КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Замирайло Виктор [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ЗАМИРАЙЛО Віктор Дмитрович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Графік, живописець, театральний художник.

З міщанської родини.

Народився 12 (24) листопада 1868 р. в м. Черкасах Київської губернії Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).


Помер 2 жовтня 1939 р. в м. Петергофі Ленінградської області СРСР (нині – м. Петропалац

Ленінградської області РФ). Похований на цвинтарі інтернату для безпритульних. Могила не

збереглася.

Закінчив Київську малювальну школу М. Мурашко (1881-1886),

Працював помічником у В. Васнецова, М. Врубеля, М. Нестерова, на книжкові видавництва І.

Кнебел, О. Ступіна, І. Ситіна, «Земля і фабрика», «Друкар», «Червона новина», «Алконост».

Член об’єднання «Світ мистецтва» (1914).

Разом з М. Врубелем реставрував фрески Кирилівської церкви, а з В. Васнецовим – виконував

написи і орнаменти для Володимирського собору у Києві. Його живопис відрізнявся експресією, зламаністю і графічністю.

Як книжковий графік дебютував стилізованим рукописним текстом до ювілейного видання «Пісні

про віщого Олега» О. Пушкіна, здійсненого за розпорядженням створеної імператором комісії з

нагоди 100-річчя з дня народження поета (1899). Нині небезпідставно вважається одним із

шедеврів оформлення російської книги на межі XIX-XX ст. Московський торговий будинок «BS-

Владліт» за примірник книги на аукціоні запросив 5000 американських доларів (2006).

Обкладинки З. відрізнялися вигадкою, оригінальним стилем орнаментації, декоративним

багатством шрифтів. Він яскраво і індивідуально сполучив шрифт з орнаментом. В ілюстраціях

віддавав перевагу казкам, баладам, легендам, тобто, фантастичним, повним вигадливих

контрастів образам. При цьому вмів лаконічно і цікаво передавати сюжет літературного твору.

Серед найвідоміших ілюстрацій – до видань: «Джек – підкорювач велетнів» К. Чуковського

(1921), «Як ні в чому не бувало» О. Толстого (1924), «Мандрівка Гуллівера» Д. Свіфта (середина

1920-х), «Маленький шарпак» Д. Грінвуда (1929).

Наш земляк – творець великої серії фантастичних малюнків під спільною назвою «Капричіо»

(1908-1910).

З. виконав 18 ескізів декорацій до опери А. Г. Рубінштейна «Демон» (1919 ).

Добутки З. зберігаються в Третьяковській галереї, в музеї Інституту російської літератури (обидва

– м. Москва), Державному російському музеї (м. Санкт-Петербург). Місцезнаходження багатьох

робіт – невідоме.

Трагічний кінець життя З.: сліпого і безпорадного, його всі забули і видатний графік скінчив свої

дні в заміському будинку для старців.

Серед друзів та близьких знайомих З. – М. Врубель, В. Васнецов, Є. Шварц, Д. Мітрохін, К.

Чуковський, М. Нестеров, М. Добужинський та ін.


***

НЕ МОЖНА НЕ ДИВУВАТИСЯ

, з життєвого кредо В. Замирайла

Дивлячись на світ, не можна не дивуватися.


ДО ВАС ПРОХАННЯ, з листа М. Врубеля В. Замирайлові влітку 1896 р.

Високошановний Вікторе Дмитровичу,

Не нарікайте на мене, якщо помилився у вашому по-батькові; я так звик величати вас: Замирайло.

У мене до Вас велике прохання: після отримання цього листа підіть до Олексія Викуловича

Морозова – це там, де я працював панно – погляньте на них ще раз; а потім сходіть до фотографа і

не соромлячись ціною (Олексій Викулович обіцяв мені заплатити рахунок фотографа) запросіть

сфотографувати по 6 екземплярів кожного панно...

...Мені, далебі, совісно Вас утрудняти. Але Ви не відмовите? Мені все це так важливо, а тим часом

сам я раніше жовтня не буду в Москві. Не відмовте повідомити мене, як все пішло, за адресою

Швейцарія – Suisse Lucerne Altsweizerhaus. Vrobel.

Тисну Вашу руку

М. Врубель.


БЛАГОРОДНИЙ, ГОРДИЙ, ПРИНЦИПОВИЙ, з статті «Замирайло Віктор Дмитрович» на

hghltd.yandex.net

Ідеї до України приходили не з півночі, а із заходу, через Будапешт і Прагу, потім Львів і, нарешті, Київ. ...Романтичному складу таланту молодого Віктора Замирайла імпонували містичні і таємничі

мотиви робіт Густава Доре. Цю зараженість літературою і романтизмом книжкової ілюстрації

художник проніс крізь усе життя.

У 1928 році Комітет з популяризації художніх ідей (до речі, непогано б завести такий Комітет і

зараз), мав намір надрукувати книгу Бенуа з обкладинкою Замирайла «Виникнення «Світу

Мистецтва», але, на жаль, ставлення до цього об’єднання художників у влади змінилося, і книга не

була випущена. Гоніння на художників почалися ще раніше, за декілька років до цього. Їх

звинувачували в гріху стилізації, у відірваності від життя тощо.

...Доречно зауважити, Замирайло до останніх днів життя являв собою дивну в післяреволюційну

епоху постать: ходив в старомодній крилатці, яка розвивалася на вітру, в широкополому капелюсі

«болівар», з великим бантом на блузі, був благородний, гордий, принциповий і тому подібне.


ХУДОЖНИК-ОДИНАК, із «Спогадів» Г. Єпіфанова

У 1927 році на курсовому іспиті разом з нашими педагогами з’явився, запрошений Мітрохіним,

його друг Віктор Дмитрович Замирайло. Ми вже знали цього дивака, який багатьох з нас вже

давно заінтригував. Одягнений він був у пальто-крилатку, з копицею сивого волосся, що

вибивалося з-під капелюха і з лупою в руці. Кожну роботу він ретельно переглядав у лупу,

вишукуючи, як ми потім довідалися, слід рейсфедера чи лінійки.

Це була дуже своєрідна людина. Вдома в нього існували свої правила зустрічі з бажаючими його

відвідати. Якщо у вікні був вивішений лист паперу з малюнком черепа і кісток – краще його не

турбувати.

Живучи в комунальній квартирі, він від роздратування, яке викликав шум сусідів, шпурляв у

стінну перегородку стільці і книги.

Замирайло пережив захоплення цирковою наїзницею, котра часто фігурувала в його добутках, як

основний сюжет, і під враженням свого захоплення ним була створена акварель «Відьма». Якось, обідаючи в ресторані, він опинився поруч із сусіднім столиком, де обідала група офіцерів, і один з

них грубо відгукнувся про цю наїзницю. Художник, не довго думаючи, встав, підійшов до столика

і дав ляпас офіцеру, який погано сказав про його даму. Офіцер вихопив шаблю, намірюючись

ударити кривдника, проте втрутилася публіка і згасила скандал.

У мистецтві є художники, творчість яких у значній мірі обумовлена біографічними моментами. І є

відокремлені мрійники, келійні затворники, чиє життя небагате зовнішніми подіями, але

зосереджене на внутрішньому досвідові, чия творчість живиться не видимістю, а спогляданням, зверненим до схованок власної свідомості. До цієї другої категорії і належав Віктор Дмитрович

Замирайло.

…Щоб не говорили про вплив на нього Дорі, Гранвіля і навіть Врубеля, для нас очевидна

виняткова своєрідність цього майстра, який вмів по своєму бачити світ і по своєму його

відображати.

Творчість близьких за духом художників іноді дає йому якийсь стимул, тему, натяк, але в

конкретному втіленні того чи іншого задуму він завжди вірний собі, своєму смаку, своєму

світосприйманню. Навіть у слабких малюнках Замирайло немає банальності, немає трафарету,

немає дешевої ремісничої жвавості. Завжди почувається великий художник, наполегливий і

сумлінний.

В акварелях Замирайло особливого розгляду заслуговує колорит і улюблений прийом – м’який

сірий мишачий тон розведеної туші чи сепії. Іноді він підфарбовує малюнок, застосовуючи

неяскраві, приглушені тони в нечисленних вишуканих сполученнях.

В. Д. Замирайло – типовий художник-одинак. У нього не може бути послідовників і наслідувачів.

Він не створить школи. У нього навряд чи можна вчитися. Та, власне, ми в нього і не вчилися, тільки вдячно любувалися його роботами, вникаючи в напівпримарний, таємничий, моторошний,

але прекрасний світ фантазії. Я дякую долі, що мені довелось у свій час так близько його бачити і

доторкнутися до його творчості.

Він найсильніший там, де не зв’язаний ніяким завданням, ніяким заздалегідь даним сюжетом.

Раптово породжені з надр підсвідомого життя встають перед ним образи невимовно чарівні.

А хіба цього мало для молодого студента, що збагачує свою душу такою могутньою радістю? А

яка виникає атмосфера для процесу творчості! Скільки пробуджується схвильованих почуттів! За

все це я надзвичайно вдячний Замирайлові. Усе це сторицею перекриває сухі, нормальні процеси

звичайної школи. Небезпека впасти в безпредметну лірику теж дуже близька. І я нескінченно

вдячний щасливій порі навчання в Замирайла. Спасибі і Д. І. Мітрохіну за те, що не побоявся

залучити до педагогіки такого складного, але найцікавішого майстра. Це, по суті, одна з

найяскравіших сторінок мого скромного життя.

До геть похилих років Замирайло жив під опікою колишньої натурниці, нескінченно йому

відданої, на руках якої і помер. Натурницю, що опікувалася Віктором Дмитровичем, я не знав. Не

знаю і її прізвища...


ВІДЧУТТЯ НЕРЕАЛЬНОСТІ, з книги Є. Шварца «Білий вовк»

Я побачив у редакції людину невисоку, з обличчям апатичним, блідим, трохи одутлим. Це і був

він, таємничий Замирайло. У редакції він тримався, як усі, відповідав на запитання цілком

поштиво. А коли пішов, то молоді художники відгукнулися про нього нешанобливо, зауваживши,

що він – епігон Дорі.

...Прямую до Лернера, пушкініста і літературознавця. Я повинен довідатися в нього, хто така –

відома своїм багатством, благочестям і впливом у колах вищого духівництва особа, яку згадували

у Панаєвої.

До Лернера потрапляю через кухню. Усі парадні двері в Петрограді ще забиті. Можливо, саме тут

я побачив кішку на кухонному цебрі, а до Замирайла стукався знадвору. В одному не сумніваюся: голодне і холодне місто відчував і там, і тут; і на підступах до талановитого художника, і на кухні

в літературознавця; і в квартирі Чуковського, куди потрапляли теж через кухню з давним-давно, роки назад, остиглою плитою.

…Приголомшений і затуманений усім різноманіттям пережитих пригод, повертаюся я в

Манежний провулок, до свого володаря.

Високі стелі, високі вікна без фіранок, світло б’є в обличчя. Корній Іванович дивиться на мене

своїми незрозумілими очима, і дивне почуття нереальності всього, що відбувається, охоплює мене.

Навіщо я ходив до Лернера, у Публічну бібліотеку, стукався до Замирайла? Чи потрібні

Чуковському всі ці праці, що лежать на письмовому столі, і навіщо йому секретар? Та й сам

Корній Іванович – чи існує він?!


РОБОТУ НЕ ВПІЗНАЛИ, з рецензії І. Ободова «Третій аукціон М. В. Добужинського»

Особливу прикрість викликають коряві елементи недостатньої компетентності укладачів нового, апріорі, звичайно ж, необхідного багатьом, – на безриб’я! – каталогу.

…Олівцевий малюнок 1920 року рішуче названий «На набережних Неви». Проте, хоча персонаж

на першому плані і зображений «по-кайботськи», однак у ньому за округлим силуетом і

характерній стрижці з довгими пасмами прекрасно впізнається Віктор Замирайлом...

Понад те, внизу малюнка рукою автора чітко написано: «В. Д. Замирайло» – тільки для цього

треба ретельно вдивитися в оригінал чи у його репродукцію в інтернет-версії.


ВОЛОХАТЕ СЕРЦЕ, бувальщина

Якось К. Чуковський попрохав Є. Шварца сходити до В. Замирайла і довідатися, коли будуть

готові малюнки до певної дитячої книги.

Посланець пізніше розповідав, що він потрапив у нетрі – сирі і темні. Завзято і неспинно Є. Шварц

довго стукав в оббиті клейонкою двері. За два кроки від нього на підлозі лежала перевернена

догори дном ванна, невідомо навіщо витягнена з належного вмістища. На помийному цебрі

прилаштувалася кішка, котра з відразою, обтрушуючись так, що бризки летять в усі боки, їла...

солоний огірок.

Гість втомився грюкати руками і почав робити це ногою. Аж доки з дверей навпроти не визирнула

пані в хустці. І повідомили, що художник вдома, але, уже зрозуміло, не відчинить.

– Він взагалі нікому не відчиняє, – додала сусідка.

– Волохате серце! – подумав Є. Шварц з гіркотою. – Адже це я стукаю, я. Як можна ховатися від

мене? Хіба я тебе скривджу?

Волохате серце – так називав себе Замирайло, виправдуючись перед товаришем, якого дарма

скривдив.

А обурений Є. Шварц так і пішов геть, не достукавшись.