників. У сенсі науковому —

це було вірно. Але ж наука слідчих цікавила найменше...

ГЕССЕН Борис Михайлович

Філософ, фізик, історик науки. Фундатор соціальної історії науки на теренах Російської імперії і

СРСР.

З родини службовця. Батько, Гессен М., – управляючий банком.

Народився 16 (28) серпня 1893 р. в м. Кіровоград.

Розстріляний 20 грудня 1936 р. в Луб‘янській в‘язниці НКВС в м. Москва (РФ). Похований на

Донському цвинтарі.

Закінчив Єлизаветградську гімназію (1913), навчався в Единбурзькому (1913-1914) і

Петроградському (1914-1917) університетах, Петроградському політехнічному інституті (1914-1917), закінчив Інститут червоної професури (1924-1928).

Працював в Реввійськраді (1919-1921), університеті ім. Свердлова (1921-1924), викладачем

Інституту червоної професури (1928-1931), Московського державного університету (1931-1936).

Член-кореспондент академії наук СРСР (1933). Посмертно виключений (1938). Поновлений

(1957).

Перу нашого земляка належать наступні книги: «Основні ідеї теорії відносності» (1928), «До

питання про проблему причинності у квантовій механіці» (1930), «Соціально-економічні корені

механіки Ньютона» (1933).

Г. – автор новаторської доповіді на Міжнародному конгресі з історії науки й техніки в Лондоні, яка започаткувала новий напрямок – соціальну історію науки (1931).

Вченого заарештували, звинувативши в контрреволюційній терористичній діяльності і підготовці

терористичного акту (1936). Менш ніж за чотири місяці засудили до страти. Вирок в той же день

виконали.

Реабілітований Верховним судом СРСР (1956).

Серед друзів та близьких знайомих Г. – С. Вавилов, І. Тамм, М. Леонтович, Л. Мандельштам, С.

Ритов, А. Іоффе, М. Рубінштейн, О. Максимов, Е. Кольман та ін.


***

НАУКА, А НЕ ІДЕОЛОГІЯ

, з професійного кредо Б. Гессена

Те, що, грунтуючись на теорії відносності і квантовій механіці, можна прийти до неприйнятних

для марксистів висновків, зовсім не є причиною того, щоб відкидати фізичний зміст цих теорій.

«ПРОСТІ» ЗАПИТАННЯ НАЙВАЖЧІ ДЛЯ РОЗВ‘ЯЗАННЯ, з доповіді Б. Гессена «Соціально-

економічні корені механіки Ньютона» на Міжнародному конгресові з історії науки й техніки

Діалектичний матеріалізм розглядає простір як форму існування матерії. Простір і час є корінними

умовами існування всякого буття, і тому простір невіддільний від матерії. Усяка матерія існує

тільки в просторі, але й простір існує тільки в матерії. Порожній простір, відділений від матерії, є

тільки логічна або математична абстракція, плід діяльності нашого мислення, якому не відповідає

жодна реальна річ.

Ознайомившись з визначеннями Ньютона, котрі зіграли історичну роль, ми не наблизилися до

відповіді на поставлене нами запитання: який фізичний зміст мають слова „спокій» і

«рівномірність» руху в першому законові механіки? Ми можемо, звичайно, вимагати, щоб на це

чітко поставлене запитання прозвучала ясна відповідь. Однак саме „прості» питання часто

виявляються найбільш важкими для розв‘язання.

Глибокий аналіз принципових основ механіки дав в 1905 р. і в наступні роки А. Ейнштейн. На

жаль, у рамках даного курсу ми не маємо змоги викласти хід міркувань Ейнштейна й зроблені ним

висновки. Ми змушені обмежитися декількома, далеко недостатніми для розуміння суті справи й

навіть (з метою простоти) не цілком точними натяками.

Питання про час був вирішений Ейнштейном так. Для визначення часу треба домовитися про

способи його точного виміру й, насамперед, про способи встановлення одночасності подій, котрі

відбуваються у різних місцях простору. Ці способи виміру часу не можна обрати довільно, навпаки, вони повинні перебувати у відповідності до всієї сукупності результатів нашого

фізичного досвіду.

Один якийсь процес повинен служити зразком рівномірного протікання; цей процес самою

природою речей покликаний виконувати роль універсальних і абсолютно точних годинників.

Ейнштейн показав, що таким процесом є поширення світлових (і взагалі електромагнітних) хвиль

в „порожнечі». Про події, які відбулися у двох різних місцях простору А і Б, спостерігач, який

перебуває в третьому місці С, однаково віддаленому від А і В, повинен сказати, що вони

відбулися одночасно, якщо світлові сигнали, пущені з А і В, досягли спостерігача С в один момент

часу. Це визначення поняття одночасності Ейнштейн зберігає також і для того випадку, коли

крапки А та У рухаються відносно спостерігача. І саме тому події, які будуть уявлятися

одночасними для спостерігача, котрий рухається, нерухомий спостерігач буде вважати

неодночасними.


АВТОРИТЕТНІ ЖУРНАЛИ ЦИТУЮТЬ ДОНИНІ, з статті Л. Грехема «Соціально-політичний

контекст доповіді Б. М. Гессена про Ньютона»

Чи варто доводити, що доповідь про І. Ньютона, зроблений радянським вченим Борисом

Гессеном в 1931 р. на II Міжнародному конгресі з історії науки в Лондоні, є за масштабами свого

впливу одним з найважливіших повідомлень, які хоч колись звучали в аудиторії істориків науки?

...Про те, що ця доповідь одержала «постійне місце проживання» в історії розвитку історії науки, говорить і той факт, що навіть в наші дні авторитетні журнали і довідкові видання в цій галузі

продовжують її згадувати.

...Спроба тлумачити фізику Ньютона, виходячи з соціального, політичного і економічного

контексту Англії XVII ст. (незважаючи на те, що сучасні дослідники творчості Ньютона знаходять

її неадекватною), була справді піонерною роботою. ...Є неабияка частка іронії в тому, що

прихильники радикального крила в історії науки, які піддали своїх старомодних колег різкій

критиці за їх погляд на фізику Ньютона, як на щось таке, що «з неба звалилося» (за словами

Енгельса), самі сприйняли доповідь Гессена саме так, немов він «звалився з московського неба».


НЬЮТОН НЕ БУВ ГЕНІЛЬНИМ, з розвідки М. Прохорова «Соціологія пізнання»

«Батько» історії науки Джордж Сартон вважав прогресивним виключно природні науки.

Перший поворот від цієї точки зору відбувся в 1931 р. на науково-історичній конференції в

Лондоні. Там була присутня радянська делегація на чолі з Борисом Гессеном. Ця група

уособлювала протилежний погляд на історію. Позитивістському «інтерналізму» вони

протиставляли «екстерналізм» (причини наукового розвитку — в зовнішніх чинниках, таких як

економіка і суспільство).

Гессен екстраполював ці погляди на роботи Ньютона (особливо на «Прінсіпію») і запропонував

спірну тезу про те, що Ньютон зовсім не бувтакий геніальний, як стверджують.

Що привело Ньютона до теоретичних формулювань? Відповідь: практичні проблеми суспільства

того часу, які вимагали вирішення. Якби не Ньютон, то хтось інший.

Це украй спрощена, вульгарно-марксистська пояснювальна модель. Однак вона виявилася

плідною. Багато істориків стали орієнтуватися на історичний матеріалізм, наперекір

соціоісторичному контексту, в якому існувала наука.


СХИЛЯННЯ БЕЗ АНАЛІЗУ, з книги Г. Горєліка «Чи вчить нас історія науки?»

У статтях Гессена не знайдеш ні пострілів, ні нищівних ударів по ідейних опонентах і їх

розпинання на ганебних стовпах. Він досить стримано користувався хвацьким діалектом, настільки популярним тоді в діалектичних матеріалістів. Не випадково товариші-марксисти в 1931

році критикували його: «У числі продукції т. Гессена «теоретико-імовірнісне обґрунтування

ергодичної гіпотези» ... і ін. – ці статті далекі від актуальних завдань партії.

Є підстави думати, що Гессен раніше багатьох інших зрозумів, чим пахне в партії й країні –

відразу після вбивства Кірова.

А ставлення Гессена до нової фізики ясно видно з такого обвинувачення: «У т. Гессена ми бачимо

у всіх його роботах одну лінію – схиляння перед буржуазними вченими, як перед образами...

Загальна основа його помилок – це схиляння перед модними теоріями без їхнього аналізу й

критики».

Дуже істотно, що у виборі об'єктів схиляння Гессену було з кого брати приклад. Це, насамперед, його друг по гімназії й навчанню в Единбурзі І. Є. Тамм і вчитель його друга – Л. І. Мандельштам.

До обох Гессен ставився з глибокою повагою і як директор НДІФ МДУ робив – і зробив – все

можливе, аби відгородити наукове й педагогічне життя школи Мандельштама від соціальних

стихій, які вирували в МДУ.

Усього за кілька років керівництва Гессена школа Мандельштама встигла розквітнути; її

зусиллями значно виріс загальний рівень московської фізики. У цій школі вчилися й працювали

найбільші радянські фізики…

А до появи Гессена в МДУ, за виразом О. Андронова (тоді ще аспіранта): «проф. Мандельштама

тримали в абсолютно чорному тілі».

…Для історії науки кваліфікація у Гессена була цілком достатня, і його Лондонська доповідь 1931

р. стала справжньою подією. Досить сказати, що ця доповідь перевидана в Лондоні в 1971 р., і що

ім'я Гессена на Заході знають краще, ніж на батьківщині. Проте коли йому доводилося давати

чітку (і швидку) інтерпретацію бурхливих подій революції у фізиці, яка саме завершувалася, його

фізико-математичної кваліфікації не вистачало. І анахронічне розуміння проблеми ефіру – один із

проявів цього.

Однак назвати його супротивником теорії відносності ніяк не можна. В 1928 р. він у популярній

книжці грамотно й навіть проникливо виклав ідеї спеціальної теорії відносності (котра покінчила

зі старим поняттям ефіру), та й свою нещасливу статтю у Великій Радянській Енциклопедії він

закінчив відсиланням до статті «Теорія відносності». Але для загальної теорії відносності, яка

відродила деякі атрибути ефіру, його фізико-математичної кваліфікації не вистачало.

Здалеку могло здаватися, що «червоний директор» Гессен наглядає за Мандельштамом, проте

фактично Гессен, скоріше, заглядав у рот чудовому фізикові. І крім іншого, огороджував його від

натиску войовничих фізиків-матеріалістів-ефірників на чолі з Тімірязєвим.

…Через шість років долі Гамова й Гессена перетнулися ще раз. 29 квітня 1938 р. рішенням

Загальних зборів Академії наук СРСР обох виключили з її лав як таких, що «спрямували свою

діяльність на шкоду Союзу РСР». На цей момент Бориса Михайловича Гессена вже понад рік не

було на цьому світі. А Георгій Антонович Гамов третій рік був професором у Новому Світі.

В 1955 році для реабілітації Гессена, за звичаями того часу, потрібні були характеристики від

досить видних людей. Один з таких і тоді наполягав, що «Гессен кривив душею і обманював

партію».


ВДАЛА СПРОБА, з дослідження В. Стьопіна і Л. Кузнецової «Наукова картина світу в культурі

техногенної цивілізації»

Вітчизняне (російське – авт.) наукознавство має давню традицію аналізу соціально-

економічних коренів механіки. Так ще в 30-х роках Б. М. Гессен зробив досить плідну спробу

простежити, як на формування механіки вплинув розвиток шляхів сполучення, промисловості, військової справи, які вимагали вирішення низки технічних завдань, котрі стимулювали розробку

фізичних проблем.

На його думку, для розвитку суспільства наука, і зокрема механіка, набувала особливого

значення, оскільки розвиток транспорту, промисловості, гірничої справи ставили чисто механічні

проблеми, і в цілому фізична тематика в основному визначалася економічними й теоретичними

завданнями.


ВИРІЗНЯВСЯ ГЛИБОКОЮ ЕРУДИЦІЄЮ, з листа І. Тамма до Генеральної прокуратури СРСР

від 20 жовтня 1955 р.

У зв'язку з тим, що в цей час розглядається питання про реабілітацію професора Бориса

Михайловича Гессена, я хочу повідомити наступне.

Я був дружний з Б. М. Гессеном з дитинства, яке ми провели в одному місті – Єлизаветграді (нині

м. Кіровоград). Ми вчилися в одному класі від дня вступу в гімназію й до її закінчення, після чого

разом училися в Единбурзькому університеті в Англії в 1913-1914 рр. Хоча, повернувшись у Росію

в 1914 р. ми продовжували навчатися в різних містах, проте зустрічалися дуже часто, подовгу

проживали разом у м. Єлизаветграді, а приблизно з кінця 1922 р. знову стали жити в одному місті

– у Москві.

Нас завжди зв'язувала тісна дружба, до того ж приблизно з 1928 р. до самого арешту Б. М. Гессена, ми працювали в одній установі – на фізичному факультеті МДУ, де я був професором, а Б. М.

Гессен ряд років – деканом фізичного факультету, а потім директором Науково-дослідного

інституту при цьому факультетові.

У науковому відношенні Б. М. Гессен, на мою думку, був найкрупнішим із всіх відомих мені

філософів, які спеціалізувалися на проблемах сучасної фізики, і різко вирізнявся серед них

поєднанням глибокої ерудиції й чіткості думки як в області філософії, так і в області фізики.

Герой Соціалістичної Праці, академік Іг. Тамм.


ПРИБІЧНИК ІДЕАЛІЗМУ, з статті «Тривожні десятиліття радянської фізики (1920-1940)» в

журналі «Знання - сила» в лютому 1990 р.

Особливо старався професор фізики МДУ А. К. Тімірязєв, син великого ботаніка і дарвініста. ...На

думку Тімірязєва, пропаганда ідеалізму - це тонко розроблений план, який охоплює країну

соціалізму, що «будується». Цей план утілюють перекладачі і редактори іноземних книг з фізики, і, звичайно, автори вітчизняних книг, котрі пропагують сучасну фізику. Як приклад Тімірязєв

називає книгу А. Еддінгтона «Відносність і кванти» (під редакцією Б. Гессена), де показана

неспроможність механістичної картини світу і необхідність заміни її «символічним світом», тобто

світом, пізнаваним за допомогою математичних методів. Тімірязєв називає це демонстрацією

відкритої попівщини.

...Повідомляючи читачів, що «фізики-ідеалісти» Гессен, Апірін і Бронштейн викриті як вороги

народу, Тімірязєв вигукує: «Треба сподіватися, що радянська громадськість до кінця розкриє, де

вороги і де друзі радянської фізики».


ГОФШТЕЙН Давид Наумович

Поет, перекладач.

З міщанської родини. Батько, Гофштейн Н., - землероб.

Народився 25 липня (6 серпня) 1889 р. в м. Коростишів Житомирської області.

Розстріляний 12 серпня 1952 р. в одній з московських в‘язниць (РФ). Місце поховання – не відоме.

Навчався в хедері, екстерном склав іспити за гімназичний курс (1913), навчався в Київському

комерційному інституті.

Член бюро єврейської секції Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (1927).

Член Єврейського антифашистського комітету.

Друкувався в газетах «hа-Арец», «Новий час» «Давар», «Гедім», «Гаарец», «Кунтерс», журналах

«Потік», «Проліт».

Працював співредактором журналу «Потік» (1920-1924),

Як літератор дебютував нарисом і віршами і київській газеті «Новий час» (1917).

Його перу належать книги «Обабіч доріг, «Місто» (обидві - 1919), «Троєр» (1922), «Лірика»

(1923), «На світлих руїнах» (1927), «Вибрані твори» (1937), «Вибрані твори» (1948), двотомник

«Вірші і поеми» (1977).

Переклав на ідіш Т. Шевченка, О. Пушкіна, Ш. Руставелі.

За звинуваченнями в «дрібнобуржуазних поглядах» виключений з Всеукраїнської спілки

пролетарських письменників (1929).

Заарештований у т.зв. справі Єврейського антифашистського комітету (1948).

Серед друзів та близьких знайомих Г. – А. Кушніров, І. Яців (Шпігельман), М. Шагал, Д.

Бергельсон, Н. Штіф, Х. Бялік, Л. Стронгін, А. Шльонський, Е. Подрядчик, А. Бараш, У. Грінберг, Л. Озеров, Л. Квітко та ін.


***

СІЯТИ ЖИТТЯ,

з життєвого кредо Д. Гофштейна

Женіть смерть, відгоньте її далеко, оріть глибоко і сійте життя.


Я ЗНОВУ СПІВАЮ, з вірша Д. Гофштейна «Мій світ» у перекладі В. Звягінцевої

Мой мир, вот я опять к тебе пришел!

Едва лишь я простился с ночи гранью -

Мой взгляд ответил твоему сиянью.

Вновь надо мной высоких сводов сень.

Мой мир, вот я опять к тебе пришел,

Чтоб светлым, вдохновенным был мой день.

У праздничного входа я опять

Ударил в гулкий колокол огромный,

И сердце стало тихо подпевать

Напеву без единой ноты темной.

Биеньем бодрым сердце рвется прочь

Из клетки ребер, ставшей тесной, душной;

Губами, чтобы жажду превозмочь,

Тянусь к росинке утренней воздушной.

Я вновь пою, вновь речи дар обрел.

Мой мир, вот я опять к тебе пришел.


ВОЛОК З СОНЯЧНИХ ПЛЯМ, з вірша Д. Гофштейна «Серце сміється» в перекладі А.

Старостіна

Сиянье доверху залило дол

И все еще льется.

Опушки его собирают в подол,

И сердце смеется...

Светлеют леса от холмов до болот,

И мхи - серебристей...

И бредень из солнечных пятен плывет

По кочкам, по листьям...


ІНШИХ СЛІВ НЕ МАЮ, з листа Д. Гофштейна А. Лесіну в 1925 р.

Я в країні Ізраїлю. Одного цього для мене так багато, що я готовий повторювати ці слова тисячу

разів, інших слів у мене немає, та я й не шукаю їх, аби передати повністю моє потрясіння.


ЗБИРАВ КНИГИ, зі спогадів Ф. Гофштейн

На початку 1925 року ми з Гофштейном виїхали до Берліна. Пробувши там деякий час виїхали до

Палестини. На човні, що відпливав з Трієста, було немало туристів зі всього світу. ...1 квітня ми

прибули поїздом з Олександрії до Єрусалиму. ...Один рік провів Гофштейн в Ерец-Ісраель.

...Час був важкий. Було важко знайти роботу в маленькій країні. Туга за синами Шамаю і Гілелю, у

яких кількома роками раніше померла мати - перша дружина Гофштейна, була дуже великою.

Радянська віза, яку Давид одержав на рік, закінчувалася. Прийшов лист з Києва: батько Давида

писав, що діти дуже нудьгують, а в школі їм все частіше нагадують, що їх батько залишив СРСР...

В кінці березня 1926 року Давид виїхав, а я з шеститижневою донечкою Левією залишилася в

Тель-Авіві. ... Хто міг уявити, що наша розлука продовжиться три довгих і важких роки? Не

зважаючи на всі зусилля Давида, Радянський Союз кілька разів відмовляв мені в дозволі приїхати

до мого чоловіка і батька нашої дитини.

З останньою надією я написала листа тодішньому міністрові закордонних справ СРСР М.

Литвинову. В кінці березня 1929 року ми з Левією прибули до Києва.

...Все життя Давид збирав книги. Якщо десь знаходив стару книгу, бував щасливий. Рідкісні, цінні

книги і рукописи на ідіш й івриті займали почесне місце в його великій бібліотеці. Коли приходив

гість - а гостей Давид дуже любив, навіть якщо це йшло в збиток його роботі і відпочинку, - він

перш за все вів відвідувача до кабінету і демонстрував книжкові скарби.

Словники, енциклопедії, конкордації різними мовами Гофштейн тримав в окремій шафі. Він

говорив:

- Людина не може знати все, але вона повинна знати, де шукати і знаходити.

...Ми проглядаємо ...переклад п'єси для єврейського театру. І раптом дзвінок в двері. Давид

кинувся в передпокій... Їх троє. Незнайомі, дивні особи. Я дивлюся на них і на Давида. Він

розгублений. Папір в його руці мені все пояснив.

П'ять годин чужі ворожі люди господарювали в квартирі: копалися, шукали, перегортали книги, всі перемішали. Кожна єврейська книга викликала особливу підозру, Давид повинен був

пояснювати зміст. На вулиці давно стемніло, а ми всі сидимо, мов приковані до місця.

Давид не раз обертався до мене і говорив:

- Будь спокійна.

Я вдивлялася в його темне втомлене обличчя, і мене проштрикнула думка: чи побачу я його ще?!


СВОЄРІДНА СТРУКТУРА ВІРША, з нарису Г. Ременика «Творчий портрет Давида

Гофштейна»

На відміну від творчості багатьох його однолітків, в поезії Гофштейна немає сліду декадентства і

модернізму. Він і не подумував про втечу від реальної дійсності. Всі «локальні» теми: місто і село, природа і кохання, праця і творчість - філософськи узагальнюються у Гофштейна в одну

універсальну тему: світ і життя. Обидві вони в його віршах пов'язані з ще конкретнішим мотивом

землі. «Моя земля, моє поле як світ великі, як світ широкі» - такий один з лейтмотивів його поезії.

...Новизна - прапор поетичного світу Гофштейна. ...Візуальність - основа поетичного методу

Гофштейна, сприйняття і розкриття життя.

Поезія Гофштейна - явище реалізму ХХ сторіччя, збагачене досягненнями імпресіоністського

мистецтва, його відкриттів у області живопису деталі, особливо в створенні колориту, нюансованій грі фарб.

Своєрідна структура вірша і строфи Гофштейна. Це найчастіше не звичайна чотирьохрядкова

композиція з послідовною римою, які строго перехрещується, а зовсім нове інструментування

вірша, котра передає не лише музично-ритмічний малюнок, а й конкретно-реалістичну картину

або емоційний стан.


РИЛЬСЬКИЙ РИЗИКУВАВ, ВИЯВЛЯЧИ ШАНУ ГОФШТЕЙНОВІ, з кореспонденції Г.

Захарової «Голос совісті»

Рильський не боявся бути головою комісії на вечорі, присвяченому пам'яті розстріляного поета

Давида Гофштейна. Він міг всіма правдами і неправдами намагатися захистити свого

співробітника по Інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії, талановитого вченого

Марка Плісецького (дядька відомої балерини), звинуваченого в космополітизмі і вимушеного

звільнитися. Він доклав усіх сил для реабілітації загиблих неокласиків. Він зробив все залежне від

нього, аби допомогти своєму учневі...

Подібних ситуацій була велика множина...


ЯК КДБ НАС «ПОШКОДУВАВ», з книги Ф. Гофштейн «С коханням і болем про Давида

Гофштейна»

Уже п'ятий рік, як заарештували Давида. Нам все ще говорять, що він перебуває в Лефортовській

в'язниці. Я розриваюся між Києвом і Москвою. У Києві я не можу довго висидіти: мене тягне

дізнатися, що з Давидом, але і в Москві не можу пробути довго. З вокзалу відразу йду до

приймальні КДБ на Луб'янці і опісля декількох годин отримую стандартну відповідь: «Під

слідством!» Це відбувалося і після того, як єврейські письменники були убиті. Про це ми

дізналися лише пізніше.

В кінці січня 1953 року, коли я була одна в квартирі, до мене увірвалося шестеро: кербуд, двірник, представник суду, представник письменницької організації і двоє робочих. Вони зажадали

звільнити одну кімнату, почали жбурляти речі.

- Що ви робите?

- Звільняємо кімнату. Тут жив ворог народу, - сказав представник суду.

- Що ви говорите? Що за ворог народу? Адже ще немає вироку!

- Хто сказав, що немає? Є!

Він дістав з портфеля папір, встав на середину кімнати і урочисто, слово за словом, прочитав

вирок суду.

Так я, єдина з членів сімей письменників, дізналася про жахливий вирок. Нікому з нас, дружин, офіційно про це ніхто не повідомив до листопада 1955 року. Мабуть, КДБ нас «шкодував». Але у

правління Союзу письменників не було сентиментів. Щоб відняти у мене кімнату швидше, вони

одержали з КДБ копію...


ДИВНІ ВІДТІНКИ, зі спогадів М. Коралова

У в'язницях і таборах дотримуються правила: жодного слова про справу. Ніяких ідіотських

запитань на тему «за що сидиш?» Але в той тихий вечір причини пригніченості Гофштейна стали

куди яснішими. ...Він раптом підійшов до умивальника, відкрив кран і почав із струменем....

розмовляти. Вельми жваво.

....Неподалік від в'язниці розташований ЦАДІ. Знаменита аеродинамічна труба гуділа постійно.

Наговорившись з умивальником, Давид Наумович робив крок до мого ліжка, підіймав голову до

віконця і продовжував безперечно цікаву бесіду з Трубою.

... Якось ми змолилися:

— Пощадіть, Давиде Наумовичу. Невже не переконалися, що їм до лампочки ваші викрутаси.

Вони сміються, напевно, а ми ридаємо.

Домовленості, молитви — ніщо не допомагало. Давид Наумович з нами мовчав і вигадував нові

прийоми, один витонченіший за інший.

...Під час обходу в камеру якось увійшов стрункий сивий полковник. Мундир з голочки. Як на

гріх, Гофштейн сидів на параші і ризикнув відколоти коліно. Полковник заревів:

— Сраку зашию!

...Особливої важливості розмова про Гофштейна відбулася у мене в Передєлкіно з Ліпкіним.

Семену Ізраїльовичу я довіряв в усіх відношеннях. Його висновок про відомі мені переклади і

невідомі оригінали я вважав найавторитетнішим. До того ж Ліпкін знав київського поета особисто: Гофштейн приїздив до Москви. Просив молодого тоді перекладача, аби той знайшов час для

нього, Гофштейна; є начебто непогані вірші! Я був відвертий з Ліпкіним:

— Семене Ізраїльовичу, спілкуючись з Гофштейном, ви ніколи не помічали якихось

психологічних аномалій?

— Ні. Явних відхилень від норми не помічав. Утім, два-три дивні відтінки згадалися.

ГРИМАЛЬСЬКИЙ Леонтій Стефанович

Священик. Зарахований до лику святих Російською Православною Церквою (2001).

З родини священика. Батько, Гримальський С., - дячок.

Народився 10 липня 1869 р. в с. Ладиженка Уманського району Черкаської області.

Розстріляний 26 лютого 1938 р. на полігоні НКВС «Об‘єкт Бутово» Московської області (нині – в

межах м. Москва РФ). Похований в братській могилі. Точне місце – не відоме.

Закінчив Київську духовну академію (1892).

Був учителем церковно-парафіяльної школи в с. Русалівка Уманського повіту (1892-1893), ієреєм

храму с. Піщане Звенигородського повіту (1894-1914), ієреєм (1914-1922), протоієреєм (1922-1931) церкви с. Роги Уманського повіту, храму с. Жигалово Московської області (1931-1932), церкви св. апостолів Петра і Павла с. Литкаріно Ухтомського району Московської області (1932-1937), храму с. Іл‘їнський Погост Солнєчногорського району Московської області (1937), Успенської церкви с. Гжель Раменського району Московської області (1937-1938).

Нагороджений Палицею (1928), наперсним хрестом з прикрасами (1935).

Заарештований за «контрреволюційну агітацію» (1938). Сталінською «трійкою» засуджений до

розстрілу.

Посмертно реабілітований (1938).

Доповідь уманчанки Т. Коваль «Протоієрей Леонтій Гримальський в національно-духовному

житті кінця ХІХ - початку ХХ ст.» прозвучала на 5 міжнародній науковій конференції

«Православ‘я – наука – суспільство: питання взаємодії» (2007).

День пам‘яті – 13 (26) лютого.

Серед друзів та близьких знайомих Г. – М. Хорьюзов та ін.


***

ГРІХ

, з життєвого кредо Л. Гримальського

Великий гріх, перетворившись на затятих егоїстів, дбати лише про себе i власне благополуччя.


ПОЛІТИЧНИХ РОЗМОВ НЕ ВІВ, з протоколу допиту Л. Гримальського від 30 січня 1938 р.

Слідчий:

- Де зараз перебуває ваш зять Хорьюзов?

Гримальський:

– Мій зять, Хорьюзов, арештований місяць тому органами НКВС. За що він арештований, я не

знаю.

Слідчий:

– Який у вас був з ним зв'язок?

Гримальський:

– Я був з ним в дружніх стосунках, ми часто відвідували один одного і надавали один одному

матеріальну допомогу. Після арешту Хорьюзова його дружина живе у мене.

Слідчий:

– Слідство має в своєму розпорядженні дані про те, що ви маєте сан протоієрея. Скажіть, в якому

році ви одержали цей сан?

Гримальський:

– У сан протоієрея я зведений 1922 року... Зведений за довголітню службу.

Слідчий:

– Які думки ви мали з громадянами про вибори до Верховної Ради?

Гримальський:

– Розмов на цю тему я не мав. До мене з питаннями на цю тему ніхто не звертався, і я особисто

порад нікому не давав.

Слідчий:

– Які ви вели розмови про міжнародне становище і, зокрема, про небезпеку війни?

Гримальський:

– Розмов про міжнародне становище і взагалі на політичні теми я не вів, тому що до мене ніхто не

звертався з такими розмовами, а я ще й умисне ухилявся від таких розмов.


КОЛГОСПНИКІВ НЕ ЗАЛЯКУВАВ, з протоколу допиту Л. Гримальського від 9 лютого 1938 р.

Слідчий:

- Дайте свідчення про контрреволюційну агітацію, яку ви проводили.

Гримальський:

– Контрреволюційній агітації я ніякий не вів.

Слідчий:

– Слідство має в своєму розпорядженні дані про те, що ви вселяли віруючим недовіру до

радянської влади, партії і конституції.

Гримальський:

– Про конституцію я ніколи нікому не говорив, а також не вселяв віруючим недовіри до партії і

радянської влади.

Слідчий:

– Слідство має в своєму розпорядженні дані про те, що ви залякували колгоспників майбутньою

війною і великими лихами.

Гримальський:

– Про війну і великі лиха я нікому нічого не говорив, і залякувати колгоспників якимись іншими

способами не залякував.

Слідчий:

– Чи говорили ви про неправильні дії радянської влади щодо стягування державних постачань?

Гримальський:

– Про державні постачання я нікому нічого не говорив. Стягувані з мене податки і державні

постачання я вважаю законними.

Слідчий:

– Дайте свідчення про ваших знайомих і зв'язки з ними.

Гримальський:

– Я мав тісний зв'язок з Миколою Хорьюзовим, до мене священиком, який служив в селі Гжель, також мав зв'язок з дияконом церкви села Гжель Воскресенським. Обидва вони зараз заарештовані

і засуджені органами НКВС. Їх я часто відвідував влітку 1937 року, коли ще жив і служив в селі

Іл‘їнський Погост.

Слідчий:

– З якою метою ви відвідували Хорьюзова і Воскресенського?

Гримальський:

– Я приїжджав до Хорьюзова як до зятя, Воськресенський бачився зі мною як з

священнослужителем.

Слідчий:

– Слідство має в своєму розпорядженні дані про те, що у момент відвідин вами села Гжель

приїжджали особи, які не мали відношення до служителів культу.

Гримальський:

– Так, справді, коли я приїжджав з Іл‘їнського Погосту до зятя Хорьюзова, то одночасно зі мною

приїжджали дві особи з Москви; одного з них я знаю на ім'я Борис, він десь працює і одночасно

вчиться. Мені він знайомим не був. Другого я абсолютно не знаю.

Слідчий:

– Скажіть, Гримальський, з якою метою приїжджав вказаний вами Борис?

Гримальський:

– Мети приїзду цього Бориса я не знаю. Розмов при мені про мету його приїзду не було.

Слідчий:

– Що вам відомо про контрреволюційну діяльність Хорьюзова і Воскресенського?

Гримальський:

– Про контрреволюційну діяльність Хорьюзова і Воскресенського я абсолютно нічого не знаю.

Знаю тільки те, що вони обидва восени 1937 року арештовані органами НКВС.

Слідчий:

– Що можете ще показати по суті висунутого проти вас звинувачення?

Гримальський:

– Винним себе ...не визнаю і показати нічого не можу.


ДО НЬОГО ПРИЇЗДИЛИ НЕВІДОМІ, з протоколу допиту свідка N. від 8 лютого 1938 р.

Слідчий:

- Що вам відомо про контрреволюційну діяльність Леонтія Степановича Гримальського?

Свідок:

– Я часто відвідував квартиру Гримальських і помічав, що до них приїжджали невідомі мені люди, з них деякі були служителями культу. Окрім них, приїжджали двоє з Москви, один

рекомендувався художником, а другий нібито працівник НКВС. З якою метою вказані особи

відвідували Гримальського, я не знаю, оскільки під час моїх відвідин вони ніяких розмов між

собою не вели, а сам священик, як тільки я приходив, йшов до комірки. Приїжджі жили у

Гримальського не більше доби і виїжджали.

З розмов Гримальського я лише раз чув незадоволеність на адресу радянської влади – з приводу

м'ясопостачання. Розмова його зводилася до того, що це незаконно, точних слів я зараз не

пам'ятаю.

Священик, перебуваючи на службі в іншій церкві, влітку часто приїжджав до села Гжель, де до

нього служив його зять Хорьюзов і диякон Воскресенський. Обидва вони зараз арештовані

органами НКВС. Гримальський з ними підтримував тісний зв'язок.

Арештований диякон Воскресенський, служачи в нашій церкві, відкрито компрометував

радянську молодь, називаючи її шпаною. При виконанні релігійних треб виголошував промови, які не стосувалися релігії.


ВОДОСВЯТНИЙ МОЛЕБЕНЬ, з замітки І. Соболєва «Люберецьке благочиння»

У відділенні денного перебування інвалідів м. Литкаріно відслужили водосвятний молебень, після

якого клірик Петропавловського храму м. Литкаріно священик Олександр Іонов мав розмову з

відвідувачами відділення про віру і Церкву, роль православ'я в історії Росії, минулому і

сьогоденні...

Присутніх особливо зацікавило повідомлення про литкарінських новомучеників Гаврила (Гура) і

Леонтія (Гримальського) та про діяльність священика Івана Соболєва, який віддав 25 років свого

життя литкаринській парафії (зокрема, на початку XX ст. він заснував Товариство тверезості і

парафіяльний театр).


ПАЛОМНИЦЬКА ПОЇЗДКА, з кореспонденції В. Петрової «Литкаринські новомученики»

Діти з недільної школи Петропавловської церкви м. Литкаріно здійснили паломницьку поїздку до

церкви Казанської ікони Божої Матері в м. Котельники.

Головною частиною заходу, заради якої і зустрілися вихованці двох недільних шкіл, став сумісний

відкритий урок, присвячений пам'яті новомучеників і сповідувачів російських, котрі трудилися на

території Люберецької благочинності.

У проведенні заняття взяли участь викладачі обох шкіл. Оскільки діти були досить добре

підготовлені, грунтовно вивчивши житія новомучеників (преподобного Гаврила (Гура) і Леонтія

(Гримальського)...урок виявився достатньо пізнавальним.


ШУКАЮ РОДИЧІВ, інтернет-оголошення

Я, Харьюзова Т., правнука Леонтія Стефановича Гримальського. Шукаю усіх свої родичів.

Мій E-mail: disana40@mail.ru


ГРИСЮК Андрій Григорович

Священик. В чернецтві – Анатолій (1903). Зарахований до лику святих Російською Православною

Церквою (2000).

З міщанської родини. Батько, Грисюк Г., - повітовий скарбничий.

Народився 20 серпня 1880 р. в м. Ковель Волинської області.

Загинув 23 січня 1938 р. в одній з режимних в'язниць Республіки Комі (РФ). Похований у вічній

мерзлоті.

Закінчив Кременецьке духовне училище, Волинську духовну семінарію (1900), Київську духовну

академію (1904), стажувався в останній (1904-1905), навчався в Константинопольському

археологічному інституті (1905-1906).

Був викладачем Київської (1911-1912), Московської (1912-1913) ректором Казанської (1913-1921) духовної академій.

Єпископ Чистопольський (1913-1914), другий вікарій Казанської єпархії (1914-1922), єпископ

Самарський і Ставропольський (1922-1923), архієпископ Одеський і Херсонський (1928-1936).

Заарештований більшовиками засуджений до року примусових робіт (1921); двічі заарештований

(1923); відправлений на три роки в заслання до Туркменії (1923-1927); заарештований востаннє

(1936) і на п‘ять років запроторений до Кілтівського Ухто-Печерського табору Комі АРСР (1937).

Як науковець спеціалізувався з історії сирійського чернецтва до арабської навали.

Друкувався в «Працях Київської духовної академії», «Православному співрозмовникові».

Перу нашого земляка належать наступні доробки: «Професор Амфіан Степанович Лебедєв»,

«Пам‘яті професора В. В. Болотова» (обидва - 1910), «Історичний нарис Сирійського чернецтва до

половини 6-го століття», «Професор Костянтин Дмитрович Попов (некролог)» (обидва - 1911),

«Святий Флавіан, архієпископ Константинопольський» (1912), «Знаменитий документ»,

«Дельфійський напис і його значення для хронології ап. Павла» (обидва - 1913).

День пам‘яті священомученика Анатолія – 10 січня.

Серед друзів та близьких знайомих В. – М. Лемешевський, В. Ремов, П. Брянських, В. Суханов, П.

Пономарьов, С. Страгородський, В. Парвеков, В. Керенський, П. Тишкевич, І. Веселовський, В.

Несмєлов, М. Виноградов, А. Орлов, М. Машанов, А. Стадницький та ін.


***

НЕМОЖЛИВЕ ІСНУЄ

, з життєвого кредо

А. Грисюка

Неправда ніколи не може бути правдою.

ЗАГЛИБЛЕНИЙ В СЕБЕ, зі спогадів М. Лемешевського

За зовнішністю був малого зросту, плюсклий, сутулуватий, завжди дивився вниз, — справляв

враження людини, заглибленої в себе і зайнятої своїми думками.


МИСЛИТЬ СМІЛИВО, з оцінки діяльності А. Грисюка А. Храповицьким

Ієромонах Анатолій – талановитий і хоча ще дуже молодий, проте широко обізнаний викладач.

Він є господарем не лише в історії подій церковного життя, але й взагалі в богослів'ї, тобто в

Священному Писанні і патрології. Володіючи чудово ...точною і влучною мовою, він встигає

протягом однієї лекції викласти безліч подій, дати декілька сильних характеристик, пояснити суть

найвідвернутішого предмету, наприклад богословських суперечок IV століття.

Дотримуючись строго православного учення, отець Анатолій, проте, мислить сміливо і сліпо не

наслідує ...посібники, а керується ними як вже сталий учений.

НЕПРАВДА НІКОЛИ НЕ МОЖЕ БУТИ ПРАВДОЮ, з проповіді А. Грисюка «Про суд над

світом цим» 6 березня 1909 р.

На Голгофі відбувся суд «світові цьому». Чим, насправді, характеризується життя невіруючого

світу, або «світу цього», як називає його Господь, з чого воно складається, якими початками

керується?

Для зовнішнього і стороннього спостерігача життя світу цього може здатися сповненим блиску і

галасу. Тут постійно прагнуть до всякого роду зовнішніх успіхів і, мабуть, досягають їх. Ось чому

життя цього світу з першого погляду вражає багатством і різноманітністю своїх форм, їх

безперервним множенням і ускладненням. І гордий своїми успіхами світ галасливо мчить уперед, і

його переможні вигуки можуть деколи збентежити просте віруюче серце.

Але який, запитаємо ми, зміст у різноманітних і численних форм життя світу цього і що ховається

насправді за видимим виблискуванням цього життя?

Зміст життя цього світу — найдрібніше і найнікчемніше, негідне людини... Гамір мирського життя

є шум битви, і урочисті вигуки належать лише небагатьом переможцям в ньому. Все життя світу

цього є одна суцільна картина гри пристрастей і самолюбств, інтриг і жадань, скаженої гонитви за

насолодою і задоволеннями. Гордість і чуттєвість, взагалі голе себелюбство і, як зворотний бік

його, страшна ненависть до інших, а деколи і до самого себе — ось що характеризує послідовників

цього світу, і всі блискучі форми життя, які він створює, суть лише жалюгідне дрантя, яке

прикриває прояви вказаних пристрастей. Навіть самі чесноти, на здійснення яких іноді силяться

представники цього світу, є не більш ніж блискучими вадами...

...А де ж, запитаємо ми, велике етичне завдання життя, де розрізнення добра і зла, де віра в Бога?

Всього цього тут немає. Замість етичного завдання ставляться питання простого життєвого

благополуччя, і сама межа між добром і злом знімається і знищується, а замість віри в Бога

встановлюється простий розрахунок і самовпевненість.

...Люди свідомо починають одурювати інших і не можуть бути щирими навіть у відношенні до

себе самих. ...І скільки б не хвалився цей світ своєю мудрістю і своїми знаннями, істина далека від

нього.


ТРАГІЗМ НОВІТНЬОЇ РОСІЙСЬКОЇ ІСТОРІЇ, з листа А. Грисюка О. Брілліантову

Щодо нас, то ми тепер не стільки вивчаємо стародавню церковну історію, скільки є жертвами

трагізму новітньої російської церковної історії. Службова і неслужбова одіссея поставила нас

далеко від бібліотек і навіть від власних невеликих зібрань книг за фахом.

Дуже цікаво було б дізнатися — який стан науки стародавньої церковної історії в Європі після

війни і які відкриття, капітальні видання і крупні дослідження можна там відзначити.


ГРОШЕЙ ВИСТАЧИТЬ ДО КІНЦЯ РОКУ, з листа А. Грисюка М. Глубоковському від 29

лютого 1919 р.

Сумна доля Академії Петрограду порушує в нас всіх відчуття глибокої скорботи про старшу

сестру нашої Академії і важке передчуття про долю її самої. Але поки що, слава Богу, бібліотека в

наших руках і узята під свій захист Архівною Комісією.

Половина наявних студентів (осіб 20) і Ваш покірний слуга, а рівно і канцелярія, розташовуються

в академічному будинку. У головній будівлі - заразливий госпіталь, тому довелося відмовитися

навіть від академічної церкви і перейти в парафіяльну. Третина корпорації знаходиться по той бік

фронту, а троє в Москві. ... Грошей, мабуть, вистачить до кінця поточного року.

Щиро бажаю Вам стерпних умов існування в Петрограді і можливих успіхів в науковій сфері.

З глибоким шануванням

Єпископ Анатолій.


ВЖИТИ НЕГАЙНИХ ЗАХОДІВ, з депеші ВЧК казанським колегам від 1 квітня 1921 р.

Абсолютно таємно

З листування єпископа Анатолія з ім'я патріархом Тихоном убачається, що в Казані до цих пір

існує Духовна Академія, яка керується ідейним і службовим директивам Патріарха і яка існує за

рахунок якихось «місцевих єпархіальних коштів»... Не торкаючись питань про нелегальність

джерел існування Академії, ми вважаємо, що наявність в Казані подібного вогнища мракобісся,

керованого духовно-адміністративним центром, в даний час з загальнополітичних міркувань

небажана.

Просимо Вас вжити заходів до припинення подальшої діяльності вказаної установи. Про Ваші дії

поінформуйте нас.


ЗАСЛАТИ НА СОЛОВКИ, з акту комісії ВЧК від 24 квітня 1921 р.

Розслідуванням... встановлено наступне.

Казанська Духовна Академія, очолювана ректором єпископом Анатолієм (Грисюком), не була

свого часу ліквідована ...Наркомосвіти, і цю обставину ректор тлумачив як право на подальше

існування Духовної Академії на колишніх засадах, ніби-то в порядку ліквідаційному. ...Академія

до цього моменту зберегла колишню назву, склад професорів і навіть мала офіційний штамп і

радянську печатку.

...З відібраних у секретаря Суханова журналів ради Академії видно, що збори ради за період з

серпня 1920 року по квітень 1921 року скликалися 7 разів і на цих зборах обговорювалися питання

про призначення професорів, про відпустки і звільнення їх, про прийом і відрахування студентів, про порядок і систему занять, про грошові надходження тощо.

...Якщо склад професорів встановлений точно, то відносно складу студентів цього зробити... не

вдалося: списки не були знайдені, а ректор, його помічник, секретар і всі професори заявили, що

списків студентів не вели...

Лекції читалися вдома у професорів, оскільки будівля ще1918 року була, згідно з декретом, відібрана в Академії; збори ради скликалися в квартирі ректора.

...Зважаючи на все вищевикладене, засноване на агентурних відомостях і на свідченнях самих

обвинувачених, з чого ясно, що, не зважаючи на всі обмовки, все-таки існування Академії було

нелегальним, що й визнано більшістю опитаних, ...вважаю: єпископа Анатолія (Грисюка) ...за не

виконання розпоряджень Радянської влади, за порушення суспільного спокою і за відповідне

налаштування мас вислати з меж Татреспубліки на Соловецькі острови строком на 5 років.

Уповноважений 11-го відділення Татчека Клаптиков

Зав. ліквід. відділом Борисенко.

ГІРШЕ ЗА ТАТАРСЬКЕ НАШЕСТЯ, відповідь А. Грисюка слідчому на допиті

Антирадянської агітації я не вів. Проте пригадую випадок, коли я в розмові з моїм секретарем... у

зв'язку із закриттям церков в єпархії... висловився, що це не має порівняння у вітчизняній

церковній історії.

До того ж, я сказав, що за часів татарського нашестя якщо руйнувалися церкви, то руйнувалися й

міста, тепер же міста розвиваються, прикрашаються, а церкви закриваються і деякі руйнуються.

Потім був випадок, коли, підводячи підсумки закриття церков, зокрема, в Молдавії, я. зробив

зауваження, що це розгром церковної організації.


ЗВИНУВАЧЕННЯ НЕ ВІДПОВІДАЮТЬ ДІЙСНОСТІ, з заяви А. Грисюка начальнику 8-го

відділення НКВС України Іванову від 8 жовтня 1936 р.

Висловлювання мої з приватних бесід з однією особою, узяті поза контекстом чи зв'язком, за

відомого освітлення можуть тлумачитися як прояв антирадянського настрою і у вустах

легковажної людини можуть ...бути використані в цьому недоброму сенсі, хоча в моїх власних

вустах вони, ці висловлювання, були лише плодом мого глибокого подиву фактом різкого і в

деяких ...суцільного, майже на 100 %, закриття церков...

Зізнання ж свідків, наведені на доказ моєї антирадянської агітації, або вирвані із контексту, або

спотворені, або просто не відповідають дійсності.

В офіційних своїх виступах за родом своєї служби, в стосунках з церковними громадами і їх

представниками і з посадовими радянськими представниками я залишався, смію думати, завжди в

межах строгої лояльності і коректності.

ВІДВЕРТЕ ЗНУЩАННЯ, з книги М. Доненка «Спадкоємці Царства»

Про нього невпинно турбувалася сестра Раїса Григорівна Громадська. 11 липня 1937 року вона

написала листа в ГУТ НКВД:

«Мій брат, 57 років, заарештований 8 серпня 1936 року, що перебуває в Кілтовській

сільгоспколонії (АРСР Комі), давно вже хворий на виразку шлунку, міокардит, затяжний бронхіт.

В даний час, окрім цих хронічних захворювань, він захворів крупозним запаленням легенів.

...Прошу дозволити мені супроводжувати мою сестру в Кілтово, а також дозволити і мені

побачення з братом».

Дозволу не надали.

В кінці 1937 року владика Анатолій майже втратив зір. Відчуваючи наближення кінця, він

class="book">попросив допустити на передсмертне побачення сестру. 8 вересня 1937 року начальник

Ухтпечтабору Чорномський дозволив тригодинне побачення. Проте вже 10 вересня відмовив. Це

було схоже на знущання.

Побачення так і не відбулося…


ДЕЙНЕКА Михайло Хомич

Священик. Зарахований до лику святих Російською Православною Церквою (2000).

З міщанської родини. Батько, Дейнека Х. – чоботар.

Народився 7 листопада 1894 р. в с. Борзна Чернігівської області.

Розстріляний 1 червня 1938 р. в м. Благовєщенськ (РФ). Точне місце поховання – не відоме.

Закінчив курси дяків.

Був дяком (1917-1921), дияконом (1921-1924), священиком (1924-1935) низки храмів Харківської

та Білгородської єпархій.

Уперше заарештований у т.зв. «Справі єпископа Антонія (Панкєєва)» (1935). Засуджений до 3

років концтаборів. Покарання відбув у Середньо-Бєльському табірному пункті Далекосхідного

краю СРСР (1935-1938).

Удруге заарештований у т.зв. «Справі архієпископа Онуфрія (Гагалюка)» (1938). Трійкою НКВС

по Хабаровському краю засуджений до вищої міри покарання (1938). Вирок виконано.

Дні пам‘яті – 19 травня (1 червня).

Серед друзів та близьких знайомих Д. – О. Гагалюк, І. Красновський, М. Вільгельмський В.

Іванов, О. Саульський, М. Богданов, П. Попов, М. Кулаков, П. Брянцев, О. Єрошов, В. Каракулін

та ін.


***

ПОМИЛКОВА ВИГАДКА, з протоколів допитів М. Дейнеки в 1935 р.

Слідчий:

- Скажіть, ви збирали гроші під виглядом пожертвувань?

Дейнека М.:

- Так, збирав. Збирання проводився особливою тарілкою під час служби.

Слідчий:

- Ви знали, для якої мети здійснюються ці збирання?

Дейнека М.:

- Із слів єпископа Антонія і благочинного Вільгельмського я знав, що ці пожертвування йдуть на

патріархію.

...Слідчий:

- Скажіть, чи підтверджуєте ви свої раніше дані свідчення?

Дейнека М.:

— Всі свої свідчення, дані раніше, підтверджую повністю. Одночасно додаю, що свідчення

свідка... про те, що нібито я в своїх проповідях закликав віруючих відвідувати храми і не ходити

на роботу, вважаю помилковою вигадкою. На цю тему.... я ніколи не говорив, і це можуть

підтвердити всі віруючі.


ДОЛГАНОВ Георгій Єфремович

Священик. В чернецтві – Гермоген (1890). Зарахований до лику святих Російської православної

церкви (1999). Перший священик, виходець з України, про якого народ склав пісню.

З родини священика.

Народився 25 квітня (7 травня) 1858 р. в Ананьївському районі Херсонської області.

Скинутий 16 (29) червня 1918 р. з борту пароплава «Ока» в сибірську р. Тура. Похований в

Софійському Успенському соборі Тобольського кремля (нині – місто Тюменської області РФ).

Навчався в єпархіальній духовній школі, Ананьївській класичній гімназії, закінчив юридичний і

математичний факультети Новоросійського університету (1889), Санкт-Петербурзьку духовну

академію (1893).

Був інспектором (1893-1898), ректором (1898-1901) Тифліської духовної семінарії, єпископом

Вольським, вікарієм Саратовської єпархії (1901-1903), єпископом Саратовським (1903-1917), єпископом Тобольським і Сибірським (1917-1918), редагував «Духовний вісник Грузинського

екзархату».

Д. – почесний член «Союзу руського народу» (1906).

Друкувався в газеті «Братський аркуш», журналах «Тобольські єпархіальні відомості», «Діяння

Святого Собору Православної Російської Церкви».

Перу Д. належать наступні доробки: «Начерк діяльності єпархіального місіонерського духовно-

просвітницького братства в м. Тифліс» (1900), «Промова єпископа Саратовського Гермогена на

відкритті Православного Всеросійського братського союзу руського народу» (1907), «Боротьба за

істину нашої духовної школи» (1908), «Інтелігентське язичництво нашого часу і заходи боротьби з

ним» (1910), «Обурливе засудження дозволеного блюзнірства» (1911), «Від світла істинного в

темряву непроглядну (1916).

Наш земляк із-за свого непоступливого характеру не раз мав проблеми з владою. Приміром, саратовський губернатор затримав вихід декількох номерів газети, якою опікувався єпископ

(1903).

Широкого суспільного розголосу набула й історія з Григорієм Распутіним. Спочатку Д. разом з

ієромонахом Ілідором, звинувативши в розпусті й шахрайстві, спонукали фаворита імператриці до

того, аби він якнайшвидше залишив столицю. Не отримавши бажаного результату, як свідчать

деякі джерела, святі отці намагалися Г. Распутіна позбавити чоловічої гідності.

У свою чергу, наш земляк звернувся до членів Св. Синоду, шукаючи у них підтримки.

Наразившись на нерозуміння архієреїв, написав листа царю.

У той же час він вступив у відкритий конфлікт з обер-прокурором В. Саблером. Вбачаючи в його

діях «відверте потурання й особисту поблажливість до ворогів православної церкви», Д. телеграму

государю. Результат – позбавлення членства в Св. Синоді (1912).

У відповідь Д. відмовився їхати до Саратова і став писати про несправедливість, яка звершилася, в газети. Сміливця запроторили спочатку до Жировицького монастиря Гродненської єпархії (1912-1915), а потім – до Миколо-Угрешського монастиря Московської єпархії (1915-1917). Між іншим, у першому вже в хрущовські часи відбував покарання інший Гермоген – архієпископ Калузький і

Боровський.

Ще більше не склалося з більшовиками. Незважаючи на заборону, Д. організував хресний хід

(1918), під час якого на кожному перехресті благословляв заарештовану царську сім‘ю. Реакція не

забарилася – священика миттєво взяли під варту і відправили з Тобольська в Тюмень, а звідти – в

Єкатеринбург. Делегація віруючих звернулася з клопотанням про звільнення єпископа під заставу

в 100000 рублів, однак була взята під охорону і зникла.

Через півтора місяця Д. перевезли під конвоєм в Тюмень, де посадили на пароплав, який мав

відправлятися на Тобольськ. Проте на той час його вже зайняли війська білих. І священика, не

довго думаючи, поблизу с. Покровське з каменем на шиї скинули у воду. Така ж доля спіткала

інших страждальців.

Тіла частини страчених, серед яких виявився і Д., винесло на берег. Селяни закопали його в

огорожі місцевої церкви, а в серпні – уже білі – перенесли мощі до Софійського Успенського

собору Тобольського Кремля. За чутками, повернувшись до влади, більшовики залили місце

поховання цементом.

Під час ремонту храму (1995) виявили десять поховань, одне з яких, що й підтвердили численні

експертизи, належало Д.

Серед друзів та близьких знайомих Д. – С. Татищев, Н. Бровкович, Г. Распутін, А. Вадковський, С.

Чічагов, І. Труфанов та ін.


***

НЕ ЦІЛУЮ ТУМАННЕ ОБЛИЧЧЯ РЕВОЛЮЦІЇ

, з політичного кредо Г. Долганова

Я не благословляю перевороту, що стався, не святкую уявного «Великодня» (а точніше, мученицької Голгофи) нашої багатостраждальної Росії і змученого душею духівництва та народу, не цілую мрячне і «бурхливе» обличчя «революції», в дружбу і єднання з нею не вступаю, тому

що точно ще не знаю, що вона є сьогодні і що вона дасть нашій батьківщині, особливо церкві

Божій, завтра.

НЕХАЙ ІВАН КРОНШТАДТСЬКИЙ ПОМОЛИТЬСЯ ЗА ТВОЮ МАТІНКУ, з листа Є.

Долганова синові від 4 листопада 1889 р.

Я прошу тебе, в Кронштадті є протоієрей Іван Кронштадтський, попроси його гарненько, щоб він

помолився за хвору твою матінку...

Він завдяки благодаті Божій, даній йому милістю Божою, чудодіє. Завжди завдяки його молитвам

болящі зцілюються. Піди до нього сам і розкажи про хворобу твоєї матері.

Будь ласка, послухай мене – зроби так, як я тобі раджу і прошу.

ВОЗНЕСІТЬ ХВАЛУ ГОСПОДОВІ ЗА ЗГОДУ ЧЛЕНІВ СИНОДУ, телеграма Г. Долганова

протоієрею Івану Кронштадтському

Заради Бога, помоліться, дорогий о. Іван, аби всім нам, присутнім у Синоді, досягти повної

братерської згоди щодо направлення Государю Імператорові телеграми, яка може доставити йому

щиру духовну розраду, втіху, підмогу.

Січень 1905 р.


АНАРХІЯ ЗГУБНА, з статті Г. Долганова в «Тобольських єпархіальних відомостях» за 1 серпня

1917 р.

Сформовану чи «народжену» в бурі революції» владу Тимчасового уряду вважаю цілковито

природною і необхідною – для припинення і попередження божевільної і згубної анархії –

визнавати і на цю владу й уряд молитися, аби вони слугували одному тільки благу батьківщини і

церкви.

…Коли держава прагне бути довговічною, благополучною, вільною, вона повинна поставити собі

в непорушний закон збереження православної церкви, її повну свободу і самоврядування.


ТВОЯ ЧЕРГА РЯТУВАТИ РОСІЮ, з листа імператриці Марії Федорівни Г. Долганову

Владико! Ти маєш ім'я святого Гермогена, що боровся за Русь; це – знамення. Тепер настала твоя

черга рятувати Батьківщину; тебе знає вся Росія – закликай, громи, викривай!!!

Хай прославиться ім'я твоє в порятунку багатостраждальної Росії!


ВИКЛЮЧИВ З СЕМІНАРІЇ СТАЛІНА, з повідомлення Інтерфаксу «Церковна і суспільно-

політична діяльність єпископа Гермогена»

Єпископ-священномученик Гермоген (Долганов), який при перебуванні інспектором тифліської

семінарії виключив з неї Йосипа Джугашвілі, майбутнього Сталіна, мав схильність до

авторитаризму, вважає історик Олександр Мраморнов, автор першої масштабної біографії

владики.

На підставі багатого фактичного матеріалу він виявив деякі риси вдачі єпископа Гермогена, зокрема його схильність до диктаторства, антиформалізм, прагнення до ревного виконання

покладених на нього обов'язків. У книзі А. Мраморнова «Церковна і суспільно-політична

діяльність єпископа Гермогена (Долганова, 1858-1918)» владика представлений як активний

борець з революцією в Саратові; при цьому автор спростовує міф радянської історіографії про те, що той був ініціатором єврейських погромів у місті.

У дослідженні розглядаються не лише основні віхи незвичайної біографії єпископа Гермогена, а й

серйозні проблеми церковно-державних відносин і життя російського суспільства епохи заходу

імперії.


ДОЛЯ БУЛА ВИРІШЕНА, з розвідки О. Чернишова «Озирнись в задумі»

Серед тих, хто не прийняв революційні новації, був єпископ Тобольський і Сибірський Гермоген

(Г. Долганов). Владика прийняв на свої плечі клопіт з полегшення долі засланих до Тобольська

членів Царської сім'ї, за що став об'єктом нападок раддепівців.

Спочатку йому намагалися вказувати, як треба розуміти і запроваджувати в життя канонічні

настанови Церкви; потім угледіли в його проповідях загрозу на адресу червоногвардійців, які

увірвалися вночі в його покої і влаштували там погром, нарешті, звинуватили в непокорі новій

владі.

Доля його була визначена завдяки зусиллям першого голови Тобольського виконкому П. Д.

Хохрякова, який наполіг на обшукові в його покоях, арешті і приведенні у виконання особистого

розпорядження про ліквідацію Владики як класового ворога.


МОЯ ПОЛІТИКА – ВІРА, з веб-порталу Української Православної Церкви

Глибоко релігійний з дитячих років, Георгій рано відчув ваблення до подвижницького життя, проте рішучий крок йому допоміг зробити архієпископ Херсонський Никанор (Бровкович).

Ставши правлячим архієреєм, він відразу заявив свою програму: «Трудитися, трудитися і

трудитися на благо пастви, в союзі миру та любові». Владика своїм власним прикладом, а також

частими бесідами з єпархіальним духівництвом закликав духівництво до ревного, неспішного і

суворо-статутного здійснення церковного богослужіння, знаючи, що воно саме по собі є тією

благодатною силою, яка утримує народ в лоні Церкви і привертає відпалих і невіруючих. Його

служби завжди супроводжувалися повчаннями і справляли величезне враження.

Незадовго до своєї мученицької кончини єпископ, вже знаючи, що йому уготовані страждання, говорив: «Щоб не говорили і не робили проти мене – Бог їм суддя: я їм простив і зараз прощаю.

Ще раз заявляю, що моя святительська діяльність чужа усякій політиці. Моя політика – віра у

спасіння душ віруючих. Моя платформа – молитва. З цього шляху я не зійду і за це, мабуть, я

позбавлений можливості в цю ніч спокійно ночувати у своєму будинку». Цієї ночі єпископ був

арештований і незабаром своєю мученицькою кончиною засвідчив вірність Христу.


ЗА СВОБОДУ З КАМЕНЕМ НА ШИЇ У ВОДУ, народна тобольська пісня

Полно над рекою бушевать!

Не шумите, не будите!

Он пришел к нам отдыхать.

Наш страдалец, страстотерпец,

Наш святитель Гермоген.

В век кровавый и лукавый

Лишь в могиле нет измен…

Плавно льется, вдаль несется

Над Тобольском грустный звон

С крестным ходом все народом

Страстотерпца встретил он.

Плач и пенье и моленье

В гимн торжественный слились.

За терпенье и мученье

Ему в землю поклонись.

Все дивитесь и учитесь

Как он родину любил.

Как молился и трудился,

Веру свято сохранил...

В черной ночи ясны очи

Наш отец закрыл навек.

С камнем в воду за свободу

Его сбросил человек.


ДЯКОВ Костянтин Григорович

Священик. В чернецтві - Костянтин (1924). Зарахований Російською Православною Церквою до

лику місцешанованих святих Слобідського краю (1993).

З родини священика.

Народився 19 травня 1864 р. в с. Стара Водолага Нововодолазького району Харківської області.

Замордований під час допиту 10 листопада 1937 р. в кабінеті №164 київської Лук’янівської

в’язниці. Похований на Лук’янівському цвинтарі.

Закінчив Харківську духовну семінарію (1891).

Був ієреєм Чугуївської соборної церкви (1891-1897), Харківської Христоріздвяної церкви (1897-1924), єпископом Сумським (1924-1927), архієпископом Харківським і Охтирським (1927-1932), митрополитом Екзархом України (1932-1934), митрополитом Київським і Галицьким (1934-1937).

Уперше зазнав арешту за «за боротьбу з оновленцями в місті Харкові» (1923). У в‘язниці просидів

два місяці.

Удруге заарештували без висунення звинувачень (1926). У буцегарні пробув три тижні.

Утретє заарештували як «активного члена антирадянської фашистської контрреволюційної

організації церковників-тихонівців» (1937).

День пам‘яті – 19 травня (1 червня).

Серед друзів та близьких знайомих Д. – Ф. Лінчевський, В. Кедреновський, О. Цибульський, О.

Глаголєв, М. Єдлінський та ін.


***

НА ВСЕ ВОЛЯ БОЖА

, з життєвого кредо К. Дякова

На все воля Божа.

ВАЖКИЙ ШЛЯХ ХРЕСТОНОСІННЯ, зі звернення К. Дякова до парафіян

Мене бентежила думка, з одного боку, про необхідність залишення і гіркоти майбутньої розлуки з

Харківською парафією, де понад сорок років проходив я своє служіння Церкві Христовій, а з

іншого — побоювання, чи зможу я в даний час понести тягар святительства на новому місці

служіння, настільки відповідальному...

...Цілком віддаючи себе волі Божій і з любов’ю споглядаючи подумки на численний сонм тих моїх

попередників, чудові образи яких донині опромінюють важкий шлях хрестоносіння, я прийняв

рішучість у міру своїх сил наслідувати їхні благочестиві труди з облаштування Церкви і духовного

життя возлюбленої пастви київської.

ЛІКВІДУВАТИ ДУХІВНИЦТВО, зі звіту «Бесіда Й. Сталіна з першою американською

робітничою делегацією» в газеті «Правда» від 15 вересня 1937 р.

Партія не може бути нейтральною стосовно носіїв релігійних забобонів, стосовно реакційного

духівництва, котре отруює свідомість трудящих мас. Чи придушили ми реакційне духівництво?

Так, придушили.

Біда лише в тому, що воно не повністю ще ліквідоване. Антирелігійна пропаганда є тим засобом, який має довести до кінця справу ліквідації реакційного духівництва.

СЛІДЧІ РОЗПИСУВАЛИСЯ ЗА ОБВИНУВАЧУВАНИХ, з статті О. Слєпиніна «Митрополит

Костянтин: «Я прийняв рішучість»

Проаналізувавши результати січневого перепису 37-го (у країні 75% віруючих!), більшовики

заклали теоретичний фундамент для «виправлень» у справі перековування відсталої свідомості.

Аналітична «Записка» Маленкова починається так: «Відомо, що останнім часом серйозно

пожвавилася ворожа діяльність церковників». І відразу було розроблено практичне керівництво

(Оперативний наказ № 00447 від 30 липня) для проведення масових репресій, відповідно до якого

в семи існуючих областях УРСР (без урахування Молдавської АРСР) розстрілу, при проведенні

слідства в прискореному порядку, підлягали 7800 осіб, у Білоруській РСР — 2000, у краях і

областях РРФСР (без урахування національних АРСР) — 42500. Тобто на територіях традиційно

православних знищенню підлягали 53,3 тис. осіб. Крім того, у таборах НКВС за цим же наказом

стратили 10 тисяч; у решті республік СРСР — іще 15550 людей. Близько 175 тисяч (друга

категорія) — відправлено в табори на вісім-десять років.

...Про те, як цинічно підробляли підписи, ми дізнаємося з пояснення державної комісії в іншій

слідчій справі, що зберігається в обласному архіві: «...під час дослідження підписів виявлено сліди

копіювального паперу, із допомогою якого їх було переведено і потім обведено чорнилом...

Перекопійовано підписи шляхом нанесення їх з анкет на протоколи підроблених допитів». У

деяких справах слідчий без зайвої «скромності» розписувався за обвинувачуваного власноручно, не завдаючи собі клопоту тим, щоб змінювати почерк. Поправку на це й подібні випадки

«липування» (їхній термін) необхідно робити й при оцінці зізнань обвинувачених у тогочасних

справах.

ФАБРИКУВАЛИ «ЗАЧІПКИ», з розповіді Е. Ладиженської

Коли почали шукати «підходи» до святителя, одного за одним заарештовували тих, хто особисто

був із ним знайомий. ...Для деморалізації владики 19 вересня 1937 р. заарештували і його доньку

Мелітіну (він був з овдовілих протоієреїв).

Сам митрополит Костянтин залишався на волі до 29 жовтня. Аби показати, що патріарший екзарх

мав злочинну «розгорнуту мережу», у районі ім. Петровського заарештували о. Василя

Кедреновського. Із митрополитом городищенський священик зустрічався лише один раз. Але й

тієї зустрічі 1935-го було достатньо, щоб порушити справу про «мережу», це була зачіпка.

ДАЙТЕ МИРНО ЗАКІНЧИТИ ЖИТТЯ, з листа К. Дякова до слідчого Гольдфарба

У зв'язку з переведенням столиці з Харкова до Києва я прибув до місця свого нового

служіння 29 березня 1935 року. На Київщині було 170 парафій, з них 70 функціонувало і

100 узяті під заготзерно. Серйозна хвороба припинила мою діяльність майже на 3 місяці.

Нині кількість парафій на Київщині скоротилося до мінімуму: всього 16.... Я прошу

Радянську Владу дати можливість мені — 73-річому старому, який страждає вельми

багатьма і тяжкими фізичними хворобами, мирно і тихо закінчити своє життя.


ПОМЕР ПІД ЧАС ДОПИТУ, з рапорту помічника начальника 4 відділення УДБ

молодшого лейтенанта Перцова

9.11.37 на 22 години мною був викликаний на допит в к. 164 заарештований Дяков.

Дякова доставили близько 24 години. Після прибуття на допит Дяков попрохав дати йому

води, вказавши, що він погано себе почуває і просив дати йому відпочити 5-10 хвилин.

Ще через 2-3 хвилини Дяков зблід і впав із стільця на підлогу.

Я подзвонив оперуповноваженому 4 відділення УДБ Гольдфарбу, який зайшов до мене в

кімнату і викликав телефоном лікаря з санвідділення. Хвилин через 10-15 після виклику

черговий лікар Мороз прибув.

Не зважаючи на те, що була вжита низка заходів до повернення Дякова до свідомості

(уколи, а потім штучне дихання) підслідний помер. Як видно з акту лікаря Мороза, причиною смерті Дякова став артеріосклероз судин.

За свідченнями арештованих архієпископів Лінчевського, Делієва і ченця Промльова, Дяков є керівником антирадянської фашистської організації церковників (тихонівців), широко розгалуженої Україною, давав вказівки єпископам про підготовку кадрів для

озброєного повстання у разі війни з Німеччиною, створенні фашистських груп на

периферії і проведенні антирадянської роботи у зв'язку з переписом населення і

підготовкою до виборів в Ради. Дяков підтримує зв'язок з німецьким консульством.

Зять Дякова, військовослужбовець штабу КВО, у вересні 1937 року засуджений

Військовою Колегією до розстрілу як активний учасник військово-троцькістської змови і

німецький шпигун.


САМОВИЗНАННЯ НЕ ВІДБУЛОСЯ, з статті «Митрополит Костянтин» на інтернет-сайті

pstbi.ru

Гортаючи сторінки слідчої справи, неважко здогадатися, що застосовувалося насильство. Рівний

почерк періодично стає плутаним і нерозбірливим.

Справа велася настільки недбало, що слідчий в захваті від свого «успіху» не помітив, що

митрополит Костянтин ні під однією своєю відповіддю не поставив підпису.

Самовизнання митрополита не сталося.

...Викинули в яр з іншими жертвами. Один з віруючих візників, який знав Владику Костянтина, знайшов його труп, обкутав шинеллю і забрав з яру. Потім знайшов архієрейський одяг, одягнув в

нього священномученика і поховав.


МОРДУВАЛИ... ЗАКОННО, з статті С. Речинського «Церква в години випробувань»

Через два роки слідчого (Дяков – авт.) виключили з партії і звільнили з НКВС за надмірне

«використання заходів фізичної дії» по відношенню до підслідних, внаслідок чого багато

які з них не дожили до суду. Проте слідчого не засудили, оскільки «заходи фізичного

впливу він допускав з санкції керівництва НКВС УРСР».

Слідчий жив в Києві, на вулиці Червоноармійській і помер в 1954 році.


ВИМАГАЄМО ПОВЕРНЕННЯ ВИЛУЧЕНИХ ЦІННОСТЕЙ, з листа Філарета до СБУ

України в 1993 р.

29 жовтня 1937 року, під час арешту Патріаршого Екзарха, митрополита Костянтина Дякова, у

нього були вилучені вироби з срібла і золота загальною вагою бл. 18 кг. Згідно акту, серед цих

цінностей були: чоловічий золотий годинник, другий чоловічий золотий годинник, третій

чоловічий золотий годинник, кулон з хризолітами, панагії з ланцюжками також - тобто його

особисті речі.

Окремим 19-м пунктом в акті передавання і оцінки цих цінностей, які надійшли з 2-го відділу

НКВС в його ж комісії фінансового відділу НКВС, записано церковне срібло з емаллю і

коштовним камінням.

Це церковне майно, яке належало Церкві і перейшло до Патріаршого Екзарха унаслідок закриття

храмів, було абсолютно окремою групою вилученого і було описано окремо і сумарно - всього 87

речей вагою 15081 г.

УПЦ-КП як правонаступниця Українського Екзархату РПЦ вимагає повернення або

відшкодування вилучених органами НКВС цінностей, які, у відповідності до ухвали від 7 червня

1938 р., були конфісковані і здані в дохід держави.

З повагою

Митрополит Філарет,

заступник Патріарха Київського і всієї України.


ЕБЕЛОВ Михайло Ісаєвич

Військовий, державний діяч.

З родини військового. Батько, Ебелов І., – полковник царської армії.

Народився 12 вересня1855 р. в м. Немирів Вінницької області.

Розстріляний 13 (17?) липня 1919 р. в м. Одеса.

Закінчив третє Олександрівське училище (1875), Миколаївську академію Генерального штабу

(1885).

Служив начальником військових сполучень Варшавського (1892-1900), Приамурського (1900-1901), Київського (1901-1902) військових округів, начальником штабу 20-го армійського корпусу

(1902-1906), військовим губернатором Забайкальської області, командуючим військами області, наказним отаманом Забайкальського козачого війська (1906-1909), помічником командуючого

військами Іркутського (1911-1913), Одеського (1913-1914) військових округів, командуючим

Одеським військовим округом (1914-1917), в резерві штабу Одеського військового округу (1917-1919).

Кавалер орденів св. Станіслава 3-го ступеня (1881), св. Ганни 3-го ступеня (1889), св. Станіслава 2-

го ступеня (1895), св. Володимира 3-го ступеня (1901), св. Станіслава 1-го ступеня (1904), св.

Ганни 1-го ступеня (1910), св. Володимира 2-го ступеня (1913).

Перебуваючи на посаді військового губернатора Забайкальської області розбудував міську

лікарню, цивілізував місцевий базар.

Заарештований більшовиками як «монархіст і контрреволюціонер» (1919).

Серед друзів та близьких знайомих Е. – В. Марков, М. Добровольський, Р. Мевес, О. Сичевський, М. Гродеков, В. Бекман та ін.


***

ПОСЛАБЛЕНЬ НЕ ДОПУСКАТИ,

з розпорядження військового губернатора Забайкальської

області М. Ебелова начальнику Нерчинської каторги від 6 січня 1907 р.

Перевести всіх арештанток-жінок, які знаходяться в цій в'язниці, в Мальцевську в'язницю, пристосувавши для їх утримання відособлене від інших каторжних жінок приміщення, з

призначенням нагляду над ними найбільш надійних наглядачів і встановленням через завідувача

конвойної команди караулу.


ПОВІСИТИ ЦАРСЬКІ ПОРТРЕТИ, з розпорядження військового губернатора Забайкальської

області М. Ебелова Верхньоудинському начальникові повіту від 11 грудня 1907 р.

ПРО ІМПЕРАТОРСЬКИЙ ПОДАРУНОК ЦОЛГІНСЬКОМУ ДАЦАНУ

Для зведеної в ознаменування дня народження спадкоємця Цесаревича і Великого князя Олексія

Миколайовича при Цолгінському дацані на кошти інородця-бурята Дабданова будівлі молитовної

суме-читальні Його величності Государеві імператорові забажав подарувати портрети особисто

Його величності, Государинь імператриць, а також спадкоємця Цесаревича і Великого князя

Олексія Миколайовича в рамах.

Повідомляючи про це і надсилаючи разом з цим в особливій посилці портрети їх Величності і його

Вищості, наказую портрети негайно поставити у вказану суме-читальню і про виконання мені

донести.

МОЛИТОВНІ БУДИНКИ ПІДЛЯГАЮТЬ ЗАКРИТТЮ, з листа одеського губернатора

генералу М. Ебелову

12 березня 1915 року

Начальник гарнізону м. Сімферополя довів до мого відома, що відкритий при Сімферопольській

громаді євангельських християн молитовний будинок, незважаючи на багаторазову заборону і на

всі вжиті, як з боку військового керівництва, так і з боку поліції заходи, відвідується нижніми

чинами гарнізону. Аналогічні дані отримані мною з Феодосії.

Крім цього, останнім часом до мене надходять повідомлення і від жандармської та загальної

поліції, від преосвященного Димитрія, єпископа Таврійського про інші незаконні дії існуючих у

довіреній мені губернії сектантських організацій і ватажків сектантства.

То ж маю честь клопотатися перед Вашим Високопревосходительством про закриття молитовних

будинків, за винятком громади духовних християн-молокан села Новоспаське Бердянського

повіту, котра не викликає підозри щодо відданості царю і Батьківщині.


БАПТИСТІВ ДО СИБІРУ, з постанови начальника Одеського військового округу М. Ебелова

Я, головний начальник Одеського військового округу і генерал-губернатор, розглянувши подання

Таврійського губернатора від 12 березня 1915 року, ухвалив нижченаведених ватажків сектантства

за шкідливу для державного порядку і суспільного спокою діяльність вислати в Томську губернію

під відкритий нагляд поліції на увесь час перебування Таврійської губернії на воєнному стані:

наставника Астраханської громади євангельських християн-баптистів Федора Балихіна, проповідника тієї ж громади в м. Бердянську міщанина Івана Вєтрова, керівника Феодосійського

відділення громади євангельських християн Фрідріха Шенемана, голову ради Керч-Феодосійської

громади євангельських християн Івана Тарасенка, ватажка адвентистів сьомого дня в Євпаторії

селянина Бердянського повіту Федора Кожевникова, ватажка євангельських християн у Євпаторії

міщанина Олексія Масюту, ватажків тієї ж секти в місті Генічеську Федота Мартиненка і Якова

Козирєва, телеграфіста залізничної станції Мелітополь, козака Полтавської губернії Григорія

Остапця.

Прошу пана Таврійського губернатора розпорядитися щодо приведення у виконання цієї моєї

постанови.


ПОЧАЛОСЯ МАСОВЕ БУДІВНИЦТВО, з розвідки В. Філоненка «На чолі військових

сполучень»

Восени 1906 р. М. Ебелова призначають на пост військового губернатора Забайкальської області і

наказного отамана Забайкальського козачого війська. Як відзначають краєзнавці, в

післяреволюційний період новий губернатор добився зниження рівня злочинності і спекуляцій.

...Ціною великих зусиль йому і його адміністрації вдалося стабілізувати політичний і економічний

стан області після закінчення першої російської революції. Почалося масове будівництво, переважно кам'яних споруд, істотно знизилися ціни на продукти.

Однією з головних подій з самого початку правління в Забайкальській області Михайла Ебелова

стало продовження будівництва Транссибу, який проходить Читою, а саме західної частини

Амурської залізниці – від Куенги до Хабаровська. Йому, мабуть, долею було визначено бути

пов'язаним з рішенням проблем залізниць. І не тому, що він був фахівцем в цій справі. Просто

військові губернатори несли персональну відповідальність за все те, що відбувається на

підвідомчих ним територіях.


ТАК ЗНИЩУВАВСЯ ЄВАНГЕЛЬСЬКИЙ РУХ, з книги В. Попова «Слід благовісника»

Передостанній тиждень серпня 1914 року Павлов провів у Москві. Разом із пресвітером

баптистської церкви Семеном Прокоповичем Степановим Василь Гурійович організував щоденні

духовні збори з християнського виховання.

Наступного дня Павлов, Фетлер, Непраш і Степанов домоглися прийому в директора

департаменту духовних справ.

– Ми ж проповідуємо Євангеліє. Чому нам заборонили провіщувати народу Слово Боже? –

запитали служителі культу.

– Співчуваю, але нічим допомогти не можу, – ухильно відповів директор.

До кінця дня прохачів прийняв голова ради міністрів Горемикін.

– Рішення Сенату обов'язково і ніхто не може його скасувати, – розвів руками той. – Одне

пораджу: подайте прохання на Найвище ім'я.

…Через кілька днів Василь Гурійович приїхав до Одеси. А восьмого жовтня його знову очікувала

лава підсудних. Одеський окружний суд пред'явив Павлову обвинувачення в пропаганді баптизму.

Матеріали для судового переслідування готував колишній член громади Аркадій Шимановський.

Не соромлячись зводити наклеп, він привселюдно заявив, що проповідник Павлов називав

православний хрест шибеницею.

Суд присудив Василя Гурійовича до двох місяців ув‘язнення у фортеці із заліком 20 днів, що їх

відбув у Благовєщенську за першим вироком.

…Початок світової війни викликав нову хвилю гонінь на євангельських віруючих. Повернувшись

до міста з поїздки сільськими церквами, Павлов прочитав у газеті «Одеські новини» замітку про

те, що влада здійснила обшуки в будинках призначених до висилки проповідників: Тимошенка, Албуєва, Білоусова і Павлова.

Побачивши своє прізвище, Василь Гурійович вирішив виїхати з Одеси до Тифлісу.

Вісімнадцятого грудня туди прийшла телеграма від дружини. Олександра Єгорівна повідомляла, що всі євангельські збори в Одесі закриті владою.

Хто ж був ініціатором ненависті до вільно думаючих християн у цьому районі?

Відкритим супротивником євангельського руху виступив начальник Одеського військового округу

генерал Ебелов. За його постановою в грудні 1914 року були закриті громади в Одесі, а також

церкви в Херсонській і Бессарабській губерніях.

Надихали репресії вищі ієрархи казенної частини православ'я: єпископ Таврійський Димитрій і

єпископ Херсонський Назарій.


РОСІЇ НЕ ДО КОНСТИТУЦІЇ, з книги В. Острецова «Чорна сотня і червона сотня»

Деякі адміністратори не приховували свого ворожого ставлення до всіх правих організацій. Ось

факти, узяті навмання: Столипін на наполегливе прохання Одеського градоначальника Григор‘єва

наказує ліквідувати бойову дружину Союзу Російського Народу в Одесі в розпал революційного

терору. В результаті число дружинників з декількох сотень скорочується до двох десятків, та й тих

наказано роззброїти. Потім міністерство внутрішніх зовсім відмовило в субсидіях Союзу

Російського Народу.

Генерал Ебелов, командувач Одеським військовим округом в 1916-1917 рр., влаштував на членів

Союзу справжнє гоніння. Так само поводилися губернатори Астрахані та Іркутська. Тиск наростав

у міру наближення до 1917 р.

Вже в 1909 р. в огляді Департаментом поліції правих організацій говорилося: «Слабкість і

малодосвідченість пп. губернаторів, їх тенденція догодити лівим елементам і страх перед правими

елементами викликає загальну незадоволеність, яка росте з кожною новою помилкою уряду, котрі

є слідством абсолютно незрозумілої наполегливої системи заступництва конституційному режиму, чужому російському народові».


ЗА ПОРНОГРАФІЮ – ДО ЗАСЛАННЯ, з статті О. Малахова «Майстри гарячого прокату»

Порнографічні фільми можна було знімати і демонструвати цілком легально, прикриваючись

гаслом боротьби з проституцією. Глядачі чудово знали, що якщо в назві згадуються рабині

(«Чорні рабині», «Білі рабині» тощо), то, швидше за все, їм покажуть жаданий «паризький жанр».

Заборона на порнографію привела і до виникнення нелегальних кінотеатрів, нерідко суміщених з

публічними будинками.

Місцева влада швидко зрозуміла, що цензура не в змозі контролювати репертуар кінотеатрів й

узялися за цю справу сама. Так, начальник Одеського військового округу генерал Ебелов видав

розпорядження про «заборону демонструвати в кінематографах картини, які зображають злочинні

діяння, зважаючи на розтлінний вплив їх на народні маси і підростаюче покоління». Винні, мовилося в розпорядженні, «будуть підлягати в адміністративному порядку запроторенню до

в'язниці чи фортеці на строк до трьох місяців або грошовому стягненню в розмірі до 3000 рублів, а

у виняткових випадках і висилці у віддалену місцевість Імперії».

ЖЕВАХОВ Володимир Давидович

Священик. В чернецтві – Іоасаф (1924). Зарахований до лику святих Російською Православною

Церквою (2002).

З дворянської родини. Батько, Жевахов Д., - поміщик; брат, Жевахов М., - останній товариш обер-

прокурора Св. Синоду.

Народився 24 грудня 1874 р. в с. Линовиця Прилуцького району Чернігівської області.

Розстріляний 4 грудня 1937 р. в м. Курськ (РФ). Місце поховання – не відоме.

Закінчив 2-у Київську гімназію, колегію Павла Галагана, юридичний факультет Київського

університету св. Володимира (1899).

Був чиновником Київської судової палати (1900-1902), мировим суддею Пирятинського, а пізніше

– Київського повітів (1902-1914), чиновником для особливих доручень при київському

губернаторі, київському, подільському, волинському генерал-губернаторі (1914-1917), чиновником при МВС за гетьмана Скоропадського (1918), науковим співробітником Української

академії наук (1921-1923), єпископом Дмитрівським, вікарієм Курської єпархії (1926), єпископом

П‘ятигорським (1932), єпископом Могилівським (1934-1936), єпископом Мінським (1936).

Дійсний член Православного Місіонерського товариства (1908).

Дійсний член Київського благодійного товариства (1909).

Почесний член Курського Знаменсько-Богородицького Місіонерсько-просвітницького братерства

(1912).

Фундатор Православного Камчатського братства.

Член Російських Зборів.

Кавалер Хреста 2-го ступеня Православного Камчатського братства (1911).

Власним коштом організував дослідження та відкриття для широкої публіки печер давньоруського

Звіринецького монастиря, а також будівництво там нового храму.

Перу нашого земляка належать наступні книги «Молитва Святителя Іоасафа, Білгородського і

всієї Росії Чудотворця (1705-1754). (Досвід короткого коментарю») (1912),»Родовідний розпис

роду князів Жевахових. (Російська гілка)» (1914), «Бог у порядку буття свого».

Уперше заарештований за те, що не пролетар і відсидів у київській Лук‘янівській в‘язниці сім

місяців (1924).

Удруге заарештований за «за зберігання агітаційної літератури контрреволюційного змісту»

(1926). Засуджений до позбавлення волі. Покарання відбував в Соловецькому таборі особливого

призначення (1926-1929).

Утретє заарештований як «ворог трудового народу» і відправлений в заслання до Наримського

округу Східносибірського краю (1929-1932).

Учетверте заарештований за «церковну діяльність» і заслали до м. Боровичі, де він пробув півроку

(1936).

Уп‘яте заарештований як «керівник троцькістсько-зінов‘євської контрреволюційної фашистської

організації церковників, яка збиралася підірвати урядовий потяг», (1937). «Трійкою» НКВС по

Курській області засуджений до розстрілу. Вирок виконано в день оголошення міри покарання.

Посмертно реабілітований прокуратурою Білгородської області (1990).

У м. Київ на Звірінецьких печерах зводиться церква на честь Різдва Божої Матері з нижньою

прибудовою на честь свят. Іоасафа Білгородського і сщмч. Іоасафа (Жевахова).

День пам‘яті – 21 листопада (4 грудня).

Серед друзів та близьких знайомих Ж. – С. Нілус, С. Страгородський, П. Армашевський, А.

Ертель, І. Конотопський, Н. Анісімович, Я. Кротов, Ф. Городецький, Л. Войно-Ясенецький, М.

Кармазінов, Г. Печерський, В. Коротенко та ін.


***

ПРАВДИВЕ І НЕПОРОЧНЕ,

з життєвого кредо В. Жевахова

Боже Ім’я - святе, а Його Слово – правдиве і непорочне.

ЗАЛИШОК ДНІВ СВОЇХ - БОГОВІ, з листа В. Жевахова патріархові Тихонові в 1924 р.

Ваше Святійшество, Дорогий і Святійший Владико! Наступив час і мені послужити Господу для

порятунку душі своєї. Після пережитої в поточному році Голгофи, що виразилася в

напіводнорічній в‘язничній відсидці, я відчув всю необхідність воскресіння до нового життя і

безповоротно вирішив, абсолютно пішовши з світу, залишок днів своїх присвятити Богові.

Заради цього прошу Ваше Святійшество благословення на чернецтво, постриження в яке, я бажав

би прийняти в заснованому за найближчої моєї участі Звірінецького скиту. Просячи святих

молитов і благословення, залишаюся Вашого Святійшества покірним слугою і послушником.

Князь В. Жевахов.


ЗАСЛУЖЕНА КАРА, зі спогадів Я. Кротова

Не було брехнею те, що єпископ (Жевахов В. – авт.) назвав убивство Кірова «заслуженою карою»

за розстріли, які проводилися за наказом Кірова.


НЕПОРОЗУМІННЯ АБО НАКЛЕП, з листа членів парафіяльної ради віруючих Курського

Казанського собору начальникові обласного Державного політичного управління в 1926р.

Громада позбавлена можливості бачити благоліпні служіння єпископа (Жевахова В. – авт.) і

слухати його добрий заклик до світу, любові і згоди.

Владика позбавлений свободи через непорозуміння чи наклеп... Просимо звільнити його, як члена

нашої громади під наше поручництво.


РІДНЯ ДАНИЛА АПОСТОЛА, з статті А. Павлушенка «Життєпис святителя Іоасафа, єпископа

Могилівського (князя Жевахова)»

Жевахови - давній рід, який виділився від старовинного грузинського княжого роду Джавахашвілі.

У 1738 р. князь Шио (Семен) вийшов із Грузії з власним військом у свиті грузинського царя

Вахтанга, прийняв підданство Росії і вступив на російську службу. На території України в

Полтавській губернії в м. Беліки отримав маєток. Він і започаткував російську гілку роду, який

став іменуватись Жевахови.

Його син Спиридон Семенович після виходу у відставку в чині майора служив у земському суді

Чернігівського намісництва, потім - предводителем дворянства Прилуцького повіту. Був

одружений на онуці Данила Апостола.

...Князь Давид Дмитрович, колезький радник, мешкав у своєму маєтку Линовиця Пирятинського

повіту на Полтавщині і служив по виборах дворянства. 24 грудня 1874 р. у нього народились два

сини Володимир і Микола, котрі залишили помітний слід в історії ХХ ст.


ВІРУЮЧИЙ МЕЦЕНАТ, з статті А. Павлушенка «Життєпис святителя Іоасафа, єпископа

Могилівського (князя Жевахова)»

Благодійність та допомога монастирям привела князя Володимира Жевахова в 1911 році на свято

Казанської ікони Божої Матері до Свято-Троїцького Храму Іонинського чоловічого монастиря в

Києві. Там він знайомиться з ігуменом Валентином, котрий першим розповідає йому про

нововідкритий печерний Звіринецький монастир.

Почуте в цей день назавжди змінює життя Володимира Жевахова. Щиро, усією душею, він

полюбив звіринецькі печери і докладає величезних зусиль, аби допомогти відродити на місці

печер чернече життя. Але, як водиться, всяка добра справа не обходиться без проблем та ексцесів.

Користуючись своїм впливом та зв’язками, князь Жевахов розпочав переговори про оренду землі

яка була у власності кріпосного інженерного управління. «Було укладено договір на оренду

потрібної земельної ділянки тривалістю на шість років. Отримавши благословення на цю добру

справу у митрополита Київського Флавіана, він розпочав розкопки.

Через невеликий проміжок часу киянам і всьому християнському світові було відкрито давно

забуті Звіринецькі печери та відновлено монастир на честь Архистратига Михайла. При печерах

був утворений Звіринецький скит, настоятелем якого був поставлений ігумен Валентин.

1912 році Володимир Жевахов організовує фонд за допомогою якого він збирає кошти на

будівництво Надпечерного храму. 1 грудня 1913 року відбулось освячення церкви в ім’я Різдва

Богородиці, а 29 серпня 1914 року був освячений «вівтар» в честь улюбленого князем Святителя

Іоасафа Білгородського. Старостою церкви стає Володимир Жевахов.

За заслуги перед церквою та державою київській генерал-губернатор двічі висував кандидатуру

князя Володимира Жевахова на здобуття нагороди камер-юнкера. Але на жаль здобути титул так і

не відбулось з невідомих причин.


ВРЯТУВАВ ВИДАТНОГО ПИСЬМЕННИКА, з нарису О. Стрижева «Князь Микола Давидович

Жевахов»

До Линовиці Сергій Олександрович Нілус приїхав за наполяганням Володимира Давидовича

Жевахова...

У пору Лютневої катастрофи Нілус з дружиною перебував у місті Валдай, де вони прожили без

малого п'ять років, насолоджувалися молитовним спокоєм поблизу Іверського монастиря. Але

пролунав грім, злетіла ураганом зачумлена чернь, і лютневі події не залишали надій на життя.

Князь Володимир Жевахов умовив подружжя Нілусів залишити Валдай, поселивши Сергія

Олександровича і його дружину Олену Олександрівну в Линовиці, своєму родовому маєтку.

Нілуси перебралися на Чернігівщину, де ще певний час залишалися деякі законні початки...

А лиходійства ці на Валдаї спричиняли за собою все більш жахливі наслідки. Відразу після

приходу червоних банд в місті спалахнув поголовний терор, який забрав життя почесних людей -

священнослужителів, купців, власників дрібних промислових підприємств (великих тут не було), педагогів, господарників. Залишся у Валдаї Нілус, від лиходіїв не уберігся б...

Проте він вже був поза небезпекою, під покривом Божої благодаті, в сільці Линовиця, де ворог

доки не володарював... Цей період Нілуса відзначений створенням домашньої церкви, завершенням другої частини чудової книги «На березі Божої ріки».


ЩИРИЙ РЕВНИТЕЛЬ ЦЕРКВИ, з «Енциклопедії російської цивілізації»

На початку травня 1937 р. владика повернувся до Білгорода, перебуваючи вже на спочинку. В цей

час курські енкавеесники розкручували справу про «контрреволюційну терористичну

організацію» під назвою «Ревнителі Церкви». Члени організації «схвалювали методи боротьби

троцькістсько-зінов'євської банди», самі «вихваляли терор проти вождів партії і уряду».

Керівником терористичної групи в Білгороді, яка нібито готувала знищення урядових потягів, які

проходять через це місто, був оголошений єпископ Іоасаф...

Владиці додатково інкримінувалося ведення «терористичної агітації». Хтось доніс, що він

говорив, що «Кіров поніс заслужену кару. На Кавказі він наказав розстріляти двадцять п'ять тисяч

осіб. І ця, безневинно пролита кров, ніколи не залишиться без помсти».

Ще одним «злочином» єпископа було те, що під час обговорення проекту Конституції 1936 року

він говорив про необхідність відновлення дзвону, відміни реєстрації духівництва в радянських

адміністративних органах, відкриття бодай одного свічкового заводу в області.


ПРОСЛАВИЛИ СВЯЩЕННОМУЧЕНИКА, з замітки Інформагенції БПЦ «Урочиста подія»

У Могилеві (Республіка Білорусь) пройшло урочисте прославлення священомученика Іоасафа

(князя Володимира Жевахова).

Революційні події він зустрів у Києві. Навесні 1919 р. його прихистив ігумен Звіринецького скиту

Мануїл.

4 грудня 1937-го на свято Введення в храм Пресвятої Богородиці Іоасафа в чергове заарештували

й того ж дня розстріляли. Інкримінувавши те, що він говорив про потребу дозволити церковний

дзвін, відмінити реєстрацію священиків у радянських органах, про відкриття хоча б одного

свічкового заводу в області та звинуватили в «керівництві фашистською організацією

церковників».

ЗАБОЛОТНИЙ Іван Васильович

Священик. В чернецтві – Іван (1922). Зарахований до лику святих Російською Православною

Церквою (2001).

З селянської родини.

Народився в 1899 р. в с. Клинове Голованівського району Кіровоградської області.

Розстріляний 3 грудня 1937 р. на полігоні НКВС «Об‘єкт Бутово» Московської області (нині – в

межах м. Москва РФ). Похований в братській могилі. Точне місце – не відоме.

Був найманим робітником (1914-1917), ченцем Уманського монастиря (1922-1927), священиком

низки церков спочатку українських парафій (1927-1935), потім – московських (1935-1937), храму

с. Стрілецька Слобода Зарайського району Московської області (1937).

Уперше заарештований з за «дезертирство з Червоної армії» (1919). Засуджений до позбавлення

волі. Термін покарання відбув в Одеській в‘язниці (1920-1922).

Удруге заарештований за «контрреволюційну діяльність» (1937). «Трійкою» НКВС по

Московській області засуджений до розстрілу.

Посмертно реабілітований прокуратурою Московської області (1989).

День пам‘яті – 20 листопада (3 грудня).

Серед друзів та близьких знайомих З. – дані відсутні.


***

ТЕРОРИЗУЄ КОМУНІСТІВ

, зі звинувачувального вироку І. Заболотному

Активна контрреволюційна діяльність серед населення, контрреволюційний наклеп на радянську

владу, жалкує за розстріляними ворогами народу, висловлює терористичні настрої

проти комуністів.


НЕ ВЛАДА, А ГРАБІЖНИЦЯ, з показів анонімного свідка

У лютому 1937 р. Заболотний у розмові з питання розстрілу ворогів народу говорив, що

більшовики – варвари. Найкращих людей знищили.

...У березні 1937 р. Заболотний серед населення виявляв незадоволення Радянською владою, говорив, що Радянська влада і комуністи на папері розписують все гарно, а на ділі не виконують.

Нова конституція в країні становища не змінить, і народу жити буде не легше, вони розстрілюють

і мучать у в‘язницях.

...У червні 1936 р. під час підписки на позику серед населення Заболотний висловлювався

проти підписки на позику і говорив, що не знаю, за що допомагати Радянській владі, вона у нас

життя відняла і позбавляє нас прав громадянства, так за що ж нам допомагати Радянській владі, вона звикла народ грабувати, одними податками селян задавила, а зараз шляхом випуску позики

останній гріш вибиває, це не влада, а справжня грабіжниця.


РОЗСТРІЛЯЛИ ПОНАД 20000 ОСІБ, з замітки «Патріарше служіння на Бутовському полігоні в

день Собору бутовських новомучеників»

За традицією, яка склалася в останні роки, в Пасхальні дні на Бутовському полігоні, найбільшому

місці поховань жертв минулого лихоліття, здійснюється богослужіння, в якому беруть участь

архіпастирі, пастирі і численні віруючі Москви і Московської області.

...Богослужіння здійснюються просто неба, на місці колишньої спецзони НКВС «Бутово». Це

найбільше в Москві і її околицях місце поховань жертв політичних репресій. Відомо, що лише в

період з 8 серпня 1937 р. по 19 жовтня 1938 р. тут було розстріляно і поховано понад двадцять

тисяч осіб.

У 1997 році силами громади із залученням фахівців було розкрито і детально досліджено один з

ровів. У 2000-2001-му роках здійснювалися проектно-дослідницькі роботи на території поховання, в ході яких було встановлено точне місцезнаходження 13 ровів.

Серед тисяч розстріляних на Бутовському полігоні в тридцяті роки XX століття є безліч

священнослужителів і мирян, убитих безбожною владою за свою віру. До теперішнього часу до

лику святих зараховано понад триста новомучеників, котрі знайшли свою смерть в Бутовому.

Серед них - 6 архієреїв, безліч священнослужителів, ченців і черниць, мирян, вірні чада

Православної Церкви.

На нижньому поверсі храмового комплексу розташовано релікварій з начинням, залишками одягу

і особистими речами новомучеників.

ЗІЛЬБЕРМІНЦ Веніамін Аркадійович

Геолог, геохімік, мінералог. Фундатор геохімії вугілля; автор відкриття менделєєвіту (1913); уперше одержав діоксид германію (1936).

З міщанської родини. Донька, Власова О., - геохімік.


Народився 2 липня 1887 р. в м. Полтава.

Розстріляний 21 лютого 1939 р. Похований на території московського Донського монастиря.

Точне місце поховання не відоме.

Закінчив Петербурзький університет.

Учасник Першої світової війни.

Працював завідувачем геохімічною лабораторією Інституту прикладної мінералогії (1925-1930), кафедрою мінералогії і кристалографії Московської гірської академії (1930-1934), геохімічною

лабораторією Всесоюзного інституту мінеральної сировини (1934-1938).

Спеціалізувався з проблем мінералогії і геохімії рідкісних і розсіяних елементів, що містяться у

вугіллі і бітумах.

Встановив закономірності розподілу у вугіллі германію, ванадію, нікелю, берилію та інших

елементів; розробив метод витягання цих елементів.

Перу З. Належать розвідки «Про деякі мінерали з Ільменських гір» (1911), «Родовища глин у

Вітегорському повіті Олонецької губернії» (1921), «Керівництво і таблиці для визначення

мінералів» (1923), «Про нові методи механічного аналізу і класифікації фракцій».

Заарештований за звинуваченням в «участі в шкідницькій шпигунсько-фашистській організації, що проводила підривну роботу в геологорозвідувальній промисловості» (1938).

На одному з останніх допитів відмовився від всіх своїх свідчень з огляду на те, що вони були

одержані під тиском (8.01.1939).

Військовою колегією Верховного суду СРСР засуджений до страти (1939).

Посмертно реабілітований (1956).

Ім'ям нашого земляка носить одна з копалень в околицях м. Слюдянка (Сибір).

Серед друзів та близьких знайомих З. – В. Вернадський, Л. Пустовалов, Я. Самойлов, К.

Станіславський, П. Зайцев, О. Шмідт, В. Соловйова, Б. Бруновський, О. Виноградов, К.

Флоренський, І. Андронніков, О. Ферсман, В. Черкесов та ін.


***

РОЛЬ МІНЕРАЛІВ

, з наукового кредо В. Зільбермінца

Детальне вивчення осадкових мінералів може відіграти значну роль у пізнанні геологічних

особливостей цілих територій.

УЖЕ ЗАМОВИВ НЕОБХІДНІ РЕЧІ, з листа В. Зільбермінца В. Вернадському від 16 червня

1914 р.

Глибоко шановний Володимире Івановичу!

Дуже вибачаюсь, що мені знову доводиться турбувати Вас. Перед від‘їздом із СПБ (Санкт-

Петербурга – авт.) я встиг замовити... речі, необхідні для експедиції... в Слюдянку..., відправку я

довірив нашому службовцю..., котрий поїде у Ваше розпорядження. Може, Ви знайдете можливим

передати йому суму, необхідну для відправлення речей в Слюдянку.

З щирою повагою

В. А. Зільбермінц.


СТРАЖДАЮТЬ БЕЗВИННО, з листа В. Вернадського Б. Вєдєнєєву від 12 квітня 1941 р.

Вельмишановний Борисе Євгенійовичу

Дозволяю собі просити Вас, як депутата Верховної Ради СРСР, прийняти і вислухати доктора

Наталію Олександрівну Власову, дружину кол. науковця моєї лабораторії, хіміка-мінералога проф.

Веніаміна Аркадійовича Зільбермінца. Я його знаю дуже давно і писав з свого боку т. Берія після

його арешту. Наталія Олександрівна, якщо Ви захочете, передасть Вам те, що я писав про нього, і

в чому й зараз якнайглибшим чином упевнений.

У них маленька донька, і родина страждає, мені здається, абсолютно безневинно. Дуже прошу Вас

допомогти в цій справі з тією новою особою, до якої зараз треба звертатися, і про яку я не маю

поняття. Я абсолютно упевнений в невинності Зільбермінца і тому дозволяю собі Вас турбувати, як депутата.

ПРОЛОМ НЕ ЗАПОВНИВСЯ, з листа В. Вернадського В. Зільбермінцу в 1944 р.

Дорогий Веніаміне Аркадійовичу! Товаришу і учню мій!

Настають останні дні мого життєвого шляху, більше ми не побачимося. Вірю, що Ви живі,* тому

пишу Вам. Ви повинні знати, що я вважаю і вважав Вас чесною людиною, Ви не могли зрадити

Батьківщини. Ви завжди були вірним сином її, боролися за розквіт її, за правду і несли на вівтар

науки всі свої досягнення, весь свій неабиякий розум. Пролом, що утворився без Вас, як в геохімії, так і в мінералогії, не заповнився. Замінити Вас без збитку для справи я не зміг...

Я переконаний, що Ви ще багато зробите задля науки, і вже не я, а учні мої вітатимуть Вас як того, хто знову повернувся до славної плеяди наших геологів. Осмілюйтеся, йдіть вперед, і Батьківщина

зуміє ще віддячити Вам за всі важкі випробування, які Вам довелося пережити.

Ваш В. Вернадський.

*За п‘ять років до цього адресата розстріляли.


ШЛЯХ ДО НАПІВПРОВІДНИКІВ, з інформації «Основні етапи розвитку кафедри літології і

системних досліджень літосфери» на gubkin.ru

Кафедра літології, ровесниця РДУ нафти і газу ім. І. М. Губкіна, бере свій початок від кафедри

мінералогії і кристалографії, утвореної на геологорозвідувальному факультеті Московського

нафтового інституту після його виділення з Московської гірської академії. Першим її завідувачем

став професор Веніамін Аркадійович Зільбермінц, знаний фахівець в області геохімії осадових

порід і мінералогії рідкісних і розсіяних елементів. Випускник Петербурзького університету, учень В. І. Вернадського, він ще в 1912 році почав вести педагогічну роботу на кафедрі мінералогії

університету.

Виконуючи обов‘язки члена Геологічного комітету, він брав участь в дослідженнях родовищ

бокситів і вогнетривких глин Боровичів в Новгородській області. За завданнями Академії наук

проводив вивчення рідкісних і рідкоземельних елементів Ільменських гір, Прибалтики, Карелії.

У 1923 році Веніамін Аркадійович переїхав до Москви і став науковим співробітником

Мінералогічного дослідницького інституту при Московському державному університеті ім. М. В.

Ломоносова.

У 1933-1937 рр. керована В. А. Зільбермінцем геохімічна лабораторія Інституту прикладної

мінералогії займалася проблемою використання золи вугілля, яка у величезних кількостях

накопичилася на теплових електростанціях, як джерела рідкісних елементів, зокрема, германію.

Ця тематика вимагала тривалих відряджень і тому В. А. Зільбермінц вимушений був залишити

керівництво кафедрою, зберігши за собою читання низки розділів курсу «Мінералогія».

Розроблені Веніаміном Аркадійовичем методи витягання германію із золи дозволили одержати

перші грами його двоокису. Надалі ці дослідження були використані для промислового отримання

напівпровідників.


ЗАВДЯКИ ЗІЛЬБЕРМІНЦУ, із збірника «Кирило Павлович Флоренський»

К. П. Флоренський в 1932 р. вступив на перший курс Московського заочного

геологорозвідувального інституту, чому сприяли його старший брат Василь, який з початку 30-х

років викладав мінералогію і петрографію в Нафтовому інституті, і професор Нафтового інституту

В. А. Зільбермінц, з яким Кирило 1928 року поїхав колектором в геологічну експедицію на Урал.

Ці дві людини прищепили Кирилу любов до геохімії і допомогли йому стати справжнім

дослідником, який поєднує широту світогляду... з величезним досвідом практичної роботи в

експедиціях.


БЕЗНЕВИННІ ОБМОВЛЯЛИ БЕЗНЕВИННИХ, з «Щоденника» В. Вернадського

7.11.1939, ранок

Учора закінчив записку і лист Молотову про приміщення Лабораторії і про неможливість в ньому

правильно і плідно продовжувати роботу над темами... Дав переписати Ганні Ільїн. - але вона

наплутала, і О. П. (Виноградов) протестував з приводу згадки про арешт Зільбермінца, що

зупинило одну з важливих робіт. Я не хотів йому заважати і відклав відправлення...

6 груд.

Недавно клопотав за Аршинова і Зільбермінца, писав Берії, і бачив якось дружину 3., а потім Арш.

мені говорив, що серед інших (Топольницького, Мамуровського) і Зільб. на нього підписав донос і

йому доводилося захищатися. У цих страхітливих умовах все можливо.

1.1.1942. Боровоє

У 1939 році був заарештований Володимир Васильович Аршинов - просидів понад півроку.

Обмови заарештованих раніше його друзів і товаришів - складна павутина інтриг і людських

стосунків - зокрема багато йому зобов'язаних - Топольницкого, Зільбермінца, Мамуровського

можл. і Федоровського) стали причиною його біди. Він був безневинний - і мав характер, який

дозволив йому витримати інквізиційний лад нашої юстиції. І в очних ставках він твердо тримався і

витримував важкий режим.


ОБРАЛИ «НАРКОМОМ СПОРТУ», з книги Н. Власової «Спогади про Узкоє»

«Нарком спорту» — геолог професор Веніамін Аркадійович Зільбермінц, окрім спорту, відав і

музикою — він сам добре грав на роялі і супроводжував постановку шаради «Аїда» музикою (не

пам'ятаю тільки, хто тоді співав). А закінчувався вечір іноді і танцями. ...Навіть три, чотири дні, проведених так в «Узкому», тобто в «Санузькій республіці» були прекрасним відпочинком!

...З 1930 року ми з чоловіком В. А. Зільбермінцом в зимові місяці часто відвідували «Узкоє», яке

стало і нам (як і моїм батькам) близьким і рідним.

...Вечори спогадів Олександра Євгенійовича (Ферсмана – авт.) у мене відобразилися на все життя.

Він і мій чоловік, котрі об'їздили гори Уралу, Кавказу, Криму, Паміру, бачили і знали не лише

надра цих гір, але й побут народів, котрий населяв ці місця, описували все це так живо, і їх

розповіді були цікаві і повні захоплюючих подій.

Майже завжди такі бесіди кінчалися музикою. Грав найчастіше мій чоловік, Веніамін

Аркадійович Зільбермінц. Пізніше, вже в 1935-37 роках, ми з чоловіком і донькою Оленкою

відвідували в «Узкому» Володимира Івановича Вернадського, який тоді довго жив в «Узкому».

Дітей він дуже проходили найчастіше в санаторії..., куди Володимир Іванович з Наталією

Єгорівною любили приїжджати з Ленінграда відпочивати. Взимку 1930 року ми там зустрілися в

січні...

Запам'ятався один вечір, коли Володимир Іванович попросив, щоб Веніамін Аркадійович

Зільбермінц йому щось зіграв. «Дуже хочеться послухати Бетховена» — сказав Володимир

Іванович.

Веніамін Аркадійович тут же запропонував: «А ось ми Вам зіграємо з Наталією в 4 руки 5-у

симфонію Бетховена». Я прохала Веніаміна Аркадійовича, аби він грав щось один - «Місячну»

сонату, наприклад.

Володимир Іванович втрутився в нашу розмову: «Соната буде потім, зіграйте удвох, що хоче

Веніамін Аркадійович». Я погодилася на прохання Володимира Івановича і чомусь тут же сказала:

«Адже ось тут, на цьому ж роялі, грала моя мама, але я зовсім не граю так вільно, мама б

засмутилася, якщо я не так добре це виконаю» (у мене була таємна надія, що Володимир Іванович

зрозуміє мене і погодиться). Та ба, все вийшло навпаки.

Те, що тут була моя мама, грала на цьому ж роялі, його так зачепило, що він додав: «Адже це так

чудово. Ваша мама лише порадіє цьому».

Він не помилився: мама справді була рада, коли дізналася, що ми в «Узкому» грали в 4 руки.

Звичайно, були невеликі помилки, проте ми грали непогано, партію правої руки виконував

Веніамін Аркадійович - це найважчі частини, і кінчили ми непогано. Потім, на прохання

Володимира Івановича, Веніамін Аркадійович зіграв «Місячну» сонату Бетховена.

ЗОРГЕНФРЕЙ Вільгельм Олександрович

Поет, перекладач. Псевдоніми – ZZ, Гільом ZZ.

З лікарської родини. Батько, Зоргенфрей О., – військовий медик.

Народився 30 серпня (11 вересня) 1882 р. в м. Білгород-Дністровський Одеської області.

Розстріляний 21 вересня 1938 р. у в’язниці НКВС в м. Санкт-Петербург (РФ).

Закінчив Псковську гімназію (1900), навчався на фізико-математичному факультеті

Петербурзького університету (1900-1901), закінчив Петербурзький технологічний інститут (1901-1908).

Працював викладачем Торгової школи ім. імператора Миколи II (1908-1909), чиновником

Міністерства торгівлі і промисловості (1909-1917), інженером-технологом низки підприємств

(1918-1937).

Друкувався в газетах «Наше життя», «Тиждень», журналах «Глядач», «Прометей», «Маски»,

«Питання життя», «Молот», «Російська думка», «Золоте руно», «Нотатки мрійників», «Перевал».

Як літератор дебютував в газеті «Наше життя» сатиричним віршем «Пробудження потоку» (1904).

Потім настала черга віршів, серед яких найвідоміші «Вечірня пісня» (1905), «Тужливий прибій і

безсилі думки коротші» (1916), «Земля» (1918), статей «Блок» (1922), «О. О. Блок. По пам‘яті за 15

років, 1906-1921» (1922).

Наш земляк – автор книги «Страсна субота» (1922).

Перекладав з німецької І. Гёте, І. Гердера, Г. Клейста, Ф. Грільпарцера, К. Хеббеля, Г. Гейне, Б.

Брехта.

Творчість З. пов'язана з поезією символізму, хоча він ніколи не прилучався до естетичних та

ідеологічних декларацій його апологетів.

О. Блок присвятив нашому землякові вірш «Кроки Комнадора» (1916).

Серед друзів та близьких знайомих З. – О. Блок, Л. Щерба, К. Чуковський, Б. Лівшиць, Є. Іванов, А. Кублицька-Піоттух, Б. Бюрно, В. Пяст (Пестовський) та ін.


***

ЧІТКИХ ПЕРЕКОНАНЬ НЕ МАЮ,

з політичного кредо В. Зоргенфрея

Мені важко якимось терміном визначити свої політичні переконання, оскільки строго виробленої

чіткої політичної платформи у мене немає.


ГРУДЕНЬ, вірш В. Зоргенфрея «Вийти опівночі»

Выйди в полночь. Площадь белая

Стелет саван у реки.

Гулко ночь обледенелая

Застучит в твои виски.

Месяц, облаком завешенный,

Глянет в дымное кольцо,

И, волнуясь, ветер взбешенный

Бросит снег тебе в лицо.

Стань, окованная холодом,

Там, где вскинут черный мост

Стихнет ветер. Пыльным золотом

Загорятся пятна звезд.

Над перилами чугунными

Перегнись и посмотри:

Вдоль реки цепями лунными

Зыбко пляшут фонари.

Свищет снег по дальним линиям,

Стынет, шепчется вода,

И, окутанные инеем,

Гулко плачут провода.

Что ты ждешь? Свистками грубыми

Утро рвет волшебный бред.

Там, над каменными трубами,

Встал мигающий рассвет.

Переулками разрытыми

Ночь из города ползет.

И кровавыми гранитами

Расцветает небосвод.

Хмуро камни просыпаются,

Стынет сердце… Отдохни.

За рекою зажигаются

Безнадежные огни.

В зеркала свинцово-синие

Слепо смотрится заря –

Это встал в короне инея

Белый призрак Декабря.


НЕОЧІКУВАНО, вірш В. Зоргенфрея «Приходить, як колись»

Приходит, как прежде, нежданно —

Будить от тяжелого сна,

И новая радость желанна,

И новая боль не больна.

Но платья темнее надеты

И тени длинней от ресниц,

И в пристальном взоре просветы

Лиловых, закатных зарниц.

Коснется рукою жемчужной,

Фиалками глаз ворожит –

И маятник никнет, ненужный,

И время, жестокое, спит.

Молчания я не нарушу,

Тебе отдаю я во власть

Мою воспаленную душу,

Мою неизбытную страсть.

Дышать твоим ровным дыханьем,

И верить твоей тишине,

И знать, что последним прощаньем,

Придешь ты проститься ко мне.

В тот час, когда ужас безликий

Расширит пустые зрачки,

Взовьешься из черной, из дикой,

Из дикой и черной тоски.

Возникнешь в дыму песнопений,

Зажжешься надгробной свечой,

И станешь у смертных ступеней —

Стеречь мой последний покой.


БЕЗ КОПІЙКИ ЩЕРБАТОЇ, з вірша І. Гете «Вільгельм Мейстер» у перекладі В. Зоргенфрея

Я без гроша, а вы барон,

У вас отличья, титул, честь,

Недаром вас приблизил трон

И вам земель своих не счесть.

Наследный замок ваш – краса,

Кругом него поля, леса.

Я без гроша, но мне, барон,

Подчас завидуете вы:

Ведь я природой одарен

Так щедро, с ног до головы,

Я духом светел, хоть и наг;

Я беден, да – но не бедняк.

Так вот, любезнейший барон,

Не будем оба горевать:

Ваш род судьбою вознесен,

А для меня природа мать.

Вражда и зависть – не для нас,

У нас различные дороги:

Вы предоставьте мне Парнас,

А я вам – пышные чертоги.


БЛОК МЕНІ НАГАДУЄ ПАСТОРА ХРИСТИАНІЇ, із спогадів В. Зоргенфрея

У той весняний день побачив я людину (Блока О. – авт.), зросту значно вище середнього; я сказав

би: високого зросту, коли б не широкі плечі й не міцні груди атлета. Гордо, вільно і легко піднята

голова, стрункий стан, легка і тверда хода. Особа, осяяна з глибини світлом блідо-зеленуватих, з

відтінком північного неба, очима. Волосся злегка в'юнке, не довге й не коротке, ясно-горіхового

відтінку.

Під ним – лоб широкий і смуглявий, мовби обпалений загравою думки, з поперечною лінією, яка

йде посередині.

Ніс прямий, великий, дещо подовжений. Контури рота тверді й ніжні – і в куточках його ледь

помітні у той час складки. Погляд спокійний і уважний, гострий, такий, що глибоко западає в

душу.

У матовому забарвленні обличчя, ніби створеного з воску, дивне за гармонійністю своєю

поєднання юнацької свіжості з якоюсь початковою старістю. Такі очі, такі обличчя, пристрасно-

безпристрасні, – на стародавніх іконах; такі профілі, прямі й чіткі, – на уцілілих медалях античної

епохи.

У поєднанні прекрасного обличчя із статною фігурою, одягненої в буденний наряд сучасності, –

темний піджачний костюм з чорним бантом під стоячим коміром, – щось говорить про не

російську північ, можливо – про холодну й таємничу Скандинавію.

Такі, за зовнішнім виглядом, в уявленні нашому, молоді пастори Христианії або Стокгольма.


МОВЧАЗНИЙ І СКРОМНИЙ, із спогадів К. Чуковського

Він згадується мені як чудова людина, дуже мовчазна й скромна, з тихими словами і м'якими

жестами.


ЖОВТНЕВИЙ ПЕРЕВОРОТ СПРИЙНЯВ ВОРОЖЕ, з протоколу допиту В. Зоргенфрея від 23

травня 1938 р.

Жовтневий переворот 1917 року я сприйняв вороже. Я протестував проти основного в

радянському ладі — проти диктатури пролетаріату, ліквідації приватної власності на засоби

виробництва. …Вирішальним стимулом в активізації моєї боротьби проти радянської влади стала

колективізація.

…Активніший і організований характер прийняла моя антирадянська діяльність на ґрунті

зближення з Бенедиктом Лівшицем.

…У ресторані Будинку Маяковського відкрився (Лівшиць Б. – авт.) мені, що існує політичне

об'єднання літераторів, яке здійснює організовано боротьбу за зміну радянської влади...

…З усіх господарсько-політичних і літературних питань життя нашої країни ми з Лівшицем

знаходили антирадянську мову. У 1935 р. — рік багатий крупними політичними подіями і

загостреної класової боротьби — ми стали побоюватися за свою долю як людей контрреволюційно

налаштованих і проявляли побоювання викриття нашої антирадянської діяльності. Тоді Лівшиць і

я висловлювали свою солідарність з фашистським режимом. Ця солідарність ґрунтувалася на

непохитній боротьбі фашизму з комунізмом. Тому ми повністю розділяли політику Гітлера й

Муссоліні.

…При слушній нагоді я цікавився політичними настроями перекладачів-літераторів. У ділових

розмовах з ними з приводу перекладу тієї чи іншої книги або в процесі сумісного виправлення

перекладів я користувався випадком, аби розкритикувати директиви влади в області літератури і

заводив розмову про ті приниження, які, нібито, відчуває радянський літератор в своїй роботі.

…Схиляючи Бюрно Б. К. на схвалення ним терористичних методів боротьби з радянською

владою, я стверджував, що повалення радянської влади можливе лише за умови смертельної

боротьби з ЦК ВКП(б), і вирішальне значення в цьому плані має фізичне знищення Сталіна.

…Обговорюючи з Лівшицем шляхи і методи можливості повалення радянської влади, ми

прийшли до висновку, що найефективнішим і найрезультативнішим методом є індивідуальний

терор, бо інші методи боротьби не забезпечать усунення Сталіна від керівництва країною. На

репресії, що проводяться в країні по відношенню контрреволюційних елементів ми вирішили

відповісти терором проти керівників радянської влади, в першу чергу, проти Сталіна.


НА СУДІ ПОКАЗАНЬ НЕ ПІДТВЕРДИВ, з книги Е. Шнейдермана «Бенедикт Лівшиць: арешт, слідство, розстріл»

Цей допит (Зоргенфрея В. – авт.), останній у справі Лівшиця, відбувся, як свідчать вступні слова

слідчого, внаслідок поданої обвинуваченим заяви, що містила визнання своєї провини. Звідси

напрошується висновок: за чотири з половиною місяці перебування у Великому будинку

Зоргенфрей потрібних слідству свідчень не дав.

…Відпрацьована на попередніх допитах схема історії «гріхопадіння» набула тут ще більшої

чіткості: незадоволеність радянською владою, зростання антирадянських настроїв, вступ до

підпільної групи, практична діяльність в ній і т.д.

Крім цього, він зайнявся «створенням групи на стороні». Група ця, судячи з відсутності в тексті

олівцевих позначок, не зацікавила слідчих, складалася, окрім нього самого, з трьох його знайомих

— батька й сина Бюрно та Л. І. Щерби. Останнього вже репресували. Бюрно-батько був сліпим.

Що ж до його сина, який працював техніком на заводі, то всю провину в активізації у того

антирадянських настроїв Зоргенфрей взяв на себе.

На суді Зоргенфрей «визнав лише те, що іноді серед знайомих допускав антирадянські розмови, а

приналежність до антирадянської організації заперечував і про її існування свідчень не дав».


НЕ ОБМІНЯВ ДУШУ НА ГАС, з статті Є. Євтушенка «Той, що підгледів дідька»

Дідьки ні-ні, та й виплигували на чернетки Пушкіна.

Федір Сологуб напророкував біса, який розгойдує гойдалки волохатою рукою.

А ось Вільгельм Зоргенфрей підглянув дідька посеред революції, та і не такого вже диявольського, пропахлого сіркою, а простонародного, майже домашнього, від якого пахло горілочкою з царської

монопольки, квашеною капустою і давненько не праними онучатами. Сидів він на паперті, скиглив, чухаючи вухо, і так затишно себе відчував усередині революції, неначе без нього вона

взагалі не здійсненна.

Блоку в революції привидівся Христос, а ось найближчому його другу Зоргенфрею чомусь все-

таки дідько. А може, це був всього лише звичайний віруючий, ряджений під дідька на святках? Чи

дідько був справжній – для урівноваження терезів історії, де на одній з чаш вже була фігурка в

білому віночку з троянд?

….Переклади Зоргенфрея зберегли своє значення до цих пір.

Проте питання: «Що об'єднувало Зоргенфрея з Блоком?», здається, безмовно повисло в повітрі.

Спробуємо все-таки відповісти. Вони обидва належали до невеликого числа людей, які не

обміняли душі на гас.


ЗОРГЕНФРЕЙ ЯК ЗОРГЕНФРЕЙ, епіграма В. Познера

Блок как Блок,

и всё же портят Блока.

Так всегда!

Но едва ли в этом много прока:

Вот беда!

Я и сам могу распространяться,

Портя стих.

Будет вместо

блоковских «Двенадцать»

Сто моих.

Всё он в Блоке,

всё он в Блоке знает,

Каждый звон.

И в который раз перелагает

Блока он;

И в который раз стихи похожи,

Но длинней.

Зоргенфрей как Зоргенфрей,

на что же

Зоргенфрей?

КАРМАЗІН Григорій Якович

Священик. В чернецтві – Макарій (1922). Зарахований до лику святих Російською

Православною Церквою (2000).

З міщанської родини. Батько, Кармазін Я., землемір.

Народився 1 (13) жовтня 1875 р. в с. Загоряни Новоушицького району Хмельницької області.

Розстріляний 3 грудня 1937 р. в Алма-Атинській міській в‘язниці (Казахстан). Місце поховання –

не відоме.

Закінчив Подільську духовну семінарію (1893).

Був ієреєм храмів с. Вітковець Камінецького (1893-1900), с. Бандишівка Ямпольського (1900-1902) повітів Подільської губернії, військовим священиком 8-го запасного кавалерійського (1902-1912), 152-го піхотного Владикавказького (1912-1915), 729-го піхотного Новоуфимського (1915-1918) полків, священиком низки храмів Київської єпархії (1918-1922), єпископом Уманським, вікарієм Київської єпархії (1922-1925), єпископом Катеринославським и Новомосковським (1925), священиком с. Селище Іванівської області (1933-1934).

Під час Першої світової війни перебував у діючій армії, двічі зазнав контузі, поранення (1915).

Уперше заарештований за «активну діяльність» (1923) і відсидів чотири місяці в Київській

в‘язниці.

Удруге заарештований за «лист-дозвіл на збирання пожертв у парафіях» (січень 1925) і майже рік

провів у буцегарні.

Утретє заарештований за «активну діяльність» (грудень 1925), майже рік протриманий у в‘язниці і

засланий до Харкова (1926).

Учетверте заарештований за «активну діяльність» (1927) і на 5 років засланий до Гірсько-

Шорського району Томської області.

Уп‘яте заарештований у т.зв. «справі костромської групи «послідовників істинного православ‘я»

(1935) і засуджений до 5-річного заслання до Каратальського району Казахстану.

Ушосте заарештований за «здійснення злочинів проти Радянської влади» (1937).

Дні пам‘яті – 13 жовтня.

Серед друзів та близьких знайомих К. – П. Брянських, М. Єрмаков, Р. Ржевська, А. Кедров, М.

Руберовський, С. Адріашенко, А. Панкєєв, В. Зеленцов, П. Гулевич, Б. Шипулін, О. Гагалюк, К.

Дяков, Ф. Лінчевський, С. Кумінський, Л. Матусевич та ін.


***

СТОЯВ І СТОЮ,

з життєвого кредо Г. Кармазіна

Я з самого початку став на платформу непримиренної боротьби з радянською владою і незмінно

стою на цій позиції.

ДІЄ ПРОТИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ, з «Постанови про арешт Г. Кармазіна»

Кармазін матеріалами попереднього слідства достатньо викривається в контрреволюційній агітації

і пропаганді, направленій проти Радянської влади, в зв'язках з контрреволюційним засланцями

(тобто, у зносинах із засланими ієрархами і священнослужителями), в організації антирадянських

зібрань, тобто в злочині, передбаченому ст. 58 п. 10 КК.

Враховуючи той факт, що перебування на волі Кармазана може впливати на хід подальшого

слідства, ухвалив:

запобіжним заходом стосовно Кармазіна обрати утримання його під вартою в Арештанському

будинку УНКВС...

Оперуповноважений 3-го відділ. СПО Кирьянов.

Нач. 3-го відділення СПО Новіков.


ПОШИРЮЄ КОНТРРЕВОЛЮЦІЙНІ ЧУТКИ, з «Меморандуму на Кармазіна Г. Я., який

проходить у справі №9 УДБ Управління НКВС»

Є натхненником і керує оперативно ліквідованою церковно-монархічною контрреволюційною

групою «ІПЦ». Учасниками групи і її натхненником велася розгорнена агітація проти Радянської

влади і заходів, що проводилися нею, розповсюджувалися контрреволюційні провокаційні чутки

про голод в Радянському Союзі, котрий доходить до людиножерства тощо.


ЖОВТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ – АКТ НЕЗАКОННИЙ, з протоколу допиту Г. Кармазіна від 1

листопада 1934 р.

Період, який переживають ...Церква і православне духівництво ми вважаємо тимчасовим, визнавши незаконним актом Жовтневу революцію, засуджену Помісним Собором 1917-1918 рр.


РЕАКЦІЙНИЙ ІДЕОЛОГ, зі звинувачувального акту у справі Г. Кармазіна за 1934 р.

Один з ідеологів контрреволюційної організації «Істинно-православної Церкви», вів активну

антирадянську роботу; об'єднував реакційно-ворожі частини духівництва для активної боротьби з

радянською владою; насаджував нелегальні церкви з метою підготовки церковних кадрів; встановлював ідейні зв'язки з однодумцями, які перебували в засиланні та інших містах; влаштовував у себе на квартирі таємні моління і антирадянські зібрання.


ДОПОМАГАЄ СИН, з протоколу допиту Г. Кармазіна від 23 листопада 1937 р.

- Ви звинувачуєтеся в тому, що, перебуваючи на станції Уш-Тоб, серед населення проводили

антирадянську діяльність, дискредитували Радянську владу, її політику, гуртували навколо

себе антирадянський елемент... На які засоби ви існували?

— Джерело коштів дляіснування я мав наступне: з дня приїзду на Уш-Тоб я одержував допомогу

від свого сина, який працював на одному із заводів в місті Ташкенті, надавала допомогу сестра

Ржевська Раїса..., я також мав підтримку від продажу своїх домашніх речей, а також деяку

допомогу, причому дуже малу, від громад та служителів культу, але точно не знаю, від кого, оскільки в переказах, які я одержував, не вказувалося, від кого.

— Скажіть, з ким ви мали зв'язок як на станції Уш-Тоб, так і зовні.

— Мешкаючи на станції Уш-Тоб, я ніяких зв'язків не мав, за винятком того, що зі мною разом в

моєму будинку проживали моя сестра Ржевська Раїса, єп. Гулевич і останнім часом — його

племінниця з сином.

Що стосується зв'язків поза станцією Уш-Тоб, то у мене їх абсолютно немає, крім того, що певний

час в кінці 1936 року у мене на квартирі мешкав священик Корольов.


ДЕРЖАВОЮ КЕРУЮТЬ БОСЯКИ, з свідчень О. Андрєєва у справі Г. Кармазіна у 1937 р.

Владика Макарій стверджував, що державою керують босяки і від них нічого хорошого не

дочекаєшся.

Вони насильно хочуть примусити відмовитися від релігії, проте ніхто не змусить його змінити

погляди, хоча б загрожували смертю.

...У радянської влади і в її правлячих колах йде бродіння і «за політику, яку проводить, радянський

уряд, народу не більше 10%, а інші налаштовані проти..., радянська влада обов'язково буде

повалена.


ОРГАНІЗОВУВАВ РЕАЛЬНИЙ СПРОТИВ, з оцінки діяльності Г. Кармазіна В.

Воловиком

Діяльність єпископа Макарія була надзвичайно реальною і дієвою. Ще перебуваючи в Києві, паралельно з діяльністю керівних осередків, єпископ Макарій створив т.з. п'ятірку

загальнокиївського масштабу, до якої входили Кривицький, Феоктистов, Волошинов, Петренко, Мельников. Завданням цієї п'ятірки була координація всіх київських груп.

ПОВНА УТАЄМНИЧЕНІСТЬ, зі спогадів Г. Косткевича

Упродовж 1923-1924 років, познайомившись ближче з єп. Макарієм, буваючи у нього, я почав

виконувати різні доручення дрібного характеру — переписувати в багатьох екземплярах різні

папери, розносити листи...

Переписуванні папери мали секретний характер і вручалися мені як особі довіреній. Вони

складалися з різних звернень, послань, відкритих листів тощо. Як я потім дізнався, вони широко

розповсюджувалися Україною.

Листи, які я розносив, були також, очевидно, не прості листи, а таємні, які повинні були потрапити

безпосередньо до рук адресатів, причому через довірену особу, якою був я.

Пам'ятаю, що з таким листом я був у Маріани Миколаївни Бурої на вулиці Театральній №3, де

мешкав єп. Парфеній (Брянських). З іншим листом я ходив увечері до київського священика

Козловського на Львівську площу біля Вознесенської церкви, де я застав щось подібне до зборів

духівництва.

...Як згодом... я дізнався від самого єп. Макарія, в цей час (восени 1923 року) відбувалися таємні

наради духівництва Києва, на яких обговорювалося питання про обрання таємних єпископів, про

ставлення до обновленства, а потім єп. Макарій (Кармазін) і єп. Парфеній (Брянських) і виконали

ці таємні посвячення. Все ...було законспіровано, в курсі справ був лише круг довірених осіб на

місцях, з якими вони і підтримували зв'язки.

Так само конспіративно здійснювали вони свої поїздки увіреними ним округами; ...здійснюючи

таким чином таємне керівництво.

Єп. Макарій... призначив особливу функцію єп. Федору (Власову) — він не втручався в справи

керівництва, жив в Києві і вдавав із себе щось ніби резерву, запасного члена, котрий має

приступити до виконання своїх обов'язків лише у разі арешту інших.


НЕЗАЛЕЖНО ВІД ВЛАДИ, з статті Ю. Скубака «Святі Дніпропетровської землі»

У 1922 році у зв'язку з кампанією з вилучення церковних цінностей ...був заарештований

митрополит Київський Михайло (Єрмаков). Вся відповідальність за Київську єпархію лягла на

вікарного єпископа Макарія (Кармазіна).

Йому, як правонаступникові, доводилося вирішувати проблеми, котрі виходили далеко за межі

Київської єпархії, що робило його фігуру в церковній ситуації у багатьох відношеннях

вирішальною.

...Об'єм церковних проблем був такий великий, що єпископ Макарій дійшов висновку про

необхідність висвячення нових архієреїв, які несли б пастирське служіння в нових, несприятливих

для православ'я умовах.

...За ініціативою єпископа Макарія було створено не підконтрольне ГПУ церковне управління, душею якого він був. Саме у цей період йшла копітка і напружена робота із створення

життєздатних церковних груп, які складалися з духівництва і парафіян і діяли незалежно від

безбожної влади.

...Завдяки їх старанням і праці до православних Києва своєчасно доходила потрібна інформація, формувалися і зростали нові гідні кандидати для висвячування, здійснювався зв'язок з селами.

...У 1926 році разом з іншими архієреями України єпископ Макарій підняв і свій голос проти

григоріанського розколу, підписавши «Звернення українських православних ієрархів до

Заступника Патріаршого Міценаглядача митрополита Сергія (Страгородського)».

Ці архієреї значною мірою впливали на церковне життя в Україні.


КОВШАРОВ Іван Михайлович

Адвокат, священик. Зарахований до лику святих Російською Православною Церквою (1992).

З міщанської родини.

Народився в 1878 р. в м. Одеса.

Розстріляний 13 серпня 1922 р. на околиці м. Санкт-Петербург (РФ). Місце поховання – не відоме

(ст. Порохова?). Хрест над символічною могилою новомучеників і сповідувачів російських на

братському цвинтарі Олександро-Невської Лаври.

Освіта – вища юридична.

Працював присяжним повіреним, комісаром у єпархіальних справах «для представництва і

захисту загальних прав і інтересів» єпархії (1918) Петрограду, юрисконсультом Олександро-

Невської лаври (1920-1922).

Член правління Товариства православних парафій Петрограда і губернії.

Зарахований до лику святих Російською Православною Церквою (1992).

Заарештований у справі «про спротив при експропріації церковних цінностей» (1922). Засуджений

до вищої міри покарання; через місяць вирок відразу виконали.

День пам‘яті К. – 25 січня і 13 серпня.

Серед друзів та близьких знайомих К. – В. Казанський, В. Плотников, Л. Богоявленський, М.

Чельцов, С. Шеїн, Ю. Новицький, М. Чуков, М. Польський та ін.


***

БОГ - ОДИН

, з релігійного кредо І. Ковшарова

Ісус Господь мій... І не буде у мене інших богів.


КОМІСАР ЄПАРХІАЛЬНИХ СПРАВ, з статті Я. Кротова «Словник святих»

Петербурзький адвокат Іван Михайлович Ковшаров і до революції був пов'язаний з Церквою не

лише як парафіянин. Він був юрисконсультом Олександро-Невської лаври. У церковних

організацій було багато власності, добре оплачувалися й адвокати, які допомагали вирішувати

конфлікти, що виникали навколо цієї власності.

Після більшовицького перевороту всі конфлікти закінчилися: власність у Церкви відібрали.

Мільйони людей, котрі вважалися церковними, виявилися атеїстами. Ковшаров же весною 1918

року став в єпархії Петрограду «комісаром з єпархіальних справ» - назва посади, очевидно, повинна була створювати у більшовицьких комісарів прихильність до того, що «звучить по-

свійському». Комісари, проте, виявилися не такими простими.

...У 1922 році Ковшарова розстріляли у справі митр. Веніаміна Петроградського, зробивши одним

з чотирьох головних «злочинців». Винен він був у тому, що нова влада хотіла їсти. Ковшаров

входив до правління Товариства об'єднаних православних парафій Петрограду, а це правління на

суді оголосили бандою, яка намагалася організувати опір владі, котра вилучала коштовності у

Церкви.

На процесі Ковшаров не думав про те, що колись його зарахують до лику святих - в 1922 році це

здалося абсурдним... Можливо, він не вірив й у те, що загроза розстрілу реальна. Можливо, він

просто був міцною людиною, в усякому разі, на суді говорив холоднокровно... Можливо, це

прикривало нервозність: під час допиту він кілька разів хапався за серце.


ВИСТУПАВ ЗА КОМПРОМІС, з статті «Ковшаров Іван Михайлович» на ru.wikipedia.org Був серед членів правління Товариства об'єднаних православних парафій Петрограду, котрі

виступали за компроміс з владою з питання про допомогу голодуючим, за добровільні

пожертвування на цю справу.

6 березня 1922 супроводжував митрополита Веніаміна в Смольний на переговори про вилучення

церковних цінностей з членами комісії «Помгола» Ради Петрограду. Надавав юридичну допомогу

митрополитові й іншим церковним діячам.

Характеризувався як людина розумна, переконана, рішуча. За словами протопресвітера Михайла

Польського, Ковшаров, «з першої ж хвилини процесу давав ...влучні за змістом і часто їдкі за

формою відповіді».

У своєму виступі детально розібрав доводи звинувачення, винним себе не визнав і закінчив

словами: «Для братської могили в шістнадцять чоловік матеріалу для звинувачення мало»

(звинувачення вимагало 16 смертних вироків).


ШКІДЛИВІ І НЕБЕЗПЕЧНІ, з «Протоколу наради з питання про можливість пом'якшення

покарання церковників Петрограду, засуджених до вищої міри покарання 5-го липня 1922 г.» від

12 липня 1922 р.

Строго таємно

1) Вирок, ухвалений Трибуналом Петрограду від 5-го липня 22 р., нарада знаходить цілком

правильним і доцільним. Всіх осіб, засуджених до вищої міри покарання, вважає шкідливими і

небезпечними і такими, які за політичної кон'юнктури, що виникла, підлягають абсолютному

усуненню; але якби з політичних міркувань визнано було необхідним піти в максимальній мірі

назустріч клопотанню більш лояльних шарів духівництва і, зокрема, вищого Церковного

управління і групи «Жива церква», то з числа десяти засуджених до вищої міри покарання, нарада

знаходила б можливим пом'якшити долю лише відносно шести наступних осіб: 1) Чельцова

Михайла, 2) Огнєва, 3) Богоявленського, 4) Плотникова, 5) Чукова і 6) Єлачича, а відносно

громадянина Казанського (митрополита Веніаміна), Новицького Юрія Петровича — професора

Університету Петрограду, голови православних приходів, Ковшарова Івана Михайловича —

колишнього повіреного присяги і члена Правління православних приходів і Шеїна Сергія

Павловича (архімандрит Сергій) — кол. члена Державної Думи (націоналіст), — як осіб, котрі

надихали, керували і цілком свідомо вели контрреволюційну політику під церковним прапором, нарада знаходить пом'якшення їм міри покарання недоцільним.

П. Красиков.

Самсонов

Михайло Галкін. М. Поп.


СТАЛІН: ВИРОК ВИКОНАНО, з дослідження М. Покровського «Політбюро і Церква»

5 березня 1922 року митрополит (Веніамін – авт.) одержав офіційне запрошення прибути назавтра

до «Помгол»у для участі у виробленні порядку виконання декрету про церковні цінності. 6

березня митрополит з'явився в Смольний у супроводі декількох осіб (серед яких знаходився

колишній... Іван Михайлович Ковшаров). Владика надав комісії «Помгол»а власноручно написану

і підписану заяву. У цьому папері, викладеному у вельми коректному тоні, указувалося на те, що: по-перше, Церква готова пожертвувати для порятунку тих, що голодують, все своє надбання; по-

друге, для заспокоєння віруючих необхідно, проте, аби вони усвідомили жертовний характер

цього акту; і, по-третє, для цієї ж мети потрібно, щоб в контролі над витрачанням церковних

цінностей брали участь представники від віруючих.

В кінці своєї заяви Владика указував, що якщо, понад сподівання, вилучення носитиме

насильницький характер, то він благословити на це свою парафію не може.

...Більшість були посаджені під варту...

В середу 5 липня 1922 року Революційний Трибунал Петрограду, який розглядав справу

підсудних, визнав, що митрополит Веніамін, він же громадянин Казанський, спільно з Правлінням

Товариства парафій Російської Православної Церкви в особі його активної групи — голови

правління Новицького, членів Ковшарова та інших, виконуючи директиви явно

контрреволюційного змісту, спрямованих проти існування робітничо-селянської влади, що

надходили від патріарха Тихона, поставили собі за мету як виконання цих директив, так і

розповсюдження ідей, направлених проти Декрету радянської влади від 23 лютого 1922 року про

вилучення церковних цінностей. Своїми діями підсудні хотіли викликати народне хвилювання для

створення єдиного фронту з міжнародною буржуазією проти радянської влади.

Як головні винуватці непокори при вилученні церковних цінностей були засуджені до вищої міри

покарання — розстрілу...

...Політбюро ухвалою від 13 липня 1922 року погодилося з цією пропозицією і одночасно

доручило «секретаріату ЦК переговорити з Президією ВЦВК на підставі доповіді комісії».

Переговори з ВЦВК були необхідні, оскільки там знаходилися на розгляді численні клопотання

про помилування всіх засуджених і за законом іменному найвищому органу радянської влади

належало тут останнє слово.

На ухвалі Політбюро від 13 липня наступного дня І. В. Сталін накреслив: «Строго Таємно.

Виконано. І. Ст. 14/VII».


ЗНУЩАВСЯ З КАТІВ, уривок з книги В. Степанова (Русака) «Свідоцтво звинувачення»

Професор кримінального права університету Петрограду, голова правління православних парафій

Петрограду Ю. П. Новицький, спокійний, ясний і твердий в своїх поясненнях колишній

петербурзький повірений присяги І. М. Ковшаров, котрий наперед підкорився своїй долі, -

сміливо дивився в обличчя цієї «долі» і не скупився на повний гіркоти сарказм. Все це - жертви, які були приречені на смерть, на радість «Ново-обновлювальній живій церкві».

...І. М. Ковшаров заявив, що він знає, яка доля його чекає. І якщо він і давав пояснення на свій

захист, то виключно заради того, аби закріпити в суспільній свідомості, що він помирає

безневинним.

...У ніч з 12-го на 13-е серпня митрополита Веніаміна, архімандрита Сергія, Новицького і

Ковшарова вивезли з в'язниці і розстріляні в декількох верстах від Петрограду.

Є відомості (повідомлені в обстановці, яка гарантує їх достовірність) про останні хвилини

розстріляних.

Новицький плакав, його гнітила думка про те, що він залишає круглою сиротою свою єдину 15-

річну доньку. Він просив передати їй на спомин пасмо свого волосся і срібний годинник.

Батько Сергій голосно молився: «Пробач їм, Боже, не відають бо, що творять!»

Ковшаров знущався з катів...

Побоюючись збудження робочих мас Петрограду виконанням вироку, були пущені чутки, що

митрополита відвезено до Москви.


АДВОКАТ-ДИЯВОЛ, бувальщина

Коли 10 червня Олександр Іванович Введенський (сумнівний захисник підсудних – авт.) виходив

з Ревтрибуналу, в голову його ударив камінь, кинутий з натовпу.

Жінку, що кинула камінь, заарештували.

На допитах вона твердила, що побачила диявола і тому й жбурнула в нього камінь.

– Ви кинули камінь в громадянина Введенського! – говорив слідчий.

- Ні! – затято відповідала жінка. – Я кинула камінь в диявола.


КОЛБАСЬЄВ Сергій Адамович

Прозаїк, поет, перекладач.

З дворянської родини. Батько, Колбасьєв А., - чиновник, колезький асесор.

Народився 3 (15) березня 1898 р. в м. Одеса.

Розстріляний 30 жовтня 1937 р. м. Санкт-Петербург (РФ). Місце поховання не відоме.

Навчався в петербурзькій гімназії Лєнтовської (1909-1915), закінчив Морський корпус (1915-1918).

Служив на канонерських човнах, тральщиках і міноносцях на Азовському, Балтійському, Каспійському, Чорному морях (1918-1921), працював перекладачем посольства СРСР в Кабулі

(1923), торгпредства в Хельсінкі (1923-1928).

Учасник громадянської війни (1918-1920).

Член Ленінградсько-Балтійського осередку Літературного об‘єднання Червоної Армії і Флоту.

Учасник літературної групи «Остров‘яни».

Друкувався в газетах «Труд», «Червона газета», журналах «Червона новизна», «Червона нива»,

«Червона Зірка», «Червоний флот», «Морський збірник».

Як літератор дебютував збіркою віршів «Відкрите море» (1922).

Потім настала черга поетичних і прозових книг «Поворот все раптом» (1930), «Салажонок» (1931),

«Правила сумісного плавання» (1935), «Військово-морські повісті» (1936), трилогії («Арсен

Люпен», «Джигіт», «Ріка» ), у головному героєві якої вгадуються автобіографічні риси.

Перу нашого земляка також належать повісті «Любительський звукозапис», «Крен», «Хороший

командувач», «Командири кораблів».

К. – автор популярних підручників з радіосправи «Радіо – нам» і «Радіокнижка».

Наш земляк захоплювався радіотехнікою і винайшов оригінальні конструкції магнітофона і

телевізора, був першим в СРСР пропагандистом джазу.

Уперше перебував під слідством за «участь в контрреволюційній організації» (1933) і за не

доведенням провини звільнений (1934).

Удруге заарештований як «агент фінської розвідки» і Особливою трійкою УНКВС

Ленінградського округу засуджений за ст. 58-6-10 КК РРФСР до страти (1937).

За відсутністю складу злочину посмертно реабілітований (1956).

Ім‘я нашого земляка присвоєно тральнику російського Балтійського флоту.

У м. Санкт-Петербург (РФ) на Моховій вулиці встановлено меморіальну дошку з написом «В

цьому будинку з 1928 по 1937 рік жив Сергій Адамович Колбасьєв, письменник, моряк, ентузіаст

джазу» (2007).

Серед друзів та близьких знайомих К. – М. Гумільов, К. Вагінов, М. Кузьмін, Ф. Раскольніков, М.

Тихонов, Л. Рейснер, П. Волков та ін.


***

ПОДРАЖНИТИ

, з життєвого кредо С. Колбасьєва (озвучене В. Конецьким)

Колбасьєв любив дражнити гусей.

Я ПАМ‘ЯТАЮ, з повісті С. Колбасьєва «Арсен Люпен»

Ще я пам'ятаю його в нестерпимому сяйві всіх люстр, в блиску паркету і золотого шиття на

чорних мундирах, коли весь батальйон стояв в колонах рот, маючи оркестр на лівому фланзі, і

віце-адмірал з сивим клином бороди на червоній орденській стрічці, урочисто кашлянувши, вимовляв:

— Добридень, гардемарини, кадети і команда!


З ОХОРОНИ В РОЗВІДКУ, з повісті С. Колбасьєва «Джигіт»

Найкраща служба, звичайно, на міноносцях. Не дуже спокійна і не дуже легка, особливо у

військовий час: з дозору в охорону і з охорони в розвідку; тільки прийшов з моря, прийняв

вугілля, почистився — і давайте назад ловити якийсь ворожий підводний човен чи ще чимось

займатися. Словом, суцільна метушня з нечастими перервами на ремонт, коли теж справ вистачає.


І РУКИ ХАПАЮТЬ ПІТЬМУ, з вірша С. Колбасьєва «Смерть», присвяченого М. Гумільову

А может быть ещё вернусь назад,

Оттуда, куда летим?

Железные крылья свистят, свистят

И воздух стал голубым.

Поля, города и ленты рек,

Гранитные скалы, синий снег,

И кровь на снегу и снова снег,

Паденье и быстрый бег.

Сорвался и руки хватают тьму,

А сверху - глаза орла...

Там, в комнате, телу моему

Хорошо лежать у стола.


СОЛОДКО В ЦЕЙ ВЕЧІР ПОМЕРТИ, вірш С. Колбасьєва «Захід, розпечений до червоного»

Запад раскалённый докрасна

И с востока красная Луна.

Сани распластались и свистят;

Может не воротимся назад

Полем прилетит издалека

Снежные закрутит облака

Опрокинет сани на лету

В дымно-розовую высоту

Сладко будет крикнуть и лететь,

Сладко в этот вечер умереть

Револьвер заряжен и легка

Точная послушная рука.


ЛЕЙТЕНАНТ, з вірша М. Гумільова, присвяченого С. Колбасьєву

Лейтенант, водивший канонерки

Под огнем неприятельских батарей,

Целую ночь над южным морем

Читал мне на память мои стихи.


ЙОГО СПІРАЛЬ, з вірша М. Гульнєва «Пам‘яті Сергія Колбасьєва»

Нас не собьют с версты

Подложным кличем -

Мы в прошлое

Уверенно глядим!

В Колбасьеве -

Кадетов возвеличим

И Долг ему

Гражданский отдадим!

.....................................

Компасный Зал,

В картинах Галерея,

И коридоров царских

Полутон,

Хранят спираль

Колбасьева Сергея

И Славу

Удивительных времен!


НА МЕЖІ СПОГАДІВ, з оцінки творчості С. Колбасьєва М. Тихоновим

Є книги про море, створені грою сильної уяви. В них все вигадано, але ця вигадка захоплює. Є

книги змішаного характеру, де справжні історії доповнені вигадкою. І навіть важко визначити, чого більше. Є книги документального плану, написані настільки нудно, що навіть великий факт

не звучить, задушений непотрібними деталями.

Але є книги, в яких відсутня гра уяви, вони на межі спогадів; здається, що в них герої носять

справжні прізвища, ці книги добре передають і дух, і колір, і голос епохи. Вони правдиві і скромні, людей в них видно на повний зріс...

До таких книг належать і твори Сергія Колбасьєва.


СВІЙ ЛІРИЗМ, з оцінки творчості С. Колбасьєва М. Кузьміним

Свій ліризм і коло тем видно у С. Колбасьєва.


ПРОЗА У ВІРШАХ, з оцінки поеми С. Колбасьєва «Відкрите море» В. Брюсовим

С. Колбасьєв прагне до простоти мови, хоче впливати на читача стислим реалізмом своїх картин, проте дуже часто це приводить автора до найбезперечнішої прози.


ПО МАТЕРІ БУВ МАЛЬТІЙЦЕМ, з статті «Сергій Колбасьєв» на інтернет-порталі

gedichtephys.kiev.ua

По матері предками Колбасьєва були мальтійці, від матері він успадкував схильність до мов

(відмінно володів англійською, французькою, німецькою, вивчав шведську і фарсі) і, за висловом

самого Колбасьєва, «романтичну» схильність свого характеру. Любов до моря визначила багато в

чому його подальшу долю.

У 1921 році Сергій Колбасьєв переїхав до Петрограду, де Гумільов ввів його до кола творчої

інтелігенції, яке об'єдналася навколо видавництва «Усесвітня література».

...Ще у Фінляндії він захопився джазом, зібрав унікальну колекцію платівок. Квартира

Колбасьєвих в Ленінграді стала своєрідним «музичним салоном».


МЕМОРІАЛЬНУ ДОШКУ ВІДКРИВАЛА ДОНЬКА, з репортажу Б. Ходоровського «Джаз

завмер в камені на Моховій»

З 1928 по 1937 рік в квартирі Колбасьєва збиралися письменники, морські офіцери, музиканти, аби

послухати привезені Сергієм Адамовичем із закордонних відряджень платівки і саморобні записи.

За допомогою зібраного власноруч детекторного приймача і сконструйованого пристрою їх

виготовляв сам господар.

Цим він почав займатися ще в Морському кадетському корпусі в роки Першої світової війни, про

що потім написав в своїх повістях про Арсена Люпена. Продовжив на рубежі 20-х і 30-х років, коли пропагував «музику товстих», як в ту пору багато хто називав джаз. До речі, завдяки фільму

«Ми з джазу» глядачі дізналися прізвище хай вже реабілітованого, але ще не виданого великими

накладами письменника.

…Є вищий сенс в тому, що меморіальну дошку на Моховій в буквальному розумінні пробила

керівник Морського літературно-художнього фонду імені Віктора Конецького його вдова Тетяна

Конецька. Найщасливішою ж людиною виглядала цього дня 83-річна Галина Сергіївна

Колбасьєва, котра присвятила майже все життя збереженню пам'яті про батька і видрукувала його

книги. Право відкрити меморіальну дошку надали саме їй.

КОРАБЛЬОВ Василь Миколайович

Філолог, публіцист. Автор першої хрестоматії з сербської і хорватської літератур на теренах

Російської імперії. В філології існує науковий термін «хрестоматія Корабльова».

З учительської родини.

Народився 12 (24) квітня 1873 р. в с. Криштопівка Близнюківського району Харківської області.

Замордований 4 лютого 1936 р. в одній з в‘язниць на території Казахстану.

Навчався в Павлоградській гімназії, закінчив Ніжинський ліцей (1893), історико-філологічний

факультет Петербурзького університету (1893-1897), стажувався в Берлінському, Віденському, Лейпцизькому університетах (1897-1899).

Працював викладачем в Петербурзьких історико-філологічному інституті і школі К. Мая (1899-1914), Жіночому педагогічному інституті (1913-1918), окружним інспектором Петроградського

учбового округу (1915-1918), викладачем Петроградського університету (1921), науковим

співробітником ленінградського Інституту слов‘янознавства (1931-1934),

Друкувався в газетах «Санкт-Петербурзькі відомості», «Урядовий вісник», «Життя», «Російська

держава», журналах «Вісті відділення російської мови і словесності Імператорської академії

наук», «Педагогічний щотижневик», «Вісті Ленінградського інституту народного господарства ім.

Ф. Енгельса».

Як літератор дебютував у виданні «Російська праця» нарисом «Через Фрушку гору в Боснію»

(1897).

Потім настала черга нарисів «Сербія і серби», «Боснія і Герцеговина. Їх минуле і нинішнє»,

«Пушкінська ювілейна література», «Іноземці про російську літературу»,»Гоголь у сербів»,

«Гоголь у болгар», «Інститут народного господарства в минулому», «Пам‘яті Г. І. Успенського»,

«Пам‘яті О. С. Хом‘якова», «Поет смутку. В. А. Жуковський», «Російські письменники в

болгарських перекладах».

Наш земляк – автор книг «Події в Македонії і Старій Сербії» (1903), «Літературні нотатки» (1908),

«К. Аксаков» (1911).

Переклав «Сербські оповідання» (1903) і «Хаджи Лоя» Д. Нушича (1912),

З владою у К. стосунки складалися не завжди. Так, його, як «небезпечного агітатора», висилали з

своєї території то австрійська, то сербська поліція. Що стосується російських більшовиків, то вони

взагалі «нагородили» вченого 10 роками виправно-трудової колонії відразу за трьома

сумнозвісними статтями 584, 5810 і 5811, які були «милостиво» замінені таким же терміном

заслання (1934).

Наш земляк посмертно реабілітований (1990).

Серед друзів та близьких знайомих К. – Ф. Батюшков, І. Шляпкін, М. Курнаков, В. Перетц, М.

Державін, В. Ламанський, В. Вернадський, М. Сперанський, А. Селищев, Р. Іллінський та ін.


***

МЕНЕ ЗАВЕРБУВАЛИ

, з протоколу допиту В. Корабльова 29 січня 1934 р.

В організацію («Російську національну партію» – авт.) я вступив 1929 року, будучи завербований

в неї академіком Перетцем...

Я входив в її керівний центр, в склад якого, крім мене, – Корабльова – входили академіки

Вернадський, Курнаков і Перетц, професора Крижанівський і професор Сичов.


ЧИТАЄ ЧЕСЬКІ ЖУРНАЛИ, з протоколу допиту В. Корабльова 20 лютого 1934 р.

Члена центру акад. Вернадського я знаю по Академії наук, проте особистих зустрічей, бесід і

нарад з ним не мав. Як мені передавав Перетц, тісно пов'язаний з Вернадським, і ряд інших осіб, у

Вернадського багатогранні закордонні зв'язки, встановлені ним під час його поїздок за кордон до

імперіалістичної війни і під час наукових поїздок після Жовтневої революції. Найтісніші зв'язки у

Вернадського з Чехословаччиною і Німеччиною.

У Празі живе його заміжня донька, з якою він підтримує тісні зв'язки. Часті поїздки до Праги дали

Вернадському можливість настільки добре ознайомитися з чеською мовою, що він вільно читає

по-чеськи. Коли я в кінці 1931 року став ближчим до академічних кіл, мені стало відомо, що

Вернадський систематично бере з бібліотеки Академії наук чеські політичні журнали, в яких не

друкуються статті з тієї науки, якою займається Вернадський.

Останній підтримує постійні зв'язки також з Америкою, де в одному з Північно-Американських

університетів (штату і міста зараз не можу пригадати) працює його син, білоемігрант, фахівець з

історії.

Разом з цими зв'язками Вернадського мені відомо, що він також зв'язаний і з Слов'янським

інститутом в Берліні, керованим професором Максом Річардовичем Фасмером і з редакцією його

журналу «Журнал слов'янської філології». Інтерес до слов'янських питань для геолога

Вернадського не є випадковість. Вернадський до революції належав до активного крила кадетської

партії. Представники цієї партії, як в Радянському Союзі, так і серед білоемігрантів на Заході, перейшли на рейки націонал-соціалістичної партії і найтіснішим чином пов'язали себе з

націоналістичними прагненнями цієї партії і близьких до неї за тенденціями кіл.

Довгі роки Вернадський працював в Україні, де він має найширші зв'язки з націонал-

демократичними групами.

З ленінградських зв'язків Вернадського мені відомі його щонайтісніші зв'язки з академіками

Перетцем, Істріним, Ляпуновим, Жебельовим, Щербатським, тобто майже зі всією правою

опозиційною групою, фактично Вернадським і очолюваною.

Названі мною академіки близькі до нашої організації, частина ж їх є її членами..


ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ПРИТЯГНУТІ КОРАБЛЬОВ І ШМІТ, з висновку помічника

прокурора Ленінградської області Віденека від 21 березня 1934 р.

РНП (Російська національна партія – авт.) складалася з центру, що знаходиться в Ленінграді у

складі академіків Вернадського, Перетца, Курнакова, Державіна, Сперанського і Шміта і

професорів Корабльова, Іллінського, Селищева.

У справі притягнуті Корабльов і Шміт, відносно інших матеріал виділений.


ІСНУЄ ТАЄМНИЙ ЗВ‘ЯЗОК МІЖ МОСКВОЮ І ЛЕНІНГРАДОМ, з протоколу допиту В.

Корабльова 28 березня 1934 р.

У листопаді 1933 року в Ленінграді Селищев (професор А. М. Селищев – авт.) у розмові зі мною

розповів про існування в Москві організації, яка іменується «Російська національна партія».

…Далі він мені розповів, що керівництво московської групи РНП зв'язане по роботі з

керівництвом ленінградської і що цей зв'язок здійснюється через Сперанського в Москві і

академіка Перетца в Ленінграді, а також через нього – Селищева – з академіком Вернадським.


СВІДЧЕНЬ НЕ ПІДТВЕРДЖУЮ, з протоколу допиту А. Селищева

– Чи підтверджуєте ви свідчення Корабльова В. М.?

– Не підтверджую. Факт зустрічі з Корабльовим В. М. у листопаді місяці 1933-го я підтверджую.

Ніяких розмов з Корабльовим про контрреволюційну організацію я не вів. Академіка

Вернадського я не знаю.


ВІДСУТНЯ КОНКРЕТИКА, з протесту Ленінградської військової прокуратури в листопаді 1956

р.

З свідчень Корабльова видно, що зв'язок з фашистськими колами Німеччини здійснювався через

учасників контрреволюційної організації Фасмера і Вернадського.

У чому конкретно він полягала, з свідчень Корабльова не видно.


ВСІХ ОБВИНУВАЧУВАНИХ РЕАБІЛІТУВАЛИ, з розвідки Ф. Ашніна і В. Алпатова

«Російська національна партія» – зловісна вигадка радянських чекістів»

Справа ніколи не існуючої «Російської національної партії» фабрикувалася таємно-політичним

відділом ОДПУ (Об‘єднане державне політичне управління – авт.) в 1933-1934 рр. Безпосереднє

керівництво фальсифікацією здійснював майбутній зрадник батьківщини заступник начальника

відділу Генріх Самійлович Люшков. У 1938 р., ставши на той час комісаром держбезпеки і

начальником УНКВС по Далекосхідному краю, він перейшов набік японців і консультував їхню

розвідку до серпня 1945 р., коли й був убитий новими господарями.

Сама назва «Російська національна партія» далася чекістам понад силу і була придумана лише в

кінці слідства в лютому 1934 р. Її іноді в літературі неточно називають «справою славістів».

Осіб, що по ній проходять, можна підрозділити на п'ять груп.

Першими за звинуваченням у причетності до «організації українських націоналістів»

заарештували Ф. Ховайка і В. Шийка. Ці особи ніяким чином не були пов'язані з рештою

обвинувачених.

…Паралельно з «московською» справою у вересні 1933 року заведена «Ленінградська справа

РНП», по якій арештовано 37 чоловік, в основному етнографів і мистецтвознавців, а також вчених-

негуманітаріїв: хіміків і геологів. До філологів-славістів і русистів можна віднести лише п'ятьох.

Це вчений секретар Інституту слов'янознавства АН СРСР В. Корабльов, фахівець з української

літератури В. Копержинський, співробітниці бібліотеки АН С. Щеглова і А. Нікольська, літературознавець Р. Кулле.

…»Обвинувальний висновок» у московській справі, який з'явився декількома днями пізніше

містить, проте, дещо інший список: М. Державін, М. Грушевський, В. Вернадський, М. Курнаков, В. Перетц, М. Дурново, М. Сперанський, Р. Іллінський, В. Корабльов. У ньому серед іншого

йдеться про «створення повстанських осередків» і про намір убити В. Молотова.

Проте з дев'яти членів «політичного центру Російської національної партії» до кінця березня 1934

р. під вартою знаходилося лише троє: М. Дурново, Г. Іллінський і В. Корабльов. Саме вони й не

були академіками.

Незабаром, 29 березня, відбувся неправий суд на членами «організації». Всі обвинувачені були

розділені на дві категорії і судимі в два прийоми, в різні дні і різними органами: одні – колегією

ОДПУ на великі терміни (29 березня), інші — особливою нарадою при колегії ОДПУ і з м'якшими

вироками (2 квітня). Спільним було одне: суд швидкий, заочний, без прокурора і захисту.

М. Дурново, Г. Іллінський і В. Корабльов, як і Б. Личков, одержали максимальний у даній справі

термін –десять років таборів (замінений В. Корабльову засланням).

…У 1956 році переглянута «ленінградська» справа, а в 1964 – «московська». Всі, обвинувачувані

реабілітовані.

КОСТОПРАВ Георгій Антонович

Поет, перекладач. Фундатор румейської літературної мови і румейської літератури.

З міщанської родини. Батько, Костоправ А., - волосний писар.

Народився 27 жовтня (9 листопада) 1903 р. в с. Малоянісоль Володарського району Донецької

області.

Розстріляний 14 лютого 1938 р. у в'язниці Донецького відділу НКВС. Місце поховання не відоме.

Закінчив Маріупольські реальне училище і вечірню школу робітничої молоді (1930-1931).

Служив в лавах Червоної армії (1926-1927), працював секретарем відділу кадрів Маріупольського

металургійного заводу ім. Ілліча (1927-1931), літпрацівником, відповідальним секретарем, літредактором грецької газети «Коллективістис» (1932-1937).

Друкувався в газетах «Іллічівець», «Голос праці», «Коллективістис», альманахах «Флогоміністрес

спітьєс», «Неотіта».

Як поет дебютував віршем в шкільному щотижневому рукописному журналі (1911).

Потім настала черга поеми «Ламбос» (1931), сотень віршів.

Значне місце в творчості нашого земляка посідали «удрамайда» - національні частівки

приазовських греків.

К. - автор трьох поетичних збірок «Та прота вимата» («Перші кроки»), «Леонтій Ханабхей»,

«Калімера зісімо!» («Добридень, життя!»).

Перекладав з української та російської мов. Виконав перший переклад «Заповіту» Т. Шевченка

румейською мовою.

У свою чергу українською вірші К. перекладали В. Сосюра, М. Бажан, І. Драч, М. Сингаївський, В.

Коротич.

Заарештований за вигаданим звинуваченням в участі в грецькій контрреволюційній диверсійній

повстанській організації (1937).

Посмертно реабілітований.

В с. Малоянісоль створено музей і споруджено пам'ятник нашому землякові (1994), а в м.

Маріуполь - пам'ятна дошка (2003).

Творчості земляка П. Мазур присвятив книгу «Георгій Костоправ: поет і громадянин» (2003).

105-у річницю з дня народження К. громадськість с. Малоянісоль відзначила літературно-

музичним вечором „Жінки у житті і творчості Г. Костоправа» (2008).

Серед друзів та близьких знайомих К. – М. Рильський, П. Тичина, М. Горький, В. Галла, А.

Шапурма, Л. Кир‘яков, Д. Бєдний та ін.


***

ПИСАТИ

, з творчого кредо Г. Костоправа

Писав тоді, коли не міг не писати.


ЛІТЕРАТУРА – НЕ ПРОФЕСІЯ, з автобіографії Г. Костоправа

Більш-менш технічно гарні вірші (між іншим, суто ліричного характеру) я почав писати з 1921

року. ...Писав про те, що понад усе цікавило. Інакше кажучи, я дуже любив і тепер люблю

літературу, щоб робити з неї професію.


ТВОРИВ НАРОДНОЮ МОВОЮ, із спогадів О. Гаргали

У потічку літератури мовою греків Приазов'я, що народжувалася, власне літературою можна було

назвати лише твори Костоправа, Шапурми і деяких інших, оскільки вони писали справжньою

народною мовою, зрозумілою масам.


ЖИТТЯ ПОЧИНАТИ СПОЧАТКУ, з статті «Видатні греки України» на greeks.ua

Література все більше ставала для Костоправа сенсом життя. Його твори одержали визнання в

письменницьких колах Донбасу, Києва, Москви, Греції, США, оскільки були визнані кращими в

всій сучасній йому новогрецькій літературі.

У 1934-1935 роках Г. Костоправ бере участь в конференціях радянських грецьких літераторів в

Ростові, в 1937 році - в роботі пушкінських пленумів Союзу письменників в Києві і Москві, в 1936 - стоїть в почесній варті біля труни свого улюбленого поета Миколи Островського.

Щасливим, але недовгим було його сімейне життя. В серпні 1936 року він одружувався на

Маслаковій Ользі Євгеніїній, яка залишалася з ним до останніх днів життя. Вона багато зробила

для реабілітації чесного імені чоловіка, відновлення його біографії, творчості і пам'яті.

Після багатьох років вимушеного забуття Г. Костоправові випала доля «життя починати

спочатку»: виходять нові його збірки, публікуються спогади про нього, краєзнавці і літератори

вивчають біографію і творчість.


ПРИРЕЧЕНИЙ, БО ГРЕК, з книги Г. Захарової «Маріупольська трагедія»

Про те, що Георгій Костоправ — поет, в тексті допитів ніде не зафіксовано. Не поезія цікавила

слідчих... В анкеті, заповненій слідчим, значиться, що Костоправ грек. Національність підкреслена

жирним червоним олівцем. У всіх архівних справах, які мені вдалося читати, саме національність

грек підкреслювалася завжди.

Людина з такою національністю була вже приречена з першого дня свого арешту.


КДБ БРЕХАЛО ДО 1990 РОКУ, з кореспонденції Г. Александрової «Тут моє коріння з рідною

землею назавжди сплелось»

Поезія Георгія Костоправа повна ліричної стихії. Вона, немов море, глибока, хвилююча, то

накочує поривами емоційних переживань, то обволікає тихим, прозорим смутком, то звучить

мелодією радості життя.

...Здобувши в юності скромну освіту, Костоправ все життя займався самоосвітою і став

енциклопедично ерудованою людиною, справжнім представником культурної еліти.

...Виявився його організаторський талант. Він збирає навколо себе літераторів, захоплюючи їх

ідеєю створення єдиної літературної мови приазовських греків. При редакції газети і при заводі

«Азовсталь» створює і очолює два літературні об'єднання для поетів-початківців, які пишуть

румейською мовою.

Він редагує літературні альманахи, пише для них оповідання, працює надп'єсою для грецького

театру, перекладає вірші Максима Рильського, Володимира Сосюри, пише статтю «Декілька слів

про поему «Сон» (Т. Г. Шевченка).

...У ніч з 23 на 24 грудня 1937 року до будинку Костоправа зайшли непрошені «гості» — двоє в

цивільному. Перепорпавши всі папери, ящики, книги, заарештували господаря. ...Заарештували не

як поета, про вірші слідчі заговорять пізніше, вибиваючи свідчення про націоналістичні погляди.

Допитували майор Орлов, оперуповноважений 3-го відділу, і старший лейтенант держбезпеки

Єселевський, який пізніше був арештований і, мабуть, розстріляний. Слідчі звинуватили

Костоправа в шпигунстві, зв'язки з грецькою розвідкою і активній участі в контрреволюційній

націоналістичній організації.

Вдові поета Ользі Євгеніївні повідомили, що її чоловік помер від саркоми легенів 23 липня 1944

року в м. Жданов. Ця дата до 1990 року вважалася офіційною датою смерті поета. Лише після

того, як маріупольська міська організація товариства «Меморіал» зробила запит в Донецьке

обласне управління КДБ, в січні 1990-го була встановлена справжня дата смерті Георгія

Костоправа.


ПРОДОВЖИТИ СПРАВУ, з статті Д. Патріча «Не засіватимеш хорошим насінням, заросте поле

бур‘янами»

Без мови немає народу. А якщо у народу декілька мов? У радянських греків в кожному регіоні

мова хоч трохи, а відрізняється.

Зачіпаючи цю проблему, ймовірно, слід почати з того, що греки, які переселилися з Криму до

Приазов'я, говорили двома мовами: румейською і урумською.

Чому раптом греки почали говорити чужою їм урумською? Одні пояснюють: греки в Криму

випробовували гоніння з боку турок і татар, які хотіли їх обусурманити, нав'язати чужі їм мови, звичаї, віру. Частина греків, прагнучи зберегти християнство, пожертвувала рідною мовою і

почала говорити на своєрідній мові, яка згодом одержала назву урумської.

...Крім того, і в румейській мові декілька наріч.

Дехто вважає, що потрібно вивчати новогрецьку мову. Це офіційна мова Греції, і багато проблем

можна вирішити легко: купити необхідну літературу, підручники, словники, друкарський шрифт і

багато чого іншого (до речі, тепер в Україні грецькі книги видаються на основі російської

орфографії).

Але проти цього є серйозні заперечення. Румейська мова греків Приазов'я значно відрізняється від

новогрецької, яка тут сприйматиметься, швидше за все, як іноземна. Звичайно, приазовські греки

повинні її засвоїти швидше, ніж, скажімо, англійську, однак чи стане вона бодай колись їм

рідною? Це питання. Тому багато хто схильний зробити літературною румейську. Вона має велику

історичну цінність, і зберегти її було б доброю справою.

Щоправда, і тут - серйозні проблеми. Перешкодою до вирішення цього завдання є наявність

декілька наріч в румейській. Півстоліття назад, коли поет Георгій Костоправ і його сподвижники

почали роботу із створення літературної мови, вони узяли за основу янісольсько-сартанський

діалект. Ці два села – Малий Янісоль і Сартана – були найбільш великими і розвиненими, до того

ж, в янісольському і сартанському діалектах багато спільного. Не останню роль зіграв і той факт, що сам Г. Костоправ був вихідцем з Малого Янісоля, а в Сартані народився і виріс один з

зачинателів румейської літератури Леонтій Хонахбей. Все це сприяло виділенню янісольсько-

сартанського діалекту, його пріоритетності.

...То що ж тепер робити? Мабуть, потрібно продовжити справу, розпочату Г. Костоправом. Він

спростив новогрецьку орфографію і писав рідною мовою.


«ЛЕОНТІЙ ХОНАХБЕЙ» НА СЦЕНІ ГРЕЦЬКОЇ ТЕАТРАЛЬНОЇ СТУДІЇ БК ІМ. Т. КАЦИ,

з повідомлення фонду «Боспор»

За мотивами творів Д. Хонахбея, Г. Костоправа і Л. Кир‘якова М. Гайтан написала сценарій

спектаклю «Леонтій Хонахбей», який буде представлений на п'ятому, ювілейному, фестивалі

«Боспорські агони».

Короткий зміст спектаклю: бідний, сирота поет і співак Леонтій Хонахбей закохався в юну

красуню Марію Кошкош. Він мріє одружуватися з нею, для чого намагається заробити грошей. В

цей час старший брат Марії знаходить їй багатого, але дурнуватого жениха Бориса і насильно

видає заміж. А щоб Леонтій не перешкодив одруженню, його б'ють і садять до в'язниці. А

найбільшою образою для нього було те, що його привели з в'язниці на весілля Марії і Бориса і

примусили на ньому співати.

КОСТРИЦЬКИЙ Михайло Дмитрович

Письменник. Псевдоніми – К. Дніпров, М. Ординцев, М. Д. Ординцев-Кострицький, К. Голіцин, М. Дмитрієв, К. Галін, Я. Костеревський, Клавдій Морєв, Гліб Сожалін, Гліб Загонов, К. Рунов, А.

Яворський.

З лікарської родини. Батько, Кострицький Д., – доктор медицини.

Народився 2 (14) лютого 1887 р. в м. Київ.

Знищений 21 грудня 1941 р. у в'язниці в м. Фергана (Узбекистан).

Навчався в Гомельській гімназії (1896-1902), закінчив київську колегію П. Галагана (1905-1907), двічі навчався в Київському і раз – в Петербурзькому університетах (1908-1912).

Працював тюремним інспектором, секретарем редакцій журналів «Російський прочанин» (1910),

«Світлий світ» (1910-1911).

Побував в Аргентині, куди його закинуло жадання самостійності й вільного життя (1904).

Друкувався в газетах «Біржові відомості», «Південний край», «Селянський вісник», журналах

«Цілина», «Всесвітня панорама», «Щире слово», «Новий час», «Російський прочанин», «Наша

старовина», «Природа і люди», «Нива», «Прорість», «Батьківщина».

Як літератор дебютував оповіданням у журналі «Цілина» (1908).

Потім настала черга оповідань «Як помер старий Іосель», «Ікар Ватиканського пагорба», «На

пташиних крилах», «Таємниця негативу», «Фазенда донни Мануели», «Губернський Шерлок

Холмс», повістей «За трон московський» , «З Києва на трон французький», «На Куликовому полі»,

«Будівельник государів», «Опальний князь», «Восьмий смертний гріх», «Імператорський ювелір»,

«Королева землі фракської», «Сан-Блас», «Український Макіавеллі», «Під стягом Мономаха»,

«Чарівні казки наших днів: повісті та оповідання з життя південноамериканського материка»,

«Творці Седанського погрому».

Наш земляк – автор роману «Запорожці в Сарагосі» (1911).

Його перу також належать збірники «Ж» (1914), «Чарівні казки наших днів», «За щастям, золотом

і славою» (обидва – 1915).

На початку війни К. мешкав у м. Фергана Узбецької РСР. 18 жовтня 1941 р. засуджений

Військовим трибуналом військ НКВС Середньоазіатського військового округу до розстрілу.

Вирок чи не того ж дня виконано.

Серед друзів та близьких знайомих К. – В. Авенаріус, І. Ясинський, Е. Юргенсон, М. Веселкова-

Кільштет, Г. Сєвєрцев-Полілов, В. Лебедєв та ін.


***

ВБИВЦЮ ЗААРЕШТУВАЛИ

, з оповідання М. Кострицького «Таємниця негативу»

– Так ти відмовляєшся взяти свої слова назад?

– Відмовляюся.

– Не розумію твоєї впертості...

– Від того, що я погоджуся визнати себе неправим, ця русокудра лялька Норська...

– Ви забуваєтеся, Андрію Сергійовичу!

– На «ви» вже. Непогано! Було б із-за чого...

– А ви знаходите, що не із-за чого?

На верхній палубі величезного пароплава, де відбувалася ця розмова, наступило раптове

мовчання.

– Послухай, – вимовив він, нарешті, коли мовчання стало нестерпним, – ти не закінчив своєї

фрази, але закінчення її зрозуміло і без слів. Нам більше говорити ні про що. Ні тепер, ні після.

Дуже шкодую про те, що трапилося. Прощай!

Він обернувся і, не поспішаючи, відійшов до трапа.

Той, що залишився провів його очима і, тільки коли той став вже спускатися вниз, зробив

поривчастий рух до нього, проте негайно ж опанував собою і з робленою увагою почав дивитися

на відбиті у воді вогні...

– …Дуже неприємна історія! – пролунав за його спиною чийсь басок.

Обернувшись, він побачив знайому фігуру лікаря Сірненка.

– Випадково почув цікаву розмову – не затикати ж собі вуха! З паном Пургальським розсваритися

наважилися?

– А якби й так?

– Та нічого, адже моя справа – сторона! А тільки не завадило б вам, юначе милий, обзавестися

тепер ціпком з клинком всередині, та довшим!

– Яку мерзоту ви говорите...

– Життєвий досвід говорить – не я... Ось згадаєте моє слово, Аркадію Павловичу, – зустрічатися з

Пургальським в місцях безлюдних, хоча б і живописних, не ризикуйте!

– …Софіє Львівно! – трагічним тоном заявив Сірненко, обертаючись до красивої стрункої

дівчини. – Мені судилося бути присутнім при найбільшій події двадцятого століття – я бачив, як

лопнули узи багаторічної дружби...

– …На жаль, це так, – відповів, кусаючи губи, Аркадій Павлович. – Ми з Андрієм посварилися.

…Микола Львович закурив, і легка цівка диму розтанула в прозорому повітрі.

– Дивовижна історія, – вимовив він, не дивлячись на сестру, – і із-за чого це вони посварилися?

Весь час,

що ми пробули в Одесі, вони здавалися парою папуг-нерозливайок...

Обмінюючись думками про незрозумілу сварку двох друзів, Норські не помітили, як наступив час

сніданку.

– …Колю, подивися, будь ласка, ген на ту яхту.

– Яку?

– Геть осторонь...

– Ну, бачу...

– Чи не здається тобі, що вона схожа на «Евнику» Пургальського?

– Всі вони схожі одна на одну... Де твій бінокль?

– У каюті.

– Ну, робити нічого – влаштуємося інакше...

І Норський знову схилився над апаратом. Затвор «Кодака» коротко і сухо клацнув.

У ту ж мить яхта сильно нахилилася, вітрила на ній затремтіли і, круто обернувшись, вона

понеслася в протилежному напрямі.

– Готово! – вигукнув Микола Львович. – Твоя цікавість буде цілковито задоволена.

– ...Колю! Що з тобою? – вигукнула вона, бачачи, що той з кожною секундою стає блідішим.

– Постій..., – пробурмотів Норський розгублено. – Що за чортовиння? Не може бути! – Очі його

швидко пробігали з одного рядка на інший... – Ні, вірно! У «Одеському аркуші» те ж саме! Ось

прочитай! – і він протягнув сестрі газету.

Софія Львівна поглянула на вказане місце, і їй відразу ж впав у очі набраний кричущим шрифтом

заголовок: «Трагедія на яхті. Вбивство А. П. Силіна». «Як вдалося встановити, – читала Софія

Львівна, – убитий і А. С. Пургальський провели переддень …на пароплаві «Імператор Олександр», куди, серед інших, були запрошені на вечір капітаном. А. П. Силін, як нам відомо, наполегливо, проте безуспішно залицявся за мадемуазель Н... Пургальської, …і в результаті відбулася серйозна

розмова, яка закінчилася повним розривом.

…Близько десятої години ранку наступного дня яхта Пургальського «Евника» вийшла у море, маючи на борту власника і А. П. Силіна. Нещасний довірливо погодився на прогулянку, не

підозрюючи навіть, що відправляється назустріч смерті, на яку його вже прирекло жадання

помсти. Пополудні яхта повернулася назад до порту – але як! На ній, як і раніше, були два

пасажири, однак живим залишався лише один – її

господар. Силін млявою масою лежав біля ніг Пургальського! Очевидно, він убитий ззаду ударом

весла, котрий розтрощив йому череп...

Вбивця арештований. Він наполегливо заперечує свою провину.


В ЛІСІ ТЕПЛІШЕ, з переказу М. Кострицького «На зламі»

Стрілецький загін, що нерівною смугою витягнувся уздовж ледь помітної дороги, разів зо два

зупинявся на кожній версті. Люди збивалися в купу і, поплескуючи рука об руку, щоб зігрітися, починали розмовляти.

Предмет їх розмови був рядовий: всі тлумачили про дорогу і про те, чи не збилися вони з шляху.

Однак, якби хоч один проїжджий московіт зустрів цей загін, то він, ймовірно, вшкварив би свого

коня і понісся від нього геть, світ за очі. І вчинок такого роду був би щонайприродніший, оскільки

стрільці говорили... польською мовою.

Крім того, гостроверхі хутряні шапки погано приховували характерну польську чуприну, а

невміння триматися в довгополих каптанах остаточно видавало обманщиків і робило маскарад

абсолютно даремним...

…Поляки загорнули підлоги своїх каптанів і, йдучи по коліна в снігу, потягнулися у напрямку до

лісу. Замойський мучився і не знав, на що зважитися... А загін його в цей час, переходячи з однієї

волості в іншу, дістався костромських лісів.

Пройшло близько півгодини, доки вони глибоким снігом здолали півтораста чи двісті сажнів, котрі відокремлювали їх від світлого вікна, й опинилися перед невеликим лісовим млином.

Вітер намів на зледеніле колесо цілу снігову гору, і вона непомітно з'єднувалася з такими ж

сніжними горбами над млиновим дахом. Тільки низенька стіна з одним віконцем різкою чорною

плямою виділялася на загальному фоні...

І Калічанський, і його супутник одночасно поглянули на аркуш промасленого паперу, що

замінював невідому в цій глушині слюду, і вгледіли на ньому силует старого, який, судячи з рухів, плів личаки чи сітку.

– Ну що, давай увійдемо, – звернувся Замойський до отамана.

Той було рушив до дверей, але раптом зупинився, ніби осяяний раптовою думкою.

– Ні, — вимовив він. – Я зараз придумав дещо краще... Загрозою або тортурами від старого ми

багато чого не доб'ємося. Краще ти увійди до нього один, назвися начальником стрілецького

загону, …і попроси, щоб він прямим шляхом провів нас до садиби...

– …Стрільці з Москви, з наказом послані, і ти повинен будеш проводити нас в боярську садибу...

Замойський замовк і, не відриваючись, дивився на старого.

– Дивна ти людина... Про що тут і просити, — вимовив той, підіймаючись і осяваючи себе

широким хресним знаменням. – Зайвого ти багато мені наговорив. То, може, скажеш ще заразом, як звати тебе?

– Іван Засадний, – ледь чутно пробурмотів стрілець, і фарба залила його обличчя.

– …Ну ось, діду, це все люди государеві, які йдуть зі мною, – голосно звернувся Замойський до

старого, вказуючи на поляків.

– Бачу, рідний, бачу... Івану Сусаніну змалку всі стежки лісові відомі, ще до перших півнів

безпосередньо до боярського двору вас проведу...

– Отож, йдемо...

– Йдемо, хлоп‘ята, йдемо. Та що й стояти тут, на вітру, – в лісі воно тепліше...


ВИВЧАВ МОВУ, ЗВИЧАЇ ФЕРГАНСЬКОЇ ДОЛИНИ, з нарису А. Захарової «Під російським

прапором на Памір»

Багата подіями багатовікова історія Туркестану, витоки якої сягають сивої давнини. Вона

привертала увагу не тільки учених-дослідників, які вивчають культуру, побут, релігійні

переконання, заняття тутешніх народів. У наукові експедиції другої половини 19 століття

включалися й ентузіасти з творчої інтелігенції – художники і письменники В. Верещагін, О.

Федченко (дружина О. П. Федченка), М. Щербина-Комаренко, М. Кострицький та інші.

Перу письменника Є. Марков, котрий відвідав Ош 1891 року, належить один з найблискучіших

описів якнайдавнішого міста Киргизстану. Один з розділів цієї книги «Ош і його мешканці»

містить вельми цінну для істориків-дослідників інформацію про Ош, річку Ак-Буре, Ошський

базар, Сулейман-гору.

Протягом декількох місяців містами Ферганської долини подорожував письменник М.

Кострицький, широко відомий в Росії на початку ХХ століття. Він вивчав мову, звичаї і вдачу

корінного населення й згодом написав чудову повість про добування рубінів в горах Східної

Фергани.


КРАВЧУК Михайло Пилипович

Математик. У математиці існують наукові поняття «q-багаточлени Кравчука», «q-функції

Кравчука», «ряди Кравчука».

З селянської родини.

Народився 27 вересня (10 жовтня) 1892 р. в с. Човниця Ківерцівського району Волинської області.

Загинув 9 березня 1942 р. в одному з таборів на Колимі (РФ). Місце поховання невідоме.

Закінчив Луцьку гімназію (1910), фізико-математичний факультет Київського університету св.

Володимира (1910-1914), аспірантуру (1915-1918).

Працював викладачем Київського народного університету (1920-1934), завідувачем відділом

Інституту математики Всеукраїнської академії наук (1934-1938).

Член Всеукраїнської академії наук (1929).

Член Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, математичних товариств Франції, Німеччини, Італії (Палермо).

Дебютував низкою робіт ще за часів студентства.

Потім настала черга доробків: «Простір, час, матерія», «Сучасний атомізм», «Математична наука

на Україні», «Вплив Ейлера на дальший розвиток математики «, « Математика та математики в

Київському університеті за сто років», «Вступ до вищої математики», «Вибрані питання з основ

аналізу нескінченно малих», двотомного «Застосування способу моментів при розв‘язанні

диференційних рівнянь.

Серед них – оригінальні роботи з алгебри, теорії функцій, теорії диференціальних та інтегральних

рівнянь, теорії ймовірностей, математичної статистики. Вони сприяли активному застосуванню

варіаційних методів у різних галузях прикладної математики і фізики.

К. написав низку цінних робіт з історії математики, з методики її викладання, підручників для

вузів, навчальних програм для вищої і середньої шкіл.

Значний внесок вніс у розвиток української математичної термінології. Під його безпосереднім

керівництвом працівники Інституту української наукової термінології склали тритомний

математичний словник.

Організатор першої в Україні й однієї з перших у СРСР математичної олімпіади школярів (1935).

Займався теорією квадратичних форм, матриць і визначників, теорією чисел, тобто, тим, що має

безпосереднє відношення до комп'ютерів.

Фірми США і Японії довгий час використовували так звані «ряди Кравчука» у виробництві

телевізійної апаратури.

Всього перу нашого земляка належить понад 180 наукових публікацій.

К. відмовився свідчити на сфабрикованому судовому процесі над членами Спілки визволення

України (1930), за що незабаром й поплатився.

За звинуваченнями в належності до «буржуазно-націоналістичної організації, яка сповідує терор»,

«антирадянську націоналістичну діяльність на науково-педагогічному фронті» і «створення

націоналістичної групи в Інституті математики Академії наук» заарештовано і засуджено до

позбавлення волі на 20 років (1938).

Коли дружина ворога народу» з донькою Наташею повернулася з евакуації, їй дозволили зайняти

лише одну, найменшу, кімнату… у власній квартирі.

Посмертно реабілітований (1956), поновлений в членах НАН України (1992).

Погруддя нашого земляка встановлені на території Київського політехнічного інституту, а також в

селі Човниця Волинської області біля школи, в якій він вчився. Тут відкрита кімната-музей.

Засновано на Волині і премію ім. М. Кравчука (2002).

В Україні щорічно проходить міжнародна конференція, присвячена його пам‘яті.

Прийнято рішення одну з нових вулиць в Дарницькому районі столиці назвати ім‘ям видатного

вченого.

Сторічний ювілей з дня народження нашого земляка відзначила ЮНЕСКО (1992).

Письменник М. Сорока видав роман «Михайло Кравчук».

Серед друзів та близьких знайомих К. – А. Кримський, С. Корольов, В. Левицький, О.

Сморгожевський, М. Зеров, М. Заріцький, А. Люлька, І. Погребинський, П. Бондаренко, П.

Майнагашев, Д. Атанасов та ін.


***

ЄДИНА ЛЮБОВ

, з життєвого кредо М. Кравчука

Моя любов — Україна і математика.

ЗЛАМАЛИ МЕНЕ ПОГРОЗИ ЗНИЩИТИ РОДИНУ, з листа М. Кравчука голові Верховного

суду СРСР

Я був приголомшений цими дикими обвинуваченнями, розбитий фізично нічними допитами, зокрема, повним позбавленням сну протягом 11 діб, загостренням хвороби серця, заходами

прямого фізичного впливу...

Остаточно зламали мене погрози: у випадку відмови взяти на себе злочини, яких я не вчиняв, –

заарештують і знищать мою родину...


ПОКАРАННЯ ВЧИНЯТИ НЕГАЙНО, з «Постанови ЦВК СРСР «Про внесення змін до карно-

процесуальних кодексів союзних республік»

Центральний Виконавчий Комітет Союзу РСР постановляє:

Внести наступні зміни в діючі кримінально-процесуальні кодекси союзних республік по

розслідуванню і розгляду справ про терористичні організації і терористичні акти проти

працівників Радянської влади:

1. Слідство у цих справах закінчувати в десятиденний термін.

2. Звинувачувальний вирок вручати обвинувачуваним за день до розгляду справи в суді.

3. Справи слухати без участі сторін.

4. Касаційного оскарження вироків, як і подачі клопотань про помилування, не допускати.

5. Вирок про вищу міру покарання здійснювати негайно.

Голова Центрального Виконавчого Комітету Союзу РСР


М. Калінін.

Секретар Центрального Виконавчого Комітету Союзу РСР


О. Єнукідзе.

Москва. Кремль. 1 грудня 1934 р.


ВИКАЗ НАПИСАВ КОЛЕГА, з розвідки С. Гупала «Доля академіка Михайла Кравчука»

Йшов 1937 рік. У газеті «Комуніст» 14 вересня з’явилася замітка, в якій академіку дорікали за те, що він підносить ворогів народу, бо у своїй статті «Успіхи математичних наук»… були згадані

імена кількох репресованих учених.

У жовтні президія Академії наук УРСР визнала дії М. Кравчука антирадянськими і буржуазно-

націоналістичними.

21 лютого 1938 року академіка заарештували працівники НКВС, у Києві в його квартирі зробили

обшук.

Михайлу Пилиповичу особливо тяжко було усвідомлювати, що на нього доніс учитель, математик Д. Граве. Багато колег зреклися М. Кравчука, лише небагатьом вистачило сміливості і

чесності не повірити сталінським сатрапам.

23 вересня 1938 року виїзна сесія військової колегії Верховного суду СРСР присудила М.

Кравчука до 20 років позбавлення волі з позбавленням політичних прав на п’ять років. Вирок

оскарженню не підлягав. Академіка обвинувачували в зрадництві і шпигунстві, оскільки він…

часто їздив за кордон. Обвинуваченням послужило навіть знання іноземних мов і листування з

ученими капіталістичних країн.

…Неймовірно важким був шлях М. Кравчука місцями позбавлення волі. З Лук’янівської в’язниці

його перевезли до Новочеркаська. До Хабаровська в’язнів везли в товарних вагонах, а від

Хабаровська до Владивостока вони йшли пішки. Кінні енкавеесники розстрілювали тих, хто

втрачав сили... У Владивостоку засуджених, повантаживши на баржі, два тижні везли через

Охотське море до Магадана, потім через гірські хребти — на рудники.

Якийсь час академік працював на будівництві залізниці, робив розрахунки трансформаторних

підстанцій і електромереж. Але це тривало лише три тижні, бо М.Кравчук обґрунтував висновок, що будувати залізницю в тому місці недоцільно. Академік знову опинився в штреку.

У березні 1940 року М.Кравчук був визнаний непридатним до фізичної праці. У червні 1941-го

його звільнили від робіт на шахтах. Але на лікування направили тільки 23 лютого 1942 року. На

жаль, було вже пізно, і 9 березня академік помер. Причиною смерті стали нефросклероз, кардіосклероз і нефрогенний виразковий гастроентероколіт.


ПІСЛЯ 12-ГОДИННОЇ ЗМІНИ – НЕЗМІННІ ОБШУКИ, з есе Є. Сверстюка «Вчений з

обличчям Христа»

Над світом гриміла війна. Падали кордони, падали правителі, уряди. Розбивалися в‘язниці і

наповнювалися іншими в'язнями.

На місце скинутого у річку Коноплянку білого орла несли в село Човницю аж два червоних

прапори – один з чорною свастикою, другий – з серпом і молотом.

За той час, поки академіка Кравчука везли в товарному вагоні, переповненому в'язнями з України, заки довезли до Владивостоку, через лаґер Омський етапували на корабель «Джурма» («Сонячний

шлях») і напівживих в трюмі на сухому пайку довезли за 7 днів у бухту Ноґаєво, до транзитного

лаґеря – на Колиму – за той час у селі Човниця вже замайорів червоний прапор з серпом і молотом

– той, що й на Колимі. «Широка страна моя родная» – голосив репродуктор над воротами

Колимського краю

…В шахті на глибині 35 метрів без світла довбали породу, відвозили вагонетками, наверху

висівали золото. Щоденні обшуки – після 12-годинної зміни. Кровоточили ясна, випадали зуби, випадало волосся, сльозилися очі, опухали ноги.

Вихідних не було. Добували золото в суворому режимі.

Порушників і «саботажників» розстрілювали в шахті.

ПОЕТ НІМОГО ЧИСЛА, з статті О. Унгурян «В таборі на Колимі Михайло Кравчук зробив

сенсаційне математичне відкриття, запис про яке… щез без сліду»

Письменникові Миколі Сороці потрібні були багаторічні зусилля, аби відтворити історію загибелі

академіка.

– Незважаючи на хворе серце і геть підірване у в'язниці здоров'я, Кравчука визнали придатним до

фізичної роботи в умовах Крайньої Півночі.

…Учений працював забійником у найстрашнішому колимському таборі Мальдяк. Тут і в 60-

градусний мороз денна норма складала півтори тонни – втричі більше, ніж каторжанська на

Нерчинських копальнях за царя!

В останню зиму на Колимі Михайла Пилиповича мучила не тільки цинга, через хворе серце

страшно опухали ноги. І при цьому він усе-таки займався наукою!

Колишній каторжанин Попов ...згадує , що Кравчук на Колимі «вирішив основне завдання, над

якою довго бився, і передав папери охороні. А де тепер ці записи – невідомо...».


СВІТОЧ НОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ, з статті А. Смирнова «Перший комп’ютер винайшли на

Колимі»

До численних таємниць Колими недавно додалася ще одна – наукова. У ЗМІ з'явилися

повідомлення про те, що перший у світі комп'ютер винайшов репресований математик Михайло

Кравчук у... Магадані.

Спочатку я сприйняв сенсаційну для нас, жителів півночі, новину з величезною недовірою, адже

широко відомо, що автор винаходу, котрий перевернув світ, – американський вчений Д. Атанасов.

Однак згодом виявилося, що не все так просто, і дуже велика частка істини в сенсації є...

Так хто ж такий Кравчук? Учений, який вмів передбачати і пророкувати розвиток нових

технологій.

…З документальних свідчень про перебування Кравчука на Колимі збереглися лише скарга

вченого голові Верховного суду СРСР (1940) офіційна відповідь з Народного комісаріату

держбезпеки (1945) на запит дружини і переданий на волю лист.

...Ну, а повертаючи до історії винаходу першого комп'ютера, то існує ще один документ: лист Д.

Атанасова М. Кравчуку, в якому американський учений визнає, що не зміг би створити його без

відкриттів українського математика .

Лист прийшов у Росію, коли М. Кравчук уже сидів у таборі, і він так ніколи не й довідався, що

став одним із творців комп'ютера.


ЗАКОПАЛИ ГОЛОВОЮ НА ЗАХІД, з офіційного акту про поховання М. Кравчука

Ми, що нижче підписалися, черговий комендант т. Кузнєцов, начальник санітарної частини т.

Красовська Т. М., табірний староста ув'язнений Борисов склали цей акт про те, що 13 березня

цього року похований померлий 9 березня ув'язнений Кравчук Михайло Пилипович, особиста

справа N 238943. Заритий на глибині 1,5 м головою на захід...

КУВШИНОВА Міліца Іванівна

Фрейліна, глибоко віруюча. Зарахована до лику святих Російською Православною Церквою

(2001).

З чиновницької родини. Батько, Кувшинов І., - залізничний службовець.

Народилася 23 листопада 1891 р. в с. Улинівка Козельщинського району Полтавської області.

Розстріляна 5 лютого 1938 р. на полігоні НКВС «Об‘єкт Бутово» Московської області (нині – в

межах м. Москва РФ). Похована в братській могилі. Місце – не відоме.

Закінчила 5 класів гімназії.

Заарештована за «антирадянську агітацію» (1938). Сталінською «трійкою» засуджена до розстрілу, вирок виконано (1938).

Посмертно реабілітована прокуратурою Московської області (1989).

День пам‘яті – 23 січня (5 лютого).

Серед друзів та близьких знайомих К. – дані відсутні.


***

ТАКИХ РОЗМОВ НЕ ВЕЛА

, з протоколу допиту М. Кувшинової від 22-23 січня 1938 р.

Слідчий:

– Ви заарештовані за контрреволюційну агітацію, дайте свідчення з цього питання.

Кувшинова:

– Контрреволюційною агітацією я ніколи не займалася.

Слідчий:

– Слідство пропонує вам бути правдивою і дати ваші свідчення про контрреволюційну агітацію.

Кувшинова:

– Повторюю, що я контрреволюційною агітацією не займалася.

Слідчий:

– Слідством встановлено, що ви в жовтні 1937 року висловлювали терористичні настрої на адресу

партії і керівників радянського уряду. Дайте свідчення з цього питання.

Кувшинова:

– Я такої розмови не вела.

Слідчий:

– Слідство пропонує вам бути правдивою і дати правдиві свідчення про вашу контрреволюційну

діяльність.

Кувшинова:

– Контрреволюційною діяльністю я не займалася і свідчення надаю правдиві.

ОСЬ ВАМ І СТАЛІНСЬКА КОНСТИТУЦІЯ, з статті «Мучениця Міліца (Кувшинова)» на

pstbi.ru

У м. Істра Московської області Міліца Іванівна поселилася на початку 1930-х років. Жила вона

самотньо і підтримувала зв‘язки лише з черницями, які поселилися в місті після закриття

монастирів.

Вона була людиною глибоко церковною, тому, збираючи про неї відомості для арешту, НКВС

охарактеризувало її як колишню черницю і затяту церковницю, проте на слідстві Міліца Іванівна

сказала, що в чернечому постриженні ніколи не була.

...Допитаний 15 січня 1938 року лжесвідок показав, ніби-то Міліца Іванівна говорила: «Це не

радянська влада, а недолюдки, закрили всі церкви, повне гоніння на віруючих, всіх віруючих

заарештовують ні за що. Ось вам і сталінська конституція!»


ЦІНА ПЕРЕКОНАНЬ - ЖИТТЯ, з кореспонденції К. Прогнимак «Розповідь про життя і подвиг

російських мучеників ХХ століття, прославлених Церквою в лику святих»

Ми погано пам'ятаємо свою історію — внуки розстріляних за віру християн часто навіть не

знають, що їх предки прославлені як святі. Внуки катів, тим паче, не знають, кого їх діди садили

до в'язниць, кого катували на допитах. Ми донині живемо так, ніби не було ні червоного терору, ні

сталінських репресій...

Російську Православну Церкву все частіше називають Церквою новомучеників. Ніколи ще за всю

історію християнства ні в одній Помісній Церкві не гинуло за короткий проміжок часу стільки

священнослужителів і мирян, не з'являлося такої кількості святих. Їх подвиг не повинен бути

забутий.

Мучениці Євдокія (Кузьмінова), Катерина (Черкасова) і Міліца (Кувшинова). На перший погляд, цих трьох жінок ніщо між собою не зв'язує. Мабуть, вони ніколи не були знайомі між собою, а

єдине місце, де їх життя і долі перетнулися, щоб тут же обірватися, — Бутовський полігон під

Москвою. Але якщо придивитися уважніше, можна побачити вражаючу схожість трьох мучениць.

...Міліца Кувшинова, живучи в Істрі, постійно спілкувалася з черницями розігнаних обителей, сама відчуваючи, мабуть, тягу до чернецтва.

Всі три жінки опинилися в одному місці вперше на початку 1938 року. За трьома доносами їх

звинуватили в одному і тому ж злочині — контрреволюційній діяльності, ст. 58 Кримінального

кодексу. Саме за цією статтею засуджувалася більшість репресованих в СРСР.

Ось і трьох мучениць чекав розстріл — і кому яка справа, що жодна з них не погодилася із

звинуваченням і не обмовила себе і близьких. До самої смерті мучениці продовжували

відстоювати власну правоту: «Так, я є „ярою церковницею», але контрреволюційною діяльністю я

не займалася».

Заяви вони щось на кшталт «ні, я не церковниця, і взагалі не вірю в Бога, мене обмовили» — і, ймовірно, залишилися б живими.

Ось тільки якою ціною?


Зміст

АНТОЩЕНКО ЛАВРЕНТІЙ ЄВТИХІЙОВИЧ

Не втрачати надії, з життєвого кредо Л. Антощенка

Дозвольте перепочити, з супліки Л. Антощенка В. Богоявленському від 21 березня 1910 р.

Виявляє чернечу слухняність, з посвідчення А. Жадановського, виданого Л. Антощенкові

Просимо очолити «двадцятку», з протоколу засідання загальних зборів парафіян від 26

листопада 1922 р.

Контрреволюційної діяльності не помічав, з показань Л. Антощенка на допиті 1 лютого 1930 р.

Нічого не потребую, з послання Л. Антощенка духовним чадам від 31 березня 1934 р.

Кінцева мета – ясна, з послання Л. Антощенка духовним чадам від 1 вересня 1934 р.

Єпітрахіль з рушника, з книги С. Савельєва «Далекий шлях»

За заслуги – наперсний хрест, з статті «Єпископ Марійський Леонід (Антощенко)»

Розстріляли на Різдво, з статті «Владика Леонід» на інтернет-сайті mari.eparhia.ru Гіпсова «шуба» для Антощенка, з кореспонденції О. Одноколенка «Монументально»

Небесний покровитель Марій Ел, з замітки П. Протасова «Леонід Маркелов запропонував

пересунути день міста»

БАБЕЛЬ ІСАК ЕМАНУЇЛОВИЧ


Пошук традиції, з письменницького кредо І. Бабеля

Помилка, з оповідання І. Бабеля «Казка про бабу»

Мерзотна робота вбивства, з книги І. Бабеля «Кінармійський щоденник 1920 року»

У пошуках сексу, зі спогадів І. Бабеля «Мій перший гонорар»

Бабель народився не від Зощенка, з повісті В. Катаєва «Діамантовий мій вінець»

Про зірки і гонорею, з рецензії В. Шкловського

Шашлики і голод в Україні, зі спогадів А. Пиріжкової

Талановито мовчить, епіграма О. Архангельського на І. Бабеля


БЕРНШТЕЙН ІЛЛЯ ІОНОВИЧ

Навіщо, вірш І. Бернштейна «Від рідних нив»

Друкувати не будемо, з листа І. Еренбурга І. Бернштейнові від 23 грудня 1924 р.

На донос не здатний, з розвідки В. Сажина «Нестямний книговидавець»

Конвенції немає, з книги Р. Гуля «Я забрав Росію»

Вдарив ученого маузером, з дослідження Д. Черневського «Філологічна поема»

Крокодилячі сльози, з книги В. Кузнєцова «Таємниця загибелі Єсеніна»

Не зрадиш, з вірша С. Єсеніна «Видавець добрий», присвяченого І. Бернштейнові

БІРТ ГУСТАВ ЯКОВИЧ (ЯКУБОВИЧ)

Клопотав про допомогу парафіянам, з біографічної довідки О. Ліценбергера «Бірт Густав

Якович»

Право на пересування, з «Дозволу», виданого НКВС Г. Бірту 15 вересня 1929 р.

Спілкувався з генконсулом, з кримінальної справи Г. Бірта

Виявляв невдоволення владою, з показань Г. Бірта на допиті

Розстріл замінили концтабором, з пропозиції слідства судовій «трійці» ДПУ УССР від 23

лютого 1934 р.

Етапом на Північ, з витягу з протоколу № 20/580 засідання Судової «трійки» при Комісії ДПУ

УССР від 23 лютого 1934 р.

Син відповів за батька, з кореспонденції «Наш час» на kirche.sky.net.ua

Вірогідного наступника заарештували, з розвідки О. Ліценберга «Євангельсько-лютеранська

церква в Російській історії (ХVI-XX ст.)»

Майно нащадкам не повернули, з розписки Е. Бірта від 4 січня 1956 р.

БРОНШТЕЙН МАТВІЙ ПЕТРОВИЧ

Небезпечний злочинець, з розпорядження народного комісара внутрішніх справ України від 6

серпня 1937 р.

За взірець мав Захід, з протоколу допиту М. Бронштейна від 9 жовтня 1937 р.

Жарт, що закінчився смертю, з розвідки Б. Горобця «Коло Ландау»

Цінний науковець, лист В. Фока А. Вишинському

Заарештований вибув, з книги Л. Чуковської «Нотатки про Ганну Ахматову»

Розстріляли помилково, з офіційної довідки КДБ СРСР

Куди поділи ви мерців, з вірша Л. Чуковської «М.», присвяченого М. Бронштейну

В чомусь випередив час, з статті «Бронштейн Матвій Петрович» на history.mytimes.ru Зухвала вихватка, з статті Е. Кольмана «Лист тов. Сталіна і завдання фронту природознавства і

медицини»

Всім ставив п‘ятірки, зі спогадів В. Савельєва

Сонячний талант, з книги Г. Гореліка «Лідія Чуковська і Матвій Бронштейн»

Його гіпотези чекають обґрунтування, з кореспонденції П. Нешитова «Сонячна речовина» М.

П. Бронштейна»

БУЛАЦЕЛЬ ПАВЛО ФЕДОРОВИЧ

Ненавиджу масонів, з політичного кредо П. Булацеля

Не спирайтесь на інородців, з промови П. Булацеля перед Миколою II 23 грудня 1905 р.

Чужі в своїй країні, з статті П. Булацеля «Сімферопольські жахи»

Конституційна гадюка не проповзе, з передвиборчої листівки «Спілки російського народу»

Не забажав дивитися на «розгул демократії», з статті В. Іванова «Всеросійський вартовий

Самодержавства»

Лунають заклики до сокири, з статті М. Маркова «Витоки темних сил»

Распутіна відригнули, з роману В. Пікуля «Нечиста сила»

БУРЛЮК МИКОЛА ДАВИДОВИЧ

Самотність і природа, з творчого кредо М. Бурлюка

Чийсь привид мордую, вірш М. Бурлюка «В твоїх руках мій день спадає»

Днів табун, вірш «Сивий павуче, ти тчеш тенета»

Сон очевидячки, з листа М. Бурлюка М. Морозову

Напинає на себе футуризм, з оцінки творчості М. Бурлюка К. Чуковським

Розстріляли «про всяк випадок», з розвідки А. Крусанова «Матеріали до біографії Миколи

Бурлюка»

Шпигун армії Врангеля, з висновку Надзвичайної трійки особливого відділу 6 армії від 25

грудня 1920 р.

Надсилаємо копію справи, з відповіді Служби Безпеки України по Сумській області А.

Крусанову від 27 травня 1998 р.

ВАСИЛЕВСЬКИЙ ІЛЛЯ МАРКОВИЧ


Майбутні покоління, з життєвого кредо І. Василевського

Хоч би таточко померли, з статті І. Василевського «Недорослі і маститі»

Центр колективного божевілля, з розвідки К. Петровської «Дон-Амінадо, трагічний блазень»

Він тебе зустріне, з листа О. Купріна Б. Лазаревському в 1920 р.

Мити ноги коньяком – це круто, з листа О. Купріна Б. Лазаревському від 21 квітня 1922 р.

Вклонилися новому світилові, із спогадів В. Фінка

Королі становища – пацюки, з книги Є. Білозерської-Булгакової «Біля чужого порогу»

До непритомності, з фейлетона А. Бухова «У три ноги»

Зрадила чергова дружина, з розвідки С. Никоненка «Історія дружби двох письменників»

ВІЛЬГЕЛЬМСЬКИЙ МИТРОФАН ГРИГОРОВИЧ

І аз воздам, з життєвого кредо М. Вільгельмського

Маю внести виправлення, з свідчень слідчому НКВС від 22 червня 1935 р.

Оскаржую дії слідчого, з заяви М. Вільгельмського прокурору від 7 серпня 1935 р.

Свідчитиподібного не міг, з заяви А. Панкєєва до Спеціальної Колегії Курського обласного суду

від 10 вересня 1935 р.

Винним себе не визнаю, з заяви М. Вільгельмського на суді від 10 вересня 1935 р.

ГЕРАСИМОВИЧ БОРИС ПЕТРОВИЧ

Не музейники і не канцеляристи, з професійного кредо Б. Герасимовича

Погано, з статті Б. Герасимовича «Наркомосвіти забув про Пулковську обсерваторію»

Вічний пам‘ятник, зі спогадів В. Абалкіна

У висловлюваннях не соромився, зі спогадів М. Гнєвишева

Не радянська людина, з статті-виказу В. Тер-Оганезова «За викорінення до кінця шкідництва на

астрономічному фронті» в журналі «Світознавство» в 1937 р.

Відмовився залишитися в США, з листа С. Вавилова і Г. Шайна А. Вишинському в 1939 р.

Габа невідомості, з нарису М. Балишева «Зірка виключної величини»

Вирок виконано, з офіційної довідки КДБ СРСР в 1989 р.

Наклеп звів під тиском, з книги С. Снєгова «Норільські оповідання»

ГЕССЕН БОРИС МИХАЙЛОВИЧ

Наука, а не ідеологія, з професійного кредо Б. Гессена

«Прості» запитання найважчі для розв‘язання, з доповіді Б. Гессена «Соціально-економічні

корені механіки Ньютона» на Міжнародному конгресові з історії науки й техніки

В його статтях більшовицьким духом і не пахне, з книги Г. Горєліка «Чи вчить нас історія

науки?»

Вдала спроба, з дослідження В. Стьопіна і Л. Кузнецової «Наукова картина світу в культурі

техногенної цивілізації»

Вирізнявся глибокою ерудицією, з листа І. Тамма до Генеральної прокуратури СРСР від 20

жовтня 1955 р.


ГОФШТЕЙН ДАВИД НАУМОВИЧ

Сіяти життя, з життєвого кредо Д. Гофштейна

Я знову співаю, з вірша Д. Гофштейна «Мій світ» у перекладі В. Звягінцевої

Волок з сонячних плям, з вірша Д. Гофштейна «Серце сміється» в перекладі А. Старостіна

Інших слів не маю, з листа Д. Гофштейна А. Лесіну в 1925 р.

Збирав книги, зі спогадів Ф. Гофштейн

Своєрідна структура вірша, з нарису Г. Ременика «Творчий портрет Давида Гофштейна»

Рильський ризикував, виявляючи шану Гофштейнові, з кореспонденції Г. Захарової «Голос

совісті»

Як КДБ нас «пошкодував», з книги Ф. Гофштейн «С коханням і болем про Давида Гофштейна

Дивні відтінки, зі спогадів М. Коралова

ГРИМАЛЬСЬКИЙ ЛЕОНТІЙ СТЕФАНОВИЧ

Гріх, з життєвого кредо Л. Гримальського

Політичних розмов не вів, з протоколу допиту Л. Гримальського від 30 січня 1938 р.

Колгоспників не залякував, з протоколу допиту Л. Гримальського від 9 лютого 1938 р.

До нього приїздили невідомі, з протоколу допиту свідка N. від 8 лютого 1938 р.

Водосвятний молебень, з замітки І. Соболєва «Люберецьке благочиння»

Паломницька поїздка, з кореспонденції В. Петрової «Литкаринські новомученики»

Шукаю родичів, інтернет-оголошення

ГРИСЮК АНДРІЙ ГРИГОРОВИЧ

Неможливе існує, з життєвого кредо А. Грисюка

Заглиблений в себе, зі спогадів М. Лемешевського

Мислить сміливо, з оцінки діяльності А. Грисюка А. Храповицьким

Неправда ніколи не може бути правдою, з проповіді А. Грисюка «Про суд над світом цим» 6

березня 1909 р.

Трагізм новітньої російської історії, з листа А. Грисюка О. Брілліантову

Грошей вистачить до кінця року, з листа А. Грисюка М. Глубоковському від 29 лютого 1919 р.

Вжити негайних заходів, з депеші ВЧК казанським колегам від 1 квітня 1921 р.

Заслати на Соловки, з акту комісії ВЧК від 24 квітня 1921 р.

Гірше за татарське нашестя, відповідь А. Грисюка слідчому на допиті

Звинувачення не відповідають дійсності, з заяви А. Грисюка начальнику 8-го відділення НКВС

України Іванову від 8 жовтня 1936 р.

Відверте знущання, з книги М. Доненка «Спадкоємці Царства»

ДЕЙНЕКА МИХАЙЛО ХОМИЧ

Помилкова вигадка, з протоколів допитів М. Дейнеки в 1935 р.


ДОЛГАНОВ ГЕОРГІЙ ЄФРЕМОВИЧ


Не цілую туманне обличчя революції, з політичного кредо Г. Долганова

Нехай Іван Кронштадтський помолиться за твою матінку, з листа Є. Долганова синові від 4

листопада 1889 р.

Вознесіть хвалу Господу за згоду членів Синоду, телеграма Г. Долганова протоієрею Івану

Кронштадтському

Анархія згубна, з статті Г. Долганова в «Тобольських єпархіальних відомостях» за 1 серпня 1917

р.

Твоя черга рятувати Росію, з листа імператриці Марії Федорівни Г. Долганову

Виключив з семінарії Сталіна, з повідомлення Інтерфаксу «Церковна і суспільно-політична

діяльність єпископа Гермогена»

Доля була вирішена, з розвідки О. Чернишова «Озирнись в задумі»

Моя політика – віра, з веб-порталу Української Православної Церкви

За свободу – з каменем на шиї у воду, народна тобольська пісня

ДЯКОВ КОСТЯНТИН ГРИГОРОВИЧ

На все воля Божа, з життєвого кредо К. Дякова

Важкий шлях хрестоносіння, зі звернення К. Дякова до парафіян

Ліквідувати духівництво, зі звіту «Бесіда Й. Сталіна з першою американською робітничою

делегацією» в газеті «Правда» від 15 вересня 1937 р.

Слідчі розписувалися за обвинувачуваних, з статті О. Слєпиніна «Митрополит Костянтин: «Я

прийняв рішучість»

Фабрикували «зачіпки», з розповіді Е. Ладиженської

Дайте мирно закінчити життя, з листа К. Дякова до слідчого Гольдфарба

Помер під час допиту, з рапорту помічника начальника 4 відділення УДБ молодшого

лейтенанта Перцова

Самовизнання не відбулося, з статті «Митрополит Костянтин» на інтернет-сайті pstbi.ru Мордували... законно, з статті С. Речинського «Церква в години випробувань»

Вимагаємо повернення вилучених цінностей, з листа Філарета до СБУ України в 1993 р.

ЕБЕЛОВ МИХАЙЛО ІСАЄВИЧ


Послаблень не допускати, з розпорядження військового губернатора Забайкальської області М.

Ебелова начальникові Нерчинської каторги від 6 січня 1907 р.

Повісити царські портрети, з розпорядження військового губернатора Забайкальської області М.

Ебелова Верхньоудинському начальникові повіту від 11 грудня 1907 р.

Молитовні будинки підлягають закриттю, з листа одеського губернатора генералу М. Ебелову

Баптистів – до Сибіру, з постанови начальника Одеського військового округу М. Ебелова

Так знищувався євангельський рух, з книги В. Попова «Слід благовісника»

Росії не до конституції, з книги В. Острецова «Чорна сотня і червона сотня»

За порнографію – в заслання, з статті О. Малахова «Майстри гарячого прокату»

ЖЕВАХОВ ВОЛОДИМИР ДАВИДОВИЧ

Правдиве і непорочне, з життєвого кредо В. Жевахова

Залишок днів своїх - Богові, з листа В. Жевахова патріархові Тихонові в 1924 р.

Заслужена кара, зі спогадів Я. Кротова

Непорозуміння або наклеп, з листа членів парафіяльної ради віруючих Курського Казанського

собору начальникові обласного Державного політичного управління в 1926 р.

Рідня Данила Апостола, з статті А. Павлушенка «Життєпис святителя Іоасафа, єпископа

Могилівського (князя Жевахова)»

Віруючий меценат, з статті А. Павлушенка «Життєпис святителя Іоасафа, єпископа

Могилівського (князя Жевахова)»

Врятував видатного письменника, з нарису О. Стрижева «Князь Микола Давидович Жевахов»

Щирий ревнитель Церкви, з «Енциклопедії російської цивілізації»

Прославили священомученика, з замітки Інформагенції БПЦ «Урочиста подія»

ЗАБОЛОТНИЙ ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ

Тероризує комуністів, зі звинувачувального вироку І. Заболотному

Не влада, а грабіжниця, з показів анонімного свідка

Розстріляли понад 20000 осіб, з замітки «Патріарше служіння на Бутовському полігоні в день

Собору бутовських новомучеників»


ЗІЛЬБЕРМІНЦ ВЕНІАМІН АРКАДІЙОВИЧ

Роль мінералів, з наукового кредо В. Зільбермінца

Уже замовив необхідні речі, з листа В. Зільбермінца В. Вернадському від 16 червня 1914 р.

Пролом не заповнився, з листа В. Вернадського В. Зільбермінцу в 1944 р.

Шлях до напівпровідників, з офіційної інформації «Основні етапи розвитку кафедри літології і

системних досліджень літосфери» на інтернет-порталі gubkin.ru

Завдяки Зільбермінцу, із збірника «Кирило Павлович Флоренський»

Безневинні обмовляли безневинних, з «Щоденника» В. Вернадського

Обрали «наркомом спорту», з книги Н. Власової «Спогади про Узкоє»

ЗОРГЕНФРЕЙ ВІЛЬГЕЛЬМ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Чітких переконань не маю, з політичного кредо В. Зоргенфрея

Грудень, вірш В. Зоргенфрея «Вийти опівночі»

Приходить, як колись, вірш В. Зоргенфрея «Неочікувано»

Я без копійки щербатої, з вірша І. Гете «Вільгельм Мейстер» у перекладі В. Зоргенфрея

Блок мені нагадує пастора Христианії, із спогадів В. Зоргенфрея

Мовчазний і скромний, із спогадів К. Чуковського

Жовтневий переворот сприйняв вороже, з протоколу допиту В. Зоргенфрея від 23 травня 1938

р.

Нас суді показань не підтвердив, з книги Е. Шнейдермана «Бенедикт Лівшиць: арешт, слідство, розстріл»

Не обміняв душу на гас, з статті Є. Євтушенка «Той, що підгледів дідька»

Зоргенфрей як Зоргенфрей, епіграма В. Познера

КАРМАЗІН ГРИГОРІЙ ЯКОВИЧ

Стояв і стою, з життєвого кредо Г. Кармазіна

Діє проти радянської влади, з «Постанови про арешт Г. Кармазіна»

Поширює контрреволюційні чутки, з «Меморандуму на Кармазіна Г. Я., який проходить у

справі №9 УДБ Управління НКВС»

Жовтнева революція – акт незаконний, з протоколу допиту Г. Кармазіна від 1 листопада 1934 р.

Реакційний ідеолог, зі звинувачувального акту у справі Г. Кармазіна за 1934 р.

Допомагає син, з протоколу допиту Г. Кармазіна від 23 листопада 1937 р.

Державою керують босяки, з свідчень О. Андрєєва у справі Г. Кармазіна у 1937 р.

Організовував реальний спротив, з оцінки діяльності Г. Кармазіна В. Воловиком

Повна утаємниченість, зі спогадів Г. Косткевича

Незалежно від влади, з статті Ю. Скубака «Святі Дніпропетровської землі»

КОВШАРОВ ІВАН МИХАЙЛОВИЧ

Бог - один, з релігійного кредо І. Ковшарова

Комісар єпархіальних справ, з статті Я. Кротова «Словник святих»

Виступав за компроміс, з статті «Ковшаров Іван Михайлович» на ru.wikipedia.org Шкідливі і небезпечні, з «Протоколу наради з питання про можливість пом'якшення покарання

церковників Петрограду, засуджених до вищої міри покарання 5-го липня 1922 г.» від 12 липня

1922 р.

Сталін: вирок виконано, з дослідження М. Покровського «Політбюро і Церква»

Знущався з катів, уривок з книги В. Степанова (Русака) «Свідоцтво звинувачення»

Адвокат-диявол, бувальщина

КОЛБАСЬЄВ СЕРГІЙ АДАМОВИЧ

Подражнити, з життєвого кредо С. Колбасьєва (озвучене В. Конецьким)

Я пам‘ятаю з повісті С. Колбасьєва «Арсен Люпен»

З охорони в розвідку, з повісті С. Колбасьєва «Джигіт»

І руки хапають пітьму, з вірша С. Колбасьєва «Смерть», присвяченого М. Гумільову

Солодко в цей вечір померти, вірш С. Колбасьєва «Захід, розпечений до червоного»

Лейтенант, з вірша М. Гумільова, присвяченого С. Колбасьєву

Його спіраль, з вірша М. Гульнєва «Пам‘яті Сергія Колбасьєва»

На межі спогадів, з оцінки творчості С. Колбасьєва М. Тихоновим

Свій ліризм, з оцінки творчості С. Колбасьєва М. Кузьміним

Проза у віршах, з оцінки поеми С. Колбасьєва «Відкрите море» В. Брюсовим

По матері був мальтійцем, з статті «Сергій Колбасьєв» на інтернет-порталі gedichtephys.kiev.ua Меморіальну дошку відкривала донька, з репортажу Б. Ходоровського «Джаз завмер в камені

на Моховій»

КОРАБЛЬОВ ВАСИЛЬ МИКОЛАЙОВИЧ


Мене завербували, з протоколу допиту В. Корабльова 29 січня 1934 р.

Читає чеські журнали, з протоколу допиту В. Корабльова 20 лютого 1934 р.

До відповідальності притягнуті Корабльов і Шміт, з висновку помічника прокурора

Ленінградської області Віденека від 21 березня 1934 р.

Існує таємний зв‘язок між Москвою і Ленінградом, з протоколу допиту В. Корабльова 28

березня 1934 р.

Свідчень не підтверджую, з протоколу допиту А. Селищева

Відсутня конкретика, з протесту Ленінградської військової прокуратури в листопаді 1956 р.

Всіх обвинувачуваних реабілітували, з розвідки Ф. Ашніна і В. Алпатова «Російська

національна партія» – зловісна вигадка радянських чекістів»


КОСТОПРАВ ГЕОРГІЙ АНТОНОВИЧ

Писати, з творчого кредо Г. Костоправа

Література – не професія, з автобіографії Г. Костоправа

Творив народною мовою, зі спогадів О. Гаргали

Життя починати спочатку, з статті «Видатні греки України» на інтернет-сайті greeks.ua Приречений, бо грек, з книги Г. Захарової «Маріупольська трагедія»

КДБ брехало до 1990 року, з кореспонденції Г. Александрової «Тут моє коріння з рідною землею

назавжди сплелось»

Продовжити справу Костоправа, з статті Д. Патріча «Не засіватимеш хорошим насінням, заросте

поле бур‘янами»

«Леонтій Хонахбей» на сцені грецької театральної студії БК ім. Т. Каци, з повідомлення

фонду «Боспор»

КОСТРИЦЬКИЙ МИХАЙЛО ДМИТРОВИЧ

Вбивцю заарештували, з оповідання М. Кострицького «Таємниця негативу»

В лісі тепліше, з переказу М. Кострицького «На зламі»

Вивчав мову, звичаї Ферганської долини, з нарису А. Захарової «Під російським прапором на

Памір»

КРАВЧУК МИХАЙЛО ПИЛИПОВИЧ


Зламали мене погрози знищити родину, з листа М. Кравчука голові Верховного суду СРСР

Покарання вчиняти негайно, з «Постанови ЦВК СРСР «Про внесення змін до карно-

процесуальних кодексів союзних республік»

Донос написав колега, з розвідки С. Гупала «Доля академіка Михайла Кравчука»

Після 12-годинної зміни – незмінні обшуки, з есе Є. Сверстюка «Вчений з обличчям Христа»

Поет німого числа, з статті О. Унгурян «В таборі на Колимі Михайло Кравчук зробив сенсаційне

математичне відкриття, запис про яке… щез без сліду»

Світоч нових технологій, з статті А. Смирнова «Перший комп’ютер винайшли на Колимі»

Закопали головою на захід, з акту про поховання М. Кравчука

КУВШИНОВА МІЛІЦА ІВАНІВНА

Таких розмов не вела, з протоколу допиту М. Кувшинової від 22-23 січня 1938 р.

Ось вам і Сталінська конституція, з статті «Мучениця Міліца (Кувшинова)» на pstbi.ru

Ціна переконань - життя, з кореспонденції К. Прогнимак «Розповідь про життя і подвиг

російських мучеників ХХ століття, прославлених Церквою в лику святих»