Імена, вкарбовані в формули
Довідник-дайджест (XVII –перша половина XX ст.)
Частина перша
Київ
Архітектура
ГОРОДЕЦЬКИЙ ЛЄШЕК ДЕЗИДЕРІЙ ВЛАДИСЛАВ ВЛАДИСЛАВОВИЧ
Архітектор століття, з інтернет-сайту Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. К. А. Тімірязєва
Громадянин планети Земля, з есе О. Анісімова «Фантасмагорії Лєшека Городецького»
У костьолі влаштували склад, з статті В. Пономарьова «Видатний талант»
Кожної тварі –по парі, з статті О. Седик «Резиденція для урядових прийомів... у будинку з химерами»
Кобелєв зняв капелюха, історія одного парі
Астрономія
БРЕДИХІН ФЕДІР ОЛЕКСАНДРОВИЧ
Вільний доступ, з робочого звіту Ф. Бредихіна за 1891 р.
Ніжна лірика виблискуючої дотепності, із спогадів Б. Щетиніна
Той не астроном, хто не вміє спостерігати, із спогадів С. Костинського
Університет для початківця, з промови А. Білопольського, присвяченої пам’яті Ф. Бредихіна
Особисто директор, з нарису С. Вавилова «Федір Олександрович Бредихін (1831-1904)»
Євреї вже на Сатурні, з «Календаря «Будильника» на 1882 рік. Березень –квітень», написаного А. Чеховим
ВОРОНЦОВ-ВЕЛЬЯМІНОВ БОРИС ОЛЕКСАНДРОВИЧ
Безмежний, але кінцевий, з статті Б. Воронцова-Вельямінова «Чи є межа у світу і що за нею?»
З космічної подорожі до нас повернеться хіба що хан Батий, з нарису Б. Воронцова-Вельямінова «Чи можливий зв’язок з цивілізаціями інших планет?»
Не одна, а дві галактики, з статті «Сузір’я Гончих Псів» на інтернет-сайті «Галактика»
Таємниче зникнення Атлантиди, з статті Л. Зайдлер «А, можливо, комета?»
Звідки взялися малі планети, з розвідки Д. Шестопалова «Фаетон, Астерон чи Міфон»
Природа не повторює і не копіює, з дослідження В. Малініна «Розвиток Сонця, зірок і газово-пилових хмар»
Уявіть Землю діаметром 90 см, з статті О. Сидорова «Чорні діри –джерела життя»
ГАНСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ ПАВЛОВИЧ
Східці вирубали в льоду, із звіту О. Ганського про сходження на Монблан
Приміряв сонячну корону, з статті Д. Божка «Що видно на нашому світилі»
Стаємо технологічною колонією, з нарису М. Семени «Люди і зорі»
КУЛИКОВСЬКИЙ ПЕТРО ГРИГОРОВИЧ
Пендули заколивали, з книги П. Куликовського «Ломоносов –астроном і геофізик»
Власні рухи космічних світил, з книги П. Куликовського «Зоряна астрономія»
Системи літочислення викликають неабиякий інтерес, з передмови П. Куликовського до книги С. Селешникова «Історія календаря і хронологія»
Допоміг Куликовський, з розвідки В. Бронштена «Радянська влада і тиск на астрономію»
Не обійшлося без евфемізмів, з статті Д. Остерброка і А. Гурштейна «Останній з могікан»
Фізика Космосу: від Львова до Владивостока, з кореспонденції Н. Фролової і Д. Вібе «Зимові студентські конференції в Коурівці»
Дав цінні поради, з статті О. Бойко «Полемічні нотатки про наші стереотипи»
Дивовижна витонченість манер, із спогадів В. Сурдіна
САВИЧ ОЛЕКСІЙ МИКОЛАЙОВИЧ
Невтомний автор відкриттів і винаходів, з книги Г. Логінової і В. Селіханович «Олексій Миколайович Савич»
Від пропозиції Савича відмовився, з книги В. Алєксєєва «Спогади»
Завжди вів себе порядно, з дослідження І. Дмитрієва «Нудна історія»
З рук до рук, з довідки «Історія будинку латвійського консульства в Петербурзі»
ШКЛОВСЬКИЙ ЙОСИП САМУЇЛОВИЧ
Життя природі протипоказане, афоризм І. Шкловського
Стали випускати за кордон, з статті І. Шкловського «Париж вартий обіду!»
Еволюція –цвинтар видів, з есе І. Шкловського «Чи існують позаземні цивілізації?»
Голуба мрія, з інтерв’ю І. Шкловського Д. Свіфту і Б. Оліверу у грудні 1981 р.
Люблю бички я дивною любов’ю, з статті К. Чуваєва «Спогади про Шкловського»
Гірка образа, з статті А. Фрідмана «Очищення поезією»
Здавався мені незатишним, із спогадів Є. Шкловського
Біологія
ГУРВІЧ ОЛЕКСАНДР ГАВРИЛОВИЧ
Нестримний процес, афоризм О. Гурвіча
Жива система, з книги О. Гурвіча «Гістологічні основи біології»
Таємниця біологічного поля, з статті О. Гурвіча «Принципи аналітичної біології і теорії кліткових полів»
Привертаєте увагу, з листа А. Бете О. Гурвічу від 8 січня 1930 р.
Випередив час, з оцінки діяльності О. Гурвіча Л. Білоусовим
Художником не став, з нарису М. Аспіз «Це був великий учений»
Все живе випромінює ультрафіолет, з розвідки О. Гавриша «О. Г. Гурвіч: справжня історія біологічного поля»
Написав блискучу біофотонну симфонію, з статті В. Орла і Л. Білоусова «З єретиків в пророки біології ХХI століття»
РАСС ТЕОДОР САУЛОВИЧ
Задля чого їсти, з життєвого кредо Т. Расса
Чому я не риба, з професійного кредо Т. Расса
Виняткова цінність, з оцінки брошури Т. Расса «Світовий промисел водних тварин» Л. Зенкевичем і Г. Нікольським
Виявив порожні ніші, з статті «Расс Теодор Саулович» на sem40.ru
Змінив іхтіологію, з тезисів до IX Всеросійської наукової конференції «До 100-річного ювілею Т. С. Расса»
Заклав основи нової науки, з розвідки С. Євсєнка і М. Паріна «Пам’яті Теодора Сауловича Расса»
Знову бачу море, зі спогадів М. Аспіз «Давно з нетерпінням нас чекає океан»
Виродок-птеродактиль з п’ятого поверху, зі спогадів Ірини та Ірми Расс «Жив-був професор»
Скелет оселедця, бувальщина
Біохімія
ГОРБАЧЕВСЬКИЙ ІВАН (ЯН)
Ширилися епідемії, із спогадів І. Горбачевського
Чудовий син великого народу, з промови К. Кацла над могилою І. Горбачевського
У найми до чужих, з кореспонденції П. Бубнія і Ю. Ковальківа «2004-й ЮНЕСКО проголосила роком академіка Івана Горбачевського»
За наказом «Совітів» його портрет знищили, з розвідки Є. Топінка «Іван Горбачевський –перший у світі міністр охорони здоров’я»
Фонд зліквідували німці, з дослідження В. Шендеровського «Він належав до тих, хто формував світ»
ГРАБАР П’ЄР
Співати і сміятись, з життєвого кредо П. Грабара
Головний підсумок моїх пошуків, зі спогадів П. Грабара
Колеги чинили опір, зі спогадів Ж. Куртуа
Зайнявся очищенням інсуліну, з енциклопедії В. Шелохаєва «Російська еміграція»
Співавтор імуноелектрофорезу, з статті Т. Улянкіної «Грабар Петро Миколайович»
Французом цікавилися в КДБ, з книги Г. Абелєва «Нариси наукового життя»
Ботаніка
БУНГЕ ОЛЕКСАНДР АНДРІЙОВИЧ
Надзвичайно талановитий, з щоденника К. Ледебура
Розбійники змусили мене пити горілку з відра, з книги О. Бунге «Мандрівка східною частиною Алтайських гір»
Наукова здобич –багата, з нарису І. Плотникова «У пошуках легендарної землі»
Вірю в існування землі Санникова, з щоденника О. Бунге
Караван нараховував 22 саней, з дослідження В. Кашляка «Мандрівка Джунгарським степом, або Перші дослідники семипалатинського Приіртишшя»
КАЩЕНКО МИКОЛА ФЕОФАНОВИЧ
Більше такої людини не зустрічав, зі спогадів М. Кащенка
Знайшлися недоброзичливці, з статті С. Карамаша та С. Вирового «Науковець-медик»
Полюбляв наукові експедиції, з «Алтайської енциклопедії»
Рідкісний ендемік, з статті Ю. Потапової «І мій бабак зі мною»
Платан Кащенка, з статті О. Бейдика «Дерева-патріархи столиці»
Майже нічого не залишилося, з кореспонденції «Акліматизаційний сад Кащенка» на інтернет-сайті kv.com.ua
ЛИПСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ІПОЛІТОВИЧ
Провів півроку за кордоном, p листа В. Вернадського В. Липському від 28 сеня 1934 р.
Ботанічний сад Київського університету – його дитя, з інтернет-сайту nbg.kiev.ua
«Ідей» Т. Лисенка не визнав, з розвідки М. Костриці «Неперевершений знавець природи»
Гірський хребет назвав іменем наставника, з інтерв’ю О. Мельник «Григорій Галаган, що жив «не за чином»
Величний пік описав ще Липський, з книги В. Клестова «Оповідання рятівника»
Фантастичний проект, з статті М. Аржанова «П’ятдесят третій елемент. Останні романтики»
ПАЧОСЬКИЙ ЙОСИП КОНРАДОВИЧ
Уклінно прошу, супліка матері Й. Пачоського директорові Рівненського реального училища
Комісар з рідкісних тварин, посвідчення Тимчасового уряду № А 2142
Слід залишив найяскравіший, з нарису В. Борейко «Давайте згадаємо про Пачоського»
Започаткував фітосоціологію, з статті А. Огурцова і Б. Юдіна «Кругообіг речовини на суходолі»
Думати про майбутнє, з доповіді В. Рахіліна «Заповідники –біогеографічні центри»
РЕВЕРДАТТО ВІКТОР ВОЛОДИМИРОВИЧ
Має стосунки з політично неблагонадійними, з повідомлення начальника Томського жандармського управління губернаторові
Відсидів безневинно, з довідки, виданої В. Ревердатто Управлінням НКВС Новосибірської області 29 серпня 1939 р.
Студентом працював в Арктиці, з навчального посібника С. Некрилова «Історія становлення і розвитку наукових шкіл і напрямів в університеті Томська в дореволюційний період»
Конспект Приєнісейської флори, з автореферату дисертації М. Ларіної «Флора долини ріки Туба (південь Красноярського краю)»
На кам’янистих скелях, з опису В. Фунтової «Тонконіг Ревердатто»
Релікти тут з’явилися раніше, з розвідки Т. Буторіної і В. Нащокіна «Липа сибірська в заповіднику «Стовпи»
Вивчав біологічно активні речовини, з статті С. Дмитрук «Минуле і сьогодення кафедри фармакогнозії»
Пікнік як джерело наукового пошуку, з кореспонденції Ю. Музири «Час в особах, або Життя прекрасне»
Расистський ботанічний чай, зі спогадів Г. Бердишева «50 років на арені генетики»
СИМИРЕНКО ЛЕВ ПЛАТОНОВИЧ
Моя друга батьківщина, зі спогадів Л. Симиренка
Ощасливив країну, з оцінки діяльності Л. Симиренка В. Гомілевським
До Сибіру, з біо-бібліографічного словника «Діячі революційного руху в Росії»
Законодавці промислової моди, з розвідки Н. Гамолі «Генерація перших і єдиних. Династія Симиренків»
Автор формули сланцевого саду, з статті В. Сорокопуд «До 150-річчя з дня народження Л. П. Симиренка»
Король садівництва, з інтерв’ю П. Вольвача М. Касьяненкові «Лева Симиренка садівники Криму вважають своїм земляком. І мріють перевидати унікальну працю ученого»
«Шукаю ціхи», з замітки «Канадська гілка роду Симиренків» на kontrakty.com.ua
Візитівка України, з помологічної довідки «Ренет Симиренка»
ЧЕКАНОВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ЛАВРЕНТІЙОВИЧ
Соромно за жалюгідні надгробки, з опису О. Чекановським могили подружжя Прончищевих
Найбагатше надбання науки, з оцінки досліджень О. Чекановського Ф. Шмідтом
Впадав у відчай, з експедиційних нотаток З. Венгловського
Навіть провідники зійшли з дистанції, розвідки В. Андрєєва «Сибірський слід Чекановського»
Вабив центр шаманізму, з нарису «Чекановський Олександр Лаврентійович» на інтернет-сайті zoohall.com.ua
Випив велику дозу отрути, з статті «Дослідники Байкалу» на інтернет-порталі zooex.baikal.ru
Український поляк стане... російським білорусом, з інформації І. Завадовської «Відкриття Арктики»
Геологія
АНДРУСОВ МИКОЛА ІВАНОВИЧ
В науці національностей не існує, з життєвого кредо М. Андрусова
Чорне море було іншим, і він це встановив, з розвідки О. Шмакова «Скалки давніх цивілізацій»
Перший геологічний опис Керченського півострова, з «Книги рекордів Криму»
Він довів цілющість озера Чокрак, з статті Є. Абраменко «Чи бути Курортному курортом?»
Мангишлацький звіт видав власним коштом, з дослідження Н. Задерецької «Історія освоєння нафтового Мангістау»
Геофізика
ФЕДИНСЬКИЙ ВСЕВОЛОД ВОЛОДИМИРОВИЧ
Страхітлива вогненна куля, з статті В. Фединського «Зіткнення метеорних тіл із Землею»
Кругообіг речовини у Всесвітові, з статті В. Фединського «Пилова речовина у міжзоряному просторі»
Метеорний патруль –його ідея, з розвідки І. Зосимович «Дослідник метеорів»
Цієї таємниці не розгадав, з кореспонденції О. Володєва «Запал льодовикової бомби»
Економіка
КУЗНЕЦЬ СЕМЕН АБРАМОВИЧ
Джерело економічного зростання –наука, з нобелівської промови С. Кузнеця
Пролив нове світло, з виступу Б. Уліна при врученні Нобелівської премії С. Кузнецеві
Першим визначив роль «людського» капіталу, з розвідки А. Аникіна «Саймон Кузнець –батько економічної статистики»
Діаспора –невід’ємна частина суспільного організму, з статті В. Абліцова «Брат-то чує. А чи ми гукаємо?»
Електротехніка
БЕНАРДОС МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ
Подібного історія не знала з часів Гефеста, зі зізнання М. Бенардоса
Один з батьків сучасної цивілізації, із збірника «Тисяча винаходів для людства»
Родина страждала від нестатків, з розвідки С. Костянтинової «Електрогефест» Бенардоса»
Забутий геній, із статті І. Малишевського «Смерть Бенардоса»
Ентомологія
ЗАРУДНИЙ МИКОЛА ОЛЕКСІЙОВИЧ
Найдорожче для мене –природа, з передмови М. Зарудного до «Орнітологічної фауни Оренбурзького краю»
Помилково сприйняли за новий вид, з статті М. Зарудного «Покруч між нирками червоноголовим і білооким»
Присягаюсь, що когось застрелю, зі спогадів М. Зарудного
Майже екскурсія, із звіту М. Зарудного Імператорському російському географічному товариству
Символ щастя існує насправді, з нарису О. Ковшаря «Синій птах»
Його книга –краще, що на сьогодні є, з розвідки Л. Зикової «Фауністичні дослідження в кінці XIX –почату XX ст.»
Всі ми –частина цілого, з дослідження С. Полозова «Фасціатус, яструбиний орел»
Першопрохідець, із звіту з конференції біолого-ґрунтового факультету Національного університету Узбекистану
ШЕВИРЬОВ ІВАН ЯКОВИЧ
На природу сподівайся, з книги І. Шевирьова «Опис шкідливих комах степових лісництв і способів боротьби з ними»
Не мав сталої назви, з статті М. Мандельштама «Короїди лісів комплексного заповідника «Річка Рагуша»
Попередити небезпеку, з розвідки Г. Новикова «Польові дослідження екології наземних хребетних тварин»
Врятував людей від буцегарні, з дослідження В. Захарова «Короїди-друкарі і буквоїди-чиновники –дві халепи лісу»
Епідеміологія
ХАВКІН ВОЛОДИМИР АРОНОВИЧ
Від’їзд, схожий на втечу, з щоденників В. Хавкіна
Смертоносне упорскування, із спогадів Д. Мастерса
Ганді коливався не довго, із спогадів С. Сокхея
Великий філантроп, з оцінки діяльності В. Хавкіна А. Чеховим
Тора і талмуд розуму не додали, з листа М. Кагана-Розенцвейга до журналу «Лехаїм»
Цілком таємно, з розвідки В. Алабая «Найневідоміша людина»
Антисеміт – той, кого не люблять євреї, з статті С. Семанова «Росія і російська літературна класика в оцінках радянсько-єврейського шляховика»
Етнографія
ШРЕНК ЛЕОПОЛЬД ІВАНОВИЧ
Колумб далекосхідної етнографії, з оцінки діяльності Л. Шренка Л. Штернбергом
Гучна популярність в Європі, з листа керівництва Петербурзької академії наук міністрові народної освіти Російської імперії в 1885 р.
Зібрані найбагатші колекції, зі спогадів В. Радлова
Цікавіше, ніж в «Кунсткамері», з книги О. Єлисєєва «З історії культури»
Навколосвітня подорож, з нарису О. Токранова «Шренк Леопольд Іванович»
Доробок став настільною книгою натуралістів, з монографії А. Решетова «Шренк Леопольд Іванович»
Далекоглядна думка, з дослідження Г. Василевича М. Левіна «Оленячий транспорт»
Багатющий внесок до скарбниці наук, з промови Ф. Овсяннікова під час похорону Л. Шренка
Інформатика
ВОРОНИЙ ГЕОРГІЙ ФЕОДОСІЙОВИЧ
Без кінця сиджу і пишу, пишу, з щоденника Г. Вороного
Творець геометрії чисел, з оцінки діяльності Г. Вороного Б. Делоне
Обчислювальна геометрія почалася з «діаграми Вороного», з статті О. Айхгольцера і Ф. Ауренгаммера
Генільний математик, із спогадів Д. Граве
Близькі поплатилися свободою, з розвідки Г. Ситої «Праця і геній Георгія Вороного»
Винаходи рухають науку все далі, з монографії М. Медведєва «Метод Вороного – Делоне в дослідженні структури некристалічних систем»
Кібернетика
БРУСЕНЦОВ МИКОЛА ПЕТРОВИЧ
Значна кількість результатів свідчить по заплутаність, з статті М. Брусенцова «Парадокси логіки, здоровий глузд і діалектичний постулат Геракліта-Аристотеля»
Коли будь-яка невизначність –свобода, з памфлету М. Брусенцова «Блукання в трьох соснах»
І помилки стають законами, з статті М. Брусенцова «Формальна логіка і творчий інтелект»
Час покаже, з книги Б. Малиновського «Творець першого та єдиного в свiтовi трійкового комп’ютера «Сетунь»
Космонавтика
КОНДРАТЮК ЮРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ
Політичне обличчя не виявлене, з характеристики на Ю. Кондратюка, підписаної управляючим трестом «Теплоенергобуд» та парторгом пп. Цюрупою і Барановим
На фронт відправили без зброї, з нарису І. Малишевського
Половину зошита знайшли у сейфі Вернера фон Брауна, з розвідки Ю. Ведерникова і Г. Салахутдінова
Існує два офіційних місця поховання, з статті Д. Шаргея «Не Кондратюк, а Шаргей!»
Обґрунтував посадку на Місяць, з виступу доктора Лоу після повернення на Землю «Аполлона-11»
Запропонував оригінальну схему, з доробку В. Циганенка «Наш земляк –винахідник промислової вітроенергетики»
І схилить голову український космонавт біля кратеру його імені, з статті О. Вівчарика «Шлях до Місяця починався у Смілі»
Кристалографія
ВУЛЬФ ГЕОРГІЙ (ЮРІЙ) ВІКТОРОВИЧ
Блискучі відкриття, з додатку до § 201 засідання Російської академії наук від 10 грудня 1921 р.
Рентгеноструктуриний метод, з дослідження Б. Аверкієва і М. Антипіна «Прямі методи в рентгенівській кристалографії»
Загадковість не щезла, з монографії Я. Кучериненка і Б. Страумала «Діаграми Вульфа поверхневої енергії кристала і енергій міжзернових меж: чи фрактальні вони?»
Розшифрував стуктуру діаманту, з замітки «Цар каменів» на інтернет-сайті vokrugsveta.com
Правильний шлях, з книги О. Шубнікова «Те, що зберегла пам’ять»
Літературознавство
ДЕ-РОБЕРТІ ЄВГЕН ВАЛЕНТИНОВИЧ
Психологія –наука дедуктивна, філософське кредо Є. Де-Роберті
Найвидатніший представник, з монографії С. Новикової «Історія розвитку соціології в Росії. Психологічний напрямок»
Полум’яний позитивіст, з розвідки І. Голосенка і М. Сербенка «Де-Роберті Євген Валентинович»
Тяжів до ідей кадетів, з розвідки О. Шиткова «Мислитель з Валентинівки»
Математика
БЕРНШТЕЙН СЕРГІЙ НАТАНОВИЧ
Цінували найвідоміші європейські математики, із спогадів Я. Бланка
Принципами не поступався, із спогадів В. Блюменфельда
Людина високої порядності, із спогадів Д. Меркіна
БУНЯКОВСЬКИЙ ВІКТОР ЯКОВИЧ
Хто насправді помиляєтья, з статті В. Буняковського «Зауваження на уявно знайдені п. Соколовим: 1) нову теорему з варіаційного числення і 2) помилки академіка Остроградського»
Поєднував теорію з практикою, з статті І. Воронцової «Розвиток математики в Росії у XVIII ст.»
Запропонував новий метод, з монографії Д. Пінаєвського «Демографічні дослідження вчених Петербурзької академії наук (1724-1917 рр.)»
Вирятували академіки-українці, з розвідки В. Гнатенка «Питання страхування»
Перший винахідник в сфері обчислювальної техніки, з кореспонденції О. Ананьєва «Саморахівниці академіка Буняковського»
Не гірший за німців, зі спогадів О. Нікітенка
Особлива пошана, з нарису Д. Смирнова «Буняковський Віктор Якович»
На листа не відгукнувся, з дослідження О. Купріянової «Андрій Андрійович Марков»
«Забувають» свідомо, з книги С. Гомонова «Чудові нерівності»
І бадьора людина –смертна, з некрологу Петербурзької академії наук
КРАВЧУК МИХАЙЛО ПИЛИПОВИЧ
Єдина любов, з життєвого кредо М. Кравчука
Осередок світового значення, з наукового кредо М. Кравчука
За його участі, з характеристики М. Кравчука при висуненні в дійсні члени академії
Зламали мене погрози знищити родину, з листа М. Кравчука голові Верховного суду СРСР
Учитель з великої літери, із спогадів Л. Люльки
Цього світ не знав, з оцінки діяльності М. Кравчука Є. Сенетою
Виказ написав колега, з книги С. Підгайного «Українська інтелігенція на Соловках. Спогади 1933-1941»
Звеличує ворогів народу, з розвідки С. Гупала «Доля академіка Михайла Кравчука»
Після 12-годинної зміни –незмінні обшуки, з есе Є. Сверстюка «Вчений з обличчям Христа»
Можливо, рукопис зберігся, з листа Е. Кравчук до Наркомату держбезпеки УРСР від 25 липня 1945 р.
Поет німого числа, з статті О. Унгурян «В таборі на Колимі Михайло Кравчук зробив сенсаційне математичне відкриття, запис про яке… щез без сліду»
Світоч нових технологій, з статті А. Смирнова «Перший комп’ютер винайшли на Колимі»
Закопали головою на захід, з акту про поховання М. Кравчука
ЛИННИК ЮРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ
Студент –це смолоскип, з викладацького кредо Ю. Линника
Місце в бою, з виступу Ю. Линника по радіо 6 листопада 1941 р.
Виконав свій обов’язок, з дослідження В. Фролова «Математики на війні»
Перший завідувач кафедри, з статті О. Горохова «Петербурзька математична школа»
Працював під керівництвом Линника, з передмови Б. Гніденка до книги А. Реньї «Діалог про сутність»
Побудував передбачені ним класи, із спогадів А. Кагана «Історія мого знайомства з Юрієм Володимировичем Линником»
ЛОТКА АЛЬФРЕД ДЖЕЙМС
Напрям еволюції, з професійного кредо А. Лотки
Випадкова гідість небагатьох, з наукового передбачення А. Лотки
Думка не є формою енергії, з дослідження В. Вернадського «Кілька слів про ноосферу»
Вивів закон зворотної пропорційності, з статті Р. Мертона «Ефект Матфія в науці»
Хижак і жертва, з статті К. Бороденко «Історія виникнення екології як самостійної науки»
Людина: боротьба з собі подібними, з книги В. Тутубаліна, Ю. Барабашова, А. Григорян, Г. Девяткова, Є. Угера «Математичне моделювання в екології»
Автор класичної розробки, , з розвідки А. Гілярова «Екологія, яка набуває статус науки»
Ще один аспект, з монографії А. Маценка «Еколого-економічні принципи моделювання циклічних коливань в економіці»
МІЗЕС ФОН РІХАРД ЕДЛЕР
Численні вірогідності, з наукового кредо Р. Мізеса
Великий реформатор, з оцінки діяльності Р. Мізеса О. Хінчіним
Натхненний Мізес, з оцінки діяльності Р. Мізеса А. Колмогоровим
Не «форми розуму», з авторської передмови до російського перекладу книги Р. Мізеса «Вірогідність і статистика»
У чому ж істина, з авторської передмови до книги Р. Мізеса «Вірогідність і статистика»
Гниле вже не повстане з праху, з статті О. Хінчіна «Мізес Ріхард і його книга»
Ще й конструктор літаків, з розвідки «Авіатік G.I» на wunderwaffe.narod.ru
Вам –злет, тактико-технічні дані «літака Мізеса»
Результати –рівноможливі, з статті І. Сидорова «Можливості використання елементів теорії вірогідності і статистики на уроках математики»
ОСТРОГРАДСЬКИЙ МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ
Як з гуски вода, з листа А. Ротмістрова батькам М. Остроградського від 27 вересня 1813 р.
Поводить себе шляхетно, з листа М. Робуша батькові М. Остроградського у жовтні 1816 р.
Не маю зимового одягу, з листа М. Остроградського батьку
Анулювали атестат, з розвідки В. Добровольського «Михайло Васильович Остроградський»
Прийшов до Дету майже голим, з листа поета М. Язикова рідним
Коші викупив його з боргової ями, із спогадів академіка О. Крилова
Лекції здавалися поетичним твором, із спогадів В. Панаєва
Ви –видатний геометр, з листа Ж. Штурма М. Остроградському
Міг поставити «п’ятірку» за цікавий анекдот, з розвідки Л. Брилевської «Міф про Остроградського: правда й вигадки»
Вузькі штани, бувальщина
ПОРЕЦЬКИЙ ПЛАТОН СЕРГІЙОВИЧ
Новий метод, з професійного кредо П. Порецького
Ці формули виведені вперше, з передмови П. Порецького до розробки «Про способи рішення логічної рівності і про зворотний спосіб математичної логіки»
А насправді –математика, з розвідки О. Івіна «Логіка»
Вельми корисний курс, з офіційного відгуку на програму викладання математичної логіки, підготовану П. Порецьким
Узагальнив теорію силогізму, з нарису С. Катречко «Порецький П. С.»
Світове визнання, з дослідження В. Бажанова «Життя і наукова діяльність піонера досліджень в області математичної логіки в Росії П. С. Порецького»
ПШЕБОРСЬКИЙ АНТОНІЙ-БОНІФАЦІЙ ПАВЛОВИЧ
Нелінійні неголомні зв’язки, з дослідження «Наукова спадщина М. М. Поляхова»
Серед найкращих, з статті «Створення харківської геометричної школи» на інтернет-сайті univer.omsk.su
Єдиного сина розстріляли нацисти, з статті Н. Єрмолаєвої «Пшеборський А.-Б. «
Препарував теорему Абеля, з «Історії Київського математичного товариства»
УЛАМ СТАНІСЛАВ МАРТІН
Це було ключовим моментом, з розвідки А. Волкова «Термоядерна зброя в США: історія створення»
Довів помилковість проекту, з дослідження В. Білоконя «Бритва Завенягіна» з Лос-Аламоса»
В результаті вибуху острі... зник, з інтернет-сайту kp.ru
Батько –Теллер, а Улам –спав з матір’ю, з статті Г. Горелика «Паралелі між перпендикулярами»
Мріяв дістатися Сатурну, з статті «Ракети на ядерному паливі: погано забуте старе» в газеті «Washington ProFile»
Шкотська книжка, з статті Л. Носарєвої «Математична реліквія родом зі Львова»
Вчений не зобов’язаний знати, як працює бачок унітаза, бувальщини
ЧОБОТАРЬОВ МИКОЛА ГРИГОРОВИЧ
Математику –в маси, з наукового кредо М. Чоботарьова
Брався за найтяжчі проблеми, з статті Л. Грищенка «Теорія функцій алгебри»
Уникає вивчення марксизму-ленінізму, з характеристики на М. Чоботарьова, підписаної ректором і секретарем парткому Казанського університету
З ним студент міг посперечатися, із спогадів В. Морозова
Слухав мене стоячи, із спогадів І. Шафаревича
Прагнув допомогти репресованим, з розвідки А. Малахальцева «Класик математики, який так і не став академіком»
Загнав у глухий кут, з книги Л. Понтрягіна «Життєпис Лева Семеновича Понтрягіна, математика, ним самим складений»
Медицина
БЕЦ ВОЛОДИМИР ОЛЕКСІЙОВИЧ
Топографія мозку, з розвідки В. Беца «Новий спосіб дослідження центральної нервової системи людини»
Три трикутники один в одному, з дослідження В. Беца «Про групування звивин людського мозку»
Трапляється, допомагають аномалії, з статті В. Беца «Про гіпсові зліпки мозку»
Дав уявлення про нейрон, з нарису І. Бобрика «Анатом, який відкрив дорогу неврології та психіатрії»
Підготував майданчик для Павлова, з кореспонденції І. Воронцовської «Вагомий слід на Землі»
Вчннив, як патріот України, з інформації О. Грандо «Золота колекція»
БОГОМОЛЕЦЬ ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ
Жоден ледар не досяг глибокої старості, з брошури О. Богомольця «Подовження життя»
Місця стражданням не буде, з футуристичного прогнозу О. Богомольця
Предка полонив Богдан Хмельницький, з інтерв’ю О. Богомолець В. Клименко
Ніякого уявлення про фізіологію, з статті Д. Романець «Дорогами Богомольця»
Вітався з кожним за руку, з спогадів О. Мойбенка
Яка пам’ять, коли мова йде про щалені гроші, з кореспонденції О. Омельченко «Парк –знищити? У столиці планується нова будівельна авантюра»
БУЯЛЬСЬКИЙ ІЛЛЯ ВАСИЛЬОВИЧ
Передбачення справдилося, з статті І. Буяльського «Про переливання крові»
Пращури носили прізвище Буяло, з біографії «У долі –широкі шляхи» на інтернет-сайті my.chernigov.net
Лекції земляка слухав Тарас Шевченко, з нарису Т. Кром «Як стільки встигнути за одне життя?»
Льодяна скульптура, з репортажу «Художньої газети», опублікованого в №4 за 1836 р.
Зберігаємо його книги, з замітки К. Кроуфорда «Бібліотека Філадельфійського медичного коледжу і її російський фонд»
Знаний в Європі, з розвідки І. Воронцовської «Зібрав цінний музей»
Ото нагородили, з повісті В. Пікуля «Добрий скальпель Буяльського»
КИСІЛЬ ОЛЕКСАНДР АНДРІЙОВИЧ
Екзамени –це формальність, з професійного кредо О. Кисіля
Залишив блискучі ідеї, із спогадів О. Колтипіна
Краще знати небагато, але знати добре, із спогадів М. Студенікіна
Під керівництвом засновника, з кореспонденції В. Нетяженка і П. Лапіна «125 років студентському науковому товариству ім. О. А. Кисіля»
Сусідою був Кисіль, з книги І. Великодньої «На правах рукопису»
ЛАЗУРСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ФЕДОРОВИЧ
Справа зовсім не легка, з книги О. Лазурського «Нарис науки про характери»
Психосоціальність, з книги О. Лазурського «Класифікація особистостей»
Мій курс –єдиний на земній кулі, з листів О. Лазурського братові
Випередив усіх, з статті Д. Райгородського «Фрагменти історії характерології»
Ідеал безкорисливості, з розвідки Б. Братуся «До проблеми людини в психології»
Генетична класифікація –не вирок, з дослідження В. Петухова «Типологія індивідуальності»
Особливі риси, з наукового реферату Г. Печонкіної «Психологічні особливості окремих категорій злочинців»
Визначив предмет індивідуальної психології, з монографії З. Криничного «Психологічні переконання Олександра Федоровича Лазурського»
Метод природного експерименту, з довідника «100 великих психологів»
ЛЕОНТОВИЧ ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ
Чиє г… краще пахне, афоризм О. Лентовича
Дід мав «рожеві» погляди, із спогадів О. Леонтовича
Віруючими батьки не були, із спогадів Т. Леонтович «Нотатки до родоводу»
Започаткували космічну біологію, із спогадів О. Чижевського «Дивна лабораторія»
На межі двох наук, з монографії Н. Єрмолаєвої «З історії математичної біології»
Ніякої зоопсихології не існує, з книги О. Чижевського «Нотатки. Начерки. Спогади»
РОССОЛІМО ГРИГОРІЙ ІВАНОВИЧ
Бути гідними довіри, з професійного кредо Г. Россолімо
Чехов розреготався, зі спогадів Г. Россолімо
Європейське визнання, з кореспонденції Н. Даниличевої «Россолімо Григорій Іванович»
Запропонував формулу, з «Психологічного словника»
Що не візьми, усе –вперше, з нарису Є. Кузьмінської-Поліхроніді «Россолімо Григорій Іванович»
Для космічної медицини, з репортажу М. Яровінського «Вулиця Россолімо. Імена медиків в історії Москви»
Шию Столипіну зламав Распутін, з роману В. Пікуля «Нечиста сила»
Прототип художніх персонажів, з статті «Дорогий Григорію Івановичу» на ap.altairegion.ru
ЯЦЕНКО ОЛЕКСАНДР СТЕПАНОВИЧ
За місцевого знеболювання, пересадка шкіри за методом «Ревердена-Яценка»
Жив в анатомічному театрі, зі спогадів доньки О. Яценка
Здійснив відкриття, з монографії В. Лаврова і О. Алєксєєва «Комбустіологія: питання історії»
Переймався озелененням Києва, з кореспонденції О. Гришиної «Перший трансплантолог»
Слава незаслужено обійшла, з розвідки В. Когана «Хірург О. С. Яценко»
Мікробіологія
БЕЗРЕДКА ОЛЕКСАНДР МИХАЙЛОВИЧ
Тварина помирає від задухи, з «Щоденника спостережень» О. Безредка
Трупи не прибираємо, афоризм О. Безредка
Незмінна привітність, з книги О. Безредка «Історія однієї ідеї»
Рятівна сироватка, з книги І. Мечникова «Етюди оптимізму»
На підставі неправильних теорій, з книги І. Дегена «Портрети вчителів»
У золотому фондові науки, з розвідки О. Корсун «Не все витримало випробування часом»
Клин клином, з статті І. Беруша «Анафілаксія»
Висновок –проблематичний, з статті А. Залманова «Таємна мудрість людського організму»
Не все так просто, з статті «Гіпосенсибілізація за Безредком», з інтернет-сайту alergetik.ru
ВАКСМАН ЗАЛМАН АВРАХАМОВИЧ
Спасіння прийшло з ґрунту, з заяви З. Ваксмана при висуненні на Нобелівську премію
Якби не стрептоміцин, Ніна неминуче б загинула, з книги З. Ваксмана «Моє життя з мікробами»
Підтримував вихідців з СРСР, з розвідки Б. Пухлика «Що він шукав в краю далекім»
Не відмовляв нікому, з статті І. Чекмана «Нобелівські премії за відкриття нових препаратів»
Актори сусідньої сцени, з інтерв’ю О. Левченка, автора монографії «Нобелівська інтелектуальна еліта й Україна»
Син Ваксмана, хильнувши, співав українською, з статті В. Родинкової «Бажані гості»
ВИНОГРАДСЬКИЙ СЕРГІЙ МИКОЛАЙОВИЧ
Гетьманського роду, з розвідки В. Калити «Когорта славетних»
Ви будете для нас метром, з листа Е. Ру С. Виноградському
Українським вченим опікувався французький уряд, з кореспонденції О. Коротєєва «Найбільше багатство Росії
Тужив за Батьківщиною, із спогадів С. Ваксмана
Помер у злиднях, з статті Б. Мацелюха і В. Шендеровського «Мисливець за мікробами»
Люди добрі, схаменіться, з статті С. Скоробагатько «Наш великий мікробіолог»
ГАМАЛІЯ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ
Світ еволюції мені відкрив Спенсер, із спогадів М.Гамалії
Любов і відданість науці, з дослідження В. Коломойця «І прийшло світове визнання»
Насіння обов’язково зійде, з нарису А. Біцаєва «Біографія»
МЕЧНИКОВ ІЛЛЯ ІЛЛІЧ
Критикував панівне вчення, із спогадів Б. Клейна
В Парижі ви запалили наукове вогнище, з вітального листа Е. Ру з нагоди 70-ліття І. Мечникова
Винахідник кефіру, з статті Н. Позняк-Хоменко «Перший нобель з України»
Мечников ніколи не забував про Україну, з нарису В. Калити «Зустріч земляків у Парижі»
Відверта дурість, з «Щоденників» Л. Толстого
Зустріч двох високих душ, з розповіді О. Мечникової про поїздку до Ясної Поляни
Пробачте за передчасну смерть, з духовного заповіту І. Мечникова
ОМЕЛЯНСЬКИЙ ВАСИЛЬ ЛЕОНІДОВИЧ
Бактерії в ролі індикаторів, з статті В. Богданова «Омелянський Василь Леонідович»
Від посади директора відмовився, з офіційного листа О. Владімірова М. Семашку від 11 червня 1927 р.
Творча свобода –дорожча, з стенограми засідання Ради Державного Інституту Експериментальної Медицини від 9-го червня 1927 р.
Цвіль проти соляної кислоти, з розвідки М. Рабиновича і М. Мельник «Хвостаті ферменти»
Двічі поспіль виграв у Чигоріна, з кореспонденції В. Трубіцина «Санкт-Петербург в історії знакових ігор»
Шлемо вітання, з підпису на фото, адресованого Л. Омелянському
Архітектура
ГОРОДЕЦЬКИЙ Лєшек Дезидерій Владислав Владиславович
Архітектор. В архітектурі існує науковий термін «Будинок з химерами Городецького».
З дворянської родини.
Народився 23 травня (4 червня) 1863 р. в с. Шолудьки Брацлавського повіту Подільської губернії Російської імперії (нині –Немирівський район Вінницької області України).
Помер 3 січня 1930 р. в м. Тегеран (Іран). Похований на римо-католицькому цвинтарі Долаб. За заповітом, на надмогильному камені польською мовою вибиті слова і цифри «Владислав Лєшек Городецький. Професор архітектури. 23.5.1863-3.1.1930. Нехай йому земля буде пухом».
Закінчив одеське реальне училище св. Павла (1879-1885), петербурзьку Імператорську академію мистецтв (1885-1890).
Працював помічником архітектора Київської учбової округи (1887-1890), архітектором міністерства суспільних робіт Польщі (1921-1923), керівником проектного бюро фірми «Генрі Улен і К» (1926-1928), головним архітектором Американського синдикату зі спорудження перських залізниць (1928-1930).
Прихильник модернізму.
Дебютував гімназичною роботою «малюнок ручним пензлем з гіпсу», за яку офіційно удостоївся похвали і свідоцтва Ради Імператорської академії мистецтв (1882).
Упродовж тридцяти років тільки в Києві спорудив близько тридцяти будинків. Серед найвідоміших –«Будинок з химерами» на вул. Банковій, Миколаївський костьол на вул. Великій Васильківській, Караїмська кенаса на вул. Ярославів Вал, міський музей старожитностей та мистецтв (нині –Національний художній музей України).
Перу Г. належить книга «У джунглях Африки. Записки мисливця», проілюстрована власними малюнками і фотографіями.
Не сприйнявши подій 1917 р., емігрував до Польщі (1920). Потім переїхав до Тегерану (1928), де встиг побудувати шахський палац, залізничний вокзал, готель.
Ім’я архітектора присвоєно одній з центральних вулиць столиці України (1996), Немирівському будівельному технікумові Вінницького державного аграрного університету (2003).
На центральній площі м. Київ –Хрещатику –йому встановлено пам’ятник (2004).
У Тегерані за сприяння посольств України і Польщі пойшла міжнародна наукова конференція, присвячена життю і творчості Г. (2005).
Книгу «Владислав Городецький» видав у Києві Д. Малаков.
Серед друзів та близьких знайомих Г. –Е. Саль, М. Балашов, П. Бойцов, Г. Шлейфер, Є. Куликівська, Г. Пампулов, С. Воловський, Е. Брадтман та ін.
***
АРХІТЕКТОР СТОЛІТТЯ, з інтернет-сайту Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. К. А. Тімірязєва
Ще за життя ім’я архітектора Владислава Городецького було овіяне легендами, а його дивовижні витвори стали не лише відомими, але й улюбленими. Інтерес до його архітектурної спадщини з плином часу не згасає, бо в ній закладено те, що можна з повним правом віднести до мистецтва найвищого ґатунку. У цій неординарній людині органічно поєднувалися тонке відчуття краси, буйна фантазія художника і невичерпна енергія будівничого.
…У 1895 році, всього через п’ять років по завершенні академії, В. Городецький бере участь у двох великих проектах, що стали помітним явищем в архітектурному житті Києва: планування і розбудова колишньої садиби відомого київського медика, професора університету св. Володимира Ф. Ф. Мьорінга, а також планування і спорудження Київської сільськогосподарської та промислової виставки. За проектами Владислава Владиславовича на виставці було споруджено оригінальні павільйони графів Потоцьких: Костянтина та Юзефа.
Вочевидь Городецький був улюбленцем долі –йому вдавалося все, за що не брався. Його знали не тільки як архітектора, але й художника-монументаліста. Він розписував плафони, прагнув осягнути секрети фрескового живопису.
…В Польщі за його проектами споруджено критий ринок і водогінну вежу в Пьотркові Трибунальському, водогінну вежу та механізовані бойні –в Радомі і Любліні, а в останньому –ще йелектростанцію. Майже всі споруди збереглися.
Архітектурна спадщина В. Городецького –яскраве творче явище в історії архітектури. Велич споруд не перестає викликати подив і захоплення нових поколінь. Про це свідчать результати конкурсу «Факти» –ХХ сторіччя», проведеного в Києві у 2000 році, де в номінації «Архітектор століття» безальтернативним переможцем визнано В. Городецького.
ГРОМАДЯНИН ПЛАНЕТИ ЗЕМЛЯ, з есе О. Анісімова «Фантасмагорії Лєшека Городецького»
…Про життя цієї людини і її чудову творчість написані сотні статей і видано кілька книг. Президент, Академія наук –зважиться провести ревізію: в яких саме фундаментальних дослідженнях країна одержала спадщину світового рівня і що потрібно зробити для того, щоб його не втратити? Безглуздо губити безцінний потенціал –і людський, і технічний, –після чого шлях один: стати споживачем відходів світових технологій, технологічною колонією.
КУЛИКОВСЬКИЙ Петро Григорович
Астроном, історик астрономії. В астрономії існує науковий термін «метод Куликовського».
З родини військових. Батько, Куликовський Г., –офіцер-медик.
Народився 31 травня (13 червня) 1910 р. в м. Київ Російської імперії (нині –столиця України).
Помер 4 листопада 2003 р. в м. Москва РФ. За заповітом кремований і похований на Мітинському цвинтарі.
Закінчив Московське музичне училище ім. М. М. Іпполитова-Іванова, механіко-математичний факультет Московського державного університету (1938).
Працював у Державному астрономічному інституті ім. П. К. Штернберга (1938-1986), паралельно викладаючи в МДУ.
Член Міжнародної спілки астрономів (1952).
Президент Комісії «Історія астрономії» Міжнародної спілки астрономів (1958-1964).
Сфера наукових інтересів –зоряна астрономія (змінні, подвійні, наднові зірки), історія астрономії.
Один з фундаторів застосування фотоелектричних методів в астрономії, одним з перших досліджував статистику Наднових зірок і класифікував їх.
Спільно з Б. В. Кукаркіним виявив і вивчив зв’язок морфологічних характеристик цефеїд та інших змінних зірок з їх розподілом в зоряних системах (1950-1951).
Співавтор (з В. Б. Никоновим) першого радянського зоряного електрофотометра.
Заснував збірку «Історико-астрономічні дослідження» і був головним редактором її 11 випусків (1955-1972).
Під його науковою редакцією видавалися за завданням МАС бібліографічні покажчики «Вибрана бібліографія літератури з історії астрономії» (1962-1984).
Друкувався в журналах і збірниках «The Journal for the History of Astronomy», «Астрономічний календар», «Information Bulletin on Variable Stars», «Історико-астрономічні дослідження».
Наш земляк –автор наступних доробків: «Павло Карлович Штернберг» (1951), «Ломоносов –астроном і геофізик» (1961), «Дослідження з історії астрономії» (1967), «Історія астрономії і геодезії» (1968), «Зоряна астрономія» (1978), «Довідник любителя астрономії» (2002), співавтор посібників «Магнітна гідродинаміка» (1962), «Практичні роботи з зоряної астрономії» (1971).
Написав низку статей про М. Коперника, Я. Гевелія, С. Блажка, з історії вітчизняних і зарубіжних обсерваторій.
Всього перу К. належить понад 150 наукових праць.
Йому також належить низка музичних п’єс.
Ім’я К. присвоєно малій планеті № 2497.
Серед друзів та близьких знайомих К. –В. Никонов, М. Хоскін, С. Селешников, Я. Перельман, Б. Кукаркін, В. Сурдін, Н. Лаврова, Я. Щур, В. Селіханович та ін.
***
ПЕНДУЛИ ЗАКОЛИВАЛИ, з книги П. Куликовського «Ломоносов –астроном і геофізик»
У листах М. В. Ломоносова можна прочитати наступне: «Виготовив чотири нововинайдених мною пендули (маятники)..., аби дізнатися чи завжди центр Землі, який притягує до себе важкі тіла, стоїть нерухомо чи змінює місце».
За допомогою цього приладу проводилися вимірювання безперервно з 1756 року по 1764 рік, але, оскільки точність не відповідала вимогам поставленого дослідження, М. В. Ломоносов вимушений був констатувати: «Коливання сили тяжіння настільки малі, що згаданим приладом не могли бути помічені».
ВЛАСНІ РУХИ КОСМІЧНИХ СВІТИЛ, з книги П. Куликовського «Зоряна астрономія»
Е. Галлей, порівнявши сучасні йому розташування Арктура, Сіріуса і Альдебарана з їх розташуванням в каталозі Гіппарха, виявив власні рухи цих зірок: за 1850 років, які пройшли, екліптичні довготи цих зірок змінилися на 60, 45 і 6.
...У 1738 році Ж. Кассіні визначив точний власний рух Арктура, порівнявши свої вимірювання із спостереженнями Ж. Ріше за 60 років до цього.
СИСТЕМИ ЛІТОЧИСЛЕННЯ ВИКЛИКАЮТЬ НЕАБИЯКИЙ ІНТЕРЕС, з передмови П. Куликовського до книги С. Селешникова «Історія календаря і хронологія»
Календарна проблема належить до тих, інтерес до яких не вичерпується з часом. Різноманітність діючих в різних країнах календарних систем з своїм літочисленням, своєю ерою, іноді особливими одиницями часу; декілька десятиліть, що ведуться, розмови про необхідність реформи нині чинного в більшості країн, у тому числі і в СРСР, григоріанського календаря; проекти нового, «вічного» календаря постійно викликають у багатьох читачів запитання, подив, іноді –власні проекти реформи календаря.
Наші газети і журнали час від часу публікують статті «на календарні теми». Все це робить вельми своєчасною публікацію пропонованої читачеві книги «Історія календаря і хронологія», автором якої є С. І. Селешников –член Комісії з історії астрономії Астрономічної ради Академії наук СРСР... З часу виходу в 1925 р. невеликої прекрасної книги М. І. Ідельсона «Історія календаря» –це перша серйозна спроба популяризувати складні проблеми календарної справи; при цьому хотілося б згадати вдалі книги Я. Шура, адресовані молодим читачам, і брошури автора цієї книги, присвячені історії календаря...
ДОПОМІГ КУЛИКОВСЬКИЙ, з розвідки В. Бронштена «Радянська влада і тиск на астрономію»
Ще 1938 року Святський послав свою велику працю «Нариси з історії астрономії в Стародавній Русі» академікові Вернадському, з яким був знайомий ще з 20-х років. І академіки Вернадський, Фесенков вжили заходів до видання цієї роботи Святського, проте безрезультатно.
Лише у 60-і роки, завдяки зусиллям П. Г. Куликовського, цей доробок був опублікований в трьох послідовних випусках «Історико-астрономічних досліджень».
НЕ ОБІЙШЛОСЯ БЕЗ ЕВФЕМІЗМІВ, з статті Д. Остерброка і А. Гурштейна «Останній з могікан»
У 1968 р. видавництво «Світ», де в ту пору активно перекладали іноземну наукову літературу, і його скасована нині астрономічна редакція випустили в світ узагальнюючу монографію Отто Струве і Вельти Зебергс «Астрономія XX століття». Російським читачам книгу представляв історик астрономії П. Г. Куликовський, який забезпечив переклад розгорненою і теплою передмовою; він особисто знав Струве і з ним листувався. Отто Струве відверто характеризувався в передмові як «видатний учений і організатор».
У дусі часу, звичайно, спеціально обмовлялося, що Струве з великою симпатією ставився «до радянських астрономів, роботами яких дуже цікавився».
ФІЗИКА КОСМОСУ: ВІД ЛЬВОВА ДО ВЛАДИВОСТОКА, з кореспонденції Н. Фролової і Д. Вібе «Зимові студентські конференції в Коурівці»
Ідея студентської наукової конференції виникла в кінці 60-х років саме серед студентів кафедри астрономії і геодезії Уральського університету. Перший такий семінар відбувся в 1970 р. У ньому, окрім місцевих молодих астрономів, взяли участь «дальні гості» –студенти Московського і Казанського університетів. Всього в роботі першої Школи взяло участь 13 чоловік, зокрема 7 студентів. Число це, і без того невелике, могло бути й ще менше –адміністрація фізфаку МДУ своїх делегатів на нікому невідому конференцію відпускати не хотіла і здалася лише після втручання «важкої артилерії»: знаменитих астрономів П. Г. Куликовського і Б. В. Кукаркіна.
...Потреба в подібному заході виявилася настільки нагальною, що невеликий семінар вже незабаром виріс у справжню конференцію з величезною географією: від Душанбе до Санкт-Петербурга за широтою і від Львова до Владивостока за довготою. Спочатку вона йменувалася «Фізика Галактики», проте ця назва тематику всіх доповідей не вміщала, і з 1992 р. стала називатися «Фізика Космосу».
За 30 років на ній побували студенти і викладачі всіх університетів Росії і колишнього СРСР, в яких здійснюється підготовка фахівців в області астрономії, а також багатьох педагогічних вузів. Останніми роками в коурівських студентських конференціях беруть участь 100-150 чоловік.
За роки існування конференція двічі залишала Урал –в 1984 році вона проходила в Саранську, в 1992 році –в Києві. Ще декілька конференцій відбулися на турбазах і в будинках відпочинку в околицях Єкатеринбурга і в Челябінському держуніверситеті. Однак і ветерани, і новачки погодилися, що краще Коурівки на Землі місця немає, тому в 1993 р. конференція «Фізика космосу» повернулася на свою батьківщину –в Астрономічну обсерваторію Уральського університету –і з того часу не її покидає.
ДАВ ЦІННІ ПОРАДИ, з статті О. Бойко «Полемічні нотатки про наші стереотипи»
Цікавим етапом життя астроклубу стала пошукова робота з історії астрономії Уралу. Після довгих місяців архівної роботи я привезла нашу працю З. М. Шукстовій. Вона дуже зацікавилася нею. За порадою Зінаїди Миколаївни я відправили цю роботу відомому історикові астрономії П. Г. Куликовському, який схвалив її і дав цінні поради.
Перші хлоп’ята, з якими я почала працювати в гуртку, були представниками покоління, яке народився на початку космічної ери.
ДИВОВИЖНА ВИТОНЧЕНІСТЬ МАНЕР, із спогадів В. Сурдіна
Впродовж усього свого довгого життя він не залишав занять музикою, так що колеги його шанували ще й як блискучого піаніста і талановитого композитора. Проте головною його любов’ю, все ж таки, залишалася астрономія.
Петро Григорович мав широкі наукові інтереси: він вивчав комети, позагалактичні туманності, а сонячне затемнення 19 червня 1936 р. взагалі досліджував з борту субстратостата на висоті 9500 м. Але в основному займався дослідницькою роботою в області зоряної астрономії.
Він був одним з піонерів застосування в нашій країні (СРСР –авт.) фотоелектричних методів, досліджував рух зірок в Галактиці і підтвердив існування зоряного потоку Скорпіона-Центавра.
Ще одним напрямом напруженої роботи Петра Григоровича була історія астрономії. Він стимулював систематичні дослідження в цій області, був ініціатором створення Комісії з історії астрономії Астрономічної ради АН СРСР і протягом багатьох років –її незмінним керівником.
За ініціативою Куликовського і під його редакцією видавався найповніший в світі бібліографічний покажчик з історії астрономії.
Почавши свою педагогічну роботу в МДУ, Петро Григорович став прекрасним вчителем, який виховав декілька поколінь астрономів. Нас, його учнів, полонила в ньому легкість, доброзичливість і дивовижна витонченість манер.
Ставши колегами Петра Григоровича, ми захоплювалися глибиною його знань як в астрономії, так і в інших областях культури, включаючи блискуче володіння європейськими мовами. Відчуття близьких до Петра Григоровича людей характеризують три слова: скромність, чарівливість, принциповість.
Петро Григорович Куликовський був лицарем астрономії, а все його життя –напружене і радісне служіння науці. Ми завжди будемо вдячні йому за це.
САВИЧ Олексій Миколайович
Астроном, геодезист. В астрономії існує науковий термін «формула Савича» (для обчислення заломлення світла в земній атмосфері).
З дворянської родини.
Народився 18 (30) березня 1811 р. в с. Пушкарівка Сумського повіту Сумської губернії Російської імперії (нині –Сумський район Сумської області України).
Помер 15 (27) серпня 1883 р. в с. Благодать Тульської губернії Російської імперії (нині –Новодєрєвеньківський район Орловської області РФ). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив фізико-математичний факультет Харківського університету (1824-1829), стажувався в професорському інституті при Дерптському університеті (1833-1836).
Працював астрономом Дерптської обсерваторії (1833-1839), викладачем Петербурзького університету (1839-1880), офіцерських класів при Петербурзькому морському кадетському корпусі (1841-1883), Московського межового інституту (1845), Петербурзького головного педагогічного інституту (1849-1859), академії Генерального штабу (1854-1883).
Член петербурзької академії наук (1862).
Член Російського географічного товариства (1846).
Член Московського товариства дослідників природи (1869).
Почесний член Санкт-Петербурзького університету (1879).
Лауреат Демидівської премії (1845).
Кавалер орденів св. Станіслава IV ступеня (1838), св. Станіслава I ступеня (1864).
Кавалер золотої медалі Датського королівського товариства.
Друкувався в журналах в «Нотатки Імператорської академії наук», «Melanges mathematiques et astronomiques tirees du Bulletin de l’Acad. Imperiale», «Meomires de l’Acad. Imper.», «Astronomical Journal», «Astronomische Nachrichten».
Виконав нівелювання між Чорним та Каспійськими морями (1836-1838), беззаперечно довівши, що Каспійське море розташоване 21,3 м нижче Чорного.
Спільно з колегами вперше в Російській імперії визначив силу тяжіння вздовж дуги меридіану від Торніо до Ізмаїлу з допомогою зворотних маятників (1865-1868).
Перу нашого земляка належать книги: «Використання практичної астрономії під час географічного визначення місць» (1845; 1869 -1871), «Застосування теорії вірогідностей при обчисленні спостережень» (1857), яка і понині залишається кращим посібником з предмету.
С. –автор двотомного «Курсу астрономії» (1874-1883), «Основи математичної географії та космографії», «Початкові основи диференційного та інтегрального обчислень», низка учбових посібників, багатьох наукових праць з визначення орбіт планет, їх супутників, комет, нотаток і мемуарів.
Всього перу нашого земляка належить понад 100 наукових робіт.
Зусиллями С. при Санкт-Петербурзькому університетові була споруджена учбова астрономічна обсерваторія.
У свою чергу, відомий вчений В. Вітковський свою книгу «Практична геодезія» присвятив світлій пам’яті О. М. Савича.
Серед друзів та близьких знайомих С. –В. Вітковський, В. Струве, Х. Петерс, П. Смислов, Д. Дубяго, С. Глазенап, Р. Ленц, М. Ковальський та ін.
***
НЕВТОМНИЙ АВТОР ВІДКРИТТІВ І ВИНАХОДІВ, з книги Г. Логінової і В. Селіханович «Олексій Миколайович Савич»
Здійснював визначення величини стиснення земного еліпсоїда обертання, результати якого за його розрахунками складали від 1/296 до 1/309 (в даний час для еліпсоїда Красовського стиснення прийняте рівним 1/298,3).
У геодезії придумав спосіб визначення площі країни за картою в проекції К. Ф. Гауса за допомогою планіметра.
Склав правила для обчислення рефракції, створюваної земною атмосферою, і вивів формули її залежності від щільності і температури повітря.
Визначив орбіти супутників планет і комет. Запропонував свій метод визначення орбіт планет і комет за трьома спостереженнями, удосконаливши метод Г. Ф. Гауса, і розробив прийом обчислення кометних орбіт з великим ексцентриситетом.
ВІД ПРОПОЗИЦІЇ САВИЧА ВІДМОВИВСЯ, з книги В. Алєксєєва «Спогади»
Сам я все більше і більше замислювався над питанням, як же я, людина, повна егоїстичних звичок, можу встановити мир серед людей, які ворогують на ґрунті цього ж самого егоїзму.
Всі студенти мого часу ділилися на дві групи: більшість, заможні, вели життя ледаче, лекції відвідували неакуратно, вечорами влаштовували гулянки, грали в карти. Інша ж частина, менша за числом, займалася справою, –акуратно відвідувала лекції, ходила в публічну бібліотеку читати книги для самоосвіти. З останніми я частіше зустрічався. З них частина була революціонери, котра мріяли про повалення існуючого ладу; інша ж частина, як мені здавалося, розсудливіша, дивилася на речі інакше.
«Коли буде повалено існуючий порядок, –говорили вони, –хто ж заводитиме новий? Невже неосвічена маса? Так піде така різанина і бійка, що всякий розсудливий втече з цього пекла».
...Я вважав неможливим негайно кинути університетську освіту та іти в народ, оскільки, одержуючи від батька по 23 рублі щомісячно, я вважав себе його боржником, і відплатити свій борг я вважав за можливе лише тим, що закінчу курс в університеті, на що мені і посилали ці гроші.
За успіхами я закінчив курс третім, і професор астрономії Савич пропонував кому-небудь з нас трьох залишитися при університеті на казенну стипендію, що звільнилася, і готуватися на ступінь приват-доцента з астрономії. Я відмовився від цієї пропозиції; одержавши диплом, я вважав себе вільним від боргу перед батьком і вирішив іти освічувати народ.
ЗАВЖДИ ВІВ СЕБЕ ПОРЯДНО, з дослідження І. Дмитрієва «Нудна історія»
…8 жовтня 1874 р. академіки п.п. Зінін, Бутлеров, Савич і Сомов внесли до Фізико-математичного відділення Петербурзької академії наук пропозиція про обрання Менделєєва в ад’юнкти з хімії.
…З протоколу засідання відділення:
«...Присутніх18, так що загальна кількість голосів (2 голоси п. Президента) складала 19, а проста більшість –. По закінченні балотування, кількість куль виявилося:
Чорних –
Білих –.
Таким чином, відділення визнало, що воно не надає для хімії жодного з двох наявних нині вакантних ад’юнктських місць».
…Менделєєв не вписувався (причому не тільки своїми манерами) в академічний стиль. Та й чи часто в історії будь-яка корпорація, поставлена перед альтернативою «талановитий –покладливий», робила вибір на користь першого (якщо, звичайно, не було форс-мажорних обставин чи незборимого тиску ззовні)?
…На підтримку Менделєєва незмінно виступала рівно половина облікового складу відділення, тому 8 білих куль (Алексєєва, Буняківского, Бутлерова, Кокшарова, Овсянникова, Савича, Фамінцина і Чебишева) йому були гарантовані, але набрати треба було 13 (у випадку участі в голосуванні президента і неодмінного секретаря), і те, що досягти цього не вдасться, прекрасно розуміли і Бутлеров, і Веселовський.
…Переважна більшість російських наукових співтовариств, включаючи і Бутлерова, якому довелося чимало витерпіти від Менделєєва, була абсолютно впевнена, що Дмитро Іванович повинен бути обраний в Академію наук («якщо не він, то хто ж?»).
Веселовський же і компанія настільки ж непорушно були переконані в зворотному («хто завгодно, тільки не він»).
…11 листопада 1880 р. відбулися вибори. Голосувало 18 чоловік… Менделєєв одержав 9 «виборних» і 19 «невиборних» голосів, йому не вистачило 4 білих куль.
Збереглася повістка з повідомленням про це засідання, на якій рукою Бутлерова написано:
Очевидно, чорні: Літке (2), Веселовський, Гельмерсен, Шренк, Максимович, Штраух, Шмідт, Вільд, Гадолін.
Білі: Буняківський, Кокшаров, Бутлеров, Фамінцин, Овсянников, Чебишев, Алексєєв , Струве, Савич.
Можна, звичайно, сперечатися: голосування було таємним, і бутлерівський запис –не більш ніж гадання. Проте весь хід попередніх і наступних подій, а також усе, що відомо про відносини між Менделєєвим і членами ФМВ, говорить про те, що Бутлеров дав точний розклад сил.
Думаю, поразка на академічних виборах визначена цілою низкою причин.
По-перше, прийом до Академії наук, як і прийом до будь-якої корпоративної структури (в тому числі й в університет) –це завжди добір до клану, де діють свої писані і неписані закони.
…По-друге, ініціатором висунення кандидатури Менделєєва був Бутлеров –факт, який сам по собі викликав у деяких членів ФМВ нервозну реакцію.
… По-третє, позначилася, зрозуміло, й міжкорпоративна конкуренція «Академія наук –Санкт-Петербурзький університет», яка все загострювалася з посиленням наукового потенціалу університету і збільшення кількості університетських професорів на ФМВ.
…В-четвертих, необхідно врахувати деякі особливості персонального складу ФМВ, а точніше –групи осіб, що прийняли участь в голосуванні 11 листопада 1880 р. Їх можна розділити на три групи.
Першу складають 6 чоловік (п.п. Алексєєв , Бутлеров, Овсянников, Савич, Чебишев, Фамінцин; середній вік на кінець 1880 р. –років) –це вихованці, а згодом професори університетів, котрі не займали впродовж тривалого часу великих адміністративних посад і до 1880 р. продовжували активно працювати за спеціальністю.
Друга група (п.п. Літке, Веселовський, Вільд, Максимович, Струве, Шмідт, Шренк, Штраух; середній вік на кінець 1880 р. –років) складалася з адміністраторів, пік наукової активності яких давно пройдений, або їхня наукова діяльність у другій половині 1870-х рр. була тимчасово послаблена через завантаженість адміністративними обов’язками. Як правило, це випускники Дерптського університету (5 чоловік з 8) і фахівці в таких областях, як геологія, ботаніка, зоологія, палеонтологія, етнографія (5 чоловік з 8), де фізико-математичні методи майже не використовувалися…
Нарешті, третя група (п.п. Буняківський, Гадолін, Гельмерсен, Кокшаров; середній вік на кінець 1880 р. –років) складалася з осіб, які поєднували викладацьку діяльність… з адміністративною.
З РУК ДО РУК, з довідки «Історія будинку латвійського консульства в Петербурзі»
У 1842 році домоволодіння, розташоване зараз по 10 лінії Васильєвського острова будинок 11, належало штаб-лікарю Е. І. Шіле. За його замовленням архітектор Шретер складає проект на будівництво кам’яних і дерев’яних дворових служб.
До 1865 року домоволодіння переходить у власність дійсного статського радника Олексія Миколайовича Савича. За «табелем про ранги» даний чин відносився до IV класу і відповідав військовому званню генерал-майора.
Відомий астроном, він займав кафедру «Астрономії і геодезії» в Санкт-петербурзькому університеті і був автором капітальної праці з теоретичної астрономії. У 1883 році, після смерті батька, будинок переходить у власність його сина М. А. Савича, потомственого дворянина.
До 1915 року ділянка і будови на ній переходять у власність «Товариства військової, морської і сільської техніки». Обладнаний в будинку музей Товариства представляв в своїх експозиціях етапи розвитку всіх галузей науки і техніки від минулих часів до 1915 року. Ім’я архітектора з перевлаштування будівлі в музей не збереглося.
У 1974 році будинок капітально ремонтується під розміщення в ньому іноземного представництва. В даний час тут розташовується генеральне консульство Республіки Латвії.
ШКЛОВСЬКИЙ Йосип Самуїлович
Астрофізик. В астрономії існує науковий термін «штучна комета Шкловського».
З міщанської родини. Батько, Шкловський С., –дрібний гендляр.
Народився 18 червня (1 липня) 1916 р. в м. Глухів Чернігівської губернії Російської імперії (нині –районний центр Сумської області України).
Помер 3 березня 1985 р. в м. Москва СРСР (нині –столиця РФ). Похований на Востряковському цвинтарі. На надгробку написано «Астроном».
Навчався на фізико-математичному факультеті Далекосхідного університету (1933-1935), закінчив фізико-математичний факультет Московського університету (1935-1938), аспірантуру Державного астрономічного інституту ім. П. Штернберга (1938-1942).
Працював десяцьким на будівництві залізниць у Сибіру (1931-1933), старшим лаборантом (1942-1953), завідуючим відділом радіоастрономії (1953-1969) Державного астрономічного інституту ім. П. Штернберга, директором Інституту космічних досліджень АН СРСР (1969-1985).
Член-кореспондент АН СРСР (1966).
Член Міжнародного астрономічного союзу.
Член Міжнародної Академії астронавтики (1961).
Член Лондонського Королівського астрономічного товариства (1964).
Член Американської академії наук і мистецтв (1966).
Член італійської Академії деї Лінчеї (1966).
Член Національної академії наук США (1972).
Почесний член Королівського астрономічного товариства Канади (1966).
Почесний доктор Паризької обсерваторії (1975).
Лауреат Ленінської премії (1960).
Кавалер медалі Брюса Тихоокеанського астрономічного товариства США (1972).
Як вчений дебютував доробком «Електронна температура в астрофізиці» (1944).
Потім настала черга книг: «Сонячна корона» (1948), «Фізика сонячної корони» (1962), «Космічне радіовипромінювання» (1956), «Всесвіт, життя, розум» (1962), «Наднові зірки» (1966), «Зірки: їх народження, життя і смерть» (1975), «Проблеми сучасної астрофізики» (1982).
Наш земляк –автор збірника невигаданих оповідань «Ешелон» (1991).
Всього перу Ш. належить понад 300 наукових статей і декілька монографій.
Сфера наукових інтересів Ш. –космологія, фізика сонячної корони, радіовипромінювання Сонця, обґрунтування і застосування теорії синхротронного радіовипромінювання, рентгенівська і гамма-астрономія, випромінювання квазарів, аналіз проблеми життя і розуму у Всесвіті.
Передбачив наявність сферичної складової радіовипромінювання, запропонував принципово новий метод спостереження АМС на траєкторії польоту до Місяця за допомогою «штучної комети».
Наш земляк заклав основи радіоспектроскопії нашої Галактики, розрахував вірогідність переходу в радіолінії водню 21 см і показав можливість її виявлення, розрахував частоту і інтенсивність радіоліній гідроксилу ОН на хвилі 18 см, лінії СН на хвилі 9,46 см і низку інших.
Долі вченого присвячена колективна монографія «Шкловський: розум, життя, Всесвіт» (1996).
Серед друзів та близьких знайомих Ш. –М. Парійський, О. Михайлов, І. Розенталь, Ю. Кобзарєв, Я. Зельдович, В. Бердичівська, В. Гінзбург, М. Келдиш, Г. Шайн, І. Рахлін, К. Янський, К. Саган, С. Брауде, Є. Манучарова та ін.
***
ЖИТТЯ ПРИРОДІ ПРОТИПОКАЗАНЕ, афоризм І. Шкловського
Природа має бути в каменях. Життя їй протипоказане, особливо розумне.
СТАЛИ ВИПУСКАТИ ЗА КОРДОН, з статті І. Шкловського «Париж вартий обіду!»
1 липня 1966 року, в день свого п’ятдесятиріччя, я був (з п’ятої спроби) вибраний до Академії наук. Після безвиїзного сидіння (18 років!) мене нарешті стали пускати за кордон на предмет спілкування з собі подібними. За один лише 1967 рік я побував: взимку в Америці, в травні в Парижі (боже, це була моя перша поїздка в місто, краще за яке немає на світі!), а в серпні в Празі –на міжнародному астрономічному конгресі, де було стільки незабутніх зустрічей!
Здавалося, після тривалого анабіозу життя стало розстилатися переді мною килимовою доріжкою...
ЕВОЛЮЦІЯ –ЦВИНТАР ВИДІВ, з есе І. Шкловського «Чи існують позаземні цивілізації?»
Абсолютно неясне і повністю заплутане питання про походження життя на Землі. ...Плачевний стан цієї проблеми пояснюється тією простою обставиною, що інших форм життя у Всесвіті ми не знаємо.
Приклад нашої Сонячної системи, в якій є лише одна «жива» планета, –Земля, наочно демонструє, що життя виникає далеко не на кожній планеті.
...Що ж можна сказати із цього приводу? Звичайно, якщо у Всесвіті здатні існувати окремі вогнища життя, то чом би й не бути вогнищам розумного життя?
...Можна, звичайно, припустити, що розумні істоти, зрозумівши згубність необмеженої експансії, стали на шлях жорсткого обмеження з припиненням кількісного зростання основних показників своїх цивілізацій. Навряд чи, проте, допустимо вважати таку стратегію розвитку однаковою для всіх цивілізацій. Це нереально. Крім того, розвиток «тільки углиб» швидше за все –ілюзія.
Неминучий висновок, що хоча б мала частина ...цивілізацій повинна стати на шлях необмеженої експансії.
Проте у такому разі ми спостерігали б космічні прояви розумного життя, тобто свого роду «космічні дива». І тут ми підходимо до основного пункту: не зважаючи на неймовірно збільшену ефективність наших телескопів і приймачів, ніяких «космічних див» виявити не вдалося. ...І це за величезного бажання зустрітися із згаданими братами, віддзеркаленням чого є масовий психоз з «Непізнаними Літаючими Об’єктами». Мовчить Всесвіт, не виявляючи навіть ознак розумного життя. «Мовчання» це є найважливішим науковим фактом. Він вимагає пояснення...
По суті, історія еволюції життя на Землі –це цвинтар видів. ...І мимоволі напрошується аналогія: а чи не є сучасні гіпертрофовані надзвичайно суперечливі «застосування» розуму у виду Homo Sapiens вказівкою на його прийдешню еволюційну безвихідь?
Іншими словами, чи не є самогубна діяльність людства такою ж гіпертрофією його розвитку, як роги і панцир якого-небудь трицератопса чи ікла шаблезубого тигра? Нарешті, чи не є безвихідь можливим фіналом еволюції розумних видів у Всесвіту, що природно пояснило б її мовчання?
ЖИТТЯ –ГОЛУБА МРІЯ, з інтерв’ю І. Шкловського Д. Свіфту і Б. Оліверу у грудні 1981 р.
–Де ви народилися?
–У маленькому місті Глухові, в Україні.
–Чим ви захоплювалися тоді?
–У дитинстві я був художником.
–Художником чи маляром?
–Художником. В цей час, після громадянської війни і голоду, в перший рік радянської влади, в Україні не було ні олівців, ні паперу, тому я малював вугіллям. На стінах. Коли мені були три-чотири роки, я ще не навчився писати, але вже добре малював. В основному, тварин: мишей, коней, собак. Я займався живописом до двадцяти років. Досяг непоганих результатів. Добре писав портрети. Наприклад, за півгодини міг зробити непоганий портрет з натури.
–Ви могли б самі робити ілюстрації до своїх книг?
–Так, якби жив в Америці.
–...Я вже був одружений, і життя у мене було нелегке, невлаштоване. Квартири не було, грошей теж. У цій ситуації я абсолютно випадково звернувся до астрономії, оскільки тільки за цією спеціальності можна було вступити до аспірантури.
...А історія створення книги Сагана-Шкловського абсолютно дивна. Я послав йому рукопис моєї книги і попросив зробити переклад і трохи доповнити. Оскільки Карл добре знає біологію, а я –ні, я просив його дописати в ній розділ з сучасної біології.
Саган займався цим три роки, не лише біологічною частиною. Потім книга вийшла під двома прізвищами. Текст, написаний Карлом, передує вступу. Для мене це дуже важливо із-за політичної ситуації. Оскільки я радянський автор, я повинен поважати марксизм і працювати «у дусі марксистського учення». А Карл після свого вступу міг писати у дусі Канта. І це чудово, оскільки тепер є чим виправдовуватися перед радянськими чиновниками, приписуючи Карлу всі політичні помилки в книзі (сміється).
–Які події ви вважаєте найщасливішими в своєму житті?
–Найщасливішим я бував, коли збувалися мої наукові прогнози. Я пережив це щастя всього двічі. Вперше, коли передбачив поляризацію оптичного випромінювання від Крабовидної туманності. Удруге –коли 1960 року передбачив вікове зменшення радіопотоку від Касіопеї A –сильного радіоджерела на небі.
–Так, це була сенсація! Чи переживали Ви в своєму житті справжнє горе або розчарування або трагедію?
–Трагедію? Ні, я абсолютно, на 100% щасливий. Життя –голуба мрія.
ЛЮБЛЮ БИЧКИ Я ДИВНОЮ ЛЮБОВ’Ю, з статті К. Чуваєва «Спогади про Шкловського»
Я познайомився з Йосипом Самуїловичем влітку 1949 р., коли він став співробітником на півставки Кримської астрофізичної обсерваторії. Вперше я побачив його в синьому фланелевому, бувалому, спортивному костюмі. Штани цього костюма він називав «штаньми дралафу».
Астрономи харчувалися в їдальні, яку організували на громадських засадах. Кухарем була Наталія Дмитрівна Козлова. Можна легко зміркувати, якщо сказати, що вона з гумором говорила, що сьогодні їй вдалося нагодувати 20 (або 30) чоловік одним півнем, оскільки інших продуктів їй для обіду дістати не вдалося.
Добре пам’ятаю, як в ті часи Йосип Самуїлович частенько говорив: «Люблю бички я дивною любов’ю». Йшлося про консервованих бичків в томаті.
ГІРКА ОБРАЗА, з статті А. Фрідмана «Очищення поезією»
Мені на роботу подзвонив Шкловський і попросив приїхати до нього увечері.
–Щось трапилося, Йосипу Самуїловичу?
–Сьогодні мене провалили в академіки. Говорили як про Ньютона і провалили..., –голос втомлений і безбарвний, абсолютно позбавлений характерних для «доктора» емоційних відтінків.
Увечері я побачив його напівлежачим у кріслі, руки безсило звисали. Схожість з картиною «Смерть Марата» була настільки разючою, що замість вітання мимоволі вирвався досить похмурий жарт:
–У Вас непогано виходить поза Марата у ванні.
–Довго репетирував, –у вимерлих очах заблищали знайомі веселі лелітки.
–Я –поганий утішник, проте мені не зрозуміло, чому сьогоднішня подія стала для Вас такою несподіванкою.
–Тому що, судячи з числа тих, хто виступав і число чорних куль, дехто з тих, що сильно мене хвалили, кидали чорні кулі. Навіщо? Їх же ніхто на аркані не тягнув виступати.
–Тобто несподіваною виявилась наявність людей, які роблять не те, що говорять, а говорять не те, що думають?
–Я не припускав, що таких людей в нашому відділенні так багато.
–Невже помилка в чисельній оцінці могла Вас так розладнати?
–Ну Вас до біса, Аліку, давайте пити чай!
Важко було дивитися, як скрутила цю горду людину гірка образа за недооцінку його видатного внеску в астрономію.
ЗДАВАВСЯ МЕНІ НЕЗАТИШНИМ, із спогадів Є. Шкловського
Батько в сім’ї був не дуже щасливим і по-своєму важким. Обдарований, яскравий, він насилу знаходив розуміння у домашніх, і, можливо, тому в сімейному колі бував часто відчуженим і холодним.
Він ніколи не вникав в побутові проблеми, здавався мені незатишним і часто злим...
Батько абсолютно не виносив сірості й рутини. На мій погляд, це одна з причин, чому він прагнув під різними приводами «втекти» з дому, який не блищав яскравими особами...
Його незламне бажання бути лідером проектувалося на мене таким чином. Він говорив: «Ти повинен бути першим в тій справі, якою займаєшся».
Не зважаючи на величезне число знайомих, шанувальників і шанувальниць його яскравого таланту, учнів у нього, по суті, не було друзів.
Біологія
ГУРВІЧ Олександр Гаврилович
Біолог. Автор терміну «біополе» (1944).
З правничої родини. Батько, Гурвіч Г., –нотаріус.
Народився 27 вересня (9 жовтня) 1874 р. в м. Полтава Російської імперії (нині –адміністративний центр однойменної області України).
Помер 27 липня 1954, р. в м. Москва СРСР (нині –столиця РФ).
Закінчив Полтавську класичну гімназію (1892), медичний факультет Мюнхенського університету (1897).
Працював науковим співробітником і викладачем Страсбурзького університету (1901-1906), служив лікарем в армії (1905-1907), був викладачем петербурзьких Вищих жіночих курсів (1907-1918), Таврійського (1918-1925) і Московського (1925-1930) університетів, науковим співробітником Всесоюзного інституту експериментальної медицини (1930-1948).
Лауреат Державної премії СРСР (1941).
Спеціалізувався з проблем цитології, ембріології, біофізики, теоретичної біології.
Розробляв теорію біологічного поля з метою пояснити спрямованість і впорядкованість в розвитку і функціонуванні організмів; застосував мітогенетичні промені для аналізу фізико-хімічного стану клітин в нормі і патології.
Запровадив поняття про неврівноважену молекулярну структуру живої протоплазми як її фізіологічну реактивність; відкрив мітогенетичні промені –надслабке ультрафіолетове випромінювання низки живих тканин і хімічних реакцій, яке стимулює ділення клітин (1923).
Як вчений дебютував статтею про ембріональний розвиток амфібій (1879),
Потім настала черга наступних доробків: «Morphologie und Biologie der Zelle» (1904), «Атлас і нарис ембріології хребетних» (1906), «Спадковість як процес здійснення» (1912), «Про поняття ембріональних полів» (1922), «Гістологічні основи біології» (1930), «Теорія біологічного поля» (1944), «Мітогенетичне випромінювання» (1945), «Поняття «цілого» в світлі теорії клітинного поля» (1947), «Вступ до вчення про мітогенез» (1948).
Задовго по смерті Г. вийшла книга «Принципи аналітичної біології і теорії клітинних полів» (1991).
Всього наш земляк залишив понад 150 наукових праць.
На біологічному факультеті Московського університету функціонує лабораторія біофізики розвитку, яка носить ім’я нашого земляка.
Серед друзів та близьких знайомих Г. –В. Вернадський, І. Павлов, Г. Франк, Ю. Харитон, С. Родіонов, В. Обручев, Бете, І.Тамм, Г. Дріш, В. Ру та ін.
ЖИВА СИСТЕМА, з книги О. Гурвіча «Гістологічні основи біології»
Саме існування живої системи є, строго кажучи, найглибшою проблемою в порівнянні з якою її функціонування залишається або повинно залишатися в тіні.
ТАЄМНИЦЯ БІОЛОГІЧНОГО ПОЛЯ, з статті О. Гурвіча «Принципи аналітичної біології і теорії кліткових полів»
Наше формулювання основної властивості біологічного поля не має за своїм змістом ніяких аналогій з відомими в фізиці полями (хоча, звичайно, і не суперечить їм).
ПРИВЕРТАЄТЕ УВАГУ, з листа А. Бете О. Гурвічу від 8 січня 1930 р.
Серед біологічних робіт, які публікуються з вашої країни, ніщо так не привертає увагу наукового світу, як ваші роботи.
ВИПЕРЕДИВ ЧАС, з оцінки діяльності О. Гурвіча Л. Білоусовим
Питання було поставлене Гурвічем настільки широко і вичерпно, що будь-яка теорія морфогенезу, яка може виникнути надалі, буде, за суттю, лише ще одним різновидом теорії поля.
ХУДОЖНИКОМ НЕ СТАВ, з нарису М. Аспіз «Це був великий учений»
У виборі професії Олександр Гурвіч не коливався і після закінчення гімназії відразу ж подався до Німеччини з наміром вступити... до мюнхенської Академії мистецтв. На жаль, на вступних іспитах хлопець провалився, проте не розгубився і того ж дня став студентом медичного факультету університету.
Окрім лекцій на медичному факультеті, Гурвіч відвідував і заняття на історико-філологічному факультеті, і художні школи. У тому, що його здібності до живопису достатньо скромні, він, щоправда, переконався швидко і з третього курсу остаточно полишив думку стати художником, цілком занурившись в науку.
...У 1914 році, на початку першої світової війни, Гурвіч був мобілізований, але за станом здоров’я визнаний придатним для служби лише в умовах тилу. Його залишили в Петрограді і призначили в госпіталь військово-медичної академії.
...У Сімферополі Гурвіч виявив особливе слабке ультрафіолетове випромінювання тваринних і рослинних клітин, котре стимулює клітинне ділення, –мітоз. Тому він і назвав його мітогенетичним.
...З початку Великої Вітчизняної війни (після короткого перебування в Казані) Гурвіч завідував в Москві лабораторією мітогенезу в Інституті експериментальної біології.
У 1948 році після нещасливої сесії ВАСХНІЛ він пішов на пенсію (лабораторією до її закриття завідувала його донька, доктор біології). І в домашніх умовах учений продовжував теоретичні розробки, проводив досліди.
ВСЕ ЖИВЕ ВИПРОМІНЮЄ УЛЬТРАФІОЛЕТ, з розвідки О.Гавриша «О. Г. Гурвіч: справжня історія біологічного поля»
О. Г. Гурвіча не задовольняв стан теоретичної біології початку XX століття. Його не привертали можливості формальної генетики, оскільки він усвідомлював, що проблема «передавання спадковості» корінним чином відрізняється від проблеми «здійснення» ознак в організмі.
Можливо, найголовніше завдання біології і до цього дня –пошуки відповіді на «дитяче» запитання: яким чином з мікроскопічної кульки єдиної клітки виникають живі істоти у всій їх різноманітності?
...Гурвіч приходить до розуміння впорядкованості в живому як «підпорядкованості» елементів єдиному цілому –у протилежність їх «взаємодії».
...Він вперше розвиває уявлення про ембріональне поле –морфе. По суті, це була пропозиція розірвати хибне коло: пояснити виникнення неоднорідності серед спочатку однорідних елементів як функцію положення елементу в просторових координатах цілого.
Після цього Гурвіч почав формулювати закон, який описує переміщення клітин в процесі морфогенезу. ... Здавалося, що клітини «знають», куди їм нахилятися, куди тягнутися, аби побудувати потрібну форму.
О. Г. Гурвіч ввів поняття «силової поверхні» «морфогенетичного поля», ...прийшов до того, що необхідно розглядати мітози в живому об’єкті не як одиничні події, а в сукупності, як щось скоординоване –будь то строго організовані мітози перших фаз дроблення яйцеклітини чи мітози, котрі здаються випадковими...
...Подальші дослідження показали, що йдеться саме про випромінювання, а не про летючі хімічні речовини. Дія розповсюджувалася у вигляді вузького паралельного пучка –варто було злегка відхилити убік індукуючий корінець, ефект пропадав. Пропадав він також, коли між корінцями поміщали скляну пластинку. А ось якщо пластинка була з кварцу, ефект зберігався! Це підказувало, що випромінювання було ультрафіолетовим.
Пізніше спектральні межі встановили точніше –190-330 нм, а середню інтенсивність оцінили на рівні 300-1000 фотонів/с на квадратний сантиметр. Інакше кажучи, мітогенетичне випромінювання, відкрите Гурвічем, було середнім і ближнім ультрафіолетом надзвичайно низької інтенсивності.
Звідки ж береться УФ-випромінювання в живій клітині?
Джерело поля Гурвіч пов’язував з центром клітини, пізніше –з ядром, в кінцевому варіанті – з хромосомами. На його думку, поле зароджувалося під час перетворень (синтезу) хроматину, причому ділянка хроматину могла стати джерелом поля, лише перебуваючи в полі сусідньої ділянки, яка вже перебувала в такому стані. Поле об’єкту в цілому, згідно пізнішим уявленням Гурвіча, існувало як сума полів клітин.
...У наш час співчуття змінилося неприязню. Чималий внесок в дискредитацію ідей О. Г. Гурвіча внесли деякі горе-послідовники, які трактували думки ученого «за власним розумінням».
Проте головне навіть не в цьому: ідеї Гурвіча опинилися збоку від того шляху, яким пішла «ортодоксальна» біологія. Після відкриття подвійної спіралі перед дослідниками з’явилися нові ваблячі перспективи. Ланцюжок «ген –білок –ознака» привертав своєю конкретністю, легкістю, як здавалося, отримання результату.
Природно, що молекулярна біологія, молекулярна генетика, біохімія стали магістральними напрямами, а негенетичні і неферментативні процеси в живих системах поступово витіснялися на периферію науки, і саме їх вивчення нині вважається сумнівним, несерйозним заняттям.
Для сучасних фізико-хімічних і молекулярних відгалужень біології чуже розуміння цілісності, яку О. Г. Гурвіч вважав основоположною властивістю всього живого. Зате розчленовування практично прирівнюється до отримання нового знання. І хоча нерівноваженість біологічних процесів формально визнається, важливої ролі їй ніхто не відводить: переважна більшість робіт направлена на розрізнення «чорного» і «білого», присутність чи відсутність білка, активності чи не активності гена.
Що ми втратили за півстоліттям після Гурвіча, наскільки великі втрати –відповідь підкаже майбутнє науки.
НАПИСАВ БЛИСКУЧУ БІОФОТОННУ СИМФОНІЮ, з статті В. Орла і Л. Білоусова «З єретиків в пророки біології ХХI століття»
Аналізуючи відкриття, зроблене Гурвічем, тільки зараз розумієш наскільки різко воно відхилялося від загальноприйнятої у той час біологічної точки зору на процеси клітинного ділення. Тому Гурвіч уявлявся деяким його сучасникам єретиком біології XX століття.
...Відродження цікавості до цього напряму поновилося з 70-х років в колишньому СРСР. Проте особливо активно і цілеспрямовано це відбувається в Німеччині, де створили Міжнародний інститут біофізики, в якому учені планомірно досліджують проблеми біологічних випромінювань, ґрунтуючись на новітніх досягненнях квантової фізики з урахуванням наукової спадщини Гурвіча.
...Багато років тому Гурвіч в своєму виступі, присвяченому пам’яті ученого-біохіміка Є. Лондона, відзначив існування двох типів учених. Перші –відкриття яких відбуваються в мить, коли людство готове для їх загального визнання і впровадження. Другі –це вчені, що випередили час, ті невизнані генії, які не користуються визнанням своїх сучасників.
Певною мірою ця нелегка доля торкнулася і Гурвіча, ідеї якого випередили час. Він написав блискучу біофотонну симфонію, проте тоді ще не народився піаніст, який міг би її виконати.
РАСС Теодор Саулович
Біолог, іхтіолог. Автор терміну «іхтіопланктонологія» (1933). В іхтіології існує науковий термін «правило Расса».
З медичної родини. Батько, Расс С., –лікар-отоларинголог.
Народився 3 грудня 1904 р. в. м. Кременець Волинської губернії Російської імперії (нині –районний центр Тернопільської області України).
Помер 12 листопада 2001 р. в м. Москва РФ.
Закінчив біологічне відділення фізико-математичного факультету Московського державного університету (1921-1925), аспірантуру при НДІ зоології МДУ (1925-1929).
Працював науковим співробітником Мурманської біологічної станції (1925-1926), старшим науковим співробітником Державного океанографічного інституту (1930-1933), завідувачем лабораторією ВНДІ Морського рибного господарства і океанографії (1934-1947), завідувачем лабораторією, завідувачем відділом, головним науковим співробітником Інституту океанології АН СРСР ім. П. Ширшова (1948-2001).
Заслужений діяч науки РРСФР (1978).
Лауреат Державної премії СРСР (1977).
Член консультативного Бюро ЮНЕСКО.
Почесний академік Російської академії природничих наук (1994).
Почесний Соросівський професор.
Член Географічного товариства Перу.
Член Морського біологічного товариства Індії.
Член Всеросійського гідробіологічного товариства.
Член російського Географічного товариства.
Член російського Морського біологічного товариства.
Член Московського товариства дослідників природи.
Спеціалізувався з проблем відтворення і розвитку гідробіонтів, іхтіопланктону, біогеографії іхтіофауни океану і російських морів, промислової іхтіології; створив теоретичну основу промислової біогеографії; розробив поняття «Промислово-географічний комплекс».
Друкувався в журналах «Природа», «Зоологічний журнал», «Праці Інституту океанології АН СРСР», «Питання іхтіології».
Як учений дебютував статтею в «Збірнику праць Мурманської біологічної станції» про виявлення в Кольській затоці рідкісного виду камбали (1926).
Потім настала черга монографій про географічний паралелізм будови і розвитку риб (1941), «Світовий промисел водних тварин» (1948), «Рибні ресурси Європейських морів СРСР і можливості їх поповнення акліматизацією» (1965), «Тихий океан» (1967).
Під його керівництвом підготовлені до друку книги «Промислові риби СРСР» (1949), «Риби відкритих вод Тихого океану» (1967), «Риби» (1971), «Словник назв морських промислових риб морської фауни» (1980).
Всього ним опубліковано понад 350 наукових робіт.
Багату бібліотеку батька після його смерті доньки передали до Інституту океанології РАН і до Звенигородської біостанції МДУ.
Нині ім’ям нашого земляка названо п’ять видів риб –безвухий ліценхел Раcса (1955), діафус Расса-Куликова (1961), Scalpellum theorassi Zevina, афіонус Расса (обидва –), псевдоліпаріс Расса (1991).
Серед друзів та близьких знайомих Р. –В. Богоров, Г. Клюге, Т. Перцева-Остроумова, Л. Берг, О. Сєвєрцев, Н. Горбунова, Л. Зенкевич, Г. Нікольський, Є.Крепс, М. Кондаков, М. Волькенштейн, Б. Матвєєв, Г. Ліндберг, C. Євсєєнко, Є. Рутенберг та ін.
***
ЗАДЛЯ ЧОГО ЇСТИ, з життєвого кредо Т. Расса
Одні працюють, щоб їсти, а інші їдять, щоб працювати.
***
ЧОМУ Я НЕ РИБА, з професійного кредо Т. Расса
Риби –найцікавіша і, мабуть, найрізноманітніша група хребетних тварин. Риб... у два з половиною рази більше, ніж птахів, втричі більше, ніж жаб, ящірок і змій, разом узятих, в шість разів більше, ніж ссавців!
ВИНЯТКОВА ЦІННІСТЬ, з оцінки брошури Т. Расса «Світовий промисел водних тварин» Л. Зенкевичем і Г. Нікольським
Виняткове за цінністю зведення світового промислу водних тварин. Надзвичайно насичена фактичним матеріалом, чудові малюнки.
Ні у нашій, ні в іноземній літературі немає роботи, котра дає таку повну картину світового промислу водних тварин.
ВИЯВИВ ПОРОЖНІ НІШІ, з статті «Расс Теодор Саулович» на sem40.ru
Після революції Теодор певний час провів в Московській дослідно-показовій шкільній комуні при Наркомосвіти, яка описана Анатолієм Рибаковим в «Романі-спогаді». Середню освіту завершив в трудовій школі II ступеня. У те літо працював в мосгубвідділі союзу Всемедикосанпраця....
...Під керівництвом Т. С. Расса проводилися дослідження спочатку в північних і далекосхідних морях, а потім і в інших районах Світового океану. Розроблені ним методики допомогли зібрати величезний матеріал з раннього розвитку риб у вітчизняних морях, розташованих в зонах з різним кліматом. Матеріал цей використовувався для розробки систематики ікринок і личинок.
Т. С. Расс виявив в окремих водоймищах порожні ніші, їх, на його думку, можна було заповнити шляхом акліматизації морських риб. Справедливість ідеї згодом повністю підтвердила практика.
Він був пристрасним бібліофілом. На придбання книг йшла значна частка заробітку. Він створив унікальну домашню бібліотеку, значна частина якої складалася з праць з іхтіології, у тому числі і тих, що дарували йому вітчизняні й зарубіжні учені.
ЗМІНИВ ІХТІОЛОГІЮ, з тезисів до IX Всеросійської наукової конференції «До 100-річного ювілею Т. С. Расса»
Серед біологів і іхтіологів нашого часу почесному академікові РАПН професорові Теодору Сауловичу Рассу належить особливе місце. Його роботи змінили іхтіологію в ХХ ст.
...З 1924 р. Теодор Саулович щорічно брав участь в наукових експедиціях на промислових і науково-дослідних судах на північних, далекосхідних, Чорному і Каспійському морях, в Тихому, Індійському і Атлантичному океанах, а також в численних міжнародних експедиціях: радянсько-китайській (1959), радянсько-кубинській (1967), ІЇОЕ (Індія, 1967-1968), СІКАР (Мексика, 1970).
Багато уваги приділяв дослідженням з акліматизації риб. Розробляв наукові засади направленого формування промислової фауни водоймищ. ...Обгрунтував і сформулював еколого-географічне правило збільшення розмірів яєць холоднокровних гідробіонтів (риб і безхребетних) від тропіків до полюсів.
ЗАКЛАВ ОСНОВИ НОВОЇ НАУКИ, з розвідки С. Євсєнка і М. Паріна «Пам’яті Теодора Сауловича Расса»
Основні зусилля очолюваний ним колектив в ті роки спрямовував на дослідження ранніх стадій розвитку риб і особливостей їх розподілу в Баренцевому, Каспійському і далекосхідних морях.
Але все ж головним напрямом його наукової діяльності були дослідження розмноження і розвитку морських риб, які проводилися на основі синтезу методів і знань з ембріології, іхтіології і гідробіології. Саме він заклав в 1930-х роках основи радянської школи іхтіопланктонології і залишався її лідером до останніх років життя.
У 1958-1965 роках учений теоретично обгрунтував і частково підтвердив експериментально можливість акліматизації деяких північних далекосхідних риб (терпугових, камбалових, бичків-рогаткових) в Баренцевому морі.
Він описав 3 нових роди і 7 нових видів, підготував перші огляди глибоководних риб далекосхідних морів і суміжних вод Тихого океану.
ЗНОВУ БАЧУ МОРЕ, зі спогадів М. Аспіз «Давно з нетерпінням нас чекає океан»
У жартівливому звіті Теодор Саулович так оповідав про експедицію на «Персеї» 1938 року:
Вот двадцать уж суток по серым волнам
Ныряет, как утка, «Персей»-старикан.
В такт шторму над палубой бимсы скрипят,
И хлопают двери, и люди ворчат…
И желтые мимо медузы плывут,
Проворных мальков под собою несут.
Мы ловим сетями красавцев морских,
В стеклянных могилах хороним мы их.
Камбал прозрачных, как горный хрусталь,
Скорей формалиним, как нам их ни жаль…
И вот мы вернулись и сдали отчет…
А в сердце по-прежнему море поет…
И стоит закрыть на минуту глаза –
Опять вижу, море родное, тебя.
ВИРОДОК-ПТЕРОДАКТИЛЬ З П’ЯТОГО ПОВЕРХУ, зі спогадів Ірини та Ірми Расс «Жив-був професор»
Він був класиком, довгий час живим, і оскільки був завжди, ми дозволяли собі називати його птеродактилем. ...Себе він представляв таким чином: в Інституті океанології є дві визначні пам’ятки: чучело латимерії на першому поверсі і Теодор Саулович Расс –на п’ятому. От так, не відокремлюючи себе від інституту і завжди працюючи, він і прожив свій вік.
...У дипломній роботі досліджував будову головного мозку костистих риб Баренцевого моря (банки з «мізками Теодора Саулича» багато років зберігалися у нас удома).
...Мама організувала наше сімейне життя таким чином, що в дитинстві старша просто побоювалася тата, а молодша дуже міцно засвоїла основне правило: «Тихіше, діти, тихіше, тато зняв сюртук» –це означало: тато працює.
...Батькова участь в домашніх справах і побутових неладах обмежувалася тим, що все, що він заробляв або одержував (наприклад, пайок в розподільнику), «клав до дзьоба і приносив додому», за словами мами, «був пеліканом. Єдино, до чого був жадібний –це до роботи».
Пеліканом він, справді, був. У евакуації в Астрахані його, московського професора, перший час годували непогано в Асрибвтузі, і він щодня приносив свій обід (в алюмінієвій баночці ікру і сирники) нам –дітям.
У 1991 р. в Москві були складнощі з продуктами –черги за м’ясом, маслом, яйцями і деколи –навіть за хлібом. Мами вже давно не було, і одній з нас доводилося вести батькове господарство і, зокрема, готувати (і заздалегідь здобувати) їжу. Приносиш йому котлети, або щось інше м’ясне, а він говорить: «Може, це треба Томові (собаці) –адже він хижак і не може без м’яса, а я можу».
Тато звикав до речей, і мама з величезними зусиллями могла переконати його купити чи пошити костюм. Ми справлялися з цим завданням лише удвох після півтора, а то й двох місяців дебатів, із застосуванням образливих аргументів: «Тату, при погляді на тебе у людей виникає бажання тобі матеріально допомогти». На що він заперечував: «Що ти дурощі говориш? –мені ніхто цього на це не натякав».
...Тато говорив, що науковці взагалі, і він, зокрема, –виродки, адже стільки всього в житті потрібного й важливого, а йому ось нецікаво.
СКЕЛЕТ ОСЕЛЕДЦЯ, бувальщина
Під час одного з рейсів команді не везло: раз по раз трал витягали порожнім. Расс терпляче топтався на палубі в очікуванні наступного, і нарешті трал щось приніс.
Расс кинувся до нього і побачив ...обгризений скелет оселедця, в роті у якого стирчала записка «Теодор Саулич Расс в море трал бросал не раз; он крутил, крутил лебедку, наконец, поймал селедку».
Пожартували таким чином спеціалісти-бентосники, яких Расс відразу обурено обізвав «бентоСВинками».
Біохімія
ГОРБАЧЕВСЬКИЙ Іван (Ян)
Хімік, епідеміолог. Перший міністр охорони здоров’я Австро-Угорщини; автор першого у світові підручника з медичної хімії; першим у світі здійснив аналіз питної води. В біохімії існує науковий термін «фермент Горбачевського» (ксантиноксидаза).
З родини священика.
Народився 5 травня 1854 р. в с. Зарубинці Австрійської монархії (нині –Збаразький район Тернопільської області України).
Помер 24 травня 1942 р. в м. Прага (Чеське королівство). Похований на цвинтарі святого Матвія.
Закінчив Тернопільську гімназію (1872), медичний факультет Віденського університету (1872-1877).
Працював викладачем (1883-1902; 1903-1917), ректором (1902-1903) празького Карлового університету, міністром охорони здоров’я Австро-Угорщини (1917-1918), викладачем Українського вільного університету у Відні (1919-1921) та Празі (1921-1924), ректором Українського вільного університету (з 1924).
Дійсний член академії наук УРСР (1925).
Почесний президент Українського лікарського товариства (з 1910).
Дійсний член Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові (1899).
Член Найвищої Державної Санітарної Ради Чеського королівства (1906-1917).
Засновник і перший керівник празького Інституту лікарської біохімії.
Як вчений ще студентом дебютував науковим доробком про вестибулярний нерв.
Спеціалізувався з проблем біологічної хімії.
Першим у світі здійснив синтез сечової кислоти з гліцину, встановив шляхи утворення сечової кислоти в організмах, запропонував нову методику визначення місткості азоту в сечі та інших речовинах.
Одним з перших вказав, що амінокислоти є складовими білків.
Г. –автор чотиритомного підручника з лікарської хімії, написаного чеською мовою (1904-1908).
Всього перу З. належить понад сорок наукових праць.
Ім’я нашого земляка носять Тернопільська медична академія, школа у с. Зарубинцях, вулиця у м. Львів.
Меморіальна дошка Г. прикрашає празький Інституті лікарської біохімії.
Серед друзів та близьких знайомих Г. –В. Габсбург, І. Пулюй, К. Кацл, Е. Людвіг та ін.
***
ШИРИЛИСЯ ЕПІДЕМІЇ, із спогадів І. Горбачевського
З усіх австрійських країв була війною (першою світовою –авт.) знищена Східна Галичина, тоді вже звільнена від російських армій, що в ній роками ґаздували мільйонові армії різних народів. Цілі оселі знищені дотла, зрівняні з землею, знищені комунікації, знищили або забрали все, що можна як-небудь потребувати, ширилися епідемії, страшно панували туберкульоз і венеричні хвороби, лікарів і ліків, особливо на селах, не було, стан просто жахливий.
Знане це було міністерству з різних звітів, до того з початку вересня передала мені українська парламентарна репрезентація у цій справі осібне меморандум зі жаданням негайної помочі.
ЧУДОВИЙ СИН ВЕЛИКОГО НАРОДУ, з промови К. Кацла над могилою І. Горбачевського
Далеко звідси, за карпатськими горами, була ваша колиска. Ви народилися українцем і були чудовим сином цього великого народу.
За своїм науковим рівнем, ви могли б викладати у будь-якому університеті, та присвятили 35 років нашому народові. Таке не забувається.
Ви були прекрасною людиною. Не любили багато виступати, але любили відкритість, прямоту і простоту. Розуміли суспільну біду. При цьому були патріотом, яких так багато потребує сучасність.
ВРЯТУВАВ ЖИТТЯ БАГАТЬОМ АВСТРІЙЦЯМ, з оцінки діяльності І. Горбачевського Й. Річе
Іван Горбачевський –світова величина, новатор медицини. Він все своє життя присвятив дослідженням.
Він першим у світі здійснив аналіз питної води і цим врятував життя багатьом австрійцям.
У НАЙМИ ДО ЧУЖИХ, з кореспонденції П. Бубнія і Ю. Ковальківа «2004-й ЮНЕСКО проголосила роком академіка Івана Горбачевського»
В умовах вікової бездержавності доля багатьох талановитих українців склалася так, що вони здобували високе поцінування своєї праці у розвої науки і культури в інших країнах. «У найми до чужих», за влучним висловом Івана Франка, змушений був піти і вчений-біохімік світової слави Іван Горбачевський.
Батько його, Яків Горбачевський, вихований на традиціях Маркіяна Шашкевича та інших членів «Руської Трійці», прагнув не тільки дати дітям освіту, а й прищепити їм любов до знедоленого люду Галичини. Не випадково обидва –Іван і Антін –змалку горнулися до знань і стали непересічними особистостями. Першого вабила наука, а молодшого –політика. Антін працював адвокатом, обирався до австрійського парламенту, був знаним громадським і політичним діячем Західної України і до кінця життя обороняв інтереси місцевого населення.
Іван же вибрав свій шлях.
Навчаючись у гімназії, І. Горбачевський вступає до таємного учнівського товариства «Громада», організатором якого був старшокласник, згодом великий фізик Іван Пулюй. Члени товариства збиралися підпільно на засідання, організовували Шевченківські вечори, власними силами створили бібліотеку, розповсюджували серед учнів українську книгу. І. Горбачевський, як і кожен член «Громади», склав присягу, що «весь вік буде трудитися для добра свого народу», і вірним їй залишався все життя.
По закінченні гімназії майбутній вчений вивчає медицину у Віденському університеті, поринає у вир наукової і громадської діяльності. Його двічі обирають головою українського студентського товариства «Січ», в лоні якого, як пише Великий Каменяр, «почали вироблюватися» люди, що «не їли даром університетського хліба, віддавалися науці серйозно».
По завершенні навчання в університеті, зі ступенем доктора медичних наук молодий вчений зосереджується на дослідницькій роботі. Через п’ять років він першим у світі синтезує сечову кислоту, встановлює джерела і шляхи її утворення в живому організмі, що матиме згодом велике значення у діагностуванні захворювань. Ця праця популяризує його ім’я в наукових колах світу. Через десятиліття авторитетне французьке видання «Semdine des Hopitaux» констатує: «Всі праці Горбачевського про утворення сечової кислоти досі неперевершені».
Празький період життя позначений дальшими непересічними науковими відкриттями. Він продовжує розпочаті у Відні досліди, вивчає атомні сполуки, синтезує креатинін та інші органічні сполуки, виділяє у чистому вигляді амінокислоти, які є будівельним матеріалом білків. Дослідження І. Горбачевського стали нині дороговказом у вивченні нуклеїнових кислот для розгадки таємниці життя на молекулярному рівні.
Вчений не обмежується науковими дослідженнями. Він організовує у Празі новий Інститут лікарської хімії, в якому під його керівництвом підготовлено три генерації вчених різних національностей.
Вчений не пориває зв’язків із рідним краєм. У роки Першої світової війни вчений як член австрійського парламенту матеріально допомагає втікачам з України у Празі. Він входить до складу санітарної ради чеського королівства, згодом –найвищої ради здоров’я Австро-Угорщини. У 1917 році дає згоду на призначення його міністром створеного вперше у світовій практиці Міністерства народного здоров’я.
І. Горбачевський передусім прагнув побувати в рідних краях, пересвідчитися у тому, яке жахіття принесла людям війна, і полегшити їхні страждання. Та на заваді спочатку стали різні політичні інтриги, а згодом і збройний конфлікт Польщі із Західноукраїнською Народною Республікою. Не дочекавшись розпаду Австро-Угорської імперії, вчений у жовтні 1918 року подав заяву про звільнення з поста міністра. Однак за короткий час роботи на такій високій посаді йому вдалося розробити основи організації служби здоров’я, що стали орієнтиром на десятиліття для тих держав, які виникли на руїнах європейської імперії.
Вчений радо зустрів звістку про проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, а після її поразки прагнув усіляко прислужитися українській ідеї. Він організовує у Відні університетські курси, які в 1921 році перетворено в Український Вільний Університет і переведено до Праги. Вчений очолює кафедру хімії, згодом стає ректором цього університету. І. Горбачевський одночасно працює професором Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова, Української Господарської академії у Подебрадах, очолює хімічну комісію при цій академії, яка розробляла українську хімічну термінологію на основі міжнародної номенклатури.
–Я думаю, –наголошував учений, –що наша термінологія мусить бути передусім така, щоби якнайтісніше прилягала до термінології міжнародної.
Слід додати, що І. Горбачевський свої лекції читав рідною мовою. Він видав також перший український підручник з хімії для університетів.
В житті це була надзвичайно скромна й порядна людина, котра постійно підкреслювала своє українське походження й офірувала статки для бідних студентів, створивши для цього спеціальний фонд за рахунок своїх гонорарів від лекцій у вузах і публікацій. У 1939 році цей фонд закрили фашисти.
Понад десять років очолював у Празі І. Горбачевський товариство «Музей визвольної боротьби України» (1925-1935 рр.), а потім аж до смерті був його почесним членом.
Він до кінця жив Україною, її народом. Свідчення цього –його листи до українських вчених, письменників, громадських діячів, з якими підтримував постійні зв’язки. Вчений залишив велику наукову спадщину з хімії, біохімії, епідеміології, судової медицини, токсикології та інших галузей.
Іван Горбачевський, чиє ім’я у роки тоталітаризму відчужувалось від отчої землі, –своєрідний символ рідкісного вченого, патріота нашої нації. Нині він вічними карбами входить у наше життя.
ЗА НАКАЗОМ «СОВІТІВ» ЙОГО ПОРТРЕТ ЗНИЩИЛИ, з розвідки Є. Топінка «Іван Горбачевський –перший у світі міністр охорони здоров’я»
Днями виповнилося 150 років від того дня, коли на Тернопільщині, у селі Зарубинці, в родині греко-католицького священика Якова Горбачевського народився перший син на ім’я Іван
Завдяки таланту і винятковій працьовитості він осягнув вершини світової науки, став першим у світі міністром охорони здоров’я.
Великий період життя вченого пов’язаний з Прагою. Як член гігієнічної комісії він досліджував воду у міських водогонах і дав практичні рекомендації щодо приборкання епідемії черевного тифу.
Прага береже добру пам’ять про українця. У Карловому університеті «незлим тихим словом» його пом’янули представники медичної громадськості чеської столиці, члени «Об’єднання українок у Чеській республіці», Львівського товариства «Ческа беседа».
Але у галереї ректорів Карлового університету портрета нашого земляка немає. У 1946 році його знищили на вимогу радянської окупаційної влади.
ФОНД ЗЛІКВІДУВАЛИ НІМЦІ, з дослідження В. Шендеровського «Він належав до тих, хто формував світ»
У Празі Івана Пулюя пов’язувала щира дружба з краянином Іваном Горбачевським ім’ям якого пишаються український і чеський народи.
Обидва професори читали студентам-українцям лекції, заохочували до влаштування концертів та вистав. Для матеріальної підтримки незаможних створили фонд допомоги, який поповнювався завдяки й тому, що вчені відмовлялися від своїх гонорарів за публікації та виклади. Фонд цей проіснував до 1939 року, коли його зліквідували німці.
ГРАБАР П’єр
Хімік, біохімік, імунолог. Справжнє прізвище –Грабар Петро Миколайович. На 1-му Міжнародному конгресі імунологів названий в числі 5-ти найвидатніших імунологів світу (1971). В біохімії існує науковий термін «імуноелектрофоретичний аналіз Грабара».
З дворянської родини. Батько, Грабар М., –сенатор, радник касаційного суду; брат, Грабар А., –фахівець з древньохристиянського і візантійського мистецтва, дійсний член Французької Академії наук.
Народився 10 вересня 1898 р. в м. Київ Російської імперії (нині –столиця України).
Помер 28 січня 1986 р. в м. Париж (Франція). Похований на цвинтарі Сент-Женевьєв-де-Буа.
Закінчив Київський ліцей (1916), навчався в Петроградському пажеському корпусі (1916-1917), закінчив Лілльську інженерну хімічну школу (1924), природничий факультет Страсбурзького університету.
Працював інженером Лілльського хімічного заводу (1924-1926), завідуючим лабораторією клінічної медицини (1926-1930), асистентом кафедри біохімії (1930-1938) Страсбурзького університету, завідуючим відділом хімії мікробів Інституту Пастера (1946-1968), директором Інституту з вивчення раку при Національному центрі наукових досліджень Франції (1960-1966).
Почесний доктор Копенгагенського університету (1969).
Фундатор і президент Французького товариства імунологів.
Кавалер ордена Почесного Легіону (1954).
Кавалер срібної медалі Національного центру наукових досліджень Франції (1958).
Кавалер медалі Клода Бернара Монреальського університету (1967).
Офіцер ордена Почесного Легіону (1964).
Командор «Академічних Пальм» (1962).
Лауреат премії Л. Пастера (1935).
Лауреат премії Ніклу (1935).
Лауреат премії Бреана (1944).
Лауреат премії Фонду Янсена (1944).
Лауреат міжнародної премії Е. Берінга (1958).
Лауреат премії Сольса Фрейсіна (1958).
Володар Великого призу фонду Яффі Інституту Франції (1968).
Спеціалізувався з проблем біохімічних особливостей патогенезу діабету; очищення інсуліну; синдрому азотемії; ультрафільтрації білків.
Як вчений дебютував низкою публікацій про синдром азотемії за дефіциту солі в організмі (1930).
Потім настала черга наступних доробків: «Hermann et Cie «L,ultrafiltration fractionnee» (1942), «Les Globulines du serum sangulin (chez Desoer)» (1947), «L’Analyse Immuno-electphoretique» (1960).
Не сприйнявши більшовицької революції, емігрував до Франції (1919).
Серед друзів та близьких знайомих Г. –Л. Блюм, М. Гейдельбургер, М. Ніклу, Ж. Куртуа, К. Хельмстр, Г. Гудмен, Д. Рове, П. Бюртен, Р. Массієв, Л. Зільбер, С. Честер, Б. Слеттенмарк, Т. Абелєв, Р. Болдуїн, А. Рейф, Н. Шогрен та ін.
***
СПІВАТИ І СМІЯТИСЬ, з життєвого кредо П. Грабара
Я люблю, коли в лабораторії співають і сміються. Це означає, що все йде добре.
ГОЛОВНИЙ ПІДСУМОК МОЇХ ПОШУКІВ, зі спогадів П. Грабара
Мабуть, головним підсумком моїх півстолітніх занять імунологією стало усвідомлення того, що аутоантитіла є нормальними регуляторними молекулами.
КОЛЕГИ ЧИНИЛИ ОПІР, зі спогадів Ж. Куртуа
Автор оригінального методу П’єр Грабар інтуїтивно підходив до нових гіпотез, що базуються на попередніх експериментальних даних. Як всякий новатор, він постійно стикався з нерозумінням і замовчуванням. У 1953 р. на Міжнародному конгресі мікробіологів, який проходив у Римі, коли Грабар розповів про існування аутоантитіл, це поняття було ще далеко від загальноприйнятих уявлень.
Він енергійно затверджував свою концепцію. Майбутнє повністю підтвердило його правоту.
Зараз я з гіркотою згадую, який опір чинило наукове співтовариство і важко було переконати його в правильності своєї позиції. Для нинішніх же молодих студентів-медиків поняття аутоантитіл і аутоіммунних хвороб така ж класика, як і уявлення про інфекційні і паразитарні хвороби.
ЗАЙНЯВСЯ ОЧИЩЕННЯМ ІНСУЛІНУ, з енциклопедії В. Шелохаєва «Російська еміграція»
Грабар П. під керівництвом професора медичної хімії Леона Блюма зайнявся очищенням інсуліну, який останній використовував в клінічній практиці. Великий цикл робіт Г. в ці роки (1930-1938) пов’язаний з відкриттям синдрому азотемії і його поясненням на біохімічному рівні. Саме цьому і була присвячена дисертація, яку він захистив 1931 року.
Аналіз патологічних сироваток крові показав, що завдяки використанню імуноелектрофоретичного методу вдається виявити характерні для захворювань зміни: відсутність деяких білків і поліпептидів, модифікації в структурі і складі нормальних компонентів і, що особливо важливо, метод виявляє присутність нових інгредієнтів.
Через декілька років Г. дослідив специфічні антигени різних органів і тканин: печінки, селезінки, кісткового мозку, тимусу тощо. Ним і його колегами вперше було виявлено відмінність лімфоцитів тимусу (тимоцитів) від лімфоцитів іншого походження, що дозволило зрозуміти природу походження таких складних імунологічних феноменів як відторгнення трансплантата та ін.
СПІВАВТОР ІМУНОЛЕКТРОФОРЕЗУ, з статті Т. Улянкіної «Грабар Петро Миколайович»
Він використовував мембрани з нітроцелюлози, яка мала регулярну пористість, що дозволяло, знаючи розміри «отворів», співвідносити їх з розмірами білків. Методом ультрафільтрації вдалося оцінити розміри багатьох біологічних компонентів: ферментів, токсинів, антитіл, вірусів, бактеріофагів.
Для удосконалення в області імунохімії Г. поїхав на стажування до США. Саме тоді, за спогадами самого вченого, він з біохіміка і фізико-хіміка перетворився на завзятого імунолога і, повернувшись до Парижа, присвятив себе проблемам імунохімії.
Спочатку вивчав механізм дії ультразвуку на денатурацію білків. Виникла теорія хімічної дії ультразвуку... Запропоновані методи дозволили уникнути окислювальних процесів при використанні ультразвуку в експериментах з біологічними об’єктами.
У 1952-1953 рр. Г. і його помічник –американський студент Вільямс, модифікуючи техніку фракціонування імунних комплексів «антиген-антитіло» в пластинках гелів, створили метод так званого імуноелектрофорезу. Метод мав революційний вплив на розвиток багатьох напрямів фізико-хімічної біології і медицини і привів до серії блискучих відкриттів.
...Вдалося відкрити в крові різні класи імуноглобулінів, а також деякі генетичні модифікації білків. Якщо звичайний електрофорез в гелі чи на папері дозволяв виявити в сироватці крові 5-6 білкових фракцій, то імуноелектрофорез –не менше 30, що свідчило про високу ефективність методу.
...Г. запропонував онкології високоспецифічні способи діагностики низки форм ракових новоутворень. Розроблений ним метод імуноелектрофорезу дозволив виявити присутність в крові деяких хворих мієломних білків. ...»Зародковий компонент» з’являвся і у експериментальних тварин з індукованим раком печінки. Грабар П. розробив підходи для отримання антитіл, котрі мають направлену цитотоксичну активність, нейтралізуючи пухлинні клітини.
Це забезпечило величезний прорив в імунології раку.
ФРАНЦУЗОМ ЦІКАВИЛИСЯ В КДБ, з книги Г. Абелєва «Нариси наукового життя»
Наступного дня вранці В. М. (співробітник КДБ –авт.) на чорній «Волзі» чекав мене поблизу Київського метро і доставив в музей –здається, Дарвінівський музей ім. Тімірязева. У ньому був великий і дуже упорядкований відсік з декількома заґратованими кімнатами, хорошими меблями і штатом молодих людей з характерною зовнішністю: типових, ...якийсь усереднений тип молодого інженера чи міністерського чиновника.
Ми пройшли до великої кімнати з масивним письмовим столом.
В. М. привів свого шефа –Володимира Васильовича Петрова.
В. В. був дуже люб’язний і почав з рясних і пихатих компліментів на мою адресу, подяк за приїзд і вибачень. Потім почав пояснювати, як важко їм орієнтуватися в міжнародних контактах, як складно відрізняти учених, з якими треба співробітничати, від засланих агентів, що тут без допомоги самих учених вони розібратися не можуть. Тому наші учені повинні розуміти, яку потрібну роботу виконує КДБ, і допомагати їм там, де їх компетенції не вистачає. Я ж багато їздив, багатьох знаю, знаю людей в своїй галузі, і тому-то він і хотів зі мною познайомитися.
Я відповідав, що все це розумію, що співробітничаємо ми виключно з ученими, яких знаємо багато років і за роботами, і особисто, що всі вони дуже добре налаштовані до нашої науки, багато роблять для її популяризації на Заході, для встановлення контактів, що про все це я вже говорив В. М. і завжди готовий допомогти в цьому. Я назвав таких учених як Грабар, Саутем, Гудмен.
В. В. був дуже задоволений тим, що я розумію важливість їх роботи і поважаю її, що ми легко порозумілися, і перейшов до того, що спілкування з іноземними ученими зовсім не просте, що це –представники ворожих країн, у них свої інтереси, що всім їм дають завдання розвідки, що ми (КДБ) винні це виявляти, а без допомоги самих учених цього не зробити. І він розраховує на мою допомогу... При цьому згадав про спеціальні завдання, явки і паролі.
Я ввічливо відмовився, виражаючи повну пошану до їх роботи і посилаючись на повну свою нездатність до неї...
У травні 1970 р. я з’їздив в своє останнє закордонне відрядження –на конференцію в Брюгге. ...Зустрів радника ВОЗ М. Селу і добре поговорив з ним, бельгійця Хрістіана Деккерса, свого старого знайомого, керівника відділу імунології ВОЗ Г. Гудмена, співробітника того ж відділу Д. Рове, П. Грабара –директора Інституту з вивчення раку у Вільжуїфі (Париж), і багато інших.
...В кінці року я одержав лист від О’Конора. ...О’Конор посилався на розмову з Гудменом, цікавився, що і як можна зробити для передбачуваної роботи. Він писав, що їде до Африки і заразом з’ясує можливості і з питання, що цікавить нас.
На початку 1967 р. я одержав від нього дуже збуджений лист про те, що він був у Дакарі, де Массієв спільно з Грабаром вже ведуть роботи з імунодіагностики раку печінки, і що він запрошує мене якнайшвидше приїхати до Женеви, аби обговорити і почати передбачувані дослідження.
...На початку березня ми з Барояном вилетіли до Женеви, куди вже були запрошені Грабар і Урієль (директор і завлаб імунохімії білку Інституту з вивчення раку в Парижі). Там ми зустрілися з Гудменом і О’Конором, і розробили програму міжнародного експерименту, якої я тут не хочу більше торкатися, оскільки це відвело б сильно убік. Зазначу лише, що все розвивалося відмінно і привело до набагато ширшої програми співпраці, ніж було заплановано спочатку.
Ботаніка
БУНГЕ Олександр Андрійович
Ботанік-флорист, мандрівник. Один з фундаторів географо-морфологічного методу в систематиці рослин на теренах Російської імперії. В ботаніці існують наукові терміни «Ряст Бунге», «Сон-трава Бунге» (всього його іменем названо декілька десятків рослин).
З дворянської родини.
Народився 24 вересня (6 жовтня) 1803 р. в м. Київ Російської імперії (нині –столиця України).
Помер 6 (18) липня 1890 р. в селищі Мятліко Везенбергського повіту Естляндської губернії Російської імперії (нині –Раквереський район Республіки Естонія). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив один з Київських пансіонів (1821), Дерптський (Тартуський) університет (1821-1825).
Працював лікарем Барнаульського шпиталю (1826-1833), викладачем Казанського (1833-1836), Дерптського (1836-1867) університетів.
Член-кореспондент Петербурзької академії наук (1833).
Почесний член Петербурзької академії наук (1875).
Член ботанічного конгресу у Флоренції (1874).
Почесний член Лондонського Королівського товариства, Лондонського Ліннеївського товариства.
Лауреат Декандольської та Берівської премій.
Брав участь в наукових експедиціях на Алтай (1826; 1832), в Монголію та Китай (1830-1832), Поволжя (1835), Персію (1857-1859). Досліджував Новосибірські острови і Кавказ. Тільки під час поїздок на Алтай зібрав зразки 366 рослин, серед яких було 57 нових для місцевої флори і 27 –невідомих науці взагалі.
Наш земляк –співавтор чотиритомника «Flora Altaika» (1829-1833), автор наукових розвідок «Enumeratio plantarum quas in China boreali collegit» (1831), «Piantarum Mongolico-Chinensium decas I» (1835), «Beitrag zur Kenntniss der Flor Russlands und der Steppen Central-Asiens. Erste Abteilung» (1839-1842), «Mémoires présentés á l’Académie imp. des sciences de St. Pétersbourg par divers savants» (1854), «Die Arten der Gattung Cousinia» (1865), «Die Gattung Acantholimon» (1873), «Enumeratio Salsolacearum Mongoliae» (1879), «Pflanzengeogr. Betrachtungen uber die Famille der Chenopodieen» (1880), низки монографій з систематики родів рослин, описав багато нових їх видів.
Його перу також належить щоденник «Мандрівка східною частиною Алтайських гір».
З 1867 р. вийшов у відставку і до кінця життя займався обробкою зібраних матеріалів.
В Арктиці існує Земля Бунге (Новосибірські острови).
Серед друзів та близьких знайомих Б. –К. Ледебур, О. Федченко, К. Максимович, О. Гумбольдт, Ф. Шмідт, Е. Толль, О. Філомафітський, К. Маєр та ін.
НАДЗВИЧАЙНО ТАЛАНОВИТИЙ, з щоденника К. Ледебура
…Нарешті я передав план подорожі університетському консиліуму з проханням надати мені відпустку на 12-13 місяців зі збереженням платні і гроші в сумі 10000 руб. на покриття дорожніх витрат. Тепер я вже міг сподіватися на здійснення своїх планів. Більше я вже не вагався і тому став здійснювати необхідні приготування...
…Місцевість, яку я збирався обстежувати, була настільки великою, що один вчений здатен ознайомитися з нею лише поверхово. Тому мені дуже хотілося, щоб у подорожі мене погодилися супроводжувати два моїх колишніх учні –п. Меєр і п. Бунге.
Пан Меєр мене вже супроводжував, і мені відомі його ентузіазм і наполегливість, а також уміння, дуже потрібне мандрівникові, –терпляче зносити тягарі і злигодні.
Пан Бунге теж був мені добре відомий, тому що у мене вчився, і я мав можливість переконатися в його енергійності, твердості духу і талановитості.
РОЗБІЙНИКИ ЗМУСИЛИ ПИТИ ГОРІЛКУ З ВІДРА, з книги О. Бунге «Мандрівка східною частиною Алтайських гір»
…Надвечір ми, нарешті, дісталися розташованого на лівому березі Коргону однойменного селища, відомого своєю каменоломнею, що знаходилися неподалік. Це нове селище, але воно, здається, близьке до запустіння. Справа в тому, що його жителі, робочі каменоломні, незадоволені роботою, залишили село, пішли в сусідні гори й утворили там розбійницьку зграю.
У селі залишилися тільки їхні дружини, старі батьки і діти, а також один селянин, який оселився тут пізніше і не був з ними зв’язаний. Дії банди стають все зухвалішими. За день до цього вони наважилися пограбувати казенний склад. Двох солдатів, що його охороняли, розбійники зв’язали і погрозами змусили дати обіцянку нікого не видавати.
…Коли я пополудні повернувся з короткої поїздки в гори, в кімнату ввели гірника зі Зміїногірського рудника, котрий прибув сюди з товаришем нещодавно і заробив у тутешніх селян небагато грошей. Він був блідий і тремтів усім тілом. На запитання, що з ним, гірник розповів наступне. Вирішивши повернутися додому, вони пішли за своїми кіньми. У версті від села, на гірських схилах, де я сьогодні побував, троє коргонських збіглих напали на його супутника, а троє інших кинулися в погоню за ним. Він уник вірної смерті лише завдяки спритності коня.
Я вирішив за благо самому вийти назустріч тим людям і порадити їм утриматися від дурних дій проти жителів села і проти мене. Один селянин, перед чиєю хатою вони зупинилися, аби їх умилостивити, виніс повне цебро горілки.
Коли я підійшов, вони привіталися, назвавши по імені, щоб показати, що добре мене знають. Я перестерігав і просив їх від імені всього села не чинити ніякого насильства ні над жителями, ні наді мною, щоб не нести за це строгого покарання. Вони заприсяглися, що мені як лікарю, котрий потрібний людям, не варто їх боятися. Потім вони випили за моє здоров’я піднесеної їм горілки і запросили випити з ними мене.
Моя відмова нічим би мені не допомогла і, нарешті, я, сподіваючись полегшити долю жителів села, своєю згодою піддобрив розбійників. Проте помилився. Добром чи силоміць вони брали все, що здавалося потрібним, особливо рушниці, порох, гроші і т.п.
Мій хазяїн, найбагатший селянин, на якого, здавалося, понад усе замірялися, позбавився 50 рублів і багатьох речей.
Лемент розбійників, постійна стрілянина з пістолетів, їхній войовничий вигляд, а найбільше –пияцтво, все це являло собою досить моторошну картину на тлі сильного вітру, що завивав наввипередки з жінками і сільськими собаками. Мені довелося, зрештою, залагоджувати сильну сварку, яка виникла між розбійниками і моїм проводирем.
Наступного дня, почастувавшись чаєм у мого хазяїна, розбійники відправилися далі. День був холодний і похмурий, йшов дощ, змішаний зі снігом. Мороз сягав 2,5 градусів R (–градусів С), але нічим не зашкодив рослинам. Лише іриси, що повинні були от-от розцвісти, втратили всі свої розвинені бруньки.
НАУКОВА ЗДОБИЧ –БАГАТА, з нарису І. Плотникова «У пошуках легендарної землі»
Готувалася експедиція до Східного Сибіру, на Новосибірські острови. Весною 1884 р. Толль одержав від її керівника О. А. Бунге запрошення фактично стати його помічником.
Відбули Бунге і Толль в дворічну експедицію 6 березня 1885 року, 30 квітня прибули до Верхоянську, який став початковим пунктом подорожі.
...Разом вони човном попливли вниз за течією до села Козаче, досліджуючи на шляху геологічну будову берегів. У жовтні повернулися до Козачого на зимівлю і стали готуватися до подорожі на Новосибірські острови –архіпелаг площею близько 38 тис. квадратних кілометрів.
У грудні вони відправили телеграму до Академії наук: «Експедиція закінчена благополучно. Оглянуто всі п’ять островів, особливо Новий Сибір. Всі учасники здорові. Наукова здобич багата. Якутськ –Киренськ. Бунге, Толль».
...На засіданні Академії наук заслухали доповідь О. А. Бунге і виступ Е. В. Толля. Він висловив упевненість про існування Землі Санникова і додав: «Невже ми віддамо останнє з полів дії для відкриття нашої Півночі знову іншим народам? Адже одна з бачених Санниковим земель вже відкрита американцями». Він мав на увазі американського полярного дослідника Дж. Де-Лонга, експедиція якого впродовж 1879-1881 рр. відкрила цілу групу північних островів.
ВІРЮ В ІСНУВАННЯ ЗЕМЛІ САННИКОВА, з щоденника О. Бунге
…Толль (полярний дослідник Едуард Васильович Толль –авт.) змусив мене увірувати в дороговказну блаженну вічність.
Так! Саме так!
За сліпучого сонця, на північному краї острова Котельний, наші з ним очі, і скільки ще зірких очей, побачили чудо –обриси далеких, синьо-зелених понизу і крижаних зверху, гір. Ні, ми не обманювалися, тому що обрахунки попередників не можуть брехати.
Земля Санникова...
Звичайно, це вона!
Але ми вимушено пройшли повз через шторм, який відрізав нас від мети.
КАРАВАН НАРАХОВУВАВ 22 САНЕЙ, з дослідження В. Кашляка «Мандрівка Джунгарським степом, або Перші дослідники семипалатинського Приіртишшя»
…Зібравшись всією експедицією в Барнаулі, вони незабаром були готові в зворотний шлях. Караван складався з двадцяти двох саней, навантажених колекціями. Для того, щоб до приїзду була готова необхідна кількість коней, попереду каравану з різницею в 24 години рухався унтер-офіцер, а в місцях заміни перекладних розкладали багаття. Нестачі в конях не було, тому що прогонна плата для Сибіру, де коні і їхній прогін обходяться дешево, була дуже високою.
Барнаул –Каїнськ –Тюкалинськ –Ішим –Шадрінськ –Катеринбург –Казань –Москва –Санкт-Петербург. По шляху залишили доктора Бунге.
лютого 1827 року професор Ледебур і доктор Меєр прибули до Дерпту. Експедиція перебувала в дорозі понад рік.
«Протягом подорожі, –згадував пізніше К. Маєр, –ми послали в тамтешні ботанічні сади 42 шухляди з живими рослинами і насінням, які, за невеликим винятком, благополучно дісталися місця призначення. Повертаючись з подорожі, я віз з собою колекцію висушених рослин, а також мінералогічні і зоологічні колекції.
Усього було зібрано близько1600 видів рослин (не враховуючи кількох спорових). Майже чверть цієї кількості складається з нових видів. Ботанічний сад одержав близько 1300 видів живих рослин і насіння, з яких майже 500 видів дотепер в садах не культивувалися. Чимало роздано в інші ботанічні сади.
Зоологічна колекція… виявилися менш різноманітною, чим я очікував.
Місцевий музей одержав від нас також кілька старожитностей, хоча і невеликої цінності, знайдених у чудських могилах».
КАЩЕНКО Микола Феофанович
Біолог, ембріолог, селекціонер. Автор перших робіт з патологічної ембріології людини на теренах Російської імперії. Фундатор сибірського садівництва. В біології існує науковий термін «бабак Кащенка».
З поміщицької родини. Брат, Кащенко А., –письменник, видавець.
Народився 25 квітня (7 травня) 1855 р. на х. Веселому Лукашівської волості Олександрівського повіту Катеринославської губернії Російської імперії (нині –районний центр Запорізької області України).
Помер 29 березня 1935 р. в м. Київ СРСР (нині –столиця України). Похований на Лук’янівському цвинтарі.
Закінчив Катеринославську гімназію (1875), навчався на медичному факультеті Московського університету (1875-1876), закінчив медичний факультет Харківського університету (1876-1880), стажувався за кордоном (1886-1888).
Працював асистентом при ембріологічному кабінеті (1881-1882), викладачем Харківського університету (1884-1886), викладачем (1889-1895), ректором (1895-1912) Томського університету, викладачем Київського політехнічного інституту (1912-1921), директором акліматизаційного саду Української академії наук (1913-1935).
Академік Української академії наук (1918).
Засновник і керівник зоологічного музею Томського університету.
Член Ради Міжнародного анатомічного товариства.
Член товариства природодослідників при Київському університеті.
Член товариства природодослідників при Харківському університеті.
Член товариства природодослідників при Петербурзькому університеті.
Член товариства природодослідників при Томському університеті.
Спеціалізувався з проблем ембріології хребетних тварин, гістології, мікроскопічної техніки, акліматизації і селекції рослин.
Друкувався в «Лікарській газеті», журналах «Наукові нариси Томського краю», «Вісті Томського університету», «Щорічник зоологічного музею АН», «Мисливець», «Праці Алтайського державного заповідника».
Як вчений дебютував статтею (1880).
Потім настала черга наступних доробків: «Ueber die Genese und Architectur der Batrachierknochen» (1881), «Das menschliche Chorionchithel und dessen Rolle bei der Histogenese der Placenta» (1885), «Methode zur genauen Reconstruction kleinerer makroskopischer Gegenstande» (1886), «Zur Entwickelungsgeschichte des Selachierembryos» (1888), «Коротка настанова з зоології, переважно для студентів медицини» (1891-1892), «Нарис тваринного населення Сибіру і Томської губернії зокрема» (1898), «Визначник ссавців Томського краю з додатком короткого опису способу їх первинної обробки», «Результати Алтайської зоологічної експедиції 1898 р. Хребетні» (обидва –1900), «Stenocranius і Platicranius» (1901), «Ссавці, зібрані алтайською експедицією П. Г. Ігнатова в 1901 р.», «Огляд гадів Томського краю» (обидва –1902), «Огляд ссавців Західного Сибіру і Туркестану» (1905), «Про колекцію ссавців із Забайкалля» (1910), «Щури і заступники їх в Західному Сибіру і Туркестані» (1912), «Смерть і довголіття з біологічної точки зору» (1914), «За алтайським бабаками» (1926).
Всього К. залишив по собі понад 100 наукових праць.
При вході до акліматизаційного саду АН України і на будинку, де мешкав вчений, були встановлені меморіальні дошки К., які не збереглися.
Ім’я нашого земляка носить одна з вулиць Києва (1955).
Серед друзів та близьких знайомих К. –А. Богданов, З. Стрельцов, В. Пашкевич, Е. Геккель, О. Гертвіг, В. Караваєв, М. Толмачов, В. Гіс, В. Чаговець, В. Вальдеєр та ін.
***
БІЛЬШЕ ТАКОЇ ЛЮДИНИ НЕ ЗУСТРІЧАВ, зі спогадів М. Кащенка
Андріан (рідний брат –авт.) був незамінним, майже повсякчас на все згодним товаришем і із ангельською поведінкою... Був він надзвичайно лагідним, спокійним і врівноваженим... У тих виняткових випадках, коли він у чомусь заперечував мені, то це висловлював так м’яко й діловито, що неможливо було не поступитися перед ним. Він уже з малих літ набув репутацію вдумливого й навіть мовби досвідченого дідуся.
...У своєму сімейному житті Андріан був справжнім мучеником. Із ним не лише повторилася історія Сократа й Ксантіпи, а ще вона ускладнилась тим, що Ксантіпа неодноразово кидала його, а потім знову поверталася до нього. Й Андріан усе це терпів із чисто ангельською покірністю й ніколи не нарікав на свою долю. Принаймні, я єдиний раз почув од нього й то не скаргу, а якусь фразу, яка лише опосередковано давала підставу зрозуміти, що він вважає своє родинне життя цілком розбитим.
...Завжди й незмінно він був працелюбний, поміркований, незрушно спокійний. За весь свій вік я не зустрічав ще такої людини...
ЗНАЙШЛИСЯ НЕДОБРОЗИЧЛИВЦІ, з статті С. Карамаша та С. Вирового «Науковець-медик»
За пропозицією управляючого Харківським учбовим округом за №3650 від 12 червня 1881 р. молодий вчений наполегливо працює в ембріологічному кабінеті університету. І вже майже через рік, 8 квітня, його залишають як професорського стипендіата. Професор З. І. Стрельцов влаштовує його домашнім лікарем у приватний пансіон мадам Бауман. Але незабаром лікар Кащенко виступає проти господарки цього учбового закладу, яка наживалася за рахунок своїх учнів, обмежуючи їх у харчуванні та ліках.
Молодому лікареві довелося шукати іншого заробітку.
...Кащенко приїздить з дружиною Ольгою Миколаївною до Томська і стає до роботи на кафедрі зоології та порівняльної анатомії, яка мала лише одного професора (у той час як на медичному факультеті їх було вже вісім). Кащенко поринає у проблеми вивчення флори і фауни Сибіру, і це стає перебігом його долі. Тут він засновує акліматизаційний сад, виїздить в експедиції до Алтаю на Барабинські озера, друкує десятки наукових праць.
...У Томську Кащенко також викладає зоологію в акушерсько-фельдшерській школі, в 1913 р. бере участь у ХІІІ з’їзді російських природознавців та лікарів.
...Кащенко працює на стику двох наук –медицини та біології. У С.-Петербурзькій «Лікарській газеті» він друкує статтю «Про необхідність ретельнішого вивчення народних лікарських рослин» і сподівається у майбутньому організувати в Києві інститут або центр вивчення рослин, які можуть служити медицині. У 1915 р. він пропонує осередком у цій справі зробити сад КПІ. Тоді ж вперше на урядовому рівні на потреби саду було надано 4,5 тис. рублів, і за ці кошти звели огорожу, упорядкували штат, викопали басейн.
Вчений відкрив у Києві тримісячні курси з вивчення лікарських рослин. Власноручно він розробляє тематичний план лекцій і пише їх тексти, але департамент землеробства відхиляє його проект.
...Кащенко написав об’яви, що лікує хворих травами, бо знавцем цієї справи був блискучим. За допомогою рідних розклеїли їх по Києву, і до оселі академіка потягнулися хворі і немічні, але заробити на лікування не вдавалося: лікар Кащенко пояснював дію трав, встановлював діагноз і дарував лікарські рослини людям… немічні платити були неспроможні.
Проте знайшлися недоброзичливці, які доповіли Президентові Академії наук В. І. Вернадському, що академік Кащенко займається знахарством. Академіка, як школяра, що нашкодив, викликає до себе Президент і вимагає пояснень. Микола Феофанович тоді спересердя пише доповідну записку про користь лікування лікарськими рослинами як перспективної галузі медицини майбутнього.
ПОЛЮБЛЯВ НАУКОВІ ЕКСПЕДИЦІЇ, з «Алтайської енциклопедії»
Кащенко М. організував велику експедицію на Алтай (24 травня –28 серпня 1898 р.). Маршрут: Бійськ – лівий берег річки Катунь –Білокуріха –Черга –оз. Теньгінське –Онгудай –верхів’я р. Катунь –Катанда – Нижній Уймон –Бійськ. Вдалося зібрати значні колекції. Загальне число екземплярів склало –одиницю хребетних тварин. 12 видів було описано вперше.
23 травня –4 липня 1900 р. здійснена експедиція до Західного і Південно-західного Алтаю. Зібрано 132 екземпляри хребетних тварин.
РІДКІСНИЙ ЕНДЕМІК, з статті Ю. Потапової «І мій бабак зі мною»
У природі немає нічого постійного. Міняються материки, епохи і клімат. Наступають і відступають льодовики. Зникають одні види живих істот, з’являються інші... Але, виявляється, є такий представник роду ссавців сімейства білячих загону гризунів, який крокує крізь століття! Переконатися в цьому можна було на IX Міжнародній нараді з бабаках країн СНД, яка пройшла в Кемерово.
...Цей бабак –ендемік Росії. І названий на честь відомого дослідника Алтаю, професора Томського університету Миколи Кащенка.
«Своїм» бабаком сибіряки можуть гордитися –таких ніде більше немає. У 90-х роках минулого століття голова комісії з вивчення бабаків Всеросійського теріологічного товариства Олег Брандлер провів генетичні дослідження. І виявив, що у Marmota Кащенка не 38, як у більшості бабаків, а 36 хромосом! І виглядають вони по-іншому.
Від своїх побратимів бабак Кащенка відрізняється не лише хромосомами, високою якістю і насиченим забарвленням хутра, а й агресивністю поведінки і кращою пристосовністю. Якщо інші бабаки мешкають виключно на відкритих просторах –в степах, на лугах і пасовищах (щоб помічати небезпеку здалеку), то наш земляк не боїться жити в оточенні високої трави і дерев.
Лісостеповий бабак Marmota Кащенка, якого нарахували на території Новосибірської і Кемеровської областей близько 12 з половиною тисяч, включений в додаток до «Червоної книги Кузбасу». І учасники наради визнали: вигляд унікальний, його треба берегти і вивчати.
Вирішено клопотати перед владою про створення природних територій, які особливо охороняються, в місцях його проживання і строгій регламентації способів полювання на нього.
ПЛАТАН КАЩЕНКА, з статті О. Бейдика «Дерева-патріархи столиці»
У Шевченківському районі (на території Інституту міжнародних відносин Київського університету імені Тараса Шевченка) зростає «платан академіка Кащенка « –єдине дерево платана східного, що лишилося від створеного Миколою Кащенком Акліматизаційного саду (вік рослини близько 120 років, а висота 25 метрів).
МАЙЖЕ НІЧОГО НЕ ЗАЛИШИЛОСЯ, з кореспонденції «Акліматизаційний сад Кащенка» на інтернет-сайті kv.com.ua
На тому місці, де зараз височіє будівля Інституту міжнародних відносин та Інституту журналістики, колись був приголомшливий фруктовий сад. Приголомшливий навесні –в цвітінні ніжно-рожевому і яскраво-бузковому, в дурманних солодких запахах. Жителі найближчих районів знали, що це «сад Кащенко». Хто це, не відали, вважали, що якщо сад, значить, Кащенко був ботаніком.
У середині 70-х цю красу знищили, звівши будівлю вищої партійної школи. Один з авторів «Історичної мозаїки» пам’ятає, як в школу увірвалася новина: «Сад Кащенка рубають». Старшокласники втекли з уроків, примчалися на вулицю Пугачова і –голосили, дивлячись на порізані на поліна стовбури персикових дерев.
Микола Кащенко був дуже цікавою особою. Одночасно вивчав і займався трьома різними предметами –ембріологією (тобто наукою про зародки), селекцією, зоологією. За освітою він медик, за науковими уподобаннями –дослідник ембріонів і послідів, гістолог.
У Сибіру захопився ідеєю вирощування південних плодових дерев, почав створювати так звані акліматизаційні фруктові сади, в яких дозрівали південні плоди!
Хворий, майже розбитий паралічем, Кащенко повертається до України, поселяється в Києві і влаштовується завкафедрою зоології політехнічного інституту. Тутешній клімат його вилікував, і учений зайнявся улюбленою справою –все тією ж селекцією південних плодових дерев.
Микола Кащенко мріяв про те, щоб зелені горби Києва і його околиць перетворилися на квітучі сади – запашні, нарядні і корисні. Проте сьогодні від Кащенко в Києві майже нічого не залишилося –ні садів (окрім як у складі Центрального ботсаду Академії наук), ні будинку по вулиці Мельникова, де жив учений і на якому була та зникла меморіальна дошка на згадку про хорошу людину.
ЛИПСЬКИЙ Володимир Іполитович
Ботанік. У ботаніці існує науковий термін «Белевалія Липського» (всього його іменем названо 45 видів рослин).
З родини священика.
Народився 27 лютого (11 березня) 1863 р. в с. Самостріли Волинської губернії Російської імперії (нині –Корецький район Рівненської області України).
Помер 24 лютого 1937 р. в м. Одеса СРСР (нині –адміністративний центр однойменної області України).
Навчався в 1-й Житомирській гімназії, Київській колегії П. Галана, закінчив фізико-математичний факультет Київського університету св. Володимира (1886).
Був науковим співробітником Ботанічного саду Київського університету (1887-1894), консерватором, головним ботаніком Петербурзького ботанічного саду (1894-1917), директором Одеського ботанічного саду (1928-1937).
Дійсний член УАН (1919), член-кореспондент Російської академії наук (1924), член-кореспондент академії наук СРСР (1928).
Член Київського товариства природодослідників (1887).
Перу нашого земляка належать наступні доробки: двотомник «Флора Кавказу» (1899-1902), тритомник «Флора Середньої Азії, тобто Російського Туркестану і ханств Бухари і Хіви» (1902-1905), «Біографії і літературна діяльність ботаніків і осіб, що мали стосунки з Імператорським ботанічним садом. Імператорський С.-Петербурзький ботанічний сад за 200 років його існування», низка праць з систематики і географії квіткових рослин, історії вітчизняної ботаніки, гербарної справи, принципів організації ботанічних садів, бібліографії.
Здійснив численні експедиції до Середньої Азії, на Кавказ, в Молдавію, де зібрав унікальні колекції рослин. Описав 4 нові роди і близько 220 нових їх видів.
Вивчав радіоактивні мінеральні джерела Житомирщини (1927), досліджував водорості Чорного моря (1930-1931).
Фасад Президії Національноі Академії наук України прикрашає меморіальна дошка Л.
Ім’я нашого земляка носить одна з вулиць м. Житомир.
Серед друзів та близьких знайомих Л. –В. Вернадський, М. Василенко, Д. Заболотний, О. Баталін, І. Шмальгаузен, А. Кримський та ін.
***
ПРОВІВ ПІВРОКУ ЗА КОРДОНОМ, з листа В. Вернадського В. Липському від 28 серпня 1934 р.
Дорогий Володимире Іполитовичу,
Дуже радий був одержати Вашого листа і поспішаю на нього відповісти. Мені переслали його з Петербургу. Я послав Вам раніше листа і свою останню книжку –Проблеми біогеохімії –думаю одержали?
До Москви цього року переїздити я не збираюся, добро, що головна моя робота –або давня – зараз в Радієвому інституті, який не переїздить поки, він не входить до складу Академії.
Біогеох. лабораторія переїздить –отримала приміщення краще, ніж було в Пітері, але з квартирами для персоналу справи кепські. Взагалі переведення застало зненацька; по суті, всі наркоми в Москві проти..., і Ви розумієте, що означає в цих умовах переїзд. А головне здійснюють переїзд як є –без неминучого і необхідного одночасно перетворення Академії на справжню велику наукову установу.
Я написав –вже тут –записку про це і пришлю її Вам. Не знаю, що з неї буде. Подав в Академію. Переїзд проводиться безвідповідальними людьми...
Грошей на переїзд дають в обріз, бажаючи зекономити на тимчасовому скороченні штатів тощо. Може бути дуже погано врешті-решт –проте я сподіваюся, що інститути не зруйнують.
Провів півроку за кордоном, де частково жив з своєю внучкою Танечкою (5 років) у Празі. Мої діти зовсім і добре влаштувалися –син професором ...в Америці, в Єльскому університеті, донька лікарем у Празі. Живуть добре.
Я хотів би ще закінчити книгу про силікати і біохімічну енергію в земній корі. Не знаю, чи вистачить сил.
Всього кращого. Буду в Москві –легше можна буде приїхати до Києва.
Дружина шле сердечний привіт.
Ваш В. Вернадський.
БОТАНІЧНИЙ САД КИЇВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ –ЙОГО ДИТЯ, з інтернет-сайту nbg.kiev.ua
Академічний ботанічний сад має досить драматичну передісторію. Ідея його створення зародилася восени 1918 року, коли була створена Національна академія наук. Серед її установ значився і Ботанічний сад. Його наукові основи були розроблені працями всесвітньо відомого флориста, мандрівника Володимира Іполитовича Липського. Саме він обґрунтував ідею ботанічного саду, накреслив його структуру і напрямки діяльності, розробив детальний план будівництва.
В той час планували створити Ботанічний сад на основі Голосіївського лісу і директором його був обраний В. І. Липський. З відомих причин цей план не був реалізований, в 1928 році сам академік переїхав до Одеси. Але його ім’я як вченого, який стояв біля витоків академічного ботанічного саду в Києві назавжди залишатиметься в пам’яті ботаніків.
…Його будівництво розпочалося восени 1935 року. Аж до своєї смерті науковим консультантом був В. І. Липський.
«ІДЕЙ» ЛИСЕНКА НЕ ВИЗНАВ, з розвідки М. Костриці «Неперевершений знавець природи»
Ще зі студентської лави Володимир виявив інтерес до флористичних досліджень, брав активну участь у науковому житті. Тож цілком заслужено здібного випускника залишили в стінах вузу для підготовки професорського звання. І він цю довіру виправдав сповна.
Як керівник дослідницьких експедицій здійснює свої перші експедиції Волинню, Поділлям, Бессарабією, Кавказом і Закаспієм. Під час закордонного відрядження знайомиться з ботанічними закладами Константинополя, Греції, Італії, Австрії.
…У Петербурзі Липський опублікував понад 60 наукових праць. У цьому проміжку свого життя він провадив дослідження майже в усіх частинах світу, чому сприяло знання багатьох мов –як європейських, так і східних.
Липський написав більшу частину тритомної праці «С.-Петербурзький ботанічний сад за 200 лет його існування».
В експедиціях вчений зібрав величезну колекцію рослин, що представляли різні природні зони планети. Найповніші з них зберігаються у Ботанічному саду в Петербурзі, в Інституті ботаніки НАН України в Києві, у гербарних колекціях Криму, Кавказу, країн Середньої Азії.
Та все ж після Лютневої революції 1917 року вчений повертається в Україну, докладає свого досвіду до організації Української академії наук. Навесні цього ж року Липський одержує експедиційне відрядження на південь України, звідси їде до себе на Житомирщину, де живе у батьківській оселі майже весь 1918 рік. Завершує роботу над своїми рукописами, час від часу навідується до Києва, поринає у розробку плану створення ботанічного саду Академії наук.
…Очолив Академію наук України В. Липський у драматичний період її історії, але завдяки тактовності й інтелігентності вченого, Академія набула значення провідного наукового центру. Здавалося, перед ученим відкриваються великі можливості для реалізації своїх наукових задумів. Проте через шість років він добровільно залишає президентський пост.
Будучи сумлінним вченим і глибоко принциповою людиною, Липський не зміг змиритися з грубістю, культом особи. Насувалися страшні 30-і роки, коли в біологічній науці стали заправляти Лисенко і його прибічники. Липський не терпів неуків і профанів у науці, демонстративно не визнавши «ідеї» Т. Д. Лисенка. Тому й мусив залишити свою високу посаду.
ГІРСЬКИЙ ХРЕБЕТ НАЗВАВ ІМЕНЕМ НАСТАВНИКА, з інтерв’ю О. Мельник «Григорій Галаган, що жив «не за чином»
У горах Тянь-Шаню є хребет «Григорій Галаган»: так його «охрестив» видатний український ботанік Володимир Липський. Сталося це за трагічних обставин.
Мандруючи Тянь-Шанем, під час одного сходження трапився зсув, чекати допомоги було нізвідки. Володимир Іполитович гаряче молився і в думках, як він згадував, –«прокручував» усе своє життя.
Найтеплішими були спомини, пов’язані з навчанням у Колегії, яку заснував Григорій Павлович Галаган....
ВЕЛИЧНИЙ ПІК ОПИСАВ ЩЕ ЛИПСЬКИЙ, з книги В. Клестова «Оповідання рятівника»
Аварія, про яку піде розповідь, трапилася в Таджикистані на спуску з вершини Ходжа-Локан. Цю останню я дуже добре знаю. У вісімдесятих роках на неї було прокладено п’ять маршрутів вищої категорії складності. У той час я був єдиним з альпіністів, що пройшли всі ці маршрути.
Вершина знаходиться в південному відрогу Гіссарського хребта. Вона велична. Ще в 1897 році академік Липський В. І., подорожуючи Паміро-Алтаєм, занотував: «З перевалу... видно високий сніжний хребет, набагато вищий, ніж той, де ми знаходилися (перевал «Чотирьох»). Головний пік цього хребта конічний..., різко виділяється своєю висотою».
Верховий купол складається з трьох величезних мармурових кубів, майже правильної форми. Це якесь диво природи. На початку п’ятидесятих років відомий альпініст і письменник Кузнєцов, побачивши вдалині вершину, яка вражала своєю незвичайною красою і величавістю, вигукнув: «Ось це мрія!». Так слово «Мрія» стало другою назвою піку.
Мрія виявилася дійсно мрією багатьох альпіністів, еталоном їхньої майстерності. Як на велику Ушбу Кавказу, до Мрії прагнуть багато майстрів альпінізму. Ці вершини і по висоті, понад 4700 м над рівнем моря, і по двокілометрових вертикальних стінах, і по красі і складності масивів, порівнянні.
… Короткий пролог потрібен був мені, аби читач уявив собі місце, де розгорталися події...
ФАНТАСТИЧНИЙ ПРОЕКТ, з статті М. Аржанова «П’ятдесят третій елемент. Останні романтики»
Професор Аверкієв знову відправився на промисел філофори:
«У травні 1926 р. Укрмедторг запропонував мені подати міркування щодо будівництва йодного заводу і приступити до спорядження експедиції. Попередня робота полягала в створенні карти районів Чорного моря, де є філофора, в розробці креслень робочих драг, у виготовленні останніх та інших пристосувань і приладів. Все це було закінчено 9 травня 1927 г.; в м. Одесі орендований пароплав «Дельфін» з командою 23 особи, і з 7 по 25 червня було здійснено 5 рейсів в море. В одному з рейсів взяв участь президент Української академії наук В. І. Липський.
Експедиція пройшла шлях в 1054 морських милі; на 322 точках проводилися тралення і дослідження. Загальна кількість здобутих водоростей близько 135 т; середній вміст йоду 0,52%. При траленні драги надзвичайно швидко наповнюються водоростями; судно мовби йде підводними полями філофори в декілька нашарувань, тобто необхідна сировина є в необмеженій кількості.
Висушування проводилося на березі, причому водорості розкладалися як сіно; вони висихали за гарної погоди і вітрі за 7-8 годин. Після висушування водорості складали в копиці і спалювали в земляних печах глибиною 1 м і площею 2,2 м2 без виділення полум’я».
Професор Аверкієв, судячи з усього, був ботаніком, і ним же був «засватаний» ним в романтичне плавання Володимир Іполитович Липський. Напевно, захоплююче цікаво було поважним ученим «в налітаючій пітьмі вуса роздувати, розвалившись на кормі, та бачити зірку над бушпритом схилену, та голос ламати чорноморським жаргоном» й «раптом несподівано зустріти в пітьмі вусатого грека на чорній кормі» з «купою наживи: коньяк, панчохи і презервативи»!
За результатами плавання склали фантастичний проект споруди Україною флоту з сотні філофороловів, котрі спалюють витралені водорості на борту і доставляють на берег золу-концентрат.
ПАЧОСЬКИЙ Йосип Конрадович
Ботанік, ентомолог, зоолог. Автор термінів «фітосоціологія» і «фітоценоз», а також першого теренах Російської імперії підручника «Основи фітосоціології». В ботаніці існують наукові терміни «Вероніка Пачоського», «Волошка Пачоського», «Зіновать Пачоського», «Рокитничок Пачоського», «Ряст Пачоського», «Хохлатка Пачоського».
З дворянської родини.
Народився 8 грудня 1864 р. в с. Білогородка Заславського повіту Волинської губернії Російської імперії (нині –Дубнівський pайон Рівненської області України).
Помер 14 лютого 1942 р. в с. Люсово поблизу м. Сірослав (Польща), де й був похований. Пізніше прах перенесено на цвинтар під м. Познань (Польща).
Навчався в Рівненському реальному училищі, Уманському училищі землеробства і садівництва, закінчив Київський університет (1894).
Працював лаборантом Київського унівеpситету, асистентом Дублянської вищої школи землеробства (1895-1897), ентомологом Херсонської губернії (1897-1917), комісаром з охорони парку з вимираючими видами рідких тварин маєтку Асканія-Hова Тимчасового уряду (1917), завідуючим ботанічним відділом науково-степової станції «Чаплі» (1922-1923), завідуючим Біловезьким національним парком (1923-1925), викладачем Познанського університету (1926-1939).
Член Київського товариства природознавців (1887).
Член Польської Державної ради з охорони пpиpоди.
Друкувався в жуpналах «Записки Київського товариства природознавців», «Собаче й рушничне мисливство», «Записки Імператорського товариства сільського господарства Південної Росії», «Природа і полювання», «Записки Новоросійського товариства природознавців», «Вісті державного заповідника Асканія-Hова», «Орнітологічний вісник», «Птахівництво і птахознавство», «Вiстi Державного степового заповiдника «Чаплi».
Дебютував дослідженням «Рукокрилі» (1880).
Потім настала черга наступних доробків: «Про фауну і флору околиць м. Володимир-Волинського» (1888), «Флорографічні і фітогеографічні дослідження калмицьких степів» (1892), «Пересувні терміни в законі про полювання», «Заяче питання на півдні Росії» (обидві –), «Про охорону птахів у Херсонській губернії» (1900), «З приводу статті п. Калініна «Чи шкідливі хижі птахи?» (1901), «Причорноморські степи» (1908), «Матеpіали до питання про сільськогосподарське значення птахів» (1909), «Основні риси розвитку флори південно-західної Росії», «Сучасні завдання вивчення рослинного покриву» (обидві –), «Качки низов’їв Дніпра» (1911), «Залітання червоноклювої казарки в Дніпровський повіт Таврійської губернії» (1915), «Опис рослинності Херсонської губернії» (1917), «Основи фітосоціології» (1921), «Список рослин, які ростуть на території державного заповідника Асканія-Hова» (1923), «Плавні, піски, солончаки, бур’янисті рослини» (1927), «Lasy Białowieży» (1930).
Всього перу нашого земляка належить понад 130 робіт.
Основні області наукових досліджень –флористика, систематика, географія рослин. Вивчав флору Лівобережної Укpаїни, Східної Буковини, Кавказу, Угорщини, Болгарії, Подільської, Волинської губерній, північної частини Бессарабії, Криму.
Виконав ряд досліджень з садівництва і лісівництва. Одним з перших описав рослинні співтовариства південноруських степів.
Приділяв велику увагу виробленню раціонального мисливського законодавства, був одним з ініціаторів охорони степів.
Розвинув навчання про інтразональність ландшафтів, встановив поняття екстразональної і азональної рослинності.
Розробив поняття про «біоекологічний потенціал виду» (1925).
Саме за його порадою Ф. Фальц-Фейн виділив кілька ділянок цілинного степу в Асканії-Hовій, які стали основою всесвітньо відомого заповідника (1898).
На долю нашого земляка випало чимало негараздів. Так, через загострення радянсько-польських відносин змушений був емігрувати до Варшави (1923).
Гітлерівці після вступу до Польщі виселили вченого з обійстя, конфіскували бібліотеку (1939), а пізніше стратили двох його синів і жорстоко побили онука (1942). Не витримавши психологічного шоку, П. помер від серцевого нападу.
У м. Познань відкpито мемоpіальну дошку вченого, діє «Академія Пачоського».
Його ім’ям названо декілька видів рослин, серед яких і мак.
Серед друзів та близьких знайомих П. –С. Мокржецький, Ф. Фальц-Фейн, Я. Яцентковський, І. Рябков, В. Топоров та ін.
***
УКЛІННО ПРОШУ, супліка матері Й. Пачоського директорові Ровенського реального училища
Його Високородію Пану
Директорові Ровенського реального училища
Дворянки вдови
Людвіги Людвігівни Пачоської
Прохання
бажаючи помістити сина мого Йосипа Пачоського в довірене Вам училище, маю честь уклінно просити Ваше Високородіє про допущення його до іспиту з предметів першого класу, і, якщо,
виявиться він цього гідним, про зарахування його в число учнів 1-го класу.
Людвіга Пачоська.
КОМІСАР З РІДКІСНИХ ТВАРИН, посвідчення Тимчасового уряду № А 2142, видане Й. Пачоському
Дано це Йосипу Конрадовичу Пачоському в тому, що він є комісаром Тимчасового Уряду для охорони парку з вимираючими видами рідкісних тварин маєтку Асканія-Hова.
Міністр-Голова князь Львов.
СЛІД ЗАЛИШИВ НАЙЯСКРАВІІШИЙ, з нарису В. Борейко «Давайте згадаємо про Пачоського»
Набрати повні руки фактів не вдалося. Мовчали старі підшивки біологічних журналів, відмовляли архіви. Навіть у Херсонському краєзнавчому музеї, Пачоським започаткованому, не так-то й багато про нього матеріалів.
А слід у ботаніці і зоології Йосип Пачоський залишив найяскравіший.
…Hатураліст заснував нову галузь ботаніки –фітоценологію, вивчив південні степи, описав 14 нових трав, багато чого дав мисливському господарству і захисту рослин. Та не тільки завдяки цьому він став знаменитим.
…Про Йосипа Конрадовича написані десятки книг. У Польщі. Для фахівців, молоді.
В Росії –всього одна, тоненька, видана 1965 року накладом 2 тисячі примірників. Декілька пізніших статей, що з’явилися в товстих ботанічних журналах і книгах, відомих лише фахівцям, багато в чому переспівують сказане.
…Цікаво, що тільки недавно вчені-зоологи прийшли до висновку: головною причиною зникнення диких тварин є знищення місць заселення. Пачоський прийшов до цього висновку на 80 років раніше.
Він боровся проти весняного і літнього полювання: «більшість виводків болотної і водяної дичини навіть на півдні часто ще не піднялося на крило», «масу молодих, ще не літаючих птахів, душать в цей час без усякої потреби собаки». В Україні весняне полювання заборонили в 1925 році.
Ось, мабуть, і все, що хотілося сказати про Пачоського. Втім, ще один штрих, останній. Розповідають, що він обожнював музику. Біографи пояснювали: допомагала думати. А може не так, без її він просто не міг існувати?
…Херсонський музей, створений Пачоським, не торкнули навіть фашисти. А от перший секретар Херсонського обкому партії Мозговий надумав у середині 60-х років виселити його з приміщення. Музейні працівники кинулися шукати правду –їх покарали по партійній лінії. У короткий термін коштовні експонати винесли з будинку, а прекрасні ясеновішафи, спрацьовані ще за замовленням самого Пачоського, кинули в дворі гнити під дощем...
ЗАПОЧАТКУВАВ ФІТОСОЦІОЛОГІЮ, з статті А. Огурцова і Б. Юдіна «Кругообіг речовини на суходолі»
Кількісне вивчення кругообігу речовини на суходолі розпочалося в 30-50-х р. 20 ст. Необхідними передумовами їхнього розвитку були успіхи народженого в Росії ґрунтознавства, зокрема розроблене В. Докучаєвим ще наприкінці 19 ст. уявлення про ґрунт як особливе природничоісторичне тіло, утворене взаємодією абіотичних і біотичних компонентів середовища.
Велика частина екологічних досліджень на суходолі наприкінці 19 –початку 20 ст. велася ботаніками і зоологами роздільно, що знайшло відображення в публікації перших екологічних зведень: з екологічної географії –датським ботаніком Й. Вармінгом і німецьким вченим А. Шимпером, з екології тварин –німецьким зоологом Р. Гессе й американським Ч. Адамсом. Співтовариствам рослин на початку 20 ст. приділяється особлива увага. В Російській імперії оформилася фітосоціологія (пізніше названа фітоценологією), яка вивчала закономірності організації рослинних співтовариств (Й. Пачоський, С. Коржинський, П. Крилов).
ДУМАТИ ПРО МАЙБУТНЄ, з доповіді В. Рахіліна «Заповідники –біогеографічні центри»
Використання природного надбання країни здавна велося і ведеться без обліку біологічних особливостей організмів, їхніх ареалів, екології, об’єктивно обґрунтованих квот вилучення й оцінки збитку від цього в часі і просторі. Негативно на цьому позначається і відсутність державних стандартів раціонального використання і відновлення порушеної природи з обліком її подальшого нормального функціонування. Труднощі розроблення останніх полягає в специфічних особливостях і розмаїтості природних умов у різних регіонах і природних зонах.
Розуміння важливості цих проблем учені стало формувати на межі XIX-XX сторіч. Заповідники вже розглядалися не як території для збереження окремих рідкісних і примітних видів рослин, тваринних і геологічних проявів, а як форма охорони типових корінних природних ландшафтів вкупі з їхніми біологічними комплексами.
…Світовий досвід організації подібної спостережень за природою був відомим у вигляді мережі метеорологічних станцій. …З ініціативи ботаніка Й. К. Пачоського ботаніко-географічна підкомісія Вільного економічного товариства опублікувала програму відповідних стаціонарних досліджень. Це був прообраз сучасних моніторингових досліджень у так званих «біосферних» заповідниках.
Першими етапами таких робіт стали «Літописи природи» і фронтальні теми.
…Нині роботами варто охопити вивчення біології, екології конкретного виду, його біохімічних, фізіологічних і інших особливостей у різних точках ареалу і біоценозах, змін, що відбуваються на рівні одного організму і співтовариствах під впливом природних і антропогенних впливів у часі і просторі, значення кожного виду для природі і біогеоценозів даного регіону і т.д.
Такі комплексні дослідження, проведені у всіх характерних точках кожного регіону складуть єдину мережу біогеографічних реперів країни належних послужити науково обґрунтованому, раціональному використанню ресурсів живої природи в розрахунку на віддалене майбутнє.
РЕВЕРДАТТО Віктор Володимирович
Геоботанік. Фундатор Томської геоботанічної школи. Вперше в Сибіру застосував кількісний метод дослідження рослинності. В ботаніці існують наукові терміни «вероніка Ревердатто», «тонконіг Ревердатто», «чебрець Ревердатто» (всього на честь нашого земляка названо 10 рослин).
З чиновницької родини. Батько, Ревердатто В. –суддя: син, Ревердатто В., –геолог.
Народився 22 травня (4 червня) 1891 р. в м. Харків Російської імперії (нині –адміністративний центр однойменної області України).
Помер 14 травня 1969 р. в м. Томськ СРСР (нині –адміністративний центр однойменної області РФ). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив хімічний факультет Томського політехнічного інституту (1917).
Працював співробітником Щегловського хімічного заводу, Кузнецького кам’яновугільного і металургійного товариства (1917-1920), уповноваженим з заготівлі лікарських рослин Сибцентроспілки (1920-1921), лаборантом (1920-1925), викладачем (1926-1929), проректором (1930-1935) Томського державного університету, директором біологічного науково-дослідного інституту Західносибірського філіалу АН СРСР (1944-1951).
Заслужений діяч науки РРФСР (1948).
Голова і почесний член томського відділення Всесоюзного ботанічного товариства.
Лауреат Державної премії СРСР (1947).
Спеціалізувався з проблем геоботанічних досліджень і картографування, систематики вищих рослин і флористики, палінології, лікарських рослин Сибіру.
Описав 21 новий вид рослин.
Друкувався в «Ботанічному журналі».
Р. –автор книг «Природа Сибіру» (1928), «Рослинність Сибіру» (1931), «Флора Красноярського краю» (1960).
Всього перу Р. належить близько 90 друкованих робіт, 70 науково-популярних статей.
За надуманими звинуваченнями був заарештований органами НКВС і відсидів у в’язниці два роки (1937-1939).
Серед друзів та близьких знайомих Р. –П. Крилов, Д. Яблуков, З. і В. Тарчевські, В. Нащокін, Л. Маркова, І. Торопцев, П. Мертц, Л. Уткін, Т. Березовська, К. Сухоруков, А. Таммерман, О. Вандакурова, Н. Карташова, Л. Еубкус, В. Голубінцева, М. Вершинін та ін.
***
МАЄ СТОСУНКИ З ПОЛІТИЧНО НЕБЛАГОНАДІЙНИМИ, з повідомлення начальника Томського жандармського управління губернаторові
Маю честь повідомити Ваше Превосходительство, що В. В. Ревердатто брав участь в недозволеному зібранні, яке проходило 17.01.1911 року в будівлі Технологічного інституту і, за наявними в управлінні відомостями (не перевіреним формальним порядком), в тому ж році підтримував стосунки з політично неблагонадійними особами.
ВІДСИДІВ БЕЗНЕВИННО, з довідки, виданої В. Ревердатто Управлінням НКВС Новосибірської області 29 серпня 1939 р.
Видана Ревердатто Віктору Володимировичу... про те, що з 9 вересня 1937 р. по 21 серпня 1939 р. утримувався в місцях позбавлення волі УНКВС Новосибірської області і звільнений у зв’язку з закриттям справи.
Довідка права на місце проживання не дає.
СТУДЕНТОМ ПРАЦЮВАВ В АРКТИЦІ, з навчального посібника С. Некрилова «Історія становлення і розвитку наукових шкіл і напрямів в університеті Томська в дореволюційний період»
Організовується студентський гурток так званих малих ботаніків при гербарії Томського університету. Ми із захопленням вивчали спеціальну ботанічну літературу, працювали з колекціями.
В. В. Ревердатто, за дорученням свого вчителя П. Крилова здійснив самостійну експедицію до приєнісейської Арктики. Результати досліджень він виклав в роботі «Спостереження, проведені влітку 1912 р. в пониззі р. Єнісей, і список рослин, зібраних там».
Таким чином, в дореволюційний період невпинною діяльністю П. Крилова почалося формування в університеті Томська школи ботаніків, дослідження якої згодом одержали загальносоюзне визнання.
КОНСПЕКТ ПРИЄНІСЕЙСЬКОЇ ФЛОРИ, з автореферату дисертації М. Ларіної «Флора долини ріки Туба (південь Красноярського краю)»
Багато уваги в першій половині XX ст. приділялося вивченню рослинних ресурсів і корисних рослин, особливо лікарських. За ініціативою В. В. Ревердатто державним університетом Томська і Західносибірським філіалом АН СРСР неодноразово організовувалися експедиції з вивчення рослинних ресурсів Красноярського краю. В результаті в гербарії ім. П. Крилова ТДУ зосередилися багаті флористичні зібрання по південній частині Красноярського краю. В. Ревердатто і Л. Сергієвська опублікували роботу «Конспект Приєнісейської флори» (1937).
...Льодовикові релікти, на думку В. В. Ревердатто, поділяються на гляціальні (знижені альпійці) і перигляціально-степові. До групи гляціальних відносяться високогірні види (альпійські і арктоальпійські), котрі перемістилися в середньогірря і низькогірря у зв’язку із заледенінням в плейстоцені. Більшість з цих видів рослин зустрічаються в степовому і лісовому поясах на скелях, кам’янистих схилах.
НА КАМ’ЯНИСТИХ СКЕЛЯХ, з опису В. Фунтової «Тонконіг Ревердатто»
Багаторічний жорсткий дерновинний злак заввишки 20-50 см. Стебла товсті, міцні, шорсткі. Верхній вузол розташований при підставі стебла. Листя шириною 1-2 мм, сіро-зелене, жорсте, зазвичай щетиноподібне. Язичок верхнього листя завдовжки 1-2 мм. Суцвіття –вузьке, стисла мітелка шириною 2 см. Колоски завдовжки 5-6 мм. Вісь колоска опушена.
Нижня квіткова луска по кілю і проміжним жилкам опушена, між жилками опушування коротше. Каллус голий. Вітрозапилюваний. Цвітіння і плодоносіння липень –серпень. Розмноження –насінне, вегетативне. Хромосомне число 2n=? (не визначено).
Розповсюджений в Західному Сибіру (східний Алтай), Східному Сибіру (західна частина басейну Ангари і Саяни); Монголії (північній).
Зустрічається на кам’янистих схилах і скелях; в середньому і верхньому гірських поясах.
РЕЛІКТИ ТУТ З’ЯВИЛИСЯ РАНІШЕ, з розвідки Т. Буторіної і В. Нащокіна «Липа сибірська в заповіднику «Стовпи»
На закінчення нам хочеться зупинитися ще на одному питанні: про вік реліктової липи в околицях Красноярська і на Ковальському Алатау. Більшість колишніх авторів (Крилов П., Баранов В., М. Ільїн М.) вважали липу сибірську реліктом третинного часу.
У пізніший час низка авторів значно «омолодила» цю групу реліктів, пов’язуючи острівні заселення з залишками ширшого їх розселення в четвертинному періоді. Так В. В. Ревердатто пише: «Ми вважаємо, що і липа і релікти широколистяних лісів є реліктами, які прийшли зовсім недавно до Середнього Сибіру, в час перехідний від керотермічного періоду до сучасного».
Ми приєднуємося до думки перших авторів.
ВИВЧАВ БІОЛОГІЧНО АКТИВНІ РЕЧОВИНИ, з статті С. Дмитрук «Минуле і сьогодення кафедри фармакогнозії»
Професор В. В. Ревердатто –один з найактивніших дослідників лікарських рослин Сибіру. Під його керівництвом були організовані численні експедиції в різні райони (Алтай, Хакасія, Забайкалля), де проводився пошук ефірномасляних рослин, цінних для народного господарства, а також виконувалися геоботанічні і флористичні дослідження.
Зібрані рослини комплексно вивчалися ботаніками, хіміками, фармакологами і клініцистами.
В результаті для потреб медичної практики були рекомендовані препарати на основі біологічно активних речовин собачої кропиви, синюхи, шоломниці байкальської, багна, жовтушника, пижма та інших рослин.
ПІКНІК ЯК ДЖЕРЕЛО НАУКОВОГО ПОШУКУ, з кореспонденції Ю. Музири «Час в особах, або Життя прекрасне»
Свого наставника проф. Віктора Володимировича Ревердатто, першого сибірського фармакогноста, Т. П. Березовська згадує як дивовижного ученого, який поєднував в собі глибокі знання хімії з великими пізнаннями і любов’ю до ботаніки. Перші дослідження Березовської були присвячені вивченню ефіромасляних рослин Хакасії та Алтаю.
Не зважаючи на складний і деколи дуже тяжкий час проф. В. В. Ревердатто регулярно влаштовував для своїх співробітників і студентів так звані екскурсії на природу. На цих «пікніках» відбувалося знайомство з світом лікарських рослин. Березовська назве ці моменти кращими університетськими заняттями, завдяки яким сформувався багаж знань, котрий послужив джерелом наукових пошуків впродовж всього творчого шляху.
РАСИСТСЬКИЙ БОТАНІЧНИЙ ЧАЙ, зі спогадів Г. Бердишева «50 років на арені генетики»
На відміну від медичного інституту університет Томська був справжнім кублом лисенківців. Тон в «мічурінській» біології задавав декан біологічного факультету професор зоології Бодо Германович Іоганзен. Він часто їздив на уклін до Т. Д. Лисенка, І. І. Презента та інших лідерів «мічурінської» біології, публікував погромні статті, науково-популярні брошури, підручники проти вейсманістів-морганістів Москви і Томська.
...В університеті був ботанічний музей, яким завідувала професор Лідія Палладіївна Сергієвська. Коли до Томська приїхав завідувати кафедрою медичної біології і генетики медичного інституту Віктор Володимирович Ревердатто, вона виділила йому кабінет для занять ботанікою. В. В. Ревердатто не відмовився від наукової генетики і навколо нього поступово згрупувалася молодь, спрагла пізнати науку про спадковість і мінливість.
Бачачи мій інтерес до генетики, В. В. Ревердатто доручив мені керувати групою студентів, які прагнули вивчити наукову генетику, роботи заборонених Р. Менделя, А. Вейсмана, Т. Моргана та інших класиків.
...В. В. Ревердатто зняли з поста директора Інституту біології АН СРСР за те, що він не відмовився від класичної генетики, не став лисенківцем. Тому він боявся повторних репресій і доручив керувати філіалом кафедрального наукового студентського гуртка з генетики мені, своєму аспірантові на моїй квартирі. невеликій кімнаті з пічним опалюванням збиралося 15-20 чоловік студентів університету і медичного інституту, робили доповіді, сперечалися, обговорювали новини з області генетики.
На семінарах в Ботанічному музеї університету (на так званому «ботанічному чаї») ми з В. В. Ревердатто і іншими прихильниками наукової генетики вели справжні бої з Б. Г. Іоганзеном, проф. В. А. Пегелем, доцентом Лаптєвим й іншими лисенківцями. Стіни Ботанічного музею тріщали від студентів, медиків і біологів, котрі брали участь в цих дискусіях.
Б. Г. Іоганзен як декан біолого-ґрунтового факультету всіх студентів біофаку, які відвідували «ботанічний чай» В. В. Ревердатто і Л. П. Сергієвської і учасників мого гуртка в 1957-1958 роках, позбавив стипендії за «антимічурінські заняття расистською євгенікою».
Проф. В. В. Ревердатто як безпартійний боявся Б. Г. Іоганзена і вів боротьбу з ним через мене: коли я став аспірантом, він доручав мені читати лекції з генетики, робити доповіді з класичної і новітньої медичної генетики, зобов’язав вже самостійно вести науковий студентський гурток.
Б. Г. Іоганзен написав донос у відповідні органи –і я був звинувачений в підпільній пропаганді і агітації забороненого «вейсманізму-морганізму» серед студентів університету і медичного інституту. Мене шість разів викликали на допит, влаштували очну ставку з В. В. Ревердатто, гуртківцями.
СИМИРЕНКО Лев Платонович
Учений-садівник. Фундатор агроекології плодових культур; першого в Європі помологічного розплідника і маткового саду; власник найбільшої в Європі колекції плодових, ягідних і декоративних рослин; першим застосував зимове щеплення на теренах Російської імперії. В помології існують наукові поняття «промислове плодівництво», «промисловий сад» і «промисловий сорт»; є сорт яблук «Ренет Симиренка».
З поміщицької родини. Батько, Симиренко П., –цукрозаводчик.
Народився 19 лютого 1855 р. в родовому маєтку Платонів Хутір Черкаського повіту Київської губернії Російської імперії (нині –Городищенський район Черкаської області України).
Убитий 24 грудня 1919 р. (6 січня 1920 р.) в родовому маєтку Платонів Хутір Черкаського повіту Київської губернії Російської імперії (нині –Городищенський район Черкаської області України) за нез’ясованих обставин (за офіційною версією –бандитами, за неофіційною –чекістами).
Закінчив одеську приватну гімназію Керрі (1872), навчався на фізико-математичному факультеті Новоросійського університету (1872-1873), в Петербурзькому політехнічному інституті (1873-1874), на природничому відділенні Київського університету св. Володимира (1874-1876), закінчив Новоросійський університет (1876-1879).
Почесний громадянин м. Одеси.
Член-кореспондент Бельгійського товариства садівництва (1894).
Член Французького національного помологічного товариства (1895).
Кавалер великої золотої медалі ювілейної виставки Російського Імператорського помологічного товариства (1908).
Спеціалізувався з проблем інтродукції, запровадження нових сортів плодових і ягідних культур.
Перу нашого земляка належать наукові розвідки «Досвід і дослідження кримського промислового плодівництва», «Матеріали до вивчення кримського промислового плодівництва», капітальна праця на 2000 сторінок «Кримське промислове садівництво», а також тритомна «Помологія».
З владою порозуміння не знаходив. Перший обшук стався у справі за підозрою про підготовку повалення царизму (1874). Зобов’язаний підпискою про невиїзд.
Удруге обшуканий в Одесі (1879).
Утретє обшуканий і заарештований у справі про приналежність до революційного гуртка і за розпорядженням Київського генерал-губернатора на п’ять років запроторений під нагляд поліції до Красноярського краю (1879).
За найвищим розпорядженням переведений до Іркутської губернії (1883).
Після звільнення мешкав в Черкаському повіті, м. Курську, знову Черкаському повіті під поліцейським наглядом, від якого офіційно був зрештою звільнений (1894).
Що стосується особистого життя, то сина нашого земляка Володимира за стандартним звинуваченням в приналежності до антирадянської щкідницької організації розстріляли (1938).
В Україні зусиллями Тетяни –доньки С. –видруковано двотомник «Часткове сортознавство плодових рослин» (1995-1996).
У Києві одна з вулиць носить ім’я нашого земляка.
Серед друзів та близьких знайомих С. –С. Мокржицький, В. Дебогорій-Мокрієвич, А. Желябов, Д. Лизогуб, В. Осинський, Я. Стефанович, І. Білоконський та ін.
***
МОЯ ДРУГА БАТЬКІВЩИНА, зі спогадів Л. Симиренка
Я поволі знайомився з Південним берегом, здійснюючи довгі екскурсії всіма його напрямками, і чим я більше освоювався з краєм, тим глибше до нього привертався, так що зараз він мені не менше дорогий і любий, ніж природному кримчакові.
Там, в Криму, я не відчуваю себе ні чужинцем, ні стороннім, я приймаю гаряче до серця його інтереси і тут я мовби знайшов свою другу батьківщину.
ОЩАСЛИВИВ КРАЇНУ, з оцінки діяльності Л. Симиренка В. Гомілевським
Щаслива країна, в якій живуть і працюють такі трудівники як Л. П. Симиренко.
ДО СИБІРУ, з біо-бібліографічного словника «Діячі революційного руху в Росії»
За розпорядженням генерал-губернатора від листопада 1879 року за контакти з головними членами київського революційного співтовариства і сприяння їм висланий в адміністративному порядку під відкритий нагляд до Східного Сибіру.
ЗАКОНАДАВЦІ ПРОМИСЛОВОЇ МОДИ, з розвідки Н. Гамолі «Генерація перших і єдиних. Династія Симиренків»
Чотири покоління спадкових почесних громадян імперії, нащадків козацького роду, які успіхами власної праці з кріпосних прирівнялися до граф і князів, увійшовши на рівних до кола найбагатших підприємців Європи, Симиренки стали піонерами науково-технічної революції і в Російській імперії, і за часів СРСР. Перші парові цукрові заводи, перші металеві пароплави на Дніпрі, перше промислове виробництво пастили і мармеладу, перші карликові промислові фруктові сади, майже мільйон пристойно оплачуваних робочих місць на заводах і в садах за часів кріпацтва і реформ, сприяння розвитку української культури. І все це створено династією Симиренків.
Підприємства фірми «Рафінадний цукор братів Яхненків і Симиренків» з початку 40-х років XIX ст. диктують правила розвитку найприбутковішої галузі не лише в Україні, а й у всій Росії. Ташлицька цукроварня –перший в Російській імперії паровий пісково-рафінадний завод –стає «законодавцем мод» в цукровій промисловості: власники інших переобладнали свої підприємства в парові.
АВТОР ФОРМУЛИ СЛАНЦЕВОГО САДУ, з статті В. Сорокопуд «До 150-річчя з дня народження Л. П. Симиренка»
Він не лише стояв біля витоків світової науки садівництва, але є засновником вітчизняного промислового плодівництва і помології. Невтомний дослідник працював над вивченням майже трьох тисяч (!) сортів різноманітних плодових, ягідних і декоративних рослин. Серед них – яблук, 880 –груш, 350 –різних видів троянд, 305 різновидів хвойних дерев і кущів багато іншого.
...У засланні Л. Симиренко реконструював міський парк в Красноярську і доглядав за ним. Працював в зимових садах і оранжереях місцевого купецтва, запровадив технології вирощування доти «небачених» овочів і квітів; на вічну добру пам’ять про себе залишив формулу сланцевого саду, який стелеться землею, ховаючись під снігом від злих морозів. Сибіряки до цього дня пам’ятають «мліївського садівника», а сад, який стелеться, як вічний пам’ятник йому, квітне, плодоносить.
...Завдяки багаторічній титанічній роботі видатного ...садівника ще на зламі ХІХ-ХХ ст. у Російській імперії з’явилася нова галузь сільськогосподарського виробництва –промислове плодівництво. Саджанцями, вирощеними в помологічному розсаднику Л. П. Симиренка з кінця ХІХ ст., закладені десятки тисяч високопродуктивних промислових садів в регіонах України, Північного Кавказу, Закавказзя, Середньої Азії, в багатьох областях Росії, Прибалтики, Польщі і навіть на Далекому Сході.
Вже на початку ХХ ст. садівництво Криму, Придністров’я, Поділля і півдня України стало важливою високодохідною і навіть експортною галуззю, а кримські фрукти розповсюдилися не тільки всіма промисловими центрами Російської імперії, але й потрапили на західноєвропейські ринки, успішно конкуруючи з французькою, бельгійською, німецькою і американською продукцією.
КОРОЛЬ САДІВНИЦТВА, з інтерв’ю П. Вольвача М. Касьяненкові «Лева Симиренка садівники Криму вважають своїм земляком. І мріють перевидати унікальну працю ученого»
–Петре Васильовичу, як Лев Платонович Симиренко був пов’язаний з Кримом і яке значення мала його знаменита книга?
–Вивченню кримського садівництва Симиренко присвятив майже 30 років. Книга видавалася в декількох поліграфічних варіантах: від дорогого антикварного до дешевого, доступного кожному садівникові. Завдяки цій праці світова наукова громадськість і міжнародна плодоторгівля відкрили для себе такі унікальні явища, як кримське промислове садівництво і кримські фрукти. Ними зацікавилися провідні європейські наукові заклади і комерційні установи. Кримські фрукти стають об’єктом міжнародної торгівлі...
«Кримське промислове плодівництво» Л. П. Симиренка –це початок створення в Російській імперії мережі державних садівничих наукових установ і кафедр садівництва у вищих агрономічних учбових закладах. Відкрилася перша наукова садівнича установа –Салгірська дослідницька помологічна станція (нині –Кримська дослідницька станція садівництва).
–Яка доля книги?
–«Кримське промислове плодівництво» –своєрідна вітчизняна енциклопедія садівництва. На ній виховалося декілька поколінь садівників –учених і практиків. На жаль, за часів комуністичного тоталітаризму і засилля мічурінсько-лисенковського «учення» ця наукова перлина, як і все величезне творче надбання видатного українського ученого, зазнало обструкції. Тому не дивно, що нині навіть в Криму збереглися одиничні її примірники лише в декількох бібліотеках і приватних зібраннях. Серед бібліофілів і колекціонерів вона цінується на вагу золота.
Сьогодні кожна бібліотека вважає найбільшим досягненням мати в своїх фондах бодай один екземпляр «Кримського промислового плодівництва».
Куди ж дівалося 10 тисяч екземплярів, виданих автором і сімферопольським видавничим комітетом 1912-го? Майже всі вони згоріли в радянських «інквізиційних багаттях» в 30-50-і роки.
«ШУКАЮ ЦІХИ», з замітки «Канадська гілка роду Симиренків» на kontrakty.com.ua
Як тільки Україна стала незалежною, на Черкащину до с. Мліїв приїхала гостя з Канади –Тетяна Володимирівна Симиренко. Знайшла пустирище на місці сімейного цвинтаря, клуб в старій церкві і «жалюгідні залишки минулої краси» великої дендрологічної колекції.
«Я блукаю рідною садибою і шукаю ціхи, за якими можна було б встановити, де що було», –напише вона згодом в статті в номері альманаху «Родовід», присвяченому її великій сім’ї.
Щорічно Тетяна Володимирівна приїжджала до України, сприяла відродженню чесного імені родини. Зокрема, передала деякі речі батька і діда до столичного музею історії України, рукопис капітальної праці Лева Симиренка, який він мав намір назвати «Українсько-російська помологія», –на 2500 сторінках опис майже двох тисяч сортів (з 9927 синонімами) плодових культур, апробованих ученим впродовж 32 років.
ВІЗИТІВКА УКРАЇНИ, з помологічної довідки «Ренет Симиренка»
Сорт «Ренет Симиренка» нині –найпопулярніший і найшановніший в Україні. Немає іншого, який за популярністю у споживачів міг би гідно з ним змагатися. Він став не лише окрасою, а й гордістю вітчизняного садівництва, візитівкою України у світі садівництва.
Ренет Симиренка –зимовий сорт. Дерева урожайні, але малозимостійкі. Плоди округлі, зеленого забарвлення, соковиті, смачні. Зберігають свою соковитість до квітня і довше.
Обпилювачі: кальвіль сніжний, канділь синап, джонатан, пепінка шафранова, делішес, мекінтош, бойкен.
Районований в Північно-кавказькому регіоні, Калмикії і Астраханській області. Північною межею розповсюдження сорту в Росії слід вважати Волгоградську область, де він іноді сильно підмерзає або вимерзає.
ЧЕКАНОВСЬКИЙ Олександр Лаврентійович
Географ, геолог. Фундатор геології Східносибірського регіону Російської імперії. Дав перші достовірні відомості з геології району р. Нижня Тунгуска, нижньої течії Лени і Оленьока; уперше описав палеозойські породи району Братськ –Падун, особливі вивержені гірські породи –сибірські траппи; відкрив палеолітичні поселення на схід від Уралу, а також родовище вугілля і графіту в басейні Нижньої Тунгуски. В ботаніці існують наукові терміни «полин Чекановського», «аконіт Чекановського», «борець Чекановського», «модрина Чекановського».
З дворянської родини. Батько, Чекановський Л., –орендар невеликого маєтку.
Народився 12 (24) лютого 1833 р. в м. Кременець Волинської губернії Російської імперії (нині –районний центр Тернопільської області України).
Звів рахунки з життям 18 (30) жовтня 1876 р. в м. Петербург Російської імперії (нині –м. Санкт-Петербург РФ). Похований на Смоленському цвинтарі.
Закінчив медичний факультет Київського університету св. Володимира (1858).
Працював телеграфістом фірми «Сіменс і Гальське», хранителем мінералогічного музею Петербурзької Академії наук (1876).
Кавалер малої золотої медалі Російського географічного товариства (1874), «Золотої медалі першого класу» Міжнародного географічного конгресу в Парижі (1879).
Досліджував Приморський хребет, Середньосибірське плоскогір’я, річки Нижня Тунгуска, Оленьок, пониззя річки Лена (1869-1875).
Здійснив три експедиції (1873; 1874; 1875).
Колекції, зібрані в Усть-Балєє, лягли в основу відомої праці про юрську флору, написану професором Цюріхського університету Геєром.
Друкувався в «Вістях Імператорського Російського Географічного товариства».
Перу Ч. належать розвідки «Геологічне дослідження в Іркутській губернії» (1874), «Додаткові відомості до карти річки Нижньої Тунгуски», «Попередній звіт про Ленсько-Оленекську подорож» (обидві –), «Щоденник експедиції річками Нижня Тунгуска, Оленьоку і Лена в 1873—роках» (1896), «Географічна карта Іркутської губернії».
З владою порозуміння не знаходив. За участь у польському повстанні (1863-1864) був заарештований і позбавлений дворянського званні. Утік з київської в’язниці. Після затримання його засудили до безстрокового заслання до Сибіру і відправили туди пішим етапом. Через 15 років –амністували, звільнили з-під нагляду поліції і повернули дворянське звання та майно (1875).
Ім’я нашого земляка уже понад століття вибите на фронтоні Іркутського краєзнавчого музею.
Його також носять селище неподалік від Братська, невеликий гірський хребет в Якутії, декілька видів викопної флори.
У бібліотеці Іркутського обласного краєзнавчого музею відбулося засідання, присвячене 170-річчю з дня народження Ч. (2003).
Серед друзів та близьких знайомих Ч. –С. Вронський, Ф. Шмідт, З. Венгловський, С. Обручев, Б. Дибовський, Ф. Міллер, І. Черський, В. Годлевський та ін.
***
СОРОМНО ЗА ЖАЛЮГІДНІ НАДГРОБКИ, з опису О. Чекановським могили подружжя Прончищевих
Сто тридцять років пройшло з того часу, коли в цьому далекому і дикому краю на березі Льодовитого океану закінчив своє життя офіцер російського флоту Прончищев... Молода дружина Прончищева всюди безстрашно слідувала за своїм чоловіком: після його смерті вона згаснула буквально через декілька днів, її поховали поряд з ним.
...Два жалюгідні, почорнілі, надгробки, порослі лишаями, височіють …на береговому яру. Напівгнилі дошки розсіяні безладно зимовими заметілями, [надгробки] провалилися, осіли. Малий, непоказний, обтріпаний вітрами, але хрест, який ще не погнив, без щаблини стоїть самотній, мов стовп на могилі самовбивці. Сліди напису на ньому ще видніються, та й переказ на вустах жителів. Це могила нещасливого Прончищева і його безстрашної дружини (перша жінка-дослідниця Арктики в Європі –авт.).
НАЙБАГАТШЕ НАДБАННЯ НАУКИ, з оцінки досліджень О. Чекановського Ф. Шмідтом
Найбагатші (результати –авт.) зі всіх, які колись були зроблені в Сибіру. Багаті за своїм змістом звіти експедиції, перекладені різними мовами, стали надбанням науки, а складені Чекановським карти значно змінили і доповнили карту азіатської Росії.
ВПАДАВ У ВІДЧАЙ, з експедиційних нотаток З. Венгловського
Подули північні вітри. На величезній річці лютували безперервні бурі. Плавання було виняткове важким і небезпечним.
Чекановський впадав у відчай: у ніч з 22 на 23 травня все покрилося інеєм, листя забарвилося в осінні кольори.
НАВІТЬ ПРОВІДНИКИ ЗІЙШЛИ З ДИСТАНЦІЇ, розвідки В. Андрєєва «Сибірський слід Чекановського»
Ґрунтуючись на своїх відкриттях, О. Л. Чекановський висловлює нові геоморфолочні уявлення. Він вважає, що сучасні гірські споруди півдня Сибіру і Прибайкалля сформувалися в післяюрські часи, передбачаючи ідею неотектонічного розвитку рельєфу.
25 травня 1873 р. експедиція рушила в плавання. Її супроводжували досвідчені місцеві лоцмани і провідники. Через три тижні дісталися села Єрбогачен, а 19 липня перетнули межі Іркутської губернії. Провідники залишили дослідників, і Чекановський 1000 км рухався без карт по абсолютно не вивченому фарватеру річки.
Експедиція тривала три місяці, за цей час подолавши близько 2500 км. В процесі досліджень були зібрані колекції гірських порід і палеонтологічних знахідок, вперше складена інструментальна топографічна карта річки Нижня Тунгуска. Особливою заслугою дослідника слід вважати виявлення мінеральних багатств обстеженої ним долини річки. Це соляні джерела, сірчановодневі озера, ісландський шпат, аметисти, магнетит, гіпс, графить, сидерити, вугілля, графіт, гірський кришталь, галеніт, сфалерит та інші корисні копалини.
Друга експедиція Чекановського річкою Оленьок тривала майже рік. Головний її підсумок –відкриття на Нижній Тунгусці і від неї на північ до Оленьока великі зони траппів, а також визначення віку мезозойських відкладень півночі Сибіру.
травня 1875 р. почалася третя експедиція Чекановського, остання. Здійснювалася вона на гроші друзів і знайомих і тривала понад сім місяців.
...Експедиції складали колекції комах, хребетних, інших представників біосфери (18000 екземплярів). Зібрані на величезній площі ботанічні колекції склали 9000 екземплярів.
Всі вони були передані до музею Імператорської Російської академії наук.
Картографічний матеріал експедиції увійшов до великої карти азіатської Росії і опублікований німецькою мовою.
Велике значення мав лінгвістичний матеріал. На його основі в Санкт-Петербурзі видрукували «Словник наріч конфгірських тунгусів» (1878).
ВАБИВ ЦЕНТР ШАМАНІЗМУ, з нарису «Чекановський Олександр Лаврентійович» на інтернет-сайті zoohall.com.ua
Чекановський рушив на острів Ольхон. Його увагу вже давно привертав цей шматочок суходолу, оточений водами Байкалу. Першим з європейців декілька десятків років назад там побував відомий сходознавець і дослідник первісних релігійних вірувань Юзеф Ковалевський.
Ольхон –найбільший з шести байкальських островів –лежить біля західного узбережжя озера і має близько 72 кілометрів довжини і приблизно 22 кілометра ширини. Грізні масиви гір, нагромаджені навколо вод озера, нагадували дослідникові бурятські легенди про всесильні божества, котрі насилають буревії на «Священне море», і про пригоди нещасних дослідників, що викликають гнів всезнаючих духів, –онгонів.
Острів вабив Чекановського не лише як геолога. Це був стародавній центр шаманізму. Предки бурятів, що населяють прибайкальські землі, прийшли сюди, як говорить їх переказ, в період походів Чингізхана. Збереглося бурят-монгольське плем’я, яке відрізняється косоокими очима, плоским носом і широким обличчям, майже позбавленим поросту. Вони звели на острові юрти і, не боячись відвідин чиновників, обману купців і переслідування жандармів, відчували себе цілком вільними.
Не вивчений острів у той час був населений шаманами, які в своїх несамовитих танцях нібито з’єднувалися з божествами. Життя на острові, танці шаманів, неймовірні хороводи в урочищах, фантастичні обряди на честь Дзаяга –божества, що ототожнює долю, –все це привернуло увагу мандрівника.
ВИПИВ ВЕЛИКУ ДОЗУ ОТРУТИ, з статті «Дослідники Байкалу» на інтернет-порталі zooex.baikal.ru
За участь у польському повстанні був арештований, засуджений і відправлений пішки етапом з Києва до Тобольська. Дорогою зустрівся з І. Д. Черським, теж засланцем, і переконав його, що Сибір і заслання недуже страшні, якщо знайти собі заняття до душі.
Сам він захопився сибірською природою. Не раз рив землю лопатою, ретельно досліджуючи відвалену породу. На етапі примудрився зібрати велику ентомологічну колекцію: визначення виконував за допомогою збільшувального скла, відшліфованого з уламка карафи.
У Томську перехворів тифом, наслідком чого став періодичний психічний розлад («чорна меланхолія»). Коли здавалося, що смерть неминуча, він попросив відправити до Іркутська ящик з колекцією комах.
...О. Л. Чекановський дуже багато подорожував. У останньому листі до І. Д. Черського він повідомляв, що побував у Швеції, ознайомився з викопними залишками тріасового періоду, знайденими на Шпіцбергені.
Загальна довжина робочих маршрутів Чекановського склала близько 27 тисяч кілометрів. Він залишив матеріал, на основі якого написано декілька монографій з різних галузей природних наук. Карти Лени, Оленьока і Нижньої Тунгуски, складені Чекановським і Міллером, згодом були зведені в стоверстову карту, яка тривалий час була єдиною для Середнього Сибіру.
...Сильний душевний розлад спровокував манію переслідування. 18 жовтня 1876 року Шмідт застав Чекановського в агонії –той прийняв велику дозу отрути.
УКРАЇНСЬКИЙ ПОЛЯК СТАНЕ... РОСІЙСЬКИМ БІЛОРУСОМ, з інформації І. Завадовської «Відкриття Арктики»
До краю вічної мерзлоти білоруські полярники на чолі з головою Білоруського фонду підтримки екстремальних експедицій «Полюс» Володимиром Драбо відправлялися не вперше.
До речі, під час зустрічі Владимира Драбо з представниками мерії Якутська було вирішено змінити напис на пам’ятнику Пекарському, Черському і Чекановському. Відтепер свідоцтво про білоруське походження цих дослідників Арктики буде вибито на камені.
Геологія
АНДРУСОВ Микола Іванович
Геолог, стратиграф, палеонтолог. Один з фундаторів палеоекології на теренах Російської імперії. Виконав перший геологічний опис Керченського півострова. У стратиграфії існує науковий термін «карти Андрусова».
З військової родини. Батько, Андрусов І., –морський офіцер.
Народився 7 (19) грудня 1861 р. в м. Одеса Російської імперії (нині –адміністративний центр однойменної області України).
Помер 27 квітня 1924 р. в м. Прага (нині –столиця Чеської Республіки). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив Олександрівську керченську гімназію (1880), Новоросійський університет (1884).
Стажувався у Відні, Загребі, Кроації, Італії, Тиролі, Мюнхені (1885-1887), працював лаборантом геологічного кабінету Новоросійського університету (1889-), викладачем Петербурзького університету (1893-), Юр’ївського (Тартуського) університету (1896-1905 ), Київського університету (1905-1912), Петербурзьких вищих жіночих курсів (1912-1914), директором Геологічного музею Петроградської Академії наук (1914-1918), викладачем Таврійському університеті (1918-1919), співпрацював з Геологічними кабінетами Паризького Сорбоннського (1921-1922) та Празького Карлового (1922-1924) університетів.
Брав участь в океанографічних експедиціях на Чорному (1890) та Мармуровому морях (1894), в затоці Кара-Богаз-Гол (1897).
Академік Петербурзької (1914), Російської (1917), Української (1920) академій наук, почесний член Московського товариства дослідників природи (1915), Російського мінералогічного товариства.
Лауреат Ломоносівської премії (1898).
Друкувався в «Геологічному віснику», «Бюлетені Московського товариства дослідників природи», «Працях Петербурзького геологічного музею».
Дебютував науковою працею «Нотатки про геологічні дослідження в околицях міста Керчі» (1884).
Потім настала черга доробків: «Про третинні відкладення Дагестану» (1888), «Керченський вапняк і його фауна» (1890), «Геотектоніка Керченського півострова» (1893), «Живі і викопні дрейсенсіди Євразії» (1897), «Критичні замітки про російський неоген» (1909), «Про стратиграфічний стан так званих конкських прошарків» (1910), «Про вік і стратиграфічний стан акчагильських прошарків» (1912), «Викопні моховиті рифи Керченського і Таманського півостровів» (1909-1912).
Ці праці склали епоху в стратиграфії, палеонтології, палеографії, палеоекології, океанології і отримали визнання у всьому світі, а також сприяли відкриттю родовищ нафти на нових територіях.
А. першим довів наявність зараження вод Чорного моря нижче 100 метрів сірководнем.
Одружився наш земляк з Надією Шліман (1889). Мав з нею трьох синів і двох доньок.
Залишаючись байдужим до політики, наслідки революції 1917 р. дуже швидко відчув на собі: голод, холод, параліч роботи Геологічного музею. А. повертається до Криму –тут хоч тепліше.
Особисте життя А. не було солодким. Приміром, він дуже хотів навчатися в аспірантурі, проте туди його не прийняли: завадили «неправильні погляди», а також університетська догана за те, що осмілився підписати лист на захист І. Мечникова та групи іншихпрофесорів, за політичними мотивами відправленими у відставку.
Не легко йому працювалося в Київському університеті уже й викладачем. Консервативно налаштований у своїй більшості професорський склад прохолодно і з підозрою ставився до «неблагонадійного» колеги, який, до того ж, з цих причин стояв на обліку в поліції.
Два сини нашого земляка під час першої світової війни перебували на фронтах, а доньки –перехворіли тифом.
І ще одна трагедія: в експедиції на Кольський півострів трагічно гине старший син Леонід (1919).
Внаслідок нервового стресу та інсульту вченого паралізувало. Не маючи ні найменшої змоги в умовах громадянської війни забезпечити хворому кваліфіковану медичну допомогу, сім’я емігрує. Живе за кордоном більш ніж скромно, рахуючи буквально кожен франк.
Іменем нашого земляка названо село Андрусово Сімферопольського району, водогін у м. Єнікале, тераси в східній частині Південного берегу Криму, грязьові сопки на Керченському півострові на дні Чорного моря.
Серед друзів та близьких знайомих А. –В. Вернадський, І. Мечников, М. Баярунас, Г. Шліман, І. Синцов, О. Ковалевський, Ф. Врангель, В. Заленський, Е. Зюсс, Е. Ог, М. Неймар, І. Вальтер, К. Ціттель, В. Мокринський, Б. Личков, С. Гатуєв та ін.
***
В НАУЦІ НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ НЕ ІСНУЄ, з життєвого кредо М. Андрусова
…Наука –це та царина, де, не виключено, більш ніж у будь-якій іншій царині людських відносин виявляється почуття єдності і братерства, де не існує національності, де вчені всіх країн прагнуть разом до досягнення спільної мети –до пізнання істини. Трапляються і тут війни: проливається чорнило, через властиву людині слабкість наносяться тяжкі рани самолюбству, проте в цій війні, може бути, менше, ніж деінде, відіграють роль національність, а перед загальними інтересами науки зникають державні кордони.
За останні роки створена безліч міжнародних підприємств, які поступово об’єднують вчених усього світу в єдине братерство, прообраз того братерства всіх народів, яке складає нашу вічну мрію.
ЧОРНЕ МОРЕ БУЛО ІНШИМ, І ВІН ЦЕ ВСТАНОВИВ, з розвідки О. Шмакова «Скалки давніх цивілізацій»
…Наприкінці ХIХ в. відомий геолог Микола Іванович Андрусов довів, що в сиву давнину рівень Чорного моря неодноразово мінявся, збільшуючись часом на декілька сотень метрів під впливом численних повеней-потопів. Великий водний басейн, який існував на цьому місці, те пересихав, перетворюючись в автономне озеро, то знову ставав внутрішнім морем.
Точну дату останньої з повеней, що сформувала сучасний вигляд Чорного моря, вирахувати складно. Серед учених немає єдиної думки щодо даної проблеми –в своїх працях вони наводять суперечливі цифри, відносячи цю подію то до третього, то до восьмого тисячоліть до Різдва Христового.
Тепер же, з великою часткою ймовірності, можна стверджувати: останнє об’єднання вод Чорного і Середземного морів сталося приблизно 7150-7500 років тому.
ПЕРШИЙ ГЕОЛОГІЧНИЙ ОПИС КЕРЧЕНСЬКОГО ПІВОСТРОВА, з «Книги рекордів Криму»
Перший геологічний опис Керченського півострова належить М. І. Андрусову, який присвятив вивченню Криму понад 30 років. Він також перший детально охарактеризував тектоніку, стратиграфії і геоморфологію Керченського півострова, вперше в науці на матеріалах своїх досліджень виділив меотичний, кіммерійський, тарханський, чокракський, караганський і чаудинський яруси геологічних відкладень.
ВІН ДОВІВ ЦІЛЮЩІСТЬ ОЗЕРА ЧОКРАК, з статті Є. Абраменко «Чи бути Курортному курортом?»
…Колискою грязелікування в Російській імперії були Кримський півострів та колишня Астраханська губернія. Здавна славилися своєю цілющістю …лимани на берегах Чорного й Азовського морів. Пізніше були вивчені грязі Криму: Сакські, Куяльнику...
Не можна оминути і озера Чокрак. Академік М. І. Андрусов, дослідивши підземні мінеральні ключі, грязі, ропу, сказав, що все це має велику цілющу силу, що це –унікальна водойма.
Відомі лікарі Добровольский, Филимович, котрі довгий час прожили на Керченському півострові, відзначали ста років тому: «Води в Керченській бухті влітку тепліші, ніж біля берегів Ялти... Узбережжя півострова може служити прекрасною санаторною станцією для хворих на легені, ревматизм, подагру».
МАНГИШЛАЦЬКИЙ ЗВІТ ВИДАВ ВЛАСНИМ КОШТОМ, з дослідження Н. Задерецької «Історія освоєння нафтового Мангістау»
…Невимірний і непорівнянний внесок у вивчення Мангишлаку невтомного вченого Миколи Івановича Андрусова , який з юнацтва мріяв організувати велику експедицію в далекі краї. І ось, ставши відомим ученим, приват-доцентом Новоросійського університету, зміг її здійснити.
У 1887 році, переборюючи труднощі довгої дороги, він уперше ступив на землю Мангишлаку. Основний напрямок геологорозвідувальних робіт був пов’язаний з родовищами нафти. Незважаючи на складнощі природнокліматичних умов, побутову непристосованість, вчені склали першу геологічну карту.
…Микола Іванович через двадцять років знову відвідав Мангишлак, узявши з собою надійних попутників: М. О. Клера, М. В. Баярунаса і свого сина, Леоніда Миколайовича, які склали стратиграфічну схему з даними основних рис тектонічної побудови регіону.
Андрусова знали і любили місцеві жителі і з нетерпінням чекали його наступного приїзду. М. О. Клер, професор, один з засновників уральської школи геологів, згадував: «Начальником Мангишлацького повіту був полковник Михайлов. За ліберальне мислення сам був, власне кажучи, засланим. Культурна, освічена людина, він гостинно зустрів Андрусова. Провідник, що добре знав район, уже супроводжував Андрусова». Завдяки підтримці начальника повіту, експедиція змогла безперешкодно об’їхати Мангишлацьку низовину й Устюрт і зібрати великий обсяг інформації.
…Андрусов, не знайшовши підтримки в чиновницькому середовищі, видав на особисті кошти звіт про результати тієї експедиції.
У 1908 році Андрусов знову приїхав на Мангишлак у складі нечисленної експедиції. З ним був тільки його вірний і відданий учень, гордість і опора, М. В. Баярунас. Вчені виконали колосальну роботу. Результати експедиції узагальнили в книзі «Мангишлак» (1915), яка й нині вважається настільною книгою геологів.
В експедиції Геологічного комітету під керівництвом В. В. Мокринського їздив на Мангишлак третій син Андрусова –Дмитро Миколайович.
Зауважу, що найбільшим внеском вважається те, що М. І. Андрусов створив школу геологів, яка гідно продовжила справу свого вчителя. Багатьох з них він залучив до вивченням багатств півострова.
Будучи великим ученим, Андрусов зробив усе можливе, аби прискорити пошук багатств регіону, зокрема, нафті і газу. Він вважав, що на Мангишлаку геолог має справу з геологічною картою в повний розмір.
У 1910 році Андрусов відправив в експедицію одного Баярунаса, не сумніваючись в тому, що той справитися з усіма завданнями.
До кінця свого життя, уже не будучи членом експедиції, Андрусов душею був з тими, хто скоряє Мангишлак…
Геофізика
ФЕДИНСЬКИЙ Всеволод Володимирович
Геофізик, гравіметрист. В геофізиці існує науковий термін «гравіметр-висотомір Фединського».
З лікарської родини.
Народився 18 квітня (1 травня) 1908 р. в с. Велика Багачка Полтавської губернії Російської імперії (нині –районний центр Полтавської області України).
Помер 17 червня 1978 р. в м. Москва СРСР (нині –столиця РФ).
Закінчив механіко-математичний факультет Московського університету (1925-1930).
Працював начальником низки гравіметричних розвідувальних партій в Азербайджані, Дагестані, Поволжі, Туркменистані (1930-1936), технічним керівником гравіметричного методу розвідки Державного союзного геофізичного тресту (1936-1941), директором науково-дослідного інституту прикладної геофізики (1943-1952), начальником відділу Міністерства нафтової промисловості СРСР (1952-1957), керівником управлінням Міністерства геології СРСР (з 1957).
Член-кореспондент АН СРСР (1968).
Президент комісії «Метеори та міжпланетний пил» Міжнародного астрономічного союзу (1958-1963).
Голова Комісії з комет і метеорів Астрономічної ради АН СРСР (1958-1873).
Перший віце-президент Всесоюзного астрономічно-геодезичного товариства (1970).
Почесний член Угорського геофізичного товариства (1960).
Почесний член Болгарського геологічного товариства (1960).
Лауреат Державної премії СРСР (1951).
Друкувався в «Науці і житті», «Бюлетені ВАГТ»,»Вістях АН СРСР», «Бюлетені астрономічних інститутів Чехословаччини», «Бюлетені комісії з комет і метеорів Астрономічної Ради АН СРСР», «Астрономічному календарю ВАГТ», «Морських гравіметричних дослідженнях», «Астрономічному віснику».
Сфера наукових інтересів –вивчення внутрішньої будови Землі шляхом буріння надглибоких свердловин; гравіметричні дослідження в Антарктиді; фотографічні і радіолокації спостереження метеорів; виявлення залежності числа метеорів від пори року і географічної широти; вивчення циркуляції повітря у верхній атмосфері за спостереженнями дрейфу в ній слідів метеорів.
Передбачив наявність метеорних кратерів на Марсі, Меркурії, астероїдах і супутниках планет (1947).
Автор книг «Аномалії сили тяжіння в Азербайджані» (1937), «Про руйнівну дію метеоритних ударів» (1947), «Геофізичні дослідження свердловин в СРСР» (1955), «Метеори» (1956), «Морські гравіметричні дослідження»(1961), «Геофізичні методи дослідження земної кори, пошуків і розвідки корисних копалин» (1964), «Розвідувальна геофізика» (1967), «Дослідження метеорної матерії» (1971), «Метеоритні структури на поверхні планет» (1979).
Всього перу Ф. належить понад 200 наукових праць.
Ім’ям нашого земляка названі мала планета №1984, склепіння в Баренцовому морі, підводний хребет в Індійському океані, науково-дослідне судно і Центр регіональних, геофізичних та геоекологічних досліджень Російської академії наук.
У Росії регулярно проводяться Геофізичні читання ім. В. В. Фединського.
Існує медаль ім. В. В. Фединського (1996).
Серед друзів та близьких знайомих Ф. –К. Станюкович, В. Фесенков, В. Шаронов, С. Ушаков та ін.
***
СТРАХІТЛИВА ВОГНЕННА КУЛЯ, з статті В. Фединського «Зіткнення метеорних тіл із Землею»
Яскравий болід, який передував падінню Тунгуського метеорита, спостерігали 30 червня 1908 р. о 7 годині ранку за місцевим часом жителі численних селищ Центрального Сибіру. Селяни... бачили вогненну кулю і чули сильні удари на зразок вибухів. Кореспонденти геофізичної обсерваторії Іркутська повідомляли про громові удари, сліпучий спалах і темну хмару, яка залишилася після польоту боліда. Сейсмографи всіх європейських станцій записали могутній струс ґрунту, а повітряна хвиля двічі обійшла земну кулю і була зареєстрована всюди чутливими барографами.
...Навколо цього місця було виявлено радіальне повалення лісу, особливо сильне –на відстані від 5 до 30 км від місця падіння.
Детальніше цей район вивчався Л. О. Куликом і Є. Л. Криновим впродовж експедицій 1928-1930 рр., проте в районі падіння не було виявлено ніяких слідів метеорита. Цю обставину не можна приписати лише недостатнім зусиллям учасників експедицій. Відсутність великих шматків метеорита чи хоча б великих вирв на місці його падіння є доказом на користь того, що грандіозний вибух, котрий стався при зіткненні метеорита з ґрунтом і зафіксований з безсумнівністю як приладами, так і очевидцями, міг повністю знищити метеорит, розпорошивши його на найдрібніші частинки. Якщо це був кам’яний метеорит, то немає майже ніякої надії знайти його залишки.
Значення Тунгуського падіння для науки полягає найперше в тому, що це було грандіозне падіння, обставини якого були встановлені вченими достовірно і з достатніми подробицями.
КРУГООБІГ РЕЧОВИНИ У ВСЕСВІТОВІ, з статті В. Фединського «Пилова речовина у міжзоряному просторі»
Поглинання світла в міжзоряному просторі вказує на наявність в ньому темної непрозорої речовини. Такі «вугільні мішки» в Чумацькому Шляху, добре видимі навіть неозброєним оком. Особливо добре непрозора речовина у вигляді завіси виявляється в газово-пилових туманностях у сузір’ях Оріона, Лебедя і багатьох інших. Існування в міжзоряному просторі пилової речовини в кількості, що значно перевищує 1/1000 всієї маси Галактики, або 150 мільйонів сонячних мас, є в даний час загальновизнаним.
...Можна уявити собі, що в тій чи іншій кількості пилові частинки завжди існували в нашому Всесвіті і є такою ж невід’ємною складовою частиною Галактики, як і речовина, що світиться, –туманності і зірки. Ця пилова речовина бере участь в процесі розвитку Галактики. Найдрібніші частинки пилу і молекули газу безперервно викидаються за межі Сонячної системи при руйнуванні комет і метеорів. Такий самий механізм повинен діяти ще в багатьох мільйонах планетних систем, які оточують зірки, подібно до того як наша планетна система оточує Сонце. Отже, пилове міжзоряне середовище безперервно поповнюється продуктами, що виникають при розвитку зірок і планетних систем. Концентрація зірок поблизу площини Галактики має зв’язок з тим фактом, що темні пилові туманності, котрі безперервно поповнюються за рахунок розпаду комет і метеорів і дії променевого тиску зірок, також утворюють величезні хмари поблизу цієї площини.
З іншого боку, як довів нещодавно академік В. Г. Фесенков, газово-пилові туманності можна розглядати як області, в яких і зараз відбувається процес утворення зірок. ...Дуже важливою обставиною є те, що порошинки в газово-пилових туманностях є ядрами конденсації для газових молекул на зразок найдрібніших частинок пилу в земній атмосфері... Таким чином, можна говорити про кругообіг речовини у Всесвіті, який розвивається...
МЕТЕОРНИЙ ПАТРУЛЬ –ЙОГО ІДЕЯ, з розвідки І. Зосимович «Дослідник метеорів»
Біля керма радянської розвідувальної геофізики В. Фединський стояв чверть сторіччя, сприяючи розвитку комплексних регіональних геофізичних досліджень, підвищенню ефективності пошуків і розвідки нових родовищ корисних копалин, організовуючи детальні геофізичні зйомки з метою прямих пошуків нафти й газу, беручи участь у постановці й науковому обґрунтуванні проблеми буріння надглибоких свердловин –одного з найважливіших напрямів фундаментальних досліджень будови Землі. Саме він ініціював дослідження з морської геофізики та гравіметричні виміри у Світовому океані та в Антарктиці.
У 1934 р. вийшла друком стаття В. Фединського «Шляхи метеорної астрофізики», де автор, якому на той час виповнилося 26 років, накреслив нові шляхи дослідження метеорів. Під його керівництвом та за безпосередньою участю впродовж 1933-1938 рр. були організовані експедиції на південь СРСР для спостереження метеорних потоків. Створений під його керівництвом «метеорний патруль» став основою обладнання обсерваторії у Душанбе, котра незабаром стала відомим центром дослідження метеорів.
Року 1978-го за редакцією В. Фединського було подано до друку останню за його життя колективну монографію «Метеоритні структури на поверхнях планет».
ЦІЄЇ ТАЄМНИЦІ НЕ РОЗГАДАВ, з кореспонденції О. Володєва «Запал льодовикової бомби»
Відразу після трагічної загибелі ученого на Монблані його дружина, ботанік, член-кореспондент Петербурзької Академії наук, Ольга Олексіївна Федченко, виступила з сенсаційною заявою, якою громадськість знехтувала, визнавши її за негативний наслідок психічної травми, викликаної втратою. Суть, між іншим, зводилася до того, що в Західних Альпах, на кордоні Франції та Італії, в мілководді озера льодовика Мер-де-Грас учасник експедиції М. В. Кригунов знайшов і не металеву, і не скляну напівпрозору сферичну місткість, заповнена зеленою, в’язкою без запаху рідиною. А незадовго до цього, на північному схилі Язгулемського хребта, що в Західному Памірі, той же Кригунов виявив металеву посудину, заповнену синьою, переливчастою, мов ртуть, речовиною. На резонне запитання, де ж вони, ці таємничі контейнери, Ольга Олексіївна відповіла:
–Вони додані до експедиційних колекцій, доступні для вивчення...
Що ж пояснює Кригунов? Нічого, тому що він загадково зник. Щоправда, залишився його польовий щоденник.
Вміст контейнерів, структуру їх стінок вивчили хіміки і металурги. Перші не зважилися назвати в’язку речовину органічною. Другі дійшли висновку, що посудини відлиті з оптичного скла з домішками міді, олова й золота.
Ще більше сум’яття вніс Кригунов, котрий несподівано з’явився в психіатричній лікарні Казані. Він не пам’ятав, як опинився на пустельному березі Волги, де його знайшли. І хоч мав при собі документи, що засвідчували особу, і був пізнаний близькими, видавав себе за альпініста Марсела Жівьє.
Вкралась підозра –чи Кригунов це? Звернулися до Ольги Олексіївні, асистентом якої він був.
–Це він, –відповіла Федченко, –наглядатиму за ним.
Проте Кригунов знов зник з купе потягу під час переїзду до Петербургу. За словами супроводжуючого його фельдшера, хворий немов розчинився в повітрі. Проте чи назавжди? Можливо, аж до 1936 року, бо в Казані, в тій же клініці, з’явився пацієнт, який мав зовнішню схожість з Кригуновим. Він дошкуляв персоналу розповідями про експедиції О. П. Федченка, в яких нібито брав участь. Оповідав і про посуди з таємничою речовиною.
Звернулися за консультацією до відомого геофізика В. В. Фединського. Він, як виявилось, був обізнаний і про органічну речовину, і уважно вивчав щоденник М. В. Кригунова. Спілкування з пацієнтом його здивувало:
–Ця людина знає не лише зміст щоденника, він знає те, чого там немає, але воно розсипане бісером всіма матеріалами експедиції. Те, про що він говорить, відомо, мабуть, лише біографам подружжя Федченків та дюжині фахівців...
Економіка
КУЗНЕЦЬ Семен Абрамович
Економіст. Псевдонім –Саймон Сміт. Один з засновників емпіричної економіки та кількісної економічної історії. Лауреат Нобелівської премії з економіки (1971). В економіці існує науковий термін «цикл Кузнеця» –двадцятирічний період коливань швидкого і повільного економічного зростання.
З міщанської родини. Батько, Кузнець А., –дрібний крамар.
Народився 17 (30) квітня 1901 р. в м. Харків Російської імперії (нині –адміністративний центр однойменної області України).
Помер 10 липня 1985 р. в м. Кембридж (штат Массачусетс, США). Похований на місцевому цвинтарі.
Навчався в одній з Харківських гімназій (за іншими даними, в реальному училищі), на юридичному факультеті Харківського університету, в Колумбійському (США) університеті.
Працював керівником однієї з секцій статистичного відділу Центральної ради профспілок УРСР (1919-1922), науковим співробітником Ради з досліджень в галузі соціальних наук (1926-1927), Національного бюро економічних досліджень (1927-1930), викладачем Пенсільванського університету (1931-1954), університету Джонса Гопкінса (1954-1960), Гарвардського, університету (з 1960). Під час Другої світової війни перебував на державній службі в Управлінні військового виробництва (1942-1944), був заступником директора Бюро планування та статистики при Міністерстві військової промисловості США (1944-1946).
Нобелівську премію отримав «за емпірично обґрунтоване тлумачення економічного зростання, яке привело до нового, глибшого розуміння як економічної і соціальної структури, так і процесу розвитку».
Президент Американської статистичної асоціації (1949), Американської економічної асоціації (1954), почесний член Асоціації з економічної історії, Економетричного товариства, Американського філософського товариства, Міжнародного статистичного інституту, британського Королівського статистичного товариства.
Почесний голова Інституту економічних досліджень Моріса Фалька (1963).
Почесний доктор Гарвардського, Прінстонського, Колумбійського, Пенсільванського, Єврейського університетів.
Лауреат медалі Ф. Волкера (1977).
Друкувався в збірнику «Матеріали з статистики праці на Україні», журналі «Economic Development and Cultural Change».
Дебютував науковою статтею «Грошова заробітна плата робітників та службовців фабрично-заводської промисловості м. Харкова в 1920 році» (1921).
Потім настала черга доробків: «Циклічні коливання: роздрібна і оптова торгівля. Сполучені Штати, 1919-1925», «Сучасна теорія економічного зростання», «Циклічні коливання: роздрібна і оптова торгівля, Сполучені Штати, 1919-1925», «Національний дохід і формування капіталу, 1919-1935 рр.», «Національний продукт з 1869 р.», «Загальні принципи сучасного економічного зростання», «Рушійні сили економічного зростання: що показує історія?», «Частки вищих за доходами груп у доході і заощадженнях», «Суть і значення тенденцій», «Сезонні коливання у промисловості й торгівлі», «Столітня динаміка виробництва й цін», «Шість лекцій про економічне зростання», «Кількісні аспекти економічного зростання націй, «Зростання і структурні зміни».
Головною книгою життя вважається видання «Капітал і американська економіка» (1961).
Наш земляк –автор низки робіт в області розрахунків національного доходу і національного продукту, статистичних досліджень економічного розвитку і його циклів, його зв’язку з розподілом на базі тривалих історичних періодів.
В еміграцію виїхав, аби дістатися батька (1922).
Серед друзів та близьких знайомих К. –У. Мітчелл, Б. Улін та ін.
***
ДЖЕРЕЛО ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ –НАУКА, з нобелівської промови С. Кузнеця
В аналізі, що ґрунтується на загальноприйнятих критеріях оцінки національного продукту та його компонентів, населення, робочої сили тощо, виникло шість характеристик сучасного економічного зростання.
Перша й найочевидніша характеристика –це високі темпи зростання обсягів виробництва продукції на душу населення та кількості жителів у розвинутих країнах, які у багато разів перевищують попередні темпи зростання, що можна спостерігати як у цих країнах, так і в інших частинах світу, принаймні, до останнього часу.
Друга –це темп зростання продуктивності праці, тобто випуску продукції на одиницю усіх витрат...
Третя –високий темп структурного перетворення економіки. Головні аспекти структурних змін охоплюють зрушення від сільського господарства у бік несільськогосподарських галузей й, починаючи з недавнього часу, – від промисловості до сфери послуг...
Четверта характеристика –дуже близькі надзвичайно важливі структури суспільства та його ідеологія також швидко змінювалися. Урбанізація й секуляризація легко спадають на думку як компоненти, що їх соціологи називають процесом модернізації.
П’ята –економічно розвинуті країни через зрослі можливості техніки, особливо на транспорті та у зв’язку (як мирних, так воєнних), мають тенденцію поширюватися на іншу частину світу, створюючи в такий спосіб один світ у тому розумінні, в якому це не було істинним жодної минулої епохи.
Шоста –поширення сучасного економічного зростання, незважаючи на його часткові результати у світовому масштабі, є обмеженим тому, що економічні показники в країнах, у яких проживає три чверті населення земної кулі, усе ще далекі від мінімальних рівнів, досяжних за потенціалу сучасної техніки.
Це коротке резюме шести кількісних характеристик сучасного економічного зростання, що стосуються сукупних темпів розвитку, два з яких стосуються структурного перетворення, а два –міжнародного поширення, підтверджує робочу гіпотезу, що сучасне економічне зростання означає особливу економічну епоху. Якщо темпи сукупного зростання й швидкість структурного перетворення в економічних, інституційних і, можливо, навіть в ідеологічних засадах НАСТІЛЬКИ вищі, ніж у минулому, що являють собою революційне прискорення, і якщо різні регіони світу вперше в історії так тісно взаємозалежні, як коли б вони були одним цілим, деяке нове головне джерело зростання, деяке нове епохальне нововведення мало породити їх зовсім різні моделі. І можна стверджувати, що джерелом зростання є поява сучасної науки як основи передової технології –прорив у розвиткові науки, що створив набагато більший технологічний потенціал, ніж той, що існував раніше.
ПРОЛИВ НОВЕ СВІТЛО, з виступу Б. Уліна при врученні Нобелівської премії С. Кузнецеві
…Кузнець постійно орієнтував себе на те, щоб дати кількісне визначення економічних величин, які відносяться, швидше за все, до з’ясування процесів соціальних змін.
Він оперував справді величезним статистичним матеріалом, який піддавався настільки глибокому і ретельному аналізу, що цей матеріал іскрився думкою і проливав абсолютно нове світло на проблему економічного зростання.
ПЕРШИМ ВИЗНАЧИВ РОЛЬ «ЛЮДСЬКОГО» КАПІТАЛУ, з розвідки А. Анікіна «Саймон Кузнець –батько економічної статистики»
…Вчений розробив методи визначення національного доходу (обсяг вироблених товарів і послуг) Сполучених Штатів. Перший звіт Кузнеця щодо національного доходу США був опублікований міністерством торгівлі в 1934 році. Потім пішла серія публікацій з проблем національного доходу, його структури, з питань формування капіталу.
Внесок Кузнеця у створення методів підрахунку національного доходу заснований на концепції взаємозалежності між обчисленим річним обсягом випуску продукції і визначеним рівнем добробуту, що відповідає цьому обсягу. Вченим було внесено ясність в основні уявлення щодо валового і чистого продукту країни, а також розроблено методи їхнього підрахунку. Бездоганна логіка, сміливі судження і ретельна перевірка усіх даних дозволили побудувати чітку і послідовну картину виробництва і доходу. Застосовуючи «подвійний підрахунок» національного доходу, С. Кузнець вимірював національний доход із двох позицій. Спочатку він обчислював такий показник, як сукупний попит, по Кейнсу (сума витрат на споживчі товари і послуги, інвестиції і державні витрати). Потім він обчислював показник загального доходу з боку пропозиції: сума заробітної плати, прибутку і ренти. Таким чином, його метод підрахунку національного доходу наповнив емпіричним змістом кейнсіанське визначення політичних проблем.
…У своїй останній великій роботі «Зростання і структурні зміни», що вийшла в світ в 1979 році, Кузнець розглядав розвиток Тайваню і зробив висновок, що швидке зростання (10% на рік) означає тривалий руйнівний процес, який призводить до структурних зрушень в економіці і супутніх інституціональних змін, а також в умовах праці і життя.
…Він також виробив систему виміру граничної капіталоємності, першим відзначив вирішальну роль «людського» капіталу.
ДІАСПОРА –НЕВІД’ЄМНА ЧАСТИНА СУСПІЛЬНОГО ОРГАНІЗМУ, з статті В. Абліцова «Брат-то чує. А чи ми гукаємо?»
…Нині Україна переживає складний період політичної боротьби, наслідки якого загрожують самому існуванню відродженої держави, лідери якої та еліта виявилися неспроможними відповісти на глобалізаційні виклики часу, насамперед на іноземні впливи й на внутрішню, й на зовнішню політику офіційного Києва.
… Дуже тяжко розв’язують економічні проблеми незалежної України, насамперед через нашу технологічну відсталість. Але чи стали українським надбанням дослідження в галузі, зокрема, економічної науки знаменитих вихідців з України –лауреатів Нобелівської премії Саймона Кузнеця та Мілтона Фрідмана (перший народився в Харкові, а другий є нащадком емігрантів із Закарпаття)? Звичайно ж, ні. Ба більше. Зайдіть у Харківський університет, де навчався Саймон Кузнець , і ви не знайдете ні меморіальних дощок, ані інших ознак поваги до знаного випускника цього, до речі, найстарішого й найавторитетнішого українського ВНЗ.
… Зате, мов гриби після дощу, тут постають «монументи» «отцю Федору» –героєві-пройдисвіту з роману «Золоте теля», іншим місцевим «знаменитостям». Апофеозом харківського пам’ятникотворення мало стати встановлення в місті скульптури сонного Бабака, очевидно, як символу провінційності та слобожанського хуторянства.
Доки ми не усвідомимо, що діаспора –це жива невід’ємна частина українського національного організму, наш шлях до цивілізованого життя буде тяжким і хаотичним. Філософія «моя хата скраю» не приведе до добра, лише може повернути в колоніальне минуле.
…На офіційному рівні замість копіткої роботи імітують «бурхливу» чиновницьку діяльність, особливо у дні проведення чергових Всесвітніх форумів закордонних українців: народжується безліч ініціатив і проектів, складають тьму планів і програм. А державний корабель під назвою «Україна» далі йде паралельним курсом із лайнером «Українська діаспора», і коли станеться їхня зустріч на рейді, передбачити тяжко.
МАРШАК Яків (Джекоб)
Економіст. Активний учасник «економетричної революції» в США. В економіці існує науковий термін «структурне рівнянь Маршака».
З родини ювеліра.
Народився 23 липня 1898 р. в м. Київ Російської імперії (нині –столиця України).
Помер 27 липня 1977 р. в м. Лос-Анджелес (США). Похований на одному з місцевих цвинтарів.
Закінчив гімназію, навчався в Київському технологічному інституті (1915-1918), Гейдельберзькому університеті (1921-1922).
Працював міністром праці Грузинської Демократичної Республіки (1919-1921), оглядачем з питань економіки газети «Frankfurter Allgemeine Zeitung» (1922-1930), молодшим дослідником Берлінського дослідного центру економічної політики (1926-1928), науковим редактором інституту світового господарства при Кильському університеті (1929-1931), викладачем британського Оксфордського університету (1933-1935), директором Оксфордського інституту статистики (1935-1939), викладачем американської Нової школи соціальних досліджень (1940-1942), Чиказького (1943-1955), Єльського (1955-1960), Каліфорнійського університетів (1960-1965).
Член (1934), почесний член (1963) лондонського Королівського статистичного товариства.
Член Економетричного товариства (1935), його президент (1946), член Міжнародного статистичного інституту (1948).
Віце-президент Американської статистичної асоціації (1947).
Обраний президентом Американської економічної асоціації, проте внаслідок смерті зайняти посаду не встиг (1977).
Друкувався в газеті «Frankfurter Allgemeine Zeitung», журналах «Archiv fur Sozialwissenschaft», «Econometrica», «Behavioral Science».
Як вчений дебютував дослідженням «Планування народного господарства і суспільне господарство» (1923).
Потім настала черга книги, написаної у співавторстві з Е. Ледерером, «Новий середній клас» (1926), монографій «Дискусія про заробітну плату» (1931), «Формування капіталу», «Еластичність попиту» (обидві –), «Статистичне обґрунтування в динамічних економічних моделях» (1950), «Процес прийняття рішень» (1954), «Економічна наука й інформаційна система» (1971), «Економічна теорія груп» (1972), «Економічна інформація, рішення й прогноз» (1974).
Низка його статей, присвячених роботі зі статистичними гіпотезами, правилам прийняття рішень й оцінці інформації, вийшло тритомником «Економічна інформація, ухвалення рішення й передбачення» (1977).
М. зробив суттєвий внесок в теорію економічної поведінки суб’єкта й у застосування інформаційних теорій в економіці.
Наш земляк вивчав також теоретичні аспекти статистичного аналізу попиту, проблеми прийняття рішень у складних організаціях в умовах невизначеності, теорії інформації, теорії організації.
Він –батько економетричної теорії, нового методу визначення набору відразу декількох «структурних рівнянь».
Перебуваючи з студентських років у партії меншовиків і наражаючись на небезпеку після перемоги більшовицької революції 1917 р., емігрував до Німеччини (1921), звідки після приходу до влади там нацистів перебрався до Великобританії (1933). З початком Другої світової війни шлях М. проліг ще далі, за океан –до США (1939).
Серед друзів та близьких знайомих М. –Е. Ледерер, В. Борткевич, Д. Чижевський, Г. Марковіц, Г. Саймон, М. Фрідмен, Ф. Модільяні, Л. Клейн, Д. Патінкін, Е. Маковер, Р. Реднер, Т. Хаавельмо, Г. Робінсон, Д. Мейнард Кейнс, К. Ерроу, У. Андрюс, Т. Купманс, Л. Васіна, Г. Беккер, М. Дегрут та ін.
***
СЕРЙОЗНІ «ІГРИ», з статті Л. Клейна «Джекоб Маршак»
Після приходу до влади Гітлера, він покинув Німеччину і став викладати в Коледжі при Оксфорді. Через два роки, коли для проведення систематичних теоретичних досліджень в економіці створили Оксфордський інститут статистики, Маршака призначили його директором; на цій посаді він і пропрацював аж до свого від’їзду до Америки.
Незадовго до початку Другої світової війни Маршак перетнув Атлантику і посів посаду професора Нової школи соціальних досліджень в Нью-Йорк Ситі.Через три роки він уже керівник Комісії Каулза з економічних дослідженнях при університеті Чікаго, що автоматично потягло за собою професорство в цьому учбовому закладі.
Кенет Ерроу, Трюгві Хаавелмо, Дон Патінкін і Тьяллінг Купманс –ось лише деякі з тих блискучих молодих економістів, яких зібрав під своїм крилом Маршак на початку сорокових років для роботи в Комісії над проблемами, пов’язаними з основами економетрики. Під впливом «Теорії ігор і економічної поведінки» Нейманна і Моргенштерна Маршак разом з Роєм Реднером почав розробляти новий підхід до вивчення ухвалення рішень в організації, розглядаючи цю проблему як випадок з «теорії групової поведінки», котра є не що інше, як спрощена теорія ігор.
Результат цих досліджень книга –важливий етап на шляху до кращого розуміння економічних проблем децентралізації інформації, яка життєво важлива з погляду одвічної суперечки про достоїнства і недоліки централізованого планування.
ЗАКЛАВ ПІДВАЛИНИ ТЕОРІЇ «СТРУКТУРНИХ РІВНЯНЬ», з «Білоруської цифрової бібліотеки»
Науковий шлях Маршака проліг трьох країнами –Німеччиною, Великобританією й Сполученими Штатами, –хоча чітко його основні концепції виявилися тільки в Америці. Навіть там, тільки переступивши п’ятдесятилітній рубіж, він почав усе більше концентруватися на проблемах прийняття рішень у складних організаціях в умовах невизначеності, що поступово забезпечило вченому пануючу позицію в цій галузі економіки. При всьому цьому він брав активну участь у розв’язанні низки найважливіших проблем післявоєнної економічної науки, і коли в сімдесятих роках до нього прийшло визнання, він швидко завоював безліч почесних ступенів і звань.
Під час першої світової війни, у сімнадцятилітньому віці, будучи студентом Київської технологічної школи, Маршак захопився меншовицькими ідеями й незабаром був заарештований за антивоєнну агітацію. Вийшовши з в’язниці в лютому 1917 р., після Лютневої революції, юнак разом з батьками виїхав до Північного Кавказу, де знову зайнявся політичною діяльністю.
…Опублікував кілька статей, присвячених мобільності робочої сили у Великобританії й попиту на гроші як складову частину багатства споживачів.
…Саме під час перебування Маршака керівником Комісії Каулза (США) були закладені підвалини того, що нині відоме як найпростіша економетрична теорія, яка замінила застарілий метод найменших квадратів для визначення окремих рівнянь (наприклад, залежності кількості проданого масла від ціни на нього), новий метод визначення набору відразу декількох «структурних рівнянь» (наприклад, попит на масло і його пропозиція), з яких можна вивести одне «похідне» рівняння.
АКТИВНИЙ УЧАСНИК «ЕКОНОМЕТРИЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ» В США, з розвідки О. Сидорова «Вчений від бога»
Початок Другої світової війни застав Я. Маршака у Сполучених Штатах, де він проводив свою відпустку. Так, волею випадку, його доля виявилася відтоді пов’язана з Америкою. Набутий емігрантський досвід допоміг досить швидко адаптуватися в новій обстановці й зробити успішну кар’єру на академічній ниві.
Продовжуючи цікавитися проблемами прикладної економіки й статистики, вчений поступово розширював рамки наукового пошуку. Впродовж майже 12 років він був активним учасником т. зв. «економетричної революції» в США, котру зазвичай позв’язують з діяльністю Комісії з економічних досліджень Коулза. З 1943 р. по 1948 р. Маршак займав у ній пост високий директора з науки.
Широке проникнення економетрики в економічний аналіз і її поширення в Сполучених Штатах у 2-й половині 40-х було чималою мірою заслугою М., який організував у Національному бюро економічних досліджень семінари й приймав найдіяльнішу участь у їхній роботі. Вчений сильно вплинув на формування наукових інтересів цілої плеяди молодих дослідників: найобдарованіші з них, залишаючись аспірантами або навіть студентами Чиказького університету, залучалися до розробок, що їх здійснювала Комісія Коулза.
Результати досліджень М. періоду 40-х знайшли втілення в декількох фундаментальних працях.
Із середини 50-х Маршак все більше цікавиться проблемами виміру корисності методами статистичного аналізу й питанням раціонального поводження в процесі прийняття економічних рішень. Дослідження цього періоду торкаються також загальної теорії прийняття рішень, теорії інформації й теорії економічної організації.
Українець розробив т. зв. теорію прийняття стохастичних (випадкових) рішень, завданням якої полягало в тому, щоб пояснити емпірично спостережувані відхилення від оптимальності при прийнятті рішень окремими суб’єктами економічних відносин.
Не виходячи за рамки концепції раціонального економічного вибору, М. побудував економетричну модель, яка дозволяла вивчати поводження індивідуума в процесі прийняття ним рішень, коли раціональність і послідовність у його поводженні не могли бути безпосередньо засвідчені шляхом емпіричного спостереження, тому що спостерігач, як правило, не мав змоги встановити всю сукупність факторів, котрі впливають на процес прийняття рішень.
Наприкінці 50-х з’явилися перші статті з теорії стохастичних рішень, а в наступні вчений послідовно розвивав окремі її положення.
Спочатку цінність вивчення М. поводження в процесі прийняття рішень була визнана психологами, які займалися проблемами поводження особистості. Лише в 70-х теорію почали використати в нових підходах до теорії рівноваги, які враховують фактор невизначеності в поводженні суб’єктів економічних відносин у рамках економічної системи.
М. належить пріоритет у розробці такого, відносно нового, розділу сучасної економічної науки як економіка інформаційних систем або економіка інформації. Одним з перших він розглянув проблему вартісної оцінки інформації, включаючи вимір витрат на її одержання, вартість її обробки, передачі й використання при прийнятті рішень. Ці питання М. відносив до особливого класу завдань у рамках загальної теорії прийняття рішень.
Важливим напрямком дослідницької діяльності М. в 70-і роки стала розробка теорії груп і організації. Вчений створив модель економічної організації, названу ним групою, члени якої розрізняються за своїми діями, а також за інформацією, на якій вониґрунтуються у власних вчинках. Вона мала більше спрощений характер і надавала можливість для вивчення ефективного використання інформації в економічних організаціях.
Ідея групи як найпростішого осередку економічної організації була запроваджена М. уперше в його статтях середини 50-х. У систематизованому вигляді теорія груп була викладена в монографії «Економічна теорія груп».
Маршак вніс істотний вклад у розвиток таких розділів сучасної економічної теорії як теорія прийняття рішень в умовах невизначеності, теорія інформації, теорія організації й ін. Його роботи, в яких широко використовувалися методи психологічного аналізу, статистики, обчислювальної техніки, вчинили, у свою чергу, зворотний вплив на розвиток цих дисциплін.
Електротехніка
БЕНАРДОС Микола Миколайович
Винахідник-електротехнік. Фундатор електрозварювання на теренах Російської імперії. В електрозварювальній галузі існує науковий термін «електрогефест Бенардоса».
З дворянської родини. Дід та батько, Бенардоси П. та М. –генерали, герої Вітчизняної війни 1812 р. Останній –близький товариш легендарного гусара Дениса Давидова, який присвятив йому одну з своїх поезій.
Народився 26 червня (8 липня) 1842 р. в с. Бенардосівка Херсонської губернії Російської імперії (нині –с. Мостове Миколаївської області України).
Помер 8 (21) вересня 1905 р. в м. Фастів Київської губернії Російської імперії (нині –районний центр Київської області України). Похований на місцевому цвинтарі.
Навчався на медичному факультеті Київського університету (1862-1866), в Московській землеробській і лісовій академії (1866-1868).
Дійсний член Російського технічного товариства (1893), від якого отримав довічну пенсію, почесний інженер-електрик Петербурзького електротехнічного інституту (1899).
Перу Б. належать наступні доробки: «Спосіб з’єднання і роз’єднання металів безпосередньо електричним струмом» (1886), «Проект пароплава, який долає мілини і обминає різні перешкоди, рухаючись рейками» (1890), «Проект постачання м. Санкт-Петербург дешевим електричним струмом для освітлення і пересування» (1892), «Спосіб переправляння військ через ріки та інші водні перешкоди» (1896).
Наш земляк –автор понад 120 винаходів, каталог яких він самотужки опублікував (1890). Майже всі вони були запатентовані за кордоном.
Перші технічні ластівки стосувалися сільського господарства: удосконалені жатка, плуг, сіялка, ексклюзивний пристрій для транспортування дров. Потім настала черга нового типу пароплавних коліс, парових ножиць, металевих шпал, пароплава на котках, який, до того ж, міг рухатися ще й рейками. Інші винаходи стосуються двигунів різних типів, промислових механізмів, транспорту, побутової хімії, військової справи.
Проте найголовніше відкриття Б., завдяки якому він набув світової слави, –метод дугового електрозварювання і різання металі за допомогою вугільних електродів (1882). Також наш земляк придумав спосіб магнітного керування дугою, одним з перших для збільшення площі й температури поверхні металів застосував зварювання в струмені газу, створив особливий тип акумуляторів, котрі забезпечували неперервний живлення, впровадив різку конструкцій під водою. Його генію належать ручний безшумний двигун для мисливського човна, пристрій для карбування вітрякових жорен, снаряд для передавання фалу з берега на корабель, що тоне, кліщі для контактного зварювання, автоматичний паяльник, верстат для приварювання денця до циліндрів, нарешті, проект ГЕС перемінного струму на р. Нева.
За «вдале застосування вольтової дуги при спаюванні металів і наплавлення одного металу на інший» Б. отримав золоту медаль Російського технічного товариства (1892).
Б. витрачав власні кошти не лише на науку, а й відкрив безплатні школу бібліотеку та амбулаторію для селян та їхніх дітей.
Маючи незалежний погляд на суспільний устрій Російської імперії, наш земляк не міг не викликати відповідної реакції з боку режиму: йому офіційно заборонили обіймати державні пости, здійснювати будь-яку громадську діяльність, позбавили дворянського титулу. Пізніше, коли прийшлося сутужно, вчений спробував знайти бодай якусь службу, проте прохання міністр внутрішніх справ відхилив.
Немало сил і нервів відібрала публічна суперечка з М. Слов’яновим про пальму першовідкривача електрозварювання, котра завершилася судом. Вердикт служителі Феміди винесли взаємоприйнятний, підтвердивши повну незалежність обох відкриттів –«електрогефеста Бенардоса» і «електричної відливки Слов’янова».
Безтурботність і істинно російська широта душі Бенардоса зіграли з ним злий жарт. Майже всі його винаходи привласнювали собі пройдисвіти з санкт-петербурзьких фірм «Електрогефест» та «Російське товариство з електричної обробки металів».
Через фінансову скруту він продав свої земельні ділянки, віддав під заставу обійстя (1880), яке згодом продали за борги з аукціону (1884). Залишившись без коштів для існування, Б. переїздить до м. Фастів Київської губернії (1898), де буквально животіє, не полишаючи при цьому дослідництва. Оселившись на хуторі Костяші (біля Бишева) відкриває міні-лабораторію. На жаль, незабаром приміщення з невідомих причин згоріло. Остання проблема, над якою працював вчений, –новий тип акумуляторів. Під час експериментів він сильно отруївся свинцем і потрапив до притулку для злидарів, де в розпал революції 1905 р. і скінчив земний шлях.
Сяк-так вшанували пам’ять видатного електротехніка майже через століття. На батьківщині його матері, де творив і він сам, в м. Лух Іванівської області РФ його обрали почесним громадянином, створили музей, встановили пам’ятник (1981).
За рішенням ЮНЕСКО планета відзначила 100 річницю відкриття дугового зварювання, яке, без перебільшення, змінило світ (1981).
В свою чергу у м. Фастів назвали ім’ям винахідника вулицю і прикрасили її його погруддям.
Серед друзів та близьких знайомих Б. –П. Яблочков, О. Владимирський, М. Кабат, С. Ольшанський, О. Бюксенмейстер, О. Столєтов та ін.
***
ПОДІБНОГО ІСТОРІЯ НЕ ЗНАЛА З ЧАСІВ ГЕФЕСТА, із зізнання М. Бенардоса
Я подарував світові оригінальну нову техніку, відмінну від усього того, що було відоме людям з тих часів, коли в Древній Греції вірили в Гефеста –бога вогню і заступника мистецтв і ремесел, заснованих на використанні вогню.
ОДИН З БАТЬКІВ СУЧАСНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ, із збірника «Тисяча винаходів для людства»
Спеціалісти і сьогодні з повною підставою вважають його одним з батьків технічної думки і сучасної цивілізації загалом. Де б ви не перебували –в стоматологічному кабінеті, на кухні, на війні чи навіть у космосі –скрізь вас будуть оточувати винаходи великого Миколи Бенардоса. Перелічити все просто неможливо, проте достеменно відомо, що саме його генію людство зобов’язане появою кондиціонера, фритюрниці, каструлі-скороварки і навіть пральної машини.
…Перший винахід Бенардос зробив ще під час навчання на медичному факультеті –це зубна пломба. Вона була срібною. А пацієнтом став денщик молодого винахідника. Історія не зберегла його імені, хоча, за совістю, на стіні кожного стоматологічного кабінету треба золотими буквами написати ім’я першої людини (росіянина, між іншим!), який позбавив зубного болю за допомогою срібної «ґудзика», як назвав пломбу сам Бенардос.
…Микола Миколайович винайшов самовар з жаровнею, електролобзик, тягулю для очищення ставків від мулу, десятки модифікацій замків, підйомників, патронів, куль. Між іншим, саме ця мирна людина придумала улюблену кулю мафіозі і спецназівців –зі зміщеним центром тяжіння.
У числі винаходів лухського генія й такий, з яким кожен з нас зіштовхується щодня. Восени 1900 року Микола Миколайович дав світові… звичайну консервну банку.
Американці чомусь вважають, що честь цього винаходу належить їм. Не станемо переконувати самовпевнених янкі, адже вони так спритно вміють красти патенти в геніальних росіян...
РОДИНА СТРАЖДАЛА ВІД НЕСТАТКІВ, з розвідки С. Костянтинової «Електрогефест» Бенардоса»
Свій чудовий винахід Бенардос назвав «електрогефестом». …І відразу ж одержав патенти у Франції, Бельгії, Великобританії, Німеччині, Швеції, пізніше –Італії, США, Австро-Угорщині, Данії.
…Природно, винаходи вимагали витрат, і чималих. А гроші, відверто кажучи, міг дати лише маєток на Волзі –від продажу врожаїв пшениці й інших культур. Але після від’їзду Бенардоса з Луха господарство швидко занепало. Керуючий надсилав у столицю імперії всі менші суми грошей, а потім і зовсім став відмовлятися оплачувати рахунки постачальників. Довелося продати за борги маєток, позбавившись, таким чином, материнської спадщини.
Родина страждала від нестатків. Важко занедужав улюблений старший син Миколка. Дружина благала кинути дурість і спробувати влаштуватися на службу. Але Микола Миколайович стояв на своєму: буду заробляти на винаходах.
Справді, що означила запущена садиба в порівнянні з задуманим ним «електрогефестом»!
…Електрозварювання Бенардоса знайшло застосування в російської промисловості ще в 1888 р. в майстернях Орловсько-Вітебської залізниці. Тоді ж російський винахід став відомим в усьому світові і набув там промислового значення для десятків різних технологічних операцій.
Вже до середини 90-х рр. XIX ст. новий технологічний процес впровадили понад 100 заводів Західної Європи та США.
ЗАБУТИЙ ГЕНІЙ, із статті І. Малишевського «Смерть Бенардоса»
…Менш як за шістдесят верстов від Києва, де три десятки років по тому академік Євген Оскарович Патон створить Інститут електрозварювання, якому судилося прославитися на весь світ, у Фастові, сидів хворий Бенардос на шпитальному ліжку в палаті для вбогих, затискаючи руками вуха. Навряд чи хто розпізнав би в них руки дворянина. Все життя вони воювали з металом, розплескалися, затверділи камінчиками мозолів на пучках і долонях.
Перш ніж піти додому, лікар зазирнув у двері, але до палати не зайшов, розуміючи, що не може полегшити страждання нещасного, який маятником хитався на зім’ятому ліжку. Годі було впізнати у нещасному зі сплутаною бородою, з напівбожевільними від болю очима того, хто в сяянні електричної дуги в Парижі, в лабораторії Кабата, демонстрував свій славетний винахід з ім’ям давньогрецького бога –«Електрогефест».
…Та хто знав про це його життя?
…І де опинився –у фастівській богадільні? Навіть на поїздку в Москву, до сина і лікарів, довелося принижено позичати у поміщиків-сусідів…
…Спробував схопитися з ліжка, але поперек проштрикнуло болем, і він упав горілиць на злиденну постіль.
Вранці жаліслива бабуся-черниця принесла миску якоїсь бурди, звареної з продуктів пожертви. Помалу вливала з ложки в рот із чорними, вугільними яснами. Але хворий, не в змозі ковтнути, одсувався, ріденька юшка лилася на бороду, на сорочку.
Бабуся хрестила йому скуйовджену голову, в якої Господь забрав розум.
Востаннє брудна, злиденна кімната спалахнула сліпучо-холодним сяєвом, наче зблиснула в ній вольтова дуга. Але, збурена подіями дев’ятсот п’ятого року, країна не завважила цієї смерті. Ніхто не завважив.
Ентомологія
ЗАРУДНИЙ Микола Олексійович
Натураліст, орнітолог, ентомолог. В ентомології існує наукове поняття «довгоногий сцинк Зарудного» (всього ім’ям нашого земляка названо 79 видів комах і паукоподібних, 14 видів птахів, 5 видів плазунів, 4 види ссавців, 1 вид риб, 1 вид молюсків).
З козацької родини.
Народився 13 (25) вересня 1859 р. в с. Гряково Полтавського повіту Полтавської губернії Російської імперії (нині –Чутівський район Полтавської області України).
Помер 17 березня 1919 р. в м. Ташкент Туркестанської АРСР (нині –столиця Республіки Узбекистан).
Навчався в Петербурзькому кадетському корпусі, закінчив учительську семінарію військового відомства (1879).
Працював вчителем Оренбурзької військової прогімназії (з 1879), Псковського кадетського корпусу (1892-1896), Ташкентського кадетського корпусу (1906-1918), директором Туркестанського народного музею (1918-1919).
Дійсний (1885), почесний член Московського товариства дослідників природи (1915).
Лауреат малої золотої медалі Російського географічного товариства (1898), тричі лауреат премії ім. М. Пржевальського (1901; 1904; 1907).
Здійснив п’ять експедицій Туркестаном (1879-1892) і чотири –Персією (1892–), чим завоював собі світову славу. Мандрував Оренбурзьким і Закаспійським краями, Белуджистаном.
Друкувався в журналах «Природа та мисливство», «Ornithologische Monatsberichte», «Нотатки Імператорської академії наук», «Щорічник зоологічного музею Імператорської Академії Наук», «Праці Санкт-Петербурзького товариства натуралістів», «Нотатки Російського географічного товариства з загальної географії», «Ornithologisches Jahrbuch», «Вісті туркестанського відділення Російського географічного товариства».
Дебютував статтею «Спостереження за птахами в околицях Оренбурга» (1881).
Зібрав і опублікував матеріали з фауни, в першу чергу, птахів, що дозволило простежити весь життєвий цикл багатьох їх видів у період літнього гніздування, міграцій, кочівель і зимівлі. Ніхто, на до Зарудного, ні після нього не залишив настільки повних і достовірних списків орнітофауни величезного регіону.
Наш земляк –неперевершений систематик птахів, а як колекціонер комах –не має рівних серед ентомологів.
Перу З. належать понад дві сотні наукових праць, присвячених тваринному світові величезного регіону, що простягся від пермської тайги і Башкирії до Персидської затоки та Індії. Серед них: «Що таке коршак голубоногий» (1881), «Орнітологічна фауна Оренбурзького краю» (1884), «Матеріали до орнітологічної фауни Північної Персії» (1892), «Матеріали до пізнання фауни і флори Російської імперії» (1896), «Доповнення до «Орнітологічної фауни Оренбурзького краю» (1897), «Екскурсія Північно-Східною Персією і птахи цієї країни» (1900), «Птахи Псковської губернії» (1907) «Список птахів Закаспійської області та розподіл їх серед зоологічних ділянок цієї країни» (1918).
Помер З. внаслідок нещасного випадку, помилково випивши на роботі отруйну рідину.
На смерть нашого земляка некрологом «Пам’яті М. О. Зарудного» відгукнувся П. Семенов-Тянь-Шанський.
Нещодавно видатний вчений став героєм пригодницької повісті рязанського історика М. Войлошникова «Скарби Безмана» (2002).
Серед друзів та близьких знайомих З. –М. Богданов, П. Семенов-Тянь-Шанський, Ф. Плеске, О. Ященко, О. Нікольський, К. Ліндеман, Л. Сабанєєв, М. Мензбір та ін.
***
НАЙДОРОЖЧЕ ДЛЯ МЕНЕ –ПРИРОДА, з передмови М. Зарудного до «Орнітологічної фауни Оренбурзького краю»
З раннього дитинства з’явилася в мене пристрасть до природи, до мандрівок, полювання і спостереження за способом життя тварин…
І не було для мене, як немає і тепер, нічого дорожчого за свіже повітря, синє небо, простір степів та луків, нетрів лісових, боліт непролазних.
ПОМИЛКОВО СПРИЙНЯЛИ ЗА НОВИЙ ВИД, з статті М. Зарудного «Покруч між нирками червоноголовим і білооким»
Покруч між цими качками відомі в Західній Європі вже давно. Вперше про них повідомив 1847 року Вагt1еtte (Ргосееding оf zооlоg. Sос. London, 1847), який прийняв одержані ним екземпляри (здобуті в Англії) за новий вигляд качки і дав їй назву «Fuligula ferinoides».
Пізніше ця ж покруч, за екземплярами, здобутими в 1850 році поблизу Роттердама, була описана Baedekerom також за особливий вигляд –Fuligula Homeyeri (Naumannia Archid fur Oruithol, Styttgart, 1852).
З того часу в літературі з орнітофауни Західної Європи з’являлися неодноразово відомості про качку, що цікавила нас, за екземплярами, здобутими в різних місцях...
Що ж стосується Російської імперії, то в ній ця качка мало кому відома. У 1909 році мені пощастило вбити два екземпляри (селезня і какчу) цієї покручі, і я вважаю корисним опублікувати їх опис.
ПРИСЯГАЮСЬ, ЩО КОГОСЬ ЗАСТРЕЛЮ, зі спогадів М. Зарудного
Я чую вигуки «урус, урус!» і бачу п’ять чоловік афганської прислуги: один з них кричить
мені: «боро!» (геть, геть!) –і прицілюється з гвинтівки, а інші, зробивши злобливі очі,
лайливо лають Росію і Персію.
Тоді я знімаю з плечей рушницю і, присягнувшись, що когось застрелю, якщо не припинять лайку, підходжу до огорожі і питаю про причину подібного ставлення. «Маємо хукму (наказ) від сагіба Тренча (англійський консул) не пускати росіян до колодязів і гнати їх пострілами», – відповідає один з нахаб.
«Боро!» «Спробуйте зробити це», –заперечую я і, попросивши передати містерові Тренчу деякі епітети, наказую розв’ючити частину каравану.
МАЙЖЕ ЕКСКУРСІЯ, із звіту М. Зарудного Імператорському російському географічному товариству
У 1896 році Товариство знайшло можливим видати мені 1800 руб. і відкритого листа, забезпечити інструментами, необхідними для метеорологічних спостережень і визначення висот, а також виклопотати відрядження на 8 міс. і 10 днів із збереженням утримання, яке я одержую за місцем служби в Псковському Кадетському корпусі.
... Оскільки денні переходи робилися невеликі, а в’ючні віслюки йдуть не особливо швидким алюром, то я мав можливість пройти майже всю дорогу пішки, тобто обернути її в суцільну екскурсію.
СИМВОЛ ЩАСТЯ ІСНУЄ НАСПРАВДІ, з нарису О. Ковшаря «Синій птах»
...Оспіваний Метерлінком як символ щастя, в реальному світі він представлений досить великим ліловим дроздом. Це, за влучним виразом відомого орнітолога М. Зарудного, «красива, жвава і розумна істота», за розфарбуванням і розміром більше нагадує чорного дрозда, але при гарному висвітленні в ній відчутно помітний яскравий лілово-синій колір пір’я.
Населяє цей птах гори Південної і Середньої Азії. В Казахстані живе тільки в Тянь-Шані, не проникаючи на схід за межі Заілійського Алатау. Живе він берегами річок у середньому поясі гір, вибираючи тіснини, скелі і водоспади. Гнізда свої, масивні чашкоподібні спорудження з моху і корінців, сині птахи влаштовують на виступах скель над водою, так що вони бувають добре видні, але недоступні.
Харчуються тваринною їжею, проте охоче поїдають і ягоди.
На зиму відлітають далі на південь.
Голос синього птаха дуже сильний: пронизливий сигнал тривоги чутно крізь ревіння і гуркіт будь-якого водоспаду.
Пісня складається з окремих мелодійних посвистів різної тональності, за тембром кращі зразки нагадують художній свисту людини.
КНИГА ЗАРУДНОГО –КРАЩЕ, ЩО НА СЬОГОДНІ Є, з розвідки Л. Зикової «Фауністичні дослідження в кінці XIX –почату XX ст.»
Найважливішими роботами цього періоду варто визнати відоме зведення М. Зарудного «Птахи Псковської губернії», яке побачила світ в 1910 р., і велику серію робіт В. Біанкі.
Книга М. Зарудного –це краще, що ми маємо по птахах Псковської області дотепер. Вона узагальнює дані попередніх дослідників –К. Дерюгіна, Є. Ісполатова та ін. –і чудова тим, що в ній можна знайти дуже багатий оригінальний матеріал з біології окремих видів птахів, що зустрічаються на Північному Заході.
ВСІ МИ –ЧАСТИНА ЦІЛОГО, з дослідження С. Полозова «Фасціатус, яструбиний орел»
Гніздування цього виду в межах колишнього СРСР завжди залишалося під сумнівом. Існував лише один безперечний факт: 1892 року чудовий орнітолог і дослідник Закаспійського краю Микола Олексійович Зарудний знайшов у Центральному Копетдазі гніздо яструбиного орла. Компетентність цього вченого ні в кого не викликає сумнівів, проте з давніх часів одиничність опису неминуче породжувала скептицизм –чи продовжує фасциатус гніздитися тут зараз? Адже сильно постраждали від впливу людини за сто років (моя розповідь торкається початку 80-х років) унікальні ліси Копетдагу, що радикально змінило всі природні співтовариства.
Отож, цей вид хвилював багатьох...
…Не дивно, що навіть коротка зустріч справила на мене найсильніше враження. Друга зустріч його ще більш підсилила. Вона відбулася через тиждень в іншому місці, коли ми поверталися з далекого маршруту разом з Стасом Вурнашевмм –уродженцем Каракали і моїм частим супутником у польових пошуках. Рік за роком він працював зі мною і незмінно підігравав мені у ролі провідника-аборигена, котрий традиційно супроводжує зніженого білого мандрівника...
У той день, спускаючись з Сайван-Нохурського плато, остаточно засмажившись на сонці після далекого переходу і розспівуючи в усе горло на курній безлюдній дорозі «З піснею кроком, кроком, під британським прапором...», ми вийшли до долини Сумбара в околицях селища Коч-Темир і там побачили птахів. У бінокль, з відстані двох кілометрів, ми безпомилково розглянули характерну білу пляму на спині. Спостерігали, як, набравши величезну висоту, орли полетіли в напрямку Ірану...
«У чому ж справа?» –думав я. Яким збігом обставин пояснити те, що за попередні чотири роки роботи в Західному Копетдазі яструбиний орел мені жодного разу не траплявся на очі? Питань було багато і на них треба шукати відповідь.
…Я сидів, скам’янівши, і думав про те, наскільки відносні наші уявлення про навколишній світ. Візьми ми за визначення життя інший критерій –наприклад, здатність спричиняти звуки, і вся класифікація природи, так само як і наше її розуміння, виглядали б зовсім інакше. І в чомусь набагато гармонійніше, ніж зараз. Живими б виявилися ріка і вітер, скелі, що відбивають луну, хвилі, дощ і град, камені в гірських обвалах, шторми і грози, лавини і плаваючий барханами пісок, краплі і лід, що тріскається, вулкани і гейзери, водоспади й опале листя...
Ідея, прямо скажу, не нова, але я стикнувся з нею дуже впритул, і таким освіжаючим виявилося раптом її звучання...
Нерозумно, звичайно, але, думаючи про це, я відчув, що всередині у мене все стає на свої місця. Я остаточно отямився і, дивлячись навколо зі своєї скелі, переконався, що фарби сяють не просто з колишньою силою, –я відчув справжнє піднесення. Від навколишньої пишноти, що мене оточувала. …Від невидимого єднання з усіма тими, хто з часів Зарудного, Радде і Вальтера подорожував тут, досліджуючи й описуючи унікальну природу. Від майже фізичного контакту з усією тією феєричною розмаїтістю, яка росла, плазувала, дзижчала, літала, цвірінчала, піднімалася і шаруділа навколо мене. Це був момент, коли я чітко відчув себе Частиною Цілого...
…Не бог що в порівнянні зі світовою революцією, але спостереження М. О. Зарудного, зроблені наприкінці травня 1892 року в ущелині хребта Асильма в Центральному Копетдазі, знайшли підтвердження саме зараз –увечері 27 травня 1986 року тут, в Коч-Темирі на Сумбарі.
ПЕРШОПРОХІДЕЦЬ, із звіту з конференції біолого-ґрунтового факультету Національного університету Узбекистану
16 грудня 2006 р. в Національному університеті Узбекистану студентський орнітологічний клуб «Phasianus» за підтримки проекту «ВОТ Узбекистан» відбулася конференція, присвячена 100-річчю приїзду до Ташкенту орнітолога М. О. Зарудного.
–Мені вдалося контактувати з людьми, які знали Зарудного. Микола Олексійович був дуже цікавою, нестандартною і суперечливою людиною, –сказав доктор біологічних наук О. Митропольський. –Він зібрав колосальні орнітологічні колекції, які є практично у всіх музеях Європи.
В кінці виступу Олег Вільєвич запропонував щорічно 17 березня, в день смерті Зарудного проводити облік птахів в Ташкенті.
Про приїзд М. О. Зарудного до Ташкента і його першу подорож Середньою Азією розповів помічник координатора проекту «ВОТ Узбекистан» О. Кашкаров:
–Зарудний став першим зоологом, який відвідав маловивчену на той час територію Бостандикського району Західного Тянь-Шаню. У своїй подорожі цим регіоном, котра тривала з 10 червня по 14 липня 1907 року, Микола Олексійович обстежував такі гірські хребти як Чаткальський, Пскемський, Майдантальський, Угамський і Каржантау.
Як перший дослідник даної місцевості, не маючи докладної карти району, необхідних для експедиції технічних і матеріальних засобів, вчений покладався лише на власні сили, інтуїцію і невичерпний ентузіазм. У орнітологічній колекції університету зберігаються екземпляри 65 різних видів птахів, здобуті Миколою Олексійовичем під час цієї подорожі.
Зарудний кілька разів побував в пустелі Кизилкум. До нього місцева орнітофауна була вивчена дуже мало.
...Микола Олексійович позитивно оцінює вплив людини на пустелю у той час. Він пише, що побудовою великої кількості колодязів ми створили сприятливі умови для існування в пустелі цілої низки птахів і сприяли не лише їх поширенню, а й зростанню чисельності.
ШЕВИРЬОВ Іван Якович
Ентомолог. Фундатор прикладної лісової ентомології на теренах Російської імперії ; автор методу інтоксикації рослин для знищення шкідників. В ентомології існує науковий термін «метод інтоксикації Шевирьова».
З купецької родини. Брат, Шевирьов П., –народоволець.
Народився в 1859 р. в м. Харків Російської імперії (нині –адміністративний центр однойменної області України).
Помер 7 липня 1920 р. в м. Краснодар Росії (нині –м. Краснодар РФ). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив 3-ю Харківську гімназію (1878), фізико-математичний факультет Харківського університету (1878-1883).
Працював вихователем пансіону при гімназії Гуревича (1884-1887), першим асистентом кафедри зоології Санкт-Петербурзького лісовому інституту (1887-1896), завідуючим ентомологічною лабораторією Лісного департаменту міністерства землеробства і державного майна (1898-1917), викладачем Воронезького сільськогосподарського інституту (1918-1919), Кубанського сільськогосподарського інституту (1919-1920).
Почесний член Російського ентомологічного товариства (1908 ).
Ш. –один з перших лісних ентомологів Російської імперії.
Започаткував вивчення комах степових штучно розведених лісів, запропонував точний метод вивчення личинок паразитичних перепончатокрилих. Йому також належить ідея методу інтоксикації рослин для знищення шкідників.
Друкувався в журналі «Сільське господарство і лісництво».
Як ентомолог дебютував статтею про перетинчастокрилих Полтавської і Харківської губерній (1883).
Ш. –автор наступних книг: «Практична ентомологія» (1887), «Опис шкідливих комах степових лісництв і способів боротьби з ними» (1893), «Загадка короїдів» (1900), «Позакореневе живлення хворих дерев з метою їх лікування і знищення паразитів», «Сільське господарство і лісоводство», (обидві –), «Паразити і надпаразити із світу комах» (1912).
За редакцією нашого земляка вийшла книга французького ентомолога Ж. А. Фабра «Ентомологічні спогади» (1914), а також доробки М.-Р.Штандфуса.
Всього перу Ш. належить понад 60 наукових праць.
Серед друзів та близьких знайомих Ш. –М. Холодковський, М. Римський-Корсаков, П. Семенов-Тянь-Шаньський, О. Яцентковський та ін.
***
НА ПРИРОДУ СПОДІВАЙСЯ, з книги І. Шевирьова «Опис шкідливих комах степових лісництв і способів боротьби з ними»
Узагалі можна вказати на три головні умови, за яких найчастіше виявляється уявне безсилля людини в боротьбі з комахами: 1) недостатній ступінь знайомства з тією комахою, яка проводить спустошення, або недостатня поширеність цих знань в масі;
2) одиничність спроб боротьби;
3) розширення об’єму господарства над ту міру, яка визначається робочими силами, що є у господаря, необхідними для догляду, так що господарювання грунтується не на правильному розрахунку, а на одній лише надії на сили природи.
НЕ МАВ СТАЛОЇ НАЗВИ, з статті М. Мандельштама «Короїди лісів комплексного заповідника «Річка Рагуша»
Ips amitinus (Eichhoff, 1871) –багатоходий короїд. У зв’язку з тим, що до останнього часу I. amitinus (Eichh.) в Росії не зустрічався, він, на відміну від більшості решти короїдів тайгової зони, не мав сталої російської назви. Запропонована І. Шевирьовим і О. Яцентковським назва «Союзний короїд» пов’язана з тим, що I. amitinus часто зустрічається разом з близьким до нього короїдом-друкарем. На відміну від останнього I. amitinus будує галереї, котрі складаються з більшої, ніж у друкаря, кількості (завжди понад 3) маткових ходів, чим і обумовлена його назва «Багатоходий короїд».
ПОПЕРЕДИТИ НЕБЕЗПЕКУ, з розвідки Г. Новикова «Польові дослідження екології наземних хребетних тварин»
Масове полезахисне лісорозведення, впровадження травопільних сівозмін і будівництво водоймищ з часом приведе до корінних змін у видовому складі, чисельності й екології тварин, а, отже, і до зміни їх значення в житті людини. З’являться нові види, деякі зникнуть, стане іншим чисельне співвідношення видів, їх розподіл за територією, окремі сторони екології, динаміка чисельності тощо.
Лісові смуги привернуть не лише корисних, але й шкідливих тварин, які почнуть ушкоджувати і посадки і прилеглі до них поля. Не слід забувати, що, на думку відомого лісового ентомолога І. Я. Шевирьова, однією з основних перешкод степовому лісорозведенню є шкідники, і ми повинні бути у всеозброєнні, аби попередити цю небезпеку.
ВРЯТУВАВ ЛЮДЕЙ ВІД БУЦЕГАРНІ, з дослідження В. Захарова «Короїди-друкарі і буквоїди-чиновники –дві халепи лісу»
…Багато лісів –багато і лісових проблем. Одна з них –спалах чисельності короїда-друкаря. Проблема, може, і не найголовніша, проте вона хвилює багатьох, на чиїх очах гинуть знайомі з дитинства лісові масиви, а лісники замість того, щоб рятувати ліс, вирубують уцілілі ялини. Що ж відбувається насправді?
…Незважаючи на те, що життя багатьох громадян так чи інакше пов’язане з лісом, за великим рахунком лісничі є власниками своєрідного «таємного знання», заснованого на досягненнях найрізноманітніших природних, точних і гуманітарних наук і не завжди доступного «непосвяченим», серед яких (ніде правди діти!) чимало людей, які мають саме безпосереднє відношення до лісу як за родом своєї професійної діяльності, так і природоохоронців. Тому не приходиться дивуватися, що цілий ряд дій і заходів, що вчиняються лісівниками, найчастіше не зустрічають розуміння широкої громадськості.
Візьмемо, приміром, проблему ушкодження лісових насаджень короїдом-друкарем. Начебто все просто –є жук-шкідник, з яким необхідно боротися. Але як тільки лісгоспи приступають до виконання цього завдання, на їхню адресу лунають докори –мовляв, під видом боротьби з короїдом рубають здоровий ліс.
Щоб розібратися, хто правий, а хто винуватий, необхідно познайомитися з короїдом ближче. Друкар –невеликий жук, що живе переважно на ялині й ушкоджує ще живі, але ослаблені дерева. Самки відкладають яйця, з яких вилуплюються личинки, які проточують під корою звивисті ходи, малюнок яких нагадує друкарську матрицю (звідси й назва).
Треба зазначити, що різноманітні види жуків-короїдів, як і інші види стовбурних шкідників, є невід’ємною частиною лісових співтовариств, але їхня деструктивна діяльність призводить до катастрофічних наслідків.
Завдяки особливостям своєї біології друкар практично невразливий для хімічних препаратів, і єдиним ефективним способом стримування спалахів його чисельності є вирубка недавно заселених жуками дерев. Ось тут-то і виникають конфлікти між працівниками лісових служб і місцевим населенням чи дачниками. Роздратування людей можна зрозуміти, адже наші лісники не звикли докладно роз’ясняти свої дії навколишнім, і ті перебувають у впевненості, що вирубують здоровий ліс. Дійсно, зовні дерева виглядають абсолютно неушкодженими, і лише невеликі отвори в корі і буруватому деревному борошні біля стовбура говорять досвідченому оку, що ялина приречена.
Як наслідок –лайка, протести, скарги у вищі інстанції. Іноді пристрасті так розпалюються, що працівники лісгоспів затримують роботи поблизу населених пунктів. А кілька місяців по тому конфлікт висихає сам собою, адже в рубання надходять ті ж самі, але вже засохлі дерева. Проте у плані боротьби з поширенням друкаря цей захід уже не має ніякого сенсу, оскільки жуки благополучно вивелися і перелетіли на інші ялини.
Аби зайвий раз підкреслити, що проблема ця не нова, дозволимо собі короткий екскурс в історію. Наприкінці XIX ст. немало чинів лісового відомства були звільнені ззайманих ними посад, а їхні дії стали предметом судового розгляду. Причиною послужили доноси, що надійшли в державні установи, в яких лісничих звинуватили в рубанні і продажі за заниженою ціною зовсім здорового лісу під приводом необхідності його якнайшвидшого видалення як зараженого й ушкодженого короїдами.
Майже весь вирубаний ліс був уже проданий і відправлений за кордон. Так що слідство мало у своєму розпорядженні лише показання свідків: лісових сторожів, робітників, які рубали підозрілий ліс, а також залишені на місці пеньки, верхівки, забраковані колоди.
Докази були настільки хисткими, що слідство, яке тяглося вже кілька років, так і не могло винести остаточного рішення. Нарешті, запросили одного з перших лісових ентомологів Росії –Івана Яковича Шевирьова, якому й доручили вивчити ситуацію і дати висновок –до рубання напали короїди на дерева чи після.
Спочатку експертиза не могла дійти визначеного рішення, хоча загальний вигляд і стан оглянутих лісових дач досить красномовно свідчили на користь обвинувачуваних –місцями це був суцільний вітровал, і рішуче скрізь на засохлих деревах були видні незліченні залишки ходів короїдів, а в корі дерев, що ще зеленіли, буяли живі жуки-друкарі. Фактично перед очима експертів постали наслідки багаторічного і спустошливого розмноження ялинових короїдів за повної відсутності заходів протидії з боку місцевого керівництва.
І все ж найвагомішою підставою для винесення виправдувального вироку могла стати наявність у корі, пеньках чи колодах ходів короїдів. Однак ймовірність виявлення таких ходів невелика, якщо дерево не піддалося настільки масовому нападу, що жуки проточили ходами весь стовбур, у тому числі й на місці спиляння. З іншого боку, оскільки спочатку короїди заселяють середню частину стовбура, відсутність ходів в нижнього чи верхнього зрізів, звичайно, питання не вирішувало.
Обвинувачувані вже зовсім зажурилися, і невідомо, чим би закінчився слідство, якби на допомогу не прийшов інший жук –плоскохід. На відміну від друкаря він не небезпечний для життя дерева і вважається шкідливими тільки в технічному плані, тому що псує своїми ходами цінну деревину. Нападають вони зазвичай на пеньки і стовбури свіжозрубаних дерев, а також на ті, що відмирають, але ще не сухі, неушкоджені друкарями, залишаючись їх супутниками. Вточившись у стовбур, плоскохід веде свій хід у напрямку до серцевини завжди в горизонтальній площині.
Оглядаючи пеньки, які залишилися після нещасливого рубання, фахівці знайшли на поверхні багатьох з них ходи плоскохіда. За розташуванням було видно, що їх прогризли до рубання. З цими аргументами погодився суд, і справу припинили.
Щоправда, як вже пізніше зазначив І. Я. Шевирьов, навіть якби лісничі вирубали ялини з ознаками ушкодження друкарем, не чекаючи плоскохода, і в цьому випадку можна було б визначити, коли з’явилися короїди –до рубання чи після, уже на лежачому дереві.
Епідеміологія
ХАВКІН Володимир Аронович
Епідеміолог, бактеріолог. В епідеміології існує науковий термін «лімфа Хавкіна».
З вчительської родини. Батько, Хавкін А., –вчитель казенної єврейської школи.
Народився 3 (15 травня) 1860 р. в м. Бердянськ Бердянського повіту Таврійської губернії Російської імперії (нині –районний центр Запорізької області України).
Помер 26 жовтня 1930 р. в готельному номері м. Лозанна (Швейцарія). Похований на місцевому єврейському цвинтарі.
Закінчив Бердянську чоловічу гімназію, навчався на природничому відділенні фізико-математичного факультету Одеського університету.
Працював в Одеському зоологічному музеї (1883-1888), приват-доцентом Женевського університету (1888-1889), Пастерівському інституті в Парижі(1889-1893), в Індії (1893-1914).
Кавалер британського ордена «Кавалер Індійскої імперії» (1897).
Лауреат премії з досягнень в медицині Паризької академії наук (1909).
Друкувався в журналах «Times of India Press», «Lancet», «Transactions of the first Indian Medical Congress», «Indian Medical Gasette», «British Med. Journal», «Bulletin de l’Institut Pasteur».
Основні роботи видані за у Франції та Індії: «Technigue of haffkine’s anti-cholera inoculations» (1894); «La cination contre le cholera, la peste bobonique et la fievre typhoide et les experiences de bacteriotherapie» (1909), «On prophylactic inoculation against plague and pneumonie» (1914).
В Індії місцеві жителі назвали нашого земляка «білим чарівником». Понад те, лікар-чужинець став національним героєм.
Х. –першим запропоновував протихолерну й протичумну вакцину. Між іншим, дію вакцини від холери й чуми він спершу перевіряв на собі (1892; 1896).
У м. Бумбаї (Бомбей, Індія) бактеорологічному інституту присвоєно ім’я нашого земляка. Тут йому встановлено пам’ятник.
Бюст Х. з недавніх пір прикрашає і будівлю Бердянського державного педагогічного університету (Україна).
Серед друзів та близьких знайомих Х. –І. Мечников, М. Зелінський, О. Хаст, С. Романенко, О. Ковалевський, Л. Пастер, І. Сєчєнов, М. Умов, М. Андрусов, В. Фігнер, М. Томашов та ін.
***
ВІД’ЇЗД, СХОЖИЙ НА ВТЕЧУ, з щоденників В. Хавкіна
1888 рік. Від’їзд з Одеси, більше схожий на втечу.
1893 рік. Від’їзд з Парижа до ураженої холерою Калькутти.
1915 рік. Повернення з Індії до воюючої Європи.
1926 рік. Подорож до більшовицької Одеси, на негостинну батьківщину. Недовга подорож...
СМЕРТОНОСНЕ УПОРСКУВАННЯ, із спогадів Д. Мастерса
Учений спокійно оголив лівий бік, лікар ввів під шкіру голку шприца і зробив смертоносне упорскування. Потім він оголив правий бік, було зроблено друге щеплення.
Хавкін одягнувся і із спокійною мужністю став чекати своєї долі. За годину у нього почався гарячка. Через дев’ять годин температура піднялася до 39 градусів. Він сидів і працював, нікому не говорячи про те, що відбулося.
Наступного ранку він, насилу піднявшись з ліжка, був присутній на дуже важливому засіданні.
ГАНДІ КОЛИВАВСЯ НЕДОВГО, із спогадів С. Сокхея
Нам дуже хотілося, щоб М. Ганді, ця велика людина Індії, підтримав наші зусилля в боротьбі з епідемією. Проте ми знали: Ганді –пристрасний поборник індуїзму, його переконання забороняють вбивати тварин. А протичумна вакцина вирощена з мікробів, на м’ясному бульйоні.
Все ж таки я детально розповів Ганді про ідеї методу Хавкіна, демонструючи «страшні» справжнього індуса картини: як найкращим чином відловлювати і вбивати гризунів, розповсюджувачів чуми. Уважно вислухавши, нічого не коментуючи, Ганді декілька годин обдумував висновки, а потім висловив бажання піддатися вакцинації.
ВЕЛИКИЙ ФІЛАНТРОП, з оцінки А. Чехова
Чума не дуже небезпечна. Ми вже маємо щеплення, котре є дієвим, і яким ми, до речі, зобов’язані російському медику Хавкіну. УРосії це найбільш невідома людина, а в Англії його давно прозвали великим філантропом.
ТОРА І ТАЛМУД РОЗУМУ НЕ ДОДАЛИ, з листа М. Кагана-Розенцвейга до журналу «Лехаїм»
…Відразу зауважу: від гордості, що я –єврей, не роздуваюся. Думаю, що пишатися своєю національною, кревною приналежністю не випливає людині будь-якої національності. Пишатися, на мій погляд, можна тільки тим, що тобою зроблене, але не тим, що тобі дане. При цьому краще, якщо про твої достоїнства скажуть інші. І разом з тим, ніколи не дозволяю принижувати свою національну гідність.
У молодості (а мені вже 77) за «жида» я просто давав у морду. А в 1989 році мені довелося розпочати і виграти процес проти антисемітської витівки одного негідника. Тоді запаскудили афіші міського театру, а я автора впізнав за почерком і зажадав стерти антисемітські написи. Одержавши у відповідь образливу листівку, домігся покарання через суд. На засідання прибула ціла команда покидьків у чорному, але нічого в них не вийшло. Все це я пишу, аби довести, що євреєм я почуваюся не тільки на словах.
Проте, насамперед, я почуваю себе людиною. І душу в душу живу зі своєю дружиною-росіянкою майже 50 років. У нас чудові діти –син і донька. Остання живе в щасливому шлюбі з чоловіком-німцем у Мюнхені. Син –доцент будівельного інституту в Петербурзі. Не соромно нам і за наших чотири внучат: двох дорослих і двох маленьких.
Але ось читаю дивовижний, на мій погляд, меседж: «Цілком очевидно, що асиміляція –це катастрофа, яку за наслідками можна порівняти з Холокостом». Невже не видно, що в усьому світові постійно йде взаємопроникнення культур і народів? Цей природний процес даремно гальмувати чи прискорювати, тим паче «революційними» методами.
…Історична доля єврейського народу склалася так, що він виявився розсіяним по усьому світові, при цьому подарувавши чимало доброго багатьом народам і культурам. Чого вартий, наприклад, внесок одеського лікаря Володимира Ароновича Хавкіна, винахідника вакцини проти чуми і холери, якого індуси небезпідставно вважають рятівником Індії?
І ось у мене виникає думка: а що б ці знамениті люди зробили корисного для людства, якби всі їхні зусилля були спрямовані тільки на те, що нав’язується кожному єврею, –постійно вивчати Тору і Талмуд?
Вірити в Бога чи бути атеїстом –вільний вибір вільної сучасної людини. По-моєму, права такого вибору в XXI столітті і євреї не позбавлені. Навіщо ж буквально нав’язувати кожному релігійне сприйняття світу?
…Хіба повинна сучасна людина керуватися древніми правилами тільки тому, що вони викладені в Торі?
…Тепер –про богообраність нашого народу.
Хіба не бентежить, що чорносотенці дуже любили вважати російський народ «народом-богоносцем»? Хіба забуто, що німцям вбивали в голови тезу про вибраність арійської раси? І ми пам’ятаємо, до чого все це веде...
Чи не правильніше поважати особливості всіх народів, вважати всіх людей, будь-якої національності, гідними щастя?
ЦІЛКОМ ТАЄМНО, з розвідки В. Алабая «Найневідоміша людина»
Лікар Хавкін вийшов на пенсію і повернувся з Індії до Європи в 1915 році. У тому ж році військове відомство Великобританії запросило його для консультацій: чи вакцинувати британських солдатів, що направляються в колонії? Військові виявили глибоку цікавість до досліджень і практичної діяльності вченого. Маловірогідно, щоб теми бесід з керівниками міністерства оборони обмежилися лише питаннями вакцинації. Та більшість з них надовго приховані під грифом «цілком таємно».
На той час німці вже застосували під Іпром отруйливі речовини –свою монопольну надзброю, отруйний газ, який отримав назву «іприт». У країнах антинімецької коаліції –і, найперше, в Англії –билися над створенням власної зброї масового враження, ні в чому не поступливої німецькому газу, а ще краще –яка б її перевершувала.
Ясно було і дилетантові: той, хто справляється з чумою і холерою, може й запалити цю страшну хворобу в потрібному місці і в потрібний час. Ідея бактеріологічної зброї витала в повітрі над воюючою Європою.
...Достовірно невідомо, чим займався Хавкін після повернення з Індії: де він жив, з ким проводив вільний час. Але, врешті-решт, зникнути –невід’ємне право всякої вільної людини, тим паче, такої особливої, самотньої людини, як Володимир Хавкін –переможець холери і чуми, котрий пішов на відпочинок. Можливо, йому набридло товариство колег, деколи заздрісних і нецікавих. Може, фізичний стан цього силача і здоров’яка прийшов в занепад –і він став іпохондриком і відлюдником.
Так чи інакше, проте в Лозанні, на березі Женевського озера, ми знаходимо Володимира-Вольфа Хавкіна лише в другій половині 1920-х років...
АНТИСЕМІТ –ТОЙ, КОГО НЕ ЛЮБЛЯТЬ ЄВРЕЇ, з статті С. Семанова «Росія і російська літературна класика в оцінках радянсько-єврейського шляховика» *
…Список російських письменників-антисемітів виглядає в нашого автора трохи новаторськи. Ну, Державін, Гоголь і Достоєвський –це давні і звичні мішені для усього Сіону, справа відома. Але ось Іван Сергійович Тургенєв чому тут? Так, він написав оповідання під назвою «Жид», але про кого? Про мерзенного типа, котрий торгував власною дочкою, такого начебто б захищати важко й ображатися нічого.
Або Пушкін. Не знаємо чому, але в Ізраїлі безліч вулиць у різних містах названі його ім’ям, твори надзвичайно популярні. Його-то за що? За Польщу? Так ця країна була, як дехто вважає, однієї з найбільш юдофобських у світі.
А Чехов чому в цьому «чорному списку» з’явився? Сьогодні на Заході він –один з найпопулярніших російських класиків, переведений на всі мови, п’єси його ставляться в безлічі театрів від Португалії до Японії, включаючи обидві Америка. Вважається, і не даремно, зразковим російським інтелігентом.
Опендик висуває йому претензії найсерйозніші. Цитуємо …пункт з цього обвинувального висновку: «Досить згадати рекомендацію російського інтелігента Чехова: «Треба завжди пам’ятати про жида , що він жид», щоб засумніватися в його інтелігентності й у здатності адекватно сприймати життя інших народів. Письменник Чехов, сам лікар, який не зробив нічого путнього в медицині (!), не соромився називати всесвітньо відомого лікаря Володимира Хавкіна, який відкрив вакцину проти холери і чуми і врятував сотні тисяч людей від смерті, не інакше як «жидом».
Великий письменник Чехов захисту від Опендика, звичайно, не потребує, проте деякі уточнення прийдеться зробити. ...Зазначимо, хоча це й не головне, що основна діяльність Хавкіна пройшла поза межами своєї батьківщини. Важливіше тут інше: випускник медичного факультету Чехов мав зовсім іншу лікарську спеціальність, він був терапевтом і дуже багато в цій області трудився, безкоштовно лікуючи навколишніх селян і навіть побудував на свої кошти кілька сільських лікарень, що було рідкістю серед лікарів того часу. Сказати , що він «нічого путнього в медицині» не зробив, можна тільки в сильному роздратуванні.
Однак найголовніше, що слово «жид», образливе в наш час, зовсім інакше звучало наприкінці XIX сторіччя. Як нині, наприклад, в Польщі, цілком західній країні.
Отже , автор «Скрипки Ротшильда» оголошений антисемітом. Сумно таке читати. І мимоволі подумаєш, що «антисемітом» є не та людина , яка не любить євреїв, а та, яку самі євреї не люблять...
* Мова йде про книгу В. Опендика «Двісті років забарного погрому», видану 2003 р. в Нью-Йорку.
ШРЕНК Леопольд Іванович
Етнограф, географ, зоолог, натураліст. Автор наукового терміну «палеоазіатські народи»; автор перших словників гіляків (нівхів), айнів, ульчів; перший директор музею антропології і етнографії на теренах Російської імперії (1879).
З поміщицької родини. Батько, Шренк І., –поручик царської армії.
Народився 24 квітня (6 травня)1826 р. в маєтку Хітень Сумського повіту Харківської губернії Російської імперії (нині –Сумська область України ).
Помер 8 (20) січня 1894 р. в м. Петербург Російської імперії (нині –м. Санкт-Петербург РФ). Похований на Смоленському цвинтарі.
Закінчив московський приватний пансіонат Чермака (1845), Дерптський університет (1850), стажувався в Берлінському і Кенігсберзькому університетах (1850-1852).
Працював ад’юнктом (1854-1863), екстраординарним (1863-1865), ординарним (1865-1894) академіком Петербурзької академії наук, директором Петербурзького музею антропології і етнографії (1879-1894).
Учасник експедиції на Амур та Сахалін (1854-1856).
Академік Петербурзької академії наук (1863).
Почесний член Уральського товариства любителів природи (1871).
Почесний член Віденського орнітологічного товариства (1882).
Член-кореспондент Американського товариства орнітологів (1883).
Почесний член Італійського товариства антропології, етнології і порівняльної психології (1884).
Почесний член Берлінського географічного товариства (1889).
Член-кореспондент Віденського антропологічного товариства (1890).
Почесний член Віденського антропологічного товариства (1893).
Член Конференції Миколаївської морської академії (1877).
Кавалер орденів св. Володимира 4-го (1857) і 3-го (1871) ступенів, св. Станіслава I-го ступеня (1877).
Кавалер Костянтинівської золотої медалі (1870).
Друкувався в журналах «Нотатки імператорської академії наук»,
Як учений дебютував дослідженням «Ueber die Luchsarten des Nordens und ihre geographische Verbreitung» (1850).
Потім настала черга наступних доробків: «Нарис фізичної географії Північно-японського моря» (1869), «Про течії Охотського, Японського і суміжних з ними морів: за термометричними спостереженнями, виконаними російськими військовими човнами» (1874), «Про інородців Амурського краю» (1883), чотиритомника «Reisen und Forschungen im Amurlande in den Jahren 1854-1856» (1858-1895).
Перу Ш. також належить низка праць, присвячених вивченню побуту сибірських самоїдів та інших народностей.
Іменем нашого земляка названі осетер, полоз, низка рослин Далекого Сходу.
Його ім’я носить один з хребтів і вершина Західно-Сахалінських гір.
Серед друзів та близьких знайомих Ш. –К. Бер, В. Радлов, Ф. Овсянніков, М. Міклухо-Маклай, О. Штраух, Ф. Руссов, Г. Гельмерсен, П. Супруненко, А. Шіфнер, І. Поляков, Е. Ухтомський, Я. Шишмарьов, І. Мінаєв, О. Штакельберг, Д. Клеменц та ін.
***
КОЛУМБ ДАЛЕКОСХІДНОЇ ЕТНОГРАФІЇ, з оцінки діяльності Л. Шренка Л. Штернбергом
Шренк справді може бути названий Колумбом етнографії Приамурського краю.
ГУЧНА ПОПУЛЯРНІСТЬ В ЄВРОПІ, з листа керівництва Петербурзької академії наук міністрові народної освіти Російської імперії в 1885 р.
Ординарний Академік Імператорської Академії наук по частині зоології Дійсний Статський радник Шренк, перебуваючи близько тридцяти двох років на службі по Академії, спершу як її мандрівник для дослідження Охотського моря, берегів Східного Сибіру і колишніх російських володінь в Америці, протягом цього часу надав своєю діяльністю багатобічні і важливі послуги науці, котрі доставили його імені гучну популярність у всіх вчених колах Європи, як одного з кращих знавців зоології, фізичної географії і антропології. Численні його твори, що з’явилися переважно у виданнях Академії, збагатили зазначені галузі знання новими фактами і висновками, в першу чергу такими, які стосуються природи різних малодосліджених частин Росії.
Серед цих праць, за одностайним визнанням усього ученого світу, найважливішим вважається багатотомний твір про Амурський край, заснований на зроблених п. Шренком під час його подорожі туди в 1853-1857 роках спостереженнях і на зібраних там природно-історичних і етнографічних колекціях, що склали вельми важливий приріст для Музею Академії. Твір цей розкрив перед ученим світом фізичні умови, фауну, флору, інородницький побут і мови однієї з цікавих околиць Імперії, в ту пору, коли ця країна, тільки-но приєднана до наших володінь, ще не втратила нічого з своїх відмітних особливостей. Відрізняючись багатством змісту і чудовою розробкою зібраних даних, за всією справедливістю, повинно бути визнано одним з найцінніших внесків до наукової літературу новітнього часу.
ЗІБРАНІ НАЙБАГАТШІ КОЛЕКЦІЇ, зі спогадів В. Радлова
Оглянувши нині детально увірений моєму управлінню Музей етнографії і антропології, я переконався в надзвичайному багатстві зібраних в ньому колекцій...
Хто знає скрутне становище, в якому перебував цей Музей, ...може лише дивуватися, як турботами колишніх директорів вдалося зібрати таку безліч дорогоцінних предметів.
ЦІКАВІШЕ, НІЖ В «КУНСТКАМЕРІ», з книги О. Єлисєєва «З історії культури»
Серед численних музеїв нашої північної столиці найменшою увагою публіки користується етнографічний музей Академії наук, про саме існування якого багато навіть з освічених людей навряд чи й підозрює; тим часом цей музей, який займає вельми скромне приміщення, порівняно з зоологічним музеєм, котрий користується гучною популярністю і носить ще з петровських часів назву Кунсткамери, заслуговує набагато більшої уваги публіки вже хоча б тому, що він присвячений не тваринам, а «цареві природи» –людині.
НАВКОЛОСВІТНЯ ПОДОРОЖ, з нарису О. Токранова «Шренк Леопольд Іванович»
Морське міністерство готує до відправки з різноманітними вантажами три парусні човни для відвідин Камчатки і Російської Америки. Воно пропонує Академії наук відрядити з ними групу натуралістів для опису далекосхідних берегів.
Одним з цих натуралістів став Л. І. Шренк, який на фрегаті «Аврора» вийшов з Кронштадта в навколосвітнє плавання. Судно йшло звичайним морським шляхом через Англію, Ріо-де-Жанейро, навколо мису Горн в Петропавловськ-Камчатський. Пересівши там на корвет «Олівуца», Л. І. Шренк з товаришами висадився в затоці Де-Кастрі. Звідси на шхуні «Схід» експедиція пройшла з детальним обстеженням берегів (фізична географія, геологія, рослинність, тваринний світ, побут місцевих народностей тощо) до гирла Амура.
На початку серпня 1854 р. Л. І. Шренк з супутниками досягли поста «Миколаївський» і зробили його своєю базою. Всю осінь і зиму вони досліджували околиці поста і береги Сахаліну.
Весною 1855 р. Л. І. Шренк разом з іншими членами експедиції відправився човнами Амуром, виконуючи докладний опис місцевості. Учені вивчали флору і фауну, збирали колекції рослин і тварин, спостерігали за життям місцевого населення.
Дійшовши до гирла р. Уссурі, вони піднялися нею до гирла р. Хор. Восени знову повернулися до Миколаївського поста. У зимовий період Л. І. Шренк самостійно здійснив декілька екскурсій на о-в Сахалін.
Закінчивши дослідження, весною 1856 р. експедиція Л. І. Шренка з великим вантажем природно-історичних колекцій попрямувала «сухим шляхом» до Петербургу. Лише у січні 1857 р. вони досягли столиці, завершивши, таким чином, свою навколосвітню подорож.
ДОРОБОК СТАВ НАСТІЛЬНОЮ КНИГОЮ НАТУРАЛІСТІВ, з монографії А. Решетова «Шренк Леопольд Іванович»
Уперше в науковій етнографічній літературі Л. І. Шренк дав докладний опис господарської діяльності, культури і побуту народів амуро-сахалінського регіону. Особливу увагу він приділив виявленню взаємозв’язків між культурами і народами цього далекого краю за широкого використання етнографічних, лінгвістичних й інших матеріалів і порівняно-етнографічного методу.
До Л. І. Шренка наука не мала в своєму розпорядженні таких повних і докладних відомостей про етнічний склад народів Далекого Сходу. Він запропонував першу класифікацію тунгусо-маньчжурських мов.
Самостійну наукову цінність представляє складена ним етнографічна карта Нижнього Приамур’я. Про не скороминущу цінність дослідження Л. І. Шренка свідчить той безперечний факт, що вона і в наші дні є настільною книгою дослідників етнографії, антропології і археології Далекосхідного краю.
Зберігають значення для історії науки його ідеї. Так, цікавлячись питаннями етнічної історії Сибіру, він звертав увагу на важливість вивчення слідів перебування стародавніх юкагірів, які жили колись по Яні, Індігірці, Колимі та їх притоках і які пішли звідти на північ, у тому числі й на острови Льодовитого океану, тунгусів, котрі під тиском насувалися на них, і якутів, а потім і російських прибульців. Розкриття цих слідів за своїм значенням для антропології і етнології він порівнював з вивченням вимерлих тварин для зоології.
ДАЛЕКОГЛЯДНА ДУМКА, з дослідження Г. Василевича М. Левіна «Оленячий транспорт»
Ще Л. Шренк свого часу висловив думку про те, що чукчі і коряки запозичили оленярство у тунгуських народів. Наявні в нашому розпорядженні нові матеріали дозволяють повернутися до цієї гіпотези.
За всієї відмінності чукотсько-коряцького і тунгуського оленярства у них є й загальні риси: наприклад, така деталь, як проходження повідця справа. Можна, мабуть, пов’язувати й розташування на жіночих нартах справа у чукчів і коряків з таким же розташуванням на нартах у ілімпійських евенків і з розташуванням справа у всіх тунгуських народів. Істотно вказати і на спільність деяких термінів, котрі стосуються оленярства.
Схожість в деталях і термінологічна спільність навряд чи можуть бути пояснені інакше, як реальними історичними зв’язками між далекими предками сучасних чукотсько-коряцьких і тунгуських груп.
БАГАТЮЩИЙ ВНЕСОК ДО СКАРБНИЦІ НАУК, з промови Ф. Овсяннікова під час похорону Л. Шренка
Росії щоразу випадала щаслива доля при розповсюдженні цивілізації на нові території... здійснювати багаті внески до скарбниці наук, посилаючи наукові експедиції для всебічного дослідження краю. Перші дослідники нової країни завжди пожинають найбагатші наукові жнива. Їх імена нерозривно зливаються з цією країною і залишаються відомими віддаленому потомству. До таких імен піонерів науки належить й ім’я Леопольда Івановича Шренка. Він зробив багато цікавих спостережень в Приамурському краї і привіз звідти цінні колекції, значна частина яких була оброблена ним самим.
Інформатика
ВОРОНИЙ Георгій Феодосійович
Математик. Фундатор сучасної аналітичної теорії чисел. В інформатиці існує науковий термін «діаграма Вороного».
З викладацької родини. Батько, Вороний В., –професор.
Народився 16 (28) квітня 1868 р. в с. Журавка Пирятинського повіту Полтавської губернії Російської імперії (нині –Варвинський район Чернігівської області України).
Помер 7 (20) листопада 1908 р. в м. Варшава (Польща). Похований за заповітом у рідному селі.
Навчався в Бердянській, Прилуцькій гімназіях, закінчив математичне відділення Петербурзького університету (1885-1889).
Працював викладачем Варшавського університету (1894-1908).
Член-кореспондент Петербурзької АН (1907).
Член Московського математичного товариства (1898).
Лауреат премії ім. академіка В. Буняківського (1897).
Наш земляк –автор низки фундаментальних відкриттів, нових наукових напрямів. Більшість з них стосуються геометрії багатогранників та геометрії чисел. Стимулювавши розвиток аналітичної теорії чисел, вони знайшли найширший спектр практичного застосування: від комп’ютерної графіки, офтальмології, кристалографії до проблем розпізнавання образів і створення штучного інтелекту.
Перу В. належать доробки: «Про цілі алгебраїчні числа, які залежать від кореня незвідного порівняння третього ступеня» (1894), «Про одне узагальнення алгоритму неперервних дробів» (1897), «Про одне завдання з теорії асимптотичних функцій» (1903), «Властивості позитивних досконалих квадратичних форм» (1907), «Дослідження про примітивні паралелоедри» (1908-1909).
Помер В. раптово від хвороби нирок.
Його пам’яті вчені світу присвятили три Міжнародні конференції з теорії чисел, які пройшли у Києві (1993; 1998; 2003).
Серед друзів та близьких знайомих В. –А. Марков, Г. Мінковський, Б. Делоне, В. Серпинський та ін.
***
БЕЗ КІНЦЯ СИДЖУ І ПИШУ, ПИШУ, з щоденника Г. Вороного
29 березня 1887 р.
Я по 12 годин підряд обчислюю об’єми геть не потрібних мені пірамід і таке інше, і раптом, на найцікавішому місці –швах! Виходить ні Богові свічка, ні чортові коцюба!
10 квітня 1887 р.
Цілих десять днів я не писав свого щоденника, але не тому, що було ліньки, а просто за браком часу. Весь Страсний тиждень я сидів над розрахунками сонячного і місячного затемнень. Здається, щодо першого я одержав хибний результат. Доведеться переглянути деякі частини обчислень.
16 травня 1887 р.
Я відчуваю в собі силу, маю бажання працювати, але для цього слід позбутися завеликої кількості знайомств. Моя кімната –якийсь готель, в ній постійно повно відвідувачів.
25 грудня 1888 р.
Вчора я завершив розпочате мною доведення теореми Адамса, який про останню теорему сказав, що він не може її довести, але що він не має жодних сумнівів щодо її істинності. Я довів її цілком строго, так що раніше накреслене є окремим випадком, але мені довелося додати одну лему…
9 січня 1889 р.
Я не хотів починати свого щоденника, доки не дізнаюся напевно, що робота, яку я представив професору Маркову, ним схвалена. …Він мені сказав, що якби розібратися з літературою цього питання, то можна було б надрукувати мою працю. Я сказав, що хотів би трохи зачекати, бо продовжив свою роботу.
Він мені сказав, що він проглядав таблицю чисел Бернуллі і не впевнений, що можна знайти закон чисельника, бо там з’являються дуже великі прості числа. У відповідь я представив йому теорему, яка вводить ці прості числа…
4 березня 1889 р.
Учора я написав ці рядки і одразу ж засів за роботу. І ось за кілька годин я перевернув усю свою попередню роботу. Все, що там було неясного, все це виводиться так просто, що кращого й бажати не треба
6 серпня 1889 р.
Тож прощавай, Олю, прощавай, Журавко! до нової весни я загорнусь у свою броню і, як уві сні, буде ввижатися мені це літо, яке дало таки мені, крім сил і здоров’я, ще й ті крихітки щастя, які, я знаю, так часто буду знову переживати, читаючи в Петербурзі свій щоденник, збираючи їх із тих розмов з Олею, які я записував, і всього того, що так часто змушувало битись моє серце...
31 грудня 1889 р.
Жага до пошуків, до відшукання нових властивостей і відношень величин розвинулась у мене неймовірно; я через силу випускаю перо з рук. Найнеобхідніші справи, обов’язки – все це відступає на задній план, і я без кінця сиджу і пишу, і пишу...
20 лютого 1908 р.
Я маю великі успіхи в розв’язанні задачі, над якою працюю, тим часом здоров’я моє дедалі гіршає. Вчора я вперше чітко уявив собі алгоритм, який повинен розв’язати всі питання теорії форм.
ТВОРЕЦЬ ГЕОМЕТРІЇ ЧИСЕЛ, з оцінки діяльності Г. Вороного Б. Делоне
Глибина і важливість його численних досліджень залишили глибокий слід в сучасній теорії чисел. Поряд із Мінковським Вороний є творцем геометрії чисел. Роботу Вороного 1903 року про число точок під гіперболою треба вважати віхою, з якої починається сучасна аналітична теорія чисел.
У Вороного всього шість великих і шість малих праць. Кожна з великих праць – або капітальна в даному обсягу, або відкриває велику ділянку досліджень; навіть кожна мала праця Вороного незвичайно оригінальна і часом no-новому спрямовує дослідження.
ОБЧИСЛЮВАЛЬНА ГЕОМЕТРІЯ ПОЧАЛАСЯ З «ДІАГРАМИ ВОРОНОГО», з статті О. Айхгольцера і Ф. Ауренгаммера
Діаграми Вороного було введено в теоретичну комп’ютерну науку близько двадцяти років тому. Відтоді їх стали повсюдно використовувати при конструюванні геометричних алгоритмів, так що дехто датує народження обчислювальної геометрії саме цим моментом.
Дійсно, значний процент статей з обчислювальної геометричної літератури прямо чи опосередковано пов’язаний із діаграмами Вороного і спорідненими структурами.
ГЕНІАЛЬНИЙ МАТЕМАТИК, із спогадів Д. Граве
Георгій Вороний – геніальний український математик. Він під час свого перебування в Петербурзькому університеті займався з гідним подиву успіхом кубічною областю і в цій області зробив геніальне відкриття. Він узагальнив на кубічну область алгоритм неперервних дробів, що дає алгебричні одиниці в квадратичній області. Це узагальнення марно шукали з часів Ейлера протягом XIX століття усі найвидатніші математики. Вийшов таким чином алгоритм Вороного.
БЛИЗЬКІ ПОПЛАТИЛИСЯ СВОБОДОЮ, з розвідки Г. Ситої «Праця і геній Георгія Вороного»
З Журавкою Георгій Вороний був тісно пов’язаний упродовж всього свого життя –щорічно приїздив до рідних на літній відпочинок, тут обмірковував свої наукові праці.
…Мальовничий пагорб над Удаєм у Журавці придбав для свого постійного проживання дід Георгія Вороного – Яків, який замолоду чумакував, а зібравши грошей, зайнявся селянською справою.
…Батько Георгія – Феодосій Вороний (1837-1910), майстер російської філології, працював професором у Ніжинському ліцеї (І864-1872), а згодом очолював гімназії в Кишиневі, Бердянську, Прилуках. Ще в роки свого студентства в Київському університеті він став ініціатором створення безкоштовних недільних шкіл для робітничої молоді...
Ідею створення недільних шкіл підтримав Тарас Шевченко, 1859 року він відвідав подільську школу і наступного року подарував їй 50 примірників свого «Кобзаря».
…Власним коштом Феодосій Вороний побудував у Журавці школу для сільських дітей. У школі влаштовували лекції, концерти, спектаклі для місцевих жителів, а зібрані гроші йшли на поповнення народної бібліотеки...
В 30-ті роки родина Георгія Вороного розділила трагічну долю свідомої української інтелігенції, поплатившись свободою, а дехто навіть життям. Під час «розкуркулювання» Ольга Митрофанівна змушена була негайно (за одну ніч) виїхати з родиною. Більше вони не вертались.
Георгій Вороний мав шестеро дітей, чотири дочки і два сини.
Один із синів Георгія Вороного Юрій, –став вченим-хірургом, він першим у світі зробив пересадку нирки людині (1934 рік). Чи багато кому в Україні нині відомий цей факт?
Нелегкою була доля Марії. Вона з сім’єю жила в Білій Церкві, викладала українську мову. Чоловіка її, Василя Василенка, ветлікаря, заарештували і закатували, тому що він відмовився доносити на свого підлеглого, до того ж мав необережність одягати українську сорочку. Сама Марія також отримала свій строк –років, –і відбувала його на Далекому Сході.
Марія була великою оптимісткою. Вона мала добре серце, яке не зачерствіло від довгих років поневірянь. Відходячи з життя –а це було в 1984 році, –вона заповідала авторові цих рядків не забувати її родини, того доброго, що вони зробили на землі. «Мій дід, батько, його брати і діти –вони були справжні, –казала Марія, –бо нас у родині вчили ніколи не думати про багатство –та багатими ми ніколи й не були, –і навіть не про славу, а тільки про славу України».
Рукописи Г. Вороного, кілька зошитів його математичного щоденника та інші документи були збережені його сім’єю і передані до відділу рукописів бібліотеки АН України, де вони тепер зберігаються.
ВИНАХОДИ РУХАЮТЬ НАУКУ ВСЕ ДАЛІ, з монографії М. Медведєва «Метод Вороного – Делоне в дослідженні структури некристалічних систем»
Ідея про те, що для будь-якого центру з деякого ансамблю можна виділити область простору, котра відноситься до даного центру, виникала неодноразово. Мабуть, найраніша ілюстрація... здійснена Декартом і відноситися до 1644 року. Наступними, хто займався цією проблемою, були Гаус, Диріхле і Вороний.
Після цих робіт природною областю застосування багатогранників Вороного стала кристалографія. ...Наступним незалежним відкриттям багатогранників Вороного є осередок Вігнера-Зейтца. Ця побудова – одна з можливостей вибору простого кристалічного осередку, який заповнює при трансляції весь простір.
Ми розробили цей метод для аналізу просторового розподілу в білковій глобулі. Розроблено алгоритм пошуку тривимірних поліедрів Вороного. Написана програма, дозволяюча прочитувати з файлів PDB-банка інформацію про координати атомів в молекулі білка і проводити розрахунок за тривимірною побудовою поліедрів Вороного.
Кібернетика
БРУСЕНЦОВ Микола Петрович
Конструктор-кібернетик. Винахідник триєдиної ЕОМ «Сетунь». В кібернетиці існуює поняття «таблиці Брусенцова».
З робітничої родини.
Народився 7 лютого 1925 р. в м. Кам’янську СРСР (нині –м. Дніпродзержинськ Дніпропетровської області України).
Навчався в Київській консерваторії (1942-1943), закінчив Свердловські курси радистів (1943), радіотехнічний факультет Московського енергетичного інституту (1947-1953).
Служив на фронтах Другої світової війни розвідником (1943-1945), працював різноробочим на одному з дніпродзержинських заводів (1945-1947), співробітником, завідуючим лабораторією електронних обчислювальних машин факультету обчислювальної математики і кібернетики МДУ (з 1953).
Володар 11 авторських посвідчень на винаходи.
Лауреат премії Ради Мiнiстрiв СРСР.
Заслужений науковий працівник МДУ.
Кавалер орденів Червоної Зірки і «Знак Пошани», Великої золотої медалі ВДНГ СРСР та медалі «За відвагу».
Друкувався в газеті «Інтелект і творчість», журналах і збірниках «Доповіді Академії наук», «Штучний інтелект», «Історико-математичні дослідження», «Програмні системи та інструменти».
Серед найвідоміших –статті «Мистецтво достовірного міркування. Неформальна реконструкція Аристотелевої силогістики і Булевої математики думки» (1998), «Блукання в трьох соснах»(2000), «Інтелект і діалектична тріада» (2002), «Парадокси логіки, здоровий глузд і діалектичний постулат Геракліта-Аристотеля», «Тризначна інтерпретація силогістики Аристотеля» (обидві –), «Комп’ютеризація Булевої алгебри», «Логіка і інтелект» (обидві –), «Формальна логіка і творчий інтелект» (2007).
Перу нашого земляка також належать монографiї «Мала цифрова обчислювальна машина «Сетунь» (1965), «Міні-комп’ютери» (1979), «Мікрокомп’ютери» (1985), навчальний посібник «Базисний фортран» (1982).
Всього Б. Опублікував понад 100 наукових праць.
Серед друзів та близьких знайомих Б. –С. Маслов, Є. Жоголєв, Ю. Владимирова, С. Соболєв, М. Шура-Бура, К. Семендяєв та ін.
***
ЗНАЧНА КІЛЬКІСТЬ РЕЗУЛЬТАТІВ СВІДЧИТЬ ПРО ЗАПЛУТАНІСТЬ, з статті М. Брусенцова «Парадокси логіки, здоровий глузд і діалектичний постулат Геракліта-Аристотеля»
Впродовж без малого ста років здійснюються наполегливі спроби подолати парадокси імплікації –характеристичної функції відношення проходження, яке лежить в основі логіки.
Неадекватність змістовному проходженню її «класичного» двозначного різновиду – матеріальної імплікації –зумовила появу строгої, сильної, казуальної, релевантної, конексивної і низки тризначних імплікацій. Однак проблема так і не вирішена, а велика кількість «результатів» свідчить про її заплутаність.
В силогістиці відношення проходження представлено загальноствердним посиланням: «Всяке x є у», суть якого Аристотель вичерпно охарактеризував в «Першій аналітиці»: «Коли два [об’єкти] відносяться один до одного за умови, що коли є один, обов’язково є й другий, тоді, якщо немає другого, не буде й першого; проте якщо другий є, то не необхідно, щоб був і перший. Але неможливо, щоб одне і те ж було необхідне і коли інше є, і коли його немає.»
Тут «перший» відповідає терміну x, а «другий» –терміну у. Те, що за наявності першого необхідний (не може не бути) і другий, означає існування xy-речей і не існування xyў-речей, а те, що за відсутності другого не буде й першого, –існування xўyў-речей і, ще раз, не існування xyў-речей. Те ж, що при наявності другого не необхідно, щоб був і перший, не виключає можливості існування xўy-речей, не наполягаючи на необхідності їх. Невимовністю саме цього статусу xўy-речей в двозначних численнях пояснюється безуспішність всіх спроб адекватно відобразити в них відношення змістовного проходження.
КОЛИ БУДЬ-ЯКА НЕВИЗНАЧЕНІСТЬ –СВОБОДА, з памфлету М. Брусенцова «Блукання в трьох соснах»
Філософи все ще не можуть домовитися про те, що ж означає слово інформація, проте практикам вичерпна ясність, схоже, і не потрібна: адже невизначеність в якомусь сенсі свобода. Бог з нею, з інформацією, практики створюють інформаційні системи, інформаційні технології (також до ладу не визначивши, що це таке), і всі ми вже знаємо, що черговим етапом людської цивілізації буде інформаційне суспільство. Втім, незрозуміло, чом би не віртуальне.
Подиву не буде, якщо в приведених словосполученнях замість «інформаційні» говорити «комп’ютерні». Звичайно, не все інформаційне повинне бути комп’ютерним, але в сучасному розумінні інформатизація –це не більше ніж комп’ютеризація, і слово інформатика в новому сенсі уживається як синонім англомовного «computer science».
Однак інформатика повинна бути наукою про інформацію, тобто про відображення буття не лише комп’ютерне, але всіляке –уявне, письмове і усне, алгебраїчне, графічне, таке, яке зображають, виражають, наслідують, окарикатурюють тощо. Аристотель називав цю науку першою філософією, розуміючи її як спосіб (органон) дослідження, що прокладає «шлях до витоків всіх учень».
...Слова, якими в нашій мові відображені об’єкти реальності, Аристотель уподібнював рахунковим камінчикам в тому сенсі, що за допомогою слів можна моделювати всілякі взаємозв’язки, подібно до того як за допомогою камінчиків моделюються взаємозв’язки кількісні.
Тобто, у традиційного аналізу реальних ситуацій методом проб і помилок є «інформаційна альтернатива» –відобразити дану ситуацію за допомогою слів і здійснювати необхідні дослідження одержаного відображення методами Аристотелевого органону, тобто підмінити фізичне моделювання інформаційним.
І ПОМИЛКИ СТАЮТЬ ЗАКОНАМИ, з статті М. Брусенцова «Формальна логіка і творчий інтелект»
Відомо, що формальна логіка зовсім не в гарних стосунках із здоровим глуздом, бо вона неадекватно відображає реальність. Вона займається не суттю буття, а лише формами відображення суті, абстрагуючись від їх змісту, так що «формальна» означає «беззмістовна», якщо не вбачати її вміст в самих формах. На думку Д. Гілберта і В. Акермана, така логіка «робить можливим успішне осягнення проблем, перед якими принципово безсило чисто змістовне логічне мислення».
Практична неспроможність завжди була актуальною проблемою логіки. Тепер же, в епоху інформатизації, ця проблема придбала надзвичайне для нашого життя значення. І річ не стільки в безуспішності спроб створити штучний інтелект, як в деградації природного, творчого інтелекту людей, які привчаються і змушувані керуватися не здоровим глуздом, а правилами логіки, що «успішно» й здійснюється.
Впродовж останнього сторіччя в результаті алгебраїзації логіки її парадокси виявилися з безперечною очевидністю, проте, разом з тим, обумовлені ними помилки виявляються нерозпізнаними і набирають сили повноправних законів і правил.
...Ясно, що логіка потребує невідкладного корінного удосконалення, оздоровлення. Проте численні спроби вирішення цієї насущної проблеми не досягли мети.
ЧАС ПОКАЖЕ, з книги Б. Малиновського «Творець першого та єдиного в свiтовi трійкового комп’ютера «Сетунь»
Перший рiк навчання вiн не стiльки вчився, скiльки спав, намагаючись сном i лiками перемогти туберкульоз, що почався. І йому це вдалося! Коли здоров’я поправилося, вiн не тiльки надолужив згаяне, але i став одним iз самих успiшних студентiв.
У 1953 р. пiсля закiнчення iнституту його направили на роботу до СКБ при Московському унiверситетi, а потiм до проблемної лабораторiї з розробки ЕОМ для використання в навчальних закладах.
...Розбирали хиби iснуючих машин, прикидали систему команд i структуру (те, що тепер називають архiтектурою), розглядали варiанти технiчної реалiзацiї, схиляючись до магнiтних елементiв, оскiльки транзисторiв ще не було, лампи вiдразу виключили, а сердечники i дiоди можна було дiстати й усе зробити самим. На одному iз семiнарiв (23 квiтня 1956 р.) за участю Соболєва задача створення малої ЕОМ була поставлена, сформульованi основнi технiчнi вимоги. Керiвником i спочатку єдиним виконавцем розробки нової ЕОМ був призначений Брусенцов. Зауважимо, що мова йшла про машину з двійковою системою числення на магнiтних елементах.
Саме тодi у Брусенцова виникла думка використовувати трійкову систему числення. Вона дозволяла створити дуже простi i надiйнi елементи на магнiтних пiдсилювачах, що працювали в iмпульсному режимi.
Вiн розробив i зiбрав схему трійкового суматора, що вiдразу ж i надiйно запрацював. С. Л. Соболєв, дізнавшись про його намiр створити ЕОМ з використанням трійкової системи числення, гаряче пiдтримав задум i подбав про те, аби допомогти молодими спецiалiстами.
У 1958 р. спiвробiтники лабораторiї (до цього часу їх набралося майже 20 чоловiк) своїми руками виготовили перший зразок машини. Яка ж була їхня радiсть, коли усього на десятий день комплексної наладки ЕОМ запрацювала! Такого в практицi наладчикiв розроблювальних у тi роки машин ще не було! Машину назвали «Сетунь» –за назвою рiчки неподалiк вiд Московського унiверситету.
Постановою Ради Мiнiстрiв СРСР серiйне виробництво ЕОМ «Сетунь» було доручено Казанському заводу математичних машин. Перший зразок демонструвався на ВДНГ. Казанський завод випустив 50 ЕОМ, 30 з яких працювали у вищих навчальних закладах СРСР.
Правий чи не правий М. П. Брусенцов –покаже час. Зi свого боку, наведу лише один факт. У груднi 1993 р. я зустрiвся з вiдомим спецiалiстом в галузi комп’ютерної науки професором С. В. Клименко, який працює в обчислювальному центрi iнституту фiзики високих енергiй (м. Протвино Московської областi). Учений тiльки-но повернувся зi США, де на прохання американської сторони прочитав невеличкий курс лекцiй з iсторiї розвитку комп’ютерної науки i технiки. На моє питання –про що i про кого запитували його американськi слухачi, вiн вiдповiв: «Чомусь тiльки про Брусенцова i його машину «Сетунь».
Ми ж, як i ранiше, вважаємо –немає провидцiв на батькiвщинi! А може, цікавість американцiв до трійкової ЕОМ i її творця не випадкова?
Космонавтика
КОНДРАТЮК Юрій Васильович
Механік-винахідник. Справжнє прізвище –Шаргей Олександр Гнатович. Один з фундаторів світової космонавтики. В космонавтиці існує науковий термін «петля Кондратюка» (траєкторія польоту до Місяця).
З міщанської родини.
Народився 9 (21) червня 1897 р. в м. Полтава Російської імперії (нині –адміністративний центр однойменної області України).
Здогадувано загинув у січні 1942 р. під Калугою СРСР (нині –адміністративний центр однойменної області РФ).
Навчався в 2-й Полтавській гімназії (1910-1916), на механічному відділенні Петроградського політехнічного інституту (1916), в школі прапорщиків при одному з Петербурзьких юнкерських училищ (1916-1917).
Служив у царській армії(1917-1918), двічі мобілізувався до білих (1918-1919), проте обидва рази дезертирував, втративши, врешті-решт, усі документи. Розуміючи, що йому, як колишньому царському офіцеру й, до того ж, ще й «біляку», загрожує після перемоги більшовиків у громадянській війні, певний час жив на напівлегальному становищі (1919-1921). Нарешті мачуха спромоглася роздобути пасербу документи Юрія Васильовича Кондратюка. За свідченнями близьких, Ш. все життя вважав свій хрест надто обтяжливим, проте саме під цим прізвищем він став знаменитим й увійшов в історію.
Працював змащувальником, причіплювачем вагонів, помічником машиніста, механіком елеватору в Південній Україні, на Кубані, Північному Кавказі (1921-1927), інженером Новосибірського «Хлібопродукту» (1927-1930), за вироком суду –в Новосибірському спеціалізованому конструкторському бюро № 14 (1931-1932), проектувальником Кримської вітроелектростанції (1933-1938), малих дослідних вітрових електростанцій (1938-1941), служив в роті зв’язку 2-го стрілецького полку Дивізії народного ополчення Київського району Москви (1941-1942).
Як вчений-теоретик дебютував рукописом «Тим, хто буде читати, щоб будувати» (1918-1919). Потім настала черга нині всесвітньо відомої праці «Завоювання міжпланетних просторів», яку Ш. видав власним коштом (1929).
Наш земляк, незалежно від К. Ціолковського, вивів детальну формулу польоту ракети у міжзоряному просторі. Зокрема, запропонував використати для постачання супутників на навколоземній орбіті ракетно-артилерійські системи (ідея реалізована в російській транспортній системі «Прогрес»), дослідив проблему теплового захисту космічних апаратів при їхньому русі в атмосфері, розглянув можливість використання сонячної енергії для забезпечення бортових систем космічних апаратів, а також можливість розміщення на навколоземній орбіті великих дзеркал для освітлення поверхні Землі.
Саме ідеї Ш. використали американці при реалізації проекту «Apollo».
Чимало на рахунку нашого земляка і винаходів в інших галузях. Він, наприклад, отримав авторське свідоцтво і патент з царини устаткування шахт, на пристрій для запобігання вибуху мучного пилу, ківш для зерна, пульт для автоматичного управління роботою елеватору.
Що стосується особистого життя, то особливо вдалим воно не було. У матері Ш., Людмили Шаргей, незабаром після народження сина трапився психічний розлад і понад 10 років вона провела в лікарні для душевнохворих, де й померла (1910).
Батько, Гнат Шаргей, після того, як захворіла дружина, залишив не тільки сім’ю, а й рідне місто. В Петербурзі він вдруге одружився, але жив недовго і помер в один рік з матір’ю Олександра.
За радянської влади його заарештовували за шкідництво й дали три роки таборів ((1930-1933).
Реабілітували в 1970 р.
З жінками теж не склалося. Ще в юності кохав він В. Гартман, проте їхати на її батьківщину в Німеччину відмовився; О. Лашинська обрала іншого; О. Горчакова не забажала розлучитися з чоловіком, хоча й мала почуття до нашого земляка; як було б з Г. Плетньовою, передбачити неможливо, адже з фронту Ш. не повернувся.
Навіть квартири чи кімнатки в комуналці своєї наш земляк ніколи не мав.
Пам’ятник Ш. (як Кондратюку) встановлено у Полтаві, його бюст прикрашає космодром Канаверал у Флориді, а ім’я –зал слави Космічного музею НАСА (США).
Ім’я Ш. присвоєно Полтавському технічному університету, київській і московській вулицям, одному з Місячних кратерів та астероїду.
На будинку в м. Санкт-Петербург, де жив вчений-самородок, встановлено меморіальну дошку зі схемою польоту «Аполлона» на Місяць і прізвищем першого автора «місячної траси».
До 100-річчя від дня народження Ш. Національний банк України випустив ювілейну монету номіналом 2 гривні (1997).
Серед друзів та близьких знайомих К. –Б. Арабажин, М. Скринька, Б. Воробйов, В. Ветчинкін, С. Чаплигін, М. Нікітін, О. Вінтер, П. Горчаков, В. Тучапська-Крижанівська та ін.
***
ПОЛІТИЧНЕ ОБЛИЧЧЯ НЕ ВИВЛЕНЕ, з характеристики на Ю. Кондратюка, підписаної управляючим трестом «Теплоенергобуд» та парторгом пп. Цюрупою і Барановим
…У громадському житті тресту участі не брав. Політичне обличчя не виявлене.
НА ФРОНТ ВІДПРАВИЛИ БЕЗ ЗБРОЇ, з нарису І. Малишевського
…У підмосковних Хімках, у маленькій квартирці, забитій книжками, зі слів її господаря Бориса Івановича Романенка записую спогад про той день:
–Одержали зарплату і поїхали на Смоленську площу. Там у школі був збірний пункт полку ополчення Київського району. В одній черзі і Кондратюк, і я.
Його записали на літеру «К», мене на літеру «Р», у нього номер за списком 29-й, у мене 34-й. Нічого нам не видавали –ні обмундирування, ні зброї, ні харчів. Нічого!
Вишикували в колону по чотири і… Спершу по Можайскому шосе, потім –по Мінському. Пройшли Перхушково, стали формуватися. Йшли чотириста кілометрів у район міста Кірова Калузької області.
ПОЛОВИНУ ЗОШИТА ЗНАЙШЛИ У СЕЙФІ ВЕРНЕРА ФОН БРАУНА, з розвідки Ю. Ведерникова і Г. Салахутдінова
…В кінці другої світової війни радянська військова розвідка, з’явившись у ракетному німецькому центрі в Пенемюнде, знайшла в кабінеті Вернера фон Брауна два сейфи, в яких виявила 12 папок з матеріалами ракети А-9/А-10. У 12-й папці зберігалася робота «Історична довідка», в якій був параграф, котрий стосувався ролі ідей К. Ціолковського і Ю. Кондратюка для розробки німецьких ракетних проектів.
Там же була виявлена і половина зошита Ю. Кондратюка з формулами і розрахунками...
ІСНУЄ ДВА ОФІІЦІЙНИХ МІСЦЯ ПОХОВАННЯ, з статті племінника видатного вченого Д. Шаргея «Не Кондратюк, а Шаргей!»
…На нинішній день відомі два офіційних (!) місця поховання вченого. Це, звичайно, без фактичної могили справжнього Кондратюка, який помер ще 1921 року.
Перше «поховання» знаходиться в Калузькій області, у місті Кірові. Там, у братській могилі, вважається, знаходиться прах Юрія Кондратюка, який загинув 3 жовтня 1941 року.
Друге «поховання» –на Кривцовському меморіалі Орловської області серед 11 тисяч там загиблих. Шостим у списку стоїть Юрій Васильович Кондратюк –рядовий взводу зв’язку, який загинув 22 лютого 1942 року. А І ще протиріччя. У повідомленні Міноборони від 1993 р., хоч і зазначений той же Кривцовський плацдарм, день загибелі вказаний інший –«між 23-м і 25 лютого 1942 року». І істотна дописка: «Місце поховання не відоме».
Коротше кажучи, немає документального підтвердження, що трапилося з вченим після зими 1942 року. Разом з тим, розробки Шаргея-Кондратюка в країні успішно реалізуються. Вже в 1947 р. перевидається його книга «Завоювання міжпланетних просторів». Через три роки один з ведучих ракетників Сергій Корольов замовляє в архівах невиданий рукопис мого дядька «Тим, хто буде читати, щоб будувати». Переконаний, що відомству Корольова відразу стало ясно, що книга і рукопис належать перу одного автора. Адже рукопис написаний вченим ще в 1919 році, коли він жив під власним прізвищем.
Був ще випадок, коли вдалося з’ясувати справжнє авторство робіт ученого. Це сталося на початку 60-х, після публікації «Новосибірського апокрифа» Олександра Чижевського. Він звинуватив Кондратюка… в плагіаті. Виникла досить гучна дискусія. В ході якої виявилося, в одному О. Чижевський не схибив: книгу дійсно написав не Ю. Кондратюк. Але й не В. Ветчинкін, як стверджував сам Чижевський. Її автором був Олександр Гнатович Шаргей.
Експерти звіряли почерки Кондратюка і Шаргея, проводили різні порівняння фотографій і багато чого іншого. Проте, переконавшись, що автором є О. Шаргей, «команди» відновити дійсне прізвище вченого не дали.
…Закінчую цю статтю закликом до законодавчих органів: зобов’яжіть, нарешті, регіональну владу «повернути» видатному вченому, який жив і працював з чужим паспортом, його справжнє ім’я.
ОБГРУНТУВАВ ПОСАДКУ НА МІСЯЦЬ, з виступу доктора Лоу після повернення на Землю «Аполлона-11»
…Ми розшукали маленьку непримітну книжечку, видану в Росії відразу після революції. Автор її Юрій Кондратюк обґрунтував і розрахував енергетичну вигідність посадки на Місяць за схемою: політ на орбіту Місяця –старт на Місяць з орбіти, повернення на місячну орбіту –стикування з основним кораблем, політ на Землю.
ЗАПРОПОНУВАВ ОРИГІНАЛЬНУ СХЕМУ, з доробку В. Циганенка «Наш земляк –винахідник промислової вітроенергетики»
…Про свої права називатися земляками видатного українського вченого в галузі промислової вітроенергетики Юрія Васильовича Кондратюка (Олександра Гнатовича Шаргея) сьогодні заявляють москвичі, бо з Москвою пов’язана його винахідницька діяльність у галузі промислової вітроенергетики, в тому числі завершення проекту потужної вітроелектростанції (ВЕС) для Криму (дещо з цього проекту було використано для будівництва відомої Останкінської телевежі).
Найфантастичнішим проектом, над яким вони працювали разом, за твердженням М.В.Нікітіна, було будівництво найпотужнішої у світі (12000 кВт), гігантської вітрової електростанції на горі Ай Петрі в Криму, подібної якій немає до теперішнього часу. Саме Ю. Кондратюк запропонував оригінальну схему розміщення ротора і статора генератора.
–Я не пам’ятаю, як там все було влаштовано, тільки знаю, що все, що звичайно стоїть на місці, у нього оберталося, а всі частини, що оберталися, кріпилися намертво, –писав М. Нікітін.
Проект був прийнятий, а всі інші не змогли конкурувати з цією пропозицією. Шефство над ним взяв Серго Орджонікідзе, який відповідав у ті часи за всю важку промисловість. Коли Орджонікідзе не стало (застрелився у 1937 р.), розпочалися репресії. Щоправда, Нікітіна та Кондратюка біда обминула, але будівництво вітрової станції зупинили.
І СХИЛИТЬ ГОЛОВУ УКРАЇНСЬКИЙ КОСМОНАВТ БІЛЯ КРАТЕРУ ЙОГО ІМЕНІ, з статті О. Вівчарика «Шлях до Місяця починався у Смілі»
…Прикро, що Батьківщина, яка дала йому натхнення, не дуже пам’ятає свого сина. Вулиця імені Кондратюка є в Москві, в інших містах Росії, але її немає в Смілі.
Ще 1973 року на Кубані, на території Криловського хлібоприймального пункту, було відкрито перший у світі пам’ятник Юрію Кондратюку і народний музей вченого. Проте на залізничній станції імені Тараса Шевченка (колишній Бобринській), де він працював, та на будинку в Смілі, де він жив і творив, немає навіть меморіальної дошки.
Над Юровою горою, що в Смілі, вночі висить величезний жовтогарячий місяць. Він чекає. І хочеться вірити, що колись на ньому, біля кратера Кондратюка, схилить голову космонавт з України. А на тому місці, де 20 липня 1969 року на поверхні супутника Землі відбилися перші кроки землянина Армстронга, постане пам’ятник нашому землякові.
Кристалографія
ВУЛЬФ Георгій (Юрій) Вікторович
Кристалограф. Автор основного закону рентгеноструктурного аналізу (1913). В кристалографії існують наукові поняття «сітка Вульфа», «лінійка Вульфа –Федорова», «умова Вульфа –Брега».
З міщанської родини.
Народився 10 (22) червня 1863 р. в м. Ніжин Чернігівської губернії Російської імперії (нині –Чернігівська область України).
Помер 25 грудня 1925 р. в м. Москва СРСР (нині –столиця РФ).
Закінчив Варшавські 6-у чоловічу класичну гімназію (1881) і фізико-математичний факультет університету (1885).
Був викладачем Варшавського університету (1885-1888), співробітником Петербурзького мінералогічного кабінету (1888-1889), Мюнхенської лабораторії проф. П. Грота (1889-1890), Паризької лабораторії акад. О. Корню (1890-1891), викладачем Казанського (1897-1899), Варшавського (1899-1904), Московського університетів (1907-1911; 1917-1925).
Член-кореспондент Російської академії наук (1921).
Член Московського товариства любителів природничих наук.
Почесний член Російського мінералогічного товариства.
Голова Товариства з розповсюдження фізичних наук ім. Умова.
Спеціалізувався з проблем кристалографії, кристалофізики, кристалооптики, рентгеноструктурного аналізу, мінералогії.
Встановив вплив сили тяжіння на форму кристала під час його зростання з розчину; сконструював кристалізатор, який обертався, і розробив метод вирощування кристалів правильної форми; встановив закон процесу зростання кристалів, за яким швидкості росту граней пропорційні їх питомим поверхневим енергіям; вивів умову дифракції рентгенівських променів в кристалах, що стало основою рентгенівської спектроскопії.
Першим в Росії започав рентгеноструктурні дослідження.
Друкувався в журналах «Вісті Варшавського університету», «Zeitschrift fur Krystallographie und Mineralogie», «Журнал Російського фізико-хімічного товариства», «Нотатки Імператорського мінералогічного товариства».
Як вчений дебютував в «Вістях Варшавського університету» доробком, присвяченим електричним властивостям кварцу (1884).
Потім настала черга праць «Оптичний метод Корню для вимірювання пружності твердих тіл» (1894), «До питання про швидкості росту і розчинення кристалічних граней» (1895), «Симетрія і виведення всіх її кристалографічних видів»« (1897), «Untersuchungen im Gebiete der optischen Eigenschaften der isomorphen Krystalle», «Про способи зображення і обчислення кристалів стосовно вимірювань з допомогою теодолітного гоніометра»« (обидві –); «Про точність законів геометричної кристалографії» (1903), «Керівництво з кристалографії» (1904), «Про капілярну теорію форми кристалів» (1916), «Елементи кристалографії» (1923).
З владою порозуміння знаходив не завжди. Разом з передовою професурою на знак протесту проти реакційної політики міністерства освіти залишив Московський університет (1911).
У Москві вийшла книга А. Гоєва і А. Соніна «Георгій Вікторович Вульф. 1863-1925.» (2001).
Серед друзів та близьких знайомих В. –П. Грот, А. Лагоріо, В. Вернадський, Є. Федоров, О. Шубніков, О. Ферсман, М. Єгоров, П. Зілов, В. Полєнов, О. Корню, О. Карпинський, О. Ферсман, В. Вернадський, А. Іоффе та ін.
***
БЛИСКУЧІ ВІДКРИТТЯ, з додатку до § 201 засідання Російської академії наук від 10 грудня 1921 р.
Георгій Вікторович ...врахував значення чисто фізичних методів в питаннях кристалографії, і у ряді робіт початківця-вченого ми бачимо спроби, які тоді ще здавалися такими незвичайними, внести до області кристалографії методи точних фізичних вимірювань. До найостанніших, частиною ще не опублікованих робіт ...залишився на цьому шляху, і внесена ним методика надовго залишиться в кристалографії завдяки своїй точності, простоті і витонченості.
Розуміючи кристал як фізичне тіло, Георгій Вікторович опублікував дуже скромну за розмірами ...роботу про швидкості росту і розчинення кристалічних граней. Ця праця донині зберегла своє значення, вперше поставивши це питання на шлях точного експерименту і давши красиве теоретичне пояснення швидкостей росту, який виявився пропорційним капілярним постійним. Ця робота згодом була предметом спеціальних досліджень інших кристалографів і, можливо, лише через 10-15 років була оцінена гідно, коли нові ідеї кристалографії стали загальноприйнятими.
Наступні етапи в роботах Г. В. Вульфа пов’язані з тими блискучими відкриттями, які були зроблені спочатку в області рідких кристалів, а потім рентгенометрії.
І у тій, і в іншій області Г. В. Вульф не тільки вніс багато нового в освітлення цих явищ, але й зумів дати нову і точну методику наукової роботи і першим одночасно і незалежно від Braggs дав фізичне тлумачення рентгенограм.
О. П. Карпинський, В. І. Вернадський, О. Є. Ферсман, А. Ф. Іоффе.
РЕНТГЕНОСТРУКТУРНИЙ МЕТОД, з дослідження Б. Аверкієва і М. Антипіна «Прямі методи в рентгенівській кристалографії»
Промені, відбиті послідовними площинами, не гаситимуть один одного лише у випадку, якщо різниця їх ходу складе ціле число довжин хвиль. З цього Брегг вивів співвідношення
Це ж рівняння вивів незалежно російський кристалограф Георгій Вікторович Вульф і тому воно носить назву «рівняння Вульфа –Брегга». Воно визначає ті кути, за яких може відбуватися віддзеркалення від заданої серії площин (hkl). Ціле число n називається порядком віддзеркалення. Віддзеркаленням серії площин (hkl) приписують індекси nh, nk, nl. Тому індекси віддзеркалення не зобов’язані бути взаємно простими числами.
Напрями і інтенсивності відбитих променів повністю визначаються структурою кристала. На їх аналізі і заснований рентгеноструктурний метод визначення будови речовини. Тільки при цьому нам треба вирішити зворотне завдання –за відомими напрямами і інтенсивностями відбитих рентгенівських променів відновити розташування атомів у кристалі.
Таким чином отримуємо повну інформацію з геометрії молекул, що складають кристали. У багатьох випадках рентгеноструктурний аналіз –єдиний метод, завдяки якому можна встановити будову молекули.
ЗАГАДКОВІСТЬ НЕ ЩЕЗЛА, з монографії Я. Кучериненка і Б. Страумала «Діаграми Вульфа поверхневої енергії кристала і енергій міжзернових меж: чи фрактальні вони?»
У напрямах, перпендикулярних до всіх можливих граней кристала відкладемо величини їх поверхневих енергій γ. Отримана фігура називається діаграмою Вульфа. Діаграмою Вульфа можна також охарактеризувати енергії міжзернових меж кристал-кристал при заданому розорієнтуванню кристалічних зерен.
Звертає на себе увагу зовнішня схожість діаграми Вульфа з фрактальним безліччю Жюліа, породженою ітераціями на комплексній площині. Ця схожість наштовхує на думку: а чи не можна фрактальними методами описати форму діаграми Вульфа?
Справедливості ради відзначимо, що в роботах Вульфа і Херрінга не міститься ніяких словесних натяків на поставлене питання. Проте його правомірність не викликає сумнівів.
Тому метою нашої роботи було проаналізувати теоретичні і експериментальні докази «за» і «проти» фрактальності діаграм Вульфа як для поверхневої енергії кристала, так і для енергій міжзернових меж кристалічних зростків.
Докази на користь можливих u1092-фрактальних властивостей діаграм Вульфа спираються, головним чином, на роботу Л. Д. Ландау, згідно якої існування сингулярного енергетичного мінімуму можна чекати на кожній орієнтації, де можливо рівномірно розподілити дефекти, створюючи грані. Оскільки це можливо практично для всіх орієнтацій, то отримуємо функцію поверхневої енергії, яка усюди безперервна, але ніде не диференційована.
Спроба експериментального підтвердження можливої фрактальної форми діаграм Вульфа (або, хоча б прагнення до неї) заснована на припущенні, що в рівноважному ограновуванні спеціальних міжзернових меж число рівноважних граней зростатиме у міру зниження температури. Ймовірно, при наближенні до абсолютного нуля кількість мінімумів спрямується до нескінченності і ...форма діаграми Вульфа стане фрактальною.
...Вигляд діаграми (іншої –авт.) добре узгоджується з експериментально зміряними значеннями міжзернових енергій. Головний принцип влаштування діаграми Вульфа зберігається: вона є зразком опуклого багатогранника, а значить, апріорі не може бути фракталом.
Таким чином, констатуємо наявність серйозних доказів як на користь, так і проти можливої фрактальності діаграм Вульфа, форма яких таїть ще немало загадок, не зважаючи на можливість їх побудови.
РОЗШИФРУВАВ СТРУКТУРУ ДІАМАНТУ, з замітки «Цар каменів» на інтернет-сайті vokrugsveta.com
Понад те, було доведено «кровну» спорідненість найшляхетнішого з коштовних каменів з такими «простолюдинами» як вугілля і графіт! Відкриття рентгенівського випромінювання дозволило в 1913 році російському кристалографу Георгію Вульфу і англійським фізикам, батькові і синові Бреггам, розшифрувати структуру діаманту.
ПРАВИЛЬНИЙ ШЛЯХ, з книги О. Шубнікова «Те, що зберегла пам’ять»
Коли я осягав стереографічну проекцію, до кімнати увійшов Ю. В. Вульф, який повернувся на той час з Варшави і почав працювати на кафедрі Вернадського, де він читав, зокрема, курси кристалооптики і геометричної кристалографії. Побачивши, чим я займаюся і як креслю проекцію, Вульф сказав, що можна зробити це набагато простіше, якщо скористатися придуманою ним стереографічною сіткою. Застосувавши цю сітку, я відразу і легко засвоїв суть стереографічної проекції.
Після розмови з Вульфом мені захотілося вивчати кристалографію під його керівництвом у всьому її об’ємі і різноманітності. В цей час Ю. В. Вульф був в повному розквіті своїх творчих сил. Його лекції, побудовані на описі його власних робіт, були дуже оригінальними і цікавими. Прослухавши ці курси, я остаточно і безповоротно став шанувальником Вульфа.
Мене вкрай вразило, що в єдиній університетській кімнаті, яка належала йому, стояв токарний верстат, на якому він сам і працював. За допомогою цього верстата Вульф виготовив кристалізатор, що обертався по горизонтальній осі (зазвичай кристалізатори оберталися у той час тільки навколо вертикальної осі).
Я наважився запропонувати йому свої послуги як помічник на всі руки. Вульф прийняв мою пропозицію і негайно доручив виростити кристали біхромату калію, пустивши в хід придуманий ним кристалізатор. З великою цікавістю узявся я за цю роботу і після дослідження кристалів, що вийшли, прийшов до висновку, що всупереч даним Грота, поміщеним в його довіднику, кристали біхромату калію за своєю морфологією не мають центру симетрії.
Багато цікавого вніс Вульф і у вивчення симетрії кристалів. Він звів всі операції симетрії до послідовного віддзеркалення симетричних фігур, у тому числі й кристалів в площинах симетрії.
Природний дар дозволяв Вульфу чудово орієнтуватися у нетрях науки і завжди виводив його на правильний шлях.
Літературознавство
ДЕ-РОБЕРТІ Євген Валентинович
Публіцист, філософ, соціолог, перекладач. Псевдонім –Ваша мати Мотрона. Автор літературознавчого терміну «неопозитивізм».
З дворянської родини. Сестра, Ватсон М., –письменниця.
Народився 13 (25) грудня 1843 р. в с. Козачки Подільської губернії Російської імперії (нині –Летичівський район Хмельницької області України).
Вбитий невідомими у власному маєтку 24 квітня (9 травня) 1915 р. в с. Валентинівка Старицького повіту Тверської губернії Російської імперії (нині –Тверська область РФ). Похований в огорожі церкви Спаса Нерукотворного с. Іванівське-Браткове. Могила не збереглася. Після війни в маєтку Валентинівка розташовувалася дача Союзу художників СРСР. Нині садиба чудово відремонтована і має нового власника.
Закінчив Олександрівський ліцей (1862), навчався в Гессенському, Гейдельберзькому, Єнському, Паризькому університетах (1862-1868).
Працював редактором журналу «A tout venant je crache» (1864), викладачем Брюссельського університету (1894-1907), Петербурзького психоневрологічного інституту (1908-1915).
Член паризького Міжнародного соціологічного інституту (1893).
Член Товариства історії Французької революції.
Віце-президент Російської вищої школи суспільних наук у Парижі (1901).
Друкувався в газетах «Біржові відомості», «Новини», «Санкт-Петербурзькі відомості», журналах «Питання філософії і психології», «Слово», «Критичний огляд», «Вісник Європи», «La Philosophie positive. Revue», «Російське багатство», «Знання».
Перу нашого земляка належать книги «Політико-економічні етюди» (1869), «Соціологія» (1880), «Минуле філософії» (1886), «L’ancienne et ia nouvelle philosophie» (1887), «L’inconnaissable, sa metaphysique, sa psyhologie» (1889), «La philosophie du siecle» (1891), «Agnosticisme» (1892), «La Recherche de l’unite» (1893), «L’Ethique: Le bien et le mal» (1896), «Les fondements de l’ethique» (1899), «Nouveau programme de sociologie» (1904), «Петро Кропоткін. Особистість і доктрина» (1906), «Соціологія в дії» (1908), «Новий виклад основних питань соціології» (1909), «Енергетика і соціологія» (1910), «Нові ідеї в соціології», «Поняття розуму і закони Всесвіту» (обидві –), «Філософія та її завдання в XX столітті» (1915).
Разом з Г. Вирубовим переклав з французької на російську книгу Е. Літтре «Декілька слів з приводу позитивної філософії» (1865).
Всупереч ідеалізму і історичному матеріалізму висунув власну біосоціальну концепцію. На думку Д.-Р., існує чотири фактори, які обумовлюють буття: наука, філософія, мистецтво, історична дія. Не визнавав естетики Л. Толстого.
Стосунки з владою у Д.-Р. не складалися. Понад десятиліття він перебував під таємним наглядом поліції (1879-1890). Його книги «Політико-економічні етюди», «Соціологія», «Минуле філософії» були заборонені для публічних бібліотек. У свою чергу, чільник Св. Синоду К. Побєдоносцев зажадав подвійної цензури –як світської, так і духовної для всіх творів Д.-Р.
Після арешту і вилучення чергового тиражу, наш земляк приймає рішення емігрувати (1887).
На Міжнародному конгресі літераторів у Відні послав імператорові Олександру III телеграму з вимогою звільнити М. Чернишевського (1881).
Серед друзів та близьких знайомих Д.-Р. –М. Ковалевський, Г. Вирубов, О. Герцен, Е. Літтре, С. Венгеров, Г. Плеханов, І. Вревський, П. Кропоткін, Я. Сабуров, В. Крилов, М. Катков та ін.
***
ПСИХОЛОГІЯ –НАУКА ДЕДУКТИВНА, філософське кредо Є. Де-Роберті
Соціолог переслідує одну мету: пізнання законів психічної взаємодії. І тому він особливо старанно спостерігає ті факти, в яких ця взаємодія, з’єднуючись з двома іншими основними видами енергії в природі, виражається з найбільшою силою і яскравістю, а саме факти, звичайно звані історичними. Їх сукупність складає велику область –природну історію суспільств, що є головним полем досліджень соціолога, величезною лабораторією, в якій його аналіз прагне подолати емпіричну перешкоду: конкретну суміш явищ. Головним полем, але не єдиною ареною: бо соціолог, як мені здається, повинен однаково вміти направляти своє дослідження й убік простіших, психологічних фактів.
Досліджуючи зміст індивідуальних свідомостей, він повинен уміти виділяти в них той утворюючий їх елемент, якому ми дали вище назву психофізичної взаємодії. Його завдання від цього не зіллється із завданням психолога, якому доведеться аналізувати ту ж суму конкретних фактів абсолютно іншої точки зору.
Психолог також вивчає мінливі суми надорганічних властивостей, що виявляються живими істотами; він у свою чергу, досліджує зміст індивідуальних свідомостей; але замість того, щоб розглядати останній, подібно до соціолога, в його зовнішніх і взаємних відносинах і в тих фактах, в яких такі відносини утілюються, він вивчає їх внутрішній зв’язок, він прагне розкрити глибокий механізм думки, він пояснює його устрій і прогресивний або регресивний розвиток. Маючи перед собою ті ж конкретні факти, він розробляє їх інакше, ніж соціолог, за допомогою цілого ряду методологічних прийомів, котрі ведуть до іншої мети. Словом, якщо соціологія є наука абстрактна і, отже, за перевагою індуктивна, то психологія є наука конкретна і тому, з потреби, дедуктивна.
НАЙВИДАТНІШИЙ ПРЕДСТАВНИК, з монографії С. Новикової «Історія розвитку соціології в Росії. Психологічний напрямок»
Головна увага представників психологічного напряму була спрямована на вивчення психологічного механізму і соціальних форм прояву поведінки індивіда або групи. Найвидатніший його представник – Євген Валентинович Де-Роберті.
Необхідно відзначити, що погляди Де-Роберті зазнали значної еволюції. На початку своєї творчої діяльності він вважав, що соціологія вивчає особливі соціальні закони, які не співпадають із законами біології і психології. Ці закони управляють суспільством і відрізняються від законів індивідуального розвитку.
У 80-х роках він вже вважає соціологію абстрактною і описовою наукою.
У 90-х розширює предмет соціології, реально ототожнюючи її з етикою. Він писав: «Етика, як ми її розуміємо, є мораль, що стала абстрактною соціологією». На його думку, життям людини в суспільстві керують правила поведінки, які мають вагу і значення, якщо виражають «істотні закони, що управляють нашою поведінкою». Завдання соціології полягає у відкритті цих законів.
В результаті соціологія стала трактуватися як універсальна наука про людський дух, в яку включалися історія науки, історія філософії, історія мистецтва, теорія пізнання, етика, естетика, юриспруденція, політика і багато ін.
У другому періоді своєї творчості, починаючи з 90-х років, він ототожнював соціальні зміни з психологічними процесами. Де-Роберті ігнорував матеріальні умови й об’єктивні закони суспільного розвитку.
Не дивлячись на те, що погляди мислителя на предмет соціології мінялися, в них постійним залишалося положення про соціальну еволюцію як «основний чинник» цієї науки.
ПОЛУМ’ЯНИЙ ПОЗИТИВІСТ, з розвідки І. Голосенка і М. Сербенка «Де-Роберті Євген Валентинович»
Де-Роберті закладав основи позитивістської соціології. Його погляди мали неабиякий вплив на подальші покоління вчених.
Філософ і соціолог, якого сучасники називали «полум’яним позитивістом», був до того ж прихильником «почесного компромісу» всіх шкіл позитивізму. Сам він послідовно пройшов всі стадії еволюції соціологічного позитивізму, починаючи з О. Канта до новітніх в ті часи форм –енергетизму, махізму і т.п. Де-Роберті виступав з позицій «соціального психізму», що нагадує в своїх початкових засадах соціологізм Е. Дюркгейма, який визнавав його вплив. Різко негативно ставився до неокантіанства і частково –до марксизму, присвятивши аналізу соціології К. Маркса спеціальну статтю.
…За своїм політичним поглядам Де-Роберті –кадет помірного напряму. Самодержавний деспотизм він розцінював як варварство, пропонуючи самодержавству вміститися в жорсткі конституційні рамки.
Суспільне життя (або «надорганічне» явище), за Де-Роберті, є особливий прояв світової енергії –»соціальний психізм», який конкретизується у величезному різноманітті психічних взаємодій людей, серед них найбільш важливими є «соціальні дії», що додають системність, організованість і законодоцільність «надорганічному». Дійсне знання цих характеристик –шлях до успішного передбачення і раціональних соціальних реформ, блокуючих стихійні процеси.
ТЯЖІВ ДО ІДЕЙ КАДЕТІВ, з розвідки О. Шиткова «Мислитель з Валентинівки»
Старицька земля багата своєю історією, а історію роблять і пишуть люди. Імена багатьох з них прославили наш край. Це люди різних станів і звань: діячі науки і культури, медики і педагоги, військові і духівництво. Деякі з них були «забуті» недбайливими нащадками, оскільки «не вписувалися в ідеологічне мислення» пануючого класу за радянських часів. Серед них –Роберті Євген Валентинович. Старицький земський діяч проживав у маєтку Валентинівка, де мав 1238 десятин землі.
Зближувався з Герценом, проте не настільки, аби стати його послідовником. 1864 року на свої гроші разом з друзями-однодумцями видавав Гейдельберзький сатиричний журнал з незвичайною назвою «Бог не видасть – свиня не з’їсть», в якій критикував порядки в Російській імперії і доводив, що звільнення Росії немислиме без звільнення Польщі. За це потрапив до картотеки III жандармського відділення, був виключений з університету і вимушений покинути Гейдельберг.
У цей час в Росії зароджувалася нова наука –соціологія і Де-Роберті став її активним творцем.
Регулярно приїжджав до Росії, в свій маєток в Твері, де кипіло культурно-громадське життя, де місцеве земство на чолі з Унковським голосно заявляло про себе на всю імператорську Росію.
У Європі його визнають як одного із засновників соціології, самостійної науки по відношенню до філософії, біології, психології, праву, як розділ неопозитивізму.
У 1905 році де Роберті знов у Росії. Він стає лідером старицької земсько-ліберальної групи дворян. Тяжіє до ідей кадетів.
У жовтні 1905 року відбувся засновницький з’їзд Конституційно-демократичної партії, а в 1906 році до складу її ЦК, окрім тверчан І. І. Петрункевича і Ф. І. Родичева, увійшов і Євген Де-Роберті.
Математика
БЕРНШТЕЙН Сергій Натанович
Математик. В математиці існують наукові терміни «інтерполяційний процес Бернштейна», «ядро Бернштейна», «проблема Бернштейна», «нерівність Бернштейна», «метод підсумовування Бернштейна», а також низка теорем і багаточленів.
З викладацької родини. Племінник, Бернштейн М., –біомеханік, фундатор теорії про рухову активність тварин і людини.
Народився 22 лютого (5 березня) 1880 р. в м. Одеса Російської імперії (нині –адміністративний центр однойменної області України).
Помер 26 жовтня 1968 р. в м. Москва СРСР (нині –столиця РФ).
Закінчив паризькі Вищу електричну школу (1899-1902), факультет фізико-математичних наук Сорбонни (1902-1904), навчався в Геттінгенському університеті (1904-1905).
Працював викладачем низки приватних середніх шкіл (1905-1907), Петербурзьких жіночих політехнічних курсів (1907-1908), Харківських вищих жіночих курсів (1908-1920), Харківського університету (1908-1928), директором Харківського науково-дослідного математичного інституту (1928-1931), викладачем Ленінградських державного університету і політехнічного інституту (1933-1941), Московського державного університету (1944-1947), завідуючим відділом Математичного інституту ім. В. А. Стеклова АН СРСР (1932-1968).
Дійсний член Всеукраїнської академії наук (1925), академії наук СРСР (1929).
Іноземний член Болгарської (1945), дійсний член Паризької академії наук (1955).
Член Німецького союзу математиків (1926), Французького математичного товариства (1944), почесний член Московського математичного товариства (1940).
Почесний доктор Алжирського (1944) й Паризького університетів (1945).
Лауреат премії Бельгійської (1911) й Паризької (1926) академії наук, Державної премії СРСР (1942).
Кавалер двох орденів Леніна, ордена Трудового Червоного прапора, низки медалей.
Друкувався в журналах «Повідомлення Харківського математичного товариства», «Успіхи математичних наук», «Вісник АН СРСР».
Перу нашого земляка належать доробки: «Дослідження й інтегрування диференційних рівнянь із частинними похідними другого порядку еліптичного типу» (1908-1909), «Екстремальні властивості поліномів і найкраще наближення безперервних функцій однієї речовинної змінної» (1937), «Про першу межову задачу (задачі Діріхле) для рівнянь еліптичного типу й про властивості функцій, що задовольняють цим рівнянням (1940), «Теорія ймовірностей» (1946), чотиритомне «Зібрання творів» (1952-1964).
Спеціалізувався з теорії ймовірностей, диференціальних рівнянь і функцій. Ним знайдені умови аналітичності рішень рівнянь 2-го порядку еліптичного й параболічного типів, розроблені нові методи розв’язання межових завдань для нелінійних рівнянь еліптичного типу.
Що стосується теорії ймовірностей, то тут Б. розробив першу за часом (1917) аксіоматику, продовжив і частково завершив дослідження петербурзької школи Чебишева. Наш земляк і його учні започаткували нову галузь науки –конструктивну теорію функцій.
Маркова з межових теорем, розробив теорію слабкозалежних величин, досліджував стохастичні диференційні рівняння й вказав на низку застосувань імовірнісних методів у фізиці, статистиці, біології.
Серед друзів та близьких знайомих Б. –І. Виноградов, Ж. Пуанкаре, Ю. Линник, Я. Бланк, Ю. Крутков, В. Смирнов, Ж. Адамар, М. Кошляков, В. Блюменфельд, О. Піккар та ін.
***
ЦІНУВАЛИ НАЙВІДОМІШІ ЄВРОПЕЙСЬКІ МАТЕМАТИКИ, із спогадів Я. Бланка
На Першому міжнародному математичному з’їзді в Парижі (1900) Д. Гілберт поставив перед математиками двадцять три математичні проблеми. І дві з них –-та та 20-та –прикували до себе увагу молодого Бернштейна. Вже через три роки молодий вчений знайшов розв’язання першої з них. Відповідь він подав у вигляді як дисертації на ступінь доктора наук, яка була йому присуджена комісією у складі найвідоміших європейських математиків Адамара, Піккара, Пуанкаре та ін.
…Б. належить наступна важлива для геометрії «у цілому» теорема: поверхня z=f(x,y), де f(x,y) має безперервні частки похідні перших двох порядків (при всіх речовинних x, y), повна кривизна якої не позитивна й не дорівнює тотожно нулю, не може при всіх значеннях x, y залишатися між двома фіксованими площинами z= h.
Ця теорема була потім посилена її автором: поверхня S негативної кривизни z=f(x,y) не може бути цілком розташована між обома порожнинами гіперболоїда (котрі мають по одній точці перетинання з будь-якої прямою, паралельною вісі OZ), асимптотичний конус якого має досить великий кут розкриття.
ПРИНЦИПАМИ НЕ ПОСТУПАВСЯ, із спогадів В. Блюменфельда
Я був студентом математико-механічного факультету з 1935 по 1940 роки. На п’ятому курсі кожний студент вибирав кафедру, по якій він хотів спеціалізуватися. Я разом з М. Добулевичем вибрав спеціальність «теорія ймовірностей» –кафедру, якою завідував Сергій Натанович Бернштейн.
Сергій Натанович викладав нам результати своїх досліджень того часу, присвячених стохастичним диференційним рівнянням так, начебто мав справу зі своїми колегами, добре його розуміючими. Поступово ми звикли до його академічної, трохи сухуватої манери читання, і стали сміливіше задавати запитання. Сергій Натанович терпляче повторював той або інший доказ, а іноді відразу придумував простіший.
Якщо спочатку здавалося, що академік недоступний і йому зовсім не до нас, то пізніше ми неодноразово переконувалися в тому, що помилялися. Насправді Сергій Натанович був дуже чуйною, м’якою й доброзичливою людиною.
Не раз він запрошував нас до себе додому, аби просто поговорити з нами про життя, про математику, про наші плани.
Надалі, уже після закінчення Вітчизняної війни, я став відвідувати семінар академіка Ю. В. Линника, на якому познайомився з моїм майбутнім науковим керівником в аспірантурі –професором Сармановим Олегом Васильовичем, який був учнем С. Н. Бернштейна й часто гостював у нього в будинку. Олег Васильович нагадав С. Н. Бернштейнові про мене, і я знову переконався в надзвичайній доброті Сергія Натановича і його увазі до молодих математиків. Він не тільки прийняв мене вдома й уважно вислухав, не тільки схвалив тему моєї дисертації й уточнив постановку завдання, але й дав мені кілька цінних порад.
Хочеться також відзначити надзвичайну принциповість Сергія Натановича. Наведу тільки один приклад. В 1946 р. вийшло четверте видання університетського курсу С. Н. Бернштейна з теорії ймовірностей, у якому як приклад був наведений і обґрунтований відомий закон Менделя про успадкування ознак. Пізніше, після скандально відомої сесії ВАСХНІЛ 1948 р., на якій генетика оголосили лженаукою, Сергієві Натановичу запропонували підготувати п’яте видання підручника, але з умовою, що він викине приклади, пов’язані з законом Менделя й взагалі теорією спадковості.
Багатоавторів, напевно, так би й вчинило. Проте Сергій Натанович категорично відмовився.
ЛЮДИНА ВИСОКОЇ ПОРЯДНОСТІ, із спогадів Д. Меркіна
У червні 1954 р. я на прохання академіка Володимира Івановича Смирнова приїхав до нього на дачу в Комарово. Ділове питання ми вирішили за 5-10 хвилин, після чого Володимир Іванович сказав, що незабаром він їде до Ленінграду, і запропонував мені поїхати разом з ним. Я, звичайно, погодився, і, чекаючи на авто, ми розговорилися. Властиво, говорив один Володимир Іванович, а я слухав і тільки зрідка задавав запитання.
Зайшла розмова про Сергія Натановича. …За словами Володимира Івановича, жодне рішення відділення математики Академії наук не приймалося, якщо воно не одержувало схвалення С. Бернштейна. Як приклад Володимир Іванович навів наступний випадок.
В 1953 р. проходили вибори до Академії наук, на відділення математики. Комісія склала список, розташувавши кандидатури в порядку їхніх достоїнств. Знаючи, що Сергій Натанович практично не розмовляє з Андрієм Андрійовичем Марковим, комісія поставила Маркова третім номером. У такий спосіб той автоматично не проходив без виступу Сергія Натановича.
Після оголошення списку Сергій Натанович встав і сказав: «Усі знають мої відносини з Андрієм Андрійовичем, і ніхто не може мене дорікнути в тому, що я його захищаю. Проте я вважаю, що А. А. Маркова потрібно поставити першим номером.» Усі зраділи, відразу була зроблена перестановка в списку, і А. А. Маркова одноголосно обрали членом-кореспондентом.
Цей приклад свідчить, звичайно, не стільки про вплив Сергія Натановича, скільки про його порядність і високу моральність.
На початку 1942 р. під час блокади Ленінграда було арештовано близько 160 науковців міста. Серед них був член-кореспондент АН СРСР Микола Сергійович Кошляков. Його засудили до розстрілу, який замінили десятьма роками ув’язнення у виправно-трудових таборах з правом листування.
У липні науковця вислали етапом до табору на Уралі в район м. Солікамськ. Там його не посилали на фізичні роботи, тому що на етапі він занедужав на ґрунті сильного виснаження пелагрою й був кваліфікований як інвалід. Йому дозволили вести наукові дослідження, і він написав кілька великих робіт, які згодом були опубліковані. Одну з них, написану в 1943 р., –«Про деякі трансцендентні функції, обумовлені узагальненим рівнянням Рімана» –табірне начальство переслало до Москви в управляння НКВС, звідки та потрапила на експертизу до Математичного інституту імені В. А. Стєклова.
Директор останнього академік І. М. Виноградов ознайомив з роботою Сергія Натановича. Останній написав М. С. Кошлякову листівку (звичайно, через табірне начальство), у якій, зокрема, були слова: «... сподіваюся, що здоров’я й сили допоможуть Вам продовжити Ваші прекрасні дослідження».
Листівка Сергія Натановича призвела до того, що умови життя Миколи Сергійовича кардинально змінилися –йому було запропоноване посилене харчування, виданий папір. А в результаті турбот І. М. Виноградова й С. Н. Бернштейна згадана робота ув’язненого була видана 1949 року.
БУНЯКОВСЬКИЙ Віктор Якович
Математик, перекладач. Винахідник планіметра, пантографа, приладу для додавання квадратів. В математиці існує науковий термін «нерівність Коші-Буняковського».
З військової родини. Батько, Буняковський Я., –підполковник кінно-польського уланського полку.
Народився 4 (16) грудня 1804 р. в м. Бар Могилівського повіту Подільської губернії Російської імперії (нині –районний центр Вінницької області України).
Помер 30 листопада (12 грудня) 1889 р. в м. Петербург Російської імперії (нині –м. Санкт-Петербург РФ). Похований поблизу церкви Смоленської Божої Матері.
Слухав лекції в Лозаннській академії (1822-1824), паризьких Сорбонні і «College de France» (1824-1827).
Працював викладачем Петербурзького 1-го кадетського корпусу (1826-1831), офіцерських класів Морського відомства (1827-1862), Петербурзьких гірничого інституту, Інституту шляхів сполучення (1830-1846), а також університету (1846-1859), наставником-спостерігачем Пажеського корпусу (1849-1859), віце-президентом Петербурзької академії наук (1864-1889).
Академік Петербурзької академії наук (1830).
Почесний член усіх університетів на теренах Російської імперії.
Спеціалізувався з проблем математичного аналізу; теорії чисел; геометрії; теорії вірогідності і її застосування до демографії, статистики, страхової справи, теорії похибок тощо; актуарної математики; методики викладання математики і математичної лексики.
Теорія вірогідності домогла допомогти в рішенні багатьох соціальних питань. Наприклад, в облаштуванні страхових кас службовців для забезпечення пенсіями і допомогою. Недарма наш земляк виконував почесні обов’язки головного експерта з питань статистики і страхування уряду.
Друкувався в газеті «Санкт-Петербурзькі відомості», журналах «Маяк», «Акти Імператорського Санкт-Петербурзького університету», «Морський збірник».
Б. –автор праць «Лексикон чистої и прикладної математики» (1839), «Основи математичної теорії вірогідностей» (1846), «Декілька слів про холеробоягузство» (1848), «Думки про рух народонаселення взагалі» (1850), «Паралельні прямі» (1853), «Опис рухомої таблиці для визначення місяця і числа Св. Великодня без жодного обчислення і просте рішення головних питань, які стосуються календаря грецько-російської церкви (1857), «Досвід про закони смертності в Росії і про розподіл православного народонаселення за віком» (1865), «Записка В. Я. Буняковського про винайдений ним снаряд, названий саморахівницями, за допомогою яких усуваються незручності звичайних рахівниць щодо перенесення одиниць з нижчого розряду у вищий» (1867).
Всього наш земляк залишив 108 наукових розвідок.
Перекладав Д. Байрона, Ч. Гарольда.
Що стосується особистого життя, то Б. рано втратив батька (1809).
За ініціативою Імператорської академії наук засновано премію ім. Буняковського (1875).
У Києві пройшла Міжнародна конференція пам’яті В. Я. Буняковського (2004).
Серед друзів та близьких знайомих Б. –М. Остроградський, П. Чебишев, А. Марков, В. Імшенецький, А. Савич, С. Ковалевська та ін.
***
ХТО НАСПРАВДІ ПОМИЛЯЄТЬСЯ, з статті В. Буняковського «Зауваження на уявно знайдені п. Соколовим: 1) нову теорему з варіаційного числення і 2) помилки академіка Остроградського»
Пан Соколов стверджує, що в мемуарі (з варіаційного числення) Остроградського залишилася і помилка Ейлера, і вкралась ще нова, важливіша, з неї належало б зробити висновок, що нашому академікові невідомі навіть правила однорідності диференціальних виразів, а отже, і основні початки диференціальних виразів, а отже, і основні початки диференціального числення. Отже, йдеться про престиж академіка, який досить утримує за собою ім’я першокласного математика...
ПОЄДНУВАВ ТЕОРІЮ З ПРАКТИКОЮ, з статті І. Воронцової «Розвиток математики в Росії у XVIII ст.»
Буняковського цікавлять головним чином питання теоретичні. Велика частина їх в першу половину його діяльності відноситься до теорії чисел. Ця галузь математики за своїм характером суттєво різниться від аналізу. В той час, як аналіз гармонійно розвивається і відрізняється природною послідовністю своїх законів, теорія чисел відрізняється дивовижною химерністю і своєрідністю окремих її істин.
Більшість інших робіт Буняковського відноситься до теорії вірогідності. Він приклав багато зусиль і до практичного застосування теорії вірогідності до російської статистики. На основі його розробок були встановлені норми військового набору.
ЗАПРОПОНУВАВ НОВИЙ МЕТОД, з монографії Д. Пінаєвського «Демографічні дослідження вчених Петербурзької академії наук (1724-1917 рр.)»
Російський математик, член Петербурзької АН з 1830 р., її віце-президент Віктор Якович Буняковський розвивав основні постулати теорії вірогідності і застосування цієї теорії в демографічних розрахунках. У 1864 р. він запропонував новий метод (згодом названий його ім’ям) побудови таблиць смертності, який дозволяє адекватно зміряти рівень смертності в стабільному населенні.
В. Я. Буняковський також намагався визначити вікову структуру населення, співвідношення чоловічого і жіночого населення.
ВИРЯТУВАЛИ АКАДЕМІКИ-УКРАЇНЦІ, з розвідки В. Гнатенка «Питання страхування»
За Паризьким трактатом Росія була позбавлена права мати флот на Чорному морі. Передбачалося звільнення великого числа службовців, і для поліпшення їх становища вирішили заснувати в Морському відомстві емеритальну касу, котра мала розпочати видавати пенсій з 1859 р.
Страхування життя тоді залишалося справою новою, а тим більше, що йшлося про розрахунок емеритальних кас і встановлення розмірів пенсій відповідно до розмірів вирахувань із утримання. Не дивно, що в комісію, яка повинна була розробити касовий статут, увійшли два академіки з математики Остроградський і Буняковський, які і виконали всі необхідні розрахунки й теоретичне їх обгрунтували. Праці цієї комісії тоді ж були надруковані.
ПЕРШИЙ ВИНАХІДНИК В СФЕРІ ОБЧИСЛЮВАЛЬНОЇ ТЕХНІКИ, з кореспонденції О. Ананьєва «Саморахівниці академіка Буняковського»
Російські рахівниці пройшли довгий шлях розвитку –від «дощатого рахунку» XVII століття з чотирма рахунковими полями в двох доладних скриньках до сучасних рахівниць в дерев’яній рамі. Впродовж декількох століть саме рахівниці були основним приладом для виконання арифметичних дій.
Віктор Якович Буняковський звернув увагу на одну незручність, яка виникала при роботі з рахівницями, пов’язане з перенесенням одиниць з нижчого розряду у вищий. Бажаючи його усунути, він винайшов прилад, який назвав саморахівницями. «Найменування це виправдовується тим, –пояснював академік, – що, з одного боку, в моєму приладі постановка цифр має велику схожість з перекиданням кісточок, а з іншого, що числа на ньому складаються самі, причому одиниці різних розрядів самі розміщуються у відповідних місцях».
Вдосконалені саморахівниці Буняковського призначені для складання великого числа двозначних доданків, але на них можна й віднімати. Прилад складається з латунного диска, що обертається, укріпленого на дерев’яній дошці, і нерухомого металевого кільця з нанесеними числами (від 1 до 99).
У повчанні з користування приладом підкреслювалося, що він простий за конструкцією, а головне його призначення – «визначення механічним шляхом підсумку великого числа доданків, написаних підряд».
...Прилад залишався маловідомим навіть в Росії унаслідок існування одного екземпляра.
...До нашого часу дійшло два екземпляри саморахівниць, один з яких зберігається в Петрозаводському краєзнавчому музеї, а другий –в Політехнічному музеї.
НЕ ГІРШИЙ ЗА НІМЦІВ, зі спогадів О. Нікітенка
Вороже ставлення до німців (кандидатами були від «російської партії» В. Я. Буняковський і від «німецької партії» А. Ф. Міддендорф, –стало у нас хворобою багатьох.
Звичайно, добре і належить стояти за своїх –але чим стояти? Справою, здібностями, працею і сумлінністю, а не одним гвалтом, що ми, мовляв, росіяни!
Німці ведуть перед у нас в багатьох спеціальних випадках тому, що вони працьовитіші, а головне –дружно прагнуть до досягнення загальної мети. У цьому запорука їх успіху.
ОСОБЛИВА ПОШАНА, з нарису Д. Смирнова «Буняковський Віктор Якович»
В. Є. Прудников відзначив, що про жодного з видних російських математиків 19 століття не збереглися до наших днів так багато висловів, як про Буняковського; причому жоден з них не містить негативної думки. Залишаючись визнаним ученим і чудовим професором, він мав дві важливі якості: чуйним розумом і чуйною душею. Він був одним з найдоступніших для молоді професором. Понад те, він був справжнім товаришем студентам.
У стосунках Буняковського з людьми, з якими його зіштовхувало життя, спостерігається глибока щира доброзичливість і дивовижна здатність не давати співбесідникові відчувати високу авторитетність висловлюваних власних думок. Вказані етичні якості, у зв’язку з винятковою його відданістю науці, забезпечили йому особливо глибоку пошану.
НА ЛИСТА НЕ ВІДГУКНУВСЯ, з дослідження О. Купріянової «Андрій Андрійович Марков»
У шкільні роки він самостійно вивчив початки вищої математики і винайшов, як йому здавалося, новий метод інтеграції звичайних диференціальних рівнянь з постійними коефіцієнтами.
Про своє «відкриття» він повідомив академіка Буняковського В. Я. та професорів Золотарьова О. І. і Коркіна О. М. Перший не удостоїв його відповіддю, а два інших відгукнулися співчутливими листами.
Метод набув визнання.
«ЗАБУВАЮТЬ» СПЕЦІАЛЬНО, з книги С. Гомонова «Чудові нерівності»
Часто і абсолютно несправедливо ...нерівність, про яку йдеться в даному розділі називають нерівністю Коші без будь-якої згадки прізвища чудового російського математика Віктора Яковича Буняковського.
І БАДЬОРА ЛЮДИНА –СМЕРТНА, з некрологу Петербурзької академії наук
Спокійною і тихою була його смерть, як спокійним і тихим було його довге життя. Роки підкрадалися до нього непомітно, майже не даючи себе знати на його душевних здібностях, так що всі ми, бачивши його перед нами впродовж довгої низки років завжди однаково бадьорим і розумово здоровим, могли часом забувати, що людина смертна.
КРАВЧУК Михайло Пилипович
Математик. У математиці існують наукові поняття «q-багаточлени Кравчука», «q-функції Кравчука», «осцилятори Кравчука», «ряди Кравчука».
З селянської родини. Батько, Кравчук П., –землемір.
Народився 27 вересня (10 жовтня) 1892 р. в с. Човниця Волинської губернії Російської імперії (нині –Ківерцівський район Волинської області України).
Загинув 9 березня 1942 р. в одному з сталінських концтаборів на Колимі. Місце поховання невідоме.
Закінчив Луцьку гімназію (1910), фізико-математичний факультет Київського університету св. Володимира (1910-1914), аспірантуру (1915-1918).
Працював викладачем Київського народного університету (1920-1934), завідувачем відділом Інституту математики Всеукраїнської академії наук (1934-1938).
Член Всеукраїнської академії наук (1929).
Член Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, математичних товариств Франції, Німеччини, Італії.
Дебютував низкою робіт ще за часів студентства.
Потім настала черга доробків: «Простір, час, матерія», «Сучасний атомізм», «Математична наука на Україні», «Вплив Ейлера на дальший розвиток математики «, « Математика та математики в Київському університеті за сто років», «Вступ до вищої математики», «Вибрані питання з основ аналізу нескінченно малих», двотомного «Застосування способу моментів при розв’язанні диференційних рівнянь.
Серед них –оригінальні роботи з алгебри, теорії функцій, теорії диференціальних та інтегральних рівнянь, теорії ймовірностей, математичної статистики. Вони сприяли активному застосуванню варіаційних методів у різних галузях прикладної математики і фізики.
К. написав низку цінних робіт з історії математики, з методики її викладання, підручників для вузів, навчальних програм для вищої і середньої шкіл.
Значний внесок вніс у розвиток української математичної термінології. Під його безпосереднім керівництвом працівники Інституту української наукової термінології склали тритомний математичний словник.
Організатор першої в Україні й однієї з перших у СРСР математичної олімпіади школярів (1935).
Займався теорією квадратичних форм, матриць і визначників, теорією чисел, тобто, тим, що має безпосереднє відношення до комп’ютерів.
Фірми США і Японії довгий час використовували так звані «ряди Кравчука» у виробництві телевізійної апаратури.
Всього перу нашого земляка належить понад 180 наукових публікацій.
К. відмовився свідчити на сфабрикованому судовому процесі над членами Спілки визволення України (1930), за що незабаром й поплатився.
За звинуваченнями в належності до «буржуазно-націоналістичної організації, яка сповідує терор», «антирадянську націоналістичну діяльність на науково-педагогічному фронті» і «створення націоналістичної групи в Інституті математики Академії наук» заарештовано і засуджено до позбавлення волі на 20 років (1938).
Коли дружина ворога народу» з донькою Наташею повернулася з евакуації, їй дозволили зайняти лише одну, найменшу, кімнату… у власній квартирі.
Посмертно реабілітований (1956), поновлений в членах НАН України (1992).
Погруддя нашого земляка встановлені на території Київського політехнічного інституту, а також в селі Човниця Волинської області біля школи, в якій він вчився. Тут відкрита кімната-музей.
Засновано на Волині і премію ім. М. Кравчука (2002).
В Україні щорічно проходить міжнародна конференція, присвячена його пам’яті.
Прийнято рішення одну з нових вулиць в Дарницькому районі столиці назвати ім’ям видатного вченого.
Сторічний ювілей з дня народження нашого земляка відзначила ЮНЕСКО (1992).
Письменник М. Сорока видав роман «Михайло Кравчук».
Знято документальний фільм «Голгофа академіка Кравчука» (автор сценарію – М. Сорока, режисер – О. Рябокрис, науковий консультант – Н. Вірченко).
Серед друзів та близьких знайомих К. –А. Кримський, С. Корольов, В. Левицький, О. Сморгожевський, Ф. Трікомі, Т. Леві-Чівіта, М. Зеров, М. Заріцький, Ж. Адамар, Д. Гільберт, А. Люлька, І. Погребинський, П. Бондаренко, П. Майнагашев, Р. Курант, Д. Атанасов та ін.
***
ЄДИНА ЛЮБОВ, з життєвого кредо М. Кравчука
Моя любов –Україна і математика.
ОСЕРЕДОК СВІТОВОГО ЗНАЧЕННЯ, з наукового кредо М. Кравчука
Ми маємо право і підстави сподіватися в ближчому майбутньому таких наукових математичних кадрів, що зроблять нашу (українську –авт.) математичну школу осередком світового значення.
ЗА ЙОГО УЧАСТІ, з характеристики М. Кравчука при висуненні в дійсні члени академії
Майже жодне явище в створенні математичної науки не сталося без його участі,… ані закладалися перші українські школи в місті і по селах, перші курси, перші українські університети (народний і державний),…, ані утворювалася математична термінологія або наукова мова…–нічого цього не робилося без найактивнішої участі Михайла Кравчука.
ЗЛАМАЛИ МЕНЕ ПОГРОЗИ ЗНИЩИТИ РОДИНУ, з листа М. Кравчука голові Верховного суду СРСР
Я був приголомшений цими дикими обвинуваченнями, розбитий фізично нічними допитами, зокрема, повним позбавленням сну протягом 11 діб, загостренням хвороби серця, заходами прямого фізичного впливу...
Остаточно зламали мене погрози: у випадку відмови взяти на себе злочини, яких я не вчиняв, –заарештують і знищать мою родину...
УЧИТЕЛЬ З ВЕЛИКОЇ ЛІТЕРИ, із спогадів Л. Люльки
Ім’я Михайла Пилиповича Кравчука я знала з самого раннього дитинства… Безсумнівно, що Михайло Пилипович був не лише великим Математиком, але і справжнім Учителем, володів божим даром –виявляти таланти та розвивати їх. Я вважаю так і батько вважав, що саме завдяки особливому ставленні М. Кравчука до здібних дітей ми маємо в нашій країні найкращі в світі літальні двигунові апарати.
ЦЬОГО СВІТ НЕ ЗНАВ, з оцінки діяльності М. Кравчека Є. Сенетою
Його ім’я добре відоме у світовій математичній науці. Світ не знав лише, що він –українець.
ВИКАЗ НАПИСАВ КОЛЕГА, з книги С. Підгайного «Українська інтелігенція на Соловках. Спогади 1933-1941»
Це було в 1933 році. Що ж ті слідчі робили пізніше, коли кожен громадянин Української Соціялістичної Совєтскої Республіки, лягаючи спати, ждав до себе гостей з НКВД, щоб поділити долю з тими, що вже потрапили за тих часів на соловецьку каторгу.
Не дарма «сивий», «заслужений професор університету Св.Володимира» математик і безперечний російський монархіст, академік Граве, «страха ради иудейська» виступив з доносом –промовою супроти найвидатнішого українського математика, академіка Михайла Кравчука, називаючи його «фашистом» й «ворогом народу».
ЗВЕЛИЧУЄ ВОРОГІВ НАРОДУ, з розвідки С. Гупала «Доля академіка Михайла Кравчука»
Йшов 1937 рік. У газеті «Комуніст» 14 вересня з’явилася замітка, в якій академіку дорікали за те, що він звеличує ворогів народу, бо у своїй статті «Успіхи математичних наук»… були згадані імена кількох репресованих учених.
У жовтні президія Академії наук УРСР визнала дії М. Кравчука антирадянськими і буржуазно-націоналістичними.
лютого 1938 року академіка заарештували працівники НКВС, у Києві в його квартирі зробили обшук.
...Багато колег зреклися М. Кравчука, лише небагатьом вистачило сміливості і чесності не повірити сталінським сатрапам.
вересня 1938 року виїзна сесія військової колегії Верховного суду СРСР присудила М. Кравчука до 20 років позбавлення волі з позбавленням політичних прав на п’ять років. Вирок оскарженню не підлягав. Академіка обвинувачували в зрадництві і шпигунстві, оскільки він… часто їздив за кордон. Обвинуваченням послужило навіть знання іноземних мов і листування з ученими капіталістичних країн.
…Неймовірно важким був шлях М. Кравчука місцями позбавлення волі. З Лук’янівської в’язниці його перевезли до Новочеркаська. До Хабаровська в’язнів везли в товарних вагонах, а від Хабаровська до Владивостока вони йшли пішки. Кінні енкавеесники розстрілювали тих, хто втрачав сили... У Владивостоку засуджених, повантаживши на баржі, два тижні везли через Охотське море до Магадана, потім через гірські хребти –на рудники.
Якийсь час академік працював на будівництві залізниці, робив розрахунки трансформаторних підстанцій і електромереж. Але це тривало лише три тижні, бо М. Кравчук обґрунтував висновок, що будувати залізницю в тому місці недоцільно. Академік знову опинився в штреку.
У березні 1940 року М. Кравчук був визнаний непридатним до фізичної праці. У червні 1941-го його звільнили від робіт на шахтах. Але на лікування направили тільки 23 лютого 1942 року. На жаль, було вже пізно, і 9 березня академік помер. Причиною смерті стали нефросклероз, кардіосклероз і нефрогенний виразковий гастроентероколіт.
ПІСЛЯ 12-ГОДИННОЇ ЗМІНИ –НЕЗМІННІ ОБШУКИ, з есе Є. Сверстюка «Вчений з обличчям Христа»
Над світом гриміла війна. Падали кордони, падали правителі, уряди. Розбивалися в’язниці і наповнювалися іншими в’язнями.
На місце скинутого у річку Коноплянку білого орла несли в село Човницю аж два червоних прапори –один з чорною свастикою, другий –з серпом і молотом.
За той час, поки академіка Кравчука везли в товарному вагоні, переповненому в’язнями з України, заки довезли до Владивостоку, через лаґер Омський етапували на корабель «Джурма» («Сонячний шлях») і напівживих в трюмі на сухому пайку довезли за 7 днів у бухту Ноґаєво, до транзитного лаґеря –на Колиму –за той час у селі Човниця вже замайорів червоний прапор з серпом і молотом –той, що й на Колимі. «Широка страна моя родная» –голосив репродуктор над воротами Колимського краю
…В шахті на глибині 35 метрів без світла довбали породу, відвозили вагонетками, наверху висівали золото. Щоденні обшуки –після 12-годинної зміни. Кровоточили ясна, випадали зуби, випадало волосся, сльозилися очі, опухали ноги.
Вихідних не було. Добували золото в суворому режимі.
Порушників і «саботажників» розстрілювали в шахті.
МОЖЛИВО, РУКОПИС ЗБЕРІГСЯ, з листа Е. Кравчук до Наркомату держбезпеки УРСР від 25 липня 1945 р.
Остання адреса Кравчука була: Магадан, Хабаровський край, 72-ий кілометр, Інвалідне містечко.
...З Магадана Кравчук писав мені, що там на засланні він здійснив математичне відкриття, над яким працював 20 років. Рукопис та розрахунки він віддав Начальству. Можливо, там зберігся рукопис.
ПОЕТ НІМОГО ЧИСЛА, з статті О. Унгурян «В таборі на Колимі Михайло Кравчук зробив сенсаційне математичне відкриття, запис про яке… щез без сліду»
Письменникові Миколі Сороці потрібні були багаторічні зусилля, аби відтворити історію загибелі академіка.
–Незважаючи на хворе серце і геть підірване у в’язниці здоров’я, Кравчука визнали придатним до фізичної роботи в умовах Крайньої Півночі.
…Учений працював забійником у найстрашнішому колимському таборі Мальдяк. Тут і в 60-градусний мороз денна норма складала півтори тонни –втричі більше, ніж каторжанська на Нерчинських копальнях за царя!
В останню зиму на Колимі Михайла Пилиповича мучила не тільки цинга, через хворе серце страшно опухали ноги. І при цьому він усе-таки займався наукою!
Колишній каторжанин Попов ...згадує , що Кравчук на Колимі «вирішив основне завдання, над якою довго бився, і передав папери охороні. А де тепер ці записи –невідомо...».
СВІТОЧ НОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ, з статті А. Смирнова «Перший комп’ютер винайшли на Колимі»
До численних таємниць Колими недавно додалася ще одна –наукова. У ЗМІ з’явилися повідомлення про те, що перший у світі комп’ютер винайшов репресований математик Михайло Кравчук у... Магадані.
Спочатку я сприйняв сенсаційну для нас, жителів півночі, новину з величезною недовірою, адже широко відомо, що автор винаходу, котрий перевернув світ, –американський вчений Д. Атанасов. Однак згодом виявилося, що не все так просто, і дуже велика частка істини в сенсації є...
Так хто ж такий Кравчук? Учений, який вмів передбачати і пророкувати розвиток нових технологій.
…З документальних свідчень про перебування Кравчука на Колимі збереглися лише скарга вченого голові Верховного суду СРСР (1940) офіційна відповідь з Народного комісаріату держбезпеки (1945) на запит дружини і переданий на волю лист.
...Ну, а повертаючи до історії винаходу першого комп’ютера, то існує ще один документ: лист Д. Атанасова М. Кравчуку, в якому американський учений визнає, що не зміг би створити його без відкриттів українського математика .
Лист прийшов у Росію, коли М. Кравчук уже сидів у таборі, і він так ніколи не й довідався, що став одним із творців комп’ютера.
ЗАКОПАЛИ ГОЛОВОЮ НА ЗАХІД, з офіційного акту про поховання М. Кравчука
Ми, що нижче підписалися, черговий комендант т. Кузнєцов, начальник санітарної частини т. Красовська Т. М., табірний староста ув’язнений Борисов склали цей акт про те, що 13 березня цього року похований померлий 9 березня ув’язнений Кравчук Михайло Пилипович, особиста справа N 238943. Заритий на глибині 1,5 м головою на захід...
ЛИННИК Юрій Володимирович
Математик. У матемаці існують наукові терміни «метод великого сита Линника» і «межові теореми Линника».
З вчительської родини.
Народився 8 (21) січня 1915 р. в м. Біла Церква Київської губернії Російської імперії (нині –районний центр Київської області України).
Помер 30 червня 1972 р. в м. Ленінград СРСР (нині –м. Санкт-Петербург РФ).
Закінчив Ленінградський університет (1938).
Працював у Ленінградському відділенні Математичного інституту ім. В. Стєклова (1940-1943), викладачем Ленінградського університету (з 1944).
Член-кореспондент (1953), академік (1964) академії наук СРСР.
Почесний доктор Паризького і Стокгольмського університетів.
Дійсний член Міжнародного статистичного інституту.
Президент Ленінградського математичного товариства.
Лауреат Державної премії СРСР (1947).
Лауреат Ленінської премії.
Герой Соціалістичної Праці (1970).
Кавалер орденів Леніна і «Знак Пошани», низки медалей.
Як вчений дебютував математичною роботою в «Вістях академії наук СРСР» (1937).
Потім настала черга наступних книги: «Дисперсійний метод у бінарних адитивних завданнях» (1961), «Метод найменших квадратів», «Елементарні методи в аналітичній теорії чисел» (обидві –), «Незалежні і стаціонарно зв’язані величини» (1965), «Статистичні завдання з параметрами, які заважають,» (1966).
Займався теорією чисел, теорією ймовірностей, математичною статистикою. Основні напрямки досліджень: граничні теореми для незалежних випадкових величин і неоднорідних ланцюгів Маркова, глибоке вивчення безмежне ділених законів, характеристика розподілів властивостями статистик, теорія перевірки складних гіпотез і теорія оцінювання.
Л. вирішив: проблему Варінга, довівши, що кожне велике натуральне число є сума семи кубів натуральних чисел; проблему Харді –Літлвуда про вираження натуральних чисел сумою простого числа і двох квадратів; адитивну проблему дільників; проблему дільників Титчмарша.
Він також довів також, що найменше просте число в арифметичній прогресії, різниця і перший член якої взаємно прості, не перевершує деякого постійного ступеня різниці прогресії; встановив, що майже для всіх модулів вірна гіпотеза І. Виноградова про найменше квадратичне невирахування
Наш земляк дав новий доказ теореми Гольдбаха-Виноградова.
У теорії імовірностей і математичній статистиці вирішив ряд важких проблем за допомогою введення нових аналітичних методів.
Серед друзів та близьких знайомих Л. –Ю. Прохоров, І. Ібрагімов, В. Скітович, С. Новиков, А. Каган, Ю. Розанов, Б. Левін, О. Гельфонд, В. Петров, К. Огородніков, Г. Петрашень, Д. Нейман, В. Ріхтер, С. Цимбал та ін.
***
СТУДЕНТ –ЦЕ СМОЛОСКИП, з викладацького кредо Ю. Линника
Пам’ятайте, що студент –це не посудина, яку слід наповнити, це –смолоскип, котрий потрібно запалити.
МІСЦЕ В БОЮ, з виступу Ю. Линника по радіо 6 листопада 1941 р.
Війна увірвалася в моє життя ще на початку моєї наукової роботи: два роки тому я перервав підготовку своєї дисертації, в якій розробляв проблеми вищої арифметики в додатку до кристалографії, і відправився на фронт. Війну з фінськими фашистами я провів на фронті як командир артилерійського метеорологічного поста, а весною сорокового року захистив дисертацію.
Я приступив тоді до нових важливих і захоплюючих досліджень. Але, коли здійснився мерзотний зрадницький напад на нашу країну, я зрозумів, що нацистські бандити загрожують не тільки моїй Батьківщині, але й її культурі, її математиці, яка займає одне з перших місць в світі...
Тепер я командир взводу топографічної розвідки артилерійської частини –разом зі мною і моя математика зайняла своє місце в бою.
ВИКОНАВ СВІЙ ОБОВ’ЯЗОК, з дослідження В. Фролова «Математики на війні»
Багато математиків були мобілізовані чи пішло добровільно на фронт. Вони хоробро воювали і чесно виконали свій громадянський обов’язок. Безсумнівно, що при цьому країна втратила величезне число талановитої молоді, яка могла б стати гордістю вітчизняної науки.
Про це ми можемо судити, по-перше, з того, що серед тих, хто повернувся з фронтів Великої Вітчизняної війни, багато хто став знаними вченими –професорами, членами-кореспондентами й академіками Всесоюзної і республіканської академій наук. Досить назвати такі імена як академіки Ю. Линник, Ю. Митропольский, Г. Чорний, М. Єругін, О. Парасюк, аби в цьому переконатися.
ПЕРШИЙ ЗАВІДУВАЧ КАФЕДРИ, з статті О. Горохова «Петербурзька математична школа»
При заснуванні Петербурзького університету на математичному відділенні було створено чотири кафедри: чистої математики, прикладної математики, астрономії і фізики. З такою структурою, але з більшим числом кафедр факультет прожив понад вік і лише в двадцятих роках минулого століття з фізико-математичного факультету утворилися два: фізичний і математико-механічний.
Необхідно відзначити наступність наукових традицій, успадкованих факультетом від знаменитої Петербурзької математичної школи. Її ідейним попередником був Леонард Ейлер, який працював у Петербурзькій академії наук в першій половині 18 століття, , а творцем –геніальний математик Пафнутій Львович Чебишев, котрий започаткував низку напрямків у теоретичній і прикладній математиці.
Ці роботи продовжили його учні, теж професори університету –академіки Є. Золотарьов, О. Марков, І. Виноградов, Ю. Линник…
Проте самостійної кафедри теорії імовірностей в університеті ще довго не було. Днем її народження можна вважати 1 грудня 1947 року –з цього дня Юрій Володимирович Линник був призначений завідувачем кафедрою теорії імовірностей і математичної статистики.
У перше п’ятиліття до складу кафедри входили Ю. Линник, М. Сапогов, О. Сарманов і В. Скитович.
Ю. Линник читав спецкурси з математичної статистики і теорії випадкових процесів, курс теорії імовірностей для механіків і курс теорії імовірностей на економічному факультеті.
ПРАЦЮВАВ ПІД КЕРІВНИЦТВОМ ЛИННИКА, з передмови Б. Гніденка до книги А. Реньї «Діалог про сутність»
Думка Галілея про те, що велика книга природи написана математичною мовою і тому прочитати її може тільки той, хто знайомий з її знаками, за сторіччя, які пройшли з часу Галілея, знайшла безліч блискучих підтверджень. Важливо підкреслити, що в міру виникнення нових завдань пізнання природи сам зміст математики не міг залишатися незмінним. Вона, як живий організм, розвивалася і розвивала нові свої галузі. …Дійсний член Академії наук Угорщини Альфред Реньї –один з найвизначніших представників сучасної математики. Його наукові інтереси в першу чергу відносяться до теорії імовірностей і теорії чисел, а також додаткам математики до фізики й інженерної справи. Протягом багатьох літ він керує Інститутом математики Академії наук Угорщини і є професором Будапештського університету.
Незабаром після закінчення другої світової війни Реньї майже рік працював у Ленінграді під керівництвом академіка Ю. В. Линника.
ПОБУДУВАВ ПЕРЕДБАЧЕНІ НИМ КЛАСИ, із спогадів А. Кагана «Історія мого знайомства з Юрієм Володимировичем Линником»
Ця коротка розповідь, звичайно ж, не представляє особливого інтересу для історії математичної статистики, проте, сподіваюся, додає декілька штрихів до портрета Юрія Володимировича як людини і вченого.
Отже, на дворі літо 1958 року. Я щойно закінчив фізико-математичний факультет Ташкентського державного університету по кафедрі теорії вірогідності і математичної статистики. За порадою одного з моїх викладачів, який знав Юрія Володимировича, вирішив спробувати вступити до аспірантури до Линника. Левін дав мені адресу дачі Юрія Володимировича (селище Комарово, Курортна вулиця, а ось номер будинку я забув, хоч і бував неодноразово), додавши, що літо він зазвичай проводить на дачі. Телефону у Линника на дачі тоді не було, тому наперед домовитися про зустріч я не міг.
Приїхавши до Ленінграду і зупинившись у родичів, я в одного прекрасного ранку з’явився біля хвіртки дачі Линника. На щастя, він був удома, і я без жодного вступу пояснив мету свого візиту.
Юрій Володимирович люб’язно запросив мене до будинку, попросив Людмилу Павлівну приготувати чай і почав розпитувати мене про те, що я знаю. Результат моєї дипломної роботи... на Юрія Володимировича особливого враження не справив.
Далі розмова пішла про мої пізнання з математичної статистики ... Мені і зараз стає соромно, коли згадую, з яким статистичним багажем я з’явився на зустріч з Линником. Пам’ятаю, він запитав мене, як мені подобається теорема Дармуа –Скітовича. Що ж я міг відповісти, якщо почув про неї тоді вперше? Тепер-то вона мені дуже подобається.
Багато років опісля я довів, що має сенс розглядати завдання Линника так, як він його спочатку ставив, навіть в дещо загальнішій формі. На жаль, робота була зроблена вже після смерті Юрія Володимировича; хочеться думати, що йому було б приємно побачити реабілітованою свою постановку завдання.
Але повернемося в липень 1958 року. У мене був єдиний козир, яким я і скористався. ... Розповів Линнику, що я знав про достатніх статистиків і експонентні сімейства. Він пожвавішав, поставив мені декілька запитань, на які я відповів. Після цього моя доля на найближчі три роки була вирішена: Юрій Володимирович на своєму бланку члена-кореспондента АН СРСР написав листа до відділу аспірантури Ленінградського університету, в якому погоджувався бути моїм науковим керівником і просив звільнити мене від надання реферату.
...Тоді я погано зрозумів, про що говорив Юрій Володимирович, проте в електричці дорогою назад до Ленінграду майже дослівно записав його завдання. Час від часу я, вже чомусь навчившись, роздумував над цим завданням і в 1966 році побудував передбачені Линником класи. Робота, не зважаючи на її простоту (а, можливо, саме завдяки цьому), дуже сподобалася Юрієві Володимировичеві, і він представив її в Доповіді АН СРСР. Побудовані мною оцінки є поліноміальними аналогами класичних оцінок Пітмена; один автор назвав їх (якщо не помиляюся, за порадою В. А. Статулявічуса) в своїй роботі оцінками Пітмена-Линника.
ЛОТКА Альфред Джеймс
Математик, статистик, біофізик, страховий аналітик, еколог. Першим у світові запропонував математичну модель зростання популяцій. В математиці існує науковий термін «рівняння Лотки –Вольтерра».
З міщанської родини.
Народився 2 березня 1880 р. в м. Лемберг Австро-Угорської імперії (нині –м. Львів, адміністративний центр однойменної області України).
Помер 5 грудня 1949 р. в м. Нью-Йорк (США).
Навчався в вищих учбових закладах Німеччини, Франції, Англії.
Працював в наукових закладах США.
Спеціалізувався з проблем динаміки популяцій і енергетики.
Друкувався в «Journal of the Washington Academy of Science».
Як учений дебютував книгою «Елементи фізичної біології» (1925).
Потім настала черга книг «The Frequency Distribution of Scientific Productivity», «Математична біофізика».
Серед друзів та близьких знайомих Л. –С. Улам, В. Оствальд, В. Алпатов, В. Вольтерра, В. Бейлі, Ч. Адамс, Р. Пьорл, В. Костицин, Г. Гаузе та ін.
***
НАПРЯМ ЕВОЛЮЦІЇ, з професійного кредо А. Лотки
Напрям еволюції такий, що сумарний потік енергії, яка проходить через систему, досягає максимальної величини, можливої для даної системи.
ВИПАДКОВА ГІДНІСТЬ НЕБАГАТЬОХ, з наукового передбачення А. Лотки
Еволюція неначе перейшла межу, раса повинна певною мірою повернутися своїми слідами і знов придбати щось від тієї позаособистністої свідомості, яка зараз здається лише випадковою гідністю небагатьох.
ДУМКА НЕ Є ФОРМОЮ ЕНЕРГІЇ, з дослідження В. Вернадського «Кілька слів про ноосферу»
Ноосфера є нове геологічне явище на нашій планеті. В ній уперше людина стає найбільшою геологічною силою. Вона може і повинна перебудовувати своєю працею і думкою область свого життя, перебудовувати докорінно в порівнянні з тим, що було раніше. Перед нею відкриваються все більш і більш широкі творчі можливості. І може бути, покоління моєї внучки вже наблизиться до його розквіту.
Тут перед нами постала нова загадка. Думка не є форма енергії. Як же вона може змінювати матеріальні процеси? Питання це дотепер науково не доведено. Його поставив вперше, наскільки я знаю, американський вчений, щонародився у Львові, математик і біофізик Альфред Лотка. Але вирішити його він не зміг.
ВИВІВ ЗАКОН ЗВОРОТНОЇ ПРОПОРЦІЙНОСТІ, з статті Р. Мертона «Ефект Матфія в науці»
Загальне число наукових статей, опублікованих ученими, значно розрізняється, варіюючись від великої частки докторів наук, які опублікували лише одну статтю, або взагалі нічого, до окремих активних учених, подібних Уїльяму Томсону, Лордові Кельвіну з їх шістьма сотнями статей, або математикові Артуру Кейлі, який публікує по статті кожні декілька тижнів впродовж всього свого професійного життя і в цілому має близько тисячі статей.
Асиметрія розподілу абсолютного числа опублікованих статей найкращим чином описується «законом зворотної пропорційності» наукової продуктивності Альфреда Лотки, який стверджує, що число учених з n публікаціями обернено пропорціональна n2. У різних дисциплінах, це дає 5-6 відсотків учених, котрі публікуються і в сукупності дають близько половини всіх статей в своїх дисциплінах.
ХИЖАК І ЖЕРТВА, з статті К. Бороденко «Історія виникнення екології як самостійної науки»
Впровадження в екологічну практику математичних моделей почалося з робіт Альфреда Лотки. Свій метод сам назвав «фізичною біологією» –спробою упорядкувати біологічне знання за допомогою підходів, зазвичай вживаних у фізиці (зокрема –математичних моделей). Як один з можливих прикладів він запропонував просту модель, котра описує зв’язану динаміку чисельності хижака й жертви. Модель показала, що у випадку, коли вся смертність в популяції жертви визначається хижаком, а народжуваність хижака залежить лише від забезпеченості його кормом (тобто, числа жертв), то чисельність і хижака, і жертви здійснює правильні коливання.
Потім Лотка розробив модель конкурентних відносин, а також показав, що в популяції, яка збільшує свою чисельність за експонентою, завжди встановлюється постійна вікова структура (тобто співвідношення доль особин різного віку).
Пізніше ним же були запропоновані методи розрахунку низки найважливіших демографічних показників.
...Популяційний підхід в екології тривалий час розвивали переважно зоологи. Ботаніки ж більше досліджували співтовариства, котрі найчастіше трактували як цілісні і дискретні утворення, між якими досить легко провести межу. Проте в 1920-і роки окремі екологи висловлювали «єретичні» (для того часу) погляди, згідно яким різні види рослин можуть по-своєму реагувати на певні чинники зовнішнього середовища, а їх розподіл зовсім не обов’язково повинен співпадати з розподілом інших видів того ж співтовариства. З цього виходило, що межі між різними співтовариствами можуть бути вельми розмитими, а їх визначення –умовним.
ЛЮДИНА: БОРОТЬБА З СОБІ ПОДІБНИМИ, з книги В. Тутубаліна, Ю. Барабашова, А. Григорян, Г. Девяткова, Є. Угера «Математичне моделювання в екології»
У XIX столітті розглядалися диференціальні рівняння зростання одновидової популяції; вони привели до моделей експоненціального і логістичного зростання, з яких остання привернула особливу увагу в XX ст., ставши предметом жвавої полеміки. Проте для екології одновидова популяція –проблема дуже вузька, і особливе значення надається роботам А. Лотки і В. Вольтерра, в яких вперше з’являються системи рівнянь, що стосуються багатовидових співтовариств.
...У математичному записі моделі диференціального рівняння також можливі деякі, на перший погляд, незначні варіації. Але насправді ці невеликі відмінності в математичних символах мають принципове значення, і лише один варіант (саме той, який використовували Лотка і Вольтерра) цікавий і веде до нетривіального розвитку науки, а інші –даремні.
Лотка ... приходить до низки еколого-математичних моделей, яким, як виявилось, була визначене хоч і повне мінливостей, проте довге наукове життя. Це життя не закінчилося і до теперішнього часу.
...Неупереджений суддя, якщо б такого можна було собі уявити (пише А. Лотка ), звичайно, визнав би, що людина перемогла всі інші біологічні види. Але на перший план для людини вийшла боротьба з його власним видом (тобто те, що називається внутрішньовидовою боротьбою). Людство в цілому бореться з ворожими силами природи, а окремий індивід –з своїми товаришами. Мета індивіда –купити собі тією чи іншою ціною можливо менш нестерпну форму залежності від суспільства.
Мотивація вчинків, яка, врешті-решт, рухає соціальне ціле, не піддалася раціональній реорганізації, а мовби залишається особистою справою індивіда. Якщо в співтовариствах комах цілком успішно діють інстинкти, направляючи дії окремого індивіда на благо співтовариства в цілому, то в людини з цим справи погані – дуже різноманітні можливі форми людської діяльності.
На щастя, ми (люди) все-таки не повністю позбавлені надії на прийдешню еволюцію нашої раси (під расою Лотка розуміє все людство в цілому).
АВТОР КЛАСИЧНОЇ РОЗРОБКИ, з розвідки А. Гілярова «Екологія, яка набуває статус науки»
Зовсім не випадково одна з перших і, безумовно, видатних робіт в області теоретичної екології –книга американського вченого Альфреда Лотки –називалася «Елементи фізичної біології». ...Здійснив сміливу спробу упорядкувати біологію відповідно до фізичних принципів.
Сам Лотка не вважав себе екологом, а свою книгу адресував найперше фізикам і хімікам, сподіваючись привернути їх увагу до сфери біології, де вони могли б з успіхом застосувати добре знайомі їм принципи. Втім, фізики праці Лотки не помітили, а ось екологи відреагували напрочуд швидко. Чарлз Адамс, автор невеликого, втім, найпершого в світі керівництва з екології тварин, адресує Лотці листа, в якому дає дуже високу оцінку його книзі і радить вступити в Американське товариство екологів.
...Оцінюючи працю Лотки з сучасних позицій, її, безумовно, слід визнати класичною.
Серйозну увагу Лотка приділяє й еволюції, причому розглядаючи її не в традиційному для біології аспекті, тобто не як зміну в часі організмів, а як еволюцію всієї біосфери (хоча термін цей не використовує, а вважає за краще говорити лише про крупні «біологічні системи»). Пояснюючи це положення, автор малює образ величезного млинового колеса, котре, одержуючи енергію від Сонця, втрачає її у вигляді тепла. Природний відбір повинен при цьому діяти так, щоб збільшити саме «колесо» (масу системи) або ж примусити його обертатися швидше (підвищуючи тим самим швидкість циркуляції речовини). У обох випадках потік речовини (а відповідно, й енергії) через систему зростає. Людина бере участь і в тому, і в іншому процесі і, сама того не усвідомлюючи, підкоряється загальному законові природи.
Розвиваючи загальні уявлення про організацію, еволюцію і динаміку біологічних систем, Лотка з властивою йому всебічністю приводить і рівняння, котрі описують взаємодії популяцій (зокрема, зв’язаних відносинами типу хижак –жертва). У книзі опис цих моделей займає всього декілька сторінок, проте згодом саме вони найчастіше були приводом для дуже частого цитування даної роботи в екологічній літературі впродовж принаймні декількох десятиліть.
ЩЕ ОДИН АСПЕКТ, з монографії А. Маценка «Еколого-економічні принципи моделювання циклічних коливань в економіці»
Розвиваючи синергичну модель «Хижак –жертва» А. Лотки в економічному аспекті за основу можна взяти спостереження, котре свідчить про те, що отримання прибутків і здійснення розходів не співпадає в часі. Тоді нелінійна циклічність буде викликана найпростішими психологічними мотивами поведінки людей, котрі полягають в прийнятті виважених управлінських рішень...
...Використання моделі «Хижак –жертва» для опису розвитку еколого-економічних дозволяє не лише визначити рівновагу на перспективу, а й, маніпулюючи управляючими коефіцієнтами, переводити систему з одного стану динамічної рівноваги в інший.
При формуванні моделі можна враховувати також і еколого-економічні складові, що впливають на систему. Наприклад, доступність ресурсів чи швидкість їх відтворення.
Запропоновану модель можна застосовувати за антикризового управління, при вивченні популістських і спекулятивних економік, а також для інноваційного моделювання.
МІЗЕС фон Ріхард Едлер
Математик, механік. Першим роз’яснив роль теорії марківських ланцюгів у фізиці; у теорії вірогідності запропонував частотну концепцію поняття вірогідності; запровадив до загального вживання інтеграли Стілт’єсу. У механіці існує науковий термін «критерій пластичності Мізеса-Губера» (1913).
З родини службовця. Батько, Мізес А., –інженер-шляховик; брат, Мізес фон Л., –економіст, філософ, політолог.
Народився 19 квітня 1883 р. в м. Лемберг Австро-Угорської імперії (нині –м. Львів, адміністративний центр однойменної області України).
Помер 14 липня 1953 р. в м. Бостон (США).
Закінчив Віденські академічну гімназію (1901) і технологічний університет (1905).
Був асистентом німецького математика Г. Гамеля (1905-1909), інструктором, пілотом-випробовувачем австро-угорської армії (1913-1916), викладачем Дрезденської вищої технічної школи (1917-1919), директором Інституту прикладної математики при Берлінському університеті (1919-1933), викладачем Стамбульського (1933-1939), Гарвардського (1944-1953) університетів.
Фундатор і перший редактор журналу «Zeitschrift fur Angewandte Mathematik und Mechanik» (1921).
Спеціалізувався з проблем математичної статистики, теорії пружної стійкості циліндрової оболонки, механіки рідин, аеродинаміки, аеронавтики, статистики і теорії вірогідності.
Під керівництвом нашого земляка був створений літак з двигуном потужністю 600 к.с. (450 кВт), т.з. «літак Мізеса» (1915-1916).
Як учений дебютував розвідкою «Визначення маси маховика в кривошипно-шатунному механізмі» (1908).
Потім настала черга книг «Соціалізм» (1951), «Антикапіталістичний психоз» (1956), «Теорія водяного колеса».
Що стосується особистого життя, то М. відмовився від почесного членства в Академії наук НДР (1950).
Серед друзів та близьких знайомих М. –Г. Гамель, М. Губер, Ф. Франк, М. Шлік та ін.
***
ЧИСЛЕННІ ВІРОГІДНОСТІ, з наукового кредо Р. Мізеса
Практичний аналіз, інтегральні і диференціальні рівняння, механіка, гідродинаміка і аеродинаміка, конструктивна геометрія, числення вірогідності, статистика і філософія (у дусі неопозитивізму Ернста Маха).
ВЕЛИКИЙ РЕФОРМАТОР, з оцінки діяльності Р. Мізеса О. Хінчіним
За останні роки німецький математик і фізик, професор Берлінського університету Р. Мізес опублікував низку робіт з теорії вірогідності і фізичної статистики. Ці роботи мали на своїй меті, з одного боку, перебудувати на новій науково-філософській підставі всю будівлю теорії вірогідності і математичної статистики, з іншого піддати істотній ревізії основні принципи тієї схеми, згідно якої до теперішнього часу статистичні методи застосовувалися в фізиці.
У обох напрямах вплив ідей Мізеса на хід наукової думки до теперішнього часу вже настільки визначився, що знайомство з його ученнями повинне було б стати загальним надбанням усіх, хто так чи інакше в своїй науковій діяльності стикається з статистичними методами, і особливо для фізиків, тому що реформаторська діяльність Мізеса головним своїм вістрям спрямована на фізичну статистику.
НАТХНЕННИЙ МІЗЕС, з оцінки діяльності Р. Мізеса А. Колмогоровим
Основа для застосовності результатів математичної теорії вірогідності по відношенню до реальних випадкових явищ повинна залежати від деякої форми частотної концепції поняття вірогідності, неминуча природа якої була вельми натхненно встановлена фон Мізесом.
НЕ «ФОРМИ РОЗУМУ», з авторської передмови до російського перекладу книги Р. Мізеса «Вірогідність і статистика»
У цій книзі, котра не передбачає у читача ніяких спеціальних математичних пізнань, викладаються основи обчислення вірогідностей, як точної природно-наукової теорії масових явищ і повторних процесів.
Навіть у тих випадках, коли я торкаюся питань, що їх полюбляють філософи, –я не можу зійти з погляду природника і ніколи не можу поставити собі іншого завдання, окрім єдиного: шукати по-можливості найпростіший систематичний опис фактичних подій, які сприймаються почуттями.
Предметом теорії вірогідності, як і всякої іншої гілки природознавства, служать не якісь спекуляції, не думки, не «форми розуму», а виключно доступні спостереженню факти.
І якщо ця книга не містить майже жодної математичної формули і за зовнішністю мало схожа на математичний чи фізичний підручник, то все ж таки автор відчуває себе безумовно і виключно математиком, розуміючи під ім’ям математики, як це робилося у давнину, всю сукупність точних наук.
Берлін, червень 1928 р.
У ЧОМУ Ж ІСТИНА, з авторської передмови до книги Р. Мізеса «Вірогідність і статистика»
Для того, щоб найкоротше пояснити сенс того зіставлення, яке я виразив в заголовку цієї книги, я дозволю собі навести жартівливі слова одного англійця, який якось сказав: існує три види брехні –по-перше, брехня вимушена, яка вибачна, по-друге, брехня низька, для якої немає ніякого вибачення, і по-третє, –статистика. Приблизне те ж саме ми хочемо сказати, коли в розмові помічаємо, що числами можна «все довести...»
У основі всього цього лежить погляд, що висновки, побудовані на основі статистичних міркувань або обчислення вірогідності, щонайменше не дуже надійні, якщо не зовсім непридатні.
Я не хочу оспорювати того факту, що багато безглуздого і того, що не витримує критики, прикривається ім’ям статистики. Але метою подальшого викладу є спроба показати, що цілком можливо, виходячи із статистичних даних і користуючись виправленим і належним чином уточненим поняттям вірогідності, дійти до пізнань і тверджень, які у міру істинності» і надійності, так само як і за практичною придатністю, можуть змагатися з досягненнями будь-якої гілки точного природознавства.
...Я вже вказав і згодом, як я думаю, виявиться з повною ясністю, що в цьому, тобто у відшуканні розумного визначення поняття вірогідності, лежить ключ до з’ясування взаємовідношення між статистикою та істиною.
ГНИЛЕ ВЖЕ НЕ ПОВСТАНЕ З ПРАХУ, з статті О. Хінчіна «Мізес Ріхард і його книга»
Пропонуючи Державному видавництву книгу Мізеса для перекладу російською мовою, ми виходили з твердого переконання, що широким колам радянських читачів вона дасть виключно багато, –так багато, як рідко може дати популярна книга.
Для нас його твір ...особливо цінний тим духом непримиренного реформаторства, з яким Мізес звалюється на пануючі донині в нашій науковій і учбовій літературі наскрізь прогнилі схоластичні традиції з теорії вірогідності. Розтин довгого ряду наполегливо повторюваних, сміховинних з погляду сучасної науки безглуздостей, якими нас пригощає сучасне керівництво, заміна застарілих і грубо невірних формулювань новими, науково дієвими і наочно виправданими, –ось основна заслуга Мізеса перед наукою, і вже одна ця заслуга цілком виправдовує появу його книги на нашому ринку.
Те, що створене Мізесом, може бути піддане критиці, і без жодного сумніву буде ще багато раз переглянуте і перебудоване; але те гниле і віджиле, що ним зруйноване, вже не повстане з праху.
Москва, 27 липня 1929 р.
ЩЕ Й КОНСТРУКТОР ЛІТАКІВ, з розвідки «Авіатік G.I» на wunderwaffe.narod.ru
Промисловість Австро-Угорщини всупереч поширеній в наші дні думці була достатньо розвиненою. Звичайно, вона поступалася промисловості Німеччини, але в роки Першої Світової війни Відень зумів побудувати велике число дуже непоганих літаків. Хоча Німеччина прагнула домінувати, намагаючись нав’язати сусідам ліцензійний випуск своїх зразків, австрійські конструктори не хотіли з цим миритися. Жоден німецький літак, переданий для ліцензійного випуску, не копіювався бездумно.
Вже на початку 1915 року фірма «Авіатик» створила двомоторний тримісний літак, оснащений двигунами «Даймлер» потужністю 110 кВт. Конструктором літака, що існував в єдиному прототипі, був Ріхард фон Мізес.
Конструкторові виділили солідні грошові кошти і підпорядкували виробничий відділ угорського філіалу фірми «Авіатик» в Есслінгені.
Фон Мізес вибрав схему, характерну для більшості німецьких проектувальників, розмістивши двигуни у фюзеляжі, а гвинти встановивши між крилами. Аби полегшити конструкцію літака, він вирішив оснастити машину лише двома двигунами, які б через ланцюгову передачу обертали гвинти.
РЕЗУЛЬТАТИ –РІВНОМОЖЛИВІ, з статті І. Сидорова «Можливості використання елементів теорії вірогідності і статистики на уроках математики»
Ситуація, що грунтується на симетричності результатів досвіду, порівняно рідко зустрічається при дослідженні реальних подій в науці і практиці. Біля витоків теорія частотної, або статистичної вірогідності, стояли Р. Мізес Ріхард Едлер і Г. Рейхенбах.
...Візьміть 7 однакових кульок від настільного тенісу. На кожній напишіть номер –, 2 ..., 7. Три з них (1, 2, 3) помітьте чорнилом –це будуть «чорні кулі», а інші –«білі». Тепер візьміть мішечок чи скриньку –це буде ваша «урна» –і покладіть до неї кульки.
Перемішайте і витягніть одну. Запишіть, якого вона кольору, і покладіть назад. Це перший досвід. Так можна робити багато разів підряд. За півгодини можна провести понад сотню дослідів.
Ми хочемо передбачити, скільки разів з 100 буде вийнята чорна куля. Яка їх частка у всіх дослідах?
Природно, щоразу результат залежить від випадку –може трапитися чорна кулька, а може й біла. Проте за великої кількості спроб приблизну кількість чорних куль можна передбачити!
Щоразу ви виймали з урни або першу кулю, або другу…, або сьому –всього сім можливих результатів кожного досліду. Кулі ретельно перемішані, на дотик розрізнити їх не можна, у всіх однакові шанси бути вийнятими. Математики говорять: всі сім результатів рівноможливі. Тепер зрозуміло, що кожна куля може з’явитися в 1/7 частині всіх дослідів, і чим більше ви виймаєте кулі, тим ближче до 1/7 частка будь-якого з семи результатів.
Звичайно, теоретично можна припустити, що всі сто разів ви виймаєте, наприклад, першу кулю. Але це абсолютно винятковий випадок, а ми говоримо зараз про середні результати.
Що ж можна сказати про чорний колір? Він може в кожному досліді з’явитися одним з трьох способів, в трьох результатах з семи (адже у нас три чорні кулі). Ці результати називаються сприятливими для появи чорної кулі. Тобто, всіх дослідів –, сприятливих результатів –, отже, в середньому в 3/7 всіх дослідів вийметься чорна куля. І чим більше спроб, тим ближче ця частка до 3/7.
Це і є вірогідність появи чорної кулі.
ОСТРОГРАДСЬКИЙ Михайло Васильович
Математик, педагог, філософ. У математиці існує науоковийц термін «формула Остроградського» (для перетворення інтегралу за об’ємом в інтеграл за поверхнею).
З дворянської родини.
Народився 9 (21) вересня 1801 р. в с. Пашенна Полтавської губернії Російської імперії (нині –Кобеляцький район Полтавської області України).
Помер 20 грудня 1861 р. (1 січня 1862 р.) в м. Полтава Російської імперії (нині –адміністративний центр однойменної області України). Перед смертю заявив: «Я помру у себе, а у москалів не хочу помирати; так поховайте мене там (у Голтві), щоб мені було видно і Пашенну, і Довгу, і Глибоке». Заповіт виконали: похований О. біля с. Пашенна Кобеляцького району Полтавської області.
Навчався в пансiонi при Полтавській гiмназiї, Харкiвському унiверситетi (1817-1820), проте диплому не отримав із-за «пропуску лекцій і вільнодумства».
Сім років провів у Франції, де певний час викладав у Паризькому коледжі Генріха V. Потім працював в Петербурзьких артилерiйській академiї, інституті iнженерiв шляхiв сполучення, морському корпусі, педагогiчному iнституті.
Член Петербурзької (1831), Американської (1834), Туринської (1841), Римської (1853), Паризької (1856) академiй наук.
Друкувався в журналах «Праці Паризької академії наук», «Бюлетені Петербурзької академії наук», «Journal fur die reine und angewandte Mathematik», «Мемуари Петербурзької академії наук».
Перу нашого земляка належить близько 40 праць , написаних переважно французькою мовою. Вони стосуються алгебри, аналітичної механіки, елементарної геометрії, обчислення означених інтегралів, теорії ймовірностей. Серед найвідоміших «Мемуар про поширення хвиль в циліндричному басейні» (1826), «Note sur la theorie de la chaleur» (1828), «Мемуар про обчислення варіації кратних інтегралів» (1834),
Майже через сто років після смерті видатного вченого в Києві вийшло тритомне зібрання його досліджень (1959-1961).
З нагоди 200-річчя з дня народження О. Інститут математики Національної академії країни видав книгу «Михайло Васильович Остроградський» (2001).
До 150-річчя від дня народження К. Національний банк України випустив ювілейну монету номіналом 2 гривні (2001).
Серед друзів та близьких знайомих О. –Т. Шевченко, Г. Осиповський, В. Буняківський, С. Бурачек, Ж. Штурм, В. Жуковський, Е. Коллінс, Г. Ламе, М. Робуш, В. Вишневський, П. Фусс, О. Коші, С. Пуассон та ін.
***
ЯК З ГУСКИ ВОДА, з листа А. Ротмістрова батькам М. Остроградського від 27 вересня 1813 р.
Маю повідомити про сина вашого Михайла Васильовича, що непоява його в класах після обіду від власної його волі і, можна сказати, від недбальства, яке у нього сягло вищого ступеня; він чує від мене часто не лише докори, але, можна сказати, й непристойні догани, проте далі не знаю, що робити.
Щодо пізнього обіду, йому надано право не чекати його, а поснідавши, приїхавши з класів, сходити на останні години, однак не тільки ці, але й уранішні перші він часто втрачає, встаючи о дев’ятій годині, і то коли його сам розбуджу.
ПОВОДИТЬ СЕБЕ ШЛЯХЕТНО, з листа М. Робуша батькові М. Остроградського у жовтні 1816 р.
Під час канікул я займався з Михайлом Васильовичем французькою мовою, математикою та фортифікацією. З першого вересня влаштував вільним слухачем в університет. Михайло Васильович старанно відвідує словесні та математичні науки, вдома ж повторює і поводить себе скромно і шляхетно.
НЕ МАЮ ЗИМОВОГО ОДЯГУ, з листа М. Остроградського батькові
Я знаю, що через кілька років… я дочекаюся достойного утримання, проте через кілька років життя не буде мати для мене такої приємності, як зараз. У молодості ми не задовольняємо своїх бажань від бідності, а в старості такі бажання відсутні.
Я впевнений, любий панотець, що ви бажаєте мені щастя, але прошу вас бажати у відповідності до мого спрямування думок, інакше я просто не зможу бути щасливим. У цю хвилину, коли я вам пишу, я більше бідує, ніж коли-небудь. Я винен 800 рублів, і в мене немає зимового одягу.
Я знаю, що все це скінчиться через рік чи півтора, що я виплачу цей борг, але ще рік, кращий рік мого життя, промайне в турботах...
АНУЛЮВАЛИ АТЕСТАТ, з розвідки В. Добровольського «Михайло Васильович Остроградський»
М. Остроградський блискуче склав іспити і був представлений ректором Т. Ф. Осиповським до ступеня кандидата (відповідно до «Положення» 1819 р.). Але фізико-математичне відділення не підтримало цієї пропозиції, оскільки М. Остроградський отримав студентський атестат до виходу «Положення».
Тоді він повторно склав усі іспити, крім філософії. Цей іспит проф. Дудрович відмовився приймати, оскільки Остроградський не відвідував його лекцій та лекцій із богослов’я. На цій же підставі та у зв’язку з достроковим вибуттям Остроградського з університету в 1818 р. професор опротестував перед попечителем округу законність атестата Остроградського. Це був час аракчеєвської реакції, коли Т. Ф. Осиповського, який симпатизував М. Остроградському, змусили піти у відставку.
Після пояснення М. Остроградського, відділення дозволило йому скласти іспит і з філософії. Але донос Дудровича підтримав попечитель Карнєєв і звернувся за вироком до міністра духовних справ та народної освіти кн. Голіцина. Останній запропонував Остроградському знову повторити всі студентські іспити або анулювати атестат 1818 р. Обурений таким поворотом справи, М. В. Остроградський відмовився від подальших спроб.
ПРИЙШОВ ДО ДЕРПТУ МАЙЖЕ ГОЛИМ, з листа поета М. Язикова рідним
Днів п’ять тому з’явився до мене невідомий російський пішохід з Франкфурта –йому ми теж допомогли: вимили, взули, одягли, нагодували і дали грошей, аби він міг годуватися дорогою до Петербурга.
Йому прозвання –Остроградський; він прийшов у Дерпт майже голим: біля Франкфурта його обікрали...
КОШІ ВИКУПИВ ЙОГО З БОРГОВОЇ ЯМИ, із спогадів академіка О. Крилова
З якоїсь причини 1826 р. Остроградський грошей від батька вчасно не одержав, заборгував у готелі «за харч і постій» і за скаргою хазяїна був посаджений в «Кліші», тобто, Паризьку боргову в’язницю.
В ній він і написав свою знамениту роботу «Мемуар про поширення хвиль у циліндричному басейні» і відправив її О. Коші. Той в листопаді 1826 р. представив цей мемуар з найутішнішим відгуком в Паризьку академію, яка й удостоїла роботу найвищого права –бути надрукованою в «Memoires des savants etrangers a l’асаdеміе».
Понад те, Коші, не будучи багатою людиною, викупив Остроградського з «боргової в’язниці».
ЛЕКЦІЇ ЗДАВАЛИСЯ ПОЕТИЧНИМ ТВОРОМ, із спогадів В. Панаєва
Усі молоді люди завжди чекали на лекції Остроградського з нетерпінням, ніби манни небесної. Слухати його було насолодою, буцімто звучав високопоетичний твір...
Він був не тільки великий математик, але, якщо можна так виразитися, і філософ-геометр, який вмів зацікавити слухача. Ясність і стислість його викладів були разючими, він не мучив викладеннями, а постійно тримав думку слухачів в напруженому стані щодо сутності проблеми.
ВИ –ВИДАТНИЙ ГЕОМЕТР, з листа Ж. Штурма М. Остроградському
Париж, 24 липня 1847 р.
Я дуже зрадів, отримавши від Вас звістку через пана лейтенанта Буцького, котрий був настільки люб’язним, що відвідав мене. Він дав мені найдокладніший звіт про Ваші успіхи.
Ви оточені чарівною родиною й обсипані почестями, котрі відповідають Вашому таланту. То хай живе Росія, яка вміє цінувати свого видатного геометра!
МІГ ПОСТАВИТИ «П’ЯТІРКУ» ЗА ЦІКАВИЙ АНЕКДОТ, з розвідки Л. Брилевської «Міф про Остроградського: правда й вигадки»
За кількістю легенд, анекдотів і переказів ніхто з петербурзьких математиків не може зрівнятися з Михайлом Васильовичем Остроградським. Немає жодного ювілейного збірника вищого навчального закладу, де він працював, у якому не було б спогадів про нього. Чимало захоплюючих історій зберегли й мемуари його учнів і колег.
…Лекції Михайла Васильовича залишали незгладиме враження на всіх вихованців, незалежно від їх математичних здібностей.
…Іноді, аби дати перепочинок собі і слухачам, Остроградський пропонував розповісти на лекції анекдот і ставив за нього оцінку. …Але тут не треба було поспішати, бо у випадку, коли анекдот, на думку великого геометра, виявлявся несмішним, оповідач міг отримати найнижчий бал, і тоді виправити оцінку було майже неможливо.
…Взагалі Михайло Васильович неймовірно любив дивувати, і всі настільки до цього звикали, що дивилися на це, як на щось абсолютно необхідне. Втім, жодному викладачеві не вибачалося те, що вибачалося Остроградському, настільки велике був його авторитет.
…В товаристві Остроградський був веселим, спритним і люб’язним, у молодості хоробро танцював. Ставши поважним академіком, здобув особливу прихильність петербурзьких дам, котрі мали доньок на виданні. Якщо на бал одночасно з великим геометром запрошували і його слухачів –вихованців військових училищ чи офіцерів, то знали: вечір вдасться.
Остроградський і в товаристві не давав спокою вихованцям. Якщо під час танців якусь з дам не запрошували, він змушував танцювати з нею своїх учнів, при цьому вдавав з себе дуже сердитого і погрожував: «А не то, заріжу на екзамені!».
…Дами ж Остроградського просто обожнювали. Мабуть, відверто не любила його тільки одна, і треба ж такому статися, що саме вона була його дружиною.
…В щоденниках академіка О. В. Микитенко ми можемо прочитати такий запис від 6 квітня 1855 р.: «О[строградський] з деякого часу вдає з себе жахливого русофіла, проте в сутності це хитрий хохол, який нишком підсміюється і над німцями, і над росіянами, а любить гроші, лінощі і комфорт». Безумовно, тут варто зробити поправку на різкість суджень Олександра Васильовича щодо колег по академічному цеху. Навряд чи Остроградського можна було дорікнути в лінощах чи пристрасті до особливого комфорту.
…В біографічній літературі залишили поза увагою дивну зміну, що відбулася під кінець життя Остроградського. Мало того, що з віком він став дуже релігійною людиною, так Михайло Васильович її і не приховував: почав регулярно відвідувати храм, у його будинку навіть у невеликі свята запалювалися лампади біля образів. Поштовхом до такої зміни стала смерть матері –найближчої йому за духом людини.
Остроградський прекрасно розумів, яку реакцію викликає така «неадекватне» поведінка. Йому, людині гордій, звиклій до слави, загального шанування, було ясно, що його звернення до віри викликає єхидний шепіт за спиною: адже серед ученої публіки російської столиці не було прийнято вірити в Бога. Світські пустомелі не оминали випадку потеревенити про те, що він, ймовірно закінчився як вчений і просто вижив з розуму. Це зазначав у своїх спогадах, наприклад, Бутлеров.
Непросто було пережити цей суд людей посередніх здібностей блискучому математику, який перебував в чудовій науковій формі і був сповнений творчих планів. Однак Остроградський залишався непохитним.
…В останні хвилини життя поруч з Михайлом Васильовичем перебував священик Є. І. Ісаченко. Смерть Михайла Васильовича була воістину християнською: він причастився і останнім рухом слабнучої руки зробив хресне знамення.
ВУЗЬКІ ШТАНИ, бувальщина
Остроградський не любив чепуритися. Якось кравець все ж умовив його пошити новий костюм за останньою модою.
–Я зробив усе, як треба, –запевнив він ученого. –Адже ви не маєте відставати від віку.
На що Остроградський, примружившись, відповів:
–Та як же я гнатимусь за віком у таких вузьких штанях?
ПОРЕЦЬКИЙ Платон Сергійович
Математик, астроном, логік, публіцист. Один з фундаторів методів математичної логіки; першим на теренах Російської імперії прочитав курс з алгебри логіки, з математичної логіки і її додатків до теорії вірогідності. В математиці існує науковий термін «метод Порецького».
З військової родини. Батько, Порецький С., –офіцер-медик, учасник оборони Севастополя.
Народився 3 (15) жовтня 1846 в м. Єлизаветград Херсонської губернії Російської імперії нині –м. Кіровоград, адміністративний центр однойменної області України).
Помер 9 (22) серпня 1907 р. в с. Жовідь Чернігівської губернії губернії Російської імперії (нині –Щорський район Чернігівської області України).
Закінчив одну з Полтавських гімназій (1864), фізико-математичний факультет Харківського університету (1870), був професорським стипендіатом (1871-1874).
Працював астрономом Астраханської (1874-1875), Пулковської (1875-1876) обсерваторій, астрономом-спостерігачем (1876-1886), викладачем (1886-1889) Казанського університету, редактором газети «Казанський біржовий аркуш» (1884).
Член Казанського фізико-математичного товариства.
Спеціалізувався на проблемах математичної логіки, серед чого й логіка алгебри. Комбінаторно-логічні результати в цій сфері, зокрема його теорія т.зв. канонічних форм мали вплив на подальший розвиток математичної логіки (наприклад, на роботи американського логіка 20 ст. А. Блейка).
Знайшов оригінальні і прості методи відшукання безлічі наслідків, які випливають з даної системи засновків, і безлічі гіпотез, з яких виводяться дані наслідки.
Вперше в світі виконав аналітичний опис загальноствердного і загальнонегативного функторів і дав аналітичне рішення силогізмів і соритів загального характеру.
Друкувався в журналах і вісниках «Вісті фізико-математичного товариства при Казанському університеті», «Науковий огляд», «Зібрання протоколів засідань секції фізико-математичних наук при Казанському університеті», «Revie de Methaphysique et de Morale», «Фізико-математичний щорічник».
Перу нашого земляка належать наступні доробки: «Виклад основних початків математичної логіки в можливо наочнішій і загальнодоступній формі» (1880), «Виклад основ математичної логіки» (1881), «Про способи рішення логічної рівності і про зворотний спосіб математичної логіки» (1884), «До питання про рішення деяких нормальних систем, що зустрічаються в сферичній астрономії, із застосуванням до визначення погрішностей ділення меридіанного кола Казанської обсерваторії» (1886), «Рішення загального завдання теорії вірогідності за допомогою математичної логіки» (1887), «Закон коренів в логіці» (1896), «Sept lois fondamentales de la theorie des egalities logiques» (1898-1899), «Quelques lois ulterieures de la theorie des egalities logiques», «Expose elementaire de la theorie des egalities logiques a deux termes a et b», «Theorie des egalities logiques a trois termes a, b, c» (усі –), «З області математичної логіки» (1902), «Appendice sur mon nouvel travail: Theorie des nonegalities logiques», «Theorie des non-egalities logiques (обидва 1904), «Theorie conjointe des egalites et des non-egalities logiques» (1908).
Опублікував також два томи результатів спостережень на меридіанному колі за 1876-1879 рр.
Серед друзів та близьких знайомих П. –І. Федоренко, Д. Дубяго, І. Слешинський, В. Максимович, Е. Янишевський, В. Імшенецький, А. Васильєв, Ф. Суворов та ін.
***
НОВИЙ МЕТОД, з професійного кредо П. Порецького
Що нового вносить математична логіка в логіку умоглядну? Найперше, звичайно, новий метод
невимірно більш здійснений, ніж простий умогляд.
ЦІ ФОРМУЛИ ВИВЕДЕНІ ВПЕРШЕ, з передмови П. Порецького до розробки «Про способи рішення логічної рівності і про зворотний спосіб математичної логіки»
Звертаючись до нашого твору, запропонованого нині на суд читача, ми повинні сказати, що:
1) він містить в собі перший досвід (не лише у нашій, а й в іноземній літературі) побудови повної і повністю завершеної теорії якісних висновків;
2) він є (за винятком небагатьох сторінок, присвячених викладу прийомів інших авторів) цілком самостійною роботою, котра має тим більше значення, що найзагальніші формули і прийоми цієї теорії одержані вперше тільки нами. Ціла же частина цієї теорії (перехід від висновків до посилань) цілком і неподільно належить нам, як за прийомами, так і за самою ідеєю про можливість розв’язання цього завдання.
А НАСПРАВДІ –МАТЕМАТИКА, з розвідки О. Івіна «Логіка»
Історію логіки можна розділити на два основні етапи: перший продовжувався впродовж двох тисяч років, протягом яких логіка розвивалася дуже поволі; другий розпочався в другій половині XIX ст., коли в логіці сталася наукова революція, яка докорінно змінила її обличчя. Це було обумовлено, перш за все, проникненням в неї математичних методів. На зміну арістотелівської, або традиційної, логіки прийшла сучасна, так звана математична або символічна логіка.
Ця нова логіка не є, звичайно, логічним дослідженням виключно математичних доказів. Вона є сучасною теорією правильного міркування, «логікою за предметом і математикою за методом», як охарактеризував її відомий російський логік П. С. Порецький.
ВЕЛЬМИ КОРИСНИЙ КУРС, з офіційного відгуку на програму викладання математичної логіки, підготовану П. Порецьким
Вважаю викладання її вельми корисним... Математична логіка є однією з гілок загальної науки про операції і в цьому відношенні заслуговує уваги математиків. У цьому полягає причина того, що дана галузь знання розробляється математиками, як наприклад Булем, Шредером, Грассманом, Пірсом та ін....
Основні поняття математичної логіки в значній мірі з’ясовують основні теореми математичної теорії.
УЗАГАЛЬНИВ ТЕОРІЮ СИЛОГІЗМУ, з нарису С. Катречко «Порецький П. С.»
Згідно Порецьким, логіка аналізує структуру висновків науки. На відміну від алгебри, вона вивчає не «форми кількісні», а «форми якісні». Це не відміняє спільності їх методів: метод математичної логіки (алгебра логіки) аналогічний методу алгебри. Проте формальні закони логіки, на відміну від математики, мають змістовні підстави і залежать від властивостей наочної області, досліджуваної тією чи іншою наукою.
Формальні методи в логіці, згідно з Порецьким, можуть бути обгрунтовані виключно аналізом змістовних підстав; логічні числення не відміняють змістовність формальної логіки, а припускають її.
Основою досліджень Порецького в області логіки була його теорія логічної рівності, центральні проблеми якої полягають в розв’язанні (за допомогою спеціальних таблиць) питання про виведення наслідків з даних посилань і, назад, в знаходженні тих гіпотез («причин»), з яких дана логічна рівність виводиться як слідство.
...Розв’язання цього завдання пов’язане з доказом Порецьким теореми Ax + B~x= Ax + B~x+ AB (тут «~» – знак заперечення), на базі якої був запропонований алгоритм елімінації неістотних змінних з логічної рівності (теорія скорочених нормальних форм для логічних виразів). Саме цей результат є найцікавішим з погляду сучасної алгебри логіки і логічного програмування (при збігу A і B дане перетворення має вид Cx + C~x = C і зліва направо є пропозиційною основою правила резолюції, а справа наліво –правила розщеплювання, на базі яких будуються більшість сучасних програм автоматичного доведення теорем).
У останніх своїх роботах Порецький досліджує теорію логічних нерівностей, яка включає елементи комбінованого числення висловів і класів. Числення логічних нерівностей Порецького конструктивно використовувалося О. Беккером для своєрідної побудови модальної логіки.
Порецькому належить також одне з істотних узагальнень класичної теорії силогізму, роботи в області аксіоматики, теорії чисел, застосування логіки до теорії вірогідності тощо.
СВІТОВЕ ВИЗНАННЯ, з дослідження В. Бажанова «Життя і наукова діяльність піонера досліджень в області математичної логіки в Росії П. С. Порецького»
Хто в когорті російських (радянських) логіків був першим? Хто став першовідкривачем цього –принципового для розвитку сучасної математики –напряму? В анналах історії чітко зафіксовано це ім’я –Платон Сергійович Порецький.
Він першим у Росії не лише зайнявся дослідженнями в сфері математичної логіки і першим прочитав (у Казанському університеті) курс математичної логіки, а й досяг–завдяки глибокому розумінню предмету і виробленню оригінальних методів –світової популярності й визнання.
П. С. Порецький в основному займався проблемами логічних рівностей (нерівностей) і застосуванням методів математичної логіки до теорії вірогідності. Він вважав, що вирішити нетотожну логічну рівність (тотожність, на його думку, не може бути вирішуваною) –це вивести з неї всі чи деякі певні наслідки. Вирішення рівності може бути повним або частковим, залежно від того, всі чи деякі наслідки з нього знайдені. Якщо ж знайдено повне рішення і воно представлене також у вигляді рівності, то воно буде новою формою первинної рівності, і їх логічні значення тотожні. Рівність тотожна між собою, якщо перше є наслідок другого і навпаки. Аналогічно і системи рівності будуть тотожними, якщо рівність першої системи може бути виведена з рівності другої системи (і навпаки) за допомогою логічних операцій складання, множення і заперечення.
Для досягнення своєї мети П. С. Порецький розробив особливий метод, універсальніший за оцінкою його сучасників, ніж методи С. Джевонса і Д. Венна.
Закон форм, за Порецьким, узагальнює думку Буля про дедукцію як виключення середніх термінів. Він полягає у виключенні «відомостей». Кожна логічна рівність може бути представлена у вигляді елементарних конституент, котрі включають найпростіші терміни. Для переходу від рівності до її наслідків досить відкинути ті конституенти, які відповідають елементарній рівності.
Число наслідків при цьому рівне числу комбінацій, які виходять за допомогою складання і відповідають кількості конституент (скажімо, їх k), тобто 2k .
Закон наслідків відноситься до переходу від рівності до одного з її наслідків (шляхом відкидання, наприклад, деяких конституент, котрі відповідають елементарній рівності –цю процедуру Порецький називає «виключенням відомостей».
...Оскільки від причини, згідно з Порецьким, ми переходимо до наслідків, виключаючи відомості (відкидаючи конституенти), то можливий зворотний процес, коли від наслідків переходять до причин, приєднуючи наслідки (додаючи конституенти).
Якщо назвати підкласом кожен клас, що входить в інший, а надкласом –кожен клас, що містить в собі інший, то в термінології Порецького, для отримання всіх наслідків певної рівності досить замінити логічну одиницю її надкласами, а логічний нуль його підкласами. Для отримання причин рівності необхідний зворотний процес.
Значна заслуга П. С. Порецького полягає в тому, що математична логіка почала розвиватися не у напрямі розв’язання рівнянь і видалення невідомих, а у напрямі отримання всіляких наслідків з відповідних посилань.
...Прохання Порецького про звільнення з Казанського університету було викликане різким погіршенням його здоров’я (загострення ревматизму).
ПШЕБОРСЬКИЙ Антоній-Боніфацій Павлович
Математик, механік. У математиці існує науковий термін «рівняння Пшеборського».
З лікарської родини. Батько, Пшеборський П., –флотський медик.
Народився 14 (26) травня 1871 р. в с. Хороша Липовецького повіту Київської губернії Російської імперії (нині –Липовецький район Вінницької області України).
Помер 24 травня 1941 р. в м. Варшава (Польща). Похований на одному з місцевих цвинтарів.
Закінчив Миколаївську Олександрівську гімназію (1890), фізико-математичний факультет Київського університету (1890-1894), стажувався в Гетттінгенському університеті (1904-1905).
Працював викладачем Харківського технологічного інституту (1898-1899), Харківського університету (1899-1922), був ректором останнього (1920-1921), викладачем Віленського (1922), Варшавського університетів (1922-1939).
Член Варшавської академії технічних наук (1923).
Член Варшавського наукового товариства (1930).
Член Польських математичного і фізичного товариств, Київського, Московського, Казанського математичних математичного товариств, Берлінського товариства математиків і механіків.
Секретар Харківського математичного товариства (1899-1919).
Лауреат премії імені професора І. Рахманінова.
Друкувався в «Повідомленнях Харківського математичного товариства».
Як вчений дебютував працею «Про методи Абеля, Якобі, Ліувілля і Веєрштрасса в теорії еліптичних функцій» (1895).
Потім настала черга наступних доробків: «Дослідження з теорії аналітичних функцій, завдання про продовження ряду Тейлора», «Про деякі поліноми, котрі найменше ухиляються від нуля в даному проміжку», «Курс аналітичної геометрії», «Варіаційне обчислення», двотомних «Вступу до аналізу» і «Лекцій з теоретичної механіки».
Основні напрямки наукових досліджень нашого земляка –теоретична механіка (сформулював узагальнені динамічні рівняння для нелінійної неголономної механіки), диференціальна геометрія, теорія диференціальних рівнянь, питання теорії багаточленів, які найменше відхиляються від нуля.
На батьківщині П. неодноразово мав проблеми. Так, його не затвердили на посаді приват-доцента, оскільки піклувальник Київського навчального округу М. Ігнатов, керуючись «антипольським» указом 1864 р., не дав на це згоди (1897).
Уже за радянських часів його звинуватили в шпигунстві на користь Польщі, до якої він зрештою після того, як отримав свободу, і емігрував (1922).
Серед друзів та близьких знайомих П. –Д. Синцов, Д. Зернов, Б. Млодзєєвський, С. Бернштейн, П. Покровський, Ц. Русьян, С. Дікштейн, В. Серпінський, К. Андрєєв та ін.
***
НЕЛІНІЙНІ НЕГОЛОМНІ ЗВ’ЯЗКИ, з дослідження «Наукова спадщина М. М. Поляхова»
Глибоке вивчення праць класиків механіки дозволило М. М. Поляхову встановити, наприклад, роль результатів М. В. Остроградського в розвитку науки, виявити, що варіаційний принцип, який носить ім’я Ф. Журдена, в дійсності був вперше сформульований Г. К. Суслом, освітити роль А.-Б. Пшеборського в узагальненні рівнянь Маджі на нелінійні неголономні зв’язки першого порядку і лінійні зв’язки другого порядку.
СЕРЕД НАЙКРАЩИХ, з статті «Створення харківської геометричної школи» на інтернет-сайті univer.omsk.su
Наявність серед харківських математиків після 1906 р. таких авторитетних учених, як С. Н. Бернштейн, Д. М. Синцов, А.-Б. Пшеборський і Ц. К. Русьян, дало можливість не лише забезпечити високий рівень викладання, а й залучити більше студентів до творчої роботи. З’явилися студентські гуртки і семінари, котрі працювали поза офіційним учбовим планом, в необов’язковому порядку.
З моменту встановлення Радянської влади і до 1922 р. кафедру механіки очолював професор Антоній-Боніфаций Павлович Пшеборський. Основні напрями його наукових досліджень –теоретична механіка (він сформулював узагальнені динамічні рівняння для нелінійної неголономної механіки), диференціальна геометрія, теорія диференціальних рівнянь. З 1913 р. вивчав питання теорії многочленів, що найменше відхиляються від нуля.
ЄДИНОГО СИНА РОЗСТРІЛЯЛИ НАЦИСТИ, з статті Н. Єрмолаєвої «Пшеборський Антоній-Боніфацій»
Родина П. належала до збіднілого польського дворянського роду. Батько був лікарем, служив на Чорноморському флоті, брав участь у кримській війні 1853-1856 рр., нагороджений орденами й медалями, у тому числі й за оборону Севастополя. Мати –Марія Меленевська.
Гімназію в Миколаєві П. закінчив із золотою медаллю, у студентські роки був нагороджений золотою медаллю за конкурсний твір. Був залишений на два роки стипендіатом для підготовки до професорського звання.
Потім якийсь час (1896-1897) жив у батька в Миколаєві, готуючись до іспитів.
Тематично перші роботи П. були пов’язані з дослідженнями П. Покровського, листування з яким він підтримував після свого переїзду до Харкова, а після смерті вченого присвятив йому докладну й сердечно написану статтю. Завдяки Покровському, а також професорові К. Андрєєву, наш земляк установив тісні наукові контакти з Московським університетом, що допомогло йому захистити дисертацію.
В 1904 р. П. поїхав до Німеччини. У Гейдельберзі й Геттінгені слухав лекції Д. Гільберта, Ф. Клейна, відвідував засідання тамтешнього Математичного товариства. Після повернення одержав запрошення з Томського технологічного інституту, Ягеллонсього університету в Кракові, і, нарешті, з Харківського університету, в якому і став працювати в якості штатного екстраординарного професора.
Роботу в університеті П. сполучав з викладанням математики на Вищих жіночих курсах, одним з організаторів яких він був, продовжував за сумісництвом працювати в Технологічному інституті, де вів практичні заняття з математичного аналізу й геометрії, а також читав лекції з варіаційного обчислення й методів наближених обчислень.
Вища школа в Україні після Жовтневої подій 1917 р. зазнала значних змін: університети були перетворені в педагогічні інститути без науково-дослідної роботи. Харківський університет, ректором якого 1919 року був вибраний П., не уник цієї долі. У червні 1920 р. на базі університету була створена Академія теоретичних знань (П. призначили ректором) у складі двох інститутів –фізико-математичного і суспільних наук. Однак в 1921 р. трапилися нові зміни: Академію перетворили в Харківський інститут народної освіти, а науково-дослідні кафедри були відділені від навчальних. В 1920 р. П. очолив кафедру теоретичної механіки.
Незабаром він був заарештований як «польський заручник» і знятий з усіх посад. Через 20 днів «непорозуміння» були вирішені, а вчений звільнений.
Потім П. обрали деканом фізико-математичного відділення й –удруге! –ректором Харківського інституту народної освіти. Проте сподівання на спокійне життя й плідну наукову діяльність танули. У серпні 1921 р. П. звернувся до польського Міністерства релігійної й народної освіти із проханням допомогти йому переїхати на постійне проживання до Польщі.
В 1922 р. емігрант організував при Варшавському університеті факультет теоретичної механіки, читав там курси аналітичної й теоретичної механіки, динаміку твердих і рідких тіл, вів практичні заняття й семінар з цих дисциплін. Паралельно в 1922-1932 рр. викладав аналітичну геометрію, диференціальне й інтегральне обчислення, диференціальні рівняння й інші розділи вищої математики на архітектурному факультеті, а в 1924-1934 рр. –теоретичну механіку на хімічному факультеті Варшавського політехнічного інституту.
Наукові інтереси П. були досить широкі: у Росії він писав статті з алгебри, з диференційних рівнянь, диференційної геометрії й варіаційного обчислення. Особливо цінними є три статті з теорії поліномів, які найменше відхиляються від нуля, у яких він розвив дослідження петербурзьких учених П. Чебишева, Є. Золотарьова, В. Маркова. Цими роботами П. привернув увагу математиків ХХ ст. саме до «чебишевського» напрямку в теорії найкращого наближення функцій.
У період перебування у Польщі в його наукових працях стали переважати дослідження з механіки, зокрема, роботи з проблем класичної механіки (динаміка неголономних систем, неаналітичні інтеграли нелінійних диференційних рівнянь). Цими роботами він вніс помітний вклад у розвиток механіки.
В 1923-1939 рр. П. був членом редколегії журналу «Роботи з математики й фізики», котрий видався відомим польським математиком і істориком математики С. Дікштейном.
Крім науки, наш земляк захоплювався музикою, сам був гарним піаністом.
П. був одружений на Н. Івановій, їхнього єдиного сина Антона у віці 42 років розстріляли нацисти у Варшаві (1944).
ПРЕПАРУВАВ ТЕОРЕМУ АБЕЛЯ, з «Історії Київського математичного товариства»
В доповідях з теорії функцій комплексної змінної та теорії спеціальних функцій Б. Букрєєв розглянув конформне відображення, граничне коло Фукса, визначення функції за її елементом, задачу Діріхле для алгебраїчного контуру, обернення еліптичних інтегралів; В. Єрмаков розповів про правильні ріманові поверхні та теорію абелевих інтегралів; П. Покровський зупинився на теоремі складання трансцендентних функцій, на застосуванні теореми Абеля до еліптичних трансцендентних, на ультраеліптичних функціях двох аргументів, на основному завданні теорії еліптичних функцій.
З інших доповідачів А. Пшеборський приділив увагу геометричному доведенню теореми Абеля, М. Столяров –виділенню алгебраїчної частини ультраеліптичного інтегралу, Г. Суслов –конформному відображенню однієї поверхні на іншу, М. Делоне –найпростішій формулі складання еліптичних функцій, В. Вельмін –деяким формулам теорії функцій комплексної
змінної, К. Абрамович – кореням гіпергеометричної функції.
УЛАМ Станіслав Мартін
Математик. В математиці існують наукові терміни «скатертина Улама», «схема Теллера –Улама».
З родини службовців.
Народився 31 березня (13 квітня) 1909 р. в м. Львів Галичини (нині –адміністративний центр однойменної області України).
Помер 13 травня 1984 р. в м. Санта-Фе (Аргентина).
Закінчив Львівський політехнічний інститут.
Емігрував в США (1934).
Працював в таємній лабораторії Міністерства оборони США в Лос-Аламосі.
Вніс значний внесок в розвиток низки математичних методів.
Співавтор заокеанської водневої бомби: висунув ідею радіаційної імплозії, яка стала вирішальною в здійснені грандіозного проекту.
Серед друзів та близьких знайомих У. –Д. Гамов, Е. Фермі, С. Банах, Е. Теллер, М. Кац, Д. фон Нойманн, Г. Дін, Ф. Моррісон, Ф. де Хоффман, К. Еверетт та ін.
***
ЦЕ БУЛО КЛЮЧОВИМ МОМЕНТОМ, з розвідки А. Волкова «Термоядерна зброя в США: історія створення»
Наприкінці 50-го –початку 1951 рр. Станіслав Улам займався проблемою удосконалення ядерних зарядів, що поділяються. Оскільки ефективність їх цілком зав’язана на ступені компресії матеріалу, він запропонував використовувати один атомний заряд для обтиснення іншого. Дуже здорова ідея, тому що сила атомного вибуху перевищує потужність хімічного в мільйони разів.
Вже незабаром він розширив цю ідею до обтиснення ємності з термоядерним пальним. Це було ключовим моментом. …Спільний звіт Теллера й Улама від 09.03.51 р. вивів американську програму по створенню нових бомб колосальної потужності на фінішну пряму.
ДОВІВ ПОМИЛКОВІСТЬ ПРОЕКТУ, з дослідження В. Білоконя «Бритва Завенягіна» з Лос-Аламоса»
…Теллер у них (США –авт.) і Зельдович у нас (СРСР –авт.) мали приблизно один обсяг інформації. Але в лютому 50-го Станіслав Улам –обдарований математик, почасти фізик, запрошений Нойманном до США, прикинув, що дизайн теллерівського «Супера» навіть з запалом Фукса-Нойманна непрацездатний!
Теллер обурювався. Улам не був вигнаний з Лос-Аламоса тільки завдяки заступництву Нойманна і Енріко Фермі, найвидатнішого фізика-атомника проекту.
Наступні розрахунки на найбільшій, тільки-но зданій в експлуатацію ЕОМ підтвердили... помилковість проекту. І вже не сам Супер», а факт його помилковості став найбільшою у світі таємницею а декларації Трумена –найбільшим блефом в історії гонки озброєнь.
Вийти з катастрофічного тупика допоміг знову ж таки Улам. Він через кілька місяців паніки в Лос-Аламосі запропонував відсунути первинний атомний запал від термоядерної вибухівки і цим вирішив здавалося б нерозв’язну проблему: як стиснути термоядерну вибухівку до такої (небаченої) щільності, щоб вона ефективно спрацювала.
…Ідею Улама намагався привласнити Теллер, зауваживши: він і сам так думав.
В РЕЗУЛЬТАТІ ВИБУХУ ОСТРІВ... ЗНИК, з сайту www.kp.ru
Таємні американські випробування під кодовою назвою «Майк» (у рамках надсекретної операції «Айві»), відбулися 1 листопада 1952 року над острівцем Еугелаб, який входив до складу атола Евенетак у Тихому океані. В момент вибуху там зосередилася міць, більша, ніж та, котра містилася у всіх бомбах, скинутих військами союзників за Другу світову війну –еквівалентна 10,4 мільйонам тонн тротилу. У результаті вибуху виникла вогненна куля діаметром 5 кілометрів. Гриб виріс на 17 кілометрів усього за 90 секунд. Через п’ять хвилин ця хмара досягла верхньої межі стратосфери (41 кілометр від поверхні планети) і поширилося на 13 кілометрів.
…Острів, над яким пройшли випробування, просто зник –залишився лише підводний кратер.
БАТЬКО –ТЕЛЛЕР, А УЛАМ –СПАВ З МАТІР’Ю, з статті Г. Гореліка «Паралелі між перпендикулярами»
Радянський «соціалізм» не витримав змагання з капіталізмом –у повній відповідності з геніальною вказівкою тов. Леніна, що переможе той лад, який забезпечить найвищу продуктивність праці.
Найважливішою частиною змагання двох систем була гонка науково-технічних озброєнь, де Теллер був однієї з ключових фігур.
…Проте йому віддавна ставилося в провину те, що він намагався применшити роль математика Станіслава Улама в народженні американської водневої бомби (в основі якої лежить так звана «конфігурація Теллера-Улама»). З цього приводу в американських фізиків в ході такий жарт: «Теллер, можливо, і є батьком водневої бомби, але Улам напевно спав з її матір’ю» .
Народження наукової чи технічної ідеї нерідко оточено густою завісою, і буває важко розділити те, що відбулося, на окремі елементи. Історія науки свідчить, що це нелегко навіть безпосереднім учасникам подій. А коли мова йде про зовсім секретну науку, це важко навіть історикам науки, –занадто мало їм дозволено знати.
…Що стосується батьківства і материнства термоядерної дитини, то на додаток до батьківської скромності Теллера, Улам був ще скромнішим, сказавши: «Це не було новою фізикою. На мій погляд, там узагалі не було якогось великого інтелектуального досягнення. Почасти це було випадковістю, яка могла статися на рік чи два раніше».
Так що найбільш точним свідоцтвом про народження водневої бомби могло б послужити заголовок статті Теллера 1955 р. –«Робота багатьох людей». А в підсумку ми маємо справу з історико-науковим питанням, на який немає простої однозначної відповіді.
МРІЯВ ДІСТАТИСЯ САТУРНУ, з статті «Ракети на ядерному паливі: погано забуте старе» в газеті «Washington ProFile»
Письменники-фантасти і популяризатори науки заговорили про атомні ракети ще в 1930-і роки. У США першим ученим, хто всерйоз міркував про здійснення цього проекту, був Станіслав Улам.
…Він був винятково сильним математиком і фізиком-розраховувачем. 1944 року Улам і його колега Фредерік де Хоффман уперше провели теоретичний аналіз можливостей застосування ядерних ракетних двигунів для космічних польотів.
Через 11 років Улам і Корнеліус Еверетт у секретній доповідній записці запропонували розганяти космічні кораблі за допомогою малопотужних ядерних вибухів. …Ідея лягла в основу проекту «Orion», над яким у 1958 році почала працювати каліфорнійська корпорація «General Atomics». Гроші виділив і Пентагон. До атомних вибухів справа не дійшла, випробувалися лише різні моделі дисків і екранів.
Учасники проекту були сповнені такого оптимізму, що всерйоз сподівалися запустити атомний корабель до Сатурна не пізніше 1970 року.
ШКОТСЬКА КНИЖКА, з статті Л. Носарєвої «Математична реліквія родом зі Львова»
…Львівські математики облюбували для себе кафе «Рома», яке розташовувалося на розі Академічної. Та після того, як хазяїн відмовив в кредиті, вони «переїхали» навпроти, до «Шкотської кав’ярні», розташованої якраз навпроти «Роми». Чим більше можна було досадити хвацькому власнику «Роми»?
Через якийсь час маленькі столики з мармуровим покриттям стали дуже зручним місцем для запису математичних формул. Природно, власник кафе не був задоволений подібним свавіллям. Ситуацію врятувала дружина Банаха, купивши математикам записну (щось на кшталт конторської) книгу, яка стала згодом знаменитою «Шкотською книжкою».
…Вони зустрічалися кожного дня і просиджували по кілька годин, а одна з зустрічей тривала цілих 17 годин. Її результатом став доказ теореми простору Банаха. На жаль, цей доказ не був записаний на папері, і сьогодні ніхто не знає, як його відтворити.
Сама книжка стала неофіційною громадською науковою публікацією. Перший запис був зроблений 17 липня 1935 року, а 31 березня 1941 року, коли зробили останній, у книжці було зафіксовано 193 математичні проблеми: Улам «увічнив» сорок (плюс 15 спільних), Мазур –(і ще 19 спільних), Банах –(і ще одинадцять разом із Мазуром і Уламом ).
Після початку воєнних дій уся робота, природно, припинилася. Вчені думали, як зберегти книжку. За однією з версій, її закопали біля воріт футбольного поля на стадіоні у Львові. Після війни Штейнхаус переслав копію книжки Станіславу Уламу до Сполучених Штатів Америки. 1957 року Улам переклав її англійською і розіслав друзям-математикам. Через рік він привіз її на міжнародний конгрес математиків і в такий спосіб вона стала доступна всім його учасникам.
Після війни оригінал книжки перейшов до дружини Банаха, а пізніше –сину. У 80-х роках книжка стала власністю Інституту математики Польської академії наук і зберігається в Центрі Банаха.
ВЧЕНИЙ НЕ ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ ЗНАТИ, ЯК ПРАЦЮЄ БАЧОК УНІТАЗА, бувальщини
1. Розповідають, що під час робіт над створенням водневої бомби фон Нейман і С. Улам розробили метод незалежних статистичних випробувань, відомий тепер, як метод Монте-Карло. Однією з головних складностей при розробці цього методу була відсутність у той час генераторів випадкових чисел.
Тоді Нейман запропонував використовувати для вироблення послідовностей випадкових чисел одну з рулеток у казино Монте-Карло, де були кращі рулетки, а отже, і вироблялися кращі послідовності випадкових чисел.
Військове відомство погодилося на оренду одного з таких пристроїв. Улам і Нейман удосталь награлися за державний рахунок у рулетку, а свій метод в пам’ять про це назвали методом Монте-Карло.
. Коли Нейман запропонував Уламу брати участь в атомному проекті, той засумнівався і сказав, що він нічого не розуміє в техніці, що він навіть не знає, як працює бачок унітаза, хоча і не сумнівається, що там відбуваються якісь гідродинамічні процеси.
Нейман розсміявся і сказав, що він теж цього не знає.
ЧОБОТАРЬОВ Микола Григорович
Математик. В математиці існує науковий термін «теорема щільності Чоботарьова».
З родини правника.
Народився 3 (15) червня 1894 р. в м. Кам’янець-Подільський Подільської губернії Російської імперії (нині –районний центр Хмельницької області України).
Помер 2 липня 1947 р. в м. Москва СРСР (нині –столиця РФ). Похований на казанському Арському цвинтарі.
Закінчив Київський університет (1912-1916).
Працював викладачем Київського (1918-1921), Казанського (з 1927) університетів.
Член-кореспондент академії наук СРСР (1929).
Лауреат Державної премії СРСР (1948).
Заслужений діяч науки РРФСР і Татарської АРСР.
Кавалер орденів Леніна, двох –Трудового Червоного Прапора.
Двічі кандидатуру нашого земляка висували на здобуття звання академіка АН СРСР, проте
обидва рази кандидатура була забалотована з чисто ідеологічних міркувань (1938; 1946).
Друкувався в «Вістях Казанського фізико-математичного товариства».
Перу Ч. належать наступні книги: двотомні «Основи теорії Галуа» (1934; 1937), «Теорія груп Лі» (1940), «Теорія алгебраїчних функцій» (1948, «Вступ до теорії алгебри» (1949).
По смерті автора побачили світ тритомне зібрання творів (1949-1950).
Широко відомі праці нашого земляка з алгебри, теорії чисел, теорії функцій. Так, він розв’язав проблему Фробеніуса (1924), дав першу загальну теорему теорії резольвент (1930), довів арифметичну теорему монодромії.
Іменем Ч. Названо науково-дослідний інститут математики і механіки (м. Казань, РФ). На жаль, премії М. Чеботарьова й іменні стипендії, як це передбачалося свого часу урядовою постановою, існували менше року.
В Казані у видавництві місцевого університету вийшла книга «Микола Григорович Чоботарьов» (1994).
Серед друзів та близьких знайомих Ч. –І. Тамм, Ф. Нікітін, М. Четаєв, М. Крейн, Б. Завадовський, П. Широков, І. Адо, А. Кондрацький, Л. Гаврилов, П. Савченко, В. Морозов, П. Брекало, Д. Граве, Б. Делоне та ін.
***
МАТЕМАТИКУ –В МАСИ, з наукового кредо М. Чоботарьова
Якби наука прагнула стати ближчою широким верствам населення, то вона б сама просувалася незрівнянно швидше.
… Я завжди почуваю велику незручність, коли в мою більшу квартиру приходять люди, котрі живуть у великому числі в невеликій кімнаті. Ця незручність би подвоїлася, якби на додаток наша квартира була б розкішно умебльована.
БРАВСЯ ЗА НАЙТЯЖЧІ ПРОБЛЕМИ, з статті Л. Грищенка «Теорія функцій алгебри»
Завданнями з теорії функцій алгебри М. Г. Чоботарьов зацікавився ще студентом другого курсу університету. Перше з поставлених перед собою –обгрунтувати за допомогою теорії Галуа інваріантні властивості полів функцій алгебри.
У 1948 р. опублікована книга «Теорія функцій алгебри». В якій поставлена проблема переліку всіх підполів поля функцій алгебри, що є аналогом основної теореми теорії Галуа для полів чисел алгебри (Чоботарьов підкреслював, що, наскільки йому відомо, це завдання ніким не ставилася, мабуть, воно вельми важке). Відомо, що кожному полю функцій алгебри роду g від однієї незалежної змінної можна співставити v–функцію від аргументів. Виникає питання, чи можна виходячи від заданої v-функції від h аргументів прийти до поля функцій алгебри роду h?
Цим завданням займався Пуанкаре і дав ескіз доказу для будь-якого h. Микола Григорович навів повний доказ і запропонував свій спосіб дізнаватися, коли виконуються умови вирішуваного завдання.
УНИКАЄ ВИВЧЕННЯ МАРКСИЗМУ-ЛЕНІНІЗМУ, з характеристики на М. Чоботарьова, підписаної ректором і секретарем парткому Казанського університету
Професор Чеботарьов М. Г. за час перебування в КДУ неодноразово протиставляв себе громадським організаціям університету в підборі кадрів, протягував в аспірантуру осіб сторонніх і тих, кого забалотувала парторганізація, що проявляється в нього й дотепер...
У гуртках з вивчення марксизму-ленінізму, організованих парткомом для науковців, не приймав і не приймає ніякої участі.
За своєю ідеологією проф. Чеботарьов належить до реакційної частини професури. Внаслідок чого висування проф. Чеботарьова в дійсні члени Академії наук –небажане.
З НИМ СТУДЕНТ МІГ ПОСПЕРЕЧАТИСЯ, із спогадів В. Морозова
Мені здавалося, що він повинен бути статечним і повільним. Замість цього я побачив людину молоду, дуже рухливу і цілковито «свою»...
У той час важко було нам, студентам, уявити, що з М. Парфентієвим або П. Широковим можна розмовляти інакше, ніж як із учителем. Але ще сутужніше –що з М. Чеботарьовим можна було розмовляти не як з товаришем, нехай і трохи старшим за віком. З ним можна було поговорити по душах, а то й посперечатися. Адже він не визнавав ні «чинів, ні орденів» –людина для нього насамперед була людиною, і він розмовляв як рівний і з академіком, і зі студентом, і із садівником Лядського саду, куди водив на прогулянки свого сина Гришу.
Під час першої ж зустрічі зі студентами Чеботарьов запросив бажаючих послухати його доповідь про його останню роботу. І це теж було характерно для нового професора. Він поспішав поділитися з навколишніми новими ідеями.
Саме Чеботарьов зі своїм тезкою професором М. Г. Четаєвим стали практикувати в університеті студентські й наукові семінари. Якщо врахувати, що спеціальна література була тільки іноземними мовами, то підготовка до такого семінару змушувала майбутніх математиків вивчати їх.
Сам Чеботарьов чудово володів німецькою, читав англійською і французькою.
СЛУХАВ МЕНЕ СТОЯЧИ, із спогадів І. Шафаревича
Микола Григорович був дуже щиросердним і вихованим. Пам’ятаю, коли я з ним розмовляв, –мені не було й двадцяти років –він піднявся і слухав мене стоячи. Тому що коли один зі співрозмовників стоїть, іншої сидіти не може.
А коли я приїхав перед захистом докторської дисертації (Микола Григорович повинен мав бути моїм опонентом) і прийшов до нього, він, довідавшись, що я зупинився в готелі, сказав:
–Ви повинні жити в мене!
І я квартирував у нього будинку тиждень.
…Враження, яке склалося в мене під час подальших зустрічей з Миколою Григоровичем, найкраще можна виразити терміном «класик». Він почував себе своєю людиною в математиці як XIX століття, так і середини XX століття. І в тому, що вона, незважаючи на деякі відхилення, розвивається гармонійно, –величезна роль належить таким математикам, як Микола Григорович Чеботарьов, бо своєю творчістю вони поєднували різні покоління й різні епохи.
ПРАГНУВ ДОПОМОГТИ РЕПРЕСОВАНИМ, з розвідки А. Малахальцева «Класик математики, який так і не став академіком»
На остаточне рішення Чеботарьова переїхати з Одеси до Казані вплинуло наполегливе запрошення професора Широкова. І воно зрозуміло. Адже Микола , незважаючи на молодість, був уже всесвітньо відомим математиком, який блискуче захистив докторську дисертацію в Українській академії наук.
Довідавшись про те, що в Казанський університет їде видатний алгебраїст, студенти з інтересом чекали його появи. Під час першої ж зустрічі Чеботарьов запросив бажаючих послухати його доповідь про останню роботу. І це теж було характерно для нового професора. Він поспішав поділитися з навколишніми новими ідеями.
Особлива заслуга Миколи Григоровича в тім, що він заснував у столиці Татарстану Науково-дослідний інститут математики й механіки. Він же був і його першим директором. Нині цей інститут носить ім’я Чеботарьова.
Микола Григорович стояв і в початку академічної науки в Татарстані –брав участь в організації Казанського філії Академії наук СРСР і перший час очолював Фізико-технічний інститут, а потім профільний сектор в ньому.
Чеботарьов створив у Казані алгебраїчну школу, визнану всесвітньо, і виховав прекрасних учених і педагогів-професорів, котрі працювали в КДУ й в інших наукових центрах країни.
Микола Чеботарьов був не тільки видатним ученим, але й прекрасною людиною. Життєрадісним, доброзичливим, надзвичайно привітним. Двері його квартири були завжди відкриті для кожного, хто хотів з ним поговорити. Його бібліотекою міг скористатися не тільки професор чи аспірант, але й студент. Надзвичайно чуйний, Чеботарьов міг виклопотати хворому й нужденному студентові путівку в академічний санаторій, оселити в себе дисертанта, що приїхав на консультацію з іншого міста, допомогти нужденними грішми.
Разом з тим Микола Чеботарьов був твердий і принциповий, коли мова йшла про справу. Кілька разів на його настійну вимогу прийняли в аспірантуру талановитих юнаків без закінченої середньої освіти, а той «соціально неблагонадійних». В Одесі це був його перший аспірант Марко Крейн, який згодом став главою одеських математиків, засновником школи з функціонального аналізу. У Казані –Наум Мейман, «гріх» котрого полягав тому, що він був сином непмана, і його прийому в аспірантуру пручалося університетське й партійне начальство. Успіхи Наума були настільки високі, що йому по закінченні аспірантури відразу присудили ступінь доктора наук, а згодом він став лауреатом Державної премії.
Вихованець Чеботарьова професор В. Морозов згадує, що викладача глибоко обурювали прояви несправедливості, які особливо розквітли в період культу особистості Сталіна. Відомо, що Чеботарьов намагався допомогти колегам, яких репресували, і їхнім родинам. Про це згадував Є. К. Завойський.
Високий авторитет видатного вченого підтвердила міжнародна конференція «Алгебра й аналіз», що відбулася в 1994 році й була присвячена столітньому ювілею Миколи Григоровича Чеботарьова.
ЗАГНАВ У ГЛУХИЙ КУТ, з книги Л. Понтрягіна «Життєпис Лева Семеновича Понтрягіна, математика, ним самим складений»
В інституті було кілька семінарів. В одному з них я брав участь. Його вів М. Г. Чеботарьов. Семінар був присвячений вивченню квазіполіномів. З’ясовувалося, за яких умов всі нулі квазіполінома мають негативні дійсні частини.
Чеботарьов вирішував це завдання дуже складно, не виходячи в сферу комплексного змінного, і не одержав загальних результатів. Я вирішив завдання повно, вийшовши в площину комплексного змінного.
Це була одна з моїх гарних робіт, які згодом набули досить широкого розголосу.
Медицина
БЕЦ Володимир Олексійович
Анатом, гістолог, педагог, громадський діяч. Фундатор вчення про цитоархітектоніку головного мозку. У медицині існує науковий термін «клітини Беца» (1874).
З дворянської родини.
Народився 26 квітня 1834 р. в с. Татарівщина Остерського повіту Чернігівської губернії Російської імперії (нині –в межах м. Остер Козелецького району Чернігівської області України).
Помер 12 жовтня 1894 р. в м. Київ Російської імперії (нині –столиця України). Похований на території Видубецького монастиря.
Закінчив Ніжинську та 2-у Київську гімназії, медичний факультет Київського університету св. Володимира (1860).
Працював викладачем Київського університету св. Володимира (1870-1890).
Член Паризького антропологічного театру.
Член Лейпцизького етнографічного музею.
Член російського Імператорського товариства любителів природи.
Кавалер срібної медалі петербурзької Всесвітньої виставки (1870).
Кавалер золотої медалі віденської Всесвітньої виставки (1873).
Спеціалізувався з проблем мікро–та макроморфології, неврології.
Друкувався «Університетських відомостях».
Перу нашого земляка належать доробки «Морфологія остеогенезу», «Новий метод дослідження центральної нервової системи», «Про гіпсові зліпки мозку», «Два центри в мозковій корі в людини», «Про групування звивин людського мозку». «Новий спосіб дослідження центральної нервової системи людини», «Анатомія поверхні людського мозку», «Каталог препаратів мозку, виготовлених професором В. О. Бецом з Києва».
У співавторстві з В. Антоновичем написав і видав книгу «Історичні діячі Південно-Західної Росії і біографіях і портретах» (1883).
Всього залишив близько 50 наукових праць.
Залишив Київському університету св. Володимира колекцію гістологічних препаратів мозку, яка нараховувала 10 тис. одиниць
Мав проблеми з владою. За співавторство у роботі «Історичні діячі Південно-Західної Росії і біографіях і портретах» його змусили піти у відставку (1890).
Нині в Національного медичному університеті ім. О. О. Богомольця (м. Київ) функціонує меморіальний музей Б.
Серед друзів та близьких знайомих Б. –В. Антонович, О. Вальтер та ін.
***
ТОПОГРАФІЯ МОЗКУ, з розвідки В. Беца «Новий спосіб дослідження центральної нервової системи людини»
Дослідники мозку звертають свою увагу переважно на його гістологію. За всієї важливості вивчення елементів нервової системи і зв’язків їх між собою потрібно вважати не менш важливим і вивчення будови мозку як органа, що складається з різних частин, певним чином зв’язаних між собою, тобто топографію мозку.
...Відсутність точної анатомії мозку походить від відсутності методу дослідження, такого методу, який би поєднував зручності дослідження неозброєним оком з дослідженням під мікроскопом.
...Між тим, потреба точного знання будови мозку –такого значення, щоб воно було доступним кожному лікарю, –зростає з кожним днем. Антропологія до тих пір буде страждати від відсутності наукової точності і скептиками вважатиметься химерами, доки анатомія мозку не стане загальнодоступною. Психіатр, розглядаючи змінену щільність, колір, вагу мозку й інші його розбіжності, до тих пір не дійде якихось точних висновків, поки анатом не вкаже шлях, де і що йому шукати, і яким чином.
ТРИ ТРИКУТНИКИ ОДИН В ОДНОМУ, з дослідження В. Беца «Про групування звивин людського мозку»
Це повідомлення має на меті подати схематично загальний принцип розташування звивин на обох поверхнях кожної півкулі… Принцип цей заснований на таких міркуваннях. Перпендикулярна борозна кожної півкулі поділяється на дві частини –передню, в бік лоба, і задню, в бік потилиці. При цьому, якщо мозок розглядати в черепі, то кінець нижньої чи скроневої частки знаходиться майже на одній прямій з початком перпендикулярної борозни, можна допустити, що кінець перпендикулярної борозни збігається з закінченням скроневої частки…
З боків від перпендикулярної борозни йдуть дві паралельні закрутки –передня і задня. Від передньої закрутки відгалужуються ще три, які сходяться на очноямковій частині мозку у горизонтальній частині сільвієвої борозни і тут закінчуються. Три дуги, які проходять від задньої перпендикулярної закрутки, обігнувши верхівку задньої частини мозку і кінець сільвієвої борозни, сходяться у скроневій частці. Внаслідок цього з двох боків перпендикулярної борозни утворюються із закруток мозку по три сферичні трикутники, що належать хоч і до різних сфер, але містяться один в одному.
ТРАПЛЯЄТЬСЯ, ДОПОМАГАЮТЬ АНОМАЛІЇ, з статті В. Беца «Про гіпсові зліпки мозку»
На одну півкулю накладається густуватий розчин перепаленого гіпсу в різних місцях, почергово, поки не покриється ним вся поверхня мозку. Треба намагатися, аби гіпс розміщувався рівномірно таким чином, щоб зі сферичної поверхні мозку легко було розглянути форму шматками і, змащуючи її олією, знов скласти. Потім у виготовлену таким способом форму заливають гіпс і після його затвердіння форма розламується.
Отриманий відбиток є дуже точною копією тієї півкулі, з якої була знята гіпсова форма.
...Виготовлення гіпсових відбитків є чисто технічною, навіть ремісничою справою, скажете ви, і не має ніякого відношення до медичної науки. З першого погляду так і здається...
...Між тим, індивідуальності в науці теж дуже важливі, важливі навіть винятки, явища аномалії, інколи вони допомагають зробити висновок загального принципу.
ДАВ УЯВЛЕННЯ ПРО НЕЙРОН, з нарису І. Бобрика «Анатом, який відкрив дорогу неврології та психіатрії»
Морфолог дивовижного обдарування, він всебічно вивчив механізм кровообігу в печінці, що було предметом докторської дисертації, а потім –анатомію та генез кісткової системи, ультраструктуру надниркових залоз. Саме дослідження останніх, яке потребувало особливих методик, фактично і зробило В. Беца мікроанатомом, започаткувавши синтез між анатомією та гістологією, а в підході до оригінальних поглядів на мозок вчений поєднав концепції і методології макроанатома з хистом мікроанатома та гістолога.
Власне, на цьому поєднанні дослідницької техніки, яка до винаходів професора В. Беца не мала аналогів, і побудовано унікальне за теоретичним та практичним значенням вчення про цитоархітектонікута мієлоархітектоніку головного мозку, яке визначило реальне уявлення про нейрон.
...Все почалося з абсолютно оригінальної методології, впровадженої київським вченим –своєрідного «фотографування» мозку шляхом його моделювання.
Виготовлення препаратів мозку вимагало не лише широких знань, але й великої праці, терпіння, наполегливості і віртуозної техніки. Слід зазначити, що мова йде про техніку виготовлення як макроскопічних, так і мікроскопічних препаратів. А в ті роки ще не було чіткого поділу півкуль мозку на частки і визначення закруток у кожній з них. В той час багато авторів описували різну кількість часток і межу між ними визначали по-різному.
Аби узнати якомога більше про важливу і мало розроблену частину анатомії, В. О. Бец зайнявся складанням атласу півкуль головного мозку з чотирьох площин: передньої, задньої, внутрішньої і нижньої, і представив анатомію розташування звивин на поверхні мозку. Для цього потрібно було приготувати до 200 фотографічних знімків з препаратів і до 150 кліше. Робота продовжувалася понад 3 роки.
...Після Московської антропологічної виставки професор Брока заїхав до Києва для огляду колекції препаратів В. О. Беца і після повернення до Парижа прислав йому своє дослідження анатомії нюхової долі у тварин (ця доля зовсім не розвинена у людини, а у тварин складає майже головну частину всієї кіркової маси півкулі мозку). Внаслідок цього професор В. О. Бец поставив собі питання –довести чи відкинути можливий у людини зв’язок його рудиментарної нюхової долі з рештою звивин. Вирішивши питання позитивно на 5000 заново виготовлених препаратах він знайшов одинадцять різних типів анатомічної будови звивин, тому і повинен був викладати анатомію звивин уже не з морфологічної точки зору, як це було прийнято всіма, а з гістологічної.
Вчений також знайшов досить цікаве і оригінальне відношення звивин до розташування окремих пучків білої речовини.
ПІДГОТУВАВ МАЙДАНЧИК ДЛЯ ПАВЛОВА, з кореспонденції І. Воронцовської «Вагомий слід на Землі»
Праці вченого світового рівня стали тим підґрунтям, без якого неможливе було б правильне розуміння механізмів діяльності головного мозку, що їх згодом блискуче розробив Іван Павлов.
Основоположник вчення про тонку будову головного мозку, крім того, досліджував інші органи людини. Зокрема, вивчаючи кісткову систему, уперше виклав топографію точок закостенінь і зробив велику колекцію скелетів, визначив динаміку розвитку цієї системи людини від 2-х місяців до 17, 41 і 110-річного віку.
Його вчення мало надзвичайно велике значення для всієї медичної науки і особливо нейрофізіології, нейроморфології, невропатології, психіатрії, нейрохірургії.
ВЧИНИВ, ЯК ПАТРІОТ УКРАЇНИ, з інформації О. Грандо «Золота колекція»
У 1873 році Австрійська академія наук звернулась з проханням до В. Беца продати його колекцію мікроскопічних препаратів головного мозку і запропонувала досить велику на той час суму. Той відмовився.
Тоді Академія вирішила збільшити ціну і зробила це надзвичайно своєрідно. В урочистій обстановці керівники Академії запропонували В. Бецу покласти колекцію на шальки терезів з тим, що на другі шальки буде покладено золото. Тобто скільки на терезах заважить колекція, стільки Академія заплатить за неї золотом (за іншими даними, мова йшла про сім тисяч австрійських гульденів). В. О. Бец, на загальне здивування, і цього разу відмовився.
В чому ж причина такої непоступливості? Вона виявилась дуже простою, але вельми красномовною. Володимир Олексійович сказав, що вже вирішив подарувати колекцію рідному медичному факультету, що він згодом і вчинив.
До сьогоднішнього дня колекція анатомічних препаратів зберігається як надзвичайно цінна реліквія на кафедрі анатомії Українського державного медичного університету ім. О. О. Богомольця в Києві.
БОГОМОЛЕЦЬ Олександр Олександрович
Патофізіолог. У медицині існує науковоий термін «сироватка Богомольця».
З лікарської родини.
Народився 12 (24) травня 1881 р. в Лук’янівській в’язниці м. Київ Російської імперії (нині –столиця України).
Помер 19 липня 1946 р. в м. Київ СРСР (нині –столиця України). Похований за заповітом на території створеного ним медичного інституту.
Навчався в Ніжинській гімназії, закінчив 1-у київську гімназію (1900), медичний факультет Новоросійського університету (1906). Після захисту дисертації при Петербурзькій військово-медичній академії, відбув у закордонне відрядження до Парижу, де стажувався в Сорбонні.
Працював приват-доцентом Новоросійського (1910-1911), професором Саратовського (1911-1925), Московського (1925-1931) університетів, директором Інституту гематології і переливання крові (1925-1931), президентом Академії наук України і –одночасно –директором Інституту експериментальної біології и патології та Інституту клінічної фізіології АН УРСР (1930-1946).
Академік АН УРСР (1929), СРСР (1932), Білоруської РСР (1939), почесний член АН Грузинської РСР (1944).
Почесний член академії медичних наук СРСР (1944).
Віце-президент АН СРСР (1942), віце-президент АМН СРСР (1944).
Заслужений діяч науки РРФСР (1935), заслужений діяч науки України (1943).
Лауреат Державної премії СРСР (1941).
Герой Соціалістичної Праці (1944).
Як вчений дебютував статтею «До питання про будову та мікрофізіологію бруннерівських залоз» (1902).
Потім настала черга «Короткого курсу лекцій з патофізіології» (1921), монографій «Про конституцію та діатези» (1924), «Криза в ендокринології» (1925), брошури «Продовження життя», яка була перекладена англійською, болгарською та іншими мовами, тритомних «Посібника з патологічної фізіології» (усі – 1940) та «Вибраних творів» (1956-1958).
І сьогодні не втратили актуальності праці «До питання про мікроскопічну будову надниркових залоз у зв’язку з їх видільною діяльністю», «До питання про зміни в надниркових залозах при дифтерії», «До питання про мікроскопічну будову та фізіологічне значення надниркових залоз в здоровому і хворому організмові», «До питання про надниркові залози. Супрарено-лізини», «Про гіперсекрецію ліпоїдної сполуки корою надниркових залоз при експериментальному ботулізмі», «Недостатність надниркових залоз і спонтанна гангрена».
Всього у доробку нашого земляка –понад півтори сотні наукових праць. Більшість з них присвячені питанням алергії, вегетативної нервової системи, ендокринології, обміну речовин, патологічної фізіології, переливанням крові та її консервації, онкології, клітинного імунітету, діатезам, патології з’єднувальної тканини, проблемам довголіття.
Наш земляк –винахідник антиретикулярної цитотоксичної сироватки (АЦС), яка з успіхом використовувалася для прискорення зрощення переломів та заживляння зруйнованих м’яких тканин. Він першим встановив ліпоїдну природу секрету кори надниркових залоз, а також провів перепис усіх довгожителів СРСР.
За ініціативи Б. була створена перша в СРСР протималярійна станція (1923), а також диспансер боротьби з передчасним старінням (1941), на базі якого згодом було засновано Інститут геронтології АМН СРСР у Києві –один з перших подібних у світі.
Що стосується особистого життя, то найтрагічнішим був його початок. Матір майбутнього вченого, Софію Миколаївну Присецьку, вагітною у справі Київського Південноросійського робітничого союзу засудили до 10 років каторги (1881). Перед відправкою до Карійської буцегарні вона розродилася безпосередньо в Лук’янівській в’язниці. Наступного року етапом до Східного Сибіру випровадили і батька. Так що змалку хлопчик виховувався у дідусів та бабусь обох родинних ліній.
А коли батько вийшов з ув’язнення і домігся дозволу відвідати дружини у далекому засланні, то він взяв з собою і маленького сина. Там, на Нерчинських копальнях, вони й проведуть з засудженою останні півроку її життя.
Збереглися дані про те, що 1937 року, дізнавшись про арешти кількох відомих українських учених, академік побував на прийомі у ЦК КП(б)У, після чого тих звільнили. Існує припущення, що Сталін не репресував занадто сміливого Богомольця лише тому, що сподівався на винайдення ним «еліксиру молодості».
Нині ім’ям Б. названо вулицю в м. Київ, його також присвоєно Інститутові клінічної фізіології НАН України, Інститутові експериментальної біології і патології, Національному медичному університету України, кафедрі патології Саратовського медичного університету РФ.
На честь вченого встановлені меморіальні дошки на фасадах будинків, де він жив, в Києві і Москві, а також на приміщеннях інституту та Президії Національної АН України.
Серед друзів та близьких знайомих Б. –І. Павлов, В. Підвисоцький, М. Стражеско, Л. Тарасевич, В. Розумовський, М. Ушинський, Є. Коган, Н. Кущев, С. Архангельський, В. Воробйов, В. Філатов, М. Мельников-Разведьонков, В. Протопопов та ін.
ЖОДЕН ЛЕДАР НЕ ДОСЯГ ГЛИБОКОЇ СТАРОСТІ, з брошури О. Богомольця «Подовження життя»
Величезне значення для здоров’я організму, для його реактивності, для його довголіття має стан нервової системи. Необхідно виховувати свій характер: надмірна подразливість, яка призводить до чвар, скорочує життя.
…Перший принцип цього розумного життя –робота. Працювати повинен весь організм, всі його функції. Жодна з них не повинна бути забутою, жодну не можна перевантажувати до виснаження.
…Ні один ледар не досяг глибокої старості, всі, хто досяг її, вели Дуже діяльний спосіб життя.
МІСЦЯ СТРАЖДАННЯМ НЕ БУДЕ, з футуристичного прогнозу О. Богомольця
У далині майбутнього постає золотий вік людини, де не буде місця стражданню, де страшний привид смерті стане химерою, жахом хворої уяви.
ПРЕДКА ПОЛОНИВ БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ, з інтерв’ю О. Богомолець В. Клименко
У нас офіційний родинний розпис відомий до XIV століття. Всі знають тільки академіка Олександра Олександровича, а в нього ще була знаменита мати, Софія Богомолець –одна з керівників руху народовольців, її засудили до смертного вироку, заміненого потім на довічне ув’язнення.
Один із моїх пра-пра-пра в XVI столітті –Франтішек Богомолець –засновник польської драматургії. Він був професором Варшавського і Люблінського університетів, філософом, математиком, видавав «Варшавський кур’єр», «Варшавські відомості», був головним єзуїтом на той час. Залишався дуже близьким до короля Польщі, його портрет висить у королівському палаці.
Наш рід походить з вітебських земель, а нобiлiтований був ще перед XIV століттям, за часів польсько-литовської унії.
Як він з’явився в Україні? Богдан Хмельницький взяв у полон одного з братів, перевіз його до Мурома, а потім той оселився в Чернігівській губернії.
У зв’язку з тим, що рід дворянський, а в дворянських родинах сини завжди брали участь у війнах, всі найвищі нагороди, які існують, є в моєму роду –i орден Святої Анни, і Володимир, і Святослав, і Георгій.
НІЯКОГО УЯВЛЕННЯ ПРО ФІЗІОЛОГІЮ, з статті Д. Романець «Дорогами Богомольця»
У науковій біографії О. Богомольця є цікавий факт. Виявляється, майбутній видатний патофізіолог, творець двох науково-дослідних інститутів АН УРСР –Інституту експериментальної біології і патології й Інституту клінічної фізіології –одержав, будучи студентом, категоричний відгук від свого професора на іспиті з фізіології: «Ніякого уявлення про фізіологію. Прийдете наступного разу». У подальшому професор визнав помилку і залік Богомольцю було поставлено автоматично. А непорозуміння між викладачем і студентом виникло внаслідок розбіжностей у поглядах на механізми регуляції кровообігу, які були прийняті у фізіології на початку ХХ століття. Богомолець, тоді ще зовсім молодий учений, зумів глибоко проникнути в суть проблеми і зрозумів, що основний опір потоку крові в артеріальній системі чинять саме найменші артерії –артеріоли, а не капіляри, як стверджувала раніше і визнавала офіційна наука.
ВІТАВСЯ З КОЖНИМ ЗА РУКУ, з спогадів О. Мойбенка
Олександр Богомолець створив свого часу унікальний мікроклімат серед учених в Академії наук. Він побудував будинок неподалік від Інституту фізіології і жив там разом зі співробітниками, вітався з кожним за руку і в поведінці нічим не відрізнявся від своїх підлеглих, хоча він був і президентом Всеукраїнської академії наук, і віце-президентом АН СРСР.
Він пам’ятав ім’я, прізвище та по-батькові кожного співробітника, про якого клопотався.
ЯКА ПАМ’ЯТЬ, КОЛИ МОВА ЙДЕ ПРО ШАЛЕНІ ГРОШІ, з кореспонденції О. Омельченко «Парк –знищити? У столиці планується нова будівельна авантюра»
Мешканці масиву, розташованого на Кловському пагорбі, пікетували приміщення міськдержадміністрації. До цього їх змусила чергова новація столичної влади. Напередодні до редакції «Дня» поділитися мотивами протесту прийшла онука колишнього президента НАН України Олександра Богомольця –Олександра та правнучка Ольга i архітектор Лариса Скорик. Такий несподіваний альянс викликано тим, що в цьому випадкові реконструкція торкнеться меморіального парку ім. О. Богомольця, який розташовано на Липках.
Зрозуміло, що саме тут –могила академіка, а також історико-дендрологічний пам’ятник –знаменитий дуб Богомольця, який на честь закладин парку він посадив власноруч. Отже, цілком зрозуміла мотивація членів уряду, які 1992 року своєю ухвалою занесли парк до реєстру пам’яток історії монументального мистецтва та археології й заборонили на його території будь-яке будівництво.
Проте існування документів такого рівня не стало на заваді появі проекту будівництва на території парку... трьох 15-поверхових будинків і триярусного паркінгу.
Впадає в очі й інший факт: коли Богомольці поцікавилися тим, хто фінансував прокладання електричного кабелю через територію парку (який, до речі, вже встигли прокласти, попри те, що проект остаточно не затверджено), виявилося, що ані місцевий ЖЕК, ані Київенерго грошей не виділяли.
Доктор філологічних наук Наталя Кавецька-Мазепа (нащадок гетьмана України) написала своєю чергою ще один лист президентові НАНУ з проханням зачитати його на президії Академії. Попри те, що Наталя Ростиславівна, апелюючи до фактів, акцентувала увагу на символізмі парку для української науки, лист було проігноровано.
Непогано, на думку гостей «Дня», ситуацію характеризує фінансовий бік справи. Відомо, що на Центральну міську лікарню, яка межує з парком та зветься в народі Жовтневою, в недалекому майбутньому чекають великі зміни. Знайдено інвестора, який за 30 млн. гривень зробить лікарню невпізнанною. А саме –залишить лікувальним корпусам лише третину терену, а на решті –9,5 га –буде зведено офіси. У той же час, за даними відомчого часопису «Київміськбуд», одна сотка землі в районі вулиць Шовковичної, Басейної та Мечниковiй коштує 1 млн. гривень. А отже виходить, що вкладаючи 30 млн. гривень у реконструкцію лікарні, а, заразом i в опорядження парку ім. О. Богомольця , інвестор отримує землю вартістю 950 млн. гривень.
БУЯЛЬСЬКИЙ Ілля Васильович
Анатом. Один із фундаторів вчення про індивідуальну мінливість, а також топографічної анатомії на теренах Російської імперії. Лікар О. Пушкіна. В медицині існує науковий термін «атлас Буяльського», «лопаточка Буяльського», «каретка Буяльського».
З дворянської родини.
Народився 26 липня (6 серпня) 1789 р. в с. Вороб’ївка Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії Російської імперії (нині –Срібнянський район Чернігівської області України).
Помер 8 (20) грудня 1866 р. в м. Петербург Російської імперії (нині –м. Санкт-Петербург РФ). Похований на Великоохтинському цвинтарі.
Закінчив Новгород-Сіверське повітове училище, Чернігівську семінарію (1809), Петербурзьку медичну хірургічну академію (1814).
Працював прозектором (1814-1815), ординатором (1815-1821) хірургічної клініки І. Буша, викладачем Імператорської медично-хірургічної академії (1821-1829), управляючим хірургічним інструментальним заводом (1829-1841), викладачем Петербурзької академії мистецтв (1831-1866).
Дійсний член Імператорської медично-хірургічної академії ( 1842).
Почесний член Віленського університету (1830).
Почесний член Фізико-медичного товариства (1856).
Почесний член Московського товариства дослідників природи.
Кавалер орденів Св. Володимира III ст., Св. Анни з короною II ст., Св. Святослава І ст.
Друкувався в «Військово-медичному журналі».
Серед найвідоміших доробків: тритомний оригінальний атлас з оперативної хірургії «Анатомо-хірургічні таблиці» (1828; 1835; 1852), «Анатоміко-патологічний опис подвійної матки, з яких кожна в різний час була вагітною» (1832), «Коротка загальна анатомія тіла людського» (1844), «Анатомічні нотатки для тих, хто навчається живопису і скульптури в Імператорській академії мистецтв (1860), «Анатомо-хірургічні таблиці операцій вирізання і подрібнення каменів», «Про шкоду надмірного паління» (обидва –).
Загальна кількість робіт нашого земляка сягає 100.
За життя він виконав понад дві тисячі операцій.
Наш земляк –один з засновників топографічної анатомії в Росії, автор оригінального способу бальзамування, а також методики «льодяної скульптурної» анатомії, він одним з перших застосував загальне обезболювання, переливання крові, антисептичні засоби, раціоналізував низку хірургічних інструментів.
За власною методикою Б. бальзамував тіла: герцогинь де-Тарант, кузини Людовика XVI, і Вюртемберзької, тітки імператора Олександра I (обидві –), імператриці Марії Федорівни (1828), княгині Іванни Лович, дружини цесаревича Костянтина Павловича (1831), принцеси Ольденбурзької (1843).
Його перу належить одне з перших на теренах Російської імперії керівництво з судової медицини.
Він запропонував багато різних хірургічних інструментів, з яких ложечка і каретка Буяльського збереглися в хірургічних наборах до наших часів.
Набір (батальйонний) хірургічних інструментів Б. зберігається у Військово-медичному музеї Міністерства оборони РФ.
Його ім’я присвоєно Новгород-Сіверській центральній районній лікарні Чернігівської області (1978), а також названо хірургічний інструмент лопаточка і каретка Буяльського.
Серед друзів та близьких знайомих Б. –М. Пирогов, І. Крилов, П. Клодт, К. Брюллов, В. Жуковський, О. Сапожніков, І. Буш, А. Єгоров, П. Загорський, І. Теребеньов та ін.
***
ПЕРЕДБАЧЕННЯ СПРАВДИЛОСЯ, з статті І. Буяльського «Про переливання крові»
Займаючись тридцять два роки хірургічною й акушерською практикою, я спостерігав випадки, коли причиною смерті породіллі була єдино тільки надмірна втрата крові.
…Буду щасливим себе пошту, якщо ці рядки сприятимуть заснуванню такої важливої справи, як операція з переливання крові.
…Операції переливання крові, пізніше або раніше, повинні ввійти в коло необхідних практичних посібників.*
* Це передбачення справдилося. Після відкриття в 1900 р. груп крові, переливання увійшло в арсенал лікарів як незамінний, а нерідко і єдиний засіб, при наданні допомоги хворим.
ПРАЩУРИ НОСИЛИ ПРІЗВИЩЕ БУЯЛО, з біографії «У долі –широкі шляхи» на інтернет-сайті my.chernigov.net
Кожне вагоме наукове відкриття на планеті належить усьому людству, але не забуваймо, що його автор мас свою батьківщину; що шлях йому у широкі світи стелився від батьківського порогу. …На жаль, так склалося, що висвітлення життєвого шляху і наукового доробку наукових постатей здійснювалося однобоко. Часто замовчувався факт національного походження. Настав час виправити цю несправедливість. Необхідно висвітлювати призабуті імена, писати про земляків, які становлять гордість краю, всієї України.
До призабутих імен належить Ілля Васильович Буяльський, багатогранна діяльність якого свого часу, мов та зоря, сяяла в науковому світі, а так само і в колах патріотично налаштованих земляків наших. За його анатомо-хірургічними таблицями навчатись у середині XIX ст. лікарі Європи та Америки.
До нього як лікаря за допомогою звертались високі державні мужі, багаті й бідні.
…Рід Буяльських має давні корені, пращури мали прізвище Буяло, вони –із запорозьких козаків, зокрема прадід –запорозький січовий козак, а дід –реєстровий козацький осавула.
…Ілля Васильович Буяльський …був 17 дитиною у родині. Його батько –Василь Пименович сільський священик, мав дворянський чин. Йому належало відоме з другої половини XVII ст. село Вороб’ївка, на території якого віднайдено городище ранньозалізного часу (VІ-Ш ст. до н. ст.). Він був одружений на уродженій Маяровській, притримувався суворого способу життя.
ЛЕКЦІЇ ЗЕМЛЯКА СЛУХАВ ТАРАС ШЕВЧЕНКО, з нарису Т. Кром «Як стільки встигнути за одне життя?»
І. В. Буяльський –всесвітньо відомий вчений XIX століття, визначний громадський діяч. Він був талановитим і анатомом-педагогом, і видатним хірургом-оператором, і чудовим діагностом.
Йому належить запровадження крохмальної пов’язки –попередниці гіпсової, він один із перших застосував ефірний та хлороформний наркози, брав активну участь у пропаганді переливання крові. У 1835 році першим виконав двосторонній перетин додаткових нервів хворому, якому 20 років безуспішно лікували невралгічні болі кращі європейські хірурги.
Протягом кількох десятиліть до останніх днів свого життя він вів «Меморандум лікаря І. Буяльського». Цей рукопис обсягом 275 сторінок містить близько 1000 рецептів для лікування різних хвороб.
…І. В. Буяльський викладав анатомію у Петербурзькій академії мистецтв. Його лекції слухав Тарас Шевченко. В автобіографічній повісті «Художник» він пише: «Я почав відвідувати анатомічні лекції професора Буяльського».
Збереглися й малюнки Кобзаря.
ЛЬОДЯНА СКУЛЬПТУРА, з репортажу «Художньої газети», опублікованого в №4 за 1836 р.
Нинішнього року, у січні, І. В. Буяльський вибрав із числа мертвих тіл, доставлених в анатомічний театр, один чоловічий кадавер, найстрункіший, і… велів заморозити, чому й погода цілком сприяла.
Потім тіло занесли в препараторську залу, де його поверхня трохи відтанула, і пан Буяльський з своїм ад’юнктом, прозектором і його помічником протягом 5-ти днів препарували всі м’язи в дійсній їхній повноті, виносячи, за потребою, тіло на мороз. Слідом за цим знята була з препарату гіпсова форма й відлита статуя, яка являє собою струнке чоловіче тіло з поверхневими м’язами (без шкіри).
Усі художники, котрі її бачили, віддали належне як гарному й розумному розташуванню членів фігури, так і мистецтву, з яким збережена пропорція повноти частин і їхня форма.
ЗБЕРІГАЄМО ЙОГО КНИГИ, з замітки К. Кроуфорда «Бібліотека Філадельфійського медичного коледжу і її російський фонд»
Бібліотека коледжу завжди прагнула мати авторів, визнаних лідерами в області медицини. Зібрання праць великих російських лікарів і хірургів підтверджує це прагнення. Кращими з них є основні праці Іллі Васильовича Буяльського, Миколи Івановича Пирогова, Сергія Петровича Боткіна, Іллі Ілліча Мечникова і Івана Петровича Павлова.
Два перших видання книги Іллі Буяльського «Анатоміко-патологічний опис подвійної матки, з яких кожна в різний час була вагітною» є в бібліотеці. Два екземпляри цієї книги з трьох наявних внесені в базу даних комп’ютерного центра.
Один екземпляр цієї роботи був подарований лікарем Буяльським одному з членів ради коледжу, який, у свою чергу, подарував книгу бібліотеці.
ЗНАНИЙ В ЄВРОПІ, з розвідки І. Воронцовської «Зібрав цінний музей»
Перебуваючи на посаді управляючого хірургічним інструментальним заводом, Ілля Буяльський багато сил і вміння вкладає у створення і покращення хірургічних інструментів. Усім хірургам відомі створені ним інструменти: лопаточка Буяльського, набір для перев’язки, шприц для переливання крові, турнікет для зупинки кровотеч, аневризматична голка. Учений також знаний своїми роботами у галузі акушерства, гінекології, і урології, офтальмології.
Медикам відомі створені ним є краплі для очей.
Він протягом довгого часу був єдиним у Росії лікарем, який досконало володів мистецтвом бальзамування, метод якого сам і розробив.
Крім того, видатний лікар зібрав цінний музей, який нараховує понад три тисячі експонатів: малюнки, препарати, інструменти, сечові камені, алебастрові голови та маски, серед яких є маски Петра І, Наполеона, О. Суворова, І. Крилова.
ОТО НАГОРОДИЛИ, з повісті В. Пікуля «Добрий скальпель Буяльського»
…Шлях у науку був для Буяльського зовсім нелегким. Столичну медицину представляли в основному німці, Це було щось начебто замкнутої корпорації, у яку сторонні не допускалися. «Доки я буду медичним інспектором, –говорив лейб-медик Рюль, –жоден російський лікар не одержить практики в установах столиці!».
Історик пише: «Для Буяльського з цього часу закрилися всі шляхи.., отрутна ненависть німців переслідувала його до гробової дошки».
Ішли роки...
Кембридж, Берлін і Філадельфія присудили Буяльського почесні звання, а нагородою від Росії було те, що його зробили... консультантом Маріїнської лікарні (без платні!).
…24 липня 1864 року виповнилося 50 років його служіння медицині.
вересня будинок старого хірурга заповнили гості, і тільки тепер він зрозумів, скільки в нього учнів, скільки шанувальників, скількох людей врятував він від смерті й каліцтв.
Ювіляру піднесли золоту медаль, на одному боці якої було відтиснуто його профіль, а на іншому, повитій лаврами, містився напис: «Іллі Васильовичу Буяльському на спогад про п’ятдесятиліття на ниві служби й науки».
Старий не витримав і розплакався...
КИСІЛЬ Олександр Андрійович
Лікар. Фундатор наукової педіатрії на теренах Російської імперії і СРСР; першої ревматичної клініки в Радянському Союзі. Автор наукового терміну «туберкульозна інтоксикація».
З міщанської родини.
Народився 19 (31) серпня 1859 р. в м. Київ Російської імперії (нині –столиця України).
Помер 8 березня 1938 р. в м. Москва СРСР (нині –столиця РФ). Похований на Новодівочому цвинтарі.
Закінчив Другу київську гімназію (1878), медичний факультет Київського університету (1883).
Працював лікарем дитячої клініки Петербурзької військово-медичної академії (1883-1890), московської Ольгинської лікарні (1890-1937), викладачем Московського університету (1892-1910), московських Вищих жіночих курсів (1910-1927), науковим керівником Центрального інституту охорони здоров’я дітей і підлітків (1927-1938).
Заслужений діяч науки РРФСР (1933).
Незмінний голова Московського товариства дитячих лікарів.
Заступник голови Всесоюзного комітету з боротьби з ревматизмом.
Одним з перших в світовій медицині почав лікувати лімфогранулематоз рентгенівськими променями.
Як вчений дебютував доробком «Про патолого-анатомичні зміни в кістках тварин, що ростуть, під впливом мінімальних доз фосфору» (1886).
По смерті вийшли двотомні «Праці заслуженого діяча науки професора О. А. Кисіля» (1940-1944).
Основні дослідження К. –з проблем туберкульозу, ревматизму, малярії, ендокринних захворювань, гострих дитячих інфекцій.
Він –творець навчання про хронічну туберкульозну інтоксикацію в дітей.
Організував першу в СРСР ревматичну клініку.
Пропагував профілактику багатьох захворювань за допомогою фізичних методів лікування (сонячне світло, повітря) і оздоровлення зовнішнього середовища.
Ініціатор організації лісових шкіл і дитячих санаторіїв для дітей, хворих на туберкульоз і ревматизм.
Меморіальні дошки нашого земляка встановлені на психоневрологічному диспансерові №7 і будинку, в якому він жив (обидві –м. Москва).
Ім’я К. носить студентське наукове товариство.
Серед друзів та близьких знайомих К. –С. Боткін, М. Студенікін, Н. Хржонщевський, М. Бистров, В. Маркузон, М. Філатов, С. Зайдман, К. Сидельникова, Г. Мінх, О. Колтипін та ін.
***
ЕКЗАМЕНИ –ЦЕ ФОРМАЛЬНІСТЬ, з професійного кредо О. Кисіля
Постійна близькість викладача зі слухачами, перевірка знань на практичних заняттях –це найголовніше. Іспити –це іноді тільки формальна відписка про зовнішнє і лише зовнішнє благополуччя. Необхідна спільна робота викладача зі слухачами. Цю роботу можна провести тільки тоді, коли група невелика і викладач добре знає кожного слухача, стежить за тим, як він засвоює предмет, має можливість допомогти йому в тому чи іншому відношенні...
Цей постійний зв’язок зі слухачами надає виняткові послуги успішності викладання, полегшує й оживляє його, приводить до того, що слухач починає активно ставитися до своєї справи, захоплюється нею.
ЗАЛИШИВ БЛИСКУЧІ ІДЕЇ, із спогадів О. Колтипіна
О. А. Кисіль залишив нам таку величезну кількість блискучих ідей, найтонших спостережень, дивних описів хвороб, зразків чудового аналізу і критики, що знадобиться, мабуть, дуже тривалий час, щоб зібрати, підсумувати, систематизувати й освоїти весь цей величезний матеріал, який на довгі роки стане настільною книгою педіатра.
КРАЩЕ ЗНАТИ НЕБАГАТО, АЛЕ ЗНАТИ ДОБРЕ, із спогадів М. Студенікіна
Видатний вчений, громадський діяч і, насамперед лікар-клініцист О. А. Кисіль у справі підготовки кадрів велике значення надавав правильній організації викладання на кафедрі. Підготовка лікарів, на його думку, повинна розглядатися не тільки з кількісного боку (контингент студентів, терміни навчання) –головна увага повинна бути звернена на якість викладання.
Він вважав, що потрібно берегти час студентів, не слід розпорошувати їхню увагу на багато питань, «набагато краще знати небагато, але добре». При цьому О. А. Кисіль був супротивником іспитів і ніколи не екзаменував студентів, надаючи основне значення самостійній роботі студентів у клініці біля постелі хворого.
О. Кисіль був дуже вимогливий при оцінці історії хвороби, складеної студентом під час практичної роботи в клініці, особисто переглядав їх, а іноді розбирав на лекціях.
Своєрідно він до читання студентами медичної літератури. Говорив, що медична книга існує не для читання, а для ґрунтовного вивчення, і рекомендував не читати керівництва від початку до кінця, а уважніше студіювати ті глави, які мають безпосереднє відношення до захворювання, про яке мова йшла на лекціях.
О. А. Кисіль не читав систематичного курсу дитячих хвороб. Його лекції були клінічними і завжди супроводжувалися демонстрацією хворих. «Я веду звичайно демонстративний курс, говорю тільки про ті хворобливі явища, котрі можу показати на хворих... Не треба намагатися, аби студент бачив якнайбільше форм захворювань, хвороб так багато, що лікар у своїй діяльності постійно зустрічається з такими хворобами, яких він ніколи не бачив. Він повинен добре опанувати методикою дослідження –ось у чому питання».
Клінічні лекції Олександра Андрійовича при необов’язковому їхньому відвідуванні завжди залучали велику аудиторію слухачів.
Насамперед, О. А. Кисіль прагнув збудити в слухачів інтерес до профілактичного напрямку в медицині: «Моя клініка викинула прапор, на якому ясно і чітко написане «Профілактика дитячих хвороб».
Процес викладання, насамперед, розумів як наукове виховання. Слухачі повинні одержувати не тільки визначену суму знань, –вони повинні ввійти в курс основних проблем даної дисципліни, викладач має увести їх у свою творчу лабораторію.
На думку О. А. Кисіля, три найголовніші завдання мають складати роботу кафедри: «Навчання студентів, підготовка наукових кадрів і наукова розробка педіатрії. Викладання буде непереконливим і малоцікавим, якщо в клініці не буде вестися активна наукова праця. Наукою повинні займатися не тільки клініки. Кожен лікар повинен буде науковцем. Кожен лікар повинен уміти спостерігати, фіксувати свої спостереження, робити висновки зі своїх спостережень».
Під головуванням О. А. Кисіля щотижня проводилися клінічні конференції з докладним розбором і обговоренням 2-3-х хворих, про що доповідали ординатори. В обговоренні брали активну участь викладачі кафедри.
Важко назвати той чи інший розділ педіатрії, який би не цікавив О. А. Кисіля, і в якому б він не залишив , цікавих думок, котрі не втратили значення й у наші дні.
ПІД КЕРІВНИЦТВОМ ЗАСНОВНИКА, з кореспонденції В. Нетяженка і П. Лапіна «125 років студентському науковому товариству ім. О. А. Кисіля»
Одним з найцікавіших моментів життя О. А. Кисіля стала організація ним Клінічного товариства студентів-медиків, незмінним головою якого він був до самого від’їзду з Києва. Проте зв’язок з товариством він підтримував все життя.
...Пам’яткою цієї діяльності в студентські роки стала написана ним книга «Історія клінічного товариства студентів-медиків з 1881 по 1913 рік».
Цікава історія появи цієї книги. В 1913 році в Києві проходила Всеросійська виставка. Ректор університету св. Володимира запропонував Товариству прийняти в ній участь та продемонструвати власні досягнення. Правління Товариства звернулось за допомогою до свого засновника О. А. Кисіля, який в цей час вже перебував у Москві. Здобутки Товариства було вирішено продемонструвати у вигляді звіту за 32 роки діяльності (1881-1913 рр.), що й було зроблено під керівництвом засновника.
СУСІДОЮ БУВ КИСІЛЬ, з книги І. Великодньої «На правах рукопису»
Борис Александровський згадував: «Останні роки XIX століття... Москва... 1-а Міщанська... Дитяча лікарня Святої Ольги... Або Ольгинська лікарня... Чи просто Лікарня... Але в моїй свідомості неодмінно –з великої літери, тому що серед лікарень усього світу вона –єдина, при одній назві якої солодко завмирає моє серце, а сам я цілком занурююся у світ променистих спогадів...
…Лікарня перебувала у віданні Імператорського людинолюбного товариства, проте, як і інші лікарні подібного роду, вважалася «казенною». Знаходилася вона на 1-ій Міщанській вулиці (нині –Проспект світу) навпроти Капельського провулку і знищеної в перші роки після революції парафіяльної церкви Трійці. Згодом мені неодноразово доводилося чути, що така колоритна назва веде початок ніби-то від якогось московського трактирника, котрий не доливав по кілька крапельок горілки кожному своєму клієнтові, в результаті чого «крапельки» склали настільки об’ємну кількість, що від її продажу ділок виручив кругленьку суму, на яку, виконуючи обітницю, і вибудував церкву.
Нині основні будинки Ольгинської лікарні ввійшли до складу однієї з лікарень Московського міськздороввідділу, але величезна територія настільки змінилася, що зовсім втратила свій первісний вигляд.
Головний в’їзд до Лікарні знаходився з боку 1-ої Міщанської і починався пофарбованими в «казенний» темно-жовтий колір ворітьми, на д якими була піднята ікона Святої Ольги, виконана за ескізами відомого художника В. Васнецова.
…Праворуч від воріт відразу починалася відгороджена дерев’яним парканом територія професійно-технічного училища, широко відомого серед москвичів за назвою «Набилківського». Ліворуч –довгий двоповерховий, «казенно» пофарбований будинок, весь верхній поверх якого був зайнятий квартирою головного лікаря, дитячого хірурга й уролога Леонтія Петровича Александрова, а нижній –квартирою одного з педіатрів Олександра Андрійовича Кисіля, згодом, після революції, професора і громадського діяча в області охорони дитинства.
Через лікарняні ворота відвідувачі проходили алеєю в стаціонар і амбулаторію з аптекою. По ліву руку тягся палісадник із двоповерховим дерев’яним будинком, пофарбованим у сіро-блакитнуватий колір. Тут, на другому поверсі ліворуч, –моя колиска.
…Одна з алей була відведена для ігор, катання з гірок і на кониках для нас, дітей персоналу Лікарні. Але на основну його частину, де гуляли хворі, нам ходити не дозволялося. Там був чудовий квітник, що запам’ятався мені на все життя. З боків доріжок і алей стояли на постаментах дзеркальні кулі, котрі постійно збуджували мою дитячу уяву. Позаду стаціонару й амбулаторії розстелявся грандіозний луг, відгороджений від іншої території Лікарні колючим дротом. На ньому в теплий час року паслися лікарняні корови. Добре пам’ятаю, що їх було сім.
Зараз важко собі уявити, що на території міста могли існувати такі незабудовані простори, як цей луг і сад. У ті часи, навпаки, це було звичайним явищем.
ЛАЗУРСЬКИЙ Олександр Федорович
Психолог. Фундатор наукової характерології. В психології існує науковий термін «метод природного експерименту Лазурського».
З родини священика.
Народився 31 березня (12 квітня) 1874 р. в м. Переяслав Пирятинського повіту Полтавської губернії Російської імперії (нині –м. Переяслав-Хмельницький, районний центр Київської області України).
Помер 27 лютого (12 березня) 1917 р. в м. Петроград Російської імперії (нині –м. Санкт-Петербург РФ).
Закінчив Лубенську чоловічу гімназію (1892), Петербурзьку військово-медичну академію (1892-1897), стажувався в Європі (1901-1902).
Працював завідувачем спеціальної психологічної лабораторії Петербурзької клініки душевних і нервових хвороб (1897-1901), викладачем Петербурзької військово-медичної академії (1903-1917).
Дійсний член Петербурзького товариства психіатрів і невропатологів (1899).
Учений секретар Російського товариства нормальної і патологічної психології.
Спеціалізувався з проблем анатомії мозку, психології індивідуальності.
Друкувався в журналах «Неврологічний вісник», «Питання філософії і психології», «Огляд психіатрії».
Як вчений дебютував в журналі «Неврологічний вісник» статтею про анатомію мозку (1895).
Потім настала черга наступних доробків: «Про вплив м’язових рухів (пересування) на швидкість психічних процесів» (1896), «Сучасний стан індивідуальної психології» (1897), «Нарис науки про характери» (1906), «Програма дослідження особистості», «Шкільні характеристики» (обидва –1908), «Нарис науки про характери» (1909), «Психологія загальна і експериментальна» (1912), «До вчення про психологічну активність» (1916), «Класифікація особистостей» (1924).
Серед друзів та близьких знайомих Л. –В. Бехтєрєв, І. Андрієвський, М. Вагнер, В. Вернадський, Т. Россолімо, І. Павлов, С.Франк, В. Вундт, М. Ланге, Г. Журавіков, О. Введенський, Е. Крепелін, М. Басов, В. М’ясищев, Л. Філософова, О. Неклюдов, О. Нечаєв, К. Штумпф та ін.
***
СПРАВА ЗОВСІМ НЕ ЛЕГКА, з книги О. Лазурського «Нарис науки про характери»
Найближчою метою систематичного вивчення індивідуальних характерів є... складання природної і загальноприйнятої класифікації, яка, з одного боку, давала б можливість зарахувати будь-яку особу, що вивчається, до відомої певної групи, а з іншого боку –була б достатнім початковим пунктом для подальшого вивченнялюдських різновидів.
...Ми бачимо, що складання природної класифікації характерів, яка, з одного боку, охоплювала б всю складність людського характеру, яким він спостерігається в житті, а з іншого –давала б можливість розподіляти за групами ці складні характери, уявляється справою зовсім не легкою.
ПСИХОСОЦІАЛЬНІСТЬ, з книги О. Лазурського «Класифікація особистостей»
Ідеальною класифікацією повинна вважатися така, яка в кожному з своїх типів давала б не тільки суб’єктивні особливості даної людини, але також і її світогляд та соціальну фізіологію, оскільки, звичайно, вони пов’язані з характером: іншими словами, класифікація особистості повинна бути не лише психологічною, але й психосоціальною в широкому сенсі цього слова.
МІЙ КУРС –ЄДИНИЙ НА ЗЕМНІЙ КУЛІ, з листів О. Лазурського братові
Я відчуваю, що не можу з любов’ю займатися цими дослідженнями, що мені потрібне щось більше... література, музика, науки моральні... Предмет, що я одержав (медицина) на іншому боці. Мені потрібна діяльність державна, серед людей, а не серед жаб.
...Мрії були широкі і неймовірні: в останніх класах гімназії я з однаковою цікавістю читав біографії великих учених і соціальні романи Шпільгартена, житія святих і історію французької революції. Мені здавалося, що я придатний до всього.
...Сміливо можу сказати, що це перший і єдиний на сьогодні на земній кулі систематичний курс характерології, заснованою на сучасних даних.
ВИПЕРЕДИВ УСІХ, з статті Д. Райгородського «Фрагменти історії характерології»
За 46 років до М. Д. Левітова ця думка вже була висловлена О. Ф. Лазурським і визначила напрям вітчизняної характерології.
Не можна не вражатися психологічній інтуїції О. Ф. Лазурського. Насправді, в історії психології він першим сформулював поняття «соціального характеру» –ще за 18 років до Е. Фрамма.
ІДЕАЛ БЕЗКОРИСЛИВОСТІ, з розвідки Б. Братуся «До проблеми людини в психології»
Те, що етична орієнтація не є лише зовнішній тиск, а вона є суть, дороговказна нитка нормального розвитку, є критерієм і віддзеркаленням особового здоров’я, можна визначити не лише в теоретичних міркуваннях, але й на конкретно-психологічних, клінічних даних. Ще у О. Ф. Лазурського знаходимо ми побудований на ретельних спостереженнях висновок, що здоров’я особистості найбільшою мірою забезпечує ідеал безкорисливого ставлення до іншого. «Альтруїзм, –писав він, –в тому чи іншому вигляді уявляється формою і засобом, і показником якнайкращої гармонії між особистістю і середовищем. Тут збочених немає».
Сучасні автори, використовуючи іншу термінологію, приходили до схожих висновків. Наші дані також показують, що відхилення, неврологічний розвиток особистості тісно пов’язані з егоцентричною орієнтацією людини, тоді як найсприятливіші умови для розвитку особистості забезпечує протилежна егоцентричній просоціальна орієнтація.
ГЕНЕТИЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ –НЕ ВИРОК, з дослідження В. Петухова «Типологія індивідуальності»
Побудова типології характерів, котрі не зводяться до переважання певних психічних функцій, є виділення загальних способів поведінки людей, їх ставлення до світу, самовизначення. Але оскільки становлення характеру тісно пов’язане з розвитком особистості, виникає можливість розглядати різні способи існування людини в світі, як рівні його особистісному розвитку.
Наведемо лише один класичний приклад використання цієї можливості –генетичну «класифікацію особистостей», запропоновану ще в 1920 р. О. Ф. Лазурським. Наповнена багатющим емпіричним матеріалом, ця класифікація містить чіткі принципи розділення індивідуальних типів і груп людей, а також критерії, оцінки рівнів їх особового розвитку.
Таких критеріїв існує чотири. У них поєднуються ознаки розвитку пізнавальної і мотиваційної сфер людини, їх багатоплановість і визначеність.
Першим критерієм є загальна кількість і ступінь різноманітності психічних проявів, тобто перехід від «смутності» основних питань до їх широти і диференційованості.
Другий критерій –інтенсивність цих проявів, ступінь розвитку відповідних здібностей.
Третій –ступінь їх усвідомленості, тенденції до свідомого визначення свого ставлення до навколишнього світу і орієнтації в ньому.
Четвертий, підсумковий критерій складає координацію всіх (або більшості) окремих психічних якостей, які створюють індивідуальність людини, їх концентрація у напрямі визначеного, але широкого і всебічного виду діяльності.
Зрозуміло, що класифікація О. Ф. Лазурського будується не лише дедуктивно, але й емпірично. Проте, головному своєму принципові –аналізу індивідуальності людини через розвиток її особистості –автор слідує строго і до кінця, заперечуючи буквальні розуміння власних результатів. Насправді, якби виділені рівні особистості лише описували реальність «як вона є», то чому не прийняти їх назви –нижчий, середній і вищий –як морально-етичні оцінки цієї реальності?
Подібну, «спокусливу», за словами Лазурського, точку зору він рішуче відкидає: місце в тому чи іншому «рівневому» осередку не може бути закріплене за людиною раз і назавжди. Тому етичним критерієм є не сама приналежність до рівня, а постійна тенденція до його підвищення, тобто зусилля людини до продуктивного розвитку власної індивідуальності, її прагнення до самовдосконалення.
ОСОБЛИВІ РИСИ, з наукового реферату Г. Печонкіної «Психологічні особливості окремих категорій злочинців»
Злочинна поведінка зумовлена взаємодією особистості із соціальним середовищем. Політичні, соціально-економічні, духовні сторони суспільства справляють зовнішній вплив на формування механізму злочину, а психічні особливості формують механізм злочину зсередини. Важливо підкреслити, що будь-які соціальні, зовнішні умови проявляються в злочині, переломлюючись через особистість, тобто через її внутрішній світ. Тому особистість злочинця не просто відображає зовнішні умови життєдіяльності, але є активною стороною взаємодії з тим чи іншим середовищем.
У психіці людини не існує якихось особливих «злочинних рис». Ще видатний психолог ХІХ-ХХ ст. О. Лазурський у своїх працях підкреслював, що викривлений розвиток людської особистості пов’язаний не з відсутністю або недостатністю тих чи інших психічних якостей (розуму, волі, емоцій), а більшою мірою з невідповідністю між особливостями психіки і тими зовнішніми умовами, в яких відбувається розвиток людини.
Виходячи з цього, вчений запропонував класифікацію особистостей злочинців, яка включає 4 типи:
I. Пасивний
а) апатичний;
б) безвольно боязкий.
II. Обачно-егоїстичний.
III. Афектно-збочений кримінальний.
IV. Активно-збочений кримінальний
а ) безладний насильник
б) зосереджено жорстокий.
ВИЗНАЧИВ ПРЕДМЕТ ІНДИВІДУАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЇ, з монографії З. Криничного «Психологічні переконання Олександра Федоровича Лазурського»
1. О . Ф. Лазурський створив «Програму дослідження особистості», котра стала першим планом психологічних досліджень в Росії. За своїм обсягом вона була об’ємнішою і методологічно більш здійсненою, ніж аналогічні схеми за кордоном.
. Природний експеримент О .Ф. Лазурського був задуманий для застосування в умовах педагогічної практики і мав вищий рівень аналізу в порівнянні з лабораторним експериментом.
. О. Ф. Лазурський сформулював вимогу виділення із загальної психології індивідуальної психології, визначивши її предмет, завдання. Аналіз особистості проводився вченим на базі застосування категорій «здатності» і «відношення» з метою створення класифікації типів особистості, відповідно реаліям.
. «Класифікація особистостей» О. Ф. Лазурського була найкращою з тих, які існували на початку століття у вітчизняній науці і використовується донині.
МЕТОД ПРИРОДНОГО ЕКСПЕРИМЕНТУ, з довідника «100 великих психологів»
У своїй науковій діяльності Лазурський займався не лише прикладними характерологічними дослідженнями, а й розробляв загальнопсихологічні проблеми. Так, велику частину свого життя він присвятив проблемі методу в психології. Спочатку вчений визнавав наявність трьох можливих методів: експерименту, спостереження і самоспостереження. Для вирішення загальних психологічних завдань він визнавав корисність методу самоспостереження, а в характерології пропонував використовувати спостереження і експеримент, які є об’єктивнішими.
Аналізуючи можливості, достоїнства і недоліки кожного методу, прийшов до створення нового методу –«природного експерименту», який поєднував достоїнства систематичного спостереження і лабораторного експерименту. Особливе значення для цього методу має вивчення умов і така їх організація, щоб в цих умовах виявлялися саме ті схильності людей, які цікаві спостерігачеві.
...Вважав психіку закономірним етапом еволюції. На його думку, психологічне і фізіологічне –це дві сторони єдиного біологічного процесу. Місцем, де розгортається цей процес, Лазурський вважав кору головного мозку.
Дуже важливими поняттями в характерології Лазурського є поняття «ендопсихіки» і «екзопсихіки». Під ендопсихікою він розумів внутрішні механізми особистості, котрі об’єднують характер, розумову обдарованість і темперамент. Екзопсихіка –це ставлення особистості до зовнішніх об’єктів і середовища в цілому.
ЛЕОНТОВИЧ Олександр Васильович
Фізіолог, гістолог. Один з фундаторів космічної біології на теренах СРСР. В медицині існує науковий термін «нервові сплетіння Леонтовича».
З родини земського лікаря. Син, Леонтович М., –академік, фізик-теоретик, засновник наукових шкіл у радіофізиці й фізиці плазми на теренах СРСР.
Народився 20 жовтня (1 листопада) 1869 р. в м. Київ Російської імперії (нині –столиця України).
Помер 15 грудня 1943 р. в м. Москва СРСР (нині –столиця РФ).
Закінчив Київський університет св. Володимира (1893).
Працював земським лікарем, прозектором, викладачем Київського університету св. Володимира (1893-1913), Петровсько-Розумовського сільськогосподарського інституту (1913-1936), завідуючим відділом Інститут клінічної фізіології академії наук УРСР (1936-1943).
Академік АН УРСР (1929).
Заслужений діяч науки УРСР (1939).
Наш земляк поклав початок розвитку фізіології сільськогосподарських тварин на теренах Російської імперії.
Спеціалізувався також з проблем гістології й фізіології периферичної нервової системи, вивчав явища фізіологічної дегенерації й регенерації структурних елементів нервової тканини, які відбуваються протягом життя організму.
Висунув піонерну для свого часу ідею про функції нейрона як передавача перемінного струму шляхом індукції з одного нейрона на іншій.
Удосконалив методику фарбування нервової тканини.
Л. –співавтор чотирьох підручників з анатомії й фізіології тварин.
Був двічі одруженим, син, 19-річний Борис, загинув на фронтах Другої світової війни.
Наш земляк –автор найменування периферичних клітиннонаповнених нервових сплетінь, виявлених в різних органах, тканинах і судинах теплокровних і холоднокровних тварин: Plexus nervosus autonomicus periphericus (1926).
Пам’яті Л. присвятив свою книгу «Біологічний радіозв’язок» його учень Б. Кажинський, котрий, у свою чергу, став прототипом Качинського у романі О. Беляєва «Володар світу».
Серед друзів та близьких знайомих Л. –С. Вавилов, Д. Прянішніков, О. Чижевський, О. Лангендорф, Г. Герман, П. Вейс, Б. Кажинський, Г. Кожевников, Л. Мандельштам, В. Флеров та ін.
***
ЧИЄ Г… КРАЩЕ ПАХНЕ, афоризм О. Леонтовича
Націоналізм –це коли своє г... добре пахне, а шовінізм –це коли лише своє г... добре пахне.
ДІД МАВ «РОЖЕВІ» ПОГЛЯДИ, із спогадів О. Леонтовича
У діда була дуже певна думка, що культура в нас (українців і росіян –авт.) спільна, висока культура.
Можливо тому, що ставлення до цих політичних речей сильно залежить від гуманітарної чи наукової настроєності людей. Для людей з більшою схильністю до образного мислення, гуманітаріїв («правопівкульних»), найважливіші такі речі, як мова, слово.
А для людей з переважно логічним складом розуму («лівопівкульних») мова не є абсолютною цінністю. Для них вершини культури більше зрушені убік наукових досягнень. У фізиці це, наприклад, –рівняння Шредінгера, Велике об’єднання, Великий Вибух...
У 1913 р. родина переїхала до Москви –в основному через «рожеві» погляди дідуся, реакційних настроїв на кафедрі й відсутності яких-небудь перспектив у київському університетові. Він був змушений шукати інше місце роботи.
Я згадую «ялинки» на квартирі в Тімірязевській академії (до мого семирічного віку), коли він виконував роль Діда Мороза. Ми також улітку іноді жили в нього на дачі на Миколиній Горі (зараз там живе моя тіточка Тетяна Олександрівна Леонтович).
ВІРУЮЧИМИ БАТЬКИ НЕ БУЛИ, із спогадів Т. Леонтович «Нотатки до родоводу»
Навчався в кредит –серед його паперів я знайшла нагадування про необхідність повернення грошей навіть через кілька років після закінчення університету –мабуть, жилося не дуже легко.
Тато співчував тим, хто боровся проти царизму. Це ледве не зашкодило захисту докторської дисертації в 1900 році (з іннервації шкіри людини).
На виборах завідувача кафедрою фізіології, де він працював, його забалотували. Через подібні реакційні настрої й відсутність будь-яких перспектив у київському університетові був змушений шукати інше місце роботи.
Довгий час очолював кафедру фізіології розташованого на околиці Москви Петровсько-Розумовського сільськогосподарського інституту. Вона неодноразово визнавалася кращою й у науковому, і в педагогічному плані.
Батько був великим ученим з оригінальними поглядами, котрий об’єднував у своїй особі морфолога й фізіолога-експериментатора, що в той час було незвично. Його роботи присвячені вивченню периферичної нервової системи. Ним розроблена оригінальна модифікація фарбування нервових структур метиленовою синню.
Квінтесенцією досліджень стала гіпотеза про електромагнітний компонент у передачі збудження між нейронами (існуючої, за його поданням, поряд з медіаторною). Нейрон розглядався як «апарат перемінного струму».
У 1929 р. тата обрали академіком Української академії наук і 1936 року ми переїхали до Києва. Він очолив відділ нормальної фізіології при Інституті клінічної фізіології. Я пам’ятаю, з якою радістю батько повертався в Україну й працював над улюбленою проблемою, який радий він був знову зустрічатися й знайомити нас зі своїми київськими родичами. До червня 1941 р. його лабораторія була повністю обладнана необхідними іноземними приладами для перевірки гіпотези про «нейрон, як апарат перемінного струму», під землею побудували камеру для електрофізіологічних експериментів (екранізація!).
Проте війна зруйнувала плани –довелося все покинути й евакуюватися з академією до Уфи. Татова наукова школа розпалася...
В 1943 р. Олександр Васильович повернувся з родиною до Москви. Його запросили відкрити лабораторію з своєї тематики вже в Академії наук СРСР. Однак він тяжко занедужав і помер у грудні того ж року. На жаль, подальша розробка його гіпотези про електромагнітну складову взаємодії між нейронами припинилася.
Мої батьки не були релігійними –я не пам’ятаю ніяких розмов з нами, дітьми, на цю тему. Повністю були відсутні в родині також будь-які релігійні обряди чи атрибути. Проте ми, діти, були хрещені, і в родині неухильно й урочисто відзначали православні Різдво й Великдень, незважаючи на офіційну заборону, котра була в той час дуже строгою. Думаю, це було дотримання традицій нашої православної культури.
ЗАПОЧАТКОВУВАЛИ КОСМІЧНУ БІОЛОГІЮ, із спогадів О. Чижевського «Дивна лабораторія»
Ціла епоха мого життя пов’язана з Лабораторією зоопсихології. З 1924 по 1931 рік, тобто майже сім років, я був її старшим науковим співробітником і членом Вченої ради, звітував, вчиняв доповіді й виконував чимало дослідів і спостережень над тваринами разом з О. Леонтовичем і Г. Кожевниковим –вдумливими й розумними біологами. Близьке знайомство й дружба з ними, їхня виняткова увага до моїх досліджень і власні численні спостереження в лабораторії привели до енергійного захисту цих робіт. Академік Олександр Васильович Леонтович, після довгих міркувань, вирішив порушити питання про ці роботи перед науковою думкою світової громадськості.
Цей змушений крок був продиктований необхідністю, тому що глобальна наукова проблема не мала належної підтримки. Мовчати було не можна! Наука стояла на порозі великих відкриттів і вимагала до себе уваги. Думка світових авторитетів могло зіграти чималу роль.
Олександр Васильович Леонтович написав кілька листів про ці роботи закордонним ученим, зокрема, Фрітьофу Нансену, знаменитому фізіологові Шарлю Ріше, не менш знаменитому Арсенові д’Арсонвалю й іншим найкрупнішим світилам, указуючи на необхідність розгляду робіт в області аероіонизації й космічної біології.
Це було в 1926 і 1927 роках, коли я вже поступово втрачав усяку надію на появу можливості більш продуктивно й глибоко вести науково-дослідну роботу, тому що, звичайно, дослідження, проведені в Зоопсихологічній лабораторії й у лікарні В. Михіна, не могли мене задовольняти. Перед моїми очами вже ясно вимальовувалися контури великих дослідницьких робіт в області біофізики, електрофізіології й космічної біології. Далі чекати було нерозважливо й навіть злочинно. І це чудово розумів О. Леонтович.
НА МЕЖІ ДВОХ НАУК, з монографії Н. Єрмолаєвої «З історії математичної біології»
Представники природничих наук теж прагнули освоїти математичні методи. Однією з ранніх робіт такого характеру був тритомний навчальний посібник лікаря і гістолога, доктора, потім професора Київського університету О. В. Леонтовича.
У передмові до першої частини своєї книги Леонтович пише, що зіткнувшись з необхідністю оцінки помилок спостережень, він став вивчати методи Гауса і Пірсона. Труднощі розуміння математичних тонкощів біологами і знаходження відповідної літератури привели Леонтовича до думки написати посібник для біологів. З цією метою він опустив багато математичних викладень, проте забезпечив посиланнями на літературу питання тих, хто побажав би докладніше вникнути в суть згаданих методів.
Друга частина посібника присвячена методам Пірсона і їх застосуванню в статистиці, а третя складається з їх таблиць. Зрозуміло, автор дав безліч цифрових прикладів.
Окрім посібника, Леонтович, будучи у той час професором Сільськогосподарської академії в Москві, написав короткий огляд робіт німецьких учених, а в 1935 р. відредагував і частково написав підручник з варіаційної статистики для сільськогосподарських вузів, оскільки саме у той час там ввели викладання математики.
НІЯКОЇ ЗООПСИХОЛОГІЇ НЕ ІСНУЄ, з книги О. Чижевського «Нотатки. Начерки. Спогади»
Про відвідини І. П. Павлова в 1926 році. …Ми привіталися... Я відчув його потиск. Подав йому листа від професора О. В. Леонтовича.
–Сідаєте, –сказав він мені й показав на стілець збоку. Я подякував і сів. Павлов почав читати листа.
Нарешті зняв окуляри, поклав їх на стіл і з хвилину подумав...
–Радий одержати листа від Олександра Васильовича. Людина він наймиліша і талановита. Але про себе він нічого не пише. Як він: живий-здоровий?
–Та здоровий, багато працює..., –відповів я.
–Радий за нього, дуже радий. Коли повернетеся до Москви –передайте від мене уклін і скажіть йому, що Павлов не схвалює його роботи в Дурова. Ніякої зоопсихології не існує. Це все вигадки, це –несерйозно.
До мене Сєченов, а тепер ось я понад чверть століття борюся за справжню фізіологію, без усякої психології, а Леонтович, людина великого дослідницького хисту, працює в Дурова з зоопсихології.
Скривдив мене Олександр Васильович, дуже скривдив. Так йому й скажете.
РОССОЛІМО Григорій Іванович
Невропатолог, психіатр и психолог. Фундатор дитячої невропатології; винахідник динамометра, клонографа, мозкового томографа; засновник першого Інституту дитячої невропатології і психології на теренах Російської імперії (1911). У психіатрії існують наукові терміни «пальцьовий сухожильний рефлекс Россолімо» і «дитячий рецидивуючий гіпертрофічний поліневрит Россолімо».
З купецької родини. Батько, Россолімо І., –торгівець вином; син, Россолімо Н., –американський гросмейстер з шахів, десятиразовий чемпіон Парижа.
Народився 5 (17) грудня 1860 р. в м. в Одеса Російської імперії (нині –адміністративний центр однойменної області України).
Помер 29 вересня 1928 р. в м. Москва СРСР (нині –столиця РФ). Похований на Новодівочому цвинтарі.
Закінчив Одеську класичну гімназію (1879), медичний факультет Московського університету (1884).
Працював ординатором (1884-1890), директором (1890-1911) нервової клініки московської Новокатерининської лікарні, приват-доцентом кафедри нервових хвороб Московського університету (1889-1911), директором Інституту дитячої невропатології і психології (1911-1917), завідуючим кафедрою Московського університету (1917-1928).
Член Римської медичної академії наук.
Член Паризького товариства психіатрів.
Член Німецького товариства невропатологів.
Член Філадельфійського товариства невропатологів.
Почесний член Естонського неврологічного товариства.
Член Президії Міжнародного бюро з психотехніки.
Один з організаторів і голова Московського товариства невропатологів і психіатрів (1890).
Ініціатор видання журналів «Психологія і діти», «Журналу невропатології і психіатрії ім. С. М. Корсакова».
Спеціалізувався з проблем вікової і експериментальної психології, патопсихології, психоневрології, фізіології, дефектології.
Створив систему психодіагностичних тестів, які назвав психологічними профілями.
Друкувався в часописах «Питання невропсихічної медицини», «Педагогічне товариство», «Товариство невропатологів і психіатрів», «Журнал невропатології і психіатрії ім. С. М. Корсакова», «Сучасна психіатрія».
Як учений дебютував дослідженням «Експериментальне дослідження з питань про шляхи, які забезпечують чутливість і рух в спинному мозку» (1887).
Потім настала черга наступних доробків: «Страх і виховання» (1887), «Експериментальний метод при вивченні нервових і душевних хвороб» (1893), «Хірургічне втручання при кісті мозку» (1894), «Результат трепанації при пухлині мозку» (1897), «До патології спінальних рефлексів», «Погані звички і боротьба з ними» (обидва –), «До питання про душевні катастрофи в юнацькому віці» (1903), «План дослідження дитячої душі» (1906), «Пальцьовий рефлекс (сухожильний рефлекс пальців ноги)», «Про ненормальні елементи в характері дитини» (обидва –), «Експериментально-психологічне дослідження хворих і тих, хто вчиться», «План дослідження дитячої душі в здоровому і хворобливому стані» (обидва –), «Методика психологічних профілів», «Загальна характеристика психологічних профілів» (обидва –), «Короткий метод дослідження розумової відсталості», «Психологічні профілі дефективних дітей» (обидва –), «Психологічні профілі. Кількісне дослідження психічних процесів в нормальних і патологічних станах» (1917), «Дані психопатології в питанні про сумісне виховання» (1919), «План дослідження дитячої душі» (1922), «Підручник нервових хвороб» (1923), «Неврологія і психотехніка» (1926), «Курс нервових хвороб» (1927), «Експериментальні дослідження психомеханіки за індивідуальними масовими методами» (1928).
Усього по собі залишив понад 100 наукових праць.
Ім’я нашого земляка присвоєно одній з московських вулиць (1961).
Серед друзів та близьких знайомих Р. –А. Чехов, Л. Толстой, С. Корсаков, О. Кожевніков, К. Станіславський, В. Кащенко, А. Грибоєдов, І. Левітан та ін.
***
БУТИ ГІДНИМИ ДОВІРИ, з професійного кредо Г. Россолімо
Бути не тільки озброєними повним науковим арсеналом сучасної медицини, але й з’явитися перед хворим у всеозброєнні вищих якостей людини, гідної довіри, сильної волею, доброї серцем, повної благородних прагнень і навченої життєвим досвідом.
ЧЕХОВ РОЗРЕГОТАВСЯ, зі спогадів Г. Россолімо
Я розповів про свої пригоди Чехову, який від душі розреготався, і з тих пір він остаточно залишив думку про академічну кар’єру.
ЄВРОПЕЙСЬКЕ ВИЗНАННЯ, з кореспонденції Н. Даниличевої «Россолімо Григорій Іванович»
Особливу царину його діяльності складали дослідження психіки хворих дітей і дітей з відхиленням в поведінці. Він розробив програму спостережень за дітьми, першу на той час і одну з найвизначніших в загальноєвропейському масштабі.
На власні засоби Россолімо створив перший в світі Інститут дитячої психології і неврології, переданий ним в дар Московському університету... В Інституті вивчалася дитина з усіх боків: як з боку психіки і поведінки, так і з боку соматики і нервової системи. Россолімо встановив, що у дітей з відхиленням в поведінці спостерігається пряма залежність з рівнем розвитку психічних функцій.
Прагнучи мати цілісну картину особи дитини, розробив метод «психологічного профілю», що принесло йому світову популярність.
...Для дітей молодшого шкільного віку з метою орієнтування в їх розумовому розвитку Григорій Іванович розробив серію завдань під назвою «Короткий метод Россолімо». Для дітей дошкільного віку була створена особлива система завдань: «Метод елементарних уявлень професора Россолімо».
ЗАПРОПОНУВАВ ФОРМУЛУ, з «Психологічного словника»
З метою діагностики індивідуальних психічних властивостей розробив методику їх кількісної оцінки, що дає цілісне уявлення про особу. Виділив одинадцять психічних процесів, які у свою чергу розбивалися на п’ять груп: увага, сприйнятливість, воля, запам’ятовування, асоціативні процеси (уява, мислення). По кожному з цих процесів пропонувалися завдання, залежно від виконання яких оцінювалася за певною шкалою «сила» кожного з процесів. Сума позитивних відповідей позначалася відповідною точкою графіку; з’єднання крапок давало «психологічний профіль» індивіда. Завдання варіювалися за категоріями випробовуваних (для дітей, дорослих інтелігентних, дорослих неінтелігентних).
Россолімо запропонував також формулу перекладу профілів з графічної мови на математичну. Спираючись на цю методику, розробляв питання про типи психічних індивідуальностей, розумову відсталість, діагностики патологічних симптомів, що стосуються сфери психіки.
ЩО НЕ ВІЗЬМИ, УСЕ –ВПЕРШЕ, з нарису Є. Кузьмінської-Поліхроніді «Россолімо Григорій Іванович»
Він став піонером нейрохірургічних методів лікування, вперше застосував люмбальну пункцію, описав «пальцьовий сухожильний рефлекс», який є надійною ознакою поразки пірамідних шляхів. Одним з перших став активно використовувати психологічні методи дослідження в неврологічній клініці. Винайшов ряд цінних приладів, які зробили доступним кількісне вимірювання клінічних симптомів.
...Завдяки Россолімо в клініці нервових хвороб було розгорнене перше в Європі дитяче відділення, яке стало базою виховання невропатологів.
ДЛЯ КОСМІЧНОЇ МЕДИЦИНИ, з репортажу М. Яровінського «Вулиця Россолімо. Імена медиків в історії Москви»
Створені ученим методи експериментально-психологічного дослідження дітей, рефлекс Россолімо в діагностиці нервових захворювань, неврит Россолімо –поняття, відомі із студентської лави кожному невропатологові, психологові, психіатрові. А хто не вимірював силу кисті за допомогою динамометра конструкції Россолімо? Це далеко не єдиний прилад, сконструйований ученим для дослідження різних функцій людського організму.
...Григорій Іванович, вже будучи відомим ученим, мріяв працювати разом з Антоном Павловичем в університеті. Проте, щоб отримати право на читання лекцій, Чехову необхідний був ступінь доктора медицини, а для цього потрібно було захистити дисертацію. Г. І. Россолімо запропонував деканові медичного факультету розглянути як дисертацію чеховський «Острів Сахалін». Але це означало б офіційне визнання крамольної книги! Відповіддю декана на цю пропозицію було красномовне мовчання.
...Россолімо консультував і лікував хворих, писав статті для енциклопедії, читав лекції студентам, редагував наукові журнали.
Реввоєнрада країни висловила йому особливу подяку за розробку методів обстеження авіаторів, бійців Червоної Армії. До речі, вони застосовуються і нині в космічній медицині.
ШИЮ СТОЛИПІНУ ЗЛАМАВ РАСПУТІН, з роману В. Пікуля «Нечиста сила»
У глибокій таємниці з Москви викликали досвідченого невропатолога Григорія Івановича Россолімо –щонайосвіченішу людину, близького друга Чехова, Станіславського і Левітана.
Він потім розповідав, що там відбувалося:
–Я знайшов імператрицю в стані тваринного жаху. Вона, яка до цього ніколи мене не бачила, заходилася цілувати мені руки! Нікого не впізнавала, постійно ридала. Просила, щоб я повернув їй сина... Нісенітниця якась! Адже спадкоємець перебував у сусідній «ігровій» залі.
Я зажадав видалення хворої із звичної для неї обстановки. Наполягав на клінічному утриманні. «Що це означає? –обурився Миколка. –Чи не хочете ви, щоб я посадив її в бедлам?»
Мене вигнали. Потім царицю таємно вивозили до Німеччини, яка впливала на її психіку благотворно. А незабаром з’явився і Гришка Распутін, після чого допомога медицини вже не знадобилася. Я лікар-психіатр, все-таки, як-не-як, професор медицини...
Я далекий від містики, проте навіть я вимушений визнати, що цей темний мужик мав чималу силу навіювання. У ньому була якась особливість, котра владно паралізувала волю не лише жінок, а іноді впливала навіть на міцних чоловіків.
Я знаю, що Столипін впливові Гришки не піддався. Він став його ворогом і на цьому зламав собі шию...
ПРОТОТИП ХУДОЖНІХ ПЕРСОНАЖІВ, з статті «Дорогий Григорію Івановичу» на ap.altairegion.ru
Россолімо вважають одним з прототипів Стравінського, персонажа булгаковського «Майстра і Маргарити», професора, директора психіатричної клініки.
Багато літературознавців також переконано, що Равіно, прізвище доктора, який очолював клініку в «Голові професора Доуеля» письменника-фантаста Олександра Бєляєва, –не що інше, як похідне від Россолімо.
ЯЦЕНКО Олекса́ндр Степанович
Лікар. У медицині існують наукові терміни «Спосіб Ревердена-Яценка», «Операція за Яценком-Геккером».
З родини службовця. Батько, Яценко С., –клерк поштового відомства.
Народився в 1842 (1843?) р. в м. Сімферополь Російської імперії (нині –столиця автономної Республіки Крим України).
Помер в жовтні 1897 р. в м. Київ Російської імперії (нині –столиця України). Похований біля Аскольдової могили (цвинтар знесений).
Закінчив першу Юр’ївську гімназію (1861), медичний факультет Київського університету св. Володимира (1867). Стажувався в Австрії, Британії, Німеччині (1870-1873).
Був земським лікарем в Херсонські губернії (1867-1870), професором кафедри теоретичної хірургії Київського університету св. Володимира (1873-1882), завідуючим кафедрою госпітальної хірургії (1882-1897).
Учасник часник північноамериканської, франко-пруської, сербсько-турецької воєн.
Гласний Київської міської думи (1886-1893).
Спеціалізувався з проблем загальної та військової хірургії, гастростомії, трансплантології.
Першим на теренах Російської імперії і другим у світі здійснив заміщення дефектів шкіри після вогнепальних поранень (1870), а також виконав операцію пульмонотомії з позитивним результатом.
Розробив методи блефаропластики, вільної пересадки шкіри; виконав першу в Росії успішну операцію гастростомії (видалення пухлини твердої оболонки мозку); одним з перших застосував антисептичне лікування ран у військово-польових умовах.
Всььго виконав понад 5000 хірургічних операцій.
Друкувався в журналах «Сучасна медицина», «Centralb. fur Medical Wissenschaft», «Вісті Київського університету», ««Medical Jahrbuch», «Військово-медичний журнал».
Як вчений дебютував в журналі «Сучасна медицина» статтею «Чи проходять в паренхіму легенів рідини, які дробляться звичайними пульверизаторами» (1864).
Потім настала черга наступних доробків: «Zur Lehre von der Behandlund penetrirender Brust und Lungenwunden» (1870), «Військово-медичні матеріали північноамериканської війни за звільнення негрів», «До питання про перенесення чи прищеплення окремих шматочків шкіри до грануляційних поверхонь» (обидва –), «Огляд медико-хірургічної літератури франко-пруської війни за 1871-72 рр.» (1873).
Наш земляк –співавтор «Підручника клінічної і оперативної хірургії (1883).
Його перу також належить «Звіт про діяльність київського польового лазарету в Сербії» (1877).
Серед друзів та близьких знайомих Я. –В. Караваєв, Т. Більрот, А. Флейшер, Г.-А. Барделебен, К.-І.-М. Лангенбек, В. Діттель та ін.
***
ЗА МІСЦЕВОГО ЗНЕБОЛЮВАННЯ, пересадка шкіри за методом «Ревердена-Яценка»
Під місцевим знеболенням скальпелем або бритвою зрізають тонкі шари епідермісу діаметром 0,3-0,5 см із зовнішньої поверхні стегна, передпліччя чи передньої черевної стінки і черепицеподібно накладають на рану.
На 8-10 діб накладають пов’язку з індиферентним жиром.
ЖИВ В АНАТОМІЧНОМУ ТЕАТРІ, зі спогадів доньки О. Яценка
У родині... був наймолодшим. Рано втратив батька і залишився з матір’ю, котра жила на копійчану пенсію.
Щоб якось існувати і вчитися, він вже на першому курсі став готувати препарати для професора анатомії і тоді отримав право жити в маленькій кімнатці при анатомічному театрі, що полегшувало його більш ніж скромний бюджет.
Для отримання ступеня професора Олександр Степанович написав другу дисертацію і захистив її. Йому було поставлено всього два запитання, на які він відповів детально і точно. Проте відправляючи дисертаціїю до Петербургу на затвердження міністрові про ці його відповіді... забули і затримали їх в Києві. Відсутність потрібних відповідей викликала відмову міністра затвердити дисертацію.
У відповідь на інсинуацію Олександр Степанович вийшов з викладацького складу університету. Протягом низки років він очолював хірургічне відділення Київського військового госпіталю і під час турецької війни 1879 р. відряджався до Сербії, де командував польовим лазаретом.
...Ховало його буквально все місто. На цвинтарі, після панахиди, один з крупних лікарів, товариш Олександра Степановича, збирався сказати прощальне слово, але в цей час з натовпу, що оточував могилу, проштовхнулася вперед дуже бідно одягнена людина, майже обідранець, і відсторонив оратора: «Почекайте, пане, раніше я скажу. Лікар Олександр Степанович, що ж це ти зробив? До кого тепер ми –біднота –підемо? Спасибі тобі за всіх нас, не імущих і хворих! Спи з миром».
ЗДІЙСНИВ ВІДКРИТТЯ, з монографії В. Лаврова і О. Алєксєєва «Комбустіологія: питання історії»
Російські учені взяли активну участь в розповсюдженні і вдосконаленні вільної шкірної пластики не лише в Росії, але й в Європі, особливо це стосується Німеччини і Австро-Угорщини, де працювали С. Шкляревський, О. С. Яценко та інші.
У 1871 р. О. С. Яценко в своїй дисертації вказав на те, що приживляння шкірного трансплантата не стається, якщо він був узятий з підшкірно-жировою клітковиною. Так було встановлено, що для успішної вільної пластики шкіри найдоцільніше брати повнопрошарковий шкірний клапоть без підшкірно-жирової клітковини.
ПЕРЕЙМАВСЯ ОЗЕЛЕННЯМ КИЄВА, з кореспонденції О. Гришиної «Перший трансплантолог»
Сучасні пластичні хірурги у всьому світі роблять операції (зокрема, це блефаропластику) за методом лікаря Яценка. Його ж ім’ям вони і називаються. Хоча першу свою пересадку шкіри Олександр Степанович здійснив ще 1870 року.
Саша Яценко був бідним студентом. Йому довелося продати золоту медаль, одержану після закінчення гімназії, аби сплатити внесок за навчання в Київському університеті св. Володимира.
Повернувшись до Києва..., захистив другу докторську дисертацію –про складну трепанацію черепа. Проте професорського звання через інтриги не одержав.
У Києві блискучий хірург мав велику практику, багато пацієнтів приїжджали до нього з інших міст. Олександр Степанович відносився до тієї когорти лікарів, які принципово не брали грошей за з бідних, понад те –допомагав таким пацієнтам матеріально.
Після смерті в одній з київських лікарень в пам’ять про те, що Яценко бідних лікував безкоштовно і був і в ній консультантом відкрили чотири безкоштовні ліжка його імені.
І майже невідомий штрих біографії –він займався озелененням Києва! Ось ці сквери, що йдуть від Софіївської площі до Михайлівської, розбиті за його ініціативою і навіть за його ескізами.
СЛАВА НЕЗАСЛУЖЕНО ОБІЙШЛА, з розвідки В. Когана «Хірург О. С. Яценко»
Нині навіть не всі лікарі пам’ятають його ім’я. А він був неабиякою особою: ученим, талановитим хірургом, педагогом і громадським діячем. Не випадково став лікарем, оскільки за складом характеру був добрим і чуйним. Поєднання цих важливих людських рис дозволило йому піднятися свого часу так високо в своєму професіоналізмі.
Досить сказати, що Яценко добре знав знаменитий київський хірург В. Караваєв. Саме він в 1875 р. рекомендував його на посаду екстраординарного професора кафедри теоретичної хірургії. Для цього були свої підстави.
Яценка, мабуть, можна порівняти з іншим талановитим ученим і великим гуманістом –Ф. Г. Яновським. Ці київські лікарі прославили наше місто, та й не тільки місто. Але доля розпорядилася так, що Яновський завжди був на виду; Яценка ж така слава, зовсім незаслужено, обійшла.
Історія чимало таких прикладів. Однак сьогодні ми не говоримо про те, як так могло статися. Мова про інше –про пам’ять О. С. Яценка, майже забутого хірурга, який так багато зробив для науки і практики.
...Не полишає відчуття гіркоти, якщо пригадати, що 1934 року цвинтар, де покоївся прах О. С. Яценка, за розпорядженням влади знищили. І залишається сказати тільки одне: хай буде благословенна пам’ять про нього!
Мікробіологія
БЕЗРЕДКА Олександр Михайлович
Мікробіолог, імунолог. В мікробіології існує науковий термін «метод Безредка».
З інтелігентської родини. Батько, Іш-Ноомі Е., –письменник.
Народився 27 березня (8 квітня) 1870 р. в м. Одеса Російської імперії (нині –адміністративний центр однойменної області України).
Помер 28 лютого 1940 р. в м. Париж (Франція).
Закінчив природниче відділення фізико-математичного факультету Новоросійського університету (1892), Паризький медичний коледж (1893-1897).
Працював науковим співробітником (1897-1916), заступником директора (1916-1940) паризького інституту ім. Пастера.
Створив учення про рецептивні клітини й антивіруси; розробив принципи десенсибілізації; запровадив термін –анафілактичний шок; відкрив метод місцевої імунізації;дослідив токсин черевнотифозної бактерії, а також участь в імунітеті лейкоцитів; з’ясував роль нервової системи в розвитку анафілактичного шоку, розробив метод його запобігання (метод Безредка).
Лікування шкіряних захворювань стафілококової або стрептококової етіології шляхом зрошувань і компресів з фільтратом тривало вирощуваної бульйонної культури збудника (Безредка антивірусотерапія) нині не застосовується.
Друкувався в журналах «Лікарська справа», «Ха-рефуа», «Журнал експериментальної біології і медицини».
Перу Б. належать книги «Місцева імунізація» (1926), «Про значення подразників в інфекції й імунітеті» (1927), «Анафілаксія і антианафілаксія» (1930).
Серед друзів та близьких знайомих Б. –І. Мечников, І. Савченко, М. Гамалія, Л. Тарасевич, Д. Заболотний та ін.
***
ТРУПИ НЕ ПРИБИРАЄМО, афоризм О. Безредка
Прибирати трупи своїх ворогів мікробіологам не доводиться.
ТВАРИНА ПОМИРАЄ ВІД ЗАДУХИ, з «Щоденника спостережень» О. Безредка
Як тільки зроблено пробне упорскування, сенсибілізована морська свинка починає хвилюватися. Вона дряпає мордочку. Її хвилювання зростає з кожною хвилиною. Раптом вона починає обертатися навколо своєї вісі. Ці обертальні рухи уриваються судомними здриганнями, все більш частими і сильними.
У певний момент –через 3-4 хвилини опісля після упорскування –судомні рухи рідшають. Тварина здається виснаженою...
Лягає на бік. Сфінктери сечового міхура і заднього проходу розслабляються; відбувається виділення сечі і калу. Дихання, дуже коротке і переривисте спочатку, стає все повільнішим.
До кінця короткого проміжку, котрий рідко перевищує 5-6 хвилин, тварина помирає від задухи.
НЕЗМІННА ПРИВІТНІСТЬ, з книги О. Безредка «Історія однієї ідеї»
Впродовж 35 років Мечникову невпинно доводилося боротися за фагоцитоз...
Ті, хто мав випадок бачити його, завжди згадують оригінальну зовнішність, яка вже стала легендарною, його фігуру –одну з найпопулярніших в Парижі, його ваговиту ходу, котра справляє враження непохитної волі та енергії, його заховані за окулярами очі, що іскряться доброю усмішкою, його простоту і незмінну привітність.
РЯТІВНА СИРОВАТКА, з книги І. Мечникова «Етюди оптимізму»
Після того, як Борде відкрив сироватки, які набувають здатності розчиняти червоні кульки інших видів тварин, почали готувати схожі сироватки, котрі діють на різні інші елементи організму: білі кульки, насінні тіла, ниркові і нервові клітини тощо.
При цьому було встановлено, що потрібно брати завжди певну кількість сироваток, аби вони діяли як отрута; узяті в меншій дозі, вони проводять зворотну дію. Таким чином, сироватка, узята у великій дозі, розчиняє червоні кульки і зменшує їх кількість в крові; а упорскнута в дуже маленькій дозі, навпаки, збільшує їх кількість.
Цей факт був вперше встановлений Кантакузеном по відношенню до кроликів, а Безредка і мною –по відношенню до людини.
...Безредка одержав збільшення кількості білих кров’яних кульок у лабораторних тварин після уприскування їм слабких доз сироватки, сильні дози якої діють руйнівно на клітини. Ці факти представляють лише окремий випадок того правила, що маленькі дози отрути викликають посилену діяльність чутливих елементів, тоді як сильні дози приводять до їх ослаблення і смерті.
НА ПІДСТАВІ НЕПРАВИЛЬНИХ ТЕОРІЙ, з книги І. Дегена «Портрети вчителів»
–Нам з вами відомо, що лише на підставі безперечної наукової теорії можна будувати нові суспільні формації. Утішно, проте всі блискучі практичні пропозиції Безредка, які і через сто років не втратять свого величезного значення для медицини, виникли на підставі неправильних теорій, котрі представляють сьогодні виключно історичний інтерес.
Георгій Платонович Калина подивився в зал і вперше за весь час, що ми знали його, посміхнувся. Яка це була усмішка!
У ЗОЛОТОМУ ФОНДОВІ НАУКИ, з розвідки О. Корсун «Не все витримало випробування часом»
О. М. Безредка визначив місцевий імунітет як формування неприйнятності до інфекцій окремого органу, скажімо, шкіри чи кишечнику, без утворення захисних білків-антитіл. Учений вважав, що місцеву стійкість забезпечують чутливі клітини, котрі звикають до ослаблених або вбитих мікроорганізмів. Вони роблять орган нечутливим і до «диких», циркулюючих в природі збудників інфекції.
Теоретичні уявлення О. М. Безредка набули широкого поширення, проте, випробування часом вони не витримали. Розвиток вчення про цілісність організму й нейрогуморальної регуляції різних проявів його життєдіяльності, прогрес у вивченні клітинних і біохімічних основ стійкості до інфекційних захворювань відвели цим уявленням лише історичне місце. Проте, хоча погляди Безредка і були залишені, сам термін «місцевий імунітет» міцно увійшов до спеціальної літератури і поступово наповнився новим змістом.
У той же час рекомендації О. М. Безредка про доцільність введення профілактичних вакцинних препаратів безпосередньо в органи, залишилися в золотому фонді науки. Найрельєфніший доказ цього –профілактика поліомієліту за допомогою вакцини з живих, спеціально ослаблених вірусів у вигляді драже або пігулок.
КЛИН КЛИНОМ, з статті І. Беруша «Анафілаксія»
Анафілаксія –стан підвищеної чутливості організму до повторного введення чужорідної речовини білкової природи –анафілактогена; один з видів алергії.
...Клінічна картина анафілактичного шоку залежить від виду тварини, способу введення і дози антигена і може значно варіювати. ...Істоти, які вижили після анафілактичного шоку, стають стійкими до введення тієї ж речовини. О. М. Безредка назвав це явище антианафілаксією, або десенсибілізацією. Вона наступає через 10-20 хв. після клінічних проявів шоку і продовжується у морських свинок до 40 діб, а у кроликів до 9 діб. Стан сенсибілізації можна зменшити або усунути, якщо за декілька годин до введення вирішальної дози антигена вводити тварині невеликі дози того ж антигена. Цим методом, запропонованим О. М. Безредка, користуються для запобігання анафілактичним реакціям, зокрема сироватковій хворобі.
... О. М. Безредка вперше вказав на значення нервової системи в розвитку анафілаксії ... Останню слід трактувати як комплекс реакцій організму, в якому беруть участь центральна нервова система, ендокринні залози, імунні механізми.
ВИСНОВОК –ПРОБЛЕМАТИЧНИЙ, з статті А. Залманова «Таємна мудрість людського організму»
Генералізовані дерматити, такі як ртутна чи сальварсанова еритродермії, є важкими захворюваннями (схожі на масивні опіки). Є підстава припускати, що в даному випадку не спрацювало нейтралізуюча і дезинтоксикуюча дія шкіри.
Праці Безредка показали, що шкіра грає специфічну захисну роль в організмі. При сибірській виразці переважно шкіра сприйнятлива до інфекції і лише один її імунітет може виявитися успішним.
...Безредка встановив, що внутрішньошкіряне щеплення проти стрепто–і стафілококової інфекції ефективніше, ніж підшкірне.
Біглієрі і Віллега спостерігали, що щеплення в шкіру вакцини проти сказу створює міцніший імунітет і при менших дозах, ніж підшкірне. Безредка приписує ці функції певним сприймаючим кліткам ретикулоендотеліального шару. (Спостереження правильне, висновок проблематичний. Навряд чи можна уявити собі непроникну перешкоду між клітками і позаклітинною рідиною).
НЕ ВСЕ ТАК ПРОСТО, з статті «Гіпосенсибілізація за Безредком» на інтернет-сайті alergetik.ru
Гіпосенсибілізацію по Безредка призначають, коли уникнути зустрічі з алергенами хворий не може. Простіше кажучи, її призначають майже завжди при алергії на домашній пил і пилок рослин і дуже часто –при чутливості до інших подразників.
Процедура ця вельми складна. Спочатку шляхом численних проб визначають, скільки алергену можна закачати пацієнтові під шкіру, аби, з одного боку, той не особливо постраждав і, з іншого, –все ж таки якийсь толк був: адже якщо відсутня взагалі будь-яка реакція, значить, алергену введено надто мало, а це робота даремно. А потім починають регулярно і занудно колоти хворому алерген, з кожним разом трохи збільшуючи дозу.
...Сперечатися не доводиться: метод Безредка –краще, що сьогодні має у своєму розпорядженні наука.
Але що він дає?
І що дасть в майбутньому?
Поки що його можливості досить скромні. Ось, наприклад, яку статистику одержав доктор Клюєв при лікуванні дітей від бронхіальної астми. Найкращі результати –у тих, хто загострено реагував на один-два алергени: 95% таких дітей вдалося практично повністю вилікувати. Проте в групі поліалергіків цей показник впав до 66% –і, що найнеприємніше, нічого не дав повторний курс. А оскільки хворі з полівалентною сенсибілізацією більшість скорботної армії –самі розумієте, висновок невтішний.
А наскільки мають рацію лікарі, котрі все-таки готують методу Безредка блискуче майбутнє, –не зважаючи на неухильне зростання питомої ваги поліалергії?
Існує думка, що коли методику удосконалити і гарненько обкатати, то вдасться позбавити її недоліків, і тоді ми зуміємо вимести алергію залізною мітлою з людської популяції...
Можливо, тут стане якоюсь мірою корисним погляд токсиколога. Справа в тому, що для «вимітання залізною мітлою» ...годиться лише одне: відбір на генетичну резистентність до алергенів. Як не шкода, але в іншій формі завдання, напевно, навіть не може бути поставлене.
Чому шкода? А тому, що в токсикології є одне непорушне правило: відбір на резистентність до чого завгодно проводиться виключно летальними –смертельними! –дозами отрути. Тоді як методом Безредка фактично ведеться відбір –та не популяційний, а індивідуальний! –на толерантність, тобто витривалість. Це, звичайно, теж добре, однак толерантність, по-перше, недостатньо специфічна (недостатньо «націлена» саме на алерген, а, як би висловитися, «розпилюється», попутно прямує на інші чинники) і, по-друге, не успадковується.
А це означає, що нащадки алергіка, повністю вилікувані за методу Безредка, ризикують народитися схильними до алергії.
ВАКСМАН Залман Аврахамович
Мікробіолог. Засновник нової науки –мікробіології ґрунту. Першовідкривач стрептоміцину (1943). Лауреат Нобелівської премії з медицини (1952). Автор терміну «антибіотик» (1941).
З міщанської родини. Батько, Ваксман А., –ремісник-меблевик.
Народився 21 липня 1888 р. в с. Нова Прилука Бердичівського повіту Київської губернії Російської імперії ( нині –Липовецький район Вінницької області України).
Помер 16 серпня 1973 р. у м. Хайеніс (США).
Закінчив початкову релігійну школу у Бердичеві, екстерном склав іспити за повний курс п’ятої гімназії в Одесі (1910), закінчив агрономічний факультет Рутгерського коледжу (1915), Каліфорнійський університет (1918) у США.
Працював на родинній фермі, в Нью-Йоркській дослідницькій лабораторії бактеріології ґрунту, Каліфорнійському університеті, ад’юнкт-професором (1925-1930), професором (1930-1943), завідувачем відділу (1943-1949) Рутгерського університету, директором інституту мікробіології при Рутгерському університеті (1949-1958).
Лауреат Нобелівської премії «за відкриття стрептоміцину –першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу». Завдяки цьому препарату вдалося врятувати сотні мільйонів життів на планеті.
Почесний доктор університетів Рутгера, Принстона, Пенсільванії, Філадельфії, Нью-Йорку (усі –США), Льєжу (Бельгія), Мадриду (Іспанія), Страсбургу (Франція), Єрусалиму (Палестина).
Почесний член низки наукових товариств в США, Данії, Нідерландах, Канаді, Швеції, Ізраїлі, Італії, Іспанії.
Коло головних наукових інтересів вченого –біохімія ґрунтових бактерій, механізм розкладу туберкульозної палички, «санітарні» властивості ґрунту, актиноміцети.
Крім стрептоміцину, він відкрив: неоміцин –антибіотик широкого антибактеріального спектру, актиноміцин D (дактиноміцин) –протипухлинний антибіотик, кандицідин –антифугальний антибіотик полієнової структури, стрептотріцин, гризеїн.
Він також відпрацював загальну технологію створення антибіотиків, успішно боровся з пошкодженням пліснявою точних приборів, винайшов мікробіологічні засоби боротьби з обростанням днищ морських суден.
Перу В. належить капітальні доробки «Антагонізм мікробів і антибіотичні речовини», «Мікробіологія ґрунту в 1924 році», «Ферменти», «Ґрунт і мікроб», «Спроба синтезу і аналізу», «Моє життя з мікробами», «Перемога над туберкульозом».
Всього ж він написав близько 30 книг і понад 400 наукових праць, серед яких 18 монографій.
Частину гонорарів за свої відкриття вчений пожертвував Фонду підтримки дослідницьких робіт в галузі мікробіології.
В. увійшов до переліку 100 найбільш видатних діячів людства.
Стисла інформація про нього подана в «Великій медичній енциклопедії» (М., 1976), кілька рядків присвятив йому «Радянський енциклопедичний словник» (М., 1989) і жодним словом не обмовилася «Українська радянська енциклопедія (1960; 1979).
Ім’я нашого земляка присвоєно Інституту мікробіології при Рутгерському університеті.
У м. Вінниця створено Благодійний фонд ім. З. А. Ваксмана (2003), тут пройшла міжнародна конференція, присвячена вихідцю з України (2003).
На малій батьківщині, в с. Нова Прилука встановлено пам’ятну стелу видатному земляку, його ім’я рішенням сільради присвоєно одній з вулиць.
Серед друзів та близьких знайомих В. –Я. Ліпман, А. Волгрен, Т. Робертсон, А. Шатц, О. Флемінг, Х. Флорі, Е. Чейн, В. Кінг та ін.
***
СПАСІННЯ ПРИЙШЛО З ГРУНТУ, з заяви З. Ваксмана при висуненні на Нобелівську премію
Ця кульмінаційна точка праці всього мого життя почалась у 1915 році з вивчення маленької групи ґрунтових мікроорганізмів, актиноміцетів, які принесли за останній час велику користь людству.
Я гордий тим, що виправдав прадавній вислів «З землі прийде твоє спасіння»: мікроорганізми, які виявили свої важливі хімічні властивості при лікуванні людських хвороб, мали прийти з ґрунту.
ЯКБИ НЕ СТРЕПТОМІЦИН, НІНА НЕМИНУЧЕ Б ЗАГИНУЛА, з книги З. Ваксмана «Моє життя з мікробами»
У 1942 році ми ізолювали стрептотрицин. Ми вивчали його в експерименті й одночасно створювали його технологію. Планували досліди в клініці, але все обірвалося через виявлену токсичну дію на нирки.
Експерименти добігали невдалого завершення, коли в серпні 1943 року в нашій лабораторії був ізольований стрептоміцин, причому зі штаму стрептоміцету, який я вперше описав ще 28 років тому, будучи студентом-дипломником. Вийшло, що фірма «Мерк» багато зробила з стрептоміцину ще до того, як він народився.
…Антибіотик виявився ефективним при багатьох формах туберкульозу, бруцельозі, чумі й інших тяжких хворобах, проти яких раніше не існувало специфічних засобів терапії. Особливо вражаючим була його дія на хворих туберкульозним менінгітом, який ще недавно у всіх випадках закінчувався смертю. Скільки хвилюючих переживань в мене зв’язано з клінічним застосуванням стрептоміцину!
Пам’ятаю, як 1946 року в одній з московських клінік я бачив дев’ятирічну дівчинку Ніну, котра спокійно сиділа в постелі і читала мені вірші англійською. 80 днів назад її привезли в клініку з туберкульозним менінгітом, –якби не стрептоміцин, вона неминуче загинула б.
Ніна стала першою дитиною в Радянському Союзі, яка повернулася до життя після туберкульозного менінгіту.
ПІТРИМУВАВ ВИХІДЦІВ З СРСР, з розвідки Б. Пухлика «Що він шукав в краю далекім»
…Вийшовши на пенсію в 1958 р., він заснував фамільний добродійний фонд для підтримки наукових досліджень у галузі мікробіології. Потім тривалий час фонд очолював його син Байрон Ваксман , який також став професором в галузі мікробіології. Гроші фонду йшли й на підтримку вчених, студентів, їхніх сімей, які емігрували з СРСР.
…Ваксман був патріотом держави, у якій народився. Він постійно підтримував емігрантів з СРСР, намагався створити їм максимально комфортні умови для адаптації в США.
…Ми виїжджали до Нової Прилуки. Дуже гарне, благополучне село. Проте ніхто нам не міг показати, де був будиночок Ваксманів.
НЕ ВІДМОВЛЯВ НІКОМУ, з статті І. Чекмана «Нобелівські премії за відкриття нових препаратів»
…До лабораторії надходило багато листів з проханням прислати стрептоміцин для лікування хворих на туберкульоз. Професор нікому не відмовляв: уже 1949 року йому вдалося налагодити масове виробництво препарату.
…Під час нагородження З. А. Ваксмана член Нобелівського комітету А. Вольгрен із Каролінського інституту в Стокгольмі відзначив: «На відміну від відкриття пеніциліну професором Олександром Флемінгом, яке значною мірою зумовив випадок, отримання стрептоміцину було результатом тривалої систематичної праці великої групи вчених». А. Вольгрен вітав З. Ваксмана як «одного з найвидатніших благодійників людства».
АКТОРИ СУСІДНЬОЇ СЦЕНИ, з інтерв’ю О. Левченка, автора монографії «Нобелівська інтелектуальна еліта й Україна»
–Аналізуючи офіційну статистику, вивчаючи біографії загальновизнаних авторитетів, доводиться констатувати: Україна формально не має своїх лауреатів. Наша держава поки що не дістала визнання нобелівських установ, але вони не обділили увагою вихідців із нашої землі. Це –вчені та письменники, які народилися, навчалися, розпочинали свою успішну діяльність або тривалий час жили, плідно творили в Україні, але одержали Нобелівську премію як громадяни інших країн, насамперед Росії, колишнього СРСР, США, Франції, Ізраїлю. Україна народжувала геніїв, виколисувала їх, навчала і... відпускала (чи витискала) в чужі краї.
–Скільки серед лауреатів найпрестижнішої світової нагороди вихідців з України?
–Шестеро. Вони одержали найвищу міжнародну відзнаку в усіх номінаціях, окрім премії Миру. Етнічні українці та уродженці нашої держави інших національностей зробили, без перебільшення, вагомий внесок у економічний розвиток, науку, культуру світової цивілізації... Прикро, що, за висловом письменника Бориса Харчука, лауреати-уродженці України нерідко були «поетами чужої слави, акторами сусідньої сцени».
–Вам відомі імена вчених і письменників з України, кого висували на здобуття Нобелівської премії, але з різних причин вони її не були удостоєні?
–Як про реального претендента в галузі літератури можна говорити про Івана Яковича Франка. Його, «великого провідника свого народу, міжнародного генія», «справді найвизначнішого письменника сучасної Європи» висунув 26 листопада 1915 р. в листі до Нобелівського комітету професор, доктор філософії з Відня Йозеф Застирець. …На превеликий жаль, він не був увінчаний нобелівськими лаврами. Причина в тому, що лист-подання надійшов до Стокгольма, коли питання про лауреатів уже було вирішене.
Не судилося отримати цю нагороду й Уласу Самчуку (1905-1987) –«найвидатнішому українському прозаїку в діаспорі», уродженцю села Дермань (тепер –Рівненської області). Після виходу в світ роману-трилогії «Волинь» (перший том опубліковано 1934 р.) кандидатуру Уласа Самчука на здобуття Нобелівської премії з літератури висунув у 1980 році торонтський російськомовний журнал «Сучасник». І тоді, і в наступні роки премію одержали інші, не українські майстри слова.
На Нобелівську премію висували поетів Павла Тичину (1966) і Миколу Бажана (1970). Їх кандидатури запропонував Омелян Пріцак, широковідомий у світі український вчений-славіст і тюрколог, дійсний член Американської, Фінської, Турецької академій наук, донедавна професор Гарвардського університету. Проте Бажан, подякувавши Шведській академії літератури за увагу до його особи та творчості, в надісланому їй листі висловив сумніви в реальності та своєчасності висунення його кандидатури, тобто фактично відмовився від нагороди.
В ранзі одного з реальних претендентів на найвищу відзнаку так і залишився Павло Тичина.
Серед них був також поет-дисидент Василь Стус, якого 1985-го року висував нобелівський лауреат Генріх Бьоль. Як відомо, В. Стус помер 4 вересня 1985 року від тортур у таборі для політв’язнів. На жаль, кандидатура померлого автора вже не могла розглядатися.
–Кандидатуру Олеся Гончара теж висували на здобуття престижної премії?
–Українська діаспора в 1989 році, коли з з’явилося нове видання «Собору» англійською мовою, розпочала заходи щодо висунення Олеся Гончара претендентом на Нобелівську премію з літератури. Його кандидатуру було запропоновано 1991 року. На жаль, безрезультатно.
На мою думку, не варто драматизувати ці прикрі факти. Рішення Нобелівських комітетів, як ми переконались, не завжди збігаються з громадською думкою, можливо, не завжди є об’єктивними.
СИН ВАКСМАНА, ХИЛЬНУВШИ, СПІВАВ УКРАЇНСЬКОЮ, з статті В. Родинкової «Бажані гості»
…Байрон Ваксман відвідав малу батьківщину батька. І дуже здивувався. Адже в 1929 році, коли він приїжджав сюди зі США з матір’ю і ганяв калюжами за вперше побаченим поросям, в Новій Прилуці асфальту не було. Не було й сучасних чистеньких будиночків, якими село зустрічало шановних гостей. І дружно ойкнуло, коли дідусь-американець, який виступав на церемонії відкриття пам’ятного знака батьку, раптом заспівав українською! Пізніше Байрон Ваксман, який володіє 7 мовами, згадав ще одну українську пісню.
Пригощатися українськими стравами він не боявся. Навіть попросив горілки. А от кольорова капуста ресторанного виробництва американцю не сподобалася.
Зате онук Байрона і правнук великого вченого Жорж, котрий теж вирішив присвятити себе науці, був у захваті від усього, що відбувалося. Проте, на відміну від прадіда-біолога і діда-медика, Жорж став фізиком.
І вважає, що повинен не тільки користатися привілеями прославленого прізвища, а й зробити щось, аби прославити це прізвище ще більше. Час цьому настав: гості зізналися, що ім’я Зельмана Ваксмана забувається навіть в Америці.
–Ті, хто займається проблемою туберкульозу, батька знають, –пояснив Байрон Ваксман, –інші ж –ні. Студенти знають тільки те, що відбулося максимум 5 років тому. Так у тіні залишаються навіть найвидатніші вчені.
ВИНОГРАДСЬКИЙ Сергій Миколайович
Мікробіолог. Один з фундаторів світової мікробіології. Фундатор першого об’єднання мікробіологів на теренах Російської імперії і другого –в Європі. В мікробіології існує науковий термін «хемосинтез мікроорганізмів Виноградського».
З родини правознавців. Батько, Виноградський М., – юрист, підприємець, засновник банку.
Народився 1 (13) вересня 1856 р. в м. Київ Російської імперії (нині –столиця України).
Помер 24 лютого 1953 р. в м. Брі-Конт-Робер (Франція). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив другу київську гімназію (1873), навчався в Київському університеті (1873-1876), Петербурзькій консерваторії 1876), природознавчому відділенні Петербурзького університету (1877-1881). У вузі готувався до професорського звання (1881-1885).
Працював в страсбурзькій лабораторії де Барі (1885-1888), Інституті гігієни Цюріхського університету (1888-1889), завідуючим відділом загальної мікробіології (1890–), директором (1902-1912) петербурзького Інституту експериментальної медицини, спеціалістом з землеробства й ґрунтознавства в м. Подольськ Московської губернії (1912-1918), завідуючим агробактеріологічним відділом Пастерівського інституту під Парижем (1922-1953).
Член-кореспондент Петербурзької академії наук (1894).
Почесний член Російської академії наук (1923).
Член Французької академії наук
Член Лондонського королівського товариства, почесний член Московського товариства любителів природознавства, антропології й етнографії (1901), член Французького сільськогосподарського товариства (1902), неодмінний член Російської медичної ради (1904).
Лауреат премії Левенгука, яка присуджується раз в 10 років.
В. довів участь мікроорганізмів в кругообігу речовини в природі, розділив мікроби на автохтонні й аллохтонні, відкрив хемоавтотрофні мікроорганізми, явище хемосинтезу (1887), виділів з ґрунту азотофіксуючі бактерії (1893), одержав нові дані щодо аеробних розкладу целюлози та фіксації вільного азоту, нітрифікації, вперше запровадив метод вибірних поживних середовищ.
Основні його книги: «Ueber Schwefelbakterien» (1887), «Ueber Eisenbacterien» (1888), «Zur Morphologie u. Physiologie der Schwefelbacterien» (1888), «Recherches sur les organismes de la nitrification» (1890), «Залізобактерії як аноргоксиданти» (1920), «Мікробіологія ґрунту, проблеми й методи» (1949).
Більшовицької революції наш земляк не сприйняв і емігрував спочатку до Швейцарії й Югославії (1918-1922), а потім –до Франції (1922), де і доживав віку.
В. –єдиний емігрант з СРСР, якому присвоїли звання почесного члена Російської академії наук (1923) і видрукували, переклавши з французької, книгу «Мікробіологія ґрунту, проблеми й методи» (1952).
Серед друзів та близьких знайомих В. –С. Ваксман, І. Павлов, Д. Заболотний, А. де Барі, Д. Менделєєв, О. Бутлеров, І. Сєченов, В. Омелянський, Е. Ру та ін.
***
ГЕТЬМАНСЬКОГО РОДУ, з розвідки В. Калити «Когорта славетних»
Петербург, 1902 рік. Інститут експериментальної медицини, заснований самим принцем Ольденбурзьким, близьким родичем російського імператора. Завдяки високому заступництву цей науковий заклад і став одним із найперспективніших у Росії. Попрацювати, виконати складні дослідження, підготуватися до професорського звання сюди з’їжджалися з усієї імперії. Були й з України. Тут закінчував докторську дисертацію Данило Заболотний з Поділля, котрий згодом стане славетним ученим-чумологом, Василь Омелянський з Полтавщини –автор першого в Росії підручника з мікробіології. Та ось товариство земляків-українців поповнилося київським клініцистом Миколою Стражеском.
Зі Стражеском склалася делікатна ситуація. Готуючи докторську дисертацію з проблеми ферментації у кишках, 28-річний науковець унаслідок численних досліджень подав своєму науковому керівникові академіку Івану Павлову, згодом Нобелівському лауреату, дані, які суперечили погляду вчителя. Павлов нервував, доводячи власну правоту і помилку учня. А він же, академік, мав бути й офіційним опонентом дисертанта з України. Як тут бути –відмовитись від того, в чому був переконаний? І Стражеско став радитись із Данилом Заболотним, значно старшим за віком, досвідченішим.
–Єдиний вихід з цього делікатного становища –звернутися до нашого директора, –порадив Заболотний. –Тим більше, що Сергій Миколайович симпатизує своїм землякам з України. Гадаю, він погодиться стати арбітром у вашій науковій суперечці з Павловим, надішле вміст ваших пробірок на спеціальне бактеріологічне дослідження. Це єдиний спосіб з’ясувати характер ферментації у кишках.
Директор Інституту експериментальної медицини Сергій Виноградський, запрошений на посаду принцем Ольденбурзьким, виручив свого молодого земляка. Бактеріологічне дослідження підтвердило правоту стажиста з Києва, про що Виноградський і поінформував академіка Павлова.
Директор столичного інституту тепло, доброзичливо зустрічав своїх земляків з України, допомагав, чим міг. Цікавився: ну як, що там нового в Україні? Той інтерес, мабуть, мав генетичні корені: як не як, а його мати –уродженка гетьманського роду Скоропадських.
ВИ БУДЕТЕ ДЛЯ НАС МЕТРОМ, з листа Е. Ру С. Виноградському
…Мої колеги і я сам були б Вам дуже вдячні, якби Ви приїхали працювати до нашого Інституту. Ви дасте йому свою блискучу наукову підготовку і зможете без найменших турбот про викладання продовжити Ваші чудові дослідження.
…Ми були б горді вважати Виноградського разом з Мечниковим своїм співробітником.
…Ви будете для нас метром ґрунтової бактеріології.
УКРАЇНСЬКИМ ВЧЕНИМ ОПІКУВАВСЯ ФРАНЦУЗЬКИЙ УРЯД, з кореспонденції О. Коротєєва «Найбільше багатство Росії»
За підрахунками зарубіжних учених, в східно-православному просторі (на теренах Росії, СРСР, РФ) було зроблено близько половини винаходів і відкриттів зі всіх, здійснених загалом у світі за час існування сучасної наукової школи, котра базується на християнському фундаменті. Сучасна наукова школа бере свій початок з середини XV ст. –з праць Коперніка.
Для російського (так в тексті –авт.) мікробіолога С. М. Виноградського, який емігрував до Франції після революції 1917 р., на запрошення директора інституту Пастера Еміля Ру, через п’ять років за рішенням французького уряду поблизу Парижа викупили маєток, де побудували агробіологічну лабораторія інституту Пастера, і де Сергій Миколайович жив і працював впродовж трьох десятиліть.
ТУЖИВ ЗА БАТЬКІВЩИНОЮ, із спогадів С. Ваксмана
Життя у північному місті (Петербурзі –авт.) аж ніяк не було йому до вподоби, він тужив за рідною Україною і за її безмежними степами і сухим повітрям, де люди зберегли ще певне відчуття волі.
ПОМЕР У ЗЛИДНЯХ, з статті Б. Мацелюха і В. Шендеровського «Мисливець за мікробами»
Про цього вченого в Україні донедавна ніхто не знав. Тому не дивно, що коли Євген Рослицький з Канади звернувся до українських учених із проханням надати хоч якусь інформацію про відомого мікробіолога, то одержав невтішну відповідь.
… А недавно академік АН СРСР мікробіолог Євген Мишустін цілком офіційно стверджував, що Сергій Виноградський –«видатний російський вчений», «народився в Росії і був російським громадянином».
То ким же був Сергій Виноградський –мисливець за мікробами з золотоверхого Києва, чиє ім’я стоїть поруч з іменами таких корифеїв науки, як Л. Пастер, Р. Кох, І. Мечников?
…В 1889 році Виноградський починає в Цюріхському університеті нову серію досліджень бактерій, які нітрифікують. Як помітив винахідник стрептоміцину Зельман Ваксман, який, між іншим, також народився на українській землі, це принесло Виноградському «престиж, котрий залишився до нашого часу неперевершеним».
До вченого прийшла світова слава, він одержує престижні запрошення. Але Виноградський вирішує повернутися до Петербурга.
Незважаючи на різні труднощі, Виноградському вдалося 1892 року довести існування анаеробних бактерій –фіксаторів азоту. Виділив він і чисту культуру цих бактерій, названу Clostridium pastorianum –на честь Пастера.
У 1905 році Виноградський залишає Петербург, офіційно вже займаючи посаду директора Інституту експериментальної медицини, і переїжджає в Україну. Він стає турботливим і ефективним господарем своєї землі, приносячи користь для широких околиць Городка (у цьому містечку Хмельницької області у В. був власний маєток –авт.).
Та розпочалася Перша світова війна. Родина Виноградського розсипалася: сам він виявився на своїй віллі «Петит Крет» у Швейцарії, дружина залишилася в Києві, дочки працювали медсестрами, а зятя мобілізували до армії. Вчений повертається до науки.
…На початку тридцятих років Виноградський запропонував механізм фіксування азоту анаеробним родом азотфіксуючих бактерій (до речі, саме він довів, що амоній був першою ступінню в процесі фіксації азоту). Після декількох років праці Виноградський довів існування декількох специфічних родів бактерій, причетних до розщеплення целюлози, взявся за активне вивчення фіксації азоту бульбовими сімбіотичними бактеріями...
Але прийшов 1939 рік, який наніс йому два хворобливих удари. Цього року після двох паралічів померла дружина, а Друга світова війна розірвала зв’язки з рідними у Варшаві. По закінченні війни в листі Ваксману Виноградський повідомляв, що «директор Інституту Пастера пообіцяв зробити все, аби видати книгу «Мікробіологія ґрунту, піввіку мікробіологічних дослідів», яка була опублікована у Франції 1949 року.
З листів дочки Галини Ваксману довідуємося, що Виноградський був людиною гордою і самостійною. Син широких степів України, гетьманського роду, заможний землевласник, підприємець, який мав доступ до царського двору, вчений, котрий займав чільне місце в Інституті експериментальної медицини в Петербурзі, світової слави мікробіолог –доживав свій вік, не маючи навіть достатньо грошей на одяг...
Як багато українських учених, він змушений був діяти не на своїй землі. У Петербурзі прожив у цілому приблизно сім років, як і у Швейцарії. А більш тридцяти років свого неспокійного життя провів у гостинній для нього Франції. Пані Іоланта Помиян, родичка Виноградського, писала з Монреаля: «Цілий архів дідуся, разом з його академічними дипломами, Інститут Пастера передав Росії (без згоди родини!)».
ЛЮДИ ДОБРІ, СХАМЕНІТЬСЯ, з статті С. Скоробагатько «Наш великий мікробіолог»
Про цю людину писати важко і легко водночас... Таким заяложеним штампом починається багато біографічних розвідок. Про Сергія Миколайовича Виноградського так не скажеш. Важко писати! Бо відомостей –обмаль, геть обмаль. У грубій книзі «Видатні постаті України» (видання МАУП 2004 р.) –нічого немає. У поважному 11-томнику «Енциклопедія українознавства» (головний редактор Володимир Кубійович, 1993, репринтне відтворення 1955-1984 рр.) –ані слова. Як і в загалом непоганому довіднику «100 найвідоміших українців» («Автограф», 2005), видання третє, виправлене і доповнене (!).
У чому річ? А, либонь, у тому, що це ім’я давно «експропріювала» російська історіографія, назвавши «видатним руським вченим». У кожному разі, навіть шанований і улюблений мною «Український словник-енциклопедія» (1999) згадує цього вченого як «російського мікробіолога». Люди добрі, схаменіться! Якщо той же УСЕ називає (і цілком слушно) Іллю Мечникова «українським та французьким зоологом і мікробіологом», то чому раптом його колега Сергій Виноградський –російський?!
ГАМАЛІЯ Микола Федорович
Мікробіолог. Один з фундаторів мікробіології і епідеміології на теренах Російської імперії. Першовідкривач холероподібного пташиного вібріону (т. зв. «мечниківський вібріон»), винахідник протихолерної вакцини.
З родини військового.
Народився 5 (17) лютого 1859 р. в м. Одеса Російської імперії (нині –адміністративний центр однойменної області України).
Помер 29 березня 1949 р. в м. Москва СРСР (нині –столиця РФ). Похований на Новодівочому цвинтарі.
Закінчив приватну гімназію (1875), Новоросійський університет (1880), Петербурзьку військово-медичну академію (1883).
Працював ординатором Одеської клініки нервових хвороб (1883-1886), у паризькій лабораторії Л. Пастера (1886), директором Одеської бактеріологічної станції (1886-1899), директором Одеського бактеріологічного інституту (1899-1908), науковим керівником Петербурзького інституту віспощеплення ім. Е. Дженнера (1912-1928), Центрального інституту епідеміології і бактеріології (1930-1938), викладачем 2-го Московського медичного інституту (1938-1949).
Засновник, видавець і редактор журналу «Гігієна і санітарія» (1910-1913).
Член-кореспондент (1939), почесний академік (1940) академії наук СРСР.
Академік академії медичних наук СРСР (1945).
Лауреат Державної премії СРСР (1943).
Кавалер двох орденів Леніна, ордена Трудового Червоного Прапора, низки медалей.
Голова, почесний голова Всесоюзного товариства мікробіологів, епідеміологів і інфекціоністів (1939).
Організував першу на теренах Російської імперії одеську бактеріологічну станцію (1886).
Автор низки робіт з мікробіології й імунології (профілактика холери, чуми, віспи, паразитарних тифів, сказу).
Відкрив бактеріолізини, збудників холери птахів.
Обґрунтував значення дезинсекції для ліквідації висипного і поворотного тифів.
Першим довів, що висипний тиф передається вошами (1908).
Перу Г. належать книги «Про щеплення проти сибірської виразки» (1888), «Етнологія холери з точки зору експериментальної патології» (1893), шеститомне «Зібрання творів» (1951-1964), низка підручників.
Всього він видрукував понад 300 наукових праць з проблем бактеріології і епідеміології.
На території Одеського медичного університету встановлено меморіал на честь видатних викладачів і випускників вузу, серед яких і Г.
Ім’я Г. носять Російський інститут епідеміології і бактеріології (1949), одна з вулиць м. Москва.
Бюст нашого земляка прикрашає один з корпусів Московського 2-го медичного інституту (1956).
Серед друзів та близьких знайомих Г. –І. Мечников, Л. Пастер, М. Пирогов, Ф. Гоппе-Зейлер, О. Мочутковський, І. Сєченов та ін.
***
СВІТ ЕВОЛЮЦІЇ МЕНІ ВІДКРИВ СПЕНСЕР, із спогадів М. Гамалії
Книга Фарадея «Історія свічі» справила на мене найглибше враження і назавжди прищепила любов до природознавства. Підрісши, я почав читати докладні твори з фізики, хімії, біології. В останніх класах проштудіював доробок Грота «Про співвідношення фізичних сил» і, добре знаючи фізику, перейнявся значенням закону збереження і перетворення енергії.
Я ознайомився з дарвінізмом по популярній книзі Ралле, а потім став захоплюватися творами Спенсера, який відкрив переді мною світ еволюції.
ЛЮБОВ І ВІДДАНІСТЬ НАУЦІ, з дослідження В. Коломойця «І прийшло світове визнання»
Микола Федорович Гамалея походить зі стародавнього козачого роду, котрий бере початок, як вважається, від полковника Григорія Висоцького, який перебував на дипломатичній службі в гетьмана Богдана Хмельницького. Чи то за успішні переговори з турецьким султаном, чи то за атлетичну статуру, Висоцького прозвали «Гамалекк», що турецькою означає «носій важких речей». Міцним здоров’ям і силою відрізнялися й інші представники роду Гамалій.
…Микола був дванадцятою дитиною в родині. Виховували сина «по-солдатськи». День починався о п’ятій ранку самостійними заняттями, потім –гімназія, читання. І вивчення іноземних мов у вечірні години.
На другому році університетського життя помер батько. Гамалія важко переживав цю втрату: батько був не тільки близькою людиною, а й помічником, порадником. Так почалося самостійне життя.
Три роки підряд він їздив до Страсбургу під час літнього семестру, де відвідував лекції і семінари з біохімії, а потім і з інших медичних спеціальностей. Там ним була виконана перша наукова праця, присвячена дослідженню впливу кисню на шумування і гниття. Коли експериментальна частина вже добігала кінця, Гамалію викликали додому: занедужала мати. Але Гоппе-Зейлер завершив досліди й опублікував результати, згадавши ім’я молодого автора.
…Завдяки двом талановитим ученим, Пастеру і його спадкоємцю Гамалії, 11 червня 1886 р. в Одесі відкрили першу в Росії і другу у світі станцію з щеплень проти сказу. Незабаром, завдяки працям Мечникова і Гамалії, ця лабораторія одержала світову популярність. Сюди приїздили хворі з Петербурга, Сибіру, Кавказу,навіть з Туреччини й Австрії. Лікарі з різних губерній відвідували станцію, де переймали досвід роботи. У результаті повсюдно почали виникати антирабічні станції, а на їхній базі –бактеріологічні лабораторії, а потім і інститути з вивчення інфекційних хвороб і розробки методів боротьби з ними.
НАСІННЯ ОБОВ’ЯЗКОВО ЗІЙДЕ, з нарису А. Біцаєва «Біографія»
…Не раз Пастер пропонував Миколі Федоровичу залишитися працювати в Парижі, але Гамалія твердо вирішив продовжувати наукову діяльність на батьківщині.
Він першим з російських лікарів присвятив себе боротьбі з епідеміями. Велика заслуга вченого у вивченні причин поширення холери і чуми і радикальній боротьбі з ними. Що стосується холери, він установив водяний шлях зараження і вказав спосіб його запобігання через упорядкування водопостачання в декількох вузлових пунктах. Здійснення цих заходів зупинило наступні епідемії.
Микола Федорович відкрив у птахів вібріон, схожий, як він довів надалі, з холерним, і назвав його вібріоном Мечникова. На противагу укоріненій думці, що антигенами можуть бути тільки білки, він довів протилежне.
У питанні боротьби з чумою Гамалія організував першу загальну дератизацію в Одесі.
Він піднімав питання організації міністерства народного здоров’я, установи санітарних органів нагляду, перебудови системи водопостачання, планування міст, попередження і припинення заразних хвороб, поліпшення житлових умов.
Винятково великий внесок має в практичну боротьбу з віспою і тифом, від яких щорічно гинули десятки тисяч чоловік. Очоливши інститут віспощеплення в Петербурзі, Микола Федорович розробив інтенсивні методи одержання віспяного детриту. Тут же ним були проведені роботи з запобіжних щеплень проти висипного тифу і туберкульозу.
Виявивши, що в поширенні паразитарних тифів беруть участь комахи, він організував боротьбу з вошивістю в нічліжних будинках Петербурга. Йому ж належить впровадження терміну «дезинсекція».
…Займаючись теорією і практикою боротьби з заразними хворобами, Гамалія одночасно продовжує дослідження в області мікробіології. Тут його чекає чимало відкриттів, кожне з яких виявляє собою фундамент майбутньої науки. Неймовірно важко навіть перелічити всього ці відкриття. Зараз, через сторіччя, не перестаєш дивуватися його геніальності і науковому передбаченню.
У 1898 р. Гамалія спостерігав і описав бактеріолізини –відкриття, підтверджене лише через 17 років Туортом і нині відоме як феномен бактеріофагії. Передвіщені ним «флогогенні речовини», які утворюються в організмові при запаленні, були відкриті в середині XX сторіччя.
Велике теоретичне і практичне значення мають роботи з вивчення фільтрівних вірусів. Блискуча сторінка вписана Миколою Федоровичем у вивчення інфекційної анемії коней, що загрозливо поширилася в країнах Європи, Азії й Америки. Гамалія довів, що збудником цієї хвороби є вірус, з’ясував умови зараження, відкрив, що сироватка крові перехворілих тварин має лікувальні властивості.
Немаловажні роботи здійснював Гамалія щодо туберкульозу й епідемічного грипу. Ще на початку своєї наукової діяльності він розробив спосіб культивування туберкульозних бацил, який і зараз застосовується при одержанні вакцини БЦЖ; пізніше запропонував оригінальний метод лікування туберкульозу з використанням мікола (екстракту з туберкульозних мікробів) і тисулінів (витяжки з тканин).
Мало хто знає, що ще1886 року Гамалія приступив до лікування раку за допомогою «дивовижної палички» (молочнокислої бактерії).
Досліджував він і нервову тканину, знайшовши її здатність до відновлення під дією гіалуронової кислоти.
З великим ентузіазмом Микола Федорович ставився до відкриттів інших учених. Після відкриття Берингом протидифтерійної сироватки, Гамалія зайнявся вивченням дифтерійного токсину й встановив його білкову природу.
Усе своє довге, яскраве життя вчений займалося розробкою багатьох теоретичних питань, чому сприяли величезний експериментальний матеріал, отриманий ним, і допитливий аналітичний розум. Його теорії інфекції, запалення, вірусної етиології злоякісних пухлин, спрямованої мінливості й еволюції мікроорганізмів, вчення про бактерійні отрути (токсини) відносяться до класичної спадщини світової науки.
…Першопрохідник у багатьох областях знання, він заклав основи розвитку науки на десятки років уперед. Нерідко йому дорікали, що багато його досліджень залишилися незакінченими, на що він відповідав: «Якщо насіння схоже, воно зійде».
МЕЧНИКОВ Ілля Ілліч
Зоолог, фізіолог, патолог, імунолог. Творець теорії походження багатоклітинних організмів. Відкривач явища фагоциту. Автор терміну «геронтологія». Лауреат Нобелівської премії з фізіології і медицини (1908).
З дворянської родини. Батько, Мечников І., –гвардійський офіцер; брат, Мечников Л., –географ, соціолог, публіцист.
Народився 3 (15) травня 1845 року в с. Іванівка Куп’янського повіту Харківської губернії Російської імперії, але саме в цей час батьки переїхали в с. Панасівку (нині –Дворічанський район Харківської області України).
Помер 2 (15 липня) 1916 р. в м. Париж (Франція).Урна з прахом, у відповідності з заповітом, зберігається в бібліотеці Пастерівського інституту.
Закінчив 2-у Харківську гімназію (1856-1862), фізико-математичний факультет Харківського університету (1862-1864).
Стажувався в Західній Європі (1864-1866), працював в Петербурзькому (1868-1870), одеському Новоросійському (1867-1888) університетах, паризькому Пастерівському інституті (1888-1916).
Нобелівську премію отримав за «дослідження механізмів імунітету».
Кавалер медалі Коплі Лондонського королівського товариства.
Почесний член Американської академії мистецтв та наук (1898), член-кореспондент (1883), почесний член Петербурзької (1902) і Паризької (1904) академій наук.
Друкувався в журналі «Мюллерівський архів».
Як літератор дебютував рецензією на посібник з геології професора Леваківського (1861).
Потім настала черга доробків: «Деякі факти з життя інфузорій», «Етюди оптимізму», «Етюди про природу людини», «Ембріологічні етюди про медуз», «Сорок років пошуку раціонального світогляду», «Засновники сучасної медицини (Пастер, Лістер, Кох)».
Перу нашого земляка також належать книга «Несприйнятливість при інфекційних хворобах» (1901), низка робіт з проблем старіння.
М. –автор учення про цитотоксини, засновник теорії зародкових листків, один з фундаторів еволюційної ембріології, мікробіології та імунології, порівняльної патології.
У дослідах на собі довів роль холерного вібріона як збудника азіатської холери. Вражав себе і поворотним тифом.
Один з засновників в Одесі першої на теренах Російської імперії бактеріологічної станції (1886).
Що стосується особистого життя, то наш земляк після смерті першої дружини намагався звести рахунки з життям (1869).
Ім’ям М. названо село в Дворічанському районі Харківської області і тамтешнє сільськогосподарське підприємство.
Воно також присвоєно Одеським національному університтові і науково-дослідному інституту епідеміології та мікробіології, Харківському НДІ мікробіології, вакцин і сироваток, вулицям Києва, Одеси, Харкова, Дніпропетровська.
Бронзові бюсти видатному вченому встановлені в м. Харків та в селищі Дворічанське Харківської області.
У Росії існує премія і Золота медаль імені нашого земляка.
Серед друзів та близьких знайомих А. –М. Пирогов, І. Сєченов, М. Гамалія, П. Ерліх, Л. Пастер, Л. Толстой, В. Зеленський, Р. Кох, О. Ковалевський, Л. Тарасевич, П. Циклінська, І. Савченко, Я. Бардах, В. Хавкін, М. Лисенко, В. Підвисоцький та ін.
***
КРИТИКУВАВ ПАНІВНЕ ВЧЕННЯ, із спогадів Б. Клейна
У Київському університеті, в найбільшій 14-й аудиторії, зібралося безліч лікарів, професорів і студентів. Мечников говорив виразно, просто, без жодних ораторських прийомів, і все ж одразу заволодів увагою аудиторії, яка ловила кожне слово геніального вченого.
Він говорив про холерного вібріона, критикуючи панівне вчення, розповідав про досліди з холери його учня, в майбутньому відомого вченого Сапарелі. Коли Мечников закінчив, оплески довго не вщухали, і всі розійшлися, несучи у своїй пам’яті слова і діяння цього великого вченого.
В ПАРИЖІ ВИ ЗАПАЛИЛИ НАУКОВЕ ВОГНИЩЕ, з вітального листа Е. Ру з нагоди 70-ліття І. Мечникова
...Ви стали на чолі школи і створили в цьому інститутові науковий осередок... У Парижі, як і в Одесі, Ви запалили наукове вогнище, світло якого було видно здалека. Інститут Пастера багато за що завдячує Вам.
Ви принесли йому престиж Вашого імені, і працями своїми та своїх учнів. Ви значною мірою сприяли його славі. В ньому Ви продемонстрували приклад безкорисливості, відмовившись від будь-якої оплати в роки, коли насилу зводили кінці з кінцями...
ВИНАХІДНИК КЕФІРУ, з статті Н. Позняк-Хоменко «Перший нобель з України»
…В італійському містечку Мессіни, як згадував сам Мечников, відбувся перелом в його науковому житті. Спостерігаючи за прозорими личинками морської зірки, він помітив, як група клітин, що вільно блукали організмом, одразу скупчувалася там, куди потрапляли сторонні тіла. Якщо цих сторонніх тіл було порівняно мало, клітини їх просто з’їдали. Це йому нагадало реакцію запалення, що спостерігалася в людей. Мечников назвав це явище фагоцитозом (від грецького phagein –їсти).
Його виступ в 1883 році на 7-му з з’їзді природників і лікарів в Одесі викликав збурення в усьому науковому світі. Справа в тому, що на той час у науці панувала теорія про пасивну роль організму в процесі боротьби із хворобою, а Мечников наполягав на тому, що саме лейкоцити в організмі людини виконують так звану санітарну функцію, допомагаючи подолати хворобу, –це й було основою імунітету.
Варто відзначити, що Мечников не лише досліджував бактерії та ембріони в лабораторіях, а й був практикуючим лікарем. Він активно цікавився питаннями епідеміології, вивчав холеру, на тваринах простежував поширення сифілісу та шукав способи боротьби із цією хворобою. Задля науки Мечников сам неодноразово наражався на небезпеку. Під час епідемії холери 1892–років він із головою поринув у вивчення холерного вібріона, відкритого Кохом, і довів, що чиста культура цієї бактерії викликає в людини типову азійську холеру. Досліди він провів на собі, випивши культуру збудника смертельної хвороби.
А раніше, іще викладаючи в Одесі, він провів дослід самозараження зворотним тифом. Подейкують, що він хотів звести рахунки з життям, коли його друга дружина Ольга Білокопитова захворіла на черевний тиф, але, на щастя, обоє виявилися сильнішими за хворобу.
Наприкінці життя Ілля Мечников зацікавився ще однією проблемою людства –процесами старіння організму і смерті. Він був переконаний, що потенціал людського організму набагато більший, однак старіння відбувається внаслідок отруєння клітин бактеріями, названими вченим цитотоксинами.
… Експериментуючи, він винайшов особливу закваску, яку сам пив уранці й перед сном, запевняючи, що це панацея від старіння. «Лактобактерії професора Мечникова» почали продавати в аптеках Росії, а згодом і по всій Європі. І лише пізніше з’явилася торгова назва цього відомого нині кожному продукту –кефір.
МЕЧНИКОВ НІКОЛИ НЕ ЗАБУВАВ ПРО УКРАЇНУ, з нарису В. Калити «Зустріч земляків у Парижі»
…Ілля Мечников ніколи не забував України, де минули пам’ятні роки юності і молодості. Час у нього був гранично спресованим, наукові дослідження в Інституті Пастера вимагали повної віддачі, поїздка на батьківщину завжди була проблематичною. Зате він уважно стежив за науковими процесами, що відбувалися.
Якось, читаючи європейські часописи, натрапив на знайоме в Росії та Україні українське прізвище. Данило Заболотний –чи це не той студент Київського університету св. Володимира, котрий провів ризикований дослід на собі, випивши розведення холерних вібріонів? Той! Але тепер це уже досить відомий в Європі учений-епідеміолог, побував на епідеміях у багатьох віддалених губерніях Росії, у Маньчжурії, а тепер ось і в Індії, Аравії. Про нього пишуть як про приборкувача смертоносних епідемій чуми на кількох континентах світу. У Заболотного, напевне, величезний дослідницький матеріал, то чому б і не запросити земляка до Пастерівського інституту?
Відповідні служби Росії і Франції взялися залагодити справу, і ось Данило Заболотний, той самий, котрого ще наприкінці університетського курсу Мечников запрошував до праці в Парижі, постав перед ним.
Матеріали, привезені Данилом Заболотним з Бомбея, з великої епідемії чуми, стосувалися не лише епідеміології, а пояснювали й низку питань імунітету, що особливо цікавило Іллю Мечникова.
Короткою була співпраця українського вченого-епідеміолога з фахівцями Пастерівського інституту –російський уряд відкликав Заболотного для боротьби з епідемією чуми в Монголії.
ВІДВЕРТА ДУРІСТЬ, з «Щоденників» Л. Толстого
Ілля Ілліч справив на мене найприємніше враження. Я не зустрічав у ньому звичайної риси вузькості фахівців, учених людей.
Навпаки, широкий інтерес до всього, і насамперед до естетичних сторін життя.
З іншого боку, складні спеціальні питання та відкриття в галузі науки він так просто викладав, що вони мимоволі захоплювали своїм інтересом.
Я був вражений його енергією: незважаючи на ніч, проведену у вагоні, він був такий жвавий і бадьорий, що являв собою чудовий доказ правильності його гігієнічного, почасти навіть морально-гігієнічного режиму.
1 березня 1903 р. Ясна Поляна.
Читав статтю Мечникова знову про те ж: якщо видалити пряму кишку, то люди перестануть думати про сенс життя, будуть такі ж дурні, як сам Мечников. Ні, без жартів. Думка його в тому, що наука покращить організм людини, звільнить її від страждань, і тоді можна буде зайти сенс –призначення життя. Наука відкриє його. Ну а як до цього жити всім? Адже й жили мільярди років з прямою кишкою А що як, за вашою ж наукою, сонце вистигне, світ закінчиться до повного удосконалення людського організму?
4 травня 1905 р. Ясна Поляна.
Саша від болю вколола морфій. Няня не схвалила: постраждати необхідно, якщо бог посилає. А Мечников бажає знищити не лише страждання, а й смерть.
31 травня 1909 р.
Мечников виявися дуже легковажною людиною... Я спеціально вибрав час, аби поговорити з ним про науку і релігію. Про науку, нічого, окрім вірив той стан науки, виправдання якого я вимагав.
Про релігію мовчанка, вочевидь, заперечення того, що вважається релігією, і нерозуміння і небажання зрозуміти те, що є релігія. Відчутні внутрішні визначення ні того, ні другого, ні науки, ні релігії. Стара естетичність гегелівсько-гетевсько-тургенівська. І надзвичайний базікало. Я давав йому говорити і дуже радий, що не заважав йому. Як завжди, під вечір стало тяжко від базікання.
20 липня 1909 р.
Два дні читав потроху Мечникова книгу («Оптимістичні етюди» –авт.) і жахався на її легковажність і відверту дурість.
ЗУСТРІЧ ДВОХ ВИСОКИХ ДУШ, з розповіді О. Мечникової про поїздку до Ясної Поляни
…Ми зійшли з поїзда на станції Засіки, куди за нами вислали коней. Був чудовий росяний ранок після дощу. Уже сама поїздка полями, через ліси й луки викликала піднесений настрій, а думка про близьку зустріч зі Львом Миколайовичем ще більше хвилювала нас. А он і село, старий сад з відкритими ворітьми –то була Ясна Поляна. З хвилюванням в’їхали ми у довгу тінисту алею. Від будинку і старого саду віяло поетичною привабливістю старовинних російських «дворянських гнізд».
…Не встигли ми увійти у передпокій, як побачили самого Льва Миколайовича, який швидко спускався сходами. Ми, звичайно, відразу ж упізнали його, передусім вражав його погляд –глибокий, проникливий і в той же час по-дитячому світлий. У ньому не було й натяку на ту суворість, яку ми звикли бачити на його зображеннях.
…То була зустріч двох високих душ, але ж яких різних.
ПРОБАЧТЕ ЗА ПЕРЕДЧАСНУ СМЕРТЬ, з духовного заповіту І. Мечникова
Моя мати померла у 65 років, батько у 68, брат у 57. Серцева спадковість у мене, безперечно, погана. Тож нехай ті, хто вважає, що за моїми правилами я повинен був би прожити 100 років і більше, «пробачать» мені передчасну смерть з огляду на вищезгадані обставини.
ОМЕЛЯНСЬКИЙ Василь Леонідович
Мікробіолог. Першим у світі виділив культури анаеробних і спороносних бактерій, котрі зброджують клітковину з утворенням органічних кислот і водню; першим вказав на можливість застосування мікроорганізмів як хімічних індикаторів; довів існування бактерій, які утворюють метан з етилового спирту; встановив, що кількість засвоєного азотофіксованого мікроорганізмами азоту пропорційна засвоєнню органічної речовини. В мікробіології існує науковий термін «анаероби Омеляновського».
З дворянської родини.
Народився 26 лютого (10 березня) 1867 р. в м. Полтава Полтавської губернії Російської імперії (нині –адміністративний центр однойменної області України).
Помер 21 квітня 1928 р. в м. Гагра Абхазької АРСР СРСР (нині –самопроголошена Абхазька Республіка в складі РФ).
Закінчив Петербурзький університет (1890).
Працював науковим співробітником (1893-1912), завідуючим відділом загальної мікробіології Інституту експериментальної медицини (1912-1928).
Дійсний академік академії наук СРСР (1923).
Спеціалізувався з проблем анаеробного розкладання целюлози; ролі мікроорганізмів в кругообігу азоту і вуглецю в природі.
Друкувався в журналі «Архів біологічних наук».
Як вчений дебютував низкою публікацій про анаеробне розкладання целюлози (1895-1900).
Потім настала черга наступних доробків: «Основи мікробіології» (1909), «Практичне керівництво з мікробіології» (1922), «Скріплення атмосферного азоту грунтовими мікробами» (1923), «Мікроорганізми як хімічні реактиви» (1924).
Перу О. Також належать грунтовні нариси про І. Мечникова, Л. Пастера, С. Виноградського.
Уже після смерті вийшли двотомні «Вибрані праці» нашого земляка (1953).
Ім’я нашого земляка носить одна з вулиць м. Житомир.
Серед друзів та близьких знайомих О. –І. Павлов, С. Виноградський, О. Владіміров, В. Ушаков, Н. Дмитревська, Д. Заболотний, М. Чигорін, В. Савич, Г. Баклеансон, П. Садовський, С. Салазкін, П. Ашмарін, О. Альохін, Б. Грегорі, І. Макрінов, Д. Пшепюрка, К. Глухов, С. Розенталь та ін.
***
БАКТЕРІЇ В РОЛІ ІНДИКАТОРІВ, з статті В. Богданова «Омелянський Василь Леонідович»
Застосувавши елективні живильні середовища, які містять як єдине джерело вуглецю фільтрувальний папір, Омелянський вперше виділив культуру бактерій, що зброджують целюлозу, і вивчив їх морфологію та фізіологію. Розробляючи проблему нітрифікації, встановив пригноблюючий вплив різних органічних речовин на нітрифікуючі бактерії.
Поєднання морфологічного і фізіологічного методів дослідження дозволило йому всебічно висвітлити роль мікроорганізмів в круговороті азоту і вуглецю.
Відомі також роботи вченого з різних питань загальної мікробіології: утворення бактеріями метану, розкладання ними пектинових речовин, роботи з біології безбарвних сіркобактерій.
Омелянський першим вказав на можливість використання бактерій в ролі чутливих індикаторів різних хімічних речовин.
ВІД ПОСАДИ ДИРЕКТОРА ВІДМОВИВСЯ, з офіційного листа О. Владімірова М. Семашку від 11 червня 1927 р.
№2394.
Народному комісарові охорони здоров’я М. О. Семашку
На моєму клопотанні про звільнення мене від обов’язків директора Державного Інституту Експериментальної Медицини, Вами накладена резолюція 6-го травня ц.р., в якій разом з іншими розпорядженнями Ви запропонували Раді інституту намітити кандидата на названу посаду. Виконання цього завдання Радою дещо затягнулося, оскільки Рада, перш за все, звернулася до академіка В. Л. Омелянського, який перебуває зараз в Парижі, з пропозицією погодитися на подання його кандидатури на посаду директора, причому за пропозицією академіка І. П. Павлова для полегшення адміністративної роботи запропонувати вибрати йому в помічники ... Лева Миколайовича Федорова.
Після отримання від В. Л. Омелянського переконливо мотивованої письмової відмови Рада інституту 9-го червня в майже повному складі знов приступила до виборів кандидата. Результат голосування подаю у вигляді копії журналу засідання на Ваш розсуд...
З глибокою пошаною і щирою відданістю
О. Владіміров.
ТВОРЧА СВОБОДА –ДОРОЖЧА, з стенограми засідання Ради Державного Інституту Експериментальної Медицини від 9-го червня 1927 р.
3. О. О. Владіміров повідомляє про листи, які надійшли на його ім’я від В. Л. Омелянського у відповідь на звернення до нього Ради з пропозицією не ухилятися від висунення його кандидатури на посаду директора інституту, яка запропонована І. П. Павловим і одностайно підтримується Радою.
У своїх листах В. Л. Омелянський висловлює подяку Раді за надану йому утішну довіру, проте рішуче ухиляється від ухвалення його кандидатури на посаду директора, мотивуючи свою відмову віком і станом здоров’я, котрі не дозволяють в достатній мірі використовувати свої сили, які на даний час повністю йдуть на виконання покладених на нього наукових завдань; до того ж, В. Л. Омелянський вважає себе невідповідним для широкої адміністративної роботи навіть в комбінації з молодшим і енергійнішим помічником.
На закінчення В. Л. Омелянський висловлює бажання залишитися і надалі слугою і посильним захисником інтересів інституту.
Д. К. Заболотний підтверджує категоричність відмови В. Л. Омелянського на підставі одержаного від останнього листа.
Ухвалили:
Взяти до уваги.
ЦВІЛЬ ПРОТИ СОЛЯНОЇ КИСЛОТИ, з розвідки М. Рабиновича і М. Мельник «Хвостаті ферменти»
В історії боротьби США і Японії за панування на Тихому океані і в Південно-східній Азії в роки другої світової війни, крім трагічних моментів, був і один курйозний епізод, про який не згадують військові хроніки. Справа в тому, що спочатку американський десант ніс вельми чутливі втрати від... мікроскопічної цвілі. У вологому і жаркому кліматі ця дивовижна вона в лічені дні перетворювала на потерть бавовняні, брезентові тенти і намети, залишаючи елітні частини армії під пекучим сонцем і тропічними зливами буквально в чому мати народила.
Становище здавалося таким серйозним, що Міністерство оборони США змушене було навіть організувати спеціальний науковий центр в Нейтіці (штат Массачусетс). Саме там з обмундирування, що розклалося, виділили грибок, який виробляє незвичайно агресивні ферменти –целюлази, які і руйнували целюлозну основу тканини.
Справедливості заради відзначимо, що насправді честь відкриття мікроорганізмів, котрі розщеплюють целюлозу, належить нашому співвітчизникові –російському мікробіологові В. Л. Омелянському.
Проте до цього за допомогою ферментів (без мікроорганізмів) вдавалося розкладати лише аморфну або розчинну похідну целюлозу, наприклад карбоксиметилцелюлозу, котра при заварюванні утворює драглистий клейстер (добре знайомий в побуті шпалерний клей). Целюлази, розрізаючи довгі молекули КМЦ, на очах перетворюють холодець на ріденький киселик.
Ферменти ж нового гриба цим не обмежувалися. За пару днів за температури 30-50оС вони майже без залишку розкладали бавовняне волокно. А бавовняна целюлоза (так звана целюлоза I) має справжнє кристалічне укладання, стабілізоване міжмолекулярними водневими зв’язками. Вона настільки щільна, що між сусідніми молекулами не проникають навіть протони. Недаремно окремі кристаліти бавовняного волокна витримують кип’ятіння в міцних розчинах соляної кислоти!
ДВІЧІ ПОСПІЛЬ ВИГРАВ У ЧИГОРІНА, з кореспонденції В. Трубіцина «Санкт-Петербург в історії знакових ігор»
Академік В. Л. Омелянський за визначенням «Шахового аркуша» –поважний ветеран чигорінських часів.
...Він виріс в сім’ї шахістів: і батько, і обидва старших його брати грали в шахи на дуже пристойному рівні. Причому (майже як в казці) старший брат А. Омелянський мав 2-у категорію, середній брат (відомий лікар П. Омелянський) був сильним гравцем 1-ої категорії.
Що ж в такій ситуації залишалося молодшому братові? Тільки перевершити їх!
І ось в турнірі-гандикапі 1902 року Василь Омелянський залишає позаду себе... М. Чигоріна, Е. Шифферса і А. Романовського! А вже наступного –завойовує 3-е місце в турнірі шахістів першої категорії.
Ще через рік на першості Петербургу він обіграє М. Чигоріна і займає 3-е місце з результатом 7,5 очок з 11.
Широко відомий малюнок Г. Баклеансона: знаменитий гросмейстер Акиба Рубінштейн, який на початку ХХ століття був одним з претендентів на світову шахову корону, грає з ученим-мікробіологом Василем Омелянським. Малюнок був зроблений 22 грудня 1906 року в Петербурзі під час IV Всеросійського шахового турніру. Як відомо, ця партія закінчилася внічию.
Шахи були настільки популярними в ученому середовищі, що 12 квітня 1910 року відбувся матч на 30 дошках між сильними гравцями петербурзьких шахових збірних і командою петербурзьких вузів! На ньому В. Омелянський розгромив свого суперника за 16 (!) ходів.
Понад десять років В. Омелянський входив до правління шахових зборів.
Він також відомий дослідженням теорії дебютів, а в 1914 році був серед переможців конкурсу розв’язання шахових композицій.
ШЛЕМО ВІТАННЯ, з підпису на фото, адресованого Л. Омелянському
Високошановний Василю Леонідовичу! Російські шахісти з Бреславля шлють Вам привіт.
О. Альохін, Д. Пшепюрка, А. Рубінштейн, С. Розенталь, Б. Грегорі та інші.
