Доманицкий Василий (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


ДОМАНИЦЬКИЙ Василь Миколайович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Літературознавець, етнограф, історик, бібліограф. Псевдоніми – Вітер, Звенигородець,

Колодянин. Автор першого українського словника іншомовних слів «Словничок. Пояснення

чужих та не дуже зрозумілих слів» (1906).

З сім’ї священика.

Народився 7 (19) березня 1877 р. в с. Колодистому Звенигородського повіту Київської губернії

Російської імперії (нині – Тальнівський район Черкаської області України).

Помер 28 серпня (10 вересня) 1910 р. в м. Аркашоні (Франція). Похований у рідному селі. На

гранітному постаменті викарбувані слова Тараса Шевченка: «Ми не лукавили з тобою. Ми просто

йшли. У нас нема зерна неправди за собою».

Закінчив Київський університет св. Володимира (1900).

Працював учителем.

Друкувався в журналах «Київська старовина»,

Його перу належать доробки: «Бібліографічний покажчик творів О. Я. Конисського, написаних

малоросійською мовою» (1901), «Покажчик змісту літературно-наукового вісника в томі I-XX»

(1903), «Козаччина на переломі XVI і XVII ст., 1591-1603» (1904), «Піонер української етнографії

Зоріан Доленга-Ходаківський» (1905), «Авторство Марка Вовчка» (1908), «Український

видавничий рух в Росії в останніх п’ятнайдцать літ» «Про Буковину та життя буковинських

українців» (обидва – 1910), «Народний календар у Ровенськім повіті Волинської губернії» (1912).

За редакцією Д. вийшли перше наукове видання «Кобзаря» Т. Шевченка (1907) і «Історії України»

М. Аркаса.

Перекладав з французької, російської, польської, чеської.

Наш земляк – фактичний редактор органу української фракції у 2-й Державній Думі Російської

імперії «Рідна справа – Думські вісті».

Д. написав рецензії на словники на словники Б. Грінченка та В. Дубровського (1909).

Дослідження вченого «Словаки. Про їх життя та національне відродження» перевидане

словацькою мовою у м. Пряшів Словацької Республіки (2001).

По смерті вченого був виданий збірник «Чистому серцем», де вміщені його біографія і спомини

про нього (1912).

Серед друзів та близьких знайомих Д. – І. Франко, О. Кобилянська, О. Пчілка. В. Антонович, М.

Левитський, В. Дудурківський, В. Страшкевич, С. Єфремов, О. Лотоцький, Ф. Матушевський та

ін.


***

НЕ В ОДНІЙ ЗЕМЛІ

, з життєвого кредо В. Доманицького

Не в одній землі сила.


ЄДНАЙМОСЯ, ЩОБ НЕ ОБСІЛИ ЗЛИДНІ, з книги В. Доманицького «Селянська доля»

Це – добра, справжня освіта, добрий громадський лад, щоб воля була, треба триматися купи,

єдності та засновувати по селах із самих же себе товариства кредитні та позичково-ощадні, де б

грошей за невеликий процент можна було б дістати.

А без того злидні нас ще дужче посядуть, і рятунку нізвідки не сподіваймося.

НАД УСЯКІ СПОДІВАННЯ, з оцінки І. Франком «Шевченкіани» В. Доманицького

Добутки того досліду були багаті над усякі сподівання. Вони поперед усього дали можливість

справляти хронологічно майже день за днем мало що не всі поезії Шевченка, а по-друге, виявити

багато варіантів, дописуваних Шевченком різними часами чи то на власних рукописах, чи то на

чужих копіях його творів, і дали дуже добре поняття про ту невтомну і довголітню працю, яку

приклав поет до шліфування своїх віршів.


ВТРАТА ПОДВІЙНО ТЯЖКА, зі спогадів В. Галевича

Нива наша не орана і орачів на неї так мало… Наша втрата подвійно тяжка, бо втратили

літератора, вченого і першого українського кооператора, яких так незвичайно мало.


НЕ МАРНО, з розвідки О. Рутковської «Духовна естафета роду Доманицьких»

З історії України відомо чимало священицьких, шляхетських, козацьких династій, які ведуть свій

родовід ще з княжих часів, польсько-литовської доби чи Гетьманщини, і які впродовж віків

залишили помітний слід у церковному, політичному, суспільному житті, культурі та літературі.

Такою, безперечно, є родина Доманицьких – священиків, учених, громадських діячів, закорінена

ще в XIV ст.

Рід Доманицьких – шляхетсько-священицького походження. Урядові документи XIV ст. згадують

про його основоположника – майора Олександера, який відзначився в битві на Чудському озері і в

нагороду за хоробрість дістав великі земельні наділи недалеко Берези Картузької – маєток

Доманово. Герб Доманицьких зображав козака із шаблею в лівій руці, а родове прізвище було –

«пан із Доманова».

…Близько 1750 р., тікаючи від репресій, із Західного Полісся на Придніпров’я емігрував

уніатський священик Доманицький. Прийнявши православну віру, він разом із родиною оселився

в с. Колодисте Звенигородського повіту Київської губернії. Від того часу і аж до 1917 р., майже

170 років, його нащадки були парохами села, що стало другою колискою роду, який згодом

розрісся.

Батько вирішив дати дітям гарну освіту… Найталановитішим з усіх був Василь, який прожив

лише 33 роки, але встиг проявити себе в різних ділянках знань і суспільного життя.

Уже на першому курсі університету під час канікул він бере участь в археологічних експедиціях

на території Звенигородського повіту; буквально через рік після відкриття Вікентієм Хвойкою

Трипільської культури разом із братом Платоном розкопує прадавні житла, протопоховання,

обстежує дев’ять із п’ятнадцяти курганів поблизу села Колодисте.

Різнобічний талант історика виявляється і в етнографії: він збирає пісні, обряди, пише розвідки

про лірників і кобзарів. У рідному селі він фіксує сатиричні вірші і опубліковує їх 1902 року; від

місцевого селянина Івана Лисака записує сучасні колядки і щедрівки, надруковані 1905 року.

У журналі «Київська старовина» в 1901 році побачив світ надзвичайно цікавий опис обряду

«вінчання навколо діжі»; там же, через чотири роки, – його дослідження «Про баладу о

Бондаривне и пане Канёвском» та «Песню о Нечае» (Доманицький нарахував 80 варіантів, давши

їм історичне обґрунтування). До бібліографічного покажчика Бориса Грінченка «Література

українського фольклору 1770–1900 г. г. « він додає ще 60 назв видань.

Упродовж 1909–1910 рр. у Києві виходять його розвідки: «Про Галичину та життя галицьких

українців», «Про Буковину та життя буковинських українців»

Добру пам’ять залишив по собі Василь Миколайович як редактор і навіть співавтор «Історії

України-Руси» Миколи Аркаса. Хворий на сухоти, лікуючись у Закопаному в Польщі та водночас

відбуваючи там дворічне заслання за свої громадські справи і співчуття революційно настроєним

селянам-землякам, Доманицький доопрацьовує матеріал, заповнює пропуски, добирає малюнки,

уточнює фактаж. Уперше «Історія України-Руси» була видана в Петербурзі в 1908 р., вдруге – у

Кракові в 1912 р.

Вершиною його наукової діяльності є текстологічне дослідження «Критичний розслід над текстом

«Кобзаря», яке започаткувало шевченкознавство як окрему галузь літературознавства. А

найбільшою заслугою вченого перед українською культурою було відтворення після цензурних

скорочень повного «Кобзаря», який вийшов у «Київській старовині» в 1907 р., за ним одразу друге

видання, а 1910 р. – третє.

Людина науки і живої практичної роботи, Доманицький не лишався байдужим до прогресивних

поглядів української інтелігенції, яка вважала, що з допомогою широкого кооперативного руху

можна змінити соціальний устрій і поліпшити економічний добробут народу. Він створює

споживчі товариства і кредитні спілки, пише спеціальні статті і брошури з цього питання, які

швидко поширилися не тільки в Україні, але і в Росії, й на Заході. У своєму селі Колодисте будує

двоповерховий Народний дім зі сценою для вистав, із залою для читання, де щовечора збиралося

по 300–400 чоловік, щоб послухати панича Василя.

У зв’язку із загостренням хвороби він час від часу лікувався за кордоном – у Франції, Польщі,

Греції, на Адріатиці. За півтора року до смерті Доманицький писав у Колодисте: «Так ще хотілося

б небагато літ віку, що зосталося, прожити так, щоб хоч одне покоління пам’ятало, що от був

такий і такий, що хоч не дурно його земля носила».

Помер Василь Миколайович 28-го серпня (за старим стилем) 1910 р. у французькому місті

Аркашоні, де був похований родиною Іваницьких із Києва. Тільки в жовтні рідні та друзі

Доманицького одержали дозвіл перевезти його останки в Україну, але з умовою перепоховання їх

лише в рідному селі, що й відбулося 4-го листопада. Від станції Звенигородка, куди прийшов з

Лібави (Латвія) вагон із труною, до села Колодисте – 15 верст, і весь цей шлях був устелений

квітами. За катафалком йшли тисячі людей: мешканці навколишніх сіл, делегація київських

студентів, представники українського активу з різних губерній.

Панахиду в маленькій сільській церкві відправив батько покійного – отець Миколай. Поліція, яка

весь час супроводжувала процесію і перетворила село на справжній військовий табір, не

дозволила промов на могилі, позривала стрічки з написами з деяких вінків і навіть заарештувала

кількох чоловік.

…Після жовтневого перевороту 1917 р. парафію в Колодистому, що близько 170 років була

оселею Доманицьких, спустошено, і старовинна брама храму остаточно закрилася за минулим.

Маєток родини, в який кожний з її членів уклав не тільки власну працю, а й шмат свого серця,

конфісковано, кладовище з усіма могилами – розоране. У колись великому і квітучому селі згасли

всілякі прояви релігійного і національного життя. Але пам’ять про родину Доманицьких і їхній

пієтизм збереглася в народі. Під час Другої світової війни, як тільки відступили радянські війська,

на місці, де був похований Василь Миколайович, виросла могила, і на ній був поставлений

дубовий хрест.

Упродовж багатьох років знайомить громадськість Черкащини зі спадщиною Василя

Доманицького директор Тальнівського музею історії хліборобства етнолог Вадим Федорович

Мицик. До 90-річчя від дня смерті видатного земляка працівниками Київського кооперативного

економічно-правового коледжу підготовлені матеріали про кооперативний рух в Україні та його

діячів (1866-1921 рр.) і окрема книжечка, яка вийшла друком у Видавничому домі «Ділова

Україна» – «Скарбниця».


НЕВИЧЕРПНЕ ДЖЕРЕЛО, з некролога М. Грушевського

Таке невичерпне джерело не пережитої енергії, глибокої і непереможної любові до свого народу,

до українського життя і його народження, накрилося землею.