КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Выходцы из Пирятинщины [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Микола Сухомозський

Надія Аврамчук


Вихідці з Пирятинщини

довідник-дайджест (XVII – перша половина XX ст.)


Київ


1


Бальмен Яків Петрович

Усталений державно-територіальний статус, що склався у

світі: російський.

Письменник, художник.

З дворянської родини.

Народився 16 (28) липня 1813 р. в с. Линовиця

Пирятинського повіту Полтавської губернії Російської

імперії (нині – Прилуцький район Чернігівської області

України).

Пропав без вісти 14 (26) липня 1845 р. на Кавказі поблизу

столиці імамату Шаміля аулу Дарго (нині – Чеченська

Республіка РФ).

Закінчив Ніжинську гімназію (1830-1832).

Служив у Білгородському уланському полку (1832-1837),

Охтирському гусарському полку (1837-1838), ад’ютантом

генерал-лейтенанта Шабельского (1838-1842), генерала Данненберга (1842-1844), генерала

Лідерса (1844-1845).

Друкувався в журналі "Вітчизняні нотатки".

Як літератор дебютував в журналі "Вітчизняні нотатки" пародійними “Листами” (1841).

Потім настала черга повістей “Самогубця”, “Вигнаний”, “Пустеля”, низки оповідань. Повість

“Ярмарок” на прохання автора видрукувана за підписом С. Закревська (1843).

Деякі з доробків побачили світ під назвою “Повісті” (1988).

Ілюстрував рукописного “Кобзаря” Т. Шевченка (1844), який згодом присвятив йому поему

“Кавказ”.

Малюнки, щоденники, спогади вивезені нащадками за кордон.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Т. Шевченко, Л. Руданський, В. Прокопович, Є. Гребінка, С. Закревська, В. Стороженко, О. Афанасьєв (Чужинський), Г. Гудима, Т. Волховська, В. Халупко, П. Катеринич, М. Башилов, Я. Лобанов-Ростовський, З. Галаган та ін.


***

СКІНЧИВСЯ СОН МОЄЇ ЮНОСТІ,

з щоденника Я. Бальмена

Біля столу ходили дві дівчини, але я бачив тільки одну – високу, струнку в блакитній сукні, з

каштановими кучерями на ніжних плечах. Ні, це була не дівчина, не жінка – це був янгол, божество, щось неможливе (Вишневська C. – авт.).

…Закревський відверто залицявся до неї. Він – гвардієць, ротмістр, хороший собою. Спритний і

був у вищому світі. Знає, як зачарувати дівчину, дівчину недосвідчену. Вона, напевно, полюбить

його.

…Я хочу писати повісті. Писатиму поки що тільки для себе. Я не можу більше приховувати в

грудях відчуття, вони душать мене.

…Як я вимучився за ці дні і злому ворогові не побажаю, хіба що Маркевичу (за нього висватали С.

Вишневську – авт.). Ось чим скінчився сон моєї юності. От як я вступаю в життя. Ось ті радощі, що посміхалися мені в майбутньому.

РОЗРАХОВУЮ НА ТЕБЕ, ЯК НА КАМ‘ЯНУ ГОРУ, з листа Я. Бальмена В. Закревському в

червні 1844 р.

Надсилаю тобі, люб'язний Вікторе, плоди нашої праці – моєї і Михайла Башилова. Всі розділи

творів Тараса (Шевченка – авт.) з віньєтками. Вони написані латинськими буквами, аби, якщо

прийде фантазія Тарасу видати їх за кордоном, всі могли читати, особливо поляки.

Це не подарунок тобі. Посилаю тільки для збереження. Збережи з належною ретельністю. Саме

тебе обираю, як людину, яка відчуває і розуміє сенс багатьох віньєток без пояснення.

Розраховую на тебе, як на кам'яну гору.


ТІЛА ТАК І НЕ ЗНАЙШЛИ, з дослідження В. Сиротенка (Вербицького) “Багатій і граф і

…побратим Шевченка”


2

Перед новим Роком… Яшина хрещена княгиня Тетяна Волховська влаштовувала грандіозні бали.

І тут сімнадцятирічний гімназист зустрів і закохався з першого погляду в свою кузину, 16-літню

красуню Софію Вишневську, теж хрещеницю Волховської.

…Яків умів захоплююче розповідати про найзвичайніші речі. Не дивно, що дівчинка, яка вперше

вийшла в світ, і сама закохалася. Вони вже не бачили нікого, окрім один одного. Щебетали

відокремлено в куточку або в затишних місцях парку. Вони вступили в свій, особливий світ

Кохання, в якому більше нікому не могло бути місця.

…25 травня 1831 року в Мойсіївці знову відбувся грандіозний бал. Звичайно, на ньому були і Яків

і Софія. На цьому балу з'явився і новий претендент на руку і серце Софії. Це був син предводителя

повітового дворянства штаб-ротмістр Платон Закревський.

…Яків виїжджає до невідомого Красностава. Його оточують зовсім нові люди, з іншими звичками

і устроєм. Якщо раніше і в Білгородському уланському і в Охтирському гусарському полках всі

тільки й говорили про Пушкіна, Жуковського, Гоголя, то тут, в Польщі, ці письменники були не в

шані. Тут взагалі більше цінували театр та живопис. Саме тут Яків захопився малюванням і

створив цілу галерею малюнків з буденного життя товаришів по службі. Ці малюнки і зараз

вражають експресією та дивовижним трохи глузливим реалізмом, якому міг би позаздрити

…приятель Шевченка по художній Академії Павло Федотов.

…На початку червня Яків їде до Петербургу. Тут, у Гребінки, зустрівся з Шевченком, завсідником

Гребінчиних "вечірок"...

У 1841-му Яків узявся створити альбом, з переписаного польськими буквами Тарасового

"Кобзаря" і ілюстрацій до нього.

…Шевченко любив відпочивати під могутнім дубом в його садибі. Зараз під тим дубом в

Линовицькому парку стоїть пам'ятник Кобзареві.

На зимові свята у нього – знову короткострокова відпустка, і він проводить її у Закревських, обговорюючи свій майбутній альбом Шевченкового "Кобзаря". У тому альбомі не тільки його

малюнки. 24 ілюстрації зробив його двоюрідний брат М. Башилов. Сам Яків виконав 28

ілюстрацій, в основному до "Гайдамаків" і "Гамалії".

…З лютого 1844 року він разом з корпусом в Дагестані, де російські війська тіснять чеченців

Шаміля. Йому зовсім не подобається ця незрозуміла війна, коли тобі в спину може встромити

ножа навіть сторічний дід або дитина. А генерали, за традицією, що збереглася і донині, рапортують про чергові перемоги.

Обурений Яків де Бальмен малює карикатуру. На передньому плані – величезна афіша з написом

"Соте і останнє підкорення Кавказу" а нижче меншими буквами – "Великий спектакль перед

походом генералів і К0". Під тією афішею лялька Миколи I, а перед ним люди, котрі протягують

мішок з мільйоном червінців. Хтось із знайомих Якова, бажаючи вислужитися, віддав той

малюнок генералові Лідерсу. Завдяки цьому він і дійшов до нас.

…Після загибелі Якова Закревський передав альбом Тарасу. Тарас, який не любив, та й не мав

можливості, тягати з собою всією Україною папери, віддав його на збереження Михайлу

Юзефовичу. Той передав своєму другу Костомарову. Зберігався там він до обшуку в зловісному

1847-му. Звідти потрапив в архів III відділення, де і зберігався всі часи лихоліття.

А зараз про те, як загинув Яків де Бальмен. Ми не знаємо і ніколи вже не дізнаємося справжніх

обставин. Знаємо лише те, що головнокомандуючим тоді був одеський генерал-губернатор кн.

Воронцов, який втратив за час губернаторства військові навики. Знаємо, що 13.07.1845 р. в три

години ранку генерал Лідерс повів свій корпус в наступ на Дарго, котрий закінчився тим, що його

колону відрізали від основних сил. Довелося відступати.

Зупинившись у відкритій ущелині, Лідерс послав свого ад'ютанта Якова де Бальмена до

Воронцова, повідомити про хід подій. Коли основні сили пробилися до колони Лідерса, виявилося, що Яків до них не дійшов, як не дістався Лідерса ад'ютант, посланий Воронцовим. Кинулися на

пошуки. Оголосили нагороду тим, хто знайде хоча б тіла.

На жаль, нікого так і не знайшли. Крім валізки де Бальмена з його малюнками. Передали до

Петербургу. Альбомом зацікавився спадкоємець, майбутній імператор Олександр II. Завдяки його

особистому архіву той альбом і дійшов до наших днів.

Так загинув побратим Шевченка, багатій, граф і в той же самий час бунтар. Це він був

натхненником "Закону божого" або "Книги буття українського народу" – програмного документу

Кирило-Мефодіївського братерства. Це він був натхненником одного з найсильніших творів

Тараса Шевченка "Кавказ".

І це все, що про нього ми знаємо.


3


ВИПИВ ДО ДНА З МОСКОВСЬКОЇ ЧАШІ, з статті I. Франка “Література, її завдання і

найважніші ціхи”

Отак скрiплене i змiцнене само в собi "темне царство" стоїть на краю Європи, як пiдпора

полiтичного гнiту та темноти. Кров'ю тисячiв людей, кров'ю всiх, що бажають свободи i щастя, воно пiддержує гнiт i неволю, їх кров'ю зливає воно широкi поля, аби загарбати пiд себе

пограничнi, вiльнi чи невiльнi, землi. В сорокових роках XIX в. гнало воно тисячi воякiв на

Кавказ, аби загарбати тi вiльнi гори, останнє пристановище черкесiв, чеченцiв, грузин i iнших

гiрських, напiвдиких, а то й високоосвiчених та свобiдних народiв. Туди погнали й приятеля

Шевченкового, офiцера Якова де-Бальмена, що погиб у битвi з черкесами.

Смерть того чоловiка зробила на поета велике враження i спонукала його написати поему

"Кавказ". Бальмен погиб, як жертва московської захланностi та неситостi, випив до дна "з

московської чашi московську отруту", а проте смерть його не збудила в Шевченка ненавистi до

його вбивцiв - черкесiв. Навпаки, вiн бачить добре, що вони вбили його друга з конечностi, в

оправданiй оборонi своєї свободи.

Вiн стає навiть у один ряд iз ними: адже ненависть до спiльного ворога – "темного царства" –

в'яже його з ними сильним, дружнiм вузлом. Вiн називає тих убiйцiв свого друга "лицарями

великими, богом незабутими", заохочує їх до дальшої боротьби i прирiкає їм остаточну побiду.

Не вони виннi в смертi його друга, а "темне царство", що силою погнало його до несправедливого

бою. В тiм явнiм i гарячiм виступi на сторону напастованих черкесiв Шевченко зложив

найкращий доказ свого високого гуманного чуття, своєї любовi до свободи й справедливостi, тим бiльше, що смерть щирого друга, який погиб iз рук черкесiв, i природний iз тої причини жаль

не звернули його проти них, але змiцнили його ненависть до "темного царства"...

БІЛЕЦЬКИЙ-НОСЕНКО Павло Павлович

Усталений державно-територіальний статус, що склався у

світі: російський.

Енциклопедист, прозаїк, поет, літературний критик, пере-

кладач. Першим на теренах Російської імперії висунув

ідею створення парового плуга.

З дворянської родини козацько-старшинського роду. Дід,

Кониський Г., – письменник, церковний діяч 18 ст.

Народився 16 (27) серпня 1774 р. в м. Прилуки

Пирятинського повіту Полтавської губернії Російської

імперії (нині – районний центр Чернігівської області

України).

Помер 11 (23) червня 1856 в с. Лапинці Прилуцького по-

віту Полтавської губернії Російської імперії (нині – у

складі м. Прилуки Чернігівської області України).

Похований у своєму саду поряд з дружиною, донькою та

двома синами. На жаль, не збереглися ні садиба, ні сад, ні

могила.

Навчався в Сухопутному шляхетському корпусі (1779-

1793).

Служив поручиком в Катеринославському єгерському корпусі (1793-1978). Брав участь у бойових

діях, у тому числі і під проводом О. Суворова. В чині капітана 1798 р. вийшов у відставку і посе-

лився в Прилуках.

Працював підсудком Прилуцького повітового земського суду (1801-1803), помічником попечителя

Прилуцької лікарні (1807-1809), наглядачем повітового училища (1810-1812), почесним нагляда-

чем училищ Прилуцького повіту (1812-1849).

Член Товариства наук при Харківському університеті (1817).

Член Біблейського товариства (1820).

Член Вільного економічного товариства у Петербурзі (1824).

Член Товариства любителів російської словесності при Московському університеті.


4

Почесний благодійник Прилуцького училища.

Кавалер золотого хреста на георгіївській стрічці з написом: "За труди і хоробрість".

Друкувався в газеті «Полтавські губернські відомості».

Як літератор дебютував перекладом роману “Сімейство фон-Гальдена” А. Лафонтена.

Потім настала черга наступних перекладів: балади “Бій з драконом” Ф. Шіллера, роману “Лізамор, або Замок Клостернський” Р. Шерідана, юридичної пам‘ятки 16 ст. “Литовський статут”.

Опублікував наш плодовитий земляк і не один десяток цікавих доробків з археології, бджільницт-

ва, економіки, медицини, природознавства, техніки, серед яких "Бджоляр, або досвідне

бджільництво в південній смузі Росії" (1818), "Суттєві властивості поезії й риторики" (1821),

"Логіка" (1821), "Початкові основи римського права" (1826), "Про заразливу хворобу холеру"

(1831), наукові розвідки «Про перші гражданські літери в Росії», "Статистичне описання міста

Прилуки", "Біографія. Полковник прилуцький Іван Веремійович Ніс", «Про землеробство в

Прилуцькому повіті», «Короткий огляд про початок народної освіти в Росії взагалі і про початок

училищ в м. Прилуки й Прилуцькому повіті».

Б.-Н. – укладач “Словника німецьких письменників” (1816), “Словника герменевтичного, лінгвіс-

тичного, історичного, географічного…” (1832), “Граматики малоросійської мови”, “Словника ма-

лоросійської, або південноросійської мови” (1838-1842). Що стосується останніх двох, то Б.-Н.

тут, по суті, – піонер, оскільки одним з перших аналізував граматичну будову та словниковий за-

пас української мови на творах письменників й народних висловах.

Серед критичних статей особливо вирізняються “Чи корисно критикувати великих письменни-

ків?” (після 1818), “Суттєві властивості поезії та риторики” (1821), “Про мову малоруську» (1838).

Б.-Н. належить кілька етимол. розвідок, а також дослідження «Лінгвістичні пам'ятки повір'їв у

малоросіян...», «Граматика південно-руської мови» (1843, рос. мовою; не опубл., доля рукопису

невідома). Укладав «Словарь герменевтический, лингвистико-исторический, географический, с

изъяснением истинного смысла устарелых, вышедших из употребления находящихся в летописях

российских, старых законах и проч.» (незакін.). До нашого часу дійшли тільки автограф і єдина

копія «Словаря малороссийского или юго-восточнорусского языка..., составленного по

произношению, каким говорят в Малой и Южной России...», над яким автор працював протягом

1838-1843 років.

Але ще більше у доробку Б.-Н. – белетристичних творів. Це "Казки малоросійською мовою"

(1812), "Балади малоросійською мовою" (1822-1829), "Байки", історичний роман “Зіновій Богдан

Хмельницький” (обидва твори – 1829), п‘єса “Історичний переказ про Івана Золотаренко” (1839), а

також “Приказки” (1871), поема “Горпина, або Вхоплена Протерпіла” (1871), “Гостинець

землякам. Казки сліпого бандуриста” (1872).

Наслідуючи Котляревського, надає персонажам українського колориту і відтворює народний

побут.

Проте чи не найголовнішим доробком Б.-Н. є “Словник української мови” (1838-1843), який

небезпідставно вважався найповнішим понад 60 років. До речі, У передмові автор сміливо

захищав рідну мову, незважаючи на офіційну позицію царської столиці, яка взагалі відмовляла

«малоросам» в національній самобутності.

Залишив по собі наш земляк і 15 балад, 23 казки, десятки байок, елегій, поем, новел.

У відділі рукописів Інституту літератури Академії наук України зберігається сімейний альбом

Білецьких-Носенків з його акварельними малюнками, портретами, пейзажами, натюрмортами.

Наш земляк заснував народне повітове училище (1789) й приватний пансіон, де чи не всі

предмети викладав особисто. Бібліотеці подарував 580 книг, географічних карти, атласів.

Нагороджений Золотим хрестом на георгіївській стрічці. (1794).

Серед друзів та близьких знайомих Б.-Н. – М. Маркевич, І. Скоропадський, П. Закревський та ін.


***

ЛЮБЛЮ УКРАЇНУ

, з життєвого кредо П. Білецького-Носенка

Справді! Про неї в освіченій Європі знають менше, ніж про який-небудь нововідкритий острів

Океанії.

Я не знаю як хто, а я люблю батьківщину й бажав би познайомити її з цілим світом, справді! Вона

коштує того.


ДО ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ НЕОХОЧИЙ, з листа П. Білецького-Носенка батькові М.

Маркевича


5

…Він встигає у всіх частинах, коли слухає уважно. Якщо захоче, може бути глибоким

математиком, але улюблена його частина вченості є література, історія і географія, фізика і

натуральна історія.

Він міг би бути дуже вченою людиною, коли б займався з відповідною старанністю та увагою...

До військової служби бажання у нього не побачиш ні найменшого сліду ...

Час покаже, чи справедливо я про нього сказав...


МОЯ СПРАВА – ВИХОВАТИ ДІТЕЙ ДОБРИМИ ЛЮДЬМИ, з листів П. Білецького-Носенка

батькам учнів

Кожного ранку, до обіду, виключаючи четвер, ми вчимося латинській, французькій, німецькій та

російській мові за граматичними правилами і в перекладах як з іноземних мов на російську, так і з

російської на французьку й німецьку; ранок у четвер визначений для малювання; в понеділок і в

середу, після обіду, від другої до четвертої години, ми займаємось арифметикою і геометрією...

В четвер, п'ятницю і суботу, після обіду, з другої до четвертої години ми вивчаємо географію

Європи і Азії, в понеділок, від п'ятої до сьомої риторику, поезію і міфологію, по вівторках, середах, четвергах, п'ятницях і суботах, від п'ятої до сьомої всесвітню історію російську. В свята і

недільні дні Закон Божий і Святе писання Старого і Нового Завіту, а вечорами читаємо кращих

вітчизняних і французьких письменників...

…Моя справа, якщо Богові завгодно й часу досить, готувати дітей до всього, виховувати їх

добрими людьми і прагнути більш розвивати в них ті таланти, якими їх природа переважно

обдарувала...

Не прогнівайтеся, якщо він замість ласощів зустріне найпомірніший стіл, замість розписних

спокоїв – скромний філософський будиночок, який дуже неприємним здається розпещеним

паничам.

…Хоч я і виховав багатьох, але в мене пансіону ніколи не було, я приймаю до себе в дім

щонайменше дітей для того, щоб бути більш уважним до виховання...

Хочу принести користь своїм землякам і намагаюсь зробити їх справжніми християнами, корисними Батьківщині й самим собі, а в пансіонах, особливо тих, що утримуються збіглими

французами, привчають любити себе і все іноземне...


РУКОПИСИ ПОВЕРТАЛИ, з статті Б. Деркача «Павло Білецький-Носенко”

Для свого часу Білецький-Носенко був досить освіченою людиною: досконало володів кількома

мовами, добре знав стародавню і нову світову, а також вітчизняну літератури. Слід сказати, що в

його бібліотеці нараховувалося кілька тисяч томів латинською, французькою, польською, російською, українською мовами; він уважно стежив за літературним життям в Росії, передплачував більшість періодичних видань того часу. Свої широкі, нехай часом і неглибокі, знання Білецький-Носенко намагався передавати вихованцям, сам викладав усі предмети в

пансіоні.

У своїй педагогічній діяльності він прагнув дотримуватися прогресивних засад: виховувати

гармонійно освічену людину, розвивати закладені в ній природні нахили, здібності. Від учителів

він завжди вимагав гуманного ставлення до учнів.

Багато сил і енергії віддавав Білецький-Носенко, перебуваючи і на посаді педагогічного

наглядача. Письменник, за його власними словами, "з обов'язку служби своєї та по совісті вважав

себе вправі сприяти поліпшенню училища з погляду учбово-педагогічного", неодноразово

звертався до вищого начальства з пропозиціями щодо удосконалення системи освіти в повітових

учбових закладах. проте, як правило, думка провінційного педагога там, "нагорі", нікого не

цікавила. У листі 1818 р. до ректора Харківського університету І. П. Рижського Білецький-

Носенко зазначав, що подання почесних наглядачів "на користь освіти зовсім не поважаються".

У 1826 р. Білецький-Носенко надсилає на ім'я міністра народної освіти О. С. Шишкова працю

"Начальное основание римского права". П'ять років вона перебувала "на розгляді" у міністерстві й

у 1828 р. повернута авторові як "не визнана навчальною".

Закінчивши словник і "Грамматику малороссийского языка", Білецький-Носенко у 1843 р.

надсилає їх магістрові освіти Уварову, одночасно звертається до президента Російскої Академії

наук з проханням видати його праці. Оскільки там не виявилося знавців української мови, рукописи направляються до Києва. Рецензувати їх було доручено М. Максимовичу. У квітні 1845

р. М. Максимович висловив письмове своє "Мнение о "Словаре" и "Грамматике южнорусского

языка", составленных г. Белецким-Носенко". Вчений зробив ряж зауважень, але загалом дав


6

високу оцінку працям автора, як таким, що "мають незаперечну вартість і заслуговують бути

опублікованими, особливо "словарь". Після цієї рецензії міністр освіти дав згоду на друкування

словника і "Грамматики", однак восени 1845 р. рукописи було повернуто авторові.


ВИПЕРЕДИВ ЧАС, з висновку біографа П. Білецького-Носенка

…Це нововведення і скасування суворого звертання з учнями, за чим він неослабно стежив, виявляє його як психолога, який глибоко вивчив людське серце, як мислителя, який набагато

випередив педагогічними пізнаннями своє століття.


ЦЕ НЕЙМОВІРНО, оцінка діяльності П. Білецького-Носенка попечителем Київського учбового

округу фон Брадке

…Людина ця повинна бути генієм!


БОГДАНОВИЧ Іполит Федорович

Усталений державно-територіальний статус, що

склався у світі: російський.

Поет.

З дворянської родини. Брат, Богданович Ів., –

письменник; племінник, Богданович М., –

військовий історик.

Народився 23 грудня 1743 р. (3 січня 1744 р.) в с.

Переволочна Пирятинського повіту Полтавської

губернії Російської імперії (нині затоплено

водосховищем).

Помер 6 (18) січня в 1803 р. в м. Курськ Російської

імперії (нині – обласний центр РФ). Похований на

міському цвинтарі. Пам‘ятник, встановлений у

вигляді Психеї, перенесено в міський сквер (1894).

Записаний на військову службу юнкером (1753).

Навчався в математичній школі при Сенатській

конторі, гімназії при Московському університеті,

закінчив Московський університет.

Працював наглядачем за класами в Московському

університеті (1761-1762), в Комісії з побудови тріумфальних воріт, для яких склав напис (1762-1763), чиновником Військової колегії (1763) перекладачем Іноземної колегії (1764-1766), секретарем руського посольства при саксонському дворі (1766-1769), в департаменті геральдики

(1799-1780), членом, а потім головою Державного архіву (1780-1788). Редагував журнали

«Невинні вправи» (1763) та “Вечори” (1772), “Зібрання новин” (1775-1776) та газету «Санкт-

Петербурзькі відомості» (1775-1782).

Член Російської академії наук (1783).

Друкувався в журналах «Академічні вісті», «Нові щомісячні твори», «Співрозмовник», «St.

Petersburgisches Journal», «Вільні години», «Санкт-Петербурзький вісник».

Як літератор дебютував віршами у журналі “Корисні веселощі” (1760).

Потім настала черга перекладів “Тисяча й однієї ночі” (1763), “Наніни” Вольтера (1766).

Перший значний твір Б. – повість у віршах “Душенька” (1775) – не лише викликав небувалий

ажіотаж, але й, починаючи з 1783 року, витримав 15 (!) видань. Автора називали генієм.

Щоправда, О. Пушкін був дещо скромнішим: він не визнав за Б. титулу “великий”, проте

пойменував візаві “милим поетом” і зазначав, що деякі його сторінки достойні пера Лафонтена. У

свою чергу, М. Муравйов величав нашого земляка “живописцем грацій”, а Державін – одним з

«кращих творців пісень».

На Б. звернула увагу Катерина II і замовила написати п‘єси, що він і зробив: "Радість Душеньки"

(1786) та "Слов‘яни" (1787). За останню автора вшанували діамантовою каблучкою.

Б. – автор перекладу “Поеми на руйнування Лісабона” Вольтера (1801), поем “Особливе

блаженство” (1765), “Блаженство народів” (1810), “Берег” (1812), віршованої повісті “Добромисл”

(1805), збірника “Руські прислів’я” (1785).


7

Залишив по собі Б. й твори на історичні теми: “Скорочення з проекту про вічний мир Руссо (з Сен-

Пьєра)” (1771), “Історичне зображення Росії” (1777), “Мала війна, змальована майором на службі

короля Прусського” (1765).

Зібрання творів Б. у шести томах з‘явилося лише після його смерті (1809-1810).

Між іншим, в одному з віршів Б. звертався до Катерини II з відверто критичною оцінкою стану

справ в імперії: “Счастливому в твоем владении народу Осталося иметь едину лишь свободу”.

Б. перекладав також Вольтера, Ж. Руссо, Д. Дідро.

Незважаючи на почесті, нашому земляку впало пережити немало гірких хвилин. Так, його

перевели з штату Іноземної колегії до Департаменті геральдики “без утримання, тобто, без шматка

хліба”. Він навіть був змушений звертатися до Г. Потьомкіна, а також Катерини II з проханням

про допомогу, а коли її не отримав, подав у відставку і виїхав з Петербурга до брата у Суми (1795).

Тут через два роки відбулися заручини з місцевою багачкою Кондрат‘євою, проте до весілля

справа не дійшла. Сучасники Б. прозоро натякали на ображене самолюбство поета.

Перебравшись до Курська (1798), наш земляк продовжує стикатися з матеріальними (змушений

був продати бібліотеку) і не тільки проблемами. Президент Академії наук, членом якої уже

півтора десятка років був Б., відмовляє йому у виданні зібрання творів (1801). Понад те, навіть

промову письменника, яким ще нещодавно захоплювалася уся країна, підготовлену для

виголошення на зборах Академії, визнають недостойною.

Серед друзів та близьких Б. – Г. Державін, П. Сумароков, Г. Брайко, Д. Фонвізін, М. Карамзін, В.

Майков, Я. Булгаков, В. Капніст, Ф. та О. Орлови, Є. Дашкова, М. Херасков, П. Фонвізін, М.

Щепкін, П. Панін та ін.


***

СКУПИЙ

, з вірша Іп. Богдановича “Живе в провінції”

Живёт в провинции скупяк,

И хочет вечно жить дурак,

Затем, что предки жили так.

...........................................................

Когда он при конце, впоследки, рот разинул,

Едва успел сказать жене,

Что деньги он в земле покинул,

В саду, в такой-то стороне;

Но чтоб не трогать их, – он умер с тем заветом;

Жена, не тронув их, простилась после с светом.

Вступил в наследство внук,

Но деньги те ещё людских не знали рук,

По завещанью он зарыл их в землю ниже,

Как будто для того, чтоб были к чёрту ближе.


НА САМОХВАЛЬСТВО, епіграма Іп. Богдановича

Разумые дела себе ты ставишь в смех

И говоришь, что ты умнее в свете многих.

Не спорю я с тобой: умнее ты их всех,

Да только не людей, а всех четвероногих.

СИМЕОН ВИЯВИВСЯ ГАРНИМ ПРОРОКОМ, з листа Іп. Богдановича Я. Штеліну

Не пізніше 1772

… Милостивий государ! Виконуючи свою обіцянку, надсилаю вам статті про одного з древніх

російських поетів. Симеон Полоцький, московський чернець, переклав віршами книгу Псалмів і

вісім пісень з Священного писання...

… Велика схильність до поезії спонукала його, цілком ймовірно, заримувати Святці чи церковний

календар, який прямує за псалмами і піснями. Патріарху сподобалася ця книга, особливо Святці, які цей чернець зумів перекласти, як і всі інші розділи Псалтирі, добре розміреними віршами, хоча

і без стоп, яких тоді ще не знали.

Може, в анналах російської історії збереглося кілька анекдотів про походження і життя

Симеона, тому що сучасні йому події досить докладно описані, а цей поет аж ніяк не був тією

особистістю, якою можна зневажити: пригадується, що я десь читав про …його пророцтва і що


8

пророкування про Петра Великого дійсно сталося. Не дивно, що Симеон виявився гарним

пророком, тому що уява поетів досить часто сприяє нашому благу, яке марновірство, у

відповідності до здорового глузду, прагне здійснити. Приємно вірити в існування цих пророцтв...

…Будьте ласкаві переглянути збірник проповідей Феофана, де зазначені всі його праці. З свого

боку вважаю за честь бути вам у чому-небудь корисним і заодно освітитися вашою вченістю, запевняючи вас у моїй повазі, з чим залишаюся, милостивий государ, вашим відданим і покірним

слугою.

Іп. Богданович.


ЗАБОРГУВАВ ПОНАД ТИСЯЧУ РУБЛІВ, з листа Іп. Богдановича Г. Потьомкіну в листопаді

1785 р.

Заступництво ваше, милостивий государ, є для мене найщасливіше придбання, чому насмілююся

змалювати вашій світлості моє становище. Місце, яке нині в Державному архіві займаю, приносить мені платню тільки 450 рублів; ні сіл, ні земель, ні домівки не маю.

Раніше становище моє підкріплювали різні літературні для Академії роботи, доки літа мої, здоров'я і випадки могли давати до того способи, але такі способи схильні до найхисткішої

тимчасовості; з малою платнею заборговував я нині понад тисячу рублів.

Ваша світлість звикли робити людей благополучними: позбавитися від боргу, одержати тут місце з

пристойною платнею і прославити з чутливою вдячністю ваші милості буде моє благополуччя.


СКРОМНИЙ І МОВЧАЗНИЙ, з книги М. Дмитрієва “Дрібниці із запасу моєї пам'яті”

Богдановича мій дядько бачив у Державіна і в інших петербурзьких товариствах. Він був

надзвичайно скромний і мовчазний. Приходив на вечори завжди дуже охайно і добре одягненим, у

французькому каптані, чепуристо напудрений, з гаманцем, з плоским тафтяним капелюхом під

пахвою. Говорив обережно і розігрував дипломата: він тоді служив в іноземній колегії. Предметом

його розмови було завжди декілька слів про політичні новини, всім відомих. Взагалі, як людина, що бажала здаватися світською, він не зупинявся довго на одному предметі розмови, не вдавався в

міркування, не оголошував своєї думки, ні на чому не наполягав, а ковзав предметами.

Про його скромну зовнішність і мовчазність те ж саме розповідав кн. Дм. Володимирович Голіцин

на одному з своїх літературних четвергів. Богданович, здається, не думав бути автором: написав

"Душку" для власної забави і надрукував на переконання приятеля... Але після її ніщо вже не

далося йому, окрім перекладу маленької поеми Вольтера на руйнування Лісабона.

По смерті Богдановича Карамзін запропонував російським авторам написати епітафію

Богдановичу. Епітафії надсилалися у "Вісник Європи". Були хороші, були й посередні, були й

надзвичайно фігурні. Майже у всіх згадувалися Амур і Душка.

Щоб покласти край цьому конкурсу, Іван Іванович Дмитрієв надрукував у "Віснику" епіграму під

назвою "Епітафія епітафіям", після якої вони й припинилися. Ось вона: Прохожий! пусть тебе напомнит этот стих,

Что все на час под небесами:

Поутру плакали о смерти мы других,

А к вечеру скончались сами!

НЕ МАВ АВТОРСЬКОЇ САМОЛЮБНОСТІ, із спогадів Г. Геннаді

Якось до директора Московського театру зайшов хлопчик років п'ятнадцяти, скромний, навіть

сором‘язливий, і говорить, що він дворянин і бажає бути актором! Директор, розмовляючи з

незвичним відвідувачем, довідується про його бажання до навчання й віршування; доводить йому

непристойність акторського звання для шляхетної людини; записує його в університет і бере жити

до себе в будинок. Цей хлопчик був Іполит Богданович , а директор театру – Михайло Матвійович

Херасков.

Отож, щаслива зірка привела молодого учня муз до їхнього знаменитого улюбленця, який, маючи

великий талант, умів відкривати його й в інших.

…Кажуть, що життя і характер автора видні в його утворах; проте ми, люблячи останні, завжди

запитуємо про перших в тих людей, котрі особисто знали авторів. Усі знайомі і приятелі

Богдановича одноголосно хвалять його …чутливість, безкорисливість і якусь безневинну

веселість, яку він зберіг до старості і яка робила його приємним в товариському колі. Ніхто не

бачив в ньому авторського самолюбства.

Богданович навіть говорив про поезію і літературу рідко, і завжди з деякою сором‘язливістю, 9

властивою йому від природи. Не дивно, що він не любив критики, бо вона лякає всіляке ніжне

самолюбство, і визнавав, що така своєю грубою строгістю могла б зовсім відвернути його від

писання.

Друзі Богдановича , яких він, один раз знайшовши, не втрачав ніколи, – а ще більше талановиті

російські аматори збережуть про нього пам'ять: так що творець "Душеньки" залишиться відомим

для нащадків – як віршотворець приємний, ніжний, часто дотепний і вигадливий.


НЕ НАСМІЛИВСЯ НАДРУКУВАТИ, з передмови П. Бекетова до зібрання творів Іп.

Богдановича

Перебираючи деякі старовинні журнали, я знайшов декілька п‘єс, написаних Іп. Богдановичем ще

в молодих його літах, які він, видаючи після того невелике зібрання своїх творів під назвою

«Ліра», не помістив в ньому, а з цієї причини і я не наважився їх надрукувати, як твори, не визнані

самим автором.


ХРЕСТ ВПАВ НА ЗЕМЛЮ, з книги Є. Федорова “Господар Кам'яних гір”

Демидов відрізнявся ще однією жалюгідною пристрастю: він любив грати роль освіченого

мецената, відшукуючи для цього найрізноманітніші приводи. Свого часу в Курську трудився і

помер 1803 року відомий поет Іполит Федорович Богданович, автор "Душки". До приїзду нового

губернатора могила поета занепала: звалився на землю хрест, все заросло могутнім бур'яном.

Демидов відвідав цвинтар, і незабаром за його бажанням на надгробку Богдановича спорудили

чудовий пам'ятник, котрий зображає "Душку".


БОГДАНОВИЧ Іван Федорович

Усталений державно-територіальний статус, що склався у

світі: російський.

Публіцист, поет.

З дворянської родини. Син, Богданович М., – військовий

історик; брат, Богданович Іп, – поет.

Народився в 1758 (1764?) р. в с. Переволочна Пирятинсь-

кого повіту Полтавської губернії Російської імперії (нині

затоплено водами водосховища).

Помер 2 (14) квітня 1831 р. с. Басівка Сумського повіту

Слобідсько-Української губернії Російської імперії (нині –

Роменський район Сумської області України).

Навчався в гімназії при Московському університеті.

Був записаний в Семенівський полк (1768). Вийшов у відс-

тавку (1781). Працював сумським городовим (1784-1804),

повітовим предводителем сумського дворянства (1811-

1813).

Лауреат великої срібної медалі Вільного економічного товариства (1809).

Друкувався в журналах “Український вісник”, “Російський вісник”.

Як літератор дебютував трактатом “Про виховання юнацтва” (1807).

Потім настала черга наступних доробків: “Про кращий спосіб господарювання в різних

місцевостях Росії”, вірші “Епітафія”, “Слово похвальне царю Івану Васильовичу” (усі – 1809), “Ти

ремствуєш, Бахтін!”, “Коли Феліцу ти оспівував богоподібну” (обидва – 1810), “Ода на 1813 рік”

(1813).

Б. – автор статей «До видавців», «Письменник в суспільстві і в самотності» (обидві – 1818).

Приписується нашому землякові компілятивна «Граматика російська на користь поляків, зібрана з

різних російських граматик» (1809).

Цензурою була заборонена публікація твору “Про народну освіту» на тій підставі, що автор “не

зовсім розважливо та справедливо” відгукується про духовенство та говорить про зловживання

земського начальства й поміщиків (1816). Не побачило світу й “Послання до Мурзи-правдолюбця, співака Феліци”.


10

На одному з московських аукціонів книга “Слово похвальне царю Івану Васильовичу” продана за

$400 (2007).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – М. Карамзін, О. Шишков, О. Голіцин, Г. Державін, П.

Молчанов, І. Бахтін, Є. Дашкова, І. Вернет, Є. Станевич, В. Капніст, С. Глинка, В. Каразін, М.

Дашков, П. Бекетов та ін.


***

ПОРАХУЄМОСЯ СЛАВОЮ,

професійне кредо Ів. Богдановича

Шлях письменників завжди був для мене небезпечним. Я ніколи не шукав їх слави, і ніколи

шукати її не збираюся.

НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР, з книги Ів. Богдановича “Про виховання юнацтва”

Чи заважає загальному доброзвичайному національний характер? Він не тільки не спотворює, а й

власними рисами розуму і серця дає кожному ясне поняття про те, що відрізняє його від інших

народів.


ПЕРША СПРОБА, з статті А. Сманцера «Гуманізація педагогічного процесу в середній школі»

Демократичні і гуманістичні погляди М. В. Ломоносова стали основою для подальшого розвитку

ідей гуманізму в творах російських педагогів. Один з них Ів. Ф. Богданович, автор книги «Про

виховання юнацтва», обґрунтував необхідність не просто виховання, а саме національного

виховання.

Він дав багато корисних рад батькам і вихователям з питання виявлення і розвитку природних

схильностей дитини. Прихильник «гуманного виховання» він виступав проти строгості відносно

батьків і дітей.

Це була перша спроба гуманістичного підходу при навчанні і вихованні дітей.

ЦЕНЗУРА НЕ ПРОПУСТИЛА, з статті Н. Громової і В. Степанова “Богданович Іван

Федорович”

Літературою Ів. Богданович почав цікавитися рано; у зрілому віці він був власником великої

бібліотеки, яка, можливо, увібрала і бібліотеку Іп. Богдановича. Особливо тісних стосунків із

старшим братом молодший не підтримував і, мабуть, не був близько посвячений в його

письменницьку діяльність.

Свідоцтвом того, що до 1806 р. Б. ще не мав репутації письменника, служить умовчання про нього

в «Посланні до Привіти» (1807) Паліцина, котрий дає докладний перелік знайомих літераторів.

Ім'я Ів. Богдановича з'являється у пресі після смерті брата, коли до нього починають звертатися у

пошуках неопублікованих творів автора «Душеньки». Він надав свої спогади про брата М. М.

Карамзіну, який працював над статтею «Про Богдановича і його твори»; взяв активну участь в

підборі невідомих творів для здійснюваного П. П. Бекетовим видання двотомних «Творів»

Богдановича. Тут же з'явилася його епітафія братові.

Ще в 1790-х рр. Б. обговорював з братом і В. В. Капністом задум книги «Про виховання юнацтва», в якій виходив з уявлення про самобутність національного характеру. У міркуваннях про

виховання немовляти і підлітка простежується орієнтація на праці Дж. Локка, Ж. Бюффона, Ж.-Ж.

Руссо, не без використання компіляцій І. І. Бецького.

Далі Б. зупиняється на навчанні юнаків російської історії, літературі, необхідності освітніх

подорожей країною. Виступаючи за національні засади, проти культурної і літературної імітації, письменник опинився ідейно близьким до шишковістів.

Твір знайшовсхвалення у Є. Р. Дашкової і М. С. Мордвінова, які, звичайно, були

авторитетнішими для автора, ніж модні літератори, що «шукають лаврів на полях безплідних».

Книга отримала схвальний відгук в «Російському віснику».

З періодичних видань Б. майже виключно співробітничав в «Російському віснику», зважаючи як

на патріотичний напрям журналу, так і внаслідок давнього знайомства видавця з членами

«попівської академії» п. Паліцина.

Саме тут у відповідь на рецензію Глинки він надрукував «Лист до видавця», розвиваючи ідеї

справжнього “російського виховання”, і написаний в тому ж дусі «Пам'ятник безстрашності і

любові до вітчизни росіян 16 століття».

З двох віршованих послань Б., що також з'явилися в «Російському віснику», одне звернене до І. І.

Бахтіна, інше — до Г. Р. Державіна, «різноманітністю» поезії якого він захоплюється. Друге


11

звернення до Державіна, «Послання до Мурзи-Правдолюба, співака Феліци», залишилося

неопублікованим.

Дещо пізніше Ів. Богданович знову звертається до теми суспільного виховання. 24 жовтня 1816 він

подав О. М. Голіцину твір «Про освіту народну». У анонімному відгуку цензурного характеру

наголошувалося, що автор в ньому «не зовсім розсудливо і справедливо» відгукується про

духівництво і зловживання поміщиків і земського начальства, зважаючи на що рецензент

пропонував деякі думки і вирази випустити або пом'якшити. Можливо, через це книга не з'явилася

у пресі...


НА ОСНОВІ НАРОДНОСТІ, з розвідки Н. Попової «Про передумови формування російської

системи виховання»

Карамзін М. М., Мартинов І. І. сприяли формуванню напряму, укоріненому у власне педагогічній

області завдяки праці Ів. Ф. Богдановича «Про виховання юнацтва», який першим запропонував

зв'язний круг питань виховання на основі народності. У передмові до своєї книги автор пояснив

мотиви її написання. Він хотів створити книгу, «яка б стала підставою національного виховання», оскільки не був задоволений наслідувальним характером виховання в дворянських сім'ях, пансіонах, училищах Росії.

«Любов Батьківщини і бажання бути їй корисним – ось мої підстави». У дусі гуманізму Ів. Ф.

Богданович розробив конкретну програму виховання російського благородного юнацтва, формування найвищих уявлень про поняття обов‘язку, про любов до ближнього і до рідної землі, її мови і переказів, про людську гідність.


ВІДВЕРТАВ РОСІЯН ВІД МАВПУВАННЯ, з розвідки В. Кравченка “Абетка для молодшого

брата”

В своїй книзі "Про виховання юнацтва" виданій в Москві в 1807 р., Іван Богданович обстоював

самобутність національного характеру кожної нації. Виступаючи за національні форми життя

проти культурного наслідування він у листі П. Бекетову зауважував, що він мав на меті

“відвертати від мавпування, яке обернуло багатьох з слов‘яно-росів на вельхів”.

Ця книжка дістала схвальний відгук в журналі Сергія Глинки "Російський вісник" та у інших

тогочасних критиків і була б корисною і в наш час, коли б її перевидали.


НЕ ТРЕБА, епітафія Ів. Богдановича на смерть брата Іп. Богдановича

Не нужно надписьми могилу ту пестрить,

Где “Душенька”, одна все может заменить.


ВЕЛИЧКО Василь Львович

Усталений державно-територіальний статус, що склався у

світі: російський.

Поет, публіцист.

З дворянської родини. Рід походив від відомого українсько-

го літописця Самійла Величка.

Народився 2 (14) липня 1860 р. в м. Прилуки Пирятинсько-

го повіту Полтавської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Чернігівської області України).

Помер 31 грудня 1903 р. (13 січня 1904 р.) в м. Петербург

Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похова-

ний на х. Верніговщина Полтавської губернії.

Один з засновників чорносотенних “Російських зборів”.

Закінчив Київський пансіонат Даніеля, Імператорське учи-

лище правознавства (1873-1883).

Служив чиновником Міністерства державного майна та Мі-

ністерства юстиції, був редактором, видавцем тифліської

газети “Кавказ” (1896-1899), редактором журналу “Російський вісник” (1902-1903).


12

Друкувався в газетах “Новий час”, “Кавказ”, журналах “Нива”, “Російська думка”, “Спостерігач”,

“Північний вісник”, “Щомісячні літературні додатки до “Ниви”, “Вісник Європи”, “Труд”, “Книга

“Тижня”.

Як літератор дебютував в журналі “Живописний огляд” добірками віршів “Заклик”, “Близькість

весни”, “Хутір на Україні” (1880).

Потім настала черга збірників “Східні мотиви” (1890), “Вірші для дітей” (1894 ), “З кавказьких

мотивів” (1895).

В. – автор водевілів і сценок, драматичних етюдів “Перша муха” (1894), удостоєна

Грибоєдовської премії, “Дві милостині” (1896), “Нафтовий фонтан” (1901), оповідання “Княжна

Ніна” (1896), повісті “Порядні люди” (1897) дослідження “Кавказ: руська справа й міжнародні

питання” та інших серйозних публіцистичних творів, виданих у декількох томах.

Перекладав О. Хайяма, А. Церетелі.

Перу нашого земляка належать злободенні публіцистичні доробки, про що свідчать вже їх

заголовки: "Самоуправління і самодіяльність", "Інородці й околиці", "Питання про робітників",

"Вихід", "Фатальне питання", "Сіонізм".

Серед друзів та близьких знайомих В. – князь Г. Голицин, М. Лєсков, А. Майков, В. Комаров, Я.

Полонський, І. Рєпін, К. Случевський, М. Стасюлевич, В. Соловйов.


***

НЕ ХОЧУ БУТИ ЛІХТАРЕМ

, афоризм В. Величка

Не хочу бути яскравим електричним ліхтарем на дверях розтлінного кафешантану. Я волію бути

ледь помітною восковою свічечкою перед вівтарем моєї святині!!!

ЦЕ ДОРОГО ОБІЙШЛОСЯ РОСІЙСЬКИМ ІНТЕРЕСАМ, з книги В. Величка «Кавказ»

…Одна вже поява посадової особи була сигналом для підкупу, причому майже легального, тому

що посади за східним звичаєм не оплачувалися за відсутністю фінансової системи, і базувалися на

хабарах і подарунках всякій владі.

Відсутність принциповості складає основну рису місцевої психології, атмосферу і свого роду

закон місцевого життя. Людина, яка потрапляє в цю атмосферу, повинна вживати безмежних

зусиль, аби не підпасти під розтліваючий вплив.

Коли кілька мільйонів населення протягом багатьох століть звикли з незмінною практичністю

дивитися на речі, то представники інших поглядів зустрічають невдячний ґрунт для їх втілення...

…Єрмолов винайшов і став запроваджувати в життя найпрактичніший з способів російської

колонізації: він засновував осілість для одружених кавказьких солдатів у військових поселеннях

при штаб-квартирах; 1826 року було утворено дев'ять, так званих, сімейних рот; справа не

обійшлася без земельних суперечок з корінним населенням; обиралися місця, зручні у сенсі

військовому, кліматичному і сільськогосподарському.

Адміністрація тоді усвідомлювала, що не можна, пересадивши людей на чужину, залишити їх там

напризволяще; допомога надавалася не на папері лише, а й на ділі. Плоди цих заходів видно

дотепер, і якщо про дещо доводиться шкодувати, так це про менш широке й активне їх

запровадження після Єрмолова. Як не заздрив Паскевич славі Єрмолова, як не намагався

продемонструвати свою перевагу над ним, – довелося, проте, йти його шляхом у даному питанні.

…Помилка була зроблена ще раніше самим Єрмоловим, який просив про утворення в Грузії

колонії з «працьовитих німців, котрі б добрий приклад і очевидну для господарства користь

вселили в місцевих жителів». Подальші події не виправдали цих сподівань, тому що німецькі

колонії, створивши власне благополуччя за рахунок скарбниці і тубільних сусідів, останнім нічого

доброго не прищепили, а місцями – лише перетворили їх на своїх холопів.

Повного розквіту досягають російські поселення, засновані далекоглядним Єрмоловим, за

намісника князя Воронцова, творчий інстинкт якого в даній справі проявився більш успішно, ніж у

багатьох інших.

Він усвідомлював державну необхідність залучити в Закавказзя російських торговців і

капіталістів, але після першої невдалої спроби такого роду в Тифлісі думка цю облишив і став

підтримувати вірменських купців і промисловців, відкриваючи їм широкий простір до збагачення і

збуджуючи в них заповзятливість. Він давав їм підряди, місця під магазини і караван-сараї, іноді

майже силоміць залучав до вигідної самодіяльності.

…Епоха реформ шістдесятих років мала майже фатальні наслідки для російської справи в краї і

для життєвого укладу всього місцевого населення. А так зване «цивільне керування», яке


13

вводилися ще раніше, нанесло російській справі чимало шкоди саме тому, що на сцену вийшли

люди без школи і виникли установи без традицій. Старі підвалини руйнувалися, а для нових не

знайшлося придатного матеріалу. Замість звичаїв і поглядів, які органічно виростали на

своєрідному місцевому ґрунті, нормувати життя почали за допомогою відсторонених законів і

кабінетних утопій.

Звільнення селян, за незрілим зім'ятим планом, перевернуло шкереберть усталений соціальний

порядок, який панував тут з незапам'ятних часів. …Селян поміщики визискують гірше, ніж якби

вони були їхніми рабами.

Одночасно відкрився найширший простір для розвитку й успіху елементу, який і сам по собі ніде

не має сприятливого впливу на життя, а на Кавказі особливо… Мова йде про тих вірменів, котрі з

шістдесятих років безперешкодно висмоктували всі соки з місцевого населення. Говорю …не про

весь вірменський народ, а про клас куркулів, лихварів, темних ділків, – характерний для цього

племені елемент. І дворянин, і селянин виявилися мухами в павутині цих хижаків.

Чим різкіша соціально-економічна реформа, тим надійніше повинні служити їй стійкі, проте

гнучкі державні і суспільні установи: адміністрація, суди, навчальні заклади, преса і т.д. Однак, усе це було реформовано одночасно, і всі змінилося на гірше з погляду інтересів російської справи

на Кавказі. Правовий формалізм для народів, історично привчених до швидкого вирішення справ

по суті; змагальний судовий процес для людей, в яких є в крові століттями вироблена

спортивність; передача найголовніших життєвих питань з рук військового класу, який мав в очах

тубільного населення престиж недавніх перемог, – у руки духовно-дрібної кавказької бюрократії, серед якої і досі непомірно великий відсоток покидьків; класична система, з відмовою від

виховних завдань, для дітей племен войовничих, рухливих, історично несхильних до великих доз

сухого книжкового знання, котре, до того ж, вочевидь страждає непристосованістю до життя; врешті-решт, данайські дарунки російської суспільної думки і преси періоду самозаперечення і

втрати національного почуття – все це було, безсумнівно, отруйною духовною їжею з точки зору

російських інтересів.

Значним був вплив у цьому напрямку особового складу того минулого російського елемента, котрий місцеві жителі вважали російськими діячами. Між іншим, на Кавказ потрапляли

недобровільно люди, політично неблагонадійні, хто там не соромився висловлювати свою

ненависть до російського суспільного устрою. Місцеве населення жадібно слухало небилиці і різкі

судження, розповсюджувані такими людьми…

Зокрема, на Кавказ в різні часи було вислано чи прийнято на службу багато поляків, які не

примирилися з російською державністю і не зупинялися перед відверто єзуїтськими засобами, аби

шкодити російській справі. Плоди цієї руйнівної роботи і досі можна простежити в деяких місцях.

Залишаючись за мундиром і мовою російськими чиновниками, вони експлуатували,

пригноблювали і дражнили народну масу, ганьблячи в її очах російське ім'я, а поряд з цим

зближалися з неспокійними прошарками різноплемінної тубільної інтелігенції, породжуючи і

загострюючи в ній негативне ставлення до російської державності.

За багатьма ознаками, є серйозні підстави стверджувати, що деякі місцеві заколоти починалися не

без польських зусиль, і що вірменська інсурекційна програма… є насправді удосконалений…

різновид подібної програми польського жонду.

Негативне значення мав також наплив німців у ряди кавказького чиновництва, тому що навіть

кращі і лояльніші з них не могли володіти тією напругою російського національного почуття і

самосвідомості, яка необхідна на окраїні, що підлягає культурному об'єднанню.

…Все, що створено на Кавказі протягом шістдесятих років, – нові урядові заклади, класові зміни, племінні співвідношення, політичні тенденції, зміни економічні й побутові, – все це обійшлося

дуже дорого інтересам російської справи...


В ТУМАНІ НЕПЕВНИХ ДНІВ, вірш В. Величка “Російським зборам”

В тумане смутных дней

В нелегкий путь пошли мы,

Огнем любви палимы, -

Любви к земле своей!

Тому, кто сердцем верен,

Не страшен сильный враг!

Да будет каждый шаг

Отважен, тверд и мерен!


14

Сплотимся лишь тесней

Вокруг родного дела,

Осветим правдой смело

Туманы смутных дней!

Обступим стяг священный,

Как доблестная рать!

За Русь! За нашу мать

Поднимем кубок пенный!

За русский пыл в крови,

За славные преданья,

За луч самосознанья

И торжество любви!


ПІСЛЯ ЦЬОГО ВСЕ ЗМІНИЛОСЯ, з книги А. Степанова «Чорна сотня»

Василь Львович був душею літературного гуртка, який існував наприкінці 80-х – на початку 90-х

років у Петербурзі і збирався в його родички Марії Муретової. В нього входили найкрупніші діячі

російської культури: друг Величко відомий російський філософ Володимир Соловйов, письменники Микола Лєсков і Данило Мордовцев, художники Ілля Рєпін і Микола Каразін, професори університету Олександр Веселовський і Олександр Ладиженський.

…У нього було все, чого тільки може бажати літератор: популярність, хоча і не гучний, але

стійкий успіх у публіки, любов численних шанувальників і друзів.

І ось 1896 року Василь Величко пориває з колишнім богемним життям і їде в Тифліс редагувати

газету "Кавказ". Після цього все змінилося. Поет нажив чимало впливових ворогів, його стали

рідше друкувати, проти нього розгорнули кампанію неправди і наклепів...


ВОВК (ВОЛКОВ) Федір Кіндратович

Усталений державно-територіальний статус, що

склався у світі: російський.

Антрополог, археолог, етнограф, перекладач.

Псевдоніми – Новостроєнко, Новостроєнський,

Яструбець, Кондратович, Лупулеску. Фундатор

палеоетнології на теренах Російської імперії.

З козацької родини.

Народився 5 (17) березня 1847 р. в с. Крячківка

Пирятинського повіту Полтавської губернії Російської

імперії (нині – Пирятинський район Полтавської

області України).

Помер 30 червня 1918 р. в м. Жлобин (нині –

Гомельська область Республіки Білорусь). Похований

на місцевому цвинтарі.

Навчався в Ніжинській гімназії, Новоросійському та

Київському університетах, Антропологічній школі при

Сорбонні.

Працював помічником ревізора губернського

секретаря Київської контрольної палати (1872-1875),

викладачем Вищої російської школи суспільних наук

при Сорбонні (1901-1905), впорядником

етнографічного відділу Руського музею імператора Олександра III (1906-1917).

Дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка (1893), Французьких антропологічного і

Доісторичного товариств, Імператорського Руського географічного товариства.

Голова Російського антропологічного товариства при Санкт-Петербурзькому університетові

(1911).

Лауреат Міжнародних премій ім. Канна, ім. Бера, ім. Годара.


15

Кавалер французького ордена Почесного Легіону, Великої медалі П. Брока, медалі Міжнародної

Паризької виставки 1900 р., Великої Золотої медалі ім. П. Семенова-Тян-Шанського. Друкувався в

журналах «Український вісник», «LÀnthropologie», «Матеріали до українсько-руської етнології»,

«Світ», «Київська старовина», «Морем і суходолом», «Життя і мистецтво”, «Щорічник Руського

антропологічного товариства», газетах «Правда», «Romanula», «Бухарестський телеграф», «Діло»,

«Київський телеграф», був автором статей до Великої французької енциклопедії («Київ», «М. І.

Костомаров», «П. О. Куліш», «Харків»).

Брав участь в експедиціях на Київщині, Волині, Буковині, в Галичині, дослідив палеолітичну

Мезинську стоянку. З його іменем небезпідставно пов’язують початок наукового підходу до

досліджень палеолітичних пам‘ятників в Російській імперії.

Зібрав величезний, почасти унікальний, матеріал: майже три тисячі етнографічних предметів, понад тисячу фотознімків, які склали основу українського фонду. В. був редактором “Материялiв

до украiно-руськоi етнологii”, що вийшли у Львові. Між іншим, вчений дійшов висновку, що

українці за антропологічними ознаками становлять єдиний тип, відмінний від східнослов'янських

народів і близький – до південних слов'ян.

Наш земляк – автор близько 500 його праць (нерідко – за псевдонімами). Серед них: «Шлюбний

ритуал і обряди на Україні» (1891-1892), «Магдаленське майстерство на Україні» (1902),

«Variations squelettques du pied chez les Primates er dans les races humaines» (1905), «Українці в

антропологічному відношенні» (1906), «Антропометричні досліди українського населення

Галичини, Буковини, Угорщини» (1908), «Nouvelles decouvertes dans la paleolithique de Mėzine.

(Ukraine)» (1912), «Антропологія і її університетське викладання» (1915), «Український народ в

його минулому і сучасному», "Антропологічні особливості українського народу", «Етнографічні

особливості українського народу» (усі – 1916).

Знаменно, що праця «Шлюбний ритуал і обряди на Україні» спочатку побачила світ у Парижі

(1891-1892), у Празі (1927) і з величезним запізненням – на батьківщині (1995). А от

фундаментальний доробок “Скелетні видозміни стопи в приматів і у людських расах”, який 1905

року став світовим науковим бестселером, рідною мовою до цього часу не виданий.

В. переклав з німецької книгу А.-Е. Брема «Життя тварин», з чеської – Л. Нідерле «Людство в

доісторичні часи».

Окрім того, наш земляк залишив спогади про П. Чубинського та О. Русова.

За свої погляди (а він був активним членом київської «Громади», яка виступала за збереження

українськості в усьому) наш земляк зазнав переслідувань з боку царського режиму і змушений був

податися в еміграцію: спочатку до Румунії (1879-1882), потім – до Швейцарії (1882-1887) і

нарешті – до Франції (1887-1905). Приїхав до Петрограда, отримавши політичну амністію, яка

стала можливою після першої російської революції. А ось під другої, Жовтневої, мусив уже

рятуватися. Планував дістатися Києва, проте по дорозі підхопив тиф і помер.

На щастя, якщо це слово тут доречне, В. не дожив до 30-х років, коли започаткована ним

палеонтологія в СРСР була оголошена «буржуазною наукою» і повністю знищена, а її кращі

представники – репресовані. Самого вченого заднім числом назвали «українським буржуазним

націоналістом». Нелюдський парадокс: якби В. не помер від тифу, то, безумовно, скінчив би свої

дні у концтаборі.

Впродовж наступних десятиліть його заслуги замовчувалися. І тільки нещодавно на базі

Російського етнографічного музею та Музеї історії Санкт-Петербурзького університету пройшла

Міжнародна конференція “Традиції вітчизняної палеоетнології”, присвячена 150-річчю з дня

народження нашого земляка (1997).

Зазнала страждань і близькі В. Його дружину Х. Васнєвську заарештували і з двома дітьми-

крихітками заслали до В’ятки.

Не зовсім склалося і з другою сім‘єю.

Серед друзів та близьких знайомих В. – І. Франко, М. Грушевський, І.Мечников, М. Ковалевський, С. Руденко, Г. Плеханов, В. Антонович, П. Чубинський, М. Драгоманов, П. Єфименко, М. Зібер, Л.

Капіца, Г. Мортільє, П. Путятін, В. Стасов, О. Міллер, М. Реріх, О. Іностранцев, Л. Івановський, Е. Петрі, В. Передольський, М. Бранденбург, О. Бобринський та ін.


***

ЯК РАСОВА ОЗНАКА, МОВА – НЕСТАЛА

, з книги Ф. Вовка «Антропологічні особливості

українського народу»


16

...Несталість мови, як расової ознаки давно вже примусила антропологів звернутись до

постійніших, а тому й певніших ознак, як барва верхнього тілесного вкриття, волосся, очі, зріст, пропорції та форми різних частин тіла, а особливо кістяка. Уважне вивчення цих ознак

посвідчило, що вони не тільки індивідуальні, але й передаються в спадщину, не змінюються

протягом багатьох тисячоліть, а тому як найстаріші можуть бути справжніми расовими ознаками.


ФАНТАСТИЧНІ ЗДОГАДКИ, з книги Ф. Вовка «Антропометричні досліди українського

населення Галичини, Буковини й Угорщини»

Населення це відрізняється етнографічно і лінгвістично настільки, що деякі вчені надавали їм

навіть не українське, і навіть не слов’янське походження. Здогади ці цілком фантастичні. Різниця

ця більш усього має причиною ізольованість географічного положення гуцульських полонин, яке

дало можливість втриматись чимало дечому дуже архаїчному, а може, й деяких впливів західних

сусідів – румунів та угрів.

…Чорнява раса почала у них змішуватися з білою не дуже давно і ще не зайшла у цьому

змішуванню дуже далеко.

ДІД НЕ ЗАХОТІВ СЛУЖИТИ МОСКАЛЯМ, із спогадів доньки та сина вченого Г. і Ю. Вовків

Дід наш, Кіндрат Матвійович Вовк, народився в Зіньківському повіті на Полтавщині і був з

козаків. Як він був ще дитиною, всю родину переселили до Криму й записали «державними

селянами».

Парубком його забрали в солдати й на московський лад змінили прізвище на Волков. Але він утік

зі служби й довгі роки наймитував в Запорізьких степах.

В тридцятих роках, коли почалася чергова війна з турками, дезертирам оголосили амністію.

Кіндрат Матвійович з'явився до війська і після кількох років служби здобув офіцерський чин, дарма що не був з шляхтичів.

Десь у 40-х роках вийшов у відставку й став за управителя маєтку у пана Закревського в с.

Крячківці Пирятинского повіту, де й народився наш батько Вовк (Волков) Федір Кіндратович.


РОЗВІНЧУВАВ ІМПЕРСЬКИХ ІСТОРИКІВ, з офіційного сайту Кабінету Міністрів України

Федір Вовк своїми дослідженнями розвінчував псевдонаукові теорії імперських істориків М.

Погодіна, А. Соболевського, котрі лукаво доводили, що Україна – це усього лише «південь Росії», її окраїна, й заперечували саме існування українського народу, його мови, культури. У своїх

численних працях з археології, антропології та етнографії вчений у ті часи переконливо довів, що

українці – окремий, відмінний від інших слов’янських народів, антропологічний тип, що має

цілком оригінальні етнографічні особливості.

Відомо, що до появи праць Федора Вовка українська етнографія була простим описом

особливостей народу, в якому переважало захоплення лінгвістикою та фольклором і нехтувався

матеріальний побут та його пам’ятки, виявлені під час археологічних досліджень. Вчений, дотримуючись ідей і засад французької антропології, що мала провідну в той час природничу та

антропологічну школи, переконливо доводив, що етнографія є галуззю антропології як

передісторії.

…Перебуваючи тривалий час у вимушеній еміграції, Федір Вовк узяв на себе важку ношу

популяризатора України та її культурних надбань...

ПРЕКРАСНА, ДОБРА І МИЛА ЛЮДИНА, з листа В. Стасова М. Реріху

Мене дуже порадували Ваші звістки про Ваші заняття, роботи й етюди... Це добре.

Проте ось що я Вам скажу: не пам'ятаю, чи писав, чи говорив я Вам, що в Парижі є людина, яка

для Ваших справ могла б бути дуже корисною. Це Волков Федір Кіндрат., професор антропології, етнографії й археології, людина з великою репутацією...

Зустріньтеся з ним, спишіться телеграмами – і побачите, що залишитесь задоволеним, – бо він

прекрасна, добра і мила людина.


ВІДНОСИВ УКРАЇНЦІВ ДО АДРІАТИЧНОЇ РАСИ, з розвідки О. Франко «Федір Вовк –

вчений і громадський діяч»

…Як етнограф Ф. Вовк одним з перших у вітчизняній науці застосував науковий метод в

етнографії і звернув основну увагу на вивчення побутових особливостей, а не тільки фольклорних, як це практикувалося до цього.


17

…Він бачив в українцях етнічну спорідненість з південними і західними слов’янами (за винятком

поляків), причому вважав, що українці відносяться до адріатичної або динарської раси. Така

гіпотеза ще раніше була висловлена відомим вченим І. Денікером, поте Ф. Вовк розходився з ним

докорінно, бо не вважав, що росіяни, білоруси і поляки належать до особливих рис (східної і

привіслянської). Наш земляк висловив думку, що до первинної слов’янської основи цих народів

додалося багато пізніших етнічних нашарувань, що призвело до зміни їх типу.

…Ф. Вовк відомий також як перший дослідник мистецтва епохи палеоліту і неоліту на території

України (ХV-ІІІ тис. до н.е.). Його праці здобули широкі відгуки в наукових колах. Вчений

досліджував скульптурні пам’ятки трипільської культури – знамениті жіночі зображення. Він –

один із перших дослідників складного рисунку, що відомий під назвою “меандр”, яким

прикрашали браслети та інші вироби з кісток бивня мамонтів та рогів північного оленя.


ВОЙТОЛОВСЬКИЙ Лев Наумович

Усталений державно-територіальний статус, що склався у

світі: російсько-радянський.

Публіцист, літературознавець.

З міщанської родини.

Народився 17 (29) лютого 1876 р. в с. Старе Пирятинського

повіту Полтавської губернії Російської імперії (нині –

Яготинський район Київської області України).

Помер 17 листопада 1941 р. в м. Ленінград СРСР (нині – м.

Санкт-Петербург РФ).

Закінчив 1-у київську гімназію (1893), навчався в Київсько-

му університеті (1893-1897), однак за участь у студентсько-

му страйку був виключений та висланий до Харкова. Там

продовжив освіту, закінчивши медичний факультет Харків-

ського університету (1900). Навчався на філологічному факультеті Новоросійського університету

(1904), проте був мобілізований на фронт.

В якості лікаря В. пройшов три війни: російсько-японську (1904-1905), першу світову (1914-1918) та радянську громадянську (1918-1920). В останній зазнав контузії, внаслідок якої втратив зір.

Працював в київській клініці душевнохворих (з 1905), редактором відділу літератури газети

“Київська думка” (1907).

Друкувався в газетах “Київські відгуки”, “Київська думка”, “День”, журналах “Друг народу”,

“Правда“, “Сучасний світ”.

Як літератор дебютував статтею газеті “Київські відгуки” (поч. 1900-х).

Потім настала черга доробків: “Роль відчуття в колективній психології” (1904), збірників нарисів

«Японія та японці» (1906) та “Начерки психології колективізму” (1909), багатотомної “Історії ру-

ської літератури XIX та XX ст.” (1926-1928), спогадів “Слідами війни” (1931).

Видрукував декілька книг з психології колективізму.

Серед друзів та близьких знайомих В. – І. Бунін, М. Горький, Д. Бєдний, О. Боровський, Л.

Сейфуліна, О. Мандельштам, М. Морозов, А. Луначарський, С. Вольський та ін.


***

ТРУПИ ВІДКИДАЙТЕ УБІК,

з книги Л. Войтоловського “Слідами війни”

Брехня офіційна й газетна опанувала всіма розумами і вчинками.

І ще одна особливість цієї породи, яку на фронті охрестили назвою «Тилова сволота»: вона

вдається до якогось стихійного розгулу. Тил стає постачальником і розплідником небувалої, масової проституції.

Вчорашній день я провів в Бистржіцах, де 800 здоровенних артилеристів з ранку до ночі азартно

грають в карти, бенкетують і ганяються за сільськими бабами. Увечері я спостерігав цікаву

картину.

Солдати поверталися з лазні. На артилерійських возах поряд із загорілими легінями сиділи

червоні, розпарені баби. ...Вони сиділи живописними парами в позах, які не залишають ані

найменших сумнівів.

Питаю наших артилеристів:


18

– Ви вже тут, здається, повінчатися встигли?

Браві, кряжисті, вони випинають груди і відповідають, крутячи вуси:

– А що нас не любити? Чим погані?

– Людині здоровій без баби тягаря тутешньою не підняти.

– Всяка баба ласку любить; хоч наша, хоч полька; всяку бабу жаліти треба.

– Спершу ви, – говорю я, – за вами інші, треті, четверті, так до кінця війни: хто на постій прийде, той і буде бабиним посібником.

– Кому охота – нехай, – сміється Млинцов. – Баба не мило: не змилиться..

...Коли я повернувся на вокзал, то наткнувся на страшне видовище: вся платформа кишіла

пораненими. Їх тільки що вивантажили з вагонів, і вони валялися на голій цементній підлозі.

Валялися, борсалися і викрикували незрозумілі слова. У багатьох судорожно стукали зуби; змучені очі; сіро-попелясті обличчя. Більшість з них не могла самостійно пересуватися.

Вони відчували неймовірні муки, і, хватаючи за ноги санітарів, зверталися до них з благаннями і

скаргами. Декілька лікарів у халатах носилися з криками платформою і з відчаєм повторювали:

– Ну що робити? Що робити?

Один з них міцно за мене вхопився:

– Я вас не відпущу! Ви повинні нам допомогти, колего. Хіба ми в змозі зробити стільки

перев'язок? Адже їх підвозитимуть всю ніч, всю ніч!

Не пройшло й п'яти хвилин, як, одягнені в білі халати, ми з Коноваловим опинилися в повній

кабалі у лікарів санітарного пункту. Ми тягали поранених з вагонів, знову вантажили їх у вагони, роззували, знімали одяг, перев'язували, розв'язували. Нас лаяли, штовхали, просили тужливим

голосом. Нудило від... поту і крові. Нили ноги, спина і плечі. Безпорадні пальці ковзали обличчям, хапалися за халат, чіплялися за шию. А кількість сірих шинелей і глоток, що стогнуть, на

платформі не зменшувалася. Час від часу хтось грубо накидався на нас: «Чого трупи тягнете?

Відкидайте убік».

І ми з тупою байдужістю кидали додолу нерухому купу м'яса, щоб замінити її іншою, такою ж

нерухомою, але ще кричущою і такою, що мучиться від болю.

Тільки удосвіта до нас з'явилася зміна, повели нас на пункт, дали вмиватися, обігріли і напоїли

чаєм. Якийсь лікар в шкіряній куртці нервово крокував з кута в кут, викрикуючи роздратованим

голосом:

– Це не війна, а шинок. Десятки госпіталів стоять не розгорненими в тилу. Сотні лікарів хитаються

без діла. А ми тут падаємо від втоми... На біса нам кавалерія? Яка від неї користь? Треба зняти її з

коней і погнати всіх кавалеристів в окопи. А на коней посадити лікарів і створити з них санітарну

кавалерію. Летючі санітарні загони. І кидати їх з місця на місце у міру потреби...

БЛАГОСЛОВЛЯЮ ДОЛЮ, з листа Л. Войтоловського родині

Як перенести на папір ту кипучу радість, ту буйну радість, якою зараз горять солдатські обличчя

на фронті? ...Вирує і котиться великий потік революції по всьому фронту. Він захопив і захоплює

в бурхливому прагненні мільйони солдатських сердець, усі свіжі, молоді сили народної армії. В

цьому потоці кипить і клекоче жива народна душа, яка голосно, відкрито й урочисто заявляє, що

новий світ не тільки народився, що політичний розвиток не тільки торкнувся мас, але вже стає

їхньою глибокою потребою.

Мимоволі дивуєшся, слухаючи сірих і буденних ораторів у солдатських шинелях: де ці прості

серця навчилися загорятися такою любов'ю до свободи? Що надало їхнім словам такої гордої

пристрасності? Не знаю, не знаю…

У ці дні я скутий якоюсь чудесною загадкою, щирий зміст якої відкриється лише багато десятиліть

потому. А зараз, у цю хвилину, я благословляю долю, яка надала мені можливість бути свідком

цього священного видовища.

СМЕРТЕЛЬНА ОТРУТА ВВОДИЛАСЯ В СУСПІЛЬНИЙ Організм, із спогадів А. Карпової

Коло інтересів і занять батька (Войтоловського Л. – авт.) було надзвичайно широким: медицина, соціальна психологія, філософія, література, мистецтво. Читав і писав він постійно – сидячи, вживаючи їжу, лежачи, за всякої обстановки, про що свідчать хоча б фронтові нотатки, які згодом

стали солідною книгою «Слідами війни» і шляхові нариси – плід подорожей та роз'їздів. Нотатки

велися в похідній обстановці, на бівуаках, між боями, в госпітальних наметах, де траплялося. А

оскільки у нас на квартирі нерідко проводилися обшуки, мама дуже дотепно зберігала записні


19

книжечки батька в банківському сейфі. Цінностей у нас, само собою, ніяких не було: жили на

літературні гонорари тата і мамині – за уроки гри на роялі.

…Не раз були обшуки. Один з них стався на дачі і чомусь асоціюється у мене з пожежею – чи то

під час обшуку щось підпалили, чи я просто дуже налякалася. У той час мені було шість років. Я

спала. Розбудили гикання та лемент. Нас підняли з постелі, одягли і зігнали в купу. Дачу зі

свистом оточили поліцейські й козаки. Вони перерили весь будинок і сад, але той, кого вони

шукали, встиг зникнути. Хто в нас тоді переховувався, не пам'ятаю.

…Рік 1934. Ми живемо в Ленінграді. Мені 32 роки. Я – історик Заходу. Працюю в Ленінградській

Вищій школі Профруху й одночасно навчаюся в аспірантурі.

Микола Гнатович Карпов, мій чоловік, – професор Військово-механічного й

Сільськогосподарського інститутів. У нас двійко дітей: хлопчик Льоня семи років та дівчинка

Валюша трьох років.

…Для мене усе почалося так: на світанку темного грудневого ранку підхопилася від дрібного

стукоту в нашу квартиру на Василівському острові.

– Відкрий, відкрий же скоріше! – почула голос чоловіка старшої сестри.

– Що трапилося?!

– Миколу Гнатовича заарештували вночі й кудись відвезли. Тільки що дзвонила мама...

Синок хворів на скарлатину, у нас був карантин. Коля забрав маленьку дочку в Дитяче Село і

тимчасово жив з нею там. Моя мама Ганна Іллівна Войтоловська якраз поїхала їм допомагати...

…Вчора і сьогодні для мене розійшлися, як розведений вночі міст. У перших числах січня мене

виключили з аспірантури, звільнили з роботи. Кимсь нагорі я вже відзначена особою міткою.

Ставлення оточення у цей період скоріше співчутливе. Страх за себе, підозрілість, двоєдушність і

інше прийдуть пізніше. Для того, щоб обкраяти свідомість і совість, потрібно і час, і нищівні

удари. Доки ж розум охоплений здивуванням.

…Прямую до директора Звєрєвої. Її вже немає – знята. Секретарка направляє до завідувача

навчальною частиною І. Шерешевського. Він швидко зводиться мені назустріч, тепло потискує

руку і, не мучачи невідомістю та невизначеністю, говорить:

– У нас з‘явилося розпорядження відсторонити вас від роботи, на час... поки чоловік сидить.

…Рішення винесли воістину соломонове: «Звільнити, прикласти всі зусилля для влаштування на

роботу».

…Смертельна отрута доза за дозою вводиться в суспільний організм. Непросто повірити в

неймовірне, переконати в продажності непідкупних, у відступництві – вчителів, змусити увірувати

в те, що арешти, насильство, кров, смерть відбуваються задля порятунку. Для цього потрібні роки

і надзвичайні заходи. І вони запущені в хід всіма каналами. Наступ на суспільну свідомість

продовжується, нарощуються темпи, винаходяться все нові засоби, які придушують страхом, сіяють паніку.

…Дізналася, що Коля сидить в камері-одиначці без книг і газет. Звинувачують його в підпільній

діяльності, оскільки в минулому він належав до опозиції. Жодне з пред'явлених йому

обвинувачень не підписав і сформулював відповідь так: «Всі обвинувачення вважаю

наклепницькими і з презирством їх відкидаю».

Слідство закінчене. Чекає вироку. Слідчий у нього Райхман. Я не сказала Колі, що мене звідусіль

попрохали. Допомогти він не може, а мук додалося б. Говорила, що діти здорові, що арешти

продовжуються і ширяться.

Щось скувало мене зсередини і це було страшно обтяжливо. Я не хотіла його засмучувати, і це

заважало донести до нього справжнє тепло. Страшилася всього особистого, найгіркішого. Коля

почувався спокійнішим і впевненішим за мене.

…Декілька днів по тому через віконце в НКВС повідомили, що Коля засудили до трьох років

таборів. Біля «великого будинку» на Ливарному в чеканні обіцяного побачення простояли з

семирічним синочком на морозі вісім годин. Кожні 40-50 хвилин нам відповідали: «Чекайте, викликають». І ми чекали. Льоня стомився, але терпляче мовчав, не скаржився, не тупотів ногами, щоб зігрітися, не випускав з рук саморобного подарунка татусеві, а тільки перекладав його з однієї

ручки в іншу. Це було 13 лютого, в день народження Колі. Тому Льоня обов'язково хотів його

побачити і привітати подарунком. Він уже багато чого розумів.

А поки ми чекали...

Об 11 годині вечора нам нарешті сказали, що Колю давно вже відвезли на Московський вокзал для

відправлення в Карелію. Ми кинулися туди і, звичайно, вже нікого не знайшли. Так що

багатогодинне чекання з дитиною біля будинку ГПУ було знущальним розиграшем слідчого


20

Райхмана. Він прекрасно був обізнаний, коли і куди везуть етап, але морив нас на морозі, аби ми

не могли зустрітися.

…В 1937 і в 1939 рр. приходили й за батьком з ордером на арешт, і тільки сліпота та розлад

нервової системи його врятували…


ВОЛХОВСЬКИЙ Фелікс Вадимович

Усталений державно-територіальний статус, що склався у

світі: російський.

Письменник. Псевдонім – А. Чорний.

З дворянської родини.

Народився 3 (15) серпня 1846 р. в с. Мойсівка Пирятинсь-

кого повіту Полтавській губернії Російської імперії (нині

– Драбівський район Черкаської області України).

Помер 3 (16) серпня 1914 р. в Лондоні (Великобританія).

Навчався в другій петербурзькій гімназії (1857-1858),

одеській гімназії при Ришельєвському ліцеї, на юридич-

ному факультеті Московського університету.

Працював секретарем “Малоросійської громади” (1863-

1866), керівником гуртка самоосвіти (1866-1867), прика-

жчиком у книжковому магазині, секретарем одеської мі-

ської Думи, малярем, косарем, літературним оглядачем

“Сибірської газети”, фактичним редактором газети

“Вільна Росія”, що англійською мовою видавалася у Лон-

доні, а також редактором “Летючих аркушів”. В. – один з активних засновників Фонду вільної ро-

сійської преси (1891-1901).

Друкувався в газетах “Народна воля”, “The World”, “Вільна думка”,“Новоросійський телеграф”,

“Toronto Globe”, “Сибірська газета”, “Заповіти”, “Сибір”, “Робітник”, “Woodstock College Montly”,

“Народоволець”, “Тиждень”, “Східний огляд”, “The Fortnigtly Rewiew”, журналах “Бджола”, “Впе-

ред”, “Виховання і навчання”, “Джерело”, “Невський глядач”, “Світанок”, “Світло”, “Сім‘я і шко-

ла”, “Free Russia”, “Народна справа”.

Як літератор дебютував в журналі “Вісник Європи” написаним у в‘язниці віршем “Терпіння”

(1871).

В. – співавтор і редактор поетичного збірника “Відлуння Сибіру” (1889), автор збірника для дітей

“Шість казок” (1888), казок для дорослих “Ніч під Новий рік” (1885), “Як мужик у всіх в боргу за-

лишився”, “Оповідь про царя Симеона”, “Вилікуваний принц” (усі – 1906), “Дюжина казок”

(1908).

З великих жанрів В. залишив по собі роман “Адмірал Чагін” (1913).

Наш земляк переклав на російську і опублікував начерк М. Коцюбинського “Тіні забутих предків”

(1912).

Майже весь величезний архів В. зберігається Британському музеї та Гуверівському інституті Стен-

фордського університету (США).

“Солодким” життя В. не було. Вперше “за неблагонадійність” його заарештували взимку 1868 р., щоб через півроку звільнити.

Після повторного арешту (1869) він потрапив у Петропавловську фортецю. І хоча в суд виніс вип-

равдувальний вирок, на волі чекала сімейна трагедія: померли дружина та дитина.

Третій арешт стався 1874 р., після чого наш земляк чотири роки провів в Будинку попереднього

ув‘язнення та в Петропавловській фортеці. В 1878 р. його, позбавивши усіх прав, довічно заслали

до Сибіру.

В цей період зводить рахунки з життям друга дружина, залишаючи трьох малолітніх дочок. Не

знаходячи заробітку, В. 1889 р. через Владивосток на іноземному кораблі втікає до Канади.

З 1890 р. – у Лондоні. В липні 1909 р. відкрито виступив проти приїзду в Англію російського са-

модержця Миколи II.

“Сибірську газету”, яка щедро надавала свої шпальти для публікацій В., закрили розпорядженням

відразу чотирьох (!) царських міністрів.

У свою чергу, “В‘язничні пісні” (1872), підготовлені до виходу світ, були заборонені владою з цен-

зурних міркувань.


21

Збірник “З-за гратів” (1877) з тих же причин прийшлося друкувати в Женеві.

Найповніший збірник віршів “Випадкові пісні” (1907) нашого земляка після виходу відразу був

конфіскований.

Серед друзів та близьких знайомих В. – С. Нечаєв, С. Степняк-Кравчинський, В. Чернов, А.

Франжолі, В. Чайковський, Л. Шишко, П. Алексєєв, В. Лопатін, Л. Сердюкова, Ф. Войнич, В.

Фігнер, Є. Лазарєв, Л. Гольденберг та ін.


***

НАДІЙНИ ЗАМКИ, вірш Ф. Волховського “Гармонія”

Как всё мудро в этом свете,

Как гармонии полно!

(И как жаль, что мысли эти

Не усвоил я давно!)

Для того, чей взгляд не шире

Ленты орденской, простор

Предоставлен полный в мире,

Чтоб расширить кругозор...

Для того же, чьи стремленья

Чересчур уж широки, –

Небольшое помещенье

И... надёжные замки!

МІЙ СМІХ, вірш Ф. Волховського “Нехай я у в‘язниці”

Пусть я в тюрьме, пускай я связан –

Всё ж остается мне мой смех;

И им я доконаю тех,

Кому веревками обязан!


ПОХОВАНЕ ЩАСТЯ, вірш Ф. Волховського “Нескінченно, мертво, монотонно”

Бесконечно, мертво, монотонно

За минутой минута ползёт,

Словно певчий, ленивый и сонный,

Что за гробом, зевая, идёт,

Словно всем их в глухое ненастье

От начальства приказано встать

И моё схоронённое счастье

Без конца, без конца отпевать...


ВЕЛИКА РАДІСТЬ, із спогадів Ф. Волховського

Читач легко уявить моє задоволення, коли я скажу, що пісня (“Дуда” – авт.) ця написана мною. До

переведення в Дім попереднього утримання я сидів у Петропавловській фортеці. Це був один з

найважчих періодів мого довголітнього тюремного життя, головним чином тому, що нам не

давали письмового приладдя. Але складати вірші можна було і без пера та паперу.

І ось я напав на щасливу думку: скласти революційні пісні на готові вже, всім відомі, народні

голоси: «Комаринську», «Бариню», «Добридень, мила, хороша моя», «Ох ви, сіни, мої сіни» тощо.

Склавши ту або іншу, я таємно від тюремників недогризком графіту записував її на цигарковому

папері і переправляв на волю за допомогою матері, коли їй давали зі мною побачення.

Про подальшу долю моїх пісень я не знав нічого. І ось тепер Петруха (Алексєєв – авт.) мені

повідомив, що не тільки пісні мої не пропали, але й проникли в народ, й одна, принаймні, стала

навіть популярною! Це велика радість.


ЗА ВОЛЮ, ЗА ЗЕМЛЮ, з розвідки С. Шевченка “Революційно-демократична економічна думка

в Україні”

...У цих брошурах доступно, простою народною мовою описувалось тяжке життя селян, розкривалась непримиренність інтересів селянства і панів.

Досить типовою в цьому плані була брошура «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків»

(1876), написана Ф. Волховським, який очолював одеський гурток лавристського спрямування. У


22

ній йдеться про тяжке становище трудового народу, гостро засуджуються ті, хто байдужий до

цього. Автор дохідливо роз'яснює селянам суть реформи 1861 p., розкриваючи її справжню суть та

антинародне спрямування.

Ф. Волховський, як і взагалі революційні народники, не міг змиритися з кріпосницьким

характером реформи. Він виступає за вирішення аграрного питання в інтересах селянства, за

повну ліквідацію поміщицького землеволодіння і закликає селян до революційної боротьби «за

волю і землю».


БУВ НЕ ШАБЛОННОЮ ЛЮДИНОЮ, із спогадів М. Чарушина

Зупинившись в номерах, я негайно ж відправився відшукувати Ф. В. Волховського, з яким був

знайомий по Петербургу. В цей час він вже служив в Одеській міській думі, був близьким до

одеського ліберального міського голови Новосельського, який його дуже цінував, і мав великі

зв'язки в ліберальних колах. Жив він в невеликій квартирці разом з дружиною Марією Осипівною, колишньою Антоновою, яка грала видну роль в московських студентських справах і так же, як і

сам Волховський, притягувалася до відповідальності в “Нечаївській справі”.

Вона була хвора й не могла показатися, був хворий і сам Волховський. Проте останній, не

дивлячись на своє слабке здоров'я, був незвичайно живучий. Здається, ось-ось людина

розсиплеться, а потім дивишся – він знову бадьорий, діяльний і мило дотепний.

Маючи за плечима всього 30 років життя, він був вже сивий і мав чимале політичне минуле. 1868

року, студентом Московського університету, Волховський за участь в придбанні дешевих книг для

розповсюдження серед народних мас заарештовується і утримується в ув'язненні без будь-якого

обвинувачення 7 місяців.

У 1869 р., коли він служив в московській книжковій крамниці Черкесова, після обшуку його знову

беруть під варту у “Нечаївській справі” і ув'язнюють спочатку в московських в'язницях, а потім

Петропавловській фортеці, де Волховський і втрачає своє здоров'я.

Він був далеко не рядовою і не шаблонною людиною. У високому ступені симпатичний, м'який і

доступний, з великою ерудицією і організаторськими здібностями, що чудово володіє пером і

словом, і в той же час завжди діяльний і щиро відданий справі народу, він не міг не мати впливу

на осіб, з якими стикався. І дійсно, в Одесі завдяки, головним чином, саме йому був один з

найбагатолюдніших і організованих нелегальних гуртків, котрий діяльно працював не тільки серед

інтелігентських кіл, а й серед робітників.


БАГАТО ЗНАЧИТЬ ЙОГО ДОСВІД, з повісті I. Пiльгука “Дуби шумлять”

– Будемо враховувати надалi гiркий досвiд, – Пильчиков замовк, чекаючи, що скаже Панас

Якович.

– Про що ви вели розмову в Києвi з нашими друзями? – запитав Мирний.

– Про важливi справи... Розмовляли i про вас, Панасе Яковичу.

Змiнивши тон розмови, Пильчиков нiби декламував, наголошуючи на кожному словi:

– Ми дiти єдиної громади...

Останнi слова насторожили Панаса Яковича.

– А далi що?

– Далi те, що київська "Громада" має поширити дiяльнiсть у Полтавi.

– Уже були спроби, але...

– Так... Потерпiли... Тепер з бiльшою конспiрацiєю треба вести дiяльнiсть. Нам належить

дещо запозичити вiд народникiв, що смiливо виступають за свої iдеали.

– Занадто гарячковi вони i часом несуть буйнi голови у ведмежi лапи або навiть у роззявлену пащу

ненажерливого дракона.

– Щоб роздерти ту пащу, потрiбнi жертви. Багато говорить нам досвiд нашого земляка

Волховського. Написанi ним, разом з Прижовим, прокламацiї внесли збудження... Волховський

вiдсидiв два роки у в'язницi. А зараз, як я довiдався у Києвi, вiн нелегально в Одесi знайшов

спiвдружбу з енергiйним вожаком студентського руху Желябовим... Удари реакцiї породжують

новi хвилi протесту. Визвольнi iдеї швидко сприймає студентська молодь.

– У нас в Полтавi нема унiверситету, отже, нема й студентського руху.

– Я багато рокiв працюю з молоддю. Серед старшокласникiв є багато мислячих i непримиренних

юнакiв. Це двадцятилiтнi ентузiасти, шукачi чогось нового, вразливого. Нам треба зустрiтися в

тiсному колi друзiв. Я вас познайомлю з цiкавими людьми. Але це буде пiсля моєї подорожi за

кордон.


23

ВОРОНИЙ Георгій Феодосійович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Математик. Фундатор сучасної аналітичної теорії

чисел. В інформатиці існує науковий термін “діаграма

Вороного”.

З викладацької родини. Батько, Вороний В., –

професор.

Народився 16 (28) квітня 1868 р. в с. Журавка

Пирятинського повіту Полтавської губернії Російської

імперії (нині – Варвинський район Чернігівської

області України).

Помер 7 (20) листопада 1908 р. в м. Варшава (Польща).

Похований за заповітом у рідному селі.

Навчався в Бердянській, Прилуцькій гімназіях,

закінчив математичне відділення Петербурзького

університету (1885-1889).

Викладач Варшавського університету (1894-1908).

Член-кореспондент Петербурзької АН (1907).

Член Московського математичного товариства (1898).

Лауреат премії ім. академіка В. Буняківського (1897).

Наш земляк – автор низки фундаментальних відкриттів, нових наукових напрямів. Більшість з них

стосуються геометрії багатогранників та геометрії чисел. Стимулювавши розвиток аналітичної

теорії чисел, вони знайшли найширший спектр практичного застосування: від комп‘ютерної

графіки, офтальмології, кристалографії до проблем розпізнавання образів і створення штучного

інтелекту.

Перу В. належать доробки: «Про цілі алгебраїчні числа, які залежать від кореня незвідного

порівняння третього ступеня» (1894), «Про одне узагальнення алгоритму неперервних дробів»

(1897), «Про одне завдання з теорії асимптотичних функцій» (1903), «Властивості позитивних

досконалих квадратичних форм» (1907), «Дослідження про примітивні паралелоедри» (1908-1909).

Помер В. раптово від хвороби нирок.

Його пам‘яті вчені світу присвятили три Міжнародні конференції з теорії чисел, які пройшли у

Києві (1993; 1998; 2003).

Серед друзів та близьких знайомих В. – А. Марков, Г. Мінковський, Б. Делоне, В. Серпинський та

ін.


***

БЕЗ КІНЦЯ СИДЖУ І ПИШУ, ПИШУ

, з щоденника Г. Вороного

29 березня 1887 р.

Я по 12 годин підряд обчислюю об'єми геть не потрібних мені пірамід і таке інше, і раптом, на

найцікавішому місці – швах! Виходить ні Богові свічка, ні чортові коцюба!

10 квітня 1887 р.

Цілих десять днів я не писав свого щоденника, але не тому, що було ліньки, а просто за браком

часу. Весь Страсний тиждень я сидів над розрахунками сонячного і місячного затемнень. Здається, щодо першого я одержав хибний результат. Доведеться переглянути деякі частини обчислень.

16 травня 1887 р.

Я відчуваю в собі силу, маю бажання працювати, але для цього слід позбутися завеликої кількості

знайомств. Моя кімната – якийсь готель, в ній постійно повно відвідувачів.

25 грудня 1888 р.

Вчора я завершив розпочате мною доведення теореми Адамса, який про останню теорему сказав, що він не може її довести, але що він не має жодних сумнівів щодо її істинності. Я довів її цілком

строго, так що раніше накреслене є окремим випадком, але мені довелося додати одну лему…

9 січня 1889 р.

Я не хотів починати свого щоденника, доки не дізнаюся напевно, що робота, яку я представив

професору Маркову, ним схвалена. …Він мені сказав, що якби розібратися з літературою цього

питання, то можна було б надрукувати мою працю. Я сказав, що хотів би трохи зачекати, бо


24

продовжив свою роботу.

Він мені сказав, що він проглядав таблицю чисел Бернуллі і не впевнений, що можна знайти закон

чисельника, бо там з'являються дуже великі прості числа. У відповідь я представив йому теорему, яка вводить ці прості числа…

4 березня 1889 р.

Учора я написав ці рядки і одразу ж засів за роботу. І ось за кілька годин я перевернув усю свою

попередню роботу. Все, що там було неясного, все це виводиться так просто, що кращого й

бажати не треба

6 серпня 1889 р.

Тож прощавай, Олю, прощавай, Журавко! до нової весни я загорнусь у свою броню і, як уві сні, буде ввижатися мені це літо, яке дало таки мені, крім сил і здоров'я, ще й ті крихітки щастя, які, я

знаю, так часто буду знову переживати, читаючи в Петербурзі свій щоденник, збираючи їх із тих

розмов з Олею, які я записував, і всього того, що так часто змушувало битись моє серце...

31 грудня 1889 р.

Жага до пошуків, до відшукання нових властивостей і відношень величин розвинулась у мене

неймовірно; я через силу випускаю перо з рук. Найнеобхідніші справи, обов'язки все це

відступає на задній план, і я без кінця сиджу і пишу, і пишу...

20 лютого 1908 р.

Я маю великі успіхи в розв'язанні задачі, над якою працюю, тим часом здоров’я моє дедалі гіршає.

Вчора я вперше чітко уявив собі алгоритм, який повинен розв'язати всі питання теорії форм.


ТВОРЕЦЬ ГЕОМЕТРІЇ ЧИСЕЛ, з оцінки діяльності Г. Вороного Б. Делоне

Глибина і важливість його численних досліджень залишили глибокий слід в сучасній теорії чисел.

Поряд із Мінковським Вороний є творцем геометрії чисел. Роботу Вороного 1903 року про число

точок під гіперболою треба вважати віхою, з якої починається сучасна аналітична теорія чисел.

У Вороного всього шість великих і шість малих праць. Кожна з великих праць – або капітальна в

даному обсягу, або відкриває велику ділянку досліджень; навіть кожна мала праця Вороного

незвичайно оригінальна і часом no-новому спрямовує дослідження.


ОБЧИСЛЮВАЛЬНА ГЕОМЕТРІЯ ПОЧАЛАСЯ З «ДІАГРАМИ ВОРОНОГО», з статті О.

Айхгольцера і Ф. Ауренгаммера

Діаграми Вороного було введено в теоретичну комп’ютерну науку близько двадцяти років тому.

Відтоді їх стали повсюдно використовувати при конструюванні геометричних алгоритмів, так що

дехто датує народження обчислювальної геометрії саме цим моментом.

Дійсно, значний процент статей з обчислювальної геометричної літератури прямо чи

опосередковано пов’язаний із діаграмами Вороного і спорідненими структурами.


ГЕНІАЛЬНИЙ МАТЕМАТИК, із спогадів Д. Граве

Георгій Вороний – геніальний український математик. Він під час свого перебування в

Петербурзькому університеті займався з гідним подиву успіхом кубічною областю і в цій області

зробив геніальне відкриття. Він узагальнив на кубічну область алгоритм неперервних дробів, що

дає алгебричні одиниці в квадратичній області. Це узагальнення марно шукали з часів Ейлера

протягом XIX століття усі найвидатніші математики. Вийшов таким чином алгоритм Вороного.


БЛИЗЬКІ ПОПЛАТИЛИСЯ СВОБОДОЮ, з розвідки Г. Ситої «Праця і геній Георгія

Вороного»

З Журавкою Георгій Вороний був тісно пов'язаний упродовж всього свого життя - щорічно

приїздив до рідних на літній відпочинок, тут обмірковував свої наукові праці.

…Мальовничий пагорб над Удаєм у Журавці придбав для свого постійного проживання дід

Георгія Вороного – Яків, який замолоду чумакував, а зібравши грошей, зайнявся селянською

справою.

…Батько Георгія – Феодосій Вороний (1837-1910), майстер російської філології, працював

професором у Ніжинському ліцеї (І864-1872), а згодом очолював гімназії в Кишиневі, Бердянську, Прилуках. Ще в роки свого студентства в Київському університеті він став ініціатором створення

безкоштовних недільних шкіл для робітничої молоді...


25

Ідею створення недільних шкіл підтримав Тарас Шевченко, 1859 року він відвідав подільську

школу і наступного року подарував їй 50 примірників свого "Кобзаря".

…Власним коштом Феодосій Вороний побудував у Журавці школу для сільських дітей. У школі

влаштовували лекції, концерти, спектаклі для місцевих жителів, а зібрані гроші йшли на

поповнення народної бібліотеки...

В 30-ті роки родина Георгія Вороного розділила трагічну долю свідомої української інтелігенції, поплатившись свободою, а дехто навіть життям. Під час "розкуркулювання" Ольга Митрофанівна

змушена була негайно (за одну ніч) виїхати з родиною. Більше вони не вертались.

Георгій Вороний мав шестеро дітей, чотири дочки і два сини.

Один із синів Георгія Вороного Юрій, – став вченим-хірургом, він першим у світі зробив

пересадку нирки людині (1934 рік). Чи багато кому в Україні нині відомий цей факт?

Нелегкою була доля Марії. Вона з сім'єю жила в Білій Церкві, викладала українську мову.

Чоловіка її, Василя Василенка, ветлікаря, заарештували і закатували, тому що він відмовився

доносити на свого підлеглого, до того ж мав необережність одягати українську сорочку. Сама

Марія також отримала свій строк – 10 років, – і відбувала його на Далекому Сході.

Марія була великою оптимісткою. Вона мала добре серце, яке не зачерствіло від довгих років

поневірянь. Відходячи з життя – а це було в 1984 році, – вона заповідала авторові цих рядків не

забувати її родини, того доброго, що вони зробили на землі. «Мій дід, батько, його брати і діти –

вони були справжні, – казала Марія, – бо нас у родині вчили ніколи не думати про багатство – та

багатими ми ніколи й не були, – і навіть не про славу, а тільки про славу України».

Рукописи Г. Вороного, кілька зошитів його математичного щоденника та інші документи були

збережені його сім'єю і передані до відділу рукописів бібліотеки АН України, де вони тепер

зберігаються.


ВИНАХОДИ РУХАЮТЬ НАУКУ ВСЕ ДАЛІ, з монографії М. Медведєва “Метод Вороного –

Делоне в дослідженні структури некристалічних систем”

Ідея про те, що для будь-якого центру з деякого ансамблю можна виділити область простору, котра відноситься до даного центру, виникала неодноразово. Мабуть, найраніша ілюстрація...

здійснена Декартом і відноситися до 1644 року. Наступними, хто займався цією проблемою, були

Гаус, Диріхле і Вороний.

Після цих робіт природною областю застосування багатогранників Вороного стала

кристалографія. ...Наступним незалежним відкриттям багатогранників Вороного є осередок

Вігнера-Зейтца. Ця побудова – одна з можливостей вибору простого кристалічного осередку, який

заповнює при трансляції весь простір.

Ми розробили цей метод для аналізу просторового розподілу в білковій глобулі. Розроблено

алгоритм пошуку тривимірних поліедрів Вороного. Написана програма, дозволяюча прочитувати з

файлів PDB-банка інформацію про координати атомів в молекулі білка і проводити розрахунок за

тривимірною побудовою поліедрів Вороного.


ГРЕБІНКА Євген Павлович

Усталений державно-територіальний статус, що

склався у світі: російський.

Прозаїк, поет, видавець, перекладач, меценат,

громадський діяч.

З поміщицької родини. Батько, Гребенкін П., –

гусарський офіцер.

Народився 21 січня (2 лютого) 1812 р. на х. Убіжище

Пирятинського повіту Полтавської губернії Російської

імперії (нині – с. Мар‘янівка Гребінківського району

Полтавської області України).

Помер 3 (15) грудня 1848 р. в м. Петербург Російської

імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований за

заповітом в рідному селі. На могилі встановлено

погруддя класика (1968).

На жаль, нещодавно з надгробку сучасні вандали

поцупили 17 секцій металевої огорожі (2004).


26

Закінчив Ніжинську гімназію вищих наук князя Безбородька (1825-1831).

Служив у 8-му резервному Малоросійському козачому полку (1831), працював чиновником у

Петербурзької комісії духовних училищ (1834-1837), викладачем Дворянського полку (1835-1837), корпусу гірничих інженерів (1837-1843), Інституту корпусу гірничих інженерів (1843-1848), Морського кадетського корпусу (1844-1848).

Друкувався в газетах “Санкт-Петербурзькі відомості”, “Літературна газета”, журналах

“Сучасник”, “Вітчизняні нотатки”, “Фінський вісник”, “Вранішня зоря”, “Російський інвалід”,

“Бібліотека для читання”, “Син Вітчизни”, “Північна бджола”.

Дебютував віршем «Рогдаїв бенкет» на сторінках «Українського альманаху» (1831).

Потім настала черга наступних доробків: «Малоросійські приказки» (1834), «Оповідки пирятинця»

(1837), “Лука Прохорович” (1838), “Правильні ліки” (1840), “Кулик”, «Нотатки студента» (обидва

– 1841), «Ніжинський полковник Золотаренко» (1842), «Чайковський, “Випадок на маскараді”

(обидва – 1843), “Лікар”, “Дорожні нотатки зайця” (обидва – 1844), «Пригоди синьої асигнації»

(1845), «Лісничий», «Піїта» (обидва – 1846), «Полтавські вечори», "Сила Кондарьїв" (1848).

Всього перу письменника належить понад 46 романів, безліч повістей, оповідань, віршів.

Низка його поетичних творів, ввійшовши в народний репертуар, стала піснями. Серед

найпопулярніших – «Українська мелодія», «Пісня» і, звичайно ж, романс «Чорнії очі».

Широко відомими були і залишаються байки нашого земляка, серед яких, насамперед, «Ведмежий

суд», «Зозуля та Снігур», «Сонце та Хмари», «Ружа та Хміль», «Рибалка», «Злий кінь», «Школяр

Денис», «Грішник», «Ворона і Ягня», «Вовк і Огонь».

Г. переклав українською мовою поему О. Пушкіна «Полтава» (1836).

За життя вийшло восьмитомне зібрання творів Г. (1846-1848).

Не забуваючи у чужій стороні про рідний край, започаткував парафіяльне училище в с. Рудки

Лубенського повіту (нині – Гребінківського району), надсилаючи для нього кошти (1847).

Допомагав матеріально Т. Шевченку. Брав активну участь в організації викупу останнього з

кріпацтва (1838).

Г. допоміг товаришеві видати «Кобзаря» (1840).

Зовсім молодим письменник захворів сухотами (1841), від яких і пішов з життя.

На честь нашого земляка названо однойменне місто Полтавської області (1895).

Серед друзів та близьких знайомих Г. – Т. Шевченко, М. Гоголь, П. Куліш, В. Григорович, А.

Мокрицький, І. Сошенко, Н. Кукольник, М. Глинка, М. Новицький, Є. Гудима, В. Маркович, Г.

Квітка-Основ’яненко, Л. Боровиковський, П. Гулак-Артемовський, В. Забіла, І. Тургенєв, П.

Мартос, К. Брюллов, Ф. Коні, В. Даль, І. Панаєв, В. Одоєвський, М. Греч, В. Домбровський, І.

Крилов, В. Жуковський, О. Кольцов, В. Бєлінський, Т. Волховська, П. Єршов та ін.


***

ЦІЛУВАТИ ПАНІВ – КРИЙ БОЖЕ,

з байки Є. Гребінки “Вовк і вогонь”

З панами добре жить,

Водиться з ними хай тобі господь поможе,

Із ними можна їсти й пить,

А цілувать їх – крий нас боже!

ЛИСИЦІ РАТИЦІ ОДДАТЬ, з байки Є. Гребінки “Ведмежий суд”

Понеже Віл признався попеластий,

Що він їв сіно, сіль, овес і всякі сласті,

Так за такі гріхи його четвертувать

І м’ясо розідрать суддям на рівні часті,

Лисичці ж ратиці оддать.


ЯК Я ВАС КОХАЮ І БОЮСЯ, романс Є. Гребінки “Очі чорнії”

Очи черные, очи страстные!

Очи жгучие и прекрасные!

Как люблю я вас! Как боюсь я вас!

Знать, увидел вас я в недобрый час!

Ох, недаром вы глубины темней!

Вижу траур в вас по душе моей.

Вижу пламя в вас я победное:


27

Сожжено на нем сердце бедное.

Но не грустен я, не печален я,

Утешительна мне судьба моя:

Все, что лучшего в жизни Бог дал нам,

В жертву отдал я огневым глазам!

Я ВАМ ГОВОРЮ ПРО КИЇВ, А ВИ НЕ ПЛАЧЕТЕ, зізнання Є. Гребінки

Який ти красень, мій рідний Києве! Добре місто, святе місто! Який ти прекрасний, який ти ясний, мій сивий дідугане! Що сонце між планетами, що цар між народом, то Київ між містами. На

високій горі стоїть він, підперезаний зеленими садами...

Під горою широко розбіглися живі хвилі Дніпра... І Київ і Дніпро разом узяті! Боже, що за розкіш!

Чи чуєте, добрі люди, я вам говорю про Київ, і ви не плачете від радості?

ПЕТЕРБУРГ – КОЛОНІЯ ОСВІЧЕНИХ МАЛОРОСІЯН, з листа Є. Гребінки М. Новицькому

від 7 березня 1834 р.

Думав я дорогою: що зі мною буде в Петербурзі, що я там робитиму? А виявилось, що Петербург

– це колонія освічених малоросіян. Всі службові місця, всі академії, всі університети переповнені

земляками і при призначенні людини на службу малорос привертає особливу увагу розумом і

здібностями.

Моя справа – готувати записки або перекладати з французького папери, а інші – переписувати.

Комісія є частиною Міністерства народної освіти, їй підпорядковані всі академії, семінарії й інші

духовні училища.

Я буваю також у В. І. Григоровича. Він – уродженець Пирятина і служить секретарем в Академії

мистецтв. 20 років перебування в Петербурзі не змогли змінити його малоросійської вимови. Він –

багато знаюча людина і служить мені ключем до всього прекрасного, що тільки є в академії.


ПАМ‘ЯТАЄМО ЗЛО, А НЕ ДОБРО, з нарису В. Сиротенка (Вербицького) «Чародій «чорних

очей»

Його до цих пір не можуть поділити Росія і Україна, хоч він і вважається родоначальником

української байки. Та те, хто є автором пісні – символу Росії, давно вже не прийнято згадувати. На

рідній Україні його давно не читають...

За його життя вийшло 8 томів, які відразу розкупили. 1882 року перевидали вибране. Тираж

залишився не розкупленим.

Коли я вирішив написати нарис про Гребінку, узяв в науковій бібліотеці університету ім. Франко

п'ятитомник, виданий в 1957 році. На формулярі стояло 30-40 прізвищ. Тобто за півсторіччя ним

зацікавилося менше 40 читачів!

Він сіяв Добро. Йому найбільше підходить українське звернення „Добродій”. На жаль, ми звикли

пам'ятати зло, а не добро....


СУМНИЙ ПАРАДОКС, з дослідження І. Сюндюкова “На стику двох культур”

Відверто кажучи, історія – далеко не завжди милосердний та справедливий суддя, а час не все

розставляє своїми місцями, віддаючи належне чесному, шляхетному служінню людям і рідній

культурі, та відкидаючи все тимчасове, суєтне, намулене. Якби це було так, то духовні надбання

багатьох наших попередників не втрачалися б нами, а ставали б живими, активними учасниками

культурно-естетичних процесів сьогодення, перебували б в центрі уваги поціновувачів рідної

історії й рідного слова.

Спадщині Є. Гребінки, теж «не пощастило». Попри високі оцінки безперечних авторитетів, ім’я та

твори письменника не здобули належної поваги в критиків і у широкого загалу.

Можливо, річ у тім, що для російської культури Гребінка видавався занадто «українським» і

навпаки? Досить сумний парадокс...


І РОЗСВАРИЛИСЯ ГРЕБІНКА З ШЕВЧЕНКОМ, з нарису В. Сиротенка (Вербицького)

«Чародій «чорних очей»

Євген був ревний християнин і шанував 10 заповідей, у тому числі й «не бажай дружину

ближнього». Тарас же серйозно захопився чужою дружиною. До того ж йому не подобалася «мале

чортеня, яким так захопився Євген”.


28

Були й інші причини. Євген всією душею прийняв нову ідеологію російської імперії «Православ'я, самодержавство, народність». Він обожнював Миколу I. Тарас же вихований масонкою Софі

Енгельгард, хоч і був віруючим, але православ'я не було для нього догмою. Мало того, він, як і

божественна Софі, був республіканцем і не любив Миколу I, що забрав корону у законного

спадкоємця престолу Костянтина Павловича.

…Євген перестав для нього існувати. Він навіть при перевиданні « Кобзаря» в 1844 зняв

присвячення Гребінці з «Перебенді».

БРАКУЄ МЕЦЕНАТІВ, з замітки В. Неїжмака «У чорнильниці видатного українського

письменника Євгена Гребінки»

В Мар'янівці, що свого часу була родовим гніздом Гребінок, зберігся будинок племінника Євгена

Павловича. Донедавна в ньому квартирувала місцева школа, зараз тут розташовано світлицю

поета. Збереглися навіть його особисті речі – чорнильниця та блюдо.

Районна влада, громадськість Гребінчиного краю прагнуть, аби вона «переросла» в повноцінний

державний музей. Для цього, звісно, потрібні кошти, яких не вистачає.

Здається, саме час долучитися до важливого починання потенційним меценатам. Зрештою, аби з

кожного виконання тих-таки «Очей чорних» на облаштування музею Євгена Гребінки «капало»

бодай по копійці умовного авторського гонорару, експозицію можна було б покрити золотом.

Правда, поет написав би про ту «позолоту» найдошкульнішу байку.


ЯК ЄВГЕН СТАВ АНТИСЕМІТОМ, з нарису В. Сиротенка (Вербицького) «Чародій «чорних

очей»

Дорогою додому, проїжджаючи біля річки, Женя-гімназист побачив, як тоне якийсь товстун, а

його діти бігають берегом і волають, що батько не вміє плавати. Він врятував потопаючого.

Врятував на свою голову. Наступного дня Ісак Рубінштейн приїхав з подякою і запропонував

батькові на знак подяки участь грошима в його, Рубінштейна, чудовому і перспективному проекті.

Віддав йому Павло Іванович всі вільні гроші. Більше він їх не бачив. Величезний борг Рубінштейн

і не думав віддавати. Заявив, що проект зазнав фіаско, він збанкрутував і всі гроші пропали. З того

часу і став Гребінка-молодший антисемітом.

…На підставі свого щоденника він пише «Нотатки студента». Це майже автобіографічна повість.

Тут і опис гімназії, і випадок з порятунком пройдисвіта, котрий виманив потім у батька всі гроші.

Щоправда той пройдисвіт-вихрест в повісті чомусь став Івановим (між іншим, онук того

Рубінштейна доклав рук до краху Російської банкової системи в 1917 р.).


ВИ ПОТРІБНІ, ЄВГЕН ГРЕБІНКА, з вірша Є. Євтушенка

Когда вражда народов – вроде рынка,

где рвутся и продаться, и продать,

как вы нужны сейчас, Євген Гребінка,

чтоб двуязычно отповедь им дать!

ГРИГОРОВИЧ Василь Іванович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Художник, мистецтвознавець. Фундатор першого

художнього часопису "Журнал витончених мистецтв" на

теренах Російської імперії (1823).

З дворянської родини. Син, Григорович К., - художник.

Народився в 1786 р. в м. Пирятин Пирятинського повіту

Полтавської губернії Російської імперії (нині – районний

центр Полтавської області України).

Помер 15 березня 1865 р. в м. Петербург Російської імперії

(нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Працював конференц-секретарем Петербурзької академії

мистецтв (1829-1859).

Почесний член Російської академії наук (1841).

Секретар Товариства заохочування художників (1829-1854).

Друкувався в журналі “Північні квіти”.


29

Перу Г. належить стаття «Про стан художників в Росії» (1826-1827).

Брав активну участь у звільненні Т. Шевченка з кріпацтва.

Нашому землякові А. Дельвіг присвятив “Винахід ліплення” (1830), а Т. Шевченко - поему

“Гайдамаки” (1841).

Що стосується особистого життя, то у Г. молодим помер син.

Серед друзів та близьких знайомих Г. – Т. Шевченко, М. Гоголь, О. Пушкін, А. Мокрицький, В.

Стасов, В. Жуковський, А. Дельвіг, М. Козловський, О. Боголюбов, П. В‘яземський та ін.


***

ПІШОВ ДО БРЮЛЛОВА

, з “Щоденника” А. Мокрицького за 1837 р.

31 [березня]. Середа.

Увечері ...пішов я до Брюллова. ...Він послав мене за Вас. Ів. (Григоровичем – авт.) і коли той

прийшов, я запропонував їм розглянути справу Шевченка. Показав його вірш, яким Брюллов був

надзвичайно задоволений, і ...звелів мені завтра ж відправитися до Жуковського і просити його

приїхати до нього. Не знаю, чим вони вирішать допомагати...


ПОЖВАВ ПОМЕРЛУ НАДІЮ, з листа Т. Шевченка В. Григоровичу в квітні 1855 р.

Новопетровське укріплення

Христос воскрес, незабутній мій добродійнику. Ось уже вдев'яте я зустрічаю це світле урочисте

свято далеко від всіх милих моєму серцю, в киргизькій пустелі, наодинці і в найжалюгіднішому, безрадісному становищі. Вісім років я вистраждав мовчки. Я нікому ні слова не писав про себе.

Думав, що терпінням все здолаю. Проте, на нещастя, я гірко помилився, терпіння так і залишилося

терпінням, а я тим часом наближаюся до 50 року мого життя. Сили, і етичні, і фізичні, мені

зрадили, ревматизм мене швидко руйнує.

Але що в порівнянні хвороби тіла з хворобою душі, з тією страшною хворобою, яка зветься

безнадійністю. Це жахливий стан!

На восьмому році моїх важких випробувань я був представлений корпусному командирові до

полегшення моєї гіркої долі. І що ж, мені відмовлено за те, що я марширувати не можу, як

здоровий молодий солдат. Ось одна причина, чому я залишився таким же, як був, солдатом... і

саме це змушує мене звернутися до Вас і просити Вас і графа Ф. П. допомогти мені в украй

гіркому моєму становищі...

Ви, як конференц-секретар Ак. м. (академії мистецтв – авт.) і людина, яка особисто і добре мене

знає, попросіть... за мене, якщо можна, особисто... Пожвавте померлу мою надію. Не дайте

задихнутися від відчаю в цій безвихідній пустелі.


ГРИГОРОВИЧ ЗАСВІДЧИТЬ, з листа Т. Шевченка Ф. Толстому від 12 квітня 1855 р.

Новопетровське укріплення

Ваша ясновельможність!

До вас, як до представника витончених мистецтв і віце-президента Імператорської Академії

Мистецтв, заступництва якої я так безрозсудно позбувся, до вас вдаюся я з моїм найпокірливішим

проханням.

У 1847 році, за складені мною ліберальні вірші, царем я конфірмований в солдати окремого

Оренбурзького корпусу. За розпорядженням тодішнього корпусного командира засланий я в

Новопетровське укріплення, яке знаходиться в киргизькому степу на північно-східному березі

Каспійського моря. І ось вже ...дев'ятий рік мого вигнання, і я, забутий в цій безрадісній пустелі, втратив вже навіть надію на моє звільнення.

...Після довгих і тяжких випробувань звертаюся до вашої ясновельможності з моїми гіркими

сльозами і благаю вас: ви, як великий художник і як представник Академії мистецтв, клопочіть

про мене у нашої високої покровительки. Благаю вас, ваша ясновельможність! Виключно ваше

клопотання може повернути мені втрачену свободу, іншої надії я не маю.

...Мені заборонено малювати, і, присягаюся богом, не знаю за що. Ось моє найтяжче

випробування. Страшно! Нелюдяно страшно мені зв'язані руки!

Василь Іванович Григорович мене знав особисто як художника і як людину, і він засвідчить перед

вами про мене.

Т. Шевченко.


30

ЗАПРОВАДИВ ТЕОРІЮ МИСТЕЦТВ, з розвідки В. Сиротенка (Вербицького) “Життя і смерть

Івана Сошенка”

У тридцяті роки Григорович був знаковою фігурою не лише в цьому Товаристві, але й в Академії

Мистецтв. Він там фактично був повновладним господарем. «Батько-командир», — говорив про

нього великий Карл Брюллов. Це йому належить заслуга введення в Академії курсу теорії

мистецтв.

Не зважаючи на знатність, Василь Іванович був доброю, чуйною людиною. Він намагався, чим

міг, допомогти землякам, які зверталися до нього...

Сошенко попросив у Василя Івановича допомоги в отриманні дозволу на безкоштовне копіювання

в Ермітажі. Незабаром він його одержав. Мало того, спостерігаючи за ним при відвідинах

Ермітажу, Григорович запропонував хлопцю стати вільним слухачем Академії Мистецтв.


ДОРОБОК НАЗВАВ ДИВОМ, з дослідження Ю. Єпатка “Подвійне авторство парадного

портрета графині К. С. Самойлової”

Брюллов мав нелегке завдання: залишаючись в рамках заданої композиції, написати фігуру і

пейзаж, підлаштовуючись під живописну манеру найбільшого портретиста кінця XVIII століття.

Ми не знаємо, чи був задоволений результатом роботи К. П. Брюллова замовник граф О. О.

Бобринський, а ось О. Г. Варнек, сам непоганий портретист, захоплювався тим, що створив Карл

Павлович.

Два відомі знавці мистецтва, сучасники Брюллова, художній критик, конференц-секретар Академії

мистецтв В. І. Григорович і скарбник Товариства заохочення художників, художник-любитель О.

П. Шевцов вважали роботу К. П. Брюллова “дивом”.


ПРОРОЧІ СЛОВА, з кореспонденції “Харків - як центр художньої освіти півдня Росії” на

ysadba.rider.com.ua

Думка про необхідність заснування в Харкові "художнього класу", "класу для первинної

художньої освіти"... "У всім важливий початок - писав конференц-секретар Академії мистецтв

Григорович... Пожертвування Бецького в усякому разі варте уваги і вдячності Університету. Й

інші любителі можуть наслідувати приклад першого жертводавця і принести дари цінні з часом".

Слова Григоровича справді стали пророчими. Щедрі, освічені любителі мистецтва, вдячні

Університетові, який їх виховав, і охочі послужити у міру сил художній освіті рідного краю, знайшлися, звичайно, завжди знаходитимуться.


ВІДМОВЛЯВ ВІД ГРАВЕРСТВА, з біографічної довідки О. Половцова “Сєряков Лаврентій

Аксенович”

Коли Сєряков для отримання звання вільного художника вирішив просити програму з

гравірування на дереві, то конференц-секретар академії Григорович рішуче відмовляв його від

такого нездійсненного, буцімто навіть порожнього починання, тому що, на його думку, гравірування на дереві зовсім не мистецтво, і гравер по дереву в змозі виготовити хіба якусь

віньєтку, а не серйозну річ.


ЛЕКЦІЇ ЧИТАВ НЕ ДУЖЕ ТЯМУЩО, з книги О. Боголюбова “Нотатки моряка-художника”

Григорович був силою великою тоді, і завдяки йому я почав свою науку в малювальному

оригінальному класі, звідки скоро перейшов в гіпсові голови. Він прийняв мене дуже добре, відрекомендував професоровіВоробйову.

...Натурний клас в Академії я відвідував тільки увечері. Від пейзажистів у наш час не вимагалося

знання фігури, і в денний ми не ходили.

Ходив слухати лекції конференц-секретаря Григоровича про витончене мистецтво, але він читав їх

дуже не тямущо, так що по цій частині я нічого не набув.


ЧЕСНІЙ ЛЮДИНІ СКРІЗЬ НЕ З МЕДОМ, з роману В. Шевчука “Син волі”

Кімната, де творився портрет Жуковського, була суворо витримана в червонім тоні, який вражав

усіх, хто вперше сюди заходив. І тло портрета було таке ж, червоне... Примружишся — й здається, ніби заграва стоїть край неба...

І не помітив, коли ввійшов Василь Іванович Григорович, що також брав до серця його нещасну

долю.


31

Він привітався мовчки, лише поклоном, минув навшпиньки художника з його “моделлю”, прямуючи до кутка, з якого стежив Тарас за працею свого кумира.

— Ти теж хороший, пане секретар! — напав Брюллов на нього — Не можеш щось придумати, щоб

твій земляк учився?

- Ось визволимо його...

- Ти ж знаєш не гірше мене, що вперлися в глуху стіну - скипів Брюллов. — До чого двір

торкнеться, усе мертвіє!

— ...Ти, Карле Павловичу, даремно тратиш порох, — сказав Василь Іванович. — Забув, що він із

України?

- То й що?

- У нас не вірять в земних богів.

- Ніхто?

- Ну-у, може, трохи панства... — сів у глибоке крісло біля Тараса. — А люд простий... Земляче, ти

чув хоч раз, допоки жив на Україні, щоб згадували царя або царицю?

- Чув.

- Хто й де?

- Як їхав з Києва й заночував під лісом із чумаками...

- І що ж вони казали? — спитав Брюллов.

- Співали пісню.

- Навіть?! А я вже був повірив!

- Не поспішай, — всміхнувся Василь Іванович, так ніби був присутній на тій ночівлі. — У нас

пісні є всякі... Тарасе, ти не забув тієї пісні? Можеш нам проспівати або хоча б переказати?

Тарас зиркнув на конференц-секретаря, що в Академії був справжнім богом, і заспівав: Катерино, вража німко,

Що ти наробила?

Степ широкий, край веселий

Панам роздарила...

— Здаюсь, — розвів Брюллов руками. — Оце молитва! Жуковський, слухай, ти прочитай її своєму

учневі! — розвеселився великий Карл.

— ...Чесній людині скрізь не з медом, — сказав Василь Іванович.

— Панове, ми повинні, ми мусимо! — страждав Брюллов.

— Тарасе, чи ти не міг би сказати Сошенку, — озвався по довгій тиші Григорович, — щоб він

зайшов до мене?

— Коли?

— Скажімо, сьогодні ввечері...

Тарас збагнув, що їм, цим трьом чудовим людям, щось треба тут обговорити без зайвих вух, і, попрощавшись, вийшов.

ГУДОВСЬКИЙ Іван Васильович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Художник, фотограф.

З козацької родини.

Народився в м. Пирятин Пирятинського повіту

Полтавської губернії Російської імперії (нині – районний

центр Полтавської області України). Рік народження –

невідомий.

Помер в 1860 р. в м. Київ Російської імперії (нині –

столиця України).

Навчався в іконописній майстерні Києво-Печерської лаври,

Петербурзькій академії мистецтв (1844-1849).

Пензлю Г. належать портрет Миколи I (1844), збереглися і

три його фотографії Т. Шевченка (1859).

Допомагав Т. Шевченкові готувати до видання і

розповсюджувати «Мальовничу Україну».

Серед друзів та близьких знайомих Г. – Т. Шевченко, М. Лєсков, В. Ковальов, Ф. Слуджинський, М. Кунілакіс, В. Єзучевський, Є. Долгов, Ф. Левдик, М. Карп, К. Рогов та ін.


32


***

ПИЙТЕ ВИШНІВКУ, ЇЖТЕ КОВБАСИ

, лист І. Гудовського Т. Шевченкові від 22 вересня 1845

р.

Дай Боже здравствовать, Тарас Григорович.

Аж ось коли пришлось із Вами побалакать попереду ось об чім. Получив я від Вас двадцять п’ять

карбованців, отдав Служинському 35 руб. 60 коп., зовсім розщитавсь, а печатать єму ніколи, дак я

ледве отдав Долгову, да не знаю, чи так зробив. Ви мені пишете, щоб прислать 35 екз., дак я

щитаю усякий екземпляр із 6-ти картин, дак так і розсилать буду, та ще купив 10 арш[ин]

полот[на] по 1 руб. 40 коп. за арш[ин], 12 листов бумаги за 3 [руб.] 50 коп.

Посилаю Вам «Дівчину» і кар[тину] Рембранта, да, мабуть би, пропала, якби ми з Карпом не були

на іменинах у старухи, глядь, а вона на стіні прибита, да я ледви видурив. Єзучевський і Галуза

Вам кланяються. Картина ще не розіграна, я взяв у Єзучевського 30 карб. і оддав Кузьмі, которі ви

були виноваті, а останні, — він каже, — чи й зберу, бо обіщаються багато, а дають мало. Я хотів у

его попросить для Вашого діла, да якось совісно, у його у хаті усе болізнь — то діти, то жінка, дак

і він невеселий.

У Григоровича я двічі був, і він обіщався усе зробить як треба. Одіславши до Вас посилку, да

розплачусь із печатником. У мене для розсилки нічого не останеться, а у мене своїх нема, є

зароблені, да не получив. Коли до присилки од Вас [не] получу, то на свої розішлю. Пришліть

руб[лів] 10. Долгов бере по 10 руб. от сотні картин.

Спасибі Вам, що не забули побачиться з моєю матусею і сестричкою. Хіврич Вам низенько

кланяється, він гарно рисує, да учиться погано, да ему треба непремінно ходить учиться куди-

небудь, щоб давали чубкової. А батько єго чудні чоловік, до мене нічого не пише, а пише

стороннім, щоб дивились, за що він гроші платить, та й єго у письмах балує.

Попова ще нема у Петербурсі, а Кузьма від нас одійшов до Кунілакіса, да й там не вжився, уже на

третю перейшов, нікого не слухає.

Григорій Кондратович Вам кланяється, а ми тож перейшли на другу квартиру, живемо собі усяк, а

при чарці і Вас згадуємо. Здається, усе. Бувайте здорові, пийте вишнівку, їжте ковбаси, той ми ситі

будем. Дуже щирий Вам услужувать.

Іван Гудовський.


СПІВАЛИ БЕЗ НОТ, зі спогадів В. Ковальова

Я, як і чимало наших земляків, що прагнуть до художньої освіти, приїхав до столиці з мізерними

коштами. У такому становищі звичайно сходишся з подібними ж до себе товаришами і

влаштовуєш життя своє спільно, якомога простіше; і от, зійшовшись із такими ж трьома юнаками -

Карпом, Гудовським та Роговим, - ми найняли в будинку Бема на Василівському острові, на 1-й

лінії, досить скромне приміщення, що складалося з однієї прохідної кімнати з перегородкою. За

перегородкою жили ще четверо, а ліворуч, не доходячи до перегородки, вели двері до другої

кімнати, яку займав Тарас Григорович.

...Ми, як новачки, що тільки вступили до академії, дивилися на Тараса Григоровича з

благоговінням, у наших очах це був уже справжній художник, до того ще й поет, який уже став

відомий серед малоросів.

Траплялося, що Тарас Григорович, коли, бувало, схочеться розважити душу народною піснею, виходив до нас за перегородку, сідав на єдиний у кімнаті дерев'яний диван і казав: "Анумо, хлопці, заспіваймо!"

Карпо брав свою скрипку, Гудовський тримав баса - і за допомогою наших молодих тоді голосів

лунала пісня, і ми забували наші тяжкі злидні. Найчастіше співали пісню на слова Тараса

Григоровича: "Ой повій, вітре, з великого лугу та розвій нашу тугу", цю пісню він і співав з нами, і

керував співом; і мотив до неї був підібраний ним же, співали, певна річ, без нот.


БОДАЙ ЯК БАЙКУ, з оповідання М. Лєскова “Путимець”

Надруковані в 1883 р. в журналі «Київська старина» листи М. В. Гоголя (які донині залишалися

невідомими) збудили в моїй пам'яті спогад про одну усну розповідь, яка стосується юнацьких

років поета. Розповідь цю я не раз чув в п'ятдесятих роках в Києві від великого мого приятеля, уродженця міста Пирятина, художника Ів. Вас. Гудовського, а він оповідав це із слів іншого свого

земляка, відомого свого часу малоруського патріота і частково теж трішки поета — Черниша.

Черниш же чув це від якогось свого родича, який був знайомий і навіть, здається, дружний з


33

Гоголем під час його студентства в Ніжинському ліцеї. Цієї розповіді я ніде не зустрічав... А тому

думаю, що це необхідно зберегти, бодай як байку, складену про відому людину людьми, які його

любили.

Якщо навіть це все й цілком суцільна фантазія (що допустити дуже важко), то чому не послухати, як фантазували про геніального хлопця його співвітчизники.


ПРИЯТЕЛЬ ШЕВЧЕНКА, з розвідки О. Сімзен-Сичевського “Давні київські фотографи та їхні

знімки старого Києва”

Іван Гудовський, ...Шевченків приятель, у нього й гостював Кобзар улітку 1859 р. – за перших

часів по своїм звільненні з-під черкаського арешту. Гудовський містився тоді в невеличкому

трьохвіконному будинкові з садком на Васильківській вулиці, другім від рогу Бессарабки...

Будиночок цей був ще цілий за дев’яностих років, його було знесено під час будування

величезного будинку кол. Попова.

Козачковський в своїх спогадах про Шевченка («Кіевскій Телеграф», 1875 р., ч. 25) оповідає, що

того ж 1859 р. Шевченко, проїжджаючи з Києва, подарував йому свою фотографію, «дуже схожу

та вдалу»; треба гадати, що це був знімок Гудовського.


БІЛЬШЕ КРАСТИ НЕ ХОДИЛИ, з переказу М. Лєскова “Дрібниці архієрейського життя”

Те, що я нижче розповідатиму, відоме мені зі слів мого померлого друга, художника

Петербурзької академії мистецтв, Івана Васильовича Гудовського, якого, ймовірно, ще дуже

багато хто не забув в Києві. Він був хороший майстер своєї справи і дуже добра, чесна і пряма, правдива людина, якої кожному слову можна було сміливо і поза сумнівом вірити.

...Його ще в отроцтві привезли до Києво-Печерської лаври ...в іконописну майстерню.

Майстернею цією ...тоді завідував ієромонах Ірінарх, художні здібності якого багатьох не

задовольняли. Ірінарху ставили в провину, що ...він мав дивовижне нещастя всіх малювати «на

одне обличчя”.

Художник Гудовський прийшов до Петербургу, до академії, з цієї ж школи о. Ірінарха, про яку до

своєї трагічної кончини говорив завжди захоплено, як про "милі роки своєї юності"; у цих же

розповідях він не раз згадував наступний анекдотичний випадок, який особисто стосується

митрополита Філарета Амфітеатрова.

- Якось, - говорив Гудовський, - влітку ми працювали, внизу, під покоями митрополита ...і там

після обіду й відпочивали. Отець Ірінарх, бувало, пообідавши, залишається заснути в своїй келії, а

ми, хлоп'ята, вважали, що нам краще тут, тому що тут прохолодніше, та й нагляду за нами не було; а найголовніше - звідси з вікон можна було лазити до митрополитового саду, де нас спокушали

великі соковиті груші, звані в Києві "принц-мадами", які ми непереборне бажання струсити.

...Кожному хотілося врятуватися швидше, аби не попастися отцю Ірінарху, і тому ми лише

заважали один одному, зривалися й падали. А десь зверху над нами хтось весело сміявся

спокійним і добрим старечим сміхом.

Вночі, поївши всі накрадені груші, юні артисти вирішили більше не красти; але назавтра забули це

рішення і знову виступили до саду в тому ж порядку, тільки з призначенням нових сторожів...

Один був поганий і злий сторож: залишившись на своєму місці, він задумав жорстоку

підступність.

- Не встигли ми, - говорив Гудовський, - взятися за роботу на деревах, як цей хитрун приклав руки

трубкою до губ і крикнув: "Отець Ірінарх іде!"

Всі ми, скільки нас там було, почувши це, мов кулі падали зверху на землю і... не піднімалися з

неї... Не піднімалися тому, що до одного жаху додався інший, ще більший: ми знову почули голос, якого вже не могли не впізнати. Цей був голос той самий, який нас учора попереджав щодо

наближення Ірінарха, але нині він не лякав нас, а заспокоював. Слова, ним вимовлені, були:

"Неправда, рвіть собі, Ірінарх ще не йде!"

Це був голос митрополита Філарета, якого діти впізнали і, підвівши з трави свої перелякані

голівоньки, заціпеніли... І як інакше - вони побачили самого його, владику київського і галицького, того, хто стояв для них на варті біля лутки свого віконця і який весело милувався, як вони

обкрадають його сад.

- Ми, - говорив Гудовський, - втратили всі відчуття від сорому; ми всі мовби закам'яніли і не

могли рушити, поки ...митрополит не гукнув:

"Ну, тепер біжіть, дурники, - тепер Ірінарх іде!"


34

Тут ми бризнули : знову по-вчорашньому підійнялися на своє місце, проте були страшенно

збентежені і більш красти митрополитові груші не ходили.


ОДЕРЖАВ ГУДОВСЬКИЙ, з розвідки П. Жура “Доробки і дні Кобзаря”

1845 рік

22 вересня. І. Гудовський пише поетові, що одержав від нього 25 рублів на видання естампів

«Мальовничої України» і повідомляє про те, що робить для їх розсилки.

10 грудня. У Академії мистецтв виписано Шевченку атестат на звання некласного художника.

Документ для передачі поетові одержав Іван Гудовський.


“ЗРОБЛЮ З ТЕБЕ ФОТО” , з роману В. Шевчука “Терновий цвіт”

...Iван зрадiв Тарасовi, як батьку рiдному. Обняв, притис. Але не дався поцiлувать.

- Нездужаю... - сказав охриплим голосом i глянув так, мов завинив. - Той Петербург... з його

вiтрами, сирiстю...

Тарас повiв плечима, бо добре змерз. Всю нiч бродив по мiсту, жалiючи будити друга.

- Можна, я поживу у тебе днiв два чи три?

- Будь ласка!

I раптом звiв здивовано рiдкi, пожухлi брови:

- То ти уже на волi?! Давно?

- Та як тобi сказати... Два роки вже... А це за Каневом мене схопили знову i привезли сюди на

слiдство та розправу.

- За що?

- Комусь я очi муляю, комусь моя присутнiсть тут не бажана.

- Дiла!.. То ти, виходить, тут ненадовго?

- Мабуть. Не знаю сам. Там пишуться якiсь бумаги...

- Слухай, - ожив Iван. - Допоки ти у Києвi, зроблю я з тебе фото! На добру пам'ять людям. Гаразд?

- Авжеж.

- Тодi скорiше снiдати i-за роботу!

Трудячись над фотокарточками в своїй тiснiй майстернi, де панувала темрява й ледь-ледь свiтив

червоним малий лiхтар, Гудовський вводив гостя в життя та побит мiста.


СПІВЧУВАВ ХВОРОМУ, зі спогадів М. Лєскова “Остання зустріч і остання розлука з

Шевченком”

Я передав йому кілька поклонів від знайомих. Він про те-се запитав, і дуже сумував за хворим

художником Ів. Вас. Г<удовськи>м, у якого гостював в останнє своє перебування в Києві.


МАЙКОВА (КАЛИТА) Катерина Павлівна

Усталений державно-територіальний статус, що склався у

світі: російський.

Письменниця. Псевдонім – Катря Майко.

З дворянської родини.

Народилася в 1836 р. с. Калита Пирятинського повіту

Полтавської губернії Російської імперії (нині – Броварський

район Київської області України).

Померла 22 червня 1920 р. в м. Сочі Росії (нині –

Краснодарський край РФ).

Отримала домашню освіту, навчалася в Петербурзькому

пансіоні благородних дівиць (1849-1852),

Працювала в журналах “Пролісок” (1858-1863), “Сімейні

вечори. Для старшого покоління” (1864-1866).

Друкувалася в газетах “”, “Нижньогородський аркуш”,

журналах “Пролісок”, “Сімейні вечори. Для старшого

покоління”.

Наша землячка – автор книг “Як починалося моє життя” (1864), “Абетка і перші уроки навчання”

(1867).


35

Її перу також належать “Спогади про Гончарова” (1912).

Що стосується особистого життя М.(К.), то простим воно не було. Залишивши чоловіка, за якого

вийшла 16-річною і трьох дітей, письменниця пов‘язала долю з різночинцем Ф. Любимовим

(1866).

Уже маючи дитину з новим обранцем, кинули її напризволяще і відправилися на Північний Кавказ

в одну з тамтешніх комун (1869). У результаті провалу соціального експерименту Ф. Любимов

спився.

Наша землячка переїхала до Сочі, де на певний час стала цивільною дружиною О. Старка.

Пішовши й від нього, купила будиночок. Тут вона заснувала Товариство допомоги робітникам і

дешеву їдальню для них, відкрила бібліотеку, Гірський клуб, метеорологічну станцію.

Історик Д. Овсянико-Куликовський присвятив М. (К.) один з розділів своєї “Історії російської

інтелігенції”.

Серед друзів та близьких знайомих М.(К). – І. Гончаров, В. Короленко, В. Дмитрієва, В. Сологуб, І. Бєлоконський, Д. Овсянико-Куликовський, В. Богораз, Д. Григорович, С. Єлпат‘ївський та ін.


***

ЧАРІВНА ЖІНКА

, із спогадів М. Штакеншнейдер

Це – чарівна жінка, від якої всі у захваті. Гончаров від неї втратив розум. Вона… надзвичайно

розумна, граціозна і приваблива. Вона якась ніжна і тендітна, так що мимохіть з нею і поводяться

якось особливо ніжно і дбайливо.


ДОПОМАГАЄ МАЙКОВА, з листа І. Гончарова І. Тургенєву від 28 березня 1859 р.

Розбір і переписування моїх старих клаптиків програми узяла на себе мила хвора Майкова.


ВИ – УЧАСНИЦЯ МОЇХ ЛІТЕРАТУРНИХ ЗАДУМІВ, з листа І. Гончарова К. Майковій на

початку 1869 р.

Пам'ятаєте, як старанно і привітно переписували мені, років десять тому, програму нинішнього

мого роману «Крутояр»? У другій частині цього роману у мене ще цілий переписаний вашою

рукою зошит...

Я сміливо можу звернутися до вас і вашого свідчення, разом з небагатьма іншими особами, як

учасниці моїх літературних задумів.


МАЛА ЩЕ ОДНУ ДИТИНУ, з книги В. Старка "Дворянська родина"

Про третього з синів Олександра Івановича Старка – Олександра Олександровича можна

прочитати статтю в енциклопедії Брокгауза і Ефрона. Закінчивши в 1868 р. Петербурзький

землеробський інститут, все життя «він вивчав шкідливих, особливо лісових комах і прослідкував

життя багатьох комах, про шкоду яких до того часу нічого не було відомо». У 1878 р. О. О. Старк

став керівником маєтків вел. кн. Костянтина Миколайовича, сина Миколи I, на Кавказі. Там у

нього було унікальне поле діяльності з вивчення фауни альпійської зони Західного Кавказу. Він

відкрив понад сто двадцять нових видів комах.

Оселившись на Кавказі, в маєтку Уч-Дере, подарованому йому Костянтином Миколайовичем, О.

О. Старк розширив його і привів в зразковий стан.

На початку 1870-х рр. в його маєтку поселилася Катерина Павлівна Майкова, вроджена Калита.

Давній друг І. Гончарова, вона послужила прототипом Ольги Іллінської в «Обломові» і Віри в

«Крутоярі», як, втім, і дружини Леонтія Козлова в тому ж романі.

Прихильниця Чернишевського, жіночої емансипації, вона ще 1866 року пішла від чоловіка до

вчителя своїх дітей Ф. Любимова, семінариста, «вічного студента». У 1869 р. приїхала з ним в

Сочі, де вони увійшли до комуни у дусі фаланстерів зі сну Віри Павлівни М. Чернишевського.

Поступово загинула ідея прожитку плодами рук своїх, до того не пристосованих. Любимов

абсолютно опустився, перестав читати і почав пиячити.

Тоді-то Катерина Павлівна і залишила його, ставши цивільною дружиною О. О. Старка, проте

незабаром розлучилася й з ним, купила невелику ділянку поряд, де й прожила до своєї смерті в

1920 р.

І хоча К. П. Майковій присвячені навіть спеціальні дослідження, ніде не згадується, що, крім

трьох дітей від Майкова і сина від Любимова, вона мала ще й дитину від О. Старка – Едуарда, турботи про виховання якого узяв на себе батько. До часу, коли подружжя розлучилося, йому

виповнилося чотирнадцять років.


36

…Едуард, закінчивши історико-філологічний факультет Петербурзького університету, став

відомим театральним критиком. Прихильник Р. Вагнера, він узяв собі псевдонім «Зігфрид». Разом

з бароном Дрізеном і Єврєїновим він виступив ініціатором створення «Старовинного театру», який проіснував в Петербурзі один сезон, – 1907/08 р. Мета його – відтворення театральних

видовищ різних епох.

Е. Старк – автор книг «Старовинний театр» (1911), «Шаляпін» (1915), «Цар російського сміху»

(1916), «Петербурзька опера та її майстри» (1940).

Після революції він виїхав на якийсь час до Сочі, де став редактором «Сочинського кур'єра», газети білого уряду. При взятті червоними військами міста був заарештований. Його виручив А. В.

Луначарський, який був раніше з ним знайомий.

Повернувшись до Петрограду, Е. О. Старк служив у видавництві «Мистецтво» до своєї смерті в

блокадні дні – в червні 1942 р.


САМОТНЯ СТАРІСТЬ, з публічного листа К. Т.* “Сучасниця про Гончарова”

Під заколисуючий гомін бірюзового моря безвісно для широкої публіки доживає свої дні забута

письменниця Катерина Павлівна Майкова. Був час, коли вона жила у сфері вищого

інтелектуального життя, коли її оточував квіт російської літератури, коли вона, так би мовити, грілася в променях слави знаменитих письменників.

Але роки пройшли, й волею долі Катерина Павлівна, як лермонтовський лист, що відірвався від

гілки рідної, знайшла притулок років тридцять тому під блакитним небом чорноморського

узбережжя, в невеликому тоді селищі Сочі. І тепер лише щедре сонце півдня зігріває її самотню

старість.

Не зважаючи на свої вісімдесят три роки, Катерина Павлівна дивом зберегла гостроту зовнішніх

відчуттів і ясність пам'яті. З особливим благоговінням й дбайливістю вона зберігає спогади про І.

Гончарова, другом якому була.

Ще дуже юною, сімнадцяти років, Катерина Павлівна, яка тільки вийшла заміж за В. Майкова, брата поета і згодом співредактора «Сучасника», зустрілася із знаменитим письменником.

Гончаров любив чуйну й допитливу Катерину Павлівну, яку за простоту і наївну серйозність до

«питань» прозвав «старенькою».

Ще задовго до розриву з Тургенєвим І. Гончаров подорожував разом з Майковою, Тургенєвим, Григоровичем і іншими. Гончаров разом з Катериною Павлівною старанно відвідував галереї і

музеї мистецтв, причому відносно прославлених творів живопису і скульптури виявляв

оригінальну естетичну оцінку. Загальновизнані шедеври, на зразок «Сікстинської мадонни» в

Дрездені й інших, не справляли на нього такого враження, як, наприклад, на Тургенєва, який

патетично вихлюпував свій захват. На підтвердження вірності свого сприйняття Іван

Олександрович посилався на незіпсоване й безпосереднє чуття К. П. Майкової. Її тонку

спостережливість в сприйнятті явищ закордонного життя Іван Олександрович ставив у приклад

іншим письменникам.

– Дивіться, – говорив він, – ми, художники, не помітили ось цього вітрила на озері, цього

світлового ефекту, а від її уваги такі художні деталі не вислизають.

…З часом Гончаров віддалився від своїх літературних товаришів. …Стало здаватися, що

Тургенєв… користується відвертістю Гончарова і запозичує у нього типи й образи.

У пам'яті К. П. Майкової зафіксувався такий, наприклад, епізод.

Гончаров надіслав з-за кордону листа з докладним викладом плану й описом дійових осіб свого

майбутнього роману «Крутояр». …Тургенєв, котрий тільки-но повернувся до Петербургу, виїжджаючи до себе в маєток, запитав (у адресата - авт.), який проводжав його, чи немає

відомостей від Гончарова. Дізнавшись про лист, попросив узяти з собою, кажучи, що прочитає

уважно дорогою. Той, звичайно, дав.

Пройшло літо, восени письменники зібралися в Петербурзі. І там, як завжди, до надрукування

своїх творів, читали їх в тісному колі у Майкових. …Цього разу був оголошений вечір прочитання

нового роману Тургенєва «Напередодні». Той чомусь запросив на цей вечір всіх, за винятком

Гончарова.

Гончаров випадково, нудьгуючи вдома, пішов до будинку Майкових, побачив вогник у них і

вирішив зазирнути. Яким же виявилося його здивування, коли він застав всіх у зборі, і зокрема

Тургенєва, котрий читав свою річ.

Прихід Гончарова не здався нікому дивним, оскільки всі вважали, що і він запрошений, за

звичаєм. Збентежений був дещо, за словами Майкової, І. С. Тургенєв.


37

Скривджений Гончаров мовчки сів і став слухати. Коли Тургенєв кінчив читати, Гончаров, схвильований, не сказавши нікому ні слова, пішов.

Після цього Гончаров пише різкий лист Тургенєву і звинувачує його в плагіаті. Тургенєв

відповідає в примирливому тоні з метою роз'яснити справу. Інцидент набув широкого розголосу, і

друзі вжили заходів для примирення двох улюблених письменників. Відбувся третейський суд, на

якому схожість в описі героїв …прагнули пояснити збігом творчості великих художників. Все ж

таки Тургенєв погодився знищити два інкриміновані Гончаровим розділи.

…У кімнаті-музеї Майкової зберігаються неопубліковані листи й деякі папери Гончарова, його

портрети з автографами і книги з власноручними написами. У неї ж є від Гончарова дивовижної

художньої роботи скринька й інші дорогоцінні реліквії.

Всі літератори, кому доводиться бувати в Сочі, вважають своїм боргом відвідати Майкову, і з

задоволенням слухають її багаті спогади.

*Хто сховався за цим криптонімом встановити не вдалося.


МАРТИНОВ Іван Іванович

Усталений державно-територіальний статус, що склався у

світі: російський.

Поет, перекладач, видавець, громадський діяч. Першим на

теренах Російської імперії переклав і видав найповніше,

26-томне, зібрання творів грецьких класиків.

З родини священика.

Народився в 1771 р. в с. Переволочна Пирятинського пові-

ту Полтавської губернії Російської імперії (нині – Прилуць-

кий район Чернігівської області України).

Помер 20 жовтня (1 листопада) 1833 р. в м. Петербург

Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Похований на Смоленському цвинтарі.

Закінчив Полтавську духовну семінарію (1787),

Олександро-Невську семінарію (1788-1792).

Працював викладачем Олександро-Невської семінарії

(1792-1795), чиновником канцелярії Колегії іноземних справ Росії (1795-1797), викладачем

петербурзького Смольного інституту (1797-1803), правителем справ Головного правління училищ

(1804), керівником Департаменту народної освіти (1804-1817).

Видавець журналів «Музи», «Північний вісник», «Ліцей».

Почесний член Вільного товариства любителів словесності, наук та мистецтв (1805).

Друкувався в журналах «Санкт-Петербурзький Меркурій», «Муза», «Санкт-Петербурзький

журнал», «Північний вісник», «Син Вітчизни», “Зоря”, «Північний архів».

Як літератор дебютував добіркою віршів в журналі «Санкт-Петербурзький Меркурій» (1793).

М. – автор автобіографічних повістей «Парамон та Варочка», «Філон», «Техно-ботанічного

словника» (1820), «Трьох Ботанік, або Скорочення систем Турнефорта, Лінея та Жусьє» (1821).

Його перу належать переклади книг «Міркування про державне господарство» Д. Стюарта,

«Картини Італії» І. Меєра (обидві – 1798), «Листи про Італію» Ш.-М. Дюпаті (1800-1801),

«Посаг Сюзети, або Нотатки пані де Сенетер, нею самою написані», «Анакреонові вірші» (обидві

– 1801), «Суттєві відображення єства народних суспільств й різноманітних законів» І. Юсті,

«Філософське та політичне листування імператриці Катерини II з п. Вольтером», «Сен-Жюльєн, або Нотатки одного батька сімейства» А.-Г. Лафонтена (усі – 1802), «Атала, або Кохання двох

дикунів у пустелі» Ф. Шатобріана (1803).

М. також написав «Нотатки» (1833), які за життя світу не побачили.

І все ж головним доробком М. слід вважати зібрання «Грецькі класики» (1823-1829), яке надовго

стало для жителів імперії своєрідною енциклопедією античності.

Заслуга М.-видавця – публікація уривку забороненої “Подорожі з Петербурга в Москву” О.

Радищева, позитивної рецензії на “Ябеди” В. Капніста (обидві – 1805), збірника «Твори студентів

в частині естетики» (1806), статті «Досвід Великобританії». М. відкрито полемізував з Ж.-Ж.

Руссо щодо тези француза відносно шкідливості освіти.

Як громадський діяч наш земляк брав щонайактивнішу участь в написанні статутів Харківського

та Казанського університетів, Царськосільського та Демидівського ліцею, був автором Руського


38

цензурного статуту й «Правил для випробування цивільних чинів». Він закликав вище суспільство

спілкуватися рідною мовою.

За його завданням ліцеїст О. Пушкін написав вірш “На повернення государя імператора з Парижу

в 1815 році” (1815).

Серед друзів та близьких знайомих М. – І. Крилов, М. Гнідич, В. Жуковський, Д. Язиков, В.

Малиновський, К. Батюшков, М. Сперанський, М. Львов, І. Дмитрієв, П. Строганов, Г. Державін, І. Пнін, П. Завадовський, О. Розумовський, П. Словцов та ін.


***

СПОДАВАЮСЯ НА МИЛІСТЬ

, з листа О. Пушкіна І. Мартинову від 28 листопада 1815 р.

З Царського Села в Петербург

Милостивий государю, Іване Івановичу!

Вашій вищості було завгодно, щоб я написав п‘єсу на приїзд государя імператора; виконую ваше

бажання.

Якщо ж почуття любові і подяки до великого монарха нашого, висловлені мною, виявляться не

вартими високого предмету, я буду щасливий, коли його сіятельство граф Олексій Кирилович

піднесе государю імператору слабкий твір недосвідченого віршомаза!

Сподіваючись на Вашу милість, честь маю, милостивий государ, Вашої вищості покірний слуга

Олександр Пушкін.


БЛИСКУЧІ ВИГАДКИ, з відгуку І. Мартинова на книгу Є. Кульман “Пієтичні спроби”

Не ставлячи за мету докладний розбір цієї книги, можна сказати взагалі, що видання її в світ

чимало послужить прикрасою нашої Cловесності. І переклади, і твори мають майже однакову

ступінь цікавості за своїм змістом, плавності складу, багато з них – блискучі за новиною вигадки, з

Грецького стародавнього колориту, за благородністю почуттів, так що якби Академія і не мала

великодушної спонуки надрукуванням цієї книги принести жертву людству, то зобов'язана була б

принести її незвичайному обдаруванню поетеси.

Є декілька неправильностей проти Граматики або сміливих словоскорочень; напр., замість

Аполлон Аполл, Аполла, -у, подбородка вместо подбородок, лилье вместо лилие или лилея, стелюґтся вместо стеґлются тощо. Проте їх або легко виправити, або можна і залишити без

виправлення, з обмовкою в примітках.

Нижчепідписаний повністю згоден з думкою Івана Івановича Мартинова про вірші Дівиці

Кульман.

Олександр Востоков.


ЗДІЙСНИВ ГРАНДІОЗНИЙ ПРОЕКТ, з наукового реферату О. Даниленко «Формування

спадкоємних наукових шкіл у перші дві третини XIX ст.»

Картина буде неповною, якщо ми не згадаємо про діяльність тих літераторів – пристрасних

любителів стародавньої словесності, для яких переклад грецьких чи латинських авторів ставав

предметом особливої турботи, іноді – головною справою життя.

Тут, найперше, треба назвати ім'я Івана Івановича Мартинова, видного діяча у області освіти, видавця і перекладача, чия літературна кар'єра почалася ще в 90-х роках XVIII ст. Великий

знавець стародавніх мов, ентузіаст і невтомний трудівник, він в 20-х роках XIX ст. задумав і

здійснив, не зважаючи ні на які труднощі, грандіозний проект: з 1823 по 1829 р. видав 26 томів

власних перекладів з грецької у вигляді єдиної колекції "Грецьких класиків".

До цієї колекції увійшли: Езоп, Каллімах, Софокл, Гомер, Геродот, Лонгін, Піндар і Анакреонт –

всі перекладені прозою, забезпечені коментарями, часом вельми докладними, і видані разом з

грецьким текстом.

Мартинов – письменник старого покоління; його переклади, рясно всипані слов‘янізмами, переповнені архаїчних виразів і оборотів, були суворо оцінені літературними критиками –

сучасниками Жуковського, Батюшкова і Пушкіна; проте для середнього читача, особливо в

провінції, видання Мартинова, поза сумнівом, стало важливою допомогою для ознайомлення з

літературою і історією стародавнього світу.


39

ПРОДУКУЙМО ПАТРІОТІВ, з дисертації В. Блінова «Розвиток теорії і практики освіти в Росії

XVIII – початку XX століття під впливом ціннісних орієнтацій, уявлень про ідеал людини і цілі її

виховання»

Перший директор Департаменту народної освіти, створеного в Росії 1803 року, Іван Іванович

Мартинов, відомий учений, перекладач, публіцист і викладач також брав участь в обговоренні

нових уявлень про ідеал людини-патріота в Росії.

І. І. Мартинов багато говорив про те, що рідна мова ...повинна стати опорою національної

самосвідомості і предметом гордості. Мода на іноземні мови, що проникла в побут дворянства, уявлялася йому загрозливим чинником, котрий руйнівно впливав на розвиток патріотичних

відчуттів і національної гордості.


СУЦІЛЬНА ГИДОТА І ПІДЛОТА, з книги Ю. Дружнікова “Вигнанець самовільний”

У листі до брата, посланому з оказією, яку поет спеціально чекав, Пушкін ображається на Лева, який все ніяк не з'явиться, а треба б, "інакше Бог знає, коли зійдемося".

Те, що діється навколо все виразніше виводить його з себе: "Душа моя, мене нудить з досади – на

що не погляну, все така гидота, така підлота, така дурість – чи довго цьому бути?". Цей великий

лист, відправлений до Петербурга між 13 січня і початком лютого 1824 року, який минув

перлюстрацію, дуже важливий. За ним стоїть багато невимовного, недомовленого, нам доведеться

повертатися до цього листа в подальших розділах. А поки – ще два повідомлення з цього

послання, котрі вимагають пояснень.

"Ти знаєш, що я двічі просив Івана Івановича про свою відпустку через його міністрів – і двічі

отримав всемилостиву відмову".

Різні Івани Івановичі зустрічаються в листах Пушкіна. Серед них Іван Іванович Мартинов, директор департаменту Міністерства народної освіти, який був куратором ліцею, і навіть

французький класик Іван Іванович Расін.

У даному ж тексті – і в цьому немає ніякого сумніву – Іван Іванович – це Олександр I. Навіть у

листі, посланому не поштою, Пушкіну не хочеться називати царя прямо.

Мова йде про два клопотання Пушкіна про виїзд за кордон, на які він отримав відмови.


МАРТИНОВ ПЛАКАВ, із спогадів М. Пиляєва про петербурзьку повінь 1824 р.

Іван Іванович Мартинов, відомий професор карамзинської епохи, плакав, побачивши, як його

бібліотека, яку він збирав понад 30 років, і яку складали переважно рідкісні і дорогі книги, спокійнісінько спливала на вулицю з розбитого вікна. При цьому Мартинов розповідав, як один

працівник, сидячи верхи на коні і тримаючись за його вуха, гірко обливався сльозами і приплив до

них прямо верхи. «Себе-то мені не шкода, – говорив він, коли його вели вгору, – а що подумає

господар, коли коня не збережу?”..

Сусід Мартинова врятувався з своєю дружиною на великих дверях, зірваною бурею; тремтячий

чоловік тримав в руках курку, а дружина – цуцика.

...До власника будинку на Виборзькій стороні принесло водою в порожньому цукровому ящику

немовля; вранці після повені він чує дитячий крик, йде до місця, звідки чутно крик, і знаходять

дитину...

...Злочинців, які знаходилися у виправному будинку, під час повені випустили на свободу, але не

всі захотіли нею скористатися і самозречено кинулися рятувати старих бідних жінок, що потопали

в сусідньому будинку.

А тварини ще задовго до повені попереджали про лихо!

Одна пані передавала Мартинову, що в серпні 1824 року, гуляючи Петровським островом, помітила, що мурашки незвичайно високо зробили свої запасні крамниці, саме на верхній щаблині

воріт. «Що це означає?» – запитала вона старого начальника брандвахти Лебедєва, що

прогулювався з нею. «Це вельми погано, добродійко, – відповідав старий. – В той рік, коли

бувають повені, мурашки завжди роблять кубла свої на місцях піднесених. У нинішньому році

бути великій воді, раджу вам оселитися якомога вище».


40

МОКРИЦЬКИЙ Аполлон Миколайович

Усталений державно-територіальний статус, що склався у

світі: російський.

Художник, педагог, мемуарист.

З родини службовця. Батько, Мокрицький М., –

поштмейстер.

Народився 28 липня (12 серпня) 1810 р. в м. Пирятин

Полтавської губернії Російської імперії (нині – м.

Пирятин Полтавської області України).

Помер 26 лютого (8 березня) 1870 р. в м. Москва

Російської імперії (нині – столиця РФ).

Закінчив Полтавський будинок виховання бідних дворян

(1822), Ніжинську гімназію вищих наук (1830),

Петербурзьку академію мистецтв (1839).

Працював викладачем Московського училища живопису,

скульптури та зодчества (1851-1870).

Академік Петербурзької академії наук (1849).

Друкувався в журналі “Вітчизняні нотатки”.

Пензлю М. належать полотна “Святий Севастян”, “Портрет п. Епінгера”, "Римлянка, яка годує

грудьми батька в темниці", “Портрет Є. Гребінки”, “Портрет невідомої”, “Дівчина на карнавалі”,

“Портрет преосвященного Никанора, митрополита Новгородського і Санкт-Петербурзького”.

Більшість картин відрізняє краса італійського стилю.

Наш земляк – автор книг «Щоденник художника А. М. Мокрицького», “Спогад про О. Г.

Венеціанова та учнів його”, статей “Спогади про Брюллова”, «Венеціанов і його школа».

Брав активну участь в організації викупу його з кріпацтва.

Серед друзів та близьких знайомих М. – Т. Шевченко, М.Гоголь, В. Даль, Є. Гребінка, К. Брюллов, І. Сошенко, О. Венеціанов, А. Майков, М. Щепкін, І. Дементьєв, В. Перов, І. Шишкін, І.

Прянишников, С. Римаренко, В. Трипольський, О. Тиранов, М. Прокопович, К. де Брігер та ін.


***

ПРИЄМНО БУЛО БАЧИТИ ЦЮ СЦЕНУ

, з “Щоденника художника А. М. Мокрицького”

1837 рік

18 [березня]. Четвер. Годину на сьому пішов я до Брюллова. Там уже були Венеціанов і брат його

Федір, незабаром прийшов Краєвський... Коли всі розійшлися, я залишився один, розповідав

Брюллову про Шевченка, намагався спонукати його на добре діло, і, здається, це буде єдиний засіб

– через Брюллова звільнити його від тяжких ненависних кайданів рабства. Легко сказати! Людина

з талантом страждав в неволі з примхи грубого пана!

31 [березня]. Середа. ...Брюллов був дуже задоволений, і, побачивши в ньому (вірші Шевченка –

авт.) думки і почуття молодого чоловіка, вирішив витягти його з податного стану і звелів мені для

цього завтра ж піти до Жуковського і просити його приїхати до нього.

1 квітня. Вранці, після чаю, пішов я до Жуковського й переплутав запрошення Брюллова. Замість

на завтра, я запросив його на сьогодні на третю годину. І перепало ж мені від Брюллова! Ментор

мій у червоних штанях розгнівався на мене так, що я гадав – поб’є, але в нього гнів – як гроза в

небі, після якої завжди буває погідно.

1838 рік

25 квітня. ...Годині о другій пішов я до Брюллова, застав його в робочій [кімнаті] з «Пертською

красунею». Підсів я до нього з цигаркою, він читав, а я слухав. Невдовзі з’явився Жуковський з

графом Вієльгорським. Прийшов Шевченко, і Василь Андрійович вручив йому папір про його

звільнення і забезпечення прав громадянства. Приємно було бачити цю сцену.

1839 рік

Свята неділя. 2 квітня. Сьогодні о дев’ятій годині ранку посилає за мною Брюллов. Він зустрічає

мене з насмішкуватою гримасою і запитує: «Що, нездоровий? Голова болить! Чому ви не

працюєте? Чи довго стирчатиме тут ваша робота?».

Учора ввечері годині об одинадцятій прийшов я до нього. Шевченко читав «Анахорета», а він

розкладав гран-пасьянс. Я показав йому малюнок – «Портрет m-me Клодт». «Схожа, дуже схожа, дайте олівець!». І під дією чарівного олівця малюнок нерішучого учня набув одразу іншого

вигляду. Не торкаючись обличчя, він нашвидкуруч пройшов драпіровку (плаття), де-не-де


41

поправив складочки, обійшов контури пензликом, і малюнок ожив. «Ну от, – сказав він, – трохи не

вистачало, а як відрізняється. Млявий! Не відчуваєте краси; ну, геть з паперами, зараз подадуть

нам вечерю».


ВИВЧАТИ НАТУРУ, з статті А. Мокрицького «Венеціанов і його школа»

Замість утомливого багаторічного малювання античних зліпків він пропонував розглядати і

вивчати натуру, він не ганявся за красивим штрихом, прагнув знищити розриви між учбовим

процесом в майстерні і враженням від реального життя.


ПУШКІН РЕГОТАВ ДО СЛІЗ, зі спогадів А. Мокрицького

Зійшлися вони разом, і Карл Павлович пригощав їх своїми портфелем і альбомами. Весело було

дивитися, як вони милувалися і захоплювалися його чудовими акварельними малюнками, а коли

він показав їм нещодавно закінчений малюнок «Заїжджання на бал до австрійського посланника в

Смірні», то захоплення їхнє виразилося вигуками і сміхом ...

Пушкін не міг розлучитися з цим малюнком, реготав до сліз і просив Брюллова подарувати йому

цей скарб, проте малюнок вже належав княгині Салтиковій, і Карл Павлович, запевняючи його, що

не може віддати, обіцяв намалювати йому інший. Пушкін був невтішний.


БУТИ СОБОЮ, з листа А. Мокрицького І. Шишкіну від 26 березня 1860 р.

Я пам'ятаю, Ви говорили мені, що в способі і манері малювання малюнки Ваші нагадують Калама

- я не бачу; у манері Вашій є щось своє...

Це показує, що немає потреби в наслідуванні манери того чи іншого майстра. Зразок є сам

зовнішній бік витвору мистецтва і тісно пов'язаний з особою художника-автора і способом та

ступенем його розуміння предмету і володіння технікою мистецтва. В цьому відношенні важливо

лише одне, щоб художник підглянув, так би мовити, цей зразок в самій натурі, а не засвоїв його

собі несвідомо.


БЛИСКУЧА ГРАФІКА ШЕВЧЕНКА, з книги А. Буторова «Карл Брюллов у колі друзів з

Англійського клубу»

Якось учень Брюллова А. Мокрицький привів до майстерні художника бідно одягненого хлопця.

Той працював у маляра, а ночами малював статуї в Літньому саду. Хлопця звали Тарасом. Тарас

Григорович Шевченко став згодом одним з улюблених учнів Брюллова.

Правда, його не прийнято зараховувати до брюлловської школи – Шевченко зміг виробити

самостійну живописну манеру, та й його блискуча графіка мало була схожа на роботи вчителя.


ЦЕ СВЯЩЕННЕ, зі спогадів Т. Пащенка “Риси з життя Гоголя”

Приїхали до Петербургу й інші товариші Гоголя, і зібралося їх там більше десяти чоловік: Гоголь, Прокопович, Данилевський, Пащенко, Кукольник, Базілі, Гребінка, Мокрицький і ще деякі.

Визначилися по різних міністерствах і почали служити.

Мокрицький добре малював і заявив себе чудовим художником. Товариші часто сходилися у

когось з своїх, складали тісний, приятельський гурток і приємно проводили час. Гоголь був

душею гуртка. Гоголь і Кукольник сильно цікавилися літературою.

Ось приходить якось в цей гурток товаришів Мокрицький і приносить з собою щось зав'язане у

вузлику.

– А що це у тебе, братові Аполлоні? – питає Гоголь.

Мокрицький був заїкою і насилу відповідає:

– Це... це, Миколо Васильовичу, не по твоїй частині; це – священне...

– Як, що таке, покажи!

– Будь ласка, не чіпай, Миколо Васильовичу, – говорю тобі не можна – це священне.

(У вузлику були костюмчики дітей князя N.; костюмчики потрібні були Мокрицькому для

картини, і він добув їх не без зусиль).


ПРИСТРАСНИЙ ПРИХИЛЬНИК ШІЛЛЕРА, з повісті Т. Шевченка “Художник”

– Підемо разом до Карла Павловича, – сказав я.

– Не піду, та й вам не раджу. Пам'ятайте прислів'я: "Не вчасний гість гірший за татарина", тим

паче, у художника, та ще вранці. Це буває гіршим за цілу татарську орду.

– Ви мене примушуєте червоніти за сьогоднішній ранок, – промовив він.


42

– Аніскільки. Ви вчинили як справжній християнин. Для праці і відпочинку ми визначили години.

Але для доброї справи не існує визначених годин. Ще раз сердечно дякую вам за ваш

сьогоднішній візит. До побачення!

– Ми сьогодні обідаємо удома. Приходьте. Бельведерського, якщо побачите, тягніть за собою, –

додав він йдучи.

Бельведерським він називав Аполлона Миколайовича Мокрицького, учня Брюллова і

пристрасного прихильника Шіллера.

На вулиці розлучився я з Венеціановим і пішов повідомити Карлу Павловичу результат власної

дипломатії.


ПОДРОБИЦІ ЗБЕРІГ ДЛЯ ПОТОМСТВА, з статті Л. Маркіної “Портрет Аврори Карлівни

Демидової пензля К. П. Брюллова”

Тямуще і скрупульозно А. Мокрицький зафіксував, якими пензлями, за допомогою яких фарб і

особливих живописних прийомів добивався художник передачі фактури предметів, обробки

деталей. При цьому учень справедливо відзначив, що «у Брюллова аксесуар, яким би він не був

натуральним, ніколи не пересилить головного. У його портретах прекрасні хутра, атлас, оксамит і

самі металеві речі, за всієї своєї краси і блиску, завжди поступаються першістю голові і рукам, можна сказати, настільки, наскільки вони нижче за людську особу в самій натурі».


ЖИВЕМО ІЛЮЗІЄЮ, з повісті І. Кудінова “Сосни, освітлені сонцем”

Того вечора Мокрицький був особливо збуджений. Він зло, квапливо крокував кабінетом, маленький, скуйовджений, і говорив, заїкаючись від хвилювання і образи, що клекотіла:

– Боже, чого ж ми чекаємо, ч-чого чекаємо, панове л-ласкаві?! – Він різко зупинявся і дивився на

Шишкіна пильно, немов хотів щось зрозуміти і не міг. – Ч-чого чекаємо... Таких людей

втрачаємо... О! Це немислимо... не-немислимо, друже мій! Такий рік, такий нестерпний рік...

Боже, ч-чого ж ми чекаємо, ч-чого?

Добігав кінця 1852 рік, жорстокий, безжальний, за словами Мокрицького. Ранньою весною в

нестерпних, нелюдських муках пішов з життя сорокатрирічний Гоголь. Ще не встигли

опам'ятатися від цього потрясіння, прийшла звістка з Італії: у містечку Манціано, поблизу Риму, помер Брюллов. Незадовго до того він говорив: «Моє життя можна уподібнити свічці, яку палили

з двох кінців, а посередині тримали розпеченими кліщами».

– Розпеченими кліщами, розпеченими кліщами! - не говорив, а майже вигукував Мокрицький. –

Ви собі і уявити не можете, що це була за людина, Карл Павлович... Образити, поранити його... А

його розпеченими кліщами, к-ліщами... Та чи тільки його, чи тільки одного Брюллова!

Шишкін шанобливо слухав. Мокрицький все ходив назад-вперед, зчепивши за спиною пальці. На

письмовому столі купою звалені газети, журнали, осібно лежали свіжий номер «Московитянина» і

тургенєвські «Нотатки мисливця». Книга була видана поспішно. Вона вийшла в кінці літа, коли

сам Тургенєв за високим велінням був вже виселений із столиці – причиною арешту, а потім і

засилання в Спаське-Лутовіне послужила стаття, написана на згадку про Гоголя і опублікована в

«Московських відомостях».

Мокрицький ходив кабінетом і говорив тихо і зло:

– Нам завжди здається, що кращі дні ще попереду. Ми, на жаль, спокушаємося, одурюємо себе, живимо ілюзією. Живемо вчорашнім днем, а не завтрашнім...


ПОЛЬОВИЙ Сергій Олександрович

Національний статус, що склався у світі: американо-російський.

Викладач, просвітитель, перекладач. Китайське ім‘я - Бо Лівей.

З міщанської родини. Батько, Польовий О., - поштмейстер.

Народився 2 вересня 1886 р. в м. Пирятин Полтавської губернії

Російської імперії (нині – м. Пирятин Полтавської області України).

Помер 16 вересня 1971 р. в м. Маямі (Флорида, США). Кремований

і похований в місцевому колумбарії. Друг родини, письменник Л.

Князєв, прах у відповідності до заповіту перевіз до України і

розвіяв вітром (1988).

Закінчив одну з Московських гімназій, Владивостоцький інститут

іноземних мов (1907-1913), Петербурзький університет (1913-1915).


43

Працював головним російським військовим цензором (1915-1917), викладачем китайських

Нанкінського (1917-1922) і Пекінського (1922-1937), американського Гарвардського (1939-1956) університетів.

Що стосується особистого життя, то наш земляк дуже рано втратив матінку (1889) і батька (1899); зазнав утисків з боку китайської і японської жандармерій; японського арешту (1937-1939).

П. – автор "Великого китайсько-російського словника" і "Великого китайсько-англійського

словника".

У м. Іркутськ (РФ) функціонує гуманітарний центр-бібліотека ім. родини Польових (1997).

Серед друзів та близьких знайомих П. – Чжоу Еньлай, С. Єлисєєв, Лі Дачжао та ін.


***

МАРИВ СХОДОМ

, з нарису М. Гриценка “Сергій Олександрович Польовий”

У Сергія були два старші брати - Микола і Михайло і молодша сестра Галина. Старші брати

почали самостійно заробляти на життя і виїхали з Пирятина. Сергія і Галину забрали до себе

родичі з Польщі.

Де б не жив Сергій, він завжди наполегливо вчився. Захоплювався пізнавальною літературою, книгами про подорожі. Особливо цікавими здавалися казки Андерсена, серед них найулюбленіша

- "Соловей", події в якій відбуваються в Китаї.

Його єдиною мрією стало бажання поїхати до Китаю і жити там. Проте йшли роки, а Сергій все не

міг вирватися з лещат бідності. Здавалося, мрія ніколи не здійсниться.

...Сергій вибрав курси з різних предметів сходознавства: китайська мова і література, історія

Китаю, релігія і звичаї; маньчжурська, монгольська, англійська мови; географія й історія Східної

Азії, курси японської і корейської мов.

...Захистив дипломну роботу, яка була опублікована. Сергій Польовим стає широко відомим серед

китаєзнавців різних країн, а в Росії за цю роботу одержує золоту медаль.

...Почалася Перша світова війна. До армії Сергія не узяли через хворобу серця.

У 1916 р. С. Польовий написав лист-запит до Міністерства освіти про надання фінансової

допомоги для продовження роботи з вивчення Китаю і написання докторської дисертації. Міністр

освіти А. Ф. Керенський підтримав проект і виділив 3000 рублів для роботи і поїздки до Китаю.

3 вересня 1917 р. Сергій Олександрович і Віра Степанівна повінчалися в Ісаакіївському соборі і

разом відправилися в дорогу. Вони вирішили провести медовий місяць в Японії, де прожили понад

три тижні.

Здавалося, ніщо не може порушити їх плани, але події, що відбулися, все змінили. У жовтні 1917

року в Росії відбулася революція, до влади прийшли більшовики. Гроші знецінилися, фінансової

підтримки чекати було ні від кого, повернутися до Росії - не можливим. Сергію мав терміново

шукати роботу, аби прогодувати сім'ю.

...Ситуація в Китаї продовжувала розжарюватися. Влада в країні переходила то до рук

республіканців (Сунь Ятсен, Юань Шикай), то буржуазного уряду Чан Кайші; розгорнулося гостре

протиборство двох китайських партій: Гоміндан і КПК, наростав національно-визвольний рух

проти японських завойовників. Відмова країн Антанти розглядати питання про надання

суверенітету Китаю на Паризькій мирній конференції на початку 1919 р. викликала вибух

стихійного обурення.

Першими виступили студенти Пекінського університету. Професор Польовий не міг залишатися

осторонь цих подій, разом з іншими викладачами він взяв активну участь в демонстрації протесту

4 травня 1919 року. На мітингу Сергій Олександрович закликав китайський народ до об'єднання і

національної незалежності.

Тим часом ситуація продовжує ускладнюватися. Робота на факультеті стає нестерпною: грошей

не платили, курс Польового під будь-яким приводом намагалися закрити, щоб не допустити

розповсюдження "червоної чуми". Аби забезпечити собі дохід і займатися улюбленою справою, подружжя вирішують відкрити курси російської мови і літератури вдома. Крім цього, Сергій

Олександрович стає представником московської компанії "Міжнародна книга".


РОДИНУ ДЕПОРТУВАЛИ З КИТАЮ, з кореспонденції “Леонід Сергійович Польовий і його

колекція”

Книжкова колекція Л. С. Польового формувалася двома представниками поколінь цього прізвища.

Початок поклав батько – Сергій Олександрович – відомий учений, синолог. Спільними


44

зусиллями зібрали багатющу книжкову колекцію, що налічує 15 тисяч книг і близько 50 тисяч

періодичних видань.

...Професор С. О. Польовий відмовився співробітничати з японцями. У один з вечорів до будинку

увірвалася поліція. Чоловіка заарештували, дружину, Віру Степанівну, теж кинули до в'язниці.

Леонід і Тамара жили під домашнім арештом, навчання дітей продовжувалося вдома. Через 6,5

місяців Віру Степанівну звільнили, домашній арешт зняли.

Леонід повідомив про арешт батька друзям родини, ті звернулися по допомогу в посольства різних

країн. Батько просидів у в'язниці 17 місяців і був звільнений 9 травня 1939 року за умови, що

залишить Китай.

Родину депортували до США, допоміг друг батька – професор Гарвардського університету Сергій

Григорович Єлисєєв.

...Леонід Сергійович став викладачем університету штату Юта в місті Солт-Лейк-Сіті. Проте 10

січня 1952 року отримав сповіщення про те, «що через брак студентів в російській секції

доводиться зробити скорочення» і, на жаль, університет більше не потребує його послуг.

Насправді причини були в іншому. 50-і роки – це роки «холодної війни». Викладацька діяльність

Польового-молодшого в університеті закінчилася.

Леонід Сергійович влаштувався працювати на пошту, але в березні 1954 року був звільнений, він

потрапив «під підозру». Леонід шукав роботу, брався за будь-яку справу.

ПІКЛУВАЛИСЯ ПРО БІДНИХ І БЕЗЗАХИСНИХ, з заповіту Л. Польового

Мій батько і я, будучи великими книголюбами, збирали цю бібліотеку впродовж багатьох років.

До бібліотеки увійшли значні доробки людей зі всього світу. І я заповідаю її Іркутську на згадку

про сім'ю Польових: Польові завжди піклувалися про бідних і беззахисних людей і прагнули

зробити не лише Росію, а й весь світ цивілізованішим і культурнішим.


УНІКАЛЬНА КОЛЕКЦІЯ, з оцінки діяльності Центру імені родини Польових М. Сергєєвим

Мріється, аби з часом тут була зібрана унікальна колекція всіх робіт цієї сім'ї і всіх книг про

Польових. Щоб було зібрано в її сховищах усе, що з'явилося десь про Сибір. У славу Росії, в славу

Сибіру, в славу нашого історичного міста Іркутська.

ДРУГА ШКІРА, з статті М. Сергєєва “Династія Польових: сіяти розумне, добре, вічне”

Засновником сімейної бібліотеки слід вважати батька дарувальника, Сергія зібрання

поповнювалося. Найперше, за рахунок передплачуваних журналів, надходжень з московської

компанії "Міжнародна книга", особистих покупок і авторських подарункових примірників.

Під час перебування С. О. Польового в Китаї бібліотека значно постраждала. При вступі

японських військ до Пекіна навіть довелося знищити частину журналів і книг політичного змісту, аби уникнути репресій за свої погляди. Крім того, під час арешту С. О. Польового японські

окупанти вивезли з будинку вантажівку різної літератури і рукописів. Ці матеріали ніколи не

повернули власникові. Були вони знищені чи відправлені до японських архівів, донині

залишається загадкою.

Після смерті Сергія Олександровича бібліотека перейшла синові Леоніду, який продовжив справу, розпочату батьком. Леонід Сергійович говорить, що бібліотека - це частина його самого, як друга

шкіра, без якої він не уявляє свого життя. Кожна книга для нього цінна. І якби він міг прожити 500

років, "то не робив би ніякого заповіту, а читав, читав і читав".

...Спочатку Леонід Сергійович збирався подарувати зібрання Владивостоку, а точніше - Інституту

східних мов, який закінчив із золотою медаллю його батько. Але російська дійсність така, що

коштів на культуру завжди не вистачає, і питання "зависло". Ось якби подарував, та ще й

відправив за свій рахунок! Однак Л. Польовому, пенсіонер нехай навіть в багатій Америці, накопичити грошей на транспортування з своєї пенсії йому не під силу.

...Подароване Іркутську зібрання, за словами Леоніда Сергійовича, нараховує 16 тисяч книг, понад

53 тисячі найменувань журналів, 7 тисяч газет і тижневиків, близько 1500 тек з тематичними

добірками за 700 темами. Крім того, Леонід Сергійович презентував Іркутську особистий архів.


ПАМ‘ЯТЬ - ЖИВЕ, з довідки “Гуманітарний центр - бібліотека імені сім'ї Польових” - центр

культурного життя в мікрорайоні “Університетський” на hcenter-irk.ru


45

«Центр» засновано 1997 року. Історія його створення веде свій відлік із заповіту місту Іркутську

унікальних книжкових зібрань. Ці 15 тис. книг різними мовами і 25 тис. періодичних видань

російською мовою, які видавалися впродовж десятків років і зараз практично відсутні в

бібліотеках. Крім того, є рідкісні і раритетні видання. Бібліотека належить громадянинові США, професорові Леоніду Сергійовичу Польовому, що проживає в Солт-Лейк-Сіті (штат Юта, США).

Частина бібліотеки Л. Польового вже знаходиться в Гуманітарному центрі, інша - готується до

відправки.

Серед представників цієї родини - письменники, історики, критики, художники, крупні учені, внесли неоцінимий внесок в світову культуру. Ім'ям їх, згідно заповіту Л. С. Польового, і названо

Гуманітарний центр.

Основною метою його діяльності – оптимізація і модернізація культурної сфери мікрорайону

Університетський, творче і технологічне вдосконалення, підвищення ролі культури у вихованні, освіті і в забезпеченні дозвілля жителів м. Іркутська.

Основна ж діяльність - надання населенню бібліотечних і інформаційних послуг, тобто

бібліотечний-бібліографічне обслуговування і задоволення інформаційних, освітніх і культурних

потреб всіх груп населення за допомогою традиційних і не традиційних носіїв інформації.

Діяльність Центру орієнтована на активізацію користувачів і залучення творчих об'єднань і

організацій для досягнення інноваційного розвитку культурного середовища і розширення

культурного простору міста.

...Фонд рідкісної книги працює над виявленням і систематизацією інформації, пов'язаної з

прізвищем Польових, її вивченням в рамках програми «Сім'я Польових: історія і сучасність».

Міні-музей сім'ї Польових має в своєму розпорядженні книги, журнали і особисті речі...


ПУЦЕК-ГРИГОРОВИЧ Василь Григорович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Священик. В чернецтві – Веніамін (1740). Автор

удмуртської, марійської і чуваської граматик.

З родини військового. Батько, Пуцек-Григорович Г., –

значковий товариш Лубенського полку.

Народився на початку XVIII ст. в м. Лохвиця

Пирятинського повіту Полтавської губернії Російської

імперії (нині – районний центр Полтавської області

України).

Помер 21 червня 1785 (1783?) р. поблизу м. Казань

Російської імперії (нині – столиця Татарської

Республіки у складі РФ). Похований в Казанській

Седмиозерній Богородицькій пустині.

Навчався в Київській духовній академії.

Був учителем слов‘яно-латинської школи (1733-1738),

викладачем (1738-1741), префектом (1741-1744),

ректором (1744-1746) архімандритом Казанського

Спасо-Преображенського монастиря (1744-1746), при

царському дворі (1746-1748), єпископом

Нижегородським і Алатирським (1748-1753),

єпископом Тверським (1753-1758), єпископом Псковським (1758-1761), архієпископом Санкт-

Петербурзьким і архімандритом Олександрово-Невської лаври (1761-1762), архієпископом

Казанським і Свіязьким (1762-1782).

Член Св. Синоду (1753).

Брав участь у похованні імператора Петра III і коронації Катерини II (обидві події – 1762).

Твори П.-Г. друкувалися в газеті “Казанські губернські відомості”, журналах “Православний

співбесідник”, “Російський архів”.

Перу нашого земляка належать наступні доробки: «Слово на новий 1747 рік», “Відозва до народу

під час пугачовського бунту”, “Слово на 25 день травня”, “Напучувальне послання до пастви”,

“Слово, виголошене на публічних зборах в Казанській гімназії”, “Листи Веніаміна, архієпископа

Казанського, до архімандрита Платона Любарського”.


46

Коли в Київській духовній академії сталася сильна пожежа (1780), П.-Г., перебуваючи на службі в

Казані, пожертвував землякам-погорільцям низку дорогоцінних видань для тамтешньої бібліотеки.

За життя П.-Г. довелося випробувати тяжкість брехливого доносу капрала І. Арестова, в якому той

звинуватив владику у зносинах з О. Пугачовим. Слідча комісія поспішно висловила недовіру

нашому земляку й розпорядилася взяти його під домашній арешт (1774). Проте згодом наклепник

зізнався в брехні, за що був засланий на каторжні роботи, а безвинного реабілітували.

По смерті виявилося, що у святителя немає особистих накопичень і похорон відправили на

монастирський кошт. Свою ж величезну бібліотеку П.-Г. заповів Казанській духовній семінарії.

Серед друзів та близьких знайомих П.-Г. – Ф. Прокопович, Г. Кременецький, С. Кулябка, І.

Рогалевський, П. Любарський, Л. Конашевич, С. Гловацький, І. Дячківський, П. Соколовський, Д.

Сєченов, А. Симановський, С. Свєтловський та ін.


***

ЗНАЙ МОВУ ТИХ, СЕРЕД КОГО ЖИВЕШ,

з передмови В. Пуцек-Григоровича до своєї книги

"Твори приналежні до граматики чуваської мови"

Коли багато хто для різних причин бажає знати мови не тільки ближніх, але й віддалених, не

тільки нинішніх, але й колишніх народів, то слід нам намагатися довідатися про мови тих народів, які між нами живуть і складають частину суспільства нашого.

Не лише цікавість, а й користь до того заохочувати повинна, котра очевидна всякому, хто з ними

спілкується.

ПІДЛОТИ НЕ ЗНОСИВ, із спогадів П. Любарського

Удачею щиросердий, незлобивий, правдолюбний, строгий з милістю, благочестивий, до праці

охочий, щедрий, наук і учених людей аматор, у захисті своїх підлеглих і інших бідних старанний, ввічливий, гостинний, в усьому підлості не терпить, – словом, усіма пристойними сану його

властивостями обдарований.


ПОКРИЙТЕ ГОЛОВУ ЦИМ ЗНАКОМ ЧЕСТІ, з рескрипту Катерини II від 26 січня 1775 р.*

Преосвященний митрополит, Веніамін Казанський! По приїзду моєму, першим піклуванням було

для мене розглянути справу ледаря Аристова: і довідалася я, на крайнє своє задоволення, що

безвинність вашого преосвященства зовсім доведена.

Покрийте поважну голову вашу цим відмінним знаком честі;* хай буде він для всякого

повсякчасним нагадуванням торжествуючої чесноти вашої; забудьте жаль і сум, які вас вразили; припишіть це долі Божій; …принесіть молитви Господові Богу, а я з відмінною доброзичливістю

є.

Катерина.

* Імператриця з посильним гвардійським офіцером направила нашому землякові з Петербурга в

Казань білий клобук митрополита і діамантовий хрест до нього.


БУВ МІСІОНЕРОМ, з архіву Російської Православної Церкви

Уже в роки викладацької діяльності Веніамін відрізнявся даром проповідництва і неодноразово за

дорученням єпархіальної влади їздив як місіонера до магометан і інородців-язичників і в короткий

час освітив велику кількість татар, черемис, мордви і вотяків, звернувши їх у християнство.

…З воцарінням Катерини архієп. Веніамін усього місяць утримався в Петербурзі. 25 липня 1762

року його перевели до Казані, як "черкаського" архієрея, невгодного імператриці, хоча в указі

говорилося, що він сам просив про перехід.

Архієпископ Веніамін, як пастир смиренний, благочестивий і доброчесний, усяке місце вважав

землею Бога. Йому на серце навіть думка не приходила про вигоди чи невигоди свого

переміщення.


ПІКЛУВАВСЯ ПРО ОСВІТУ ІНОРОДЦІВ, з дослідження «Святителі землі Нижньогородської»

на інтернет-сайті nne.ru

…Управління Веніаміном Нижньогородською єпархією продовжувалося 4 роки і 6 місяців. Його

стараннями побудована була Хрестова церква (1752).


47

Веніамін піклувався про освіту інородців і про устрій семінарії. При ньому відновили викладання

грецької мови. Для розширення семінарії і багатьох її прибудов купувалися будівлі, що прилягали

до неї. І

…Під час хвилювань, спричинених самозванцем Пугачовим, Преосвященний Веніамін закликав

паству залишатися відданими престолу і батьківщині.

…Під час приступу і штурму Казані Преосвященний стояв на колінах у Благовіщенському соборі, посилаючи до Бога молитви про рятування пастви і всієї Росії від ворога, «про дарування швидкої

на нечестивих допомоги». І після, як тільки замовкла стрілянина, серед обійнятого полум'ям міста, архіпастир з почуттям повної відданості Богу очолив хресний хід, задихаючись від жару і диму.

Наступного дня Пугачов зі своїм полчищем був розбитий.

…Імператриця, бажаючи доставити Веніамінові спокійний притулок, наказала вибудувати для

нього кам'яний заміський будинок при Воскресенському монастирі, що і було зроблено в 1781

році.

Після 20-літнього керування Казанською єпархією Веніамін, який досяг глибокої старості, подав

прохання про звільнення. І 17 березня 1782 року пішов на спочинок. Місцем собі він сам обрав

Казанську Седмиозерну Богородицьку пустинь. Тут митрополит Веніамін спокійно проводив дні, що залишилися, у безмовному служінні Богу.


ЗАПОЧАТКУВАВ УДМУРТСЬКУ, МАРІЙСЬКУ І ЧУВАСЬКУ ГРАМАТИКИ, з монографії

М. Атаманова “Великий просвітник удмуртського й інших народів Волго-Кам‘я”

…Трапився такий курйоз: у 1964 році в Сполучених Штатах Америки в місті Блюмінгтоні

перевидали першу граматику удмуртської мови, про яку рідко хто знав у Росії. І в республіці в

зв'язку з цією неординарною подією піднявся такий гамір: адже дотепер писали і говорили, що в

удмуртів не було власної писемності і літератури і що грамоту і писемність їм принесла Радянська

влада.

…Відразу ж виникло запитання: хто є автором удмуртської граматики? Причому у той же час

з'ясувалося, що подібні роботи написані і видані для чувашів (1769 р.) і марійців (1775 р.). Стиль

усіх трьох граматик подібний.

Для комуністичного уряду майже неможливо було визнати, що їхнім автором чи укладачем є

священнослужитель, архієпископ Казанський і Свіязький Веніамін (Пуцек-Григорович). Усіляко

крутилися, лукавили…

Першими визнали автором граматик архієпископа Веніаміна закордонні вчені.

В останнє десятиліття про нього заговорили знову. А поет, журналіст П. К. Поздєєв назвав

Пуцека-Григоровича "Кирилом і Мефодієм удмуртів".

…З огляду на думку наукової і творчої інтелігенції, ми, удмуртські християни, вважаємо, що

настав благодатний час для прославляння великого подвижника в справі освіти язичників, корінних народів Волго-Кам‘я – удмуртів, марійців, чувашів.

…Про ту велику роль, значення і не минущу цінність даної праці, створеної під безпосереднім

керівництвом і за участю святителя Веніаміна Пуцек-Григоровича, говорить і такий факт: вона

перевидана у США (1964 р.) і Удмуртії (1975 р.).

У м. Іжевську 17 листопада 2000 р. відбулася Республіканська науково-теоретична конференція

"Перша граматика удмуртської мови і розвиток наукового удмуртознавства, професійного

мистецтва й освіти", присвячена 225-річчю виходу книги "Твору приналежна къ грамматикъ

вотского языка".

Стараннями великого просвітителя, проповідника і місіонера для дітей удмуртського й інших

народів Росії, у містах Казані, Свіязьке, Єлабузі були відкриті перші школи, з них вийшли перші

грамотні люди.

Не помилялися вчені, письменники, які називали Веніаміна Пуцек-Григоровича своїм "Кирилом і

Мефодієм в одному обличчі"; його ж можна назвати й удмуртським Стефаном Великим-

пермським.

…У здійсненні святої справи скільки сил, часу, терпіння, знань приклав із самого початку свого

життєвого шляху Василь Григорович Пуцек-Григорович, виходець з далекої України! Один

Господь Бог знає.

Вдячний удмуртський народ не забуває ім'я свого первосвятителя. І справді, наставити на шлях

істини одну людину – подвиг. А тут цілі народи...


48

ФАЛЬКОВСЬКИЙ Іван Якимович

Усталений державно-територіальний статус, що склався у

світі: російський.

Просвітитель, письменник, історик, філософ, видавець,

священик. В чернецтві – Іріней (1786).

З родини священика.

Народився 28 травня (8 червня) 1762 р. в с. Білоцерківці

Лохвицького повіту Полтавської губернії Російської імперії

(нині – Пирятинський район Полтавської області України).

Помер 29 квітня (11 травня) 1823 р. в м. Київ Російської

імперії (нині – столиця України). Похований на території

Золотоверхого Михайлівського монастиря.

Навчався в академії Києво-Братського монастиря (1773),

Токайському римо-католицькому училищі (1776),

Пресбурзькій гімназії в Братиславі (1777), Пештській

королівській гімназії (1778-1780), Офенському університеті

(1780-1783).

Був причетником (1776-1777), писарем (1782-1783) в Угорщині, викладачем (1784-1803), ректором

(1803-1804) Київської духовної академії, настоятелем Києво-Братського монастиря (1804-1807), єпископом Чигиринським, вікарієм Київської митрополії (1807-1812), єпископом Смоленським

(1812-1813), єпископом Чигиринським, коад‘ютором Київської митрополії з управлінням

Золотоверхим Михайлівським монастирем у Києві (1813-1823).

Ф. – організатор і натхненник народного ополчення проти французької навали (1812).

Його перу належать доробки: "Пасхалія" (1792), два "Календарі", "Скорочення математик", (усі –

1797), "Компендіум православного догматичного богослов’я" (1802), "Тлумачення на послання до

римлян (1806) і на послання до галатів (1807), «Chrictianae orthodoxae dogmaticopolemicae theologiae compendium» (1802), «Бесіди» (1811)

Автор курсів “Геометрія”, “Теоретична астрономія”, “Сферична астрономія”. Він вирішив

проблему точних провіщень часу сонячних затемнень на 1795-1800 рр.

Ф. залишив по собі 92 томи рукописів (16000 сторінок) з 1300 проповідей, великою кількістю

промов, віршів латинською мовою, «Короткий церковний пролог», «Мартирологом», «Народний

лікувальник».

Наш земляк займався також філософією, механікою, гідравлікою, військовими науками, філологією, астрономією, писав псалми, гімни, елегії.

Ф. – засновник "Вільного поетичного товариства", яке знайомило своїх членів з новинками

літератури (1787).

Серед друзів та близьких знайомих Ф. – П. Сабатовський, С. Тодорський, В. Лящевський та ін.


***

ПРОПОВІДЬ ГОВОРИВ ІРИНЕЙ,

з дослідження “Невісто Христова прекрасна!” на інтернет-

сайті cerkva.te.ua

Образ усіченої глави великомучениці Варвари можна було бачити над царськими вратами у

бічному вівтарі собору, який був присвячений на її честь і де знаходились її мощі. Але постійно

він зберігався в ризниці і ставився на гробницю святої по вівторках під час читання акафісту.

Причиною таких побоювань і обережностей було те, що ікона мала надзвичайно багато

прикрашену ризу.

Як пише анонімний автор «Опису Києва» 1890 року до окладу ікони було припаяно «два персні, які пожертвували імператриці Анна Іванівна та Єлизавета Петрівна з найчистішої води

діамантами, на яких розміром з лісовий горіх», а також перстень імператора Олександра І

Павловича, кожний з яких був подарований ним в 1818 році братові свого фаворита, київському

коменданту графу Петру Аракчеєву, який пожертвував його мощам святої Варвари в 1830 році.

Найбільші урочистості припадали на 4 грудня – день пам’яті святої Варвари. Навколо Свято-

Михайлівського собору звершувався хресний хід. Це було, напевно, єдине шестя, яке інколи

переривалось на половині шляху через сильну хуртовину. За народними прикметами, морози і

сильні сніги в Україні розпочиналися саме з дня святої Варвари.


49

«Мощі навколо великої церкви носили під час великої хурделиці, снігу і завірюхи, – записав у

своєму щоденнику в 1808 році митрополит Серапіон, – так що я ледве міг прочитати Євангеліє

біля воріт і всі ікони, Євангеліє і хрест були покриті снігом, і ті хто брав участь у хресному ході

були просто засипані снігом. Увійшли ми в церкву з мощами в бокові двері, із-за причини тієї ж

сніговиці і завершили ходу з многоліттям. Потім звершив я літургію, як завжди, з вікарним

єпископом і з трьома архімандритами. Проповідь говорив сам господар монастиря вікарій Іриней

(Фальковський), стоячи біля гробу великомучениці Варвари. Народу було багато, але панів мало, панянок достатньо».


ЛЮДИНА НЕПЕРЕСІЧНИХ ЗНАНЬ, з “Слова архиєпископа Переяслав-Хмельницького

Димитрія 9 жовтня 2006 року”

Впродовж всього свого історичного та науково-богословського розвитку були в Києво-

Могилянської Академії періоди розквіту та падіння. Були періоди реформування та впровадження

нових навчальних предметів та курсів. Так Варлаам (Ясинський), ставши ігуменом монастиря та

ректором Академії негайно взявся за відродження та впорядкування її навчально-наукової

діяльності. На початку 1666 р., вона існувала в досить слабкому стані. “Київський Колегіум

умалився, став як малий Закхей”, - писав 6 січня 1666 р. Лазар Баранович.

Варлаам (Ясинський) надсилає до польського короля Михайла Вишневецького ієромонаха Києво-

Печерської Лаври Ігнатія (Саковича) з проханням утвердити всі привілеї навчального закладу.

Король 20 березня 1670 р. утверджує за монастирем грамотою всі володіння. Також в ній

говориться: “Кіевскую Могилянскую Коллегію на ея местахъ, грунтахъ и давнихъ фундацияхъ

востановить и въ ней преподавать все начальные предметы, искусства, науки и познанія чрезъ

профессоровъ, отцевъ учителей”.

Потребувала змін Київська школа і тоді коли її студентом став в майбутньому високоосвічений і

талановитий богослов, людина із неосяжним колом захоплень та непересічних знань - Іриней

(Фальковський). Адже, в правління київського митрополита Гавриїла (Крем’янецького) колись

досить славна Академія почала хилитись до занепаду. Її очікувала досить нерівна боротьба із

закладами, в яких практикувались більш цілеспрямовані методи, на боці яких були і незрівнянно

кращий персонал професорів, і увага уряду, і зовнішні вигоди. Імператриця Катерина II, вирішивши підняти освіту в Росії, влаштовувала нові школи та вищі навчальні заклади, в яких

професорсько-викладацькі посади обіймались якраз вихідцями із Київської Академії. Внаслідок

цього спостерігався значний потік кращих, найздібніших, молодих сил, який не міг не вплинути

паралізуючим чином на процвітання Академії, тому що як справедливо сказав преосвящ. Макарій, навчальний заклад цвіте тільки тоді, коли в ньому є здібні керівники і такі ж студенти. Наступний

митрополит Самуїл (Миславський), будучи вихованцем Київської Академії, зробив дуже багато

для її піднесення. Так, зокрема ним були введені такі предмети як географія, російська мова, історія, математика чиста й змішана, архітектура, мистецтвознавство і крім того ще тлумачення

недільних і святкових Євангельських читань.

З часом Св. Синод намагається усі справи по управлінню Академією перебрати на себе.


“МАТЕРИНСЬКА ЛАСКА” КАТЕРИНИ II, з книги І. Огієнка “Українська церква”

Довго чекала Катерина, поки вірнопіддано попросять її з Києва забрати монастирські землі, але це

їй нарешті обридло, бо земля прибічникам її була дуже потрібна, і 10 квітня 1786 p. вона силою

забрала всі монастирські землі в Україні. Замість усієї цієї «суеты мирской» заведений був

милостивий штат.

Так цариця Катерина «матернюю свою щедроту излияла на духовный, в Малороссии живущий, чин».

Про цю материну ласку так писав славний єпископ Іриней Фальковський, тоді ще учитель

Академії: «Мы были подобны оным сынам Израилевым, кои воспевали: На реках Вавилонских, тамо седохом и плакахом».


АКАДЕМІСТИ КОПІЮВАЛИ ЙОГО ПОЧЕРК, відгук О. Бодянського на статтю О.

Рачинського «Руські комісари в Токаї в XVIII ст.»

Стаття моя ще не була остаточно видрукувана, як я …одержав від шановного заслуженого

професора Московського університету Осипа Максимовича Бодянського доповідну записку щодо

одного з світил нашої ієрархії, який в юності служив в Токайській церкві, …згодом відомого

єпископа Ірінея Фальківського. "Відповідно до вашого побажання, висловленому наприкінці


50

статті "Російські комісари в Токаї в XVIII сторіччі", доповнити ваш нарис даними про

перебування "Російської колонії в Угрії", повідомляю з свого боку наступне: Серед священиків цієї колонії, з 1775 по 1779 рік, перебував мій родич ієромонах Іустин, в

цивільному житті Іоаким Фальковський, до того – настоятель церкви в селі Білоцерковичі чи

Білоцерківці Полтавської губернії Лохвицького повіту, біля річці Многа, в 42 верстах від Лохвиці.

Іоаким , по смерті дружини своєї, видавши дочку, Олену, за Симона Дем'яновича Яновського, сина священика в селі Красняни на річці Удай Прилуцького повіту, відправився з сином Іваном до

Києва, де постригся в ченці й оселився в Братському монастирі, аби особисто ретельно

спостерігати за навчанням сина, який вступив у тамтешню академію.

Коли надійшло розпорядження Св. Синоду “обрати надійного за моральністю й освітою в

настоятелі російської церкви в угорському місті Токай, …ієромонах Іустин згодився відправитися

туди. І дійсно виїхав в Угрію в січні 1775 року, захопивши з собою сина Івана, який з 1773 р. вже

навчався в класі поезії. У Токаї, обійнявши причетницьку посаду (псаломщика) при батькові, Іван

Фальківський відвідував школи Піарів, де остаточно засвоїв латинську та німецьку мови. Потім

батько послав його в Пресбургську гімназію, а по смерті батька, в 1779 році, він перейшов у Пещ-

Буду для продовження навчання в тамтешньому університеті, по закінченні якого служив (з травня

1781 р.) у канцелярії російського посольства у Відні.

Потім повернувся в Токай і вступив до канцелярії нашої Комісії, а на початку 1783 року, залишивши її, прибув до Києва, де став викладачемакадемії. Через три роки (1786) він прийняв

чернецтво з ім'ям Ірінея, під яким і став відомим, як кращий з усіх своїх співтоваришів.

1804 року залишив ректорство і посвячений (1807) в єпископи чигиринські, коад‘ютори

митрополії; з лютого 1812 р. – єпископ смоленський.

4-го серпня, у день вступу французів до Смоленська, покинув місто і за 30 верст, взявши

чудотворний образ Божої Матері Одігітрії з Успенського собору, відправився з ним до Москви, звідки – до Ярославля, а в червні 1813 р. дістався Києва, де посів колишнє місце… і де помер у

квітні 1823 року.

Преосвященний Іріней Фальковський був, за відгуками всіх, хто його знав, людиною незвичайних

дарувань і найрізноманітнішої вченості; багато писав і друкувався. Особливо запам‘яталися його

“Orthodoxae Theologiae dogmaticae Compendium” (1802), найкраще, як відгукнувся про нього

архієпископ Філарет Чернігівський, “з написаного в Росії за ясністю, виразністю й строгою

систематичністю".

Академісти до того любили Ірінея Фальковського, що багато хто намагався перейняти навіть його

почерк – надзвичайно красивий та чіткий, хоча й стислий.

Він зібрав велику бібліотеку, яка зберігається і тепер в Києво-Михайлівському монастирі (у якому

Іріней і похований) і яка належить мені, як найближчому його нащадку з сестриного боку...

Відомості про перебування його з батьком при Токайській місії повідомлені мені нещодавно за

посередництва товариша обер-прокурора Св. Синоду Ю. В. Толстого, з синодального С.-

Петербурзького архіву, де, звичайно, є відомості й про інших священиків, котрі служили в

Токайській церкві.

ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМ

Національний статус, що склався у світі: єврейський.

Письменник. Справжнє прізвище – Рабинович Шолом

Нохумович. Один з фундаторів сучасної єврейської

літератури.

З міщанської родини. Батько, Рабинович М.-Н., – власник

заїжджого дому.

Народився 2 березня 1859 р. в м. Переяслав Пирятинського

повіту Полтавської губернії Російської імперії (нині – м.

Переяслав-Хмельницький, районний центр Київської області

України).

Помер 13 травня 1916 р. в м. Нью-Йорк (США). Похований на

одному з місцевих єврейських цвинтарів. На пам'ятнику

написані такі слова: “Нехай мене поховають не серед

аристократів, знатних чи багатих людей, а серед простого

люду, робітників, разом з простим народом, так, щоб пам'ятник, який потім поставлять на моїй


51

могилі, прикрашав скромні надгробки навколо мене, а скромні могили навколо мене прикрасили

би мій пам'ятник так, як простий і чесний народ за мого життя був окрасою свого народного

письменника”.

Навчався в училищі казенних рабинів (1881-1883).

Друкувався в газетах “А-Цфіра”, “А-Меліц”, “Правда”, “Новий світ, “Дер Фрайнд”, “Дер Вег”,

“Дер Тог”, журналах “Дер Юд”, “Ідішес Фолксблат”.

Як літератор дебютував в газеті "А-Цфіра" публіцистичними нотатками (1879) та оповіданням

"Два камені" (1883 ).

Потім настала черга романів "Сендер Бланк" (1880-і), "Йоселе Соловей" (1880-і), "Тев'є-молочар"

1894-1914), "Блукаючі зорі" (1911), "Кривавий жарт" (1915), "Помилка" (не закінчений).

Ш.-А. – автор водевілю-фейлетону "Наречений-лікар" (1887), п‘єс “Сходини”, “Розлучення”

(обидві – 1887), "Якнегоз" (1894), “Вітаємо!” (1899), "Розбрід" (1903), "Скарб", "Люди" (обидві –

1907), "Агенти", "Король пік" (обидві – 1911), “Великий виграш” (1915).

Перу нашого земляка також належить автобіографічна повість “З ярмарку (життєпис)” (1916).

Що стосується особистого життя, то солодким воно не було. Коли майбутній письменник був

малюком, розорився його батько; трохи пізніше від холери померла мати, а життя ввійшла зла

мачуха.

Під час першої світової війни німецька влада інтернувала його з країни як російського підданого.

У Києві на вулиці Басейній відкрито пам`ятник Ш.-А. (1997), а на Великій Васильківській – його

музей (2009).

У Москві встановлено пам'ятник Ш.-А. (2001).

На честь нашого земляка названо кратер на Меркурії.

Ім‘я А. носить Черніговський міський фестиваль єврейської культури.

Будинок на Великій Васильківській, 35, в якому жив А., попри протести громадськості, знесли за

рішенням Київради , аби на цьому місці звести об‘єкт до Євро-2012 (2009).

Серед друзів та близьких знайомих Ш.-А. – Л. Толстой, А. Чехов, В. А. Любарський, Короленко, І.

Гордон, М. Горький, М. Мойхер-Сфорім, Л. Андрєєв, О. Купрін, І.-Л. Перец, С. Дублов та ін.


***

БАЖАЄШ - БУДЬ

, життєве кредо Шолом-Алейхема

Людина – це те, чим вона хоче бути.

ГРОШІ – МАТЕРІЯ ДЕЛІКАТНА, з роману Шолом-Алейхема “Тев'є-молочар”

– Повірте мені! – сказав Менахем-Мендл. – Я з вами, реб Тев‘є, розрахуюся, Бог дасть, чесно, як

найдоброчесніша людина, і ви, сподіваюся, одержуватимете гроші, гроші і гроші!

– Амінь! – відповів я. – І вам того ж. З твоїх би вуст та Богові у вуха! Проте незрозуміло мені одне: як котові Ваську річку перепливти? Тобто, розумієш. Я тут, ти там. Гроші, сам знаєш, матерія

делікатна. Ти не ображайся, я без задніх думок. Пам'ятаєш, як у прабатька Аврама сказано: “Що

сіє в сльозах, з піснею збере”. Тобто, краще наперед звести наклеп, ніж потім сльози проливати.

– Ах! – спохопився він. – Можливо, ви хочете розписку? Будь ласка, із задоволенням!

– Почекай, – сказав я. – Якщо підійти до цієї справи з іншого боку, то одне з двох: якщо ти

захочеш мене зарізати, то чим вже тут розписка допоможе? Як в Талмуді сказано: “Не миша краде, а нора”. Платить не вексель, а людина. Ну що ж поробиш? Повис на одній нозі, – висітиму на

обох.


ЛЕГЕНДИ ВИ ЛЮБИТЕ, з повісті Шолом-Алейхема “З ярмарку (життєпис)”

Герой цього біографічного роману ріс і виховувався в тій самій Касрилівці, яка вже частково

знайома світові. Знаходиться вона, якщо вам завгодно знати, в Малоросії, в Полтавській губернії, недалеко від старого історичного міста Переяслава, і називається вона не Касрилівка, а Воронка.

Так і запишіть!

Мені б, власне, треба було назвати місто, де народився герой, і рік його народження, як вчиняють

всі письменники-біографи. Проте, зізнатися, – це мене не цікавить. Мене займає саме маленька

Касрилівка, або Воронка, тому що ніяке інше місто в світі не вкарбувалося так в пам'ять моєму

героєві, як благословенна Касрилівка-Воронка, і жодне місто в світі не було таке миле його серцю; настільки милим, що він не може його забути і ніколи не забуде.

І насправді, яке ще місто у всьому величезному світі – Одеса чи Париж, Лондон чи Нью-Йорк -

може похвалитися таким багатим і величезним базаром!


52

У якому ще місті ви знайдете таку лазню? Вона стоїть на узгір'ї біля самої річки, і вода в її

колодязі ніколи не вичерпається. А річка? Де ще в світі знайдеться річка, в якій з покоління в

покоління хлопчиська-шибеники купаються, плескаються без кінця, вчаться плавати, ловлять

дрібну рибку і проробляють фокуси – приємно подивитися!

Яке місто має таку високу гору, вершина якої майже сягає хмар! А за горою, всі це знають, заритий скарб ще з часів Хмельницького. Скільки вже разів, розповідають люди похилого віку, починали відкопувати цей скарб, проте роботи доводилося припинити, тому що натикалися на

кістки: руки, ноги і черепи людей в саванах. Очевидно, це були наші предки і, можливо, мученики... Хто знає!

А який тут цвинтар! Великий стародавній цвинтар, на якому велика частина могил заросла

травою і навіть невідомо, чи є в них людські кістки! Про цей цвинтар можна було б, звичайно, дещо розповісти, і не такі вже веселі історії, я сказав би, навіть вельми жахливі історії, зрозуміло, про минуле, про давні часи, але проти ночі не варто згадувати про цвинтар...

Невелике містечко ця Воронка, але красиве, сповнене краси. Його можна пройти вздовж і поперек

за півгодини, якщо ви, звичайно, в силах це зробити і у вас є ноги. Без залізниці, без гавані, без

шуму, всього з двома ярмарками на рік: "Червоні торги" і "Покров", придуманими спеціально для

євреїв, аби вони могли поторгувати і заробити шмат хліба.

Маленьке, зовсім маленьке містечко, зате повне таких дивовижних історій і легенд, котрі самі

собою могли б скласти цілу книгу. Я знаю, історії і легенди ви любите, це для вас, власне, головне...


ВКЛАВ СВОЄ СЕРЦЕ, з авторської передмови до автобіографічної повісті Шолом-Алейхема "З

ярмарку"

Вам присвячую творіння моїх творінь, книгу книг, пісню пісень душі моєї. Я, звичайно, розумію, що книга моя, як і всяке творіння людське, не позбавлена недоліків.

Проте хто ж краще знає, чого вона мені коштувала? Я вклав у неї найцінніше, що в мене є – своє

серце.

Читайте час від часу цю книгу. Мабуть, вона вас або дітей ваших чомусь навчить – навчить, як

любити наш народ і цінувати скарби його духу, які розсіяні всіма глухими закутками неосяжного

світу. Це буде кращою нагородою за мої тридцять з гаком років відданої праці на ниві нашої

рідної мови і літератури.


ЩЕ ДОПИШУ, з листа Шолом-Алейхема С. Дублову від 2 вересня 1818 р.

Забув вас попередити, що "Сендер Бланк" є лише 1-а частина. 2-га частина – "Маркус Бланк" – в

мене закінчується в рукописі, а 3-тю – "Останній із Бланків" – я лише напишу з часом, коли буду

краще знати наше нове покоління, достойне його вивчення.


ПОСАГ ДРУЖИНИ ПРОГРАВ НА БІРЖІ, з реферату І. Марченко “Шолом-Алейхем”

Писати Шолом почав рано, чи не в 18-19 років. Він тоді жив у якості домашнього учителя в

глухому поселенні київської губернії у одного купця-єврея Елі-Мейлаха Лоєва. Його ученицею

була єдина дочка цього чоловіка, ровесниця учителя. Учитель прожив там 3 роки в достатку і

добрі. Учениця добре вчилася, батьки були раді, все йшло чудово. Але сталося непоправне.

Шолом почав писати різні любовні романи, посилав їх багатьом видавцям, але їм було все рівно.

Тільки одна душа звернула увагу на них, і це була його учениця. Напевне батьки стали

догадуватися про щось. Отож, в один прекрасний день Шолом, прокинувшись, дізнався, що, крім

нього, в домі більше нікого немає. Хазяїн залишив йому конверт, але там лежали лише гроші за

його працю і більше нічого. На подвір'ї стояли сани. Кучер, явно не криючи посмішки на обличчі, відвіз його на вокзал. Саме так закінчилося його солодке життя вчителя.

Він поїхав спочатку до Києва, а потім до Полтавської губернії, де прийняв посаду державного

рабина. Він дуже багато писав своїй коханій, але та не відповідала. Хто ж знав, що батько

підкупив листоношу, і той за невеликі гроші віддавав всі листи дочки батькові. Два з лишнім роки

він писав їй ці листи, потім звільнився з роботи і поїхав до Києва, і там сталося чудо: він зустрів

Ольгу Лоєву. Дівчина заявила татові, що вона виходить заміж за Рабиновича. Батькові нічого не

залишалося, ніж влаштувати весілля. Через деякий час він помер і все багатство перейшло до його

дочки, яка, в свою чергу, передала спадок своєму чоловікові. Той, довго не думаючи, пішов з

грішми на біржу і там його обкрутили більш розумніші.


53

Якось йому вдалося вийти з їхніх тенет і залишитися з невеликим капіталом. Потім Шолом-

Алейхем починає видавати літературно-критичний збірник "Єврейська народна бібліотека". Але

Шолом-Алейхем виявився занадто добрим і почав платити гроші тим, хто писав статті у цей

збірник. Ось саме тоді він втратив весь свій капітал і саме тоді він насправді розслабився: він став

вільною людиною, яка не задумувалася більше над питанням грошей. Це питання приходило до

нього лише за обіднім столом, на якому часто не було й шматка хліба.


НА МЕЖІ ФАНТАСТИКИ, з есе С. Беркнера “Єврейський колорит в творчості Шолом-

Алейхема”

Шолом-Алейхем – тонкий спостерігач і психолог, який невтомно вивчає людей з різних

соціальних шарів. Перед нами проходить ціла галерея персонажів, кожний з яких соціально

типовий, проте разом з тим психологічно правдоподібний і індивідуальний. Шолом-Алейхем –

реаліст з гострим, трохи іронічним поглядом. Він жаліє і співчуває бідним, невдахам –

“шлімазлам”, іноді добродушно сміється над своїми героями. Нерідко це сумний сміх, сміх крізь

сльози. За виразом М. Горького, гумор Шолом-Алейхема –“сумний і сердечний”.

...Часом реалізм Шолом-Алейхема відступає на задній план, і письменник стає мрійником з

неприборканою уявою. Деякі його твори перебувають на межі фантастики. Такі, наприклад, як

“Менахем-Мендл” і повість “Зачарований кравець”.


ВНЕСТИ ДО КАЛЕДАРЯ ЮНЕСКО, з указу Президента України № 428/2007 від 18 травня

2007 р.

Про святкування 150-ї річниці від дня народження Шолом-Алейхема

З метою вшанування пам'яті всесвітньо відомого письменника Шолом-Алейхема та з нагоди

відзначення у 2009 році 150-річчя від дня його народження... постановляю: 1. Кабінету Міністрів України:

1) утворити у двомісячний строк Організаційний комітет з підготовки та проведення заходів, присвячених 150-річчю від дня народження Шолом-Алейхема, та затвердити його персональний

склад;

2) забезпечити розроблення та затвердити план заходів з підготовки та відзначення 150-річчя від

дня народження Шолом-Алейхема, передбачивши, зокрема:

подання в установленому порядку пропозицій щодо внесення цієї ювілейної дати до календаря

пам'ятних дат ЮНЕСКО;

організацію та проведення протягом 2009 року Днів єврейської культури в Україні; Президент України Віктор ЮЩЕНКО.


ЮЗЕФОВИЧ Михайло Володимирович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Державний і громадський діяч, археолог, літератор.

Літературний криптонім - Л. П.

З дворянської родини. Брат, Юзефович В., - обер-секретар

розпорядчого відділу канцелярії Синоду.

Народився 17 червня 1802 р. в с. Сотниківка Пирятинського

повіту Полтавської губернії Російської імперії (нині –

Яготинський район Київської області України).

Помер 21 травня 1889 р. в м. Київ Російської імперії (нині –

столиця України). Похований на Аскольдовій могилі.

Закінчив благородний пансіон при Московському

університеті (1819).

Служив юнкером, корнетом, поручиком, штаб-ротмістром,

майором Чугуївського уланського полку (1821-1839),

інспектором народних училищ в м. Київ (1840-1856), головою Тимчасової комісії з розбору

стародавніх актів при київському, подільському і волинському генерал-губернаторствах (1857-1889).

Голова Київської археологічної комісії (1857).

Голова розпорядливого комітету Київської міської публічної бібліотеки (1865).


54

Голова комісії із зведення пам'ятника Богдану Хмельницькому у Києві.

Член Копенгагенського товариства північних антикваріїв (1845).

Член Російського географічного товариства (1852).

Кавалер орденів св. Володимира 4-го ступеня, св. Ганни 2-го ступеня з мечами.

Друкувався в наступних ЗМІ: “Вітчизняні нотатки”, “Російський архів”, “Одеський альманах”,

"Основа", "Вісник Південно-західної і Західної Росії", "Київський телеграф", "День", "Московські

відомості", "Киянин", “Додаток до "Вологодських єпархіальних відомостей", "Праці 3-го

археологічного з'їзду".

Як літератор дебютував добіркою віршів в “Одеському альманасі” (1831).

Потім настала черга доробків “Відповідь панові Падалиці”, "Загальні міркування про народні у нас

школи", "Про пам'ятник тисячоліттю Росії", "Відповідь Грабовському про Литву і західні

губернії", "Замітки з університетського питання" (усі - 1862), "Характеристика церковних

православних братерств" (1863), "Чи можливий мир з нами польської шляхти" (1864), "З приводу

пам'ятника Богдану Хмельницькому" (1869), "Богдан Хмельницький в російській історії" (1870),

"Єврейське у нас питання" (1871), "Пам'яті Пушкіна" (1880), "Наша ліберальна інтелігенція"

(1882).

Перу нашого земляка також належать збірник віршів “На прощання (1878), не опублікована драма

“Мазепа”.

Поет А. Подолинський присвятив нашому землякові вірш «Мелодія» (1831).

Серед друзів та близьких знайомих Ю. – М. Гоголь, О. і Л. Пушкіни, М. Лермонтов, В.

Жуковський, П. В’яземський, М. Глинка, О. Грибоєдов, О. Бальзак, Ф. Тютчев, І. Аксаков, А.

Подолинський, П. Плетньов, Я. Бальмен, А. Майков, М. Максимович, П. Анненков, М. Раєвський, Д. Давидов, О. Нікітенко, С. Стішинський, Д. Бибиков, Ф. Скарятін та ін.


***

ЗАЛИШАТИСЯ ОРИГІНАЛЬНИМ

, з мемуарів М. Юзефовича “Спогади про Пушкіна”

Якось я запитав Пушкіна, ...як він не піддався тодішній чарівливості Жуковського і Батюшкова і, навіть в найперших своїх дослідах, не став імітатором ні того, ні другого?

Пушкін відповів, що цим він зобов'язаний Денису Давидову, який дав йому відчути ще в ліцеї

можливість залишатися оригінальним.

Пушкін мав хорошу загальну освіту. ...Якось він, у нашому наметі, перекладав братові і мені... Я

колись вчився англійській мові, але, не доучившись як слід, забув її згодом. Проте мені

залишилися знайомі її звуки. У читанні ж Пушкіна англійська вимова була до того потворною, що

я запідозрив його знання мови і вирішив піддати ...експертизі.

Для цього, наступного дня, я закликав до себе його родича Захара Чернишова, який знав

англійську, мов рідну, і, попередивши, в чому справа, покликав до себе і Пушкіна з “Шекспіром”.

Він охоче почав перекладати...

Чернишов за перших же слів, прочитаних Пушкіним англійською, розреготався: "Ти скажи

спершу, якою мовою читаєш?"

Розреготався, у свою чергу, і Пушкін, пояснивши, що він вивчив англійську самоуком, а тому

читає англійську грамоту на кшталт латини.

Проте справа в тому, що Чернишов знайшов його переклад правильним і розуміння мови

бездоганним.


ДЕМОНІЧНА ЗЛІСТЬ, з оцінки М. Юзефовичем О. Пушкіна-людини

Йому була властива якась демонічна злість, яка примусила його ненавидіти тих, хто робив йому

добро, руйнувати щастя скрізь, де б він його не помічав.


ДЗВІНКИЙ ГІСТЬ, з вірша М. Юзефовича “Насолода уяви”

О горы! и на вас, в моем воображеньи,

Внимать я восходил поэзию души.

Как вечной младостью снега их хороши!

На них не встретишься ни с чьими ты следами,

...................................................................................

Там смерти не было, ни чья не тлеет кость,

И вихрь, единый вихрь, их буйный, звучный гость

Музыкою громов пиры их оглашает,


55

И смертный с трепетом музыке той внимает.

Но я, на тех пирах, я часто восседал;

Венчанный тучами, на землю я взирал.

ЗАЛИШАЄТЬСЯ ЗАВЕСТИ СВИНЕЙ, з листа Л. Пушкіна М. Юзефовичу від 25 червня 1831 р.

У мене собачий настрій, і цей лист, ймовірно, не розвеселить тебе. У Києві я здихаю з нудьги, а

мої справи затримають мене ще на декілька днів. Я був на Кавказі і на водах, там грав, там

розорився, там закохався, і ось він я - Вертер і блудний син разом; залишається лише завести дітей

і свиней. А ви, втім, нічого кращого й не робите.

...Я провів 15 днів у Раєвських. Від наших літературних розмов з Олексієм Ра(євьким) можна було

померти зо сміху. Він запевняє, між іншим, що трагедія мого брата огидна, - навіть гірше, ніж

Шекспір.


УШЛЯХЕТНЮВАТИ СЕРЦЯ, з листа М. Юзефовича А. Майкову від 6 березня 1884 р.

Я не поет, а лише віршувальник, котрий навчився просодії в ту епоху, коли в нашій школі поезія

посідала одне з перших місць і коли, поряд з наукою, вона високо піднімала нашу душу, ушляхетнюючи серця.

Щоб бути поетом, треба мати ...таку силу уяви, якої у мене немає. Вибрав же я собі, на старості, стислу віршовану форму виключно для того, аби не вдаватися, для передачі деяких своїх

заповітних думок, до довгих прозаїчних трактатів, що вимагають тривалої роботи, в мої літа (82

роки) вже непосильної.


НА ПОДВИГ, з оцінки М. Юзефовича-юнака О. Нікітенком

Заполонений хворобою ідеалізму, ...палав і рвався на подвиг.


ЧИТАВ МЕНІ СВОГО “МАЗЕПУ”, з книги О. Нікітенка “Нотатки і щоденники”

20 серпня 1869 року

Юзефович читав мені свою драму “Мазепа”. Вона не позбавлена драматичної цікавості.


ЧЛЕН “КЛУБУ САМОВБИВЦЬ”, з нарису С. Лебедєва “Михайло Володимирович Юзефович”

Завзятість і сміливість, дивовижні навіть для Кавказької армії, зробили Юзефовича широко

відомим, і генерал М. Раєвський призначив його своїм ад'ютантом. ...Призначення на цю посаду

розцінювалося офіцерами-кавказцями як нагорода за доблесть на полі бою. Втім, ад'ютантів

Раєвського називали членами «клубу самовбивць».

На Кавказі Юзефович був типовим російським офіцером, однак сміливим в бою, на балу, за

картами, а ще він писав вірші і музичив.

У серпні 1829 р. в бою під фортецею Ахалцих Юзефович дістав поранення кулею вище коліна. Цю

кулю він носив в своєму тілі 60 років, до кінця своїх днів.


ЗРАДНИК, з “Щоденника” Т. Шевченка

6 травня 1858 року

З Семеном поїхали ми до Енгельгардта і не застали удома. Зашли до Курочкіна — теж, зайшли до

землячки М. С. Гресевич, і вона нас зустріла жвава, весела, молода, як і десять років тому. Дивна

жінка, її і горе не бере. А горя у неї немало...

Семен за якоюсь потребою зайшов до Юзефовича, обер-секретаря синоду, і мене потяг з собою.

Новий знайомий, не зважаючи на привітність, мені не сподобався, мабуть, тому, що він рідний

брат зрадника* — київського Юзефовича.

*Характеристика Ю. як зрадника викликана його дворушництвом після арешту членів Кирило-

Мефодіївського товариства.


НІЧИМ НЕ ДОПОМІГ, з розвідки М. Драгоманова “Антракт з історії українофільства (1863-1872)”

Студенти ще на півтора року перед тим думали й самі взятися за таку ж педагогічну школу, і один

з них, розпорядитель Подільської недільної школи Вороний, вів про се якісь переговори з

Юзефовичем, котрий тоді дуже ліберальничав і з поляками, і з руськими. З сих переговорів нічого

не вийшло...


56

ОТОЖНИВ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПАТРІОТИЗМ З СОЦІАЛІЗМОМ, з розвідки А. Царінний (А.

В. Стороженко) “Український рух”

М. В. Юзефович і за родинними традиціями, і за службовими спогадами у дусі імператора Миколи

Павловича дбайливо охороняв російську державу від можливих небезпек. У справі Кирило-

Мефодіївського братерства він, за переказами, пожертвував своїми симпатіями до М. І.

Костомарова, аби виконати службовий обов‘язок.

У 1870-х роках, перебуваючи вже у відставці і носячи лише почесне звання голови Комісії з

розбору стародавніх актів, М. В. Юзефович пильно стежив за суспільним життям Києва і з жахом

помічав той протидержавний напрям, який почав проявляти український рух в особі М. П.

Драгоманова і його послідовників. Користуючись своїми зв'язками в Петербурзі, він звернув увагу

уряду на небезпеку, але, на жаль, дещо відставши від життя, не розібрався в подробицях, недостатньо заглибився в питання і штовхнув уряд на помилковий крок. ...Помилка М. В.

Юзефовича полягала в тому, що він змішав малоросійський національний патріотизм з

українським соціалізмом, і, замість того щоб з'ясувати перед урядом різницю цих двох течій, він їх

ототожнив.

...За наполяганням М. В. Юзефовича був закритий ...південно-західний відділ Географічного

товариства, а в 1876 році з‘явився закон, яким забороняв як появу у пресі написаних

малоросійською творів у вигляді книг, брошур чи газет, так і постановка малоросійських

театральних вистав. Таким чином, малоросійське друковане слово позбавлялося права на

існування, природний малоросійський патріотизм визнавався злочинним.


ВІДРІКСЯ ВІД ВЛАСНОГО МИНУЛОГО, з статті Т. Цявловської “Поет Ю.” І подорож до

Арзрума”

У четвертому розділі «Подорожі до Арзрума», розповідаючи про дії російських військ перед

узяттям Арзрума, Пушкін пише: «Наступного дня вранці військо наше рушило вперед. З східного

боку Арзрума, на висоті Топ-Дага, знаходилася турецька батарея. Полки пішли до неї, відповідаючи на турецьку стрілянину барабанним боєм і музикою. Турки втекли, і Топ-Даг був

зайнятий.

Я приїхав туди з поетом Ю. На залишеній батареї знайшли ми графа Паскевича з усім його

почтом».

Довгий час залишалося невідомим, кого Пушкін мав на увазі під ініціалом Ю. Прізвище Михайла

Володимировича Юзефовича, про якого тут йде мова, вперше розкрив П. Єфремов в 1881 році...

Проте стаття не роз'яснила, чому Пушкін назвав Юзефовича «поетом»...

...Юзефович, справді, грішив заняттями поезією і друкував вірші впродовж півсторіччя...

...У віршованій передмові до збірки «На прощання» звертає ...увагу визнання автора в минулому у

вільнодумстві, від якого він тут же патетично відрікається:

В былые дни, в младые годы

Иные песни я певал:

И мне знаком был бред свободы,

И мой он разум волновал. —

Путь отрицанья, путь сомненья

Прошел и я с конца в конец...


57


Зміст

БАЛЬМЕН ЯКІВ ПЕТРОВИЧ

Скінчився сон моєї юності, з щоденника Я. Бальмена

Розраховую на тебе, як на кам‘яну гору, з листа Я. Бальмена В. Закревському в червні 1844 р.

Тіла так і не знайшли, з дослідження В. Сиротенка (Вербицького) “Багатій і граф і …побратим

Шевченка”

Випив до дна з московської чаші, з статті I. Франка “Література, її завдання і найважніші ціхи”

БІЛЕЦЬКИЙ-НОСЕНКО ПАВЛО ПАВЛОВИЧ


Люблю Україну, життєве кредо нашого земляка

До військової служби – неохочий, з листа П. Білецького-Носенка батькові М. Маркевича

Моя справа – виховати дітей добрими людьми, з листів П. Білецького-Носенка батькам учнів

Рукописи повертали, з статті Б. Деркача «Павло Білецький-Носенко”

Випередив час, з висновку біографа П. Білецького-Носенка

Це неймовірно, з оцінки діяльності П. Білецького-Носенка попечителем Київського учбового

округу фон Брадке

БОГДАНОВИЧ ІПОЛИТ ФЕДОРОВИЧ

Скупий, з вірша Іп. Богдановича “Живе в провінції”

На самохвальство, епіграма Іп. Богдановича

Симеон виявився гарним пророком, з листа Іп. Богдановича Я. Штеліну

Заборгував понад тисячу рублів, з листа Іп. Богдановича Г. Потьомкіну в листопаді 1785 р.

Скромний і мовчазний, з книги М. Дмитрієва “Дрібниці із запасу моєї пам'яті”

Не мав авторської самолюбності, із спогадів Г. Геннаді

Не насмілився надрукувати, з передмови П. Бекетова до зібрання творів Іп. Богдановича

Хрест впав на землю, з книги Є. Федорова “Господар Кам'яних гір”

БОГДАНОВИЧ ІВАН ФЕДОРОВИЧ

Порахуємося славою, професійне кредо Ів. Богдановича

Національний характер, з книги Ів. Богдановича “Про виховання юнацтва”

Перша спроба, з статті А. Сманцера «Гуманізація педагогічного процесу в середній школі»

Цензура не пропустила, з статті Н. Громової і В. Степанова “Богданович Іван Федорович”

На основі народності, з розвідки Н. Попової «Про передумови формування російської системи

виховання»

Відвертав росіян від мавпування, з розвідки В. Кравченка “Абетка для молодшого брата”

Не треба, епітафія Ів. Богдановича на смерть брата Іп. Богдановича

ВЕЛИЧКО ВАСИЛЬ ЛЬВОВИЧ


Не хочу бути ліхтарем, афоризм В. Величка

Це дорого обійшлося російським інтересам, з книги В. Величка «Кавказ»

В тумані непевних днів, вірш В. Величка “Російським зборам”

Після цього все змінилося, з книги А. Степанова «Чорна сотня»

ВОВК (ВОЛКОВ) ФЕДІР КІНДРАТОВИЧ


Як расова ознака, мова – нестала, з книги Ф. Вовка «Антропологічні особливості українського

народу»

Фантастичні здогадки, з книги Ф. Вовка «Антропометричні досліди українського населення

Галичини, Буковини й Угорщини»

Дід не захотів служити москалям, із спогадів доньки та сина вченого Г. і Ю. Вовків

Розвінчував імперських істориків, з офіційного інтернет-сайту Кабінету Міністрів України

Прекрасна, добра і мила людина, з листа В. Стасова М. Реріху

Відносив українців до адріатичної раси, з розвідки О. Франко «Федір Вовк – вчений і

громадський діяч»

ВОЙТОЛОВСЬКИЙ ЛЕВ НАУМОВИЧ


58

Трупи відкидайте убік, з книги Л. Войтоловського “Слідами війни”

Благословляю долю, з листа Л. Войтоловського родині

Смертельна отрута вводилася в суспільний організм, із спогадів А. Карпової

Покарання вчиняти негайно, з “Постанови ЦВК СРСР “Про внесення змін до карно-

процесуальних кодексів союзних республік”

ВОЛХОВСЬКИЙ ФЕЛІКС ВАДИМОВИЧ


Надійні замки, вірш Ф. Волховського “Гармонія”

Мій сміх, вірш Ф. Волховського “Нехай я у в‘язниці”

Поховане щастя, вірш Ф. Волховського “Нескінченно, мертво, монотонно”

Велика радість, із спогадів Ф. Волховського

За волю, за землю, з розвідки С. Шевченка “Революційно-демократична економічна думка в

Україні”

Був не шаблонною людиною, із спогадів М. Чарушина

Багато значить його досвід, з повісті I. Пiльгука “Дуби шумлять”

ВОРОНИЙ ГЕОРГІЙ ФЕОДОСІЙОВИЧ


Без кінця сиджу і пишу, пишу, з щоденника Г. Вороного

Творець геометрії чисел, з оцінки діяльності Г. Вороного Б. Делоне

Обчислювальна геометрія почалася з «діаграми Вороного», з статті О. Айхгольцера і Ф.

Ауренгаммера

Генільний математик, із спогадів Д. Граве

Близькі поплатилися свободою, з розвідки Г. Ситої «Праця і геній Георгія Вороного»

Винаходи рухають науку все далі, з монографії М. Медведєва “Метод Вороного – Делоне в

дослідженні структури некристалічних систем”

ГРЕБІНКА ЄВГЕН ПАВЛОВИЧ

Цілувати панів – крий боже, з байки Є. Гребінки “Вовк і вогонь”

Лисиці ратиці оддать, з байки Є. Гребінки “Ведмежий суд”

Як я вас кохаю і боюся, романс Є. Гребінки “Очі чорнії”

Я вам говорю про Київ, а ви не плачете, зізнання Є. Гребінки

Петербург – колонія освічених малоросіян, з листа Є. Гребінки М. Новицькому від 7 березня

1834 р.

Ми звикли пам‘ятати зло, а не добро, з нарису В. Сиротенка (Вербицького) «Чародій «чорних

очей»

Сумний парадокс, з дослідження І. Сюндюкова “На стику двох культур”

І розсварилися Гребінка з Шевченком, з нарису В. Сиротенка (Вербицького) «Чародій «чорних

очей»

Бракує меценатів, з замітки В. Неїжмака «У чорнильниці видатного українського письменника

Євгена Гребінки»

Як Євген став антисемітом, з нарису В. Сиротенка (Вербицького) «Чародій «чорних очей»

Ви потрібні, Євген Гребінка, з вірша Є. Євтушенка

ГРИГОРОВИЧ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ

Пішов до Брюллова, з “Щоденника” А. Мокрицького за 1837 р.

Пожвав померлу надію, з листа Т. Шевченка В. Григоровичу в квітні 1855 р.

Григорович засвідчить, з листа Т. Шевченка Ф. Толстому від 12 квітня 1855 р.

Запровадив теорію мистецтв, з розвідки В. Сиротенка (Вербицького) “Життя і смерть Івана

Сошенка”

Доробок назвав дивом, з дослідження Ю. Єпатка “Подвійне авторство парадного портрета

графині К. С. Самойлової”

Пророчі слова, з кореспонденції “Харків - як центр художньої освіти півдня Росії” на

ysadba.rider.com.ua

Відмовляв від граверства, з біографічної довідки О. Половцова “Сєряков Лаврентій Аксенович”

Лекції читав не дуже тямущо, з книги О. Боголюбова “Нотатки моряка-художника”

Чесній людині скрізь не з медом, з роману В. Шевчука “Син волі”


59

ГУДОВСЬКИЙ ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ

Пийте вишнівку, їжте ковбаси, лист І. Гудовського Т. Шевченкові від 22 вересня 1845 р.

Співали без нот, зі спогадів В. Ковальова

Бодай як байку, з оповідання М. Лєскова “Путимець”

Приятель Шевченка, з розвідки О. Сімзен-Сичевського “Давні київські фотографи та їхні знімки

старого Києва”

Більше карсти не ходили, з переказу М. Лєскова “Дрібниці архієрейського життя”

Одержав Гудовський, з розвідки П. Жура “Доробки і дні Кобзаря”

“Зроблю з тебе фото” , з роману В. Шевчука “Терновий цвіт”

Співчував хворому, зі спогадів М. Лєскова “Остання зустріч і остання розлука з Шевченком”

МАЙКОВА (КАЛИТА) КАТЕРИНА ПАВЛІВНА

Чарівна жінка, із спогадів М. Штакеншнейдер

Допомагає Майкова, з листа І. Гончарова І. Тургенєву від 28 березня 1859 р

Ви – учасниця моїх літературних задумів, з листа І. Гончарова К. Майковій на початку 1869 р.

Мала ще одну дитину, з книги В. Старка "Дворянська родина"

Самотня старість, з публічного листа К. Т.* “Сучасниця про Гончарова”

МАРТИНОВ ІВАН ІВАНОВИЧ


Сподіваюся на вашу милість, з листа О. Пушкіна І. Мартинову від 28 листопада 1815 р.

Блискучі вигадки, з відгуку І. Мартинова на книгу Є. Кульман “Пієтичні спроби”

Здійснив грандіозний проект, з наукового реферату О. Даниленко «Формування спадкоємних

наукових шкіл у перші дві третини XIX ст.»

Продукуймо патріотів, з дисертації В. Блінова «Розвиток теорії і практики освіти в Росії XVIII -

початку XX століття під впливом ціннісних орієнтацій, уявлень про ідеал людини і цілі її

виховання»

Суцільна гидота і підлота, з книги Ю. Дружнікова “Вигнанець самовільний”

Мартинов плакав, із спогадів М. Пиляєва про петербурзьку повінь 1824 р.

МОКРИЦЬКИЙ АПОЛЛОН МИКОЛАЙОВИЧ

Приємно було бачити цю сцену, з “Щоденника художника А. М. Мокрицького”

Вивчати натуру, з статті А. Мокрицького «Венеціанов і його школа»

Пушкін реготав до сліз, зі спогадів А. Мокрицького

Бути собою, з листа А. Мокрицького І. Шишкіну від 26 березня 1860 р.

Блискуча графіка Шевченка, з книги А. Буторова «Карл Брюллов у колі друзів з Англійського

клубу»

Це священне, зі спогадів Т. Пащенка “Риси з життя Гоголя”

Пристрасний прихильник Шіллера, з повісті Т. Шевченка “Художник”

Подробиці зберіг для потомства, з статті Л. Маркіної “Портрет Аврори Карлівни Демидової

пензля К. П. Брюллова”

Живемо ілюзією, з повісті І. Кудінова “Сосни, освітлені сонцем”

ПОЛЬОВИЙ СЕРГІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Марив Сходом, з нарису М. Гриценка “Сергій Олександрович Польовий”

Родину депортували з Китаю, з кореспонденції “Леонід Сергійович Польовий і його колекція”

Піклувалися про бідних і беззахисних, з заповіту Л. Польового

Унікальна колекція, з оцінки діяльності Центру імені родини Польових М. Сергєєвим

Друга шкіра, з статті М. Сергєєва “Династія Польових: сіяти розумне, добре, вічне”

Пам‘ять - живе, з довідки “Гуманітарний центр - бібліотека імені сім'ї Польових” - центр

культурного життя в мікрорайоні “Університетський” на hcenter-irk.ru

ПУЦЕК-ГРИГОРОВИЧ ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ


Знай мову тих, серед кого живеш, з передмови В. Пуцек-Григоровича до своєї книги "Твори

приналежні до граматики чуваської мови"

Підлоти не зносив, із спогадів П. Любарського

Покрийте голову цим знаком честі, з рескрипту Катерини II від 26 січня 1775 р.

Був місіонером, з архіву Російської Православної Церкви


60

Піклувався про освіту інородців, з дослідження «Святителі землі Нижньогородської» на

інтернет-сайті nne.ru

Започаткував удмуртську, марійську і чуваську граматики, з монографії М. Атаманова

“Великий просвітник удмуртського й інших народів Волго-Кам‘я”

ФАЛЬКОВСЬКИЙ ІВАН ЯКИМОВИЧ


Проповідь говорив Іриней, з дослідження “Наречена Христова прекрасна!” на інтернет-сайті

cerkva.te.ua

Людина непересічних знань, з “Слова архієпископа Переяслав-Хмельницького Димитрія 9

жовтня 2006 року”

“Материнська ласка” Катерини II, з книги І. Огієнка “Українська церква”

Академісти копіювали його почерк, відгук О. Бодянського на статтю О. Рачинського «Руські

комісари в Токаї в XVIII ст.»

ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМ

Бажаєш - будь, життєве кредо Шолом-Алейхема

Гроші – матерія делікатна, з роману Шолом-Алейхема “Тев'є-молочар”

Легенди ви любите, з повісті Шолом-Алейхема “З ярмарку (життєпис)”

Вклав своє серце, з авторської передмови до автобіографічної повісті Шолом-Алейхема "З

ярмарку"

Ще допишу, з листа Шолом-Алейхема С. Дублову від 2 вересня 1818 р.

Посаг дружини програв на біржі, з реферату І. Марченко “Шолом-Алейхем”

На межі фантастики, з есе С. Беркнера “Єврейський колорит в творчості Шолом-Алейхема”

Внести до календаря ЮНЕСКО, з указу Президента України № 428/2007 від 18 травня 2007 р.

“Про святкування 150-ї річниці від дня народження Шолом-Алейхема”

ЮЗЕФОВИЧ МИХАЙЛО ВОЛОДИМИРОВИЧ

Залишатися оригінальним, з мемуарів М. Юзефовича “Спогади про Пушкіна”

Демонічна злість, з оцінки М. Юзефовичем О. Пушкіна-людини

Дзвінкий гість, з вірша М. Юзефовича “Насолода уяви”

Залишається завести свиней, з листа Л. Пушкіна М. Юзефовичу від 25 червня 1831 р.

Ушляхетнювати серця, з листа М. Юзефовича А. Майкову від 6 березня 1884 р.

На подвиг, з оцінки М. Юзефовича-юнака О. Нікітенком

Читав мені свого “Мазепу”, з книги О. Нікітенка “Нотатки і щоденники”

Член “Клубу самовбивць”, з нарису С. Лебедєва “Михайло Володимирович Юзефович”

Зрадник, з “Щоденника” Т. Шевченка

Нічим не допоміг, з розвідки М. Драгоманова “Антракт з історії українофільства (1863-1872)”

Ототожнив національний патріотизм з соціалізмом, з розвідки А. Царінний (А. В. Стороженко)

“Український рух”

Відрікся від власного минулого, з статті Т. Цявловської “Поет Ю.” І подорож доАрзрума”


61