КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Доманицкий Василий [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

class="book">«пан із Доманова».

…Близько 1750 р., тікаючи від репресій, із Західного Полісся на Придніпров’я емігрував

уніатський священик Доманицький. Прийнявши православну віру, він разом із родиною оселився

в с. Колодисте Звенигородського повіту Київської губернії. Від того часу і аж до 1917 р., майже

170 років, його нащадки були парохами села, що стало другою колискою роду, який згодом

розрісся.

Батько вирішив дати дітям гарну освіту… Найталановитішим з усіх був Василь, який прожив

лише 33 роки, але встиг проявити себе в різних ділянках знань і суспільного життя.

Уже на першому курсі університету під час канікул він бере участь в археологічних експедиціях

на території Звенигородського повіту; буквально через рік після відкриття Вікентієм Хвойкою

Трипільської культури разом із братом Платоном розкопує прадавні житла, протопоховання,

обстежує дев’ять із п’ятнадцяти курганів поблизу села Колодисте.

Різнобічний талант історика виявляється і в етнографії: він збирає пісні, обряди, пише розвідки

про лірників і кобзарів. У рідному селі він фіксує сатиричні вірші і опубліковує їх 1902 року; від

місцевого селянина Івана Лисака записує сучасні колядки і щедрівки, надруковані 1905 року.

У журналі «Київська старовина» в 1901 році побачив світ надзвичайно цікавий опис обряду

«вінчання навколо діжі»; там же, через чотири роки, – його дослідження «Про баладу о

Бондаривне и пане Канёвском» та «Песню о Нечае» (Доманицький нарахував 80 варіантів, давши

їм історичне обґрунтування). До бібліографічного покажчика Бориса Грінченка «Література

українського фольклору 1770–1900 г. г. « він додає ще 60 назв видань.

Упродовж 1909–1910 рр. у Києві виходять його розвідки: «Про Галичину та життя галицьких

українців», «Про Буковину та життя буковинських українців»

Добру пам’ять залишив по собі Василь Миколайович як редактор і навіть співавтор «Історії

України-Руси» Миколи Аркаса. Хворий на сухоти, лікуючись у Закопаному в Польщі та водночас

відбуваючи там дворічне заслання за свої громадські справи і співчуття революційно настроєним

селянам-землякам, Доманицький доопрацьовує матеріал, заповнює пропуски, добирає малюнки,

уточнює фактаж. Уперше «Історія України-Руси» була видана в Петербурзі в 1908 р., вдруге – у

Кракові в 1912 р.

Вершиною його наукової діяльності є текстологічне дослідження «Критичний розслід над текстом

«Кобзаря», яке започаткувало шевченкознавство як окрему галузь літературознавства. А

найбільшою заслугою вченого перед українською культурою було відтворення після цензурних

скорочень повного «Кобзаря», який вийшов у «Київській старовині» в 1907 р., за ним одразу друге

видання, а 1910 р. – третє.

Людина науки і живої практичної роботи, Доманицький не лишався байдужим до прогресивних

поглядів української інтелігенції, яка вважала, що з допомогою широкого кооперативного руху

можна змінити соціальний устрій і поліпшити економічний добробут народу. Він створює

споживчі товариства і кредитні спілки, пише спеціальні статті і брошури з цього питання, які

швидко поширилися не тільки в Україні, але і в Росії, й на Заході. У своєму селі Колодисте будує

двоповерховий Народний дім зі сценою для вистав, із залою для читання, де щовечора збиралося

по 300–400 чоловік, щоб послухати панича Василя.

У зв’язку із загостренням хвороби він час від часу лікувався за кордоном – у Франції, Польщі,

Греції, на Адріатиці. За півтора року до смерті Доманицький писав у Колодисте: «Так ще хотілося

б небагато літ віку, що зосталося, прожити так, щоб хоч одне покоління пам’ятало, що от був

такий і такий, що хоч не дурно його земля носила».

Помер Василь Миколайович 28-го серпня (за старим стилем) 1910 р. у французькому місті

Аркашоні, де був похований родиною Іваницьких із Києва. Тільки в жовтні рідні та друзі

Доманицького одержали дозвіл перевезти його останки в Україну, але з умовою перепоховання їх

лише в рідному селі, що й відбулося 4-го листопада. Від станції Звенигородка, куди прийшов з

Лібави (Латвія) вагон із труною, до села Колодисте – 15 верст, і весь цей шлях був устелений

квітами. За катафалком йшли тисячі людей: мешканці навколишніх сіл, делегація київських

студентів, представники українського активу з різних губерній.

Панахиду в маленькій сільській церкві відправив батько покійного – отець Миколай. Поліція, яка

весь час супроводжувала процесію і перетворила село на справжній військовий табір, не