Імена, вкарбовані в формули
Довідник-дайджест (XVII –перша половина XX ст.)
Частина друга
Київ
ЗМІСТ
Мореплавство
МАКАРОВ СТЕПАН ОСИПОВИЧ
Мені не потрібні грошові винагороди, з щоденника С. Макарова
За будь-яких обставин –не губитися, з книги С. Макарова «Розмірковування з питань морської тактики»
З двох лих вибираю менше, з листа С. Макарова управляючому справами Морського міністерства Росії Ф. Авелану
Відвідував усі лекції, із спогадів А. Шторре
Не повірили, із спогадів О. Крилова
Його крейсер тримав у напрузі весь ворожий флот, з інтернет-сайту vokrugsveta.com
Оптика
ЛИННИК ВОЛОДИМИР ПАВЛОВИЧ
Його ідеї –дотепні та оригінальні, з монографії Е. Шпольського «Оптика»
Метод належить Линнику, з дослідження К. Баумгарта «Дмитро Сергійович Рождєственський»
Перші ахроматичні об’єктиви, з серії «Чи знаєте ви?»
Замість обсерваторії – козлюшник, з кореспонденції О. Балуєва «Академяки без академіків»
МАКСУТОВ ДМИТРО ДМИТРОВИЧ
Перетворити шкоду на користь, зі спогадів Д. Максутова
Боротьба рефлектора з рефрактором, з книги Д. Максутова «Нові катадіоптричні меніскові системи»
Це краще, що є в Сонячній системі, з листа чилійських астрономів Д. Максутову
Знадобилося 300 років, з розвідки В. Герасимова і Л. Кожевникова «Альтернативні підходи до висунення завдань»
Металеве дзеркало та мікроскоп-голка, з нарису М. Міхельсона і М. Мермана «Дмитро Дмитрович Максутов»
Повторний арешт, з кореспонденції Н. Кисельової «Внук героя оборони Петропавловська –всесвітньо відомий винахідник»
Головне –дати людині спокій, з книги М. Ардова «Навколо Ординки»
Радіотехніка
ЧЕРНИШОВ ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСІЙОВИЧ
Не плазувати перед закордоном, з статті О. Чернишова в газеті «Ізвєстія» від 2 квітня 1936 р.
Випередив німецький «Telephunken», з виступу А. Іоффе на засіданні вченої ради ЛФТІ від 23 квітня 1940 р.
Добровільно поступився пріоритетом фірмі «Ericsson», з розвідки А. Кисельова «Російського Едісона» звали Олександр Олексійович Чернишов»
Не Кулідж, а наш земляк, з статті Л. Грінберга «Про один забутий винахід О. О. Чернишова»
До смерті довів сталінський режим, з «Щоденників» В. Вернадського
Скульптура
АРХИПЕНКО ОЛЕКСАНДР ПОРФИРОВИЧ
Просто додаю колір, з нотаток О. Архипенка
Щоб небу стало спекотно, із спогадів І. Кавалерідзе
Аби заробити, співав на вулиці, з дослідження Д. Горбачова і П. Утевської «Під чужим сонцем»
Небезпечний для Батьківщини, з розвідки О. Чердаклі «Ностальгія скульптора світу»
Ми мало про нього ще знаємо, з статті С. Топор «З Німеччини… з любов’ю»
Теософія
БЛАВАЦЬКА ОЛЕНА ПЕТРІВНА
Час ще не настав, з життєвого кредо О. Блавацької
Знищити самого себе, з статті О. Блавацької «Чи є самогубство злочином?»
Чи може двійник вбити, з оповідки О. Блавацької
Доторкнутися до краю її одягу, із зізнання М. Ганді
Як не з’їхати з глузду, з «Щоденників» Л. Толстого
Звинувачували в шпигунстві, з розвідки Ч. Ледбітера «Як до мене прийшла теософія»
Вдовиця при живому чоловікові, з книги Н. Мері «Особисті мемуари О. П. Блавацької»
Знеславили даремно, з некрологу нью-йоркської газети «Трібюн»
Топографія
ПАСТУХОВ АНДРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ
Виконав топографічну зйомку, з «Щоденника» А. Пастухова
Старанний і ревний, з рапорту полковника Штрауха
Вперше застосував «кішки», з розвідки Б. Бероєва «Приельбрусся»
Спростував німецьких дослідників, з статті Ш. Дахкільгова «Гори –поезія природи»
Тричі долю не випробовують, з книги «Машук» на інтернет-сайті irsl.narod.ru
Трупи так і не знаходять, з нотаток М. Шаморгіна «Як я намагався залізти на Ельбрус»
Фізика
БРЕЙТ ГРЕГОРІ
Що всередині «чорної скриньки», з книги Г. Брейта «Теорія резонансних ядерних реакцій»
Спростував очевидне, з енциклопедії «Лауреати Нобелівської премії»
Був першим, з статті «Квантова формула» в «Технічному словнику»
Спочатку не звернули уваги, зі спогадів М. Чайки «Інтерференція атомних станів (як ми це починали)»
Призначили Брейта, з розвідки М. Фінтушала «Шибениця для Ейнштейна»
Член секції S-1, з книги А. Іойриша, І. Морохова і С. Іванова «А-бомба»
Талановитий теоретик, з листа Я. Френкеля дружині від 17 грудня 1930 р.
Симпатична людина, з листа Я. Френкеля дружині від 20 грудня 1930 р.
Думав, що рятує світ, з книги Р. Юнга «Яскравіше за тисячу сонць»
БУДКЕР АНДРІЙ МИХАЙЛОВИЧ
Власним розумом, з творчого кредо Г. Будкера
Владу –громаді, з адміністративного кредо Г. Будкера
На волосинці бороди, афоризми Г. Будкера
Вічний двигун, із спогадів Г. Будкера
Незвичайна звичайність, з оцінки Г. Будкером Л. Ландау
Через не можу, з оцінки В. Вайскопфом Г. Будкера
Аморальність, зі спогадів Р. Сагдєєва
За сьомим піднебессям, з інтерв’ю Г. Франка О. Ліпкову
І тебе організує, з книги О. Марчука «Сибірський феномен»
Капіталістичний інститут в СРСР, з інтерв’ю І. Хрипловича Н. Дьоміній
Прагнули «помацати» антиречовину, з статті «Будкер Герш Іцкович» на sib.net
Ніяких образ, з кореспонденції А. Кудрявцева «Могутній талант»
Пророк і фавн, із спогадів О. Верейського
Був актором, із спогадів А. Райкіна
Здоровий глузд, з нарису А. Мелік-Пашаєвої «Андрій Будкер, фізик»
Не знущайтесь над кроленятами, з повісті В. Кузнєцова «Сорок тисяч братів»
Нізащо, бувальщина
ВЕКСЛЕР ВОЛОДИМИР ЙОСИПОВИЧ
Мільйон кілометрів за три секунди, з статті В. Векслера «Зі швидкістю світла»
Схоже на плагіат, з листа В. Векслера до редакції журналу «Physical Review» від 16 лютого 1946 р.
Ваше відкриття передувало моєму, з листа Е. Макміллана В. Векслеру від 15 травня 1946 р.
Наука не знає меж, з телеграми Л. Джонсона В. Векслеру від 24 жовтня 1963 р.
Сльози радощів, зі спогадів М. Шафранової
Нещирий втрачає талант, з книги В. Саранцева «Роки. Події. Люди»
Від калош не відмовився, зі спогадів Є. Сидорової «Про батька»
ГАМОВ ГЕОРГІЙ (ДЖОРДЖ) АНТОНОВИЧ
Як я розвіяв церковну догму, з книги Г. Гамова «Моя світова лінія»
Дивився імпресіоністів, з листа Г. Гамова Т. Кастеріной від 1 січня 1927 р.
Обезсмертив своє ім’я, з оцінки діяльності Г. Гамова Й. Шкловським
Воістину «тривимірна» людина, з книги С. Улама «Пригоди математика»
Походження було не радянським, з дослідження С. Земляного «З чим ще буває сумісний російський геній»
Ніде не буде грати першу скрипку, з листів П. Капіци А. Капіці від 12 листопада 1934 р. і 15 червня 1935 р.
Завадила еміграція, з статті М. Амусья і М. Перельмана «Три його відкриття достойні нобелівських премій»
Лиходій, з вірша Д. Бєдного, присвяченого Г. Гамову
Втікач чи «козачок» НКВС, з інтерв’ю В. Білоконя «Літературній газеті» від 13-19 лютого 2002 р.
ГОЛЬДХАБЕР МОРІС
Вирізнялася і курчатовська школа, з інтерв’ю М. Гольдхабера Г. Любкіну та Ч. Вайнеру 10 січня 1966 р.
Атом заради миру, телеграма М. Гольдхабера В. Векслеру від 1 серпня 1963 р.
Скористалися іншим методом, з розвідки Б. Айвазова і М. Неймана «Відкриття тритію і методи його отримання»
Енергію зв’язку перевищували свідомо, з статті А. Гришаєва «Нейтрон: структурний зв’язок на «прирості мас»
Нове –добре забуте старе, з дослідження Л. Окунь «Про перевірку закону збереження електричного заряду і принципу Паулі»
Розгорілася дискусія, з спогадів О. Тарантиної «До 50-річчя лабораторії високих енергій»
Агресивний комплімент, з книги І. Харгіттаї «Наші долі. Зустрічі з ученими»
«Небезпечних» розмов Сахаров уникав, з кореспонденції Е. Клайна «Московський комітет прав людини»
Виявив цікавість до моїх політичних думок, з книги А. Сахарова «Спогади»
Уникати спекуляцій, з огляду Д. Торби «Сперечаємося?»
ЗАВОЙСЬКИЙ ЄВГЕН КОСТЯНТИНОВИЧ
Мене викинули з лабораторії, зі спогадів Є. Завойського
Перспективи відкриття –разючі, з відгуку І. Кікоїна на доповідь Є. Завойського про явище електронного парамагнітного резонансу
Як це було, з статті О. Дмитренка «Крок за кроком»
Мало хто зрозумів про що йдеться, з нарису Р. Бікбулатова «Євген Завойський»
Лаври дісталися іноземцям, з дослідження A. Блоха «Нобеліана» В.І. Векслера и Є. К. Завойського»
І стає зрозумілим, з кореспонденції І. Силкіна «Фізика в Казанському університеті»
Застебнутий на всі гудзики, із спогадів В. Гінзбурга
ІВАНЕНКО ДМИТРО ДМИТРОВИЧ
Все елементарно, афоризм Д. Іваненка
Велике об’єднання у фізиці, з наукового заповіту Д. Іваненка
Час передує всьому сущому, афоризми великих вчених, залишені в кабінеті Д. Іваненка
Біля витоків ядерної фізики, зі спогадів Г. Сарданашвілі «Дмитро Дмитрович Іваненко»
Спростував Резерфорда і передбачив кварки, з статті В. Адушкіна та Е. Андріанкіна «Пам’яті великого вченого»
Гідний щонайменше двох Нобелівських премій, з книги Р. Галіуліна «Роздуми про життя»
ІОФФЕ АБРАМ ФЕДОРОВИЧ
Не сковуй ініціативи, з наукового кредо А. Іоффе
Цвинтар енергії, з інтерв’ю А. Іоффе журналові «Навколо світу»
Вражаюча інтуїція, з статті Л. Анатичука «Лебедина пісня академіка Іоффе»
Підпав під вплив ідеалізму, з статті О. Максимова «Про філософські погляди академіка В. Ф. Міткевича і про шляхи розвитку радянської фізики» в журналі «Під прапором марксизму» за липень 1937 р.
Безрідний космополіт, з виступу В. Кессених на засіданні оргкомітету з підготовки Всесоюзної наради фізиків 1949 р.
Не засвоїв вказівок Сталіна, з розвідки О. Соніна «Чорні дні академіка Іоффе»
Мстився Ландау, з розвідки Г. Гореліка «Як народжувався «Курс теоретичної фізики»
Нісенітниця поза логікою природи, з листа А. Іоффе П. Еренфесту
ЛІФШИЦЬ ЄВГЕН МИХАЙЛОВИЧ
Адекватною мовою стає квантова механіка, з книги Л. Ландау і Є. Ліфшиця «Курс теоретичної фізики»
За Ландау писав я, з лекції Є. Ліфшиця, прочитаної в Японії в 1984 р.
Аналогу не було і, мабуть, не буде, з розвідки Г. Горелик Як народжувався «Курс теоретичної фізики»
Великий письменник, з оцінки Є. Лівшиця Л. Ландау
Без канонізації, з оцінки «Курсу теоретичної фізики» В. Гінзбургом
Забув особисту образу, з розвідки Б. Горобця «Коло Ландау»
«Нехай Ліфшиць і залишається в лікарні», книги К. Ландау-Дробанцевої «Академік Ландау. Як ми жили»
Принципова відмінність, з книги «Фізики жартують»
Жодної думки, злий жарт
МІХЕЛЬСОН ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ
Передбачив квантову теорію, з розвідки О. Злигостєва «Відкриття квантів»
Випередив американців на півстоліття, з дослідження Л. Альтшулера, К. Крупникова, В. Фортова і О. Фунтікова «Початок фізики мегабарних тисків»
Перші регулярні спостереження за сонячною радіацією, з статті Т. Росінської «Метеорологічна обсерваторія імені В. О. Міхельсона»
Не плутайте святе з грішним, зі спогадів К. Ціолковського
НАСЛЄДОВ ДМИТРО МИКОЛАЙОВИЧ
Очолював київську фізичну школу, з кореспонденції В. Симкович «Жорес Алфьоров: мікроелектроніка знищила робітничий клас»
Започаткував еру оптоелектроніки, з статті О. Омел’яненка, Н. Колчанової, М. Михайлової і Ю. Яковлєва «Роль Дмитра Миколайовича Наслєдова в становленні і розвитку фізики і техніки напівпровідників AIIIBV»
Найчистіші у світі кристали, з статті В. Вул і В. Коломійця «Пам’яті Дмитра Миколайовича Наслєдова»
Зачаровував слухачів, з інтерв’ю В. П. Лопатинського В. Саприкіну і Р. Владову
Нинішнім можновладцям не до науки, з інтерв’ю Ж. Алфьорова Н. Алексютіній
НЄМЄНОВ ЛЕОНІД МИХАЙЛОВИЧ
Засинали над кресленнями, зі спогадів Л. Нємєнова
Здійснили неймовірне, книги Д. Хелловея «Сталін і бомба»
Безобмотувальне розмагнічування, зі спогадів О. Олександрова «Роки з Курчатовим»
«Мені твої штани не потрібні», з книги С. Снєгова «Творці»
Все з вулицу добре видно, з книги П. Асташенкова «Курчатов»
Розіграв видатних, з статті А. Чудновського «Пам’яті Я. І. Френкеля»
ПАПАЛЕКСІ МИКОЛА ДМИТРОВИЧ
Нова ера, з книги М. Папалексі «Розвиток астрономії в СРСР»
Пошуки невиченого джерела енергії, з статті Л. Мандельштама і М. Папалексі «Про параметричне збудження електричних коливань»
Сприяв прогресу радіотехніки, з статті П. Чачина «Микола Дмитрович Папалексі»
В атмосфері взаємної довіри, з дослідження Є. Фейнберга «Вавилов і вавиловський ФІАН»
Йому належить головна роль, з офіційного відгуку Л. Мандельштама
Завадила смерть, з статті Ю. Сторожука «Внесок в астрономію»
РОЖАНСЬКИЙ ДМИТРО АПОЛЛІНАРІЙОВИЧ
Джерело світла, з оцінки Д. Рожанського Я. Френкелем
Нічні пильнування, зі спогадів Ю. Кобзарєва
З’ясував «характер» іскри, з розвідки В. Пестрікова «Іскрові радіостанції Російської імперії»
Переписав теорію резонасних кривих, з «Записки про наукові праці Рожанського» А. Іоффе
Біля витоків короткохвильового зв’язку, з «Відгуку на работи Рожанського» Л. Мандельштама
Державну премію одержали інші, з статті Ю. Кобзарєва, Л. Сени і В. Тучкевича «Дмитро Аполлінарійович Рожанський»
СИНЕЛЬНИКОВ КИРИЛО ДМИТРОВИЧ
Це моя професія, з наукового кредо К. Синельникова
Перевершили весь світ, з виступу К. Синельникова на загальних зборах евакуйованого до Алма-Ати УФТІ в травні 1943 р.
СРСР перебував на межі краху, з доповіді К. Синельникова на Вченій раді ХФТІ від 6 квітня 1964 р.
Приголомшливий результат, зі спогадів Д. Улезко
Харків’яни врятували Курчатова, зі спогадів І. Головіна
Талановитий організатор, зі спогадів Г. Ніколаєва
Програму згорнули, з огляду В. Гаташ «Фізика з грифом «Цілком таємно»
Архіви, на жаль, згоріли, з дослідження Ю. Ранюка і О. Шевченко «Розщеплення атомного ядра»
Навіщо фізикові партквиток, з листа А. Вальтера К. Синельникову від 19 вересня 1962 р.
Російські ревнощі і непорядність, з розвідки В. Когана, Ю. Ранюка і В. Шулаєва «До історії вітчизняної вакуумної техніки»
СМАКУЛА ОЛЕКСАНДР ТЕОДОРОВИЧ
Україну не забуваю, життєве кредо О. Смакули
Розмовляв з лісом, із спогадів Г. Дмитришиної
Абсорбував знання, мов губка, із спогадів Л.-С. Онишкевича
Один з кращих, з розвідки С. Кушнір «Формула Смакули»
СТЕПАНОВ ВОЛОДИМИР ЄВГЕНОВИЧ
Надзвичайно чудова людина, з інтерв’ю В. Григор’єва Р. Нотману «Сонце і Земля –одна сім’я»
Першому завжди не вірять, із спогадів Г. Жеребцова
Засновник сибірської школи астрофізиків, з кореспонденції Г. Кисельової «До «раннього Всесвіту»
Сам махав сокирою, із спогадів В. Григор’єва
Академіки очманіли, з нарису В. Короткоручка «Астрофізик»
ТУЧКЕВИЧ ВОЛОДИМИР МАКСИМОВИЧ
Транзистор для Берії, зі спогадів В. Каспаровича
Урядове завдання, зі спогадів О. Ліверовської «Мій Фізтех»
Ранковий коньяк, з статті М. Абросимова «Синхроциклотрону ПІЯФ –років»
Ідеї Алфьорова не зрозумів, зі спогадів Б. Захарчені
Майбутній нобелівський лауреат спав у його кабінеті, з кореспонденції Б. Піпія «Відкриття роблять диваки»
Шубка від українця-танкіста, зі спогадів Ж. Алфьорова
Прикривав нас академічною мантією, з статті М. Іванова «Від ідеї до народження»
Чому не есесеровій, бувальщина
Ні до чого віднині Тучкевич, кавеенівський куплет
ХАРПАК ГЕОРГІЙ
Українські народні пісні і досі торкають душу, з книги Г. Харпака «Життя як сполучна нитка»
Загрожувала повна сліпота, з статті К. Щербатого «Приборкувач мирного атому»
Так тримати, з статті І. Горбачука «Георгію Харпаку –!»
Відвідати малу батьківщину ніхто не запрошує, з кореспонденції В. Конєва «Нобелівський лауреат –родом iз Рівненщини»
Філологія
КОРАБЛЬОВ ВАСИЛЬ МИКОЛАЙОВИЧ
Мене завербували, з протоколу допиту В. Корабльова 29 січня 1934 р.
Читає чеські журнали, з протоколу допиту В. Корабльова 20 лютого 1934 р.
До відповідальності притягнуті Корабльов і Шміт, з висновку помічника прокурора Ленінградської області Віденека від 21 березня 1934 р.
Існує таємний зв’язок між Москвою і Ленінградом, з протоколу допиту В. Корабльова 28 березня 1934 р.
Свідчень не підтверджую, з протоколу допиту А. Селищева
Відсутня конкретика, з протесту Ленінградської військової прокуратури в листопаді 1956 р.
Всіх обвинувачуваних реабілітували, з розвідки Ф. Ашніна і В. Алпатова «Російська національна партія» –зловісна вигадка радянських чекістів»
КРУШЕВСЬКИЙ МИКОЛА В’ЯЧЕСЛАВОВИЧ
Археологія мови, з творчого кредо М. Крушевського
Не вистачає часу і здоров’я, з передмови М. Крушевського до книги «Нарис науки про мову»
Вічне творення нового, з книги М. Крушевського «Нарис науки про мову»
Нічого схожого не було, з офіційного відгуку І. Бодуен де Куртена на докторську дисертацію М. Крушевського
Не викинеш жодного слова, з кореспонденції «До відкриття Бодуенівських читань: Микола Крушевський» на сайті Казанської лінгвістичної школи
Значний внесок до лінгвістики, з нарису І. Нового «Крушевський Микола В’ячеславович»
Геніальне передбачення, з статті О. Кошмила «Передвісник сучасної лінгвістики»
Світова популярність, з розвідки І. Сусова «Історія мовознавства»
КУРИЛОВИЧ ЄЖИ
Звук і значення, з наукового кредо Є. Куриловича
Еволюція мовної системи, з статті «Курилович Єжи» в Вікіпедії
Помітний внесок до теорії, з розділу «Граматикалізація» на krugosvet.ru
Концептуальні етюди, з статті Л. Перловського «Свідомість, мова і математика»
Один з найвизначніших структуралістів, з статті «До 110-річчя Єжи Куриловича» на Farchive.libfl.ru
Не просто група слів, з дослідження А. Загнітка і Н. Загнітко «Закономірності сполучуваності прийменників зі значенням мети»
Паралелізм чи площинна будова, з реферату Г. Таранець «Теорія ізоморфізму та ієрархії рівнів мови»
МАКСИМОВИЧ МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ
Моя прекрасна мрія, вірш М. Максимовича «Пісня»
На Батьківщину тягне непереборна сила, із спогадів М. Максимовича
І відтвориться Тимківщина, з листа М. Максимовича В. Тимківському від 3 червня 1872 р.
Друкарня Гліксберга мене втомила, з листа М. Максимовича М. Надєждіну від 21 березня 1848 р.
На грецький штиб, з статті М. Максимовича «Про вживання назв «Росія» і «Малоросія» в Західній Русі»
Філософія
ВЕЛЛАНСЬКИЙ (КАВУННИК) ДАНИЛО МИХАЙЛОВИЧ
Не накопичення, а висновки, з наукового кредо Д. Велланського (Кавунника)
Всю владу –філософам, афоризм Д. Велланського (Кавунника)
Важливе, прекрасне, вражаюче, з книги Д. Велланського (Кавунника) «Біологічне дослідження природи»
Лише він мене зрозумів, із спогадів Ф. Шеллiнга
Пошук єдності в природі, з розвідки В. Зіньковського «Історія російської філософії»
Наука розуму, з інтернет-сайту krugosvet.ru
Життя виникло без божого втручання, з розвідки В. Кременя «Соціальні ідеї Данила Кавунника-Велланського»
Тисячу рублів за лекцію, з енциклопедії «100 великих лікарів»
Підтримував теорію переказів, з дослідження О. Стеблини «Проблема міфу у романтичній філософії»
Він таки –Велланський, з статті В. Брюховецького «Критична грань буття України»
ШПЕТ ГУСТАВ ГУСТАВОВИЧ
Знання, а не світогляд, з професійного кредо Г. Шпета
Розумові лінощі, з статті Г. Шпета «Мудрість чи розум?»
Найреакційніша містика, з статті в «Літературній газеті» від 17 лютого 1930 р.
На вашу «умову пристати не можу, з листа Г. Шпета Л. Каменєву від 12 січня 1934 р.
Врятуйте Шекспіра від дилетантів, з листа О. Смірнова Г. Шпету від 2 листопада 1934 р.
Мене хвицьнув Корнійчук, з листа Г. Шпета Н. Ігнатовій від 30 березня 1936 р.
Більше помилка, ніж провина, з листа Г. Шпета М. Шторх (Шпет)
Наклеп і обмови, з листа Г. Шпета до прокуратури Томської області від 4 червня 1937 р.
Сповідував раціоналізм дійсності, з статті М. Поливанова «Про долю Г. Г. Шпета»
Залишається не прочитаним, з розвідки Ю. Савенка «Шпет Густав Густавович»
Хімія
ГОМБЕРГ МОЗЕС
Ні слова, з життєвого кредо М. Гомберга
Поводиться зухвало, з кореспонденції Р. Любарського «Президент з Єлизаветграду
Пенсне не чорному мотузку, зі спогадів Д. Бейлера
Батько хімії радикалів, з статті В. Волкова «Гомберг Мозес»
«Випадкове» відкриття, з розвідки І. Леєнсона «Вільні радикали»
Можливість загальмувати старіння, з статті Р. Жданова «Еліксир життя знаходиться всередині людини»
Напрям залишаю за собою, бувальщина
Усе залежить від контексту, анекдот в тему
ГОФМАН (САФРАН) РОАЛЬД
Усе в світі взаємопов’язано, з статті Р. Гофмана в журналі «Сайєнтіфік Амерікен»
Суть життя, з нарису В. Лучканіна «Американський учений зі львівським корінням»
Найвидатніше теоретичне досягнення повоєнного часу, з статті «Гофман Роалд» на інтернет-сайті nit.kiev.ua
Не дурніші за інших, з розвідки О. Стахова «Під знаком золотого перетину»
Біда, що ми не допитливі, з інтерв’ю О. Пахолко «Семеро вихідців з України здобули Нобелевські премії. Як громадяни інших країн»
КИТАЙГОРОДСЬКИЙ ІСАК ІЛЛІЧ
Неймовірний клас синтетичних речовин, з інформації В. Плужникова «Архів-календар»
Нетривіальні підходи, з передмови П. Саркісова до книги О. Смолеговського «І. І. Китайгородський і його праці в галузі хімії і хімічної технології скла, кераміки і ситалів»
Не застарів і досі, з книги О. Смолеговського «І. І. Китайгородський і його праці в галузі хімії і хімічної технології скла, кераміки і ситалів»
Перший механізований, з офіційної інформації заводу «Дагестанські вогні»
Новий матеріал, з статті «Скло в XX столітті. Ситали» в інформаційно-рекламному тижневику «Постачальник»
Лідер галузі ...збанкрутував, з статті «Запрудня» на порталі «Підмосков’я»
КІСТЯКІВСЬКИЙ ГЕОРГІЙ БОГДАНОВИЧ
Політика –брудна справа, з розвідки В. Логіна «Від війни до миру»
Вирішував проблему з проблем, із спогадів Л. Гроувза
Грішник, який розкаявся, з кореспонденції К. Велтова «Російський «курок»
«Ми побачили кінець світу», з книги В. Овчиннікова «Тіні на мосту Айої»
КОНОВАЛОВ ДМИТРО ПЕТРОВИЧ
Насичена пара, закони, які носять ім’я Д. Коновалова
Хімічити уміючи, з навчального посібника «Історія зародження і становлення фізичної хімії»
Довів нез’ясоване, з «Енциклопедії Брокгауза і Ефрона»
Світова популярність, з книги С. Вавилова «Люди російської науки»
Буває по-різному, з статті А. Тойкка і Ю. Третьякова «Від Гіббса до Пригожина»
Вип’ємо і знову нал’ємо, з кореспонденції Г. Михайлеця «Вода життя»
«Завжди ви так», з книги В. Азернікова «Цікава історія каучуку»
УСАНОВИЧ МИХАЙЛО ІЛЛІЧ
Суспільство не досконале, з життєвого кредо М. Усановича
До всіх чортів таке життя, з наукового кредо М. Усановича
«Краще киньте цю справу», запис М. Усановича в щоденнику від 24 листопада 1951 р.
Мало хто пригадає, з статті К. Кусаїнової «Немає кислот, немає основ!»
«Жебрак прийшов бити тобі морду твоїм сиром», зі спогадів Н. Кудрявцевої «Черепична, 5»
Одружитися вдруге допоміг... Сталін, з статті Н. Тодорової «Романтик хімії, романтик життя»
ХАРІЧКОВ КОСТЯНТИН ВАСИЛЬОВИЧ
Майбутнє –за нафтою, з професійного кредо К. Харічкова
Проти схоластики, зі спогадів К. Харічкова
На мої роботи не послалися, з статті К. Харічкова «Елементарний склад нафт російських родовищ і підстава для їх класифікації»
Заклав наріжний камінь нафтової геохімії, з статті О. Матвійчука «Магістр технології»
Був першим, з статті М. Мчедлова-Петросяна і В. Орлова «Хімія в Харківському університеті»
Висунув «асфальтну» теорію, з розвідки Ю. Піковського «Дві концепції походження нафти»
Визначний технічний діяч, з некролога в журналі «Нафтове і сланцеве господарство»
ЧАРГАФФ ЕРВІН
Три складові розвиненої держави, з громадянського кредо Е. Чаргаффа
Не брати гріха на душу, з наукового кредо Е. Чаргаффа
Кого вважати жертвою, афоризми Е. Чаргаффа
Сам собі учитель, із спогадів Е. Чаргаффа
Наука стала маніпулятивною, з рецензії Е. Чаргаффа на книгу Д. Ріфкіна «Біотехнологічне століття»
Найстрахітливіше з чудовськ –реклама, з есе Е. Чаргаффа
Поцупили ідею, з інтерв’ю Е. Чаргаффа журналові «Штерн» у 2001 р.
Нічого ми не цупили, з книги Д. Вотсона «Подвійна спіраль»
Поклав край помилковій теорії, з книги А. Азимова «Генетичний код»
Боровся за моральність, з статті С. Кушнір «Правила Ервіна Чаргаффа –у житті та в науці»
ЧИЧИБАБІН ОЛЕКСІЙ ЄВГЕНОВИЧ
Не віримо, що її немає, лист О. Чичибабіна І. Каблукову від 21 червня 1930 р.
Донька загинула внаслідок недбалості інженера, з книги І. Кнунянца «Лабораторія поблизу коров’ячого броду»
Погрози мене не лякають, з відповіді О. Чичибабіна на вимогу М. Горбунова повернутися до СРСР від 24 червня 1936 р.
Виступав проти «колективного диплома», з розвідки Г. Сидорова «Чичибабін Олексій Євгенович»
Підпав під репресії, з нарису В. Миленка «Трагічна доля»
Мореплавство
МАКАРОВ Степан Осипович
Військово-морський теоретик, флотоводець, гідролог, полярний дослідник, океанограф. Фундатор теорії нетонучості кораблів на теренах Російської імперії. У мореплавстві існує науковий термін «ковпаки Макарова».
З військової родини. Батько, О. Макаров, –морський офіцер.
Народився 27 грудня 1848 р. (8 січня 1849 р.) в м. Миколаїв Херсонської губернії Російської імперії (нині –адміністративний центр однойменної області України).
Загинув 31 березня (13 квітня) 1904 р. поблизу м. Порт-Артур Російської імперії (нині –м. Люйшунь провінції Ляонін КНР), коли броненосець «Петропавловськ» підірвався на японській міні.
Віце-адмірал (1896).
Закінчив Миколаївськ-на-Амурі морехідне училище, прирівняне до штурманського (1858-1865). Рідкісний випадок: перед генерал-адміралом великим князем Костянтином Миколайовичем було порушене клопотання про випуск М. «не в приклад іншим» не кондуктором, а в гардемарином нарівні з вихованцями Морського корпусу. З 15-річного віку ходив на низці суден в якості штурманського кадета.
Служив спеціалістом з забезпечення нетонучості броненосців (1872-1876), головним інспектором морської артилерії (1891-1894), молодшим флагманом ескадри Балтійського моря (1894), командуючим ескадрою в Середземному морі (1894-1895), командуючим ескадрою Балтійського моря (1896-1898), головним командиром Кронштадського порту і військовим губернатором м. Кронштадт (з 1899), командуючим Тихоокеанською ескадрою (1904).
Кавалер орденів Георгія 4-го ступеня, Станіслава 3-го ступеня, Анни 3-го ступеня.
Удостоєний золотої шаблі з написом «За хоробрість».
Лауреат Макр’ївської премії, золотої медалі Російського географічного товариства.
Здійснив дві навколосвітні подорожі: на корветі «Витязь» (1886-1889) та зі своєю ескадрою (1894-1896), а також –арктичні експедиції на криголамі «Єрмак» (1899; 1901).
Учасник російсько-турецької війни (1877-1878),
Друкувався в журналах «Морський збірник», «Нотатки Петербурзької академії наук».
Як військово-морський теоретик дебютував в «Морському збірнику» роботою «Інструмент Адкінса для визначення девіації в морі» (1867).
Потім настала черга двотомника «Про обмін вод Чорного та Середземного морів», доробків «Дослідження з нетонучості кораблів», «Броненосний човен «Русалка», «Про припинення підвідної течі на суднах», «Трюми дводонних суден», «Засоби проти затоплення суден», «Витязь» і Тихий океан», «Єрмак» в льодах», «Розгляд елементів, які складають бойову силу кораблів», «Про непотоплюваність суден», «Розмірковування з питань морської тактики», «Без вітрил».
Всього на його рахунку –понад 50 наукових робіт в різних галузях військово-морської справи: тактика, артилерія, міни, океанологія и т.д.
Наш земляк –винахідник низки пристроїв для відкачування води, рейкового пластиру для швидкої ліквідації пробоїн, системи вирівнювання крену і диференту, ковпаків для бронебійних снарядів, основоположник теорії нетонучості кораблів, один з організаторів побудови міноносців і торпедних катерів.
Він першим у світі застосував торпеди проти турецьких броненосців (1877).
Іменем нашого земляка названо місто в Сахалінській області РФ, Миколаївський національний університет суднобудування, Санкт-Петербурзька державна морська академія, вулиця в Москві, а також рейковий пластир і ковпаки для бронебійних снарядів.
Пам’ятник М. встановлений в російському м. Владивосток, меморіальна дошка прикрашає будинок в українському м. Миколаїв, де він народився.
А на будинку Міжнародного океанографічного музею в Монако серед інших знаменитих кораблів є й ім’я «Vitiaz».
Серед друзів та близьких знайомих М. –Ф. Врангель, М. Міклухо-Маклай, Д. Менделєєв, О. Попов, І. Єндогуров, М. Скобелєв, П. Чихачов, Г. Бутаков, О. Свердруп, Ф. Керн, В. Козакевич, К. Якимов, С. Тиртов та ін.
***
МЕНІ НЕ ПОТРІБНІ ГРОШОВІ ВИНАГОРОДИ, з щоденника С. Макарова
…Яка жалюгідна індикаторна сила і швидкість для неброньованого судна в 3000 т. Корвет можна вважати невдалим щодо руху, проте не моя справа це розголошувати. Справа командира –дати ім’я своєму судну і змусити офіцерів полюбити його і вважати незрівнянно вищим за інші кораблі.
…Визначення морськими призовими правилами грошової винагороди військовим чинам за здійснені ними військові подвиги не підходить духу російського воїнства. Призове право занесене до нас із заходу, і корінь його не відповідає ґрунту.
Кожен військовослужбовець під час війни покликаний…бити ворога всіма залежними від нього засобами…Начальство знайде, яким чином винагородити тих, хто відзначився.
Російський воїн йде на службу не заради грошей, він дивиться на війну як на виконання свого священного обов’язку…і не чекає грошових винагород за свою службу…
Я завжди дивився на справу таким чином, і в минулу війну я захопив біля ворожих берегів 9 вітрильних суден… Я всі 9 знищив…, хоча не було ніякого утруднення привести їх у російський порт.
Мої дії мали на меті справити враження на турецьких каботажних моряків і пригальмувати перевезення вантажів між турецькими портами. Цих результатів я досяг швидше, спаливши кораблі на виду у турків, ніж аби відвів їх до російських берегів для отримання призових грошей…
Усе вищевикладене не потребує міжнародного схвалення. Ми повинні оголосити ці правила з початком війни і чи погодиться з цим ворог чи ні, –байдуже. Треба його розбити, тоді він, напевно, з усіма нашими правилами погодиться.
ЗА БУДЬ-ЯКИХ ОБСТАВИН –НЕ ГУБИТИСЯ, з книги С. Макарова «Розмірковування з питань морської тактики»
Моральність за військовим тлумаченням це:
) спритність, доведену до того, що людина не губиться за будь-якої несподіванки;
) рішучість і завзятість;
) здатність холоднокровно обмізкувати своє становище в найкритичніші хвилини.
З ДВОХ ЛИХ ВИБИРАЮ МЕНШЕ, з листа С. Макарова управляючому справами Морського міністерства Росії Ф. Авелану
…З розмов з людьми, котрі повернулися з Далекого Сходу, я зрозумів, що флот планують тримати не у внутрішньому басейні Порт-Артура, а на зовнішньому рейді. Якщо це так, то невдовзі ми втратимо всі запаси вугілля, і тоді флот буде приречений на повну бездіяльність.
Перебування суден на відкритому рейді дозволяє ворогу організовувати нічні атаки… Тобто, це вимагає посиленої пильності щоночі… Що, і це загальна думка, вкрай стомлюватиме екіпажі і послаблює їхні моральні сили…
Розумію, що перебування флоту на внутрішньому рейді Порт-Артура є зло, але ще більше зло –розташування на великому рейді з величезною витратою вугілля, з крайнім стомленням команди і можливістю великих втрат від мінних атак ворога.
З двох лих вибирають менше… Якщо ми не поставимо тепер же у внутрішній басейн флот, то будемо змушені зробити це після першої ж нічної атаки, дорого заплативши за помилку.
ВІДВІДУВАВ УСІ ЛЕКЦІЇ, із спогадів А. Шторре
День адмірала починався о 6 1/2 годин ранку; о 7 годині, найпізніше о 7 1/2, він уже сидів за робочим столом. Дуже часто в цей час я вже отримував від Степана Осиповича розпорядження чи запит по телефону. До 9 1/2 чи 10 години ранку звучали доповіді правителя канцелярії у справах військового губернатора і поліцмейстера.
З 10 години ранку адмірал виїжджав або в екіпажі, або в порт, або в спеціальні класи; усіляка нова робота уникала догляду і керівництва адмірала…
Снідав він близько 1 години дня, після їжі ніколи не лягав, викурював сигару і півгодини переглядав газету…
Доповідь начальника штабу порту, медичного інспектора й інших осіб тривали безупинно з 2 години до 6 1/2 годин вечора і з 8 до 10 години ранку.
Обід тривав лише годину: довго сидіти за столом адмірал не любив…
…Усі лекції в Морських зборах, у спеціальних класах, будь-де у Кронштадті адмірал обов’язково відвідував і неодмінно брав особисту участь в обговоренні почутого.
НЕ ПОВІРИЛИ, із спогадів О. Крилова
…Частину пропозицій Макарова прийняли і здійснили, проте найважливіша з них –вирівнювання корабля затопленням неушкоджених відділень –здалася Морському технічному комітетові настільки великою єрессю, що знадобилися 35 років, загибель Макарова , Цусіма... , аби переконатися в справедливості, практичній важливості й здійсненності ідей 22-літнього мічмана Макарова.
ЙОГО КРЕЙСЕР ТРИМАВ У НАПРУЗІ ВЕСЬ ВОРОЖИЙ ФЛОТ, з інтернет-сайту www.vokrugsveta.com
...Потрапивши на Балтійський флот, перше своє призначення в званні офіцера Макаров одержав на броненосний човен «Русалка», де дуже незабаром і заявив про себе. Справа в тому, що під час плавання у важких для судоводіння прибережних водах Фінляндії судно отримало пробоїну. І ледь не затонуло, встигнувши приткнутися на мілину: незважаючи на порівняно невеликі ушкодження і наявність потужних помп.
Спостережливість і звичка Макарова до всього ставитися серйозно допомогли побачити причини катастрофи. Він не тільки виявив грубі прорахунки в конструкції як «Русалки», так і взагалі кораблів того часу, але і вніс ряд практичних пропозицій, спрямованих на поліпшення їх плавучості. Можна собі лише уявити радість 22-річного винахідника, дітище якого одержало назву «пластир мічмана Макарова»!
Нагадаємо, що згодом цей засіб був прийнятий більшістю європейських флотів.
…У ніч на 16 грудня 1877 року вперше в світі Макаров застосував торпеди при атаці мінними катерами турецьких бойових кораблів. Успішні дії небаченої до того зброї мали приголомшуючий ефект. Особливо це було помітно після того, як в одній з перших атак був підірваний ворожий броненосець. А наступні бойові операції Макарова принесли ще більшу славу його човну. Неймовірно, але факт: всього один «мінний крейсер» тримав у постійній напрузі весь турецький флот! Ворожі човни перестали почувати себе в безпеці. Таким чином, задача нейтралізації супротивника на Чорному морі була вирішена. Завважте, «дідусю мінного флоту», як згодом назвали Макарова , на той час не виповнилося ще й тридцяти…
Оптика
ЛИННИК Володимир Павлович
Фізик-оптик. Фундатор оптотехніки на теренах Російської імперії і СРСР. В оптиці існують наукові терміни «метод обертового кристала Линника», «мікроінтерферометр Линника», «подвійний мікроскоп Линника».
З родини службовця. Син, Линник Ю., –математик.
Народився 24 червня (6 липня) 1889 р. в м. Харків Російської імперії (нині –адміністративний центр однойменної області України).
Помер в 1984 р. в м. Ленінград СРСР (нині –м. Санкт-Петербург РФ). Похований на Комарівському цвинтарі.
Закінчив факультет Київського університету (1914).
Працював в Державному оптичному інституті (1926-1933), викладачем Ленінградського державного університету (1933-1941), завідував кафедрою в Ленінградському інституті точної механіки і оптики (1939-1941), в Пулковській обсерваторії (1946-1968).
Дійсний член а академії наук СРСР (1939).
Кавалер золотої медалі ім. С. Вавилова (1973).
Двічі лауреат Державної премії СРСР (1946; 1950).
Герой Соціалістичної Праці (1969).
Кавалер п’яти орденів Леніна, двох –Трудового Червоного Прапора, ордена Червоної Зірки, низки медалей.
Перші роботи нашого земляка –з оптики рентгенівських променів. Потім настала черга високоточних оптичних і оптико-електронних методів виміру і контролю.
Розробив кілька методів дослідження якості зображення в оптичних системах і створив контрольні прилади для оптико-механічної промисловості, зокрема мова йде про контроль за якістю поверхонь деталей у машинобудуванні.
Запропонував принципово важливе для успішної побудови 6-метрового телескопа (БТА) т. зв. азимутальне монтування, новий метод дослідження зоряних спектрограм за допомогою стереокомпаратора.
Л. –винахідник унікального «Зоряного інтерферометра» для визначання відстаней між подвійними зірками, встановленого у Пулковській обсерваторії (1946).
На приміщенні Державного оптичного інституту встановлена меморіальна дошка Л.
Серед друзів та близьких знайомих Л. –Д. Рождественський, П. Тверський, К. Бутков, І. Обреїмов, П. Феофілов, С. Вавилов, Ю. Денисюк, І. Орбелі, О. Теренін, В. Фок та ін.
***
ЙОГО ІДЕЇ –ДОТЕПНІ ТА ОРИГІНАЛЬНІ, з монографії Е. Шпольського «Оптика»
Велике значення цього відділу фізики обумовлений, зокрема, тим, що з ним ще зберігає безпосередній зв’язок оптична промисловість. …Д. С. Рождественський охарактеризував її значення наступними яскравими словами: «Поширеність оптики –ознака висоти культури. Мікроскоп, фотографічний апарат, зорова труба чи бінокль завжди відзначали культурну родину». Оптична промисловість –найвища промисловість ітому, що найбільш тонка і важка, і тому, що вона швидше всього веде нас через мікроскоп і зорову трубу до культури…. Народи славляться саме своєю оптичною індустрією, якою б вона не була незначною за своїми розмірами: хто не знає фірми Цейса, гордості Німеччини?».
Який же був рівень оптичної промисловості в Росії? З цього приводу ми маємо авторитетне свідчення того ж Д. С. Рождественського: «Більше доводиться говорити про те, чого не було. Не було жодного обчислювача оптичних систем, і ніхто в Росії не займався оптотехнікою. Тому заводи мало розбиралися в істоті діла і могли тільки рабськи копіювати закордонні зразки. Ніде не вироблялися окуляри, геодезичні інструменти, фотографічні апарати й об’єктиви, мікроскопи, кінематографічні апарати, наукові інструменти»
…Для розвитку прикладної оптики велику роль пізніше зіграло створення вітчизняної школи оптиків-обчислювачів.
…Дотепні методи контролю оптичних систем запропонував В. П. Линник ; йому ж (разом з Лебедєвим) належить ряд оригінальних конструкцій оптичних приладів. Особливо слід зазначити створення і промислову розробку всіх типів спектральної апаратури, якою повністю забезпечили численні заводські лабораторії, науково-дослідні інститути й навчальні заклади.
МЕТОД НАЛЕЖИТЬ ЛИННИКУ, з дослідження К. Баумгарта «Дмитро Сергійович Рождєственський»
…Третя велика серія робіт Дмитра Сергійовича відноситься до останніх років його життя. Ця серія робіт знайшла лише скупе відображення в трьох надзвичайно стиснутих статтях, що з’явилися в 1939 і 1940 рр. З них одна стосується висвітлення мікроскопа, а дві інші –теорії зображення в мікроскопові.
Ряд обставин привів Дмитра Сергійовича до заняття цією теорією. На перше місце з цих обставин треба поставити серйозні заняття біологічними науками, зокрема ботанікою. Дмитро Сергійович був зацікавлений мікроскопом не тільки як оптик, але і як споживач, як біолог-мікроскопіст, котрий знає, як важливо досконало володіти своїм робочим інструментом.
З іншого боку, Дмитро Сергійович, який все життя працював в оптиці на межі можливостей обладнання і, до того ж, спеціалізувався на інтерференційних явищах, не міг не зацікавитися питаннями мікроскопії, цього складного «світу інтерференції і дифракції», за його виразом. Не можна не погодитися зі словами академіка В. П. Линника, котрий так визначив завдання мікроскопіста: «Знати, що на передньому краї можна віднести за рахунок реальності і що –за рахунок гри хвильової оптики, важко не тільки біологу, але й недостатньо підготовленому фізику; тому не дивно, що на цьому ґрунті трапляються помилки».
…При викладі робіт Д. С. Рождественського з мікроскопії я широко користувався доповіддю, прочитаною академіком В. П. Линником на засіданні Академії наук СРСР, присвяченому пам’яті Дмитра Сергійовича.
…Точка зору академіка В. П. Линника співпадає з точкою зору Дмитра Сергійовича…
… Немає ніякого сумніву, що його (Д. Рождественського –авт.) заняття теорією мікроскопа, які почалися в 1923 р., найтіснішим чином пов’язані з його біологічними інтересами. Він організує в Оптичному інституті біологічну групу і піклується про упровадження фізичних методів дослідження в біологію. Серед робіт, виконаних в Оптичному інституті в лабораторії академіка Линника, є робота Т. С. Антонової –стереоскопічне фотографування хромосом. Метод і керівництво в цій роботі належать В. П. Линнику...
ПЕРШІ АХРОМАТИЧНІ ОБ’ЄКТИВИ, з серії «Чи знаєте ви?»
…До 1917 року в Росії існували два заводи військових оптичних інструментів, оптичні майстерні Обухівського заводу і реквізовані майстерні Герца і Цейса, які випускали біноклі, стереотруби, панорами, приціли.
Існували дві майстерні в Москві (Таубера і Цвєткова, Триндіна), де робилися спроби випуску різних приладів, навіть мікроскопів, і ремонтні майстерні в Києві під керівництвом В. П. Линника.
…До 1931 року під керівництвом В. П. Линника в оптотехнічній лабораторії Державного оптичного інституту був створений комплекс контрольного устаткування і розроблені методики виготовлення , контролю й складання лінз і оправ, а також безпосередньо об’єктива мікроскопа в цілому .
Це дозволило на підставі вже існуючих розрахунків виготовити перші вітчизняні ахроматичні об’єктиви середніх і великих апертур і збільшень.
ЗАМІСТЬ ОБСЕРВАТОРІЇ –КОЗЛЮШНИК, з кореспонденції О. Балуєва «Академяки без академіків»
Селище Комарово колись називалося Келломяки, що на фінській мові означає «Дзвонова гора». У 1903 році тут будували платформу, і дзвін, встановлений на невеликому горбику, сповіщав про початок і кінець робочого дня. Після відкриття станції дзвін прибрали, а назва, «Дзвонова гора» –залишилася.
У Келломяках жили і влітку і взимку. Морською вулицею прогулювалися відпочиваючі і власники особняків –Карл Фаберже, Матільда Кшесинська, академік Іван Павлов, шоколадний король Жорж Борман...
Після війни Сталін подарував Академії наук 25 дерев’яних будинків –будували спеціально за його вказівкою. В Комарові поселилися академіки. За аналогією з колишньою назвою селища місцеві дотепники іноді іменували Академмістечко Академяками.
У 80-х роках з тих, старих, академіків тут залишилися тільки Фок, Наливкін і Линник.
Внучка академіка Володимира Линника Ірина Кузнецова живе на дачі цілий рік –з невеликим стадом кіз, п’ятьма собаками і котом. Дід маленьких дітей не любив –вони заважали йому працювати, –тому Ірина жила в будинку у свого дядька Юрія. Остаточно сюди перебралася лише після смерті В. Линника.
Розбиту машину швидко пристосувала під господарські потреби: Ірина зберігає в салоні корм для кіз. «Дуже зручно, а головне –герметично», –говорить вона.
За професією Ірина палеонтолог. В університеті, коли писала диплом, розбирала ящики з кістками динозаврів і черепах. Попрацювавши з колекцією Єфремова, описала два нових види м’якошкірих черепах-трионіксів, а також середньоазіатського варана, предка сучасного сірого варана. «Отже, мене можна поставити в один ряд з Ліннєєм», –запевняє жінка.
Десять років Ірина працювала в Середній Азії. Займалася геологічною зйомкою. А коли «совок накрився», переїхала до Комарово. Майже весь час тут забирає господарство.
... Мати Іріни і донька академіка Линника Ірина Володимирівна працює в Ермітажі мистецтвознавцем. Вона головний науковий співробітник і доктор наук, спеціалізується на західноєвропейському живописі. У Комарові Ірині Володимирівні відверто нудно.
...У сім’ї Лінников академіком був не тільки Володимир Павлович, фізик, а й його син-математик. Юрій Володимирович Линник займався теорією вірогідності. Доктором наук став в 24 роки –до нього таких молодих докторів наук не було. І помер теж рано, випередивши батька. На комаровському цвинтарі, яке нині стало місцем паломництва екскурсантів, є гранітний пам’ятник математику. На ньому вибита формула, яку він вивів.
За спогадами Ірини Володимирівни, ділянка Линника в 1946 році виглядала куди краще, ніж зараз. Під вікнами шалено ріс бузок, –потім його з’їли кози. Там, де зараз «козлюшник», стояла обсерваторія Володимира Линника. Академік спеціально підрізав берези на ділянці, аби вони не затуляли небо. Ночами права частина даху йшла під ліву, і оптик починав свої спостереження.
МАКСУТОВ Дмитро Дмитрович
Оптик, спеціаліст з астрономічних приладів. Винахідник дзеркального мікрооб’єктиву і фото-гастрографа. В оптиці існує науковий термін «меніскова оптична система Максутова».
З родини військового моряка.
Народився 11 (2) квітня 1896 р. в м. Одеса Російської імперії (нині –адміністративний центр однойменної області України).
Помер 12 серпня 1964 р. в м. Ленінград СРСР (нині –м. Санкт-Петербург РФ). Похований в некрополі Пулковської обсерваторії.
Закінчив Одеський кадетський корпус (1913), Петербурзьке військово-інженерне училище (1914).
Працював майстром-оптиком Одеської астрономічної обсерваторії (1920-1930), інженером Ленінградського державного оптичного інституту (1930-1952), завідуючим відділом Пулковської обсерваторії (1952-1964).
Член Російського астрономічного товариства (1911).
Член-кореспондент академії наук СРСР (1946).
Двічі лауреат державної премії СРСР (1941; 1946).
Кавалер Великої золотої медалі Виставки досягнень народного господарства СРСР (1962).
Виготовлений під його керівництвом менісковий телеоб’єктив діаметром 1000 мм одержав Grand Prix на брюссельській Всесвітній виставці (1958).
Спеціалізувався з оптичних методів дослідження і технології виготовлення великих оптичних приладів, теорії і практики виготовлення асферичних поверхонь.
М. першим запропонував компенсаційний метод дослідження дзеркал; розрахував дзеркально-лінзові об’єктиви для видимих і ультрафіолетових ділянок спектру; створив оптику для низки унікальних астрономічних інструменті а також новий тип телескопа, заснованого на менісковій оптичній систем.
Телескоп моделі нашого земляка (діаметр меніска 70 см) встановлено в обсерваторії Серро-Робле (Чилі).
Свого часу в Україні, США, Болгарії, Чехословаччині існували клуби любителів телескобудування імені нашого земляка..
Друкувався в «Працях Державного оптичного інституту».
М. –автор книг «Анабераційні відзеркалюючі поверхні і системи та нові способи їх випробування» (1932), «Тіньові методи дослідження оптичних систем» (1934), «Астрономічна оптика» (1946), «Виготовлення і дослідження астрономічної оптики» (1948).
Його перу також належать доробки «Нові катадіоптричні меніскові системи», «Нова методика дослідження форми дзеркал великих телескопів», «Мінімальне і максимальне збільшення телескопа», «Однолінзовий окуляр без різниці хроматичного збільшення».
За радянської влади М. двічі заарештовували.
Іменем нашого земляка названо кратер на Місяці.
Серед друзів та близьких знайомих М. –О. Чикін, С. Вавилов, Л. Гумільов, Г. Тихов, В. Фесенков, К. Сатпаєв та ін.
***
ПЕРЕТВОРИТИ ШКОДУ НА КОРИСТЬ, зі спогадів Д. Максутова
Якби на зорі астрономічної оптики був відомий елементарно простий принцип меніскових систем, в основному доступний розумінню сучасників Декарта і Ньютона, то астрономічна оптика могла б піти абсолютно іншим шляхом і мати ахроматичну короткофокусну оптику з сферичними поверхнями, яка базується лише на єдиному сорті оптичного скла, байдуже з якими константами.
...Така конструкція дуже хороша, проте чи не внесе меніск шкідливих аберацій? Мабуть, внесе, але які, –це слід з’ясувати. Що завжди можна підібрати такі кривизни для меніска, за яких він буде у високому ступені ахроматичним, –це було ясно при першому ж розгляді питання. Залишалося невирішеним питання про сферичну аберацію.
Сферичне дзеркало має шкідливу негативну аберацію (спотворення зображення). Меніск може теж мати шкідливою як негативною, так і позитивною абераціями, тому вигідно компенсувати одну шкоду іншою. Це і є «елементарно простий принцип меніскових систем», або, іншими словами, «метод компенсації», дивно схожий на добре нам знайомий прийом «перетворити шкоду в користь».
БОРОТЬБА РЕФЛЕКТОРА З РЕФРАКТОРОМ, з книги Д. Максутова «Нові катадіоптричні меніскові системи»
Чи все добре в конструкції шкільного рефлектора? Ні, не все добре, оскільки в ньому дзеркала, хоч і алюмінійовані, швидко виходитимуть з ладу; в результаті –неминучі нарікання з боку шкіл, кивання на повторне алюмініювання дзеркал, які потьмяніли і зіпсувалися; престиж шкільного телескопа може постраждати.
Як же поліпшити конструкцію? Єдиний, здавалося, вихід –це ускладнити конструкцію, розташувавши в передній частині труби плоскопаралельне захисне вікно, яке перетворює телескоп в герметичну конструкцію, котра не боїться забруднення, запітніння і механічних пошкоджень дзеркал. Запровадження плоскопаралельного вікна з оптичного скла значно здорожить інструмент; але що робити, якщо тільки в цьому випадку шкільний телескоп завоює собі корисне широке розповсюдження, котрого заслуговує.
...Працюючи над теорією меніскових систем і бачачи їх переваги, мимоволі згадуєш тернистий шлях історії оптичного приладобудування. Скільки було зламано списів в боротьбі прихильників рефлектора і рефрактора! Скільки було витрачено енергії, з одного боку, на оволодіння методикою виготовлення і дослідження точних асферичних поверхонь, а з іншого –на вирішення проблеми ахроматичних стекол! Скільки виготовлено флінтгласу й інших трудомістких сортів скла для тих випадків, в яких їх можна було б і не застосовувати! Нарешті, скільки побудовано дорогих, громіздких і недосконалих телескопів з не менш дорогим і громіздким механічним устаткуванням і дорогими приміщеннями з величезними банями, які обертаються!
ЦЕ КРАЩЕ, ЩО Є В СОНЯЧНІЙ СИСТЕМІ, з листа чилійських астрономів Д. Максутову
Телескоп Максутова є кращим на Землі і в її околицях!
ЗНАДОБИЛОСЯ 300 РОКІВ, з розвідки В. Герасимова і Л. Кожевникова «Альтернативні підходи до висунення завдань»
Чи може бути так –умови для вирішення завдання існують, завдання поставлене, а рішення все немає? Так, буває. Лінзовий телескоп (рефрактор) Галілео Галілей придумав в 1609 році, дзеркальний телескоп (рефлектор) Ісак Ньютон запропонував в 1671 році, на ті часи –через не такий вже й великий термін. А ось менісковий телескоп, поширений зараз повсюдно, Дмитро Дмитрович Максутов винайшов лише в 1942 році, тобто майже через 300 (!) років після цього. Чому довелося чекати так неймовірно довго, адже всі необхідні матеріальні умови для вирішення завдання вже були?
...Виходить, що прекрасний винахід запізнився на три сторіччя тільки тому, що весь цей час не був відомий «елементарно простий принцип меніскових систем»? Якщо це так, то просто необхідно уважніше розібратися з цим принципом, який володіє такою неймовірно могутньою гальмуючою дією.
...Можна вичленувати два випадки. Перший –це коли в принципі зрозуміло як вирішити проблему, проте існують могутні стримуючі (наприклад, фінансові) обмеження. ... Однак ніщо не заважає ПРИПУСТИТИ, що це завдання вирішене і відстежити наслідки.
Саме так і вчинив Максутов, не зумівши за 13 років придумати, як здешевити оптичне скло. У якийсь момент він перестав сушити голову як його одержати, і просто ПРИПУСТИВ, що воно у нього є.
Далі йому знадобилося всього декілька годин, щоб пройти низку простих кроків і отримати свої прекрасні меніскові системи.
ДЗЕРКАЛО З МЕТАЛУ ТА МІКРОСКОП-ГОЛКА, з нарису М. Міхельсона і М. Мермана «Дмитро Дмитрович Максутов»
Значну цікавість проявляв Д. Д. Максутов до виготовлення металевих астрономічних дзеркал, які мають значну перевагу над скляними дзеркалами в сенсі температурних деформацій. Він створив низку ребристих дзеркал з металу і в процесі виготовлення і випробування довів їх переваги. Розробку технології продовжив і в наступні роки.
Д. Д. Максутов цікавився не лише астрономічною оптикою. Ним створені фотогастрограф –прилад для фотографування шлунку, оптична мікроскоп-голка, тіньові прилади для аеродинамічних труб, телескопічні окуляри і багато іншого.
Останніми роками життя Д. Д. Максутов розробляв методи прискореного розрахунку меніскових систем. Ним складена велика кількість таблиць і побудовано багато графіків, які показують оптимальний зв’язок між різними параметрами меніскових систем типу «меніск –увігнуте дзеркало» і «менісковий Кассегрен».
Ця робота мала завершитися написанням монографії «Меніскові системи», але, на жаль, він не встиг її закінчити.
ПОВТОРНИЙ АРЕШТ, з кореспонденції Н. Кисельової «Внук героя оборони Петропавловська –всесвітньо відомий винахідник»
У I9З8 році, в період найбільшого розгулу політичних репресій, Дмитра Дмитровича заарештували удруге. ...Висунули звинувачення в шпигунстві на користь Японії, хоча він в Країні Висхідного Сонця ніколи не бував, мови японської не знав і з підданими Мікадо ніколи не зустрічався. Але слідчих, здається, абсурдність цього зовсім не хвилювала.
На черговому допиті Дмитро Дмитрович заявив: «Ви відірвали мене від важливої роботи за завданням військового відомства. Ви знаєте, хто зараз дуже радий моєму арешту? Знаменитий німецький оптик Карл Цейс, який забезпечує німецьку армію тим же, чим я повинен був забезпечити Червону Армію. Ваше начальство зробило Цейсу велику послугу, поставте його про це до відома».
Слідчий був дуже збентежений заявою заарештованого і за командою про нього доповів. Чи то позначилася ця обставина, чи то стала ясна абсурдність звинувачень, однак через пару тижнів Максутова звільнили.
ГОЛОВНЕ –ДАТИ ЛЮДИНІ СПОКІЙ, з книги М. Ардова «Навколо Ординки»
Степан Борисович Враський до кінця своїх днів так і жив в тій самій квартирі. Але за радянської влади вона перетворилася на звичайну комуналку, йому залишили лише невелику кімнату. У шестидесятих роках я заходив до нього в гості.
...Нашому зближенню сприяла те обставина, що Степан Борисович був великим поціновувачем гумору.
А ще він був астрономом-любителем. Він привіз в Коктебель невеликий телескоп і в ясні серпневі ночі встановлював його у дворі будинку, де знімав кімнату. І тоді всі охочі могли разом з ним милуватися місяцем і зірками...
Телескоп цей був менісковим, тобто тієї самої системи, яка була запропонована Д. Д. Максутовим. Степан Борисович пояснював нам суть його винаходу. Раніше в телескопах використовувалися параболічні дзеркала, виготовляти які дорого і складно, а Максутов зумів застосувати сферичні –набагато дешевші і простіші. У Радянському Союзі на цей винахід ніхто особливої уваги, як повелося, не звернув. Проте в Сполучених Штатах телескопи нової системи набули широкого поширення, серед тамтешніх астрономів-любителів виникли «Maxutov clubs». Це стало відомим в нашій країні, і врешті-решт винахідникові присудили Державну премію.
Степан Борисович Враський так розповідав про цей винахід:
–У 1941 році Дмитро Дмитрович Максутов разом з іншими вченими був евакуйований з Ленінграда. Потяг, на якому вони їхали, прибув на якусь станцію, де їх вагон відчепили, і він три доби стояв в безвиході. Перша добу Максутов відсипався, а на другу, коли відпочив, придумав свій телескоп...
Ось що означає хоч на малий час даи людині спокій.
Радіотехніка
ЧЕРНИШОВ Олександр Олексійович
Фізик, електротехнік, радіотехнік. Першим у світі запропонував радіолампу з катодом, що підігрівається (1918); фундатор першої у світі ЛЕП (на 500 кВ); організатор першої в СРСР лабораторії радіотехніки. В радіотехніці існує науковий термін «радіолампа Чернишова».
З правничої родини. Батько, Чернишов О., –юрист.
Народився 9 (21) серпня 1882 р. в с. Ловінь Городнянського повіту Чернігівської губернії Російської імперії (нині –Ріпкинський район Чернігівської області України).
Помер 18 квітня 1940 р. в м. Москва СРСР (нині –столиця РФ).
Навчався в Вінницькому початковому училищі (1891-1894), закінчив Немирівську гімназію (1894-1902), електротехнічне відділення Петербурзького політехнічного інституту (1902-1907), стажувався в США (1913-1915).
Працював лаборантом електротехнічної лабораторії (1908-1913), викладачем Петербурзького політехнічного інституту (1913; 1915-1940).
Академік академії наук СРСР (1932).
Голова Всесоюзного наукового інженерно-технічного товариства енергетики (1935-1940).
Лауреат Ленінської премії (1930).
Кавалер медалі Російського технічного товариства (1912).
Володар премії ім. К. Ф. Сіменса (1912).
Спеціалізувався з проблем техніки високих напруг, радіотехніки, електроніки, електричних вимірювань, телебачення, дальності радіотелефонного зв’язку, електрифікації залізниць, планування і організації наукових робіт, історії електротехніки.
Ч. запропонував трубку з внутрішнім фотоефектом, яку можна вважати прототипом відікону (1925).
Сконструював низку приладів для вимірювання в ланцюгах високої напруги (абсолютний електрометр, високовольтний ватметр); вивчав проблеми захисту від перенапружень і передачі електроенергії на великі відстані змінним і постійним струмом; розробляв методи отримання постійного струму високої напруги, а також методи зв’язку дротами електропередачі за допомогою струмів високої частоти.
Брав участь у створенні першої в Росії дослідницької високовольтної лабораторії.
Ч. –власник 43 патентів і авторських свідоцтв на винаходи.
Друкувався в журналах «Автоматика і телемеханіка», «Вісті Санкт-Петербурзького політехнічного інституту», «Вісник академії наук», «Техніка зв’язку».
Як вчений дебютував в «Вістях Санкт-Петербурзького політехнічного інституту» статтею «До питання про закони пробою діелектриків» (1908).
Потім настала черга монографії «Абсолютні вимірювання в високовольтних ланцюгах» (1913).
Всього перу нашого земляка належить близько 100 наукових праць.
У Москві вийшла книга В. Рогінського і М. Чернишової «Олександр Олексійович Чернишов» (1998).
Серед друзів та близьких знайомих М. –П. Капіца, А. Іоффе, П. Калантаров, М. Дев’ятков, Я. Френкель, Ю. Кобзарєв, М. Папалексі, Д. Рожанський, Б. Шембель, М. Ситников, М. Семьонов, В. Міткевич, М. Шателен та ін.
***
НЕ ПЛАЗУВАТИ ПЕРЕД ЗАКОРДОНОМ, з статті О. Чернишова в газеті «Ізвєстія» від 2 квітня 1936 р.
Ми часто недооцінюємо власні ідеї і надмірно схиляємося перед закордоном... Зрозуміло, ми повинні прислухатися до новітніх досягнень закордонної техніки, повинні використовувати її досягнення, повинні вчитися на кращих зразках іноземної техніки і науки. Проте це повинно робитися в міру.
Треба уважніше придивлятися до того, що діється в наших власних інститутах і вміти вчасно підтримувати нові пропозиції, не чекаючи, поки вони будуть розроблені за кордоном і потім імпортовані до нас.
ВИПЕРЕДИВ НІМЕЦЬКИЙ «TELEPHUNKEN», з виступу А. Іоффе на засіданні вченої ради ЛФТІ від 23 квітня 1940 р.
Олександр Олексійович був найбільшим електротехніком. ... Він створив виробництво, яке в перші роки було пов’язане з інститутом, –виробництво рентгенівських трубок і радіотехнічного устаткування, для виготовлення яких заводів тоді не існувало.
Однією з перших крупних робіт, виконаних ним вже в стінах інституту, була розробка передавання зображень на відстань. Ця система була не лише здійснена на півтора-два роки раніше, ніж німецька система «Telephunken», але за своїми технічними показниками була не нижчою, а значно вищою останньої.
Поступово, розвернувши дослідження електротехнічних проблем, проблеми газових розрядів і низки інших технічних питань, Олександр Олексійович очолив велику область робіт, котрі розрослися до настільки значного ступеня, що разом з групою своїх співробітників йому довелося виділитися в самостійний Електрофізичний інститут.
Олександр Олексійович вирішував надзвичайно різноманітні завдання в області автоматики, сигналізації, зачіпав в своїх дослідженнях цілі галузі радіотехніки, випрямлячів і особливо високовольтної техніки.
ДОБРОВІЛЬНО ПОСТУПИВСЯ ПРІОРИТЕТОМ ФІРМІ «ERICSSON», з розвідки А. Кисельова «Російського Едісона» звали Олександр Олексійович Чернишов»
Вперше я дізнався про О. О. Чернишова, коли працював над дипломною роботою, присвяченою катодам. На той час я вже немало знав і про оксидні, і про L-катоди, і про Венельте, і про знаменитого академіка С. Векшинського. Але, почувши десь назву «Ерикссонівські катоди», ніяк не міг розібратися, що ж це таке. І лише мій керівник диплому, відомий в «катодних колах» професор Б. М. Царьов пояснив, що це звичайні підігрівні катоди, винайдені ще 1918 року О. О. Чернишовим. Чому ж їх називають ерикссонівськими, а не чернишовськими? На це питання я одержав відповідь багато пізніше, коли працював в державній експертизі винаходів.
...Як показати студентам осцилограму змінного струму, якщо у вашому розпорядженні лише електронно-променева трубка, і навіть люмінофор ще не винайдений? Олександр Олексійович ставить замість скляного дна трубки алюмінієву фольгу, випускає електронний пучок на атмосферу і фіксує його в товстоплівковому фотографічному шарі! Так в 1909 році вперше була знята осцилограма, і електронний пучок, сформований і розігнаний у вакуумі, свідомо випущений в атмосферу.
...У 1918 році професор Чернишов створює свій знаменитий «ерікссонівський» винахід –еквіпотенціальний, тобто підігрівний термокатод. Грунтом для виникнення цієї ідеї стали не тільки глобальні проблеми електроніки і зв’язку, а й цілком реальні потреби, зокрема великі пульсації напруги на електростанціях тих років. Якщо американці для боротьби з пульсаціями удосконалювали електростанції, то Чернишов використовував абсолютно новий фізичний принцип –теплову інерцію підігрівного вузла, значно більшу, ніж у пануючих прямонакальних катодів.
На російські патенти Чернишова, що захищають ці винаходи (№159 від 31 серпня 1918 р. і №263 від 24 травня 1921 р.), я натрапив в патентному фонді, проводячи чергову експертизу. Там же виявив патент Великобританії №131680, заявлений 31 липня 1918 р. Російським акціонерним товариством L.M.Ericsson & Co без вказівки автора. На мій подив, креслення до всіх трьох патентів виявилися ідентичними і були виконані... однією і тією ж рукою.
Сумнівів бути не могло: у британському патенті йшлося про винахід Чернишова, переданий ним фірмі Ericsson. Своє авторство Олександр Олексійович підтвердив в статті «Катодне реле великої потужності», опублікованій в третьому номері журналу «Техніка зв’язку» за 1921 рік. Отже, загадка перетворення «чернишовського» катода на «ерікссонівський» розгадана.
...Зарубіжні ж патенти, котрі використали «чернишовський» прототип, з’явилися в 1927 році, а електронний підігрів –лише в 50-х.
Треба сказати, фірма Ericsson протягом 20 років справно платила авторові винагороду, яку Олександр Олексійович цілком віддавав на потреби своєї лабораторії.
...А роботи в області телебачення, яким в 20-х роках присвячено 13 патентів і авторських свідоцтв Чернишова? Система передачі нерухомих зображень, удосконалення механічної розгортки, винахід електричної розгортки, ідея передавальної телевізійної трубки з використанням явища внутрішнього фотоефекту (перші експлуатаційні зразки таких трубок під назвою «відікон» з’явилися тільки через 25 років).
Масштаби пошуку і знайдені рішення справді вражають!
НЕ КУЛІДЖ, А НАШ ЗЕМЛЯК, з статті Л. Грінберга «Про один забутий винахід О. О. Чернишова»
У всіх оглядах з історії розробки прискорювачів заряджених частинок віддається належне У. Д. Куліджу (дослідницька лабораторія фірми «Дженерал Електрик», м. Скенектаді, США), який знайшов спосіб прискорювати електрони до енергії, у багато разів більшої, ніж 300 кэВ.
...Виявляється, описану конструкцію трубки до Куліджа запропонував відомий радянський електротехнік і електрофізик О. О. Чернишов –на той час професор, завідувач відділом зв’язку Ленінградської фізико-технічної лабораторії.
Вперше на пріоритет О. О. Чернишова вказав М. Я. Лапіров-Скобло в статті, опублікованій в малопоширеному журналі, що видавався в Москві впродовж всього 2 років. Ймовірно, тому відомості, повідомлені Лапіровим-Скобло, надалі ніде не цитувалися.
Стаття була написана у зв’язку з публікацією роботи Куліджа «Застосування дуже високої напруги у вакуумних трубках», яка є викладом промови, проголошеної ним 15 лютого 1928 р. при отриманні медалі ім. Т. Едісона.
М. Я. Лапіров-Скобло вказує, що О. О. Чернишов «4 січня 1926 р. одержав у Комітеті у справах винаходів свідоцтво № 6124 на особливий тип складної рентгенівської трубки і спосіб її живлення від ланцюга високовольтного трансформатора». Патент виданий О. О. Чернишову 30 листопада 1927 р.
...Відзначимо, що єдина відмінність каскадних трубок, незалежно винайдених Чернишовим і Куліджем, полягає в тому, що в трубці Чернишова отвори в проміжних електродах не затягнуті фольгою.
Як стало зрозуміло зараз, фольгові віконця не потрібні для нормальної роботи каскадної трубки. Понад те, вони відіграють несприятливу роль, розсіюючи прискорювані електрони, внаслідок чого за кожною фольгою розходження пучка збільшується.
Кулідж мав намір боротися з цим недоліком за допомогою магнітних лінз.
ДО СМЕРТІ ДОВІВ СТАЛІНСЬКИЙ РЕЖИМ, з «Щоденників» В. Вернадського
18.IV.1940 помер акад. Олександр Олексійович Чернишов, мені трохи довелося з ним стикатися. Доповіді його були цікаві.
Мені здається, смерть його сталася у зв’язку з великими неприємностями на «політичному» ґрунті (можл., «політично-філософському»), які зруйнували його роботу, здається в Електрофізичному [інституті]. Він за короткий час змінився до невпізнання і через декілька місяців помер ще повний сил.
У офіційній біографії його М. А. Шателена у «Віснику Акад. наук (СРСР)», 1940 № 7, стор. 58-61 –про це нічого не немає.
Скульптура
АРХИПЕНКО Олександр Порфирович
Скульптор, художник. Один з фундаторів кубізму в світовій скульптурі. В скульптурі існує науковий термін «архіпентура Архипенка».
З родини службовця. Батько, Архипенко П., –інженер.
Народився 18 (30) травня 1887 р. в м. Київ Російської імперії (нині –столиця України).
Помер 25 лютого 1964 р. в м. Нью-Йорк (США). Похований на цвинтарі Вудлавн Бронкс.
Навчався в Київському художньому училищі (1902-1905), московських приватних студіях (1906-1908), французькій школі мистецтв (1908).
Викладав у власних студіях у Нью-Йорку (1923), Вудстоці (1924-1928; 1940-і), Лос-Анджелесі (1935), Чикаго (кінець 1930-х), у Вашингтонському університеті (1935-1936; 1952), чиказькому Інституті малюнку (1946), університеті Канзас-Сіті (1950).
Наш земляк –засновник школи промислового мистецтва «Новий Баухаус» в Чикаго (1937).
Творив у Парижі (1908-1914), Ніцці (1914-1920), Берліні (1921-1923), Нью-Йорку (1923-1964).
Член Львівської асоціації незалежних українських художників (1930).
Різцю нашого земляка належать наступні скульптури: «Мати, яка сидить» (1911), «Боксери» (1913), «Жінка, що укладає волосся» (1915), «Адам і Єва», «Жінка з кішкою», «Саломея», «Сусанна», «Сидяча оголена» (усі –-1911), «П’єро-карусель» (1911), серія фігур «Цирк Медрано» (1912), «Перед дзеркалом» (1915), «Еспаньола» (1916), «Натюрморт з книгою і вазою на столі» (1918), «Промінь» (1918), «Ваза-жінка» (1919), «Повернений торс», «Діана», «Крокуюча», «Бажання», «Меланхолія» (усі –-1930), «Рожевий торс на мозаїчному тлі» (1928), «Океанська мадонна» (1937), «Дуалізм», (1954), «Клеопатра»(1957).
Звертався А. і до історичних портретів (князя Володимира Святого, Т. Г. Шевченко, І. Я. Франка, діячів американської культури і політики): деякі з доробків посилав на виставки на батьківщину, частину встановлені у вигляді пам’ятників-погрудь в м. Клівленд (США). Творча спадщина митця перевищує 1000 (!) одиниць.
Доробки А. нині зберігаються в Національному художньому музеї України, Львівському музеї, міських музеях міст Дуйсбург і Саарбрюккен (Німеччина), музеї Пеггі Гуггенхейм м. Венеція (Італія), музеї сучасного мистецтва Соломона Гуггенхейма м. Нью-Йорк (США), музеї сучасного мистецтва в м. Париж (Франція), музеї м. Тель-Авів (Ізраїль).
Наш земляк –класичний новатор. Надарма його назвали «Пікассо скульптури».
Працював він у жанрі абстрактної скульптури, експериментував з «звуковою скульптурою», створював напівпрозорі, освітлювані зсередини форми-об’єкти, використовував різні матеріали, включаючи прозорі. Саме наш земляк вперше «склав» єдину форму з різних нееквівалентних форм, вводячи в композиції стекло, дерево, метал, целулоїд. В останні роки плідно працював в області монументальної скульптури і кольорової літографії.
Винайшов так звану архіпентуру –рухливий живопис (1924-1927), де за допомогою складного механізму приводилися в рух вузькі кольорові смуги, котрі створювали визначені композиції, які змінювали образи за бажанням митця, створив серію «світломодуляторів» –напівпрозорих, освітлюваних зсередини арт-об’єктів з плексигласу.
При цьому А. відображає не грубе буття, а емоційні стани, ідеї, абсолютні і вічні, трансформовані в матеріал реальності.
Експонати А. демонструвалися на численних виставках в Італії, Франції, Німеччині, Великобританії, Швейцарії, Чехії, Швеції, США (тільки за океаном скульптор виставлявся понад 150 разів!).
Починаючи з 1920-х років вів активну педагогічну діяльність, був лектором низки американських університетів, коледжів і інститутів мистецтв.
Перу А. належить двотомник «П’ятдесят творчих років: 1908-1958» (1960).
Зазнав наш земляк і життєвих негараздів. На батьківщині його зарахували до «формалістів» і «зрадників-емігрантів», Ватикан звинуватив в антилюдяності, гітлерівці –в «культуробільшовизмі», а більшовики –в «буржуазності». Не відстав і конгрес США, публічно зазначивши, що твори А. інспіровані революціонерами.
В Києві встановлено пам’ятник видатному скульпторові (1997), а в м. Вудсток (США) діє музей його імені.
Віце-президент Німецької асоціації україністів, професор Берлінського університету Б. Осадчук передав у дарунок Українському фонду культури оригінали двох графічних робіт А., які тепер експонуються в Національному художньому музеї України.
Всього скульптури а полотна О. експонуються в 48 музеях планети (серед яких центр Жоржа Помпіду в Парижеві, музей С. Гугенхайма і «Модерн-Арт» в Нью-Йорку ) і 140 приватних зібраннях.
Серед друзів та близьких знайомих А. –М. Мурашко, А. Моділ’яні, І. Кавалерідзе, А. Год’є-Бжеско, С. Світославський, К. Малевич, Е. Саля, Г. Аполлінер, М. Шагал, П. Пікассо, С. Ястребцов, Ф. Леже, О. Екстер, М. Дюшан, Р. і С. Делоне, П. Ковжун та ін.
***
ПРОСТО ДОДАЮ КОЛІР, з нотаток О. Архипенка
…Я був ще дитиною, коли мої батьки купили дві квіткові вази. Ні з того ні з сього мені захотілося присунути їх ближче одна до іншої. Поставив поруч. І що побачив? Нематеріальну прозору третю вазу, створену простором між двома справжніми.
Після цього я зненацька почав бачити порожній простір, який нагадував мені різні предмети...
Я почав використовувати ці предмети у своїх пластиках. Опукле в них я заміняв увігнутим, повне –порожнім, створюючи символи фігур і предметів, яких поруч не було.
…Скульптури-картини –це своєрідний синтез моїх ідей як художника і скульптора. З кольором і обсягом можна створити багато чого, якщо вдатися до комбінування.
Мої скульптури-картини –це рівні площини, від яких виникає визначене відчуття обсягу. До цим двох елементів, площини й обсягу, я додав колір.
…Фантастичним виглядає епізод, висвітлений в американській пресі: якийсь конгресмен в 1949 р. прийшов до абсурдного висновку, начебто модерністські тенденції в мистецтві, включаючи мої добутки, інспіровані… марксизмом. Конгресмен не знав, що я не цікавлюся політикою. Політики трактують усяке модерністське мистецтво як комуністичне, тим часом як у комуністичних країнах той же модернізм проголошують небезпечною примхою західної буржуазії. Який хаос!
Комуністи вилучили мої роботи і всі модерністські речі зі своїх музеїв. Гітлер просто знищив їх. Сучасне мистецтво не пов’язане ні з комунізмом, ні з якоюсь іншою політичною доктриною чи релігією. Воно існує від себе і для себе і служить лише для розумового і творчого виховання.
… Зупиняюся якось перед вітриною етнографічного музею в Трокадеро. І що, ви думаєте, бачу? Дерев’яне блюдо з українським орнаментом. Ого, дивуюся, ы тут є дещо з наших місць! Підходжу ближче прочитати напис і раптом бачу, що річ ця звідкись з Океанії...
Ідеї –у повітрі, говорив Платон. Їх можна брати звідусіль. Йдіть і беріть... якщо можете!
…Робота в Києві була б нагородою за мою художню діяльність. Для зміцнення зв’язків з Києвом прошу прийняти в дарунок бронзове погруддя-портрет диригента В. Менгельберга.
ЩОБ НЕБУ СТАЛО СПЕКОТНО, із спогадів І. Кавалерідзе
…Сашко вже зліпив «Саломею», уже мав пресу, мав свою майстерню, своїх учнів, своїх послідовників. Незабаром усе це буде в нього й у Берліні, і в Америці.
Зараз же він вигукував:
–Саломея танцює? Тільки торс!
–От ти, недотепа, дай торс!
–Вклади в нього такий танок, щоб небу стало спекотно!
АБИ ЗАРОБИТИ, СПІВАВ НА ВУЛИЦІ, з дослідження Д. Горбачова і П. Утевської «Під чужим сонцем»
…Французи –народ веселий. І художник Фернан Леже знайшов спосіб поповнити порожні кишені свого друга. Він узяв гітару і повів киянина на гучні вулиці Парижа. Леже грав на гітарі, а Архипенко співав українських …пісень. Ласі на видовища і розваги паризькі перехожі охоче платили за «концерт» невеликі «гонорари».
…Українські і російські «парижани», до яких належав і Архипенко, обновили всю творчу пластичну мову. Вони привнесли у світ кубізму східну барвистість, мелодійну і всерадісну, почерпнуту з кераміки і лубка, килимів і вишиванок, писанок і ікон.
Архипенко часто згадував народних майстрів України з їхнім безпомилковим смаком. І значною мірою під їхнім впливом скульптор зважився на те, на що не зважувалися європейські скульптори протягом довгих сторіч: він покриває площини скульптур усіма кольорами веселки, додавши динаміку і радість їх рухливим формам.
…Не протиріччя і протилежності бачимо в його спадщині, а багатогранність, розкішність творчої фантазії, безупинний невтомний пошук нового.
…Ставши викладачем університету Канзас-Сіті, Архипенко створює незвичайну прикрасу для головного його входу –дві величезні скульптури з металу, вигляд яких дивним чином змінюється зі зміною сонячного освітлення.
…Архипенко, доки міг, підтримував зв’язки з батьківщиною. Виставлявся на спільних зі співвітчизниками виставках: у Берліні (1922), в українському павільйоні в Чикаго (1933). …Відсилаючи на батьківщину одну з своїх робіт, Олександр Порфирійович приклав до неї табличку з коротким написом: «Присвячується матері моїй». І, можливо, продовжилося, луною відгукнулося в його серці: «Матері-Україні».
НЕБЕЗПЕЧНИЙ ДЛЯ БАТЬКІВЩИНИ, з розвідки О. Чердаклі «Ностальгія скульптора світу»
Сьогодні генійукраїнця Олександра Архипенка –безсумнівний. Світ шанує митця як найвизначнішого скульптора ХХ століття. Серед його учнів і послідовників –видатні митці Манцу, Екстер, Джакометті, Мур…
Мистецькі винаходи Архипенка створили фундамент не лише для подальшого розвитку скульптури, але й прислужилися архітекторам та дизайнерам. Своїм видатним скульптором його вважали французи, німці й американці, а росіяни писали про нього як про «художника, який має руські корені». Але на схилі свого життя, в Америці, Архипенко зізнається Віталію Коротичу, що ностальгія так його і не відпустила. Він збиратиметься в Україну на шевченківські свята…
…Художник аполітичний, але надто обережний щодо своєї Вітчизни. Архипенко не помилився, бо вже через кілька років стане persona non grata. Він стане небезпечним для Батьківщини, якої сам остерігався.
-річним Архипенко збирався в Україну на шевченківські свята. Життя його не відпустило. Скульптор помер по дорозі в майстерню.
МИ МАЛО ПРО НЬОГО ЩЕ ЗНАЄМО, з статті С. Топор «З Німеччини… з любов’ю»
Національний художній музей був повний як ніколи –з Німеччини привезли твори Олександра Архипенка. На жаль, роботи прославленого українця розкидані по усьому світові, в той час як на батьківщині творчість майстра представлена одиничними екземплярами (а точніше –всього 13).
…Відвідала Київ і остання дружина скульптора –Френсіс Грей-Архипенко. Шанувальники творчості великого кубіста з трепетом і хвилюванням зібралися, очікуючи побачити жінку, котра зв’язувала величезний мікрокосм епохи творців-гігантів з днем нинішнім. На жаль, пані Френсіс нічого не змогла толком розповісти. Виходячи з її скупих відповідей можна було зробити висновок, що поняття про Україну, батьківщину її відомого чоловіка, у неї неясне. Виходить, правду писала Павлина Матківська, мати Олександра Архипенка, його брату Євгенію з Києва: «(будинок)... одна трухлявина і довго не простоїть, але якби я знала, що хто-небудь з вас буде жити тут... , проте в Дарниці вам нічого робити, тут глухомань».
Теософія
БЛАВАЦЬКА Олена Петрівна
Письменниця, теософка. Псевдонім –Радда-Бай. Автор терміну «теософія».
З родини військовослужбовця. Мати і сестра, Ган О. та Желіховська В., –письменниці; двоюрідний брат, С. Вітте, –прем‘єр-міністр Російської імперії.
Народилася 12 (24) серпня 1831 р. в м. Катеринослав Російської імперії (нині –м. Дніпропетровськ, адміністративний центр однойменної області України).
Померла 8 травня 1891 р. в графстві Сурей (Великобританія). Похована на місцевому цвинтарі. За іншою версією, її тіло спалили, а попіл зберігається в Великобританії, США та Індії.
Спеціальної освіти не мала, оскільки уже в 16 років вийшла заміж. Проте, завдяки самоосвіті, вільно володіла англійською, французькою, італійською, німецькою, угорською мовами.
Разом з батьком –полковником кінної артилерії –поневірялася гарнізонами Малоросії. Вийшовши заміж, мандрувати не перестала: впродовж 1851-1858 рр. відвідала Бірму, Великобританію, Грецію, Єгипет, Індію, Канаду, Мексику, Німеччину, Сінгапур, США, Тибет, Туреччину, Францію, Цейлон, Яву, Японію.
Друкувалася в журналах «Теософ», «Люцифер».
Б. –засновниця теософського (вона також –автор назви) руху на планеті. Першою відкрила Заходу східні релігійні вчення, включаючи поняття карми та реінкарнації, довела, що біля витоків усіх релігій –спільна первісна релігійна філософія, опублікувала значну частину цього вчення, обґрунтувала важливість моралі та братства, незалежно від раси, касти, віросповідання, статі та кольору шкіри.
Найвідоміші та найпоширеніші у світі наступні доробки Б.: «Розвінчання Ізіда» (1876), «Таємна доктрина» (1888), «Бесіди з Блавацькою» (1889), «Голос тиші» (1889), «Ключ до теософії» (1889), «Теософський словник» (1892). Останній доробок –посмертне видання, проте книга повністю відредагована автором.
Перекладала англійською.
Серед друзів та близьких знайомих Б. –чи не весь політичний та мистецький бомонд того часу не лише Російської імперії, а й багатьох країн світу.
***
ЧАС ЩЕ НЕ НАСТАВ, з життєвого кредо О. Блавацької
Хіба ви не бачите того величезного зла, що приховане в гіпнотизмі? Гіпноз і навіювання – величезні й небезпечні сили... жертва навіть і не здогадується, що зазнає їхнього впливу –її позбавляють волі... Розповсюджувати вчення про всезагальне братство –то єдиний порятунок.
Настане день, коли нащадки зуміють зрозуміти мене краще.
ЗНИЩИТИ САМОГО СЕБЕ, з статті О. Блавацької «Чи є самогубство злочином?»
Я стверджую, що в деяких випадках самогубство не тільки виправдане, але й бажане з етичної точки зору, і що результат такої самопожертви вочевидь не може бути поганим. Я наведу один випадок.
Припустимо, хтось, кого я називатиму М., довго і глибоко роздумує над проклятими питаннями про таємниці земного існування, його цілі і високі обов’язки людини. Для того, аби посприяти своїм думкам, він звертається до філософських робіт, особливо до тих, які мають справу з піднесеним ученням Будди. Врешті-решт він приходить до висновку, що Перша і Єдина мета існування –це бути корисним нашим побратимам, що невдача в цьому є його власною нікчемністю як розумної людської істоти, і що продовжуючи таке життя, він просто розсіює енергію, яку має, і яку не в праві розтрачувати на дрібниці.
Він намагається бути корисним, проте зазнає в цьому повної невдачі. Що ж тоді є для нього ліками?
М. просто кладе кінець існуванню, яке є даремним. Чи не є такий вчинок виправданим?
Може бути, М. сподівається одержати сприятливіші умови при наступному народженні, і тоді він буде в більшій мірі здатний виконувати завдання Буття.
Проте я ще не закінчила. Я піду трохи далі і скажу, що М. не тільки непотрібний, але й, безумовно, шкідливий. До своєї нездатності робити добро він додає неспокійну вдачу, яка постійно штовхає його на спроби робити добро. …Велика кількість людей виявилася утягнутою в результати його помилкового завзяття, так що світ в цілому більше страждає від його існування, ніж від його відсутності.
Отже, якщо після досягнення таких результатів М. намагається надати їм логічне завершення, тобто, будучи морально зобов’язаним зменшити зло, до якого схильні розумні істоти на землі, він повинен знищити самого себе, і, таким чином, зробити ту єдину добру справу, на яку він здатний; чи є у такому разі, питаю я, якась етична провина, пов’язана з актом передчасної смерті?
ЧИ МОЖЕ ДВІЙНИК ВБИТИ, з оповідки О. Блавацької
Тим фатальним ранком 1867 року Східна Європа була вражена жахливою новиною. Михайло Обренович, правлячого князя Сербії, його тітку, княгиню Катерину, або Катинку, та її дочку вбили серед білого дня неподалік від Белграда, у власному саду, причому вбивцю чи вбивць встановити не вдалося.
…За літньою дамою, яку я назву пані П., доглядав інший персонаж, якому визначено зіграти в нашій жахливій історії головну роль. Це юна циганка з якоїсь області Румунії, років приблизно чотирнадцяти. Язичеське ім’я дівчинки було Фрося.
Приблизно через вісімнадцять місяців після того, як звістка про вбивство досягло Італії, я подорожувала у власному маленькому фургончику по Банату, беручи наймаючи коней в міру потреби. На шляху якось зустріла літнього француза, вченого, що подорожував, як і я, одинаком...
–Сьогодні ввечері я зустрічаюся з одним сімейством, –сказав він у ході розмови, після того як я впрохала його розділити зі мною сидіння з соломи, –Вони намагаються розгадати таємницю вбивства, використовуючи ясновидіння дівчинки...
–...Ви маєте на увазі князя Обреновича? –запитала я ошелешено.
–Так, саме його.
…Це була моя стара знайома пані П., яка виглядала блідішою і таємничішою, ніж звичайно. Побачивши мене, вона не проявила подиву, а просто, …тричі розцілувавши в обидві щоки, узяла за руку і провела безпосередньо до сповитого плющем гнізда. І жінці, що притулилася спиною до стіни, …я впізнала Фросю.
…Француз повідомив, що занурив її в сон ще тоді, коли ми тільки наближалися до будинку.... Потім він почав займатися «об’єктом».
…Опустилася ніч, і місяць освітив ландшафт блідим, примарним світлом.
…Джентльмен скинув свою похідну блузу, засукав рукава сорочки і, нарешті, дещо театрально почав розміряний процес месмеризації.
…Фрося сиділа обличчям до місяця, так що кожен було видно, як удень. Через кілька хвилин великі краплі поту показалися на її чолі і повільно покотилися по блідому обличчю, поблискуючи в місячних променях. Потім вона скуто поворухнулася і почала стиха наспівувати якусь мелодію.
…Фрося раптово встала прямо перед нами, нерухома і безмовна. Француз спокійно взяв руку літньої дами і вклав її в руку сомнамбула, наказавши вступити в контакт.
–Що ти бачиш, дочко моя? –м’яко проговорила дама з Сербії. –Чи здатен твій дух відшукати убивць?
–Шукай і спостерігай! –строго скомандував месмеризатор, фіксуючи свій погляд на обличчі об’єкта.
–Я в дорозі –я йду, –слабко прошепотіла Фрося, і голос її, здавалося, йшов не від її, а з навколишнього простору.
…Як тільки пароподібний двійник просочився крізь пори дівчинки, пані швидким рухом вільної руки витягла з-під мантильї щось підозріло схоже на маленький стилет, і швидко поклала його дівчинці за пазуху. Рух був настільки швидким, що месмеризатор, поглиблений у свою роботу, нічого не помітив. Кілька хвилин пройшло в мертвій тиші.
–Обережно! –вигукнула я. –Зупиніться! Ви вб’єте її чи вона вб’є вас!
Але француз, сам того не бажаючи, розбудив тонкі сили Природи, над якими був невладний. Повернувшись, у шаленстві, дівчинка нанесла йому удар, яки міг стати смертельним, якби він не відскочив убік, отримавши лише невелику подряпину на правій руці.
–...Що ти робиш? –хрипло крикнув месмеризатор. –Відповідай, я наказую!
–Я зробила... лише те, що та..., якій ви звеліли мені коритися... повеліла мені зробити, –відповіла дівчинка.
–Що ж ця стара відьма тобі звеліла? –грубо запитав він.
–Я зробила так... їх більше немає..., –промовила стара дама. –Помстилася! Помстилася! Вони... Я відчуваю це; я знаю це. Моє серце говорить, що ворогів моїх більше немає. –Важко дихаючи, вона звалилася на землю, захопивши й дівчинку.
–Сподіваюся, мій об’єкт сьогодні ввечері більше не накоїть зла. Вона –особистість настільки ж небезпечна, як і дивна, –вимовив француз.
Ми розсталися. Три дні поспіль після того, як я гостювала в Т., сидячи в ресторані й очікуючи свій ленч, я випадково взяла в руки газету й у перших рядках прочитала наступне:
«Відень, 186... «Дві таємничі смерті»
«Учора ввечері в 21.45, коли П. збиралася вийти, двоє камергерів зненацька виявили великий страх, ніби-то побачили жахливу примару. Вони кричали, хиталися, бігали по кімнаті, піднімали руки, мовби відбиваючи удари невидимої зброї. При цьому не звертали уваги на нетерплячі запитання, а незабаром у корчах впали на підлогу і померли в жахливій муці.
На їхніх тілах не було ні ознак паралічу, ні зовнішніх поранень, однак, що дивно, на них були численні темні плями і довгі смуги на шкірі, схожі на удари і порізи холодною зброєю, але без порушення. Розтин виявив під шкірою згустки зсілої крові. Ця подія викликало суспільне збудження; проте влада не в змозі розгадати цю таємницю».
ДОТОРКНУТИСЯ ДО КРАЮ ЇЇ ОДЯГУ, із зізнання М. Ганді
Я був би більш ніж задоволеним, якби міг доторкнутися до краю одягу мадам Блавацької.
ЯК НЕ З’ЇХАТИ З ГЛУЗДУ, з «Щоденників» Л. Толстого
18 квітня (1884 р. –авт.)
Обідав мирно, заснув. Пішов ходить. Львов розповідав про Блавацьку, переселення душ, сили духа, білого слона, присягання новій вірі. Як не з’їхати з глузду за таких вражень?
ЗВИНУВАЧУВАЛИ В ШПИГУНСТВІ, з розвідки Ч. Ледбітера «Як до мене прийшла теософія»
Блавацьку часто звинувачували в обдурюванні ті, хто не любив її або боявся. Вороги вважали її причетною до шахрайства, підробок і всіляких подібних речах. Всі, хто повторюють подібний наклеп, ніколи не бачили її особисто, і я наважуся сказати, що будь-хто з них, побудь він в її товаристві протягом години, відразу б усвідомив безгрунтовність своїх звинувачень.
Говорили навіть, що вона російська шпигунка. Якщо й була колись на цій землі особа, абсолютно непридатна для шпигунської роботи, то цією особою була мадам Блавацька. Вона не могла б підтримувати необхідного обману й впродовж десяти хвилин –її відразу б видала її майже первісна прямота.
ВДОВИЦЯ ПРИ ЖИВОМУ ЧОЛОВІКОВІ, з книги Н. Мері «Особисті мемуари О. П. Блавацької»
Мадам Блавацька, поза всяким сумнівом, вважала себе вдовицею. Вона думала так багатьох років. Вс. С. Соловйов цитує її лист, опублікований в січні 1886 року: «Близько восьми років тому я натуралізувалася і стала громадянкою Північно-американських Сполучених Штатів, унаслідок чого втратила всі права на щорічну пенсію в 5000 рублів, яка належить мені, як вдовиці вищого російського сановника».
На це Соловйов дав наступну примітку: «Що скаже скромний і поважний, щй й понині здоровий старик М. В. Блаватський, коли дізнається, що він «вищий російський сановник» і що його вдова за його життя, повинна одержувати цілих 5000 рублів щорічної пенсії! Яка іронія долі!».
ЗНЕСЛАВИЛИ ДАРЕМНО, з некрологу нью-йоркської газети «Трібюн»
Навряд чи ще на яку-небудь жінку наших днів звели стільки наклепів й так знеславили, як пані Блаватську. Проте, хоча вона й постраждала від злосливості і невігластва, існує багато ознак того, що справа її життя себе виправдає, вистоїть й ще послужить добру.
Топографія
ПАСТУХОВ Андрій Васильович
Військовий топограф, геодезист, альпініст, дослідник Кавказу. Першим на теренах Російської імперії піднявся на західну (1890) і східну (1896) вершини Ельбрусу. У альпіністів існують поняття «Скелі Пастухова» і «Притулок Пастухова».
З робітничої родини. Батько, Пастухов В., –працівник державного кінного заводу.
Народився 18 (30) серпня 1860 р. в с. Новодеркул Старобільського повіту Харківської губернії Російської імперії (нині –Біловодський район Луганської області України).
Помер 23 вересня 1899 р. в м. П’ятигорськ Катеринославської губернії Російської імперії нині (нині –Ставропольський край РФ). За заповітом похований на вершині гори Машук. На мармуровому обеліску вибиті слова: «Військовий топограф А. В. Пастухов. Казбек –. Ельбрус – 1890, 1896, Арарат –».
Служив топографом топографічного відділу Кавказького військового округу (1822-??),
Член Російського географічного товариства (1889).
Лауреат срібної медалі Російського географічного товариства.
Брав участь в топографічній зйомці головним чином високогірних областей Центрального Кавказу; здійснив сходження на Казбек, Ушбу, Великий і Малий Арарат, Алагез та ін.
Друкувався в газеті «Кавказ», журналах «Нива», «Метеорологічний вісник».
У м. П’ятигорськ одну з вулиць названо ім’ям нашого земляка.
У Москві вийшли книги П. Нікітін і В. Вайнберга «Андрій Васильович Пастухов. Військовий топограф і альпініст» (1956), С. Чумакова «Прихисток Пастухова» (1977).
В Росії проводяться змагання з спортивного орієнтування на «Приз російського топографа Пастухова».
Серед друзів та близьких знайомих П. –Л. Загурський, М. Кірхгов, І. Стебницький, Т. Царахов, М. Динник, І. Ходзько, М. Голомбієвський, О. Воєйков, Г. Раєв, М. Богданов та ін.
***
ВИКОНАВ ТОПОГРАФІЧНУ ЗЙОМКУ, з «Щоденника» А. Пастухова
На найвищій точці Ельбрусу ми поставили прапор з червоного кумачу... У двох сажнях від прапора увіткнули палицю і в шести сажнях на північ на каменях поставили пляшку із запискою; потім я сфотографував східну вершину Ельбрусу і частину Головного Кавказького хребта, здійснив топографічну зйомку східної і західної вершин і перевалу.
...Ніби-то ступивши з висоти в повітря, я провалився в замасковану тріщину і знову був зобов’язаний своїм порятунком жердині, що знаходилася зі мною. Уживши страшне зусилля, я вискочив з тріщини, зробив декілька кроків, зупинився і подивився назад.
В цей час фірн сипався масою з обох боків, краї тріщини коливалися, і вона робилася все ширшою і ширшою, і через якісь дві хвилини на її місці зяяла бездонна прірва, котрою я мимоволі замилувався. Але це продовжувалося недовго. Спрага, що томила, нагадала мені про воду, і я знову став прислухатися і оглядатися довкруги і знову почув те ж дзюрчання, цього разу досить близько.
Придивившись за напрямком, звідки до мене долинав цей шум, я відзначив, що він був зовсім не від води –це котилися потривожені вітром дрібні крижинки обмерзлим снігом.
СТАРАННИЙ І РЕВНИЙ, з рапорту полковника Штрауха
Доповідаю, що Андрій Пастухов моральності хорошої, поводився бездоганно і ні в чому поганому помічений не був.
До служби був старанний і ревний і весь час до свого звільнення служив на посаді старшого топографа, тому до допущення його до іспитів для вступу до топографічного училища я ніяких перешкод не бачу, а, зважаючи на відмінне знання топографічної справи, чудову поведінку і моральність, бажано було б, аби колишній топограф Пастухов був зарахований до училища..
ВПЕРШЕ ЗАСТОСУВАВ «КІШКИ», з розвідки Б. Бероєва «Приельбрусся»
Цікаве сходження на Ельбрус здійснив 1890 року військовий топограф і альпініст Андрій Васильович Пастухов. Буран змусив мандрівників зупинитися на непередбачений нічліг біля скель, які погано захищали від вітру. Пізніше це місце одержало назву «Притулок Пастухова».
З світанком штурм Ельбрусу продовжувався. Майже п’ятитисячна висота давала про себе знати: стало важко дихати, з’явилася нудота, сили закінчувалися. До того ж погода не поліпшувалася. Як і раніше мів сніг, дув сильний вітер, який деколи збивав з ніг, видимість не сприяла сходженню. Проте завзятість і наполегливість Пастухова перемогли. На вершині Андрій Васильович залишив записку: «31 липня 1890 року військовий топограф Андрій Васильович Пастухов у супроводі козаків Хоперського полку піднялися сюди о 9 годині 20 хвилин ранку за температури повітря мінус 5 градусів. Імена козаків: Дорофій Мернов, Дмитро Нехороший, Яків Таранов». Через півстоліття її знайдуть учасники другої альпініади ВЦРПС.
У 1896 році А. В. Пастухов здійснив друге сходження на Ельбрус, цього разу на його східну вершину.
Заслуга А. В. Пастухова в тому, що він заклав основи альпінізму на Кавказі, розробив систему підготовки альпіністів, підібрав раціональні продукти харчування і спорядження, вперше застосував на черевиках підошви із сталевими шпильками, так звані «кішки».
Виконаний ним опис шляху, зібрані колекції, креслення і замальовки донині зберігають свою наукову цінність.
СПРОСТУВАВ НІМЕЦЬКИХ ДОСЛІДНИКІВ, з статті Ш. Дахкільгова «Гори –поезія природи»
Військовий топограф, вдумливий і допитливий дослідник гір Андрій Васильович Пастухов вже два роки працював у верхів’ях Аргуна, піднімався на високі точки Андійського хребта, коли звернув свій погляд на Казбек. Він вперше піднявся на його західну вершину льодовиком Майлі. Ця подія сталася 29 липня 1889 р. Під час сходження Пастухов виконав топографічні зйомки і встановив висоту обох конусів кавказького велетня.
Примітно, що в той далекий час вперше в історії на вершині Казбеку Пастухов встановив прапор. Яскраво-червоний стяг розміром три на чотири аршини розвівався на високій жердині і в бінокль був видний навіть з Владикавказу, а в найближчих аулах його могли розгледіти простим оком.
«Крамольний» прапор (на білому фоні снігу і блакитного неба інший колір було б не видно) не на жарт сполохав місцеву охранку. Поліцейське начальство запропонувало Пастухову негайно його зняти. На цю вимогу він відповів відмовою. «За відсутністю часу я не можу цим зайнятися», –сказав він і порадив доручити чинам поліції самим зняти з вершини яскраво-червоний прапор.
...Велике практичне значення мали складені ним карти гірських масивів і льодовиків Казбеку, Ельбрусу та інших вершин.
Ним здійснені і наукові відкриття. Своїми багаторічними спостереженнями А. В. Пастухов спростував погляди природодослідників німецької школи, котрі стверджували, що птахи в своїх щорічних міграціях не можуть подолати крижаний бар’єр Головного Кавказького хребта.
ТРИЧІ ДОЛЮ НЕ ВИПРОБОВУЮТЬ, з книги «Машук» на інтернет-сайті irsl.narod.ru
У руках корпусу військових топографів була зосереджена вся гігантська робота з картографії величезної країни. Ледве теплішало, йшли часом в абсолютно необжиті, дикі місця, зносили місяцями бідування. З громіздкими інструментами в руках версту за верстою вимірювали Росію. Штрих за штрихом малювали точний портрет: прокреслювали напрями річок і контури берегів озер, морів, позначали долини і кряжі, яри і висоти.
Скрупульозна точність, висока якість тисяч і тисяч аркушів карт, створених топографами, незмінно зазнавала високих оцінок на міжнародних виставках і географічних конгресах.
За багато років до появи аерофотознімання декілька поколінь військових топографів виходили, зміряли 10 мільйонів квадратних кілометрів і умістили їх на 6700 аркушах карт, залишивши на долю авіації –а зараз вже і супутників –загалом не так вже й багато.
У 1881 році військові топографи вийшли на найважчий рубіж –Головний Кавказький хребет. Жодного альпініста серед них не було. Не було серед них і горців: інородці у військові училища не допускалися.
...До кінця року четверо з дванадцяти військових топографів подали рапорти про переведення в інші місцевості Росії, оскільки «вони не знаходять більше в собі сил трудитися в таких важких умовах». Троє дали згоду їхати в Закаспійський край. Навіть у безводній пустелі працювати їм здавалося легше, ніж в горах...
...Начальник їхав попереду, мірно погойдуючись в сідлі, не підганяючи коня. Мудрий кінь обережно ступав кам’янистою стежкою, лівий в’юк раз по раз терся об скелю. Справа була порожнеча, яка кінчалася десь внизу рівним і грізним шумом річки, що мчалася їм назустріч. Козаки дивувалися, з якої причини тепер Пастухов веде їх не вниз за течією на рівнину, а знову в гори.
Якби хто обігнав Пастухова і озирнувся, то побачив би на його зарослому обличчі, котре потемніло від гірського сонця, легку усмішку. І якби зараз йшла зйомка і окуляр нівеліра був націлений в крапку, куди він невідривно дивився, звідти виразно виглядав би білосніжний Казбек.
За багато років роботи на Кавказі Пастухов вперше був так близько до нього. Він вже переконав себе в тому, що обов’язково потрібно зійти на вершину. По-перше, зверху він міг остаточно уточнити напрям відрогів, які знімав все літо, по-друге, міг точно відобразити саму вершину, підступи до неї...
...Цього року загін Голомбієвського працював нижче вздовж річки Інгурі. Табір його був в Джварі. Туди у середині липня і послав Пастухов козака із запискою, в якій запрошував ще раз піти на Ельбрус. Відповідь була короткою: «Тричі долю не випробовують».
ТРУПИ ТАК І НЕ ЗНАХОДЯТЬ, з нотаток М. Шаморгіна «Як я намагався залізти на Ельбрус»
Головним чинником невизначеності був для мене проклятий «трупозбірник» –сяючий на сонці каток за і перед скелями Пастухова. Найнебезпечніша ділянка –крутий двохсотметровий зліт вище «Пастухів». Подальший план моїх дій був такий: завтра зробити розвідувальний вихід до скель Пастухова з метою прояснити ситуацію з прохідністю льоду. На другий день піднятися на Пастухи з наметом, де і стати на висоті 4800м табором. Там планувалося провести одну чи дві ночі. Далі підйом на сідловину (перевал між Західною і Східною вершинами на висоті бл. 5300м) з установкою намету наступного табору. Ночівля на сідловині і спроба штурму однієї з вершин, бажано Західної.
Рідше стартували з скель Пастухова. Але підйом від Притулку до вершини і спуск назад займають навіть у підготовленої людини 7-12 годин. Треба за раз подолати підйом в півтора кілометри, що дуже багато і вимагає значних зусиль. У квітні ж, в умовах короткого світлового дня, із-за наявності відкритого льоду, небажання йти на межі сил тощо, я вирішив стартувати з сідловини.
Мінус мого варіанту в тому, що він вимагає декількох ночівель на значній висоті, де дуже холодно і розріджене повітря.
Проте плюсів, на мій погляд, тут більше. Головне – це безпека. Ніяк не слід вважати мене божевільним, хто абсолютно необдумано і з величезним ризиком для життя лізе в гори. Я себе люблю, і своєю м’якою і пухнастою шкіркою дуже дорожу.
Справді, гори –штука небезпечна, і на тому ж Ельбрусі щороку гине близько 20-ти чоловік, причому трупи половини з них так і не знаходять.
Фізика
БРЕЙТ Грегорі
Фізик. Один з фундаторів прискорювальної техніки. У фізиці існує науковий термін «формула Брейта –Вігнера» (1936).
З міщанської родини.
Народився 14 липня 1899 р. в м. Миколаїв Херсонської губернії Російської імперії (нині –адміністративний центр однойменної області України).
Помер 11 вересня 1981 р. в США.
Закінчив університет Д. Гопкінса в штаті Меріленд (1920).
Працював асистентом і викладачем Лейденського, Міннесотського університетів, Технологічного інституту Карнегі (1921-1929), Нью-Йоркського (1929-1934), Вісконсинського (1934-1947), Єльського (1947-1968), Буффальського (1968-1974) університетів.
Член Національної академії наук США (1939)
Кавалер медалі Б. Франкліна (1964), Національної медалі науки США (1967).
Лауреат премії Боннера (1969).
Спеціалізувався з проблем ядерної структури, властивостей ядерних сил, теорії розсіяння, квантової теорії, квантової механіки, квантової електродинаміки, теорії прискорювачів, фізики високих енергій.
Розвинув першу квантово-механічну теорію ефекту Ханле (1933).
Дав пояснення аномального магнітного моменту електрона (1948).
Спільно з Э. Кондоном і Р. Презентом висунув гіпотезу ізотопічної інваріантності ядерних сил, звернувши увагу на еквівалентність сил «протон –нейтрон» і «протон –протон» (1936).
У парі з Э. Кондоном розробив теорію розсіяння протонів на протонах.
Уперше з І. Рабі вказав, що спіни і магнітні моменти ядер можна вимірювати, вивчаючи відхилення атомних пучків.
Брав участь в американському атомному проекті, проте рано залишив його (1942).
Друкувався в журналі «Physical Review».
Перу нашого земляка належить книга «Теорія резонансних ядерних реакцій».
Творчості Б. присвятили свої розвідки А. Арсеньєв «Про резонансне розсіяння на потенціалі типу «пастки» і формулі Брейта –Вігнера» і В. Макаров «Про потенціал Брейта в квантовій електродинаміці».
До США емігрував разом з батьками (1915).
Серед друзів та близьких знайомих Б. –Е. Фермі, Л. Сцілард, П. Еренфест, Е. Теллер, Р. Оппенгеймер, Е. Кондон, Р. Презент, М. Тув, І. Рабі, Ю. Вігнер та ін.
***
ЩО ВСЕРЕДИНІ «ЧОРНОЇ СКРИНЬКИ», з книги Г. Брейта «Теорія резонансних ядерних реакцій»
Хоча визначення комплексного імпедансу для всіх частот повністю описує дію котушки для багатьох цілей, його недостатньо в інших випадках і він не розкриває безпосередньо фізичну природу об’єкту усередині «чорного ящика». Проте у разі ядерної реакції кінцевою метою є з’ясування будови ядерної системи, а не простий опис її реакції на зовнішні дії.
Однією з цілей цієї книги і є з’ясування того, в якому ступені внутрішню структуру ядра можна охарактеризувати за допомогою методу «чорного ящика». Додатковою метою є з’ясування того, якою мірою V1-матричная теорія може дати простий опис внутрішньої структури, з тим щоб визначити параметри, які характеризують цю внутрішню будову.
СПРОСТУВАВ ОЧЕВИДНЕ, з енциклопедії «Лауреати Нобелівської премії»
У 1925 р. голландські фізики Семюєль А. Гоудсміт і Джордж Е. Уленбек висунули ідею, згідно якої власний магнітний момент електрона дорівнює величині, відомій під назвою магнетона Бора (на честь Нільса Бора). Всі вимірювання атомних властивостей, проведені до 1947 р., підтвердили правильність постулату Гоудсміта –Уленбека. Крім того, цей постулат безпосередньо витікає з релятивістського квантово-механічного рівняння, сформульованого в 1928 р. Полем Діраком, яке описує всі відомі властивості електрона.
Проте 1947 року Рабі і його колеги виміряли різницю між деякими енергетичними рівнями водню і порівняли отримані результати з теоретичними припущеннями. В обчисленнях використали значення власного магнітного моменту електрона, постульоване Гоудсмітом і Уленбеком, і величину магнітного моменту протона, залежно від магнітного моменту електрона.
Коли з’ясувалося, що експериментальні результати розходяться з теоретичними прогнозами, американський фізик Грегорі Брейт висловив припущення про те, що значення, прийняте Гоудсмітом і Уленбеком, може бути хибним.
БУВ ПЕРШИМ, з статті «Квантова формула» в «Технічному словнику»
Термін майже, строго кажучи, можна застосовувати тільки до таких областей простору, де імпульс р –дійсна величина. Там, де U Е, імпульс стає уявним, і залишається лише зовнішня схожість квантових формул з класичними.
Цей вираз був знайдений вперше Брейтом. Відповідне узагальнення формули Брейта одержане також в квантовій механіці. У випадку взаємодії електронів, які описуються квантовими спінорними рівняннями Дірака, необхідно для переходу до квантової формули Брейта замінити швидкості їх і t2 відповідно на діраковських матричних операторів сси і сс, а також трактувати весь вираз як оператора, котрий впливає на хвилеві ф-функції.
СПОЧАТКУ НЕ ЗВЕРНУЛИ УВАГИ, зі спогадів М. Чайки «Інтерференція атомних станів (як ми це починали)»
У п’ятдесяті роки ...в процесі розвитку квантової механіки було здійснено новий квантово-механічний опис. Він дозволив врахувати наявність надтонкої структури у досліджуваних енергетичних рівнів, які викликають складне явище Зеємана. Головна роль в цих роботах належала відомим теоретикам Вейскопфу і Брейту. Однак вони на час своєї появи не привернули до себе уваги.
...У 1959 р. явище було наново відкрите експериментально. Ось тоді воно і одержало назву «Перетини рівнів». Відкрито воно було випадкове при спостереженні свічення розряду в гелії і опромінювання цього розряду поляризованим світлом гелієвої ж лампи. Тоді і було віддано належне формулі Брейта...
ПРИЗНАЧИЛИ БРЕЙТА, з розвідки М. Фінтушала «Шибениця для Ейнштейна»
З початку 1940 року в США розгорнулися масштабні роботи із створення атомної бомби. На пост голови «Комітету з вивчення ланцюгової реакції» призначили американського єврея Грегорі Брейта, який був одним з найбільших фізиків XX століття.
Решта всіх фізиків, котрі брали участь в дослідженнях атомного ядра, були іноземцями.
ЧЛЕН СЕКЦІЇ S-1, з книги А. Іойриша, І. Морохова і С. Іванова «А-бомба»
Незабаром організували Дослідницький комітет національної оборони. Рузвельт дав вказівку про перетворення Уранового комітету в підкомітет останнього. До підкомітету увійшли Бріггс (голова), Пеграм, Юрі, Бімс, Т’юв, Ген і Брейт. Учених іноземного походження вивели з його складу.
...Секцію S-1 реорганізували. До неї увійшли представник В. Буша Дж. Конант, голова Л. Бріггс, заступник голови Дж. Неграм, відповідальні за виконання програми А. Комптон, Е. Лоуренс, Г. Юрі, голова Бюро технічного планування Е. Мерфі, консультант з техніки Г. Венсель, члени С. Алісон, Дж. Бімс, Г. Брейт, Е. Концон і Г. Сміт.
ТАЛАНОВИТИЙ ТЕОРЕТИК, з листа Я. Френкеля дружині від 17 грудня 1930 р.
Нью-Йорк
Учора відправився до Колумбійського університету. Там мене надзвичайно мило прийняли, показували лабораторії і знайомили з роботами, що велися в них. Фізичний інститут Колумбійського університету –вельми імпозантна 13-поверхова будівля. Проте внутрішній зміст його не цілком відповідає зовнішності, особливо що стосується дослідницьких робіт. У цьому відношенні Колумбійський університет мало відрізняється від Міннеаполіського чи Іллінойського, або Айовського. Теоретичну фізику тут уособлює містер Рабі, дуже чудова молода людина, котра недавно повернулася з Європи, де він працював впродовж року у Штерна і Борна.
Інший університет Нью-Йорка отримав цього року дуже талановитого теоретика Брейта, вихідця з Росії. Утім, він уже давно мешкає в Америці.
СИМПАТИЧНА ЛЮДИНА, з листа Я. Френкеля дружині від 20 грудня 1930 р.
Учора увечері виступив з досить докладною доповіддю про свої останні дві роботи перед тутешніми теоретиками і особами, відносно близькими до теорії, в теоретичному семінарі Колумбійського університету. Були присутні Рабі, Брейт, Гальперн (з Відня, працює асистентом професора Брейта) і ін., загалом персон 25.
З Брейтом я познайомився лише вчора. Він надзвичайно талановитий фізик-теоретик і дуже симпатична молода людина –років 30.
ДУМАВ, ЩО РЯТУВАЄ СВІТ, з книги Р. Юнга «Яскравіше за тисячу сонць»
У результаті обговорень в Берклі було ухвалено рішення концентрувати головні зусилля на створенні уранової бомби і одночасно приділяти серйозну увагу проблемам надбомби. ...За остаточним рішенням звернулися до Грегорі Брейта, фізика, відомого своїм глибоким і точним мисленням.
...Професор Брейт прогулювався вашингтонським парком, коли позаду нього зупинилося авто і йому запропонували підвезти. За звичайних обставин він, ймовірно, відмовився б, але цього дня почував себе втомленим і з вдячністю прийняв запрошення. Незабаром виявилось, що люб’язний водій машини є членом Науково-дослідного управління Військово-морських сил. Він був полонений соромливим професором і просив його зайти до управління через день чи два. Він сказав Брейту, що флот зацікавлений в рішенні ряду особливо цікавих фізичних проблем. Професор погодився...
...Шукали людину, яка могла б запропонувати засоби захисту бойових кораблів від німецьких магнітних мін. Брейт погодився допомогти і почав працювати. Незабаром його ідеї вивели на правильний шлях фізиків Науково-дослідного управління. Трохи згодом Брейта знову викликали до урядової установи.
Там йому сказали, що вважають його єдиною людиною, здатною здійснювати координаційну і напрямну роботу із створення нової бомби. Чиновники додали при цьому, що немає намірів використовувати бомбу в ході війни, вона служитиме просто засобом залякування на той випадок, якщо німці опанують такою ж зброєю. «Але я поганий адміністратор, заперечив Брейт, невже вам не вдалося знайти когось більш відповідного для роботи з координації?». Йому відповіли: «З американських учених ніхто, окрім Вас, не здатний виконати цю роботу. Решта майже всіх фізиків, що беруть участь в подібних дослідженнях, –іноземці».
Таким шляхом миролюбного професора умовили головувати в першому комітеті у Вашингтоні по вивченню «швидкого ділення» (таким терміном позначили некеровану ланцюгову реакцію, що протікає в атомній бомбі).
...Уперше його просили врятувати від загибелі військові кораблі. Удруге мотивуванням була загроза можливого руйнування Сполучених Штатів. Тепер йшлося про загрозу руйнування всієї земної кулі! На нього одного лягла вся тяжкість відповідальності; його думка повинна бути правильною.
...Брейт, звичайно, міг ухилитися від рішення поставленого перед ним такого важкого і відповідального завдання. Але він пам’ятав, що у такому разі воно буде покладене на іншого ученого, який міг би виявитися менш розсудливим, ніж він.
Досить значний час, протягом якого вся тяжкість відповідальності за долі Землі і її мешканців лежала на вузьких професорських плечах, він рахував і роздумував дні і ночі. Закінчивши зрештою обчислення, довів, що вторгнення в легкі елементи землі реакції, викликані в термоядерній бомбі, неможливі за жодних обставин, що це суперечило б основним законам природи.
Та все ж інші сумніви повинні були тоді краяли Брейта. Його обчислення усували, звичайно, найбільшу перешкоду на шляху до виготовлення надбомби. Але тепер він ніс свою частку відповідальності, якщо бомбу колись використають не задля експериментів, а з метою принести світові жахливі руйнування.
І коли миролюбний професор зрозумів це, він, ймовірно, сильно страждав...
БУДКЕР Андрій Михайлович
Фізик. У фізиці існує науковий термін «Пастка Будкера –Поста».
З селянської родини. Справжнє ім’я і по-батькові –Герш Іцкович.
Народився 1 травня 1918 р. в с. Мурафа Вінницького повіту Подільської губернії Російської імперії (нині –Шаргородський район Вінницької області України).
Помер 4 липня 1977 р. в Академмістечку Новосибірської області СРСР (нині –Новосибірська область РФ).
Закінчив фізичний факультет Московського державного університету (1936-1941).
Працював молодшим, старшим науковим працівником, начальником сектору, керуючим лабораторією нових методів прискорення Інституту атомної енергії (1946-1957), директором Інституту ядерної фізики Сибірського відділення академії наук СРСР (1957-1977).
Академік академії наук СРСР (1964).
Двічі лауреат Державної премії СРСР (1949; 2002).
Лауреат Ленінської премії (1967).
Учасник Другої світової війни.
Спеціалізувався з проблем фізики і керованого термоядерного синтезу.
Як учений дебютував роботою з проблем пошуку тензора енергії –електромагнітного поля у рухомих середовищах.
Перу настала черга наступних доробків: «Бетатронний метод розігріву плазми до високих температур» (1958), «Беззалізні прискорювачі з великими полями» (1963), «Кінетика електронного охолодження» (1975), «Метод електронного охолодження в прискорювачах і накопичувачах заряджених часток: (Огляд)» (1977).
Уже після смерті видрукувані «Зібрання праць» (1982), «Нариси, спогади» (1988), «Наука в Сибіру» (1998).
Ім’я нашого земляка носить Інститут ядерної фізики Сибірського відділення Російської академії наук (1994), аудиторія в Новосибірському державному університеті (РФ), вулиця в м. Женева (Швейцарія).
Сибірське відділення Російської академії наук заснувало стипендію для студентів НДУ і премію для молодих учених імені нашого земляка.
Серед друзів та близьких знайомих Б. –І. Курчатов, В. Векслер, М. Лаврентьєв, О. Верейський, Р. Сагдєєв, І. Тамм, О. Скринський, А. Райкін, С. Попов, І. Хриплович та ін.
***
ВЛАСНИМ РОЗУМОМ, з творчого кредо Г. Будкера
Коли придумуєш щось сам, високий шанс нічого не придумати. Але коли живеш чужим розумом, точно нічого не придумаєш.
ВЛАДУ –ГРОМАДІ, з адміністративного кредо Г. Будкера
У НДІ науковці не повинні віддавати владу «адміністративному апарату». Яким би цей апарат не
був гарним і доброзичливим, він може забезпечити гарний порядок, постачання тощо,
алене творчу атмосферу.
НА ВОЛОСИНЦІ БОРОДИ, афоризми Г. Будкера
Іноді корисніше не знати, що зроблено до тебе, щоб не збитися на вторований шлях, яки веде в глухий кут.
Я тримався на волосинці бороди Курчатова.
ВІЧНИЙ ДВИГУН, із спогадів Г. Будкера
Мені доручили забезпечити регулювання майбутнього термоядерного реактора, аби він не дуже «розігнався» і не вийшов з-під контролю. Зараз це доручення нагадує історію про те, як хтось хотів винайти вічний двигун і взяв патент на те, щоб той не розігнався до нескінченних швидкостей.
НЕЗВИЧАЙНА ЗВИЧАЙНІСТЬ, з оцінки Г. Будкером Л. Ландау
Мені Ландау завжди здавався людиною найзвичайнісінькою, найординарнішою. Найзвичайнісінькою людиною. Але із цивілізації на порядок вищою, ніж наша, земна.
ЧЕРЕЗ НЕ МОЖУ, з оцінки Г. Будкера В. Вайскопфом
Слово «неможливо» для нього не існувало. Чим важчою була задача, тим сильніше вона його захоплювала. Рішення, які він знаходив, були оригінальними, несподіваними, простими та ефективними.
АМОРАЛЬНІСТЬ, зі спогадів Р. Сагдєєва
Мій учитель академік Будкер говорив, що писати докторську дисертацію аморально.
ЗА СЬОМИМ ПІДНЕБЕССЯМ, з інтерв’ю Г. Франка О. Ліпкову
Будкер маленьким хлопчиком допитувався у свого дідуся:
–Що там, над піднебессям?
–Там, –відповідав дідусь, –друге піднебессям.
–А що за ним, за другим піднебессям?
–Там третє піднебессям.
–А за ним, за третім піднебессям?..
Дійшли до сьомого.
–А що там, за сьомим піднебессям?
–А там те, про що не можна запитувати.
У цій нескінченній дитячій цікавості, у спразі дійти «до останнього піднебессям» сам Герц...
І ТЕБЕ ОРГАНІЗУЄ, з книги О. Марчука «Сибірський феномен»
Керівник Академмістечка М. Лаврентьєв попросив керівника Інституту атомної енергії І. Курчатова порекомендувати талановитого фізика на пост директора створюваного під Новосибірськом Інституту ядерної фізики.
–Бери Герша, –сказав Ігор Васильович
–А хто це?
–Це –Герш Іцкович Будкер. Але оскільки від його імені можна язик зламати, то я перехрестив його в Андрія Михайловича!
–Чого він вартий як вчений?
–Та вартий, має відкриття: створив модель прискорювача на зустрічних пучках!
–Так, цікаво... А який він організатор? –запитав Лаврентьєв.
–Такий, що й тебе організує, –відповів Курчатов. –Бери, нехай він у тебе втілює свої ідеї.
КАПІТАЛІСТИЧНИЙ ІНСТИТУТ В СРСР, з інтерв’ю І. Хрипловича Н. Дьоміній
Будкер був неймовірним організатором, котрий створив великий інститут, на мій погляд, кращий фізичний інститут і в Радянському Союзі, і в сучасній Росії. Важко повірити, але в 1960-і роки Андрій Михайлович домігся для інституту права укладати угоди усередині країни й за кордоном за договірними цінами... Зароблені в такий спосіб гроші йшли й на фундаментальні дослідження, і на будівництво житла для співробітників, і на регулярну надбавку на рівні 20% до їхньої зарплати.
ПРАГНУЛИ «ПОМАЦАТИ» АНТИРЕЧОВИНУ, з статті «Будкер Герш Іцкович» на sib.net
З початком Великої Вітчизняної війни він пішов на фронт добровольцем, хоча й мав броню, що звільняла його від мобілізації як фахівця, потрібного оборонній промисловості.
Серпень 1945 року лейтенант Будкер зустрів на Далекому Сході. Тут же він довідався про те, що сталося над мирними японськими містами Хіросімою і Нагасакі. Звістка про атомне бомбардування настільки сильно вразила, що вже тоді він твердо вирішив: працювати буде виключно над «мирним» атомом.
…Основним напрямком роботи стало забезпечення регулювання термоядерного реактора, щоб він не міг вийти з-під контролю. На той час це було те ж, що привселюдно заявити про створення вічного двигуна. При рішенні цієї проблеми, Будкер Г. І. …придумав «магнітні пробки» –відкриті пастки для втримання плазми.
…В 1967 р. очолюваний Будкером Г. І. колектив, а основу його становили молоді сибірські фізики, першим у світі почав вивчати взаємодію речовини й «антиречовини» на прискорювачах.
НІЯКИХ ОБРАЗ, з кореспонденції А. Кудрявцева «Могутній талант»
Популярністю в усіх світових прискорювальних центрах користується метод електронного охолодження, застосовуваний для зменшення поперечних розмірів згустків. Однак коли Андрій Михайлович запропонував його, скептиків знайшлося предосить і дехто навіть жартівливо дорікав автора в замаху на класичну теорему Ліувілля про сталість фазового обсягу.
…А. Будкер вирішив і не менш важче завдання, пов’язане із цією діяльністю: він домігся урядового дозволу продавати ці прискорювачі, у тому числі й за рубіж, а виручені гроші витрачати на розвиток наукових праць.
…Будкер завжди боявся виявитися оточеним лише вузьким колом однодумців. Він міркував, що якими б не були ці люди порядними й доброзичливими, інформація, отримана від них, була б не повною... Тому Андрій Михайлович запровадив правило –максимально широко обговорювати і наукові, і організаційні питання, вислуховуючи різні точки зору.
…Він неухильно зберігав вірність своїй «спортивній» (волейбольній) формулі: вся команда виводить на завершальний удар того, у кого це виходить краще всіх. І жодних образ!
ПРОРОК І ФАВН, із спогадів О. Верейського
Він уразив мене з першої зустрічі барвистістю, соковитістю натури, гумору. Сама зовнішність його була незвичайна. Щось вічне, ніби його створив художник школи Рембрандта. З його можна було б писати героїв класичних міфів. Чи то пророк, чи то фавн...
БУВ АКТОРОМ, із спогадів А. Райкіна
Як він сміявся! Іноді я не встигав навіть договорити фразу, довести до кінця мізансцену, а він уже реготав. Він не любив запитувати. І умів слухати. Слухав і дивився по-дитячому жадібно. І зненацька вибухав блискучою промовою. Це були несподівані цікаві думки про музику, живопис, театр, літературу...
Він був актором. Я стверджую це як актор.
ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД, з нарису А. Мелік-Пашаєвої «Андрій Будкер, фізик»
Якось у розмові з Тенгізом Євгеновичем Абуладзе, автором «Покаяння», я запитала:
–Що для вас означає «нове мислення»?
–Повернення до здорового глузду.
…Усе, що робив і зробив Будкер, наповнене здоровим глуздом.
НЕ ЗНУЩАЙТЕСЬ НАД КРОЛЕНЯТАМИ, з повісті В. Кузнєцова «Сорок тисяч братів»
Коли парапсихологія тільки ставала модною (у середині шістдесятих), в Новосибірському Академмістечку вже проводилися досліди з передавання думок на відстань. Високопосадові, очевидно, не випадково вибрали для телепатів Інститут ядерної фізики. Ним керував тоді Андрій Михайлович Будкер. Важко уявити кращу кандидатуру для підтримки будь-якої нестандартної ідеї: колеги й учні називали академіка фантазером і мрійником, Ландау ж охрестив релятивістським інженером.
Телепати, знущаючись кроленятами, стверджували, що ті спеціальними променями передають свої больові відчуття на відстань. Кролиця-мати здригалася, і за частоту збігів співробітники доповіли директорові.
Відповідь відома мені майже з перших вуст: від удови вченого, сценариста науково-популярного кіно А. Мелік-Пашаєвої.
–В преферанс граєте? –запитав Андрій Михайлович. –То ж розкладіть карти, перевірте ймовірність випадання певних сполучень. Подивитеся, що вийде, і зрівняєте!
Подивилися й охолонули: частота збігів у картах була тією ж.
НІЗАЩО, бувальщина
У шістдесяті роки до Москви завітали французи. В Академії наук їм порадили:
–Їдьте до Новосибірська, подивитеся...
–Це до Будкера? Нізащо!
–Хіба ви знайомі?
–Ні, і не бажаємо. Досить, що з ним знайомий де Голль... Приходимо до президента просити асигнування на дослідження, а він у відповідь: «Я недавно був у Сибіру, там Будкер на науку гроші заробляє сам».
Так і не дав...
ВЕКСЛЕР Володимир Йосипович
Фізик. Винахідник першого в світі синхрофазотрону (1957). У фізиці існує науковий термін «автофазування Векслера».
З родини службовця. Батько, Векслер Й., –інженер.
Народився 19 лютого (4 березня) 1907 р. в м. Житомир Волинської губернії Російської імперії (нині –адміністративний центр однойменної області України).
Помер 22 вересня 1966 р. в м. Москва СРСР (нині –столиця РФ). Похований на Новодівочому цвинтарі. Надгробок виконано у вигляді синхрофазотрону.
Закінчив Московський енергетичний інститут (1931).
Працював науковим співробітником Всесоюзного електротехнічного інституту (1930-1937), Фізичного інституту АН СРСР (1937-1966), науковим співробітником (1949-1954), директором (1954-1966) Дубненської лабораторії високих енергій.
Академік академії наук СРСР (1958).
Почесний доктор празького Вищого технічного училища (1963).
Лауреат премії АН СРСР (1937).
Лауреат Державної премії СРСР (1951).
Лауреат Ленінської премії (1959).
Лауреат міжнародної премії «Атом для миру» (1963).
Спеціалізувався з проблем прискорення заряджених частинок, фізики високих енергій, космічних променів.
Принцип автофазування дозволив підняти межу досяжних енергій частинок в тисячі разів і нову елементарну частинку –антисигма-мінус-гіперпон (1960).
Наш земляк розробив нові методи прискорення заряджених частинок; висунув ідею мікротрону, а також принцип когерентного прискорення частинок.
Керував створенням першого в СРСР синхротрону (1947) і синхрофазотрону (1957).
Друкувався в журналах «Ядерна техніка», «Успіхи фізичних наук, «Доповіді академії наук СРСР», «Атомна енергія».
Автор книг «Експериментальні методи ядерної фізики» (1940), «Новий метод прискорення релятивістських частинок» (1944), «Іонізаційні методи дослідження випромінювань» (1950), «Когерентний принцип прискорення заряджених частинок» (1957).
Ім’ям вченого названо одну з вулиць м. Житомир.
Російська академія наук заснувала премію ім. Векслера.
Серед друзів та близьких знайомих В. –Н. Бор, П. Черенков, С. Вавилов, Л. Ландау, Л. Грошев, В. Ісаєв, В. Гінзбург, Д. Блохінцев, М. Добротін, М. Шафранова, В. Пєтухов, Є. Мороз, Л. Зінов’єв, В. Саранцев, К. Чехлов та ін.
***
МІЛЬЙОН КІЛОМЕТРІВ ЗА ТРИ СЕКУНДИ, з статті В. Векслера «Зі швидкістю світла»
Ми мали змусити частинки мільйони разів обертатися в магнітному полі, яке росло з часом, поступово збільшуючи їх енергію. За 3,3 секунди вони повинні зробити усередині камери чотири з половиною мільйони обертів і пройти шлях в мільйон кілометрів, рухаючись майже із швидкістю світла.
Через тиждень після здійснення квазібетатронного режиму на синхрофазотроні вдалося надати частинкам енергію в два мільярди електронвольт, а потім –8,3 мільярдів електронвольт.
...Слід визнати, що, не зважаючи на дуже швидке зростання наших знань, сучасна фізика не створила ще якоїсь єдиної картини природи ядерних сил. Вона не знає, наприклад, як зв’язані між собою різні мезони, як вони пов’язані з нуклонами, не має уявлення про закономірності їх взаємних переходів.
Саме ці питання можуть бути вирішені шляхом використання могутніх прискорювачів, які дають пучки заряджених частинок з енергією в багато мільярдів електронвольт.
СХОЖЕ НА ПЛАГІАТ, з листа В. Векслера до редакції журналу «Physical Review» від 16 лютого 1946 р.
У двох статтях, котрі з’явилися в 1944 р., ...автор ... вказав на два нові принципи прискорення релятивістських частинок, які узагальнюють резонансний метод.
...Названі статті повністю визначають зміст замітки Макміллана, в якій немає посилання на мої дослідження.
ВАШЕ ВІДКРИТТЯ ПЕРЕДУВАЛО МОЄМУ, з листа Е. Макміллана В. Векслеру від 15 травня 1946 р.
Шановний доктор Векслер!
Я хотів би пояснити ті обставини, які склалися навколо публікації моєї замітки про «синхротрон», для того, аби прояснити викликане нею неприємне враження.
У 1944 р. і практично протягом всього 1945 р. журнали, в яких була опублікована Ваша робота, були мені недоступні. Ні я і ніхто з тих, з ким я контактував, їх не бачили. Тому, коли я послав свою замітку у вересневий випуск «Phys. Rev.», я зовсім не підозрював про Вашу роботу. Лише в кінці жовтня хтось з іншого інституту побачив Вашу останню статтю в «Фізичному журналі», який видається в СРСР, і прислав мені її копію.
Мені здається, що це той випадок в науці –майже одночасна поява ідеї в декількох частинах світу, коли вона досягла такого рівня, за якого ідея потребує подальшого розвитку.
Хочу знову запевнити Вас, що моя неувага до Вашої роботи була ненавмисною і що, дізнавшись про неї, я хотів би підтвердити, що Ваше відкриття передувало моєму.
З самими кращими побажаннями успіху Вашій машині
Едвін М. Макміллан.
НАУКА НЕ ЗНАЄ МЕЖ, з телеграми Л. Джонсона В. Векслеру від 24 жовтня 1963 р.
Білий дім
Вашингтон
Шановний доктор Векслер!
Я знаю, що Вам і докторові Макміллану присуджують сьогодні премію «Атом для миру». Ви обидва заслужили цю нагороду, зробивши величезний внесок у фізику високих енергій і в наше розуміння атомного ядра.
Вдивляючись в список удостоєних премії, відкритий доктором Бором і який включає Вас і доктора Макміллана, я знову переконуюся в інтернаціональному характері і мові справжньої науки. Її цілі і методи, що визнаються Вами, не знають політичних меж.
Це виявляється з практично одночасно зробленому Вами і доктором Макмілланом відкритті, яке привело до створення синхротронів і наступних поколінь машин, що сприяло розвитку фізики високих енергій в наших і інших країнах, часто на основі спільної роботи.
З повагою
Ліндон Б. Джонсон.
СЛЬОЗИ РАДОЩІВ, зі спогадів М. Шафранової
Як тільки «почав» дихати прискорювач, наша група почала перші експерименти з ядерними фотоемульсіями. Це було в березні 1957 р. Спочатку умови були украй примітивними: емульсії на скляній підкладці, не мудруючи лукаво, ми загортали в щільний чорний папір, вакуумники укріплювали цей пакет на штоку для внутрішньої мішені прискорювача і вводили цей детектор на певний радіус на деякому віддаленні від орбіти прискореного пучка.
За першого ж опромінювання постало питання –яку інтенсивність дати, скільки імпульсів пучка? Вибору не було, дали три імпульси, не сподіваючись на те, що вийде щось путнє: на емульсіях могло нічого не з’явитися, а могли бути і протони після бетатронного режиму, тобто повільні.
Дорогою з корпусу синхрофазотрону зустріла Володимира Йосиповича: «Як справи?» – «Та ось опромінили емульсії, проте навряд чи щось вийшло». Майже бігом рушили до хіміків... і їх помічників. Тут вже все було готовим до обробки.
Розгорнули емульсії і жахнулися: після перебування у вакуумі вони майже повністю відокремилися від скляної підкладки, яка перетворилася на листкове «тістечко», були видно лише жалюгідні острівці непошкодженої емульсії –сльози, одним словом.
Знадобилися три години томливого очікування, впродовж яких тонкі (50-мікронні) пластинки проявили, спішно підсушили під вентилятором і помістили під мікроскоп. Яким же було здивування і захоплення, коли перед нашим поглядом з’явилося чарівливе видовище: паралельний пучок релятивістських частинок, а серед них «зірки», «зірки»...
Володимир Йосипович тут же примчався дивитися: адже це було перше зриме свідоцтво роботи його улюбленого дітища.
...На превеликий жаль, коли публікація була практично готова, Володимир Йосипович висловив сумнів в тому, що на емульсію потрапили протони лише однієї енергії і не потрапили повільніші. Виникло побоювання, що в процесі прискорення вони могли «чіпляти» емульсії.
Як це не було прикро, але публікацію довелося відкласти, щоб поставити дослід в чистіших умовах.
НЕЩИРИЙ ВТРАЧАЄ ТАЛАНТ, з книги В. Саранцева «Роки. Події. Люди»
Наша віра у В. Й. Векслера була безмежною. Ми приймали його цілком, зі всіма достоїнствами і недоліками. Нам імпонувала його відданість науці, яка поєднувалася з дивовижними людськими якостями. У нього ніколи не було зарозумілості і поблажливого ставлення до молоді. Нам подобалися палкі дискусії, ініціатором яких він завжди виступав.
Він генерував таку кількість ідей, що нам не вистачало доба, аби відібрати потрібні. Для нас, що вже мали за плечима десятирічний досвід спілкування і роботи з В. Й. Векслером, це була не чарівність зустрічі з цікавою людиною –це була любов, яка пройшла через випробування невдачами і успіхами.
Всі його вчинки диктувалися переконаннями, і це був єдиний критерій. Він міг публічно заявити
про своє негативне ставлення до якоїсь роботи і також публічно оголосити про свою неправоту в тій чи іншій оцінці.
В. Й. Векслер умів і любив працювати з молоддю. ... Він завжди говорив нам, молодим, про те, що талант і зрада –взаємовиключні поняття. Якщо людина кривить душею, вона втрачає талант.
Невгамовний розум Володимира Йосиповича породив таку велику кількість прискорюючих систем, багато з яких реалізовані і, безумовно, багато які ще чекають, а деякі і не дочекаються свого втілення в життя.
ВІД ГАЛОШ НЕ ВІДМОВИВСЯ, зі спогадів Є. Сидорової «Про батька»
Батько прагнув відучити мене сліпо наслідувати моду і примусити думати і вчиняти самостійно, а не «як всі». Його улюбленими приказками були: «Ще в Біблії сказано, що дурнів багато» і «Голова дана людині для того, щоб думати, а не для того, щоб забивати голи» (футбол батько не любив). Він завжди сердився, якщо я бездумно повторювала чужі слова, і вимагав власної думки.
...Цікаво, що разом з постійним прагненням «освічуватися» батько був переконаний в тому, що надлишок знань шкодить творчості. Він вважав, що людям, яких «все знають», зробити щось заважає «внутрішній цензор», який нагадує або про те, що щось подібне вже зроблене, або про те, що існують дані, котрі суперечать виниклій ідеї. В результаті чоловік роззброюється і пасує. А менш освічений дослідник, той, хто не знає, що «такого бути не може, тому що не може бути ніколи», опиняється у вигіднішому положенні. Зокрема, він стверджував, що принцип автофазування він зміг «вигадати» виключно завдяки тому, що був не настільки освіченим, як фізики-теоретики.
...Мама жартома говорила, що до чужих батько ставиться набагато краще, ніж до своїх. Як характерний приклад можна навести такий.
У батька досить рано з’явилася службова машина. Проте він ніколи не дозволяв використовувати її для домашніх справ. Я добре пам’ятаю, як мама возила в рюкзаку продукти і в’язки дров... Батько, звичайно, розумів, що мамі з її хворими легенями і важко і шкідливо їздити до нас по двічі в тиждень після роботи і возити необхідні запаси, тим паче, що від станції до дачі треба було ще хвилин 30 йти. Він часто умовляв її відмовитися від «цієї проклятої дачі» і залишити нас на літо в Москві, але про те, щоб хоч би раз відвезти її і продукти на державній машині, не було й мови.
До найостанніших років він все-таки вважав за краще забезпечити мене грошима на таксі, а не службовою машиною.
...У нас не з’явилося ні власної машини, ні дачі, ні якихось цінностей. У мами ніколи не було ні золотих ланцюжків, ні кілець, ні сережок... Я пам’ятаю, що в дитинстві, якщо я захоплювалася побаченими на комусь прикрасами –намистами, брошками, батько завжди говорив: «А як щодо кільця в ніс?».
...Із смішних штрихів згадую його любов до звичайних гумових калош. Одного разу, вже будучи академіком і приїхавши на якесь «високе» засідання, він, залишаючи свої улюблені калоші в гардеробі, попросив поставити їх так, щоб їх ніхто не сплутав з своїми. На це гардеробник із сміхом сказав: «Та що Ви, калош, окрім Вас, в Москві ні у однієї людини немає».
Батько приїхав додому і дуже веселився із цього приводу, але від калош не відмовився.
БРОНШТЕЙН Матвій Петрович
Фізик, популяризатор науки. У фізиці існує науковий термін «формула Хопфа –Бронштейна».
З лікарської родини.
Народився 19 листопада (2 грудня) 1906 р. в м. Вінниця Подільської губернії Російської імперії (нині –адміністративний центр однойменної області України).
Розстріляний 18 лютого 1938 р. в одній із сталінських катівень м. Ленінград СРСР (нині –м. Санкт-Петербург РФ). Місце поховання –не відоме.
Закінчив фізико-математичний факультет Ленінградського університету (1926-1930).
Був науковим співробітником Ленінградських фізико-технічного інституту, викладачем державного університету і політехнічного інституту (1930-1937).
Спеціалізувався з проблем фізики напівпровідників, теорії гравітації, ядерної фізики, астрофізики.
Довів неможливість розпаду фотона, пов’язавши її з фактом розширення Всесвіту (1937).
Друкувався в журналах «Успіхи фізичних наук», «Вогнище».
Як вчений дебютував науковою статтею про світлові кванти (1925).
Потім настала черга наступних доробків: «Сучасний стен релятивістської космології» (1931), «Квантування гравітаційних полів» (1935), «Про магнітне розсіяння нейтронів» (1937),
Наш земляк –автор науково-популярних книг «Сонячна речовина», «Атоми, електрони, ядра» (обидві – 1936), «Промені Ікс» (1937).
За наклепницьким виказом Б. заарештували в м. Київ по дорозі на відпочинок до Кисловодська (1937).
Посмертно реабілітований (1957). Дружині компенсували «вартість бінокля, вилученого під час обшуку 1 серпня 1937 р.».
В італійському Центрі наукової культури ім. Етторе Майорана заснована стипендія ім. Бернштейна (1991).
Серед друзів та близьких знайомих Б. –І. Курчатов, Л. Ландау, О. Фрідман, К. Чуковський, С. Вавилов, Л. Мандельштам, І. Тамм, В. Фок, Я. Френкель, С. Маршак та ін.
***
НЕБЕЗПЕЧНИЙ ЗЛОЧИНЕЦЬ, з розпорядження народного комісара внутрішніх справ України від 6 серпня 1937 р.
Заарештованого Бронштейна Матвія Петровича як особливо небезпечного злочинця направити під особливим конвоєм, в окремому купе вагон-зака в м. Ленінград в розпорядження УНКВС Ленінградської області.
ЗА ВЗІРЕЦЬ МАВ ЗАХІД, з протоколу допиту М. Бронштейна від 9 жовтня 1937 р.
Входив до контрреволюційної організації інтелігенції, котра боролася за повалення радянської влади і встановлення політичного устрою, за якого б інтелігенція брала участь в управлінні державою нарівні з іншими прошарками населення за прикладом країн Заходу, хотів побудувати по суті фашистську державу, здатну встояти проти комунізму.
ЖАРТ, ЩО ЗАКІНЧИВСЯ СМЕРТЮ, з розвідки Б. Горобця «Коло Ландау»
З осені 1931 р. від них став потихеньку віддалятися «Дімус». Його місце серед найближчих друзів Ландау досить швидко зайняв Матвій Бронштейн («Абат»). ...Багато часу в цій компанії проводив і німецький фізик Рудольф Паєрлс. Згодом Євгенія Канегіссер вийшла за Паєрлса заміж, а той перебрався до Англії і став там фізиком з світовою популярністю. До речі, саме його заступником був знаменитий Клаус Фукс, зрадник Англії, який передав до СРСР креслення і технологію атомної бомби.
Паєрлс став членом Лондонського Королівського товариства і навіть одержав дворянський титул, а Євгенія Канегіссер стала леді Паєрлс.
А ще через 10 років М. Бронштейна згубив лист до Англії. Як розповідав А. Б. Мігдал, це лист євреєві Р. Паєрлсу кінчався жартівливим вітанням «Хайль Гітлер!». Вважається, що саме це спровокувало арешт і загибель М. П. Бронштейна.
ЦІННИЙ НАУКОВЕЦЬ, лист В. Фока А. Вишинському
Прокуророві СРСР т. Вишинському
від академіка В. О. Фока.
Високошановний Андрій Януарійович!
Я приєднуюся до клопотання Лідії Корніївни Чуковської про перегляд справи її чоловіка, колишнього доцента Ленінградського університету Матвія Петровича Бронштейна.
М. П. Бронштейн в своїй науковій діяльності проявив себе як талановитий молодий учений, який вніс цінний внесок в радянську науку і має виняткову ерудицію у області теоретичної фізики. Його докторська дисертація, присвячена загальній теорії відносності Ейнштейна, містить результати великої наукової цінності. У своїй роботі з теорії металів і напівпровідників він також дав багато нового. Нарешті, йому належить низка науково-популярних книг для юнацтва, виключно висока якість яких була відзначена свого часу в нашій центральній пресі.
У випадку, якщо Ви знайдете можливим задовольнити клопотання Л. К. Чуковської, прошу при перегляді справи М. П. Бронштейна врахувати велику цінність його як науковця.
ЗААРЕШТОВАНИЙ ВИБУВ, з книги Л. Чуковської «Нотатки про Ганну Ахматову»
Лютий 1938. Дерев’яне віконце на Шпалерній, куди я, зігнувшись в три погибелі, сказала: «Бронштейн, Матвій Петрович» і протягнула гроші, –відповіло мені зверху густим голосом: «Вибув!», і людина, чиє обличчя поміщалася на недоступній для відвідувача висоті, ліктем і животом відсунула мою руку з грошима.
РОЗСТРІЛЯЛИ ПОМИЛКОВО, з довідки КДБ СРСР
Бронштейн Матвій Петрович, 02.12.1906 р. народження, урож. м. Вінниці, єврей, безпартійний, з вищою освітою, науковий співробітник Ленінградського фізико-технічного інституту, засуджений 18 лютого 1938 року Військовою Колегією Верховного суду СРСР за «активну участь в контрреволюційній фашистській терористичній організації» за ст. 58-8 і 58-11 КК РРФСР до вищої міри кримінального покарання –розстрілу, з конфіскацією всього майна, яке йому особисто належить.
Вирок про розстріл Бронштейна Матвія Петровича виконано 18 лютого 1938 року в м. Ленінград.
Визначенням Військової Колегії Верховного суду СРСР від 9 травня 1957 року вирок Військової Колегії від 18 лютого 1938 року стосовно Бронштейна М. П. за обставинами, що знов відкрилися, скасований і справа про нього припинена за відсутністю складу злочину.
КУДИ ПОДІЛИ ВИ МЕРЦІВ, з вірша Л. Чуковської «М.», присвяченого М. Бронштейну
Консервы на углу давали.
Мальчишки путались в ногах.
Неправду рупоры орали.
Пыль оседала на губах.
Я шла к Неве припомнить ночи,
Проплаканные у реки.
Твоей гробнице глянуть в очи,
Измерить глубину тоски.
О, как сегодня глубока
Моя река, моя тоска!
Нева! Скажи в конце концов,
Куда ты дела мертвецов?
В ЧОМУСЬ ВИПЕРЕДИВ ЧАС, з статті «Бронштейн Матвій Петрович» на інтернет-сайті history.mytimes.ru
Його хлоп’яцтво припало на важкі роки громадянської війни, в школу він не ходив і головними його вчителями були книги. Багато читав, багато чому навчився –став незвичайно освіченою людиною. Вільно говорив трьома мовами, ще на декількох читав.
Після закінчення університету затвердив свій статус фізика-теоретика. Найвідоміша робота була з області, в якій позначатимуться квантові ефекти в гравітації.
У статтях з космології він висловлює принципові сумніви в можливості побудови теорії, заснованої лише на наявних фізичних теоріях, оскільки вони симетричні до обох напрямів часу. У зв’язку з цим Бронштейн приділяв значну увагу питанню про межі застосовності фізичних теорій. Велика частина однієї з робіт цього циклу складає розділ «Відношення фізичних теорій одна до одної і до космологічної теорії».
Таким чином він поставив опис Всесвіту як результат завершеності існуючих теорій, а не як унікального фізичного об’єкту.
Він пише, що загальна теорія відносності в її існуючій формі –лише нарис майбутньої теорії, побудова дійсної теорії тяжіння повинна бути пов’язана з ще глибшим перетворенням фізичних понять. Це зауваження мало під собою грунт –для опису квантових ефектів бракувало поняття риманової геометрії.
ЗУХВАЛА ВИХВАТКА , з статті Е. Кольмана «Лист тов. Сталіна і завдання фронту природознавства і медицини»
Найяскравішим явищем в цій області є, мабуть, виступ проф. Френкеля на організованій VIII Всесоюзній конференції з фізико-хімії, що відбулася у середині грудня 1931 року в Ленінграді. Проф. Френкель, який присягався в своїй відданості радянській владі, заявив разом з тим наступне: «Діалектичний метод не має права претендувати на керівну роль в науці. У нашій політиці допускається надзвичайно шкідливий перегин нав’язування ученим і молоді поглядів діалектичного матеріалізму. Соціалізм вимагає обгрунтування, його дає історичний матеріалізм, проте він не пов’язаний з діалектичним матеріалізмом, що є перешкодою в розвитку науки. Ні Ленін, ні Енгельс не є авторитетами для фізиків, книга Леніна зводиться до затвердження азбучних істин, із-за яких не варто ламати списа. Ваша філософія реакційна, сподіваюся, що скоро партія в цьому переконається, чому вже прикладом є вислови т. Бухаріна. Не може бути пролетарської математики, пролетарської фізики і т.д.».
Ця зухвала вихватка завзятого махіста, глави групи фізиків так званої «ленінградської школи» (Гамов, Ландау, Бронштейн, Іваненко й ін.) не одинична.
ВСІМ СТАВИВ П’ЯТІРКИ, зі спогадів В. Савельєва
За зовнішнім виглядом МП (Бронштейн М. П. –авт.) відрізнявся від Ландау, як Штепсель від Тарапуньки. У внутрішньому змісті схожості теж було небагато: добрий гумор Бронштейна сильно відрізнявся від злого сарказму Ландау. Студентів ніколи не переслідував і не знущався з них. Страшно дивувався, якщо студент знає хоч що-небудь. Всім ставив п’ятірки.
СОНЯЧНИЙ ТАЛАНТ, з книги Г. Гореліка «Лідія Чуковська і Матвій Бронштейн»
«Сонячна речовина» –так називається його оповідання про те, чим жива наука. На думку знаменитого фізика, нобелівського лауреата Льва Ландау –і я з ним цілком згоден –оповідання це читати «цікаво будь-якому читачеві –від школяра до фізика-професіонала». А про народження цієї книги, про появу нового дитячого письменника говорить його дарчий напис, зроблений 21 квітня 1936 року: «Дорогою Лідочці, без якої я ніколи не зміг би написати цю книгу».
За ті, що залишалися йому півтора роки життя він створить ще два маленькі шедеври науково-художньої літератури, при цьому інтенсивно працюючи в теоретичній фізиці. Його талант був сам утворений з сонячної речовини, яка завжди освітлює шлях науці і дарує тепле світло людям.
ЙОГО ГІПОТЕЗИ ЧЕКАЮТЬ ОБГРУНТУВАННЯ, з кореспонденції П. Нешитова «Сонячна речовина» М. П. Бронштейна»
У Санкт-Петербурзі відбувся семінар «Сонячна речовина» М. П. Бронштейна», присвячений 100-річчю з дня його народження.
Член-кореспондент РАН п. Старобінський в доповіді «Темна енергія у Всесвіту», перш ніж приступити до аналізу однієї із спеціальних статей М. П. Бронштейна 1932 року, виділив в творчій спадщині автора три типу робіт.
По-перше, те, що написане М. П. Бронштейном про неможливість розкладання фотонів, необхідно просто знати і застосовувати –обговорювати там нічого.
По-друге, роботи з гравітаційного поля, бездоганні в теоретичному відношенні, не завжди достатньо конкретні в тому, що стосується експериментальних наслідків; вони можуть бути доповнені, оскільки зараз вже доступні спостереженню макроскопічні процеси, скоординовані з квантовістю гравітону.
Нарешті, третій вид робіт –це гіпотези, котрі чекають свого обгрунтування чи спростування.
ГАМОВ Георгій (Джордж) Антонович
Фізик. У фізиці існують наукові терміни «Правило Гамова –Телера», «Правило Гамова –Берга».
З учительської родини. Предки –запорозькі козаки. Напівжартома Г. включав в автобіографію репродукцію з відомої картини Рєпіна.
Народився 19 лютого (4 березня) 1904 р. в м. Одеса Російської імперії (нині –адміністративний центр однойменної області України).
Помер 20 серпня 1968 р. в м. Болдер (штат Колорадо, США). Похований на міському цвинтарі.
Навчався в Новоросійському (1922-1923), Ленінградському (1923-1928) університетах.
Працював в Ленінградській артилерійській школі (1924), Кембріджському університеті (1928-1930), копенгагенській лабораторії Н. Бора (1930-1931), Ленінградському фізико-технічному інституті (1931-1933), Вашингтонському (1934-1956), Колорадському (з 1956) університетах. Активний учасник американського проекту з винайдення водневої бомби.
Емігрував спочатку у Францію (1933), потім –Великобританію (1933-1934), далі –в США (1934).
Член-кореспондент АН СРСР (1932-1938). Звання посмертно повернуто (1990).
Лауреат премії ім. Калінга за популяризацію науки: написав понад 30 книжок.
Як вчений дебютував монографією «Будова атомного ядра і радіоактивність», яка вийшла послідовно англійською, німецькою, російською мовами
Нашому земляку належить не одне фундаментальне відкриття. Так, він дав перше квантово-механічне пояснення альфа-розпаду (1928), разом з Е. Теллером вніс істотний вклад у теорію бета-розпаду (1936), висунув теорію «гарячого Всесвіту», зробив піонерний розрахунок генетичного коду.
А ще він першим розрахував моделі зірок з термоядерними реакціями, запропонував модель оболонки червоного гіганта, досліджував роль нейтрино при спалахах нових і наднових, створив теорію утворення хімічних елементів шляхом нейтронного захоплення.
Перу Г. належать наступні доробки: «Створення Всесвіту», «Зірка, названа Сонцем», «Планета, названа Землею», «Біографія фізики», «Тяжіння», «Квантова механіка», «Пригоди містера Томпкінса», «Містер Томпкінс усередині самого себе» (разом з М. Ічесом), «Цікава математика» (разом з М. Стерном), «Атом і його складові», «Атомна енергія (у Всесвіті й у людському житті)», автобіографічна «Моя світова лінія» .
Наш земляк –автор карикатур до власних книг.
Серед друзів та близьких знайомих Г. –І. Курчатов, М. Кюрі, С. Улам, Л. Ландау, П. Ланжевен, Г. Марконі, Е. Фермі, В. Вернадський, В. Хлопін, Л. Мисовський, В. Фок, Е. Теллер, М. Бронштейн, Ю. Рабинович, Н. Бор, О. Фрідман, Е. Резерфорд, А. Ейнштейн, А. Іоффе, П. Капіца, М. Шенберг, Д. Іваненко, М. Дельбрюк та ін.
***
ЯК Я РОЗВІЯВ ЦЕРКОВНУ ДОГМУ, з книги Г. Гамова «Моя світова лінія»
Якось батько купив мені маленький мікроскоп, і я вирішив провести важливий експеримент з перевірки церковної догми. У російському православ’ї вважається, що під час причащання червоне вино і хліб, опущений у нього, перетворюються на кров і плоть нашого рятівника, Ісуса Христа.
Священик дав мені трішки перетвореного вина і крихту хліба на позолоченій ложці, я зберіг крихту за щокою, швидко прибіг додому і поклав її під мікроскоп. Для порівняння ж заздалегідь приготував трішечки хліба, вимоченого в червоному вині.
Дивлячись у мікроскоп, я не побачив різниці між двома зразками.
…Це був експеримент, який зробив мене вченим.
ДИВИВСЯ ІМПРЕСІОНІСТІВ, з листа Г. Гамова Т. Кастеріной від 1 січня 1927 р.
Ленінград, Dear Tatiana!
Тільки-но повернувся з Москви і знайшов твого листа. На з’їзді було дуже потішно –багато сперечалися із-за теорії відносності з москвичами.
…Дивився імпресіоністів –дуже сподобалися Гоген і Ван Гог. Були на «Ревізорі» у Меєрхольда... Взявся всерйоз за Єгипет і Далекий Схід.
Фізику поки закинув –це називається подорож до Єгипту на відпочинок. Навіть завтра йду в Олександринку на «Цезаря і Клеопатру». Навесні, ймовірно, поїду на все літо в Goettingen і по Німеччині. Поки практикуюся з німецької й вчуся носити смокінг.
…Ну, все.
Уклін Ніні й Марусі.
ОБЕЗСМЕРТИВ СВОЄ ІМ’Я, з оцінки діяльності Г. Гамова Й. Шкловським
Я вважаю Г. А. Гамова, мабуть, найбільшим російським фізиком ХХ століття. Врешті-решт, від ученого залишаються лише конкретні результати його праці. Застосовуючи футбольну аналогію, мають реальне значення не витончені хитрощі і дріблінг, а забиті голи. У цьому –жорстокість науки.
Гамов обезсмертив своє ім’я трьома видатними «голами»:
) теорією аlpha-розпаду, більш загальний –«підбар’єрними» процесами (1928);
) теорією «гарячого Всесвіту» і, як наслідок її, –прогнозом реліктового випромінювання (1948), виявлення якого в 1965 р. ознаменувало собою новий етап в космології;
) відкриттям феномена генетичного коду (1953) –фундаменту сучасної біології.
Звичайно, Гамов –неповерненець... Проте чи можемо ми уявити музичну культуру Росії ХХ століття без імен Шаляпіна і Рахманінова?
ВОІСТИНУ «ТРИВИМІРНА» ЛЮДИНА, з книги С. Улама «Пригоди математика»
У ньому не було нічого від бездушного сухаря. Воістину «тривимірна» людина, він випромінював енергію, був повний життя і дуже небайдужий до розкішної їжі, любив анекдоти і підступні жарти, яким міг віддаватися, не знаючи міри...
Було дивно спостерігати, як на тих складних рівнях, на яких нами застосовувалася математика, він міг заходити так далеко у використанні інтуїтивних образів і аналогій, черпаючи їх з історичних і навіть художніх зіставлень...
Будучи стовідсотковим керуючись своїм разюче непогрішним інстинктам, запропонував кілька ідей про те, як насправді діє генетичний код...
Усім його письмовим працям притаманний природний потік ідей, простий, позбавлений пишномовності, легкий, ні в якому разі не громіздкий, цікавий, але ніколи не фривольний стиль. Він писав легко, швидко...
ПОХОДЖЕННЯ БУЛО НЕ РАДЯНСЬКИМ, з дослідження С. Земляного «З чим ще буває сумісний російський геній»
…Головна складність для нього спершу полягала в тому, що він ніколи не був і так ніколи не став «радянським хлопцем»... Зовсім не радянським було його соціальне походження: по лінії батька він був потомственим дворянином із древнього роду; а матері належав до південноруського духівництва. Дід по батьку був полковником царської армії, командуючим Кишинівським військовим округом; дід по матері –митрополитом, настоятелем Одеського собору; його батько Антон Михайлович –статським радником, викладачем російської мови і літератури в одеських гімназіях і реальних училищах; мати Олександра Арсеніївна Лебединцева викладала історію і географію в одеській жіночій гімназії.
Незрівнянно типовішим Гамов був в іншому плані –першим живим втіленням у нашій країні інтелектуала нової формації... Не без кокетства він у січні 1932 року в графі особового листка про знання іноземних мов написав: «Читає і переводить зі словником –давньоєгипетський, читає і може порозумітися –французький, володіє вільно –німецький, англійський, датський». Нехарактерними для «радянських хлопців» були й відверто елітарні культурні запити Георгія Гамова, які можна тоді було назвати «занепадницькими».
…Здається, у джентльменському наборі не вистачало тільки двох речей: джазу і Хемінгуея? Невірно. Джаз теж був, хоча Хемінгуей –ще ні. Групка чи секта студентів... і осіб жіночої статі, які згуртувалися навколо Гамова в Ленінградському університеті, йменувала себе «джаз-бандом». Саме цей «джаз-банд» винайшов багато нових форм спілкування, котрі одержали широке поширення в інтелігентських компаніях 60-х і наступних років: «поведеність» на всьому космополітичному, включаючи закордонні прізвиськачленів групи –Джонні, Дау, Димус, Абат; безупинна демонстрація ерудиції і паради дотепності; видання рукописного журналу «Покидьки фізики» і т.п.
…В неписаному статуті «джаз-банду» один з головних пунктів наступний: не бути знаменитим негарно. Навпаки, прославитися –це стильно. Отож, Гамов був приречений стати знаменитим, аби залишитися вірним стилю «джаз-банду».
…Гамов одержав чергове запрошення за кордон, цього разу –на Міжнародний Сольвеївський конгрес з ядерної фізики, який мав відбутися в Брюсселі в жовтні 1933 року. За те, щоб Гамова випустили з СРСР, особисто клопотав Поль Ланжевен, до чийого голосу в Радянській Росії тоді ще сильно прислухалися. І такий дозвіл був отриманий!
…Та цього Гамову здалося мало: він зажадав, щоб закордонний паспорт видали і його дружині, сміховинно мотивуючи своє прохання тим, що вона допомагає йому в роботі. Важко сказати, чи збирався Гамов уже тоді разом з дружиною залишитися за рубежем чи ні. Ясно одне: його дружина жагуче хотіла в Європу.
Гамов звернувся за підтримкою до Миколи Бухаріна, з яким був особисто знайомий як із завідувачем науково-дослідницького сектору ВРНГ. Той відкрив Гамову двері в кабінет голови РНК В’ячеслава Молотова.
Молотов вирішив питання Гамова –в порушення всіх існуючих правил: дружина одержала закордонний паспорт, вони поїхали вдвох у Бельгію і більше ніколи не повернулися.
НІДЕ НЕ БУДЕ ГРАТИ ПЕРШУ СКРИПКУ, з листів П. Капіци А. Капіці від 12 листопада 1934 р. і 15 червня 1935 р.
…Що стосується Джонні (прізвисько Гамова –авт.), те це тип безпринципного шкурника, на жаль, обдарованого тільки винятковим розумом для наукової праці, але взагалі людини не розумної.
…Ним пишалися, як першим молодим знаменитим ученим. …Глава уряду благословляє його на подорож, а він, мерзотник, не повертається. Що притягує його на Заході, в капіталістичних країнах?
…Джоні ніде не буде грати першу скрипку, а в Англії його за дрібністю калібру взагалі не приймуть і, крім як в Америці, йому ніде не влаштуватися.
ЗАВАДИЛА ЕМІГРАЦІЯ, з статті М. Амусья і М. Перельмана «Три його відкриття достойні нобелівських премій»
Був, очевидно, лише одна людина, три відкриття якої заслуговували бути відзначеними нобелівськими преміями, яка, втім, не отримала не тільки їх, але й куди менш значних нагород. Це –Георгій Антонович Гамов, три основних, «нобелівських», відкриття якого включають теорію квантових тунельних переходів, теорію Великого Вибуху і теорію генетичного коду.
…Чому ж все-таки він не був визнаний гідним жодної з нагород, котрих цілковито заслужив? Можна думати, що не одержані Нобелівські премії –це у значній мірі плата Гамова за його еміграцію, за право жити як він хотів, що явно не додавало друзів і шанувальників з обох боків «залізної завіси».
ЛИХОДІЙ, з вірша Д. Бєдного, присвяченого Г. Гамову
СССР зовут страной убийц
и хамов
Недаром. Вот пример:
советский физик Гамов
(Чего хотите вы от этаких людей?)
Уже до атома добрался,
лиходей!
ВТІКАЧ ЧИ «КОЗАЧОК» НКВС, з інтерв’ю В. Білоконя «Літературній газеті» від 13-19 лютого 2002 р.
…Георгій Гамов зник за кордоном 1934-го –чи то просто втік, чи то був завербованим НКВС під страхом розправи за «антимарксистську» (разом з Іваненко) діяльність.
Між іншим, не можна з порога відкинути версію, що саме від Гамова до Сахарова потрапили секрети термоядерної зброї: основним автором принципів водневої бомби був польський математик Станіслав Улам –щирий і єдиний у Лос-Аламоській атомній лабораторії друг Гамова.
ГОЛЬДХАБЕР Моріс
Фізик. У фізиці існує науковий термін «модель Гольдхабера».
З міщанської родини.
Народився 5 (18) квітня 1911 р. в м. Львів Австро-Угорщини (нині –адміністративний центр однойменної області України).
Навчався в Берлінському (1930-1933), закінчив Кембріджський (1933-1936) університет.
Працював викладачем Кембріджського (1936-1938), Іллінойського (1938-1950) університетів, науковим співробітником 1950-1961(), директором (1961-1973) Брукхейвенської національної лабораторії.
Член Національної академії наук США (1958).
Лауреат премії Т. Боннера (1971).
Лауреат премії Е. Фермі (1998).
Спеціалізувався з проблем атомної і ядерної фізики, нейтронної фізики, фізики елементарних частинок, космології.
Розщепив повільними нейтронами ядер азоту, бору, літію (1934-1936); вперше системно дослідив розсіяння повільних нейтронів ядрами і отримав значення їх поперечного перетину (1937); довів, що берилій можна використовувати як сповільнювач нейтронів (1940); розробив схему класифікації елементарних частинок, поклавши в основу три частинки –протон, нейтрон і негативний каон, яка отримала назву «модель Гольдхабера» (1956); зміряв спіральність нейтрино (1958).
Наш земляк спільно з Дж. Чедвіком відкрив ядерний фотоефект (1934) і передбачив (1935) бета-розпад вільного нейтрона, а з Е. Теллером –передбачив резонансне розсіяння на ядрі (1948) і спостерігав його (1950).
Г. також здійснив експеримент з перевірки закону збереження електричного заряду, встановив, що період напіврозпаду для процесу е–> н + р перевершує 1019 років; висунув гіпотезу Всесвіту на ранній стадії його еволюції.
Серед друзів та близьких знайомих Г. –Е. Теллер, Д. Чедвік, Р. Ялоу, К. Бейнбрідж, В. Векслер, Д. Фейнберг, М. Фелс, Р. Девіс та ін.
***
ВИРІЗНЯЛАСЯ І КУРЧАТОВСЬКА ШКОЛА, з інтерв’ю М. Гольдхабера Г. Любкіну та Ч. Вайнеру 10 січня 1966 р.
Це була Кавендішська лабораторія, яку я вважаю кращою, потім римська школа, коли там працював Фермі, вважалася першокласною; оточення Жоліо-Кюрі в Парижі. Потім Курчатов і його люди. Вони робили хороші роботи.
Я завжди вважав, що саме Курчатов був найбільшою фігурою в області атомної енергії в Росії, оскільки я читав його статті. Він не дуже відставав від нас, з урахуванням різниці в часі отримання журналів. Курчатовська школа завжди випускала цікаві статті.
АТОМ ЗАРАДИ МИРУ, телеграма М. Гольдхабера В. Векслеру від 1 серпня 1963 р.
Брукхейвенська національна лабораторія надсилає свої сердечні вітання з приводу присудження Вам заслуженої премії «Атом для миру».
Брукхейвенська національна лабораторія
Моріс Гольдхабер, директор.
СКОРИСТАЛИСЯ ІНШИМ МЕТОДОМ, з розвідки Б. Айвазова і М. Неймана «Відкриття тритію і методи його отримання»
На відміну від Чедвіка, який працював з іонізаційною камерою, Тейлор і Гольдхабер застосовували для дослідження фотопластини,, які заздалегідь просочувалися сіллю літію, а потім опромінювалися повільними нейтронами. Треки, котрі при цьому спостерігалися, відповідали частинкам, які отримувалися в результаті реакції.
Довжина треків відповідала сумі довжин треків обох частинок і дорівнювала для повітря 6,9 + 0,2 см.
Для реакції Тейлор визначив величину енергії, рівну 3,3 MEV.
Результати, отримані Чедвіком і Гольдхабером, були незабаром перевірені Будницьким, Курчатовим і Латишевим, які одержали пробіги частинок для реакції відповідно рівними 2,0 і 6,5 см.
...Одночасно з Альварецом О’Ніл і Гольдхабер визначили період напіврозпаду і константу розпаду тритію, одержаного в ході реакції. Енергія β-випромінювання виявилася вельми незначною; її максимум дорівнював 15 + 3KeV.
ЕНЕРГІЮ ЗВ’ЯЗКУ ПЕРЕВИЩУВАЛИ СВІДОМО, з статті А. Гришаєва «Нейтрон: структурний зв’язок на «прирості мас»
Максимальне значення маси нейтрона, одержане через енергетичні баланси, склало, судячи із кінцевих результатів, 1.0090, причому довірчі інтервали у мінімального і максимального значень не перекривалися. Це було обумовлено, на наш погляд, двома методологічними помилками.
По-перше, в енергетичний баланс включалися як маси частинок, так і їх кінетичні енергії. Такий підхід не коректний, оскільки кінетична енергія не є «доважком» до маси: згідно принципу автономних перетворень енергії, наявність у частинки кінетичної енергії означає, що її маса зменшена на еквівалентну величину. Облік кінетичної енергії збільшенням її до маси частинки був, на наш погляд, однією з головних причин систематичних розбіжностей між значеннями мас ізотопів, одержаними в мас-спектроскопії і через баланси енергії ядерних перетворень.
По-друге, не враховувалося, що проміжне або кінцеве ядро могло, формуючись, опинитися у збудженому стані і, відповідно, випромінювати g-квант –тоді енергетичний баланс буде неповним, оскільки значень мас елементів, які використовувалися, були отримані для основних станів їх ядер.
Обидва ці джерела помилок відсутні в способі знаходження маси нейтрона через вимірювання енергії зв’язку дейтрона –за відомих мас атома водню і дейтерію (1.0078 і 2.0136 відповідно). Про енергію зв’язку тут можна судити, знаючи енергію g-кванта, котрий викликає фоторозпад дейтрона. Чедвік і Гольдхабер використовували випромінювання з енергією 2.62 МЕВ, свідомо перевищуючи шукану енергію зв’язку. Вважалося, що різниця між енергією g-кванта і енергією зв’язку повністю перетворюється на кінетичні енергії протона, який звільнявся, і нейтрона –причому із-за близькості мас протона і нейтрона ці енергії вважалися однаковими. Таким чином, потрібно було зміряти лише енергію, наприклад, протона розпаду –що робилося за допомогою іонізаційної камери.
НОВЕ –ДОБРЕ ЗАБУТЕ СТАРЕ, з дослідження Л. Окунь «Про перевірку закону збереження електричного заряду і принципу Паулі»
Приблизно 30 років тому Г. Файнберг і М. Гольдхабер провели дослід, метою якого була перевірка стабільності електрона. Вони шукали характерні рентгенівські лінії, які відповідали б переходам на рівні, що звільняються при розпаді електрона, і дійшли висновку, що нижня межа для часу життя електрона 1018 років.
У 1965 р. М. Мо і Ф. Райнес підняли цю межу до 1020 років.
У 1974 р. Ф. Райнес і Г. Собел використовували результат їх пошуків рентгенівських ліній, аби визначити межу для порушення принципу Паулі. Вони розглянули перехід не на вакантний рівень, а на заповнену атомну оболонку.
...Низка нових експериментальних пошуків слабкого порушення принципу Паулі були запропоновані в останні два роки. Серед об’єктів, що обговорювалися, були непаулівські молекули, атоми, атомні ядра і адрони.
...Провал спроб порушити (на папері) принцип Паулі –наслідок вельми загальних теорем, заснованих на фундаментальних властивостях теорії поля.
Відповідно до прореченого «Нове –це добре забуте старе», деякі з дослідів, запропонованих за останні два роки, дуже схожі на досліди, виконані багато років тому, коли не всі фізики були абсолютно упевнені в тому, що тотожні звичайним електронам, а не якимсь іншими частинками, з тими ж спіном, зарядом і масою. Наприклад, в 1948 р. М. Гольдхабер і Г. Шарфгольдхабер поставили дослід, в якому бета-частинки від 14С зупинялися в свинці і проводили пошуки рентгенівських ліній свинцю. Вони встановили 3% верхню межу на існування таких ліній і дійшли висновку, що бета-частинки тотожні електронам.
РОЗГОРІЛАСЯ ДИСКУСІЯ, з спогадів О. Тарантиної «До 50-річчя лабораторії високих енергій»
На рочестерській конференції з фізика високих енергій 1962 р. ... найбільший інтерес викликало повідомленням Нгуєн Дін Ті про спостереження нами піку в спектрі ефективних мас двох нейтральних короткоживучих каонів з масою близькою до суми мас цих частинок у спокої. Після цього повідомлення відбулося активне обговорення наших результатів і самої проблеми існування нових частинок, котрі розпадаються на два каони.
У ньому взяли участь найбільші теоретики Дж. Сакураї, А. Салам, М. Гольдхабер і експериментатори А. Розенфелд, М. Науєнберг і Дж. Лейтнер. У дискусії наголошувалося важливість нашої роботи і необхідність продовження пошуку нових частинок, котрі розпадаються на два каони, для підтвердження теорії векторної домінантності і подальшого розвитку теорії сильних взаємодій.
АГРЕСИВНИЙ КОМПЛІМЕНТ, з книги І. Харгіттаї «Наші долі. Зустрічі з ученими»
Розалін Ялоу народилася в Нью-Йорку 1921 року. ... Вона не мріяла ні про що інше, окрім кар’єри фізика. Після закінчення «Хантера» ... одержала посаду викладача в університеті Іллінойса в Урбані, а потім стала і доктором фізики.
Розалін пощастило і з науковим керівником дисертаційної роботи. Моріс Гольдхабер добре знав, як важко жінці зробити академічну кар’єру. Його дружина, Гертруда Гольдхабер, сама відомий фізик, не одержала місця в університеті Іллінойса через правило непотизму.
Гольдхабер характеризував Ялоу як дуже здатну і цілеспрямовану студентку. Одного разу він назвав її агресивною, і вона сприйняла це як комплімент.
«НЕБЕЗПЕЧНИХ» РОЗМОВ САХАРОВ УНИКАВ, з кореспонденції Е. Клайна «Московський комітет прав людини»
У липні 1970 р. Сахаров брав участь у міжнародній конференції в Києві. Тут він мав можливість спілкуватися з американськими фізиками, зокрема з Віктором Вейскопфом і Морісом Гольдхабером. Розмова йшла про проблеми теоретичної фізики і про ситуацію у світі. Проте Сахаров свідомо уникав будь-якої дискусії про ядерні озброєння.
Багаторічне життя під грифом «Цілком таємно» давала знати про себе, і він все ще обмежував контакти з іноземцями в принципі і з журналістами –особливо.
ВИЯВИВ ЦІКАВІСТЬ ДО МОЇХ ПОЛІТИЧНИХ ДУМОК, з книги А. Сахарова «Спогади»
У Києві я справді вільно спілкувався з іноземними вченими, хоча, ймовірно, аби звести ці контакти до мінімуму, мене поселили в 15 кілометрах від іноземців. Особливо мені запам’яталася півгодинна бесіда в саду університету з проф. М. Гольдхабером , який виявив цікавість до того, що я думаю становище в світі, в СРСР і США.
Розмова йшла на жахливій суміші англійської і німецької.
УНИКАТИ СПЕКУЛЯЦІЙ, з огляду Д. Торби «Сперечаємося?»
Редакція американського науково-популярного журналу «Wired» вирішила навести деякий бодай лад в справі прогнозів, хоч би в галузі науки і техніки. І вирішив накладати на «пророків» матеріальну відповідальність. Заснували фонд, назвавши його «Long Bets» –довгострокові суперечки.
Роблячи який-небудь прогноз щодо майбутніх відкриттів, винаходів, розробок, цілих нових напрямів, ви вносите до фонду певну суму, залежну від того, наскільки ви упевнені в своїй правоті. І підшукуєте скептика, який вам не вірить і згоден битися з вами об заставу на цю суму, що ваш прогноз не збудеться, в усякому разі, в зазначений термін. Сума, що виставляється, повинна бути не нижче 1000 доларів, а термін прогнозу –не менше двох років.
...Ще на початку 50-х років минулого століття фізик-теоретик Моріс Гольдхабер посперечався з колегою на 500 доларів, що антипротонів не існує. Аналогічне парі лауреат Нобелівської премії Едвін Макміллан уклав з відомим фізиком Еміліо Сегре.
Антипротон відкрили 1955 року.
Засновники Фонду довгострокових суперечок вважають, що парі на гроші рухають вперед науку, оскільки примушують сперечальників бути відповідальнішими в своїх припущеннях і уникати необгрунтованих спекуляцій.
ЗАВОЙСЬКИЙ Євген Костянтинович
Фізик. Першовідкривач явища електронних парамагнітного (1944) і феромагнітного (1947) резонансів. Винахідник люмінесцентної камери для вивчення ядерних процесів. У фізиці існують наукові терміни «парамагнітний резонанс Завойського», «феромагнітний резонанс Завойського».
З лікарської родини. Батько, Завойський К., –військовий медик; син, Завойський К., –поет, музикант, журналіст, правозахисник.
Народився 15 (28) вересня 1907 р. в м. Могилів-Подільський Подільської губернії Російської імперії (нині –районний центр Вінницької області України).
Помер 9 жовтня 1976 р. в м. Москва СРСР (нині –столиця РФ).
Закінчив фізико-математичний факультет Казанського державного університету (1930).
Працював науковим співробітником Центральної радіолабораторії (1930-1933), викладачем Казанського державного університету (1933-1947), науковим співробітником Інституту атомної енергії ім. Курчатова (1947-1971).
Академік академії наук СРСР (1964).
Герой Соціалістичної Праці (1969).
Лауреат Державної премії СРСР (1949).
Лауреат Ленінської премії (1957).
Посмертний лауреат премії Міжнародного товариства магнітного резонансу (1977).
Спеціалізувався з проблем термоядерної плазми, електронно-оптичних перетворювачів для дослідження швидкоплинних світлових процесів, радіоспектроскопії, поглинання енергії радіочастотного поля розчинами електролітів і газами.
Брав участь в роботах зі створення атомної бомби (Арзамас-16).
Незалежно від Я. Б. Файнберга та інших, відкрив ефекти аномально високого опору плазми за великої щільності струму і її швидкого (турбулентного) нагріву (1961).
Незалежно від У. Беннета вказав на можливість здійснення керованого термоядерного синтезу за допомогою релятивістських електронних пучків (1968).
Друкувався в журналах «Атомна енергія», «Доповіді АН СРСР», «Nuclear Fusion», «Special supplement», «Journal of Physics (USSR)».
Як вчений дебютував доробком «Дослідження суперрегенеративного ефекту і його теорія» (1933).
Потім настала черга праць «Парамагнітна абсорбція в перпендикулярних і паралельних полях для солей, розчинів і металів» (1944), «Spinmagnetic resonance in paramagnetics» (1945), «Paramagnetic absorption in some salts in perpendicular magnetic fields» (1946), «О вивченні надшвидких світлових процесів»(1955), «Про застосування багатокаскадних електронно-оптичних підсилювачів світла в астрофізиці» (1958), «Колективні взаємодії і проблема отримання високотемпературної плазми» (1963), «Turbulent heating of plasma by means of а current» (1969).
Що стосується особистого життя, то З. рано втратив батька (1919); рідного брата Бориса розстріляли (1937); чоловіка сестри –заарештували і кинули до одного з сталінських концтаборів (1937).
Заснована Міжнародна премія ім. Завойського (1991).
Ім’я нашого земляка носять одна з вулиць м. Казань, місцевий фізико-технічний інститут (1984).
Пам’ятник йому встановлено біля фізичного факультету Казанського університету (2004); у вузі функціонує музей-лабораторія вченого (1997).
У Москві видана книга спогадів про З. «Чарівник експерименту» (1993).
У Казані відбулася міжнародна конференція «Сучасний розвиток магнітного резонансу», присвячена 100-річчю з дня народження нашого земляка (2007).
Серед друзів та близьких знайомих З. –С. Фанченко, І. Курчатов, П. Капіца, Г. Остроумов, Є. Веліхов, А. Олександров, Б. Козирєв, С. Альтшулер, М. Бутслов, Л. Блюменфельд, С. Вонсовський, М. Марков, І. Тамм, В. Скорюпін, Б. Кадомцев та ін.
***
МЕНЕ ВИКИНУЛИ З ЛАБОРАТОРІЇ, зі спогадів Є. Завойського
Комісія увійшла до лабораторії без стукоту в мить, коли я спостерігав ядерний магнітний резонанс і сидів за установкою...
Комісія перетнула промінь світла від гальванометра і зупинилася, не зважаючи на мої жести; вона стояла півхвилини і потім прозвучала фраза: «Тут все саморобне і не має ніякої наукової цінності» (я, очевидно, підпадав теж під це визначення, і в цьому значна частка істини). Я хотів було заговорити, проте комісія вже йшла до дверей. Все...
Мені було сказано: «Якщо ви завтра не витрусите все з цієї кімнати, то будуть поставлені до дверей вартові з наказом не пускати вас до кімнати».
ПЕРСПЕКТИВИ ВІДКРИТТЯ –РАЗЮЧІ, з відгуку І. Кікоїна на доповідь Є. Завойського про явище електронного парамагнітного резонансу
Якщо ця гіпотеза дійсно виявиться вірною, то фізика одержить могутній і достатньо простий метод для визначення магнітних моментів.
ЯК ЦЕ БУЛО, з статті О. Дмитренка «Крок за кроком»
Ознайомившись з роботами К. Я. Гортера з парамагнітної релаксації, вирішив повторити ці досліди, застосувавши свій високочутливий метод сіткового струму, а потім разом з С. Альтшулером і Б. Козирєвим почав дослідження з отриманню ядерного магнітного резонансу (ЯМР). Ученим вдалося зареєструвати сигнали ЯМР. Проте з початком Великої Вітчизняної війни роботи були перервані, і відновити експерименти вдалося лише в кінці 1943 р.
Об’єктом нових досліджень стали парамагнітні речовини –солі хрому, марганцю тощо. Завойський здійснив нескладну, проте ефективну модифікацію установки –додав модуляцію постійного магнітного поля, а також підвищив до 100 Мгц діапазон використовуваних частот. Зареєстрував піки поглинання СВЧ-поля в безводному хлориді хрому, в сульфатах марганцю і міді, інших парамагнітних солях.
Так в 1944 було відкрито нове фундаментальне явище –електронний парамагнітний резонанс (ЕПР).
МАЛО ХТО ЗРОЗУМІВ ПРО ЩО ЙДЕТЬСЯ, з нарису Р. Бікбулатова «Євген Завойський»
Перший публічний виступ Євгена Костянтиновича, присвячений електронному парамагнітному резонансу, відбувся в Москві, у Фізичному інституті ім. П. Лебедєва, 27 грудня 1944 року, проте тоді ідея Завойського і результати його досліджень були поставлені під сумнів.
Суть відкриття –в тому, що поміщена в сильне постійне магнітне поле парамагнітна речовина набуває здатності вибірковості поглинання радіохвиль певної частоти. Це відкриття поклало початок величезної області досліджень, яку називають магнітною радіоспектроскопією. Видатний учений підкреслював, що парамагнітний резонанс –не просто нове явище, а, перш за все, новий метод наукового дослідження.
Як відомо, останній дійсно виявився високоефективним в цілій низці розділів фізики та інших науках. Його застосовували навіть у космосі –на американському апараті «Вояджер» при дослідженні космічної плазми. Томографія –один з найсучасніших методів медичної діагностики –теж наслідок відкриття казанського ученого.
...А ось лауреатом Нобелівської премії він не став. Донька ученого –Н. Є. Завойська, теж співробітниця Курчатівського інституту, розповідала в інститутській багатотиражці, що, принаймні, двічі батька висували на цю престижну премію. Один раз –в 1944-му в Казані, другий, –в 1975-му. Проте справа далі за первинне оформлення документів не пішла.
Друге подання було підписане академіком А. П. Олександровим, який тоді очолював Академію наук СРСР. Як писала в багатотиражці Наталія Євгенівна, по стенограмі захисту докторської дисертації вона зрозуміла, що дуже мало хто зрозумів тоді, що таке ЕПР.
У Казані вважали, що Нобелівську премію Завойському не дали із-за секретності, адже він працював на оборону, проте, як пояснює донька, роботи з ЕПР секретними не були. До того ж, ще в 1944-1945 роках він опублікував статті про свій метод в зарубіжних журналах. Отже американські учені Ф. Блок і Е. Перселл, які 1947 року змогли повторити спостереження російського колеги, напевно їх читали. У 1952 році їм була присуджена Нобелівська премія за... відкриття ядерного магнітного резонансу.
ЛАВРИ ДІСТАЛИСЯ ІНОЗЕМЦЯМ, з дослідження A. Блоха «Нобеліана» В.І. Векслера и Є. К. Завойського»
Вітчизняні фізики єдині в переконанні, що відсутність його імені в сузір’ї нобелівських лауреатів –очевидне упущення Нобелівського комітету і Королівської академії наук.
...У поданні кандидатури Завойського на Ленінську премію президія Казанського філіалу АН СРСР справедливо відзначила, що ...відкриття Феліксом Блохом і Едуардом Перселлом ядерного магнітного резонансу (ЯМР), увінчане в 1952 р. Нобелівською премією, за суттю є «в принциповому відношенні лише розповсюдженням основного відкриття Завойського на ядерні парамагнетики».
...Навіть академік Л. Арцимович, у якого не склалися особисті відносини із Завойським, в кінці 60-х років говорив, що «серед наших фізиків найгідніший кандидат на Нобелівську премію –Євген Костянтинович».
...У архівних документах НКВС СРСР ...Завойський згадується як такий, що «має брата, заарештованого органами НКВС». А звідси може слідувати лише один непорушний висновок: представлення Завойського, хто б з радянських учених ні номінував його, не пройшло б в сталінські роки ні президію АН СРСР, ні, тим паче, цековські структури.
І СТАЄ ЗРОЗУМІЛИМ, з кореспонденції І. Силкіна «Фізика в Казанському університеті»
Образливо за Євгена Костянтиновича Завойського, справді, образливо. Так вже вийшло, що значення його відкриття і масштаб особистості вченого гідно оцінили лише колеги-фізики, рядові ж обивателі, у тому числі і його земляки-казанці, про праці геніального ученого в кращому разі «щось чули». Тим часом відкриття електронного парамагнітного резонансу за своїм значенням прирівнюється до неевклідової геометрії Лобачевського.
Фахівці в університетах всього світу, згадуючи про Казанський університет, пояснюють: «Там працювали Лобачевський і Завойський». І всім все стає ясно.
ЗАСТЕБНУТИЙ НА ВСІ ГУДЗИКИ, зі спогадів В. Гінзбурга
З віком все рідше поверхове, та до того ж багаторічне знайомство, переростає в тісні відносини, коли люди цілком відверто обговорюють навіть вельми делікатні питання. Але саме так сталося у нас з Євгеном Костянтиновичем Завойським. Познайомилися ми в 1941 чи 1942 р., а «по-справжньому» почали розмовляти лише через 30 років, в найостанніші роки його життя.
Після інфаркту Євген Костянтинович багато жив на дачі в академічному селищі Ново-Дарьїно. Спочатку я один або з М. Марковим наносив Євгену Костянтиновичу «візити ввічливості», дізнавався, як він себе почуває. А потім, «промацавши» один одного, ми з ним перейшли від медицини і академічного базікання до серйозних розмов про те, що нас хвилювало. Ходили і ходили доріжками селища, поки Євген Костянтинович не втомлювався і вважав, що потрібно відпочити.
Повинен констатувати, що до цього у мене було мінливе уявлення про Євгена Костянтиновича. Хай провиною цьому була моя власна непроникливість, однак зіграли свою роль його стриманість і неправильна, якщо виразитися м’яко, інформація, яка доходила до мене раніше. Це здається повчальним: довгі роки начебто знаєш людину, а фактично нічого не знаєш про неї.
...Євген Костянтинович був виключно делікатною і підтягнутою людина. Життя він прожив неймовірно важке, і, хоча написано про це скупо, легко уявити недомовлене. Таке життя привчило його бути «застебнутим на всі ґудзики», і він, ймовірно, не часто ділився своїми потаємними думками.
Його стриманість, можливо, породжувалася також великою скромністю і якоюсь мірою захищала від безцеремонних вторгнень в його внутрішній світ. Але вона й утрудняла знайомство з ним, а іноді могла створити мінливе враження про нього самого, як це було, наприклад, зі мною на самому початку нашого поверхневого знайомства. Проте, коли ми все-таки подружилися і я дізнався його краще, я відчув до нього велику симпатію.
ІВАНЕНКО Дмитро Дмитрович
Фізик. Першим висунув гіпотезу про будову атомного ядра з протонів і нейтронів (1932); заклав основи теорії ядерних сил (1934-1936); був одним з розробників теорії електромагнітного випромінювання електронів великих енергій в прискорювачах (1950). У фізиці існують наукові терміни «теорія Іваненка –Амбарцумяна», «рівняння Іваненка –Гейзенберга», «коефіцієнти Фока –Іваненка».
З інтелігентської родини. Батько, Іваненко Д., –видавець газети «Полтавський вісник».
Народився 16 (29) липня 1904 р. в м. Полтава Російської імперії (нині –адміністративний центр однойменної області України).
Помер 30 грудня 1994 р. в м. Москва Російської Федерації.
Закінчив Полтавські гімназію (1920) і педагогічний інститут (1923), Ленінградський університет (1927).
Працював учителем Полтавської трудової школи (1920-1923), науковим співробітником фізико-математичного інституту академії наук СРСР (1927-1929), Українського фізико-технічного інституту (1929-1931), викладачем Харківського механіко-машинобудівного інституту (1930-1931), старшим науковим співробітником Ленінградського фізико-технічного інституту (1931-1935), викладачем Ленінградського педагогічного інституту (1933-1935), Томського університету (1936-1938), старшим науковим співробітником Сибірського фізико-технічного інституту (1936-1939), викладачем Уральського (1939-1940), Київського (1940-1941) університетів, Московських сільськогосподарської академії (1944-1948) і університету (1943-1994).
Член Міжнародного гравітаційного комітету (1959-1975).
Один з засновників міжнародного журналу «General Relativity and Gravitation».
Заслужений професор Московського університету (1994).
Лауреат Державної премії СРСР (1950).
Спеціалізувався з проблем ядерної фізики, теорії гравітації, космічних злив, обліку сили променистого тертя, математичної фізики, біології, філософії, геології, історії науки.
Друкувався в журналах «Physikalische Zeitschrift der Sowjet Union», «Вісник Московського державного університету», «Праці Сибірського фізико-технічного інституту».
Як вчений дебютував в журналі «Natur» статтею (1932).
Потім настала черга наступних доробків: «Основи теорії ядерних сил» (1940), «Класична теорія поля» (1949), «Модель атомного ядра і ядерні сили» (1982).
І. –автор приміток і коментарів до книг Л. де Бройля, В. Гейзенберга, П. Дірака, Е. Шредінгера, Л. Бріллюена, А. Зоммерфельда, А. Еддінгтона.
Всього вчений залишив понад 400 наукових робіт.
Цікава деталь: п’ять Нобелівських лауреатів залишили свої афоризми на стінах кабінету нашого земляка.
З владою порозуміння знаходив не завжди. А тому був заарештований як «соціально небезпечний елемент», засуджений до трьох років позбавлення волі і висланий спочатку до Карагандинського, а потім Томського виправно-трудового табору (1935).
Реабілітований (1989).
За участь у серпневій сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук звільнений з роботи (1984).
Нині заснована стипендія ім. Д. Д. Іваненка в Московському університеті (2004).
У Москві вийшла книга «Космос, час, енергія», присвячена 100-річчю з дня народження нашого земляка (2004).
Серед друзів та близьких знайомих І. –І. Тамм, С. Вавилов, І. Курчатов, П. Пронін, Є. Гапон, М. Померанчук, О. Соколов, Л. Ландау, Ю. Владіміров, В. Родічев, Я. Френкель, В. Фредерікс, Ю. Харитон, Г. Сарданашвілі, В. Пономарьов, А. Іоффе, М. Сагітов, Г. Соколик, Ю. Обухов, Б. Кедров та ін.
***
ВСЕ ЕЛЕМЕНТАРНО, афоризм Д. Іваненка
Нейтрон в тому ж ступені елементарний, що й протон.
ВЕЛИКЕ ОБ’ЄДНАННЯ У ФІЗИЦІ, з наукового заповіту Д. Іваненка
Вперше в багатовіковій історії фізики створення об’єднаної картини всіх основних категорій реальності... стало не просто метою. Звичайно, так чи інакше кожній епосі відповідає своє розуміння основних категорій, але йдеться не про їх простий перелік, в значною мірою ...про фундаментальне об’єднання, приблизно так, як... було потрібно і вдалося об’єднати звичайний простір і час в єдиний чотиривимірний псевдоевклідовий простір.
...Нині створення такої картини є реальною актуальною проблемою, без вирішення якої фізична наука не може просуватися далі.
...Під фізичною картиною світу тієї чи іншої епохи матимемо на увазі характеристику наступних основних категорій: простір (R), час (T), матерія (M), гравітація (G), вакуум (V), космологія (C), а також зв’язки між ними.
ЧАС ПЕРЕДУЄ ВСЬОМУ СУЩОМУ, афоризми великих вчених, залишені в кабінеті Д. Іваненка
Фізичний закон повинен мати математичну красу (П. Дірак).
Природа проста за своєю суттю (Х. Юкава).
Протилежності не є суперечностями, вони взаємно доповнюють одна одну (Н. Бор).
Теорія одних частинок (без урахування тяжіння) не може бути повною теорією частинок (Дж. Уїлер).
Час передує передує всьому сущому (І. Пригожин).
БІЛЯ ВИТОКІВ ЯДЕРНОЇ ФІЗИКИ, зі спогадів Г. Сарданашвілі «Дмитро Дмитрович Іваненко»
Д. Д. Іваненко вступив до «клубу» великих фізиків в травні 1932 р., опублікувавши статтю, в якій на основі аналізу експериментальних даних припустив, що ядро складається виключно з протонів і нейтронів, що усувало так звану «азотну катастрофу». Через декілька тижнів Гейзенберг теж опублікував статтю про протоно-нейтронну модель ядра, пославшись на роботу Д. Д. Іваненка.
Слід відзначити, що до цього домінувала протоно-електронна модель атомного ядра, в якому згідно гіпотезі Бора електрон «втрачає свою індивідуальність», –свій спін, а закон збереження енергії виконується тільки статистично.
Протоно-нейтронна модель по-новому поставила питання про ядерні сили, які не могли бути електромагнітними.
У 1934 р. Д. Д. Іваненко і І. Є. Тамм запропонували модель ядерних сил шляхом обміну частинками –парою електрон-антинейтрино. Хоча розрахунки показали, що такі сили на 14-15 порядків менше тих, які необхідні в ядрі, ця модель стала відправною точкою теорії мезонних ядерних сил Юкави, який послався на роботи Тамма –Іваненка. Примітно, що модель ядерних сил Тамма –Іваненка вважається настільки важливою, що в деяких енциклопедіях помилково вказано, що І. Є. Тамм (а отже і Д. Д. Іваненко) одержав Нобелівську премію саме за ядерні сили, а не за ефект Черенкова.
Ще одним «нобелівським» досягненням Д. Д. Іваненко став прогноз синхротронного випромінювання ультрарелятивістських електронів (разом з І. Я. Померанчуком). Воно відразу привернуло увагу, оскільки синхротронне випромінювання встановлювало жорстку межу (близько 500 МЕВ) роботи бетатрона. Тому проектування і будівництво бетатронів було припинене і в результаті перешли до нового типу прискорювачів –синхротронів.
Хоча синхротронне випромінювання –це «стовідсотковий» нобелівський ефект, його автори так і не були удостоєні Нобелівської премії –спочатку із-за суперечок між його американськими першовідкривачами, а потім із-за смерті І. Я. Померанчука.
Д. Д. Іваненко вніс фундаментальний внесок у розвиток багатьох розділів ядерної фізики, теорії поля і теорії гравітації. Його і В. А. Амбарцумяна ідея народження елементарних частинок лягла в основу квантової теорії поля.
Характерною рисою наукового стилю Д. Д. Іваненка залишалася його дивовижна сприйнятливість до нових, часом «божевільних», але завжди математично вивірених ідей.
Знаменитий наказ А. Ф. Іоффе №64 від 15.12.1932 р. про створення в ЛФТІ «особливої групи з ядра», включаючи самого А. Ф. Іоффе (керівник), І. В. Курчатова (заступник), а також Д. Д. Іваненка і ще 7 осіб, поклав початок організації радянської ядерної фізики.
СПРОСТУВАВ РЕЗЕРФОРДА І ПЕРЕДБАЧИВ КВАРКИ, з статті В. Адушкіна та Е. Андріанкіна «Пам’яті великого вченого»
Якщо сьогодні запитати, яка влаштована природа, з чого складається вся оточуюча нас речовина, то майже кожен школяр скаже –з атомів. Атоми, у свою чергу –з електронних оболонок і важких ядер, а самі ядра –з протонів і нейтронів. Але те, що вперше ідея про будову атомних ядер з протонів і нейтронів, була висунута Д. Іваненком, відомо, на жаль, далеко не всім.
Нині ця ідея здається дуже простою. А в 1932-му році, коли тільки-но був відкритий нейтрон, цю проблему не зміг вирішити жоден з найбільших фізиків. Так, Резерфорд, виявивши свого часу, що з ядер в ядерних реакціях вилітають протони, а в радіоактивному бета-розпаді –електрони, висунув помилкову гіпотезу, буцімто атомні ядра складаються з протонів і електронів. Резерфорд разом з багатьма іншими вченими того часу вважав, що може існувати атомне ядро з одного протона і одного електрона, будучи електрично нейтральним.
Нейтрон, відкритий Чедвіком, багатьма був прийнятий за таке нейтральне ядро. Проте з’явилися дані, котрі ставлять під сумнів гіпотезу Резерфорда. Гіпотеза ж, висловлена Д. Д. Іваненком, вирішувала протиріччя.
До речі, ідею про те, що нейтрони і протони складаються з частинок фундаментальнішого ієрархічного рівня, Д. Д. Іваненко неодноразово висловлював ще задовго до того, як з’явилися перші гіпотези про кварки.
...Розробку ідей Дмитра Дмитровича продовжив інший великий фізик XX сторіччя –Е. Фермі. За спогадами його колег, для Фермі при розробці теорії бета-розпаду найбільшу психологічну трудність представляла якраз ідея про «народження» частинок. Проте саме це положення, висловлене вперше Іваненком, лежить в основі сучасної теорії елементарних частинок. Ось з якою напругою давався кожен новий принциповий крок в створенні моделі ядра, котра виглядає зараз очевидною.
Модель Іваненка увійшла до історії в числі найголовніших подій ядерної фізики, гідно забезпечивши пріоритет вітчизняної науки в цій галузі. В осяжному майбутньому неможливо уявити шкільні підручники світу без опису атомів з ядрами з протонів і нейтронів і з електронними оболонками.
У 1967 році Д. Д. Іваненко і Б. М. Фролов обговорювали можливість реалізації 10-вимірного простору, що в даний час особливо актуально, зокрема як реальна основа моделі суперструн.
Одна з останніх ідей Дмитра Дмитровича –гіпотеза про кристалоподібну будову Всесвіту. Пропонуючи розглядати Всесвіт як якийсь гігантський кристал, Д. Д. Іваненко ґрунтувався на інтерпретації широкого спектру експериментальних даних космології та астрофізики.
ГІДНИЙ ЩОНАЙМЕНШЕ ДВОХ НОБЕЛІВСЬКИХ ПРЕМІЙ, з книги Р. Галіуліна «Роздуми про життя»
Я обережненько висловивідею в статті «Федорівські групи –універсальний закон природи» (1991). Статтю цю можна не читати, оскільки її зміст повністю покривається заголовком: закони кристалографії настільки універсальні, що Природі нічого не залишається робити, окрім як утворювати кристали.
Проте знайшалася людина, якій непереконливою назва здалалася, Дмитро Дмитрович Іваненко прочитав-таки статтю.
Хто такий Д. Іваненко? Ви просто забули шкільні підручники фізики, де написано, що саме він запропонував протон-нейтронну модель атомного ядра. Правда, у вузівських підручниках про це вже не згадують. Там пишуть, що Іваненко передбачив синхротронне випромінювання.
Дві чисті Нобелівські премії, а Іваненко жодну з них не одержав і навіть член-кором не став.
Отже, не все ідеально на нашій Кульці.
Так от, прочитав він мою статтю і дзвонить, що він теж дивується моєму подиву. Він давно відзначив, що у Всесвіті існує порядок, бо як, наприклад, Сонце може повторювати свій шлях через кожні 600 мільйонів років. Всесвіт не хаос і дуже схоже, що він кристал.
Дзвінок Іваненкі був просто як півлітра для бурового майстра. «Всесвіт не хаос, Всесвіт не хаос», – повторював я.
...Всесвіт, хочете ви цього чи ні, виявиться кристалом. Щілина для його некристалічності вельми вузька: від 2R до 6R (якщо вірити останнім чуткам). Ібудь-яка додаткова властивість Всесвіту різко збільшує можливість його кристалічності.
Як тільки ми з Д. Д. Іваненком опублікували це міркування, до мене відразу ж прибіг мій старий приятель астроном Юрій Єфремов:
–Ти знаєш, –почав захлинатися він, –ми помітили, що Галактики мають вісь 2-го порядку.
Я ледь не задихнувся. Це ж манна небесна для нашої моделі! Я навіть побоявся відразу Іваненкові про це говорити, раптом він кінці віддасть від такого успіху. Однак я недооцінював Дмитра Дмитровича. У світ інший він дозволив собі піти тільки після того, як здав нашу статтю до друку.
ІОФФЕ Абрам Федорович
Фізик. У фізиці існує науковий термін «ефект Іоффе».
З купецької родини.
Народився 17 (29) жовтня 1880 р. в м. Ромни Полтавської губернії Російської імперії (нині –районний центр Сумської області України).
Помер 14 жовтня 1960 р. в м. Ленінград СРСР (нині –м. Санкт-Петербург РФ).
Закінчив Роменське реальне училище (1897), Петербурзький технологічний інститут (1902).
Працював практикантом (1903-1904), асистентом (1904-1906) в Мюнхенській лабораторії В. Рентгена, старшим лаборантом (1906-1913), викладачем (1913-1918) Петербурзького політехнічного інституту, директором Фізико-технічного інституту (1918-1951), керівником лабораторії напівпровідників академії наук СРСР (1952-1955).
Академік Російської академії наук (1920).
Член Геттінгенської академії наук (1924).
Член Берлінської академії наук (1928).
Член Американської академії наук і мистецтв (1929).
Почесний член Німецької академії наук «Леопольдіна» (1958).
Почесний член Італійської академії наук (1959).
Почесний доктор Каліфорнійського університету (1928).
Почесний доктор Сорбоннського університету (1945).
Почесний доктор Грацського університету (1948).
Почесний доктор Мюнхенського університету (1955).
Почесний доктор Бухарестського університету (1955).
Лауреат Державної премії СРСР (1942).
Лауреат Ленінської премії (1961).
Герой Соціалістичної Праці (1955).
Спеціалізувався з загальних проблем фізики; проблем твердого тіла; застосування термо–і фотоелектричних властивостей напівпровідників; плазмової термоелектроенергії.
Експериментально довів існування іонної провідності в кристалах, пояснив реальну міцність кристалів, першим з’ясував питання про так звані електричні аномалії кварцу, розробив методи очищення кристалів, а також теорію термоелектрогенераторів і термоелектричних холодильників, висунув ідею плазмової термоелектрики, сформулював ідею про природу напівпровідникових властивостей великої групи інтерметалевих сплавів –дальтонідів –і детально їх вивчив.
Друкувався в журналах «Журнал прикладної фізики», «Комуністична молодь», «Журнал експериментальної і теоретичної фізики», «Під прапором марксизму», «Журнал технічної фізики».
І. –автор книг «Лекції з молекулярної фізики» (1919), «Основні поняття з області механіки» (1927), «Фізика кристалів» (1929), «Властивості теплової енергії» (1933), «Електрика і магнетизм» (1940), «Основні уявлення сучасної фізики» (1949), «Фізика напівпровідників» (1957).
Уже після смерті нашого земляка вийшли його двотомні» вибрані праці» (1974-1975).
Перу І. також належить автобіографічна книга «Зустрічі з фізиками».
Ім’я нашого земляка присвоєно ленінградському Фізико-технічному інститутові АН СРСР, російському науково-дослідному судну, астероїдові, вулиці в м. Берлін, школі, в якій він вчився.
На будинку в м. Ромни, в якому він народився, встановлено меморіальну дошку (2005).
Пам’ятник-бюст І. височіє перед приміщенням Ленінградського ФТІ ім. А. Іоффе (1964).
До 125-ліття з дня народження І. в м. Ромнах пройшла міжнародна конференція «Минуле, нинішнє і майбутнє термоелектрики», а московські кінематографісти зняли документальну стрічку «Його називали «Тато Іоффе» (2005).
Серед друзів та близьких знайомих І. –В. Рентген, П. Капіца, Л. Ландау, І. Курчатов, М. Левітська, Г. Ландсберг, М. Семенов, О. Олександров, Ю. Харитон, Б. Гессен, К. Синельников, М. Кирпичова, Я. Френкель, Л. Арцимович, П. Еренфест, Б. Костянтинов та ін.
***
НЕ СКОВУЙ ІНІЦІАТИВИ, з наукового кредо А. Іоффе
Якщо ти хочеш, аби учень зайнявся розробкою якоїсь нової ідеї, зроби це непомітно, максимально прагнучи, щоб він ніби сам прийшов до неї, прийнявши її за свою власну. Не захоплюйся надмірним керівництвом учнями, давай їм можливість максимально виявити ініціативу, самим справлятися з труднощами.
ЦВИНТАР ЕНЕРГІЇ, з інтерв’ю А. Іоффе журналові «Навколо світу»
Редактор: Чи є ще джерела енергії, які нами абсолютно не використовуються?
А. Ф. Іоффе: Якщо говорити про енергію внутріатомну, то запас її колосальний. Деяку частину його можна, ймовірно, використовувати.
Не зовсім правильно називати цю енергію «запасами». Це не джерело енергії, а її цвинтар. Атом є знак того, які величезні запаси енергії, що раніше існували в світі, були вже витрачені. Проте цей мінімум не завжди абсолютний.
Є атоми недобудовані –радіоактивні атоми, де можна провести подальше зменшення. Якщо узяти чотири атоми водню, з’єднати їх ядра з двома електронами, а два залишити, то вийде атом гелію –і тоді звільниться величезна кількість енергії. Якби ми таким чином уміли перетворювати водень на гелій, то це б стало великим джерелом енергії. Тим джерелом, за допомогою якого ми одержуємо радіацію з світового простору.
Однак поки це ще не досягнуто.
ВРАЖАЮЧА ІНТУЇЦІЯ, з статті Л. Анатичука «Лебедина пісня академіка Іоффе»
У 1951 році Іоффе був звільнений з посади директора фізико-технічного інституту. Проте це його не зломило. Він починає все спочатку, з маленької лабораторії в непристосованому приміщенні з п’ятьма співробітниками до її перетворення на всесвітньо відомий Інститут напівпровідників, де головне місце займала термоелектрика.
За короткий час під керівництвом Іоффе були створені і знайшли широке застосування термоелектричні джерела енергії і численні прилади термоелектричного охолоджування. Діяльність Інституту напівпровідників сприяла їх широкому застосуванню в електроніці, радіозв’язку, медицині, приладобудуванні, космічній і військовій техніці, в побуті.
З термоелектрики Іоффе написав низку книг, перекладених багатьма мовами світу. Вони стимулювали розвиток цього напряму в багатьох країнах. Таким чином, і останнє десятиліття життя Іоффе здобуло йому широкої популярності і світового авторитету.
...І хоча багато які з його ідей носили інтуїтивний характер, правильність передбачень нерідко була вражаючою. Найважливіші роботи з термоелектрики тоді були засекречені, тому за кордоном такі дослідження проводилися незалежно і пізніше.
ПІДПАВ ПІД ВПЛИВ ІДЕАЛІЗМУ, з статті О. Максимова «Про філософські погляди академіка В. Ф. Міткевича і про шляхи розвитку радянської фізики» в журналі «Під прапором марксизму» за липень 1937 р.
Особливої уваги заслуговує також та обставина, що ті радянські фізики, хто підпав під вплив ідеалізму, складають компактну групу (Френкель, Тамм, Фок, Бронштейн, Шпільрейн, ...А. Ф. Іоффе та С. І. Вавилов й деякі інші).
...Вчений СРСР, котрий підпав під вплив буржуазної ідеології ... може за наполегливого відстоювання своїх помилкових поглядів стати рупором ворожих СРСР сил і зімкнутися з контрреволюційними елементами.
БЕЗРІДНИЙ КОСМОПОЛІТ, з виступу В. Кессених на засіданні оргкомітету з підготовки Всесоюзної наради фізиків 1949 р.
Нинішній академік-секретар відділення фізико-математичних наук А. Ф. Іоффе винний в заступництві груп, які боролися проти справжньої участі радянських фізиків в соціалістичному будівництві, і в заохоченні неправильного відбору і виховання нових кадрів фізиків і в щедрій роздачі свідомо помилкових обіцянок ... котрі відволікали радянську фізику від най швидшої і найповнішої реалізації відкритих її можливостей.
...Роль його стала роллю безрідного космополіта, який на радянському ґрунті має блискучі умови для розвитку своїх здібностей, своєї школи і який направив значну частину того, що давалося йому в руки радянським народом, не на користь радянського народу, який привів до заморожування, вихолощення значної кількості зусиль, що сюди були направлені.
НЕ ЗАСВОЇВ ВКАЗІВОК СТАЛІНА, з розвідки О. Соніна «Чорні дні академіка Іоффе»
Нападки на Абрама Федоровича Іоффе почалися ще в 30-х роках. Тоді як, втім, і після війни, група філософів, яка сповідувала ортодоксальний діалектичний матеріалізм, разом з фізиками, котрі столи на позиціях класичної науки, боролася проти так званого фізичного ідеалізму. Насправді ж це була спроба дискредитувати гносеологічні висновки нової фізики, які не укладалися в рамки марксистської філософії.
...Відповідь ... дав Іоффе. Він аргументовано показав, що група Міткевича-Максимова в своєму невизнанні нової фізики сходиться з найреакційнішими колами західних учених. Вона оголошує «весь діалектичний хід розвитку сучасної фізики і досягнутий на його основі синтез хвилевої механіки суцільним ідеалізмом, а всіх радянських фізиків –раболіпними імітаторами Заходу. Це негідний наклеп, і його не можна залишати без відповіді. Адже, закреслюючи теоретичну фізику Фока, Френкеля, Тамма, Мандельштама, Ландау та їх учнів, ми викреслимо без залишку всю радянську теоретичну фізику».
...Стаття-відповідь Максимова починалася з шельмування Іоффе. Як стверджував автор, він перш за все хотів показати, що «дивності» в статті акад. А.Ф. Іоффе, незрозумілі читачеві, котрий вперше читає твори акад. А. Ф. Іоффе, мають своє глибоке коріння і стоять в тісному зв’язку з деякими особливостями його діяльності взагалі. Ця особливість, на думку Максимова, –«самохвальство академіка А. Ф. Іоффе, ...який приписує собі заслугу, що належить всьому колективові радянських фізиків і досягнуту під керівництвом партії і уряду, ...стиль хвастощів, сенсацій, перебільшень, прямого окозамилювання. ...Антиленінським, в корені ворожим марксизму, є і те положення акад. Іоффе, що феноменалізм –необхідний етап в розвитку науки на певній стадії розвитку, в даному випадку на сучасній стадії розвитку фізики».
Ось такий «фізичний ідеалізм» Іоффе. А причини його, за Максимовим, вже чисто політичні. «Акад. А. Ф. Іоффе, –пише він, –не зрозумів і не засвоїв вказівок товариша Сталіна з питання про теорію і практику... Акад. А. Ф. Іоффе не хоче знати і не розуміє того, що товариш Сталін є продовжувачем справи Леніна і в області філософії, що вказівки товариша Сталіна про єдність теорії і практики теж стосуються філософії, як і будь-якої іншої галузі науки».
Погодьтеся, в 1937 р. це було страшним звинуваченням.
...Проте Іоффе не заарештували ні тоді, ні пізніше. Мабуть, його високий міжнародний авторитет і в цілому лояльна позиція по відношенню до влади врятували його від репресій.
...Післявоєнні ідеологічні кампанії боротьби з «фізичним ідеалізмом» і космополітизмом не могли не зачепити Іоффе найсерйознішим чином. На засіданнях оргкомітету з підготовки Всесоюзної наради фізиків (грудень 1948 –березень 1949) Іоффе часто згадували як одного з найнебезпечніших «фізичних ідеалістів».
Абрама Федоровича «відзначили» навіть в проекті рішення оргкомітету: «Деякі фізики (Ландау, Іоффе), раболіпствуючи перед Заходом, заявляли, що наша фізика мала «провінційний» характер, що фізика в Радянському Союзі до моменту революції фактично не існувала».
МСТИВСЯ ЛАНДАУ, з розвідки Г. Гореліка «Як народжувався «Курс теоретичної фізики»
В усному переказі зберігся обмін репліками на одному з семінарів, коли Ландау пояснював, чому ідея Іоффе безнадійна. «Тато Іоффе», як його шанобливо-глузливо називали молоді фізики, сказав, що не зрозумів доводів Ландау, а той прокоментував, що теоретична фізика –наука важка і не всякому доступна.
Іоффе побачив в цьому найперше безпардонний особистий випад і переніс свій гнів на оцінку наукового потенціалу молодого теоретика.
НІСЕНІТНИЦЯ ПОЗА ЛОГІКОЮ ПРИРОДИ, з листа А. Іоффе П. Еренфесту
Фізичні думки його (Ландау Л. –авт.) –украй однобічні і тому невірні. Так було у всіх фізичних питаннях, в яких він брав участь в нашому інституті. Все, що він стверджував, виявилося суцільною нісенітницею, яка не виправдалася на досвіді.
Справді, в його поглядах є внутрішня логіка, однак немає зв’язку з дійсністю –це не логіка природи. Фізика –не талмуд, і вона не може займатися тлумаченням великих висловів Ландау, хоча вони, поза сумнівом, цікаві і, не виключено, своєю логікою гіпнотизують.
ЛІФШИЦЬ Євген Михайлович
Фізик. У фізиці існують наукові терміни «критерій Ліфшиця», «порівняння Ландау –Ліфшиця».
З медичної родини. Батько, Ліфшиць М., –лікар; брат, Ліфшиць І., –фізик.
Народився 8 (21) листопада 1915 р. в м. Харків Російської імперії (нині –адміністративний центр однойменної області України).
Помер 29 жовтня 1985 р. в м. Москва СРСР (нині –столиця РФ). Похований на Кунцівському цвинтарі.
Закінчив Харківський механіко-машинобудівний інститут (1933).
Працював науковим співробітником Фізико-технічного інституту АН УРСР (1933-1938), Інституту фізичних проблем АН СРСР (1939-1985).
Академік академії наук СРСР (1979).
Іноземний член Лондонського королівського товариства (1983).
Лауреат Державної премії СРСР (1954).
Лауреат Ленінської премії (1962).
Спеціалізувався з проблем фізики твердого тіла, космології, теорії гравітації.
Встановив критерій, який забезпечив можливість повної класифікації фазових переходів II роду (1941); розробив теорію молекулярних сил, що діють між конденсуючими тілами (1954); побудував теорію нестійкостей у Всесвіті, який розширяється (1946).
Спільно з Л. Ландау побудував теорію доменів у феромагнетиках і вивів рівняння руху магнітного моменту (1935); а з І. М. Халатніковим і В. О. Бєлінським –вивів загальне космологічне рішення рівнянь Ейнштейна з особливістю в часі (1970-1972).
Друкувався в «Журналі експериментальної і теоретичної фізики».
Перу нашого земляка (у співавторстві з Л. Ландау) належить класичний 10-томний «Курс теоретичної фізики» (1940-1965).
Серед друзів та близьких знайомих Л. –Л. Ландау, Л. Пітаєвський, Г. Гамов, Р. Максвелл, О. Ахієзер, В. Берестецький, І. Халатніков, В. Бєлінський та ін.
***
АДЕКВАТНОЮ МОВОЮ СТАЄ КВАНТОВА МЕХАНІКА, з книги Л. Ландау і Є. Ліфшиця «Курс теоретичної фізики»
У даний час відомо три типи ситуацій, в яких класична механіка перестає відображати реальність.
Властивості мікросвіту не можна зрозуміти в рамках класичної механіки. Зокрема, у поєднанні з термодинамікою вона породжує низку суперечностей (див. Класична механіка). Адекватною мовою для опису властивостей атомів і субатомних частинок є квантова механіка. Підкреслимо, що перехід від класичної до квантової механіки –це не просто заміна рівнянь руху, а повна перебудова всієї сукупності понять (що таке фізична величина, спостережуване, процес вимірювання і тощо).
За швидкостей, близьких до швидкості світла, класична механіка також перестає працювати, і необхідно переходити до спеціальної теорії відносності. Знову ж таки, цей перехід має на увазі повний перегляд парадигми, а не просту видозміну рівнянь руху. Якщо ж, нехтуючи новим поглядом на реальність, спробувати все ж таки привести рівняння руху до виду F = ma, то доведеться вводити тензор мас, компоненти якого ростуть із зростанням швидкості. Ця конструкція вже довгий час служить джерелом численних помилок, тому користуватися нею не рекомендується.
Класична механіка стає неефективною у випадку розгляду систем з дуже великим числом частинок (або ж великим числом ступенів свободи). В цьому випадку доцільно переходити до статистичної фізики.
ЗА ЛАНДАУ ПИСАВ Я, з лекції Є. Ліфшиця, прочитаної в Японії в 1984 р.
Ландау майже нічого не міг написати сам, від листів і до наукових робіт. Декілька статей, які він спробував написати самостійно, зрозуміти було неможливо.
Парадоксальна причина, наскільки я можу судити, полягала в його прагненні висловлювати думки чітко і лаконічно. Він думав над кожним реченням, і це перетворювалося для нього на муку. Тому, починаючи з середини тридцятих років, всі його співавторські статті, написані співавторами.
Зрозуміло, це не означає, що Ландау повністю покладався на те, що вони напишуть. Спочатку він давав точні вказівки, потім читав статтю, якщо необхідно, вносив зміни сам чи говорив, що треба змінити.
А ті статті, які він публікував без співавторів, писав я. І в цьому випадку я мав від нього точні вказівки. Спочатку він пояснював мені свою роботу, я писав її, і потім, якщо потрібно, вносилися зміни.
АНАЛОГУ НЕ БУЛО І, МАБУТЬ, НЕ БУДЕ, з розвідки Г. Горелик Як народжувався «Курс теоретичної фізики»
Йдеться про одну з найвпливовіших книг у фізиці 20-го століття. Зрозуміло, великі відкриття вже не перше століття з’являються на світ у формі статей, проте в світі книг з фізики «Курс теоретичної фізики» Л. Д. Ландау і Є. М. Ліфшиця помітно підноситься над іншими за впливом на світову фізику. Про це свідчать американські дані про найцитованіші книги з фізики впродовж 1961-1972 рр.
Виданий на головних мовах наукового світу, Курс формував спосіб мислення, стиль «роботи фізики» в період, коли ця наука стала лідером природознавства і технічного прогресу.
Тривалість життя Курсу вражаюча для науки із запаморочливим темпом змін. В англомовному світі, де лише реальний попит визначає пропозицію, «Course of Theoretical Physics» продовжує знаходити читачів-покупців, –двадцять років опісля після появи третього видання.
...20-річний Євген Ліфшиць готував один розділ, але найважчий і найпотрібніший, тому що книг з систематичним викладом статистичної фізики тоді не було.
В кінці 1935 року прибулий до УФТІ дипломник почув від Є. М. Ліфшиця, що «раніше був Кембріджський період розвитку фізики, а зараз настає Харківський».
...Незамінна роль Ліфшиця в цьому співавторстві склалася з сукупності його особистих якостей.
...Запорукою надзвичайного успіху «Курсу» був великий дар Ландау, але реалізувався цей дар лише завдяки Ліфшицю. ...Ніякого аналогу у цього Курсу не немає і ніколи, мабуть, вже не буде. Унікальність пов’язана і з особливим періодом в розвитку теоретичної фізики і з особливістю авторського союзу.
ВЕЛИКИЙ ПИСЬМЕННИК, з оцінки Є. Лівшиця Л. Ландау
Женька –великий письменник: він не може написати те, чого не розуміє.
БЕЗ КАНОНІЗАЦІЇ, з оцінки «Курсу теоретичної фізики» В. Гінзбургом
За всіх виняткових достоїнств Курсу Ландау і Ліфшиця не варто його канонізувати і фетишизувати –це було б чужим духу сучасної науки, суперечило б переконанням самих авторів Курсу.
Ті, хто вивчає теоретичну фізику не повинні обмежуватися одним курсом, навіть якщо це Курс з великої літери..., залежно від здібностей тих, що вивчають, типу їх мислення і схильностей не всім з них пропоновані в курсі підходи і висновки здадуться якнайкращими.
ЗАБУВ ОСОБИСТУ ОБРАЗУ, з розвідки Б. Горобця «Коло Ландау»
Ландау явно недооцінив Ліфшиця. Після того, як стало ясно, що Ландау не видужає після автокатастрофи, Є. М. Ліфшиць взявся за реалізацію плану з підготовки важкого 4-го тому «Релятивістської квантової теорії». На відміну від вже написаних томів, квантова електродинаміка в той період не була ще в достатній мірі завершеною фізичною теорією. Нові відкриття і методи з’являлися щороку, зароджувалася квантова хромодинаміка. Тому поставлена Ліфшицем перед собою завдання закінчити «Курс» було архітяжким.
...Є. М. зробив пропозицію (про співавторство –авт.) Володимирові Борисовичу Берестецькому. Обидва погодилися, що порядок авторів починатиметься з Ліфшиця.
...Частина перша книги вже була відредагована, з дня на день її повинні були здати до друкарні. І ось якось Є. М. приїхав до видавництва вкрай засмученим і збудженим: «Берестецький ...несподівано зажадав зміни порядку авторів! Він говорить, що передумав і не може піти на принизливе для нього, як він вважає, порушення алфавітного порядку».
...Пройшли дні. Берестецький не поступається. Є. М., як справжній батько книги, не в змозі її убити –він навіть не хоче гальмувати її вихід в світ (на відміну, до речі, від «батька посадженого»). Тому Ліфшиць погоджується на ультиматум Берестецького.
Проте при цьому він істотно змінює весь план книговидання. По-перше, у видавану негайно частину 1 він включає декілька параграфів з матеріалами, вже підготовленими Л. П. Пітаєвським для частини 2, яка була написана приблизно наполовину. Разом з не дуже великим матеріалом Л. П. Пітаєвського, що раніше увійшов до частини 1, в сумі утворюється критична маса для повноправного співавторства Л. П. Пітаєвського також в частині 1, а не тільки в частині 2, як раніше обумовлювали три співавтори.
По-друге, Є. М. виключає майбутню співпрацю з ...Берестецьким.
По-третє, ставить видавництву нетривіальну умову: у книзі повинні бути два титульні листи –лівий з вказівкою авторів всього «Курсу», тобто, Ландау і Ліфшиця, що б демонструвало спадкоємність серії, і правий титульний лист –з переліком трьох конкретних авторів першої частини 4-го тому.
...Пройшли немало років. Вийшли з друку і отримали світове визнання останні томи Курсу, 9-й і 10-й, написані Ліфшицем і Пітаєвським. Настала пора готувати перевидання всіх книг. І Ліфшиць став вище за особисті образи: обидві частини «Релятивістської квантової теорії» він об’єднав в єдиний 4-й том під назвою «Квантова електродинаміка», поставивши Берестецького, згідно алфавіту, на перше місце серед трьох авторів.
«НЕХАЙ ЛІФШИЦЬ І ЗАЛИШАЄТЬСЯ В ЛІКАРНІ», книги К. Ландау-Дробанцевої «Академік Ландау. Як ми жили»
Руки Дау судорожно стиснули поручні крісла. А очі широко розплющені: у них страх, запитання, куди він потрапив. Я сиділа поза полем його зору, мене він не бачив. До Дау підійшов професор Кербіков:
–Лев Давидович, ви просили свою дружину забрати вас з цієї клініки?
–Я весь час прошу Кору мене звідси забрати. Мені тут так погано.
–А ось ваш учень професор Ліфшиць говорить, що вам тут дуже добре. І ви до нього жодного разу не звернулися до проханням забрати вас звідси?
–Якщо Женька вважає, що тут дуже добре, нехай він залишається тут, якщо йому це місце так подобається. Я ж прошу свою дружину Кору узяти мене додому. Погодьтеся, адресуватися з подібним проханням до Ліфшиця, щонайменше, безглуздо!
Кербіков весело розсміявся, вигукнувши: «Яка логіка!».
ПРИНЦИПОВА ВІДМІННІСТЬ, з книги «Фізики жартують»
Після виступу Нільса Бора в Фізичному інституті Академії Наук СРСР всесвітньо відомого фізика запитали, як йому вдалося створити першокласну школу науковців
Той відповів:
–Мабуть, тому, що я ніколи не соромився зізнаватися своїм учням, що я дурень.
Є .М. Ліфшиць, який виступав у ролі перекладача, доніс цю фразу до аудиторії у такому вигляді:
–Мабуть, тому, що я ніколи не соромився заявити своїм учням, що вони дурні.
Переклад викликав пожвавлення в аудиторії.
Тоді Є. М. Ліфшиць, перепитавши Бора, уточнив свій переклад, вибачившись за випадкову обмовку.
Проте П. Л. Капіца, який сидів у залі глибокодумно відзначив, що це не випадкова обмовка. Вона фактично виражає принципову відмінність між школами Бора і Ландау, до якої належить і Є. М. Ліфшиць.
ЖОДНОЇ ДУМКИ, злий жарт
Існує думка, що з кінця 30-х років і до 1962 року, коли Ландау потрапив в автомобільну аварію, Лівшиць був лише вченим секретарем останнього, допомагаючи оформляти на папері його думки.
З цього приводу в оточенні Льва Давидовича ходив образливий жарт: мовляв, в «Курсі», немає жодного рядка Ландау і жодної думки Лівшиця.
МІХЕЛЬСОН Володимир Олександрович
Фізик, метеоролог. Фундатор нового наукового напряму –фізики горіння; один з фундаторів актинометрії на теренах Російської імперії; автор закону залежності руху фронту займання від складу газової суміші в стані горіння (1894). У фізиці існує науковий термін «лінії Релея –Міхельсона».
З міщанської родини.
Народився 18 (30) червня 1860 р. в м. Тульчин Подільської губернії Російської імперії (нині –районний центр Вінницької області України).
Помер 27 лютого 1927 р. в м. Москва СРСР (нині –столиця РФ).
Закінчив одну з приватних Московських гімназій (1878), навчався в Петербурзькому інституту інженерів шляхів сполучення (1878-1879), закінчив Московський університет (1879-1883), слухав лекції в Берлінському університеті і Сорбонні (1887-1889).
Працював викладачем Московського сільськогосподарського інституту (1894-1927).
Спеціалізувався з проблем теорії теплового випромінювання, фізики горіння, актинометрії, метеорології.
Першим застосував методи статистичної фізики для визначення функції розподілу енергії в спектрі випромінювання абсолютно чорного тіла; узагальнив принцип Доплера на випадок, коли простір між спостерігачем і джерелом заповнений світлозаломлюваним середовищем з швидко змінною щільністю; вивів формулу, котра якісно правильно передає вид експериментальних кривих розподілу енергії в спектрі випромінювання; показав роль теплопровідності гарячої суміші за розповсюдження фронту полум’я.
Заклав основи теорії вибухового горіння.
Створив низку актинометричних приладів (крижаний піргеліометр, біметалевий актинометр тощо).
Організував «Середньоруську сільськогосподарсько-метеорологічну мережу» (1895-1897).
Друкувався в газеті «Вісті», журналах «Спостереження метеорологічної обсерваторії Московського сільськогосподарського інституту», «Gournal de Physique», «Журнал Російського фізико-хімічного товариства», «Philosophical Magazine».
Як вчений дебютував працею «Про нормальну швидкість займання гримучих газових сумішей» (1887).
Потім настала черга наступних доробків: «Досвід теоретичного пояснення розподілу енергії в спектрі твердого тіла» (1887), «Про різноманіття механічних теорій фізичних явищ» (1891), «Про застосування крижаного калориметра в актинометрії» (1894), «Про принцип Доплера» (1899), «Нариси з спектрального аналізу», «Фізика перед судом минулого і перед запитами майбутнього» (обидва –1901), «Огляд новітніх досліджень з термодинаміки променистої енергії» (1902), «Нова актинометрія» (1908), «Курс фізики» (1913 -1914).
Метеорологічній обсерваторії Тімірязівської сільськогосподарської академії (Москва) присвоєно ім’я нашого земляка (1927).
Серед друзів та близьких знайомих М. –О. Столєтов, В. Вільямс, С. Ростовцев, Д. Прянішніков, Е. Лейст, Г. Гельмгольц, Г. Ліпман, А. Кундт та ін.
***
ПЕРЕДБАЧИВ КВАНТОВУ ТЕОРІЮ, з розвідки О. Злигостєва «Відкриття квантів»
Міхельсона обрали професором кафедри фізики і метеорології Московського сільськогосподарського інституту, колишньої Петровської сільськогосподарської академії і майбутньої Тімірязевської сільськогосподарської академії в Петровську-Розумовському. Він розгорнув велику роботу з організації метеорологічних спостережень і створення метеорологічної обсерваторії. Особисто багато і плідно займався актинометрією.
Після Жовтневої революції ... одна з його статей, в якій він передбачав настання засухи, привернула увагу В. І. Леніна і за його вказівкою була опублікована в «Вістях» 17 вересня 1920 р. під назвою «Важливе застереження».
...Повертаючись до історії теплового випромінювання, слід зазначити, що статті Міхельсона передували вимірювання, здійснені американським астрофізиком Самуелем Ланглєєм. Він опублікував в 1886 р. свої дослідження над інфрачервоними променями за допомогою винайденого ним болометра і дослідження з розподілу енергії в сонячному спектрі.
Міхельсон зазначає, що результати Ланглея роблять актуальним теоретичний аналіз розподілу енергії в безперервному спектрі. Він підкреслює, що «велика частина запропонованих результатів треба розглядати лише як перше, грубе наближення до дійсності». Отриманим теоретичним кривим «властиві всі без виключення загальні властивості, які вказує Ланглей, описуючи свої експериментальні криві». Однією з важливих властивостей кривих Ланглея є наявність максимуму, який зміщується в ході підвищення температури у бік коротких хвиль.
Теорія Міхельсона дала наступне співвідношення між абсолютною температурою і довжиною хвилі:
або, якщо ввести більш споживане позначення температури:
Міхельсону не вдалося дати точне формулювання закону зсуву. Однак його робота стала початком шляху, яким пішов Вільгельм Він, котрий дав 1893 року точний вираз цього закону:
ВИПЕРЕДИВ АМЕРИКАНЦІВ НА ПІВСТОЛІТТЯ, з дослідження Л. Альтшулера, К. Крупникова, В. Фортова і О. Фунтікова «Початок фізики мегабарних тисків»
Ще в кінці XIX ст. професор Московського сільськогосподарського інституту В. О. Міхельсон звернув увагу факт, який його вразив, а саме: збереження амплітуди детонаційної хвилі в процесі її розповсюдження зарядом. Подальшими віхами в теорії детонаційних процесів стали праці О. Чепмена (1899), Є. Жуге (1917), а також Я. Зельдовича (1940). Останній запропонував одночасно з Нейманом і Дюрінгом сучасний опис детонаційних процесів (модель ЗНД).
Основною відмінністю детонаційної хвилі від ударної є постійність швидкості її розповсюдження.
Експериментальні дослідження в США з цього питання розпочалися 1945 року, проте результати вперше були опубліковані в науковій періодиці лише в середині 50-х.
ПЕРШІ РЕГУЛЯРНІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ ЗА СОНЯЧНОЮ РАДІАЦІЄЮ, з статті Т. Росінської «Метеорологічна обсерваторія імені В. О. Міхельсона»
Новий, найважливіший етап в історії обсерваторії припадає на період з 1894 по 1927 рр., коли нею керував Володимир Олександрович Міхельсон, видатний учений-фізик.
У 1895 р. при обсерваторії була організована Середньоруська сільськогосподарська метеорологічна мережа, яка охопила 10 губерній, організатором якої був В. О. Міхельсон. До неї входили 161 метеорологічна станція і добровольці-кореспонденти, а обсерваторія стала науковим центром цієї мережі. Обсерваторія ж забезпечувала мережу приладами, зокрема простими, сконструйованими В. О. Міхельсоном: дощомірами, евапорометрами (випарниками).
Для повнішого досягнення мети була організована комісія, яка розробила інструкції з метеорологічних і сільськогосподарських спостережень. До неї увійшли відомі учені. У 1898 р. із-за украй мізерних засобів, що виділялися на утримання мережі, її передали до бюро вченого комітету департаменту землеробства. Проте наука і практика збагатилася положеннями «Про цілі і методи сільськогосподарських метеорологічних спостережень» В. О. Міхельсона, які не втратили значення і донині.
З 1 січня 1912 р. обсерваторія перейшла в нову будівлю, проект якої розробили за завданням В. О. Міхельсона. Тут же відведена земельна ділянка площею 1 га під метеорологічний майданчик. Будівля обсерваторії є унікальною, ніде не повторюваною спорудою, добре пристосованою для метеорологічних спостережень і наукових досліджень. Для анемометричних і актинометричних спостережень зведена вежа заввишки 11 метрів (26 метрів над рівнем землі), а з південного боку –відкритий актинометричний майданчик над 2-му поверсі будівлі.
Після переходу обсерваторії в нове приміщення, з’явилася можливість значно розширити програму діяльності, ввести обробку самописних приладів, почати аерологічні спостереження і організувати ширше сільськогосподарський-метеорологічні дослідження. На початку ХХ ст. В обсерваторії були прилади, які застосовувалися на той час для метеорологічних спостережень не лише в Росії, а практично у всьому світові.
В. О. Міхельсон широко розгорнув свою діяльність в галузі актинометрії. Він випробував і удосконалив низку піргеліометрів (прилади для вимірювання інтенсивності прямої сонячної радіації), а потім сконструював актинометри (слюдяний, біметалічний, абсолютний універсальний). Пластинчасті актинометри Міхельсона знайшла широке розповсюдження і на закордонних метеорологічних станціях.
В обсерваторії вперше в Росії почалися регулярні спостереження за сонячною радіацією.
НЕ ПЛУТАЙТЕ СВЯТЕ З ГРІШНИМ, зі спогадів К. Ціолковського
Ще 1887 року я познайомився з Голубицьким. У нього гостювала відома Ковалевська (жінка-професор математики в Швеції). Він приїхав до Боровська, аби везти мене до Ковалевської, яка побажала зі мною познайомитися. Моє убозтво і дикість, похідна від першого, перешкодили мені, і я не поїхав.
Голубицький же запропонував мені з’їздити до Столєтова (відомий учений) і виступити у Фізико-хімічному товаристві з доповіддю про дирижабль.
Поїхав до Москви, блукав містом, нарешті потрапив до професора. Звідти поїхав робити повідомлення в Політехнічний музей. Читати рукопис не довелося –не дали часу. Я лише стисло пояснив суть. Ніхто не заперечував.
Потім робив доповідь доктор Репман. На чорній дошці він щось наплутав. Я з подивом розглядав його креслення. Чую гучний голос Міхельсона (майбутнього професора): «Даруйте –у вас позитивна електрика з’єднується з позитивною».
Я поспішив відійти убік.
НАСЛЄДОВ Дмитро Миколайович
Фізик. У фізиці існує науковий термін «тунельні діоди Наслєдова».
З міщанської родини. Батько, Наслєдов М., –коректор.
Народився 12 серпня 1903 р. в м. Київ Російської імперії (нині –столиця України).
Помер 8 січня 1975 р. в м. Ленінград СРСР (нині –м. Санкт-Петербург РФ).
Закінчив одну з Київських гімназій, фізико-математичний факультет Київського державного університету (1924).
Працював лаборантом Київського рентгенівського інституту (1924-1927), викладачем Київського державного університету (1927-1930), завідуючим лабораторією, заступником директора Ленінградського фізико-технічного інституту (1930-1973), викладачем Ленінградського політехнічного інституту (1937-1975).
Член-кореспондент німецької академії наук і літератури в Майнці (1968).
Член Французького фізико-хімічного товариства.
Заслужений діяч науки і техніки РРФСР (1964).
Лауреат Державної премії СРСР (1974).
Лауреат Ленінської премії (1964).
Спеціалізувався з проблем фізики і техніки напівпровідників, фізики твердого тіла, дозиметрії.
Досліджував з’єднання типу АIII-ВV; електричні, оптичні, фотоелектричні, люмінесцентні властивості нових матеріалів; вказав на можливість стимулюючого випромінювання з p-n-переходу в арсеніді галію і спостерігав його; розробив технологію отримання монокристалів арсеніду галію і арсеніду індію та електронно-діркових переходів на їх основі; створив фотоелектричні перетворювачі сонячної енергії з високим ККД, високочутливі приймачі випромінювання для різних областей спектру, тунельні діоди.
Як вчений дебютував працею з іонізації твердих діелектриків рентгенівськими променями і їх високовольтної поляризації.
Потім настала черга низки підручників з фізики електронних процесів, багатьох науково-популярних книг,
брошур.
Серед друзів та близьких знайомих Н. –А. Іоффе, В. Лашкарьов, Н. Горюнова, В. Галаванов, К. Виноградова, Т. Данилова, В. Євстропов, Б. Царенков, В. Лопатинський, Т. Лагунова, С. Ривкін, В. Сєдов, Ю. Сметаннікова, Ю. Попов, О. Омел’яненко та ін.
***
ОЧОЛЮВАВ КИЇВСЬКУ ФІЗИЧНУ ШКОЛУ, з кореспонденції В. Симкович «Жорес Алфьоров: мікроелектроніка знищила робітничий клас»
Фізика наноструктур і нанотехнології виникла на основі вибуху у фізичній науці, події 20-х років минулого століття. На успіхах квантової теорії, закладеної у тому числі і ученими так званої київської фізичної школи.
І ось що дуже цікаво: керував цією невеликою групою київських фізиків-студентів Дмитро Миколайович Наслєдов, якому а той час самому було трохи більше за двадцять.
У 30-му році Іоффе запросив їх до свого фізико-технічного інституту. І буквально через рік, у віці 27 років, Наслєдов став заступником директора з наукової роботи.
Як сказав мені колись видатний британський вчений Рудольф Паєрлс, між іншим, свого часу –співробітник Харківського фізико-технічного інституту, «це був такий золотий час фізики, коли першорозрядні люди робили геніальні роботи, а другорозрядні –першокласні».
ЗАПОЧАТКУВАВ ЕРУ ОПТОЕЛЕКТРОНІКИ, з статті О. Омел’яненка, Н. Колчанової, М. Михайлової і Ю. Яковлєва «Роль Дмитра Миколайовича Наслєдова в становленні і розвитку фізики і техніки напівпровідників AIIIBV»
Дослідження з’єднань AIIIBV в Радянському Союзі розпочалися в першій половині 1950-х років у фізико-технічному інституті АН СРСР. Дмитро Миколайович Наслєдов, заступник директора інституту і завідувач лабораторією напівпровідників, ухвалив рішення підтримати роботи Н. Горюнової з антимоніду індію і розширити їх на весь клас матеріалів даного типу (In,Ga, Al, Sb, As, P).
Потрібні були велика наукова сміливість і передбачення, аби ухвалити подібне рішення. З’єднаннями AIIIBV на той час займалася ще лише одна лабораторія в світі –лабораторія професора Велькера у ФРН. Світ був безоглядно захоплений германієм і кремнієм. Здавалося, що з цими елементарними напівпровідниками, котрі підняли електроніку на абсолютно новий ступінь, принципово не може конкурувати жоден складніший матеріал. Час показав інше.
...Вже до кінця 50-х –на початок 60-х років робота дала свої перші результати. Очищення, легування і вирощування кристалів можна було проводити подібно до того, як це робилося для Ge і Si, технологічні проблеми також поступово вирішувалися. В. В. Галаванов і К. І. Виноградова одержали і досліджували найчистіші в світі кристали InSb.
...Принципово нові ефекти в таких кристалах склали надалі новий розділ фізики напівпровідників.
Коло тих, хто працював з AIIIBV, як і сама тематика, тепер стрімко розширюються. Група AIIIBV в
Фізтеху перетвориться в лабораторію електронних напівпровідників. Під патронажем Д. М. Наслєдова виникають центри робіт з AIIIBV в інших містах Радянського Союзу (Баку, Кишиневі, Орджонікідзе і т. д.). У змагання вступають інститути Москви, України, зарубіжні лабораторії. В умовах швидкої зростаючої конкуренції лабораторія Д. М. Наслєдова робить ривок, який визначив головну лінію в долі AIIIBV.
У надрах лабораторії формується новий революційний напрям твердотільної фізики і техніки – оптоелектроніка.
У 70-і роки разом з розширенням тематики стрімко виникають нові методики дослідження. На величезний практичний інтерес у світі до домішок кисню і елементівзаліза, що дозволяє одержати напівізолюючі кристали арсеніду галію, швидко реагує лабораторія Д. М. Наслєдова. Творчий колектив в найкоротший строк входить до числа визнаних провідних колективів світу, які займаються цією проблемою.
Школа Д. М. Наслєдова висунула Радянський Союз в число передових держав з освоєння нових матеріалів.
НАЙЧИСТІШІ У СВІТІ КРИСТАЛИ, з статті В. Вул і В. Коломійця «Пам’яті Дмитра Миколайовича Наслєдова»
Роботи Д. М. Наслєдова мали істотний вплив на розвиток напівпровідникової електроніки як в Радянському Союзі, так і за кордоном.
Він брав безпосередню участь в дослідженнях електропровідності і випрямляючих властивостей закису міді і селену. Ці дослідження перебували біля витоків розвитку напівпровідникової фізики сприяли розвитку виробництва селенових випрямлячів.
Головна справа наукового життя –дослідження нового класу напівпровідників –з’єднань типу АIIIBV. Цим з’єднанням судилося зіграти революційну роль в напівпровідниковій електроніці, і роботи Дмитра Миколайовича та його школи заклали міцний фундамент для успіхів в цій найважливішій області науки і техніки.
У лабораторії Д. М. Наслєдова вже в 50-і роки були одержані найчистіші в світі кристали антимоніду індію, розроблена технологія отримання монокристалів арсеніду галію і арсеніду індію, технологія отримання електронний-діркових переходів на їх основі; досліджені електричні, оптичні, фотоелектричні люмінесцентні властивості нових матеріалів; виявлені і вивчені нові фізичні явища, пов’язані з особливостями енергетичного спектру і перенесення носіїв заряду в з’єднаннях ΑΙ ΠΒν.
Були розроблені і створені фотоелектричні перетворювачі сонячної енергії з високим кпд., високочутливі приймачі випромінювання для різних областей спектру, тунельні діоди і багато інших приладів.
Дослідження цього циклу лягли в основу нових областей фізики твердого тіла –напівпровідникової квантової електроніки, інжекційної люмінесценції, напівпровідникових джерел світла, оптоелектроніки.
ЗАЧАРОВУВАВ СЛУХАЧІВ, з інтерв’ю В. П. Лопатинського В. Саприкіну і Р. Владову
–Розкажіть про своїх вчителів, кого з них ви найбільше запам’ятали?
–У інституті було дуже багато педагогів, яких хотілося наслідувати: і в стилі ведення лекцій, і в культурі поведінки, і в спілкуванні з людьми. Я дуже сприйнятлива людина і постійно відчував вплив на себе тих людей, які того, поза сумнівом, заслуговували.
Серед них, наприклад, Дмитро Миколайович Наслєдов, який викладав у Вищому Ленінградському училищі зенітної артилерії, евакуйованому до Томська. Він вільно володів матеріалом; артистично, красиво його висловлював і це звичайно зачаровувало.
Багато фізиків, які слухали його в ті роки, були під враженням цього стилю: він розповідав про проблеми фізики так, що вона здавалася живою, відкритою для нових звершень наукою.
НИНІШНІМ МОЖНОВЛАДЦЯМ НЕ ДО НАУКИ, з інтерв’ю Ж. Алфьорова Н. Алексютіній
СРСР і США –єдині країни, де велися дослідження у всіх областях природних і технічних наук. Я відчував і радість і гіркоту одночасно, коли в 2000 році на «круглому столі» нобелівських лауреатів 2000 року нобелівський лауреат з економіки Джон Хекман, який сидів поряд зі мною, сказав: «В другій половині ХХ століття науково-технічний прогрес в світі визначався змаганням СРСР і США, і дуже шкода, що це змагання закінчилося».
Це правда. Коли почалися важкі 1990-і роки, то, на мій погляд, міжнародне наукове співтовариство піклувалося про збереження нашої науки більше, ніж власні можновладці.
Втім, престиж наукового співробітника почав падати ще за радянських часів. Збиток науці часто наносився чиновниками, бюрократами, і, наприклад, величезний камінь в науку і освіту «кинув» Микита Сергійович Хрущов в 1955 році, коли випадково дізнався, що, виявляється, учені мають дві зарплати: одну як наукові співробітники, а іншу –як викладачі за сумісництвом. Такий порядок не відповідав тодішній ідеології, і сумісництво була заборонено.
Коли це сталося , то три люди в інституті –Борис Павлович Константинов, великий учений, залишився деканом фізмеха і завідувачем кафедрою на громадських засадах. Так само вчинили Георгій Абрамович Грінберг і Дмитро Миколайович Наслєдов. Проте інші викладачі звільнилися, і коли через десять років ухвалу скасували, на відновлення зруйнованої системи пішли роки.
Так, ламати –не будувати, а втрати, які в науці останнім часом –жахливі. Тепер, навіть якщо ми піднімемо зарплату до 1000 доларів і проведемо реформи, не можна розраховувати на те, що люди, котрі працюють за кордоном, повернуться.
...Коли я отримав Нобелівську премію, то у мене виникла ідея віддати одну третину цієї нагороди нашому науково-освітньому центру. Мій син запропонував інший шлях: заснувати Фонд підтримки освіти і науки і хоч невеликою сумою, але підтримати вчителів, школярів, аспірантів. Принцип стипендій і премій ефективніший. Так ми і вчинили.
Наш фонд небагатий, проте ми виплачуємо стипендії школярам, студентам, аспірантам, вчителям. Через різні причини стипендії також одержують школярі Волгограду, однієї сільської школи під Білгородом, сільської школи в Корсунь-Шевченківському районі в Україні і всі вдови членів Академії наук в Санкт-Петербурзі.
НЄМЄНОВ Леонід Михайлович
Фізик. Винахідник прецизійного мас-спектрографа для вимірювання дефектів мас (1937). У фізиці існує науковий термін «мас-спектрограф Нємєнова».
З родини науковця. Батько, Нємєнов М., –рентгенолог, радіолог.
Народився 16 листопада 1905 р. в м. Катеринослав Російської імперії (нині –м. Дніпропетровськ, адміністративний центр однойменної області України).
Помер в 1980 р. в м. Москва СРСР (нині –столиця РФ).
Закінчив Ленінградський державний університет (1929).
Був співробітником фізико-технічного інституту АН СРСР (1925-1941), Інституту атомної енергії ім. І. Курчатова (1943-1962), Інституту ядерної фізики академії наук Казахської РСР (1962-1968), науковим керівником Прискорювального центру Всесоюзного інституту фізико-технічних і радіотехнічних вимірювань (з 1968).
Академік академії наук Казахської РСР (1962).
Лауреат Державної премії СРСР (1953).
Спеціалізувався з проблем фізики діелектриків і напівпровідників, ядерної фізики, прискорювачів.
Спроектував і побудував низку циклотронів; виконав цикл досліджень з регульованою енергією іонів, а також з стабілізації параметрів циклотронів.
Серед друзів та близьких знайомих Н. –І. Курчатов, В. Бернашевський, А. Іоффе, А. Аліханов, П. Глазунов,
С. Нікітін, М. Козодаєв, В. Джелепов, Л. Кондратов, Л. Арцимович, В. Калашнікова, Л. Мисовський, Г. Латишев, П. Співак, Г. Флеров, Г. Щепкін та ін.
***
ЗАСИНАЛИ НАД КРЕСЛЕННЯМИ, зі спогадів Л. Нємєнова
Ігор Васильович (Курчатов І. В. –авт.) працював мов одержимий. Спав мало, але завжди був веселим і привітним. Про його настрій ніхто нічого не знав. Подивившись на нього, можна було подумати, що ніяких труднощів у нього не виникає.
Вночі ліжком мені був письмовий стіл Курчатова. Ігор Васильович на роботі затримувався дуже довго, а мені треба було вставати о шостій ранку... З години ночі я починав цікавитися відходом Курчатова. Якось він не витримав і запитав: «Ти що, в няньки до мене найнявся?». Проте коли дізнався, що займає моє «ліжко», дуже зніяковів і з тих пір став раніше йти додому.
...Нелегкі були дні. Дехто навіть говорив: на фронті легше, там хоч на відпочинок час дають. Постійними були такі сцени: група фахівців розглядає креслення. Один з учасників обговорення раптом опускає голову на руки і засинає... Інші забирають креслення, відходять убік і продовжують працювати.
Нерідко приходив Ігор Васильович туди, де вмонтовувалися основні частини циклотрона, і працював разом з усіма допізна. А потім, ми знали, йому ще треба було їхати на нараду. Проте ні на які умовляння він не реагував.
Особливо став нетерплячим Ігор Васильович, коли почалася налагоджування устаткування. Якщо щось не виходило, наприклад, у високочастотній схемі чи в системі живлення електромагніту, просив неодмінно дзвонити йому, коли знайдуть причину неполадки. І квапив, сильно нас квапив...
ЗДІЙСНИЛИ НЕЙМОВІРНЕ, книги Д. Хелловея «Сталін і бомба»
Курчатов знав, що для створення експериментального реактора потрібні роки. У березні 1943 р. він запропонував Леоніду Нємєнову, який ще до війни вів роботи з циклотрону в інституті Іоффе, побудувати циклотрон і якнайшвидше одержати реєстровані кількості елементу. Він дав йому на це 16 місяців і відправив ...до Ленінграда, щоб розшукати там генератор, виготовлений для фізтехівського циклотрона.
...Нємєнов і Глазунов розшукали частини конструкції циклотрона. Вони підготували генератор і випрямляч до перевезення і витягнули із землі мідні труби і латунні шини, закопані у дворі фізико-технічного інституту перед евакуацією його персоналу до Казані. Вони розшукали також 75-тонний електромагніт, котрий знаходився всього лише за три кілометри від лінії фронту. За допомогою солдатів, присланих до них військовим командуванням, вони завантажили устаткування в два товарні вагони, аби транспортувати його до Москви. Оскільки знов відкрита залізнична колія проходила через район, який обстрілювався німцями, Нємєнов і Глазунов вилетіли з міста літаком.
Після повернення до Москви Нємєнов почав збирати циклотрон. Зробити залишалося ще багато чого: спроектувати і виготовити прискорювальну камеру, розробити систему охолоджування магнітних обмоток, виготовити поковки для магніту.
Нарешті циклотрон зібрали, і о 10 годині ранку 25 вересня 1944 р. на два місяці пізніше визначеного Курчатовим терміну, в циклотроні був одержаний пучок дейтронів. Нємєнов повідомив про це телефоном Курчатова, який знаходився на нараді у Бориса Ванникова, народного комісара боєприпасів. Курчатов виїхав подивитися на циклотрон у дії. Наступного дня почалося опромінювання ураніл-нітрату, яке тривало до грудня 1945 р.
БЕЗОБМОТУВАЛЬНЕ РОЗМАГНІЧУВАННЯ, зі спогадів О. Олександрова «Роки з Курчатовим»
На Північ я полетів з В. Р. Регелем, Л. М. Нємєновим і М. О. Філіповим. У нашому севастопольському одязі –черевичках і шкіряних курточках –в Архангельську, м’яко кажучи, було незатишно. Ми з’явилися до І. Д. Папаніна, він був уповноваженим Комітету Оборони. Поглянувши на наші курточки, Іван Дмитрович висловився стисло і нецензурно, відразу віддав наказ видати нам кожушки, вушанки, валянки і відразу відправив до Мурманська. Ми летіли бриючим польотом і приземлилися, коли стало темніти. З Мурманська на катері відправилися до Полярного. Темрява, вітер і сніг, чорна вода, а ми лише напередодні купалися в теплому блакитному Чорному морі!
Нарешті між скелями база Північного флоту. Від пірсу вертикально вгору піднімалася печера з глибокими ходами, вирубана в скелі. Мене провели до командувача флотом адмірала А. Г. Головка, якому я повідомив про одержані мною завдання і на випадок базування флоту в Кольській затоці, і на випадок можливого перебазування в Біле море. Він твердо сказав, що я повинен виконувати першу частину доручення, а друга частина виключається, оскільки флот в Біле море не відступить. Регель, Щепкін і я почали організовувати роботи, а Нємєнов залишився в Архангельську і зайнявся там устаткуванням на баржі плавучої станції безобмотувального розмагнічування.
Виділені нам офіцери флоту діяльно допомагали у всьому. Керував ними флагманський мінер Зятєв. Життя було складним, і Полярний і в Мурманськ часто і сильно бомбили, та й фронт був за 30-40 кілометрів. З кораблів нерідко частину команд посилали на підтримку піхоти, сім’ї військових були евакуйовані.
Але робота йшла добре, і в жовтні служба розмагнічування флоту закінчила розмагнічування основних кораблів, а в Архангельську була підготовлена станція безобмотувального розмагнічування. На госпітальному судні ми перейшли до Архангельська і виконали роботи з розмагнічування криголама «І. Сталін»...
Звідти я з В. Г. Регелем, Л. М. Нємєновим, М. О. Філіповим і капітаном Тереховим виїхали до Москви, проте не доїхали, одержали наказ і повернули на Казань –німці налазили на Москву.
«МЕНІ ТВОЇ ШТАНИ НЕ ПОТРІБНІ», з книги С. Снєгова «Творці»
Нємєнов збирав мас-спектрограф, механізм для розділення ізотопів. Прилад був хитрий, підгонка йшла важко.
Нємєнов славився мистецтвом складних наладок. Навіть Рейнов, котрий майстерно виготовляв вимірювальні прилади, з повагою говорив; «Руки у Буби –золоті, ніхто так не натягне струну електрометрії». Спортсмен –шістнадцята ракетка країни з тенісу –і фотограф, Нємєнов більше інших своїх ремесел гордився умінням тонкого збирання.
Він незабаром почав з сумнівом озиратися на чуже відро. Біс його знає, як діють альфа-частинки і нейтрони на примхливий мас-спектрограф! Якщо ампулка розіб’ється, чи не пошкодить це пристрою? І якось Нємєнов запально оголосив, що більше не дозволить отруювати повітря своєї лабораторії радоном. Він схопив відро і виставив його в коридор. Курчатов узяв відро і мовчки пішов.
Засоромившись спалаху, Нємєнов благально прокричав услід:
–Ігорю, краще зніми з мене штани, але позбав від радону!
Курчатов озирнувся і з докором вимовив:
–Не потрібні мені твої штани, Льоню!
І те, що він не підвищив голосу і назвав Нємєнова Льонею, а не Бубою, показало тому, як сильно він образився.
Тепер відро стояло в закуті біля сходів на другий поверх. Тут проводилося і опромінювання мішеней.
...Сутичка мала несподівано хороші наслідки. Нємєнов незабаром розібрався, що звинувачення проти радон-берилієвої ампулки необгрунтовані, надійну роботу мас-спектрографа вона не могла зіпсувати. І знайшов спосіб загладити свою провину.
ВСЕ З ВУЛИЦІ ДОБРЕ ВИДНО, з книги П. Асташенкова «Курчатов»
Крихітний кабінет Ігоря Васильовича був на другому поверсі. Як правило, Курчатов працював допізна. І чим пізніше було, тим частіше заходив до нього Нємєнов з запитанням:
–Чи не пора, Ігорю Васильовичу, закруглюватися?
–Що це ти так про моє здоров’я турбуєшся? –дивувався Курчатов.
Якось Нємєнов не витримав і зізнався:
–Та я сплю на твоєму столі. Більше поки ніде...
Ігор Васильович від душі розреготався і надалі, йдучи, завжди говорив Леоніду Михайловичеві:
–Ліжко готове!
Правда, це тривало недовго. Незабаром Нємєнов одержав номер в готелі «Москва». Номер виявився комфортабельним, і тепер уже до нього приходили прийняти ванну друзі, зокрема Ігор Васильович. Зустрічаючи його, Леонід Михайлович, повторюючи інтонацію Курчатова, говорив:
–Лазня готова!
...Викликав Нємєнова.
–Комусь треба їхати до обложеного Ленінграда, –сказав Курчатов, як завжди присуваючи до себе товсту книгу, яка слугувала йому для запису розпоряджень. –Краще, якщо поїдеш ти. Треба вивезти звідти все, що може стати в нагоді при спорудженні циклотрона...
На прощання, міцно стискаючи руку, попрохав:
–Послухай, забіжи на Лісовий проспект, подивися, як там моя квартира...
...У кабінеті Курчатова пролунав дзвінок. На дроті –Нємєнов.
–Ігорю Васильовичу, доповідаю: все ціле. Понад те, ...знайшов електромагніт на заводі «Електросила».
–Дуже добре, –відгукнувся Курчатов, –тільки не забудь укрити все від обстрілу, бирки повісь. Визнач можливість відправки до Москви.
–Зроблю, –запевнив Нємєнов. –Тепер з приводу твого доручення. Був на Лісовому. –Він зробив хвилинну паузу, мабуть роздумуючи, як краще передати, що будинок постраждав. –Не довелося навіть підніматися на поверх; все з вулиці добре видно...
РОЗІГРАВ ВИДАТНИХ, з статті А. Чудновського «Пам’яті Я. І. Френкеля»
Мені довелося бути свідком одного з фокусів, продемонстрованих загальним улюбленцем, дуже веселим Бубою (так називали Леоніда Михайловича Нємєнова всі його товариші).
Проходячи якось коридором третього поверху Фізтеху, я побачив живописну групу в складі А. Ф. Іоффе, Я. І. Френкеля, Л. А. Арцимовича і самого Буби. Обговорювалося питання про те, чому електрична лампочка, яка висить на дроті, прикріпленому до стелі, гойдається мов затухаючий маятник. Кожен пропонував своє пояснення.
Гарячу участь в дискусії брав Яків Ілліч, котрий висунув цілу теорію спостережуваного ефекту. На його думку, коливання визначалися силою працюючих унизу двигунів. Залишалося, правда, незрозумілим, чому, якщо двигуни працюють безперервно, швидко затухає амплітуда гойдання.
І тут Леонід Михайлович зізнався, що розіграв комедію. Проходячи незадовго до цього коридором, він підстрибнув і штовхнув лампочку, вирішивши вислухати думки видатних фізиків щодо ситуації.
Всі весело сміялися –і найголосніше автор теорії, сам Яків Ілліч. Гумористична колізія посилювалася тим, що лише за рекордного (у середовищі фізтехівців) зросту Буби і за його чудових спортивних здібностях можна було здійснити такий підскік, враховуючи високу стеля коридору.
ПАПАЛЕКСІ Микола Дмитрович
Фізик. Одним з перших у світі висунув ідею радіолокації Місяця; першим на теренах Російської імперії створив газову електронну лампу (1914). У фізиці існує науковий термін «Метод Папалексі –Мандельштама».
З родини військового. Батько, Папалексі Д., –командир батальону 51-го литовського полку.
Народився 20 листопада (2 грудня) 1880 р. в м. Сімферополь Таврійської губернії Російської імперії (нині –столиця Автономної Республіки Крим України).
Помер 3 лютого 1947 р. в м. Москва СРСР (нині –столиця РФ). Похований на Новодівочому цвинтарі.
Навчався в Сімферопольській, Полтавській гімназіях, Берлінському (1899-1900), Страсбурзькому університетах (1900-1904).
Працював асистентом (1904-1911), приват-доцентом в страсбурзькому Фізичному інституті (1911-1914), науковим консультантом лабораторії Руського товариства бездротових телеграфів і телефонів (1914-1918), викладачем Одеського політехнічного інституту (1918-1922), займався науковими дослідженнями в Центральній радіолабораторії (1922-1935), фізичному та Енергетичному інститутах АН СРСР (1935-1947).
Член-кореспондент Академії наук СРСР (1931).
Голова Фізичного і президент Фізико-хімічного товариств СРСР (1930).
Голова Полярної комісії з дослідження радіозв’язку в Арктиці (1937).
Голова Всесоюзної наукової ради з радіофизики і радіотехніки при Академії наук СРСР (1944).
Лауреат Державної премії СРСР (1942).
Лауреат Менделєєвської премії (1936).
Першим в СРСР застосував для розжарення генераторних електронних ламп високочастотне індукційне нагрівання.
У творчій співпраці з Л. Мандельштамом відкрив явище резонансу й асинхронного збудження, створив принципово нові різновиди генераторів –інтерференційні.
Перу П. Належать монографії і книги «Про вимірювання відстані від Землі до Місяця за допомогою електромагнітних хвиль» (1946), «Розвиток астрономії в СРСР» (), а також низка доробків з радіофізики, радіотехніки, теорії нелінійних коливань.
Уже після смерті П. звинуватили не лише в космополітизмі, а й в шпигунстві на користь… кайзерівської Німеччини (1949).
Свого часу існувала премія ім. М. Д. Папалексі АН СРСР.
Серед друзів та близьких знайомих П. –С. Вавілов, К. Ф. Браун, Л. Мандельштам, А. Іоффе, О. Крилов, С. Хайкін, Г. Ландсберг, П. Лазарєв, Д. Томсон, Б. Розінг, В. Гуляєв, В. Мігулін та ін.
***
НОВА ЕРА, з книги М. Папалексі «Розвиток астрономії в СРСР»
Є всі підстави думати, що із застосуванням радіометодів для астрономії відкриється нова ера, яку за її значущістю можна порівняти з відкриттям фраунгоферових ліній і застосуванням спектроскопії в астрофізиці і яка допоможе ще глибше проникнути в таємниці всесвіту.
ПОШУКИ НЕВИЧЕРПНОГО ДЖЕРЕЛА ЕНЕРГІЇ, з статті Л. Мандельштама і М. Папалексі «Про параметричне збудження електричних коливань»
Ми спочатку досліджували явище збудження коливань при періодичній зміні намагнічування залізного сердечника самоіндукції системи. Надалі дослідили явища параметричного збудження при механічній зміні параметрів.
У цій статті викладається наближена теорія всього процесу параметричного збудження коливань, що випливає з даних Пуанкаре загальних методів знаходження періодичних рішень диференціальних рівнянь. У ній розглядається як випадок самоіндукції, котрий періодично змінюється, так і місткості, а також наводяться деякі результати дослідів. Ми обмежуємося лише розглядом в першому наближенні, не виключено, найважливішого випадку параметричного збудження, коли частота зміни параметра приблизно вдвічі більша за середню власну частоту системи.
Подальші детальніші досліди провадилися з іншою дослідною установкою, в якій для збільшення глибини модуляції (до 40%), а також потужності (до 4kV) була змінена система котушок статора.
СПРИЯВ ПРОГРЕСУ РАДІОТЕХНІКИ, з статті П. Чачина «Микола Дмитрович Папалексі»
Блискучі здібності швидко висунули його серед молодих учених. Двадцяти чотирьох років він вже одержав ступінь доктора фізики і став вести самостійну наукову роботу. У 1914-1916 рр. ним були проведені роботи з направленій телеграфії, досліди з радіозв’язку з підводними човнами і телекерування.
Він брав діяльну участь в розвитку досліджень з нелінійних і параметричних коливань, відкрив і вивчив резонанс n-роду, комбінаційні резонанси, параметричний резонанс.
За допомогою розробленого ним інтерференційного методу Папалексі і Мандельштам детально дослідили розповсюдження радіохвиль над земною поверхнею і здійснили точне вимірювання їх швидкості. На підставі цих робіт став можливим розвиток радіоінтерференційної геодезії і навігації.
Цінні дослідження з схем телеграфної і телефонної модуляції, з питань п’єзокварцевої стабілізації, селективного прийому, схем трансформації частоти, методів вимірювання глибини модуляції і низки інших знайшли щонайширше практичне застосування і сприяли прогресу радіотехніки.
В АТМОСФЕРІ ВЗАЄМНОЇ ДОВІРИ, з дослідження Є. Фейнберга «Вавилов і вавиловський ФІАН»
Коли фізичний відділ Фізико-математичного інституту виділився в самостійний ФІАН і разом з Академією 1934 року переїхав до Москви, очоливший його Вавилов приступив, власне кажучи, до створення нового інституту. Він організував низку нових лабораторій і відділів, для керівництва якими запросив найбільших і вже відомих московських фізиків.
Леонід Ісакович Мандельштам і Микола Дмитрович Папалексі (переїхав з Ленінграду) очолили лабораторію коливань (власне кажучи, Лабораторію радіофізики), Ігор Євгенович Тамм –теоретичний відділ, Григорій Самуїлович Ландсберг –оптичну лабораторію, Сергій Миколайович Ржевкін і ленінградець Микола Миколайович Андрєєв –акустичну.
Усім цим видатним вченим у ФІАНі створили винятково сприятливі умови для роботи. Нічого подібного вони не мали, працюючи, наприклад, у Московському університеті. Особливо велике значення мала сама атмосфера взаємної довіри, доброзичливості і турботи.
ЙОМУ НАЛЕЖИТЬ ГОЛОВНА РОЛЬ, з офіційного відгуку Л. Мандельштама
Микола Дмитрович Папалексі... є ... найбільш видним фахівцем з радіотехніки, як теоретичної, так і експериментальної. Ряд результатів його робіт був ним же чи його співробітниками під його безпосереднім керівництвом впроваджений у практику. Ім’я Миколи Дмитровича широко відоме як у нас, так і за кордоном.
Ранні його дослідження частково торкаються проблеми вимірювань в сфері швидких електромагнітних коливань. Він вперше розробив і запровадив у динамометр для високочастотних струмів.
До цих же питань відноситься і розробка нового методу виміру частоти і логарифмічного декременту …Результати зазначених досліджень увійшли ... в навчальну літературу у нас і за кордоном.
Великий інтерес представляють дослідження Миколи Дмитровича поводження ланцюга перемінного струму, який має електричний вентиль і самоіндукцію. …
Пізніші дослідження ряду інших авторів, які стосуються аналогічних питань, базувалися саме на цих роботах.
Микола Дмитрович розробив систему спрямованої телеграфії з декількома антенами, які живляться зрушеними по фазі струмами (зроблені розрахунки, виміряне поле і т.д.).
Працюючи в період першої світової війни консультантом лабораторії Російського товариства бездротових телеграфів і телефонів, Микола Дмитрович досяг значних успіхів у розробці, здійсненню та впровадженню в практику тоді ще не існуючих в Росії газових, а потім і порожнистих електронних ламп. Він також першим у Росії розробив спосіб нагрівання металевих частин за допомогою високочастотних індукційних струмів. Наскільки я знаю, у той час з цього питання не існувало закордонної літератури.
Вкажу також на те, що Микола Дмитрович у той же період часу (наприкінці 1914 р. –початку 1915 р.) теж вперше в Росії набув досвіду радіотелефонування з допомогою катодних ламп.
Особливо велике значення мають його роботи... як науково-дослідні, так і практичні, останнього часу.
…У лабораторіях, керованих Миколою Дмитровичем, здійснено як ним самим, так і науковцями під його безпосереднім керівництвом цикл досліджень, які стосуються до різних питань радіотехніки. Я вкажу на деякі, ті, що мають і практичне значення. Розроблено новий спосіб модуляції радіотелеграфного передавача, котрий знайшов застосування в потужній для того часу (20 кВт) ламповій радіостанції, встановленої Трестом слабкого струму в Тегерані.
З інших робіт, які знайшли практичне застосування, вкажу ще на наступні: використання кварцових резонаторів для селективного прийому (прийомний радіоцентр в Бутові), пристрій для виміру глибини модуляції радіотелефонних передавачів (Каунас), схеми трансформації частоти й ін.
Здійснено теоретичне та експериментальне дослідження так званих автопараметричних фільтрів, принципово відмінних від звичайних резонансних. Ці роботи привели до побудови нових прийомних пристроїв, що були випробувані під його безпосереднім керівництвом в умовах експлуатації.
…Протягом останніх років Микола Дмитрович працює над двома серйозними проблемами. Перша стосується нового типу генерації перемінних струмів...
Друга –це поширення електромагнітних хвиль за допомогою інтерференційного методу. …Після теоретичної і лабораторної розробки зазначений метод пройшов випробування в умовах експедицій, проведених у 1934-1937 рр. під керуванням Папалексі. В останніх брали участь і спеціалісти Головного управління Північного морського шляху. Ці роботи дали вельми цікавий матеріал... Отримані результати дозволяють зробити висновок, що вже зараз зазначений метод може бути застосований для вирішення низки практичних завдань в ряді сфер народного господарства (наприклад, в навігації, гідрографії).
Значну кількість робіт ми написали спільно. Наше співробітництво в області електромагнітних коливань продовжується понад 30 років; за цей довгий час у нашій роботі в цій області встановився настільки тісний контакт, …що в більшості випадків важко навіть сказати, що зроблено одним, що –іншим.
Що ж стосується технічного оформлення отриманих результатів, то Миколі Дмитровичу належить ведуча роль.
Навколо Миколи Дмитровича згрупувалося багато молоді, яка працює як у науково-дослідній області, так і в практичній. З цієї школи вийшла низка цінних робіт.
…Виходячи з усього вищевикладеного, я думаю, що М. Д. Папалексі є безперечним кандидатом у дійсні члени Академії наук СРСР.
ЗАВАДИЛА СМЕРТЬ, з статті Ю. Сторожука «Внесок в астрономію»
Спостереження над розповсюдженням радіохвиль під час сонячних затемнень 1936 і 1945 років, здійснені під керівництвом Папалексі, дозволили одержати важливий матеріал про властивості іоносфери. Він також заклав теоретичні основи астрономії радіолокації в СРСР. Для експериментальної перевірки теоретичного висновку про те, що джерелом радіовипромінювання Сонця є зовнішні шари сонячної атмосфери – хромосфера і корона, Папалексі організував експедицію до Бразилії для спостереження повного сонячного затемнення. Проте смерть завадила йому здійснити ці плани.
РОЖАНСЬКИЙ Дмитро Аполлінарійович
Фізик, радіофізик. Винахідник імпульсних радіолокаторів дальнього виявлення літаків на теренах СРСР. У фізиці існує науковий термін «клістрон Рожанського».
З родини службовця. Батько. Рожанський А., –інженер-технолог.
Народився 20 серпня (1 вересня) 1882 р. в м. Київ Російської імперії (нині –столиця України).
Помер 27 вересня 1936 р. в м. Ленінград СРСР (нині –м. Санкт-Петербург РФ).
Закінчив одну з Київських гімназій (1899), фізико-математичний факультет Петербурзького університету (1899-1904), стажувався за кордоном (1905-1906).
Працював лаборантом Петербурзького електротехнічного інституту (1906-1908), викладачем Харківського університету (1911-1921), науковим співробітником Нижньогородської радіолабораторії (1921-1923), Ленінградської центральної радіолабораторії (1923-1936).
Член-кореспондент академії наук СРСР (1933).
Лауреат премії ім. А. С. Попова (1910).
Спеціалізувався з проблем фізики електричних коливань і хвиль, радіоантен, розповсюдження радіохвиль, стабілізації частоти лампових генераторів, газового електричного розряду, радіолокації.
Виконав низку робіт з генерування і розповсюдження коротких (дециметрових) хвиль, підсумком яких стало створення першої радянської системи радіолокації; запропонував метод осцилографування швидких електричних процесів із застосуванням трубки Брауна; розробив метод розрахунку випромінювання антен («метод наведених едс»); спосіб вимірювання діелектричною постійною за надвисоких частот, вільний від недоліків методів П. Друде; експериментально обгрунтував теорію катодних (лампових) генераторів;
Керував розробкою перших короткохвильових передавачів та імпульсних локаторів на теренах СРСР.
Друкувався в журналах «Annalen der Physik», «Телеграфія і телефонія без дротів».
Як вчений дебютував в журналі «Annalen der Physik» дослідженням «Вплив іскри на коливальний розряд конденсатора» (1911).
Потім настала черга доробків «Електричні промені. Вчення про електромагнітні коливання і хвилі» (1913) «Про випромінювання антени» (1922), «Проблеми дециметрових хвиль» (1931), «Метод вимірювання діелектричних постійних і абсорбція за високих частот» (1933), «Про частоту зв’язаних систем», «Фізичні підстави теорії розповсюдження коротких хвиль» (обидва –1934), «Акустика і оптика» (1935), «Фізика газового розряду» (1937).
Його перу також належать праці «До теорії резонансних явищ», «Електромагнітна теорія світла», «Динамічні постійні повітряного дроту», «Вплив іскри на коливання індуктивно зв’язаних вібраторів».
Порозуміння з владою наш земляк знаходив не завжди. Так, за відмову проголосувати за смертну кару у «справі Промпартії» його не лише звільнили з роботи, а й заарештували (1930). На щастя і завдяки клопотам А. Іоффе справу припинили за відсутністю доказів (1931).
Серед друзів та близьких знайомих Р. –О. Попов, В. Вологдін, С. Брауде, Ю. Кобзарєв, Л. Сена, Д. Штейнберг, В. Тучкевич, М. Бонч-Бруєвич, В. Лещинський, В. Вологдін, Н. Сімон, О. Орлова, В. Татаринов, Б. Остроумов, П. Погорілко, Л. Мандельштам, А. Іоффе, М. Папалексі та ін.
***
ДЖЕРЕЛО СВІТЛА, з оцінки Д. Рожанського Я. Френкелем
Дмитро Аполлінарійович завжди прагнув залишатися в тіні, проте, де б він не знаходився, він завжди ставав джерелом світла.
НІЧНІ ПИЛЬНУВАННЯ, зі спогадів Ю. Кобзарєва
Настала осінь 1925-го року. ...Приїхав Рожанський. Я був рекомендований йому Желіковським як помічник. Почалися мої нічні пильнування над напівсаморобним приймачем в кімнаті нашого радіогуртка.
...Від’їжджаючи, він запропонував мені переїхати до Ленінграда працювати у нього в щойно організованій лабораторії. Я з радістю погодився.
...У день, коли мені виповнилося 20 років, прийшов лист від Рожанського з остаточним запрошенням (зарахований на роботу у відділ коротких хвиль Ленінградської фізико-технічної лабораторії на посаду наукового співробітника першого розряду). Я був у нестямі від щастя. Але мені належало закінчити прискореним темпом навчання –замість року за два місяці.
6-го лютого 1926 року я з матір’ю приїхав до Ленінграда. Завершено навчання. Немає більше викладацької роботи. Попереду –наукова робота в новій лабораторії, в інституті (Ленінградському політехнічному інституті) –осередді найбільших фізиків.
З’ЯСУВАВ «ХАРАКТЕР» ІСКРИ, з розвідки В. Пестрікова «Іскрові радіостанції Російської імперії»
Вагомий внесок у розвиток науки про іскрові радіостанції вніс випускник Петербурзького імператорського електротехнічного інституту ім. Олександра III Дмитро Аполлінарійович Рожанський, тоді начальник учбової радіотелеграфної станції, згодом професор.
Він займався дослідженням фізичних процесів в іскровому передавачі і впливом параметрів іскри на генератор. Крім того, учений з’ясував характер «опору» іскри, який, як виявилося, на протилежність численним дослідженням інших авторів, не можна ототожнювати з провідником постійного опору, оскільки зміни напруги в іскрі підкоряються певним закономірностям і зв’язані з силою струму досить складною залежністю.
У 1912 році Д. А. Рожанський розробив теорію «ударного збудження коливань», відкритого М. Віном 1906 року. У перших іскрових радіопристроях якість сигналів була низькою, станції при роботі заважали одна одній. Для поліпшення роботи М. Він запропонував замість звичайного спеціальний розрядник.
Д. А. Рожанський побудував теорію впливу іскри на коливання зв’язаних ланцюгів і вивів відповідні рівняння. Таким чином, були підтверджені теоретичні висновки для електромагнітних коливань з довжиною хвилі близько 140 м.
ПЕРЕПИСАВ ТЕОРІЮ РЕЗОНАНСНИХ КРИВИХ, з «Записки про наукові праці Рожанського» А. Іоффе
Професор Д. А. Рожанський належить до вчених, котрі суміщають в собі глибокі і широкі теоретичні знання з живим інтересом до практичних додатків. Будучи фізиком, професор Рожанський найтіснішим чином пов’язаний з радіотехнікою. Його ім’я згадується у всіх її серйозних курсах.
Професор Рожанський розробив катодний осцилограф, який відрізняється застосованим вперше гарячим катодом. Пізніше осцилографи такого роду увійшли до загального вжитку і складають невід’ємну приналежність не лише лабораторій, що займаються спеціально електричними коливаннями, а й застосовуються і при виконанні фізичних і хімічних робіт.
Пізніше професор Рожанський розвиває загальну теорію резонансних кривих, в якій як обов’язкове допущення не міститься експоненціальний закон загасання коливань за іскрового розряду і яка завдяки цьому передає процес в повнішій мірі, ніж звичайні теорії, у низці випадків –абсолютно невірні.
Під його керівництвом вивчалася високовольтна поляризація в кальциті, що принесло багато цікавих і цінних результатів. До цього ж періоду відносяться теоретичні роботи професора Рожанського по compton-ефекту і феромагнетизму нікелю.
Одночасно професор Рожанський ставить досліди з вивчення коротких електричних хвиль, отриманих за допомогою катодних ламп методами, аналогічними методу Баркгаузена і Курца. У Харкові згодом ці роботи привели до відкриття «магнетронних коливань» –методу генерування могутніх коливань з довжиною хвилі порядку небагатьох сантиметрів, що відкриває багаті можливості.
...Професор Рожанський першим довів, що ми маємо справу з коливаннями в контурі, утвореному витками сітки лампи.
Безпосередньо до робіт, які стосуються методів генерування сантиметрових і дециметрових хвиль, відносяться роботи з вимірювання коефіцієнтів заломлення і поглинання рідин і твердих тіл... Унікальний метод вимірювання, в основі якого лежить розташування на шляху хвиль, що розповсюджуються за системою Лехера, плоскопаралельного шару досліджуваної речовини, дозволив зміряти з величезною упевненістю, яка ще ніколи не досягалася, діелектричні постійні ряду спиртів.
Вимірювання ці... розбили забобон про наявність в деяких випадках негативних діелектричних постійних.
БІЛЯ ВИТОКІВ КОРОТКОХВИЛЬОВОГО ЗВ’ЯЗКУ, з «Відгуку на работи Рожанського» Л. Мандельштама
Перший цикл робіт Дмитра Аполлінарійовича стосується поглибленого дослідження властивостей іскри за коливального розряду. Він вперше співставив явище в іскрі з явищами в дузі. ...З’ясував вплив іскри на форму і період розряду і на форму резонансної кривої.
Роботи Дмитра Аполлінарійовича в цій області є основними, вони одержали належну оцінку як у нас, так і за кордоном. Вони використані в низці пізніх праць подальших дослідників... і увійшли до загального вжитку.
Надалі Дмитро Аполлінарійович сам удосконалив цю методику, застосувавши при високочастотних дослідженнях розжарений вольфрамовий катод. Як відомо, осцилографи цього типу вельми широко використовують тепер як при фізичних, так і при технічних роботах.
Другий цикл робіт Дмитра Аполлінарійовича стосується вивчення антенних пристроїв. Питання про раціональне їх проектування є при будівництві могутніх станцій корінним. Дмитро Аполлінарійович підійшов до цих проблем як з експериментального боку, вивчаючи явища на відповідно сконструйованих моделях, так і з теоретичного. Отримані ним результати лягли, між іншим, в підставу розрахунку антенного устрою Жовтневої радіостанції на Ходинському полі, котра була на той час однією з наймогутніших в СРСР.
Наступний цикл робіт стосується області так званих коротких хвиль. Ця порівняно нова область радіотехніки відіграє в даний час, як відомо, виключно важливу роль для радіозв’язку. Дмитру Аполлінарійовичеві належить заслуга першої науково-дослідної розробки цієї області в СРСР. Ним запропоновані нові схеми короткохвильових генераторів, розроблених як ним самим, так і його співробітниками під його безпосереднім керівництвом. Різні типи таких генераторів в даний час застосовані на ряду ліній короткохвильового зв’язку. Дмитро Аполлінарійович безперечно повинен вважатися першим авторитетом в цій області.
Вперше в СРСР було поставлено систематичне, на науковій базі вивчення і вимірювання полів від дальніх станцій.
Відзначу також цікаву роботу з феромагнетизму нікелю і квантових станів його атомів.
ДЕРЖАВНУ ПРЕМІЮ ОДЕРЖАЛИ ІНШІ, з статті Ю. Кобзарєва, Л. Сени і В. Тучкевича «Дмитро Аполлінарійович Рожанський»
Короткий період роботи в Нижньогородській лабораторії був надзвичайно плідним. Ним виконані
фундаментальні роботи з низки найважливіших питань радіотехніки. Тут найперше слід назвати роботи, пов’язані з теорією антени.
Початі в ті ж роки теоретичні дослідження високочастотних процесів були продовжені в Ленінграді ілягли в основу теорії кварцевої стабілізації лампових генераторів.
Серед інших робіт ленінградського періоду слід згадати витончений метод вимірювання діелектричних
проникностей на високих частотах, придатний для речовин з великим коефіцієнтом поглинання електромагнітних хвиль.
Особливе значення має роль, зіграна Д. А. Рожанським в розгортанні робіт із створення техніки радіовиявлення літаків. Організована ним спеціальна лабораторія... провела під його керівництвом дослідження розсіяння літаками радіохвиль метрового діапазону і розробила імпульсний метод радіолокації стосовно завдання виявлення літаків на великих відстанях.
Роботи лабораторії, завершені вже після смерті Д. А. Рожанського, були відзначені присудженням основним виконавцям Державної премії.
СИНЕЛЬНИКОВ Кирило Дмитрович
Фізик. Першим на теренах СРСР розщепив атомне ядро штучно прискореними протонами (1932). Винахідник пастки з просторово-періодичним магнітним полем. У фізиці існує наковий термін «пастка Синельникова».
З міщанської родини.
Народився 29 травня 1901 р. в м. Павлоград Павлоградського повіту Катеринославської губернії Російської імперії (нині –Дніпропетровська область України).
Помер 16 жовтня 1966 р. в м. Харків СРСР (нині –адміністративний центр однойменної області України). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив Кримський університет (1923).
Був науковим співробітником Ленінградського фізико-технічного інституту (1924-1928), британської лабораторії Е. Резерфорда (1928-1930), завідуючим відділом (1930-1944), директором (1944-1965) Харківського фізико-технічного інституту.
Академік академії наук УРСР (1948).
Спеціалізувався з проблем ядерної фізики, фізики плазми і керованого термоядерного синтезу, фізики і техніки прискорювачів, фізичної і електронної оптики, фізики і техніки вакууму, фізичного матеріалознавства, фізики діелектриків і напівпровідників.
Наш земляк розробив перші на теренах СРСР дифузійні масляні насоси (1938-1941); був ініціатором застосування глибокого вакууму для створення нових матеріалів з високими фізико-хімічними характеристиками; запропонував метод вакуумної дистиляції, вперше використаний для очищення берилію (1950-1952).
Спільно з А. К. Вальтером, О. І. Лейпунським і Г. Д. Латишевим розщепив ядро атома літію протонами, прискореними до 300 –400 кеВ (1932); з А. К. Вальтером побудував найбільший тоді в Європі електростатичний прискорювач на 3,5 меВ (1937); з В. Є Івановим вперше побудував вакуумні прокатні стани і провів дослідження з плющення берилію, цирконію, урану та інших металів; з В. Ф. Зеленським відкрив радіаційне зростання урану (поч. 50-х).
Друкувався в журналах «Радянська фізика», «Журнал теоретичної фізики».
Всього перу нашого земляка належить близько 200 наукових праць.
За видатні досягнення в області фізики академія наук УРСР заснувала премію ім. К. Д. Синельникова (1975).
Серед друзів та близьких знайомих С. –І. Курчатов, В. Супруненко, Д. Кокрофт, В. Іванов, Г. Гамов, Д. Улезко, П. Капіца, В. Зеленський, А. Вальтер, Я. Файнберг, В. Толок, Г. Мілютін, А. Ямницький, І. Гришаєв, О. Лейпунський, В. Амоненко, В. Падалка, Г. Латишев та ін.
***
ЦЕ МОЯ ПРОФЕСІЯ, з наукового кредо К. Синельникова
Двадцяте століття створило нову професію для ученого-фізика –професію організатора науки. Це моя професія.
ПЕРЕВЕРШИЛИ ВЕСЬ СВІТ, з виступу К. Синельникова на загальних зборах евакуйованого до Алма-Ати УФТІ в травні 1943 р.
Мій 20-річний досвід наукової роботи показав, що з прикладних робіт виходить толк в більшості
випадків тоді, коли вони витікають з фундаментальних.
Адже наші насоси, котрі перевершили кращі англійські, французькі, німецькі, американські, наші ММ-40 і ММ-1000, виробництво яких ми почали в масовому масштабі і перехід на які одного з наших найбільших електровакуумних заводів повинен був бути проведений до осені 1941 р. (лише війна завадила), хіба їх розробка не витікала з фундаментальної тематики нашої лабораторії?
СРСР ПЕРЕБУВАВ НА МЕЖІ КРАХУ, з доповіді К. Синельникова на Вченій раді ХФТІ від 6 квітня 1964 р.
У 1946 році я дізнався, що Радянський Союз знаходиться на краю повного краху в сенсі вакуумної техніки. Дійсно, були у нас в час і після війни різні пристрої магнітної сепарації і дифузійні камери відкачувалися насосами, скопійованими із старих насосів Лейбольда з малими швидкостями.
Я обіцяв, що через рік ми дамо насоси, які забезпечуватимуть продуктивність до 40000 л/с. І це зобов’язання ми виконали, тому що базувалися на досвіді вже накопиченому в моїй лабораторії... Протягом короткого часу вдалося розробити низку насосів, які лягли в основу нашої вакуумної промисловості.
Наш інститут став місцем, куди їздили подивитися великі вакуумні установки. Те, що до війни здавалося неможливим, здійснилося саме завдяки могутній вакуумній техніці...
ПРИГОЛОМШЛИВИЙ РЕЗУЛЬТАТ, зі спогадів Д. Улезко
Якось Кирило Дмитрович Синельников висловив побажання, щоб я спробував себе в сфері вакуумної техніки. Я відповів, що я механік, мовляв, куди мені сунутися в таку тонку справу. К. Д. наполягав. Довелося погодитися.
Незабаром, на рік раніше, ніж у Хікмена в Америці, були з’ясовані умови, котрі визначають межові значення вакууму, що досягаються дифузійними насосами.
На той час (1938 рік) отриманий результат був приголомшливим.
ХАРКІВ’ЯНИ ВРЯТУВАЛИ КУРЧАТОВА, зі спогадів І. Головіна
Ігор Васильович Курчатов розробив з К. Д. Синельниковим програму його участі в урановій проблемі. Первинним завданням була участь в спорудженні у Курчатова циклотрона для отримання перших індикаторних кількостей плутонію. К. Д. мав в УФТІ перш за все допомогти створенням необхідних високовакуумних насосів. Потім, відновивши електростатичний прискорювач Ван-Граафа, провести вимірювання ядерних констант, важливих для реакцій ділення.
Вже до осені 1944 року ним разом з А. Н. Ямницьким було виготовлено два дифузійні насоси із швидкістю відкачування по 1000 л/с і після випробувань відвезені до І. В. Курчатова в лабораторію №2. Це дозволило останньому вже в кінці 1944 року задіяти циклотрон і почати накопичувати з його допомогою плутоній.
ТАЛАНОВИТИЙ ОРГАНІЗАТОР, зі спогадів Г. Ніколаєва
К. Д. Синельников вирішив (ще до війни) створити в інституті нову вакуумно-технічну базу, яка б задовольняла потреби передової науки. Це було сміливим рішенням, оскільки довелося починати з нуля. Але К. Д. був талановитий, енергійний і умів запалювати людей.
...Два насоси по 40000 л/с були встановлені на новому синхрофазотроні в Дубні. На ньому 19 грудня 1949 р. були одержані вперше в світі пучки дейтронів з енергією 280 млн. електрон-вольт.
...Високий вакуум –необхідна умова проведення досліджень в різних областях сучасної фізики. Це зрозумів К. Д. Синельников ще на зорі своєї діяльності. Його величезна заслуга, разом зі всім іншим, полягає в створенні в інституті (а до певної міри і в країні) першокласних вакуумної науки і вакуумної техніки.
ПРОГРАМУ ЗГОРНУЛИ, з огляду В. Гаташ «Фізика з грифом «Цілком таємно»
«Лабораторія №1. Ядерна фізика в Україні» –так називається книга доктора фізико-математичних наук, професора Юрія Ранюка. ...Попри суттєвий внесок наших співвітчизників у ядерну фізику, повна історія розвитку цієї науки в Україні досі по суті не написана.
...У 1943 р. в СРСР у рамках реалізації атомного проекту було вирішено створити ланцюжок із декількох секретних організацій, названих лабораторіями. Лабораторію №2 очолив Ігор Курчатов. Лабораторію №4 –Фрідріх Ланге. Лабораторію №1 створили 1946 року на базі довоєнного УФТІ на чолі з Кирилом Синельниковим.
Першочерговим завданням лабораторії №1 було вимірювання так званих ядерних констант, вивчення взаємодії нейтронів з атомним ядром урану, плутонію і торію, а також інших характеристик ядерних реакцій, необхідних для розрахунків критичних мас й інших характеристик реакторів і бомб. Замовлення на виміри ядерних констант приходили з багатьох інститутів, і лабораторія працювала з великою напругою. Природно, отримані дані вважалися секретними і не публікувалися.
...»Серцем» ЗУ (зенітної установки) мав бути потужний пришвидшувач протонів, розробку якого доручили харківським фізикам на чолі з Кирилом Синельниковим. Ця програма стала головною в інституті, вона добре фінансувалася, до неї було прикуто увагу керівництва. Інститутські теоретики швидко розібралися в сутності проблеми, провели необхідні розрахунки і видали їх проектувальникам. Вже 1949 року в лабораторії №1 був готовий ескізний проект зенітного пришвидшувача, а 1951-го –запущено модуль установки у вигляді протонного пришвидшувача на енергію 20 Ме. Щоправда, як виявилося, протонний пучок не міг подолати прошарок повітря, він просто не був здатний досягти літаків або ракет і тим більше завдати їм шкоди. Ідея могла б спрацювати хіба що у разі базування пришвидшувача в космосі, у безповітряному просторі. Програму згорнули.
Лабораторія №1 офіційно перестала існувати наприкінці 50-х років. З ініціативи Кирила Синельникова в інституті відкрили два нові напрями: матеріали для реакторобудування і фізика плазми та керованого термоядерного синтезу.
…Харків’яни відновили історичну справедливість –на честь 70-річчя розщеплення ядра перед входом у головний будинок Національного наукового центру «ХФТІ» у П’ятихатках відкрито пам’ятний знак.
Книга Юрія Ранюка теж є своєрідним пам’ятником ядерній фізиці.
АРХІВИ, НА ЖАЛЬ, ЗГОРІЛИ, з дослідження Ю. Ранюка і О. Шевченко «Розщеплення атомного ядра»
Коли Капиця, домовляючись з Резерфордом про зарахування до Кевендишської лабораторії ще одного практиканта з Росії, запитав, якi для цього потрiбно надiслати документи, Резерфорд відповів: «Нехай надiшле фотокартку». Вона ...Резерфорду сподобалася i Синельникова було прийнято.
...16 травня 1928 року уряд України прийняв рiшення про заснування Українського фiзико-технiчного iнституту (УФТI) i вже в травнi 1929 року той голосно, на весь свiт, заявив про себе проведенням у Харковi першої Всесоюзної конференцiї з теоретичної фiзики.
На момент створення УФТI в Радянському Союзi не було iнституту чи бодай лабораторiї, де б цiлеспрямовано займались ядерно-фiзичними дослідженнями. Не планувались цi дослiдження i в УФТI, який, створювався як чисто крiогенний заклад. I ось наприкiнцi лiта 1931 року в iнститутi розпочалася пiдготовка експерименту з розщеплення атомного ядра штучно прискореними протонами. Мова –про той самий експеримент, пiдготовка якого вже велася в Кебриджi.
Один з учасникiв майбутнього експерименту –Кирило Синельников, який прибув до Харкова 2 червня 1930 року, перед цим два роки провiвши в Кевендишськiй лабораторiї. Поза сумнiвом, вiн уважно слiдкував за ходом пiдготовки дослiду Кокрофта i Уолтона, iнiцiйованого його другом Гамовим, котрий впродовж року також знаходився в Кембриджi.
Чому цей напрямок було започатковано в УФТI саме в серпнi 1931 року? На жаль, архiви iнституту згорiли пiд час вiйни...
НАВІЩО ФІЗИКОВІ ПАРТКВИТОК, з листа А. Вальтера К. Синельникову від 19 вересня 1962 р.
Ми були прийняті міністром Вищ. освіти Ю. Даденковим... Говорив він і про те, що в поданій ХДУ і ФТІ доповідній записці, на його думку, надмірно роздуті проблемні і спеціальні лабораторії, що дуже здорожує все господарство.
...Повернулися до Харкова сьогодні. На жаль, відсутній ректор –Лаврушин (у відпустці) і проректор –Махинько (виїхав на конференцію до Москви). З Терещенком вести справу не хочеться. По цьому почекаю декілька днів на повернення Махинько.
М. б. до цього поговоримо з секретарем ПК ХДУ. Треба переконати. що безпартійність і відсутність ступеня у Жори Мілютіна «окупаються» іншими його достоїнствами.
РОСІЙСЬКІ РЕВНОЩІ І НЕПОРЯДНІСТЬ, з розвідки В. Когана, Ю. Ранюка і В. Шулаєва «До історії вітчизняної вакуумної техніки»
2001-й рік був знаменний для харківських вакуумників. Вони відзначили:
–100-річчя з дня народження і 35-летие з дня смерті фундатора Харківської наукової школи вакуумної фізики, техніки і технології академіка Кирила Дмитровича Синельникова;
–95-річчя з дня народження фундатора Харківської наукової школи криогенного вакууму академіка Бориса Георгійовича Лазарєва.
Вони були не лише засновниками цих наукових шкіл, але й першими розробниками вітчизняних дифузійних паромасляних насосів, у тому числі й великої продуктивності (К. Д. Синельников, 1936-1941) і перших у світі криогенних насосів (Б. Г. Лазарєв, 1945-1950).
Цей 2001-й рік також «знаменний» для харківських вакуумників ще й тим, що вийшла в світ книга В. П. Борисова «Вакуум: від натурфілософії до дифузійного насоса» (Москва, 2001), в якій... повністю проігноровано внесок харківських учених у розвиток вакуумної фізики, вакуумної техніки і вакуумних технологій.
СМАКУЛА Олександр Теодорович
Фізик. Володар першого у світові патенту на виготовлення просвітленої техніки (1935). У фізиці існує науковий термін «рівняння Смакули».
З селянської родини.
Народився 9 вересня 1900 р. в с. Добриводи Збаразького повіту Галичини (нині –Збаразький район Тернопільської області України).
Помер 17 травня 1983 р. в м. Обурн (США). Похований на місцевому цвинтарі.
Навчався в Збаразькій, закінчив Тернопільську гімназію (1922), Геттінгенський університет (1922-1927).
Працював асистентом Геттінгенського університету (1927-1928), викладачем Одеського університету (1928-1930), керівником оптичної лабораторії Гейдельберзького інституту медичних досліджень (1930-1934), завідуючим однією з дослідних лабораторій фірми Карл Цейс Єна (1934-1945), викладачем Масачусетського технологічного інституту (з 1951).
Засновник і перший керівник лабораторію фізики кристалів Масачусетського технологічного інституту (1964).
Брав активну участь у становленні влади Західноукраїнської Народної Республіки (1918).
Воював в Українській галицькій армії (1918-1920).
Дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка (1930).
Почесний член Товариства Українських інженерів (США), Американського Оптичного Товариства.
Спеціалізувався на проблемах вирощування, очищення й дослідження кристалів, взаємодії електромагнітного випромінювання з твердими тілами, неоднорідності у мішаних кристалах та дефектах германію й кисню в монокристалах кремнію, оптичних прикмет ненасичених сполук, усунення рефлексії в оптичних інструментах, властивостей кристалів внаслідок впливу радіації та дефектів, діелектричних прикмет твердих тіл.
Досліджував органічні кристали, матеріали для інфрачервоної техніки.
Перу С. належить близько ста ґрунтовних наукових праць, серед яких розвідки «Земля і радіоактивність», «Відшукування металевих руд при помочі коротких електричних хвиль», «Протирахітний вітамін», монографія «Монокристали: вирощування, виготовлення і застосування» (1962).
Що стосується особистого життя, то вченому довелося пережити голод і холод, моральну наругу у фашистській Німеччині, смерть одного з синів.
Оскільки наш земляк був учасником Міжнародної конференції з кристалографії, що відбулася у Вірменії, йому дозволили відвідати Доброводи, Тернопіль і Київ (1972).
Нині іменем С. названо формулу (рівняння) підрахунку електронів, пійманих у пастку під час взаємодії радіації з кристалами. Науковці вважають це винаходом XX сторіччя в галузі оптики.
За сприяння НТШ відбулися міжнародні Смакулеві симпозіуми (1992; 2000).
Засновано Тернопільський обласний Фонд Олександра Смакули (1996).
Рішенням ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО 2000 р. було проголошено роком нашого земляка (1999).
До його 100-річного ювілею видано перший том його «Наукових праць», випущено художній конверт (2000).
Доброводському природничому ліцею присвоєно ім’я видатного вченого.
Пам’ятник С. встановлено в с. Доброводи, відкрито його меморіальний музей у ліцеї його імені.
Серед друзів та близьких знайомих С. –А. Музичка, Р. Поль, Н. Вінер, К. Шеннон, Д. Віснер, А. ван Гіппель, Л.-С. Онишкевич, Д. Слейтер та ін.
***
УКРАЇНУ НЕ ЗАБУВАВ, життєве кредо О. Смакули
Я от уже понад сорок літ бурлакую на чужині, але своєї України не забув і повік не забуду. Частенько заглядаю до Кобзаря, щоби тугу розігнати.
РОЗМОВЛЯВ З ЛІСОМ, із спогадів Г. Дмитришиної
Часто в неділю і святкові дні він піднімався на гору під Чумалями і, коли сходило сонце, спостерігав за золотими хрестами Почаївської лаври. Дуже часто ходив поговорити з лісом...
АБСОРБУВАВ ЗНАННЯ, МОВ ГУБКА, із спогадів Л.-С. Онишкевича
Професор володів широкими енциклопедичними знаннями, і то не лише у своїй вузькій спеціальності (оптиці та монокристалах), а й у різних технічних сферах. Він мав живе зацікавлення у всіляких наукових деталях і абсорбував, як губка, всілякі факти і знання, які йому траплялися, був наділений великими здібностями синтезу знань у нові теорії, нові абстрактні побудови, а найголовніше –в нове практичне застосування теорії.
ОДИН З КРАЩИХ, з розвідки С. Кушнір «Формула Смакули»
Він блискуче закінчив гімназію і від професора Зарицького отримав рекомендацію на вступ до Геттінгенського університету, відомого європейського наукового центру в Німеччині, де він опановував математично-природничі науки. Втім, повністю віддати себе навчанню не мав можливості. Матеріальна скрута змушували підробляти репетиторством. Незважаючи на це, вчився на «відмінно» і за п’ять років захистив дисертацію, отримавши ступінь доктора філософії. Залишатися за кордоном не хотів. Приїхав працювати до Одеського університету, проте досить швидко зрозумів, що нормальних умов у тоталітарній державі годі чекати. Повернувся до Німеччини. І вже 1930 року розпочав роботу в Інституті медичних досліджень Гейдельберга на посаді керівника оптичної лабораторії.
Саме в Німеччині він відкрив метод підрахунку електронів, пійманих у пастку під час взаємодії радіації з кристалами, і виразив його відомим у всьому світові.
…Винайшовши спосіб підвищення прозорості оптичних об’єктів, призм та вікон за рахунок зменшення відбивної здатності оптичних поверхонь, Олександр Смакула дійшов висновку, що можна наносити тонкі просвітлючі противідбивні шари товщиною чверть довжини хвилі. Адже, якщо оптична система складається з елементів з високими показниками заломлення або ж кількість елементів велика, то втрати світла через відбивання можуть досягати понад 80 відсотків.
З іншого боку, фотооб’єктиви теж розсіюють світло. В результаті багатократних відбивань на фотоприймач потрапляє дифузний світловий потік (дифузне тло), що призводить до зменшення контрасту та чіткості зображення. Майже століття по винайденні фотографії на ці обставини в науковому світі не зважали. А просвітляючий шар, або «шар Смакули», та метод одержання цих покриттів дали можливість істотно зменшити втрати світла та зробити фотозображення чіткішими. Це відкриття стало великим здобутком, плодами якого все людство користується й досі і на Землі, і в космосі при фотографуванні нашої планети та інших об’єктів.
Українець з Добриводів отримав перший у світі патент на просвітлення оптики. На документі поставлено дату –листопада 1935 року. Попри те, що патент більше року залишався засекреченим, оскільки такі дослідження мали важливе значення для військових розробок, пріоритет Олександра Смакули не викликає сумнівів. Окрім того, український учений відкрив ще кілька важливих способів зміни відбивної здатності світла.
…Відразу по війні, у 1945 році, американська розвідка забирає Олександра Смакулу разом з іншими видатними інженерами та фізиками до США, щоб використати їхній непересічний науковий потенціал для досліджень у військово-промисловому комплексі.
року Смакулу запрошують працювати до Массачусетського технологічного інституту, який донині вважається найкращою вищою технічною школою на американському континентові. В цьому науковому-дослідницькому закладі тоді працювали перші величини світової технічної думки… Серед цієї наукової еліти Смакулу вважали одним з кращих.
У ті роки він досліджував здебільшого зміни властивостей кристалів під впливом «чутливих» атомів, які там є, радіації та дефектів у кристалах. Налагодив синтез монокристалів для оптики, рентгенології, електроніки. За своїми властивостями деякі кристали, синтезовані Олександром Смакулою, набагато перевищують золото і платину.
У німецькомовній монографії «Монокристали: вирощування, виготовлення і застосування», яка стала популярним підручником з практичної кристалографії, вчений обґрунтував не лише традиційні методи вирощування кристалів –з розчинів чи з розплавлених солей, а й зовсім нові на той час: вирощування з газового стану (нині цей метод застосовується навіть для вирощування штучних алмазів), з полум’я тощо. Він узагальнив методи рекристалізації, які стали основою очищення силікону (кремнію) для напівпровідникових застосувань –транзисторів чи інтегральних схем. І це зроблено тоді, коли монокристали ще не вважалися «електронним» матеріалом!
Відтоді вони стали базовим елементом для всієї електроніки, отримали широке застосування як напівпровідники, лазери і мазери, електрооптичні елементи. Сьогодні без них важко уявити технологію й індустрію напівпровідників та інтегральних схем. Кристалографічні виміри Олександра Смакули та дослідження органічних кристалів допомогли також у синтезі вітамінів А, В2 та D.
Програмовані, тонкоплівкові технології, гетеролазери, надчисті («космічні») кристали, однокристальні мікропроцесори, радіаційна фізика твердотільних матеріалів, модерна сенсорика –всі ці сучасні, актуальні й перспективні напрями охоплювала одна людина –Олександр Смакула. Крім того, він мав чимало ідей про багаторівневість структури навчального процесу у вузах, про гуманізацію та екологізацію освіти, про наукову термінологію, про гармонію фундаментальних і прикладних досліджень, теорії й експерименту.
Та ні зайнятість, ні широкі наукові інтереси, ні щаслива родина не змогли витіснити тугу емігранта за батьківщиною. Його племінниця Ганна Дмитришина розповіла, що у своєму будинку в Бостоні він обладнав окрему українську кімнату, де були зібрані колекції українських вишивок, сувенірів, сформована бібліотека літератури з української історії. «Це була міцна ниточка, що з’єднувала його з рідним краєм».
СТЕПАНОВ Володимир Євгенович
Фізик, астрофізик. Відкрив низькі температури окремих сонячних плям. У фізиці існує науковий термін «теорія Уно –Степанова».
З шахтарської родини. Батько, Степанов Є., –штейгер.
Народився 14 грудня 1913 р. в с. Щоглівка Катеринославської губернії Російської імперії (нині –в межах м. Макіївка Донецької області України).
Помер 6 серпня 1986 р. в м. Іркутськ СРСР (нині –адміністративний центр однойменної області РФ).
Закінчив робітничий факультет (1931), навчався в Дніпропетровському гірничому інституті (1931-1933), закінчив Московський університет (1933-1937).
Працював слюсарем, вагранником на металургійному заводі (1928-1931), астрономом Ташкентської обсерваторії (1937-1941), викладачем Томського артилерійського училища (1941-1942), співробітником астрономічної обсерваторії Львівського університету (1946-1953), викладачем Московського університету (1953-1955), астрономом Кримської астрофізичної обсерваторії (1955-1962), завідуючим відділом Сибірського інституту земного магнетизму, іоносфери і розповсюдження радіохвиль» (1962-1979).
Учасник Другої світової війни (1942-1946).
Член-кореспондент АН СРСР (1968).
Кавалер орденів «Червоної зірки», «Вітчизняної війни», медалей «За відвагу», «За оборону Ленінграда».
Сфера наукових інтересів –диференційне обертання сонячної корони і визначенню її фізичних параметрів; зональні течії в сонячній короні; застосування методів фізики плазми для дослідження Сонця; теорія утворення спектральних ліній поглинання при наявності магнітного поля; перенесення випромінювання за наявності магнітного поля; будова і динаміка магнітного поля і плазми на різних рівнях атмосфери активної області; існування вихрової структури поля; механізм нагріву плазми в збуреній хромосфері.
Друкувався в журналах «Кримської астрономічної обсерваторії», «Solar Physics», «Вчені записки Львівського державного університету», «Астрономічний журнал», «Природа».
Як вчений дебютував доробком «Про електромагнітну природу сонячних плям» (1949).
Потім настала черга наступних праць: «Утворення ліній поглинання в магнітному полі і магнітогідродинамічні явища в атмосфері Сонця» (1961), «On the Development of Magnetic Fields in Active Regions» (1968), «Сонячний магнітограф Кримської астрофізичної обсерваторії» (1958), «Коефіцієнт поглинання в зворотному ефекті Зеємана для довільного мультиплетного розщеплювання і рівняння перенесення в світлі з взаємно-ортогональною поляризацією» (1960), «Міжнародна програма «Рік сонячного максимуму» –основні результати» (1983).
Регулярними стали Всеросійські Степанівські конференції.
Меморіальна дошка С. прикрашає будівлю Іркутського інституту сонячної і земної фізики (2002).
Іменем нашого земляка також названа мала планета № 3493.
Серед друзів та близьких знайомих С. –В. Фесенков, В. Касинський, В. Томозов, В. Скоморовський, Г. Смольков, В. Григор’єв, М. Нікулін та ін.
***
НАДЗВИЧАЙНО ЧУДОВА ЛЮДИНА, з інтерв’ю В. Григор’єва Р. Нотману «Сонце і Земля –одна сім’я»
–У 1962 р. до нас в Іркутськ був запрошений доктор фізико-математичних наук Володимир Євгенович Степанов –засновник наукової школи з сонячної фізики. Коли він відвідав Тункінську долину, побачив гори і багатозоряне небо, він промовив: «Я ваш».
Познайомився я з Степановим ще в студентські роки, коли проходив практику в Криму. І горджусь тим, що був його учнем. Як тільки дізнався, щ він очолює інститут і Іркутську, відразу ж до нього заспішив. Тоді ми були ще дуже молодими спеціалістами. Проте Степанова це ніскільки не бентежило. Він поставив перед нами близько двадцяти завдань, котрі ще й сьогодні не всі вирішені.
В науковому світі він був широко відомий своїми методами вимірювання сонячних магнітних полів. Адже Сонце –це газова куля, плазма, надзвичайно «шалене» утворення. І якщо б в Космосі працювали лише гравітаційні та ядерні сили, то все було б відносно спокійно. А збурювач спокою в космічних масштабах –магнітне поле. Воно перебуває в основі нестаціонарних процесів –спалахів, викидів, пришвидшення частинок тощо. Ось чому основний напрямок досліджень в цій науковій школі інституту –вивчення сонячних магнітних полів.
Степанов був винахідником першого сонячного магнітографа, який вимірював не тільки величину магнітного поля, а й його напрямок, або, як ми його називаємо, вектор магнітного поля на Сонці. Він же –автор теорії, котра дає змогу на численні процеси подивитися по-новому.
Одночасно тих же висновків дійшов і японський астрофізик Уно. Вони визнані фундаторами методів вимірювання магнітних сонячних полів.
Дослідження, визначені Степановим, активно розвиваються. Ми вивчаємо магнітне поле Сонця як зірки; сильні магнітні поля в активних областях; проблеми виникнення сильного магнітного поля на Сонці; магнітні поля в волокнах і протуберанцях, які визнаються найзагадковішими явищами на Сонці. Тому що в гарячій плазмі «висить» чомусь плазма холодна.
–Так, і справді Степанов висунув перед своїми учнями стільки завдань, що й вони усіх не здолають.
–Це був широкомасштабний вчений. І до того ж –людина чудова. Його інтелігентність проявлялася у винятковій уважності до своїх учнів і співробітників. Він знав їх життя, їхніх дітей і дружин. Одне з найуживаніших ним запитань при зустрічі: «Які у вас проблеми? Чи не треба допомогти?».
Але й жорсткість у нього була. З ним не раз доводилися гостро сперечатися. Пам’ятаю, як по молодості я грюкав дверима і вискакував з кабінету... Проте це ніколи не мало якихось наслідків. Це просто виключалося.
ПЕРШОМУ ЗАВЖДИ НЕ ВІРЯТЬ, із спогадів Г. Жеребцова
Головна риса, яка запам’яталася мені в ньому, –це інтуїція. Зміна магнітних полів на сонці –це було важко. Важко тому що перший, а першому завжди не вірять.
...В науці не можливо все виміряти. Тут потрібні витримка і далекоглядність. Трохи перегнеш і втрат потім не перерахуєш.
Творчість потрібно оцінювати здоровим глуздом. В Іркутському інституті сонячно-земної фізики понад тридцять років ведуться прикладні астрономічні дослідження, пов’язані з космічними апаратами і космічним сміттям. Постійно надсилаємо цю інформацію військовим. Виконували цю роботу в найтяжчі роки. Траплялося –за власний рахунок.
Однак у нас міркували навіть припинити ці дослідження. На щастя, категорично заперечив подібну «новацію» Степанов. Він говорив: «На речі треба дивитися з державної точки зору».
ЗАСНОВНИК СИБІРСЬКОЇ ШКОЛИ АСТРОФІЗИКІВ, з кореспонденції Г. Кисельової «До «раннього Всесвіту»
Астрофізики Інституту сонячно-земної фізики Сибірського відділення РАН за створення унікального інфрачервоного телескопа удостоєні державних нагород.
Завідувача лабораторією Павла Папушева застати в інституті вдалося не відразу –він пропадав то в обсерваторії в Мондах, то в Москві, то на заводі в Санкт-Петербурзі. Та й в Іркутську наша розмова без кінця уривалася дзвінками телефонів, хтось заходив у термінових справах, надаючи мені можливість розглядати кабінет ученого. Стіл і крісло, як мені з гордістю розповів Павло Георгійович, колись належали засновникові школи сибірських астрофізиків, членові-кореспондентові РАН Володимирові Євгеновичу Степанову. Від нього ж дісталася в спадок й сама ідея про перспективність інфрачервоних методів у фундаментальній і прикладній астрономії.
–Інфрачервоний діапазон привертає астрономів тим, що в ньому можна досліджувати багато явищ і процесів, які недоступні в інших діапазонах хвиль, –пояснює Павло Георгійович. –У видимому людським оком діапазоні довжин хвиль ми спостерігаємо зірки, галактики в їх сучасному стані, коли велика частина еволюції вже пройдена, а об’єкти «раннього Всесвіту» із-за його розширення і величезних відстаней потрібно досліджувати в ІК-діапазоні.
...Ситуація в самій астрономії зараз передреволюційна. Теоретики і спостерігачі повні рішучості і готові технічно до виявлення нових, абсолютно екзотичних станів матерії.
САМ МАХАВ СОКИРОЮ, із спогадів В. Григор’єва
Його приклад був заразливий. Коли такий учений поряд з тобою махає сокирою...
Це був наочний урок. Я пам’ятаю його до цих пір. Подібне стало традицією на обсерваторії. Ми не чекаємо, що за нас зроблять справу, яку можемо зробити самі. Якщо треба –беремо в руки інструмент, а інше –як в молодості.
АКАДЕМІКИ ОЧМАНІЛИ, з нарису В. Короткоручка «Астрофізик»
...То була перша, тепер уже легендарна, хвиля астрофізиків, які волею доль починали осягати фундамент науки з будівництва фундаменту під перший телескоп.
З Криму Володимир Євгенович привіз оберемки записів магнітних полів Сонця і багато інших цікавих матеріалів. Було чим розім’яти звивини до того, як з’явилися дані власних спостережень. Так починало складатися те, що пізніше називатиметься Сибірською школою астрофізики, а її вихованці з гордістю іменуватимуться учнями Степанова.
...Він продовжує розвивати наукову базу інституту, учить молодих тонкощам професії і особисто сам займається налагодженням механізмів, юстируванням оптики. Орудуючи викруткою, добродушно бурчить: «Хто у кого працює лаборантом? Я у вас працюю лаборантом».
У моїй пам’яті живий чудовий, в усіх відношеннях, випадок. У липні 1982 року, коли Степанов вже не був директором, до Іркутська прибули з візитом академіки В. Коптюг і А. Трофимук. Андрій Олексійович якраз і був тією людиною, яка активно, м’яко кажучи, не хотіла розуміти Степанова. Гостям влаштували вертолітну екскурсію на Саянську Сонячну обсерваторію і на радіоастрономічну обсерваторію в урочищі Бадари.
Мені важко підібрати слово, яке найточніше передало б враження, що відбилося на лицях академіків та їх свити. У голові так і крутиться не дуже літературне –«очманіли», прошу вибачення. І не одна лише технічна потужність справила на них враження, скоріше –висока кваліфікація і компетентність всіх, без виключення, співробітників інституту. Не важливо. кому ставили академіки запитання. Будь то завлаб чи лаборант –вони одержували чітку відповідь професіонала.
А нам-то що дивуватися? Ми тихо радіємо –Степанівська школа. І великий Трофимук, учений і громадянин, зумів оцінити велич Степанівських звершень, що, безумовно, робить честь Андрію Олексійовичеві. На обіді патріарх виголосив промову в славу Володимира Євгеновича, посварив себе і М. Лаврентьєва за минуле нерозуміння і випив за те, щоб у Відділенні було більше таких Степанових, хай і не дуже зручних для керівництва.
ТУЧКЕВИЧ Володимир Максимович
Фізик. Один з фундаторів напівпровідникової промисловості на теренах СРСР.
З селянської родини. У фізиці існує науковий термін «тиристор Тучкевича».
Народився 16 (29) грудня 1904 р. в с. Яноуци Авто-Угорщини (нині –с. Іванівці Кельменецького району Чернівецької області України).
Помер в 1997 р. в м. Санкт-Петербург РФ.
Закінчив Київський університет (1928).
Працював науковим співробітником Українського метеорологічного і Всеукраїнського рентгенологічного інститутів (1931-1935), Ленінградського рентгенівського інституту (1935-1936), науковим співробітником (1936-1969), директором (1969-1987) Ленінградського фізико-технічного інституту.
Академік академії наук СРСР (1970).
Лауреат Державної премії СРСР (1942).
Лауреат Ленінської премії (1966).
Герой Соціалістичної Праці (1984).
Спеціалізувався з проблем фізики напівпровідників і створення напівпровідникових приладів, досліджував кінетику і властивості місткостей мідно-закисних, селенових і сірчисто-мідних випрямлячів; генерацію і рекомбінацію електронів і дірок в германії, легованому різноманітними домішками.
Одержав чисті монокристали Ge; створив площинні транзистори і діоди; створив дозиметр рентгенівського випромінювання; дифузні керовані вентилі (тиристори), лавинні керовані і некеровані вентилі.
Спільно з іншими заклав основи виробництва силових напівпровідникових вентилів і випрямних агрегатів на їх основі; брав участь в розробці системи розмагнічування кораблів.
Головний корпус фізико-технічного інституту Російської АН прикрашає меморіальна дошка Т. (2003). На ній написано «У цьому приміщенні з 1936 по 1937 рр. працював видатний російський учений, Герой Соціалістичної Праці Володимир Максимович Тучкевич».
Серед друзів та близьких знайомих Т. –І. Курчатов, Ж. Алфьоров, А. Олександров, А. Іоффе, Б. Вул, С. Калашников, Д. Наслєдов, Д. Алхазов, І. Меркулов, Б. Захарченя, В. Регель, А. Фурсенко, Ю. Шмарцев, Р. Сейсян, В. Голубєв та ін.
***
ТРАНЗИСТОР ДЛЯ БЕРІЇ, зі спогадів В. Каспаровича
На четвертому курсі я проходив переддипломну практику у фізико-технічному інституті АН СРСР ... під керівництвом тоді доцента Володимира Максимовича Тучкевича. Він займався дослідженням твердих, як тоді називали, випрямлячів, і я підключився до цього. Робота в лабораторії мене дуже захоплювала, я залучився до дивовижного, цікавого світу знань, до обстановки творчого доброзичливого колективу. Володимир Максимович приділяв мені велику увагу, багато чому навчив і в той же час не утрудняв моєї самостійності.
Коли підійшов термін захисту диплома, у мене по суті все було готове. Захист призначили на 28 червня 1941 року. І ось по радіо оголошують –німецькі літаки бомбардують низку наших міст, почалася війна.
...Перед групою, керованою В. М. Тучкевичем, в яку увійшов і я, стояло завдання одержати монокристали германію, а потім так звані Р-n переходи в них. Такі переходи, які є контактами діркового (Р) і електронного (n) напівпровідника в одному монокристалі, мали чудові властивості і були основою ряду напівпровідникових приладів ( випрямлячів, транзисторів, фотоелементів).
Монокристали германію були одержані в достатніх для експериментів кількостях в галузевому НДІ. Але над отриманням Р-n переходів належало ґрунтовно потрудитися. Лабораторія Тучкевича працювала відразу в декількох напрямах.
...Як тільки ми стали одержувати хороші Р-n переходи на германії, Тучкевич вирішив за необхідне «оформити» їх у вигляді приладів і виготовити перший в Союзі транзисторний приймач. Передбачалося зробити два приймачі –один для Р. М. Маленкова, інший –для Л. П. Берія.
УРЯДОВЕ ЗАВДАННЯ, зі спогадів О. Ліверовської «Мій Фізтех»
Тучкевич зібрав групу людей, куди включив і мене, молодого старшого лаборанта. Відповідно до рівня нашої секретності ми знали, що «виконуємо урядове завдання». І розвернулася велика кухня. Я приносила з майстерні механіка Чайки германієві шайби необхідної орієнтації. Ми їх шліфували, полірували і потім наносили шар індію. Заготовки поміщали в печі, де вони витримувалися за певної температури. На цьому наша робота закінчувалася. Дослідженням одержаних приладів займалася інша група.
Масштаби нашого виробництва були чималі. Про відсоток браку навіть не думали. Вдалими виявлялися лише окремі екземпляри.
Після закінчення роботи ми одержали винагороду. Тільки грошову. Ніколи потім я не одержувала стільки грошей відразу. Я купила собі тристулкову платтяну шафу і тумбочку.
РАНКОВИЙ КОНЬЯК, з статті М. Абросимова «Синхроциклотрону ПІЯФ –років»
Влітку 1967 року до нас приїхав з Дубни відомий фізик, фахівець з прискорювачів Венедикт Петрович Джелепов, який подивився на наш прискорювач і сказав: «Ця купа заліза працювати не буде». З’явилася пропозиція –відправити високочастотну систему назад на доопрацювання. Якби ми це зробили, пуск прискорювача був би відкладений на багато років. І тут наша молодь сказала: «Нікуди відправляти нічого не будемо, зробимо все самі».
Ми цілодобово не виходили з корпусу. Нарешті, в ніч на 5 листопада, здійснили пробний пуск синхроциклотрону.
...Д. Г. Алхазов працював разом з нами. О 5 годині ранку, після того, як ми зареєстрували прискорені протони, він подзвонив на квартиру В. М. Тучкевича, розбудив його і сказав:
–Володимире Максимовичу, ситуація складається так, що з Вас коньяк.
Треба віддати належне. М. Тучкевичу, який мав хороше відчуття гумору. Він все зрозумів і відповів:
–Зрозумів! Вранці буду у Вас в Гатчині.
Вранці Володимир Максимовичз’явився з пляшкою коньяку. Де він його узяв –не відомо, оскільки в ті часи коньяк вранці не продавали.
АЛФЬОРОВА НЕ ЗРОЗУМІВ, зі спогадів Б. Захарчені
Займатися гетеропереходами його (Алфьорова Ж. –авт.) відмовляли багато наукових співробітників, –у тому числі і його шеф, завідувач лабораторією Володимир Максимович Тучкевич, про що він сам неодноразово згадував потім в промовах і тостах, кажучи про сміливість і здатність Жореса передбачати шляхи розвитку науки.
МАЙБУТНІЙ НОБЕЛІВСЬКИЙ ЛАУРЕАТ СПАВ У ЙОГО КАБІНЕТІ, з кореспонденції Б. Піпія «Відкриття роблять диваки»
На дорогу до Фізтеху і назад витрачалося щодня 3 години. Алфьоров звернувся до завідуючого лабораторією Володимира Тучкевича:
–Можна принести розкладачку і спати у вас в кабінеті?
Той дозволив.
–Настали найчудовіші роки мого життя: ціла доба у Фізтеху! –згадує Алфьоров. –В гастрономі напроти купиш кефіру, ковбаски, повечеряєш і до двох-трьох годин ночі працюєш собі на втіху. Але якщо вранці я не встигав повісити номерок на дошку, то вимушений був писати пояснювальну до дирекції, чому «запізнився» на роботу. Нарешті мене осяяло: досить повісити номерок пізно увечері і –спи спокійно, табельниця не прискіпається.
Поділився своїм відкриттям з найближчими колегами і незабаром вішав увечері номерки за всю лабораторію...
ШУБКА ВІД УКРАЇНЦЯ-ТАНКІСТА, зі спогадів Ж. Алфьорова
У лютому 1974 року ми з академіком Володимиром Максимовичем Тучкевичем опинилися в Нью-Йорку. Він бував в Америці неодноразово і на правах старшого сказав, що ми повинні поїхати за подарунками нашим дружинам на вулицю, яку радянські командировані називали «Яшкін-стріт». Взагалі-то це була Orchard street, а «Яшкін-стріт» вона стала на честь власника розташованого на ній магазина Яші з Барнаула. Досить колоритна фігура. Коли мій колега спробував збити ціну відрізу на костюм, Яша йому вагомо сказав: «Професоре, я вже всі знижки вам зробив».
Проте шуби ми купили не у нього, а в магазині навпроти, де господарем був Коля. Свого часу його переселили із Західної України до Нижнього Тагілу, звідти призвали на фронт. Він дійшов до Польщі, де оголосив себе поляком, аби згодом емігрувати до Америки.
Коля відкривав ящик столу і показував колишнім землякам свої ордени: Червоного Прапора, Олександра Невського, Червоної Зірки... Він був хоробрим танкістом, кінчив війну майором.
Уважно подивившись на мене і Тучкевича, він сказав: «Я уявляю собі, які у вас мають бути дружини». І виніс шубку для Зінаїди Михайлівни, дружини Володимира Максимовича, і шубку для Тамари. Купив я її, здається, за 25 доларів, ціни були гранично низькі. Але головне, він точно вгадав, яка у мене дружина, розміри повністю співпали.
ПРИКРИВАВ НАС АКАДЕМІЧНОЮ МАНТІЄЮ, з статті М. Іванова «Від ідеї до народження»
Потрапити на роботу в ленінградський Фізтех було справою непростою навіть для людини з більш простою біографією, проте у мене були хороші рекомендації. Тому вже на початку вересня я був удостоєний особистої аудієнції директора інституту і другий раз в житті потиснув руку живого академіка –Володимира Максимовича Тучкевича. Запам’яталася невелика фотографія Леніна: вона не висіла на стіні, як завжди, а стояла в рамці на директорському столі, так сьогодні розташовують картки дружини і дітей.
...Частиною моїх службових обов’язків стала робота з організації нової базової кафедри. Завідувати нею повинен був сам директор інституту.
...На початок 1984 року ми вийшли на несподівану ідею –замість базової школи робити базове ПТУ. Для сучасників причини були зрозумілі.
Події розвивалися дуже швидко: дзвінок Тучкевича головному ленінградському петеушникові Горчакову –і наступного дня ми з Меркуловим зустрілися з першим замом Горчакова і пояснили йому, чого ми (Фізтех) хочемо: мати своє зразково-показове ПТУ. Нам запропонували варіанти. І ось ми вже в чорній управлінській «Волзі» їдемо дивитися училище –кандидат на наше заселення, десь недалеко від метро «Лісова»... До кінця 1984 року практично все було готове.
До цього моменту в керівництві ФТІ сталися очікувані зміни: академіка В. М. Тучкевича змінив академік Ж. Алфьоров (у чиєму відділі я і працював).
Відомо, що перед тим, як піти, Тучкевич попросив залишити за ним «шкільну тему», що і було обумовлено. Треба сказати, що до самої своїй смерті Володимир Максимович був головою шкільної Ради і в низці не найпростіших ситуацій прикривав нас своєю академічною мантією. Він любив займатися ФТШ, безвідмовно і із задоволенням ходив на всі заходи, якщо тільки не заважала хвороба.
...У квітні 1985 року Горбачов оголошує початок перебудови. За всього виходило, що у вересні того ж року відбудеться матеріалізація ідеї, але час йшов... Нарешті, Алфьоров повідомив нас прямим текстом –гроші в потрібному об’ємі Олександров дістати не зумів. Все!
Це було досить несподівано, мабуть ми розслабилися, приймаючи простий успіх за закономірність. Реакція настала негайно. І найжорсткішою вона була з боку моїх найближчих соратників: досить! Насправді, два роки регулярної роботи вилітали в трубу, причому буквально на самому фініші. Це був удар. Чим залишалося тішитися? Безцінний досвід без кінцевого результату?
У одну хвилину те головне, чим я займався, втратило всякий сенс, а я сам залишився з томом оригінальних програм під пахвою і в повній самоті. Залишалося подякувати всім за довгу безкорисливу співпрацю.
А через п’ять років зникне навіть сама назва –ПТУ. Сучасні коледжі –зовсім інша пісня...
ЧОМУ НЕ ЕСЕСЕРОВІЙ, бувальщина
Вентилі В. Тучкевича, створені на кристалах германію, встановлювалися на підводних човнах. Якось в Севєродвінськ прибув заступник головкому ВМС СРСР. Привели його на судно і доповіли, що тепер на підводних човнах встановлені нові германієві вентилі. Адмірал поморщився і роздратовано запитав:
–А що ж, вітчизняних не знайшлося?
НІ ДО ЧОГО ВІДНИНІ ТУЧКЕВИЧ, кавеенівський куплет
Ни к чему теперь Тучкевич, мне и Регель не указ,
Юра Федоров над всеми, посылает всюду нас:
М. н. с. –мести Сосновку, с. н. с. –копать метро,
Грузят токари морковку, все придумано хитро.
ХАРПАК Георгій
Фізик. Псевдонім –Шарпак Жорж. Лауреат Нобелівської премії з фізики (1992). У фізиці існує науковий термін «камера Харпака».
З родини комерсанта.
Народився 1 серпня 1924 р. в с. Дубровиця Сарненського повіту Польщі (нині –районний центр Рівненської області України).
Навчався в Сарненській польській гімназії, паризьких ліцеях святої Луїзи і Монпасьє (1938-1939), гірничій вищій школі (1945-1948), коледжі Де Франс.
Працював у лабораторії Ф. Жоліо-Кюрі, швейцарському Національному центрі наукових досліджень, Європейському центрі ядерних досліджень. Один з найкрупніших у світі фахівців у галузі методів детектування елементарних частинок. Учасник руху Опору, в’язень концентраційного табору Дахау.
Лауреат Нобелівської премії з фізики «за винахід пристрою, що відбраковує субатомні частинки в субатомному прискорювачі» (1992).
Член французької Академії наук (1985).
Почесний доктор Женевського університету.
Кавалер французького хреста «За бойові заслуги у війні 1939-1945 років».
Лауреат премії Європейського фізичного товариства (1989).
Х. –співавтор книги спогадів «Життя як сполучна нитка».
Сім’я Х. емігрувала до Франції (1932).
Нині Г. Харпак розробляє новий тип детектора, за допомогою якого можна досліджувати структуру ДНК і проводити вивчення поведінки ракових пухлин. Аналоги його приладу вже проходять випробовування у відомому Пастерівському інституті в Парижі та в Женевському шпиталі.
Серед друзів та близьких знайомих Х. –Ф. Жоліо-Кюрі, Д. Содінос, Х. Поттерінг та ін.
***
УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ ПІСНІ І ДОСІ ТОРКАЮТЬ ДУШУ, з книги Г. Харпака «Життя як сполучна нитка»
…Пам’ятаю ще, що літніми вечорами ми могли бачити, як селяни, коса на плечі, повертаються додому. Вони співають своїми глибокими басами, а жінки виходять їм назустріч.
Жінки теж співають –стародавніх українських народних пісень, і їхні голоси піднімаються з нечуваною чистотою, хрипкі і високі одночасно.
Спогад незбагненний, який ще і сьогодні торкає мене до глибини душі.
ЗАГРОЖУВАЛА ПОВНА СЛІПОТА, з статті К. Щербатого «Приборкувач мирного атому»
У світі добре знають польського лауреата Нобелівської премії з фізики Джорджа Чарпака, ветерани французького Руху Опору пам’ятають свого бійця Жоржа Шарпентьє, але інформаційні матеріали про уродженця Рівненщини Георгія Харпака на батьківщині обмежуються одним абзацом у довідниках та лише кількома досить суперечливими публікаціями у пресі. Чи здогадались ви, що йдеться про одну людину?
Георгій (Григорій) Шарпак народився в єврейській сім’ї. Мати Хане Шапіто мала гострий розум та рішучий характер. Їй було всього 18 років, коли вона вийшла заміж за Мотеле Харпака, якому народила синів Георгія та Андре. У той час Сарни та Дубровиця були місцем постійних пересувань польської армії, які воювали з Росією. Після поразки більшовиків 1922 року ці території стали частиною Польщі. Саме тому Харпака часто називають всесвітньо відомим діячем польської науки.
Часті погроми єврейських сімей викликали страх за життя, за майбутнє дітей. Тому 1926 року сім’я Харпаків переїхала до Палестини у пошуках кращої долі. Проте, прибувши до нового місця, в нове оточення, зіткнувшись із зовсім іншим кліматом, родина опинилася у досить важких умовах. Єдиною роботою, яку зміг знайти батько, було дроблення каменя на будівництві шляхів.
Згодом маленький Гриша захворів. У нього почалося запалення очей, яке в нестерпній спеці та за відсутності нормальної гігієни не можна було вилікувати. Хлопцю загрожувала сліпота, тому сім’я повернулася до Сарн.
Вже до п’яти років він знав ідіш, іврит, російську та арабську. В Сарнах його віддали до польської гімназії, тож довелося вчити ще й польську. Умови виховання у католицькій гімназії були дуже суворими. Тому Георгій назавжди зберіг в своїй душі глибоке не сприйняття будь-яких крайнощів релігії.
…У 1943 році 19-річним він вступає до Руху Опору. …Його основним завданням була допомога молодим французам, яких мали відправити на примусові роботи до Німеччини. Юнак допомагав їм звільнитися.
Наступного року його заарештувала французька поліція. Після ув’язнення Георгія направили до фашистського концтабору Дахау. Якби його заарештували як єврея, шансів врятуватися у нього не лишилося б. Проте серед ув’язнених була дуже сильна солідарність, вони підтримували один одного
В Дахау Харпак був призначений копачем канав. Ця важка робота на все подальше життя відбила у нього бажання коли-небудь займатися садівництвом. З гітлерівських катівень Харпака звільнили американські війська.
Після війни Георгій продовжує навчання і вступає до гірничої школи, яка давала престижну інженерну освіту. Юнак вирішує стати фізиком, хоча зовсім не розуміється на цій науці. Певним чином, йому пощастило з часом. На тлі загального хаосу Георгію вдається реалізувати своє бажання. В інший час його б не допустили до такої освіти через брак кваліфікації.
Потім –навчання у коледжі Де Франс. Він багато читає, захоплюється працями видатних фізиків, відвідує лекції всесвітньо відомого фізика Ф. Жоліо-Кюрі, починає працювати в його лабораторії, яка спрямовувала свій науковий потенціал у галузь ядерної фізики. Ще до війни там зробили кілька фундаментальних відкриттів, в тому числі деякі ранні експерименти з розщеплення ядра.
Експериментальна фізика дуже захоплює молодого вченого. Харпак зацікавився розробкою детекторів для ядерних часток. Цю тему він вивчав самостійно, і вона стала головною справою його життя.
Наприкінці п’ятдесятих років Георгій Харпак стає одним з перших фізиків, які переїжджають до Женеви, щоб приєднатися до Європейського центру ядерних досліджень. Ця установа є найбільшим у світі центром з вивчення ядерної фізики, а Георгій вважається одним з найвизначніших її співробітників за всю історію. Тут він зустрів людей, які стали співавторами його наукових відкриттів. Багато хто з них і нині залишаються добрими друзями вченого. Траплялось і так, що лише через багато років Георгій дізнавався, що його колега також мав іншу іпостась як експерт у галузі ядерної зброї. Власне, Харпак безпосередньо ніколи не працював ані над ядерною зброєю, ані над ядерними ректорами.
У 1968 році він винайшов новий тип детектора часток –так звані «дрейфові камери». Його наукову роботу з теорії фізики було високо оцінено. Багатожильні, іскрові, пропорційні та інші камери, які він винайшов, в науковому світі стали називати «камерами Харпака».
…Харпак винайшов детектори елементарних частинок, які відкрили нові можливості для досліджень у галузі фізики та астрономії, знайшли практичне застосування, зокрема в медицині. Завдяки цьому відкриттю було створено нову рентгенографічну установку. Це обладнання дозволяє значно знизити дозу опромінення людини і передавати зображення в цифровому вигляді, що суттєво збільшує можливості й ефективність діагностики небезпечних та смертельних захворювань.
Вчений і зараз працює над новими детекторами, які могли б досліджувати структуру ДНК, вивчати поведінку ракових клітин і знаходити засоби боротьби з цією страшною недугою.
Неодноразово Георгій Харпак пропонував свої послуги у консультаціях щодо питань безпеки Чорнобильської атомної електростанції, проте реакцією України була ввічлива відмова.
ТАК ТРИМАТИ, з статті І. Горбачука «Георгію Харпаку –!»
Георгій Харпак працював над удосконаленням детекторів для фіксації елементарних частинок, в тому числі й нейтріно. Нейтрінна фізика вимагає створення підземних лабораторій для забезпечення низького рівня радіоактивного фону. Одна з таких лабораторій розміщена під горою Гран Сассо в Італії на глибині 1400 м.
В 1968 році Георгій Харпак сконструював багатодротинкову пропорційну камеру. Це паралельний ряд анодних дротинок, на які подається додатній потенціал (радіус цих дротинок 20 мкм), а зверху і знизу цих дротинок знаходяться катодні площини. Все це вміщається в інертний газ. Кожна анодна дротинка працює як незалежний пропорційний детектор.
Це і є основою винаходу Георгія Харпака. Цей пристрій є швидкісним (час між готовністю реєструвати наступну частинку становить 10-6, а вся інформація опрацьовується комп’ютером).
Винаходи Харпака дали змогу досліджувати такі рідкісні взаємодії та складні ядерні реакції, які несуть інформацію про глибинні властивості матерії. Удосконалюючи свої прилади, Георгій Харпак згодом розробив і інші багатодротинкові детектори: дрейфову камеру, часопроекційну камеру, багаторозрядний лавинний детектор, газовий детектор з твердим фотокатодом тощо.
ВІДВІДАТИ МАЛУ БАТЬКІВЩИНУ НІХТО НЕ ЗАПРОШУЄ, з кореспондеції В. Конєва «Нобелівський лауреат –родом iз Рівненщини»
Я написав колишньому земляку i попросив розповісти про себе. Досить довго не було відповіді, та ось зовсім нещодавно прийшов лист, де відомий фізик розповiдає про свою вельми трагічну долю.
...1944 року його заарештували, й юнак потрапив до фашистського концентраційного табіру. Протягом року життя майбутнього лауреата Нобелівської премії висіло, що називається, на волосинцi. Він вижив.
Після війни необхідно було обирати шлях у житті. ...Молодого вченого захоплює експериментальна фізика й 1959 року він починає працювати в Європейському центрі ядерних досліджень. За своє довге наукове життя Георгій Харпак зробив чималий внесок у розвиток світової фізики .
Поки що колишній мешканець Рівненщини не має наміру відвідати свою історичну батьківщину. Та й його ніхто особливо сюди не запрошує.
Я слухав лауреатом Нобелівської премії, який народився в Україні, а на його будинку в Дубровиці немає навіть меморіальної дошки, та й саму будівлю не так давно через старість пустили на злам.
Ми багато будуємо пам’ятників, а чи цінуємо тих земляків, які нехай навіть і в чужих наукових центрах просунули науку вперед. Сподіватимемося, що наша влада все ж запросить всесвітньо відомого фізика в Україну, й колись на його малій батьківщині з’явитися пам’ятник.
Філологія
КОРАБЛЬОВ Василь Миколайович
Філолог, публіцист. Автор першої хрестоматії з сербської і хорватської літератур на теренах Російської імперії. В філології існує науковий термін «хрестоматія Корабльова».
З учительської родини.
Народився 12 (24) квітня 1873 р. в с. Криштопівка Павлоградського повіту Катеринославської губернії Російської імперії (нині –Близнюківський район Харківської області України).
Загинув 4 лютого 1936 р. в одній із сталінських в’язниць на території Казахської РСР СРСР (нині –Республіка Казахстан).
Навчався в Павлоградській гімназії, закінчив Ніжинський ліцей (1893), історико-фіологічний факультет Петербурзького університету (1893-1897), стажувався в Берлінському, Віденському, Лейпцизькому університетах (1897-1899).
Працював викладачем в Петербурзьких історико-філолологічному інституті і школі К. Мая (1899-1914), Жіночому педагогічному інституті (1913-1918), окружним інспектором Петроградського учбового округу (1915-1918), викладачем Петроградського університету (1921), науковим співробітником ленінградського Інституту слов’янознавства (1931-1934),
Друкувався в газетах «Санкт-Петербурзькі відомості», «Урядовий вісник», «Життя», «Російська держава», журналах «Вісті відділення російської мови і словесності Імператорської академії наук», «Педагогічний щотижневик», «Вісті Ленінградського інституту народного господарства ім. Ф. Енгельса».
Як літератор дебютував у виданні «Російська праця» нарисом «Через Фрушку гору в Боснію» (1897).
Потім настала черга нарисів «Сербія і серби», «Боснія і Герцеговина. Їх минуле і нинішнє», «Пушкінська ювілейна література», «Іноземці про російську літературу»,»Гоголь у сербів», «Гоголь у болгар», «Інститут народного господарства в минулому», «Пам’яті Г. І. Успенського», «Пам’яті О. С. Хом’якова», «Поет смутку. В. А. Жуковський», «Російські письменники в болгарських перекладах».
Наш земляк –автор книг «Події в Македонії і Старій Сербії» (1903), «Літературні нотатки» (1908), «К. Аксаков» (1911).
Переклав «Сербські оповідання» (1903) і «Хаджи Лоя» Д. Нушича (1912),
З владою у К. стосунки складалися не завжди. Так, його, як «небезпечного агітатора», висилали з своєї території то австрійська, то сербська поліція. Що стосується російських більшовиків, то вони взагалі «нагородили» вченого 10 роками виправно-трудової колонії відразу за трьома сумнозвісними статтями 584, 5810 і 5811, які були «милостиво» замінені таким же терміном заслання (1934).
Наш земляк посмертно реабілітований (1990).
Серед друзів та близьких знайомих К. –Ф. Батюшков, І. Шляпкін, М. Курнаков, В. Перетц, М. Державін, В. Ламанський, В. Вернадський, М. Сперанський, А. Селищев, Р. Іллінський та ін.
***
МЕНЕ ЗАВЕРБУВАЛИ, з протоколу допиту В. Корабльова 29 січня 1934 р.
В організацію («Російську національну партію» –авт.) я вступив 1929 року, будучи завербований в неї академіком Перетцем...
Я входив в її керівний центр, в склад якого, крім мене, –Корабльова –входили академіки Вернадський, Курнаков і Перетц, професора Крижанівський і професор Сичов.
ЧИТАЄ ЧЕСЬКІ ЖУРНАЛИ, з протоколу допиту В. Корабльова 20 лютого 1934 р.
Члена центру акад. Вернадського я знаю по Академії наук, проте особистих зустрічей, бесід і нарад з ним не мав. Як мені передавав Перетц, тісно пов’язаний з Вернадським, і ряд інших осіб, у Вернадського багатогранні закордонні зв’язки, встановлені ним під час його поїздок за кордон до імперіалістичної війни і під час наукових поїздок після Жовтневої революції. Найтісніші зв’язки у Вернадського з Чехословакією і Німеччиною.
У Празі живе його заміжня донька, з якою він підтримує тісні зв’язки. Часті поїздки до Праги дали Вернадському можливість настільки добре ознайомитися з чеською мовою, що він вільно читає по-чеськи. Коли я в кінці 1931 року став ближчим до академічних кіл, мені стало відомо, що Вернадський систематично бере з бібліотеки Академії наук чеські політичні журнали, в яких не друкуються статті з тієї науки, якою займається Вернадський.
Останній підтримує постійні зв’язки також з Америкою, де в одному з Північно-Американських університетів (штату і міста зараз не можу пригадати) працює його син, білоемігрант, фахівець з історії.
Разом з цими зв’язками Вернадського мені відомо, що він також зв’язаний і з Слов’янським інститутом в Берліні, керованим професором Максом Річардовичем Фасмером і з редакцією його журналу «Журнал слов’янської філології». Інтерес до слов’янських питань для геолога Вернадського не є випадковість. Вернадський до революції належав до активного крила кадетської партії. Представники цієї партії, як в Радянському Союзі, так і серед білоемігрантів на Заході, перейшли на рейки націонал-соціалистичної партії і найтіснішим чином пов’язали себе з націоналістичними прагненнями цієї партії і близьких до неї за тенденціями кіл.
Довгі роки Вернадський працював в Україні, де він має найширші зв’язки з націонал-демократичними групами.
З ленінградських зв’язків Вернадського мені відомі його щонайтісніші зв’язки з академіками Перетцем, Істріним, Ляпуновим, Жебельовим, Щербатським, тобто майже зі всією правою опозиційною групою, фактично Вернадським і очолюваною.
Названі мною академіки близькі до нашої організації, частина ж їх є її членами..
ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ПРИТЯГНУТІ КОРАБЛЬОВ І ШМІТ, з висновку помічника прокурора Ленінградської області Віденека від 21 березня 1934 р.
РНП (Російська національна партія –авт.) складалася з центру, що знаходиться в Ленінграді у складі академіків Вернадського, Перетца, Курнакова, Державіна, Сперанського і Шміта і професорів Корабльова, Іллінського, Селищева.
У справі притягнуті Корабльов і Шміт, відносно інших матеріал виділений.
ІСНУЄ ТАЄМНИЙ ЗВ’ЯЗОК МІЖ МОСКВОЮ І ЛЕНІНГРАДОМ, з протоколу допиту В. Корабльова 28 березня 1934 р.
У листопаді 1933 року в Ленінграді Селищев (професор А. М. Селищев –авт.) у розмові зі мною розповів про існування в Москві організації, яка іменується «Російська національна партія».
…Далі він мені розповів, що керівництво московської групи РНП зв’язане по роботі з керівництвом ленінградської і що цей зв’язок здійснюється через Сперанського в Москві і академіка Перетца в Ленінграді, а також через нього –Селищева –з академіком Вернадським.
СВІДЧЕНЬ НЕ ПІДТВЕРДЖУЮ, з протоколу допиту А. Селищева
–Чи підтверджуєте ви свідчення Корабльова В. М.?
–Не підтверджую. Факт зустрічі з Корабльовим В. М. у листопаді місяці 1933-го я підтверджую. Ніяких розмов з Корабльовим про контрреволюційну організацію я не вів. Академіка Вернадського я не знаю.
ВІДСУТНЯ КОНКРЕТИКА, з протесту Ленінградської військової прокуратури в листопаді 1956 р.
З свідчень Корабльова видно, що зв’язок з фашистськими колами Німеччини здійснювався через учасників контрреволюційної організації Фасмера і Вернадського.
У чому конкретно він полягала, з свідчень Корабльова не видно.
ВСІХ ОБВИНУВАЧУВАНИХ РЕАБІЛІТУВАЛИ, з розвідки Ф. Ашніна і В. Алпатова «Російська національна партія» –зловісна вигадка радянських чекістів»
Справа ніколи не існуючої «Російської національної партії» фабрикувалася таємно-політичним відділом ОДПУ (Об’єднане державне політичне управління –авт.) в 1933-1934 рр. Безпосереднє керівництво фальсифікацією здійснював майбутній зрадник батьківщини заступник начальника відділу Генріх Самійлович Люшков. У 1938 р., ставши на той час комісаром держбезпеки і начальником УНКВС по Далекосхідному краю, він перейшов набік японців і консультував їхню розвідку до серпня 1945 р., коли й був убитий новими господарями.
Сама назва «Російська національна партія» далася чекістам понад силу і була придумана лише в кінці слідства в лютому 1934 р. Її іноді в літературі неточно називають «справою славістів».
Осіб, що по ній проходять, можна підрозділити на п’ять груп.
Першими за звинуваченням у причетності до «організації українських націоналістів» заарештували Ф. Ховайка і В. Шийка. Ці особи ніяким чином не були пов’язані з рештою обвинувачених.
…Паралельно з «московською» справою у вересні 1933 року заведена «Ленінградська справа РНП», по якій арештовано 37 чоловік, в основному етнографів і мистецтвознавців, а також вчених-негуманітаріїв: хіміків і геологів. До філологів-славістів і русистів можна віднести лише п’ятьох. Це вчений секретар Інституту слов’янознавства АН СРСР В. Корабльов, фахівець з української літератури В. Копержинський, співробітниці бібліотеки АН С. Щеглова і А. Нікольська, літературознавець Р. Кулле.
…»Обвинувальний висновок» у московській справі, який з’явився декількома днями пізніше містить, проте, дещо інший список: М. Державін, М. Грушевський, В. Вернадський, М. Курнаков, В. Перетц, М. Дурново, М. Сперанський, Р. Іллінський, В. Корабльов. У ньому серед іншого йдеться про «створення повстанських осередків» і про намір убити В. Молотова.
Проте з дев’яти членів «політичного центру Російської національної партії» до кінця березня 1934 р. під вартою знаходилося лише троє: М. Дурново, Г. Іллінський і В. Корабльов. Саме вони й не були академіками.
Незабаром, 29 березня, відбувся неправий суд на членами «організації». Всі обвинувачені були розділені на дві категорії і судимі в два прийоми, в різні дні і різними органами: одні –колегією ОДПУ на великі терміни (29 березня), інші –особливою нарадою при колегії ОДПУ і з м’якшими вироками (2 квітня). Спільним було одне: суд швидкий, заочний, без прокурора і захисту.
М. Дурново, Г. Іллінський і В. Корабльов, як і Б. Личков, одержали максимальний у даній справі термін –десять років таборів (замінений В. Корабльову засланням).
…У 1956 році переглянута «ленінградська» справа, а в 1964 – «московська». Всі, обвинувачувані реабілітовані.
КРУШЕВСЬКИЙ Микола В’ячеславович
Філолог. Фундатор структурної лінгвістики. У мовознастві існує науковий термін «класифікація Крушевського».
З поміщицької родини.
Народився 6 (18) грудня 1851 р. в м. Луцьк Луцького повіту Волинської губернії Російської імперії (нині –адміністративний центр Волинської області України).
Помер 31 жовтня (12 листопада) 1887 р. в м. Казань Російської імперії (нині –столиця Республіки Татарстан РФ).
Навчався в Луцькому дворянському повітовому училищі і Холмській гімназії (1967-1871), закінчив історико-філологічний факультет Варшавського університету (1871-1875).
Працював учителем Троїцької гімназії (1875-1878), викладачем Казанського університету (1880-1886).
Друкувався в журналах «Російський філологічний вісник», «Internationale Zeitschrift fur allgemeine Sprachforschung», «Вісті Варшавського імператорського університету», «Наукові нотатки Казанського університету».
Як вчений дебютував дослідженням «Замовляння як різновид російської народної поезії» (1876).
Потім настала черга наступних доробків: «Про аналогію і народну етимологію», «Спостереження над деякими фонетичними явищами, пов’язаними з акцентуацією» (обидва –1879), «Предмет, поділ і метод науки про мову», «Лінгвістичні замітки» (обидва –1880), «До питання про гуну. Дослідження в галузі старослов’янського вокалізму» (1881), «Нарис науки про мову» (1883), «Французька граматика» (1891), «Нариси з мовознавства. Антропофоніка» (1893), «Найважливіші дані фонетики романських мов» (1894), «Найважливіші дані фонетики романських мов» (обидва –1894).
Наш земляк першим в світовій науці передбачив ідеї фонології і дав класифікацію чергувань, відмежувавши фонетично обумовлені від фонетично не обумовлених.
Після сторічного забуття у Москві вийшла книга К. «Вибрані праці з мовознавства» (1998).
Серед друзів та близьких знайомих К. –М. Колосов, І. Бодуен де Куртене, О. Олександров, Ф. де Соссюр, П. Владимиров, В. Радлов, В. Бехтерєв, С. Булич, В. Богородицький та ін.
***
АРХЕОЛОГІЯ МОВИ, з творчого кредо М. Крушевського
Мова має власну археологію.
...Живий літопис слів заходить в ті віддалені епохи давнини, коли людина ще не писала своєї історії. ...Здатна нам розповісти історію духу людського.
НЕ ВИСТАЧАЄ ЧАСУ І ЗДОРОВ’Я, з передмови М. Крушевського до книги «Нарис науки про мову»
Читач, який уміє цінувати узагальнення саме по собі і пам’ятає, що не всякий настільки щасливий, аби розпоряджатися своїм часом і мати достатньо фізичних сил для тривалої і копіткої обробки частковостей, –такий читач, сподіваюся, поставиться поблажливо до численних недоліків моєї книги.
ВІЧНЕ ТВОРЕННЯ НОВОГО, з книги М. Крушевського «Нарис науки про мову»
Наша пропозиція є субститутом не однієї думки, а цілої групи думок; вона є підсумком цієї групи і разом з тим –лише приблизним, оскільки сама група не є місцем постійним, строго визначеним, а коливається і невизначена.
...Засвоєння і вживання мови було б неможливим, якби вона уособлювала масу розрізнених слів. Слова зв’язані одне з іншим безпосередньо: 1) асоціацією за схожістю і 2) асоціацією за суміжністю. Звідси з’являються гнізда або системи і ряди слів. Асоціації схожості роблять можливою творчість у мові.
...Ми не можемо сказати, що слово «вовчий» має таку форму лише тому, що воно постійно відтворюється; воно відтворюється, але відтворюється за зразком своїх структурних, а не матеріальних родичів. Отже, тільки те, що засноване на одному відтворенні, тільки ті форми, які пам’ятаються як окремий теоретичний компонент форми –самі собою чи входивши до складу рядів –стоять поза мовною системою.
I. Мова змінюється завдяки складності і невизначеності своїх елементів: звуків, морфологічних частин і слів.
II. Безмежність цієї змінності пояснюється символічно характером слова.
III. Мовні елементи: звуки, морфологічні частини і слова не тільки змінюються, а й теж зникають. Тому мова, шляхом переінтеграції наявного матеріалу, вічно створює нову.
IV. Закони асоціації однаково важливі для розуміння як психічних так і мовних явищ.
. Ці закони перетворюють нескінченну масу слів на одне струнке ціле. Завдяки асоціації за схожістю слова утворюють безліч координованих систем чи гнізд; асоціація за суміжності шикує їх в ряди.
. Ці закони роблять можливим існування мови: ...без асоціації схожості неможливе виникнення слова, без асоціації суміжності –його відтворення.
. Асоціація схожості дає початок слову, а асоціація суміжності надає йому значення.
V. Розвиваючись, мова вічно прагне до повної загальної і часткової відповідності світу слів світові понять.
НІЧОГО СХОЖОГО НЕ БУЛО, з офіційного відгуку І. Бодуен де Куртена на докторську дисертацію М. Крушевського
Внесок в лінгвістичну літературу взагалі... У російській же вченій літературі не було до цих пір нічого схожого на неї.
НЕ ВИКИНЕШ ЖОДНОГО СЛОВА, з кореспонденції «До відкриття Бодуенівських читань: Микола Крушевський» на сайті Казанської лінгвістичної школи
М. В. Крушевський помер в неповні 36 років, з яких активною науковою роботою займався всього 7 років, не встигнувши відшліфувати ті ідеї, які удосталь розсипані в його нечисленних роботах. Всі ці сім років падають на його діяльність в Казанському університеті.
...У жовтні 1878 р. Бодуен де Куртене направляє до історико-філологічного факультету Казанського університету клопотання про ухвалення М. В. Крушевського понадштатним професорським стипендіатом без утримання. У заяві Бодуен пише, що мав можливість «переконатися як в незвичайних здібностях Крушевського, так і в об’ємності набутих ним знань з мовознавства». Крушевський покидає Троїцьк і приїжджає до Казані, де активно займається наукою.
Спеціально для Крушевського Бодуен де Куртене влаштовує у себе вдома практичні заняття. Ці заняття незабаром стали відвідувати студенти і молоді викладачі університету. Так виник лінгвістичний гурток Бодуена де Куртене, який поступово ставав новою школою для учасників його засідань.
...У відсутність Бодуена де Куртене М. Крушевський керував казанським науковим гуртком. Це певною мірою пояснює, чому з низки проблем молоді члени гуртка пішли за Крушевським, а не за Бодуеном.
У квітні 1879 року М. Крушевський звертається до ректора університету з проханням про дозвіл захисту дисертації pro venia legendi, що дозволяє одержати йому звання приват-доцента, і в травні цього ж року захищає її і одержує звання приват-доцента.
Бодуен де Куртене так відгукнувся про дисертацію М. Крушевського: «Метод викладу зразковий: відрізняється строгістю і стислістю. З дослідження п. Крушевського не можна викинути жодного слова».
ЗНАЧНИЙ ВНЕСОК ДО ЛІНГВІСТИКИ, з нарису І. Нового «Крушевський Микола В’ячеславович»
Обдарований живими науковими інтересами, Крушевський мав на меті присвятити себе вченій діяльності і університетському викладанню. Та не маючи можливості одержати роботу в Польщі, де після придушення повстання 1863 р. проводилася активна русифікаторська політика, поїхав з Варшави.
Посилено працюючи і ведучи найскромніше життя, у всьому собі відмовляючи, він зумів накопичити деякі засоби, які дали йому можливість переїхати до Казані, щоб тут працювати при університеті і готуватися до професорського звання.
Він прибув в це місто 1878 року і почав посилено займатися під керівництвом видатного лінгвіста І. А. Бодуен-де-Куртена. Взявшись за справу зі всім жаром, Крушевський, завдяки своїм видатним здібностям, швидко виділився серед молодих учених.
На жаль, активна наукова діяльність продовжувалася всього декілька років у зв’язку з душевною хворобою. Проте за цей час він вніс значний внесок до лінгвістики, багато в чому передбачивши деякі ідеї структуралістки початку XX ст. Закликав займатися сучасними мовами, визначив лінгвістику як науку, яка виявляє загальні закони, котрі керують явищами мови.
Саме Крушевський проголосив відмову від обмеження завдань лінгвістики вивченням історії мов, запропонував використовувати термін «фонема» в значенні, близькому до сучасного, переніс акцент з історичного на синхронне вивчення мови, відмовився від визнання порівняльного методу головним методом науки про мову, трактування мови як системи знаків.
Якщо його сучасники або заперечували існування законів мови, або зводили їх до законів мовних змін, то Крушевський разом з історичними законами виділяв «статичні», визначувані закономірностями людської психіки. Його формулювання основного закону розвитку мови як «закону відповідності світу слів світові думок» співзвучна сучасним підходам до опису мови «від значення до форми».
ГЕНІАЛЬНЕ ПЕРЕДБАЧЕННЯ, з статті О. Кошмила «Передвісник сучасної лінгвістики»
Крушевський вперше сформулював принцип структурного бінаризму схожість/суміжність, який трансформувався у Якобсона в позицію метафора/метонімія, про автора якого останній не втомлюється нагадувати.
Березін пише: «Через Якобсона фонологічна теорія Казанської школи і теорія мови Крушевського взагалі стали зародком в розвитку структуралізму празької школи. Пізніший розвиток Якобсоном своїх власних ідей привернув до Крушевського увагу західних лінгвістів ... Від нього ж Якобсон сприйняв і самі терміни –схожість і суміжність» .
Сучасний історик лінгвістики і дослідник творчості Р. О. Якобсона Ельмар Холенштайн пише: «На Якобсона (як частково до нього на Соссюра) з його типологією мовних вісей, даною ним в термінах теорії асоціацій, мали вплив проникливі ідеї польського лінгвіста-теоретика М. К. Крушевського. Вчення про дві лінгвістичні осі, навіяне класифікацією асоціацій у англійських психологів і її радикального прихильника Троїцького, але підняте Крушевським з механістичного на феноменологічного рівень, виросло в його працях в струнку, цілісну і надзвичайну плідну теорію мови» .
Таким чином, Крушевський за тридцять років передбачив виникнення структурної лінгвістики.
СВІТОВА ПОПУЛЯРНІСТЬ, з розвідки І. Сусова «Історія мовознавства»
Найвидатнішим серед представників Казанської школи був російсько-польський вчений Микола В’ячеславович Крушевський. Коротка, проте плідна наукова діяльність принесла йому світову популярність.
Йому була властива спрямованість перш за все до глибоких теоретичних узагальнень, до відкриття законів розвитку мови.
М. В. Крушевський слідував основним принципам природничо-наукового підходу до мови і поєднував цей підхід з індивідуально-психологічним. Він вірив в непохитність фонетичних законів, закликаючи до вивчення сучасних мов, які дають більше матеріалу для відкриття різноманітних законів.
Йому належить розробка бодуенівської ідеї про переінтеграції складових елементів слова в результаті процесів перерозкладу і опрощення основи. Словотворення він кваліфікує як струнку систему однаково організованих типів слів, котрі співвідносяться з типами понять, які позначаються ними.
КУРИЛОВИЧ Єжи
Мовознавець. Один з фундаторів сучасної структурної лінгвістики. В філології існують наукові терміни «теорія ізоморфізму Куриловича» і «семантичний дериват Куриловича».
З міщанської родини.
Народився 14 (27) серпня 1895 р. в м. Станіслав Австро-Угорської імперії (нині –м. Івано-Франківськ, адміністративний центр однойменної області України).
Помер 28 січня 1978 р. в м. Краків Польської Народної Республіки (нині –Республіка Польща).
Закінчив Львівську німецьку гімназію (1913), Віденську вищу школу міжнародної торгівлі (1913-1914; 1917-1919), філологічний факультет Львівського університету (1921-1923), стажувався в Франції, США, Австрії.
Служив під час першої Світової війни в лавах австро-угорської армії (1914-1916), працював викладачем Львівського (1926-1931), Вроцлавського (1946-1948), краківського Ягеллонського (1948-1965) університетів.
Член Польської академії наук і писемності (1931).
Член Польської академії наук (1952).
Доктор honoris causa Сорбонни (1957)
Доктор honoris causa Дублінського університету (1959).
Двічі лауреат державної премії ПНР (1955; 1964).
Спеціалізувався з проблем загальнолінгвістичної теорії знаку; основних структурних елементів мови (фонема і її властивості, морфема і її властивості, словосполучення і пропозиція); основнихпроцесів, що відбуваються в мовній системі (аналогічні процеси, дериват, формування граматичних категорій); загальної теорії відмінка і загальної теорії ономастики; хронології розвитку морфологічних систем сучасних індоєвропейських мов; аблауту семітських і індоєвропейських мов.
Як учений дебютував розвідкою «Романські етимології» (1923).
Потім настала черга наступних доробків: «Відображення тонів в мові гат» (1925), «Etudes indo-europeennes» (1935), «L’apophonie en indo-europeen» (1956), «L’accentuation des langues indo-europeennesЙ» (1958), «L’apophonie en semitique» (1961), «Indogermanische Grammati» (1968), «Problemes de linguistique indo-europeenne» (1977).
Серед друзів та близьких знайомих К. –В. Котвич, М. Коен, Е. Сепір, Я. Янув, К. Бюлер, Ж. Блок, С. Смогожевський, З. Штібер, К. Твардовський, Е. Бенвеніста, А. Мейє, П. Шантрен, Ж. Вандрієс та ін.
***
ЗВУК І ЗНАЧЕННЯ, з наукового кредо Є. Куриловича
Фундаментальною межею, властивою всім мовам, є відсутність однозначної відповідності між звуковою формою слова і його значенням.
Від сучасної лінгвістики ми чекаємо саме точного і явного аналізу структур, унаслідок якого будуть одержані класи, засновані за своїми... функціями на структурах.
ЕВОЛЮЦІЯ МОВНОЇ СИСТЕМИ, з статті «Курилович Єжи» в Вікіпедії
Основною галуззю наукових інтересів Куриловича була індоєвропеїстика і семітологія. Він запропонував реконструкцію індоєвропейського наголосу (торкнувшись також проблем індоєвропейської метрики), вніс істотний внесок до розвитку ларінгальної гіпотези Ф. де Соссюра, виявивши існування ларінгалів в хетській мові.
Висунув гіпотезу про походження семітського трьохприголосного кореня в результаті граматикалізації апофонії.
Більш спірну частину його спадщини складають роботи про граматичну структуру індоєвропейської прамови: вони у низці положень зараз вважаються застарілими.
Роботи Куриловича з загальних проблем мовознавства нечисленні, проте залишили важливий слід в історії лінгвістики. За своїми поглядами він був близький до структуралістів «функціонального» напряму 1930-1950-х рр., хоча його не можна беззастережно віднести ні до однієї з крупних лінгвістичних шкіл цього періоду. Розділяючи структуралістське розуміння мови як «системи чистих відносин», на відміну від багатьох структуралістів, він активно займався проблемами еволюції мовної системи.
Одне з головних теоретичних досягнень Куриловича –обґрунтування методу внутрішньої реконструкції для вивчення стародавніших станів мови: на відміну від класичного компаративістського методу зовнішньої реконструкції, який спирається на регулярні звукові відповідності у сфері базової лексики споріднених мов, за внутрішньої реконструкції використовуються дані лише однієї мови, і стародавніші форми відновлюються на підставі аналізу нерегулярних особливостей словозміни.
Як дослідник проблем походження і еволюції граматичних категорій і причин мовних змін Курилович є одним з попередників «теорії граматикалізації».
Йому також належить низка піонерних робіт з граматичної семантики: він, зокрема, запровадив зіставлення семантичних і синтаксичних відмінків і поняття семантичного деривату.
ПОМІТНИЙ ВНЕСОК ДО ТЕОРІЇ, з розділу «Граматикалізація» на krugosvet.ru
Термін «граматикалізація» у вказаному ...значенні вперше запроваджений, мабуть, французьким лінгвістом Антуаном Мейє в 1912 р., але міркування на дану тему зустрічалися і у його попередників, і, незалежно, в пізніших роботах (наприклад, у Єжи Куриловича).
Ця теорія (яка бурхливо розвивається донині) описує всю сукупність процесів, які приводять до виникнення граматичних значень, граматичних категорій і граматичних систем в мовах світу.
КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЕТЮДИ, з статті Л. Перловського «Свідомість, мова і математика»
Якнайдавніші слова, як вважають Єжи Курилович і Костянтин Красухін, виражали пасивний внутрішній сьогохвилинний неконтрольований стан об’єкту (тобто людини, яка говорить)... Ці форми слів-концепцій були, за термінами сучасних граматичних категорій, віддієслівними прикметниками (дієприкметниками), проте дієслів, іменників, прикметників і дієприкметників ще не існувало, і перші слова були недиференційованими граматичними категоріями (без сучасних флексій типу «-ється»). Поняття об’єкту і суб’єкту в словах ще не були диференційовані, людина не відділялася від природи, дії від станів.
Порівняно з мисленням сучасної людини перші слова відповідали недиференційованим концепціям мислення, проте порівняно з криками мавп це були диференційовані слова-концепції, керовані нейронними центрами в корі мозку, корі дотепер зберегли нейронну структуру і керівництво нашою мовою. Перші словоформи не змінювалися за відмінками чи часами, в мові і мисленні не було подібних диференційованих форм і концепцій. Поступово від стародавніх форм відділялися словоформи з ознаками часу і можливості, і набагато пізніше утворилися іменники та дієслова, тобто диференціювалися флексивні форми і розумові концепції предмету і дії.
Єжи Курилович не належав до лінгвістів, які прагнули до повного і зв’язного викладу своєї лінгвістичної теорії. Як пише В. А. Звєгінцев, «його теоретичні статті іноді справляють враження етюдів, що не мають загального значення». Однак всі вони відображають чітку і продуману концепцію.
Більшість робіт Куриловича присвячена індоєвропеїстиці. Дослідження, сконцентровані на проблемах морфонології і морфології, утворюють центральну вісь наукової діяльності ученого.
...Працюючи над тими чи іншими конкретними питаннями порівняльної граматики, він звертався до загальних проблем лінгвістичної методології, до теорії мови.
ОДИН З НАЙВИЗНАЧНІШИХ СТРУКТУРАЛІСТІВ, з статті «До 110-річчя Єжи Куриловича» на Farchive.libfl.ru
Характеризуючи загальнолінгвістичну позицію Є. Куриловича, А. Хайнц виділяє наступні основні моменти:
принцип структурного підходу до пояснення мовних фактів на основі загальносеміотичної теорії мовного знаку і комунікативного акту;
послідовне застосування принципу ієрархії в розгляді мовної системи;
облік постійної взаємодії синтаксичної і діахронічної зміни мови і пов’язана з цим проблема варіативності як джерела формування нових елементів і відносин в мовній системі;
використання поняття ізоморфізму як однієї з загальних характеристик устрою мовної системи, що забезпечує її єдність;
перенесення методів структурного аналізу з синхронії мови на діахронію і, у зв’язку з цим, –особлива увага до методики внутрішньої реконструкції як найпослідовнішого використання структурного методу у вивченні мовної діахронії;
увага до специфіки окремих рівнів мовної системи.
Єжи Курилович визнаний одним з найбільших структуралістів XX ст. Він не належав до жодного з провідних напрямів лінгвістики, займаючи особливе місце. Як і інші польські учені його покоління, він перебував під впливом ідей І. А. Бодуена де Куртене, мав зв’язки з Празьким лінгвістичним гуртком і в той час відчував вплив глоссемантики, друкувався у виданнях Копенгагенської школи.
Він вніс величезний внесок до світової науки, і низка його ідеї зберігають свою актуальність до цього дня.
НЕ ПРОСТО ГРУПА СЛІВ, з дослідження А. Загнітка і Н. Загнітко «Закономірності сполучуваності прийменників зі значенням мети»
Водночас непоодинокими постають тлумачення прийменника як морфеми (В. О. Богородицький, І. О. Бодуен де Куртене, В. В. Виноградов, І. Р. Вихованець, Є. Курилович, І. І. Мєщанінов, О. М. Пєшковський, О. О. Потебня та ін.), що особливо яскраво наголосив Є. Курилович у твердженні: прийменник –це «не слово, а морфема (а інколи «субморфема», яка утворює єдність з відмінковим закінченням)».
Очевидно, компромісним твердженням слід вважати думку В. В. Виноградова щодо віднесення прийменників до часток мови, оскільки вони «пов’язані з технікою мови» і «перебувають на межі слів і морфем». Це послідовно виявлено і в самому тлумаченні прийменника лінгвістом, які «служать для вираження просторових, цільових, присвійних, обмежувальних та інших відношень між об’єктами або таких самих відношень об’єктів до дій, станів і якостей», і тому цілком логічним постає заперечення В. В. Виноградовим за прийменниками статусу повнозначних слів, оскільки власне значення прийменника «не може виявлятися поза зв’язком з відмінковою формою якої-небудь назви особи або предмета».
Подібні погляди надають викінченості концепції Є. Куриловича про те, що прийменник разом з іменником –«це не група слів, а слово, у якому прийменник виступає в ролі морфеми». Тому прийменник постає «підморфемою» складної морфеми, в якій вирізняються «прийменник + відмінкове закінчення».
ПАРАЛЕЛІЗМ ЧИ ПЛОЩИННА БУДОВА, з реферату Г. Таранець «Теорія ізоморфізму та ієрархії рівнів мови»
Теорію ізоморфізму запропонував польський мовознавець Єжи Курилович. Згідно з цією теорією в мові існує структурний паралелізм між рівнями. Так, зокрема, структурну подібність можна побачити у складі й реченні (структурна тотожність голосного в складі і предиката в реченні). Теорія ізоморфізму має важливе практичне значення. Для прихильників цієї теорії обґрунтованим є запозичення методів та понять, які використовуються при вивченні одного рівня, для дослідження іншого, наприклад запозичення методів і понять фонології у дослідженні лексики або граматики.
Не всі вчені приймають теорію ізоморфізму. Так, зокрема, російський мовознавець В. І. Кодухов уважає, що ідея ізоморфізму не пояснює всієї складності мовної структури, а зводить її до найпростіших структур з площинною будовою.
МАКСИМОВИЧ Михайло Олександрович
Письменник, історик, мовознавець, перекладач, вчений-енциклопедист. Довів еволюцію тваринного світу, причинами якої є зміна умов довколишнього середовища, по суті, значно випередивши Чарльза Дарвіна. В філології існує науковий термін «класифікація українських говірок Максимовича».
З дворянської родини.
Народився 3 (15) вересня 1804 р. на х. Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії Російської імперії (нині –с. Богуславець Золотоніського району Черкаської області України).
Помер 10 (22) листопада 1873 р. на х. Михайлова Гора Золотоніського повіту Полтавської губернії Російської імперії (нині –с. Прохорівка Канівського району Черкаської області України). Похований на місцевому цвинтарі.
Навчався в Золотоніській монастирській школі, закінчив Новгород-Сіверську гімназію (1819), Московський університет (1819-1823).
Працював бібліотекарем (1823-1824), викладачем Землеробської школи (1825-1826), завідувачем Ботанічного саду (1826-1833), викладачем (1833-1834) Московського університету, завідувачем кафедри (1834), ректором (1834-1835), деканом (1836-1845) Київського університету.
Член-кореспондент Петербурзької академії наук (1871).
Почесний член Київського, Новоросійського, Московського, Петербурзького університетів.
Друкувався в «Літературній газеті», альманахах «Киянин», «Уранія», «Українець», «Денниця», журналах «Телескоп», «Московитянин», «Московський телеграф», «Журнал Міністерства внутрішніх справ», «Син Батьківщини», «Північна ліра», «Новий магазин», «Московський вісник», «Руська бесіда», «День».
Дебютував доробком «Про систему рослинного царства» (1823).
Потім настала черга доробків: «Головні особливості зоології, або Наука про тварин» (1824), «Малоросійські пісні» (1827), «Думка про малоросійську мову і правопис її» (1830), «Про людину» (1831), «Книга Наума про великий божий світ» (1833), «Українські народні пісні», «Голоси українських пісень» (обидві 1834), «Звідки походить руська земля» (1837), «Критико-історичне дослідження про російську мову» (1838), «Історія давньоруської словесності» (1839), «Про правопис малоросійської мови. Лист до Г. Ф. Основ’яненка» (1841), «Про Петра Конашевича Сагайдачного» (1843), «Зачатки руської філології» (1845), «Початки руської філології» (1847), «Філологічні листи до М. П. Погодіна» (1856), «Листи-відповіді до М. П. Погодіна» (1857), «Оборона українських повістей Гоголя» (1860), «Нові листи до М. П. Погодіна. Про вікодавність малоросійського наріччя» (1863), «Три пісні 1863 року», «Дещо про землю Київську», «Замітка про землю Волинську», «Про литовського гетьмана князя Костянтина Острозького» (1864), «Листи про Київ і спогади про Тавриду» (1871).
Наш земляк переклав українською мовою «Слово о полку Ігореве», твір Ш. Мірбеля «Навіщо листя деревам», низку псалмів.
Перу М. належить вірш «На смерть Т. Г. Шевченка» (1861). Він відстоював після смерті Т. Шевченка його спадщину від нападів реакційних критиків.
За його підручниками навчалася вся Європа.
М. також обґрунтував тричленну класифікацію слов’ян, самобутність та самостійність української мови, започаткував вивчення української етимології та ономастики, заклав основи української діалектології, розробив власну двочленну класифікацію українських говірок. Прибічник теорії києво-полтавської основи української літературної мови. Розвінчав теорію, за якою Україна –це Південь Росії, її «окраїна».
Небезпідставно вважав, що українська мова зародилася у найдавніші часи, про що свідчать численні українізми у «Слові про Ігорів похід», і самі українці є автохтонами на теренах від Дунаю до Дону.
По собі вчений залишив понад 260 опублікованих праць.
Працю «Сказання про Коліївщину» цензура заборонила друкувати (1839).
Вилучила вона і значну частину «недоречного» матеріалу з першого номеру альманаху «Киянин» (1839).
У відставку наш земляк змушений був подати під тиском реакційних сил (1845). Міністерство призначило йому мізерну пенсію, якої не вистачало на життя.
Головний корпус Київського національного державного університету ім. Т. Г. Шевченка прикрашає меморіальна дошка М.
Аналогічний барельєф встановлено на фасаді факультету журналістики Московського університету імені Михайла Ломоносова –це дарунок Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка московському вузу на честь 170-річчя з дня заснування університету у Києві і 200-річчя з дня народження М. (2004).
Його ім’я також носить одна з вулиць столиці України (1961).
Серед друзів та близьких знайомих М. –Т. Шевченко, М. Гоголь, О. Пушкін, В. Бєлінський, К. Рилєєв, М. Огарьов, В. Одоєвський, П. Чаадаєв, М. Полевой, В. Жуковський, М. Іванишев, М. Павлов, В. Домбровський, О. Ставровський, М. Костомаров, Ф. Фішер, К. Неволін, О. Аляб’єв, О. Герцен, С. Шеверьов, М. Лермонтов. Д. Писарєв, П. В’яземський, С. Аксаков, Є. Баратинський, М. Надєждін, У. Дядьківський, А. Дельвіг та ін.
***
МОЯ ПРЕКРАСНА МРІЯ, вірш М. Максимовича «Пісня»
Сердцем в первые дни жизни,
Но не к счастью я расцвёл;
Отлучённый от отчизны,
Я лишь грусть одну нашёл.
Рано душу взволновала
Мне прекрасная мечта,
Рано, рано засияла
Мне приветная звезда...
Но мечта, что так мне льстила,
Вероломная была:
Сколько благ она сулила –
И сколь мало принесла!
Но звезда, что мне светила
Так отрадно для души,
Лишь взманила –изменила
И покинула в глуши.
Увядает, погасает
Скоро молодость моя...
Где ж, когда мне просияет
Милой радости заря?
НА БАТЬКІВЩИНУ ТЯГНЕ НЕПЕРОБОРНА СИЛА, із спогадів М. Максимовича
…Заснування нового університету потягло мене непереборною силою туди, де Батьківщина мого роду.
І ВІДТВОРИТЬСЯ ТИМКІВЩИНА, з листа М. Максимовича В. Тимківському від 3 червня 1872 р.
Збирай невпинно відомості про п’ятьох братів, дядьків моїх, і повідом усе, що встиг зібрати, мені на Михайлову Гору. Там на просторі наддніпровськім, коли Бог пошле силу, натхнення, відтвориться Тимківщина на пам’ять добрим людям майбутніх поколінь.
ДРУКАРНЯ ГЛІКСБЕРГА МЕНЕ ВТОМИЛА, з листа М. Максимовича М. Надєждіну від 21 березня 1848 р.
Люб’язний друже Миколо Івановичу!
Ти не хочеш ніяк свого мовчання одвернути хоча на коротку письмову розмову. Цим і мені ти загороджуєш вуста. Але я тебе пам’ятаю завжди і люблю, як і раніше.
Дякую тобі за надісланий журнал і цього року. Прийми від моєї вдячності. Хоча це слабке її вираження. Стаття здається доброю і не різниться з тим, що вимагає програма журналу. Але якщо вона не піде туди, надрукуй її у «Віснику оглядів». У всякому разі ти відтиснеш для мене окремо екземплярів з 30, –і перешлеш в Золотоношу.
Скінчив я 1-ую частина філології і редакцію «Огляду Могил, валів і городищ Київської Губернії»: друкарня Гліксберга –її коректори, з учнями-складачами –мене втомили. А тут ще в ній же почав собі на горе друкувати нову книжку. Від «Киянина» відрікся, мабуть, назавжди. Принаймні, в Києві не буду видавати його! –Скажи це Неволіну, якому ретельно кланяюся. [І дружину] разом –і тебе, обіймаючи дружньо, залишаюся
Назавжди вірний тобі Максимович
Київ
Р. S. Екземпляр філології перешлю тобі в п’ятницю з посилкою для Неволіна. Ти б хоч тепер повернув давно обіцяний (ще з Одеси) борг –написати розбір моєї філологічної праці. Адже пропоноване мною вчення…не жарт: чи не так?
НА ГРЕЦЬКИЙ ШТИБ , з статті М. Максимовича «Про вживання назв «Росія» і «Малоросія» в Західній Русі»
…Коли в Києві й інших західно-російських областях народні імена рус, руський почали заміняти, за грецькою їх вимовою, іменами Росія, російський?
Відповідь: з дев’яностих років XVI століття, за правління короля Жигимонта III, тобто незабаром після того, як земля Київська і все князівство Литовське були приєднані до Польщі на Люблінському сеймі 1596 року.
Підставою для такої відповіді служать тогочасні акти і письмові книги, друковані в різних областях, приєднаних до Польщі. Приведу свідчення тих і інших.
) Ось перша книга, надрукована в Києві в друкарні Печерської лаври, –«Часослов» 1617 року. У передмові до неї ієродиякона Захарія Копистенкого сказано: «Се, правовірний християнине і всяк благовірний читачу, від навмисних місць у Росії Київській, тобто, лаври Печерської...».
) У повчаннях св. Дорофія, надрукованих 1628 року, лаврський намісник Філофей Казаревич з братією говорять, що ця книга на загальну користь «великого і славного народу російського й інших народів…».
… Але досить про Київ; звернемося до землі Галицької.
) Там «Львівське братерство» у своїй друкарні видало «Граматику», 1591 року, у наставляння «російському роду». В ній згадується про пришестя патріарха Ієремії «у країну Російську», а митрополит Київський і Галицький Михайло (Рагоза) іменується «архієпископом усея Росії».
) Того ж 1592 року «Львівське братерство» зверталося в Москву до царя Федора Івановича з прохальним посланнями, в якому іменують його «світлим царем Російським», згадують «князя Володимира, який хрестив весь російський рід» і т.п.
) Минаючи інші акти і книги, назву ще «Октоїх», виданий у Львові 1630 року; там сказано в присвяті про братерство –«у граді Леондополи Малия Росії».
У землі Волинській знаходимо теж.
) У числі книг, надрукованих в Острозі, відома «книга Василя Великого «Про постування», видана 1594 року. В її передмові зустрічається такий вислів: «Ти ж, о православний російський народе».
) У містечку Рохманові, що належало княгині Ірині Вишневецькій, Кирило Транквіліон-Ставровецький надрукував 1619 року своє «Євангеліє учительське». В передмові він говорить «про порятунок братії моєї, роду мого російського».
Таке ж вживання імен «Росія, російський» було тоді і в північному російському заходові.
) У столичному місті Литовського князівства, Вільно, де була довго і резиденція митрополитів Київських, Михайло Рагоза першим з них став писати у своєму титулі «усея Росії», –як це видно з актів 1590-1599 років. Так продовжував писати і його спадкоємець, уніатський митрополит Іпатій Упрівай у 1600-1608 роках. А колишні митрополити Київські, до Михайла Рагози, писали і «всея Русі», і «усея Русії». Так писали у своєму титулі і московські митрополити… до установи патріаршества в Москві. Перший патріарх московський Іов писав уже «всея Росії’’ (у 1586-1589 роках).
) У передмові до «Євангелія учительського» патріарха Калліста, надрукованого в 1616 році в Євю, коштом Богдана Огинського, сказано, що російський переклад цієї книги –«на всі широкі славного і старожитнього народу російського окраїни розісланий...»
…Проте повернемося до Києва. По поновленні тут православної митрополії в 1620 році, митрополити Іов Борецький, Ісая Копинський, Петро Могила продовжували писати в титулі: «і всея Росії».
Наведу кілька виразів з писань Петра Могили:
) У його передмові до «Анфологіону», виданого 1636 року, читаємо: «святого великого російського князя Володимира» –«і всієї Церкви Православної Російської».
Філософія
ВЕЛЛАНСЬКИЙ (КАВУННИК) Данило Михайлович
Філософ, хірург, фізіолог, патолог, перекладач. Один з фундаторів месмеризму на теренах Російської імперії; запровадив в російську мову поняття «ідеал» та «ідеальність»; першим на теренах Російської імперії вжив слово «культура» в якості філософського терміну.
З міщанської родини. Батько, Велланський М., –чинбар.
Народився 11 (22) грудня 1774 р. в м. Борзна Чернігівської губернії Російської імперії (нині –районний центр Чернігівської області України).
Помер 15 (27) березня 1847 р. в м. Петербург Російської імперії (нині –м. Санкт-Петербург РФ). Похований на Великоохтинському цвинтарі.
Закінчив Київську духовну академію (1789-1796), Петербурзьку медико-хірургічну академію (1796-1802), стажувався і Німеччині (1802-1805).
Працював ад’юнктом (1805-1814), професором (1814-1837) Петербурзької медико-хірургічної академії,
Академік Імператорської медико-хірургічної академії (1819).
Кавалер ордена св. Володимира 4-го ступеня.
Як вчений дебютував доробком «De reformatione theorlae medicinae et physicae auspicio philosophiae naturalibus inuente» (1805).
Потім настала черга наступних книг: «Пролюзія до медицини як ґрунтовної науки» (1805), «Біологічне дослідження природи» (1812), «Огляд головного змісту філософічного природознавства, почерпнутого з творів Окена» (1815), «Конспект головного змісту загальної фізики» (1830), «Дослідна, наглядова і умоглядна фізика, яка складає першу половину енциклопедії фізичних знань» (1831), «Основний начерк загальної і приватної фізіології або фізики органічного світу», «Основні накреслення загальної та окремої фізіології, або фізики органічного світу» (обидві –1836).
Книга «Тваринний магнетизм і теллуризм» залишилися в рукопису, оскільки до друку була заборонена духовною цензурою (1840).
Переклав книги К. Клуге «Тваринний магнетизм, викладений в його історичному, практичному і теоретичному змістах» (1818), Ф. Гартмана «Загальна патологія» (1825).
Прихильник раціоналізму.
Вважав, що матерія породжена абсолютним початком і в своєму розвитку проходить низку послідовних ступенів, вищою з яких є людина. Його натурфілософія піддалася критиці з боку як прихильників емпіричного знання, так і офіційних кіл, які вбачали в ній загрозу православ’ю.
Під кінець життя наш земляк повністю осліп (1839).
Серед друзів та близьких знайомих К. –С. Андрієвський, Д. Самойлович, М. Десницький, І. Давидов, М. Пирогов, В. Джунковський, В. Павлов, О. Кошелєв, В. Костенецький, Ф. Шеллінг, І. Буш, В. Жуковський, Л. Окен, П. Загорський, В. Одоєвський, Д. Веневітінов, С. Шевирьов, І. Киреєвський та ін.
***
НЕ НАКОПИЧЕННЯ, А ВИСНОВКИ, з наукового кредо Д. Велланського (Кавунника)
Наука полягає не в збиранні відомостей, спостережень, дослідів, а у висновку з тих і інших загальних законів.
ВАЖЛИВЕ, ПРЕКРАСНЕ, ВРАЖАЮЧЕ, з книги Д. Велланського (Кавунника) «Біологічне дослідження природи»
Витончені мистецтва і міфологія народів суть плоди діяльної їх фантазії, без якої не відбулося б нічого важливого, прекрасного і вражаючого.
ЛИШЕ ВІН МЕНЕ ЗРОЗУМІВ, із спогадів Ф. Шеллiнга
З кiлькох тисяч моїх слухачiв одна лише людина зрозумiла мене повнiстю. Це росiйський любитель науки Велланський.
ПОШУК ЄДНОСТІ В ПРИРОДІ, з розвідки В. Зіньковського «Історія російської філософії»
Впродовж всього життя Велланський розробляв натурфілософію, близьку до шеллінгіанства. Розглядав природу як продукт загального життєвого початку. Всі живі й неживі об’єкти, а також час і простір, відповідно до поглядів Велланського, є прояви цього вічного і безмежного початку. Самі ж воно не є ні речовиною, ні силою, а ідеальною єдністю обох, що осягається умоглядно. Визнавав пізнаваність світу. Висловлював діалектичні ідеї про загальний зв’язок явищ, про розвиток у формі тріади, про боротьбу полярностей як джерело розвитку.
Велланський брав у Шеллінга не тільки натурфілософію, але й в значній мірі і його трансценденталізм. Проте не тільки у Велланського, але й в німецькому, і в російському шеллінгіанстві найвпливовішим виявився у Шеллінга його поворот до реалізму. Трансценденталізм у шеллінгіанців відійшов на другий план. У Велланського, услід за його реалістичним тлумаченням Шеллінга, на першому плані залишається філософія природи, яка реалістично ж розуміється. Проте не слід зменшувати значення загальнофілософського матеріалу у Велланського –він все ж таки, за суттю, трансценденталіст (у дусі «системи тотожності» Шеллінга).
В його творах можна побачити досить послідовний нарис гносеології і метафізики. Велланський захищав синтез умогляду й досвіду: «Умоглядне й емпіричне знання, –писав він, –однобічні, і кожне окремо неповне… Споглядання, за всіх своїх переваг, недостатнє без емпірії».
У іншому місці Велланський пише, що завдання науки полягає не в емпіричних «тлумаченнях окремих предметів», а в пошуках загальної єдності в природі.
НАУКА РОЗУМУ, з інтернет-сайту krugosvet.ru
Платонізм грав істотну роль в натурфілософських побудовах самого Велланського. Він визнавав «абсолютну суть світу» («ідеальний дух»), що розкривається в різноманітті явищ дійсності і визначальну закономірність зв’язків і відносин цих природних явищ («загальне в природі існує не лише як ідея як така, але й як зв’язок речей, як їх закон»).
У пізнанні, за Велланським, вирішальна роль належить інтелектуальній інтуїції, яка в усіх відношеннях перевершує плотські спостереження і емпіричний досвід. Причому учений, критично оцінюючи емпіризм, мав на увазі саме наукове пізнання і перш за все пізнання світу органічної природи. Він стверджував, що в дослідженні «фізіологічних предметів» «ніякі досліди не надають справжньої допомоги». Необхідно прагнути до збагнення універсальної єдності світу і на цьому шляху спиратися на розум і інтелектуальну інтуїцію.
У тлумаченні природних процесів Велланський широко використовував принцип подібності, виявляючи, наприклад, «спорідненість» в будові фізіологічних систем різних живих організмів і навіть в життєдіяльності тварин і русі планет. Філософія, за Велланським, є «наукою розуму», а її завдання полягає в поясненні «суті загального життя».
ЖИТТЯ ВИНИКЛО БЕЗ БОЖОГО ВТРУЧАННЯ, з розвідки В. Кременя «Соціальні ідеї Данила Кавунника-Велланського»
Данило Кавунник-Велланський не лише популяризатор шеллінгіанства, кантіанства, а й оригінальний вчений. Його учення про людину розумну стало викликом лівому крилу французького просвітництва і, зокрема, вченню про природне право.
Замість дослідження вічної і незмінної суті людини, яка у своєму розвитку проходить ряд історичних стадій, Данило Кавунник-Велланський фактично звів суть людини до суті багатства, його нагромадження. Виступаючи прихильником деїзму, тобто релігійно-філософського вчення, що допускало існування бога лише як першопричину світу і невизнання його впливу на розвиток природи і суспільства, Данило Кавунник-Велланський вважав, що «Бог створив світ; але не втручається в закони природи, кожний дбає тільки про себе, веде до неминучого щастя найменшої кількості людей».
Спроби провести або уточнити розмежування між неживою і живою природою ведуть до того, що людина неминуче зустрічається з питанням про походження життя на Землі. Для релігійного світогляду виникнення життя на Землі стало одним з найпереконливішим свідченням творення світу у відповідності з божественним задумом і, вдаючись до природознавства, Данило Кавунник-Велланський намагається довести, що виникнення життя на Землі є закономірний результат попередньої еволюції планети, що не вимагало втручання зовнішньої волі і визначити необхідні і достатні умови, а також послідовні стадії діалектичного стрибка від неживої природи до початкових форм життя. Кожний організм –це згусток, де концентрується речовина, енергія та інформація. Їх запаси організм поповнює з навколишнього середовища, де вони перебувають в більш розсіяному і менш упорядкованому вигляді. Організм переробляє всі ресурси, переводячи їх в якісно повне більш організоване становище.
Взаємодія організму з навколишнім середовищем і є, на думку Данила Кавунника-Велланського, потоком життя.
ТИСЯЧУ РУБЛІВ ЗА ЛЕКЦІЮ, з енциклопедії «100 великих лікарів»
У 15-річному віці Данило вступив в Київську Духовну академію. Перші роки навчання він перебував у стані релігійної екзальтації: мріяв бути архієреєм і так багато молився і так пристрасно бив поклони, що на його лобі постійно красувалася величезна гуля сизого кольору.
…Треба відзначити, що в його дисертації була представлена нова наука, яка не була знайома навіть найосвіченішим ученим в Росії. Тому не дивно, що не знайшлося жодного опонента при захисті, не зважаючи на те, що для цього було відведено три дні.
Серед лікарів початку XIX століття в Росії Данило Михайлович Велланський займає абсолютно особливе місце. Його вплив виходив далеко за межі фізіології й медицини і відбився на загальному ході розвитку філософської думки.
Про величезний вплив Велланського й цікавості до нього говорить хоч би той факт, що гурток представників московської інтелігенції запропонував йому 20000 рублів з проханням прочитати двадцять лекцій.
ПІДТРИМУВАВ ТЕОРІЮ ПЕРЕКАЗІВ, з дослідження О. Стеблини «Проблема міфу у романтичній філософії»
Д. Велланський, якого по праву вважають першопровідником шеллінгіанських ідей в Росії та Україні, підтримував теорію міфу як збіжності ідеального та реального, як початкову форму думки, поглибленої у буття.
Він цінує міфологію як гармонійну єдність свідомості з буттям. Бо вона –необхідна умова та першорядний матеріал для створення художнього твору.
…Орієнтація на фольклор і народнопоетичне художнє мислення знайшла широкий відгук на теренах України. Найбільше втілення специфіки українського буття, його національних рис, традицій, менталітету набула «філософія серця». І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко та інші у своїх творах широко використовували символи та міфологічні образи народної творчості.
Романтизм закладається в основу світогляду української культури.
ВІН ТАКИ –ВЕЛЛАНСЬКИЙ, з статті В. Брюховецького «Критична грань буття України»
В історії медичної науки був добре відомий лікар-фізіолог, професор Данило Велланський. Виявилося, що він мав брата Матвія, який теж навчався в Києво-Могилянській академії і згодом став головним лікарем Київського військового шпиталю.
Понад те, уточнено родовід обох братів. Вважалося, що їхнє справжнє прізвище «Кавунник», а «Велланський» придумане в Академії. Проте знайдено документальні свідчення, що рід Велланських належав до старовинної польської шляхти, а прадід Йосип за службу одержав с. Велланці у Мазовецькому воєводстві, звідки й походить їхнє прізвище.
ШПЕТ Густав Густавович
Філософ, мистецтвознавець, літературознавець, педагог, перекладач. Фундатор герменевтики (1914), психологічної антропології (1917), феноменологічної естетики (1922) на теренах Російської імперії; автор наукового терміну «семіотика» (1916).
З дворянської родини.
Народився 25 березня (7 квітня) 1879 р. в м. в Київ Російської імперії (нині –столиця України).
Розстріляний більшовиками 16 листопада 1937 р. в селищі Колпашово Томської області СРСР (нині –Томська область РФ).
Навчався на фізико-математичному (1898-1900) та історико-філологічному (1901-1906) факультетах Київського університету св. Володимира, стажувався в Геттінгенському університеті (1910-1913).
Працював викладачем Московського університету, Вищих жіночих курсів, народного університету ім. Шанявського (1907-1910; 1913-1921), директор Інституту наукової філософії (1921), завідуючим відділенням філософії Російської академії художніх наук (1923-1930),
Член Московського психологічного товариства.
Фундатор Вільної асоціації творчої і вузівської інтелігенції (1919).
Віце-президент Державної Академії Художніх Наук.
Заступник голови Всеросійської спілки письменників.
Постійний член Художньої ради МХАТу.
Друкувався в збірнику «Думка і слово».
Як вчений дебютував розвідками «Чи відповів Кант на сумніви Юма» і «Пам’ять в експериментальній психології» (обидві –1905).
Потім настала черга наступних книг і статей: «Проблема причинності у Юма та Канта» (1907), «Логіка» (1912), «Явище і сенс» (1914), «Філософська спадщина П. Д. Юркевича» (1915), «Історія як проблема логіки» (1916), «Мудрість чи розум?», «Скептик і його душа», «Предмет і завдання етнічної психології», «Психологічна антропологія» (усі –1917), «Герменевтика та її проблеми» (1918), «Філософський світогляд Герцена» (1921), «Нарис розвитку російської філософії» (1922), «Вступ до етнічної психології», «Внутрішня форма слова» (обидва –1927).
Його перу також належать доробки «Естетичні фрагменти», «Театр як мистецтво».
Перекладав Ч. Діккенса, Д. Байрона, В. Шекспіра, Г. Гегеля, В. Теккерея, А. Теннісона, Д. Берклі.
З владою порозуміння не знаходив, хоча через Луначарського добивається відміни своєї висилки з Росії на «філософському пароплаві» (1922).
Вперше заарештований і засуджений «за причетність до соціал-демократичної партії, розповсюдження партійної літератури, участь в революційній «Союзній раді» за царату (1900).
Удруге, уже за більшовиків, –як «фундатор німецько-фашистської шпигунської організації» (1935). Засланий до Єнісейська, потім –Томська.
Утретє заарештований у т.зв. «справі кадетсько-монархічної повстанської організації» (1937) і «сталінською трійкою» засуджений до розстрілу.
Посмертно реабілітований (1956). Офіційне свідоцтво про смерть 23 березня 1940 р. з УВС Томської області –фальшивка.
У м. Томськ (РФ) на будинку, де мешкав під час вигнання наш земляк, встановлено меморіальна дошку (1989), а в обласному центрі проходять «Шпетівські читання» (1991).
Серед друзів та близьких знайомих Ш. –Г. Челпанов, М. Бердяєв, Р. Якобсон, В. Пільняк, Г. Винокур, О. Гучков, Ю. Балтрушайтіс, А. Білий, О. Смірнов, Р. Шор, Б. Ярхо, М. Петровський, Е. Гусссерль, В. Мейєрхольд, О. Таїров, К. Станіславський та ін.
***
ЗНАННЯ, А НЕ СВІТОГЛЯД, з професійного кредо Г. Шпета
Я прибічник філософії як знання, а не як моралі, не як проповіді, не як світогляду.
РОЗУМОВІ ЛІНОЩІ, з статті Г. Шпета «Мудрість чи розум?»
Саме Схід є батьківщиною мудрості, усіляких казок, оповідей і міфів. Схід їх переживає, ними живиться і в них проявляється. Він не знає, що таке рефлексія; розумове життя для нього – чуже; він насилу відрізняє його від тяжкої фізичної праці, він відпочиває, коли від нього не вимагають розумової напруги, розумова лінь – його природа і його чеснота.
НАЙРЕАКЦІЙНІША МІСТИКА, з статті в «Літературній газеті» від 17 лютого 1930 р.
Філософія Шпета... наскрізь просякнута найреакційнішою містикою і цілком зрозуміло, що в нашій сучасній ідеології вона не може займати ніякого місця. Філософія Шпета має бути рішуче вигнана як ідеологія минулого, яке вже віджите, і як така, що затемнює свідомість трудящих.
НА ВАШУ «УМОВУ» ПРИСТАТИ НЕ МОЖУ, з листа Г. Шпета Л. Каменєву від 12 січня 1934 р.
Дорогий Лев Борисович!
Я вирішив дати вам письмове пояснення з приводу листа А. Д. Радлової не без деякого коливання: неприємно стежити за цією дріб’язковістю, недомовками і підколупуваннями, бо виникає відчуття, неначе й сам стаєш на грунт такої ж дріб’язковості!
...Радлова в своїх запереченнях оперує, звичайно, поправками останнього роду, перетворюючи моє побажання на вимогу, захищаючи себе і звинувачуючи мене в «упередженості»... Проте я і надалі має намір триматися того ж методу редагування... І якщо перекладач не бажає підкорятися редакторові, визнаючи його недостатньо авторитетним..., то одне з двох: або норовистий перекладач повинен бути усунений від роботи, або неавторитетний редактор повинен припинити своє буття.
...Про вказану «умову» Радлової з Вами, Леве Борисовичу, мені невідомо, і, зрозуміло, я її прийняти не можу, бо в перекладах Радлової є промахи не лише «філологічні»!
ВРЯТУЙТЕ ШЕКСПІРА ВІД ДИЛЕТАНТІВ, з листа О. Смірнова Г. Шпету від 2 листопада 1934 р.
Дорогий Густаве Густавовичу. Мій лист до Льва Борисовича (Каменєва –авт.) розрісся, і я закінчив його лише сьогодні.
Для узгодження наших дій надсилаю Вам його точну копію, написану рукою моєї дружини.
Як бачите, я вирішив іти до кінця!
Дружньо Ваш О. Смірнов.
P.S. Милий Г.Г., зробіть так, щоб ми залишилися господарями становища. Врятуйте Шекспіра від експериментів дилетантів!
МЕНЕ ХВИЦЬНУВ КОРНІЙЧУК, з листа Г. Шпета Н. Ігнатовій від 30 березня 1936 р.
За багатьма даними зараз можна було б протягнути в «Шкільній серії» Каїна (і «Бронзове століття»), але в «Правді» непогрішимий Корнійчук з приводу викладання літератури заявив, що йому не подобається російський переклад Байрона, і, зважаючи након’юнктуру, припускаю, що він хвицьнув мене.
БІЛЬШЕ ПОМИЛКА, НІЖ ПРОВИНА, з листа Г. Шпета М. Шторх (Шпет)
Ти згадуєш, що «винна» перед мамою і мною «без кінця». Що ти маєш на увазі, Маринашо? Я бачу твою провину, –хоча це –більше помилка, ніж провина, –переді мною лише в тому, що ти було оточила себе деяким туманом утаєння, приховування, маскування і, значить, брехні. Але від цього страждала і ти, бо за цим туманом мені здавалося не все таким «світлим» і чистим, як хотілося б бачити у тебе... Якщо тут є «провина», то і вона спокута тим, що не зважаючи на серцеву тягу до іншого місця, ти залишалася біля мене в цілому бадьорою, життєздатною, діяльною помічницею...
Отже, зваживши навіть на аптекарських вагах, матимемо більше того, за що треба дякувати і любити тебе, ніж того, за що можна було б «звинувачувати» або що можна було б прощати. Не міркуваннями, а на ділі ти показала, що твій «егоцентризм» –скороминущий стан, а не твій характер.
НАКЛЕП І ОБМОВИ, з листа Г. Шпета до прокуратури Томської області від 4 червня 1937 р.
У ніч з 14 на 15 березня 1935 р. мене арештували в Москві; після закінчення слідства адміністративно вислали до Єнісейська на 5 років. У листопаді того ж року перевели до Томська, де я перебуваю і понині.
Слідство висунуло проти мене звинувачення (по ст. 58, 10-11) в тому, що я очолював антирадянську групу... Матеріалом звинувачення послужили свідчення Петровського і Габричевського, арештованих і допитаних приблизно в один час зі мною.
Голослівність і бездоказовість цих обмов частково вимушені були визнати навіть слідчі органи. Ніяких конкретних свідчень, які розкривали б, в чому проявилося моє «керівництво» групою...
Які принципові політичні установки названих осіб, до цих пір точно не знаю, бо ніколи і ніякі розмови на цю тему у нас не велися; уривки і цитати з їх визнань, прочитані мені слідчим, викликали у мене різко негативне ставлення. На очній ставці з Петровським і Габричевським їм по черзі слідчим поставив всього одне запитання, чи підтверджують вони свої свідчення (мені конкретно невідомі), свідчення від такого-то числа; мені не дозволили ...вимагати роз’яснень.
Висунуте проти мене звинувачення я не визнав і не міг визнати, хоча у порядку самокритики допускав і визнавав, що своєю суспільною і політичною неактивністю і недостатньою увагою до тих, хто мене оточував, міг дати, сам того не підозрюючи, привід для неправильного тлумачення мого ставлення до Радянської влади. Це, мабуть, і. привело слідство до суперечливого висновку, ніби я стояв на чолі контрреволюційної групи, сам того не усвідомлюючи.
Якби слідчі органи уважніше і критичніше поставилися до свідчень осіб, котрі звели на мене наклеп, а також до моєї справжньої роботи в 27 р., так само як і раніше і пізніше, аж до моменту арешту, то, зрозуміло, з’ясувалася б вся нісенітність ...свідчень, і вирок... став би неможливим.
Г. Шпет.
СПОВІДУВАВ РАЦІОНАЛІЗМ ДІЙСНОСТІ, з статті М. Поливанова «Про долю Г. Г. Шпета»
Загальна філософська позиція Шпета може бути визначена як раціоналізм, котрий намагається порозумітися з дійсністю в її конкретних обставинах у всій повноті.
...Шпет вигнали з університету, тому що викладання філософії взагалі припинилося. Філософія перетворилася на ідеологічну діяльність, яка нічого спільного не мала з академічною наукою.
...Історія, мова, мистецтво, література –все це стало для Шпета об’єктами дослідження сутнісної діяльності людини, виявленнями соціального буття.
ЗАЛИШАЄТЬСЯ НЕ ПРОЧИТАНИМ, з розвідки Ю. Савенка «Шпет Густав Густавович»
Це була незвичайно всебічно обдарована людина, яка володіла 17 мовами, мала гостро критичний, незалежний, іронічний розум...
Це був перший російський філософ, який міг на рівних говорити з лідерами європейської філософії, і який ввів своїми працями російську філософію в русло світової філософії.
Феноменологічні, герменевтичні і антропологічні внески Шпета, його діалектична філософія мови, роботи з логіки, естетики, лінгвістики, філології, мистецтвознавства, його концепції національної ідентичності, причин відставання вітчизняної філософії і психології, феномен «російської інтелігенції» і багато інших цілком зберегли свою значущість і через 80 років.
...Г. Г. Шпет залишається не прочитаним, не засвоєним, не інтегрованим багатьма поколіннями психологів, включаючи і сьогодення. Він важкий, він значно перевершує нинішній рівень обговорення, оскільки в його обличчі психолог поєднується з видатним філософом-феноменологом і герменевтиком. Читаючи його, кожен розуміє його на своєму рівні.
Перед нами автор, який, –адекватно прочитаний –з необхідністю повинен бути введений в науковий обіг російської і світової психіатрії.
Хімія
ГОМБЕРГ Мозес
Хімік. Першим у світі отримав вільний радикал (1900). В хімії існують наукові терміни «Радикал Гомберга» і «Реакція Гомберга».
З міщанської родини. Справжнє ім’я, по-батькові –Мошко Гершкович. Батько, Гомберг Г., –купець.
Народився 27 січня (8 лютого) 1866 р. в м. Єлизаветграді Херсонської губернії Російської імперії (нині –м. Кіровоград, адміністративний центр однойменної області України).
Помер 12 лютого 1947 р. в м. Анн-Арборі (штат Мічіган, США). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив Єлизаветградську громадську гімназію (1878-1884), Мічіганський університет (1886-1890), стажувався в Мюнхенському і Гейдельберзькому університетах (1896-1897).
Працював асистентом (1890-1892), викладачем Мічіганського університету (1904-1936).
Головний хімік і радник артилерійського відомства США з виробництва пороху і вибухових речовин (1919).
У роки першої світової війни працював у Військово-хімічній службі США, де на чолі групи учених займався дослідженням бойових отруйних речовин. Після перших німецьких газових атак запропонував спосіб промислового синтезу етиленхлоргідріну – проміжного продукту у виробництві іприту.
Член Національної Академії наук США (1914).
Президент Американського хімічного товариства (1931).
Член Американського філософського товариства.
Член Американської асоціації розвитку науки.
Почесний член Товариства хіміків Нідерландів.
Усього перу Г. належить 99 наукових доробків.
Разом з родиною емігрував до США (1884).
Життю та творчості нашого земляка Ю. Мусабеков, Л. Кошкін та Л. Бєлишева присвятили розвідку «З історії учення про вільні радикали. Моїсей Гомберг, його доробки та життя» (1970).
Серед друзів та близьких знайомих Г. –В. Бахман, Я. Гордін, В. Іпатьєв, Л. Полінг, А. Прескотт, Лі Кон Холт, Г. Віланд, А. Баєр, Ф. Тілє та ін.
***
НІ СЛОВА, з життєвого кредо М. Гомберга
Скажи тільки те, що треба, і ні слова більше.
ПОВОДИТЬСЯ ЗУХВАЛО, з кореспонденції Р. Любарського «Президент з Єлизаветграду»
Здібностями природа наділила Гомберга сповна –з першого по третій клас він неодноразово заохочувався і нагороджувався як кращий учень. Про це свідчать записи в протоколах засідань педагогічної ради гімназії 1879-1881 рр. Ось один з них (звіт класного наставника Дубнякова про учнів 2-го класу, 20 грудня 1879 р.); «З числа учнів 1 розряду заслуговує бути вписаним на класну червону дошку Гомберг Мошко».
...Відома реакція М. Гомберга: «Пан голова ради запропонував обговорити вчинки учня 4-го кл. Гомберга Мойсея, якого кілька разів помітили в нахабній зухвалості, а останнім часом зробив спочатку зухвалу витівку при оголошенні списку учнів, звільнених від плати.., а потім в творі, представленому викладачеві російської мови М. К. Крижановському, вжив зухвалі вирази з метою засудження порядків прогімназії.
Визначили: за зазначені вчинки учневі 4-го кл. Гомбергу Мойсеєві оголосити догану від Пед. Ради і за поведінку поставити відмітку «три».
ПЕНСНЕ НА ЧОРНОМУ МОТУЗКУ, зі спогадів Д. Бейлера
Його батька звинуватили в таємній політичній діяльності, і, аби уникнути арешту, він виїхав з Росії до Сполучених Штатів, жертвуючи при цьому своїм майном у Росії.
Після переїзду сім’я Гомбергів оселилася у Чикаго, де батько і син перебивалися випадковими заробітками. І так як Гомберги не розмовляли англійською мовою, це була просто фізична праця. Очевидно, молодий Гомберг працював біля худоби –робота, яка ніяк не підходила до його витонченої натури. Коли Ептон Сінклер відобразив у своїй книзі «Джунглі» неймовірно жахливі умови праці біля худоби, професор Гомберг говорив одному із своїх друзів, що може підтвердити, спираючись на власний досвід, що в описі Сінклера немає перебільшень.
...Не завадить сказати трохи про його зовнішність. Він був середнього росту та комплекції. Чорняве волосся, вуса і незмінне пенсне на чорній мотузці. Він мав короткі, товсті пальці, що дуже дивувало тих, хто знав, які витончені, складні за технікою експерименти йому доводилося проводити. У 70 років професор мав вигляд людини значно молодшої завдяки енергії, завзятості, очам, у яких променилась спрага до життя і відкриттів. Люди, які знали Гомберга, відмічали його скромність, ввічливість, доброту та щедрість. Навіть коли вчений говорив про свої відкриття, то вказував, що це робота всієї лабораторії. Він одержав багато винагород, та ніколи не згадував про них.
БАТЬКО ХІМІЇ РАДИКАЛІВ, з статті В. Волкова «Гомберг Мозес»
Працюючи в Мюнхені, Гомберг виконав оригінальну роботу з синтезу і дослідження нітроаміно–і нітрозомасляної кислот. Третій семестр відрядження провів в лабораторії професора Меєра Гейдельбергского університету, де вирішив зайнятися синтезом тетрафенілметану. Ця робота здавалася настільки копіткою і складною, що Меєр не раз пропонував замінити її іншою, однак Гомберг терпляче перебирав синтез за синтезом і, зрештою, в 1897 р. досягуспіху.
...Г. поставив за мету синтезувати повністю феніловані прості насичені вуглеводні. Він обрав шлях взаємодії металів з трифенілхлорметаном, вдалий спосіб отримання якого розробив незадовго до цього. Звичайний шлях –з трифенілхлорметану і натрію –не дав бажаного ефекту, але заміна натрію порошком срібла привела до чудових результатів!
При спробі синтезувати фенілований вуглеводень –гексафенілетан –несподівано виділилося реакційноздатне з’єднання, яке мало інтенсивне забарвлення в розчині; до того ж, виявилося, що отримане з’єднання –тріфенілметил –є лише «половиною» молекули. Це був перший з отриманих у вільному вигляді радикалів.
Після цього відкриття основним напрямом наукових досліджень упродовж подальшої майже піввікової діяльності залишалися поліаріліровані алкіди, тобто з’єднання типу трифенілметилу, а також роботи в області теорії колірності. Він одним з перших застосував рідкий двоокис сірки для іонізації галохромних карбонієвих солей триарілметанового ряду, що дозволило встановити можливість обміну галогену у метанового вуглецю на галоген в пара-становищі бензолового ядра. Це спостереження дозволило отримати експериментальне обгрунтування уявлень про розподіл вільної валентності в радикалах.
Крім того, він вивчав металоорганічні сполуки. Останнє найвідоміше відкриття він здійснив спільно зі своїм учнем В. Бахманом (1924). Ними був запропонований спосіб конденсації двоарільних радикалів з утворенням похідних дифенілу (реакція Гомберга).
Заслугою Г. стало також створення першого вдалого антифризу для автомобілів.
«ВИПАДКОВЕ» ВІДКРИТТЯ, з розвідки І. Леєнсона «Вільні радикали»
Мало хто вірив, що радикали насправді можуть бути «вільними», тобто існувати самі по собі, а не у складі молекули. Традицію порушив молодий американський хімік Мозес Гомберг –засновник хімії вільних радикалів, причому його відкриття, в повній відповідності з пророцтвом Берцеліуса, було зроблене випадково.
Гомберг уперше отримав тетрафенілметан –похідне метану, в якому усі атоми водню замінені бензоловими кільцями. Потім він спробував синтезувати аналогічне похідне етану –гексафенілетан, в якому фенільними групами заміщені усі шість атомів водню. З цією метою Гомберг подіяв на трифенілхлорметан цинком, міддю, ртуттю або сріблом. Він добре знав, що в реакціях, аналогічних реакції Вюрца, атоми металу відривають атоми хлору від молекул хлорованих вуглеводнів, а осколки (радикали), що залишилися, тут же рекомбінують –з’єднуються між собою. Було логічно припустити, що з трифенілхлорметана вийде гексафенілетан. І тут його чекав сюрприз.
Гомберг провів реакцію, виділив продукт і проаналізував його. На його здивування, в ньому, окрім вуглецю і водню, був також ...кисень. Джерело останнього очевидне –повітря. Проте було абсолютно неясно, як кисень став учасником реакції.
Гомберг повторив дослід, ретельно оберігаючи реакційну суміш від повітря. Результат був дивним. По-перше, розчин виявився жовтим, а на повітрі швидко знебарвлювався (як правило, поява забарвлення свідчить про зміну будови з’єднання). По-друге, виділений в інертній атмосфері продукт за складом виявився таким же, як гексафенілетан, але за властивостями разюче відрізнявся від нього: навіть в холодному розчині швидко реагував з киснем, бромом і йодом. Гексафенілетан в такі реакції вступати ніяк не міг. Гомберг зробив сміливе припущення: після відриву сріблом атома хлору від трифенілхлорметану утворюється вільний радикал –трифенілметил.
...Після робіт Гомберга природно виникло запитання: чи є трифенілметил виключенням, чи у вільному стані можуть існувати й інші «осколки» молекул, наприклад, метил CH3 або навіть окремі атоми –водню, кисню, сірки та інших елементів?
МОЖЛИВІСТЬ ЗАГАЛЬМУВАТИ СТАРІННЯ, з статті Р. Жданова «Еліксир життя знаходиться всередині людини»
Видатний біолог і лікар, лауреат Нобелівської премії І. І. Мечников вважав, що передчасна старість –це хвороба, яку можна і треба лікувати. Про це, а ще про сенс і межу людського життя, –його книга «Етюди оптимізму»
...Автор «Етюдів» сто років тому не міг знати, як пов’язані холестерин й інші ліпідні та ліпопротеїдні частки з атеросклеротичними змінами в судинах людини. Те ж саме з вільними радикалами. Коли вийшла книга І. І. Мечникова, вони вже були відкриті (М. Гомберг, 1900), але ніхто не міг навіть припустити, що потрібно інгібірувати вільнорадикальні реакції, аби уповільнити старіння.
НАПРЯМ ЗАЛИШАЮ ЗА СОБОЮ, бувальщина
У 1900 р. М. Гомберг за результатами своїх досліджень опублікував в журналі Американського хімічного товариства статтю з незвичайною для того часу назвою «Трифенілметил, випадок тривалентного вуглецю».
Ще незвичайнішою виявилася кінцівка наукового доробку –вона навіть потрапила до книги світових рекордв в хімії. Без помилкової скромності автор написав: «Ця робота буде продовжена, і я бажаю залишити за собою цей напрям досліджень».
УСЕ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД КОНТЕКСТУ, анекдот в тему
Усе залежить від контексту. Словосполучення «вільні радикали» для хіміка означає одне, для політика інше. А для нормальної людини взагалі нічого не означає.
ГОФМАН (САФРАН) Роальд
Хімік. Лауреат Нобелівської премії з хімії (1981). В хімії існує науковий термін «Закон Вудварда –Гофмана».
З родини інженера. Батько, Сафран Х., –шляховий інженер.
Народився 18 липня 1937 р. в м. Золочів Тернопільського воєводства Польщі (нині –районний центр Львівської області України).
Живе з сім’єю (дружина, син і донька) в м. Ітака (штат Нью-Йорк).
Закінчив Бруклінську державну школу, Суїветську середню школу, медичний факультет Колумбійського університету (1955-1958).
Стажувався з хімії в Гарварді (1958), з квантової хімії –в Упсалі (1959), з обох дисциплін –в Москві (1960-1961), працював в Корнельському, Гарвардському університетах (США).
Нобелівську премію отримав «за розробку теорії протікання хімічних реакцій».
Лауреат премії Товариства хімії особливо чистих з’єднань (1969), премії Гаррісона Е. Хоува (1970), премії Міжнародної академії квантово-молекулярних досліджень (1971), премії Артура К. Коупа (1973), премії Полінга (1974), премії за видатні заслуги в розвитку неорганічної хімії (1982).
Член американської Національної академії наук, Американської асоціації фундаментальних наук, Міжнародної академії квантово-молекулярних досліджень, Американського фізичного товариства.
Почесний доктор Королівського технологічного інституту (Швеція), Єльского університету (США).
Кавалер медалі Ніколса (1981) і медалі Прістлі.
Основні наукові дослідження Р. Гофмана стосуються хімічної кінетики і вивчення хімічних реакцій.
Разом з Р. Вудвардом написав книгу «Збереження орбітальної симетрії» (1970), а з В. Торренс –«Хімічні уявлення».
Його перу також належить низка поетичних збірок, перша з яких –«Прогалини і грані».
Нашо земляк підготував 26 півгодинних програм «Світ хімії», а зараз працює над телепроектом «Молекулярний світ».
В дитинстві на долю Г. випало багато труднощів. Після нацистської окупації Галичини його родина (тоді мати була одруженою з Х. Сафраном) потрапила до табору примусової праці (1941). Батькові вдалося організувати втечу рідних (1943). Переховував їх на хуторі до приходу Радянської армії вчитель-українець (1944). Сам видатний вчений пізніше так згадував про цей епізод: «У січні 1943 року мамі зі мною вдалося вирватися з цього пекла, і нас прихистив і замаскував у своєму будинку один український вчитель, добра й правдива людина». А ще він напише у м. Золочів до М. Бабінської: «Україна –обітована земля мого серця».
А тоді, у 1944 р., дізнавшись, що чоловіка разом з іншими німці знищили, мати з сином подалися до Кракова, де вона незабаром вийшла заміж за Пауля Гофмана. Потім подружжя жило в таборі для переміщених осіб в Австрії і Німеччині (1946-1949), а потім емігрувало до США (1949).
Уже в часи незалежності України нобелівський лауреат відвідав рідний Золочів.
Серед друзів та близьких знайомих Г. –К. Фукуї, У. Стівенс, Р. Вудвард, У. Ліпскомб, М. ван Дорен, Е. Корі, В. Торренс та ін.
***
УСЕ В СВІТІ ВЗАЄМОПОВ’ЯЗАНО, з статті Р. Гофмана в журналі «Сайєнтіфік Амерікен»
Я не починаю з якогось великого завдання чи складної проблеми. Я працюю над вирішенням малих питань, натхненний експериментальною роботою. Я намагаюсь пояснити форму молекули чи якусь реакцію. Усе в світі взаємопов’язане і мушу починати з пошуку таких зв’язків.
СУТЬ ЖИТТЯ, з нарису В. Лучканіна «Американський учений зі львівським корінням»
Роальд Гофман не належить до тих науковців-хіміків, у котрих постійно розфарбовані руки хімічними реагентами. Він –теоретик, чия наукова інтуїція і глибокі знання вказують правильний напрямок, а персональний набір «інструментів», тобто математичних засобів, дозволяє успішно долати перешкоди незвіданого, у «заростях» якого часто заплутуються експериментатори.
Лабораторія ученого надзвичайно проста –складається з робочого стола і чорнильної авторучки, якою він дуже каліграфічно пише і малює витончені схеми та діаграми, котрими захоплюються інші хіміки як мистецькими міні-творами і котрі наочно демонструють результати його наукових пошуків. Він не визнає ніякого лабораторного обладнання у строгому і скромному офісі.
–Одного разу, –згадує Гофман, –мені було потрібно синтезувати речовину у герметично закритій посудині, щоб під тиском отримати стрімку реакцію, але я цього не зробив належним чином, і вся установка злетіла у повітря, зруйнувавши витяжну шафу, нове обладнання. Цей прикрий випадок поставив крапку на моїй кар’єрі хіміка-практика.
...Співпраця Вудварда і Гофмана була надзвичайно результативною. Вони сформулювали загальне правило, яке вважається найбільш важливою концептуальною засадою у теорії органічної хімії та визначає співвідношення енергії перехідного стану молекул, що об’єднуються, і числа електронів, які беруть участь у хімічних процесах.
–Все відбувається набагато складніше, ніж можна було б продемонструвати з допомогою «кубика Рубіка», –зазначає Р. Гофман. –Важко пояснити нашу роботу людям, котрі не знають квантової механіки. Для цього я використовую аналогію з господинею дому, яка мусить так розсадити гостей за столом, щоб сусіди підходили одне одному, виходячи із віку, соціального становища, інтересів, уподобань тощо. Щось подібне спостерігаємо і з молекулами.
Цей напрямок досліджень включає у себе багато чого із фундаментальної фізики, але д-р Гофман пристрасно заперечує, що він фізик. Значний недолік теоретичної фізики, вважає він, полягає у тому, що її представники переконані, нібито все у природі можна звести до кількох простих засад та елементарних частин.
НАЙВИДАТНІШЕ ТЕОРЕТИЧНЕ ДОСЯГЕННЯ ПОВОЄННОГО ЧАСУ, з статті «Гофман Роалд» на інтернет-сайті nit.kiev.ua
…У 1965 р., намагаючись знайти пояснення несподіваної реакції, виявлений Вудвордом при синтезі вітаміну В12, Вудворд і Гофман відкрили закони, засновані на квантовій механіці, які дозволяють передбачати, чи будуть продуктивними реакції для визначених комбінацій хімічних реагентів.
В основі закладена відома з 70-х років минулого століття ідея про те, що система прагне прийняти таку конфігурацію, при якій її енергія була б мінімальною. Якщо з’єднання, що утворяться, мають енергію меншу, ніж вихідні реагенти, то реакція протікає при заданих атмосферних умовах (тиску і температурі). Якщо ж продукт реакції знаходиться на більш високому енергетичному рівні, ніж сума індивідуальних вихідних з’єднань, то така реакція не відбудеться.
…Закони Вудворда-Гофмана забезпечують можливість математичного передбачення, чи буде визначена хімічна реакція підтримувати передбачувану симетрію і відповідно чи буде утворюватися продукт з міцнішим зв’язком і більш високою стабільністю, ніж вихідні реагенти.
…Відкриття отримало широкий резонанс і було визнано найвидатнішим теоретичним досягненням після другої світової війни. Через простоту формулювань і відсутності необхідності застосовувати складну комп’ютерну обробку вони широко використовуються в практичній медицині і промисловості.
–Концепції граничних орбіт і збереження орбітальної симетрії розширили межі розуміння взаємодії молекул при їхньому зіткненні, –відзначила Інга Фішер-Хялмарс, член Шведської королівської академії наук, у своїй промові на презентації лауреатів. –У результаті Вашої теоретичної роботи з’явилися нові, величезної значимості можливості для планування хімічних експериментів.
Після одержання Нобелівської премії Гофман зацікавився взаємозв’язком структури і реакційної здатності неорганічних і металоорганічних з’єднань, від маленьких двохатомних комплексів до кластерів, що включають кілька атомів перехідних металів.
Використовуючи молекули, які складаються з металл-лігандних фрагментів, Гофман також досліджував утворення кластерів і геометрію олефін–і поліен-металокарбонільных комплексів. Передвіщені ним структури нових типів тришарових і порфирінових «сандвічів» синтезували інші дослідники.
НЕ ДУРНІШІ ЗА ІНШИХ, з розвідки О. Стахова «Під знаком золотого перетину»
…Мене завжди дивував «менталітет» представників слов’янської (російської, української, білоруської) науки. Протягом декількох сторіч повторюється та сама історія –всілякими засобами принизити наукові досягнення власних, слов’янських талантів, довести їх до інфаркту, жахливої старості чи загибелі і тільки після їхньої смерті раптом почати згадувати, якими ж геніальними вони були.
Так було з Миколою Лобачевським, якого офіційна академічна наука Росії у свій час піддала осміянню. Геніальний геометр помер ледь не невдахою у своїй країні, тоді як завдяки Гаусу за рубежем він був визнаним за життя.
Так само було з геніальним хіміком Дмитром Менделєєвим, якого у свій час не обрали академіком Російської академії наук. Хто зараз пам’ятає тих «академіків», котрі проголосували проти ? А Менделєєва пам’ятають усі.
Відомо, що українська наука за всі роки свого існування не зростила у своїх рядах жодного лауреата Нобелівської премії. В той же час багато вихідців з України за рубежем чомусь стали її лауреатами (Абрахам Ваксман, Ілля Мечников, Шмуель Агнон, Семен Кузнєцов, Роальд Гофман, Георгій Шарпак).
Чому складається така ситуація? Слов’яни що –дурніші за інші нації?
Напевно, вся справа у ставленні до талантів.
БІДА, ЩО МИ НЕ ДОПИТЛИВІ, з інтерв’ю О. Пахолко «Семеро вихідців з України здобули Нобелевські премії. Як громадяни інших країн»
Семеро наших земляків здобули престижні нагороди i свiтове визнання. Щоправда, як громадяни iнших країн. Хто ж вони, цi славетнi й малознанi в Українi українцi? Про це говорить автор книжки «Успiшнi українцi» Вiталiй Аблiцов.
–Треба зрозумiти, що значить «наш лауреат». Примiром, коли в Росiї Горбачову присуджували Премiю миру, росiяни склали свiй список лауреатiв i вирiшили, що для такої великої країни 18 лауреатiв замало. I тодi знайшли принцип, за яким цю кiлькiсть можна збiльшити, –тобто «своїми» вони назвали всiх, хто народився на територiях, якi хоч колись входили до складу Росiї. Тому в їхньому списку опинилися фiни, поляки, англiйцi й... усi євреї.
Нам такi притягнутi за вуха лауреати не потрiбнi. Наш головний критерiй вiдбору українцiв-нобелiатiв: своїм лауреатом вважати людину, яка народилася на етнiчних українських землях i називається українцем. Цей принцип схвалив академiк Микола Жулинський. Ось таким чином ми нарахували сiмох українцiв –нобелiвських лауреатiв.
…Бiда наша, що ми не допитливi, нiчим не цiкавимося i нiчого не хочемо знати. За 14 рокiв ми жодного разу не запросили до нас наших лауреатiв, не виявили нiякого зацiкавлення ними. Ми їх просто iгноруємо, навiть тих, що, здобувши славу, не забули свого корiння.
КИТАЙГОРОДСЬКИЙ Ісак Ілліч
Хімік-неорганік. Винахідник ситалів –нового класу високоміцних склокристалічних матеріалів. В хімії існує науковий термін «ситаліт», автором якого є К.
З міщанської родини. Син, Китайгородський О., –всесвітньо відомий фізик; онука, Китайгородська Г. –творець оригінальних і виключно ефективних методик вивчення багатьох іноземних мов; онук, Китайгородський С. –доктор фізико-математичних наук.
Народився 15 (27 ) квітня 1888 р. в м. Кременчук Полтавської губернії Російської імперії (нині –районний центр Полтавської області України).
Помер 26 червня 1965 р. в м. Москва СРСР (нині –столиця РФ).
Закінчив хімічний факультет Київського політехнічного інституту (1910).
Працював інженером Запрудненського склозаводу Московської губернії (1910-1918), директором склозаводу «Дагестанські вогні» (з 1926), викладачем Московського хіміко-технологічного інституту ім. Д. И. Менделєєва (1933-1965).
Фундатор хімічної лабораторії при Главсклопорцеляна (1921); першої в СРСР кафедри технології скла в Московському інституті народного господарства ім. Г. Плеханова (1926),
Заслужений діяч науки і техніки РРФСР (1959).
Лауреат двох Державних премій СРСР (1941; 1950) і Ленінської премії (1963).
Спеціалізувався з проблем процесів скловаріння, розробки методів отримання скла, піноскла і надміцного штучного каменя.
Розробник методів виробництва різних типів скла, зокрема піноскла; технології виготовлення скла із запрограмованими світловими характеристиками; скла з підвищеною опірністю термічним, хімічним і механічним діям; методів виробництва надтонких плівок.
Перу К. належать книги «Теорія склоутворення і методи варіння скла» (1935), «Скло і скловаріння» (1950), «Технологія скла» (1961).
Всього по собі залишив 180 наукових праць.
Серед друзів та близьких знайомих К. –М. Асланов, Я. Школьніков та ін.
***
НОВИЙ КЛАС СИНТЕТИЧНИХ РЕЧОВИН, з інформації В. Плужникова «Архів-календар»
Першим місцем роботи став Запрудненський склозавод. У Першу світову війну тут завдяки дослідженням Китайгородського освоїли випуск електролампового скла і звільнили країну від імпорту.
Відразу після Жовтневого перевороту Китайгородський став видною фігурою у Вищій раді народного господарства, Головсклі, Головсилікаті і Синдикаті силікатної промисловості. При Головстклопорцеляні І. Китайгородський заснував лабораторію, яка розрослася в Інститут скла. Перехід до механізованих методів виробництва вимагав нових джерел сировини. Замість дефіцитної кальцинованої соди учений запропонував силікат натрію, нефеліновий сієніт і вулканічний попіл –набагато дешевші і доступніші речовини.
Тоді, до кінця 1920-х і початку 1930-х рр., І. Китайгородський приступив до перспективної проблеми утилізації шлаків, а також досліджував вибіркове поглинання видимих частин спектру склом. Це полегшило перехід на вітчизняне виготовлення лінз Френеля (наприклад, для прожекторів, маяків, світлофорів), які раніше доводилося купувати в США.
...До 1944 р. він створив піноскло – принципово новий тепло–і звукоізоляційний матеріал, потім зайнявся структурною металокерамікою. У результаті з’явився новий клас синтетичних речовин, які Китайгородський назвав ситалами. Вони мають високу механічну, хімічну і термічну міцність. Для їх виробництва можна використовувати численні відвальні і вогненно-рідкі відходи металургії. Так виникли шлакоситали.
НЕТРИВІАЛЬНІ ПІДХОДИ, з передмови П. Саркісова до книги О. Смолеговського «І. І. Китайгородський і його праці в галузі хімії і хімічної технології скла, кераміки і ситалів»
Він був блискучим дослідником в галузі хімічної технології скла, кераміки і ситалів, а також видатним педагогом, що підготував декілька сотень інженерів-технологів і вчених.
Його унікальність як фахівця полягала в умінні доводити майже кожне своє відкриття до промислового впровадження і завжди бути в курсі світових інновацій в сфері технології скла і обладнання.
Багато які з його наукових праць є піонерними, де запропоновані нетривіальні підходи до вирішення проблем хімічної технології скла, кераміки, ситалів і до розробки нових, перспективних матеріалів –піноскла, металокераміки, скловолокна, склопластиків, шлакоситалів.
Як педагог він навіки вписав своє ім’я в історію становлення спеціальності хіміка-технолога скляного виробництва, ініціювавши створення під своїм офіційним, але зовсім не формальним керівництвом, великого колективу ведучих учених для підготовки капітальної «Технології скла». Це –праця, по якій вчилися і продовжують навчання російські і зарубіжні хіміки-технологи.
НЕ ЗАСТАРІВ І ДОСІ, з книги О. Смолеговського «І. І. Китайгородський і його праці в галузі хімії і хімічної технології скла, кераміки і ситалів»
Хоча йдеться про роботи І. І. Китайгородського, виконані до 1965 р., принципові висновки історико-наукового аналізу залишилися незмінними. Разом з тим відзначимо ідейне перекликання праць ученого з дослідженнями за хімічною технологією в кінці ХХ –початку ХХI ст., зокрема, з роботами у області нанотехнології полімерів і композитних матеріалів.
Розроблена ним ідеологія синтезу нових матеріалів за допомогою методів, в яких варіюють або склад системи, або процеси і умови подальшої обробки, близька сучасному підходу до створення нових поколінь функціональних і конструкційних матеріалів.
Не менш актуальний погляд І. І. Китайгородського і на проблему взаємозв’язку хімічної технології і фундаментальної науки, коли це питання безпосередньо пов’язане з «виживанням» деяких категорій російських учених (маю на увазі принцип фінансування досліджень з боку наукових фондів).
Подібні асоціації виникають і у зв’язку з прагненням І. І. Китайгородського до активного застосування в хімічній технології скла і ситалів дифракційних методів.
ПЕРШИЙ МЕХАНІЗОВАНИЙ, з офіційної інформації заводу «Дагестанські вогні»
Склозавод «Дагестанські вогні» –перший механізований в СРСР.
Фахівці готувалися безпосередньо в цехах. Потягнулися до «Вогнів» селяни з надхмарних аулів і селищ –лезгини, даргинці, азербайджанці, аварці.
Мистецтву скловаріння вони навчалися у російських майстрів. Їх наставником став директор заводу Ісак Ілліч Китайгородський, який згодом захистив докторську дисертацію і очолив кафедру скла в Московському хіміко-технологічному інституті імені Д. І. Менделєєва.
НОВИЙ МАТЕРІАЛ, з статті «Скло в XX столітті. Ситали» в інформаційно-рекламному тижневику «Постачальник»
На рубежі 1960-х рр. у низці країн, в т.ч. і в СРСР, почалися інтенсивні пошуки спрямовані на те, аби запобігти кристалізації, то тепер, навпаки, ці зусилля зосередилися на пошуках умов рівномірної тонкокристалічної кристалізації за всім обсягом. Зокрема, було розроблено два підходи до здійснення подібних процесів (гомогенне і гетерогенне ядроутворення).
...У скло вводився додатки (каталізатори), які обумовлювали виділення в ньому за подальшої термообробки величезного числа центрів кристалізації, що створювало умови для утворення тонкокристалічної структури матеріалу.
...Склокристалічні матеріали поділяють на низку видів, найважливішими з яких є ситали котрі отримують з технічно чистих матеріалів, і шлакоситали, які отримують на основі дешевої сировини –металургійних шлаків.
Батьківщиною шлакоситалу вважають Радянський Союз, де вперше розроблені механізована технологія і устаткування для безперервного варіння шлакоситалового скла у ванній печі безперервної дії, формування стрічки і кристалізації її в конвеєрній печі з метою отримання чорного, білого і світлофарбованого шлакоситалу.
В основі всіх робіт в цьому напрямі лежать дослідження професора І. І. Китайгородського, який вперше запровадив до ужитку саме слово «ситал» і використання відходів різних виробництв, і розробив концепцію, включаючи доменні шлаки, для отримання нового матеріалу зі скла.
Слід відзначити, що перші шлакоситали, залежно від чистоти шлакової сировини і її складу, виходили сірих, коричневих, зеленувато-бурих тонів. Їх застосовували, в основному, в техніці і будівництві (наприклад, у вигляді листів і плиток для настилу підлог в хімічних цехах, цивільних спорудах). Але для того, щоб одержати з них декоративні матеріали, необхідно було розширити колірну гамму. Природно, будь-які матеріали можна створити на основі білого з використанням фарбників.
А ось білий шлакоситал ще довго не вдавалося одержати (1970).
ЛІДЕР ГАЛУЗІ …ЗБАНКРУТУВАВ, з статті «Запрудня» на порталі «Підмосков’я»
У 1914 році Ісак Ілліч Китайгородський (згодом став ученим з світовим ім’ям) зміг організувати випуск вітчизняного електролампового скла. Запрудненський завод стає монополістом в цьому виді продукції і на довгі роки залишається лідером галузі.
Його господарі, а пізніше –директори спокою не відали, вічно щось шукали, перебудовували, оновлювали. У війну знялися з місця –виїжджали до далекого Сибіру.
...Ситуація змінилася в кінці 50-х. У той час в Радянському Союзі стала бурхливо розвиватися електронна промисловість, і було прийнято рішення на базі Запрудненського склозаводу створити завод з виробництва кінескопів. Підприємство передали Міністерству електронної промисловості, і почали будувати будинки –спочатку дво-триповерхові, потім п’ятиповерхівки, а у середині 80-х –і дев’ятиповерхові. Місцеве ПТУ перепрофілювали на підготовку кадрів для заводу. Побудували лікарню, дитячі сади, школи.
Підприємство росло, а разом з тим хорошіло і селище. До середини 80-х тут мешкало 17 тисяч чоловік –стільки ж, як і в райцентрі Талдомі.
І ніхто не припускав, що в кінці ХХ століття російська економіка дасть такий серйозний збій, що продукція вітчизняної радіоелектроніки виявиться незатребуваною. Що селищам, які орієнтовані на містоутворюючі підприємства, виживатимуть куди важче, інші.
На жаль, так воно і сталося. Сьогодні велика кількість запрудненців щодня відправляються на заробітки до неблизької Москви. Завод переживає нелегкі години, і ця обставина краси Запрудному не додає...
КІСТЯКІВСЬКИЙ Георгій Богданович
Фізик, хімік, винахідник. Учасник створення американської атомної бомби. В хімії існує науковий термін «хімічний детонатор Кістяківського».
З викладацької родини. Батько, Кістяківський Б., –професор кримінального права Київського універистету св. Володимира; мав родинні зв’язки з відомим істориком і громадським діячем В. Антоновичем (мати К. –сестра дружини історика).
Народився 18 листопада 1900 р. в м. Київ Російської імперії (нині –столиця України).
Помер 7 грудня 1982 р. в США.
Навчався в приватних гімназіях Москви і Києва, закінчив Берлінський (1921-1925), стажувався в Прінстонському (1926-1930), закінчив Гарвардський (1930-1934) університети.
Член Американських національної академії наук й академії мистецтв і науки.
Член Американського хімічного товариства, Американського філософського товариства, Американського фізичного товариства.
Член Комітету з атомної енергії при Американській національній академії наук (1941).
Член консультативного комітету міністерства оборони США з балістичних ракет (1953-1958).
Член консультативного комітету з хімічної енергії Національного управляння з аеронавтики –НАСА (з 1959).
Почесний член Лондонського хімічного товариства.
Лауреат премії Нікольса і Петера Дебая, медалі Т. У. Річардса, Прістлі і Д.У. Гіббса.
Кавалер американських державних медалей «За заслуги» (1946), «Свобода» (1961), «За досягнення в науці» (1967); британської «За заслуги у справі свободи» (1948).
Працював викладачем Берлінського (1921-1925), Гарвардського (1930-1940) університетів, консультантом (1940-1942), керівником (1942-1943) відділу з розробці вибухових речовин Національного дослідницького комітету з оборони, консультантом лабораторії в Лос-Аламосі, яка займалася створенням американської атомної бомби (1943-1944), керівником відділу з розробки традиційних вибухових речовин для атомної бомби (1944-1946), викладачем Гарвардського університету (1946-1950), консультантом з науки і техніки президента США Д. Ейзенхауера (1959-1961).
Спеціалізувався з проблем термодинаміки органічних сполук, фотохімії, молекулярної спектроскопії, хімічної кінетики. Вніс значний вклад у створення ракетної техніки в США, особливо в області твердопаливних космічних ракет, де Вашингтон дотепер має пріоритет.
Сконструював хімічний підривник для детонації до першої американської атомної бомби.
Пішов у відставку, переконавшись, що ядерна зброя становить небезпеку для людства. В останні роки життя був головою «Ради за створення у світі гідних умов життя для людини».
Як вченийдебютував доробком «Фотохімічні процеси» (1928).
Потім настала черга книг «National Policy for Science» (1962), «American Science at the Crossroads» (1972), щоденника «Вчений у Білому Домі» (1976).
Всього перу К. належить близько 150 наукових праць.
Жовтневу революцію 1917 р. в Російській імперії К. не сприйняв, тому що вважав владу більшовиків «авторитарною». Вступив у ряди Білої армії, у складі якої брав участь у бойових діях (1918-1920). Після її поразки емігрував.
Що стосується особистого життя, то наш земляк був двічі одружений: на Хільдегарді Моєбіус (1926-1942) та Ірмі Шулер (з 1945).
Серед друзів та близьких знайомих К. –І. Сікорський, Х. Тейлор, В. Буян, Л. Сціллард, Д. Ейзенхауер, Л. Гроувз, Е. Лоуренс, А. Комптон, К. Бейнбрідж, Е. Фермі, Д. Оппенгеймер, М. Боденштайн та ін.
***
ПОЛІТИКА –БРУДНА СПРАВА, з розвідки В. Логіна «Від війни до миру»
У роки другої світової війни займався винятково військовими питаннями. Як згодом підкреслював сам К., це трапилося «тому, що я рішуче був настроєний проти нацизму».
У липні 1959 р. він був призначений спеціальним радником президента США. К. консультував Д. Ейзенхауера з широкого кола проблем –від координації досліджень і розробок у різних науково-технічних установах до підготовки наукових кадрів.
Під час перебування на цьому посту вів службовий щоденник, якого згодом опублікував. Ці нотатки дають уявлення про те, як приймалися в США важливі державні рішення і як поступово зріло розчарування вченого в американському військовому істеблішменті: «Я почав усвідомлювати, що в дійсності політика формується досить сумнівним чином».
У січні 1968 р. у знак протесту проти війни у В’єтнамі він подав у відставку й залишив всі свої посади в урядових закладах.
Після припинення активної дослідницької діяльності, брав активну участь у русі за запобігання ядерної війни, виступав за припинення гонки озброєнь.
ВИРІШУВАВ ПРОБЛЕМУ З ПРОБЛЕМ, із спогадів Л. Гроувза
Одним з головних теоретичних питань, які терміново намагалися вирішити, було питання про час протікання ядерної реакції при здійсненні вибуху.
ГРІШНИК, ЯКИЙ РОЗКАЯВСЯ, з кореспонденції К. Велтова «Російський «курок»
Страшне дітище Джуліуса Роберта Оппенгеймера, якого називали «батьком атомної бомби», було вперше випробуване 16 липня 1945 року в пустелі штату Нью-Мексико. А вже 6-го й потім 9 серпня американці застосували його проти Японії, по суті, завершивши тим самим Другу світову війну.
Використати нову зброю урядові рекомендувала група, котра складалася з трьох нобелівських лауреатів –Е. Лоуренса, А. Комптона, Е. Фермі –і самого Оппенгеймера. Думку цих людей у той час поділяло багато відомих фізиків, вважаючи, що продовження війни з Японією з застосуванням звичайної зброї обернеться значними втратами й в армії, й серед цивільного населення.
Відразу після «генеральної репетиції» –випробування атомної бомби –Оппенгеймер почав розуміти, якого джина випустив із пляшки, процитувавши вірш із Бхагавадгіти: «Тепер я –Смерть, що нищить світи!».
На що куратор випробувань Кеннет Бейнбрідж додав: «Тепер всі ми –сучі діти».
Справжнє каяття прийшло пізніше. І серед тих, хто вважав себе великим грішником, була людина, яка розробила «курок» атомної бомби, –Георгій Богданович Кістяківський.
…На росіян (так в оригіналі –авт.) у США поглядали косо: американці боялися «червоної зарази». Проте в 1930 році Кістяківський одержав запрошення працювати в Гарвардському університеті, де продовжив розпочаті дослідження з тем, що дуже зацікавили Пентагон.
…17 червня 1942 року керівництво консультативного комітету з урану поклало на стіл президента Рузвельта доповідь про можливість одержання й властиво атомної енергії, і атомної бомби, бо кілька кілограмів урану-235 або плутонію-239 є вибухівкою, еквівалентною за силою декільком тисячам тонн звичайних вибухових речовин. Наказ приступити до створення такої зброї вийшов негайно.
Всі роботи з «Манхеттенскому проекту» були ретельно засекречені. Але ж він мав свою поліцію, контррозвідку, систему зв’язку, склади, селища, заводи, лабораторії, колосальний бюджет, рівного якому не було в історії наукових досліджень. Лос-Аламос, Оук-Ридж і Хенфорд перебували під постійним контролем служб безпеки, ученим привласнили псевдоніми, пошта перлюструвалася, а телефонні розмови прослуховувалися. До провідних спеціалістів приставили охоронців.
…Найпростіша конструкція бомби ґрунтувалася на використанні для створення критичної маси матеріалу, що ділиться, так званого стовбурного методу. Саме його застосували при створенні бомби «Маля», скинутої на Хіросіму.
Другий метод –вибуховий –використали при створенні бомби «Товстун», скинутої на Нагасакі. Успіх «Товстуна» залежав від конструкції і якості неядерної вибухівки. Кістяківський відповідав і за те, і за інше.
Як і багато хто з його колег, Г. Кістяківський, «курок» якого пустив у хід атомну бомбу, до самої своєї смерті відчував найсильніші моральні муки.
З людей, що особисто знали вченого, мені довелося зустріти лише лікаря з Пенсільванії Євгенія Володимировича Буяна. Його батько був інженером у компанії «Zurn», котра виконувала деякі замовлення для воєнної промисловості, і в гостях у нього бували й Ігор Сікорський, і Георгій Кістяківський.
Євгенієві добре запам’ятався Кістяківський і його розмови з батьком, у яких чисто інженерні питання перемежовувалися диспутами про майбутнє людства, про фатальні помилки, здатні привести до знищення світу, про релігію.
Не раз говорив Кістяківський і про почуття відповідальності, про гріх, що ліг на його душу. Він виступав проти війни у В’єтнамі. Підтвердження цьому можна знайти в службовому щоденнику, який Георгій Богданович вів під час перебування на посту спеціального радника Ейзенхауера.
У вищих ешелонах влади Кістяківського нерідко обвинувачували в тому, що він підриває безпеку США й симпатизує Радянському Союзові. Малоймовірно. Але навіть якщо це так, то 150 робіт, що принесли Кістяківському одинадцять почесних учених ступенів, державні нагороди, звання члена Національної академії наук, Американської академії мистецтв і науки, Американського хімічного товариства, Американського філософського товариства, Американського фізичного товариства й т.д. свідчать про те, що всі свої сили він віддав служінню новій батьківщині –Сполученим Штатам Америки.
«МИ ПОБАЧИЛИ КІНЕЦЬ СВІТУ», з книги В. Овчиннікова «Тіні на мосту Айої»
Руйнівна сила «Товстуна» виявилася рівною двадцяти тисячам тонн звичайної вибухівки. Тридцятиметрова сталева вежа, на яку підняли атомну бомбу, випарувалася. Пісок навколо спікся в склоподібну кірку.
Коли науковий оглядач газети «Нью-Йорк таймс» Лоуренс прийнявся дошкуляти Оппенгеймеру запитаннями про те, що той думав у момент вибуху, творець атомної бомби похмуро подивився на журналіста й процитував йому рядка зі священної індійської книги «Бхагавад Гіту»:
Якщо блиск тисяч сонець
Разом спалахне на піднебессі,
Людина стане Смертю,
Погрозою землі.
У той же день за вечерею серед тяжкого мовчання колег фізик Кістяківський вимовив:
–Я впевнений, що перед кінцем світу, в останню міллісекунду існування Землі, остання людина побачить те ж, що побачили нині ми...
КОНОВАЛОВ Дмитро Петрович
Хімік. Один з фундаторів хімічної теорії розчинів; першим запровадив поняття «активної поверхні», що мало визначне значення для розвитку теорії гетерогенного каталізу і хімічної кінетики (1885); в хімії існують наукові термін «Перший закон Коновалова», «Другий закон Коновалова» (1881-1884), «Рівняння Оствальда –Коновалова» (1887).
З поміщицької родини.
Народився 10 (22) березня 1856 р. в с. Івашкове Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії Російської імперії (нині –Верхньодніпровський район Дніпропетровської області України).
Помер 6 січня 1929 р. в м. Ленінград СРСР (нині –м. Санкт-Петербург РФ). Похований на Новодівочому цвинтарі.
Закінчив Катеринославську гімназію (1866-1873), Петербурзькі гірничий інститут (1873-1878) і університет (1878-1880), стажувався в Страсбурзькому університеті (1880-1881).
Працював асистентом (1881-1886), викладачем Петербурзького університету (1886-1907), директором департаменту (1907-1908), заступником міністра торгівлі і промисловості Російської імперії (1908-1915), викладачем Петроградського технологічного інституту (1915-1918), директором Катеринославського хіміко-енергетичного інституту (1918-1922), президентом Головної палати мір та ваги в Ленінграді (1922-1929).
Дійсний член академії наук СРСР (1923).
Президент Російського фізико-хімічного товариства (1923-1924; 1927-1928).
Почесний член Лондонського хімічного товариства.
Спеціалізувався з проблем технічної хімії, гетерогенного каталізу, хімічної термодинаміки, теорії гетерогенних рівноваг, співвідношення між теплотою горіння і будовою органічних сполук, хімічної кінетики, теорії рідин, термохімії.
Наш земляк створив теорію пружності пару розчинів; заклав основи теорії переганяння рідких сумішей (1886); сформулював уявлення про автокаталіз (1886-1888); вивів (на рік раніше Ф. В. Оствальда) формулу для визначення швидкості автокатолітичних реакцій (1887); експериментально обґрунтував ідеї про хімічну природу розчинів (1886-1900); розвинув уявлення про критичне полягання в системах «рідина –рідина», вказавши області гомогенності і розшарування (1900).
Результати досліджень К. лягли в основу багатьох розділів теорії хімічної технології –вчення про тепло–і масопередавання, ректифікацію, змішання, дифузійні процеси в системах «рідина –рідина» тощо.
Друкувався в журналах «Природа», «Журнал Російського фізико-хімічного товариства», «Журнал Російського металургійного товариства».
Як вчений дебютував розвідкою «Про пряме нітрування жирних вуглеводнів» (1880).
Потім настала черга наступних доробків: «Про хлористий піросульфурін» (1883), «Про пружність пари розчинів» (1884), «Роль контактних дій в явищах дисоціації» (1885), «Про теорію рідин» (1886), «Про виникнення і розкладання ефірів» (1887-1888), «Про електропровідність розчинів» (1892), «Промисловість Сполучених Штатів Північної Америки і сучасні прийоми хімічної технології» (1894), «Про взаємодію тіл в розчині тощо», «Про каталітичну дію кислот» (1907), «Матеріали і процеси хімічної технології» (1925).
Всього наш земляк залишив понад 150 наукових робіт.
Серед друзів та близьких знайомих К. –Д. Менделєєв, О. Бутлеров, Є. Бірон, М. Вревський, С. Рогінський, Є. Федоров, І. Сєченов, М. Меншуткін, П. Чебишев, А. Кундт, О. Байков, Л. Писаржевський та ін.
***
НАСИЧЕНА ПАРА, закони, які носять ім’я Д. Коновалова
Перший. В подвійній рідкій системі насичена пара відносно багатша тим компонентом, який у чистому вигляді має нижчу температуру кипіння.
Другий. Максимуму чи мінімуму тиску пари подвійної рідкої системи відповідають рідина і пара однакового якісного і кількісного складу.
ХІМІЧИТИ ТРЕБА УМІЮЧИ, з навчального посібника «Історія зародження і становлення фізичної хімії»
Подальший розвиток хімічна теорія розчинів отримала в працях Д. П. Коновалова, який одним з перших в світовій науці поклав початок фактичному об’єднанню хімічній і фізичній концепціям в учені про розчини. В якості об’єкту своїх класичних досліджень Д. Коновалов обрав тиск насиченого пару над розчинами і використав його в якості термодинамічної функції, що характеризує рівновагу. Така постановка питання свідчить про те, настільки глибоко він розумів явище взаємодії речовин в розчині, молекулярно-кінетичну природу насиченого пару.
Вивчивши залежність між складовими рідких розчинів і пружністю їх парів, Д. П. Коновалов відкрив низку законів, котрі визначають перехід розчинів з рідкого стану в газоподібний, які були названі його іменем.
Результати цих досліджень, що мали значну фундаментальну цінність, відіграли визначальну роль і на практиці, оскільки, послуговуючись ними, можна організувати промислові процеси, пов’язані з переганням розчинів, наприклад, при переробці нафти.
Починаючи з 1990 р., Д. П. Коновалов здійснює систематичні дослідження, спрямовані на доказ хімізму в розчинах і на пошук тих явищ, які можна було б пояснити з позицій хімічної, а не фізичної теорії розчинів. Вчений висловив незгоду з тлумаченням осмотичного тиску розведених розчинів, що його пропагували Вант-Гофф і його прихильники.
...В причинах значних аномалій осмотичного тиску вчений вбачав вияв яскравого відбиття хімізму.
ДОВІВ НЕЗ’ЯСОВНЕ, з «Енциклопедії Брокгауза і Ефрона»
У роботі про пружність пари ним досліджені типові форми кривих ліній, які виражають пружність пари розчинів рідин і знайдені умови утворення постійно киплячих розчинів, котрі за своїми характеристиками наближаються до певних хімічних сполук.
Робота про хлористий піросульфурін полягає в тому, що, одержавши це тіло в чистому вигляді, автор довів застосовність закону Авогадро для цього з’єднання, що уявлялося доти нез’ясовним випадком відступу від закону.
У решті праць К. вивів формули розширення рідин, запропоновані Д. І. Менделєєвим; відшукав пари органічних рідин, котрі кожна окремо не проводять струм , але створюють розчин із значною величиною електропровідності, причому показав, що такі розчини є неміцними хімічними сполуками.
Крім того К. написав декілька дрібних заміток, в яких торкався питань розчинності, теплових явищ при хімічних реакціях, осмотичного тиску тощо. У декількох статтях поміщені дослідження прикладного характеру, наприклад, про виноробство і склад вина, про аналізи муки, масла.
СВІТОВА ПОПУЛЯРНІСТЬ, з книги С. Вавилова «Люди російської науки»
Уже давно увага хіміків була привернута до дослідження так званих розчинів –однорідних сумішей різних речовин. Розчини мають величезне значення в природі і техніці. Розчинення відіграє важливу роль в житті земної кори, в руйнуванні гірських порід, в безперервному кругообігу речовин природи. Виключно у вигляді розчинів рослини сприймають живильні речовини з ґрунту. Тварини засвоюють їжу після того, як вона в їх харчовому тракті переходить в розчин. Дуже багато виробництв мають справу з розчинами, наприклад, отримання кислот, лугів, солей, цукру тощо.
Не випадково тому старі алхіміки говорили: тіла не взаємодіють інакше, ніж в розчині.
Створення теорії розчинів залишалося актуальною проблемою хімії в XIX ст.
...Д. П. Коновалов схильний був розглядати рідкі суміші як неміцні хімічні сполуки. ...Він приходить до висновку, що між хімічними сполуками і розчинами немає межі, що розчини є лише особливим станом хімічних сполук.
...На основі ретельних проведених вимірювань Д. П. Коновалов висловив положення, згідно якому явища перегонки розчинів рідин визначаються характером залежності пружності пари розчину від його складу. Максимуму і мінімуму кривої, що виражає цю залежність, відповідають нероздільно киплячі розчини. У них пара має той же склад, що й рідина.
Такий зміст законів Д. П. Коновалова, котрі є дороговказною ниткою у вирішенні найрізноманітніших проблем, пов’язаних з переробкою рідких сумішей, –законів, на яких засновували свої дослідження найбільші фізико-хіміки світу. Це забезпечило Д. П. Коновалову світову популярність.
БУВАЄ ПО-РІЗНОМУ, з статті А. Тойкка і Ю. Третьякова «Від Гіббса до Пригожина»
Як бачимо, в назвах рівнянь часто поєднуються два прізвища. Чи завжди це виправдано?
Гуггенгейм в своїй «Термодинаміці», говорячи про «рівняння Гіббса –Дюгем», відзначає, що не зміг знайти бодай якесь виведення цього співвідношення Дюгемом в жодному науковому журналі.
Іншого роду приклад –«закон Гіббса –Коновалова». В ньому два прізвища поєднуються цілком обґрунтовано.
Чудовий російський вчений Дмитро Петрович Коновалов вивів закон незалежно від Гіббса. Коновалов, як відомо, був знайомий з його дослідженнями, проте, найшвидше, дізнався про них після виходу своєї праці «Про пружність пари розчинів». У ній посилань на Гіббса немає.
І логіка тут інша –обидва вчені дійшли аналогічних висновків незалежно.
ВИП’ЄМО І ЗНОВУ НАЛ’ЄМО, з кореспонденції Г. Михайлеця «Вода життя»
Російські вчені з давніх пір виявляли цікавість до досліджень алкоголю.
Наприклад, 1796 року хімік Товій Єгорович Ловіц вперше зумів одержати абсолютно чистий спирт, який не містив води. Він же запропонував методику очищення горілки від домішок за допомогою деревного вугілля. Технологію виробництва і очищення горілки в різні роки розробляли такі відомі хіміки як Леонтій Миколайович Шишков, Дмитро Петрович Коновалов, Микола Дмитрович Зелінський.
Та все ж найбільший внесок у розвиток питущої справи вніс Дмитро Іванович Менделєєв. Не багато хто знає, що його докторська дисертація називалася «Про з’єднання спирту з водою». Менделєєв довів, що ідеальна горілка повинна мати міцність 400. Виявляється, лише в цьому випадку можливе максимальне очищення від різних домішок, особливо сивушних масел. Крім того, 40-градусна горілка виходить найодноріднішою.
А ось думка, що можна одержати «правильну» горілку, змішавши літр спирту і півтора літри води, в корені помилкова. Для отримання ідеальної пропорції необхідно дотримати молекулярне співвідношення: на одну молекулу спирту –три молекули води.
«ЗАВЖДИ ВИ ТАК», з книги В. Азернікова «Цікава історія каучуку»
Бутлеров був прихильником гомеопатичного лікування. У той час, втім, як і зараз, до гомеопатів ставилися дещо глузливо, хоч і користувалися їх послугами. Тому Олександр Михайлович не дуже широко афішував свою прихильність, хоч і не приховував її.
Його учень, Д. Коновалов, згадує такий епізод. Якось у свято, вдень, він зайшов до свого керівника у справі. Олександр Михайлович, людина гостинна, запропонував залишитися обідати. Коновалов відмовився, очевидно з сором’язливості, хоча послався на те, що у нього болить живіт. А може, у нього дійсно болів живіт, все ж таки свята...
Бутлеров тут же дістав з шафки баночку з гомеопатичними ліками і запропонував випити, запевняючи, що все пройде.
Коновалов випив ці ліки і пішов додому. Наступного дня в лабораторії Олександр Михайлович, зустрівши учня, насамперед поцікавився:
Ну, як живіт, пройшов?
–Пройшов, –сказав Коновалов, тільки не знаю, що допомогло: чи ліки, чи серйозна доза поросяти, яку я удома прийняв.
Бутлеров нітрохи не образився, він засміявся і сказав:
–Ось всі ви так, користуєтеся новим засобом, але завжди готові поставити його під сумнів.
ЧАРГАФФ Ервін
Біохімік. Фундатор досліджень гіпохромосомії, гіперхромосомії і денатурації ДНК. У хімії існує науковий термін «правило Чаргаффа».
З родини банкіра.
Народився 11 серпня 1905 р. в м. Чернівці Австро-Угорської імперії (нині –адміністративний центр однойменної області України).
Помер 20 червня 2002 р. в м. Нью-Йорк (США). Похований на одному з місцевих цвинтарів.
Закінчив Віденський університет (1928).
Працював в лабораторії обмінної хімії в Єльскому університеті (1928-1930), Берлінському університеті (1930-1933), Пастерівському інституті в Парижі (1933-1934), Колумбійському університеті в Нью-Йорку (з 1935-1974).
Член Американської академії мистецтв і наук (1961).
Член Національної АН США (1965).
Член Паризької АН (1963).
Член Нідерландської королівської АН (1964).
Член Академії натуралістів Німеччини «Леопольдіна».
Кавалер золотої медалі ім. Л. Пастера Французького біохімічного товариства (1949).
Кавалер медалі ім. К. Нейбера Американського товариства хіміків і фармацевтів (1958).
Спеціалізувався з проблем хімічного складу і структури нуклеїнових кислот, зсідання крові, вивчення ліпідів і ліпопротеїнів, метаболізму амінокислот.
Довів, що ДНК володіє видовою специфічністю.
Створено громадську організацію «Чаргафф-фонд» (2002).
На будинку , в якому народився наш земляк, встановлено меморіальну дошку, яку прикрашає портрет вченого, вирізьблений на рожевому граніті (2003).
Серед друзів та близьких знайомих Ч. –І. Харгіттаї, О. Евері, К. Мак-Леод, М. Мак-Карті та ін.
***
ТРИ СКЛАДОВІ РОЗВИНЕНОЇ ДЕРЖАВИ, з громадянського кредо Е. Чаргаффа
Рівень розвитку держави визначається трьома складовими:
ставленням до дерев,
ставленням до дітей,
ставленням до рідної мови.
НЕ БРАТИ ГРІХА НА ДУШУ, з наукового кредо Е. Чаргаффа
Глибоко впевнений, що жодна людина не має права вчиняти подібні злочини (скинення атомних бомб на Хіросіму і Нагасакі –авт.), і що наука, яка виточила і вклала меч у руки вбивці, взяла на свою душу гріх, який вона не зможе змити впродовж віків.
…Раніше можна було ставити експерименти в колишньому сенсі цього слова. Зараз всі трудяться над «проектами», результат яких повинен бути відомий наперед, інакше не вдасться відзвітувати в непомірних асигнуваннях, яких вимагають ці проекти...
Ніхто не побоювався, що його негайно пограбують, як це майже неминуче відбувається зараз. Симпозіумів тоді скликалося небагато, а їх учасники не були полчищем голодної сарани, спраглої нових областей, куди можна ще удертися.
...Зараз мешканці приреченого замку, в який перетворився Палац Науки, говорять однією й тією ж мовою, проте не розуміють один одного.
Розмір гри, яку може собі дозволити природа, ще не виміряний... Незворотний вплив на біосферу є настільки нечуваним і позбавленим сенсу, що мені лишається тільки втішати себе тим, що я не непричетний до цього. Гібрид між Геростратом та Прометеєм здатен дати диявольські результати.
КОГО ВВАЖАТИ ЖЕРТВОЮ, афоризми Е. Чаргаффа
Диявольська діалектика прогресу перетворює причини на симптоми, а симптоми –на причини.
Кого вважати жертвою, кого хижаком, залежить від точки зору.
Людство не знає, як покласти край геометричній прогресії катастроф, яку йменуємо прогресом.
САМ СОБІ УЧИТЕЛЬ, із спогадів Е. Чаргаффа
Про своїх дорогих батьків я завжди згадую з сумом –їх життя було набагато важчим від мого.
...Ніколи в житті я зустрічав такої яскравої зелені як в місті свого дитинства –Чернівцях.
...Ми дізналися, що дому в нас більше немає: в Чернівці прийшла війна. Страшна безжалісна війна, яка забрала мільйони життів. Від цього страхіття неможливо сховатись. Наука почала здаватися мені схованкою від усіх жахів, але вони й тут наздогнали мене.
Майже все життя я сам був собі учителем. Можна сказати, що я ніколи не був учнем великого вченого, слава якого освітлювала би моє життя.
НАУКА СТАЛА МАНІПУЛЯТИВНОЮ, з рецензії Е. Чаргаффа на книгу Д. Ріфкіна «Біотехнологічне століття»
Нерідко революції оберталися далеко не найкращими наслідками для тих, від імені кого вони здійснювалися. Останні тридцять років історії засвідчили неймовірну революцію в галузі біології, яку навряд чи усвідомлює більшість людей. Довгі століття мета науки полягала в тому, аби допомагати нам зрозуміти волю природи, а тепер багато її сфер, особливо ті, що називають себе «наука про життя», стали екстремально маніпулятивними: вони намагаються обігнати й обдурити природу як тільки можуть. Процеси, які раніше потребували сотень тисяч років, тепер можуть відбутися за одну ніч.
НАЙСТРАХІТЛИВІШЕ З ЧУДОВИСЬК –РЕКЛАМА, з есе Е. Чаргаффа
Одне з головних нещасть мого часу –маніпулювання людством за допомогою реклами. У області науки ця зла сила довгий час не проявляла себе...
Проте на той час, коли з’явилася на світ молекулярна біологія, всі механізми реклами були готові до бою. І ось саме тут сатурналія і розігралася в повну силу..., наприклад, навіть зараз не дуже зрозумілий механізм розплітання гігантських двоспіральних структур в умовах живої клітини, просто відкидався з тією самовпевненістю, яка пізніше так яскраво виявилася в нашій науковій літературі.
Я побачив в цьому перші паростки чогось нового, якоїсь нормативної біології, яка повеліває природі поводитися відповідно до наших моделей.
ПОЦУПИЛИ ІДЕЮ, з інтерв’ю Е. Чаргаффа журналові «Штерн» у 2001 р.
Коли я їх (Кріка й Вотсона) зустрів, вони були ще молоді й амбіційні і водночас до того неосвічені, що нічогісінько не знали про мої дослідження. Мені самому довелося про них розповісти.
Тоді вони вкрали у мене ідею про парність основ. Ці пари мають називатися «парами Чаргаффа», а тепер вони відомі як «пари Кріка й Вотсона».
НІЧОГО МИ НЕ ЦУПИЛИ, з книги Д. Вотсона «Подвійна спіраль»
Настав відповідний момент, аби розміркувати про деякі цікаві закономірності хімії ДНК, вперше відзначеної біохіміком Колумбійського університету Ервіном Чаргаффом. З часу війни він і його учні ретельно досліджували співвідношення пуринових і пірімідінових основ в різних препаратах ДНК. І у всіх зразках число молекул аденіну було дуже близьким до числа молекул тиміну, а число молекул гуаніну –до молекул цитозину. Крім того, зміст залишків аденіну і тиміну змінювався залежно від походження препарату. ДНК одних організмів містила більше А і Т, інших –більше Г і Ц.
Чаргафф не дав ніякого пояснення цим вражаючим результатам, хоча, безумовно, не вважав їх випадковим.
...Не можна було виключити вірогідність того, що причина закономірностей Чаргаффа лежить в генетичному коді.
...На початку червня до нас в кабінет прийшов Джон Кендр’ю і повідомив, що скоро до Кембриджа на один вечір приїде сам Чаргафф. Джон поведе його обідати в Пітерхаус, а нас запрошує до себе додому, куди вони прийдуть потім.
За обідом Джон прагнув не говорити на серйозні теми й згадав лише, що ми з Френсісом збираємося розкрити структуру ДНК за допомогою молекулярних моделей. Чаргафф –один з видних фахівців з ДНК – спочатку поморщився, почувши, що якісь темні конячки намірилися виграти перегони. Але потім Джон запевнив, що мене не можна назвати типовим американцем, і Чаргафф заспокоївся, зміркувавши, що його чекає бесіда з маніяком.
Побачивши мене, він упевнився в цьому переконанні. Він тут же висміяв мою зачіску і мій акцент, вважаючи, що раз я приїхав з Чикаго, то й поводитися повинен відповідно. А коли я ввічливо повідомив йому, що відпустив волосся для того, аби мене не приймали за американського льотчика, він остаточно переконався в моїй розумовій неповноцінності.
Презирство Чаргаффа до нас досягло межі, коли Френсіс змушений був признатися, що не пам’ятає хімічних відмінностей між чотирма азотистими основами.
Проте що б там не думав саркастичний Чаргафф, хтось повинен же був пояснити його результати.
...Два тижні опісля ми з Чаргаффом слизнули поглядом один по одному в Парижі, на Міжнародному біохімічному конгресі.
ПОКЛАВ КРАЙ ПОМИЛКОВІЙ ТЕОРІЇ, з книги А. Азимова «Генетичний код»
У відповідності до тетрануклеотидної теорії, пурини і пірімідіни повинні розподілятися за схемою 1-2-3-4-1-2-3-4-1-2-3-4-... Проте й при однаковій кількості самих елементів все ще залишається можливість їх нерівномірного розподілу.
З іншого боку, якби аналіз пуриново-пірімідінового зв’язку показав, що окремі складові представлені в ній в нерівних кількостях, то це однозначно свідчило б про те, що тетрануклеотидна теорія невірна. Так і сталося.
Одним з найтямущишіх дослідників цієї проблеми був Ервін Чаргафф. До 1947 року він досяг результатів, які чітко свідчили не лише про те, що кількість пуринів і пірімідінів в нуклеїнових кислотах різна, але й від однієї молекули нуклеїнової кислоти до іншої співвідношення різних нуклеотидів теж міняється. Так закінчилася історія тетрануклеотидної теорії.
На початку 1950-х рр. Чаргафф зміг ще переконливіше показати, що різні нуклеотиди буцімто випадковим чином розкидані нуклеїновою кислотою. У такому разі кількість можливих варіацій полінуклеотидного ланцюжка уявлялася величезною –хоч і не таким величезною, як кількість варіацій поліпептидного ланцюжка аналогічної довжини, адже поліпептидний ланцюг має в своєму розпорядженні 22 елементи для розподілу, а полінуклеодіна –лише чотири.
Тобто, наприклад, кількість можливих варіантів поліпептидного ланцюжка завдовжки в 20 амінокислот складає трохи більше 2400000000000000000 (приблизно два з половиною квінтильйони), а полінуклеотидного ланцюжка завдовжки в 20 нуклеотидів, по п’ять кожній з чотирьох їх різновидів, може бути представлена лише трохи більш ніж 1100000000 комбінацій.
Іншими словами, варіативність поліпептидного ланцюжка більш ніж в два мільярди разів перевищує варіативність полінуклеотидного ланцюжка аналогічної довжини.
Однак ніхто ж і не зобов’язує полінуклеотидні ланцюжки мати не більше ланок, ніж мають ланцюжки, створені білками! Якщо узяти якийсь поліпептидний ланцюжок, який містить певну кількість амінокислот, і полінуклеотидний ланцюжок, що містить в два рази більше нуклеотидів, то їх варіативність буде вже зразково однаковою. Бідність знакового набору нуклеотидів (4 проти 22 у білків) цілком може компенсуватися збільшенням довжини ланцюжка!
Взагалі, складалося враження, що середня молекула нуклеїнової кислоти не в два, а в п’ять разів довша за середню білкову молекулу.
На початок 1950-х рр. вже не залишалося сумнівів не лише в тому, що нуклеїнова кислота може виступати носієм генетичного коду, а й в тому, що вона ним справді виступає.
БОРОВСЯ ЗА МОРАЛЬНІСТЬ ВЧЕНИХ, з статті С. Кушнір «Правила Ервіна Чаргаффа –у житті та в науці»
Ервін Чаргафф зробив багато для того, аби відхилити завісу з багатьох таємниць природи. Він був одним із світових гігантів біохімії. За 96 років життя здобув репутацію буркотуна та блискучого полеміста, консерватора та автора революційного відкриття, пуриста, який пристрасно боровся за чистоту та вищу мораль науки, та критика, необ’єктивного до членів наукового товариства, які роблять науку не так, як він звик.
....Регулярно як лектор він відвідував, зокрема, Стокгольмський університет, низку університетів Японії, університети Ріо-де-Жанейро, Сан-Пауло, Колеж де Франс, брав участь у міжнародних наукових конгресах. Звичайно, плідна наукова діяльність Чаргаффа не лишилася поза увагою як наукових товариств, так і уряду –в його арсеналі багато нагород: медаль Пастера, Карла Н’юберга, Товариства біологічної хімії, Нью-Йоркської академії медицини, Національна медаль науки та інші.
Публіцистичні виступи Ервіна Чаргаффа завжди привертали загальну увагу, і не лише вчених. Часом він був досить різкий у своїх висловах, але завжди щирий у своїй любові до Науки.
ЧИЧИБАБІН Олексій Євгенович
Хімік, педагог, громадський діяч. Фундатор фармацевтичної галузі на теренах Російської імперії і СРСР. В хімії існує науковий термін «реакція Чичибабіна».
З родини службовця. Батько, Чичибабін Є., –діловод Зіньківської дворянської опіки, секретар Лубенської повітової земської управи.
Народився 17 (29) березня 1871 р. в с. Куземин Зіньківського повіту Полтавської губернії Російської імперії (нині –Охтирський район Сумської області України).
Помер 15 серпня 1945 р. в м. Париж (Франція). Похований на цвинтарі Сент-Женевьєв-де-Буа.
Закінчив Лубенську гімназію (1879-1888), фізико-математичний факультет Московського університету (1888-1892).
Працював позаштатним практикантом хімічної лабораторії Московського державного університету (1892), приватним учителем (1892-1895), лаборантом московського Олександрівського комерційного училища (1895-1896), помічником завідуючого лабораторією Товариства сприяння покращенню та розвитку мануфактурної промисловості в Москві (1896-1899), асистентом кафедри неорганічної та аналітичної хімії Московського сільськогосподарського інституту (1899-1908), завідуючим кафедрами Імператорського московського технічного університету (1908-1911), викладав у Московському міському народному університеті ім. Шанявського (1911-1919), Московському державному університеті (1919-1925), інспектором Головного управління учбових закладів при Наркомосвіти РРФСР (1925-1930), в лабораторіях М. Тіффано й Е. Фурно, Пастерівському інституті, «Коллеж де Франсі».
Академік Академії наук СРСР (1928-1936).
Член-кореспондент Туринської АН (Італія).
Почесний член Товариства російських хіміків в Парижі, Союзу російських дипломованих інженерів Франції.
Лауреат Ленінської премії (1926).
Друкувався в газеті «Російські відомості», журналі «Державна фармакопея».
Як вчений дебютував доробком «Дія йодистого водню на пропілбензол» (1891).
Широко відома його підручник «Основні принципи органічної хімії» (1925), удостоєний премії ім. Бутлерова. Як навчальний посібник книга була рекомендована свого часу у багатьох французьких університетах.
В роки першої світової війни Ч. розробив технологію отримання саліцилової кислоти та її солей, а також аспірину, салолу й фенацетину, медичні препарати на основі яких врятували життя тисячам солдат.
В подальшому наш земляк відкрив явище фототропії (1919-1920), здійснив синтез піридину з оцетного та мурашкового альдегідів у присутності аміаку (1924).
Без перебільшення Ч. –організатор фармацевтичної галузі СРСР. За його ініціативи створено перший на теренах Російської імперії алкалоїдний завод (1917).
Був він і активним громадським діячем. Так, за участь в «студентських безладдях» його виключали з університету (1890). На підставі того, що вченого запідозрили в «стосунках з особами, що належать до антиурядових організацій», у нього вдома влаштували обшук й знайшли «нелегальну літературу» (1908).
Ч. разом з В. Вернадським, К. Тімірязєвим та іншими подав у відставку на знак протесту проти урядової політики в сфері вищої освіти (1911).
Не склалося, незважаючи на наявність високих звань й Ленінської премії, і з соціалізмом. Бо, відмовившись свого часу від престижної посади екстраординарного професора Варшавського університету тому, що це було пов’язано з переїздом в іншу країну (1905), через четверть століття наш земляк не повернувся з відпустки до Франції (1930).
Спіткала вченого і особисті трагедії. Під час виробничої практики загинула його єдина донька-студентка (1930). Сам він незадовго до смерті майже осліп.
У свою чергу, загальні збори АН СРСР, незважаючи на те, що звання академіка присвоюється пожиттєво, позбавили його свого колегу (1936), а «всесоюзний староста» М. Калінін підписав постанову ЦВК СРСР ще й про позбавлення радянського громадянства й заборону в’їжджати в СРСР (1937).
Проте авторитет, у тому числі й міжнародний, нашого земляка був таким масштабним, що, на відміну від інших «зрадників», прізвище Ч., незважаючи на традиційне замовчування, не щезло з радянських біографічних видань: «… академік АН СРСР (1928–)».
Посмертно вченого поновили в дійсних членах академії наук Росії (1990).
До сьогодні двері лабораторії «Коллеж де Франс» прикрашає пам’ятна дошка, присвячена нашому земляку, а в ніші поруч влаштована невелика експозиція, пов’язана з його працями.
Серед друзів та близьких знайомих Ч. –Ф. Гріньяр, О. Багдасар’янц, К. Барковський, В. Марковников, І. Каблуков, М. Коновалов, В. Преображенський, І. Кнунянц, М. Бестужев, П. Сергєєв, Є. Шемякін, Г. Челінцев та ін.
***
НЕ ВІРИМО, ЩО ЇЇ НЕМАЄ, лист О. Чичибабіна І. Каблукову від 21 червня 1930 р.
Вельмишановний і дорогий Іване Олексійовичу!
Спасибі Вам за зворушливі слова про нашу трагічно загиблу Наташу. Ні я, ні Віра Володимирівна не можемо зрозуміти, як може бути, що її вже немає, не можемо примиритися з цим. Навіщо і куди зникла ця радісна багато обдарована істота в той момент, коли вона, здавалося, найпотрібніша для життя?
Її поведінка перед смертю показала нам, який сильний характер був у неї: адже весь час вона піклувалася про те, аби не дуже хвилювати нас; жодного стогону, ні тіні легкодухості. Навіщо ж створювати таку прекрасну істоту, щоб знищити її раніше, ніж вона могла зробити в житті свою справу?
Якби утіха була можлива, то Ваші слова були б одними з найутішливіших. Ви висловили те, що ми, батьки, зрозуміли цілком лише в її передсмертні години. Спасибі за це, дорогий Івану Олексійовичу. Ймовірно, вона відчувала Вашу симпатію, і з свого боку вона завжди ставилася до Вас дуже тепло й говорила це часто нам. Дякую!
Душевно відданий вам О. Чичибабін.
ДОНЬКА ЗАГИНУЛА ВНАСЛІДОК НЕДБАЛОСТІ ІНЖЕНЕРА, з книги І. Кнунянца «Лабораторія поблизу коров’ячого броду»
У них з Вірою Володимирівною довго не було дітей; коли народилася донька Наташа, Олексію Євгеновичу було вже за сорок.
У 1930 році Наташа поступила в МВТУ, і її відразу послали практикуватися на Дорогомилівський завод, в цех, де здійснювали сульфування нафталіну. А треба сказати, що ця реакція відбувається при 180°С під тиском.
Цеховий інженер вирішив показати практикантці, як відбираються проби у ході процесу. Він підвів її до автоклава і попросив робочого взяти пробу через нижній спуск. Вентиль виявився забитим, і тоді ризикнули відкрити автоклав.
Інженер велів апаратникові зменшити тиск. І ось тут-то внаслідок волаючої недбалості обидва –і інженер, і апаратник –не побачили, що труба, через яку здувають гази, теж забита. Вирішивши, що тиск вже впав, стали відкривати люк, проте ледве ослабили болти, як кришку зірвало і гарячу масу, яка складається з олеуму, нафталіну і продуктів реакції, викинуло в приміщення.
Ви знаєте, що таке олеум, та ще гарячий? Цех миттєво заповнився їдким туманом, в якому місцеві люди, обізнані, де вихід, зорієнтувалися швидко, а ось Наташа заблукала. Донька Олексія Євгеновича не була боязкою –вона побігла до вікна, аби викинутися з другого поверху, однак побачила, що під вікном стоять бутлі з кислотою. Тоді вона повернулася, стала шукати двері, послизнулася і впала навзнак в калюжу олеуму.
Чоловіки тим часом похопилися її, повернулися до цеху, винесли дівчину. Однак роздягнути її й негайно обмити, як було необхідно, посоромилися; стали чекати на швидку допомогу.
Тоді ще не вміли робити пересадку шкіри на великій поверхні. Наташа через декілька днів померла.
Можете собі уявити, яким це було ударом для батьків.
ПОГРОЗИ МЕНЕ НЕ ЛЯКАЮТЬ, з відповіді О. Чичибабіна на вимогу М. Горбунова повернутися до СРСР від 24 червня 1936 р.
Високошановний Миколо Петровичу!
Мені було сумно, що такого листа написали Ви, людина, до якої я добре ставився і до якого й тепер зберігаю добрі відчуття.
Я думаю, що з мого боку не буде перебільшенням сказати, що впродовж мого життя я багато й безкорисливо, тобто не із-за грошей чи почестей, працював для своєї батьківщини. Бажання працювати для неї збереглося і в даний час.
…Який сенс не тільки для мене,але й для СРСР, коли залишок свого життя я витрачу, хоча і на батьківщині, але на зусилля домогтися можливості працювати? Чи не краще не лише для мене, а й для академії і для країни, якщо я завершу тут ще кілька цінних наукових праць? Реальні можливості для цього є, і є те, чого я від життя бажаю і чого прошу...
Коли ж, врешті-решт, «країна» побажає зайнятися добиванням старого, який нікому шкоди не робить, усе життя безкорисливо –не задля грошей і не задля шани –працюючого на користь країни, нехай це робить. І це мене не здивує, тому що справедливості на світі немає...
…Тільки не розумію, кому і навіщо це потрібно?
ВИСТУПАВ ПРОТИ «КОЛЕКТИВНОГО ДИПЛОМА», з розвідки Г. Сидорова «Чичибабін Олексій Євгенович»
На 1-й Всесоюзній конференції з питань вищої хімічної школи (1929) Чичибабін наполягав на тому, що інженер-хімік найперше повинен мати широку теоретичну підготовку, а глибокі знання виробничих процесів отримуються уже в ході його практичної діяльності. Проте конференція визнала необхідним рухатися шляхом створення галузевих інститутів нового типу «для підготовки фахівців …з більш різко вираженою спеціалізацією в коротший термін».
Незабаром в хімічних вузах стали вводити спеціалізацію вже на молодших курсах, була скасована залікова сесія, виник лабораторно-бригадний метод, за якого учбовий процес будувався на колективній діяльності студентів під керівництвом викладача, а успішний захист «колективного» диплома забезпечував всім членам бригади, незалежно від їх індивідуальної підготовки, закінчення інституту.
Чичибабін виступив проти такої реформи. У листі на ім’я голови Комітету з хімізації народного господарства Я. Рудзутака він рішуче заявив, що реконструкція вищої хімічної школи, що стихійно проводиться, значною мірою «може мати наслідком знищення вищої інженерно-хімічної освіти в СРСР».
ПІДПАВ ПІД РЕПРЕСІЇ, з нарису В. Миленка «Трагічна доля»
Дізнавшись про рішення грудневої сесії Академії наук СРСР 1936 р. про виключення академіків Іпатієва і Чичибабіна з її складу, Сталін остаточно переконався, що стара «норовиста» академія стала слухняним знаряддям в його руках. У ній створилася обстановка, коли трагічна доля деяких учених і навіть окремих наукових напрямів сприймалася покірливо. У такій ситуації вже легко було знищити М. Вавілова і прославити Т. Лисенко, спрямувати гнів на цілі галузі знання.
Генетика стала першою репресованою наукою.
УСАНОВИЧ Михайло Ілліч
Фізіко-хімік. Автор узагальненої теорії кислот і основ (1938). У хімії існує науковий термін «рівняння Усановича».
З міщанської родини.
Народився 16 червня 1894 р. в м. Житомир Волинської губернії Російської імперії (нині –адміністративний центр однойменної області України).
Помер 15 червня 1981 р. в м. Алма-Ата Казахської РСР (нині –м. Алмати Республіки Казахстан). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив фізико-математичний факультет Київського університету св. Володимира (1917).
Працював науковим співробітником хімічної лабораторії АН України (1919-1920), викладачем Київського політехнічного інституту (1924-1929), Томського (1930-1934), Середньоазіатського (1935-1944), Казахського (1944-1981) університетів.
Академік академії наук Казахської РСР (1962).
Заслужений діяч науки Казахської РСР.
Спеціалізувався з проблем розчинів.
Наш земляк розробив кількісну теорію розчинів; довів, що т. зв. аномальна електропровідність –не виключення, а правило; спростував застосування закону розбавлення Оствальда до більшості розчинів.
Встановив, що системи, в яких відбувається хімічна взаємодія, підкоряються законам ідеальних розчинів лише за умови виразу складу через рівноважні концентрації.
У. –автор рівняння залежності неколігативних властивостей розчинів (щільність, в’язкість) від їх складу.
Перу нашого земляка належать книги «Теорія кислот і основ» (1953), «Дослідження в області розчинів і теорії кислот і основ» (1970).
Ім’я У. занесено до виданої в Берліні енциклопедії «Біографії великих хіміків».
Життю нашого земляка присвячено документальний фільм режисера В. Татенка за сценарієм Н. Жармагамбетова «Хімік М. Усанович» із серії «Люди казахстанської науки» (2004).
Серед друзів та близьких знайомих У. –К. Минбаєв, В. Вернадський, А. Бектуров, П. Тартаковський, Р. Флід, Д. Сокольський, О. Тьомкін, Б. Беремжанов, Л. Корсунський та ін.
***
СУСПІЛЬСТВО НЕ ДОСКОНАЛЕ, з життєвого кредо М. Усановича
Ось діалектика: живучи в суспільстві, страждаєш від його недоліків, проте без нього обійтися, ху, як тяжко!
ДО ВСІХ ЧОРТІВ ТАКЕ ЖИТТЯ, з наукового кредо М. Усановича
Ох, як було б добре, якби можна було займатися наукою. І як легко жилося б, якби від цього відмовитися! Але до всіх чортів таке легке життя!
«КРАЩЕ КИНЬТЕ ЦЮ СПРАВУ», запис М. Усановича в щоденнику від 24 листопада 1951 р.
У середу 28-го роблю доповідь про метод моделей, який продовжує хвилювати Єфімова (секретар партійної організації). Він мені якось сказав: «Ви читали статтю Кедрова в «Більшовику» про теорію резонансу? Якщо Ваші моделі в такому ж роді, то краще кинемо цю справу і відмовимося від цього методу, доки зверху не нагоріло?!
МАЛО ХТО ПРИГАДАЄ, з статті К. Кусаїнової «Немає кислот, немає основ!»
Запитайте хіміка, хто автор кислотно-основної теорії, і почуєте у відповідь прізвища Ареніуса, Лоурі, Бренстеда, Л’юїса...
Мало хто пригадає Михайла Ілліча Усановича. А саме його узагальнена теорія кислот і основ застосовується при теоретичній інтерпретації хімічних процесів.
«ЖЕБРАК ПРИЙШОВ БИТИ ТОБІ МОРДУ ТВОЇМ СИРОМ», зі спогадів Н. Кудрявцевої «Черепична, 5»
Професор Михайло Ілліч Усанович працював на стику фізики і хімії, здається, все-таки ближче до хімії. Був він по-панському ставним, визнавав єдино і лише розумову діяльність і від дружини своїй Броніслави Наумівни, Бронічки вимагав повного побутового забезпечення. Бронічка була пані палкою, заполошною, господинею невмілою і безперспективною. Чим нерідко заробляла єхидне підструнчування свого високовченого і високоерудованого чоловіка.
Давали якось в кооперативі науковців сир. Не першої, зрозуміло, свіжості, точніше сказати, –радикально зіпсований. Брали його, проте, охоче, бо після тривалої термічної обробки виходив цілком їстівний плавлений сир. Щоправда, під час варива, всі, хто міг, з дому линяли –такий крутий стояв аромат.
Піддавшись загальній пошесті, зварила сир і Бронічка. Зрозуміло, стояти біля каструлі і вдихати неймовірне її не радувало. В результаті продукція підгоріла, смерділа ще крутіше, хоч і по-новому, і була визнана неїстівною. Довелося брачок сунути якомусь жебракові, котрий забрів зовсім не на запах.
Пізно увечері, коли всі вже були удома, пролунав наполегливий стукіт у двері. Сполохалися, хто б міг бути о такій порі? Усанович ліниво прорік:
–Це той жебрак, Броне, прийшов бити тобі морду твоїм сиром.
...Сам Усанович був небайдужий до моєї мами, навіть натякав на можливість розлучення з дружиною, якщо... Бронічка ніби відкрито погрожувала випалити очі розлучниці сірчаною кислотою. Проте, куди як більше сірчаної кислоти маму страхала перспектива побутового обслуговування високовченої безпорадності. Спокушав її такий хрест, як собаку на хвості лампочка.
...Може бути, Бронічкині гучні переживання і мамина незговірливість прискорили від’їзд Усановичів. Правда, Бронічку ця акція від розлучення не врятувала. Звільнившись від стервозної дурки, Усанович, будучи під час війни в Ташкенті, одружився по новій на своїй аспірантці Тетяні Несторівні Сумароковій, дівчинці милій в усіх відношеннях. І хоч волочила вона мужньо і віддано віз життєвого сервісу, все-таки досягла, не без допомоги чоловіка-академіка, і ступеня доктора наук, і звання професора.
А ось від материнства довелося відмовитися.
ОДРУЖИТИСЯ ВДРУГЕ ДОПОМІГ... СТАЛІН, з статті Н. Тодорової «Романтик хімії, романтик життя»
Сьогодні в тихій професорській квартирі в центрі Алмати знову буде повно гостей, стане незвичне гамірно і багатолюдно. Гостями вдови Усановича, професора, доктора хімічних наук Тетяни Несторівни Сумарокової, стануть численні учні ученого, його послідовники, діти та онуки його друзів.
Тетяна Несторівна до зустрічі готується і чекає її з хвилюванням. Клопотати на кухні, як бувало, коли хлібосольний будинок Усановичів ставав притулком для всіх співробітників і аспірантів, вона вже не може –все-таки 89 років. Проте ювілей улюбленої людини, соратника по улюбленій науці –привід ще раз
поритися в ретельно систематизованому величезному архіві ученого. Залишені Михайлом Іллічем записи – криниця мудрості і якогось непереможного жадання життя.
... Сорокатрирічний Михайло Ілліч Усанович вже п’ять років як доктор наук (вчений ступінь йому присудили без захисту дисертації, за сукупністю опублікованих наукових робіт), працює над відповідальними завданнями військового часу –виробництвом наркозного ефіру, хлороформу, забарвленого залізного порошку для магнітної дефектоскопії. А за його дослідженнями в області кислот і основ з напругою стежить весь науковий світ планети.
...Багато хто вважав Михайла Ілліча природженим дипломатом. Однак коли потрібно було заявити про свої переконання, розповідають його колеги, він ніколи не думав, чого це може коштувати. Всього лише один епізод, але дуже характерний.
На засіданні вченої ради йде захист дисертації одного фізика. Пам’ятаючи, як багато чого в кар’єрі ученого означає прихильність до «лінії партії», той кілька разів повторює, що «вивчення акомодації сонячної енергії ведеться згідно спеціальній ухвалі партії і уряду». Коли дисертант закінчує представлення своєї роботи, професор М. Усанович ставить йому запитання: «Скажіть, а за кордоном ведуться аналогічні дослідження? І якщо ведуться, то учені цих країн теж керуються ухвалами партії і уряду?».
Зал завмирає. Кожен розуміє, чим це може закінчитися для професора Усановича, і після засідання ніхто з соратників не підходить до нього. Окрім Каріма Минбаєва, на той час президента Академії сільськогосподарських наук –філіалу НАН республіки. Той прямо сказав: «Ну, легінь!».
Так народилася багаторічна дружба між будинками Усановичів і Минбаєвих, яку сьогодні підтримують діти і внуки безстрашного президента.
А Михайла Ілліча того разу в черговий раз звинуватили в космополітизмі, ярлик якого він, до речі, привіз з собою ще з України, де народився і яку нескінченно любив.
...Наука наукою, але не витримую і ставлю Тетяні Несторівні чисто жіноче запитання:
–А як Ви познайомилися з Михайлом Іллічем ?
–Сталін допоміг! –говорить вона.
–?!
Коли Таня Сумарокова закінчила школу в Ташкенті, в інститут її не прийняли, поставивши на заяві візу «Відмовити за малоліттям». І саме в цей час Сталін виступив з промовою, якою закликав старих фахівців більше уваги приділяти підготовці молодих кадрів. На виконання вказівки вождя була прийнята ухвала про прийом в учбові заклади Середньої Азії 300 студентів. І 16-річній претендентці Т. Сумароковій вручили направлення до Середньоазіатського університету.
Кафедрою хімії в університеті, розповідає Тетяна Несторівна, завідував професор Колосовський, але в 1935 році він несподівано помер. І на цю посаду запросили М. Усановича, професора з університету Томська.
У тому ж році Тетяна вперше побачила Михайла Ілліча: він читав лекцію і був неповторний і величний. Але, вихована в строгих правилах, дівчина і думати, звичайно, не могла, що між викладачем і нею, студенткою 4-го курсу, може бути щось більше, ніж звичайне обожнювання ученого-кумира.
Випускниця Т. Сумарокова, одержавши направлення, відправилася на роботу до Москви, і відразу ж, услід, пошта понесла листи від закоханого професора...
Це листування, а також щоденники, які Михайло Ілліч віддав їй, вже коли вони жили разом в цій алматинській квартирі, зберігаються у Тетяни Несторівни в окремій стопці. Це –не для широкої публіки, не для державного архіву, куди вона періодично передає на зберігання важливі документи, пов’язані з життям і науковою діяльністю чоловіка.
Природжена інтелігентність і вірність тому високому почуттю, яке з’єднало цих людей, не дозволяють їй цього робити...
ХАРІЧКОВ Костянтин Васильович
Хімік-органік. Винахідник методу «холодного фракціонування нафти» (1903). В нафтохімії існує науковий термін «проба Харічкова».
З родини військових.
Народився 1 (13) грудня 1865 р. в м. Сквира Київської губернії Російської імперії (нині –районний центр Київської області України).
Помер 6 серпня 1921 р. в м. Ростов-на-Дону РРФСР (нині –адміністративний центр однойменної області РФ). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив Петербурзьку 4-у казенну гімназію (1874-1882), природничий факультет Петербурзького університету (1882-1887).
Працював старшим контролером 7-го відділу акцизного управління Закавказького краю і Закаспійської області (1888-1892), лаборантом Бакинського технічного комітету Міністерства фінансів Росії (1892-1896), завідуючим аналітичною лабораторію нафтопереробного заводу «Товариства Владикавказької залізниці» (1896-1909), викладачем Харківського університету (1903-1909), Вищих жіночих курсів у Тифлісі (1909-1912), Петербурзьких політехнічних курсів Товариства професорів і викладачів (1912-1917), Імператорського Варшавського університету, який з початком першої світової війни був евакуйований до Ростова-на-Дону (1917-1921).
Дійсний член Бакинського відділення Імператорського російського технічного товариства (1892).
Голова «Комісії з вивчення явищ спалахування нафти».
Спеціалізувався з проблем хімії нафти, зокрема, її хімічної технології і переробки.
Х. –автор винаходів «Спосіб приготування рідини для просочення залізничних шпал», «Спосіб очищення грозненського гасового дистиляту» (обидва –1897).
Друкувався в газеті «Нафтова справа», журналах «Праці Бакинського відділення Імператорського російського технічного товариства», «Гірничий журнал», «Вісті Донського державного університету».
Як вчений дебютував в журналі «Праці Бакинського відділення Імператорського російського технічного товариства» статтею «Новітні методи хімічного аналізу і впровадження їх для вирішення деяких технічних питань» (1892).
Потім настала черга наступних доробків: «До питання про запровадження норми для віскозиметра Енглера» «Про залежність між температурою спалаху і температурою займання масел», «Сучасний стан питання про фіксацію атмосферного азоту за допомогою хімічної діяльності» (усі –1892), «До питання про випробування змащувальних масел для очищення» (1893), «Новий спосіб якісного відкриття домішки сторонніх жирів до мінеральних масел», «Фальсифікація кольору нафтових масел нітронафталіном і спосіб визначення цієї фальсифікації», «Метод титрування темних маслянистих рідин», «Нові дослідження в галузі нафти» (усі –1894), «Про необхідність зміни правил випробування нафтових освітлювальних масел, затверджених Міністерством фінансів і про сучасний стан їх контролю взагалі» (1896), «Елементарний склад нафт російських родовищ і підстава для їх класифікації» (1902).
Перу нашого земляка також належить низка учбових посібників, серед яких «Курс органічної хімії», «Про нафтени» (обидва –1910), «Мінералогія вуглецю або Органічна мінералогія. Учення про горючі (вуглецеві) копалини», «Основи неорганічної теорії походження бітумів» (обидва –1911), «Короткий підручник з мікрохімії» (1918), «Горючі і змащувальні матеріали», «Лекції з колоїдної хімії з початковими відомостями з фізичної хімії» (обидва –1919).
Всього Х. залишив після себе понад 350 наукових публікацій і низка винаходів.
Що стосується особистого життя, то наш земляк ще малюком втратив батька; керівництво Тифліських
вищих жіночих курсів за принциповість змусило його піти з роботи (1912).
Серед друзів та близьких знайомих Х. –Д. Менделєєв, В. Острогорський, О. Альбицький, М. Стасюлевич, О. Марков, Ф. Благовидов, М. Меншуткін, В. Тимофєєв, О. Дорошенко, І. Осипов, М. Городенський, Ю. Верховцев, Е. Меєр та ін.
***
МАЙБУТНЄ –ЗА НАФТОЮ, з професійного кредо К. Харічкова
Інакше йде справа на проектованому мною виробництві. Воно ведеться не окремо, а у зв’язку з очищенням бензину і полягає в утилізації відходів від цього очищення. Хоча можливо здійснювати ти його і окремо, шляхом попереднього відокремлення деяких низькокиплячих фракцій, так що переробці підлягатиме не вся нафта в повній масі, а деяка її частина. В результаті отримуються нітросполуки (власне, динітросполуки), котрі перетворюються на фарби також певного складу, проте різних відтінків залежно від операцій, яким піддати ці нітросполуки.
...Нафта може стати основною речовиною для виробництва не лише анілінових фарб, а й для переробки на інші корисні продукти шляхом синтезу.
ПРОТИ СХОЛАСТИКИ, зі спогадів К. Харічкова
Наш незабутній вчитель (Менделєєв Д. –авт.) вкладав душу, відкриваючи перед великою аудиторією глибину свого реалізму, свого схиляння перед позитивною наукою, не зупиняючись перед найїдкішою філіппікою проти всякої схоластики.
НА МОЇ РОБОТИ НЕ ПОСЛАЛИСЯ, з статті К. Харічкова «Елементарний склад нафт російських родовищ і підстава для їх класифікації»
У 1896 р. я вперше висловив висновок про поділення російської нафти на два самостійні класи: парафінову (з великим змістом парафіну і багату граничними вуглеводнями) і безпарафінову (або нафтенову). Той же принцип ділення нафти був висловлений згодом і деякими іншими авторами (Енглером, Залозецьким, Пеклашем та ін.), мабуть, не знайомими з моїми роботами, оскільки вони не посилалися на них.
ЗАКЛАВ НАРІЖНИЙ КАМІНЬ НАФТОВОЇ ГЕОХІМІЇ, з статті О. Матвійчука «Магістр технології»
На початку ХХ ст. Костянтин Харічков завершив розробку наукової класифікації вітчизняних нафт, позначивши основні особливості хімічного складу цього виду сировини зі всіх регіонів Російської імперії. Ці дослідження він безпосереднім чином пов’язував із створенням специфічних методів переробки: «Кожен окремий тип нафти вимагає особливої системи заводської переробки... Тим часом, ігнорування цієї обставини спричиняє великі невдачі в заводській нафтовій справі».
Його роботи одержали визнання з боку Російського хімічного співтовариства, і в серпні 1900 р. К. В. Харічков у складі російської делегації взяв участь в роботі IV Міжнародного конгресу з прикладної хімії в Парижі.
У 1902 р. він брав участь в засіданнях V Міжнародного конгресу з прикладної хімії в Берліні.
...У монографії «Про склад і технічні властивості нафт російських родовищ» на основі систематизації і аналізу всіх відомостей показав залежність складу різних нафт від географічного розповсюдження і геологічної будови родовищ, заклавши тим самим наріжний камінь в підставу нової науки –нафтової геохімії.
Розв’язання практичних завдань масляного виробництва привело К. В. Харічкова до розробки оригінального методу «холодного фракціонування» з використанням органічних розчинників для виділення висококиплячих нафтових фракцій, котрі мають різні властивості. Він підкреслив: «Ми визнаємо доведеним можливість розділення нафти на фракції шляхом дрібного осадження спиртами, а також достатньою мірою з’ясованими наукове і технічне застосування нового методу».
У 1909 р. він обнародував відкриття нового класу органічних сполук –полінафтенових кислот. Потім, при вивченні властивостей нафтенату міді, відкрив можливість використання цієї солі для якісного і кількісного визначення нафтенових кислот.
...Складне становище з якістю питної води в Санкт-Петербурзі звернуло увагу професора Харічкова. У своїх роботах «Про очищення каламутних вод і про можливість нових способів стерилізації води. Етюди з водоочищення», «Нове з області коагуляції вод річки Неви» він визначив напрям розв’язання низки гострих проблем столичного водопостачання.
БУВ ПЕРШИМ, з статті М. Мчедлова-Петросяна і В. Орлова «Хімія в Харківському університеті»
К. В. Харічков ...у 1909 році запропонував для визначення іонів Co2+ розчин нафтенової кислоти в органічному розчиннику. Це було одне з перших повідомлень про застосування органічних реагентів для визначення іонів металів.
ВИСУНУВ «АСФАЛЬТНУ» ТЕОРІЮ, з розвідки Ю. Піковського «Дві концепції походження нафти»
У даний час всі дослідники одностайні в тому, що сучасний склад всіх нафт світу сформувався в процесі їх еволюції вже в родовищах. Значні розбіжності є в питаннях про характер первинної речовини, яка дала початок всій різноманітності типів нафт.
Хіміки, які вивчали це питання, залишаючи осторонь геологічний бік проблеми, на основі законів хімії і термодинаміки приходили, як правило, до єдиної думки, що джерелом нафтових вуглеводнів, в основному, є поліциклічні вуглеводні змішаної нафтеново-ароматичної системи або близькі до них за будовою гетерогенні з’єднання, тобто речовини досить реакційно-здатні, що володіють великим запасом вільної енергії.
Ще на початку минулого століття К. В. Харічков висунув «асфальтову теорію» походження нафти, згідно якої нафта визнавалася похідною «асфальту», що містить в основному циклічні з’єднання.
ВИЗНАЧНИЙ ТЕХНІЧНИЙ ДІЯЧ, з некролога в журналі «Нафтове і сланцеве господарство»
Передчасна і несподівана смерть спіткала К. В. Харічкова в самий розпал його наукової і суспільної діяльності і забрала з собою багато невикористаних наукових ідей. Із смертю К. В. Харічкова Донський університет втратив одного з найкрупніших представників хімічного знання. А російська нафтова промисловість –визначного технічного діяча.
