...У Росії вперше поставила німецька трупа А. Неймана в Москві і Петербурзі в 1889 р.
Перша постановка російською мовою відбулася 27 січня 1894 р. у Великому театрі (диригент
Альтанп, декорації Вальца; Зігфрид – Кошиць, Міме – Барцал, Вотан – Власов, Альберіх – Корсов,
Голос Фафнера – Трезвинський, Брунгільда – Дейша-Сіояїцька, Ерда – Звягіна, Голос лісової
пташки – Ейхенвальд).
ВБИВСТВО ТЕНОРІВ, зі «Спогадів» В. Теляковського
Вагнерівський репертуар і в Москві знайшов гідних виконавців. Одна опера «Кільця Нібелунгів» –
«Зігфрид» – була поставлена тут ще до мого призначення, проте на оперу цю дивилися, мов на
якесь заморське чудисько.
Роками покійний Альтані її розучував. Мучив оркестр десятками репетицій. Звинувачували
дирекцію у вбивстві тенорів, котрі виконували партію Зігфрида.
Разів зо два дали оперу й зняли, а на роль Зігфрида роками тримали напоготів тенора Кошиця,
який потім справді втратив голос, але вже незалежно від Зігфрида, якого він майже і не співав.
Партію цю прагнули особливо кричати – очі наповнювалися кров’ю, так старалися; всі говорили,
що той, хто співає Вагнера, неодмінно повинен втратити голос – і назавжди.
ЗІРВАВ ГОЛОС, з «Російської музичної енциклопедії»
Павло Олексійович П.-К. – російський співак, драматичний тенор. Виступав за кордоном (Італія,
Греція, Південна Америка).
Брав участь у першій постановці на російській сцені опери «Зігфрид» Вагнера, виконавши в ній
заголовну партію (1894, Великий театр).
Зірвав голос наприкінці 90-х рр.
НАКЛАВ НА СЕБЕ РУКИ, з замітки В. Кравченка «Кошиць Павло Олексійович»
Зірвав голос, унаслідок чого був звільнений з Великого театру і деякий час викладав.
Покінчив життя самогубством.
Л. Собінов організував два концерти в пам’ять співака.
ОДИН З ОСТАННІХ ЛИЦАРІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПІСНІ, з статті В. Триліса «До Дискусії
Про Український Правопис»
«Відмежувати» або, навпаки, «наблизити» щось до чогось у мові за допомогою адміністрування (а
19 пропонованих правил у даному випадку і є спробою адміністрування) неможливо, і це знають
студенти ще з часів Фердинанда де Соссюра. Але можна нашкодити, і тому є безліч прикладів в
історії української ж таки мови.
Славилася колись наша мова своєю фонетикою. З фонетикою тісно пов’язана була й краса та слава
народної пісні. Де вона, та слава? Останні лицарі української мови й пісні – Кошиць, Леонтович,
Петрусенко, Бучма – давно перейшли в міфологію, українську ж пісню, як і мову, майже ніхто в
світі не знає й знати не хоче. Не тому, що вони того не варті, а тому, що тяжко скалічені, а з
каліками кому охота возитися?
Чи ж придивилися ви, пане професоре, до всіх травм і спотворень, яких зазнала українська
фонетика (не будемо ускладнювати дискусію іншими поверхами мови)? Якщо й придивилися, то
формально, недбало. Інакше ви не хапались би лікувати дев’ятнадцятьма пігулками глибоко і
всебічно хворий організм.