переслідувати його довічно.
Особливість текстів Целана ще й в тому, що в нього слова й паузи між словами – рівнозначні.
Тиша – той проміжок, коли треба помовчати, і вона буде чутнішою за музику.
Нерідко Целан запозичає жанрове визначення з музичного мистецтва. Це насамперед фуга. Він
багаторазово повторює, варіюючи той самий ліричний мотив, котрий озвучують кілька голосів.
Це тільки початок. Відсутність розділових знаків робить потік свідомості нерозривним. Анафори й
епіфори підкреслюють всевладдя спогадів. Крізь примхливі асоціації проглядає образ
блакитноокого арійця, якому любов до музики не заважає справно виконувати обов’язки ката.
Золотоволоса Маргарита – емблематичний образ у німецькій літературі, якому протистоїть інший
– біблійний образ Суламіфі, чиї коси схожі на попіл. І кохана ката – жертва, якщо вона приречена
любити вбивцю.
Схожий, проте куди ширший підтекст відкривається в «Фузі смерті», трагічність якої в тезі «буття
до смерті». Перший рядок першої строфи, повторений в другій, робить абстракцію думки
конкретною, вразливо страшною.
Целан думав про смерть і писав про смерть. Він не міг забути втрат. Навіть у віршах про кохання, які фіксують щасливі миттєвості, смерть причаїлася поруч, щоб у ту саму хвилину, коли ліричний
герой линув над реальністю, нагадати про себе.
Пауль Целан з тих поетів, у кого слово й вчинок зливаються воєдино. Він покінчив з життям.
Ніхто не знає, що його до цього підштовхнуло. І все ж ризикнемо припустити, що в цьому
позначився австрійський феномен: Австрія – «країна прикордонна, стикування декількох
культур». У випадку із Целаном це особливо очевидно. Він жив, споконвічно належачи всім і
нікому. Ця просторова прикордонна ситуація перейшла в іншу, теж прикордонну, ситуацію між
життям і смертю.
КВІТКА НІКОМУ, з дослідження К. Рагозіної «А вода продовжує текти під мостом Мірабо»
Третій австрієць після Рільке й Тракля – якось так визначали місце Целана на книжковій полиці.
Він як був, так і залишився перекладацькою спокусою, з усією ілюзорною класичною
правильністю й захопленою простотою ранніх віршів, незбагненними словесними ребусами пізніх
верлібрів, розірваністю невагомих рядків і до граничної ваги згущеною семантикою останніх
створінь. Один з тих, кого хочеться, хочеться й хочеться читати вголос.
Целан, якого читають вголос. Целан, якого собі вголос читаєш. Поступово, із шепотіння
проступають звуки, слова, накочуються одне на інше, заповнюють весь простір...
Молитви, заклинання так обходяться з тишею. Доки вистачає подиху. Тому що від віршів Целана
може стати фізично боляче, до нестачі повітря страшно. І залишишся ти беззахисним, яким
народився, і немов незабаром уже смерть, а ти шукаєш виправдань перед своїми мертвими.
Якими? Бог його знає.
Пауль Целан свої слова творить, наповнюючи їх двомовним змістом. І, усвідомлюючи своє
безсилля, намагається від слів піти. А ми – залишаємося
Ну навіщо він так нещадно, поет Целан? Його мова занадто інтенсивна, і при цьому він нічого
начебто не називає прямо. У тому ж «Псалмі» у слово «троянда» вкладено все: колючки, погроми, табори, весь убивчий досвід людини. «Квітка Нікому». «Смерть – це старий німецький маестро».
Навіть зі смертю Целан не «списався», не «згорів», його самогубство не витікає ні з чого. Загадка.
Можливо, це була просто перевірка власної смертності.