Петрушевский Дмитрий (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


ПЕТРУШЕВСЬКИЙ Дмитро Мойсеєвич


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Історик, медієвіст, перекладач.

З поміщицької родини.

Народився 1(13) вересня 1863 р. в с. Кобриновому Київської губернії Російської імперії (нині –

Тальнівський район Черкаської області України).

Помер 12 грудня 1942 р. в м. Казані СРСР (нині – столиця Республіки Татарстан РФ). Похований

на місцевому цвинтарі.

Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету св. Володимира (1886).

Працював викладачем Московського університету (1906-1911; 1917-1929), Петроградському

політехнічному інституті (1914-1917), Іваново-Вознесенському політехнічному і педагогічному

інститутах (1919-1922), співробітником Інституту історії академії наук СРСР (1937-1942).

Академік академії наук СРСР (1929).

Дійсний член Московського психологічного товариства при МДУ.

Заслужений професор Московського університету (1925).

Представник соціально-економічного напряму російської ліберально-буржуазної історіографії

Спеціалізувався з проблем історії античності, середньовічного суспільства і держави, історії

середньовічної Англії. Дотримувався в цілому громадської теорії, яку поєднував з вотчинною

теорією.

Друкувався в журналах «Російська думка», «Журнал міністерства народної освіти», «Освіта»,

«Вісті політехнічного інституту», «Російське багатство».

Як вчений дебютував розвідкою «Нове дослідження про походження феодального ладу» (1892).

Потім настала черга наступних доробків: «Суспільство і держава у Гомера» (1896), «Повстання

Уота Тайлера. Нариси з історії розкладання феодального ладу в Англії» (1897), «Нариси з історії

англійської держави і суспільства в середні віки» (1903),»Англійське суспільство в одинадцятому

сторіччі» (1909), «Нариси з історії середньовічного суспільства і держави» (1913), «Велика Хартія

вільностей» (1915), «Нариси з економічної історії середньовічної Європи» (1928).

Перу П. також належать дослідження «Історія панського господарства», «Феодалізм і натуральне

господарство», «Виникнення міського ладу середніх століть», «Міське господарство

середньовічної Європи і нова історична література», «Чума в Англії», «Робітниче законодавство

Едуарда III», «Робітниче питання в XIV ст.», «Робітниче законодавство і повстання 1381 р.», «До

питання про логічний стиль історичної науки», «Тенденції сучасної історичної науки».

Перекладав Д. Брайса.

З владою, якого б кольору вона не була, порозуміння не знаходив. За царату на знак протесту

проти реакційної політики міністра народної освіти Л. Кассо покинув Московський університет

(1911). За більшовиків зазнав арешту у т. зв. «Справі «Національного центру» (1919).

Серед друзів та близьких знайомих П. – В. Алексєєв, С. Бахрушин, В. Бенешевич, В. Вернадський,

Р. Віппер. І. Гревс, Б. Греков, О. Шмідт, М. Бєлоусов, Я. Колубовський, Є. Косминський, В.

Лавровський, С. Моравський, В. Хвостов, П. Бєляєв, М. Ковалевський, Є. Косминський, Є.

Спекторський, П. Струве, С. Жебелєв, С. Чаплигін та ін.


***

НЕ БОЯТИСЯ СОЦІОЛОГІЇ,

з професійного кредо Д. Петрушевського

Давно пора історикам раз і назавжди звільнитися від страху перед соціологією.


ВИВЧАТИ ІНДИВІДУАЛЬНЕ, з статті Д. Петрушевського «Завдання і методи науки загальної

історії»

Лише ретельне, всебічне з’ясування суспільного процесу, процесу у його розвитку в кожному

окремому конкретному людському суспільстві зі всіма його індивідуальними особливостями,

може нам дати можливість зрозуміти суспільний процес, конструювати його соціологічно і

з’ясувати фазиси і закони його розвитку.


ВІДСТОЮВАВ ВІДВІЧНІСТЬ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ, з монографії Г. Пікова «Середні

віки в історичній науці»

Творчість професора Московського університету Дмитра Мойсейовича Петрушевського завжди

викликала найзапекліші суперечки. Його учні називали його «майже марксистом», проте частіше

звинувачували в тому, що він ішов від марксизму.

Петрушевський Д. М., дійсно, визнавав корисність марксизму, звинувачуючи його у вульгарному

економізмі. Він чітко відрізняв феодалізм політичний (система патронату, імунітет, васальні

зв’язки) і феодалізм соціальний (вотчинна система). Перевагу надавав першому. Дотримувався

громадської теорії, поєднуючи її з вотчинною.

Середньовічне суспільство, на його думку, було результатом синтезу. Генезис феодалізму був

мирним, еволюційним процесом. Після Жовтневої революції феодалізм став розглядатися як

виключно політична установа, не пов’язана з певними формами господарського життя, є системою

супідрядних станів, створена державою для задоволення своїх потреб.

Виходячи з цього, Петрушевський Д. М. заперечував існування вільної общини і наполягав на

відвічності приватної власності і соціальної нерівності у стародавніх германців.


ЧУЖИЙ НА СВОЇЙ ЗЕМЛІ, з розвідки А. Шарової «Криві дзеркала, або Як передбачити

прорікання»

Вперше історики-медієвісти були втягнуті в публічну дискусію, яка ознаменувала крок до наступу

на хистке становище старої інтелігенції і старої школи. Одним з приводів для цього стало видання

в 1928 р. монографії найбільшого російського медієвіста Д. М. Петрушевського «Нариси з

економічної історії середньовічної Європи».

У лютневому номері журналу «Під прапором марксизму» з’явилася критична рецензія, в якій

книга була названа «маніфестом антимарксистської школи в СРСР», а сам учений –

«прапороносцем ідей» Р. Ріккерта, М. Вебера і А. Допша і інших «буржуазних ідеологів».

Поза сумнівом, ця робота Д. М. Петрушевського була вельми неоднозначною, повною роздумів

над методологічними проблемами сучасної медієвістики, містила великий аналітичний матеріал.

Історик зовсім не претендував на те, аби його доробок став якоюсь істиною з великої літери,

скоріше – роздумом, спробою застосувати при аналізі схеми Вебера («ідеальні типи»), змалювати

услід за Допшем «капіталістичні» елементи в економіці середньовічного манора і «феодальні» – в

суспільстві стародавніх германців. Більш того, медієвіст закликав не поспішати з новими

узагальненнями і схемами, котрі пояснюють становлення і розвиток Середньовіччя, приділяючи

основну увагу новим даним конкретно-історичних досліджень.

Рецензія Ц. Фрідлянда окреслила основні напрями, якими піде критика не лише медієвіста, а й

всієї російської науки в цілому. Як непорушна істина було вже на той час зафіксовано положення:

«чим далі від марксизму, тим далі від справжньої науки».

...Розглядаючи спробу Д. М. Петрушевського створити нову теорію історичного розвитку

Середньовіччя, наново проаналізувати аспекти проблеми переходу від Античності до Середніх

століть, рецензент прагнув, найперше, показати немарксистський характер окремих положень

автора і, понад те, зробити політичні узагальнення і висновки. Серед інтелігенції знов відкрито

відбирали «своїх» і «чужих». «Своїх» – хто за десять минулих років «прийняв марксизм, мислить і

творить по-марксистському», і чужих – хто «відходить від марксизму і від всієї радянської

дійсності», переходячи до «нападок із-за рогу».

Висновок рецензента про нову роботу Д. М. Петрушевського був однозначний: «Вона викличе у

марксистів рішучу відсіч. Пора нам пригадати, що в історії, як у філософії і політекономії, ми

повинні залишити академічне добросердя: на нашому прапорі написано «войовничий

матеріалізм». Під цим знаком пройшло обговорення книги на засіданні соціологічної секції

Товариства істориків-марксистів 30 березня і 6 квітня 1928 р.

Медієвісти вперше брали участь в такій «професійній дискусії», де практично кожний з критиків

насамперед обмовлявся, що він не фахівець з історії Середньовіччя. Професіоналізм

критикованого ролі не грав – головним було політичне обличчя автора, яке належало «розкрити».

Найперше, з’ясувалося, що робота написана без урахування інтересів сучасної марксистської

науки, і навіть... «орієнтована на захід і, по суті, написана для Заходу». Що конкретно вкладали

критики в це формулювання, зрозуміти досить складно, якщо тільки не удатися знову до

зіставлення «свій – чужий». «Чужа марксизму» книга, написана «чужим» і для «чужих». Причому

для «дуже чужих», далеких, на Заході, звідки виходила і виходить постійна загроза, навіть

військового характеру, існуванню самого соціалістичного суспільства.

До кінця «дискусії» стало ясно, що ніякий захист не зможе запобігти розповсюдженню ярлика

«наукова реакція» не лише на роботи Д. М. Петрушевського, але й на всю медієвістику.

Іронії ради відзначимо, що пізніше, в серпні 1928 р. на VI Міжнародному конгресі істориків в

Осло, публікація книги Д. М. Петрушевського була представлена радянською делегацією як

доказ... свободи наукової творчості в СРСР.


СИДІЛИ В ОДНІЙ КАМЕРІ, зі спогадів О. Кізеветтера

Зрештою Петрушевського викликали на допит. Він незабаром повернувся. Його питали, з якою

метою у нього зібралися знайомі. Він пояснив, що всі прийшли послухати гру на роялі його

доньки.

На запитання, хто може поручитися за його політичну лояльність, він назвав імена своїх учнів,

котрі перебували на середніх щаблях більшовицького Олімпу. Слідчий сказав, що наведе довідки,

і допит тим кінчився.

Наступного дня в нашій камері з’явився опецькуватий пан вірменського типу в прекрасному

сірому капелюсі і оголосив Петрушевському, що він вільний. То був, як потім виявилось, слідчий

Агранов.


ВІДРО ПОМИЇВ УСЛІД, з статті А. Гуревича «Не бажаю поступатися полем битви негідникам і

брехунам»

Я пішов у бібліотеку і взяв збірник робіт Петрушевського. Для мене це було одкровенням. Це було

написано іншою мовою, в іншій системі понять. Не догматичний виклад матеріалу, як у

підручнику: перше, друге, третє. Вивчи і здай на іспиті. Ні, Петрушевський – розумна людина і

найбільший наш медієвіст – висуває справжні проблеми, залучає мене до вивчення того, над чим

сам роздумує, він вводить мене в свою лабораторію. Пройшло вже шістдесят років, однак

чарівність наукового тексту, створеного ученим, який запрошує мене думати, для мене не зникла.

...Приблизно десять років потому майбутній міністр освіти РФ Олександр Іванович Данилов

надрукував статтю про академіка Петрушевського, на той час давно покійного. Мало сказати, що

він його змішав з багнюкою, – цей твір було мовби скопійовано з державного обвинувачення

Вишинського. Данилов звинувачував його в підривній діяльності, в тому, що він виступає проти

марксизму на боці Допша чи Ріккерта, тим самим заважаючи будівництву соціалізму.

І коли я прочитав цю статтю, я подумав: який мерзотник! Адже він учень нашого улюбленого

вчителя Олександра Йосиповича Неусихіна, який, у свою чергу, був випестуваний ніким іншим,

як Дмитром Мойсейовичем Петрушевським. Петрушевський творив, Неусихін у нього навчився,

перейняв кращі його риси, а зараз його учень, представник цієї ж школи, вилив на свого

«наукового діда» відро помиїв.