Поднепровья соцветие (том 1) [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

АНДРЄЄВ Микола Миколайович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Фізик, перекладач. Фундатор гідроакустики на теренах СРСР; автор теорії розповсюдження звуку

в рухомих середовищах.

З чиновницької родини.

Народився 16 (28) липня 1880 р. в с. Курмани Полтавської губернії Російської імперії (нині –

Недригайлівський район Сумської області України).

Помер 31 грудня 1970 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).

Навчався в 5-й Московській гімназії (1890-1893), закінчив Московський кадетський корпус (1893-1898), навчався в Московському технічному училищі (1898-1899), слухав лекції в Московському

(1900-1902), Гетінгенському (1904-1906) університетах, закінчив Базельський університет (1909).

Працював креслярем в управлінні Києво-Воронезької залізниці, рахівником Московської міської

управи, учителем низки навчальних закладах (1909-1912), лаборантом (1912-1914), викладачем

(1914-1917) Московського університету, Омських сільськогосподарського і політехнічного

інститутів (1918-1920), науковим співробітником Всесоюзного експериментального

електротехнічного інституту (1920-1926), Ленінградської фізико-технічної лабораторії (1926-1940), Фізичного інституту академії наук СРСР (1940-1954), завідуючим відділом Акустичного

інституту академії наук СРСР (1954-1963).

Наш земляк – фундатор і редактор першого на теренах СРСР науково-популярного фізичного

журналу «Лелітка» (1922-1927).

Член Французького фізичного товариства (1908).

Член Міжнародної комісії з акустики (1953).

Академік академії наук СРСР (1953).

Академік Польської академії наук (1955).

Почесний доктор технічних наук дрезденської Вищої технічної школи (1959).

Заслужений діяч науки і техніки РРФСР (1960).

Герой Соціалістичної Праці (1970).

Спеціалізувався з проблем біологічної, фізичної, архітектурної і технічної акустики; теорії

коливань; розповсюдження звукових хвиль; шуму літаків; архітектури акустики; акустичних хвиль

кінцевої амплітуди; п’єзоелектрики, теорії телефону, фізичних основ акустики музичних

інструментів.

Друкувався в журналах «Питання фізики», «Журнал прикладної фізики», «Лелітка», «Журнал

експериментальної і теоретичної фізики», «Вісті академії наук СРСР», «Журнал Російського

фізико-хімічного товариства», «Акустичний журнал», «Журнал технічної фізики».

Як вчений дебютував науковою статтею «Про застосування оптичних властивостей рідин для

вивчення полімеризації і аналогічних нею явищ» (1908).

Потім настала книг наступних доробків: «Про застосування оптичних властивостей рідин до

вивчення полімеризації і аналогічних з нею явищ» (1908), «До дисперсії затухаючих хвиль»,

«Теоретичне і експериментальне дослідження впливу температури на дисперсію світла» (обидва –

1909), «Грати, призма, резонатор» (1915), «Про вплив діелектрика на коливання конденсатора»

(1916), «Електричні коливання і їх спектри» (1917), «Гострота слуху» (1924), «Вступ до механіки»

(1922), «Технічний амплітудометр» (1925), «Аналогія між механікою і оптикою» (1927),

«Рівновага і коливання п’єзоелектричного кристала» (1928), «Сигналізація і розвідка за

допомогою інфрачервоних променів» (1931), «Акустика рухомого середовища» (1934), «Про

26

ковзання звуку уздовж поглинаючих меж» (1936), «Шум літака і чи можна його заглушити»

(1942), «Тепло і холод» (1948), «Про органи слуху у комах» (1955).

Перу нашого земляка також належать дослідження «Про наведене рівняння струни», «Основні

рівняння телефону», «Про дерево для музичних інструментів», «Дослідження одного звукового

приймача».

Перекладав А. Пуанкаре, А. Ейнштейна.

Особисте життя рожевим не було: А. рано втратив батьків (1885); його за участь в студентських

хвилюваннях заслали до Саратовської губернії (1899), а за відсутність атестату – відрахували з

Гетінгенського університету (1906).

Ім’я нашого земляка присвоєно Московському акустичному інститутові.

Його пам’яті Г. Гльокін присвятив книгу «Микола Миколайович Андрєєв (1880-1970)» (1980).

Серед друзів та близьких знайомих А. – Л. Вельський, М. Бугайов, П. Лєбєдєв, Н. Рябініна, Б.

Введенський, К. Теодорчик, О. Предводителєв, Є. Бедер, С. Ржевкін, Г. Горелік, Е. Маєр, І.

Угольніков, В. Рейхардт, І. Славік, Е. Гільм, А. Іоффе, Ю. Сухаревський, І. Русаков та ін.

АНДРІЄВСЬКИЙ (ПРОКОПОВИЧ) Степан Семенович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Лікар, вчений, державний діяч. Один з ініціаторів створення медико-хірургічної академії в Києві.

З родини священика.

Народився в 1760 р. в с. Салтикова Дівиця Ніжинського повіту Російської імперії (нині –

Куликівський район Чернігівської області України).

Помер 19 грудня 1818 р. в м. Астрахань Росії (нині – обласний центр РФ). Похований на

місцевому цвинтарі.

Навчався в Києво-Могилянській академії, закінчив Кронштадську медичну школу при морському

шпиталі (1778-1780).

Був прозектором в Санкт-Петербурзькому медико-хірургічному училищі, постійним членом

Державної медичної колегії, очолював Санкт-Петербурзьку медико-хірургічну академію, служив у

Міністерстві фінансів, віце-губернатором Гродненської й Київської губерній, астраханським

цивільним губернатором (1811-1818).

На астраханській посаді залишив добру пам’ять про себе тим, що заборонив гуртове

перекуповування хліба, встановив на нього тверді ціни й заборонив вивозити зерно за кордон

доти, доки місцеві потреби не будуть повністю вдоволені.

А. (П.) вдалося позитивно вирішити питання вільного вилову риби у Волзі і менших ріках, яку

дозволили реалізовувати у спеціально відведених місцях за цінами, затвердженими губернатором.

Контроль здійснювали спеціальні наглядачі з числа шановних міщан та купців.

За дорученням Сенату вивчав невідому хворобу в Челябінському повіті Єкатеринбурзької

провінції Уфимського намісництва. Назвав ту «сибірською виразкою», довівши її зоонозну і

інфекційну природу. В ході пошуків ліків сам себе заразив небезпечною болячкою (1788).

Склав один з перших на берегах Дніпра медико-топографічних описань «Обсервація в

Чернігівській губернії» (1783).

А. (П.) – автор книг «Про сибірську виразку», «Коротке описання сибірської виразки», «Про рак»,

«Про кісткові пухлини», «Про глисти», «Про нагнивання кісток черепа», «Про походження

заразливих хвороб», «Інструкція фізікату».

Залишив він і наступні державницькі проекти: «Про встановлення торгової компанії з Персією та

іншими областями по Каспійському морю», «Зауваження щодо справ Хіви, Бухари і Туркменії»,

«Про заснування в Астрахані водохідної школи»

Серед друзів та близьких знайомих А. (П.) – М. Карпінський, хан Жангір, Я. Саполович та ін.

АНДРІЄВСЬКИЙ Іван Самойлович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Перекладач, медик.

З родини священика.

Народився в 1759 р. в с. Дроздівка Ніжинського повіту Київської губернії Російської імперії (нині

– Куликівський район Чернігівської області України).

Помер 17 (29) жовтня 1809 р. в м. Москва Російської імперії (нині – столиця РФ).

Навчався в Київській духовній семінарії, Києво-Могилянській академії, закінчив медичний

факультет Московського університету.

27

Працював помічником прозектора, прозектором, ад’юнктом при анатомічному театрі

Московського університету, екстраординарний професор медичного факультету (з 1805).

Друкувався в журналі «Справа від неробства»,

Як літератор дебютував перекладами творів італійського містика Л. Скополі «Надійне добро»

(1786) та «Лайка духовна, або Наука про довершену перемогу над самим собою» (1787).

Потім настала черга доробків «Дієтика» (1791), «Новий повний методичний підручник кінський, скотячий та інших домашніх тварин» (1793), «J. F. Waltheri Myologiae Ueber manualis, in usum anatomes studiosorum translatus in linguam latinam» (1795), «Dissertatio inauguralis medica, sistens observationes anatomicas, susceptionem intestinorum verminosam illustrant e s» (1803), «Короткий

начерк анатомії домашніх тварин» (1804), «Початкові основи медицини, ветеринарії, або Про

тваринолікування» (1805).

Перекладав з латинської, польської, французької, німецької мов, серед чого «Оптика натури»

(1792), «Настанова по попередження армійських хвороб і збереження здоров’я

військовослужбовців» Г. Прінгля (1807 г.).

Ось що пише про нашого земляка в книзі «Лайка духовна» в Росії» A. Мосін: «Перший російський

переклад книги вийшов 1787 року. На титульному листі позначено: «Лайка духовна, або Наука

про перемогу над самим собою. Переклав І.М.У.С. (Імператорського Московського Університету

Студент) Іван Андрієвський». Трагічна доля цього... перекладу... Відразу після виходу книгу

конфіскували. Мабуть, недремне око духовного цензора розгледіло небезпеку західного, католицького, впливу на душі православних. Не допомогло й те, що Іван Андрієвський не

послався на ім’я автора. Проте в 1794 році в Москві з’явилася книга за назвою: «Подвиг

християнина проти спокус. З іноземної мови на російську переклав Лікар і Імператорського

Московського Університету Прозектор Іван Андрієвський». Цього разу справа обійшлася без

конфіскації. Ймовірно, увагу цензора відвернула та обставина, що перший розділ книги змінився

до невпізнанності, а замість скорочення І.М.У.С. з’явилося повне наукове звання перекладача».

Серед друзів та близьких знайомих А. – В. Капніст, І. Кондратковський, М. Львов та ін.

АНДРІЄВСЬКИЙ Павло Аркадійович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Критик, фейлетоніст. Псевдонім – Голка.

З дворянської родини. Батько, Андрієвський А., – голова Катеринославської казенної палати; мати

– з старовинного роду Герсеванових.

Народився 29 червня (11 липня) 1849 р. у м. Харків Російської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області України).

Помер 20 березня (1 квітня) 1890 р. у м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).

Закінчив Катеринославську гімназію (1866), юридичний факультет Харківського університету

(1871).

Працював слідчим у м. Самара (1873-1875), присяжним повіреним округу Московської судової па-

лати (1875-1880), присяжним повіреним Київського судового округу (з 1880), видавцем-редактор

київської літературно-політичної газети «Зоря» (1880-1886), фейлетоністом редакції газети

«Київське слово» (1886-1889).

Друкувався в газетах «Самарський довідковий аркуш», «Київське слово», «Зоря», «Київський

аркуш», «Киянин».

Як літератор дебютував театральною рецензією в газеті «Самарський довідковий аркуш» (поч. 70-

х).

Потім настала черга драми «Хвороба століття» (1878), комедії «Привиди» (1879).

Перу А. належать книги «Щоденник людини-гультіпаки» (1886), «Голка. Гумористичні оповідан-

ня» (1888).

Нашому землякові приписують також пародію на «Горе від розуму» Д. Фонвізіна.

А ось яку бувальщину про нього переповідають уже понад століття: «У дореволюційному Києві

існувало Драматичне товариство, яке об’єднувало аматорів сцени. Спектаклі, поставлені ними, збирали немало публіки, відгуки про них поміщала місцева преса. У газеті «Зоря» не раз йшлося

про талановиту гру актора-любителя Павла Андрієвського. Це викликало іронічні посмішки, оскільки редактором «Зорі», за двиним збігом обставин, був... П. Андрієвський. Якось останні грав

роль Хлестакова. Опісля два дні на шпальтах «Зорі» друкувалася розгромна рецензія на

Хлестаков. «Для чого ви це зробили, Павле Аркадійовичу?» – запитали у редактора і актора-

28

аматора. «Щоб довести свою неупередженість до самого себе, – відповідав той. – Граю добре – і

відгук маєте позитивний, а граю погано – так і пишу».

Серед друзів та близьких знайомих А. – Є. Струйська, А. Альтшуллер та ін.

АНДРІЄВСЬКИЙ Сергій Аркадійович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, перекладач, літературний критик, судовий оратор. Фундатор теорії слов’янського судового

красномовства на теренах Російської імперії.

З дворянської родини. Брат, Андрієвський П., – письменник.

Народився 29 грудня 1847 р. (10 січня 1848 р.) в с. Олександрівка Слов‘яносербського повіту Кате-

ринославської губернії Російської імперії (нині – Луганська область України).

Помер 9 листопада 1918 р. в м. Петроград Росії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Закінчив юридичний факультет Харківського університету (1865-1869).

Працював слідчим в м. Карачів Орловського судового округу (1870), товаришем прокурора Ка-

занського окружного суду (1870-1871) і Петербурзького окружних судів (1871-1878),

юрисконсультом Міжнародного банку (1878), адвокатом (з 1878).

Друкувався в журналах «Новий час», «Російська думка», «Вісник Європи», «Щорічник

імператорських театрів».

Як літератор дебютував в журналі «Вісник Європи» перекладами низки французьких поетів та Е.

По (усе – 1878).

Окремим виданням вийшли «Вірші» (1886).

А. публікує книги «Промови захисника», художні достоїнства якої високо оцінив А. Чехов, та «Лі-

тературні читання» (обидві – 1891).

Найширшого розголосу набув фундаментальний огляд російської та європейської поезії за чотири

десятиліття під промовистою назвою «Виродження рими» (1901), в якій автор прийшов до сумно-

го висновку: думка стала ворогом римованих рядків.

Перекладав Ш. Бодлера, В. Гюго, А. Мюссе, Ф. Сюллі-Прюдома.

Посмертно видрукувана двотомна автобіографічна «Книга про смерть» (1922-1924).

За свідченнями сучасників, А. небезпідставно вважався настільки непересічною особистістю, що

за життя став прообразом героїв для відомих письменників М. Горького («Життя Клима Самгі-

на»), П. Боборикіна («Зрадник»), Д. Мережковського («Юліан Відступник»).

Проте життя його не було вистелено трояндами.

За те, що українець відмовився виступати обвинувачувачем на сфабрикованому, як він вважав, процесі по т. зв. «справі Засулич» (підозрювалася у замаху на життя петербурзького

градоначальника Ф. Трепова), міністр юстиції граф Пален відправив неслуха у відставку (1878).

У свою чергу, батьки не дали йому благословення на одруження з коханою не «білої крові». Син, знехтувавши забороною, пов’язав свою долю з дочкою капітана у відставці, незважаючи на те, що

йому, позбавленому будь-якої матеріальної підтримки, довелося поневірятися.

Більшовицька революція залишила видатного юриста будь-який коштів на існування: наш земляк

змушений був продавати усе, що нажив, не виключаючи книг. Зі скрути так і не вибабрався, бо за

чотири і два роки до смерті писав: «Пригнічують матеріальні труднощі», «Я зовсім зацькований

всілякими сімейними негараздами», «Хворію, бідую, доживаю…».

До того ж, кохану дружину А. спіткало два інсульти поспіль, і вона не тільки пересувалася з

неймовірними зусиллями, а й погано говорила, мала проблеми з пам’яттю.

Серед друзів та близьких знайомих А. – А. Чехов, А. Коні, П. Боборикін, М. Карабчевський, О.

Урусов, Д. Мережковський, Я. Полонський та ін.

АНДРУСОВ Микола Іванович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Геолог, стратиграф, палеонтолог. Один з фундаторів палеоекології на теренах Російської імперії.

Виконав перший геологічний опис Керченського півострова. У стратиграфії існує науковий термін

«карти Андрусова».

З військової родини. Батько, Андрусов І., – морський офіцер.

Народився 7 (19) грудня 1861 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 27 квітня 1924 р. в м. Прага (нині – столиця Чеської Республіки). Похований на місцевому

цвинтарі.

29

Закінчив Олександрівську керченську гімназію (1880), Новоросійський університет (1884).

Стажувався у Відні, Загребі, Кроації, Італії, Тиролі, Мюнхені (1885-1887), працював лаборантом

геологічного кабінету Новоросійського університету (1889-), викладачем Петербурзького

університету (1893-), Юр’ївського (Тартуського) університету (1896-1905 ), Київського

університету (1905-1912), Петербурзьких вищих жіночих курсів (1912-1914), директором

Геологічного музею Петроградської Академії наук (1914-1918), викладачем Таврійському

університеті (1918-1919), співпрацював з Геологічними кабінетами Паризького Сорбоннського

(1921-1922) та Празького Карлового (1922-1924) університетів.

Брав участь в океанографічних експедиціях на Чорному (1890) та Мармуровому морях (1894), в

затоці Кара-Богаз-Гол (1897).

Академік Петербурзької (1914), Російської (1917), Української (1920) академій наук, почесний

член Московського товариства дослідників природи (1915), Російського мінералогічного

товариства.

Лауреат Ломоносівської премії (1898).

Друкувався в «Геологічному віснику», «Бюлетені Московського товариства дослідників природи»,

«Працях Петербурзького геологічного музею».

Дебютував науковою працею «Нотатки про геологічні дослідження в околицях міста Керчі»

(1884).

Потім настала черга доробків: «Про третинні відкладення Дагестану» (1888), «Керченський вапняк

і його фауна» (1890), «Геотектоніка Керченського півострова» (1893), «Живі і викопні дрейсенсіди

Євразії» (1897), «Критичні замітки про російський неоген» (1909), «Про стратиграфічний стан так

званих конкських прошарків» (1910), «Про вік і стратиграфічний стан акчагильських прошарків»

(1912), «Викопні моховиті рифи Керченського і Таманського півостровів» (1909-1912).

Ці праці склали епоху в стратиграфії, палеонтології, палеографії, палеоекології, океанології і

отримали визнання у всьому світі, а також сприяли відкриттю родовищ нафти на нових

територіях.

А. першим довів наявність зараження вод Чорного моря нижче 100 метрів сірководнем.

Одружився наш земляк з Надією Шліман (1889). Мав з нею трьох синів і двох доньок.

Залишаючись байдужим до політики, наслідки революції 1917 р. дуже швидко відчув на собі: голод, холод, параліч роботи Геологічного музею. А. повертається до Криму – тут хоч тепліше.

Особисте життя А. не було солодким. Приміром, він дуже хотів навчатися в аспірантурі, проте

туди його не прийняли: завадили «неправильні погляди», а також університетська догана за те, що

осмілився підписати лист на захист І. Мечникова та групи інших професорів, за політичними

мотивами відправленими у відставку.

Не легко йому працювалося в Київському університеті уже й викладачем. Консервативно

налаштований у своїй більшості професорський склад прохолодно і з підозрою ставився до

«неблагонадійного» колеги, який, до того ж, з цих причин стояв на обліку в поліції.

Два сини нашого земляка під час першої світової війни перебували на фронтах, а доньки –

перехворіли тифом.

І ще одна трагедія: в експедиції на Кольський півострів трагічно гине старший син Леонід (1919).

Внаслідок нервового стресу та інсульту вченого паралізувало. Не маючи ні найменшої змоги в

умовах громадянської війни забезпечити хворому кваліфіковану медичну допомогу, сім’я емігрує.

Живе за кордоном більш ніж скромно, рахуючи буквально кожен франк.

Іменем нашого земляка названо село Андрусово Сімферопольського району, водогін у м. Єнікале, тераси в східній частині Південного берегу Криму, грязьові сопки на Керченському півострові на

дні Чорного моря.

Серед друзів та близьких знайомих А. – В. Вернадський, І. Мечников, М. Баярунас, Г. Шліман, І.

Синцов, О. Ковалевський, Ф. Врангель, В. Заленський, Е. Зюсс, Е. Ог, М. Неймар, І. Вальтер, К.

Ціттель, В. Мокринський, Б. Личков, С. Гатуєв та ін.

АНТОНОВИЧ Максим Олексійович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Публіцист, критик. Псевдонім – Сторонній сатирик.

З родини церковного служителя. Батько, Антонович О., – паламар.

Народився 27 квітня (9 травня) 1835 р. в м. Білопілля Харківської губернії Російської імперії (нині

– районний центр Сумської області України).

Помер 14 листопада 1918 р. в м. Петроград Росії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

30

Закінчив Охтирське духовне училище, Харківську семінарію (1855), Петербурзьку духовну акаде-

мію (1859).

Майже три роки займався репетиторством. Вийшовши з духовного звання, понад три десятиліття

обіймав посаду чиновника Військового міністерства, працював клерком в правлінні Лібаво-Ромен-

ської залізниці, в Державному банку, був критиком журналу «Сучасник».

Друкувався в газетах «Нариси», «Тифліський вісник», журналах «Народне читання», «Космос»,

«Слово», «Новий огляд», «Гірничий журнал», «Минулі роки», «Російська думка», «Праці

Імператорського Вільного економічного товариства», «Енциклопедичному словнику» П. Лаврова.

Активно співробітничав з «Сучасником», де очолював літературно-критичний відділ, а згодом – і

допомагав редагувати часопис, заснований ще О. Пушкіним.

Як літератор дебютував в журналі «Сучасник» статтею «Що іноді відкривається в ліберальних

фразах» (1859).

Видрукував скандальну брошуру «Матеріали до характеристики сучасної російської літератури.

Літературне з’ясовування з М. Некрасовим» (у співавторстві з Ю. Жуковським).

Перу А. належать публікації: «Сучасна філософія», «Два типи сучасних філософів», «Про

гегелівську філософію» (усі –1861), «Торжество нісенітників», «Юрикам» (обидві – 1864),

«Єдність сил природи» (1865), «З приводу книги Шрадера «Порівняльне мовознавство та первісна

історія» (1887), «Спогади з приводу вшанування Бєлінського» (1898), «Арешт Чернишевського»

(1906), «Матеріали до біографії Чернишевського» (1908).

Починаючи з 1869 р. п’ять років поспіль А. займається виключно перекладацькою діяльністю («Іс-

торія французької революції Л. Блана, «Геологія» А. Гейки, «Фізика» Б. Стюарта тощо).

Повернувшись до активної публіцистики, звинуватив І. Тургенєва в «плагіаті у Щедріна», а роман

«Батьки й діти» назвав карикатурою на різночинців. Каменя на камені не залишив від роману Ф.

Достоєвського «Брати Карамазови», не побачивши в ньому бодай крихітних художніх достоїнств.

В поезії М. Некрасова вбачав «дидактику».

В статтях «Сучасний стан літератури» та «Замітки про журнали і газети» (1878) різко виступив

проти «акул пера», середовище яких, на його погляд, роз‘їли «отрута меркантилізму», «фразерст-

во» та споглядальність (чи не схожа ситуація з нинішньою в Україні?).

Наш земляк залишив по собі мемуари про М. Чернишевського, М. Добролюбова, М. Некрасова.

В 70-х роках А. захопився геологією і навіть здійснив відкриття, довівши наявність на берегах За-

хідної Двіни слідів вторинного прошарку девонської формації. Видрукував доробки: «Льодяникові

сліді на острові Гохланді» (1882), «Чарльз Дарвін та його теорія» (1896).

Побачили світ його «Вибрані статті. Філософія. Критика. Полеміка» та «Вибрані філософські

твори».

Особисте життя А. не обійшлося без труднощів. Він дуже рано втратив батьків, ріс круглим

сиротою. Певний час змушений був з сім’єю перебиватися з хліба на воду за кордоном (1866-1868).

Серед друзів та близьких знайомих А. – П. Лавров, М. Чернишевський, М. Некрасов, Ю.

Жуковський, М. Добролюбов, Г. Єлисеєв та ін.

АНТОНОВСЬКИЙ Михайло Іванович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Перекладач, журналіст, видавець.

З дворянської родини.

Народився 30 вересня (11 жовтня) 1759 р. в с. Борзна Чернігівського полку Російської імперії

(нині – районний центр Чернігівської області України).

Помер в 1816 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Навчався в Києво-Могилянській академії (1772-1779), Московському університеті (1779-1783).

Працював секретарем з міністеріальних, адміралтейських та флотських справ Адміралтейств-

колегії (1783-1790), правителем канцелярії командуючого флотом адмірала В. Чичагова (1789-1790), інспектором Морського кадетського корпусу (1794-1796), бібліотекарем привезеної з

Варшави колекції книг, які у подальшому склали кістяк Публічної бібліотеки (1796-1810). Брав

активну участь у виданні журналу «Громадянин, що розмовляє» (1780-і рр.).

Один з засновників Товариства друзів словесних наук (1784).

Супроводжував Катерину ІІ в поїздці по Україні й Криму (1787).

Класифікував 150000 книг, виданих різними мовами.

31

Як письменник дебютував ще студентом в журналі «Вечірня зоря» перекладом з латинської творів

Д. Локка «Про пізнання божого буття» та «Про буття бога» (1782).

Потім були «Нурзагад, невмируща людина» Ф. Шерідана (1792), «Найновіший оповідний

землеопис усіх чотирьох частин світу» Е. Тоце та Ф. Остервальда з власноручними «російськими»

додатками (1795), «Надійні ліки від упередження умів» К. Еккартсгаузена, «Бібліотека духовна» з

поданим анонімно забороненим трактатом Г. Сковороди «Наркіз, або Пізнай себе» (обидві – 1798),

«Історія Малої Росії», «Росіани – малоросійські козаки» (обидві – 1799), «Військові дії російського

флоту проти шведського (1826).

А. видав книги «Листування імператриці Катерини II з Вольтером» (1802), «Серце і закони

Катерини Великої» (1804), «Вирішення публічного завдання Московського університету про те, коли слов’яни переселилися в Росію і кого літописець Нестор називає волохами» (1806), а також

військові доктрини Петра та О. Суворова, викладені популярним стилем(1807-1809), безліч

географічних та статистичних праць.

Планував наш земляк написати історію Русі у восьми частинах, але свого задуму, схоже, так і не

здійснив.

Проте життєвий шлях нашого земляка не був встелений трояндами. Так, з моменту відставки з

Адміралтейств-колегії він був змушений жити, по суті, виключно літературною працею, про що

пізніше зазначав: «Перекладаючи та вигадуючи для книгопродавців й друкарів книги за найменшу

платню, аби лише запобігти голодній смерті».

Спротив влади викликала «обурлива» книга «Найновіший оповідний землеопис усіх чотирьох

частин світу», насамперед, додатки складені А. Сміливця заарештували й неодноразово

допитували в Таємничій експедиції, а весь тираж видання – знищили. Зазнав неабияких утисків

письменник і внаслідок публікації «Наркіза…» Г. Сковороди.

Не отримав А. й посади історіографа, на яку небезпідставно претендував. Навпаки, його звільнили

навіть з скромної посади бібліотекаря без нагороди чином та пенсії. Останні роки він прожив у

страшенних злиднях, перебиваючись тим, що дадуть друзі.

Серед друзів та близьких знайомих А. – Ю. Трубецькой, В. Долгорукий, Павло I, О. Радищев, Г.

Державін, І. Чернишов, А. Прокопович-Антонський, П. Сохацький, О. Черкаський. І. Сафонович, С. Завалієвський та ін.

АНТОНСЬКИЙ-ПРОКОПОВИЧ Антон Антонович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Педагог, видавець.Редактор першого природознавчого журналу на теренах Російської імперії; першим почав читати в Московському університеті натуральну історію російською, а не

латинською, мовою.

З родини священика.

Народився в 1762 р. в м. Прилуки Прилуцького полку Російської імперії (нині – районний центр

Чернігівської області України).

Помер 8 липня 1848 р. в м. Москва Російської імперії (нині – столиця РФ). Похований у

родинному склепі Донського монастиря.

Навчався в Києво-Могилянській академії (1773-1782), слухав лекції на медичному та

філософському факультетах Московського університету (1782-1784).

Був бакалавром Учительського інституту (1784-1787), секретарем у справах Московського

університету (1787-1789), викладачем (1789-1791), директором (1791-1824), благородного

пансіону при Московському університеті, ректором Московського університету (1819-1826), чиновником Московського імператорського товариства сільського господарства.

Видавав журнал «Відпочиваючий працелюб», редагував перший російський природознавчий

журнал «Магазин натуральної історії, фізики й хімії», а також «Землеробське товариство», брав

участь у випуску «Вечірньої зорі».

Шість разів поспіль обирався деканом фізико-математичного факультету.

Член Російської академії наук (1813), почесний член імператорської Академії наук (1841).

Член Товариства любителів російської словесності (1820).

Член Вільного економічного товариства (1805), віце-президент Московського

сільськогосподарського товариства (1845-1848).

Голова Зборів університетських вихованців (1784).

Кавалер орденів Св. Анни II ступеня (1808), Св. Володимира III ступеня (1811), Св. Станіслава I ступеня (1846).

32

Багато років поспіль він – незмінний староста церкви святого Миколая Хлинівського, один з

керівників московського біблійного товариства.

Друкувався в журналах «Вранішня зірка».

Перу нашого земляка належать книги «Три загадки» (1782), «Слово про початок і успіхи в науках, особливо в натуральній історії» (1791), «Слово про виховання» (1798), «Про виховання» (1818), 10-томний «Енциклопедичний довідник з натуральної історії, фізики й хімії».

А-П.. – автор доробків «Про переваги і недоліки російської мови», «Думки про відмінності

наголосу», «Про користь освіти, про вплив на неї мови», «Читання для серця й розуму», «Літера А

похідної мови», «Звіт про візитацію училищ Рязанської губернії в 1805 році».

Він також написав та видав два десятки учбових посібників, які довго вважалися найкращими.

Імператор Микола І надіслав до університету інспекцією, яка виявила серед студентів «крамольні»

настрої, за що ректора звільнили з посади (1826).

Серед друзів та близьких знайомих А.-П. – М. Гнідич, В. Капніст, Ф. Політковський, О. Пушкін, М. Лермонтов, М. Карамзін, С. Глаголєвський, І. Дмитрієв, В. Жуковський, М. Павлов, М.

Десницький, О. Грибоєдов, М. Новиков, Д. Писарєв, В. Одоєвський, Д. Дашков, М. Фонвізін та ін.

АНТОЩЕНКО Лаврентій Євтихійович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Священик. В чернецтві – Леонід (1888). Зарахований до лику святих Російською Православною

Церквою (2002).

З селянської родини.

Народився 6 (19) серпня 1872 р. в с. Маломиколаївка Бахмуцького повіту Катеринославської

губернії Російської імперії (нині – Петропавлівський район Дніпропетровської області України).

Розстріляний більшовиками 7 січня 1938 р. у в’язниці м. Йошкар-Ола Марійської АРСР (нині –

Республіка Марій Ел РФ). Місце поховання – не відоме.

Отримав домашню освіту.

Був ченцем, ієроченцем Свято-Троїцької Сергієвої Лаври Московської єпархії (1888-1895), скарбником Чудового монастиря (1895-1908), керівником двору Пекінської місії в Санкт-

Петербурзі (1908-1927), єпископом Переславль-Залєським, вікарієм Владімірської єпархії (1927-1930), єпископом Олександрівським, вікарієм Владімірської єпархії (1932), єпископом

Кунгурським (1934-1935), єпископом Марійським (1937).

За «відмінно-старанну і корисну службу Церкві Божій» нагороджений наперсним хрестом (1913).

Уперше заарештований за «церковну діяльність» (1922) і провів у в’язниці місяць.

Удруге заарештований за «антирадянську діяльність, протидію заходам влади, зберігання

контрреволюційної літератури, провокації масових безладів на грунті поширення чуток про

закриття церков» (1930) і засуджений до 5 років позбавлення волі. Покарання відбував в

Пінюгінських концтаборах Кіровської області СРСР (1930-1932).

Утретє заарештований за «активну церковну діяльність» (1932) і засланий в м. Балахна

Нижньогородської області (1932-1933) і м. Сенгілей Ульянівської області СРСР (1933-1934).

Учетверте заарештований за «контрреволюційну діяльність і створення церковно-фашистської

організації» (1937). Сталінською «трійкою» засуджений до розстрілу.

Посмертно реабілітований (1989).

У м. Йошкар-Ола (РФ) встановлено пам’ятник нашому землякові (2008).

День пам’яті – 25 грудня (7 січня).

Серед друзів та близьких знайомих А. – С. Страгородський, Д. Ремов, А. Жадановський, А.

Олександров, В. Богоявленський, С. Савельєв, І. Фігуровський та ін.

АРАБАЖИН Костянтин Іванович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Історик літератури, перекладач, критик. Псевдоніми К. – Не-я, К. Недоля.

З дворянської родини. Двоюрідний брат, Білий А., – письменник; близький родич, Антонович В., –

історик, археолог, етнограф.

Народився 2 (14) січня 1866 р. в м. Канів Київської губернії Російської імперії (нині – районний

центр Черкаської області України).

Помер 13 липня 1929 р. у м. Рига (нині – столиця Республіки Латвія).

Закінчив першу київську гімназію (1883), історико-філологічний факультет Київського універси-

тету (1884-1890).

33

Був викладачем петербурзького Миколаївського кадетського корпусу, Вищих жіночих курсів, Ви-

щих театральних курсів, редактором газети «Північний кур’єр» (1899-1900), професором Гельсин-

форського університету (1913-1919), видавцем гельсінкських газет «Російський голос» (1918),

«Російський аркуш» (1918-1919), «Російське життя» (1919), «Світанок» (1919-1920), професором

Латвійського університету (1920), ректором Руського інституту університетських знань (1921-1929).

Друкувався в газетах «Вільна Україна», «Біржові відомості», «День», «Північний кур’єр»,

«Кавказькі мінеральні води», журналах «Театр і мистецтво», «Народ», «Зоря», «Діло», «Всесвітній

вісник», «Щорічник імператорських театрів», готував статті для словників Ф. Брокгауза, а також

С. Венгерова.

Як літератор дебютував комедією «Поперед спитайся, а тоді і лайся» (1885), написаною

українською мовою.

Кандидатський доробок А. «Казимир Бродзинський та його літературна діяльність» (1891) удостоївся як премії ім. М. Пирогова, так і почесної відзнаки російської Академії наук.

З цікавістю були зустріті книги нашого земляка «Публічні лекції про російських письменників»

(1909), «Л. Андрєєв. Підсумки творчості» (1910), «Етюди про російських письменників» (1912),

«Поет світової скорботи» (1914).

Написав нарис «Слов’янські землі» до перекладу «Ілюстрованої загальної історії літератури» Й.

Шерра (1898).

Переклав українською мовою монографію М. Костомарова «Думки про федеративні засновини на

Стародавній Руси» (1886).

Виступив з циклом лекцій, зокрема «Гоголь як поет и мислитель», «Гоголь як драматург»,

«Смерть Гоголя», обнародував низку публікацій про Т. Шевченка (1907-1908).

А. підготував десятки, якщо не сотні, публікацій як критик та історик літератури.

Він також багато перекладав, в тому числі й Г. де Мопассана та Л. Толстого українською мовою.

Дісталося на долю А. й негараздів. Вихід петербурзької газети «Північний кур’єр» (1899-1900) та

гельсинфорської «Російський голос» (1918), які редагував наш земляк, припинила влада –

російська й фінська відповідно. А 1919 р. губернатор Б. Яландер заборонив йому жити в Гельсінкі, обґрунтувавши це рішення «політичною неблагонадійністю».

Смерть А. спричинив нещасний випадок – він потрапив під колеса трамваю.

Серед друзів та близьких знайомих А. – І. Франко, М. Павлик, Я. Полонський, В. Барятинський, герцог Лейхтенберзький, В. Антонович, Н. Котляревський, О. Романовський, М. Реріх, Г.

Градовський, Г. Струве та ін.

АРЕНС Євгеній Іванович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Військовий діяч. Генерал флоту. Фундатор військово-морської історії Російської імперії.

З дворянської родини. Батько, Аренс І., – таємний радник; донька, Аренс (Гаккель) В., – поет, перекладач; син, Аренс Л., – ентомолог, відбув 5 років на Біломорканалі.

Народився 4 січня 1856 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 5 листопада 1931 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований на

Новодівочому цвинтарі.

Закінчив петербурзький Морський кадетський корпус (1876), Кронштадські мінні офіцерські

класи (1881), петербурзьку Миколаївську морську академію (1896).

Був гардемарином, мічманом низки морських суден (1876-1879), членом комісії «з опису дій

морських команд на Дунаї» (1879-1882), командиром міноноски «Дельфін» (1882-1883), мінним

офіцером кліпера «Стрілець» (1883-1885), завідувачем загороджувальними судами і

Петергофською військовою гаванню (1888-1892) викладачем петербурзької Миколаївської

морської академії (1896-1917), начальником Петергофської пристані і Царскосільського

Адміралтейства (1903-1910), членом Військово-наукової редакції Петроградського відділу

військової літератури (з 1922).

Здійснив навколосвітню подорож на клипері «Стрілець» (1883-1885).

Член Головного морського суду (1913).

Учасник російсько-турецької війни (1877-1878).

Кавалер знаку відзнаки Військового ордена 4-го ступеня, ордена св. Ганни 4-го ступеня (обидва -

1877), ордена Білого Орла (1916), орденів св. Ганни 1-го ступеня, св. Станіслава 1-го ступеня, св.

Володимира 3-го ступеня.

34

Перу А. належать наступні доробки: «Історико-тактичний нарис мінних загороджень» (1883),

«Список нижніх чинів – георгіївських кавалерів Гвардійського екіпажа з часу формування його в

1810 р.» (1891), «Історія російського флоту. Катерининський період» (1897), «Історія російського

флоту. Царювання імператора Павла I» (1898), «Історія російського флоту. Царювання імператора

Олександра I» (1899), «Загадковий епізод останньої турецької кампанії» і післямова до нього

«Загадковий епізод в невірному освітленні» (1902-1903), «Роль флоту у війні 1877-1878 рр.»

(1903), «Російський флот. Історичний нарис» (1904), «Матеріали для бібліографічного покажчика з

історії Росії і російського флоту» (1907-1909), «Конспект з російської військово-морської історії»

(1910), «Морська сила і історія після 1910 р.» (1912), «Гвардійські моряки в бою під Кульмом»

(1913).

Серед друзів та близьких знайомих А. – Юшков С., Вітте С., Л. Гумільов, М. Пунін, Г. Ахматова, В. Дешевов та ін.

АРКАС Микола Андрійович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Флотоводець. Адмірал (1878).

З учительської родини. Син, Аркас М., – історик, етнограф, композитор.

Народився 8 (20) травня 1816 р. в м. Миколаїв Херсонської губернії Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Помер 15 (27) червня 1881 р. в м. Миколаїв Херсонської губернії Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України). Похований на міському цвинтарі.

Служив волонтером (1829-1833), мічманом (1833), флігель-ад’ютантом з призначеннями в

Гвардійський флотський екіпаж (1852-1853), ескадр-майором Його Імператорської Величності

(1853-), командиром Гвардійського морського екіпажу (1857), головним командиром

Миколаївського порту, військовим губернатором міста, головним командиром Чорноморського

флоту і портів (1871).

Учасник російсько-турецьких воєн (1828-1829; 1877-1878).

Кавалер орденів Святого Володимира II ступеня, Білого Орла, Олександра Невського.

На вітрильному лінкорі «Імператриця Марія» брав активну участь в Босфорській експедиції М.

Лазарєва (1833), відзначився при взятті фортеці Варна, під час десантних операцій проти горців.

Член Пароплавного (1853),Особливого артилерійського комітетів (1855).

Один з засновників і перший директор Руського товариства пароплавства та торгівлі (1856).

Організатор відродження Чорноморського флоту після скасування заборонних статей Паризької

угоди, засновник пароплавства на Каспійському морі. За його проектом збудовано півтора десятка

панцирних плотів у Кронштадті, він одним з перших організував випробування нової зброї –

морських мін.

Друкувався в журналі «Морський збірник».

Як літератор дебютував нотатками про склад й стан грецького, неаполітанського і турецького

флотів (1853). Зацікавлено були зустріті, в першу чергу, спеціалістами і його «Роздуми про

підготовку до далекого плавання», «Опис маневрів 2 сполучених дивізій Балтійського флоту»,

«Турецький, грецький і неаполітанський флоти в 1852 році», «Випробування грібних гвинтів на

паровому канонерському човні «Шибеник», здійснені в 1855 році».

Почесний громадянин м. Миколаїв (1880).

Серед друзів та близьких знайомих А. – С. Макаров, В. Корнілов, Є. Путятін великий князь

Костянтин Миколайович, B. Семека, М. Лазарєв, М. Чихачов та ін.

АРКАС Микола Миколайович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Історик, етнограф, композитор.

З військової родини. Батько, Аркас М., – морський офіцер.

Народився 26 грудня 1852 р. в м. Миколаїв Херсонської губернії Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Помер 13 березня 1909 р. в м. Миколаїв Херсонської губернії Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України). Похований на місцевому цвинтарі.

Навчався в одеській приватній гімназії, фізико-математичному факультеті Новоросійського

університету.

35

Служив в канцелярії військово-морського відомства, ад’ютантом командуючого Чорноморським

флотом, в губернському управлінні, почесним мировим суддею, брав участь у виставах як

самодіяльний актор.

Як композитор дебютував оперою «Катерина» (1892), поставити яку в Малоросії заборонила

цензура і прем’єра відбулася у Москві (1899).

А. – автор глибокого дослідження «Історія України-Русі» (1908).

Наш земляк – засновник культурно-освітньої організації «Просвіта» в Миколаєві (1907). Ось що

він говорив на її відкритті у лютому 1907 р.: «Усі народи біль-менш мали спроможність здобувати

собі освіту своєю рідною мовою, клопотались за розвиток своєї національної культури. Над нами

ж, українцями, важким гнітом впродовж більш століття лежала заборона рідного слова. За те, що

ми з’являємо з себе самостійний народ, що ми маємо свою історію, що ми переживали свої окремі

важкі історичні часи, ми не мали права не те що прилюдно балакати, а навіть мислити».

Одним з найголовніших завдань «Просвіти» А. вважав впровадження в народну освіту української

мови. На власні кошти він відкрив в с. Богданівка чотирикласну школу.

Що стосується оосьистого життя, то, незважаючи на те, що А. одружився, по суті, за вказівкою

батька, у шлюбі він був щасливим. А от що стосується матеріального становища мецената, то під

кінець життя родини прийшлося вельми сутужно. На його похорон пішло останнє.

Нині в м. Миколаїв одному з ліцеїв присвоєно ім’я видатного земляка.

Серед друзів та близьких знайомих А. – П. Ніщинський, І. Мечников, М. Кропивницький, І.

Сєченов, В. Доманицький, В. Степаненко, О. Ковалевський, А. Желябов та ін.

АРТАМОНОВ Леонід Костянтинович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Військовий, мандрівник, письменник.

З дворянської родини. Батько, Артамонов К., – начальник Гусятинської прикордонної поштової

станції.

Народився 25 лютого 1859 р. на х. Каприця Анан’ївського повіту Херсонської губернії Російської

імперії (нині – в межах с. Затишшя Котовського району Одеської області України).

Помер 1 січня 1932 р. в м. Ленінград СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований на

Волковому цвинтарі.

Навчався в Немирівській гімназії (1869-1870), закінчив київську Володимирську військову

гімназію (1870-1876), навчався в 2-му військовому Костянтинівському училищі (1876-1878), закінчив Михайлівське артилерійське училище (1878-1879), Миколаївську інженерну академію

(1882-1885), академію Генштабу (1885-1888).

Служив Кавказькому (1888-1890), Закаспійському (1890-1900) військових округах, Квантунській

області (1900-??), комендантом Кронштадтської фортеці (1910-1911), командував корпусом в армії

генерала Самсонова (1914), тимчасово командуючий однією з Сибірських стрілецьких дивізій

(1917), працював чиновником Московської Ради (1918-1921), інженером Московського комітету

державних споруд (1921-1927).

Входив до складу російської експедиції до Абіссінії (1897-1898).

Учасник російсько-японської війни (1904-1905).

Член Імператорського Руського географічного товариства (1882).

Член Передсоборної ради Помісного Собору.

Кавалер російських орденів Св. Станіслава 3-го ступеня з мечами і бантом (1881), Св. Ганни 4-го

ступеня (1881), Св. Ганни 3-го ступеня з мечами і бантом (1882), Св. Володимира 3-го ступеня

(1899), Св. Станіслава 1-го ступеня з мечами (1904), Св. Ганни 1-го ступеня з мечами (1905), Св.

Володимира 2-го ступеня (1909), Білого Орла (1913), Св. Олександра Невського (1916), французьких офіцерського хреста ордена Почесного легіону (1897) і Великого офіцерського

хреста ордена Нішана (1899), ордена Ефіопської зірки 2-го ступеня (1899).

Кавалер Золотої медалі ім. Ф. П. Літке.

Нагороджений Золотою зброєю (1901).

Перу А. належать наступні доробки: «Збройні сили Сербії» (1911), «Персія як наш супротивник в

Закавказзі» (1889), «Афганістаном. Гератська провінція» (1895), «Поїздка до Персії» (1894-1897),

«Збірник маршрутів в районі Ольти – Саганлуг – Ерзерума» (1890), «Військово-географічний

нарис Північного Азербайджану» (1890), «Ефіопією до берегів Білого Нілу» (1979).

Наш земляк також автор статей «Як я потрапив в хащі Африки», «Донці на Білому Нілі».

Залишив він по собі і спогади «Моя автобіографія (для моїх рідних дітей)».

36

Серед друзів та близьких знайомих А. – Ю. Шокальський, О. Булатович, О. Куропаткін, С.

Ольденбург, П. Власов та ін.

АРХИПЕНКО Олександр Порфирович

Національний статус, що склався у світі: американо-російський.

Скульптор, художник. Один з фундаторів кубізму в світовій скульптурі. Фундатор «звукової

скульптури». В скульптурі існує науковий термін «архіпентура Архипенка».

З родини службовця. Батько, Архипенко П., – інженер.

Народився 30 травня (11 червня) 1887 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 25 лютого 1964 р. в м. Нью-Йорк (США). Похований на цвинтарі Вудлавн Бронкс.

Навчався в Київському художньому училищі (1902-1905), московських приватних студіях (1906-1908), французькій школі мистецтв (1908).

Викладав у власних студіях у Нью-Йорку (1923), Вудстоці (1924-1928; 1940-і), Лос-Анджелесі

(1935), Чикаго (кінець 1930-х), у Вашингтонському університеті (1935-1936; 1952), чиказькому

Інституті малюнку (1946), університеті Канзас-Сіті (1950).

Наш земляк – засновник школи промислового мистецтва «Новий Баухаус» в Чикаго (1937).

Творив у Парижі (1908-1914), Ніцці (1914-1920), Берліні (1921-1923), Нью-Йорку (1923-1964).

Член Львівської асоціації незалежних українських художників (1930).

Різцю нашого земляка належать наступні скульптури: «Мати, яка сидить» (1911), «Боксери»

(1913), «Жінка, що укладає волосся» (1915), «Адам і Єва», «Жінка з кішкою», «Саломея»,

«Сусанна», «Сидяча оголена» (усі – 1908-1911), «П’єро-карусель» (1911), серія фігур «Цирк

Медрано» (1912), «Перед дзеркалом» (1915), «Еспаньола» (1916), «Натюрморт з книгою і вазою на

столі» (1918), «Промінь» (1918), «Ваза-жінка» (1919), «Повернений торс», «Діана», «Крокуюча»,

«Бажання», «Меланхолія» (усі – 1920-1930), «Рожевий торс на мозаїчному тлі» (1928), «Океанська

мадонна» (1937), «Дуалізм», (1954), «Клеопатра»(1957).

Звертався А. і до історичних портретів (князя Володимира Святого, Т. Г. Шевченко, І. Я. Франка, діячів американської культури і політики): деякі з доробків посилав на виставки на батьківщину, частину встановлені у вигляді пам’ятників-погрудь в м. Клівленд (США). Творча спадщина митця

перевищує 1000 (!) одиниць.

Доробки А. нині зберігаються в Національному художньому музеї України, Львівському музеї, міських музеях міст Дуйсбург і Саарбрюккен (Німеччина), музеї Пеггі Гуггенхейм м. Венеція

(Італія), музеї сучасного мистецтва Соломона Гуггенхейма м. Нью-Йорк (США), музеї сучасного

мистецтва в м. Париж (Франція), музеї м. Тель-Авів (Ізраїль).

Наш земляк – класичний новатор. Надарма його назвали «Пікассо скульптури».

Працював він у жанрі абстрактної скульптури, експериментував з «звуковою скульптурою», створював напівпрозорі, освітлювані зсередини форми-об’єкти, використовував різні матеріали, включаючи прозорі. Саме наш земляк вперше «склав» єдину форму з різних нееквівалентних

форм, вводячи в композиції стекло, дерево, метал, целулоїд. В останні роки плідно працював в

області монументальної скульптури і кольорової літографії.

Винайшов так звану архіпентуру – рухливий живопис (1924-1927), де за допомогою складного

механізму приводилися в рух вузькі кольорові смуги, котрі створювали визначені композиції, які

змінювали образи за бажанням митця, створив серію «світломодуляторів» – напівпрозорих, освітлюваних зсередини арт-об’єктів з плексигласу.

При цьому А. відображає не грубе буття, а емоційні стани, ідеї, абсолютні і вічні, трансформовані

в матеріал реальності.

Експонати А. демонструвалися на численних виставках в Італії, Франції, Німеччині, Великобританії, Швейцарії, Чехії, Швеції, США (тільки за океаном скульптор виставлявся понад

150 разів!).

Починаючи з 1920-х років вів активну педагогічну діяльність, був лектором низки американських

університетів, коледжів і інститутів мистецтв.

Перу А. належить двотомник «П’ятдесят творчих років: 1908-1958» (1960).

Зазнав наш земляк і життєвих негараздів. На батьківщині його зарахували до «формалістів» і

«зрадників-емігрантів», Ватикан звинуватив в антилюдяності, гітлерівці – в

«культуробільшовизмі», а більшовики – в «буржуазності». Не відстав і конгрес США, публічно

зазначивши, що твори А. інспіровані революціонерами.

В Києві встановлено пам’ятник видатному скульпторові (1997), а в м. Вудсток (США) діє музей

його імені.

37

Віце-президент Німецької асоціації україністів, професор Берлінського університету Б. Осадчук

передав у дарунок Українському фонду культури оригінали двох графічних робіт А., які тепер

експонуються в Національному художньому музеї України.

Всього скульптури а полотна О. експонуються в 48 музеях планети (серед яких центр Жоржа

Помпіду в Парижеві, музей С. Гугенхайма і «Модерн-Арт» в Нью-Йорку ) і 140 приватних

зібраннях.

Серед друзів та близьких знайомих А. – М. Мурашко, А. Моділ’яні, І. Кавалерідзе, А. Год’є-

Бжеско, С. Світославський, К. Малевич, Е. Саля, Г. Аполлінер, М. Шагал, П. Пікассо, С.

Ястребцов, Ф. Леже, О. Екстер, М. Дюшан, Р. і С. Делоне, П. Ковжун та ін.

АРЦЕБАРСЬКИЙ Анатолій Павлович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Льотчик-космонавт (71/251). У Космосі перебував 144 доби 15 годин 21 хвилину 50 секунд. Поза

межами човна – 32 години 17 хвилин.

З робітничої родини.

Народився 9 вересня 1956 р. в смт. Просяна Покровського району Дніпропетровської області

СРСР (нині – Покровський район Дніпропетровської області України).

Закінчив Харківське вище військове училище льотчиків ім. С. Грицевця (1973-1977),

Ахтубінський центр випробовування авіаційної техніки і підготовки льотчиків-випробувачів

(1983), факультет літакобудування Ахтубінського філіалу Московського авіаційного інституту ім.

С. Орджонікідзе (1983-1987), військову академію Генерального штабу Міністерства оборони РФ

(1994-1996), Московську академію ринку праці та інформаційних технологій (2002).

Служив льотчиком-інструктором в Київському і Північнокавказькому військових округах (1977-1983), льотчиком-випробувачем Науково-дослідного інституту ВПС СРСР (1983-1985), в загоні

космонавтів (1985-1993), працював інструктором-космонавтом-дослідником Російської академії

наук (1994), членом науково-технічного комітету з питань орбітальних і багаторазових авіаційно-

космічних комплексів Головного штабу ВПС РФ (1996-1998), радником президента

«Європейського трастового банку» (2001-2004), членом Ради директорів цього банку (з 2004).

Освоїв 35 типів літаків і їх модифікацій.

Академік Міжнародної академії інформації, зв’язку і управління в природі і суспільстві (2000).

Академік академії проблем безпеки оборони і правопорядку РФ (2005).

Герой Радянського Союзу (1991).

Військовий льотчик-інструктор 1-го класу (1981).

Льотчик-випробувач 2-го класу (1986).

Льотчик-космонавт СРСР (1991), космонавт 2-го класу (1992), заслужений випробувач космічної

техніки (2000).

Генеральний директор Народного благодійного фонду збереження орбітального комплексу «Мир»

(1999-2001).

Віце-президент Федерації космонавтики Росії (2000).

Здійснив космічний політ на човні «Союз ТМ-12» (1991). Працював на борту орбітального

комплексу «Мир». Шість разів виходив у відкритий Космос. Разом з С. Крикальовим зібрав із

стрижневих елементів двадцятисекційну ферму «Софора» завдовжки 14 м, яку вони успішно

закріпили на модулі «Квант». Встановили антену радіотехнічної системи стиковки «Курс».

Про долю нашого земляка розповідається в книзі «Радянські і російські космонавти. 1960-2000»

(2001).

Серед друзів та близьких знайомих А. – П. Попович, С. Крикальов, Х. Шарман, Т. Аубакіров, Г.

Манаков, В. Заболоцький, У. Султанов, М. Толбоєв, С. Трисвятський, Ю. Шеффер, С. Авдєєв, Ф.

Фібек, М. Манаров, В. Севастянов, Р. Кікуті, В. Афанасьєв, О. Волков, Ю. Усачов та ін.

АРЦЕУЛОВ Костянтин Костянтинович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Військовий пілот, конструктор планерів, художник. Фундатор вищого пілотажу та

аерофотозйомки на теренах Російської імперії.

З родини службовця. Батько, Арцеулов К., – корабельний інженер; син, Арцеулов О., –

кінорежисер; дід, Айвазовський І., – художник.

Народився 17 (29) травня 1891 р. в м. Ялта Таврійської губернії Російської імперії (нині –

Автономна Республіка Крим України).

38

Помер 18 березня 1980 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Ново-

Кунцівському цвинтарі.

Навчався в Севастопольському реальному училищі, Петербурзькому морському кадетському

корпусі (1906-1908), закінчив Петербурзьку льотну школу (1911).

Працював робітником Петербурзького авіаційного заводу Щетиніна (1910-1913), інструктором

Севастопольського аероклубу (1912), перебував на військовій службі (1913-1916), був

начальником відділення Севастопольської школи авіації (1916-1918), начальником льотної

частини тренувальної авіашколи Південного фронту (1918-1920), інструктором 1-ї Московської

вищої школи військових льотчиків (1920-1927), в якості цивільного пілота здійснював

аерофотознімання Передуралля, Західного Сибіру, Удмуртії, майбутньої траси Турксибу, Вахшської долини, здійснював розвідку льодової обстановки в північній частині Азовського моря, брав участь в операції з порятунку рибаків з крижини, що відірвалася (1927-1933).

Заслужений льотчик СРСР (1933).

Член Спілки художників СРСР.

Кавалер орденів св. Володимира 4-го ступеня з мечами, св. Ганни 4-й ступеня.

Здійснив близько 200 розвідувальних польотів; успішно провів 18 повітряних боїв.

Вперше в історії російської авіації навмисно ввів літак в штопор і вивів його з штопора (1916).

Один з організаторів планеризму. Перший планер власної конструкції (всього створив 5 машин) підняв у повітря 1923 року. На 1-х Всесоюзних планерних випробуваннях планер А-5 був

удостоєний головного призу (1923).

Друкувався в журналах «Вісник повітряного флоту», «Крила Батьківщини», «Радянський воїн»,

«Техніка –молоді».

Залишок життя присвятив живопису, займався ілюстрацією: понад 50 книг вийшли з його

художнім оздобленням. Серед них – «Легенди Криму» Н. Маркел, «Синопський бій» С. Сергєєва-

Ценського, «Багаття на сопках» О. Мусатова, «Крила Батьківщини» Л. Гумілевського, «Служу

Батьківщині» І. Кожедуба, «Полярний льотчик» М. Водоп’янова, «Розповіді авіаконструктора» О.

Яковлєва.

Зазнав репресій і був заарештований (1933). Звільнений з-під варти з позбавленням права жити у

великих містах (1937). Не могло й бути мови й про повернення у військову авіацію. Через

десятиліття дозвіл на мешкання у Москві А. врешті-решт отримав (1947).

Повністю реабілітований (1956).

Нашому землякові присвячений кінофільм «Дорога в хмарах».

У зв’язку з 100-річчям з дня народження К. в Феодосійській картинній галереї була розгорнена

виставка акварелей і книжкової графіки ювіляра, також пройшов вечір, присвячений його пам’яті.

Серед друзів та близьких знайомих А. – М. Волошин, В. Чкалов, М. Полікарпов, Є. Крутень, Л.

Юнгмейстер, К. Юон, М. Громов та ін.

АРЦИБАШЕВ Михайло Петрович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, драматург. Фундатор сексуальної революції на теренах Російській імперії (роман

«Санін»).

З дворянської родини. Батько, Арцибашев П., – охтирський справник.

Народився 24 жовтня (5 листопада) 1878 р. на хуторі Доброславівка Охтирського повіту Харківсь-

кої губернії Російської імперії (нині – Охтирський район Сумської області України).

Помер 3 березня 1927 р. в м. Варшава (Польща). Похований на міському цвинтарі.

Закінчив п’ять класів Охтирської гімназії, вчився в харківській школі малювання та живопису

(1897-1898).

Працював писарем-помічником земського агента (1895-1897).

Друкувався в газетах «Південний край», «Петербурзька газета», «Біржові відомості», «Підсумки

тижня», «Свобода», «Петербурзький аркуш», «За свободу», журналах «Блазень», «Журнал для

всіх», «Світ божий», «Трудовий шлях», «Російське багатство», «Освіта».

Як літератор дебютував в газеті «Південний край» оповіданнями «Із оповідок офіцера» та «Неві-

домий ідеал» (обидва – 1895). Потім була ще низка оповідань харківського періоду: «Під місячним

світлом» (1896), «Шахрай», «Бал», «Дві смерті» (усі –1898).

Для широкого загалу наш земляк став популярним, починаючи з публікації оповідань «Зустріч» та

«Паша Туманов» в петербурзькому «Журналі для всіх» (1901). Жваву цікавість у читачів

викликали «Купріян», «Підпрапорщик Гололобов» (обидва – 1902), «Божевільний», «В павутинні»

39

(обидва – 1903), повість «Смерть Ланде» (обидва – 1904), оповідання «Жах» (1905), «Кривава пля-

ма» (1906), «Безодня» (1907).

Відверто скандальну репутацію отримав роман «Санін» (1907).

Підсумковим же твором одностайно вважається роман «Біля останньої межі» (1910-1912).

До речі, чи не першим у світі саме А. підняв тему тероризму у повісті «Робітник Шевирьов»

(1909).

Його перу також належить низка п’єс. Це, насамперед, «Ревнощі» (1913), «Війна» (1914), «Закон

дикуна» (1915), «Вороги» (1916), «Диявол» (1925).

Ще за життя наш земляк мав змогу потримати в руках зібрання власних творів у 10 томах (1905-1917).

А. на все мав власний нестандартний погляд, ні під кого ніколи не прилаштовувався і не вважав за

потрібне це приховувати. Так, він сприймав творчості «зрілого» Горького, вважав залишення Л.

Толстим Ясної Поляни «втечею», котра стала провалом усієї просвітницької місії російської літе-

ратури. Між іншим, в негативних персонажах повісті «Мільйони» (1914) легко М. Горький і О.

Купрін.

У свою чергу, Л. Толстой говорив про А. «У нього – талант. Не менший, мабуть, якщо не більший, ніж в Андрєєва».

Сам А. називав себе єдиним серед письменників-сучасників, хто «не служив іншому богу, крім

правди», а також «єдиним представником екклезіастизму».

Мабуть, саме цьому А. неодноразово наражався на неприємності. Так, його висилали з Петербурга

за участь в демонстрації біля Казанського собору (1901). Оповідання «Паша Туманов» майже два

роки пролежало в редакційному портфелі, тому що було заборонено до друку цензурою. Ще

гострішою виявилася реакція на роман «Санін»: деякі з критиків оцінили твір ледь не як порногра-

фічний. Автора вислали спочатку з Ялти, де він, дуже хворий, лікувався, а потім – і з Севастополя, куди він переїхав (1908).

У свою чергу єпископ Гермоген погрожував А. анафемою (1910), а Синод ініціював кримінальну

справу по звинуваченню нашого земляка у блюзнірстві. Шквал суспільних емоцій викликала де-

монстративна відмова адвоката О. Грузенберга, до якого звернувся за допомогою А., захищати йо-

го у суді.

Однак такі кроки мали зворотну реакцію: з’явилася не лише ціла течія літераторів-послідовників

опального А., а й підпільні «Секції сатанинців», «Ліги вільного кохання».

Зважаючи на те, що свого часу в результаті хвороби на туберкульоз наш земляк оглух, а дещо

пізніше здійснив спробу самогубства, подібна «популярність» настрою йому не додавала.

Більшовицької жовтневої революції А. не сприйняв й 1923 р. емігрував до Польщі, прийнявши

незабаром її громадянство. До самої смерті він регулярно друкував «Нотатки письменника» в газе-

ті «За свободу!», в яких піддавав нищівній критиці радянську владу.

Серед друзів та близьких знайомих А. – О. Купрін, Є. Агафонов, В. Муйжель, П. Пільський, С.

Сергєєв-Ценський, Д. Філософов, З. Гіппіус, М. Нєвєдомський та ін.

АРШЕНЕВСЬКИЙ Василь Кіндратович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Математик. Ініціатор викладання вищої математики в Московському університеті Російської

імперії (1800).

З козацької родини.

Народився в 1758 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 27 січня 1808 р. в м. Москва Російської імперії (нині – столиця РФ). Похований в

Донському Богородицькому монастирі.

Навчався в Києво-Могилянській академії, Московському університеті, Санкт-Петербурзькій

учительській семінарії.

Мав «демидовський пансіон» (1779).

Викладав в гімназії при Московському університеті, в Московському університеті (1789-1808).

Читав курси лекцій «Пояснення математичного способу навчання й цивільна арифметика»,

«Геометрія (початкова чи прямолінійна)», «Плоска тригонометрія й алгебра».

Спеціалізувався з проблем плоскої тригонометрії, властивостей кривих ліній, насамперед

конічних, диференційних вирахувань.

Автор «Слова про початок, зв’язок і взаємну підмогу математичних наук та про користь їхню»

(1795), «Про зв’язок чистої математики з фізикою» (1802).

40

У дослідженні «Роль і місце аналітичної геометрії в математичній освіченості вчителів

математики: ретроспективний аналіз» К. Добріна, Н. Подаєва і О. Саввіна зазначають: «Уперше в

Московському університеті лекції з конічних перетинів почав читати професор Аршеневський ще

в 1800-1801 рр. З відкриттям фізико-математичного відділення викладання математики значно

поліпшилося. Так, в 1805-1806 рр. В. К. Аршеневський повідомляв, що «за підручниками Бюржа й

інших кращих новітніх авторів прочитає курс вищої геометрії, в якому покаже користь і вживання

диференціального обчислення».

Під час Вітчизняної війни згоріла вся бібліотека вченого (1812).

Серед друзів та близьких знайомих А. – Д. Анічков, М. Гаврилов, І. Шувалов та ін.

АСАКІ Георге

Національний статус, що склався у світі: молдаво-румунський.

Прозаїк, поет, драматург, перекладач, художник, історик, просвітник. Фундатор румунських

академії, національного театру; першої друкарні і першої паперової фабрики; міністр народної

освіти (1856).

З родини священика.

Народився 1(12) березня 1788 р. в с. Герца Молдавського князівства (нині – Глибоцький район

Чернівецької області України).

Помер 12 (24) листопада 1869 р. в м. Ясси (Румунія). Похований в Церкві Сорока Святих.

Навчався у Львівському єзуїтському коледжі, на філософському факультеті Львівського

університету (1803-1804).

Був дипломатичним представником в Австрії (1822-1827), радником департаменту освіти (1827-1829), секретарем молдавського комітету з підготовки Органічного регламенту (1829-1831), керівником Державного архіву.

Фундатор Товариства медиків і натуралістів.

Обстоював ідею розвитку національних культур. Своїми історичними легендами, баладами, новелами і драмами намагався збудити в сучасниках відчуття національної гордості і любові до

батьківщини.

У класі інженерів-землевпорядників Господарської академії читав перші лекції з математики, геодезії і архітектури молдавською мовою (1814).

Організував перші театральні вистави румунською мовою (1816), видавав першу молдавську

газету «Албіна роміняске» (1829-1849), а також перший урядовий «Бюлетень», «Молдавську

газету», «Сільський аркуш».

Автор книг «Вірші», «Вибрані байки» обидві – 1836), «Княжна Роксана» (1841), «Олена

молдаванка» (1851), «Біла долина» (1855), «Історичні новели» (1859), «Історія Росії».

Переклав низку п’єс з французької та німецької.

В с. Герца (Україна) працює літературний музей А.

Пам’ятник А. встановлено в м. Ясси (Румунія), бюст письменника прикрашає кишинеуську Алею

класиків (1957).

Ім’я його носять вулиці в містах Кишинеу, Бєльці, Кагул, Калараш, Дондюшани, Фалешти, Флорешти, Окніци, Ришкани, Сороки, а також столичний молдавсько-французький ліцей.

У м. Кишинеу ім’я нашого земляка присвоєно енциклопедичному видавництву (1991).

Серед друзів та близьких знайомих А. – І. та М. Стурдзи, І. Еліаде-Редулеску та ін.

АСКАРОНСЬКИЙ Дем’ян (Даміан)

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник, священик. В чернецтві – Дамаскін (1738).

З міщанської родини.

Народився в 1703 в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 17 липня 1769 р. в м. Кострома Російської імперії (нині – обласний центр РФ). Похований в

храмі святого Лазаря Костромського Іпатіївського монастиря.

Навчався в Києво-Могилянській академії.

Був учителем Новгородської семінарії (1740-1741), архімандритом Дерев’яницького

Новгородського (1741-1744), Антонієвського (1744-1746) монастирів, ректором Новгородської

семінарії (1746-1748), настоятелем Хутинського монастиря (1748-1751), архімандритом

Іверського Валдайського монастиря (1751-1758), єпископом Костромським і Галицьким (1758-1769).

41

В очолюваній ним єпархії відкрив шість духовних правлінь (1759), а при кожному з них –

училища початкової освіти. За його ініціативи були збудовані приміщення церкви і семінарії.

Закликав до викладання випускників Києво-Могилянської академії.

Перу А. належить «Тлумачення 14 послань Святого апостола Павла» (залишилося в рукописі).

Наш земляк активно виступав проти втручання Катерини ІІ в справи церкви. Притягався він і до

відповідальності у т. зв. «Справі Арсенія Мацєєвича», на тлумачення псалмів якого дав рецензію.

Святійший Синод за це виніс йому догану.

У монографії «Новгородська духовна семінарія в 40-60 роки XVIII століття» І. Григор’єва і М.

Салоников пишуть: «Архієпископ Амвросій склав статут семінарії, визначив порядок в учбовому

закладі і семінарський штат, що складався з 12 викладачів, набраних з числа випускників і

викладачів Києво-Могилянської академії. Серед запрошених були ієромонах Інокентій Одровонж-

Мигалевич і Даміан (у чернецтві – Дамаскін) Аскаронський. ...Викладачі Новгородської духовної

семінарії, створеної за зразком Києво-Могилянської академії, були корпорацією, подібної до

університетської, яка відтворювала західноєвропейську інтелектуальну еліту з властивими їй

культом розуму і розумовими навиками, основу яких заклала система семи вільних мистецтв, що

склалася в античності. Це середовище, схильне мислити себе загальноєвропейською елітою,

«республікою учених», відкритою всьому християнському світу, володіючи «уселенським

характером», нівелювало етнічні відмінності, будучи одночасно носієм нового для Росії архетипу

духовної культури».

Серед друзів та близьких знайомих А. – О. Розумовський, О. Юшкевич, О. Мацєєвич, С. Кулябка

та ін.

АССАД Мухаммед

Національний статус, що склався у світі: австро-пакистанський.

Журналіст, письменник, перекладач, дипломат. Справжнє прізвище – Вайс Леопольд Карлович.

Повноважний представник Пакистану в ООН (1951).

З родини правознавців. Батько, Вайс К., – адвокат.

Народився в 1900 р. в м. Лемберг Австро-Угорської імперії (нині – м. Львів, адміністративний

центр однойменної області України).

Помер в1991 р. в м. Марбелла (Іспанія). Похований на місцевому цвинтарі.

Навчався на відділенні історії мистецтва Віденського університету, Каїрському університеті «Аль-

Ахзар».

Працював асистентом відомого німецького кінорежисера Мурнау, кореспондентом одного з

берлінських інформаційних агентств, газети «Франкфуртер цайтунг» (1921-1926), завідуючим

відділом Пакистанського міністерства іноземних справ (1947-1951), повноважним представником

Пакистану в ООН (1951-1955).

Переходить в іслам (1926).

Перу А. належать розвідки «Принципи мусульманської держави», «Сахіх аль-Бухарі: ранні роки

ісламу».

Наш земляк також – автор книг «Дорога до Мекки» (1954), «Це наш закон».

Переклав «Коран» англійською мовою, адресувавши його «людям, які думають».

В кореспонденції «Бедуїн з Галіції» Д. Молдаванов писав: «Причиною роздратування..., спрямованого проти Ассада було неприйняття ним так званої іранської революції, здійсненої, як

запевняють її прихильники, в ім’я ісламу. Ассад прямо називав цю революцію катастрофою. Він

питав: що в ній власне мусульманського? Адже і раніше, впродовж століть, мусульмани у всіх

аспектах свого життя керувалися нормами релігії. Особливо рішуче Ассад виступав проти

жорстокостей революції, проти її фанатизму, котрий суперечить, як він наполягав, етиці ісламу».

Що стосується особистого життя, то батько і мати нашого земляка загинули в нацистському

концтаборі.

Нині одна з площ Відня (Австрія) носить ім’я А. (2008).

Серед друзів та близьких знайомих А. – М. Ікбала, М. Аль-Марагі, М. Джінна, Я. де Хаан, Абдул

Азіз ібн Сауд, Р. Пехлеві, Х. Вейцман та ін.

АУСЛЕНДЕР Роза

Національний статус, що склався у світі: німецький.

Поет, перекладач. Справжнє прізвище – Шерцер Розалія Беатріс Рут.

З міщанської родини.

42

Народилася 11 травня 1901 р. в м. Чернівці Австро-Угорщини (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Померла в 1988 р. в м. Дюссельдорф (Німеччина). Похована на місцевому цвинтарі.

Працювала журналістом.

Лауреат літературних премій: Баварської академії витончених мистецтв, міста Меєрсбурга «За

найкращий вірш», ім. Аннетти Дросте-Гюльсгоф, ім. Іди Демель, ім. Андреаса Гріфіуса.

Володар Срібного талера Г. Гейне.

Кавалер німецького Великого Хреста «За заслуги» (1987).

Як літератор дебютувала збірником віршів «Веселка» (1939).

Потім настала черга наступних книг: «Сліпе літо» (1965), «Реманент» (1972), «Я ще граю» (1987).

Всього перу нашої землячки належить понад два десятки поетичних збірників.

В м. Кельн (Німеччина) існує «Товариство друзів Рози Ауслендер».

Видруковано восьмитомник її творів (1984-1990).

Ось про що про нашу землячку пише у розвідці «Пейзажі з диму» Г. Ратгауз: «Після війни Розалія

Шерцер виїхала до США, працювала в газетах, перекладала. Чоловіком її став публіцист Ігнац

Ауслендер. Звідси – літературне ім’я поетеси. В роки фашистської окупації весь тираж її першої

книги був знищений. У 1964 році вона повернулася до Європи, жила в Дюссельдорфі, місті

Генріха Гейне. Вона повернулася до поезії і знайшла славу. Вірші Рози Ауслендер завжди короткі

й нагадують зразки старої японської або китайської поезії (якими, як відомо, захоплювався й

Брехт). Трагічна пам’ять про минуле завжди присутня в її поезії; «Пейзажі з диму» – це пам’ять

про Майданек й Треблинку. Але поетеса до кінця днів зберегла й рідкий дарунок радуватися

життю: «білим полотнам» снігу, жвавим птахам або візерункам на шибці».

Книга перекладів віршів Ш. Українською мовою під назвою «Час фенікса» вийшла в Чернівцях

(1998).

Поезії нашої землячки також увійшли до антології німецькомовної поезії Буковини «Загублена

арфа».

В Єкатеринбурзі (РФ) пройшов міжнародний симпозіум, присвячений творчості Ш. (2003).

З нагоди вшанування 105-ої річниці від дня народження поетеси в Чернівецькій обласній

універсальній науковій бібліотеці ім. М. Івасюка відбувся літературний вечір «Серце, що співає»

(2006).

Серед друзів та близьких знайомих А. – П. Целан, Е. Александер, Н. Закс, Г. Гроссе-Шваре та ін.

АФАНАСЬЄВ-ЧУЖБИНСЬКИЙ Олександр Степанович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, прозаїк, етнограф. Псевдонім – Чужбинський.

З поміщицької родини.

Народився 28 лютого (11 березня) 1816 р. в с. Ісківці Лубенського повіту Полтавської губернії

Російської імперії (нині – Лубенський район Полтавської області України).

Помер 6 (18) вересня 1875 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Закінчив ніжинську гімназію вищих наук князя Безбородька (1829-1835).

Служив у Білгородському уланському полку (1836-1843), працював у канцелярії воронезького гу-

бернатора (1847-1849), редагував «Новий російський базар» (1867-1868), був інспектором грамот-

ності Балтійського флоту та доглядачем Петропавлівського музею (1868-1875).

Самотужки видавав газети «Петербурзький аркуш» (1864), яка, по суті, започаткувала т. зв.

«дрібну пресу», «Новини» (1875), журнал «Магазин іноземної літератури» (1872) .

Друкувався в газетах «Санкт-Петербурзькі вісті», «Російський вісник», журналах «Галатея», «Ма-

як», «Російське слово», «Сучасник», «Морський збірник», «Москвитянин», «Літературні додатки

до «Російського інваліда», «Зоря», «Ілюстрації», «Син Вітчизни», «Пантеон», «Підвалини».

Як літератор дебютував в журналі «Сучасник» віршем «Кільце» (1838).

Уже незабаром вважався напрочуд обдарованим поетом, його доробки перекладав І. Франко. Заз-

вичай скупий на хвалу, він так відгукнувся на творчість земляка: «В українських віршах …справж-

ній поет, хоч й не настільки значний за масштабом та силою таланту, як Шевченко».

Перша книга віршів українською мовою А. «Що було на серці» побачила світ 1855 р.

Непересічними виявилися і проза письменника. Оповідання «Упир» (1839), «Млин біля села

Ворошилового» (1856), повість «Бабуся» (1861), романи «Чугуївський козак» (1838), «Сусідка»

(1854), «Петербурзькі гравці» (1872) викликали шквал схвалення.

43

Вважається, що нарис А-Ч. «З корнетського життя» (1861) послугував Л. Толстому джерелом для

написання відомого оповідання «Після балу».

А.-Ч. – активний учасник етнографічних експедицій Російського етнографічного товариства в Ма-

лоросію (1856-1860). Видрукував цілу серію цікавих досліджень: «Загальний погляд на побут при-

дніпровських селян» (1856), «Поїздка на дніпровські пороги і в Запоріжжя» (1857-1858), «Поїздка

в низини Дніпра» (1859-1860).

Пізніше автор ці та інші публікації випустив двотомником «Поїздка в Південну Росію» (1863). З

цієї нагоди журнал «Сучасник» написав: «Дуже бажаємо літературі побільше таких книг».

Перу А.-Ч. також належать книги «Галерея польських письменників», «Російський солдат»

(обидві – 1851), «Словник малоруських говірок» (1855), «Спогади про Т. Г. Шевченка» (1861),

«Начерки минулого» (1863), «Начерки минулого. Місто Смуров» (1871), «Начерки минулого.

Фаня» (1872).

А.-Ч. – автор низки популярних романсів, пісень, які вважаються народними.

Найповніше видання творів нашого земляка вийшло у Петербурзі (1890-1893).

Перекладав, крім польської, з англійської та французької.

В Україні полтавський дослідник І. Ф. Павловський вмістив біографію А.-Ч. у словнику

письменників і вчених губернії (1912).

У свою чергу І. Франко видав «Українські поезії Чужбинського» (1912).

Доробки письменника зусиллями А. Костенка з’явилися в збірнику «Поети пошевченківської

доби» (1961).

Видавництво «Радянський письменник» випустило «Поезії» земляка (1972).

Серед друзів та близьких знайомих А. – Т. Шевченко, П. Куліш, М. Некрасов, Є. Гребінка, М.

Костомаров, І. Панаєв, М. Сажин, М. Писемський та ін.

АХМАТОВА (ГОРЕНКО) Ганна Андріївна

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, перекладач.

З військової родини. Батько, Горенко А., – морський офіцер.

Народилася 11 (23) червня 1889 р. в селищі поблизу м. Одеса Російської імперії (нині – в межах

однойменного обласного центру України).

Померла 5 березня 1966 р. в м. Домодєдово Московської області СРСР (нині – Московська область

РФ). Похована в м. Комарово Ленінградської області РФ.

Навчалася в Маріїнській гімназії (1900-1906) в Царському Селі (нині – м. Пушкін Ленінградської

області РФ), Києво-Фундуклєєвській жіночій гімназії (1906-1907), на юридичному відділенні

київських Вищих жіночих курсів (1908-1910).

Друкувалася в журналах «Gaudeamus», «Російська думка», «Загальний журнал», «Північні

нотатки», «Аполлон», «Гіперборей», «Щомісячний журнал», «Нива».

Як літератор дебютувала віршем «На руці його багато блискучих перснів» в паризькому

щотижневику «Сиріус» (1907).

Перша збірка «Вечір» вийшла 1912 р. Потім були «Чотки» (1914), «Біла зграя» (1917),

«Подорожник» (1921), «Anno Domini. MCMXXI» (1921), «З шести книг» (1940), «Моя азіатка»

(1942-1944), «Біг часу» (1965).

Виступала з віршами на Вищих (Бесстужевських) жіночих курсах (1913), в Тенішевському

училищі (1914), міській думі (1915), Ленінградській філармонії (1926), на Ленінградському фронті

(1944).

А. Перекладала з болгарської, вірменської, грузинської, ідіш, італійської, корейської, латиської, литовської, осетинської, польської, румунської, сербської, української мов. Що стосується

останньої, то найбільше наша землячка перекладала поезії І. Франка.

Була виключена як «непролетарський поет» спочатку з Ленінградського відділу Всеросійської

Спілки письменників (1925), а потім – і з Спілки письменників СРСР (1946). Постановою ЦК

КПРС «Про журнали «Зірка» та «Ленінград» творчість Г. Ахматової засуджена як ідеологічно

чужинська (1946). У зв’язку з такою «лінією партії» не виходять уже готові до друку книги

поетеси. Матеріально бідує. Її виселяють з престижного Фонтанного Будинку на вул. Червоної

Кінноти (1952).

Трагічним було особисте життя А. Її першого чоловіка М. Гумільова, заарештувавши, розстріляли

(1921). Сина – Л. Гумільова арештовували тричі, двічі він відсидів тривалі терміни, між якими

встиг побувати добровольцем на фронтах другої світової війни.Третього чоловіка – М. Пуніна

44

арештовували двічі, він відбував покарання невідомо за що, де й помер (1953). Двічі арештовували

близького друга А. Поета О. Мандельштама, який під час відбуття другого терміну помер.

Після смерті Й. Сталіна А. Віще передбачила: «Тепер арештанти повернуться, і дві Росії, заглянуть одна одній в очі: та, що саджала, і та, яку посадили. Почалася нова епоха».

Цікаво, що на другий день після того, як А. Пішла з життя, Всесоюзне радіо цинічно повідомило

про «смерть видатної поетеси Ганни Андріївни Ахматової».

У с. Слобідці Шелеховська Хмельницької області функціонує музей поета (1989).

У Санкт-Петербурзі (РФ) відкрито пам’ятник нашій землячці (2006).

Серед друзів та близьких знайомих А. – К. Бальмонт, В. Маяковський, С. Єсенін, Пастернак, О.

Блок, М. Булгаков, В. Брюсов, Є Замятін, М. Зощенко, В. Каверін, М. Цвєтаєва, О. Толстой, Маршак, Качалов, Станіславський, О. Мандельштам, Б. Пільняк, Л. Сейфулліна та ін.

АШЕШОВ Микола Петрович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, журналіст. Псевдоніми – А. Ожигов, Пончь.

З родини тимчасових купців.

Народився 11 (23) грудня 1866 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 9 березня 1923 р. в м. Петроград СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Закінчив третю одеську гімназію (1885), юридичний факультет Московського університету (1891).

Працював адвокатом, обирався секретарем Нижньогородського товариства розповсюдження поча-

ткових знань, де-факто редагував «Самарську газету» (1893-1895), виконував обов‘язки керівника

газети «Нижегородський аркуш» (1895-1898).

Друкувався в газетах «Кур’єр», «Самарська газета», «Російське життя», «Нижньогородський

аркуш», «Сучасне слово», «Північний кур’єр», «Товариш», журналах «Нове слово», «Освіта»,

«Сучасний світ».

Як літератор дебютував серією статей в петербурзькій газеті «Російське життя» (1892).

В «Самарській газеті» з’явилися фейлетони та оповідання А., а також роман «Буремне болото»

(1893).

Наш земляк – автор п’єс «В золотому домі» (1910), «Біля мільйонів» (1913), збірки оповідань «Ра-

ни кохання» (1914), повісті «Вороги» (1914). Написав та опублікував він і книгу «Т. Г. Шевченко.

Життя поета» (1919).

А. зазнав переслідувань з боку влади – його двічі висилали з Москви. Вперше за участь в

студентських хвилюваннях (1890), вдруге – за «зв’язок з політично неблагонадійними особами»

(1893). І якщо «дебютне покарання» в Нижньому Новгороді тривало недовго, то в Самарі

прийшлося провести принаймні три роки.

Розпочату публікацію його роману «Буремне болото» заборонили з цензурних міркувань.

М. Горький у листі В. Короленкові від 15 березня 1895 р. зазначає: «На редакцію ходили

скаржитися до губернатора міський голова і ще якась темна людина з виборних місцевої думи.

Губернатор викликав Ашешова і Костеріна (С. І. Костерін – купець, видавець «Самарської

газети». – авт . ) і лаявся. ...Ой, як тут паскудно! …Але газета! Я нею задоволений, вона не дає

спокійних днів тутешній публіці. Вона – колеться, мов їжак. Добре! Хоча потрібно б, щоб вона

била по порожніх головах молотом».

Серед друзів та близьких знайомих А. – В. Короленко, М. Горький, Д. Заславський, Є. Чирикова, О. Толстая, О. Амфітеатров, С. Гусєв, Р. Ціммерман, М. Григор’єва, Н. Маслова, М. Анненський

та ін.

АШКІНАЗІ Володимир Олександрович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Перекладач, фейлетоніст. Псевдоніми – В. Азов, Пек.

З лікарської родини. Брат, Ашкіназі М., – прозаїк, поет, журналіст, фейлетоніст.

Народився 19 червня (1 липня) 1873 р. у м. Керч Таврійської губернії Російської імперії (нині –

Автономна Республіка Крим України).

Помер 7 листопада 1948 р. в м. Париж (Франція).

Закінчив восьму Петербурзьку гімназію, слухав лекції в університетах Берна, Парижа, Цюріха.

45

Працював у газеті «Новини дня», редагував сатиричний журнал «Благий мат», був перекладачем

видавництва «Всесвітня література» (1918-1921), скарбником петроградського Будинку

письменників (1921), завідуючим літературною частиною кабаре «Балаганчик» (1921-1924).

Друкувався в газетах «Російське слово», «День», «Мова», журналах й альманахах «Театр і

мистецтво», «Театр. Росія», «Бабка», «Будильник», «Олівець», «Блискавиці», «Глядач», «Сатири-

кон», «Новий сатирикон», «Ілюстрована Росія».

Як літератор дебютував у московському журналі «Цикліст» фейлетоном «Чому він придбав вело-

сипед» (1895).

Видрукував книги «Істинно руські народні казки», «Кольорові скельця» (обидві – 1911), «Поїздка

в Росію» (1912), «Колючки без троянд» (1916 ), «Не бути щастю, якби нещастя не допомогло».

А. також писав п’єси, фарси, скетчі, які неодноразово ставилися у театрах. Наприклад, «Чотири

тури вальсу» малу довге сценічне життя.

Перекладав О. Генрі, Л. Керролла, П. Бенуа, Г. Уеллса, Д. Конрада.

З владою відносини у А. не складалися. Так, вихід його журналу «Благий мат» за публікацію листа

Є. Сазонова «Як я вбив Плеве» царська цензура заборонила уже після першого номеру. Не

сприйняв наш земляк і прихід більшовиків, роблячи протягом десятиліття усе, аби покинути межі

Країни Рад. Нарешті вдалося виїхати в Париж (1926).

На чужині А. продовжував писати, був конферансьє. До останньої хвилини життя співпрацював з

емігрантськими друкованими виданнями.

Серед друзів та близьких знайомих А. – О. Чорний, Н. Теффі, Є. Сазонов, Л. Василевський, В.

Рудич, К. Чуковський, Т. Щепкіна-Купернік та ін.

АШКІНАЗІ Михайло Олександрович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, поет, журналіст, фейлетоніст. Псевдонім – А. Желанський.

З лікарської родини. Брат, Ашкіназі В., – перекладач, фейлетоніст.

Народився 17 (29) серпня 1863 р. в м. Керч Таврійської губернії Російської імперії (нині –

Автономна Республіка Крим України).

Помер в 1936 р. Точні місце і дата – не відомі.

Закінчив Керченську гімназію (1882), фізико-математичний факультет Петербурзького університе-

ту (1887).

Видавав у Москві газети «Вечірня зірка» та «Нова зірка» (1906-1907), сатиричний часопис «Ким-

вал» (1908), був кореспондентом газети «Мова» (1908-1916), очолював відділ у часопису «Грамо-

фон».

Друкувався в газетах «Вечірня зірка», «Мова», «Нова зірка», журналах «Будильник», «Кимвал».

Як літератор дебютував книгою оповідань «Лава і кафедра» (1893).

Потім настала черга збірників «Байки» (1896), психологічних етюдів «Злі спокуси» (1910), нарисів

«Казки Пушкіна в народному стилі» (1936).

За царизму зазнав судових переслідувань з боку влади.

Серед друзів та близьких знайомих А. – К. Чуковський, Н. Теффі, О. Чорний та ін.

БАБЕЛЬ Ісак Емануїлович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник. Псевдонім – К. Лютов.

З міщанської родини. Батько, Бабель Е., – крамар.

Народився 1 (13) червня 1894 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Розстріляний 17 березня 1940 р. в московських катівнях НКВД. Похований на цвинтарі «Бутово».

Навчався в Одеських комерційному училищі, комерційному інституті.

Працював у книжковому видавництві, Надзвичайній комісії, Народному комісаріаті освіти, політвідділі Першої кінної армії.

Друкувався в газетах «Вісті Одеського губвиконкому, губкому КП (б)У і губпрофради»,

«Літературні додатки до газети «Вісті Одеського губвиконкому, губкому КП (б)У і губпрофради», журналах «Знамено», «Літопис», «Леф», «Червона цілина».

Як літератор дебютував оповіданням в журналі «Літопис» (1916).

Потім настала черга наступних доробків: цикли «Кінармія» (1923-1926), «Одеські оповідання»

(1923-1926), п’єс «Захід» (1928), «Марія» (1935).

46

Схвальні відгуки щодо творчості письменника пролунали з уст багатьох відомих російських

письменників. А коли книгу переклали іспанською, французькою мовами, до вітчизняних

долучилися голоси їх зарубіжних колег – А. Барбюса, М. дю Гара, Р. Ролана, Т. Манна, Л.

Фейхтвангера.

Проте у ситуації, що вже складалася в країні, слова підтримки всесвітньо відомих персон, мало що

значили у порівняні з думкою командуючого Першою кінною армією С. Будьонний. А він жадав

нещадного покарання письменника: «Вимагаю захисту від безвідповідальних наклепів тих, кого

дегенерат від літератури Бабель обплював художньою слиною класової зненависті».

В результаті в 1939 р. Б. заарештували, конфіскувавши 24 папки начерків. І тільки через 15 років, після смерті Сталіна, стало відомо: письменника розстріляли в катівнях КДБ ще 1940 року.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – М. Горький, В. Маяковський, М. Асєєв, Ю. Олеша, Е.

Багрицький, В. Катаєв, О. Кручених та ін.

БАБИЧ Лідія Йосипівна

Національний статус, що склався у світі: молдавсько-румунський.

Оперна співачка (колоратурне ліричне сопрано), педагог. Сценічний псевдонім – Лідія Хинку.

З міщанської родини. Батько, Бабич Й., – комерсант.

Народилася 24 вересня 1897 р. в м. Артемівську Катеринославської губернії Російської імперії

(нині – Перевальський район Луганської області України).

Померла 7 серпня 1970 р. в м. Кишиневі Молдавської РСР СРСР (нині – м. Кишинеу Республіки

Молдова).

Закінчила Кишинівське музичне училище (1915), одеський музично-драматичний інститут ім.

Людвіга ван Бетховена (1918), міланську консерваторію Дж. Верді (1925).

Кавалер румунського ордена «За культурні заслуги» (1931).

Була солісткою Бухарестського королівського оперного театру (1925-1939), Молдавської

державної філармонії (1940-1941), ансамблю молдавської пісні і танцю «Дойна» (1941-1944), викладачем Молдавської державної консерваторії (1944-1964).

Дебютувала в Бухарестському королівському оперному театрі партією Віолетти в опері Дж. Верді

«Травіата» (1925).

Потім виконувала партії Джільї («Риголетто» Дж. Верді), Маргарити («Фауст» Ш. Гуно), Манон

Леско («Манон» Ж. Массне), Констанції («Викраденні з сераля» В. Моцарта), Лакме («Лакме» Л.

Деліба).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Л. Пелін, Л. Липковська, Я. Горський, Е. Массіні, А.

Александреску, Г. Страхілевич, І. Перля, Н. Оттеску, Ж. Полупанова, Р. Бабенко, В. Савицька, В.

Ванзо, Б. Мілютін, В. Мінін, Д. Гершфельд, І. Дайліс, Т. Чебан, П. Ботезат, Я. Левицька, І. Бейн та

ін.

БАГРИЦЬКИЙ Едуард Георгійович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, перекладач. Псевдоніми – Якийсь Вася, Ніна Воскресенська, Робкор Горцев.

З міщанської родини.

Народився 22 жовтня (3 листопада) 1895 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області України).

Помер 16 лютого 1934 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похоронну процесію

супроводжував ескадрон кавалеристів. Похований на Новодівочому цвинтарі.

Навчався в Одеських реальному училищі, курсах землемірів.

Служив діловодом в 25-у Східно-персидському лікарняно-харчовому загоні (1917-1918), інструктором політвідділу Особливого партизанському загону ім. ВЦВК (1918-1919),

Друкувався в газетах «Одеські вісті», «Яблучко», «Перо в бік», «Облава», «Моряк».

Як літератор дебютував віршами «Срібні труби», «Авто в хмарах», «Осінь», «Слов’яни», «Сьоме

простирадло» в одеських декадентських альманахах (1915).

Потім настала черга наступних доробків: «Олександрові Блоку» (1922), «Дума про Опанаса»

(1926), «Птахолов», «Біль Уленшпігель», «Трактир», «Кавун», «Лютий» (1933-1934).

Перу Б. належать збірники: «Південний захід» (1928), «Переможці» ,»Остання ніч» (обидва –

1932).

Б. перекладав російською мовою М. Бажана, Р. Бернса, А. Рембо, Я. Купали, Н. Хікмета.

47

Вже після раптової смерті поета вийшло двотомне зібрання його творів (1938). Помер він від

астми, якою страждав з дитинства.

Дружину Б., Лідію Густавовну, репресували.

О. Сурков пізніше згадував: «Прийшовши у поезію в складні переломні роки, залишаючись

вихідцем із дрібнобуржуазного, дуже специфічного одеського середовища, Багрицький приніс у

поезію відгуки свого складного духовного і поетичного становлення. «Співаком без лютні, воїном

без зброї» хотів він бути в поезії, подібно герою своїх віршів, романтичному птахолову Диделю».

Про нашого земляка Одеською кіностудією знято художній фільм «Поет».

Його ім’я присвоєно одній з московських вулиць (1961).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – В. Маяковський, М. Дементьєв, К. Паустовський, М.

Петрова, В. Нарбут, І. Бабель, Ю. Олеша, В. Катаєв, А. Тарковський, І. Ільф, Є. Петров, Б. Ручйов, Я. Смєляков, М. Лисянський, Є. Долматовський та ін.

БАЖЕНОВ Микола Миколайович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Психіатр, громадський діяч, літератор. Псевдонім – Слєпцов-Тєряєвський.

З дворянської родини. Батько, Баженов М., – генерал жандармерії.

Народився 11 (23) серпня 1857 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 2 квітня 1923 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований на цвинтарі

московського Донського монастиря.

Навчався в 1-й (1869-1871) та 2-й (1871-1876) Московських гімназіях, закінчив медичний

факультет Московського університету (1876-1881), стажувався за кордоном (1883-1885).

Був екстерном Преображенської психіатричній лікарні (1881-1883), лікарем низки психіатричних

лікарень Рязанської і Воронезької губерній (1885-1901), головним лікарем Петербурзької

психіатричної лікарні (1894-1896), викладачем Московського університету (з 1902), головним

лікарем Преображенської психіатричної лікарні (1904-1915), головним уповноваженим з

психіатрії Кавказького фронту (1915-1916), лікарем Російського експедиційного корпусу у

Франції (1916-1923).

Брав участь в організації Російської вищої школи суспільних наук в Парижі і завідував в ній

кафедрою загальної криміналістики (1901).

Один з організаторів медичного факультету Вищих жіночих курсів, де створив і очолив кафедру

психіатрії (1906).

Запровадив курс психології сцени у МХТові (1906).

Член Російського психологічного товариства (1887).

Член Російського товариства психіатрів і невропатологів (1891).

Член Російського товариства любителів російської словесності (1902).

Співзасновник і член бюро московського психіатричного гуртка «Малі п’ятниці» (1911).

Один з організаторів (1899) і голова (1906-1911) Московського літературно-художнього гуртка.

Лауреат премії ім. О. Пушкіна (1903).

Кавалер французького ордена Почесного легіону (1905).

Спеціалізувався з проблем загальної психопатології, історії психіатрії, шизофренії, кримінальної

антропології.

Друкувався в журналі «Психіатричні бесіди».

Автор наступних доробків: «Основи вчення про лихоманку» (1883), «Символісти і декаденти.

Психіатричний етюд» (1899), «Хвороба і смерть Гоголя» (1902), «Ювілейний рік в психіатрії»,

«Психіатричні бесіди на літературні і суспільні теми» (обидва – 1903), «Історія Московського

доллгауза» (1909), «Проект законодавства про психічно хворих і пояснювальна записка до нього»

(1911), «Про значення стихійних лих в етіології деяких нервових і психічних захворювань» (1914).

Його перу також належать розвідки «Психологія і політика», «Психології тих, кого засудили до

страти», «Хворі письменники і патологічна творчість».

Усього після себе залишив понад 125 наукових праць.

У сучасників славився як визначна «пам’ятка Москви».

У м. Рязань (РФ) іменем нашого земляка названо вулицю і провулок (1966).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – С. Боткін, А. Чехов, М. Беккер, В. Сербський, Т. Мейнерт, С. Корсаков, К. Станіславський, 3. Фрейд, А. Коні, О. Марі, С. Міцкевич, О. Фельцман, М.

Осипов, В. Гіляровський, Г. Нотнагель, Ж. Шарко та ін.

48

БАЗИЛЕВИЧ Василь Митрофанович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Історик літератури, краєзнавець.

З міщанської родини.

Народився 31 грудня 1892 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).

Загинув наприкінці 1942 р. в м. Таганрог Ростовської області СРСР (нині – Ростовська область

РФ).

Закінчив Київську чоловічу гімназію №1 (1902-1910), Київський університет св. Володимира

(1910-1915).

Працював помічником завідувача Музею війни та революції при Київському університеті (1919-1924), асистентом (1920-1921), викладачем (1921-1925) Київського університету, головою

шляхового бюро краєзнавства при відділі освіти Південно-Західної залізниці (1926-1927), науковим співробітником Таганрозького краєзнавчого музею (1940-1942).

Як вчений дебютував краєзнавчою статтею в газеті «Киянин» (1911).

Потім настала черга наступних доробків: «Кілька документів до історії Веневських засік в XVII столітті» (1915), «Обмова старця Рафаїла. З київських стосунків часів Богдана Хмельницького»

(1919), «Декабристи. Нариси» (1926), «Декабристи на Київщині» (1926), «Київ» (1928).

Всього його перу належить понад 40 наукових праць.

Спеціалізувався Б. на історії України ХVII ст., історії Росії XVI-XVII ст., рухові декабристів в

Україні, а також з проблем архівознавства, джерелознавства, музеєзнавства, краєзнавства, спеціальних історичних дисциплін.

За брехливими звинуваченнями у контрреволюційній діяльності був тричі заарештований (1927; 1933; 1935).

Після останнього арешту засуджений на 5 років концтаборів. Після відбуття покарання Б.

відправили на поселення до м. Таганрог.

Під час фашистської окупації частини СРСР спробував приховати від вивозу до Німеччини

найцінніші експонати Таганрозького краєзнавчого музею, внаслідок чого розстріляний

гестапівцями.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – В. Лукомський, Є. Дружиніна, Ф. Ернст та ін.

БАЙБАКОВ Андрій Дмитрович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Богослов, письменник, перекладач. В чернецтві – Аполлос (1774).

З селянської родини.

Народився в 1737 р. в с. Змітнів Чернігівського полку Російської імперії (нині – Сосницький район

Чернігівської області України).

Помер 14 (26) травня 1801 р. в м. Архангельськ Російської імперії (нині – обласний центр РФ).

Похований на території тамтешнього Холмогорського Преображенського собору.

Навчався в Московській слов’яно-греко-латинській академії (1759-1767), на філософському

факультеті Московського університету (1767-1770).

Працював коректором друкарні Московського університету (1770-1771), учителем поетики й

риторики Московської слов’яно-греко-латинській академії (1772-1774), виконував обов’язки

ректора Троїцької духовної семінарії (1775-1782), намісника Троїцько-Сергієвої лаври (1782-1783), архімандрита Заіконоспаського монастиря (1783), ректора Слов’яно-греко-латинської

академії (1783-1785), настоятелем Воскресенського (Новоєрусалимського) монастиря, єпископом

Орловським і Севським (1786-1798), єпископом архангельським (1798-1801).

Член Російської Академії наук (1786).

Друкувався в журналах «Гаманець», «Музичні веселощі», «Російський театр».

Як літератор дебютував розвідкою «Про янголів» (1863).

Потім настала черга наступних доробків: «Ода Росії» (1770), «Кантата П. Б. Шереметьєву»,

«Правила поетичного російського і латинського віршописання, зібрані у різні роки» (обидва –

1774), «Стислий підручник з вивчення стану деяких відомих європейських держав» (1775),

«Богословські міркування», «Загальний спосіб навчання» (обидва – 1781), «Євгеоніта, або

Споглядання в натурі видимих божих справ», «Віра, надія, любов» (обидва – 1782), «Подарунок

благодійникам та друзям» (1786), «Дослідження книги масона (С. Мертена) про оману й істину»

(1790).

49

Перу нашого земляка належить серія «повчальних повістей» – «Позбавлений зору Ураній, нещасний государ» (1779), «Нерозривний союз двох братів. Повість, з філософії почерпнута»

(1780), «Хто є справжній товариш?» (1783), «Християнський календар» (1784), «Натура і

благодать, або Деякі суттєві відмінності між почуттями натуральними й духовними в роздумах

про вічне спасіння» (1785), трагедія «Ієффай» (1778).

В збірник «Богословські міркування» ввійшли дві промови: присвячені міфології язичників

«Міркування щодо стародавнього слов’янського богослужіння» та «Про різні в слов’яно-руській

церкві… знамениті пригоди» (1781).

Б. – автор «Правил пієтичних на користь юнацтву» (1774), які витримали 11 (!) перевидань.

Починаючи з третього видання книга була доповнена «Словником пієтично-історичних приміток», який пояснював «легендарні божі, місць, часів, квітів, дерев та інші імена». Б. чи не вперше

включив в підручник ліричні та історичні народні пісні.

На батьківщині, в Києві, вийшла остання велика праця Б. – «Граматика до пізнання словено-

російської мови» (1794).

Перекладав Д. Бона, Б. Фонтенеля, Х.-Ф. Геллерта, Т. Броуна.

Наш земляк брав активну участь в обговоренні філологічних проблем того часу. Наприклад, він

пропонував уніфікувати написання слів, відмовитися від букв «Щ» та «Э» й, навпаки, запровадити

нову – «Ё», стверджував, що літеру «Г» треба вимовляти м’якіше.

За книгу «Віра, надія, любов» 1782 р. видання на одному з московських аукціонів просили $8000

(2006).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – О. Безбородько, М. Трубецькой, І. Рейхель, П. Шереметєв, О. Самборський, К. Дашкова, М. Собакін, П. Єропкін, П. Карабанов, П. Лєвшин, І.-Б. Керцеллі, М.

Новиков та ін.

БАЙКОВ Матвій Андрійович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Математик.

З дворянської сім’ї.

Народився 7 серпня 1800 р. в м. Катеринослав Російської імперії (нині – м. Дніпропетровськ, адміністративний центр однойменної області України).

Помер 20 січня 1849 р. в м. Санкт-Петербург (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Закінчив Харківський університет (1816-1819).

Працював викладачем Харківського університету (1819-1832), директором Санкт-Петербурзького

землеробського училища (1832-1849). За свідченнями сучасників, привів останнє в зразковий стан.

А ще сучасники зазначали надзвичайну гостинність нашого земляка. Ось що писав один із

вражених гостей: «Обід Байкова починався з «їжі перед їжею», тобто із закусок. ...Тут були поруч

з груздами, зеленим сиром, скибочками швейцарського сиру й паюсної ікри, букетики білих і

рожевих редисок, скиби окосту, гусячі стегна, кружок чудового сиру брі на солом’яному щитку, маслюки з палевим вершковим маслом у вигляді ягняти з золотими ріжками, ціла тарілка сосисок, інша – зі скибами різноманітних ковбас. Байков, закушуючи то тим, то іншим, говорив, що все це, навіть зелений сир, домашнього приготування. ...У будинку була своя, українська система. Біля

прибору кожного, хто обідав, височіла купка чистих тарілок. Перед кожним новим блюдом

прислуга забирала використаний посуд і відразу ставила чистий. ...Борщ на свинячому салі зі

скибочками свинини й з чудовою просяною кашею, поданою в маленьких горщиках для кожного

куверта, забілений дивною сметаною, був верхом українського кулінарного мистецтва, смакота, і

я, в житті своєму ніколи такого борщу не пробуючи, до великої й непідробної радості господаря й, особливо, господарки, попрохав ще тарілку. На друге подали чудове холодне – ціле порося в

білосніжній сметані.».

Серед друзів та близьких знайомих Б. – А. Павловський, І. Осиповський, В. Комлишинський, М.

Архангельський та ін.

БАЛАБАНОВА Анжеліка Ісаківна

Національний статус, що склався у світі: російсько-італійський.

Політик. Діячка європейського соціалістичного руху. Перший радянський дисидент.

З поміщицької родини. Чоловік, М. Балабанов, – член Центральної Ради.

Народилася 1878 р. в м. Чернігів Російської імперії нині – адміністративний центр однойменної

області України).

50

Померла 1965 р. в м. Рим (Італія).

Навчалася в Брюссельському університеті (1897).

Була редактором італійської газети «Аванті» (1912-1914), помічником наркома іноземних справ

України (1918), секретарем Комінтерну (1919-1920).

Учасниця ціммервальдського руху.

Виступала проти союзу італійських соціалістів з комуністами.

Перу нашої землячки належать книги «Ленін зблизька» і «Моє життя – боротьба. Мемуари

російської соціалістки».

Не знайшовши спільної мови з більшовиками, емігрувала (1922).

Що стосується особистого життя, то наша землячка після недовгого шлюбу розлучилися з

чоловіком (1897).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Г. Плеханов, Х. Раковський, Б. Муссоліні, К. Цеткін, Л.

Троцький, Р. Люксембург, К. Радек, А. Бабель, В. Ленін, А. Грамші та ін.

БАЛАСОГЛО Олександр Пантелеймонович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, публіцист. Псевдонім – Вєронов (спільний з П. Норєвим).

З військової родини. Батько, Баласогло П., – адмірал флоту.

Народився 23 жовтня (4 листопада) 1813 р. в м. Херсон Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Помер 18 (30 січня) 1893 р. в м. Миколаїв Херсонської губернії Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Навчався в Морській академії (1826-1828), слухав лекції в Петербурзькому університеті (1834-1835).

Служив мічманом на балтійському флоті (1829), клерком міністерства освіти (1835-1839), секрета-

рем Комітету іноземної цензури (1839-1840), архіваріусом, старшим архіваріусом, столоначаль-

ником Головного архіву міністерства іноземних справ Росії (1841-1849), чиновником Олонецьк-

ого губернського управління (1850-1851).

Брав участь у війні Росії з Туреччиною (1828).

Друкувався в журналі «Жива старовина».

Як літератор дебютував збірником «Вірші» (1838).

Потім настала черга «Послання до Вульфа» (1840), історичного нарису «Східний Сибір» (1843),

«Проекту заснування книжкового складу з бібліотекою та друкарнею» (1845), «Сповіді» (1849),

«Уламків» (1875).

Б. – співвидавець двотомної енциклопедії мистецтв та ремесел «Пам‘ятник мистецтв і допоміж-

них знань» (1840-1843).

В 1845 р. наш земляк захопився відверто утопічною ідеєю демократизації царського режиму. Під-

готував навіть проекти деяких документів, проте дуже швидко опинився в Петропавловській фор-

теці (1849). Вирок військового суду був суворий – смертна кара. Щоправда, її «милостиво» заміни-

ли засланням.

Б. відбував покарання спочатку в Петрозаводську, а потім – в Олонецьку. Продовжував активно

писати («Власних думок не соромлюсь і ніколи від них не зрікався»), серед чого й твори з крити-

кою правлячого режиму.

За демонстративну непокірність Б. перевели в Петропавловську фортеці (1851).

Після нервового зриву наш земляк потрапив у лікарню для людей з душевними розладами (чи не

звідси беруть початок радянські психічки для інакомислячих?).

Згодом «незручного» письменника з малоросіян відправляють під таємний нагляд поліції (так би

мовити, на злодії шапка горить: за хворими наглядають не поліціянти, а лікарі – і зовсім не таєм-

но!) в м. Миколаїв, де він і дожив віку.

Не оминув нашого земляка підступний вчинок дружини, яка написала в жандармське управління

донос про те, що її чоловік не покаявся і продовжує розповсюджувати «шкідливі ідеї».

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Ф. Достоєвський, П. Норєв, М. Данилевський, А. Майков, Г. Невельський, М. Петрашевський та ін.

БАЛЕЙ Степан (Стефан-Максим) Володимирович

Національний статус, що склався у світі: польсько-російський.

Психолог, філософ, педагог.

51

З вчительської родини.

Народився 4 лютого 1885 р. в с. Великі Бірки Тернопільського повіту Галичини (нині – смт.

Тернопільського району Тернопільської області України).

Помер 13 вересня 1952 р. в м. Варшава (Польща). Похований на цвинтарі Повонзки. На надгробку

вибито напис польською мовою: «Святої пам’яті СТЕФАН БАЛЕЙ доктор філософії і медицини

ВЕЛИКИЙ ВЧЕНИЙ Професор психології Варшавського університету, член Польської Академії

Наук, нагороджений офіцерським хрестом Ордена відродження Польщі. 4.II.1885–13.IX.1952.

ЧЕСТЬ ЙОГО ПАМ’ЯТІ!».

Закінчив Тернопільську гімназію, філософський факультет Львівського університету (1903-1907), прослухав спеціальні студії з курсу філософії в Німеччини, Франції і Австрії (1908-1911), навчався

у в Сорбонні (1912-1914), закінчив лікарський факультет Львівського університету (1917–1922).

Працював викладачем в гімназіях Тернополя, Перемишля, Львова 1922-1927), Варшавського

університету (1927-1936), директором Варшавського педагогічного інституту Спілки вчителів

(1936-1952).

Організатор Інституту педагогічної психології.

Член Наукового товариства ім. Шевченка (1917).

Член Краківського наукового педагогічного товариства (1934).

Дійсний член Варшавського наукового товариства (1945).

Титулярний член Польської академії наук (1952).

Кавалер Хреста Ордена Відродження Польщі.

Друкувався в журналах «Записки Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка», «Літературно-

науковий вісник», «Шляхи, «Лікарський вісник», «Український медичний вісник».

Як вчений-теоретик дебютував статтею «Про різницю між почуттями осудними і уявними» в

журналі «Записки Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка» (1911).

Потім настала черга наступних доробків: «Експеримент в науці психології» (1912/1913), «З

психології творчості Шевченка» (1916), «Осудні почування і «наставляння» (1918), «Нарис

психології» (1922), «Нарис логіки» (1923), «Замітка про вплив гіпнози на сон», «Проблема

куеїзму» (обидва – 1924), «Трійця в творчості Шевченка (1925), «Гарячка і свідомість» (1926).

Окрему групу його творів становлять праці з психоаналізу, серед яких «Про різницю між

почуттями осудними і уявними», «Експеримент в науці психології», «Осудні почування і

«наставляння», «Zarys psychologii w związku z rozwojem psychikі dziecka», «Psychologia wychowawcza w zarycie», «Drogi samopoznanie», «Творча особистість Жеромського».

Вшановуючи пам’ять про видатного земляка, на філософському факультеті Одеського

університету ім. Мечникова заснували науково-дослідний центр «Української культури ім. С.

Балея».

Серед друзів та близьких знайомих Б. – М. Чайковський, К. Штумпф, К. Твардовський, І. Крип’якевич, В. Щурат, Ф. Колесса, М. Возняк, І. Свінцицький та ін.

БАЛЬМЕН Яків Петрович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник, художник.

З дворянської родини.

Народився 16 (28) липня 1813 р. в с. Линовиця Пирятинського повіту Полтавської губернії

Російської імперії (нині – Прилуцький район Чернігівської області України).

Пропав без вісти 14 (26) липня 1845 р. на Кавказі поблизу столиці імамату Шаміля аулу Дарго

(нині – Чеченська Республіка РФ).

Закінчив Ніжинську гімназію (1830-1832).

Служив у Білгородському уланському полку (1832-1837), Охтирському гусарському полку (1837-1838), ад’ютантом генерал-лейтенанта Шабельського (1838-1842), генерала Данненберга (1842-1844), генерала Лідерса (1844-1845).

Друкувався в журналі «Вітчизняні нотатки».

Як літератор дебютував в журналі «Вітчизняні нотатки» пародійними «Листами» (1841).

Потім настала черга повістей «Самогубця», «Вигнаний», «Пустеля», низки оповідань. Повість

«Ярмарок» на прохання автора видрукувана за підписом С. Закревська (1843).

Деякі з доробків побачили світ під назвою «Повісті» (1988).

Ілюстрував рукописного «Кобзаря» Т. Шевченка (1844), який згодом присвятив йому поему

«Кавказ».

52

Малюнки, щоденники, спогади вивезені нащадками за кордон.

А ось що пише про земляка в статті «Література, її завдання і найважніші ціхи» I. Франко: «Отак

скріплене i змiцнене само в собi «темне царство» стоїть на краю Європи, як пiдпора полiтичного

гнiту та темноти. Кров’ю тисяч людей, кров’ю всiх, що бажають свободи i щастя, воно пiддержує

гнiт i неволю, їх кров’ю зливає воно широкi поля, аби загарбати пiд себе пограничнi, вiльнi чи

невiльнi, землi. В сорокових роках XIX в. гнало воно тисячi воякiв на Кавказ, аби загарбати тi вiльнi гори, останнє пристановище черкесiв, чеченцiв, грузин i iнших гiрських, напiвдиких, а то

й високоосвiчених та свобiдних народiв. Туди погнали й приятеля Шевченкового, офiцера

Якова де-Бальмена, що погиб у битвi з черкесами. Смерть того чоловiка зробила на поета велике

враження i спонукала його написати поему «Кавказ». Бальмен погиб, як жертва московської

захланностi та неситостi, випив до дна «з московської чашi московську отруту».

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Т. Шевченко, Л. Руданський, В. Прокопович, Є. Гребінка, С. Закревська, В. Стороженко, О. Афанасьєв (Чужинський), Г. Гудима, Т. Волховська, В. Халупко, П. Катеринич, М. Башилов, Я. Лобанов-Ростовський, З. Галаган та ін.

БАНТИШ-КАМІНСЬКИЙ Микола Миколайович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Археограф, історик, бібліограф, перекладач.

З боярської сім’ї. Син, Бантиш-Камінський Д., – письменник, автор «Історії Малої Росії».

Народився 16 (27) грудня 1737 р. в м. Ніжин Ніжинського полку Російської імперії (нині –

районний центр Чернігівської області України).

Помер 20 січня (1 лютого) 1814 р. в м. Москва Російської імперії (нині – столиця РФ).

Закінчив Ніжинську грецьку школу, навчався в Києво-Могилянській академії (1745-1754), Московському університеті (з 1755).

Декілька десятків років працював актуаріусом, помічником управляючого, управляючим Архівної

Колегії іноземних справ (з 1762).

Почесний член Російської академії наук.

Як літератор дебютував перекладом першого тому «Історії Росії за Петра Великого» Вольтера

(1761).

Потім настала черга «Історичних повідомлень про колишнє в часи царя Олексія Михайловича з

1642 по 1652 р. з імеретинським царем Олександром листування», «Про братських в Сибіру

калмиків», «Історичного витягу з усіх справ, що відбувалися між Російською та Турецькою

імперіями, з 1512 по 1700 рр.», «Реєстру історичних та церемоніальних справ, що зберігаються в

архіві», «Витягу всебічного про вибори на польський престол кандидата у випадку смерті Августа

II та про обрання потім в королі сина його Августа III».

Б.-К. – автор посібника з філософії «Elementa philosophiae recentioris»(1777), граматики грецької

мови «Grarnmatica graecae sive institutionum linguae graecae» (1779), «Денних нотаток святого

чудотворця Димитрія, митрополита Ростовського» та перекладу з латині «Історії про життя та

справи молдавського господаря князя Костянтина Кантемира» (обидві – 1781), «Історичних

відомостей про виникнення в Польщі унії, з свідченнями початку та найважливіших, в

продовження її, через два століття, пригод» (1794), «Опису справ грецьких духовних та світських

осіб, які бували в Росії, при китайському дворі, в Молдавії та Волощині» (1797), «Справ про

виїзди в Росію іноземців» (1798), п’ятитомної праці «Дипломатичне зібрання справ між

російським та польським дворами з самого початку до 1700 р.» (1780-1784).

Активну участь Б.-К. взяв у підготовці до друку рукопису «Слова о полку Ігоревім» (1799).

Ще один, уже бібліографічний, доробок Б.-К. – повний перелік російських книг. На жаль

завершити його не встиг. Однак залишив у спадок нащадкам понад 4000 карток, які охоплюють

період з кінця XVII ст. до 1805 р. включно. Частково цей архів Б-К. опублікував у вигляді

бібліографічного видання «Описання російських книг, розташованих в системному порядку»

(1776).

Під час Вітчизняної війни 1812 р. наш земляк врятував архівні матеріали Колегії, вчасно

евакуювавши їх підводами.

Серед друзів та близьких знайомих Б.-К. – М. Карамзін, О. Мусін-Пушкін, О. Малиновський, М.

Новиков, Ф. Туманський, Г. Потьомкін, Я. Булгаков та ін.

БАРАБАШ Яків Федорович

Національний статус, що склався у світі: російський.

53

Військовий і державний діяч. Генерал від інфантерії (1906).

З дворянської родини.

Народився 12 травня 1838 р. в м. Полтава Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 19 жовтня 1910 р. в м. Локарно (Швейцарія).

Закінчив Брестський кадетський корпус (1858), академію Генерального штабу (1863-1865).

Служив в Ростовському гренадерському (1858-1861), лейб-гвардії Литовському (1861-1863) полках, членом Слідчої комісії Варшавського військового округу, штаб-офіцером в Київському

військовому окрузі (1865-1871), штаб-офіцером з особливих доручень при командуючому

Іркутського військового округу (1871), командиром конвою російського консульства в Монголії

(1871-1872), виконуючим обов’язки начальника воєнно-топографічного відділу Іркутського

військового округу (1872-1875), начальником Іркутського юнкерського училища (1875), начальником штабу військ Приморської області (1876), комісаром російського уряду з

спостереження за виконанням угоди про обмін Південного Сахаліну (1876-1878), виконуючим

обов’язки командувача військами Приморської області (1878-1884), головою Комісії з уточнення

російсько-китайського кордону на Далекому Сході (1884), військовим губернатором

Забайкальської області і наказним отаманом Забайкальського козачого війська (1884-1888), військовим губернатором Тургайської області і командувачем розташованими на її території

військами (1888-1899), Оренбурзьким губернатором і наказним отаманом Оренбурзького козачого

війська (1899-1906).

Під керівництвом Б. виконані дослідження річки Сунгарі, картографічна зйомка між Буреєю та

Хінганом, дослідження, пов’язані з передбачуваною прокладкою в Уссурійському краю залізниці, проведена стратегічна розвідка Північної Маньчжурії і значно уточнені карти місцевості. Він взяв

участь в експедиції, яка дослідила порти і бухти Примор’я з метою відшукати серед них

відповідне місце для організації військово-морської бази.

Наш земляк – розробник плану оборони Владивостока з моря і суходолу.

Член Сенату (1906).

Кавалер російських орденів св. Станіслава 2-го ступеня (1871), св. Ганни 2-го ступеня (1876), Володимира 2-го ступеня, японського «Ордена Сонця, що сходить» з золотими променями і

стрічкою на шиї 3-го ступеня.

Перу Б. належать «Нотатки про Маньчжурію», «Записка про умови, способи і засоби, які

забезпечать успіх військового зіткнення з Китаєм в Приамурському військовому окрузі» (1887).

Що стосується особистого життя Б., то його старшого сина Якова розстріляли більшовики (1920), якого посмертно реабілітували (1992).

Ім’ям нашого земляка названо селище в Приморському краї РФ.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – І. Крафт, В. Єршов, М. Хорошхін, Ф. Таубе, М. Залєський

та ін.

БАРАГ Лев Григорович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Фольклорист, літературознавець.

З міщанської родини.

Народився 31 грудня 1910 р. (13 січня 1911 р.) в м. Києві Російської імперії (нині – столиця

України).

Помер 4 вересня 1994 р. в м. Уфа РФ.

Закінчив Московський державний педагогічний інститут ім. Леніна (1931).

Працював викладачем педагогічного технікуму, Білоруського, Уральського, Московського,Башкирського педінститутів і університетів.

Заслужений діяч науки БРСР (1977).

Лауреат премії Башкирської АРСР ім. Салавата Юлаєва (1987).

Друкувався в журналах «Учитель Башкирії», «Російська мова в башкирській школі».

Автор доробків «Східнослов’янські казки, їх взаємозв’язку і національну своєрідність»,

«Білоруська казка: Питання вивчення національної самобутності порівняно з іншими

східнослов’янськими казками», «Народні казки, легенди, перекази і були Башкирії» (усі – 1969),

«Сюжети і мотиви білоруських народних казок», «Взаємозв’язки і національна своєрідність

східнослов’янських народних казок» (обидва – 1971).

54

З нагоди 100-річчя Б. в Башкирському державному університеті пройшла всеросійська науково-

практична конференція «Проблеми взаємодії мови, літератури та фольклору і сучасна культура».

Також співпрацював з редколегією 60-томної «Енциклопедії казок» (1977-1999), що виходила в

Берліні та Нью-Йорку, брав участь у створенні 18-томного зібрання пам’яток «Башкирська

народна творчість» (1986).

Що стосується особистого життя, то батьків ученого розстріляли німці в мінському гетто (1941).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – В. Прокшин, І. Березовський, М. Гудзій, М. Сагітов К.

Калашников, А. Сулейманов, П. Богатирьов, Б. Ахметшин, Н. Щедріна, Р. Назіров, В. Синенко, Н.

Заріпов, А. Харісов, Ф. Надршина, І. Карпухін та ін.

БАРАНОВ-РОССІНЕ Володимир Давидович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Художник, скульптор, винахідник. Справжнє прізвище – Шулім Вольф Лейб. Псевдонім – Даніель

Россіне. Світовий фундатор «кольорової музики», винахідник плямистого камуфляжу.

З міщанської родини.

Народився 20 грудня 1887 р. (1 січня 1888) в с. Велика Лепетиха Мелітопольського повіту

Таврійської губернії Російської імперії (нині – районний центр Херсонської області України).

Загинув в 1944 р. в німецькому концентраційному таборі.

Навчався в Одеському художньому училищі (1903-1908), петербурзькому Вищому художньому

училищі при Академії мистецтв (1908-1909).

Працював у Петроградській колегії у справах мистецтва й художньої промисловості (1918), відділі

образотворчих мистецтв Комісаріату народної освіти Росії (1918), Вільних навчально-художніх

майстернях (1918-1919), викладачем (1919), деканом мистецького факультету (1920-1921) московських Вищих державних художньо-технічних майстерень.

Учасник виставок: московської «Вінок», київської «Ланка» (обидві – 1907-1908), петербурзької

«Вінок-Стефанос» (1909), петербурзької і вільненської «Імпресіоністи» (1909-1910), цюріхської

(1912), амстердамської (1914), паризьких «Осінній салон» (1910), «Салон нових реальностей»

(1939), «Салон незалежних» (1910, 1913, 1914, 1925-1941).

Експонував твори на Міжнародній виставці в Парижі (1937).

Перша персональна виставка відбулася в Норвегії (1916).

Єдина персональна виставка в кордонах колишньої батьківщини пройшла у Петрограді (1918).

Ретроспективні виставки відбулися: у Парижі (1954, 1970, 1972-1973, 1984), Лондоні (1970), Франкфурті-на-Майні, Амстердамі, Нью-Йорку (1992-1993), Москві і Петербурзі (2004).

Серед найвідоміших доробків майстра полотна: «Безпредметне» (кінець 1910-х), портрет

Рахманінова (1911), «Автопортрет» (1914), «Страждання св. Дені», «Натюрморт з грушею (обидва

–1927), «Леді Чаттерлі», «Мати з дитиною» (обидві – 1932), біоморфні абстракції «Абстрактні

форми», «Абстрактні композиції», «Абстрактне».

Б.-Р. автор – серії абстрактних скульптур, серед яких вирізняються «Ритм, або Симфонія №1»

(1913), «Симфонія № 2» (1914), «Політехнічна скульптура» (1933).

Як винахідник наш земляк дебютував динамічним камуфляжем (1913). Потім настала черга

«оптофона» – оригінального музичного інструменту (1925), клавіатура котрого була з’єднана зі

спеціальним екраном, на якому під час гри виникали рухливі кольорові форми.

Запатентував наш земляк і апарат «Multiperco», який виробляв, очищував й розподіляв хімічні

розчини, а також «хромофотометр», що визначав якість і чистоту дорогоцінних каменів (обидва –

1934).

Провів перші у світові світломузичні концерти в театрі В. Мейерхольда (1923) і Великому (1924).

Сам виконував на них «партію світла».

Не знайшовши врешті-решт спільної мови з більшовиками, емігрував до Франції (1925).

Нині доробки Б.-Р. зберігаються в Державній Третьяковській галереї (Москва, РФ), Державному

Російському музеї (Санкт-Петербург, РФ), художньому музеї ім. О. Радищева (Саратов, РФ), музеї сучасного мистецтва (Нью-Йорк, США), Центрі Жоржа Помпіду (Париж, Франція), музеї

Людвіга (Кельн, Німеччина), численних приватних колекціях.

На першому спеціалізованому аукціоні російського живопису, проведеному Sotheby’s у Нью-

Йорку, був установлений рекорд цін на доробок нашого земляка: його «Натюрморт зі стільцем»

продали за $1,184 млн. (2004).

55

Серед друзів та близьких знайомих Б.-Р. – Д. Бурлюк, Х. Арп, Б. Кустодієв, С. Рахманінов, О.

Екстер, В. Татлін, В. Сук, А. Валансі, Н. Гончарова, М. Ларіонов, Р. Делоне, К. Петров-Водкін, В.

Шкловський, Д. Штеренберг, Н. Добичіна, Г. Аполлінер, О. Скрябін, С. Терк-Делоне та ін.

БАРЕР Симон

Національний статус, що склався у світі: російський.

Піаніст.

З міщанської родини.

Народився 1 вересня 1896 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 2 квітня 1951 р. в м. Нью-Йорк (США).

Навчався в Одеській імператорській музичній академії, закінчив Петербурзьку консерваторію

(1919).

Працював викладачем Київської консерваторії (1919-1920).

Емігрував спочатку до Німеччини (1929) а потім – США (1930).

У статті «Божественний дар Симона Барера» Я. Коваленський пише: «Американська Baldwin Piano Company запросила Барера на гастролі до США. Вся родина приїхала до Нью-Йорка, дебют

відбувся в Карнегі-холі 9 листопада 1936 року. Окрім творів Баха – Бузоні, Ліста, Шопена, Скрябіна виконувалися «Ісламея» і «Етюд» Блуменфельда. Успіх був грандіозний, і Барер відразу

став відомий Америці. За 1936-1951 роки він виступив в Карнегі-холі 16 разів, а були в ці роки ще

тури США, Австралією, Новою Зеландією, Південною Америкою, Європою.

Останній його виступ відбувся 2 квітня 1951 року в Карнегі-Холі. Він грав концерт Гріга з

Філадельфійським оркестром і під час виконання стався серцевий напад – піаніст помер прямо на

сцені».

Що стосується особистого життя, то Б. рано втратив батька (1907) і матір (1912),

Нещодавно англійська фірма APR випустила п’ять компакт-дисків із записами концертів Б. в

Карнегі Хол (1946-1951) і студійними – на шведській фірмі «Odeon» (1929).

У свою чергу, американська фірма VAI випустила записані на CD мемуари сина нашого земляка –

Бориса «Мій батько – Симон Барер» (2005).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Л. Годовський, О. Глазунов, В. Горовіц, Ф. Блуменфельд, М. Грінберг, Г. Нейгауз, С. Рахманінов, Н. Мільштейн, Е. Уайльд та ін.

БАРСУК-МОЙСЄЄВ (МОЙЗА) Хома Іванович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Лікар, письменник, перекладач. Перший учений фізіолог на теренах Російської імперії (1794).

З міщанської родини.

Народився в 1768 р. в Чернігівській губернії Російської імперії (нині – Чернігівська область

України).

Помер в червні 1811 р. в м. Москва Російської імперії (нині – столиця РФ).

Закінчив Київську духовну академію (1788), медичний факультет Московського університету

(1788-1793).

Працював викладачем Московського університету (1795-1810).

Надвірний радник.

Спеціалізувався з проблем фізіології, патології, терапії, семіотики, діететики, впливу факторів

зовнішнього середовища на організм людини.

Як вчений дебютував релігійно-містичним трактатом «Про чудове блаженство людське;

філософське міркування, Святим писанням підкріплюване» (1785).

Потім настала черга доробків «Шлях до здоров’я або наука зберігати своє здоров’я» (1791),

«Дитячий лікарський порадник, твір на користь дітей написаний» (1793), «Про дихання» (1794),

«Про вплив повітря, пір року і метеорів на здоров’я людини» (1801).

Переклав книги І. Рубелія «Медична практика або настанова з лікування хвороб, які здебільшого

трапляються в гуртожитку» (1789), М. Лохера «Практичні спостереження, які проводив він у

лікарні св. Марка над венеричною хворобою», Р. Фогеля «Надійні і зручні засоби пізнавати і

лікувати криваву харкотиння, криваву блювоту і гикавку» (обидві – 1790), Ф. Рібеля «Повний і

загальний лікарський порадник» (1791), «Опис цілющого декокта Ріхарда Ловера» (1792), М.

Скіадана «Про причини і дії пристрастей душевних, також і про спосіб стримувати і приборкувати

їх для благополучного і спокійного життя» (1794), Ф. Шлетера «Аптека або наука виготовляти

56

різні ліки» (1795), «Дари природи, котрі особливо властиві кожному місяцю року» (1797), Ф.

Блуменбаха «Про єдність роду людського і його різноманітності» (1801), «Туртелєва гігієна»

(1809), «Фізіологія або наука про єство людське» (1795).

Серед друзів та близьких знайомих Б.-М. – І. Венсович, Ф. Керестурі, І. Сибірський, В. Ріхтер, Д.

Оболонський, С. Зибелін, Ф. Політковський та ін.

БАХ Олексій Миколайович

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Біохімік, фізіолог. Фундатор біохімії на теренах Російської імперії і СРСР. Автор теорії повільного

окислювання (1893-1897).

З міщанської родини. Батько, Бах М., – технік-винокур.

Народився 5 (17) березня 1857 р. в м. Золотоноша Полтавської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Черкаської області України).

Помер 13 травня 1946 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому

цвинтарі.

Закінчив 2-у Київську гімназію (1875), навчався на фізико-математичному факультеті Київського

університету св. Володимира (1875-1878).

Працював у хімічній лабораторії Коллеж де Франс (1890-1894), директором Центральної хімічної

лабораторії при Всесоюзній раді народних комісарів РРСФР, пізніше перетвореної на Фізико-

хімічний інститут ім. Карпова (1918-1946).

Академік академії наук СРСР (1929).

Почесний доктор Лозанського університету (1917).

Лауреат Державної (1941) і Ленінської (1926) премій СРСР.

Герой Соціалістичної Праці (1945).

Кавалер 4 орденів Леніна, ордена Трудового Червоного Прапора, низки медалей.

Голова Товариства фізичних та природничих наук у Женеві (1916).

Голова Всесоюзної асоціації робітників науки і техніки (з 1928).

Президент Всесоюзного хімічного товариства імені Д. І. Менделєєва (з 1935).

Академік-секретар Відділу хімічних наук АН СРСР (1939-1945).

Друкувався в журналах «Науковий вісник», «Доповіді Паризької академії наук», «Архів

Женевського товариства фізичних і природничих наук», «Берлінський біохімічний журнал»,

«Колишнє».

Як літератор дебютував книгою «Цар-голод» (1883).

Потім настала черга наступних доробків: «Нотатки народовольця» (1931), «Збірник вибраних

праць» (1937).

Наш земляк – засновник біохімічного інституту Народного комісаріату здоров’я (1920), а разом з

О. Опаріним – Інституту біохімії АН СРСР (1935).

Займався трьома вузловими проблемами біохімії. Це – хімізм асиміляції вуглецю зеленими

рослинами; проблема окисних процесів, які відбуваються в живій клітині; ферменти.

Запропоновані ним методи дослідження ферментів лягли в основу нового напрямку – технічної

біохімії.

Були в житті Б. і гіркі сторінки. Так, його виключили з університету (1878) й відправили в

заслання в м. Білозерськ Вологодської губернії, а потім в – в Новомосковськ і Бахмут (1878-1881).

Після повернення вдруге кинули за грати (1883). Отримавши свободу, Б., як член «Народної

волі», перейшов на нелегальне становище.

Далі наш земляк протягом тривалого періоду змушений був переховуватися від царського режиму

в еміграції у Франції, США, Швейцарії (1885-1917).

Ім’я видатного вченого присвоєно інституту біохімії Російської академії наук (1944).

Меморіальні дошки Б. прикрашають фасади інституту біохімії РАН і Фізико-хімічного інституту

ім. Карпова.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – О. Опарін, Г. Лопатін, П. Дашкевич, Л. Орлова, Ч. Дю-

Буше, В. Фігнер, С. Іванов, Р. Шода, З. Васильєв, І. Левінський, П. Шюценберже, Л. Карпов, Б.

Збарський, С. Нікітін, П. Якубович та ін.

БАХМУТСЬКИЙ Олексій Іванович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Винахідник. Творець першого в світі промислового зразка вугільного комбайна (1932).

57

З міщанської родини.

Народився 17 березня 1893 р. в с. Соколівка Бахмутського повіту Катеринославської губернії

Російської імперії (нині – в межах м. Первомайськ Луганської області України).

Загинув 25 вересня 1939 р. в м. Первомайськ Ворошиловоградської області СРСР (нині –

Луганська область України).

Працював різноробом на шахтах Петромар’ївського рудника (1908-1910), майстром з електрики на

шахті «Тетяна» бельгійського товариства (1910-1914), головним механіком Первомайського

рудоуправління тресту «Кадіїввугілля» (1924-1939),

Учасник і переможець Всесоюзного конкурсу на винахід гірничого комбайну (1932).

Конструктивні рішення, запропоновані Б., надалі знайшли застосування в багатьох типах

радянських комбайнів.

Зокрема, у навчальному посібнику «Історія розвитку гірничої механіки» сказано: «Комбайн

конструктора О. І. Бахмутського мав, окрім ріжучого ланцюга, узятого від врубової машини, ще й

відбійну штангу. Він відрізнявся тим, що окрім горизонтального бару у нього був ще й

вертикальний ріжучий механізм для відрізання вугілля.

Конструктори перших комбайнів застосовували для відбою вугілля один і той же пристрій –

особливий механізм у вигляді штанги. Це не давало потрібного ефекту. Для відбою вугілля

доводилося зупиняти комбайн. Але конструкторська думка продовжувала працювати. Автори

нових комбайнів, зберігаючи основні конструктивні принципи, йшли шляхом усунення явних

недоліків перших зразків».

Ім’я нашого земляка присвоєно Первомайському професійному гірничому ліцею.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – В. Яцьких, М. Чихачов, Г. Роменський та ін.

БАШКИРЦЕВА Марія Костянтинівна

Національний статус, що склався у світі: російський.

Художниця, мемуаристка.

З поміщицької родини.

Народилася 11 (23) листопада 1860 р. в с. Гавронці Полтавської губернії Російської імперії (нині –

Диканський район Полтавської області України).

Померла 31 жовтня (12 листопада) 1884 р. в Парижі (Франція). Похована на цвинтарі Пассі.

Отримала домашню освіту (досконало оволоділа французькою, латинською, давньогрецькою мо-

вами; прекрасно грала на арфі, роялі, мандоліні, гітарі; чудово малювала і майже професійно спі-

вала). Екстерном здала випускні іспити в одному з місцевих ліцеїв (1873), за два роки закінчила

семирічний курс паризької жіночої майстерні живопису Р. Жюліана (1877-1879).

П’ятнадцятирічною захворіла на туберкульоз. Почала втрачати голос (1876), а потім і слух (1880).

З 1873 р. вела французькою мовою «Щоденник», який по її смерті нараховував 85 (!) зошитів, загальною кількістю понад тисячу сторінок. Ось один із записів, що пояснює незвичайну цілеспря-

мованість та несамовиту енергію молодої дівчини: «Я не встигну здійснити усього задуманого…

Адже я не проживу довго».

Як сама Б. записала у «Щоденнику», він – «це життя жінки, записуване щоденно, без щонаймен-

шого прикрашання, нібито ніхто у світі не повинен прочитати записаного, і в той же час з жагучим

бажанням, щоб воно було прочитане». Так все і сталося. Частково виданий у Парижі (1887) «Що-

денник» отримав такий резонанс, що вже незабаром був перекладений чи не на всі європейські мо-

ви. В. Брюсов, ознайомившись з ним, занотував: «Це – я сам, з усіма своїми думками та мріям». У

свою чергу, М. Цвєтаєва зізнавалася у листі до В. Розанова: «Марію Башкирцеву я люблю шалено, шаленою любов‘ю. Я цілісінькі два роки жила тугою про неї. Вона для мене жива так самісінько, як жива я сама». А британський прем’єр-міністр В. Гладстон назвав «Щоденник»

найвизначнішою книгою століття.

Після себе 23-річна Б. залишила також 150 художніх полотен, понад дві сотні акварелей, ескізів, скульптури. Серед найвідоміших доробків: «В студії Жюльєна» (1881), «Жан і Жак» (1883),

«Мітинг» (1884).

Уже наступного після її передчасної смерті року краще з усього демонструвалося на спеціальній

виставці у Франції – другій батьківщині нашої талановитої землячки. А два роки потому – в Нідер-

ландах.

Нині картини Б. є прикрасами всесвітньо відомих музеїв в Афінах, Парижа, Ніцци, Амстердаму, Чикаго, Відня, Москви. Що стосується України, то полотна художниці має Дніпропетровський об-

58

ласний музей. На жаль, основна їх кількість загинула під час бомбардувань Києва фашистами на

початку 1941 року.

Б. похована поруч Романовими, Грімальді, Дебюссі, Мане, нащадками Талейрана. Хоч таким

трагічним чином втілилася в життя її мрія, записана у «Щоденнику»: «Щоб не сталося, завжди

потрібно бути в гарному товаристві». На кам’яному згортку статуї, яка символізує Безсмертя, вибито й ім’я нашої землячки.

Іменем нашої землячки названо одну з вулиць Ніцци. Тут споруджено фонтан з білого каменю, а

над ним на мармуровій плиті золотими літерами викарбувані слова: «В пам’ять про Марію

Башкирцеву».

У Франції існує премія ім. М. Башкирцевої, якою нагороджують молодих художників з різних

країн. Її лауреатом став і український митець Марко Гейко (1988), а також «Товариство друзів

Марії Башкирцевої».

В м. Диканька Полтавської області відкрито музей Б. (1983).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Г. Мопассан, С. Кочубей, Б. Лепаж, В. Котарбінський, Ю.

Леман, О. Харламов та ін.

БАЯН Вадим

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, поет. Справжнє прізвище – Сидоров Володимир Іванович. Псевдоніми – Si-do, Бувалий

парубок.

З міщанської родини. Батько, Сидоров І., – агроном.

Народився 5 (17) січня 1880 р. в с. Нововасилівка Бердянського повіту Таврійської губернії

Російської імперії (нині – районний центр Запорізької області України).

Помер 29 березня 1966 р. у м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).

Закінчив Мелітопольське реальне училище, слухав лекції на Вищих курсах П. Лесгафта у Петер-

бурзі (з 1910).

Працював клерком, коректором в сімферопольській друкарні (з 1906), керівником студії Севасто-

польського відділу народної освіти (1918-1921), художнім керівником, художником-

оформлювачем ряду московських клубів та палаців культури (з 1922).

Взяв активну участь в організації Першої олімпіади російського футуризму (1914).

Друкувався в журналах «Весь світ», «На берегах Неви».

Як літератор дебютував віршем «Двоє коней» в газеті «Тавричанин» (1908).

Потім настала черга римованого роману «Стиснута стрічка», збірки «Ліричний потік. Ліріонети та

баркароли» (1914), оповідань «Кельнерка» (1914), «За що??!!», «Дилема» (обидва – 1915), космо-

поем «Всесвіт на пласі» (1919), «Бруківкою тисячоліть» (1922), автобіографічного роману «Дзвони

собору почуттів» (1925), спогадів «Маяковський на першій олімпіаді футуристів».

Писав також одноактні п’єси, політичні скетчі, конферанс.

Залишив неопублікованим роман на тисячу сторінок «Ольга Корабльова».

С. – автор «Відкритого листа В. Маяковському» (1929), в ньому він висловив різкі претензії відо-

мому поету з приводу персонажу п’єси «Клоп» Олега Баяна, в якому вбачав відвертий натяк на се-

бе. Маяковський у відповідь запропонував товаришеві змінити власне прізвище, а героя його

твору залишити в спокої.

Свої альманахи «З батареї серця», «Зрубаний поцілунок з вуст Всесвіту» Баян посилав

Маяковському с надписами: «Маяку світу Маяковському – Баянище», «Великому – великий».

Якийсь Сухомлинов, один з поціновувачів таланту земляка, на власний кошт побудував у

Сімферополі кінотеатр «Баян».

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Д. Бурлюк, І. Сєвєрянін, Е. Міндлін, Б. Поплавський, І.

Ігнатієв, Ф. Сологуб, Б. Сміренський, О. Кручених, І. Ясинський, К. Олімпов, Т. Щепкіна-

Купернік, В. Маяковський та ін.

БЕЗБОРОДЬКО Ілля Андрійович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Державний діяч, меценат.

З козацької родини. Батько, Безбородько А., – генеральний писар Малоросійського козачого

війська; брат, Безбородько О., – канцлер Російської імперії.

Народився 16 лютого 1756 р. в м. Глухів Чернігівського полку Російської імперії (нині – районний

центр Сумської області України).

59

Помер 3 червня 1815 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Похований в церкві святого Духа Олександро-Невської лаври. На зовнішній стіні вівтаря зроблено

наступний напис: «Графові І. А. Безбородьку, похованому в цьому храмі, за лівим кліросом, ще до

його побудови, навпроти труни брата, канцлера, світлішого князя О. А. Безбородька, прах якого

спочиває там же за стіною».

Учасник двох російсько-турецьких війн (1773; 1774), штурму Ізмаїла (1790).

Служив на різних невисоких військових посадах, був бригадиром, членом Головної провіантської

канцелярії (1772), приставом польського короля Станіслава-Августа (1795-1797), сенатором(1798-1800).

Член Воєнної Колегії.

Проводир дворянства Петербурзької губернії.

Кавалер орденів Святого Володимира 1-го (1805) і 3-го ступенів, Святого Георгія 3-го ступеня, Святої Анни 3-го ступеня (обидва – 1790), Святого Олександра Невського (1797).

Відзначений золотою шпагою, прикрашеною діамантами, з надписом «За хоробрість» (1793) та

Анненською стрічкою.

Б. пожертвував власні будинок і сад під Ніжинську гімназію (1810), а також зобов’язався вносити

по 150000 руб. щорічно. Головною метою було поширення ґрунтовних знань з вітчизняного

законодавства. Послідовно навчальний заклад називався: фізико-математичний ліцей (1832), юридичний (1840), історико-філологічний інститут князя Безбородько (1875), інститут народної

освіти (1920), педагогічний інститут (1934), державний педагогічний університет (нині).

Нині біля будівлі Вузу височіє пам’ятник Б.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – О. Суворов, Павло I, Г. Кушелєв, О. Куракін, О.

Козодавлєв, О. Голіцин, С. Воронцов, О. Лобанов-Ростовський та ін.

БЕЗБОРОДЬКО Олександр Андрійович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Історик, дипломат, державний і політичний діяч. Канцлер Російської імперії.

З козацької родини. Батько, Безбородько а., – генеральний писар Малоросійського козачого

вiйська; брат, Безбородько І., – державний діяч, меценат.

Народився 14 (25) березня 1747 р. в м. Глухів Чернігівського полку Російської імперії (нині –

районний центр Сумської області України).

Помер 6 (17) квітня 1799 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Похований в Благовіщенській усипальниці Олександро-Невської лаври.

Закінчив Києво-Могилянську академію (1765).

Був бунчуковим товаришем (1765-1772), секретарем з прийняття прохань Катерини II (1775-1792), канцлером російського уряду (1797-1799).

В якості командира українського полку брав участь у російсько-турецькій війні (1768-1773).

Член Російської академії наук (1784).

Почесний член Російської академії мистецтв (1794).

Член Ради Її Імператорської Величності (1786).

Член Колегії іноземних справ Російської імперії (1780).

Щоденний доповідач Катерини II з усіх без виключення найважливіших питань (1789).

Кавалер орденів Володимира I-го ступеня (1782), Олександра Невського (1784), Андрiя

Первозванного (1792).

Від Павла I наш земляк отримав великий хрест св. Іоанна Єрусалимського з діамантами.

Як дипломат виявив виняткові здібності, завдяки чому Росії вдалося домогтися приєднання

Криму до Росії (1783), укласти Верельський мир (1790), Ясську мирну угоду (1791), союзні угоди

з Австрією і Прусією (1792), Великобританією (1794), конвенцію про третій поділ Польщі (1795).

Маючи значний вплив на Павла I, домігся відновлення Генерального суду й деяких інших установ

Гетьманщини в Україні, скасованих Катериною II.

Б. допоміг В. Рубану видати «Короткий літопис Малої Росії»

Склав повний список гетьманів України, генеральних суддів і підскарбіїв, генеральних осавулів, писарів, хорунжих, а також полковників дев’яти українських полків, які становили військо

гетьмана.

Наш земляк зібрана унікальну колекція живопису, бронзи й фарфору, значна частина якої нині

прикрашає зали московського Ермітажу і петербурзького Російського музею.

Ім’я Б. носить Ніжинський педагогічний інститут.

60

Серед друзів та близьких знайомих Б. – А. Грибовський, Є. Угарова, В. Рубан, П. Завадовський, Г.

Державін, Катерина II, Павло I, Є. Дашкова, П. Рум’янцев-Задунайський, М. Львов, О. Воронцов, Г. Потьомкін, О. Каратигіна, С. Воронцов, А. Остерман, О. Шувалов, М. Гарновський, П. Бакунін, О. В’яземський, М. Панін та ін.

БЕЗРЕДКА Олександр Михайлович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Мікробіолог, імунолог. В мікробіології існує науковий термін «метод Безредка».

З інтелігентської родини. Батько, Іш-Ноомі Е., – письменник.

Народився 27 березня (8 квітня) 1870 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області України).

Помер 28 лютого 1940 р. в м. Париж (Франція).

Закінчив природниче відділення фізико-математичного факультету Новоросійського університету

(1892), Паризький медичний коледж (1893-1897).

Працював науковим співробітником (1897-1916), заступником директора (1916-1940) паризького

інституту ім. Пастера.

Створив учення про рецептивні клітини й антивіруси; розробив принципи десенсибілізації; запровадив термін – анафілактичний шок; відкрив метод місцевої імунізації; дослідив токсин

черевнотифозної бактерії, а також участь в імунітеті лейкоцитів; з’ясував роль нервової системи в

розвитку анафілактичного шоку, розробив метод його запобігання (метод Безредка).

Лікування шкіряних захворювань стафілококової або стрептококової етіології шляхом зрошувань і

компресів з фільтратом тривало вирощуваної бульйонної культури збудника (Безредка

антивірусотерапія) нині не застосовується.

Друкувався в журналах «Лікарська справа», «Ха-рефуа», «Журнал експериментальної біології і

медицини».

Перу Б. належать книги «Місцева імунізація» (1926), «Про значення подразників в інфекції й

імунітеті» (1927), «Анафілаксія і антианафілаксія» (1930).

У розвідці «Не все витримало випробування часом» О. Корсун зазначає: «О. М. Безредка визначив

місцевий імунітет як формування неприйнятності до інфекцій окремого органу, скажімо, шкіри чи

кишечнику, без утворення захисних білків-антитіл. Учений вважав, що місцеву стійкість

забезпечують чутливі клітини, котрі звикають до ослаблених або вбитих мікроорганізмів. Вони

роблять орган нечутливим і до «диких», циркулюючих в природі збудників інфекції».

Серед друзів та близьких знайомих Б. – І. Мечников, І. Савченко, М. Гамалія, Л. Тарасевич, Д.

Заболотний та ін.

БЕЗРІДНА Юлія Іванівна

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, драматург. Справжнє прізвище – Яковлєва Юлія Іванівна. Одна з світових зачинательок

жіночого роману.

З чиновницької родини.

Народилася в грудні 1858 р. (січні 1859) в м. Васильків Київської губернії Російської імперії (нині

– районний центр Київської області України).

Померла 16 червня 1910 р. у м. Двінськ Російської імперії (нині – м. Даугавпілс, Латвія). Похована

на місцевому цвинтарі.

Закінчила жіночий пансіон графині Лєвашової у Києві (1875), вчилася на історико-філологічному

факультеті петербурзьких Вищих жіночих бестужевських курсів (1879-1882).

Член Вільного економічного товариства.

Друкувалася в газетах «Санкт-Петербурзькі відомості», «Саратовський щоденник», «Південь»,

«Русь», журналах «Вісник Європи», «Російська думка», «Російське багатство», «Світ божий»,

«Нове слово», «Північний вісник» та ін.

Як літератор дебютувала в журналі «Світ» оповіданням «На чисте повітря» (1878).

Потім настала черга роману «Минуле» (1887), оповідання «Великодушний Голіаф» (1895), повіс-

тей Б. «Золоте дно» (1907), «П’ятий акт» (1909), «Життя пройшло» (1912).

Наша землячка – автор п’єс «Перлинне намисто» (1902), «Тінь» (1910).

Її перу також належить збірник «Офорти» (1892).

61

П’єса «Перлинне намисто» йшла на сцені петербурзького Театру літературно-художнього товари-

ства, однак вона була вилучена з репертуару на вимогу військового міністра О. Куропаткіна «за

виставлення офіцерів в ганебному вигляді».

У розвідці «Міфологія «підпільної людини» М. Могильнер пише: «Розчарування «революціонерів

мимоволі» в партійному існуванні перетворилося на одну з головних тем лихоліття. Герой

оповідання Юлії Безрідної вирішує одружуватися на коханій, але в день весілля до них приходить

мати першої дружини героя, щоб зірвати урочистості. Перша дружина була революціонеркою, вона вела за собою чоловіка в світ політичної боротьби. Її стратили, і тепер, за логікою Підпільної

Росії, чоловік і товариш має зайняти її місце. А він не захотів стати Героєм, він закохався в

звичайну дівчину і бажає простого особистого щастя».

Що стосується особистого життя, то поет М. Мінський, заради одруження на нашій землячки, поміняв віру і прийняв православ’я (1882).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – В. Короленко, М. Вагнер, П. Биков, В. Дмітрієва, М.

Ганфман-Іполитов, В. Сірошевський, К. Лєткова, П. Мокієвський, В. Лесевич та ін.

БЕЙЗИМ Ян

Національний статус, що склався у світі: польсько-магадаскарський.

Священик, місіонер. Рукопокладений в священики в Кракові (1881). Зарахований до лику

блаженних Папою Іоанном Павлом II (2002).

З міщанської родини.

Народився 15 травня 1850 р. в с. Бейзими Заславського повіту Волинської губернії Російської

імперії (нині – Ізяславський район Хмельницької області України).

Помер 2 жовтня 1912 р. в м. Фінаранцоа (Мадагаскар). Похований на місцевому цвинтарі.

Закінчив одну з київських гімназій (1864-1871), теологічний факультет Краківського університету

(1874-1881).

Був викладачем Тернопільського єзуїтського колегіуму (1881-1887), Хирівської школі єзуїтів

(1887-1897), місіонером на Мадагаскарі (1898-1912).

Ось що про нашого земляка пише в статті «Отці єзуїти у Тернополі» В. Окаринський: «Довгі роки

вихователем і опікуном молоді в єзуїтському колегіумі Тернополя був Ян Бейзим-Опока. Перед

тим він сам закінчив у Тернополі філософські студії. Згодом встав місіонером. Відомий як «Слуга

прокажених».

Нові деталі до портрету Б. додає Я. Кротов в «Словникау святих»: «Він попрямував на

Мадагаскар, ставши першим священиком в місцевій колонії. Тут, в лепрозорії Амбахіворака, 150

прокажених жили в пустелі, абсолютно ізольовані від навколишнього світу, в убогих хатинах, без

всякої медичної допомоги. Вони часто помирали з голоду, а не від прокази. Лікувати «хворобу

Хансена» тоді ще не вміли, але Бейзим швидко побачив, що хороше харчування і дотримання

гігієнічних правил знижують ризик зараження і уповільнюють перебіг хвороби. Він став збирати

засоби серед співвітчизників, зумів збільшити раціон рису, і у результаті число смертей знизилося

з 57 на тиждень до 5 на рік. У 1903 р. започаткував будівництво лікарні в Марані під Фінаранцоа, і

до 1911 р. його закінчив завдяки підтримці жертводавців з Німеччини і Австрії. Лікарня ця існує й

нині».

День пам’яті – 2 жовтня.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – не встановлені.

БЕКЛЕМІШЕВ Володимир Олександрович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Скульптор.

З міщанської родини.

Народився 3 (15) серпня 1861 р. в м. Катеринослав Російської імперії (нині – м. Дніпропетровськ, адміністративний центр однойменної області України).

Помер на початку 1920 р. в м. Новоржев Псковської губернії Росії (нині – районний центр

Псковської області РФ).

Навчався в Харківських студії Є. Шрейдера і малювальній школі М. Раєвської-Іванової, Петербурзькій академії мистецтв (1878-1887). По закінченні АМ наш земляк одержав не лише

звання класного художника 1-го ступеня, а й право на закордонне пансіонерство.

Працював викладачем (1894-1900), ректором (1900-1902; 1906-1911) Петербурзької академії

мистецтв.

62

Дійсний член петербурзької Імператорської академії мистецтв (1893).

Кавалер золотої медалі паризької Всесвітньої виставки (1900).

Один з фундаторів і член Товариства ім. А. І. Куїнджі (1909).

Член Товариства Пересувних художніх виставок (1917).

Серед найвідоміших наступні доробки Б.: «Хлопчики» (1890), «Портрет Мілютіної» (1891), «Які

гарні, які свіжі були троянди» (1892), «Сільське кохання» (1896), погруддя М. Бекетова (1894), Т.

Шевченка (1899), О. Ріццоні (1902), М. Бєляєва (1903), В. Маковського (1906), А. Куїнджі (1909), В. Софонова (1910), В. Давидова (1916).

Не цурався наш земляк і монументальних форм. Це, насамперед, пам’ятники П. Чайковському в

Петербурзі (1897), О. Грибоєдову для російського посольства у Тегерані (1904), Єрмаку у м.

Новочеркаськ (1904), Богданові Хмельницькому в Києві (1888), С. Боткуну в Петербурзі (1908).

У творчості Б. перепліталися традиції пізнього академічного мистецтва і вплив передвижників, проте для нашого земляка характерне мальовничіше трактування форм. Тобто, говорити про

використання ним імпресіоністичної мови не слід. Це просто своєрідне «випробування сил» в

мистецтві – досить поширене явище серед майстрів того часу. Б. продовжує поєднувати у своїй

роботі різні, в т. ч. й традиційні прийоми.

Роботи нашого земляка зберігаються в Державній Третьяковській галереї (Москва), Державному

російському музеї, консерваторії і некрополі майстрів мистецтв Олександро-Невської лаври

(Санкт-Петербург).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – І. Рєпін, В. Маковський, А. Куїнджі, Л. Позен, О. Бок, М.

Лаверецький, В. Лішев, М. Манізер, В. Стасов, Л. Шервуд та ін.

БЕЛЬМАС Ксенія Олександрівна

Національний статус, що склався у світі: південноафриканський.

Співачка (сопрано).

З дворянської родини.

Народилася 23 січня 1890 р. в м. Чернігів Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Померла 2 лютого 1981 р. в м. Дурбін (Південно-Африканська Республіка). Прах після кремації

майже два десятиліття, виконуючи волю співачки, яка хотіла бути похованою в Чернігові, зберігали у своїх квартирах друзі. Зрештою його передали до Києва і поховали на Байковому

цвинтарі (2000). На стелі викарбовано напис: «Співучому голосу України – Ксенії Бельмас. 1890—

1981. Чернігів – Дурбан».

Закінчила Київську консерваторію (1906-1910), стажувалася в московському Великому театрі, італійській «Ла Скалі».

Співала в Харківському і Одеському оперних театрах (1912-1914), паризьких «Гран-Пале» (1926) і

«Гранд-опера» (1926-1927).

З успіхом гастролювала Австралією, Німеччиною, Польщею, Скандинавією, Південною Африкою.

Виконувала партії в операх «Снігуронька» М. Римського-Корсакова, «Фіделіо» Л. Бетховена,

«Аїда» Д. Верді.

Не сприйнявши більшовицької революцію, емігрувала – спочатку до Польщі (1921), потім –

Південної-Африканської Республіки (1934).

Ось що пише про нашу землячку І. Філатовас в нарисі «Пані Бельмас»: «Місцеві професіонали

заздрили її минулому успіху і боялися її таланту, а її італійська манера співу дратувала, тому що

самі вони так співати не могли – ні у кого з них просто не хапало на це голосу. Вони так і не

прийняли Пані в своє коло. Вона залишилася чужаком, аутсайдером. «Не скажете мені, що таке

«svolochi»? – запитала одна з колишніх її учениць. – Вона так часто називала своїх недругів».

...Все це цікаво, але все таки недостатньо. Про життя Пані ніхто до ладу нічого не знав – за всієї

відвертості свого будинку про себе вона розповідала мало, особливо учням. ... Ксенія Бельмас

померла від раку. Довго хворіла, і Карл (фон Лілієнштейн – авт.) готував їй, прав, мив і годував.

Хвороба украй підірвала бюджети обох – медичної страховки у Пані, звичайно, не було. Вона

роздавала речі, посуд, меблі в обмін на продукти».

Що стосується особистого життя, то перший чоловік нашої землячки поміщик А. Бобровников

помер внаслідок поранення, а другий – піаніст О. Кічін, залишивши її задля багатої

південноафриканки, зрештою спився; російська революція 1917 р. позбавила Б. статків і до кінця

життя вона більше не розбагатіла.

63

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Г. Павлова, М. Макнаб, К. фон Лілієнштейн, Е. Купер, О.

Виноградський, Л. Ріменс та ін.

БЕНАРДОС Микола Миколайович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Винахідник-електротехнік. Фундатор електрозварювання на теренах Російської імперії. В

електрозварювальній галузі існує науковий термін «електрогефест Бенардоса».

З дворянської родини. Дід та батько, Бенардоси П. та М. – генерали, герої Вітчизняної війни 1812

р. Останній – близький товариш легендарного гусара Дениса Давидова, який присвятив йому одну

з своїх поезій.

Народився 26 червня (8 липня) 1842 р. в с. Бенардосівка Херсонської губернії Російської імперії

(нині – с. Мостове Братерського району Миколаївської області України).

Помер 8 (21) вересня 1905 р. в м. Фастів Київської губернії Російської імперії (нині – районний

центр Київської області України). Похований на місцевому цвинтарі.

Навчався на медичному факультеті Київського університету (1862-1866), в Московській

землеробській і лісовій академії (1866-1868).

Дійсний член Російського технічного товариства (1893), від якого отримав довічну пенсію, почесний інженер-електрик Петербурзького електротехнічного інституту (1899).

Перу Б. належать наступні доробки: «Спосіб з’єднання і роз’єднання металів безпосередньо

електричним струмом» (1886), «Проект пароплава, який долає мілини і обминає різні перешкоди, рухаючись рейками» (1890), «Проект постачання м. Санкт-Петербург дешевим електричним

струмом для освітлення і пересування» (1892), «Спосіб переправляння військ через ріки та інші

водні перешкоди» (1896).

Наш земляк – автор понад 120 винаходів, каталог яких він самотужки опублікував (1890). Майже

всі вони були запатентовані за кордоном.

Перші технічні ластівки стосувалися сільського господарства: удосконалені жатка, плуг, сіялка, ексклюзивний пристрій для транспортування дров. Потім настала черга нового типу пароплавних

коліс, парових ножиць, металевих шпал, пароплава на котках, який, до того ж, міг рухатися ще й

рейками. Інші винаходи стосуються двигунів різних типів, промисловихмеханізмів, транспорту, побутової хімії, військової справи.

Проте найголовніше відкриття Б., завдяки якому він набув світової слави, – метод дугового

електрозварювання і різання металі за допомогою вугільних електродів (1882). Також наш земляк

придумав спосіб магнітного керування дугою, одним з перших для збільшення площі й

температури поверхні металів застосував зварювання в струмені газу, створив особливий тип

акумуляторів, котрі забезпечували неперервний живлення, впровадив різку конструкцій під

водою. Його генію належать ручний безшумний двигун для мисливського човна, пристрій для

карбування вітрякових жорен, снаряд для передавання фалу з берега на корабель, що тоне, кліщі

для контактного зварювання, автоматичний паяльник, верстат для приварювання денця до

циліндрів, нарешті, проект ГЕС перемінного струму на р. Нева.

За «вдале застосування вольтової дуги при спаюванні металів і наплавлення одного металу на

інший» Б. отримав золоту медаль Російського технічного товариства (1892).

Б. витрачав власні кошти не лише на науку, а й відкрив безплатні школу бібліотеку та

амбулаторію для селян та їхніх дітей.

Маючи незалежний погляд на суспільний устрій Російської імперії, наш земляк не міг не

викликати відповідної реакції з боку режиму: йому офіційно заборонили обіймати державні пости, здійснювати будь-яку громадську діяльність, позбавили дворянського титулу. Пізніше, коли

прийшлося сутужно, вчений спробував знайти бодай якусь службу, проте прохання міністр

внутрішніх справ відхилив.

Немало сил і нервів відібрала публічна суперечка з М. Слов’яновим про пальму відкривача

електрозварювання, котра завершилася судом. Вердикт служителі Феміди винесли

взаємоприйнятний, підтвердивши повну незалежність обох відкриттів – «електрогефеста

Бенардоса» і «електричної відливки Слов’янова».

Безтурботність і істинно російська широта душі Бенардоса зіграли з ним злий жарт. Майже всі

його винаходи привласнювали собі пройдисвіти з санкт-петербурзьких фірм «Електрогефест» та

«Російське товариство з електричної обробки металів».

Через фінансову скруту він продав свої земельні ділянки, віддав під заставу обійстя (1880), яке

згодом продали за борги з аукціону (1884). Залишившись без коштів для існування, Б. переїздить

64

до м. Фастів Київської губернії (1898), де буквально животіє, не полишаючи при цьому

дослідництва. Оселившись на хуторі Костяші (біля Бишева) відкриває міні-лабораторію. На жаль, незабаром приміщення з невідомих причин згоріло. Остання проблема, над якою працював

вчений, – новий тип акумуляторів. Під час експериментів він сильно отруївся свинцем і потрапив

до притулку для злидарів, де в розпал революції 1905 р. і скінчив земний шлях.

Сяк-так вшанували пам’ять видатного електротехніка майже через століття. На батьківщині його

матері, де творив і він сам, в м. Лух Іванівської області РФ його обрали почесним громадянином, створили музей, встановили пам’ятник (1981).

За рішенням ЮНЕСКО планета відзначила 100 річницю відкриття дугового зварювання, яке, без

перебільшення, змінило світ (1981).

В свою чергу у м. Фастів назвали ім’ям винахідника вулицю і прикрасили її його погруддям.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – П. Яблочков, О. Владимирський, М. Кабат, С.

Ольшанський, О. Бюксенмейстер, О. Столєтов та ін.

БЕН-ЦВІ Іцхак

Національний статус, що склався у світі: ізраїльський.

Державний і політичний діяч, історик. Президент Ізраїлю, який найдовше виконував свої

повноваження (11 років).

З міщанської родини. Справжнє прізвище – Шимшелевич Ісак.

Народився 24 листопада 6 грудня) 1884 р. в м. Полтава Російської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області України).

Помер 23 квітня 1963 р. в м. Єрусалим (Ізраїль). Похований на горі Герцля.

Навчався в Київському (1905), Стамбульському університетах.

Був членом (1920-1931), головою (1931-1944) президентом (1944-1948) президії Єврейської

національної ради, членом тимчасової Державної ради Ізраїлю (1948), членом Кнесету (1949-1952), президентом Ізраїлю (1952-1963).

Один з фундаторів соціалістичного напряму в сіонізмі.

Фундатор першого в Єрусалимі вузу (1909).

Один з фундаторів першого друкованого органу соціалістичного руху на івриті в Ерец Ісраель –

«Єдність» (1910).

Фундатор і перший директор Інституту з вивчення єврейських громад на Близькому і

Середньому Сході (1948).

Підписант Декларації про незалежність Ізраїлю (1948).

За організацію постачань зброї для єврейських організацій засуджений до сибірського заслання

(1905).

Емігрував до Ерец Ісраель (1907), потім – США (1915-1918).

Перу Б.-Ц. належать книги «Зниклі і відроджені племена Ізраїлю» (1952), «Палестина під 400-

річним пануванням Османів» (1955), «Вигнанці, що повернулися» (1958).

Що стосується особистого життя, то батька нашого земляка запроторили до Сибіру (1905); він

також молодим втратив сина Елі, який загинув під час війни за незалежність (1948).

Ім’я нашого земляка носить філіал Єврейського університету в Єрусалимі.

Його портрет прикрашає ізраїльську купюру в 100 шекелів (1999).

Серед друзів та близьких знайомих Б.-Ц. – Н. Бару, Д. Бен-Гуріон, Х. Вейцман, С. Маршак, Б.

Борохов, А. Техомі та ін.

БЕРГНЕР Елізабет

Національний статус, що склався у світі: німецько-австрійська.

Актриса театру і кіно, продюсер. Дівоче прізвище – Еттель Е.

З міщанської родини.

Народилася 22 серпня 1897 р. в м. Дрогобич Австро-Угорської імперії (нині – районний центр

Львівської області України).

Померла 12 травня 1986 р. в м. Лондон (Англія).

Закінчила Віденську консерваторію.

Грала в трупа віденського «Раймундтеатру», Лондонських «Аполло» та «Його величність».

Лауреат премій Ернста Любича (1979) та Елеонори Дузе (1982).

Як акторка театру дебютувала в Інсбруку, але слава до неї прийшла в Берліні. Серед найвідоміших

п’єс – «Святий Іоанн» Б. Шоу (1924).

65

Як акторка кіно дебютувала у фільмі «Ню» (1924).

Потім настала черга наступних доробків: «Людина євангелія» (1924), «Скрипаль з Флоренції»

(1926), «Фройляйн Ельза» (1927), «Аріана» (1931), «Катерина Велика» 1934), «Ніколи не залишай

мене» (1935), «Як вам це сподобається» (1936), «Украдене життя» (1939), «Лікарська таємниця»

(1955), «В золоті дні доброго короля Карла» (1970), «Пішохід» (1973), «Милосердя, сплачене

наперед», «Нічна варта» (обидва – 1975), «Чудове товариство – обмежена відповідальність»

(1982).

Емігрувала до Великобританії (1933).

Після смерті світ побачили її мемуари.

М. Дитріх пише у своїх спогадах: «Мізансцена (спиною до публіки) давала можливість бачити

вихід Бергнер – як вона спускається сходами, а потім вимовляє: «Прокляття!» Я була в такому

захопленні від того, як вона вимовляла це слово, що забула сказати свої: «Я – пас». Та це було і не

важливо: ніхто не помітив відсутності моєї репліки. ...Набагато пізніше, зустрічаючись в Голівуді, в Англії, ми подружилися. Проте досі я не зважуюся зателефонувати, не наважуюся її турбувати.

Це залишилося ще з тих років. Нелегко спілкуватися з великими, і, природно, великі не знають

цього. Адже тому вони й великі.

Я чула – вона пише книгу свого життя. Самотня робота. Моя друкарська машинка їй друкарській

машинці шле уклін».

Серед друзів та близьких знайомих Б. – М. Дитріх, Е. Ремарк, К.-М. Брандауер, В. Лембрук, Б.

Шульц, Е. Поммер, К. Зануссі, Б. Балаш, Ф. Кортнер, К. Забродський, А. Шніцлер, У. Уолтон, Д.

Бечче та ін.

БЕРДЯЄВ Микола Олександрович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Філософ. Перший представник релігійного екзистенціалізму на теренах Російської імперії.

З дворянської родини. Батько, Бердяєв О., – голова Південно-Західного земельного банку.

Народився 6 (18) березня 1874 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 24 березня 1948 р. в Кламарі – передмісті м. Париж (Франція). Похований на місцевому

цвинтарі.

Навчався в Київському кадетському корпусі (1894), на природничому, а з другого курсу – на

юридичному факультетах Київського університету (1894-1897).

Був співредактором журналу «Питання життя» (1905-1906), засновником і редактором журналу

«Шлях» (1925-1940).

Почесний доктор теології Кембриджського університету (1947).

Друкувався в газетах «Біржові відомості», «Слово», «Новий час», «Ранок Росії», журналах «Світ

божий», «Neue Zeit», «Шлях», «Новий шлях», «Питання філософії і психології», «Звільнення»,

«Слово», «Питання життя», «Полярна зірка», «Освіта», «Голос Півдня», «Російська думка».

Як філософ дебютував статтею «А. Ф. Ланге й критична філософія в їх відношенні до соціалізму»

німецькій газеті «Новий час» (1899-1900).

Потім настала черга доробків «Суб’єктивізм та індивідуалізм а суспільній філософії», яка

викликала гостру полеміку (1901), «Sub specie aeternitatis. Спроби філософські, соціальні та

літературні» (1907), «Нова релігійна свідомість і громадськість» (1907), «Філософія свободи»

(1911), «Сенс творчості» (1916), «Світобачення Достоєвського» (1923), «Філософія вільного духу»

(1927), «Про рабство та свободу людини…» (1939), «Руська ідея» (1946).

Широкого світового розголосу набули концептуальні статті Б. «Трагедія і буденність»,

«Революція і культура» (обидві – 1905), «Страта та вбивство» (1906), «Філософська істина та

інтелігентна правда» «Чорна анархія» (обидві – 1909), «Російська спокуса» (1910), «Філософія

свободи» (1911), «Суть творчості. Спроба виправдати людину» (1912-1914), «Ставрогін» (1914),

«Сутінки Європи», «Епігонам слов’янофільства» (обидві – 1915), «Демократія та ієрархія» (1917),

«Духи російської революції» (1918), «Кінець Ренесансу» (1922), «Філософія нерівності» (1923),

«Нове середньовіччя» (1924), «Руська ідея» (1946).

Ні з царською, ні з комуністичною владою стосунки у нашого земляка не складалися. Його

заарештовували, виключали з університету (1897), відправляли на заслання в Вологду за царизму

(1900-1902). Кидали до буцегарні у зв’язку зі «справою тактичного центру» (1921), знову

арештовували (1922) врешті-решт депортували на т. зв. «філософському пароплавові» за

комуністів (1922).

З 1922 по 1924 р. Б. живе в Німеччині, а потім перебирається до Франції.

66

Неймовірно, але факт: в 1951 р. в Вільнюсі відправили за грати двох священиків тільки за те, що

вони прочитали «Філософію нерівності».

Серед друзів та близьких знайомих Б. – А. Білий, С. Булгаков, О. Шпенглер, В. Розанов, О. Блок, Л. Шестов, М. Лосський, А. Моруа, В. Іванов, З. Гіппіус, Д. Мережковський, О. Шпенглер, Є.

Трубецькой, Р. Ролан, Б. Савенков, П. Флоренський та ін.

БЕРЕГОВИЙ Георгій Тимофійович

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Льотчик-космонавт (12/32). У Космосі перебував 3 доби 22 години 50 хвилин 45 секунд.

З родини службовця.

Народився 15 квітня 1921 р. в с. Федорівка Карлівського району Полтавської області (нині –

Карлівський район Полтавської області України).

Помер 30 червня 1995 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому

цвинтарі.

Закінчив Ворошиловоградську школу військових льотчиків (1941), Вищу офіцерську школу

(1945), курси пілотів-випробовувачів (1948), Військово-повітряну академію (1956).

Працював на Єнакіївському металургійному комбінаті (1938), був пілотом, командиром ланки, заступником командира і командиром ескадрильї штурмової авіації під час другої світової війні на

другому Українському фронті (1942-1945), служив пілотом-випробувачем (1948-1964), в загоні

космонавтів (з 1964), заступником начальника (1969-1972), начальником (1972-1987) Центру

підготовки космонавтів ім. Ю. Гагаріна.

Лауреат Державної премії СРСР (1981).

Лауреат золотих медалей де Лаво, ім. К. Ціолковського, ім. Ю. Гагаріна.

Заслужений пілот-випробовувач СРСР (1961).

Льотчик-космонавт СРСР № 12 (1968).

Двічі Герой Радянського Союзу (1944; 1968).

Герой Соціалістичної Праці Народної Республіки Болгарія (1970).

Кавалер двох орденів Леніна, двох – Червоної Зірки, двох – Червоного Прапора, орденів

Олександра Невського, Богдана Хмельницького 3-го ступеня, Вітчизняної війни 1-го степеня і

низки медалей.

За час війни здійснив 186 бойових вильотів. У мирний час випробував понад 60 типів літаків.

Має праці в області космонавтики й інженерної психології.

Співавтор наукових відкриттів в області фізики верхньої атмосфери.

На космічному човні «Союз-3» здійснив 64 оберти навколо Землі (тривалість польоту 3 доби 22

години 50 хвилин 45 секунд). Під час польоту, який тривав близько 95 годин, декілька разів

маневрував на орбіті з застосуванням різних методів орієнтації човна, двічі зближався з космічним

човном «Союз-2» (26-30 жовтня 1968).

Перу нашого земляка належать наступні доробки: «Кут атаки» (1971), «Небо починається на

Землі» (1976), «За покликом серця», «Діяльність космонавта в польоті і підвищення її

ефективності» (обидва – 1981), «Про час і про себе» (1982), «Космос – землянам» (1983), «Три

висоти» (1986).

Б. – почесний громадянин міст Вінниця, Єнакієве, Луганськ (усі – Україна), Калуга (Росія), Плевен, Сливен (обидва – Болгарія).

Бронзовий бюст космонавта встановлено в м. Єнакієве (Україна).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – М. Каманін, С. Корольов, Ю. Гагарін, В. Комаров, Г.

Титов, В. Терешкова, В. Биковський, Б. Єгоров, П. Климук, Г. Гурзадян, В. Севастьянов, П. Бєляєв

та ін.

БЕРЕЗОВСЬКИЙ Максим Созонтович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Композитор, скрипаль. Фундатор класичного типу хорового концерту; перший академік музики на

теренах Російської імперії.

Народився 16 жовтня 1745 р. у м. Глухів Чернігівського полку Російської імперії (нині –

районний центр Сумської області України).

Звів рахунки з життям, перерізавши собі горло, 24 березня 1777 року в м. Петербург Російської

імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

67

Навчався в Глухівській музичній школі, Києво-Могилянській академії, Болонській (Італія) академії (1769-1774).

Почесний член Болонської філармонічної академії (1771). Його ім’я золотими літерами записане

на мармуровій дошці навчального закладу.

Був співаком петербурзької Придворної співочої капели, працював в оранієнбаумському театрі

великого князя Петра Федоровича (пізніше – царя Петра III), камерним музикантом при царському

дворі.

Б. – автор перших українських опери «Демофонт» та «Сонати для скрипки й чембало», духовних

концертів «Бог ста в сонмі богів», «Милість і суд оспіваю тобі, Господи», «Причетний», «Хваліте

Господа», «На пам’ять вічну», «Чаша спасіння», «Не відкинь мене в час старості».

Найбільшою популярністю користуються 17 духовних концертів.

Повернувшись з Італії, визнаний Європою композитор, зустрів у Петербурзі загрозливу стіну

нерозуміння і погано прихованих заздрощів. Нездари, що оточували двір, зробили все, аби якщо

не знищити, то хоча б віддалити безсумнівний талант. Це й викликало депресію.

За версією письменника С. Плачинди, твори композитора знищили після його смерті за вказівкою

імператриці Катерини II, яка буцімто зауважила що «Березовський – бунтівник, гірший за

Пугачова».

Пішов у інший світ наш земляк таким злидарем, що його не було навіть за що поховати.

Необхідну церемонію організували друзі з Придворної співочої капели.

Життю Б. присвятили свою повість «Неопалима купина» С. Плачинда (1968), повість «М. С.

Березовський» Н. Кукольник (1852), однойменну п’єсу А. Смирнов (1841).

Пам’ятник землякові встановлено у м. Глухів Сумської області (1995).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – О. Розумовський, М. Півторацький, І. Єлагін, Д.

Бортнянський, Г. Орлов, Мартіні Старший, Г. Потьомкін та ін.

БЕРЛИНСЬКИЙ Максим Федорович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Історик, археолог.

З родини священика.

Народився 6 (17) серпня 1764 р. в с. Нова Слобода Сумського полку Російської імперії (нині –

Путивльський район Сумської області України).

Помер 6 (18) січня 1848 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України). Похований на

Байковому цвинтарі.

Закінчив Київську духовну академію (1776-1786), Петербурзьку вчительську гімназію (1786-1788).

Працював викладачем Санкт-Петербурзької учительської семінарії (1786-1788), вчителем, інспектором Київського народного училища (1788-1834).

Член Московського товариства історії та старожитностей (1828).

Друкувався в альманахах і журналах «Вулик», «Молодик», «Український журнал».

Б. – автор «Історії російської для використання юнацтвом» (1800), «Історичного опису Малоросії

та міста Києва» (1804), «Стислий огляд м. Києва» (1820), «Історії міста Києва від заснування й до

нашого часу» (залишилася в рукописі).

Багатозначний факт: незважаючи на те, що міністр народної освіти дав вказівку виділити на

видання «Історичного опису Малоросії та міста Києва» 500 руб., Б. цих грошей так і не побачив.

Ось що пише про нашгого земляка у своїй розвідці «Перший історик Києва – Максим

Берлинський» І. Черняков: «Серед його знахідок і значних відкриттів стародавніх джерел були

монети великого князя київського Володимира Святославича, найстародавніші плани Києва (в

тому числі найдавніший з існуючих – план Афанасія Кальнофойського 1638 року), малюнки

грецьких літер зі стін Десятинної церкви, старовинні синодики Межигірського та Пустельно-

Микільського монастирів, Борисоглібської церкви у Вишгороді, рукописний Печерський Патерик

з Ближніх печер Лаври, переписаний дячком Несторцем у 1554 році, та багато чого іншого.

М. Ф. Берлинський мав безпосередню причетність і до визначного відкриття у 1821 р. так званої

«золотої чернігівської гривни» або «чернігівського змійовика», якому він присвятив окрему

наукову статтю «Пояснення зображень на медалі, знайденої в Чернігові в 1821 році».

Іменем Б. названа вулиця в м. Київ (1962).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – П. Завадовський, М. Максимович та ін.

68

БЕРНЕС Марк

Національний статус, що склався у світі: російський.

Актор кіно, співак.

З міщанської родини. Батько, Нейман Н., – лахмітник. Справжнє прізвище – Нейман Марк

Наумович.

Народився 21 вересня 1911 р. в м. Ніжин Чернігівської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Чернігівської області України).

Помер 17 серпня 1969 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому

цвинтарі.

Навчався в Харківському торгівельно-промисловому училищі, закінчив театральні курси (1929).

Народний артист РРФСР (1965).

Лауреат Державної премії СРСР (1951).

Був статистом в московських Театрі Корша, Театрі Революції, Малому театрі.

Як актор дебютував у фільмі «Ув’язнені» в епізодичні ролі (1936).

Потім настала черга стрічок «Шахтарі» (1937), «Людина з рушницею» (1938), «Два бійці» (1943),

«Тарас Шевченко» (1951), «Максимка» (1952), «Справа №306» (1956), «Женя, Женічка і Катюша»

(1967).

Всього Б. знявся в 35 фільмах.

Як співак став відомим після виконання пісні «Хмари над містом постали».

Потім настала черга пісень «Я люблю тебе, життя», «Сергійко з Малої Бронної», «Любиме місто»,

«Чи хочуть росіяни війни?», «Вороги спалили рідну хату», «Темна ніч», «З чого починається

Батьківщина?», «Якби хлопці усієї землі», «Журавлі».

Всього Б. виконував понад 100 пісень.

А ось що про нашого земляка в газеті «Правда» в 1958 р. писав Г. Свиридов: «Платівки, записані

ним, поширені мільйонними тиражами, були і є зразком вульгарності, підміни природного співу

смутною говіркою чи багатозначним шепотінням. Цьому артистові ми багато в чому зобов’язані

воскресінням огидних традицій «злодійської романтики» – від куплетів «Шаланди, переповнені

кефалі» до слізної пісеньки рецидивіста Вогника з кінофільму «Нічний патруль». Чому ж до

виконання естрадних пісень у нас все частіше залучають безголосих акторів кіно і драми, котрі

відроджують до того ж вульгарну манеру ресторанного співу?»

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Б. Андрєєв, Р. Гамзатов, К. Ваншенкін, Е. Колмановський, С. Юткевич, М. Матусовський, Б. Мокроусов, Л. Луков, М. Блантер, В. Соловйов-Сєдой, Л. Усач, В. Червяков та ін.

БЕРНШТЕЙН Ілля Іонович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, видавець. Псевдоніми – Іонов, Дзвонар.

З міщанської родини. Батько, Бернштейн І., – маклер.

Народився 1 (13) серпня 1887 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Загинув в 1942 р. в одній зі сталінських катівень на Півночі СРСР.

Навчався на архітектурному відділенні Одеського художнього училища (1902-1903).

Працював складачем друкарні, приватним вчителем, директором видавництва.

Друкувався в журналі «Наше», рукописному збірнику «Єлань».

Як літератор дебютував в нелегальному збірнику політичних засланців «Пролетарська справа»

поетичними доробками (1905).

Потім настала черга віршів «Квіти страчених», «В полоні», «Тіні», «Недописаний лист», «Нічний

привид»,

Наш земляк – автор збірників «Яскраво-червоне поле» (1917), «Колос. Вірші» (1921).

Спільної мови з царизмом Б. не знаходив. Вперше його заарештували «за розповсюдження

нелегальної літератури і написання революційних віршів» (1903).

Після другого Одеський окружний суд заслав до Сибіру, звідки він того ж року втік (1906).

Після третього арешту (1907) сидів в камері-одиночці, де здійснив спробу самогубства.

Наступного разу Б. потрапив на каторжні роботи терміном вісім років (1908).

Вп’яте непокірного відправили в заслання до Сибіру (1913).

Не знайшов письменник мови і з новою, більшовицькою, владою. Його, як і багатьох інших, репресували (1937). Як пізніше визнали, незаконно.

69

У розвідці «Нестямний книговидавець» В. Сажин писав: «1918-го року кероване ним видавництво

випустило з дореволюційних матриць твори Достоєвського, Герцена, Салтикова-Щедріна, Чехова, Тургенєва... Але потім він став боротися з виданням зарубіжної класики і за його наказом

закрилося видавництво «Всесвітня література». М. Горькому доводилося раз по раз залагоджувати

конфлікти Іонова з літераторами, котрі мали своє уявлення про те, що і як треба видавати, – а

сперечатися з Іоновим було не тільки неможливо, але й небезпечно: про його істеричний характер

ходили легенди».

Серед друзів та близьких знайомих І. – М. Горький, К. Чуковський, Г. Зінов’єв, Д. Глушков та ін.

БЕРШАДСЬКИЙ Рудольф Юлійович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, поет.

З міщанської родини.

Народився 18 січня 1909 р. в м. Єлизаветград Херсонської губернії Російської імперії (нині – м.

Кіровоград, адміністративний центр однойменної області України).

Помер в 1979 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).

Брав участь у громадянській і Другій світовій війнах.

Друкувався в «Літературній газеті».

Як поет дебютував збірником «Вірші» (1930).

Потім видрукував збірник «Лінія прицілу» (1933).

Перу Б. також належать прозові книги «На розкопках Стародавнього Хорезма» (1949), «Горизонти

історії», «Дві повісті про таємниці історії» (обидві – 1958), «Про що розповідають марки» (1959),

«З різних книг», «Смерть вважати недійсною» (1964), «Інший край світу. Книга подорожей»

(1967), «Відрядження в Грюнштедтль. Короткі повісті і оповідання» (1968), «Майже все життя»

(1980), оповідань «Колтуші», «Секретар редакції» (1968).

Наш земляк – автор сценарію фільму «У ворожому тилу» (1941).

У документальній повісті «На лобному місці» Г. Свірський розповідає: «Рудольф Бершадський

був завідуючим відділом фейлетонів. В дні істерії, викликаної повідомленнями про лікарів-

убивців, декілька ентузіастів, серед яких виділялася Шапошникова, давній інформатор МДБ, пізніше – багаторічний член редколегії журналу «Москва», зламали вночі письмовий стіл

Бершадського..., знайшли там два фейлетони-прокляття «лікарям-вбивцям», які Бершадський не

передав для публікації... «У історичні дні – кричала Шапошникова – коли «Правда» і «Вісті»

безперервно публікують матеріали про убивців, про цих Вовсі-Етінгерах, «Літературна газета»

мов води в рот набрала». І тут почалося. «Агент імперіалістичних розвідок!», «Іуда, що продав

країну за тридцять срібляників!», «Диверсант!» – термінологія була відпрацьована роками».

Серед друзів та близьких знайомих Б. – К. Чуковський, Г. Свірський, І. Андроников, С. Скляренко, В. Янін та ін.

БЕФАНІ Василь Павлович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, поет, перекладач.

З дворянської родини.

Народився 18 (30) вересня 1843 р. (1844?) в м. Миколаїв Херсонської губернії Російської імперії

(нині – адміністративний центр однойменної області України).

Помер 24 червня (6 липня) 1895 р. в м. Москва Російської імперії (нині – столиця РФ).

Закінчив гімназію при одеському Рішельєвському ліцеї, вчився в Московському університеті.

Служив юнкером на Чорноморському флоті, офіцером – на Балтійському, в інтендантському упра-

влінні Московського військового округу, чиновником для особливих доручень (1860-1887). Прий-

мав участь у бойових діях на Кавказі (1863-1864). З 1887 р. – у відставці.

Друкувався в газетах «Петербурзький аркуш», «Лелітка», журналі «Світський глузд».

Як літератор дебютував віршами в збірнику «Літературні вечори» (1873).

Потім настала черга книг «Пікантні мотиви» (1874), збірника у співавторстві «Сміх крізь сльози»

(1876), «Портфеля сатиричних куплетів, написаних на сучасні мотиви суспільного життя» (1878), водевілю «Отелло у віцмундирі» (1884), повістей «Розбите життя» (1886), «Хитрун проти хитру-

на» (1890), історичної бувальщини «Розколовчитель» (1892), романів «Жертви пристрасті» (1894),

«Аракчеєвець» (1894).

70

У нарисі «Поет «Лелітки» Н. Крупська пише: «Я розшукала збірник Бефані в історичному музеї.

Називається він «Літературні вечори», видання 1873 р. Перегортаючи його, я з насолодою

перечитувала знайомі рядки. У збірці багато уривків з Щедріна, Гоголя, Островського, Успенського, вони теж якось особливо запам’яталися. ...Бефані я зустріла якось у старих знайомих

моєї матері. Було видно, що ця людина багато пожила. Він читав публіці, що зібралася, свій вірш з

приводу того, як якийсь японець ударив по голові спадкоємця, який відвідував тоді Японію. Вірш

виражав обурення автора на японця. Якась старенька, що сиділа поряд з Бефані, витирала сльози».

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Л. Пальмін, Ф. Йогансон та ін.

БЕЦ Володимир Олексійович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Анатом, гістолог, педагог, громадський діяч. Фундатор вчення про цитоархітектоніку головного

мозку. У медицині існує науковий термін «клітини Беца» (1874).

З дворянської родини.

Народився 26 квітня 1834 р. в с. Татарівщина Остерського повіту Чернігівської губернії Російської

імперії (нині – в межах м. Остер Козелецького району Чернігівської області України).

Помер 12 жовтня 1894 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України). Похований на

території Видубецького монастиря.

Закінчив Ніжинську та 2-у Київську гімназії, медичний факультет Київського університету св.

Володимира (1860).

Працював викладачем Київського університету св. Володимира (1870-1890).

Член Паризького антропологічного театру.

Член Лейпцизького етнографічного музею.

Член російського Імператорського товариства любителів природи.

Кавалер срібної медалі петербурзької Всесвітньої виставки (1870).

Кавалер золотої медалі віденської Всесвітньої виставки (1873).

Спеціалізувався з проблем мікро– та макроморфології, неврології.

Друкувався «Університетських відомостях».

Перу нашого земляка належать доробки «Морфологія остеогенезу», «Про механізм кровообігу в

печінці», «Новий метод дослідження центральної нервової системи», «Про гіпсові зліпки мозку»,

«Два центри в мозковій корі в людини», «Про групування звивин людського мозку». «Новий

спосіб дослідження центральної нервової системи людини», «Анатомія поверхні людського

мозку», «Каталог препаратів мозку, виготовлених професором В. О. Бецом з Києва», «Атлас

мікроскопічної анатомії головного мозку людини».

У співавторстві з В. Антоновичем написав і видав книгу «Історичні діячі Південно-Західної Росії і

біографіях і портретах» (1883).

Всього залишив близько 50 наукових праць.

Залишив Київському університету св. Володимира колекцію гістологічних препаратів мозку, яка

нараховувала 10 тис. одиниць

Мав проблеми з владою. За співавторство у роботі «Історичні діячі Південно-Західної Росії і

біографіях і портретах» його змусили піти у відставку (1890).

Нині в Національного медичному університеті ім. О. О. Богомольця (м. Київ) функціонує

меморіальний музей Б.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – В. Антонович, О. Вальтер та ін.

БЄДНИЙ Дем’ян

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет. Справжнє прізвище – Придворов Юхим Олексійович.

З селянської родини. Батько, Придворов О., – церковний вартівник.

Народився 1 (13) квітня 1883 р. в с. Губівка Олександрійського повіту Херсонської губернії

Російської імперії (нині – Компаніївський район Кіровоградської області України).

Помер 25 травня 1945 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому

цвинтарі.

Закінчив Київську військово-фельдшерську школу (1896-1900), навчався на історико-

філологічному факультеті Петербурзького університету (1904-1908).

Служив фельдшером (1900-1904; 1914-1915), працював завідуючим відділом Центрального

військово-промислового комітету (1915-1917),

71

Кавалер Георгієвської медалі (1914).

Друкувався в газетах «Київське слово», «Зірка», «Правда», «Невська зірка», «Селянська правда»,

«Наш шлях», «Соціал-демократ», «Наша газета», «Кавказький робітник», журналах «Російський

прочанин», «Зірка», «Російське багатство», «Вісник прикажчика», «Питання страхування»,

«Освіта».

Як літератор дебютував в газеті «Київське слово» віршами «Хай буде!» і «Палаючи ревнощами»

(1899).

Потім настала черга поеми «Лебеді» (1901), віршів «І пройшов рік, ще один триклятий рік», «З

тривогою страшною звик зустрічати я день» (обидва – 1909), «Три пісні», «Не змирився – ні!»

(обидва – 1910), «Переказ», віршованого фейлетону «Про Дем’яна Бєдного – мужика вадливого»

(обидва – 1911), байки «Зозуля» (1912), поеми «Головна вулиця» (1922).

Перу П. також належать вірші «На прохання обер-прокурора», «Лена», «Віщий сон»,

«Гуманність», «Кубло»,

Наш земляк – автор книги «Байки» (1913), «Диво дивне та інші казки» (1916), «Про землю, про

волю, про робітничу долю» (1918).

Вийшло його 10-томне «Зібрання творів».

Іменем П. (за його псевдонімом) названі численні вулиці, школи, пароплави на теренах СНД.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – С. Єсенін, М. Горький, В. Короленко, І. Огієнко, П.

Якубович, В. Бонч-Бруєвич, М. Накоряков та ін.

БИБИКОВ Віктор Іванович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, літературний критик. Псевдонім – І. Вікторов.

Виховувався, як байстрюк, матінкою-одиначкою.

Народився 9 (21) квітня 1863 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 15 (27) березня 1892 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).

Закінчив п’ять класів Київської гімназії №1.

Був актором, працював у залізничному управлінні, одному з київських банків.

Друкувався в газеті «День», журналах «Цілина», «Гусляр», «Зірка», «Нива», «Батьківщина»,

«Живописний огляд», «Спостерігач».

Як літератор дебютував нарисами в київській газеті «Зоря» (1882).

Б. написав повісті і романи «Дуель», «Чисте кохання», «Слабак» (усі – 1887), «Дуель. Діти» (1888),

«Моя мати» (1889), «Друзі-приятелі», «Перша гроза» (обидва – 1890), «Страждальці» (1891), Наш земляк – автор збірників «Оповідання» (1888), «Маруся» (1889), літературно-критичних

доробків «Три портрети» (1890), «Еміль Золя» (1891).

Перекладав з французької.

С. Венгеров пригадував: «Майстрів слова, принаймні російського, він вивчив з рідкісною

досконалістю. Маючи прекрасну чудову пам’ять і на поезію і на прозу, він знав ледь не все, що є

видатного в руській літературі останнього століття. Цілими сторінками підряд він міг цитувати

Тургенєва, Толстого, Достоєвського, а з поетів в будь-який час міг продекламувати на пам’ять цілі

поеми не лише першорядного значення – Пушкіна та Лермонтова, але й якого-небудь «Ченця»

Козлова. Ним опановувало при цьому щире захоплення, він мабуть проникався всією красою

твору».

На жаль, особисте життя склалося так, що два роки Б. провів у психіатричній лікарні.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – А. Чехов, Л. Толстой, В. Брюсов, Л. Гуревич, М.

Лохвицька, І. Ясинський, М. Лєсков, Л. Майков, М. Мінський, В. Острогорський, Д. Менделєєв та

ін.

БИКОВ Петро Васильович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник, критик, історик літератури, бібліограф. Псевдоніми – Дух, Незлостивий поет, П.

Злобін, Кошлатий лірик, Амедей Чортополохов, Ендиміон Вампіров.

З дворянської родини. Брат, Биков М., – журналіст.

Народився 20 жовтня (1 листопада) 1843 р. в м. Севастополь Таврійської губернії Російської

імперії (нині – Автономна Республіка Крим України).

Помер 22 жовтня 1930 р. в м. Пушкін Ленінградської області СРСР (нині – Ленінградська область

РФ).

72

Закінчив Катеринославську гімназію (1860), вчився на фізико-математичному факультеті Харків-

ського університету (1860-1864), звідки випущений «дійсним студентом», був вільним слухачем

земельної та лісової академії в Москві (1968).

Працював приватним учителем в Катеринославі та Харкові, кореспондентом журналу «Бабка»

(1878), завідуючим літературним відділом «Російського базару» (1879), відповідальним

редактором журналів «Діло» (1880), «Російське багатство» (1881-1900), «Сучасник» (1911-1915), редагував газети «Степ» (1885-1886), «Слово» (1903-1906).

Друкувався в газетах «Новоросійський телеграф», «Харківські відомості», «Іскра», «Газеті О. Гат-

цука», «Новий час», журналах «Нива», «Син Вітчизни», «Історичний журнал», «Сонце Росії», «Ві-

сник іноземної літератури», «Північ», «Зірка», «Будильник», «Сучасний літопис», «Живописний

огляд», «Російський світ», «Маляр», «Жайвір», «Природа і життя», «Новий російський базар»,

«Спостерігач».

Як літератор дебютував в газеті «Іскра» добіркою афоризмів «Житейські дурниці» (1861).

Потім настала черга циклів «Біля Дніпра» (1900), «З зошита старого романтика» (1901), «Із

спогадів старого природознавця» (1915-1917), «Мої вихованці і друзі» (1917).

Під редакцією Б. побачили світ зібрання творів О. Афанасьєва-Чужинського (1890-1892), М.

Загоскіна (1901; 1915), М. Лермонтова (1891), О. Кольцова (1892; 1907), К. Станюковича (1906-1907), М. Гоголя (1908), С. Максимова (1908-1913), О. Майкова (1914), Д. Маміна-Сибіряка

(1915-1917) та інші.

До посмертного видання належить книга мемуарів «Силуети далекого минулого» (1930).

Перекладав з французької та німецької – В. Гюго, В. Шекспіра, Г. Гейне, Т. Готьє та ін.

Працював над «Словником російських письменників», «Словником російських жінок-письмен-

ниць», «Словником псевдонімів російських письменників XIX-XX ст.».

В доробку Б. – близько 10000 великих та малих біографічних нарисів.

За публікацію в журналі «Слово», який наш земляк на той час редагував, заклику М. Горького з

приводу «кривавої неділі» (1905) він зазнав переслідувань з боку влади.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Л. Толстой, А. Чехов, М. Лєсков, М. Лохвицька, В.

Короленко, В. Брюсов, В. Бибиков, С. Венгеров, В. Гіляровський, Л. Майков, Д. Менделєєв, М.

Лохвицька, В. Білібін, Г. Благосвєтлов, В. Немирович-Данченко, В. Срезневський, В. Брюсов, І.

Василевський, І. Ясинський, М. Ватсон та ін.

БІЛЕЦЬКИЙ-НОСЕНКО Павло Павлович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Енциклопедист, прозаїк, поет, літературний критик, перекладач. Першим на теренах Російської ім-

перії висунув ідею створення парового плуга.

З дворянської родини козацько-старшинського роду. Дід, Кониський Г., – письменник, церковний

діяч 18 ст.

Народився 16 (27) серпня 1774 р. в м. Прилуки Пирятинського повіту Полтавської губернії

Російської імперії (нині – районний центр Чернігівської області України).

Помер 11 (23) червня 1856 в с. Лапинці Прилуцького повіту Полтавської губернії Російської

імперії (нині – у складі м. Прилуки Чернігівської області України). Похований у своєму саду поряд

з дружиною, донькою та двома синами. На жаль, не збереглися ні садиба, ні сад, ні могила.

Навчався в Сухопутному шляхетському корпусі (1779-1793).

Служив поручиком в Катеринославському єгерському корпусі (1793-1978). Брав участь у бойових

діях, у тому числі і під проводом О. Суворова. В чині капітана 1798 р. вийшов у відставку і посе-

лився в Прилуках.

Працював підсудком Прилуцького повітового земського суду (1801-1803), помічником попечителя

Прилуцької лікарні (1807-1809), наглядачем повітового училища (1810-1812), почесним нагляда-

чем училищ Прилуцького повіту (1812-1849).

Член Товариства наук при Харківському університеті (1817).

Член Біблейського товариства (1820).

Член Вільного економічного товариства у Петербурзі (1824).

Член Товариства любителів російської словесності при Московському університеті.

Почесний благодійник Прилуцького училища.

Кавалер золотого хреста на георгіївській стрічці з написом: «За труди і хоробрість».

Друкувався в газеті «Полтавські губернські відомості».

Як літератор дебютував перекладом роману «Сімейство фон-Гальдена» А. Лафонтена.

73

Потім настала черга наступних перекладів: балади «Бій з драконом» Ф. Шіллера, роману

«Лізамор, або Замок Клостернський» Р. Шерідана, юридичної пам’ятки 16 ст. «Литовський

статут».

Опублікував наш плодовитий земляк і не один десяток цікавих доробків з археології, бджільницт-

ва, економіки, медицини, природознавства, техніки, серед яких «Бджоляр, або досвідне

бджільництво в південній смузі Росії» (1818), «Суттєві властивості поезії й риторики» (1821),

«Логіка» (1821), «Початкові основи римського права» (1826), «Про заразливу хворобу холеру»

(1831), наукові розвідки «Про перші гражданські літери в Росії», «Статистичне описання міста

Прилуки», «Біографія. Полковник прилуцький Іван Веремійович Ніс», «Про землеробство в

Прилуцькому повіті», «Короткий огляд про початок народної освіти в Росії взагалі і пропочаток

училищ в м. Прилуки й Прилуцькому повіті».

Б.-Н. – укладач «Словника німецьких письменників» (1816), «Словника герменевтичного, лінгвіс-

тичного, історичного, географічного…» (1832), «Граматики малоросійської мови», «Словника ма-

лоросійської, або південноросійської мови» (1838-1842). Що стосується останніх двох, то Б.-Н.

тут, по суті, – піонер, оскільки одним з перших аналізував граматичну будову та словниковий за-

пас української мови на творах письменників й народних висловах.

Серед критичних статей особливо вирізняються «Чи корисно критикувати великих письменни-

ків?» (після 1818), «Суттєві властивості поезії та риторики» (1821), «Про мову малоруську» (1838).

Б.-Н. належить кілька етимол. розвідок, а також дослідження «Лінгвістичні пам’ятки повір’їв у

малоросіян...», «Граматика південно-руської мови» (1843, рос. мовою; не опубл., доля рукопису

невідома). Укладав «Словарь герменевтический, лингвистико-исторический, географический, с

изъяснением истинного смысла устарелых, вышедших из употребления находящихся в летописях

российских, старых законах и проч.» (незакін.). До нашого часу дійшли тільки автограф і єдина

копія «Словаря малороссийского или юго-восточнорусского языка..., составленного по

произношению, каким говорят в Малой и Южной России...», над яким автор працював протягом

1838-1843 років.

Але ще більше у доробку Б.-Н. – белетристичних творів. Це «Казки малоросійською мовою»

(1812), «Балади малоросійською мовою» (1822-1829), «Байки», історичний роман «Зіновій Богдан

Хмельницький» (обидва твори – 1829), п’єса «Історичний переказ про Івана Золотаренко» (1839), а

також «Приказки» (1871), поема «Горпина, або Вхоплена Протерпіла» (1871), «Гостинець

землякам. Казки сліпого бандуриста» (1872).

Наслідуючи Котляревського, надає персонажам українського колориту і відтворює народний

побут.

Проте чи не найголовнішим доробком Б.-Н. є «Словник української мови» (1838-1843), який

небезпідставно вважався найповнішим понад 60 років. До речі, У передмові автор сміливо

захищав рідну мову, незважаючи на офіційну позицію царської столиці, яка взагалі відмовляла

«малоросам» в національній самобутності.

Залишив по собі наш земляк і 15 балад, 23 казки, десятки байок, елегій, поем, новел.

У відділі рукописів Інституту літератури Академії наук України зберігається сімейний альбом

Білецьких-Носенків з його акварельними малюнками, портретами, пейзажами, натюрмортами.

Наш земляк заснував народне повітове училище (1789) й приватний пансіон, де чи не всі

предмети викладав особисто. Бібліотеці подарував 580 книг, географічних карти, атласів.

Нагороджений Золотим хрестом на георгіївській стрічці. (1794).

Серед друзів та близьких знайомих Б.-Н. – М. Маркевич, І. Скоропадський, П. Закревський та ін.

БІЛІМОВИЧ Олександр Дмитрович

Національний статус, що склався у світі: російсько-американський.

Економіст.

З лікарської родини. Батько, Білімович Д., – військовий медик.

Народився 1 січня 1876 р. в м. Житомир Волинської губернії Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Помер 21 грудня 1963 р. в м. Бьорклі (штат Каліфорнія, США). Похований на місцевому цвинтарі.

Закінчив одну з київських гімназій, київський університет св. Володимира (1900).

Працював викладачем київського університету ім. св. Володимира (1900-1918), керівником

Управління землеробства і землевпорядкування Добровільної Армії А. Денікіна (1919-1920), викладачем Люблінського (1921-1944), Мюнхенського (1945-1947) університетів, керівником

семінару в Інституті слов’янознавства Каліфорнійського університету (1948-1949).

74

Член-кореспондент Югославської академії наук.

Як публіцист дебютував статтями в журналі «Киянин».

Друкувався в виданнях «Російська матиця», «Киянин».

Спеціалізувався, насамперед, з проблем розвитку землеробства в межах Російської імперії

Перу нашого земляка належать наступні доробки: «Землевпорядні завдання й землевпорядне

законодавство Росії» (1907), «Розподіл Південної Росії за областями» (1919), «Власність і земля»

(1919), «Революція, більшовики й господарство Росії» (1919), «Марксизм» (1936), «Вступ в

економіку» (1937), «Кооперація в Росії» (1953), «Кооперація в Росії до, під час і після

більшовизму» (1955), «Християнська етика» (1959), «Економічний лад звільненої Росії» (1960).

Усього ним опубліковано понад 150 наукових праць.

Спільної мови з більшовиками після подій 1917 р. не знайшов і тому емігрував: спочатку до Чехії

(1920), потім – Югославії (1921), Німеччини (1945) і, нарешті, США (1948).

Особистий архів Б. зберігається у фондах Гуверівського інституту війни, революції й миру (м.

Стенфорд, Каліфорнія, США).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – В. Шульгін, Д. Піхно, А. Денікін, П. Струве, О.

Кривошеїн, В. Челіщев, М. Савич та ін.

БІЛЛЬ-БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ Володимир Наумович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, драматург.

З міщанської родини.

Народився 28 грудня 1884 р. (9 січня 1885 р.) в м. Олександрія Херсонської губернії Російської

імперії (нині – районний центр Кіровоградської області України).

Помер 1 березня 1970 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).

Закінчив Солдатський університет при Мосраді.

Був матросом на вітрильниках, пароплавах англійського і російського флоту, чорноробом, мийником вікон.

Заслужений діяч мистецтв (1935).

Друкувався в журналі «Вогник».

Як літератор дебютував невеликим збірничком оповідань (1918).

Потім настала черга оповідань «Клекотання», «Втеча», «Дикий рейс», «Чорна душа», «Жарт»,

«Монотонність», «Ляпас», «Хороший урок», «Два життя», «Яма», «Наша узяла!», п’єс «Біфштекс

з кров’ю» (1920), «Луна», (1924) і «Уліво кермо» (1925), «Шторм» (1926), «Штиль» (1927),

«Місяць зліва» (1928), «Голос надр» (1929). «Життя кличе» (1934), «Колір шкіри» (1948),

«Варварський берег» (1949), «Шлях життя» (1959), «Етапи», «Навколо рингу».

Перу нашого земляка також належать статті «Туга за минулим» (1928), «А. С. Серафімович»

(1949), «До постановки п’єси «Шторм»« (1951), «Справжній товариш драматурга» (1953).

За життя мав двотомне видання «Вибраних творів» (1962).

За п’єсою Б.-Б. «Шторм» знято однойменний художній фільм (1957).

У м. Олександрія одна з вулиць носить ім’я земляка.

За часів СРСР у м. Москва виходив конверт з портретом Б.-Б.

А ось що мовилося про на п’єсу «На гребені життя» в т.зв. закритій рецензії: «П’єса нічому не

вчить. Щоб написати її, особливих зусиль для людини, яка володіє пером, докладати було не

треба. Силкування на «проблемність» виявилися не реалізованими ні у дії, ні в слові.

Якби термін «комуніст» не уживався на кожній сторінці, то п’єсу цілком можна було б віднести на

століття назад і назвати так, як такі п’єси називалися: «Міщанська драма».

Серед друзів та близьких знайомих Б.-Б. – О. Корнійчук, В. Вишневський, Б. Ростоцький, Л.

Улицька, В. Іванов, В. Кирпотін, Є. Любимов-Ланський, Л. Нікулін, Б. Ромашов, Б. Алперс, К.

Симонов, С. Смирнова, О. Фадєєва, І. Шток та ін.

БІЛОКІНСЬКИЙ Іван Петрович

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Прозаїк, публіцист.

З дворянської родини.

Народився 25 травня (6 червня) 1855 р. в м. Чернігів Російської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області України).

75

Помер 7 лютого 1931 р. в м. Харків СРСР (нині – адміністративний центр однойменної області

України).

Закінчив Новозибківське повітове училище (нині – Брянська область РФ), Чернігівську гімназію, слухав лекції в Київському (1874) та Новоросійському університетах (1878).

Учителював у сільських школах (1873-1874), служив в земських установах (в період 1886-1902).

Друкувався в газетах «Одеський вісник», «Київський телеграф», «Орловський вісник», «Східний

огляд», «Сибір», «Російські відомості», «Сибірська газета», журналах «Російське багатство»,

«Російська думка», «Син Вітчизни», «Вісник Європи», «Російська школа».

Як літератор дебютував статтею «Боротьба за існування в сфері народної освіти» в газеті

«Київський телеграф» (1875).

Потім настала черга оповідання «Оля», виданого в Києві окремим виданням (1876), «Ванька

Острожник» (1877), книг «В’язницями та етапами» (1887), «Одна з головних причин повільного

поступу робіт з оцінки нерухомого майна, яке оподатковується земськими зборами» (1891),

«Народне продовольство в Орловській губернії в земський період» (1892), «Народна початкова

освіта в Курській губернії» (1897), «Батьківщина-мати. Губернські, повітові та волосні установи

Російської держави» (1900), «Сільські враження. З нотаток земського статистика» (1900; 1903; 1905), «Губернські, повітові і волосні установи Російської держави» (1901), «Про дрібну земську

одиницю» (1903), «Корея», «Як живуть японці» (обидві – 1904), «Земство і конституція» (1910),

«Данина часу» (1918).

Чотиритомне зібрання «Оповідань» побачило світ протягом 1900-1907 рр.

Б., як прогресивна людина і малоросіянин, зазнав утисків з боку московської влади. Так, за

вироком царського суду сім років йому довелося провести у засланні – в сибірських Красноярську

та Мінусінську (1879-1886). Повернувшись, він влаштувався на роботу редактором житомирської

газети «Волинь», проте незабаром його знову заарештували і вислали в м. Орел. Новий арешт і

вісім місяців одиночної камери (1889).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – І. Бунін, В. Короленко, С. Южаков, І. Ковальський, В.

Лесевич, Л. Симиренко, М. Стояновський, П. Пешекеров, І. Лопатін, О. Макаренко, Ф. Кон та ін.

БІЛЬБАСОВ Василь Олексійович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, історик, публіцист.

З дворянської родини. Брат, Більбасов П., – волинський віце-губернатор (1869-1874), самарський

віце-губернатор і губернатор (1874-1877), полтавський губернатор (з 1878).

Народився 7 (19) червня 1837 р. в м. Полтава Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 24 липня (6 серпня) 1904 р. в м. Павлівськ Російської імперії (нині – місто Ленінградської

області РФ). Похований на московському Новодівочому цвинтарі.

Закінчив Петербурзьку гімназію №2 (1857), історико-філологічний факультет Петербурзького уні-

верситету (1861). Займався історичними дослідженнями за кордоном (1863-1866).

Працював викладачем в Петербурзькому (1866) та Київському (1866-1871) університетах, редакто-

ром петербурзької газети «Голос» (1871-1883).

Почесний член Слов’янського благодійного комітету (1869).

Друкувався в газеті «Голос», журналах «Київські університетські вісті», «Вітчизняні нотатки»,

«Журнал Міністерства народної освіти», «Російська старовина», «Історичний вісник».

Як літератор дебютував монографією «Хрестовий похід імператора Фрідріха II з будинку

гогенцоллернських герцогів» (1863).

Потім настала черга наступних доробків: «Культура за імператора Фрідріха II» (1865), «Про

документальні джерела хроніки Матвія Паризького», «Попівський король Генріх IV Распе, ландграф турингський, з будинку Людовіка Бородатого» (обидва – 1867), «Кирило і Мефодій за

документальними джерелами» (1868), «Чех Ян Гус з Гусинця» (1869), «Черниця Росвіта, письмен-

ниця Х ст.» (1873), «Дідро в Петербурзі», «Катерина II і Дідро» (обидва – 1884), «Катерина II під

час війни з Швецією», «Перші політичні листи Катерини II» (обидва – 1887), «Розповідь про сто-

сунки Пушкіна та Дантеса» (1898).

Перу нашого земляка належать стаття «Про права малоросійських козаків на землі, які вони

займають» і белетризоване дослідження «Жінка-папа».

Проте головною далебі не безпідставно вважається праця «Історія імператриці Катерини II» (1890-1896), задумана у 12 томах. На жаль, написати Б. встиг лише три, причому світ у Росії побачив

76

лише перший. Другий, незважаючи на те, що автор залишався поміркованим лібералом і

прихильником саме буржуазних реформ, заборонила до друку цензура, а третій вийшов у

Німеччині.

Існує версія, що, обійнявши трон, імператор Олександр III найперше призначив аудієнцію Б., що

того запитати: «Чи є в мені бодай крапля руської крові?».

Свою величезну бібліотеку наш земляк заповів Вищій російській школі у Парижі.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Г. Данилевський, А. Краєвський та ін.

БІРТ Густав Якович (Якубович)

Національний статус, що склався у світі: російський.

Священик, пастор євангелічно-лютеранської церкви.

З міщанської родини.

Народився 2 березня 1887 р. в с. Мірау Маріупольського округу Люксембурзького району

Катеринославської губернії Російської імперії (нині – с. Мирське Куйбишевського району

Запорізької області України).

Розстріляний більшовиками 3 грудня 1937 р. на ст. Ведмедяча Гора (Сандармох) на Кольському

півострові. Похований у загальній могилі.

Закінчив теологічний факультет Дерптського університету.

Був пастором колонії Фріденфельд Таврійської губернії Російської імперії (1918-1928), Харківського церковного округа (1928-1934).

Заарештований за «вороже ставлення до радянської влади і шпигунство на користь Німеччини» і

засуджений до 10 років виправних робіт (1934). Покарання відбував в таборі спеціального

призначення «Ведмедяча гора» на Кольському півострові.

За даними «Книги пам’яті Республіки Карелія», «трійкою» НКВС Карельської АРСР за статтею

58-6-11Карного кодексу СРСР засуджений до вищої міри покарання (1937).

У біографічній довідці О. Ліценбергера підкреслюється: «Зберігся великий архів Бірта, що

включає його службове і приватне листування, щоденники, замітки, звіти тощо. Нотатки містять

докладну картину становища євангельсько-лютеранської церкви в СРСР, оцінки діяльності

«Союзу войовничих безбожників», характеристики наслідків реалізації закону «Про релігійні

об’єднання». До речі, Бірт дав негативну оцінку діяльності лютеранських «живоцерковників», вважаючи, що органи державної влади використовують їх для ослаблення позицій і розколу

євангельсько-лютеранської церкви».

Що стосується особистого життя, то дружина нашого земляка, донька і старший син біли

депортовані до м. Петропавловськ Північноказахстанської області СРСР на «спецпоселення» без

права виїзду.

Посмертно реабілітований прокурором Карелії (1989).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – О. Берг, Т. Мейер, В. Зайб, С. Клюдт, К. Штааб, Ф.

Штайнванд та ін.

БІСК Олександр Якимович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, перекладач. Псевдонім – Alibi.

З родини ювеліра. Син, Боске А., – французький письменник.

Народився 17 (29) січня 1883 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України), а не в м.

Одеса, як помилково вказують більшість біографів.

Помер 1 травня 1973 р. у передмісті м. Нью-Йорк (США).

Закінчив одеське комерційне училище ім. імператора Миколи I, навчався в Київському

політехнічному інституті (1901-1905), Лейпцігському університеті (з 1905).

Друкувався в газетах «Одеська літературка», «Південна думка», «Одеські новини», журналах «Зо-

лоте руно», «Перевал», «Сиріус», «Новий журнал», «Крокодил», «Нове російське слово»,

«Російська думка», «Фігаро», «Новий журнал для всіх», «Нове життя», «Нова Росія», паризькому

«Червоне знамено».

Як літератор дебютував сонетом «Той дивний час прийде» в газеті «Південно-західний тиждень»

(1903).

Потім настала черга доробків «Забутий ювілей» (1906), «А. Коринфський», «Втомлений травень»

(обидва – 1911), поетичних збірок «Розсипане намисто» (1912), «Чуже й своє» (1962).

77

Б. перекладав К. Гамсуна, Р.-М. Рільке, Е. Верхарна, С. Георге, Г. фон Гофмансталя та ін.

Більшовицької революції не сприйняв. Чашу терпіння переповнив арешт у 1919 р. На щастя, дружині вдалося (неймовірний випадок!) переконати чекістів, що «поет» і «буржуй-визискувач» –

це не обов’язково синоніми. Б. випустили. І через декілька місяців сім’я емігрувала: спочатку до

Болгарії (1919-1926), потім до Бельгії (1926-1940), Франції (1940-1942) і нарешті перебралася в

США (1942). Виїхали з Бельгії емігрантів змусили несприятливі обставини: туди ввійшли

фашисти. Пізніше Б. з гіркотою зауважить: «Єдине джерело, де я міг би зачерпнути хоч деякі

відомості – мої старі папери, але… моє літературне майно чесно поділили між собою більшовики

1920 р. в Одесі та Гітлер 1940 р. в Брюсселі».

У похилому віці Б. втратив слух. Гадають, що саме ця хвороба стала дотичною причиною

трагічної смерті. Під час пожежі в готелі «Манхеттен», де письменник зупинився з братом, вночі

спалахнула пожежа. Попереджень Б. не почув…

Серед друзів та близьких знайомих Б. – В. Брюсов, М. Волошин, А. Білий, Є. Круглікова, М.

Гумільов, Л. Лєсная, Д. Цензор, К. Бальмонт (останній подарував нашому земляку примірник своєї

книги «Будівлі, що палають» з написом: «Поету тонких відчуттів О. Біскові. 1914. 27–28 березня.

Одеса»).

БІЦИЛЛІ Петро Михайлович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Історик, філолог, літературний критик. Псевдонім – П. Михайлов.

З дворянської родини. Батько, Біциллі М., – секретар Одеського міського кредитного товариства.

Народився 1 (13) жовтня 1879 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 25 серпня 1953 р. в м. Софія (Болгарія). Похований на місцевому Російському цвинтарі.

Закінчив Одеську класичну гімназію №11 (1899), історико-філологічний факультет

Новоросійського університету (1904).

Працював викладачем одеських Вищих жіночих курсів (1910-1917), Новоросійського (1918-1920), Скоп’єнського (1920-1923), Софійського (1924-1948) університетів.

Член Руської Академічної спілки.

Друкувався в журналах «Ланцюг», «Сучасні нотатки», «Числа», «Новий Град», «Російські

нотатки», «Болгарські думки», «Щорічник Софійського університету».

Як вчений-літератор дебютував історичними нарисами «До питання про джерела «Афінської

політики» і «Тацит та римський імперіалізм» (1912).

Потім настала черга статей «На шляхах. Ствердження євразійців» (1922), «Нація і держава»,

«Нація і мова» (обидві – 1929), «Еволюція націй і революція» (1930), «Проблема нового

середньовіччя» (1932), «Трагедія російської культури» (1933). Всього за період з 1925 по 1940 р. Б.

лише в журналі «Сучасні нотатки» надрукував 105 статей і рецензій.

Перу нашого земляка належать книги: «Західний вплив на Русі і початковий літопис» (1914),

«Салімбене: нариси італійського життя ХIII століття» (1916), «Основи соціалізму» (1917),

«Падіння Римської імперії», «Елементи середньовічної культури» (обидві – 1919), «Нариси теорії

історичної науки» (1925), «Етюди про російську поезію» (1926), «Проблема життя і смерті в

творчості Толстого» (1928), «Місце Ренесансу в історії культури» (1933), «Творчість Чехова: Досвід стилістичного аналізу» (1942), «Нотатки про роль фольклору в розвитку російської мови і

російської літератури» (1944), «Пушкін і проблема чистої поезії» (1945), «До питання про

внутрішню форму роману Достоєвського» (1946), «Проблема людини у Гоголя» (1948).

Б. – автор двотомної «Короткої історії російської літератури» (1934), «Хрестоматії з історії

російської літератури» (1932).

Всього в доробку нашого земляка – понад 300 друкованих праць. З кінця 80-х років минулого

століття вони знову активно перевидаються в Росії і Болгарії.

Більшовицької революції не сприйняв, емігрувавши спочатку до Югославії (1920), потім –

Македонії (1920) і зрештою – Болгарії (1924).

З нагоди 125-річчя нашого земляка в бібліотеці Софійського університету відбулася виставка

«Професор Петро Біциллі в Болгарії» (2004).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – І. Бунін, М. Алданов, І. Гребс, П. Струве, В. Вейдле, С.

Трубецькой, Х. Гандєв, П. Сувчинський, М. Кондаков, Л. Карсавін та ін.

78

БЛАВАЦЬКА Олена Петрівна

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменниця, теософка. Псевдонім – Радда-Бай. Автор терміну «теософія».

З родини військовослужбовця. Мати і сестра, Ган О. та Желіховська В., – письменниці; двоюрідний брат, С. Вітте, – прем‘єр-міністр Російської імперії.

Народилася 12 (24) серпня 1831 р. в м. Катеринослав Російської імперії (нині – м. Дніпропет-

ровськ, адміністративний центр однойменної області України).

Померла 8 травня 1891 р. в графстві Сурей (Великобританія). Похована на місцевому цвинтарі. За

іншою версією, її тіло спалили, а попіл зберігається в Великобританії, США та Індії.

Спеціальної освіти не мала, оскільки уже в 16 років вийшла заміж. Проте, завдяки самоосвіті, вільно володіла англійською, французькою, італійською, німецькою, угорською мовами.

Разом з батьком – полковником кінної артилерії – поневірялася гарнізонами Малоросії. Вийшовши

заміж, мандрувати не перестала: впродовж 1851-1858 рр. відвідала Бірму, Великобританію, Гре-

цію, Єгипет, Індію, Канаду, Мексику, Німеччину, Сінгапур, США, Тибет, Туреччину, Францію, Цейлон, Яву, Японію.

Друкувалася в журналах «Теософ», «Люципер».

Б. – засновниця теософського (вона також – автор назви) руху на планеті. Першою відкрила Захо-

ду східні релігійні вчення, включаючи поняття карми та реінкарнації, довела, що біля витоків усіх

релігій – спільна первісна релігійна філософія, опублікувала значну частину цього вчення, обґрун-

тувала важливість моралі та братства, незалежно від раси, касти, віросповідання, статі та кольору

шкіри.

Найвідоміші та найпоширеніші у світі наступні доробки Б.: «Розвінчання Ізіда» (1876), «Таємна

доктрина» (1888), «Бесіди з Блавацькою» (1889), «Голос тиші» (1889), «Ключ до теософії» (1889),

«Теософський словник» (1892). Останній доробок – посмертне видання, проте книга повністю від-

редагована автором.

Перекладала англійською.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – чи не весь політичний та мистецький бомонд того часу не

лише Російської імперії, а й багатьох країн світу.

БЛОННИЦЬКИЙ Іаков

Національний статус, що склався у світі: російський.

Богослов, священик, філолог, перекладач. У чернецтві – Іаков (1729).

З родини священика.

Народився 27 січня 1711 р. в с. Орлівець Єлизаветградського повіту Херсонської губернії

Російської імперії (нині – Казанківський район Миколаївської області України).

Помер 14 квітня 1774 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).

Закінчив Києво-Могилянську академію.

Був ченцем лубенського Мгарського монастиря (1735-1741), учителем Тверської семінарії (1741-1743), Московської слов’яно-греко-латинської академії (1743-1748), ченцем білгородського

Миколаївського (1748-1751), грецького Зографського (1751-1761), київського Богоявленського

Братського (1761-1774) монастирів.

Б. – автор короткої грецької граматики.

Переклав церковнослов’янською «Єнхірідіон» Єпіктета (1744), ухвали Єрусалимського собору

1672 р. проти кальвіністів книгу Діонісія Ареопагіта про небесну і церковну ієрархію (усі – 1748-1750).

Залишилися незакінченими лексикони елліно-словенський і словено-елліно-латинський, граматика

церковнослов’янської мови. Остання нині зберігається в архіві московського Св. Синоду.

Працював в комісії з виправлення слов’янського перекладу Біблії (1745-1748).

Ось як про це пишуть в кореспонденції «Історія виправлення слов’янської Біблії і видання її в

1751 р» на sedmica.orthodoxy.ru: «До 1747 р. над Біблією працювала лише одна знаюча людина, вчитель Московської академії ієром. Іаков Блонницький. Нарешті вирішено було викликати на

допомогу йому двох вчителів з київської академії, де священна філологія знаходилася тоді в

квітучому стані, яким і судилося закінчити багаторічну і складну роботу. Блонницький працював з

ними тільки до 1748 р. У загальному плані вони ближче за всі колишні комісії зійшлися з першою

комісією Феофілакта; прагнучи триматися ближче до старого слов’янського тексту, вони

враховували, окрім тексту LХХ, й інші тексти грецькі, латинський і єврейський, за якими був

79

здійснений старий слов’янський переклад, знов переклали з грецького книги Товіту і Іудіфь, 3

Єздри виправили за Вульгатою, зробили багато нових виправлень, перерахували всі виправлення в

особливому рукописі і частково в передмові до Біблії з історією всього виправлення і забезпечили

свою працю короткими викладами змісту кожної біблейської книги».

Серед друзів та близьких знайомих Б. – І. Григорович, С. Тодорський, М. Семенов, Ф.

Лопатинський, І. Горленко, Г. Слонимський, С. Ліхуда, Ф. Полікарпов, В. Лящевський, І. Ліхуда, Р. Заборовський та ін.

БЛУМЕНФЕЛЬД Фелікс Михайлович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Піаніст, композитор, диригент, педагог.

З інтелігентської родини. Батько, Блуменфельд М., – учитель музики і французької мови

реального училища; старший брат, Блуменфельд Станіс., – піаніст, педагог; молодший, Сігізм., –

композитор, співак, піаніст, педагог; донька, Блуменфельд Н., – художник.

Народився 7 (19) квітня 1863 р. в с. Ковалівка Єлизаветградського повіту Херсонської губернії

Російської імперії (нині –Устинівський район Кіровоградської області України).

Помер 21січня 1931 р. в м. Москва СРСР нині – столиця РФ). Похований в колумбарії №1

Московського крематорію.

Закінчив Петербурзьку консерваторію (1881-1885).

Був викладачем Петербурзької (1885-1905; 1911-1918), диригентом петербурзького Маріїнського

театру (1905-1911), Київської (1920-1922), Московської (1922-1931) консерваторій, директором

київського музично-драматичного інституту ім. М. В. Лисенка (1918-1920).

Заслужений діяч мистецтв РРФСР (1927).

Лауреат Бєляєвської премії (1898).

Перший виконавець низки творів О. К. Глазунова, А. К. Лядова, М. О. Балакірєва, П. І.

Чайковського; диригував першим виконання в Росії Третьої симфонії О. М. Скрябіна (1906).

Керував прем’єрами опер «Сервілія» та «Оповідь про невидимий град Кітеж» М. А. Римського-

Корсакова.

Виступав в «Російських симфонічних концертах» в Петербурзі.

Брав участь в «Історичних російських концертах» (1907), «Російських сезонах» (1908) С. Дягілєва

в Парижі.

Автор симфонії «Пам’яті дорогих покійних», Концертного алегро для фортепіано з оркестром, сюїти «Весна для голосу з оркестром», мазурки (А-dur, op. 10), симфонії (C-moll, op. 39), смичкового квартету (F-dur, ор. 26), ноктюрнів, польських сюїт, ліричних сюїт, балад у вигляді

варіацій.

Особливе місце посідають фортепіанні твори (всього близько 100) і романси (близько 50).

Що стосується особистого життя, то його син, Блуменфельд (Анастасьєв) Віктор, був

репресований і загинув у засланні (1939).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – П. Чайковський, Ф. Шаляпін, А. Рубінштейн, М.

Мусоргський, М. Римський-Корсаков, О. Бородін, Ф. Штейн, М. Беляєв, В. Горовіц, Д. Леонова, М. Корякін, С. Барер, С. Рахманінов, Г. Нейгауз, С. Дягілєв, М. Грінберг, О. Гаук та ін.

БОБРОВНИКОВ Микола Федорович

Національний статус, що склався у світі: американо-російський.

Астроном. Фундатор основ фізичної теорії комет.

З дворянської родини.

Народився 29 квітня 1896 р. в м. Старобільськ Харківської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Луганської області України).

Помер 21 березня 1988 р. в м. Берклі (штат Каліфорнія, США). Похований на місцевому цвинтарі.

Навчався в Петроградському гірничому інституті (1914-1916), астрономічному відділенні

Харківського університету (1917-1918), празькому Російському інституті (1921-1923), Чиказькому

університеті (1924-1927), був стипендіатом Національного дослідницького фонду з фізики

Каліфорнійського університету (1929-1930).

Працював асистентом Йоркської (1927), Лікської (1927-1929) астрономічних обсерваторій, викладачем Огайського університету (1930-1966); паралельно очолював Перкінську астрономічну

обсерваторію (1934-1951).

Заслужений професор Огайського університету (1966).

80

Спеціалізувався з проблем фізичної теорії комет, природи астероїдів, спектру зірок.

Друкувався в журналах «Світознавство», «Успіхи астрономічних наук».

Серед найвідоміших доробків – розвідок «Комети і космогонія» (1930), «Походження астероїдів»

(1931), «Молекулярні смуги в зоряних спектрах» (1930-і), «Фізична теорія комет в світлі

спектроскопічних даних» (1942), «Дотелескопічна топографія Місяця» (1967).

Наш земляк першим ідентифікував в старих спектрах комети Галлея лінії простої органічної

молекули – CH (1931).

Був мобілізований до Добровольчої армії А. Денікіна, брав участь у боях проти червоних. Після

поразки білого руху емігрував: спочатку – до Кіпру (1920), потім – Праги (1821), і, нарешті, – до

США (1924).

У нарисі «Астроном Микола Бобровников» В. Бронштен пише: «Іншою проблемою, якою багато

років займався Бобровников, була природа астероїдів (малих планет). За допомогою 36-дюймового

рефрактора Лікської обсерваторії він ще в 1928-1930 рр. вивчив спектри 12 астероїдів, побудував

криві розподілу яскравості уздовж спектру, що дало змогу робити висновки про природу їх

поверхонь. Бобровников довів, що астероїди, на відміну від комет, світять відбитим світлом

Сонця».

Серед друзів та близьких знайомих Б. – О. і Л. Струве, В. Стратонов, Д. Бігбю, Б. Герасимович, Е.

Фрост, І. Сікора та ін.

БОГАЄВСЬКИЙ Костянтин Федорович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Художник.

З чиновницької родини.

Народився 12 (24) січня 1872 р. в м. Феодосія Таврійської губернії Російської імперії (нині –

Автономна Республіка Крим України).

Загинув під час вибуху авіаційної бомби 17 лютого 1943 р. м. Феодосія Кримської області СРСР.

Навчався в майстерні І. Айвазовського, Петербурзькій академії мистецтв (1891-1897) Працював у м. Феодосія (з 1900).

Заслужений діяч мистецтв РРФСР (1933).

Член творчих об’єднань «Світ мистецтва», Союз російських художників», «Жар-колір».

Серед найвідоміших доробків: «Фортеця біля моря» (1902), «Древня земля», «Мертве місто»

(обидва –1906), «Пейзаж Тавриди», «Берег моря» (обидва – 1907), «Вівтарі всесвіту», «Південна

країна. Печерне місто» (обидва – 1908), «Ранок», «Спогади про Мантеньє», «Кіммерійська

область» (усі –1910), «Італійський пейзаж» (1911), «Гора св. Георгія», «Пейзаж з помаранчами»

(обидва – 1912), «Гірський пейзаж» (1924), «Кримський пейзаж», «Феодосія» (обидва – 1930),

«Первозданний пейзаж» (1931), «Веселка», «Порт уявного міста» (обидва – 1932), «Тавроскіфія»

(1937), «Старі вежі» (1938), «Пейзаж з водоспадом» (1942).

Брав участь у виставках «Нового товариства художників», Московського товариства

художників», «Союзу і світу мистецтва», «Exposition del Art Russe».

Б. – яскравий представник символізму.

Наслідуючи старших товаришів зі «Світу мистецтва», ввів у пейзаж історичну тему. Причому не

просто природу Кіммерії з її величними горами, складками пагорбів і сліпучим сонцем, а історію

землі, її античних міст, створивши особливий жанр «археологічного» пейзажу.

Багато працював в акварелі і літографії.

Нині полотна нашого земляка зберігаються в Миколаївському музеї ім. В. Верещагіна, феодосійській картинній галереї ім. І. Айвазовського (обидва – Україна), Третьяковській галереї, Нижньогородському державному художньому музеї (обидва – РФ), ризькому художньому музеї

(Латвія).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – М. Волошин, А. Куїнджі, О. Мандельштам, О. Герцик, С.

Парнок та ін.

БОГДАНОВИЧ Іван Федорович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Публіцист, поет.

З дворянської родини. Син, Богданович М., – військовий історик; брат, Богданович Іп. – поет.

Народився в 1758 (1764?) р. в с. Переволочна Пирятинського повіту Полтавської губернії

Російської імперії (нині затоплено водами водосховища).

81

Помер 2 (14) квітня 1831 р. с. Басівка Сумського повіту Слобідсько-Української губернії

Російської імперії (нині – Роменський район Сумської області України).

Навчався в гімназії при Московському університеті.

Був записаний в Семеновський полк (1768). Вийшов у відставку (1781). Працював сумським горо-

довим (1784-1804), повітовим предводителем сумського дворянства (1811-1813).

Лауреат великої срібної медалі Вільного економічного товариства (1809).

Друкувався в журналах «Український вісник», «Російський вісник».

Як літератор дебютував трактатом «Про виховання юнацтва» (1807).

Потім настала черга наступних доробків: «Про кращий спосіб господарювання в різних

місцевостях Росії», вірші «Епітафія», «Слово похвальне царю Івану Васильовичу» (усі – 1809),

«Ти ремствуєш, Бахтін!», «Коли Феліцу ти оспівував богоподібну» (обидва – 1810), «Ода на 1813

рік» (1813).

Б. – автор статей «До видавців», «Письменник в суспільстві і в самотності» (обидві – 1818).

Приписується нашому землякові компілятивна «Граматика російська на користь поляків, зібрана з

різних російських граматик» (1809).

Цензурою була заборонена публікація твору «Про народну освіту» на тій підставі, що автор «не

зовсім розважливо та справедливо» відгукується про духовенство та говорить про зловживання

земського начальства й поміщиків (1816). Не побачило світу й «Послання до Мурзи-правдолюбця, співака Феліци».

На одному з московських аукціонів книга «Слово похвальне царю Івану Васильовичу» продана за

$400 (2007).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – М. Карамзін, О. Шишков, О. Голіцин, Г. Державін, П.

Молчанов, І. Бахтін, Є. Дашкова, І. Вернет, Є. Станевич, В. Капніст, С. Глинка, В. Каразін, М.

Дашков, П. Бекетов та ін.

БОГДАНОВИЧ Іполит Федорович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет.

З дворянської родини. Брат, Богданович Ів., – письменник; племінник, Богданович М., –

військовий історик.

Народився 23 грудня 1743 р. (3 січня 1744 р.) в с. Переволочна Пирятинського повіту Полтавської

губернії Російської імперії (нині затоплено водосховищем).

Помер 6 (18) січня в 1803 р. в м. Курськ Російської імперії (нині – обласний центр РФ).

Похований на міському цвинтарі. Пам’ятник, встановлений у вигляді Психеї, перенесено в

міський сквер (1894).

Записаний на військову службу юнкером (1753).

Навчався в математичній школі при Сенатській конторі, гімназії при Московському університеті, закінчив Московський університет.

Працював наглядачем за класами в Московському університеті (1761-1762), в Комісії з побудови

тріумфальних воріт, для яких склав напис (1762-1763), чиновником Військової колегії (1763) перекладачем Іноземної колегії (1764-1766), секретарем руського посольства при саксонському

дворі (1766-1769), в департаменті геральдики (1799-1780), членом, а потім головою Державного

архіву (1780-1788). Редагував журнали «Невинні вправи» (1763) та «Вечори» (1772), «Зібрання

новин» (1775-1776) та газету «Санкт-Петербурзькі відомості» (1775-1782).

Член Російської академії наук (1783).

Друкувався в журналах «Академічні вісті», «Нові щомісячні твори», «Співрозмовник», «St.

Petersburgisches Journal», «Вільні години», «Санкт-Петербурзький вісник».

Як літератор дебютував віршами у журналі «Корисні веселощі» (1760).

Потім настала черга перекладів «Тисяча й однієї ночі» (1763), «Наніни» Вольтера (1766).

Перший значний твір Б. – повість у віршах «Душенька» (1775) – не лише викликав небувалий

ажіотаж, але й, починаючи з 1783 року, витримав 15 (!) видань. Автора називали генієм.

Щоправда, О. Пушкін був дещо скромнішим: він не визнав за Б. титулу «великий», проте

пойменував візаві «милим поетом» і зазначав, що деякі його сторінки достойні пера Лафонтена. У

свою чергу, М. Муравйов величав нашого земляка «живописцем грацій», а Державін – одним з

«кращих творців пісень».

На Б. звернула увагу Катерина II і замовила написати п’єси, що він і зробив: «Радість Душеньки»

(1786) та «Слов’яни» (1787). За останню автора вшанували діамантовою каблучкою.

82

Б. – автор перекладу «Поеми на руйнування Лісабона» Вольтера (1801), поем «Особливе

блаженство» (1765), «Блаженство народів» (1810), «Берег» (1812), віршованої повісті

«Добромисл» (1805), збірника «Руські прислів’я» (1785).

Залишив по собі Б. й твори на історичні теми: «Скорочення з проекту про вічний мир Руссо (з

Сен-П’єра)» (1771), «Історичне зображення Росії» (1777), «Мала війна, змальована майором на

службі короля Прусського» (1765).

Зібрання творів Б. у шести томах з’явилося лише після його смерті (1809-1810).

Між іншим, в одному з віршів Б. звертався до Катерини II з відверто критичною оцінкою стану

справ в імперії: «Счастливому в твоем владении народу Осталося иметь едину лишь свободу».

Б. перекладав також Вольтера, Ж. Руссо, Д. Дідро.

Незважаючи на почесті, нашому земляку впало пережити немало гірких хвилин. Так, його

перевели з штату Іноземної колегії до Департаменті геральдики «без утримання, тобто, без шматка

хліба». Він навіть був змушений звертатися до Г. Потьомкіна, а також Катерини II з проханням

про допомогу, а коли її не отримав, подав у відставку і виїхав з Петербурга до брата у Суми (1795).

Тут через два роки відбулися заручини з місцевою багачкою Кіндратієвою, проте до весілля

справа не дійшла. Сучасники Б. прозоро натякали на ображене самолюбство поета.

Перебравшись до Курська (1798), наш земляк продовжує стикатися з матеріальними (змушений

був продати бібліотеку) і не тільки проблемами. Президент Академії наук, членом якої уже

півтора десятка років був Б., відмовляє йому у виданні зібрання творів (1801). Понад те, навіть

промову письменника, яким ще нещодавно захоплювалася уся країна, підготовлену для

виголошення на зборах Академії, визнають недостойною.

Серед друзів та близьких Б. – Г. Державін, П. Сумароков, Г. Брайко, Д. Фонвізін, М. Карамзін, В.

Майков, Я. Булгаков, В. Капніст, Ф. та О. Орлови, Є. Дашкова, М. Херасков, П. Фонвізін, М.

Щепкін, П. Панін та ін.

БОГДАНОВИЧ Модест Іванович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Військовий історик.

З дворянської родини. Батько, Богданович І, та і дядько, Богданович Іп., – письменники.

Народився 26 серпня (7 вересня) 1805 р. в м. Суми Слобідсько-Української губернії Російської

імперії (нині – адміністративний центр однойменної області України).

Помер 25 липня (6 серпня) 1882 р. в м. Оранієнбаум Санкт-Петербурзької губернії Російської

імперії (нині – м. Ломоносов Ленінградської області РФ).

Випущений з Дворянського полку прапорщиком (1823), закінчив Військову академію (1833-1835).

Служив в 1-й гренадерській артилерійській роті (1823-1827), 24-й (пізніше – 13-й) артилерійській

бригаді (1827-1833), Генеральному штабі (1836-1838), ад’юнкт-професором (1838-1843), професором (1843-1846) кафедри військової історії й стратегії Військової академії, офіційним

військовим історіографом Росії (з 1863), вчив військової історії великого князя Костянтина

Миколайовича (1846-47). Брав участь вбоях під Вавром, Гроховим, Дембе-Вельке, Рагозіним, в

яких зазнав контузії, після чого потрапив до польського полону (1831).

Дійсний член Російського історичного товариства (1866).

Заслужений професор Академії Генерального штабу (1863).

Член Військової ради (1881).

Друкувався в журналах «Руський інвалід», «Військовий збірник», «Руська старовина», редагував

2-е видання «Військового енциклопедичного лексикону».

Перу Б. належать книги: «Похід 1796 р. Бонапарта в Італії» (1845), «Походи Суворова в Італії й

Швейцарії» (1846), «Нотатки стратегії. Правила ведення війни, виписані з тв. Наполеона, ерцгерцога Карла, генерала Жоміні та ін. Військових письменників» (1847), «Історія військового

мистецтва і чудових походів від початку воєн до нинішнього часу» (1849-1853), тритомник

«Історія Вітчизняної війни 1812 р.» (1859-1860), двотомник «Історія війни 1813 р. за незалежність

Німеччини» (1863), двотомник «Історія війни 1814 р. у Франції і повалення Наполеона I» (1865), шеститомник «Історія царювання імп. Олександра I і Росії в його часи» (1869-1871), чотиритомник

«Східна війна 1853-56 рр.» (1877), шеститомник «Історичний нарис діяльності військового

управління в перше 25-річчя царювання імператора Олександра II» (1879-1881).

Б. впорядкував російський Військово-науковий архів (1863-1868).

83

Трагічна доля спіткала сина нашого земляка Миколу – губернатора Уфимської губернії. Під час

щоденної прогулянки у парку його наздогнали дев’ять куль есерівського бойовика Є. Дулебова, котрий зрештою-решт закінчив власне життя під чужим прізвищем в психіатричній лікарні.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – М. Дубровін, С. Хрульов, М. Воронцов, М. Стасюлевич та

ін.

БОГДАНОВИЧ Петро Іванович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Видавець, бібліограф, перекладач. Псевдоніми – П. Б.; П. Богд.

З поміщицької родини.

Народився в кінці 1740 – на початку 1750-х рр. в м. Полтава Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Помер в 1803 р. в м. Полтава Російської імперії (нині – адміністративний центр однойменної

області України).

Навчався в Лейпцігському університеті (з 1765), в Англії та Голландії.

Служив у штабі В. Долгорукого, Рязькому полку (1771-1777), працював перекладачем і

помічником бібліотекаря в російській Академії наук (1777-1783), редактором журналу

«Академічні вісті» (1779-1781), видавцем журналів «Дзеркало світла» (1786), «Новий Санкт-

Петербурзький вісник» (1786).

Друкувався в газеті «Санкт-петербурзькі відомості», журналах «Дзеркало світла», «Новий Санкт-

Петербурзький вісник».

Як літератор дебютував перекладом з англійської «Найновішого та достовірного опису Тибетської

держави» в «Академічних вістях» (1779).

Потім настала черга наступних доробків: «Людина в сорок талерів» Вольтера (1780), «Дика

людина, яка сміється з грамотності та звичаїв нинішнього світу (1781), «Нова російська абетка

для дворянських дітей», «Настанова юнацтву в доброчесності та повинності християнській» І.

Сидоровського,»Роздуми аглінського пресвітера Додда в темниці», «Скрижалі моралі», «Нова

французька абетка» (усі – 1784), «Нова французький буквар» (1785), «Магомет з Алкораном»,

«Новий спосіб лікування корости» (обидва – 1786), «Історична звістка про розкольників», «Опис

землетрусів в Калабрії і Сицилії» (обидва – 1787), «Абетка російська для малолітніх дітей»,

«Цікава розмова в царстві мертвих», «Правила з дотримання здоров’я» (усі – 1788), «Похвала

безглуздості» Е. Роттердамського, «Кривоніс-сидень, страждальник модний» (обидва – 1789),

«Оковита в руках філософа, лікаря та простолюдина» К. Ліннея (1790), «Письмовник, або

настанову, як писати усілякого роду листи» (1791).

Знайомив Б. читачів і з доробками Д. Фонвізіна, Ф. Еміна, Ж.-Ж. Руссо, Л.-С. Мерс’є, випускав

збірники бувальщин, казок, народних пісень, серед яких «Дідусеві прогулянки», «Ліки від

задумливості й безсоння» (обидва – 1791), «Зібрання російських пісень» (1792).

Наш земляк – також автор анотованих каталогів «всіх книг, які продавалися при Академії наук».

Наш земляк чи не першим на теренах імперії включив в іноземну абетку не відсторонену наукову

лексику, а звичну нам усім сьогодні побутову. Його словники також супроводжувалися короткими

розмовниками, вражаючими прикладами.

Всього зусиллями нашого земляка побачили світ понад півтори сотень творів різних авторів.

Не забував Б. і про край, звідки тяглися його корені: майже весь 1780 р. він провів в Україні, маючи на меті організувати на її теренах розповсюдження книжок.

З владою, оскільки мав «шкідливу» звичку видавати «не ті твори», спільної мови не знаходив.

Тому

Закінчив життя в злиднях і в невідомості.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Д. Фонвізін, Г. Бужинський, В. Долгоруков, П. Мартинов, Ф. Туманський, С. Домашнєв, І. Сидоровський, С. Бобров, М. Емін, І.-Ф. Бакмейстер та ін.

БОГОМАЗОВ Олександр Костянтинович

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Художник, теоретик мистецтва, педагог. Один з чільників світового авангарду; фундатор

національного кубофутуризму.

З міщанської родини.

Народився 26 березня 1880 р. в с. Ямпіль Харківської губернії Російської імперії (нині – районний

центр Сумської області України).

84

Помер 3 червня 1930 р. в м. Київ СРСР (нині – столиця України).

Навчався в Херсонському сільськогосподарському і Київському художньому училищах,

приватних московських студіях.

Співзасновник мистецького об’єднання «Кільце» (1914).

Брав участь у виготовленні ескізів українських грошових знаків (1918).

Автор теорії «якісних ритмів».

Учасник виставок авангардного мистецтва: «Ланка» (1908), «Кільце»(1914).

Добутки Б. майстерно сполучають різні абстракціоністські тенденції з конструктивізмом. В

відчувається особливий ліризм, активна людська присутність.

Широко відомі наступні полотна Б.: «Автопортрет», «Портрет Ванди Монастирської» (обидва –

1911), «Шевська майстерня» (1912), «Трамвай. Львівська вулиця, Київ» (1914), «Портрет доньки»

(1926), «Пилярі» (1927), «Портрет доньки» (1928), «Праця пилярів» (1929).

Перу нашого земляка належить трактат «Живопис та елементи» (1914; 1928). Красномовна деталь: українською мовою книга була перекладена лише 1996 року.

Наш земляк також – автор численних філософських творів, віршів, притч.

До того ж, Б. чудово грав на віолончелі, скрипці, сопілці.

У книзі «Теоретичні праці О. Богомазова» Д. Горбачов пише про нашого земляка: «Немає

маленьких людей і маленьких подій. Кожна людина – потік космічної енергії. Той, хто усвідомив

це, стає Надлюдиною – Богомазов саме так трактував це поняття, яке запровадив Ніцше. При

зустрічі двох стихій – людини й світу (тобто психіки індивідуальної й надособистісної, абсолютної), – виникає видовище – Театр життя, відображенням якого може бути будь-який вид

мистецтва. Таким може бути й живопис нового реалізму, перед яким мерхне банальність

евклідового простору, живопис, який волає не до злих сил жорстокого матеріального світу, а до

живильної енергії космосу».

У Києві відбулася презентація фільму режисера В. Соколовського «Український кубофутуризм і

Олександр Богомазов» (2006).

Ще один факт: прізвище нашого земляка ввійшло в «Енциклопедію російського авангарду» Т.

Котовича (2003). Приємно, аби правдиво: і справді, до чого тут «російського»?!

Серед друзів та близьких знайомих Б. – О. Мурашко, О. Екстер, Г. Нарбут та ін.

БОГОМОЛЕЦЬ Олександр Олександрович

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Патофізіолог. У медицині існує науковий термін «сироватка Богомольця».

З лікарської родини.

Народився 12 (24) травня 1881 р. в Лук’янівській в’язниці м. Київ Російської імперії (нині –

столиця України).

Помер 19 липня 1946 р. в м. Київ СРСР (нині – столиця України). Похований за заповітом на

території створеного ним медичного інституту.

Навчався в Ніжинській гімназії, закінчив 1-у київську гімназію (1900), медичний факультет

Новоросійського університету (1906). Після захисту дисертації при Петербурзькій військово-

медичній академії, відбув у закордонне відрядження до Парижу, де стажувався в Сорбонні.

Працював приват-доцентом Новоросійського (1910-1911), професором Саратовського (1911-1925), Московського (1925-1931) університетів, директором Інституту гематології і переливання крові

(1925-1931), президентом Академії наук України і – одночасно – директором Інституту

експериментальної біології и патології та Інституту клінічної фізіології АН УРСР (1930-1946).

Академік АН УРСР (1929), СРСР (1932), Білоруської РСР (1939), почесний член АН Грузинської

РСР (1944).

Почесний член академії медичних наук СРСР (1944).

Віце-президент АН СРСР (1942), віце-президент АМН СРСР (1944).

Заслужений діяч науки РРФСР (1935), заслужений діяч науки України (1943).

Лауреат Державної премії СРСР (1941).

Герой Соціалістичної Праці (1944).

Як вчений дебютував статтею «До питання про будову та мікрофізіологію бруннерівських залоз»

(1902).

Потім настала черга «Короткого курсу лекцій з патофізіології» (1921), монографій «Про

конституцію та діатези» (1924), «Криза в ендокринології» (1925), брошури «Продовження життя», 85

яка була перекладена англійською, болгарською та іншими мовами, тритомних «Посібника з

патологічної фізіології» (усі – 1940) та «Вибраних творів» (1956-1958).

І сьогодні не втратили актуальності праці «До питання про мікроскопічну будову надниркових

залоз у зв’язку з їх видільною діяльністю», «До питання про зміни в надниркових залозах при

дифтерії», «До питання про мікроскопічну будову та фізіологічне значення надниркових залоз в

здоровому і хворому організмові», «До питання про надниркові залози. Супрарено-лізини», «Про

гіперсекрецію ліпоїдної сполуки корою надниркових залоз при експериментальному ботулізмі»,

«Недостатність надниркових залоз і спонтанна гангрена».

Всього у доробку нашого земляка – понад півтори сотні наукових праць. Більшість з них

присвячені питанням алергії, вегетативної нервової системи, ендокринології, обміну речовин, патологічної фізіології, переливанням крові та її консервації, онкології, клітинного імунітету, діатезам, патології з’єднувальної тканини, проблемам довголіття.

Наш земляк – винахідник антиретикулярної цитотоксичної сироватки (АЦС), яка з успіхом

використовувалася для прискорення зрощення переломів та заживлення зруйнованих м’яких

тканин. Він першим встановив ліпоїдну природу секрету кори надниркових залоз, а також провів

перепис усіх довгожителів СРСР.

За ініціативи Б. була створена перша в СРСР протималярійна станція (1923), а також диспансер

боротьби з передчасним старінням (1941), на базі якого згодом було засновано Інститут

геронтології АМН СРСР у Києві – один з перших подібних у світі.

Що стосується особистого життя, то найтрагічнішим був його початок. Матір майбутнього

вченого, Софію Миколаївну Присецьку, вагітною у справі Київського Південноросійського

робітничого союзу засудили до 10 років каторги (1881). Перед відправкою до Карійської буцегарні

вона розродилася безпосередньо в Лук’янівській в’язниці. Наступного року етапом до Східного

Сибіру випровадили і батька. Так що змалку хлопчик виховувався у дідусів та бабусь обох

родинних ліній.

А коли батько вийшов з ув’язнення і домігся дозволу відвідати дружини у далекому засланні, то

він взяв з собою і маленького сина. Там, на Нерчинських копальнях, вони й проведуть з

засудженою останні півроку її життя.

Збереглися дані про те, що 1937 року, дізнавшись про арешти кількох відомих українських учених, академік побував на прийомі у ЦК КП(б)У, після чого тих звільнили. Існує припущення, що

Сталін не репресував занадто сміливого Богомольця лише тому, що сподівався на винайдення ним

«еліксиру молодості».

Нині ім’ям Б. названо вулицю в м. Київ, його також присвоєно Інститутові клінічної фізіології

НАН України, Інститутові експериментальної біології і патології, Національному медичному

університету України, кафедрі патології Саратовського медичного університету РФ.

На честь вченого встановлені меморіальні дошки на фасадах будинків, де він жив, в Києві і

Москві, а також на приміщеннях інституту та Президії Національної АН України.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – І. Павлов, В. Підвисоцький, М. Стражеско, Л. Тарасевич, В. Розумовський, М. Ушинський, Є. Коган, Н. Кущев, С. Архангельський, В. Воробйов, В.

Філатов, М. Мельников-Разведьонков, В. Протопопов та ін.

БОГОРАЗ Володимир Германович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, прозаїк, етнограф, публіцист. Псевдоніми – Н. А. Тан, Вас. Чужий, В. Г. Тан.

З міщанської родини.

Народився 15 (27) квітня 1865 р. в м. Овруч Волинської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Житомирської області України).

Помер 10 травня 1936 р. у потязі дорогою в Ростов-на-Дону СРСР. Похований на Волковому

цвинтарі в м. Ленінград СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Закінчив Таганрозьку гімназію (1880), навчався на фізико-математичному та юридичному

факультетах Петербурзького університету (1880-1882).

Був членом російсько-американської Північно-Тихоокеанської полярної експедиції (1900-1902), займався обробкою її матеріалів у Нью-Йорку (1902-1903), відвідав з пізнавальною метою Канаду, Францію та Італію (1903-1905), редагував збірник творів Г. Уельса (1909), виконував обов’язки

керівника-добровольця санітарного потягу під час першої світової війни (1914-1918), хранителя

Музею антропології та етнографії (1918-1921), викладача низки ленінградських вузів (1921-1931), директора Музеї історії релігії (1932-1936).

86

Друкувався в газетах «Російські відомості», «Північний кур’єр», «Життя», «Біржові відомості»,

«Початок», журналах «Російське багатство», «Науковий огляд», «Сучасний світ», «Журнал для

всіх», «Російська думка», «Колишнє», «Світ божий», «Вісник Європи».

Як поет дебютував віршами в нелегальних виданнях «Народної волі» (1885), а як прозаїк –

оповіданням «Клишоногий» в журналі «Російське багатство» (1896).

Потім настала черга збірників «Чукотські оповідання» (1899), нарисів «Золоті качки», «На півночі

далекій» (обидва – 1901), «Додому» (1902), повістей «Ожив» (1903), «Розв’язка» (1905),

«Коронація в Колимську» (1906), романів «Явдоха й Рівка» (1902), «Вісім племен» (1903), «За

океаном», «Ялинка в Америці» (обидва – 1904), «Амністія» (1908), «Жертви дракона» (1909),

«Думки в’язня» (1911).

Б. – автор серйозних наукових досліджень: «Чукчі» (1934-1939), «Луораветлансько-російський

словник» (1937), «Матеріали з мови азійських ескімосів» (1949).

Наш земляк видрукував англійською мовою монографію «Ескімоси Сибіру» (1913), яка так ніколи

і не вийшла російською чи українською.

Перу Б. також належать фантастичні повісті «Вісім племен» (1902), «Жертви дракона» (1909),

«Крилоносний Ікар» (1914).

За життя Б. мав 6-томне (1904) 1 12-томне (1910-1911) видання оповідань і начерків.

Наш земляк зазнав політичних переслідувань з боку царського режиму. Принаймні тричі

наражався на адміністративне заслання (1882-1883; 1885). За участь у студентських заворушеннях

був виключений з університету й відправлений в таганрозьку буцегарню (1883-1884). Знову

заарештований й на два роки запроторений до одиночної камери Петропавловської фортеці (1886-1888). Після чого отримав десять років заслання в сибірське м. Середньоколимськ (нині –

Республіка Саха Якутія РФ).

Прихід більшовиків сприйняв нейтрально. В пізніх творах намагався аналізувати зрушення, які

відбулися на теренах колишньої імперії.

Про подорож Б. північним Сходом Російської імперії Б. Карташов написав книгу «Країною

оленячих людей».

Ім’я нашого земляка присвоєно Чукотській окружній бібліотеці (1990).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – В. Короленко, С. Бутурлін, В. Іохельсон, С. Керцеллі, Н.

Гаген-Торн, Ф. Боас, Л. Толстой, Л. Штернберг, А. Чехов, К. Чуковський, М. Некрасов та ін.

БОГРОВ (БАГРОВ) Григорій Ісакович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник.

З міщанської родини.

Народився 1 (12) березня 1825 р. в м. Полтава Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 28 квітня (10 травня) 1885 р. в маєтку дружини в с. Деревці Мінської губернії Російської

імперії (нині – Мінська область Республіки Білорусь).

Учився в хедері (єврейській школі), займався самоосвітою.

Працював клерком в петербурзькому Обліковому банку.

Друкувався в журналах «Вітчизняні нотатки», «Століття» ,»Слово», «Російський єврей»,

«Світанок».

Як літератор дебютував першою частиною автобіографічного роману «Записки єврея» (1863), продовження якого з’явилося набагато пізніше (1871-1873).

Потім настала черга повісті «Спійманник» (1873), оповідань «Навіжена» (1878), «Похмура сторін-

ка», «Колишнє. Маріама і Мері» (обидві – 1882), романів та повістей «Єврейський манускрипт»

(1876), «Накип століття» (1879-1881), «Добрі вісті» (1879), «Проклятий» (1879-1880), «Упир»,

«Кого звинувачувати?», «Ортодокс» (усі – 1880), «Маніяк. Нечуваний випадок з життя молодого

психіатра» (1884).

Уже після смерті автора вийшло семитомне зібрання його творів (1912-1913).

Особисте та громадське життя нашого земляка простим не було. Батьки женили його ще юнаком.

Стосунки між молодими не склалися й завершилися швидким розлученням. Десятки років Б.

прожив одинаком. Лише незадовго до смерті він одружився з п. Козополянською.

Між іншим, внук від першого шлюбу Б. Дмитро Богров уже після смерті діда вчинив вдалий замах

на життя прем’єр-міністра Столипіна (1911).

87

Мав величезні проблеми наш земляк, який називав себе «емансипованим космополітом», з

єдиновірцями. Саме тому на схилі віку він пройшов обряд хрещення, що викликало до нього ще

серйозніші претензії, як «зрадника нації».

Серед друзів та близьких знайомих Б. – М. Некрасов, Я. Тейтель, Л. Леванда, А. Ландау та ін.

БОДНАРСЬКИЙ Богдан Степанович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Бібліограф, книгознавець, перекладач. Перший директор Російської центральної книжкової палати

(1920).

З міщанської родини.

Народився 23 червня (5 липня) 1874 р. в м. Радивилів Кременецького повіту Волинської губернії

Російської імперії (нині – районний центр Рівненської області України).

Помер 24 листопада 1968 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).

Закінчив юридичний факультет Московського університету (1896-1901), археологічний інститут

(1905-1910).

Працював редактором «Бюлетеня книжкових новин» (1909-1910), «Бюлетеня книжкових і

літературних новин», очолював бібліографічний відділ «Бюлетеня літератури і життя» (1911-1917), редагував «Бібліографічні вісті» (1913-1929), був директором Російської центральної

книжкової палати (1920-1921), директором Російського бібліографічного інституту (1921-1922).

Член Бібліографічного товариства при Імператорському Московському університеті (1909).

Заслужений діяч науки РРФСР (1945).

Друкувався в журналі «Бібліологічні вісті».

Головний доробок Б. – «Бібліографія російської бібліографії», який являє собою детальний огляд

літератури за 1913-1925 роки.

Відомі серед спеціалістів також книги «Довідковий покажчик книг та журналів, які були

заарештовані з 17 жовтня 1905 р.» (1904-1910), « Бібліографія творів Л. М. Толстого» (1910),

«Міжнародна десяткова класифікація та десяткова класифікація Дьюї» (1919).

Переклав з французької «Скорочені таблиці десятинної класифікації Міжнародного бібліотечного

інституту».

Стаття про нашого земляка увійшла до ««Всесвітнього біографічного енциклопедичного

словника» (1998).

Ось що повідомив про нашого земляка у розвідці «Завоював Москву» В. Ящук: «Працьовитість, енергія, аналітичний розум дуже швидко допомогли радивилівцеві завоювати книгознавчу

Москву. Він був пропагандистом міжнародної класифікації знань, яку вивчив, перебуваючи в

Міжнародному бібліографічному інституті в Брюсселі, – під керівництвом засновника цього

інституту Поля Отлє. Виступаючи з численними доповідями в різних товариствах, Богдан

Степанович ще на початку XX століття зумів переконати колег – учених і просто бібліотекарів – у

перспективності десятинної класифікації знань. Педагогічні здібності нашого земляка проявилися

в той період, коли він читав лекції з бібліографії на курсах у Московському університеті ім.

Шанявського, коли виступав у вузах Ленінграда».

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Б. Борович, П. Отлє, М. Мацуєв, Ю. Меженко, М.

Машкова, С. Лісовський та ін.

БОДЯНСЬКИЙ Осип Максимович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Історик, філолог, фольклорист. Псевдоніми – Ісько Материнка, М. Бода-Варвинець, І. Мастак. Пе-

рший на теренах Російської імперії магістр слов‘янських наріч; першим започаткував курс зі слов-

‘янської історії, літератури та фольклору в Московському університеті.

З родини священика.

Народився 30 жовтня (11) листопада 1808 р. в с. Варва Лохвицького повіту Полтавської губернії

Російської імперії (нині – районний центр Чернігівської області України).

Помер 6 (18) вересня 1877 р. в м. Москва Російської імперії (нині – столиця РФ).

Закінчив духовну семінарію (1831), філологічний факультет Московського університету (1834).

Викладав латинську мову в московській гімназії №2 (з 1835), був секретарем Товариства історії

старожитностей російських при Московському університеті (1845-1848; 1857-1877), редактором

«Читань в Товаристві історії й старожитностей російських при Московському університеті»

(вийшло 100 томів), директором друкарні Московського університету (з 1859).

88

Член-кореспондент Петербурзької АН (1854).

Секретар Московського товариства історії й старожитностей російських (1845).

Віднайшов Пересопницьке євангеліє (1837), вперше видав «Літопис Самовидця», «Історію Русів»

(1846) . Остання книга в незалежній Україні видрукувана у перекладі І. Драча (1991).

Друкувався в журналах «Син Вітчизни», «Вчених нотатках Московського університету»,

«Поголос», «Телескоп», «Московський спостерігач».

Як літератор дебютував збірником поезій «Малоросійські вірші» (1833).

Потім були змістовні рецензії на «Малоросійські повісті» Г. Квітки-Основ‘яненка (1834), книги

«Про погляди відносно походження Русі», «Наські українські казки» (обидві – 1835).

Б. – перекладач таких значущих слов‘янських пам‘яток як «Виноробські статути», «Древньохорва-

тські хроніки», «Слов‘янські старожитності», «Слов‘янський народоопис».

На сторінках якого очолюваних ним «Читань» наш земляк систематично друкував наукові публі-

кації з історії та літератури. Немало місця займали й доробки, що стосувалися українських літопи-

сів та інших старожитностей. Так, завдяки Б. світ побачили «Житіє Бориса і Гліба», «Житіє Феодо-

сія Печерського», матеріали по діяльність Кирила і Мефодія.

Наш земляк запропонував поділяти народну руську поезію на дві «основні стихії» – південну та

північну. Про цілеспрямований інтерес Б. до власних коренів свідчать доробки «Про народну

поезію слов’янських племен», «Розгляд різних думок про давню мову північних і південних русів»

(обидва – 1837) й «Про час появи слов’янської писемності» (1855).

Б. брав активну участь в підготовці посмертного видання творів М. Гоголя, був серед тих, хто

прощався з тілом Т. Шевченка у церкві Тихона-чудотворця у Москві.

Незважаючи на свій високий статус, наш земляк мав проблеми з владою. Так, за спробу

надрукувати власний переклад книги британського дипломата Д. Флетчера «Про державу руську»

(1848) часопис за «найвищим розпорядженням» Миколи I закрили. Б. відсторонили від професури

й звільнили з посади секретаря Товариства історії старожитностей російських.

Пізніше через те, що він мав відмінні від офіційної науки погляди на проблему уніатів в Росії, його

цинічно забалотували при черговому обранні на посаду й звільнили з Московського університету

(1868).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Т. Шевченко, М. Гоголь, П. Куліш, С. Враз, М. Максимо-

вич, М. Лермонтов, І. Гончаров, С. Аксакова, П. Шафарик, М. Станкевич, В. Ганка, Г. Данилевсь-

кий, А. Кримський, Ф. Челаківський, К. Аксаков та ін.

БОРИСЯК Никифор Дмитрович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Геолог, краєзнавець. Першим висунув і обґрунтував думку про поширення кам’яновугільних

відкладів далі на захід, тобто озвучив ідею Великого Донбасу. Фундатор харківської школи

геологів.

З поміщицької родини.

Народився 15 (27) березня 1817 р. в с. Ріг Лохвицького повіту Полтавської губернії Російської

імперії (нині – Середино-Будський район Сумської області України).

Помер 18 (30) березня 1882 р. в с. Золотнишине Полтавської губернії Російської імперії (нині – в

межах м. Комсомольськ Кременчуцького району Полтавської області України).

Закінчив медичний факультет Харківського університету (1838), навчався в Петербурзькому

університеті (1839-1840), стажувався в Швеції і Норвегії (1840).

Працював викладачем Харківського університету (1843-1868).

Член Копенгагенського товариства північних антикваріїв (1845).

Член Французького геологічного товариства (1858).

Друкувався в газетах «Харківські губернські відомості», «Московські відомості», «Донські

військові відомості», «Гірничому журналі».

Спеціалізувався з проблем геологічної будови, корисних копалин і ґрунтів України, насамперед

Донбасу. Обстоював розвиток гірничої справи і розширення видобування корисних копалин, проте його пропозиції не знаходили належного здійснення.

Невід’ємна заслуга Б. – перша схема геологічної будови Харківського артезіанського басейну, блискуче підтверджена пізніше гіпотеза про можливість отримання вод, які виливаються самі, встановлення кордонів розповсюдження чорноземів Європейської Росії, обґрунтування існування

Дніпровсько-Донецького артезіанського басейну, складення «ідеального» поперечного

геологічного профілю по лінії Курськ – Харків – Павлоград.

89

Саме завдяки зусиллям нашого земляка в Харківському університеті впроваджені регіонально-

геологічний та гідрогеологічний напрямки досліджень.

Перу нашого земляка належать наступні доробки: «Про чорнозем» (1852), «Начерк

геогностичного складу і мінеральних багатств Харківської губернії», (1857), «Про географічне

місцезнаходження міста Харкова (1859), «Про археологічні відкриття в Новочеркаську», «Про

чистоту води харківських річок» (обидва – 1864), «Декілька слів про переконання Ломоносова

щодо мінералів» (1865), «Збірник матеріалів, які стосуються геології Південної Росії»« (1867),

«Розмова про розвиток гірничого промислу на півдні Росії» (1868).

Б. видав декілька «Пам’ятних книжок Харківської губернії» (починаючи з 1864), склав

орогідрографічну і геогностичну карту Харківської губернії (1867-1870).

Всього нашому землякові належить понад 60 наукових праць, присвячених геології, гідрогеології, ґрунтознавству, орогідрографії, корисним копалинам.

В м. Артемівськ Донецької області нашому землякові встановлено обеліск.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – М. Остроградський, П. Аносов, І. Леваківський, О. Бріо, О. Ходнєв, І. Лисенко, М. Бекетов, А. Давидович-Нащинський, Д. Лямбль, Ф. Ланг, П. Ейнбродт

та ін.

БОРИСЯК Олексій Олексійович

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Геолог, палеонтолог. Фундатор та перший директор Палеонтологічного інституту академії наук

СРСР.

З родини службовця. Батько, Борисяк О., – межовий інженер; дід, Борисяк Н., – один з перших

дослідників геології Донецького кам’яновугільного басейну.

Народився 22 серпня (3 вересня) 1872 р. в м. Ромни Полтавської губернії Російської імперії (нині

– районний центр Сумської області України).

Помер 25 лютого 1944 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому

цвинтарі.

Закінчив Самарську гімназію (1891), навчався на фізико-математичному факультеті

Петербурзького університету (1891-1892), закінчив Петербурзький гірничий інститут (1892-1896, прослухав повний курс зоології в Петербурзькому університеті (1897-1898).

Працював асистентом кафедри палеонтології петербурзького гірничого інституту (1898 -1899), представником Геологічного комітету в Донецькому басейні та Криму (1900-1912), викладачем

географічного інституту (1919-1922), завідуючим відділом та в. о. директора геологічного музею

Академії наук СРСР (1921-1930), академік-секретар відділу фізико-хімічних наук АН СРСР (1930 -

1935), завідуючим кафедрами Петербурзького гірничого інституту (1936-1938) та Московського

державного університету (1939-1942), уповноваженим президії АН СРСР в м. Фрунзе (1943).

Дійсний член Академії наук СРСР (1929).

Лауреат Державної премії (1943), премії ім. Н. Ахметова.

Член Геологічного комітету (1897), Російського палеонтологічного товариства (1916).

Засновник кафедри палеонтології МДУ (1939).

Вивчав молюски Донбасу, Криму, Польщі, Кавказу, Середньої Азії й Сибіру. Відкрив в давніх

відкладеннях Тургайської (Казахстан) долини, а організовані ним експедиції виявили в

позбавлених будь-яких органічних залишків континентальних відкладеннях того ж Казахстану й

Сибіру нові горизонти життя.

Перу Б. належать доробки: двотомний «Курс палеонтології», «Геологічний начерк Ізюмського

повіту», «Вступ до вивчення викопних пелеціпод», «Новий Dicerorhinus з середнього міоцену

Північного Кавказу», «Пелеціпода юрських відкладень Європейської Росії», «Пелеціпода

донецької юри», «Про залишки представників сім. Equidae з середнього міоцену Північного

Кавказу», «Фауна морських відкладень Байсун-тау (Бухара)», «Новий представник халікотеріїв з

третинних відкладень Казахстану», «Севастопольська фауна ссавців», «Нова раса печерного

ведмедя з четвертинних відкладень Північного Кавказу».

Всього на рахунку вченого близько 270 публікацій.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – О. Карпинський, С. Нікітін, Ф. Чернишов, І. Єфремов, П.

Сушкін, Ю. Орлов, В. Бодилевський, Д. Наливкін, Р. Геккер, К. Фохт, Л. Лібрович, К. Флеров, Ю.

Жемчужников та ін.

БОРОВИКОВСЬКИЙ Володимир Лукич

90

Національний статус, що склався у світі: російський.

Художник.

З козацької родини. Батько, Боровиковський Л., – іконописець. Небіж, Боровиковський Л., – поет, філолог, етнограф.

Народився 24 липня (4 серпня) 1757 р. в м. Миргород Полтавської губернії Російської імперії (нині

– районний центр Полтавської області України)

Помер 6 (18) квітня 1825 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Похований в некрополі XVIII ст.

Навчався у батька, відомого українського іконописця Луки Боровика, у Д. Левицького, австрійського художника І. Лампі-батька.

Служив у Миргородському полку (1774-1783), був радником Імператорської академії мистецтв (з

1802).

Академік Імператорської академії мистецтв (1795).

Лауреат премії Імператорської академії мистецтв (1797).

Займався церковним живописом: ікони «Христос», «Богоматір», іконостаси для Миргородського

Троїцького храму (1784), Борисоглібського собору в Торжку (1790–1792), Іосіфовського собору в

Могилеві (1793–1794), Казанського собору в Петербурзі (1804-1811), Покровської церкви с.

Романівка Чернігівської губернії (1814-1815), образи для церкви с. Арпачево Тверської губернії

(1791). Його роботи цього плану нині зберігаються в Музеї українського мистецтва (Київ), Державній Третьяковській галереї (Москва), Музеї В. Тропініна і художників його часу (Москва), Державному руському музеї (Санкт-Петербург), обласній картинній галереї (Твер), інших

зібраннях.

Б. також здобув славу як портретист, започаткувавши нову сторінку в мистецтві. Основою

творчості стало глибоке розуміння «життя серця» і «світу почуттів». Працював художник як у

жанрі парадного, так і інтимного портрета. Його роботи талановито поєднують риси романтизму і

глибокий психологізм характерів, а декоративні витонченість – з замріяністю.

Найвідоміші портрети пера нашого земляка – полковника П. Руденка, князя О. Куракіна, імператора Павла I, В. Капніста, Катерини II, Д. Трощинського, Є. Тьомкіної, сестер О. і В.

Гагаріних, Г. Державіна, торжківської селянки Христі, кріпаків М. Львова.

Єдиним вцілілим зразком його портретного малярства українського періоду є портрет кінця 1770-

х р. козака, пан-маршалка Новомосковського повіту, згодом полтавського бургомістра Павла

Руденка, зображеного на тлі збудованих його коштом Спаської церкви та пам’ятника на честь

Полтавської битви.

Б. на власні кошти відкрив у Петербурзі приватну школу живопису, де міг навчатися кожен

бажаючий.

З початком XIX ст. наш земляк вдарився в містику та окультні науки. Він став членом масонської

ложі «Помираючий сфінкс» (1802) та секти «Духовний союз» (1819-1824).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – В. Капніст, І. Безбородько, О. Венеціанов, Г. Державін, М.

Львов, Є. Татаринова, М. Львов, Й. Лампі-батько, Д. Левицький, М. Рєпнін, Є. Оленіна, Ф.

Боровський та ін.

БОРОВИКОВСЬКИЙ Олександр Львович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Правник, поет, публіцист. Псевдонім – М. Валентин.

З інтелігентської родини. Батько, Боровиковський Л., – поет, філолог, етнограф.

Народився 14 (26) листопада 1844 в м. Полтава Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 20 листопада (3 грудня) 1905 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-

Петербург РФ).

Закінчив одну з харківських гімназій, юридичний факультет Харківського університету (1866).

Працював помічником секретаря Харківського окружного суду (1867-1870), товаришем прокурора

Симбірського окружного суду (1870-1871), товаришем прокурора Петербурзького окружного суду

(1871-1874), присяжним повіреним при Петербурзькому судовому окрузі (1874-1883), членом Оде-

ської судової палати (1883-1887), приват-доцентом Новоросійського університету (1887-1894), по-

мічником статс-секретаря Державної Ради (1894-1895), обер-прокурором (1895-1898), сенатором

Цивільного касаційного департаменту (з 1898).

91

Друкувався в газетах «Новий час», «Санкт-Петербурзькі відомості», журналах «Вітчизняні

нотатки», «Жіночий вісник», «Журнал цивільного і кримінального права», «Сполох», «Журнал

міністерства юстиції», «Російська мова».

Як літератор дебютував в альманасі «Читання в Розмові любителів російського слова» нарисом

«Жіноча доля в малоросійських піснях» (1864).

Потім настала черга наступних доробків: «Закони цивільні з поясненнями згідно з рішеннями

Цивільного касаційного департаменту Сенату», «Статут цивільного судочинства» (обидва – 1882).

Наш земляк – автор низки етюдів «Треті особи у процесі», «Закон та совість», «Давність», «Суд та

сім’я», «Справи чоловічі», «Жіноча доля за малоросійськими піснями», а також віршів, серед яких

вирізняється «З українських мотивів».

У подальшому поезії Б. неодноразово зазнавали цензурних утисків, а тому часто розповсюд-

жувалися самвидавом.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Ф. Достоєвський, І. Тургенєв, О. Воєйков, М. Некрасов, М.

Салтиков-Щедрін, А. Коні, О. Суворін та ін.

БОРОВКО Микола Африканович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник-есперантист, перекладач. Літературні псевдоніми – Н.Б, En Be. Світовий фундатор

есперанто-прози; засновник першого на українських теренах есперанто-клубу.

З дворянської родини.

Народився в 1863 р. в м. Заславль Волинської губернії Російської імперії (нині – м. Ізяслав, адміністративний центр однойменного району Хмельницької області України).

Помер в 1913 р. в м. Сімферополь Таврійської губернії Російської імперії (нині – Автономна

Республіка Крим України).

Закінчив військове училище.

Працював інженером петербурзької сталеливарної компанії (1896-1897), служив в Сибіру (1897-1902), директором Ялтинської міської публічної бібліотеки (1902-1905), Симферопольської

міської бібліотеки (1908-1913).

Голова петербурзького есперанто-товариства «Espero» (1896-1897).

Член кримського Товариства природодослідників і любителів природи.

Друкувався в газеті «Кримський кур’єр», журналах «La Esperantisto», «Питання філософії і

психології», «Журнал для всіх», «Вісник виховання» , збірнику «Fundamenta krestomatio».

Наш земляк – автор оповідань «В могилі» (1892), «Випадок», «Життя», «Ніч» (1892-1895),

«Баран» «Максим-ідіот» (1897-1898), п’єси «Остання сцена з «Фауста», книги «Психологія

мислення» (1904).

Його перу належить теоретичні статті «Про переклад поезії міжнародною мовою» (1891),

«Психологія читання».

Переклав «Кам’яного гостя» О. Пушкіна, «Шильонського в’язня» Д. Байрона.

Що стосується особистого життя, то воно його не пестило: при пологах померла мати (1863), трохи пізніше помер батько (1873); за низку полемічних статей його як «неблагонадійного» разом

з родиною вислали з м. Ялта (1905).

На фасаді першої громадської бібліотеки Ялти встановлена меморіальна дошка з написом: «Тут, у

першій міській публічній бібліотеці ім. Жуковського (нині – ім. А. П. Чехова) в 1902-1906 рр.

працював М. А. Боровко (1863-1913) – перший директор, передовий громадський діяч Криму, піонер міжнародної мови есперанто (2002).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – В. Гернет, В. Лойко, А. Грабовський, В. Тромпетер, Л.

Заменгоф та ін.

БОРОВСЬКИЙ Тадеуш

Національний статус, що склався у світі: польський.

Письменник.

З міщанської родини. Батько – власник книжкової крамниці.

Народився 12 листопада 1922 р. в м. Житомир Волинської губернії СРСР (нині – адміністративний

центр однойменної області України).

Звів рахунки з життям 1 липня 1951 р. в м. Варшава (Польська Народна Республіка).

Закінчив факультет польської мови та літератури Варшавського університету.

92

Працював комірником на складі будматеріалів, референтом з питань культури Польського

інформаційного прес-бюро в Східному Берлині.

Лауреат Національної літературної премії другого ступеня (1950).

Друкувався в журналі «Твурчость», «Нова культура»

Як письменник дебютував збіркою віршів «Десь земля», видрукуваною в підпіллі (1942).

Потім настала черга книг оповідань і спогадів «Ми були в Освенцімі» (1946), «Кам’яний світ»,

«Прощання з Марією» (обидві – 1948).

За прозою нашого земляка режисер А. Вайда зняв фільм «Пейзаж після битви» (1970).

Я. Івашкевич зазначає: «Я вважаю, ніхто, окрімБоровського, не зміг так глибоко проникнути в

суть процесу, котрий ганьбить людство, ніхто не зумів так точно описати методи і наслідки

розтління людських душ. Ніхто – це не означає ніхто у нас. Мені здається, що оповіданням

Боровського немає нічого подібного в світовій літературі. Це вище досягнення в цьому жанрі».

Що стосується особистого життя нашого земляка, то батька і матір нашого земляка більшовики

запроторили до сталінських концтаборів (1926); сам письменник під час Другої світової війни

перебував у німецьких концтаборах Освенцім, Нацвейлер-Даутмергель і Дахау (1943-1945).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Я. Седлецький, А. Гірс, З. Строїнський, С. Марчак-

Оборський, К. Бачинський, Т. Гайци, В. Боярський, К. Ольшевський та ін.

БОРТНЯНСЬКИЙ Дмитро Степанович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Співак, композитор. Фундатор музики на теренах Російської імперії.

З козацької родини. Батько, Бортнянський С., служив у гетьмана К. Розумовського.

Народився 30 липня (10 серпня) 1751 р. в м. Глухів Чернігівського полку Російської імперії (нині –

районний центр Сумської області України).

Помер 28 вересня (10 жовтня) 1825 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-

Петербург РФ). Похований на Смоленському цвинтарі (могила не збереглася).

Навчався в глухівській співочій школі (1757-1759), петербурзькій Придворній співочій капелі

(1759-1769), в Італії (1769-1779). Чудово грав на гуслах, бандурі, скрипці.

Був капельмейстером Придворної співочої капели (1780-1784), керівником хорів Сухопутного

шляхетського корпусу й Смольного інституту (1784-1795), управляючим (1796-1801), директором

Придворної співочої капели (1801-1816), цензор всіх нот духовної музики, які друкувалися на

теренах Російської імперії (1816-1825).

Почесний член петербурзької Академії мистецтв (1804).

Член Російського філармонічного товариства (1815).

Нашого земляка ще за життя називали «Орфеєм ріки Неви», а скульптурне зображення розмістили

на новгородському пам’ятнику «Тисячоліття Русі» (1861).

Перу Б. належать опери «Алкід», «Креонт», «Свято синьйора», «Квінт Фабій», «Сокіл», «Син-

суперник, або Сучасна стратоніка», кантати «Співець у стані руських воїнів», сонати для

клавесина.

Друком у Б. вийшли 35 концертів, 21 духовне співання, 8 духовних тріо с хором, 7 херувимських

співань, триголосна літургія, зібрання духовних псалмів.

Кращими концертами вважаються «Гласомъ моимъ ко Господу воззвахъ», «Скажи ми, Господи, кончину мою», «Вскую прискорбна еси, душе моя», «Да воскреснет Богъ», «Коль возлюбленна

селения Твоя, Господи».

Музика Б. хоча стилістично й близька ранньокласичній європейській, вона вщерть наповнена

інтонаціями української й російської побутової пісні.

Існує чи то правда, чи легенда про останні хвилини життя нашого земляка. В інший світ він

буцімто відходив під звуки власного концерту, який виконували півчі. Занадто красиво, щоб бути

правдою? Проте ось достовірний факт: лікаря запросили, коли композитор… вже помер.

Пам’ятники землякові встановлено в м. Глухів Сумської області (1995), у нью-йоркському соборі

Івана Богослова, а його скульптурний барельєф прикрашає монумент «Тисячоліття Росії» (1861).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Д. Мартіні, М. Півторацький, Б. Галюппі, Катерина II, О.

Строганов, І. Мартос, М. Березовський, А. Cальєрі, П. Турчанінов, Д. Паїзієлло, П. Вел’ямінов, М.

Херасков та ін.

БОСКЕ Ален

Національний статус, що склався у світі: французький.

93

Прозаїк, поет, публіцист, літературознавець, перекладач, журналіст. Справжнє прізвище – Біск

Анатолій Олександрович.

З письменницької родини. Батько, Біск О., – поет, перекладач.

Народився 28 березня 1919 р. в охопленому полум’ям громадянської війни м. Одеса, яке

переходило з одних рук до інших (нині – адміністративний центр однойменної області України).

Помер 17 березня 1998 р. в м. Париж (Франція).

Навчався в Брюссельському вільному університеті, французькій Сорбонні.

Працював заступником головного редактора нью-йоркської газети «Вільна Франція» (1942-1943), в лондонській штаб-квартирі Ейзенхауера (1944-1945), в берлінському штабі союзних військ

(1945-1951), викладачем в низці американських університетів (з 1959).

Воював в трьох арміях – бельгійській, французькій, американській. Брав участь у відкритті

другого фронту і висадці союзників в Нормандії.

Член Бельгійської академії наук.

Член Квебекської академії.

Президент Європейської поетичної академії.

Друкувався в «Monde», «Nouvelles littéraires», «Figaro», «Nouvelle Revue française», Quotidien de Paris».

Голова французької академії «Малларме».

Як літератор дебютував збірником віршів «Premier Testament» (1957).

Потім настала черга романів «Російська мати», «Дитина, якою ти був», «Людина для іншої

людини», книг віршів.

Всього перу нашого земляка належить півтора десятка романів, близько тридцяти поетичних

збірок.

Перекладав М. Цвєтаєву, Г. Ахматову, М. Волошина, В. Хлебнікова.

Крихіткою разом з батьками емігрував до Болгарії (1920), потім – Бельгії (1925) США (1942) і, нарешті, Франції (1950-і).

С. Максимов в есе «Блискуче прожити непоміченим» зазначає: «Збірка заміток, афоризмів і просто

цікавих думок – це спроба А. Боске описати своє життєве кредо. Ці замітки він робив впродовж

всього життя. Останні не набули якоїсь форми чи то із-за небажання автора, чи то, можливо, він

просто не встиг цього зробити. Можливо, це були лише накидання майбутніх сюжетів до віршів і

прози. Проте ці замітки точно відображають характер людини, для якої жити означало грати

музику Слова на струнах Життя».

Серед друзів та близьких знайомих Б. – А. Бретон, Б. Шрейбер, Р. Келуаз та ін.

БОЦЯНОВСЬКИЙ Володимир Феофілович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Драматург, критик, історик літератури. Один з фундаторів і перший голова Російського бібліогра-

фічного товариства.

З родини священика.

Народився 15 (27) червня 1869 р. в с. Скоморохи Житомирського повіту Волинської губернії

Російської імперії (нині – Житомирський район Житомирської області України).

Помер 16 липня 1943 р. у м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).

Закінчив житомирську гімназію №1 (1888), вчився в Петербурзькому університеті (1888-1892).

Працював вихователем та викладачем в гімназіях. Служив в імператорській канцелярії чиновни-

ком з прийняття прохань (1896-1906; 1910-1917). Завідував відділом у газеті «Русь» (1903-1908), був редактором журналів «Сірий вовк» (1907-1908) та «Вільний художник» (1910-1911), лектором, бібліотекарем Бібліотеки Академії наук СРСР.

Друкувався в газетах «День», «Цілина», «Нова Русь», «Біржові відомості», «Голос», «Новий час»,

«Київський тиждень», «Ранок Росії», журналах «Історичний вісник», «Російська старовина»,

«Бібліограф», «Новий час», «Київська старовина», «Нове слово», «Щорічник імператорських

театрів», «Сучасник», «Театр і мистецтво», «Русь», «Сонце Росії», «Лелітки», «Вогник», «Північ»,

«Ранок», «Літературному альманасі уральського життя». Розмістив статті в «Словнику» С.

Венгерова й «Енциклопедичному словнику» Брокгауза – Ефрона.

Як літератор дебютував в газеті «Волинь» (1885).

Потім настала черга глибоких дослідницьких робіт «Хто вбив царевича Дімітрія» (1891), «Російсь-

кі вільнодумці XIV-XV ст.» (1896), «Історичний нарис діяльності Російського товариства Червоно-

го Хреста» (1896), «Богошукачі» (1911).

94

Б. – автор п’єс «Наталі Пушкіна. Жриця Сонця» (1912), «Велика віщунка» (1913), «Патріарх Ни-

кон» (1923), «Петро III» (1923), «Патріарх Никон», «Петро III» (обидві – 1923), «Чаклун його

Величності» (1924).

Далеко не всі доробки Б. були до вподоби царській владі. Так, постановку його п’єси «Суд Пілата»

(1905) заборонила театральна цензура. Така ж доля спіткала ще два твори – «Нові» та «Мошва»«.

Наш земляк переклав українською мовою для трупи п. Суслова «Ревізор» М. Гоголя.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – М. Горький, В. Комісаржевська, К. Бальмонт, О. Блок, С.

Венгеров, О. Форш, К. Чуковський та ін.

БРАГІНСЬКИЙ Мані-Лейб

Національний статус, що склався у світі: американо-єврейський.

Поет, перекладач.

З міщанської родини.

Народився 20 грудня 1883 р. в м. Ніжині Чернігівської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Чернігівської області України).

Помер 4 жовтня 1953 р. в м. Нью-Йорку (США). Похований на місцевому цвинтарі.

Спеціальної освіти не мав.

Працював чоботарем, журналістом.

Член Української соціалістичної партії.

Друкувався в газетах «Ді нає цайт», «Форвертс», журналі «Література і життя».

Перу нашого земляка належать збірки «Вірші», «Балади», «Єврейські і слов’янські мотиви» (усі –

1918), двотомник «Вірші і балади» (1955). Його казка у віршах «Інгл-цінгл-хват» неодноразово

перевидавалася, у тому числі й у СРСР.

Не знаходячи спільної мови з владою, емігрував – спочатку до Великобританії (1904), а потім –

США (1905).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – С. Єсенін, І. Мангер, З. Ландау, Г. Горбачов, Е.

Лисицький, Д. Ігнатов, А. Дункан, Р. Айзланд, В. Бренер та ін.

БРАЗ Йосип Еммануїлович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Художник.

З міщанської родини.

Народився 22 січня 1873 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 6 листопада 1936 р. в Ліс-Шантіл’ї поблизу м. Париж (Франція).

Закінчив Одеську малювальну школу (1890), навчався в Мюнхенській приватній малювальній

школі Ш. Холлоші (1890-1894), Петербурзькій академії мистецтв (1895-1897).

Працював викладачем у власній майстерні (1890-і), Малювальній школі при Товаристві

пересувних художників (1902-1904), Вищому державному художньо-технічному інституті (1920-

і), вченим хоронителем і завідуючим відділом Ермітажу (1918-1924), реставратором пам’ятників

старовини в м. Новгород (1926-1927), викладачем Вищих державних художньо-технічних

майстерень (1927-1928).

Член комітету і скарбник товариства «Світ мистецтва».

Дійсний член Петербурзької академії мистецтв (1914).

Серед найвідоміших доробків портрети Є. Мартинової (1896), М. Кузнєцова (1897), А. Чехова

(1898), графині Є. Толстої (1900), невідомого в кріслі (1906), дружини (1907), пейзажі Криму і

Фінляндії (1910-і), «Натюрморт з мідною ступкою» (1920) та ін.

Йому пензлю також належать портрети С. Іванова, Л. Пастернака, О. Соколова, К. Сомова, К.

Первухіна, С. Бахрушина, М.Савіної, І. Гінцбурга.

Наш земляк – Автор натюрмортів в дусі «малих голландців», імпресіоністських пейзажів.

Займався літографією, офортом.

Створив галерею портретів російських художників кінця XIX – початку XX ст. Особливою

популярністю користувалися його витончені жіночі портрети.

На одному з останніх московських аукціонів за картину Б. «Північний пейзаж» просили 45000

USD.

95

З приходом до влади більшовиків у митця виникли проблеми: його, звинувативши в скуповуванні

картин для вивезення за кордон і шпигунстві, заарештували й відправили в заслання в м. Новгород

(1924-1926), а колекцію – націоналізували.

Півтора року по тому Б. емігрував – спочатку в Німеччину (1928), а потім – Францію (1928).

Нині його картини зберігаються в музеях України, Росії, Казахстану.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – І. Рєпін, А. Чехов, С. Іванов, К. Костанді, П. Савіна, Ш.

Холлоші, П. Третьяков, Л. Пастернак, К. Сомов, В. Комісаржевська, К. Первухін, З. Серебрякова, І. Гінцбург та ін.

БРАЙКО (БРАНКОВСЬКИЙ) Григорій Леонтійович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Видавець, дипломат, журналіст, перекладач.

З шляхетської родини.

Народився на початку 1740-х рр. в [Малоросії].

Помер в 1793 р. в м. Відень (Австрія). Похований на місцевому цвинтарі.

Навчався в Києво-Могилянській академії, Московському академічному університеті (1764-1765), Геттінгенському та Кільському університетах (1765 – поч. 1770-х).

Працював перекладачем в російській Академії наук, радником Колегії іноземних справ (1778-1783), радником російського посольства у Венеції (1783-1789), а згодом – Відні (1789-1793).

Видавав журнал «Санкт-Петербурзький вісник», в якому пропагував конституційні ідеї і

необхідність полегшення долі селян (1778-1781).

Друкувався в журналах «Зібрання новин», «Санкт-Петербурзький вісник», «Зібрання різних творів

і новин».

Як літератор дебютував перекладом уривком «Королівство Аглінське, або Великобританія й

Ірландія» з «Географії» А. Бюшінга (1772).

Потім настала черга перекладів «Діалогів Діогена» К. Віланда, «Розмови, яка містить скаргу на

шлюб, між Євлалією та Ксантипою» Е. Роттердамського, книг «Ірін» Е. Клейста, «Вічність» А.

Галлера та ін. Тема перекладів викликала невдоволення влади. Чашу її терпіння переповнило

опублікування Б. «Сатири I « В. Капніста та «Володарям і суддям» Г. Державіна. Під тиском

сановних потіпак журнал «Санкт-Петербурзький вісник» було закрито. Самого ж українця-

співвидавця відправили у почесне заслання до Венеції, заборонивши займатися літературною

діяльністю.

Після смерті Б. вдовиці та дітям жилося дуже сутужно. І лише з приходом на трон Павла I зусиллями друзів покійного сиротам надали матеріальну допомогу.

А ось яку інформацію подає ро земляка довідник «Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст.»: «Б. заслужив немилість у правлячих колах своїм свободолюбством та гідністю, був

типовим представником Київської освіченості у Санкт-Петербурзі. Знання мов, захоплення ідеями

французького просвітництва, віра у просвіченого монарха, який правитиме державою, спираючись

на справедливі закони, породжували у Б. прагнення прислужитися суспільству своїми знаннями і

цим сприяти його реформуванню. …»Санкт-Петербурзький вісник» Б., по суті, започаткував

наукову бібліографію. Спрямованість журналу виявлялася з опублікування у першому номері

замість редакційної передмови «фрагментів і думок», запозичених у різних авторів, де наскрізною

ідеєю було визнання природного права, за яким кожна людина є особисто вільною. Не дивно, що

незабаром …видавця було відправлено у Венецію з негласною забороною займатися літературною

та перекладацькою діяльністю».

Серед друзів та близьких знайомих Б. – І. Богданович, В. Капніст, Г. Державін, М. Панін, Б.

Арндт, Я. Штелін, М. Львов, І. Вейтбрехт, Я. Княжнін, І. Хемніцер, М. Щербатов, О. і С.

Воронцові, А. Шлецер та ін.

БРАНКЕВИЧ Михайло Степанович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, поет, перекладач.

З дворянської сім‘ї.

Народився бл. 1778 р. в [Малоросії].

Помер 8 (20) липня 1812 р. в м. Москва Російської імперії (нині – столиця РФ).

96

Навчався в Київському головному народному училищі, Києво-Могилянській академії (1795-1796), гімназії Московського університету (1796-1799), філософському факультеті Московського універ-

ситету (1799-1804).

Працював викладачем в Смоленській гімназії (1804-1805), гімназії при Московському університеті

(1805), чиновником канцелярії Міністерства юстиції (1807-1809), гімназії при Московському уні-

верситеті (1810-1812).

Друкувався в журналах «Друг юнацтва», «Іппокрена», «Приємне і корисне».

Як літератор дебютував перекладами з німецької та французької мов (1794).

Найвідоміший з перекладів – «Дух Еккартсаузена, або сутність вчення цього знаменитого

письменника» (1810). У ньому перекладач поділяв церкву на «істинну» й «хибну»: «Зовнішня

церква обмазана брудом вад, а внутрішня тверда».

Б. – автор книг «Найточніший астрономічний телескоп, або Загальний астрономічний, політичний

та економічний календар на 336 років» (1808), «Хоробрий філософ Лев Андрійович Громін, това-

риш по службі Сили Андрійовича Богатирьова» (1809), «Кривава війна в Архиповича з Яремівно-

ю» (1810), «Розмови Калузької губернії селянина с дружиною своєю про мінливе щастя

французької зброї та дивовижних успіхах російських військ» (1813), «Основи математики», «Нова

й повна книга для ворожіння» (обидві – 1814).

Опублікував Б. близько 2000 народних приказок та прислів’їв.

А осб що пише про нашого земляка Р. Садовникова у статті «Бранкевич Михайло Степанович»:

«Б. намагається осмислити історичну обстановку 1810-х рр. («Я бачу, збирається над Європою

хмара кривавих задумів. Але ти, безсмертна Росія! як і раніше, відіб’єш і розсиплеш їх») і

соціальні вади російського суспільства (глухий старий, вийшовши у відставку після героїчної

солдатської служби, змушений працювати на поміщика і карався за щонайменшу провину)».

Що стосується особистого життя, то Б. страждав слабким здоров’ям (помер від сухот) і пізнав, що

таке злидні.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – М. Невзоров, Ф. Любій, І. Лопухін та ін.

БРАТАНОВСЬКИЙ-РОМАНЕНКО Андрій Семенович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Священнослужитель, перекладач. В чернецтві – Анастасій (1790).

З родини священика. Батько, Братановський-Романенко С., – протоієрей баришівської церкви

Різдва Богородиці.

Народився 16 (27) жовтня 1761 р. в м. Баришівка Переяславського повіту Полтавської губернії

Російської імперії (нині – районний центр Київської області України).

Помер 10 (22) грудня 1806 р. в м. Астрахань Російської імперії (нині – обласний центр РФ).

Похований на місцевому цвинтарі.

Закінчив Переяславську духовну семінарію (1782).

Був викладачем Севської (1782-1784), Вологодської (1784-1788), Кирило-Білозерської (1788-1789), Олександро-Невської духовних семінарій, читав Закон Божий кадетам Ізмайлівського полку (1790-1792), законовчителем Сухопутного шляхового корпусу (1792), придворним проповідником (1793-1796), єпископом білоруським (1797-1805), архієпископом астраханським (1805-1806).

Дійний член Імператорської Академії наук і мистецтв (1794).

Член Святійшого Синоду (1796).

Кавалер ордена св. Ганни 1-го ступеня (1797).

Наш земляк – автор реформи духовних училищ, за яку одержав діамантову панагію.

Перу Б.-Р. належать доробки: «Досвід про досконалість» (1805), посібник з підготовки проповідей

«Tractatus de concionum dispositionibus formandis» (1806), переклад трактату «Дослідження

властивостей суботи та спокою Нового завіту» Г. Кондея (1787), книг «Запобігання безвір’ю та

нечестивості, здоровим глуздом, совістю та досвідом доведене» Ж.-А.-С. Формея (1794), «Плач

Ієремії пророка» Ф.-Т.-М. де Бакюляра (1797), «Істинний Месія, або Доказ божественного приходу

в світ Ісуса Христа і його божества» (1801).

Працював Б.-Р. і над перекладом «Тлумачення на Євангеліє Івана Богослова» та «Історією падіння

та розвалу Римської імперії» Е. Гіббона, проте ці доробки завершити не встиг.

Власну багатющу бібліотеку наш земляк заповів Астраханській духовній семінарії.

Серед друзів та близьких знайомих Б.-Р. – І. Братанович, Г. Петров, Олександр I, І. Бецький, Катерина II, І. Шувалов, Павло I, П. Лєвшин та ін.

97

БРЕДИХІН Федір Олександрович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Астроном, перекладач. Фундатор кафедри астрофізики Московського університету Російської

імперії. В астрономії існує науковий термін «теорія кометних форм Бредихіна».

З дворянської родини. Батько, Бредихін О., – капітан-лейтенант Чорноморської флотилії.

Народився 26 листопада (8 грудня) 1831 р. в м. Миколаїв Херсонської губернії Російської імперії

(нині – адміністративний центр однойменної області України).

Помер 1 (14) травня 1904 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Похований у фамільному склепі в маєтку «Погост» поблизу Кінешми (нині – Іванівська область

РФ).

Навчався в пансіоні при одеському Рішельєвському ліцеї (1845-1849), в Рішельєвському ліцеї

(1849-1851), закінчив фізико-математичний факультет Московського університету (1851–1855).

Працював викладачем Московського (1858-1869; 1869-1876), Київського (1869) університетів, директором астрономічної обсерваторії Московського університету (1873-1890), директором

Пулковської обсерваторії (1890-1895).

Академік Петербурзької академії наук (1890).

Один з фундаторів і член Московського математичного товариства (1864).

Член (1862), президент Російського товариства дослідників природи (1886-1890).

Член і перший президент Російського астрономічного товариства (1891).

Дійсний член Німецької академії дослідників природи «Леопольдіна» (1882).

Почесний член Королівського астрономічного товариства в Лондоні (1884).

Почесний член Ліверпульського астрономічного товариства (1884).

Член-кореспондент Італійського товариства спектроскопістів (1889).

Член-кореспондент Математичного і природничо-наукового товариства в Шербурзі (1889).

Член-кореспондент «Бюро довгот» в Парижі (1894).

Б. – автор механічної теорії кометних форм, класифікації кометних хвостів, організатор

систематичних спостережень метеорів. За його безпосередньою участю розпочалися систематичні

спостереження хромосфери Сонця за допомогою протуберанц-мікроскопа, фотографування

сонячних плям і факелів, дослідження змінних зірок і планетарних туманностей. Учений вніс

значний внесок до інструментальної оптики і гравіметрії.

На основі ретельного незалежного аналізу архівних даних Б. дійшов висновку про підробку

інквізицією документів, які обґрунтовували звинувачення проти Галілея.

Друкувався в журналах «Аннали Московської обсерваторії», «Вісті Імператорської академії наук»,

«Російський вісник», «Кругозір», «Вісник Європи», «Природа».

Як вчений дебютував статтею «Декілька слів про кометні хвости» (1861).

Потім настала черга наступних доробків: «Про кометні хвости» (1862), «Збурення комет, які не

залежать від планетних тяжінь» (1865), «Процес Галлея за новими даними» (1871), «Етюди про

походження космічних метеорів і виникнення їх потоків» (1903).

Переклав трагедії «Віргінія» В. Альфієрі, «Франческа да Ріміні», «Герцог Міланський» С. Пелліко.

Засновано премію ім. Ф. Бредихіна АН СРСР (1946).

Ім’ям нашого земляка названо кратер на зворотному боці Місяця.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – С. Костинський, З. Соколовський, П. Штернберг, Б.

Щетинін, В. Цераський, Б. Швейцер, А. Білопольський, А. Секкі та ін.

БРЕЖИНСЬКИЙ Андрій Петрович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет.

З дворянської родини.

Народився в 1779 р. в с. Волинка Чернігівської губернії Російської імперії (нині – Сосницький

район Чернігівської області України).

Помер після 1843 р.

Закінчив артилерійський кадетський корпус №2 (1785-1795).

Служив в Сибірському драгунському полку, був ад‘ютантом при генералові (майбутньому канцле-

рові) А. Горчакові, працював в Комісії по складанню законів (1801-1803), бібліотекарем у відправ-

леного в заслання А. Зубова – одного з організаторів вбивства царя Павла I (1804-1808), читав курс

словесності в Гірському кадетському корпусі (1806-1815), був клерком Експедиції астраханських

соляних промислів Міністерства фінансів (1815-1817).

98

Друкувався в журналах «Товариш освіти», «Бесіди любителів російського слова», «Дух журна-

лів».

Як літератор дебютував одою «Росіянин біля труни нездоланного героя» (1799).

Б. – автор од «Епістоли» (1801), «Послання покійному Козловському» (1805), «Зображення Суво-

рова» (1817), поеми «Блаженство Півночі, чи Слава царів і торжество народу» (1806), «Торжество

вінценосця. Блаженство підданих і Слава російської імперії» (1826).

За деякими свідченнями, Б. випробовував свої сили і в якості драматурга, проте ці доробки до нас

не дійшли.

Наш земляк готував до друку підручник граматики, але його не закінчив.

Більшість творів Б. не були надруковані.

Доживав віку на утриманні якогось благодійника в м. Викса (нині – Нижньогородська область

РФ).

Ось як, бодай дотично, згадує нашого земляка І. Теодорович у нарисі «Іван Пнін»: «Згадуючи

останні місяці життя батька, П. О. Радіщев пише: «Особи, які відвідували його під час останнього

перебування в Петербурзі, були... Бородовіцин, Брежинський, Пнін – молоді люди, що слухали

його з великою цікавістю і увагою». Другим із згаданих Павлом Олександровичем «молодих

людей» – мабуть, був поручик Андрій Петрович Брежинський – малопомітний поет, співробітник

«Друга освіти» 1805 р. і «Духа журналів» 1817 р. Що ж до Бородовіцина, то, поза сумнівом, це

Іван Сергійович Бородовіцин, син багатого смоленського і орловського поміщика, товариш по

службі О. М. Радіщева в Комісії по складанню законів. Про стосунки Пніна з Брежинським і

Бородовіциним ніяких даних не збереглося».

Серед друзів та близьких знайомих Б. – О. Казадаєв, І. Пнін, Г. Державін, О. і П. Радіщеви, М.

Козловський, А. Горчаков, О. Шишков, І. Бородавіцин, А. Зубов та ін.

БРЕЖНЄВ Леонід Ілліч

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Державний і політичний діяч.

З міщанської родини. Батько, Брежнєв І., – вальцювальник Дніпровського металургійного заводу.

Народився 19 грудня 1906 (1 січня 1907) р. в с. Камінське Романківської волості

Катеринославського повіту Катеринославської губернії Російської імперії (нині – м.

Дніпродзержинськ Дніпропетровської області України).

Помер 10 листопада 1982 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований біля Кремлівської

стіни.

Закінчив Курський землевпорядно-меліоративний технікум (1927), Дніпродзержинський

металургійний інститут (1935).

Був землевпорядником у Білорусії, на Курщині і Уралі (1927-1931), інженером Дніпровського

металургійного заводу (1931-1933), директором змінного робітничого факультету Кам’янського

металургійного інституту (1933-1935), директором Дніпродзержинського металургійного

технікуму (1936-1937), завідувачем відділу (1938-1939), секретарем (1939-1941)

Дніпропетровського обкому КП(б)У, політруком Закавказького фронту (1942-1943), начальником

політуправління 4-го Українського фронту (1943-1946), першим секретарем Запорізького (1946-1947), Дніпропетровського (1947-1950) обкомів партії, ЦК Компартії Молдавії (1950-1952), секретарем ЦК КПРС (1952-1953), начальником Політуправління Військово-Морських Сил, заступником начальника Головного політичного управління Радянської Армії і Військово-

Морського Флоту (1953-1954), другим (1954-1955) і першим (1955-1956) секретарем ЦК Компартії

Казахстану, секретарем ЦК КПРС (1956-1960), головою Президії Верховної Ради СРСР (1960-1964), генеральним секретарем ЦК (КПРС (1964-1982).

Лауреат Ленінської премії «За зміцнення миру між народами».

Лауреат Ленінської премії з літератури (1980).

Чотириразовий Герой Радянського Союзу.

Герой Соціалістичної Праці.

Маршал Радянського Союзу (1976).

Учасник змови по усуненню від влади М. Хрущова (1964).

За часів Б. в СРСР активно розвивалося житлове будівництво (зведено майже 50 відсотків

житлового фонду країни), медичне обслуговування, освіта, аерокосмічна, автомобільна, нафтогазова і військова промисловість.

99

В той же час, втягнувшись в гонку озброєнь, Радянський Союз почав витрачати на військові цілі

недозволенно великі засоби в збиток цивільним секторам економіки. У країні почав відчуватися

гострий брак товарів народного споживання і продуктів харчування, в столицю потягнулися

«продовольчі потяги» з провінцій.

Б. пригнічував інакомислення як в СРСР, так і Польщі, в Чехословаччині (1968); серйозною його

помилкою стало і введення радянських військ до Афганістану (1980).

З кінця 1980-х в СРСР спостерігався культ особи Б.

До 100-річчя з дня народження нашого земляка у Росії знято документальний чотирисерійний

фільм «Брежнєв» (2006).

Серед друзів та близьких знайомих В. – М. Суслов, В. Молотов, Г. Цуканов, А. Мікоян, В.

Щербицький, Ю. Андропов, К. Черненко, А. Громико, О. Шелєпін, М. Підгорний, О. Косигін, М.

Горбачов та ін.

БРЕЙТ Грегорі

Національний статус, що склався у світі: американський.

Фізик. Один з фундаторів прискорювальної техніки. У фізиці існує науковий термін «формула

Брейта – Вігнера» (1936).

З міщанської родини.

Народився 14 липня 1899 р. в м. Миколаїв Херсонської губернії Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Помер 11 вересня 1981 р. в США.

Закінчив університет Д. Гопкінса в штаті Меріленд (1920).

Працював асистентом і викладачем Лейденського, Міннесотського університетів, Технологічного

інституту Карнегі (1921-1929), Нью-Йоркського (1929-1934), Вісконсинського (1934-1947), Єльського (1947-1968), Буффальського (1968-1974) університетів.

Член Національної академії наук США (1939)

Кавалер медалі Б. Франкліна (1964), Національної медалі науки США (1967).

Лауреат премії Боннера (1969).

Спеціалізувався з проблем ядерної структури, властивостей ядерних сил, теорії розсіяння, квантової теорії, квантової механіки, квантової електродинаміки, теорії прискорювачів, фізики

високих енергій.

Розвинув першу квантово-механічну теорію ефекту Ханле (1933).

Дав пояснення аномального магнітного моменту електрона (1948).

Спільно з Э. Кондоном і Р. Презентом висунув гіпотезу ізотопічної інваріантності ядерних сил, звернувши увагу на еквівалентність сил «протон – нейтрон» і «протон – протон» (1936).

У парі з Э. Кондоном розробив теорію розсіяння протонів на протонах.

Уперше з І. Рабі вказав, що спіни і магнітні моменти ядер можна вимірювати, вивчаючи

відхилення атомних пучків.

Брав участь в американському атомному проекті, проте рано залишив його (1942).

Друкувався в журналі «Physical Review».

Перу нашого земляка належить книга «Теорія резонансних ядерних реакцій».

Творчості Б. присвятили свої розвідки А. Арсеньєв «Про резонансне розсіяння на потенціалі типу

«пастки» і формулі Брейта –Вігнера» і В. Макаров «Про потенціал Брейта в квантовій

електродинаміці».

До США емігрував разом з батьками (1915).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Е. Фермі, Л. Сцілард, П. Еренфест, Е. Теллер, Р.

Оппенгеймер, Е. Кондон, Р. Презент, М. Тув, І. Рабі, Ю. Вігнер та ін.

БРЕЧКЕВИЧ Митрофан Васильович

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Історик-медієвіст.

З родини священика.

Народився 4 червня 1870 р. в с. Бакоти Кременецького повіту Волинської губернії Російської

імперії (нині – Кременецький район Тернопільської області України).

Помер в 1963 р. в м. Київ СРСР (нині – столиця України).

Закінчив Волинську семінарію (1890), історико-філологічний факультет Юр’ївського університету

(1897-1901), слухав лекції в Берлінському університеті (1911-1913).

100

Працював вчителем зразкової церковнопарафіяльної школи при Волинській семінарії (1890-1891), наглядачем Єлизаветградського духовного училища (1891-1897), вчителем Юр’ївського реального

училища (1904-1911), викладачем Юр’ївського (1906-1911), Казанського (1913-1923) університету, Дніпропетровського інституту народної освіти (1923-1931), науковим співробітником

Севастопольського музейного об’єднання (1931-1938), викладачем Київського педагогічного

інституту (1938-1944), Київського університету (1944-1950).

Член Дніпропетровського наукового товариства.

Лауреат золотої медалі сенатора фон Брадке (1900).

Друкувався в журналах і вісниках «Збірник науково-літературного товариства Імператорського

Юр’ївського університету», «Записки Дніпропетровського інституту народної освіти».

Як вчений дебютував розвідкою «Досвід дослідження історії слов’янської держави в Східній

Померанії» (1899).

Потім настала черга наступних доробків: «Святополк – князь Поморський» (1902), «Нариси і

дослідження з соціальної і державної історії князівства Славія» (1910), «Перший похід Оттона в

Італію», «Вступ до соціальної історії князівства Славія або Західного Помор’я» (обидва – 1912),

«Грамота папи Інокентія II від 1140 року волинському єпископу Адальберту» (1913), «Північно-

східний археологічний інститут в Казані» (1919), «Підготовка російсько-турецької війни 1877-78

рр. і Казань» (1923), «Доба західноєвропейського феодалізму в новітніх працях радянських

істориків» (1927).

Перу нашого земляка також належать книги «Перші поморські монастирі» (1905), «Полабські

слов’яни» (1915),

Серед друзів та близьких знайомих Б. – М. Грушевський, А. Ясинський, М. Крашениников, Є.

Шмурло, Д. Яворницький, М. Злотников, В. Пархоменко, О. Вальц, І. Стратонов, К. Харлампович, М. Худяков, Б. Адлер, І. Покровський, С. Малов, І. Лаппо, І. Степанів, Ю. Коршун, П. Єфремов, В. Смолін, С. Порфир’єв, Ю. Іванов, В. Сокіл та ін.

БРИЛЬ Янка (Іван Антонович)

Національний статус, що склався у світі: білоруський.

Прозаїк, перекладач. Перший вихідець з України – народний письменник Білорусі (1981).

З родини робітника-залізничника.

Народився 22 липня (4 серпня)1917 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області України).

Помер 24 липня 2006 р. в м. Мінськ (Республіка Білорусь). Похований на цвинтарі селища

Колодище під Мінськом.

Закінчив польську семирічну школу (1931).

Працював редактором газети «Сцяг свабоди» і сатиричного аркуша «Партизанскае жигала» (1942-1944), журналів «Вожик», «Маладосць», «Полимя», в Державному видавництві БРСР, очолював

правління Спілки письменників БРСР (1966-1971).

Служив у польській армії, потрапив в німецький полон (1939-1941), звідки втік.

Лауреат Державної премії СРСР (1952).

Лауреат Державної премії БРСР (1982).

Лауреат літературної премії ім. Я. Коласа (1963).

Почесний член Національної академії наук Білорусі (1994).

Кавалер медалей Франциска Скорини (1991) і Товариства співробітництва «Польща – Схід».

Як літератор дебютував у журналі «Шлях моладзi» поетичною добіркою (1938).

Потім настала черга наступних повістей, романів і збірок оповідань: «Оповідання» (1946),

«Кордон» (1949), «У Заболотті світає» (1951), «На Бистринці» (1954), «Праведники і злодії»,

«Сум’яття» (обидві – 1959), «Мій рідний край» (1960), «Птахи і гнізда» (1964), «Пригорща

сонячних променів» (1965), «Під гомін вогнища» (1966), «Вітраж» (1972), «Нижні Байдуни»

(1975), «Окраєць хліба» (1977), «Стежини, шляхи, простір» (1981), «Пiшу як живу» (1994), «Дзе

скарб ваш» (1997), «Заповітне» (2000).

Перу нашого земляка також належить дитяча збірка «Уламок райдуги» (1962), книги літературно-

критичних статей «Роздум i слова» (1963), «Трохi пра вечнае» (1978).

За життя мав п’ятитомне зібрання творів (1979-1981).

Перекладав з української, російської, польської мов, серед чого – твори О. Вишні, О. Довженка, П. Козланюка, О. Довженка, Л. Смілянського.

101

У Мінську на будинку, в якому мешкав наш земляк, встановлено меморіальну дошку, а його ім’я

присвоєно одній з вулиць столиці Білорусі.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – А. Адамович, В. Колесник, П. Мозолевський, А.

Сидаревич, П. Севрук, А. Пашкевич, И. Коловський, П. Костевич, М. Тичина, Д. Гранін, В.

Сьомуха та ін.

БРОДСЬКИЙ Ісак Ізраїлевич

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Художник.

З міщанської родини. Батько, Бродський І., – землевласника і торговельник.

Народився 25 грудня 1883 р. (6 січня 1884 р.) в с. Софіївка Таврійської губернії Російської імперії

(нині – Бердянський район Запорізької області України).

Помер 14 серпні 1939 р. в м. Ленінград СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований на

Літературних містках Волкового цвинтаря.

Навчався в Одеському художньому училищі (1896-1902), Петербурзькій академії мистецтв (1902-1908).

Працював викладачем (1932-1934), директором (1934-1939) ленінградської Всеросійської академії

мистецтв.

Член Товариства ім. А. Куїнджі.

Заслужений діяч мистецтв РРФСР (1932).

Учасник виставок, організованих Товариством південноросійських художників, Товариством

пересувних художніх виставок.

Серед найвідоміших доробків раннього періоду: «Ворота церковної огорожі» (1905), «Теплий

день» (1908), «Сірий день» (1909), «Гірський пейзаж», «Портрет дружини» (обидва – 1910),

«Казка», «Портрет з дочкою», «Італія» (усі – 1911), «Опале листя», «Зима» (обидва – 1913), портрет О. Д. Талалаєвої (1915), «Літній сад» (1916), «Зимовий пейзаж» (1920), портрет О. М.

Горького (1937).

В творчій біографії Б. мав місце й інший бік, той, який можна охрестити, як офіціозний. Він, наприклад, – автор досить об’ємної Ленініани, полотен на кшталт «Червоний похорон» (1906),

«Урочисте відкриття II конгресу Комінтерну» (1924), «К. Ворошилов на лінкорі «Марат»,

«М. Фрунзе на маневрах» (обидві – 1929), «К. Ворошилов на лижній прогулянці» (1937). Недарма

колеги охрестили митця «придворним художником», звинувачуючи в тому, що він допомагає

фальсифікувати історію.

Полотна Б. нині зберігаються в державному музеї російського мистецтва (м. Київ, Україна), міському художньому музеї (м. Бердянськ, Україна), Третьяковській галереї (м. Москва, РФ), Державному російському музеї, музеї квартирі І. Бродського (обидва – м. Санкт-Петербург, РФ), приватних колекціях.

Перу художника також належить книга «Мій творчий шлях» (1965).

Ім’я нашого земляка присвоєно Бердянському музеєві (Україна), будинок, в якому жив, прикрашає

меморіальна дошка (м. Санкт-Петербург, РФ).

У м. Санкт-Петербург функціонує музей-квартира І. Бродського (1949). Його прізвище носила й

одна з вулиць міста на Неві (1940-1991), проте їй повернуто попередню назва «Михайлівська».

На відміну від офіційного, ранній Б. цінується донині: наприклад, за його «Ворота церковної

огорожі» на одному з російських аукціонів виставили за стартовою ціною $30000.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – І. Рєпін, К. Костанді, О. Лактіонов, О. Горький, Л. Іоріні, Г. Ладиженський, О. Грицай, Я. Ціонглінський, П. Мясоєдов, В. Сєров, В. Беклемішев, Ю.

Неприпцев та ін.

БРОМИРСЬКИЙ Петро Гнатович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Художник, скульптор.

З міщанської родини.

Народився 29 червня (11 липня) 1886 р. в м. Устилуг Волинської губернії Російської імперії (нині

– Володимир-Волинський район Волинської області України).

Помер від тифу в січні 1920 р. в м. Москва РРФСР (нині – столиця РФ). Похований в братській

могилі, місце якої невідоме.

102

Навчався в Володимир-Волинському міському училищі (1896-1900), Московському училищі

живопису, скульптури і архітектури (1906-1910).

Працював ліпильником Московської майолікової майстерні (1905-1913), викладачем художньої

школи М. І. Васильєва і 2-х Вільних художніх майстерень (1918-1919).

Служив в армії (1914-1917).

Як художник дебютував на XII виставці Московського товариства художників (1905).

Потім настала черга виставок «Блакитна троянда», «Стефанос», «Вінок», «XXX ювілейна виставка

Училища живопису», «V Державна виставка картин»,«Салон», «Виставка сучасного живопису».

Член «Групи скульпторів нового мистецтва» (1919).

Друкувався в журналах «Золоте руно», «Мистецтво», «Маковець».

Наш земляк – автор полотен і малюнків «Автопортрет» (серед. 1900-х), «П’єро і дама. Поцілунок»,

«В шинку», «Купальниці», «Композиція з ангелом», заставки «Ангел з пісковим годинником», (усі

-»2-я пол.1900-х), портрет Бальмонта «Передчуття діви» (1907), «Більярд (1908)», «Пейзаж з

фігурами» (1-а пол. 1910-х), «Фонтан» (1910), ескіз надгробку (1910), пейзаж з фігурами під

деревами (1910-і), «Пам’яті М. М. Сапунова. Композиція на євангельські теми» (1912), «Зустріч

Марії з Єлизаветою» (бл. 1918), малюнків «Три грації» (поч. 1910-х), «Проект пам’ятника В.

Сурикову» (бл. 1918), «Воскресіння Христа» (1918), «Благовіщення» (1919).

Серед скульптурних речей Б. – «Дівчина з дитиною» (1905), «Дівчинка», «Дівчина з птахом»,

«Сон» (усі – 1907), «Кора» (1918-1919), «Лікар Ф. Усольцев», бюст А. Очкіної, «Донька Второва».

Зняв посмертну маску М. Врубеля (1910).

Доробки нашого земляка нині зберігаються в Третяковській галереї (Москва), Російському музеї

(Санкт-Петербург), музеї-заповіднику «Абрамцево» (Підмосков’я), чисельних приватних

колекціях.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – М. Ларіонов, В. Чекригін, С. Романович, Л. Жегін, М.

Врубель, П. Трубецькой, П. Уткін, С. Судєйкін, Б. Корольов, К. Малевич, П. Кузнєцов, Г. Якулов, Г. Федоров, С. Маковський, С. Волнухін, Л. Жегін, О. Осмьоркін, Ф. Усольцев, С. Мамонтов та ін.

БРОНШТЕЙН Матвій Петрович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Фізик, популяризатор науки. У фізиці існує науковий термін «формула Хопфа – Бронштейна».

З лікарської родини.

Народився 19 листопада (2 грудня) 1906 р. в м. Вінниця Подільської губернії Російської імперії

(нині – адміністративний центр однойменної області України).

Розстріляний 18 лютого 1938 р. в одній із сталінських катівень м. Ленінград СРСР (нині – м.

Санкт-Петербург РФ). Місце поховання – не відоме.

Закінчив фізико-математичний факультет Ленінградського університету (1926-1930).

Був науковим співробітником Ленінградських фізико-технічного інституту, викладачем

державного університету і політехнічного інституту (1930-1937).

Спеціалізувався з проблем фізики напівпровідників, теорії гравітації, ядерної фізики, астрофізики.

Довів неможливість розпаду фотона, пов’язавши її з фактом розширення Всесвіту (1937).

Друкувався в журналах «Успіхи фізичних наук», «Вогнище».

Як вчений дебютував науковою статтею про світлові кванти (1925).

Потім настала черга наступних доробків: «Сучасний стен релятивістської космології» (1931),

«Квантування гравітаційних полів» (1935), «Про магнітне розсіяння нейтронів» (1937), Наш земляк – автор науково-популярних книг «Сонячна речовина», «Атоми, електрони, ядра»

(обидві – 1936), «Промені Ікс» (1937).

За наклепницьким виказом Б. заарештували в м. Київ по дорозі на відпочинок до Кисловодська

(1937).

Посмертно реабілітований (1957). Дружині компенсували «вартість бінокля, вилученого під час

обшуку 1 серпня 1937 р.».

В італійському Центрі наукової культури ім. Етторе Майорана заснована стипендія ім.

Бернштейна (1991).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – І. Курчатов, Л. Ландау, О. Фрідман, К. Чуковський, С.

Вавилов, Л. Мандельштам, І. Тамм, В. Фок, Я. Френкель, С. Маршак та ін.

БРУНОВ Платон Григорович

Національний статус, що склався у світі: американський.

103

Композитор, мистецтвознавець, педагог. Літературний псевдонім – В. А. Шарп.

З міщанської родини.

Народився 10 травня 1859 (1863? 1869?) р. в м. Єлизаветграді Херсонської губернії Російської

імперії (нині – м. Кіровоград, адміністративний центр однойменної області України).

Помер 11 липня 1924 р. в м. Нью-Йорку (США).

Закінчив Варшавський музичний інститут, Петербурзьку консерваторію (1891).

Працював викладачем Інституті музичного мистецтва, Форуму сучасного мистецтва, диригентом

«Сучасного симфонічного оркестру» в Нью-Йорку, музичним критиком газети «Джуйш Дейлі

Форвард», музичним керівником співецького відділення організації «Поалей Ціон».

Автор чотирьох симфоній: «Російська революція», «Повернення євреїв до Палестини», «Римський

карнавал», «Титанік»; увертюри «Росія», опер «Рамона», «Палестина»; низки ораторій, творів для

скрипки, фортепіано, вокальної музики.

Б. – перший оранжувальник єврейських пісень, автор збірника їх обробок «Єврейські народні

пісні» (1911) для фортепіано.

Перу нашого земляка належать книги «З архіву ділового листування музейних знаменитостей»

(1901), «Єврейські народні пісні» для голосу і фортепіано (1911), «Десять заповідей піаніста»

(1913).

Емігрував до США (1891).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – М. Римський-Корсаков, Ч. Харріс, А. Рубінштейн та ін.

БРУСЕНЦОВ Микола Петрович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Конструктор-кібернетик. Фундатор першої безлампової ЕОМ в СРСР та єдиної у світі трійкової

ЕОМ «Сетунь». В кібернетиці існує поняття «таблиці Брусенцова».

З робітничої родини.

Народився 7 лютого 1925 р. в м. Кам’янську СРСР (нині – м. Дніпродзержинськ

Дніпропетровської області України).

Навчався в Київській консерваторії (1942-1943), закінчив Свердловські курси радистів (1943), радіотехнічний факультет Московського енергетичного інституту (1947-1953).

Служив на фронтах Другої світової війни розвідником (1943-1945), працював різноробочим на

одному з дніпродзержинських заводів (1945-1947), співробітником, завідуючим лабораторією

електронних обчислювальних машин факультету обчислювальної математики і кібернетики МДУ

(1953 – донині).

Володар 11 авторських посвідчень на винаходи.

Заслужений працівник вищої школи РФ.

Заслужений науковий працівник МДУ.

Лауреат премії Ради Мiнiстрiв СРСР.

Лауреат премії фонду «Нове тисячоліття» «За самовіддане служіння істині» (2005).

Кавалер орденів Червоної Зірки і «Знак Пошани», Великої золотої медалі ВДНГ СРСР та медалі

«За відвагу».

Основні напрями наукової діяльності – архітектура цифрових машин, автоматизовані системи

навчання, системи програмування для міні– і мікрокомп’ютерів, теоретичні дослідження в царині

тризначної діалектичної логіки.

Друкувався в газеті «Інтелект і творчість», журналах і збірниках «Доповіді Академії наук»,

«Штучний інтелект», «Історико-математичні дослідження», «Програмні системи та інструменти».

Серед найвідоміших – статті «Мистецтво достовірного міркування. Неформальна реконструкція

Аристотелевої силогістики і математики думки Була» (1998), «Блукання в трьох соснах»(2000),

«Інтелект і діалектична тріада» (2002), «Парадокси логіки, здоровий глузд і діалектичний постулат

Геракліта-Аристотеля», «Тризначна інтерпретація силогістики Аристотеля» (обидві – 2003),

«Комп’ютеризація алгебри Буля», «Логіка і інтелект» (обидві – 2004), «Формальна логіка і

творчий інтелект» (2007).

Перу нашого земляка також належать монографiї «Мала цифрова обчислювальна машина

«Сетунь» (1965), «Міні-комп’ютери» (1979), «Мікрокомп’ютери» (1985), навчальний посібник

«Базисний фортран» (1982).

Всього Б. Опублікував понад 100 наукових праць.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – С. Маслов, Є. Жоголєв, Б. Петровський, Ю. Владімірова, С. Соболєв, М. Шура-Бура, К. Семендяєв та ін.

104

БРУСИЛОВ Георгій Львович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Військовий моряк, дослідник Арктики.

З військової родини. Батько, Брусилов Л., – ад’ютант головнокомандуючого Чорноморським

флотом і портами Чорного моря; дядько, Брусилов О., – генерал, автор і виконавець відомого

«Брусиловського прориву».

Народився 31 травня 1884 р. в м. Миколаїв Херсонської губернії Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Щез без вісти весною 1914 р. в льодах в районі о. Земля Франца Йосипа.

Закінчив Петербурзький морський кадетський корпус (1905).

Служив гардемарином на крейсері «Богатир» (1905-1906), мічманом та лейтенантом на низці

човнів Балтійського флоту (1906-1912).

Брав участь в гідрографічній експедиції морями Північного Льодовитого океану на човнах

«Таймир» і «Вайгач» (1910-1911).

Загорівшись метою здолати Північний морський шлях з Атлантичного в Тихий океан, взяв 22-

місячну відпустку і на власні, а також надані пожертвування промисловців кошти придбав шхуну

«Свята Ганна», переобладнавши її в човен льодового плавання. Арктична одіссея розпочалася

переходом Петербург – Архангельськ (1912). Далі шлях лежав Карським морем. Проте уже

невдовзі човен був затертий льодами біля західного побережжя півострова Ямал, отримав

пошкодження і ліг у льодовий дрейф. Просувалося спочатку на північ, з грудня 1913 р. – на захід, досягнувши до весни 1914 р. району на північ від архіпелагу Земля Франца-Йосипа.

Наш земляк спростував факт існування «Землі Петермана» і виявив в північній частині Карського

моря жолоб (пізніше названий на честь його шхуни – «Свята Ганна») завдовжки близько 500 км.

Б. дозволив штурманові В. Альбанову з групою матросів залишити шхуну і пішим ходом

спробувати дістатися Землі Франца. Двох з команди (самого В. Альбанова і матроса О. Конрада) врятувала експедиція Г. Сєдова. Доля ж тих, хто залишився на борту «Святої Ганни» (разом з

капітаном – 13 осіб), – не відома. Хоча шхуну військовий льотчик І. Нагурський шукав навіть з

повітря (1914).

Російські історики полярних подорожей Алексєєв і Новокшонов висловили цікаву гіпотезу: шхуна

була потоплена німецьким підводним човном.

Повернувшись, Валеріан Альбанов опублікував книгу спогадів (1917), в якій писав про хворобу

Брусилова, його тяжкий характер, непідготовленість експедиції, відсутність карт і книг з навігації.

Є сумніви в точності цієї оцінки, оскільки Альбанов майже рік сварився з Брусиловим, перш ніж

покинути шхуну і вони по суті за час подорожі стали затятими ворогами.

Ім’ям Б. названі гори в Антарктиді, льодова баня на острові Земля Георга (Арктика).

Він став прототипом І. Татаринова в романі В. Каверіна «Два капітани».

Серед друзів та близьких знайомих Б. – М. Андрєєв, Є. Жданко, М. Денисов, В. Шлєнський та ін.

БУБНОВ Микола Михайлович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Історик математики раннього середньовіччя.

З купецької родини.

Народився 21 січня 1858 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 1943 р. в м. Любляна Югославії (нині – столиця Словенської Республіки). Похований на

місцевому цвинтарі.

Закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету (1882); стажувався за

кордоном (1882-1885).

Працював викладачем петербурзьких Вищих жіночих курсів (1890-1891), київських Вищих

жіночих курсів (1906-1917), Київського комерційного інституту (1912-1917), Київського

університету св. Володимира (1891-1919), Люблянського університету (з 1920).

Гласний Київської міської думи (1894-1902).

Лауреат Макаровської премії (1893).

Друкувався в журналах «Шлях», «Журнал Міністерства народної освіти», «Київські

університетські повідомлення».

Як вчений дебютував тритомною книгою «Збірник листів Герберта як історичне джерело.

Критична монографія за рукописами» (1890),

105

Потім настала черга наступних фундаментальних доробків: «Про значення римської історії в

усесвітній» (1891), «Herberti, postea Sylvestri II рарае opera mathematica» (1899), «Походження та

історія наших цифр», «Арифметична самостійність європейської культури. Культурно-історичний

нарис» (обидва – 1908), «Справжній твір Герберта про Абак або система елементарної арифметики

класичної старовини» (1911), «Абак і Боецій. Лотарінгзька наукова фальсифікація XI ст.»,

«Стародавній абак – колиска сучасної арифметики» (обидва – 1912), «Нова книга про Лессінга, як

релігійного мислителя» (1932).

Його перу також належать статті «Про значення римської історії в усесвітній» (1891), «Римське

віче напередодні падіння республіки» (1982).

Наш земляк – автор книги спогадів «Червона професура» (1922).

Більшовицької революції не сприйняв, емігрувавши до Югославії (1919).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – О. Крилов, Г. Еренберг, Ф. Фортинський, К. Реріх та ін.

БУГРІМОВА Ірина Миколаївна

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Циркова акторка, дресирувальниця хижаків, мемуарист. Перша жінка – дресирувальниця хижаків

на теренах СРСР.

З лікарської родини. Батько, Бугрімов М., – завідуючий кафедрою хірургії Харківського

ветеринарного інституту; дід, Федорович Й. Й., – адмірал, командувач другим бастіоном на

Малаховому кургані в дні оборони Севастополя (1854-1855).

Народилася 13 березня 1910 р. в м. Харків Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Померла 20 лютого 2001 р. в м. Москва (РФ). Похована на Троєкурівському цвинтарі. На

надгробку напис: «Бугрімова Ірина Миколаївна. Приборкувачка левів. 1910-2001. Народна

артистка СРСР. Герой Соціалістичної Праці. Від родичів».

Навчалася в балетній студії при Харківському театрі опери і балету (1917-1920), інституті

фізкультури, закінчила торгово-промислову школу.

Працювала рахівником на електростанції (1930), акторкою Харківського цирку-театру Генріха

Грікке (1931-1946), дресирувальницею левів (1946-1976), приймала іспити в Державному училищі

циркового і естрадного мистецтва ім. Румянцева, консультувала Російську державну циркову

компанію, очолювала Союз ветеранів радянського цирку, брала участь в роботі Товариства

захисту тварин (1976-2001).

Заслужена артистка РРСФР (1942).

Народна артистка СРСР (1969).

Герой Соціалістичної Праці (1979).

Як акторка цирку дебютувала в номері «Політ на санях з-під бані цирку» (1929).

Потім настала черга «Кола сміливості», «Лева на мотоциклі», «Крісло смерті», «Лева на дроті»,

«Вищої школи верхової їзди», «Лева в повітрі», «Лева на коні», «Килиму», «Лева-канатоходця»,

«Стрибків крізь вогненне кільце».

Всього за своє циркове життя Б. видресирувала 80 левів.

Наша землячка – автор книг «Моя професія» (1957), «На арені і навколо неї» (1986).

Що стосується особистого життя, о воно у Б. не склалося: два шлюби виявилися невдалими; дітей

не було; зрештою її ногу скалічив лев.

У м. Харків (Україна) одній з площ присвоєно ім’я легендарної землячки (2003).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Л. Лазарєва, О. Данкман та ін.

БУДКЕР Андрій Михайлович

Національний статус, що склався у світі: радянсько-російський.

Фізик. У фізиці існує науковий термін «Пастка Будкера – Поста».

З селянської родини. Справжнє ім’я і по-батькові – Герш Іцкович.

Народився 1 травня 1918 р. в с. Мурафа Вінницького повіту Подільської губернії Російської

імперії (нині – Шаргородський район Вінницької області України).

Помер 4 липня 1977 р. в Академмістечку Новосибірської області СРСР (нині – Новосибірська

область РФ).

Закінчив фізичний факультет Московського державного університету (1936-1941).

106

Працював молодшим, старшим науковим працівником, начальником сектору, керуючим

лабораторією нових методів прискорення Інституту атомної енергії (1946-1957), директором

Інституту ядерної фізики Сибірського відділення академії наук СРСР (1957-1977).

Академік академії наук СРСР (1964).

Двічі лауреат Державної премії СРСР (1949; 2002).

Лауреат Ленінської премії (1967).

Учасник Другої світової війни.

Спеціалізувався з проблем фізики і керованого термоядерного синтезу.

Як учений дебютував роботою з проблем пошуку тензора енергії – електромагнітного поля у

рухомих середовищах.

Перу настала черга наступних доробків: «Бетатронний метод розігріву плазми до високих

температур» (1958), «Беззалізні прискорювачі з великими полями» (1963), «Кінетика електронного

охолодження» (1975), «Метод електронного охолодження в прискорювачах і накопичувачах

заряджених часток: (Огляд)» (1977).

Уже після смерті видрукувані «Зібрання праць» (1982), «Нариси, спогади» (1988), «Наука в

Сибіру» (1998).

Ім’я нашого земляка носить Інститут ядерної фізики Сибірського відділення Російської академії

наук (1994), аудиторія в Новосибірському державному університеті (РФ), вулиця в м. Женева

(Швейцарія).

Сибірське відділення Російської академії наук заснувало стипендію для студентів НДУ і премію

для молодих учених імені нашого земляка.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – І. Курчатов, В. Векслер, М. Лаврентьєв, О. Верейський, Р.

Сагдєєв, І. Тамм, О. Скринський, А. Райкін, С. Попов, І. Хриплович та ін.

БУЖИНСЬКИЙ Гаврило Федорович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Проповідник, перекладач. В чернецтві – Гавріїл (1707).

З родини священика.

Народився бл. 1680 р. на Правобережній Україні.

Помер 27 квітня (8 травня) 1731 р. в м. Москва Російської імперії (нині – столиця РФ). Похований

на території Заіконоспаського монастиря.

Навчався в Києво-Могилянській академії. 27.04. 1731 г.

Був учителем, префектом Московської слов’яно-греко-латинської академії (1706-1714), послушником Олександро-Невського монастиря (1714-1718), обер-ієромонахом флоту (1718-1721), настоятелем Костромського Троїцького Іпатівського монастиря (1721-1722), архімандритом

Троїце-Сергієвої лаври (1722-1726), керівник єпископської кафедри в Рязанській слов’яно-греко-

латинській школі (1726-1728).

З 1721 р. – радник Св. Синоду. До того ж Б., виконуючи обов’язки протектора всіх шкіл та

типографій, підвідомчих Св. Синоду, редагує книги й документи, курирує друкування книг не

лише в Петербурзі й Москві, а й в Україні (1726-1728).

Б. – автор «Служби на згадку укладеного миру між імперією Російською та кроною Свейською» та

«Сінаксарію Олександру Невському» (обидва – 1725), перекладач «Дружніх розмов» Е.

Роттердамського (1717), «Вступу в історію європейську…» С. Пуффендорфія (1718), «Феатрона й

ганьби історичної…» В. Стратемана, «Про посади людини і громадянина у відповідності до

закону природного» Пуффендорфія, «Наслідування сповідання» (усі – 1724). Між іншим, на

одному з примірників останнього, що зберігся донині, від руки зроблена позначка «Указом

імператриці Єлизавети відібрана за різні вихватки проти батьків церкви».

Перекладав наш земляк і «Великий історичний лексикон» Л. Морієрі, проте, дійшовши до букви

«Н», не встиг працю завершити.

Деякі дослідники переконані, що саме Б. разом з Я. Брюсовим були авторами першого світського

букваря «Юності чесної дзеркало» (1717).

Багатюща особиста бібліотека нашого земляка після його смерті перейшла у власність

Московської слов’яно-греко-латинської академії.

Після смерті Петра I нашого земляка заслали в Рязанську єпархію. Де місцевий воєвода з

багатозначним прізвищем Неронов та «ображені» появою «чужинця» з малоросіян вирішили з ним

поквитатися. Скарги в Св. Синод з надуманими звинувачуваннями на кшталт посадових

зловживань і навіть ухилянь від православ’я, з’являлися чи не щоденно. Врешті-решт з Москви

107

прибула Слідча комісія (1828). Її керівник виявися людиною «неправедною й хабаролюбивою». В

результаті Б. викликали до столиці «для пояснень». Чекати довелося на «найманому дворі» довгих

два роки. Незважаючи на повне виправдання (1730), відновити втрачене здоров’я й приступити до

служби нашому земляку вже не вдалося.

Між іншим, зазнавав він і інших утисків. Так, митрополит Євген Болховітінов не раз заявляв, що

проповіді Б. викликають у вибагливого прочанина (чи не з числа генетично чистих руських?) неприємне враження великою кількістю «варваризмів» (читай: українізмів).

До того ж, його «Сінаксарій Олександру Невському» заборонили імператорським указом (1727), а

переклади В. Стратемана та С. Пуффендорфія були заборонені уже після смерті автора.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – С. Яворський, Ф. Прокопович, Ф. Яновський, Я. Брюсов, Й. Кречетовський та ін.

БУЗЕСКУЛ Владислав Петрович

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Історик античності.

З родини військового.

Народився 24 лютого (8 березня) 1858 р. в с. Попівка Ізюмського повіту Харківської губернії

Російської імперії (нині – Балакліївський район Харківської області України).

Помер 1 червня 1931 р. в м. Харків СРСР (нині – адміністративний центр однойменної області

України). Похований на першому міському цвинтарі.

Закінчив 2-гу Харківську гімназію (1868-1876), історико-філологічний факультет Харківського

університету (1876-1880).

Працював приватним учителем (1880-1885), викладачем Харківських університету (1885-1921), інституту народної освіти (1921-1924). Відмовився очолити кафедру в Московському університеті

(1911).

Академік академії наук СРСР (1922).

Академік академії наук УРСР (1925).

Голова Наукового товариства при Харківському інституті народної освіти (1921-1922).

Кавалер орденів св. Ганни 2-го ступеня, св. Станіслава 1-го ступеня, св. Станіслава 2-го ступеня, св. Владимира 4-го ступеня

Лауреат премії ім. графа Д. Толстого (1903).

Друкувався в журналах «Вісник Європи», «Історичні етюди», «Голос минулого», «Deutsche Literaturzeitung», «Журнал міністерства народної освіти», «Нотатки Харківського університету»,

«Російська думка».

Як вчений дебютував розвідкою «Перикл. Історико-критичний етюд» (1889).

Потім настала черга наступних доробків: «Огляд німецької літератури з історії середніх століть»

(1885), «Афінська політія Аристотеля як історичне джерело для історії державного ладу Афін до

кінця V століття (1895), «Генріх Зібель як історик-політик (1896) «, «Вступ в історію Греції. Огляд

джерел і нарис розробки грецької історії XIX і початку XX ст.» (1903), «Історія Афінської

демократії» (1909), «Історичні етюди» (1911), «Античність і сучасність» (1913), «Сучасна

Німеччина і німецька історична наука XIX сторіччя. До походження сучасної німецької ідеології»

(1915), «Якнайдавніша цивілізація в Європі» (1918), «Афінська демократія. Загальний нарис»

(1920), «Відкриття ХIХ і початку ХХ століття в області історії стародавнього світу. 1. Схід»

(1923), «Відкриття ХIХ і початку ХХ століття в області історії стародавнього світу. 2. Грецький

світ» (1924)

Сам вчений головною своєю працею вважав тритомник «Загальна історія і її представники в

Росії в ХIХ і на початку ХХ століття» (1929-1931).

Одним з перших серед істориків звернув увагу на роль німецької історичної науки у формуванні

реакційної ідеології, на ґрунті якої пізніше виріс німецький нацизм.

Наш земляк був серед тих професорів вищих учбових закладів Харкова, хто підписав «Звернення

до ученим Заходу», в якому йшлося про політику більшовиків, репресії (1919).

Зазнав більшовицького арешту, неодноразово допитувався (1920).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – А. Мазон, Є. Редін, М. Петров, М. Ростовцев, С.

Шубінський, В. Надлер, Ф. Успенський, В. Бартольд, В. Іконников, Є. Тарле, Д. Багалей, Ф.

Батюшков, А. Кримський, М. Розанов, І. Крачковський, С. Жебелєв, І. Помяловський, Г. Шульц, Ф. Зеленогорський, Ф. Зелінський та ін.

108

БУЛАЦЕЛЬ Іван Михайлович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Драматург. Псевдонім – Джон Буль.

З дворянської родини.

Народився 23 червня (5 липня) 1846 р. в с. Мар‘янівка Єлисеївського повіту Катеринославської гу-

бернії Російської імперії (нині – Каховський район Херсонської області України).

Помер 13 квітня 1918 р.

Закінчив одеський Рішельєвський ліцей (1864), вчився в Павловському військовому училищі (з

1864).

Служив в Білоруському гусарському, четвертому Несвізькому гренадерському, лейб-гвардійсько-

му Фінському полках, працював мировим суддею в м. Єлизаветград Херсонської губернії (1871-1876).

Поїхав добровольцем на фронт спочатку в Сербію (1876), потім – в Болгарію (1877-1882). Після

поранення став власним кореспондентом газети «Голос» у Франції. Повернувся на військову слу-

жбу – поручиком другого Закаспійського залізничного батальйону (1885-1888).

Друкуватися в газетах «Санкт-Петербурзькі відомості», «Російське життя», «Театральний огляд», журналах «Скіпка», «Росія», «Нива».

Як літератор дебютував заміткою про театральне життя столиці в газеті «Санкт-Петербурзькі

відомості» (1870).

Б. – автор майже сорока п’єс, більшість з яких з успіхом йшли на сценах як провінційних, так і

столичних театрів, а також 12 водевілів та мелодрам. Серед них – «По гніздечку й пташка», «Жит-

тя за миттєвість», «Якщо жінка вирішила, вона на своєму настоїть», «Газета наплутала», «Від бо-

ротьби до боротьби», «Суворов, або Неочікуваний гість-благодійник».

Перу нашого земляка належить збірник одноактних п’єс «Театр» (1897).

А ось щописав нашому земялкові, своєму товаришеві В. Анучин 14 грудня 1901 р.: «Блискучий

мій Іване Михайловичу. Ну, звичайно, добре, що ти старший, і чудово, що ти бажаєш встановити

мир, і чудово, що Костянтин Дмитрович не злопам’ятний. Скажи йому, друже, що я поводився

негідно дійсного пролетаря і приношу милому поетові мої вибачення. Я дуже засмучений, що

завтра не можу бути в Капернаумі, а у суботу у Івана буду обов’язково. Постарайся, милий, щоб

Олексій Іванович не навантажився до мого приходу: мені треба серйозно з ним поговорити.

Не забудь, що при поїздці до Москви ти зобов’язався відвезти посилку (крихітну!) Скрябіну.

Цілую твою високоповажну лисину».

Серед друзів та близьких знайомих Б. – О. Купрін, О. Плещеєв, К. Бальмонт, О. Скрябін, А.

Корінфський, О. Бурцев, В. Анучин, Ф. Фідлер, І. Рукавишников та ін.

БУЛАЦЕЛЬ Павло Федорович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Правознавець, адвокат.

З дворянської родини. Батько, Булацель Ф., – маршалок повітового дворянства.

Народився 29 червня 1867 р. в маєтку Мала Миколаївка Слов’яносербського повіту

Катеринославської губернії Російської імперії (нині – Слов’яносербський район Луганської

області України).

Розстріляний 2 (15) лютого 1919 р. в м. в Петроград Росії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Закінчив Імператорське училище правознавства.

Був присяжним повіреним в Прибалтійському краї, редактором газети «Російське знамено» (1906-1907), видавцем журналу «Російський громадянин» (1915-1917).

Член Російського Народного Союзу імені Михайла Архангела.

Член Всеросійського Філаретовського товариства народної освіти.

Друкувався в газетах «Росія», «Юридична газета», «Морська хвиля», «Російське знамено»,

«Світло», журналі «Російський громадянин».

Як вчений-правознавець дебютував книгою «Самогубство з найдавніших часів до наших днів».

Потім настала черга статей «Криваве лиходійство» (1906), «Сімферопольські жахи» (1907), «Ціна

російського життя і жидівської крові», «Бюрократичні підступи проти «Союзу Російського

Народу» (обидві – 1909).

Перу нашого земляка належить двотомник «Боротьба за правду» (1908; 1912).

З владою Б. порозуміння не знаходив. За царату його книгу «Самогубство з найдавніших часів до

наших днів» заборонили духовна цензура й приписала знищити.

109

За радянської влади заарештували чекісти й оголосили заручником (1918). З більшовицьких

катівень він вже не вийшов.

У статті «Всеросійський вартовий Самодержавства» В. Іванов зазначав: «Булацель вельми

песимістично оцінював ...ситуацію: «Російська Імперія, мабуть, котиться вниз. Всі сили пекла

неначе в змові проти Росії, поте жодна із стихійних сил не заподіє російському народові стільки

лиха, скільки конституційно-масонський лад, якщо тільки він затвердиться в Росії. Тому боротьбу

з конституціоналізмом не можна називати інакше, як боротьбою із злом». Булацель пророчо

передрікав: «Я глибоко переконаний, що конституційно-парламентський лад неминуче згубить

Російську державу і приведе до усесвітнього краху християнської цивілізації».

Серед друзів та близьких знайомих Б. – О. Дубровін, К. Побєдоносцев, М. Марков, О. Суворін, С.

Тришатний, О. Шмаков, Г. Замисловський, М. Зеленський, Н. Тиханович-Савицький та ін.

БУЛГАКОВ Михайло Опанасович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник. Криптонім – М. Б.

З викладацької родини. Батько, Булгаков О., – професор Київської духовної академії.

Народився 3 (15) травня 1891 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 10 березня 1940 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому

цвинтарі.

Навчався в Київських гімназіях №2 (1900-1901) і №1 (1901-1909), закінчив медичний факультет

Київського університету (1909-1916).

Служив хірургом в одному з саратовських, київських, кам’янець-подільських, чернівецьких, владикавказьких шпиталів, працював земським лікарем, кореспондентом газети «Гудок», асистентом режисера МХАТ, секретарем Головполітосвіти при Наркомосвіти.

Друкувався в газетах «Напередодні», «Кавказька газета», «Гудок», «Кавказ», «Робітник»,

«Грозний», журналах «Медичний працівник», «Відродження», «Росія».

Як літератор дебютував фейлетоном «Майбутні перспективи» в газеті «Грозний» (1919).

Потім настала черга наступних доробків: «Начерки земського лікаря» (1919), «Самооборона»

(1920), «Багряний острів» (1924), «Дияволіада» (1925), «Собаче серце», «Фатальні яйця» (усі –

925), «Нотатки юного лікаря» (1925-1926), «Біла гвардія» (1925-1927), «Дні Турбіних», «Трактат

про життя», «Зойчина квартира» (усі – 1926), «Біг» (1926-1928), «Майстер і Маргарита» (1928-1940), «Життя пана де Мольєра» (1932-1933), «Кабала святенників» (1936), «Нотатки покійника»

(1936-1937), «Останні дні» (1937).

Особисте життя нашого земляка не було простим. Певний час він вживав наркотики (1917-1918).

Перебуваючи за мобілізацією в збройних силах Української Народної Республіки, наражаючись на

неабияку небезпеку, дезертирував. Дружина Т. Лаппа не наважилася виносити дитину, якою

завагітніла, бо Б. на той час безперервно вживав морфій.

Нарешті його твори були десятиліттями були заборонені в СРСР.

Нині київський будинок за адресою Андріївський узвіз, 13, де мешкав письменник, прикрашає

меморіальна дошка. Тут відкрито меморіальний музей його імені.

В столиці України є вулиця М. Булгакова (1981).

Художник, заслужений скіф Донецької області В. Шендель першим зобразив на полотні діючих

осіб роману «Майстер і Маргарита».

Актори Національної опери України поставили балет-фантасмагорію «Майстер і Маргарита»

(2007).

Автор всесвітньо відомого мюзиклу «Христос – Суперзірка» лорд Ендрю Ллойд Уеббер

продовжує роботу над мюзиклом за романом Б. «Майстер і Маргарита».

Серед друзів та близьких знайомих Б. – М. Покровський, В. Катаєв, С. Заяїцький, П. Зайцев, І.

Воскресенський, М. Пяжнін та ін.

БУНГЕ Микола Християнович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Економіст, державний діяч. Голова Кабінету міністрів Російської імперії.

З лікарської родини.

Народився 11 (23) листопада 1823 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 3 (15) червня 1895 р. в Царському Селі Російської імперії (нині – м. Пушкін Ленінградської

області РФ).

110

Закінчив 1-у київську гімназію, юридичний факультет Київського університету (1845).

Працював в Ніжинському ліцеї князя Безбородька (1845-1850), Київському університеті (1850-1865), керував Київським відділенням Державного банку (1865-1880), товаришем міністра

фінансів (1880-1881), міністром фінансів (1881-1886), головою Кабінету міністрів і членом

Державної ради (1887-1895).

Член-кореспондент (1859), академік (1890) Петербурзької академії наук

Експерт Редакційної комісії з підготовки реформи 1861 року.

Очолював фінансову комісію Київської міської Думи, ініціював створення біржі та товариства

взаємного кредиту.

Друкувався в журналах «Вітчизняні нотатки», «Руський вісник», «Журнал для акціонерів»,

«Збірник державних знань», «Економічний дороговказ», «Університетські вісті», газеті «Киянин».

Наш земляк, чудово знаючись на західних економічних моделях, як міг, відстоював свободу

підприємництва, ідею глибинних буржуазних реформ в аграрному секторі, критикував

соціалістичні і комуністичні утопії. Він – автор цілісної програми соціально-економічних реформ, яка включала в себе, між іншим, створення робітничих союзів, залучення їх до участі в розподілі

прибутків підприємств, розвиток приватної селянської земельної власності. Б. брав активну участь

в розробці реформи 1861 р.

На посаді міністра фінансів він щедро фінансував металургію та машинобудування, значно

розширив державне будівництво залізничних шляхів, запровадив викуп приватних об’єктів, намагався навести лад в бюджетній сфері й грошовому обігу. За час його роботи на цій посаді був

скасований соляний податок (1880), прийняті закони про обов’язковий викуп, скорочена його сума

(1881), створений Селянський поземельний банк (1882), збільшений державний земельний

податок (1883), відбулася заміна чиншового податку викупними платежами (1886).

Велика заслуга Б. в удосконаленні трудового законодавства: насамперед, це заборона

використання будь-якої праці малолітніх і жінок в нічну зміну на текстильних фабриках, регламентація тривалості робочого дня, обмеження свавілля роботодавців.

Під безпосереднім керівництвом Б. здійснювалася підготовка до проведення грошової реформи: вилучалися з обігу кредитні білети, збільшувався золотий запас.

За ініціативою нашого земляка почав виходити «Вісник фінансів, промисловості і торгівлі» (1885).

Цивілізована позиція міністра викликала невдоволення, в першу чергу, правих сил, представники

яких звинувачували нашого земляка в «нерозумінні умов російського життя, захопленні згубними

західноєвропейськими теоріями». Це і спричинило відставку.

Серед наукових доробків Б. – книги «Теорія кредиту» (1852), «Курс статистики» (1865), «Основи

політичної економіки» (1870), «Поліцейське право» (1873-1877), «Про відновлення постійної

грошової одиниці в Росії» (1878), «Начерки політико-економічної літератури» (1895).

Його перу також належать розвідки «Банкові закони і банкова політика», «Держава і економічний

зиск».

Пішовши у відставку, наш земляк написав політичний заповіт «Потойбічні нотатки», в якому мова

йшлася про перспективи економічних перетворень, удосконалення державного управління, національне питання, адресувавши його Олександрові III з вимогою прочитати лише після смерті

автора. Сталося так, що Б. царя пережив. «Потойбічні нотатки» потрапили до Миколи ІІ. Той

ними, схоже, не скористався. Проте деякі з ідей нашого земляка пізніше успішно реалізував в ході

реформ П. Столипін.

В рейтингу публічних людей, який опублікував журнал «Новий час», перше місце посів Б. (1876).

Ще за життя Б. в Київському університеті з’явилися дві стипендії його імені (1872). А вже після

смерті перших студентів прийняло училище його імені (1907).

Що стосується особистого життя, то, заклопотаний безкінечними справами, одружитися наш

земляк так і не встиг.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – С. Вітте, Олександр III, М. Лоріс-Меліков, О. Абаза та ін.

БУНГЕ Олександр Андрійович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Ботанік-флорист, мандрівник. Один з фундаторів географо-морфологічного методу в систематиці

рослин на теренах Російської імперії. В ботаніці існують наукові терміни «Ряст Бунге», «Сон-

трава Бунге» (всього його іменем названо декілька десятків рослин).

З дворянської родини.

Народився 24 вересня (6 жовтня) 1803 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).

111

Помер 6 (18) липня 1890 р. в селищі Мятліко Везенбергського повіту Естляндської губернії

Російської імперії (нині – Раквереський район Республіки Естонія). Похований на місцевому

цвинтарі.

Закінчив один з Київських пансіонів (1821), Дерптський (Тартуський) університет (1821-1825).

Працював лікарем Барнаульського шпиталю (1826-1833), викладачем Казанського (1833-1836), Дерптського (1836-1867) університетів.

Член-кореспондент Петербурзької академії наук (1833).

Почесний член Петербурзької академії наук (1875).

Член ботанічного конгресу у Флоренції (1874).

Почесний член Лондонського Королівського товариства, Лондонського Ліннеївського товариства.

Лауреат Декандольської та Берівської премій.

Брав участь в наукових експедиціях на Алтай (1826; 1832), в Монголію та Китай (1830-1832), Поволжя (1835), Персію (1857-1859). Досліджував Новосибірські острови і Кавказ. Тільки під час

поїздок на Алтай зібрав зразки 366 рослин, серед яких було 57 нових для місцевої флори і 27 –

невідомих науці взагалі.

Наш земляк – співавтор чотиритомника «Flora Altaika» (1829-1833), автор наукових розвідок

«Enumeratio plantarum quas in China boreali collegit» (1831), «Piantarum Mongolico-Chinensium decas I» (1835), «Beitrag zur Kenntniss der Flor Russlands und der Steppen Central-Asiens. Erste Abteilung»

(1839-1842), «Mémoires présentés á l’Académie imp. des sciences de St. Pétersbourg par divers savants»

(1854), «Die Arten der Gattung Cousinia» (1865), «Die Gattung Acantholimon» (1873), «Enumeratio Salsolacearum Mongoliae» (1879), «Pflanzengeogr. Betrachtungen uber die Famille der Chenopodieen»

(1880), низки монографій з систематики родів рослин, описав багато нових їх видів.

Його перу також належить щоденник «Мандрівка східною частиною Алтайських гір».

З 1867 р. вийшов у відставку і до кінця життя займався обробкою зібраних матеріалів.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – К. Ледебур, О. Федченко, К. Максимович, О. Гумбольдт, Ф. Шмідт, О. Філомафітський, К. Маєр та ін.

БУНИЦЬКИЙ Євген Леонідович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Математик.

З родини військовослужбовця.

Народився 16 червня 1874 р. в м. Сімферополь Таврійської губернії Російської імперії (нині –

Автономна Республіка Крим України).

Помер 7 серпня 1952 р. в м. Прага (Чехословаччина). Похований на одному з місцевих цвинтарів.

Закінчив одеський Рішельєвський ліцей (1892), фізико-математичний факультет Новоросійського

університету (1892-1896), стажувався в Геттінгені (1906-1907).

Працював викладачем в низці середніх учбових закладів, Новоросійському університеті (1904-1906), дослідником в гетінгенській лабораторії Д. Гільберта (1906-1907), викладачем

Новоросійського університету (1907-1922), празького Руського вільного університету (1923-1931), Карлова університету (1931-1940; 1945-1952).

Член Новоросійського товариства природознавців (1899).

Член кураторія Товариства Руського народного університету в Празі (1925).

Друкувався в журналах «Вісник дослідної фізики та елементарної математики», «Чехословацький

математичний журнал», «Навчальні нотатки учбової колегії в Празі»,збірниках «Вчені нотатки»,

«Наукові праці».

Як вчений дебютував дослідженням «Деякі додатки математичної логіки до арифметики» (1896).

Потім настала черга наступних доробків: «До теорії функції Гріна для звичайних лінійних

диференційних порівнянь» (1913), «До питання пор розв’язання звичайних лінійних

диференційних порівнянь за наведених межових умов» (1916), «Теоретична арифметика» (1926),

«Про наукове та філософське значення геометрії Лобачевського» (1928).

Наш земляк також займався теорією чисел, методами наближених обчислень, включаючи

проблему інтерполяції, геометрією, неперервними дробами.

За життя Б. опублікував близько 50 фундаментальних робіт.

Більшовицької революції не сприйняв, емігрувавши до Чехословаччини (1922).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Д. Гілберт, П. Котляревський, В. Каган, М. Лосський, П.

Миловидов, П. Савицький, О. Григор’єв та ін.

112

БУНЯКОВСЬКИЙ Віктор Якович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Математик, перекладач. Винахідник планіметра, пантографа, приладу для додавання квадратів. В

математиці існує науковий термін «нерівність Коші – Буняковського».

З військової родини. Батько, Буняковський Я., – підполковник кінно-польського уланського полку.

Народився 4 (16) грудня 1804 р. в м. Бар Могилівського повіту Подільської губернії Російської

імперії (нині – районний центр Вінницької області України).

Помер 30 листопада (12 грудня) 1889 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-

Петербург РФ). Похований поблизу церкви Смоленської Божої Матері.

Слухав лекції в Лозаннській академії (1822-1824), паризьких Сорбонні і «College de France» (1824-1827).

Працював викладачем Петербурзького 1-го кадетського корпусу (1826-1831), офіцерських класів

Морського відомства (1827-1862), Петербурзьких гірничого інституту, Інституту шляхів

сполучення (1830-1846), а також університету (1846-1859), наставником-спостерігачем

Пажеського корпусу (1849-1859), віце-президентом Петербурзької академії наук (1864-1889).

Академік Петербурзької академії наук (1830).

Почесний член усіх університетів на теренах Російської імперії.

Спеціалізувався з проблем математичного аналізу; теорії чисел; геометрії; теорії вірогідності і її

застосування до демографії, статистики, страхової справи, теорії похибок тощо; актуарної

математики; методики викладання математики і математичної лексики.

Теорія вірогідності домогла допомогти в рішенні багатьох соціальних питань. Наприклад, в

облаштуванні страхових кас службовців для забезпечення пенсіями і допомогою. Недарма наш

земляк виконував почесні обов’язки головного експерта з питань статистики і страхування уряду.

Друкувався в газеті «Санкт-Петербурзькі відомості», журналах «Маяк», «Акти Імператорського

Санкт-Петербурзького університету», «Морський збірник».

Б. – автор праць «Лексикон чистої и прикладної математики» (1839), «Основи математичної теорії

вірогідностей» (1846), «Декілька слів про холеробоягузтво» (1848), «Думки про рух

народонаселення взагалі» (1850), «Паралельні прямі» (1853), «Опис рухомої таблиці для

визначення місяця і числа Св. Великодня без жодного обчислення і просте рішення головних

питань, які стосуються календаря грецько-російської церкви (1857), «Досвід про закони

смертності в Росії і про розподіл православного народонаселення за віком» (1865), «Записка В. Я.

Буняковського про винайдений ним снаряд, названий саморахівницями, за допомогою яких

усуваються незручності звичайних рахівниць щодо перенесення одиниць з нижчого розряду у

вищий» (1867).

Всього наш земляк залишив 108 наукових розвідок.

Перекладав Д. Байрона, Ч. Гарольда.

Що стосується особистого життя, то Б. рано втратив батька (1809).

За ініціативою Імператорської академії наук засновано премію ім. Буняковського (1875).

У Києві пройшла Міжнародна конференція пам’яті В. Я. Буняковського (2004).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – М. Остроградський, П. Чебишев, А. Марков, В.

Імшенецький, А. Савич, С. Ковалевська та ін.

БУРАЧОК Степан Онисимович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Суднобудівник, видавець, прозаїк, літературний критик.

З військової родини. Батько, Бурачок О., – адмірал.

Народився 17 (29) травня 1800 р. в с. Заньки Ніжинського повіту Чернігівської губернії Російської

імперії (нині – Ніжинський район Чернігівської області України).

Помер 26 грудня 1876 р. (7 січня 1877 р.) в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-

Петербург РФ). Похований на Смоленському православному цвинтарі.

Закінчив петербурзьке училище корабельної архітектури (1817).

Очолював Астраханське адміралтейство (1821-1831), викладав у петербурзькому Морському кор-

пусі (1831-1864). За його проектами побудовано 30 військових кораблів. Вийшов у відставку в чи-

ні генерал-лейтенанта корпусу корабельних інженерів.

Б. – лауреат Демидовської премії (1838).

Засновник журнал «Маяк сучасних освіти й освіченості» (1840-1845).

113

Разом з С. Зеленим видав двотомні «Лекції алгебраїчного та трансцендентного аналізу, прочитані

академіком М. Остроградським» (1837).

Опублікував книгу «Людський організм, та й уся природа є гомеопатична лабораторія життєвих

виробництв» (1869).

Б. також – автор декількох праць з математики й кораблебудування.

Незважаючи на солідний чин і досить високе становище у суспільстві, через свої, як вважав

петербурзький бомонд, «малоросійські закидони» постійно мав неприємності. Власне, про т. зв.

«закидони». Ось що з цього приводу написано в першому томі біографічного словника «Російські

письменники. 1800-1917», який побачив світ 1989 р.: Б. «переважно увагу приділяв

третьорозрядним (?!!) письменникам. Незмінно високо оцінювалися досягнення української

літератури (саме цим пояснюється поява в «Маяку сучасних освіти й освіченості» віршів Т. Г.

Шевченко)».

Верх «братнього» цинізму: визнаного усім світом генія-Кобзаря віднесено до письменників навіть

не другого, а третього ґатунку!

До того ж наш земляк вважав недостатньо освіченими росіян В. Жуковського та О. Пушкіна, різко

критикував М. Лермонтова за аморальність «Героя нашого часу», написавши повість «Герої

нашого часу» (1845). У свою чергу, кращими письменниками, крім Т. Шевченка, вважав Г. Квіт-

ку-Основ‘яненка та О. Башуцького.

На думку критика А. Григор’єва, Б. – «послідовний представник чистого застою».

Така позиція поступово спричинила літературну ізоляцію, не могла не позначитися на фінансових

справах Б. як видавця, і він врешті-решт вимушений був відмовитися усіх своїх проектів.

Вихід його сатиричної «Повісті без назви» (1838) заборонила цензура.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Т. Шевченко, Ф. Глинка, Д. Толстой, А. Муравйов, А.

Вагнер, І. Мальцев, М. Загоскін, Х. Вітт, С. Джунковський, М. Барков, В. Буняківський, П.

Корсаков, Ф. Каразін, К. Посьєт, М. Черняєв, В. Верховський, О. Мартинов та ін.

БУРДЗІНСЬКИЙ Венантій Андрійович

Національний статус, що склався у світі: російсько-польський.

Зоолог, орнітолог. Фундатор і перший директор Київського зоопарку.

З родини службовця. Батько, Бурдзінський А., – управитель цукроварні.

Народився 18 травня 1864 р. в с. Селище Канівського повіту Київської губернії Російської імперії

(нині – Корсунь-Шевченківський район Черкаської області України).

Помер 17 грудня 1928 р. в м. Варшава (Польща). Похований Повонсковському цвинтарі.

Закінчив Київську гімназію, юридичний факультет Київського університету св. Володимира

(1892).

Був управляючим маєтком Казимирівка Полтавської губернії (1892-1906), директором Київського

зоосаду (1908-1923), бібліотекарем (1924-1925), консультантом біологічної Варшавської студії

(1926-1927), директором Варшавського зоопарку (1927-1928).

Секретар Київського товариства поціновувачів природи (1907).

Не маючи нічого спільного з більшовицьким режимом, емігрував до Польщі (1924).

А ось що в замітці «Дерева прооперували» нещодавно повідомляла Л. Гуторова: «У київському

зоопарку екологи підлікували 130-річні, найстаріші в місті черешні Бурдзінського.

– Чотири черешні названі на честь засновника зоопарку і його першого директора Венантія

Бурдзінського, – розповіла керівник прес-служби зоопарку Ірина Головіна. – І хоча щорічно

дерева плодоносять, в стовбурах утворилися тріщини, збільшвалися дупла. – Ми звернулися за

допомогою до фахівців Київського еколого-культурного центру, які, як нам відомо, продовжили

життя декільком віковим деревам. За словами директора центру Володимира Борейко,

застосовували традиційну технологію: дупла засипали золою, потім поставили пломбу з глини з

гноєм і покрили церезитом. А ось з однією черешнею, яка розкололася навпіл, довелося неабияк

повозитися. На висоті п’яти метрів укріпили бандаж. Заразом екологи підлікували і старий ясен, який росте поруч. Операція кожного дерева обійшлася в 2 тис. грн.».

Серед друзів та близьких знайомих Б. – С. Світославський, Д. Ларіонов та ін.

БУРЛЮК Давид Давидович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Видавець, поет, критик, художник. Один з фундаторів футуризму на теренах Російської імперії.

З родини агронома. Брат, Бурлюк М., – письменник.

114

Народився 9 (21) липня 1882 р. на х. Семиротівка Лебединського повіту Харківської губернії

Російської імперії (нині – Лебединський район Сумської області України).

Помер 15 січня 1967 р. в м. Лонг-Айленд (США). Похований на місцевому цвинтарі.

Навчався в Тамбовській гімназії (1898-1901), мюнхенській Академії мистецтв та приватній худож-

ній школі А. Ажбе (1902-1903), у паризькій приватній школі Ф. Кормона (1904-1905), знову в Оде-

ському художньому училищі (1909-1910), Московському училищі живопису, скульптури та зодче-

ства (1910– виключений в 1914).

Друкувався в газетах «Цілина», «Газета футуристів», «Лель», «Південь», «Творчість», «Російський

голос», журналах «Перший журнал російських футуристів», «Журнал для всіх».

Як літератор дебютував в «Журналі для всіх» віршем «Квіти» (1898).

Потім настала черга листівки «Голос імпресіоніста на захист живопису» (1908), віршів у збірниках

«Студія імпресіоністів» , «Садочок суддів» (обидва – 1910).

Б. – ініціатор скандально відомого збірника «Ляпас громадському смаку» (1912). Потім були

збірники «Дохлий Місяць», «Затичка» (обидва – 1913), «Требник трьох», «Рикаючий Парнас»

(обидва – 1914), «Весняне контрагентство муз» (1915), «Чотири птахи» (1916).

Перший збірник власне поезій «Хвіст, який лисіє» вийшов у Кургані (1919).

Наш земляк – автор скандальної брошури «Галасливий «бенуа» і нове російське національне мис-

тецтво» (1913), видавець трагедії «Владимир Маяковський» (1914).

Виставляв кубофутуристичні картини на виставці «Бубнового валета» (1912), мав персональну ви-

ставку в Уфі (1916), організував виставку «Ланка» в Києві.

Серед відомих полотен – «Час» (1910), «Очі» (1920), «Демони» (1925), «Прихід механічної

людини» (1927), «Доля», «Час і потік Людства» (1923-24), «Ленін і Толстой» (1930).

Не сприйнявши революції 1917 р., Б. емігрував спочатку в Японію (1920-1922), а потім – в США (з

1922).

В Токіо написав декілька полотен, серед яких відомий на весь світ «Японський рибалка», в

Сполучних Штатах видавав журнал «Колір та рима».

Випустив також низку поетичних, мистецьких книг і новел. Став доволі відомим художником, виставлявся в кращих зарубіжних картинних галереях.

Більшість картин талановитого художника і понині припадають пилом в запасниках московської

Третьяковської галереї та петербурзького Руського музею, частину – спочатку зберігав син

Микола у Нью-Йорку, а після його смерті в 1995 р. – внучка М. Бурлюк-Холт, яка мешкає в

Канаді.

В СРСР показати бодай декілька акварелей Б. спромоглися – та й то виключно заради відвертої

«галочки» – лише 1960 р. в Будинку дружби з народами зарубіжних країн, про що «Вечірня

Москва» повідомила… аж 12 рядками.

Перша серйозна виставка відбулася тільки 2005 р. в Тамбові зусиллями місцевих краєзнавців й

шанувальників непересічного таланту українця. Крім значної кількості полотен, в тому числі й

привезених з Канади, в трьох залах можна було побачити книги, листи, плакати, палітру, малинну

футуристичну жилетку, сережку, розцяцьковану бісером і навіть… скляне блакитно-каре око Б. (в

юності наш земляк залишився без одного органу зору).

На початку другої світової війни Б. прагнув повернутися на батьківщину, однак влада не

дозволила. Понад те, комуністи навіть не прийняли в подарунок від «незрозумілого» футуриста

одне з його кращих полотен «Непереможна Росія».

У Казані (Татарстан, РФ) на фасаді гімназії № 3 встновлено меморіальну дошку з написом «У

цьому будинку в 1899-1901 рр. навчався видатний український художник-новатор, засновник

футуризму в Росії Давид Бурлюк» (2009).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – В. Маяковський, В. Кандінський, К. Бальмонт, О.

Кручених, Б. Ліфшиць, В. Хлєбніков, М. Волошин, І. Сєвєрянін, М. Асєєв, В. Мейєрхольд, В. Ка-

мінський.

БУРЛЮК Микола Давидович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Видавець, поет, критик, художник.

З родини агронома. Брат, Бурлюк Д., – видавець, поет, критик, художник, один з фундаторів

футуризму на теренах Російської імперії і СРСР.

Народився 22 квітня (4 травня) 1890 р. в слободі Котельва Охтирського повіту Харківської губер-

нії Російської імперії (нині – районний центр Полтавської області України).

115

Розстріляний більшовиками 27 грудня 1920 р.

Навчався в Херсонській чоловічій гімназії (1901-1909), на історико-філологічному (1909), фізико-

математичному (1909-1911), словесному (1911), фізико-математичному (1911-1914) факультетах

Петербурзького університету (1909-1914).

Перебував на військовій службі (1915-1917), працював інструктором Кишинівської земської

управи (1918), повітовим представником міністерства землеробства Молдавської Республіки в м.

Ізмаїл (1918), чорноробом одеського заводу «Вадон» (1918), управляючим маєтком Скадовський

(1918-1919), інструктором Херсонської кооперативної районної спілки (1920).

Друкувався в журналах «Відлуння», «Перший журнал російських футуристів».

Як літератор дебютував віршами в збірнику «Студія імпресіоністів» (1910).

Потім настала черга циклів в збірниках «Садок суддів» (1910), «Требник трьох» (1913), «Молоко

кобилиць» (1914).

Наш земляк – автор ліричної прози: «Смерть легковажного молодого чоловіка», «Глухоніма»,

«Артеміда без цуциків» (усі – 1913), «Пансіон виродків» (1915).

Незважаючи на весь епатаж, Б. відмовився підписати надзвичайно різкий маніфест футуристів

«Ідіть до біса!», резонно зауваживши: «Не можна навіть метафорично посилати до біса людей, котрим через годину будеш тиснути руку».

А ось як оцінював творчість нашого земялка К. Чуковський: «Він – найцнотливіший зі всіх

футуристів: скаже чотири рядки, і мовчить, і в цих умовчаннях, в паузах відчуваєш якусь серйозну

значність... Сумно бачити, як цей найсмирніший поет напинає на себе футуризм, який лише

заважає вилитися його скромній, глибокій душі».

Серед друзів та близьких знайомих Б. – В. Маяковський, К. Малевич, В. Брюсов, Б. Лівшиць, М.

Матюшин, О. Ремізов та ін.

БУТОВСЬКИЙ Іван Григорович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Мемуарист, перекладач. Автор першого повного перекладу «Думок» Б. Паскаля на теренах

Російської імперії.

З дворянської родини. Брат, Бутовський Л., – поет; двоюрідна сестра Дурова Н., – кавалерист-

дівиця, письменниця; син, Бутовський В., – перший директор Строгановського училища; син, Бутовський О., – економіст.

Народився в 1785 р. в [Малоросії].

Помер після 1859 р.

Закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію.

Працював канцеляристом Київського губернського управління (1798-1801), колезьким реєстрато-

ром (1801-1803), служив в Московському піхотному (1803-1807), першому Єгерському полках

(1807-1809), першому Фінському батальйоні (1809-1813), виконував обов‘язки комісіонера коміса-

ріатського відомства (1813-1821).

Брав участь у військових кампаніях 1805-1807 рр., в тому числі і в битві під Аустерліцом. За ста-

ном здоров‘я в чині штабс-капітана змушений піти у відставку (1813).

Друкувався в журналах «Син Вітчизни», «Російський інвалід».

Як літератор дебютував перекладами з французької мови в журналі «Син Вітчизни» (1821).

Потім настала черга наступних перекладів: «Розмови в царстві мертвих прадавніх і новітніх осіб»

Б. Фонтанеля (1821), «Історії хрестових походів» Ж. Мішо (1835), «Думки» Б. Паскаля (1843).

Перу нашого земляка належить оригінальний доробок «Про відкриття пам’ятника імператорові

Олександру I» (1834), низка статей в журналі «Російський інвалід».

Б. став свідком зустрічі в Тільзіті Олександра I з Наполеоном, про що залишив мемуари «Перша

війна імператора Олександра I з Наполеоном I 1805 р.», «Друга епоха боротьби Олександра I з На-

полеоном», «Фельдмаршал князь Кутузов-Смоленський в кінці та на початку свого бойового шля-

ху» (всі – 1858).

Нащадкам Б. також відомий, як перший видавець книги своєї двоюрідної сестри Н. Дурової «Запи-

ски кавалерист-дівиці» (1836).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – О. Пушкін, О. Тургенєв, П. В’яземський, М. Греч, І.

Бочаров та ін.

БУТОВСЬКИЙ Микола Дмитрович

Національний статус, що склався у світі: російський.

116

Публіцист.

З дворянської родини. Брат, Бутовський О., – письменник, викладач.

Народився 20 січня (1 лютого) 1850 р. в м. Кременчук Полтавської губернії Російської імперії

(нині – районний центр Полтавської області України).

Помер не раніше 1917 р. в м. Петроград Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Закінчив Полтавську військову гімназію (1867) та 1-е Павловське військове училище (1869).

Служив у лейб-гвардійському Павловському полку (з 1869). Командував Ризьким учбовим унтер-

офіцерським батальйоном (1895-1899), піхотним полком (1899-1900), піхотною бригадою (1900-1907), 7-ю Східносибірською стрілецькою дивізією (1907-1910), 32-ю піхотною дивізію Київсько-

го військового округу (1910-1911).

Учасник російсько-турецької війни (1877-1878).

У відставку вийшов в чині генерала від інфантерії (1911).

Друкувався в газетах «Голос», «Російський інвалід», журналах «Російська старовина» ,»Розвід-

ник», «Військовий збірник».

Як літератор дебютував нарисом з театру військових дій (1877).

Б. – автор книг «Військові начерки» (1880), «Про способи навчання та виховання сучасного солда-

та» (1888), «Служба колишня і нинішня» (1890), «Наші солдати. Типи мирного й військового

часу» (1893), «Повісті з сучасного офіцерського життя» (1914).

Перу нашого земляка також «Спогади» (1907).

Опікуючись проблемами армії і виступаючи на загальних зборах членів Товариства ревнителів

військових знань 7 січня 1911 р., наш зенмляк говорив слова, котрі і нині залишаються

актуальними: «Безпритульний офіцер нудить світом і, у пошуках товариської щирості, нерідко

приліплюється до сумнівної кампанії, яка складає неодмінну приналежність тієї частини військ, де

відчувається ослаблення військово-сімейного початку, де служба й життя офіцерського товариства

перебуває у розладі, який не виправляється струнким впливом старших товаришів на чолі з

командиром. У такому полку, замість привіту, ласки, щирості і взагалі товариської і начальницької

уваги, офіцер зустрічається формалізмом, сухими зауваженнями і доганами. Там, замість

виховання любові до військової справи, військова наука вибивається, офіцер змушують

виконувати свою роботу дисциплінарними заходами; ...індиферентизм начальства і товаришів по

відношенню до внутрішнього життя офіцера відразу дає йому відчувати, що він потрапив в

середовище, яка ніколи не стане йому близьким».

Серед друзів та близьких знайомих Б. – О. Адлер, І. Львов, Ф. Вендт, М. Рузький, О. Рагоза та ін.

БУТОВСЬКИЙ Олексій Дмитрович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Викладач, письменник, громадський діяч. Фундатор першого Російського національного

олімпійського комітету.

З дворянської родини. Брат, Бутовський М., – публіцист.

Народився 8 (20) червня 1838 р. в с. П’ятигірці Полтавської губернії Російської імперії (нині –

Лубенський район Полтавської області України).

Помер 25 лютого (10 березня) 1917 р. в м. Петроград Російської імперії (нині – м. Санкт-

Петербург РФ).

Закінчив Петровсько-Полтавський і Костянтинівський кадетські корпуси (1849-1852), курс в

Дворянському полку (1856).

Служив у діючих військах, був викладачем Петровсько-Полтавського кадетського корпусу, одного

з Санкт-Петербурзьких військових училищ, за дорученням Головного управління військових

навчальних закладів вивчав досвід організації військового навчання в низці європейських країн, очолював Центральну школу військового навчання Головного управління військових навчальних

закладів Росії.

Кавалер орденів Святого Олександра Невського, Білого Орла, Святого Володимира, Святого

Станіслава, Командорського Хреста грецького ордену Спасителя.

Б. створив перші в країні курси, на яких готували інструкторів фізичної підготовки, ініціював

створення Головної фехтувально-гімнастичної школи, де читав лекції, а також Товариства

сприяння фізичному розвитку (ТСФР).

Став він і одним з тринадцяти перших членів Міжнародного олімпійського комітету (1894).

Перу нашого земляка належать посібники «Настанови з виконання гімнастичних вправ в

цивільних навчальних закладах», «Ручна праця і розвиток тіла», «Нотатки з історії та методики

117

вправ для тіла» (всього майже 70), а також праці з історії античного мистецтва, вокалу, каліграфії, геральдики.

Б. – автор родовідної книги «В рідному гнізді».

У нарисі «Древо генерала Бутовського» Н. Бутовська зазначає: «Генерал Бутовський брав

найактивнішу участь у проведенні перших Олімпійських ігор в Афінах. Він інспектував змагальні

арени, зробив велику кількість доповідей на сесії МОК, зокрема, порушив питання про

необхідність всім учасникам Ігор бути членами своїх національних комітетів. Повернувшись, Бутовський підготував свого роду звіт про Олімпіаду – «Афіни навесні 1896 року», докладно

описавши події на Іграх і власне їх бачення».

У м. Санкт-Петербург (Росія) уже в наші часи йому встановлено пам’ятник (1994).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – П. де Кубертен, Ж. Дюпперон, В. Балк, П. Лесгафт, ??.

Тернгрен, М. Ріттер, О. Лебедєв та ін.

БУЯЛЬСЬКИЙ Ілля Васильович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Анатом. Один із фундаторів вчення про індивідуальну мінливість, а також топографічної анатомії

на теренах Російської імперії. Лікар О. Пушкіна. В медицині існують наукові терміни «атлас

Буяльського», «лопаточка Буяльського», «каретка Буяльського».

З дворянської родини.

Народився 26 липня (6 серпня) 1789 р. в с. Вороб’ївка Новгород-Сіверського повіту Чернігівської

губернії Російської імперії (нині – Срібнянський район Чернігівської області України).

Помер 8 (20) грудня 1866 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Похований на Великоохтинському цвинтарі.

Закінчив Новгород-Сіверське повітове училище, Чернігівську семінарію (1809), Петербурзьку

медичну хірургічну академію (1814).

Працював прозектором (1814-1815), ординатором (1815-1821) хірургічної клініки І. Буша, викладачем Імператорської медично-хірургічної академії (1821-1829), управляючим хірургічним

інструментальним заводом (1829-1841), викладачем Петербурзької академії мистецтв (1831-1866).

Дійсний член Імператорської медично-хірургічної академії ( 1842).

Почесний член Віленського університету (1830).

Почесний член Фізико-медичного товариства (1856).

Почесний член Московського товариства дослідників природи.

Кавалер орденів Св. Володимира III ст., Св. Анни з короною II ст., Св. Святослава І ст.

Друкувався в «Військово-медичному журналі».

Серед найвідоміших доробків: тритомний оригінальний атлас з оперативної хірургії «Анатомо-

хірургічні таблиці» (1828; 1835; 1852), «Анатоміко-патологічний опис подвійної матки, з яких

кожна в різний час була вагітною» (1832), «Коротка загальна анатомія тіла людського» (1844),

«Анатомічні нотатки для тих, хто навчається живопису і скульптури в Імператорській академії

мистецтв (1860), «Анатомо-хірургічні таблиці операцій вирізання і подрібнення каменів», «Про

шкоду надмірного паління» (обидва – 1862).

Загальна кількість робіт нашого земляка сягає 100.

За життя він виконав понад дві тисячі операцій.

Наш земляк – один з засновників топографічної анатомії в Росії, автор оригінального способу

бальзамування, а також методики «льодяної скульптурної» анатомії, він одним з перших

застосував загальне обезболювання, переливання крові, антисептичні засоби, раціоналізував низку

хірургічних інструментів.

За власною методикою Б. бальзамував тіла: герцогинь де-Тарант, кузини Людовика XVI, і

Вюртемберзької, тітки імператора Олександра I (обидві – 1814), імператриці Марії Федорівни

(1828), княгині Іванни Лович, дружини цесаревича Костянтина Павловича (1831), принцеси

Ольденбурзької (1843).

Його перу належить одне з перших на теренах Російської імперії керівництво з судової медицини.

Він запропонував багато різних хірургічних інструментів.

Набір (батальйонний) хірургічних інструментів Б. зберігається у Військово-медичному музеї

Міністерства оборони РФ.

Його ім’я присвоєно Новгород-Сіверській центральній районній лікарні Чернігівської області

(1978), а також названо хірургічний інструмент лопаточка і каретка Буяльського.

118

Серед друзів та близьких знайомих Б. – М. Пирогов, І. Крилов, П. Клодт, К. Брюллов, В. Жуков-

ський, О. Сапожніков, І. Буш, А. Єгоров, П. Загорський, І. Теребеньов та ін.

БЯЛИК Хаїм Нахман

Національний статус, що склався у світі: ізраїльський.

Письменник, перекладач. Національний поет Ізраїлю.

З міщанської родини.

Народився 9 січня 1873 р. на х. Рада Волинської губернії Російської імперії (нині – залізничний

полустанок в Житомирському районі Житомирської області України).

Помер 4 липня 1934 р. в м. Відень (Австрія). Похований на Тель-Авівському цвинтарі по вул.

Трумпельдора.

Працював викладачем в Одеському зразковому хедері, редактором відділу художньої літератури

журналу «Ха-Шіллоах» (1904-1921).

Член єврейського Палестинського комітету.

Почесний доктор Єврейської теологічної семінарії і Єврейського інституту релігії (1926).

Друкувався в журналах «Мознаїм», «Світанок», «Ха-Шіллоах», «Ха-олам».

Як поет дебютував в альманасі «Ха-Пардес» віршем «До ластівки» (1892).

Потім настала черга віршів «Після поневірянь на чужині», «Повернення», «Нічні думи», «Як суха

трава», «І буде, коли продовжаться дні», «Бігти? О, ні!», «Посели мене під крильцем», «Де ти»,

«Лист»; поем «Мій батько», «Подвижник», «Мертвяки пустелі», «Оповідь про погром», «Сувій

про полум’я», «Сирітство» (не закінчена).

Перу Б. також належать оповідання «Дні юності», повість «Ар’є-глитай».

Переклав на іврит роман С. Сервантеса «Донкіхот», низку поезій Й. Шіллера.

Зневірившись у більшовицькій владі за допомоги М. Горького і з особистого дозволу В. Леніна

емігрував спочатку до Берліна (1921-1924), а потім –Тель-Авіву (1924).

За життя мав повне зібрання поетичних творів (1908).

Що стосується особистого життя, то наш земляк, рано втративши батька (1880), виховувався у

діда.

У Ізраїлі є місто, видавництво, а також літературна премія, названі на честь поета.

У м. Тель-Авів (Ізраїль) існують музей і вулиця імені Б.

У м. Житомир будинок, де мешкав письменник, певний час прикрашала меморіальна дошка зі

словами «В цьому будинку в 1880-1889 рр. жив відомий єврейський поет, філософ, перекладач

Хаїм Нахман Бялик» (1998-2003).

У видавництві «Волинь» вийшла книга-буклет «Рідний мій краю, колисковий приплав» (1999).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Ш. Алейхем, М. Волошин, А. Равніцький, С. Бен-Ціон, Х.

Левінський, М. Бен Амі, Ш. Дубнов, Е. Мотнег, Ш. Буришкін та ін.

ВАКСМАН Залман Аврахамович

Національний статус, що склався у світі: американський.

Мікробіолог. Відкривач стрептоміцину (1943). Лауреат Нобелівської премії з медицини (1952).

З міщанської родини. Батько, Ваксман А., – ремісник-меблевик.

Народився 21 липня 1888 р. в с. Нова Прилука Бердичівського повіту Київської губернії Російської

імперії ( нині – Липовецький район Вінницької області України).

Помер 16 серпня 1973 р. у м. Хайеніс (США).

Закінчив початкову релігійну школу у Бердичеві, екстерном склав іспити за повний курс п’ятої

гімназії в Одесі (1910), закінчив агрономічний факультет Рутгерського коледжу (1915), Каліфорнійський університет (1918) у США.

Працював на родинній фермі, в Нью-Йоркській дослідницькій лабораторії бактеріології ґрунту, Каліфорнійському університеті, ад’юнкт-професором (1925-1930), професором (1930-1943), завідувачем відділу (1943-1949) Рутгерського університету, директором інституту мікробіології

при Рутгерському університеті (1949-1958).

Лауреат Нобелівської премії «за відкриття стрептоміцину – першого антибіотика, ефективного при

лікуванні туберкульозу». Завдяки цьому препарату вдалося врятувати сотні мільйонів життів на

планеті.

Почесний доктор університетів Рутгера, Прінстона, Пенсільванії, Філадельфії, Нью-Йорку (усі –

США), Льєжу (Бельгія), Мадриду (Іспанія), Страсбургу (Франція), Єрусалиму (Палестина).

119

Почесний член низки наукових товариств в США, Данії, Нідерландах, Канаді, Швеції, Ізраїлі, Італії, Іспанії.

Коло головних наукових інтересів вченого – біохімія ґрунтових бактерій, механізм розкладу

туберкульозної палички, «санітарні» властивості ґрунту, актиноміцети.

Крім стрептоміцину, він відкрив: неоміцин – антибіотик широкого антибактеріального спектру, актиноміцин D (дактиноміцин) – протипухлинний антибіотик, кандицідин – антифугальний

антибіотик полієнової структури, стрептотріцин, гризеїн.

Наш земляк заснував нову науку – мікробіологію ґрунту. Він також відпрацював загальну

технологію створення антибіотиків, успішно боровся з пошкодженням пліснявою точних

приборів, винайшов мікробіологічні засоби боротьби з обростанням днищ морських суден.

Перу В. належить капітальні доробки «Антагонізм мікробів і антибіотичні речовини»,

«Мікробіологія ґрунту в 1924 році», «Ферменти», «Ґрунт і мікроб», «Спроба синтезу і аналізу»,

«Моє життя з мікробами», «Перемога над туберкульозом».

Всього ж він написав близько 30 книг і понад 400 наукових праць, серед яких 18 монографій.

Частину гонорарів за свої відкриття вчений пожертвував Фонду підтримки дослідницьких робіт в

галузі мікробіології.

Стисла інформація про нього подана в «Великій медичній енциклопедії» (М., 1976), кілька рядків

присвятив йому «Радянський енциклопедичний словник» (М., 1989) і жодним словом не

обмовилася «Українська радянська енциклопедія (1960; 1979).

Зате В. увійшов до переліку 100 найбільш видатних діячів людства.

Ім’я нашого земляка присвоєно Інституту мікробіології при Рутгерському університеті.

У м. Вінниця створено Благодійний фонд ім. З. А. Ваксмана (2003), тут пройшла міжнародна

конференція, присвячена вихідцю з України (2003).

На малій батьківщині, в с. Нова Прилука встановлено пам’ятну стелу видатному земляку, його

ім’я рішенням сільради присвоєно одній з вулиць.

Серед друзів та близьких знайомих В. – Я. Ліпман, А. Волгрен, Т. Робертсон, О. Флемінг, Х.

Флорі, Е. Чейн, В. Кінг та ін.

ВАННОВСЬКИЙ Петро Семенович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Державний, військовий діяч. Генерал від інфантерії (1883). Військовий міністр (1881-1898), міністр народної освіти (1901-1902) Російської імперії.

З дворянської родини.

Народився 24 листопада (6 грудня) 1822 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 17 (29) лютого 1904 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Учасник Угорського походу (1849), Кримської (1853-1856), російсько-турецької (1877-1878) воєн.

Закінчив 1-й Московський кадетський корпус (1843).

Служив командиром батальйону лейб-гвардійського Фінляндського полку (1855-1857),

начальником Офіцерської стрілецької школи (1857-1861), директором Павловського кадетського

корпусу (1861-1863), начальником н1-го Павловського військового училища (1863-1868), чиновником з особливих доручень при Головному управлінні військово-навчальних закладів

(1868), начальником 12-ї піхотної дивізії (1868-1871), начальником 33-ї піхотної дивізії (1871-1876), командиром 12-го армійського корпусу (1876-1877), в.о. начальника штабу Рущукського

загону (1877-1878), командуючим військами Східного загону (1878-1879), командиром 12-го

армійського корпусу (1.08.1879-22.05.1881), керуючим Військовим міністерством (1881-1882), військовим міністром (1882-1898), міністром народної освіти (1901-1902).

Почесний член Миколаївської академії Генерального штабу (1890).

Почесний член Петербурзького (1902) і Казанського університетів (1902).

Почесний президент Військово-медичної академії (1890).

Кавалер російських орденів Ганни 3-го ступеня (1848), Ганни 2-го ступеня (1852), Володимира 4-

го ступеня (1854), Станіслава 2-го ступеня (1856), Володимира 3-го ступеня (1863), Станіслава 1-

го ступеня (1867), Ганни 1-го ступеня з імператорською короною (1870), Володимира 2-го ступеня

(1872), Білого Орла (1875), Георгія 3-го ступеня (1877), Володимира 1-го ступеня (1890); чорногорської золотої медалі (1878), сербського ордена Такова 1-го ступеня (1881), чорногорського ордена кн. Данила Першого 1-го ступеня, італійського ордена Маврикія і Лазаря

1-го ступеня, болгарського ордена св. Олександра 1-го ступеня (усі – 1883), великого хреста

австрійського ордена Леопольда (1884), прусського ордена Червоного Орла 1-ого ступеня, 120

японського ордена Висхідного Сонця 1-го ступеня (обидва – 1885), прусського ордена Червоного

Орла 1-ого ступеня з діамантами (1888), бухарського ордена Висхідної зірки 1-ої ступеня з

діамантами (1889), французького ордена Почесного Легіону (1891), данського ордена Данеброга 1-

го ступеня (1892), гессенського ордена Людвіга 1-го ступеня (1895), австрійського ордена Стефана

1-го класу (1896), прусського ордена Чорного Орла (1897).

Перебуваючи у ранзі міністр народної освіти дозволив сходки студентів, виборність старост

курсів, організацію наукових і літературних гуртків, повернув до учбових закладів студентів, відданих до солдатів.

Серед друзів та близьких знайомих В. – Д. Сипягін, М. Муравйов, А. Корф та ін.

ВАРАДІНОВ Микола Васильович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник.

З купецької родини.

Народився в 1817 р. в Полтавській губернії Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 27 липня 1886 р. в м. Гатчина Російської імперії (нині – Ленінградська область РФ).

Закінчив юридичний факультет Дерптського університету (1841).

Працював викладачем в м. Аренсбург (1841-1845), помічником (1845-1848), керуючим

канцелярією (1848-1849) ризького генерал-губернатора, чиновником з особливих доручень (1850-1855) Міністерства внутрішніх справ Росії, редактором «Журналу міністерства внутрішніх справ»

(1855-1862), членом головного управління у справах друку (1865-1883), членом ради при

міністрові (1883-1886) Міністерства внутрішніх справ Росії.

Друкувався в газеті «Північна пошта», журналах «Російське слово», «Журнал міністерства

внутрішніх справ», «Журнал міністерства народної освіти».

Як літератор дебютував восьмитомною розвідкою «Історія Міністерства внутрішніх справ» (1858-1863).

Перу нашого земляка також належать наступні доробки: «Дослідження про майнові або речовинні

права за законами російськими» (1855), «Про особисте затримання за борговими зобов’язаннями»

(1861), «Збірка узаконень і розпоряджень уряду у справах друку» (1878), «Аптекарський статут»

(1880), «Діловодство або теоретичне і практичне керівництво з цивільного і кримінального, колегіального і персонального листування» (1881), «Збірник узаконень і розпоряджень уряду з

облаштування побуту селян, 1861-85» (1885), «Про умови університетської освіти» (1859),

«Необхідність реформи в нашому університетському викладанні» (1870).

У монографії «Обмеження права власності у науці і законодавстві Росії другої половини XIX –

початку XX століття» В. Камиш пише: «М. Варадінов, К. Побєдоносцев, П. Цитович розглядають

право власності у відриві від його суб’єкта. З одного боку, вони уявляють право власності як

повне і абсолютне панування особи над річчю у вигляді юридичної абстракції. З іншого боку, твердження, що обмеження стосується не права власності в цілому, а лише права окремого

власника зводить до нуля ваговитість їх висновків, бо носієм права є суб’єкт, тобто особа фізична

чи юридична. Відповідно носієм права власності є конкретний власник. З цього виходить, що

будь-яке обмеження права власності неминуче веде до обмеження права взагалі».

Нині В. – почесний громадянин м. Гатчина РФ.

Серед друзів та близьких знайомих В. – В. Корш, І. Крилов, єпископ Філарет, М. Мілютін, П.

Бутков та ін.

ВАСИЛЕВСЬКИЙ Ілля Маркович

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Літературний критик, фейлетоніст. Псевдоніми – Не-Буква, І. Полтавський.

З родини комерсанта. Батько, Василевський М., – власник книжкового магазину. Брат, Василевський Л., – поет, критик, перекладач, видавець.

Народився 28 грудня 1882 р. (9 січня 1883 р) в м. Полтава Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Загинув 14 червня 1938 р. в одній із сталінських катівень.

Закінчив Полтавську гімназію.

Був кореспондентом, фактичним видавцем газети «Вільні думки» (1907-1911), редагував журнали

«Освіта» (1908-1909), «Журнал журналів» (1915-1917), газету «Дідькова перечниця» (1918).

121

Друкувався в газетах «Полтавські відомості», «Південний край», «Одеські новини», «Мова»,

«Біржові відомості», «Напередодні», журналах «Наука і життя», «Ґедзь», «Світ божий», «Булат»,

«Всесвітня панорама», «Сатирикон», «Аксіома», «Вільні думки», «Сонце Росії», «Весь світ», «За-

співувач», «Аргус», «Винахідник», «Бджола».

Як літератор дебютував в «Журналі для всіх» оповіданням «Тридцять два» (1903).

Потім настала черга книг «Житейське кабаре. Гумористичні оповідання» (1910), «Нервові люди»

(1911), «Героїня нашого часу» (1916), «Граф Вітте та його мемуари» (1922), історичні памфлети