Зельницкий Григорий (fb2)




ЗЕЛЬНИЦЬКИЙ Григорій Кирилович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Педагог, письменник, перекладач.

З родини священика.

Народився в 1762 р. в м. Умані Київської губернії Російської імперії (нині – районний центр

Черкаської області України).

Помер 24 січня (5 лютого) 1828 р. в м. Калузі Російської імперії (нині – обласний центр РФ).

Похований на міському цвинтарі.

Навчався в Києво-Могилянській академії, Петербурзькій педагогічній семінарії.

Працював учителем в Калузькому головному народному училищі (1786-1894), правителем та

коректором калузької типографії (1794-1804), вчителем (1804-1812), директором калузької гімназії

(1812-1828), був видавцем журналу «Уранія», в якому вміщав краєзнавчі статті, байки, переклади

псалмів, епіграми (1804).

За заслуги удостоєний дворянства (1819).

Кавалер ордена Святого Володимира 4-го ступеня.

Доктор філософії Московського університету (1805).

Друкувався в журналах «Зростаючий виноград», «Уранія», «Праці Товариства Аматорів

Російської Словесності при Імператорському Московському Університетові».

Як літератор дебютував в журналі «Зростаючий виноград» перекладеною з грецької мови статтею

«Дещо про те, що стосується виховання» (1786).

З. – автор книги «Стислий нарис російської історії», перекладач «Історії, поділеної на дві частини»

польського письменника І. Красицького (обидві – 1794).

Його перу належать «Опис пригод 1812 р, які сталися в межах Калузької області» (1815 ),

«Короткий нарис археології» (1818), «Нарис спостережень, що стосуються статистики й сільської

економіки Калузької губернії» (1819), «Топографії губернського міста Калуги» (1823-1825 ).

Серед друзів та близьких знайомих З. – М. В’яземський, З. Карнєєв та ін.


***

ОБГРУНТОВАНІСТЬ РОЗУМУ,

з життєвого кредо Г. Зельницького

Перша і препотрібна якість для людини є обґрунтованість розуму

ЛЮДИНА СТВОРЕНА ДЛЯ СУСПІЛЬСТВА, з статті Г. Зельницького «Про переваги

публічного виховання над домашнім»

Людина створена для суспільства. Її думки, наміри і дії схиляються до того, щоб розділяти їх з

іншими. Коли розглянути діяння людини, то в кожній точці впевнимося, що ми живемо не тільки

для себе. Корабельник кладе життя своє задля хвиль; аби товар купців доставити на визначене

місце. Воїн кров’ю жертвує заради спокою і добробуту співгромадян. Служителі правосуддя

взагалі переймаються чужими справами. Государі, полководці, вчені, час і сили свої присвячують

суспільству.

Батьки збирають те, що опісля дуже часто діти змарнують. Хлібороб сіє і жне пшеницю, але тільки

незначна частина збагачує його житницю.

…А коли ми живемо для суспільства, то й повинні з юних років наших усі здібності і сили наші

віддавати до суспільної користі. Хто сильний, той повинен допомагати слабшому. Хто багатий,

повинен подавати іншим. Хто грамотний, повинен учити інших. Тобто: всі наміри і справи свої ми

зобов’язані вживати для збереження суспільних користі. Для досягнення цієї важливої мети, ми

повинні дітей своїх виховувати публічним вихованням.

…Людина без морального виховання з усіма її природними обдаруваннями не є довершеною; бо

природа в моральному світові без моральності, так як і науки без виправлення серця недостатні.

Часто дивуємося ми, як рано розгортається в дитині щиросердечне її дарування, яке згодом стає

джерелом її власної загибелі. Особливо, коли не прагнемо звеличити ці дарування добрістю серця

і кожній пристрасті дозволяємо вкорінюватися.

Подібним чином і науки без чесноти, розум без виправлення серця, ученість без невинності не

принесуть користі ні нам, ні суспільству; тому що нерідко при всій ученості серце залишається

порожнім! І так самісінько часто крокуємо ми проти правил тієї ж науки, яку незадовго до цього

ґрунтовно вивчили. Тому найбажаніші – щиросердечні дарування; бо їх не придбаєш ціною

золота.

…І заради цього всі древні освічені народи виховання дітей незмінно вважали справою

державною, і ніколи не дозволяли батькам самостійно виховувати чад своїх, яких би здібностей і

майнового стану батьки не мали.

Древні перси віддавали дітей у повну владу вчителям, які і годували їх за спільним столом; і

завдяки цьому прославили себе сильніше за всі інші азійські народи. Критяни загальнонародним

вихованням придбали таку славу, що їх закони вважалися у всьому світові найкращими.

Аналогічний метод виховання спартанців звело їхню батьківщину на найвищий ступінь

могутності і слави.

Ці приклади мають переконати нас, що суспільне виховання дітей краще домашнього.


ІСТОРІЮ ДОБРЕ ЗАСВОЇШ НЕ У ВСЯКОМУ ВІЦІ, з статті Г. Зельницького «Про обриси

навчання при вихованні дітей»

Мистецтво, супроти якого всяке міркування є марним, вчить, що ми з народженням нічого не

приносимо, крім однієї, так би мовити, порожньої місткості, яка