…Близько 1750 р., тікаючи від репресій, із Західного Полісся на Придніпров’я емігрував
уніатський священик Доманицький. Прийнявши православну віру, він разом із родиною оселився
в с. Колодисте Звенигородського повіту Київської губернії. Від того часу і аж до 1917 р., майже
170 років, його нащадки були парохами села, що стало другою колискою роду, який згодом
розрісся.
Батько вирішив дати дітям гарну освіту… Найталановитішим з усіх був Василь, який прожив
лише 33 роки, але встиг проявити себе в різних ділянках знань і суспільного життя.
Уже на першому курсі університету під час канікул він бере участь в археологічних експедиціях
на території Звенигородського повіту; буквально через рік після відкриття Вікентієм Хвойкою
Трипільської культури разом із братом Платоном розкопує прадавні житла, протопоховання,
обстежує дев’ять із п’ятнадцяти курганів поблизу села Колодисте.
Різнобічний талант історика виявляється і в етнографії: він збирає пісні, обряди, пише розвідки
про лірників і кобзарів. У рідному селі він фіксує сатиричні вірші і опубліковує їх 1902 року; від
місцевого селянина Івана Лисака записує сучасні колядки і щедрівки, надруковані 1905 року.
У журналі «Київська старовина» в 1901 році побачив світ надзвичайно цікавий опис обряду
«вінчання навколо діжі»; там же, через чотири роки, – його дослідження «Про баладу о
Бондаривне и пане Канёвском» та «Песню о Нечае» (Доманицький нарахував 80 варіантів, давши
їм історичне обґрунтування). До бібліографічного покажчика Бориса Грінченка «Література
українського фольклору 1770–1900 г. г. « він додає ще 60 назв видань.
Упродовж 1909–1910 рр. у Києві виходять його розвідки: «Про Галичину та життя галицьких
українців», «Про Буковину та життя буковинських українців»
Добру пам’ять залишив по собі Василь Миколайович як редактор і навіть співавтор «Історії
України-Руси» Миколи Аркаса. Хворий на сухоти, лікуючись у Закопаному в Польщі та водночас
відбуваючи там дворічне заслання за свої громадські справи і співчуття революційно настроєним
селянам-землякам, Доманицький доопрацьовує матеріал, заповнює пропуски, добирає малюнки,
уточнює фактаж. Уперше «Історія України-Руси» була видана в Петербурзі в 1908 р., вдруге – у
Кракові в 1912 р.
Вершиною його наукової діяльності є текстологічне дослідження «Критичний розслід над текстом
«Кобзаря», яке започаткувало шевченкознавство як окрему галузь літературознавства. А
найбільшою заслугою вченого перед українською культурою було відтворення після цензурних
скорочень повного «Кобзаря», який вийшов у «Київській старовині» в 1907 р., за ним одразу друге
видання, а 1910 р. – третє.
Людина науки і живої практичної роботи, Доманицький не лишався байдужим до прогресивних
поглядів української інтелігенції, яка вважала, що з допомогою широкого кооперативного руху
можна змінити соціальний устрій і поліпшити економічний добробут народу. Він створює
споживчі товариства і кредитні спілки, пише спеціальні статті і брошури з цього питання, які
швидко поширилися не тільки в Україні, але і в Росії, й на Заході. У своєму селі Колодисте будує
двоповерховий Народний дім зі сценою для вистав, із залою для читання, де щовечора збиралося
по 300–400 чоловік, щоб послухати панича Василя.
У зв’язку із загостренням хвороби він час від часу лікувався за кордоном – у Франції, Польщі,
Греції, на Адріатиці. За півтора року до смерті Доманицький писав у Колодисте: «Так ще хотілося
б небагато літ віку, що зосталося, прожити так, щоб хоч одне покоління пам’ятало, що от був
такий і такий, що хоч не дурно його земля носила».
Помер Василь Миколайович 28-го серпня (за старим стилем) 1910 р. у французькому місті
Аркашоні, де був похований родиною Іваницьких із Києва. Тільки в жовтні рідні та друзі
Доманицького одержали дозвіл перевезти його останки в Україну, але з умовою перепоховання їх
лише в рідному селі, що й відбулося 4-го листопада. Від станції Звенигородка, куди прийшов з
Лібави (Латвія) вагон із труною, до села Колодисте – 15 верст, і весь цей шлях був устелений
квітами. За катафалком йшли тисячі людей: мешканці навколишніх сіл, делегація київських
студентів, представники українського активу з різних губерній.
Панахиду в маленькій сільській церкві відправив батько покійного – отець Миколай. Поліція, яка
весь час супроводжувала процесію і перетворила село на справжній військовий табір, не