Деревянко Кузьма (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



ДЕРЕВ’ЯНКО Кузьма Миколайович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Воєначальник, дипломат. Від імені СРСР підписав акт капітуляції Японії (1945).

З робітничої родини. Батько, Дерев’янко М., – каменотес.

Народився 14 листопада 1904 р. в с. Косенівці Уманського повіту Київської губернії (нині –

Уманський район Черкаської області).

Помер 30 грудня 1954 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому

цвинтарі. Надгробок руйнується і потребує реставрації.

Навчався в Уманській 1-й українській гімназії ім. Бориса Грінченка, Київській військовій

школі, Харківській школі червоних старшин імені ВУЦВК, закінчив Московську військову

академію ім. Фрунзе.

Служив командиром взводу, роти, помічником начальника штабу полку, помічником

начальника відділу Українського військового округу, начальником штабу особливої лижної

бригади(1939-1940), заступником начальника розвідвідділу Прибалтійського військового

округу (1940-1942), начальником штабу 53-ї армії (1942-1943), 57-ї армії (1943-1944), 4-ї

гвардійської армії (1944-1945), представником Верховного Головнокомандування у Союзній

раді по Австрії (1945), при штабі Союзних військ на Тихому океані (1945),представником

СРСР в Союзній раді для Японії (1946-1952), начальником кафедри збройних сил іноземних

держав Військової академії (1952-1953), начальником управління інформації ГРУ Генштабу

(1953-1954).

Кавалер американського ордена «За заслуги офіцерського ступеня», угорських – «Мадьяр

Сабадшаг I срібного ступеня» і «За заслуги в боротьбі за свободу III ступеня», радянських –

Леніна, Хмельницького, Суворова, Кутузова, Бойового Червоного Прапора.

Життю та долі нашого земляка присвятили свої книги син та небога: В. Дерев’янко «Солдат,

генерал, дипломат» і Л. Трохименко «Легендарний генерал».

Іменем Д. названо вулиці в м. Умань і с. Косенівка Черкаської області, а в с. Косенівка –

відкрито меморіальний музей і на дворищі встановлено камінь-пам’ятник.

Меморіальну дошку встановлено на фасаді будинку по вул. Пушкінській, 23 у Києві, де

мешкав воєначальник (2012).

Іменем Д. названий один з Курильських островів (2017).

Посмертно удостоєний звання «Герой України» (2007).

Серед друзів та близьких знайомих Д. – С. Тимошенко, П. Ротмистров, Г. Жуков, М. Ватунін,

В.Соколовський, І. Конєв, О. Василевський, Р. Малиновський та ін.


***

МИ РОЗУМІЛИ, з професійного кредо К. Дерев’янка

Я брав участь у звільненні Софії, Бухареста, Будапешта, Відня... Там уціліли майже всі старовинні

будівлі і палаци. Ми розуміли, що такі міста не повинні лежати в руїнах.


ФОТО ПЕРЕДАВ СТАЛІНОВІ, зі спогадів К. Дерев’янка

Сталін поцікавився наслідками вибухів атомних бомб... До відповіді я був готовий, оскільки встиг

відвідати постраждалі міста і бачив все своїми очима. Передав Сталіну і альбом фотографій, на

яких були відображені руйнування...

Наступного дня мене повідомили, що доповідь в Політбюро схвалена і що моя робота в Японії

отримала позитивну оцінку.


ОСОБИСТО ОРГАНІЗУВАВ ОБОРОНУ, з книги «Велика Вітчизняна війна Радянського

Союзу 1941-1945»

Третій удар (18-26 січня 1945 р.), нанесений з північного боку від озера Балатон, виявився

найсильнішим і найнебезпечнішим. За короткий термін ворог вийшов до Дунаю в районі

Дунапєнтєлє й розчленував 3-й Український фронт на західному березі ріки на дві частини.

Керування військами вкрай ускладнилося. ...Коли до командного пункту 4-ї гвардійської армії

прорвалися ворожі танки, управління нею вдалося зберегти лише завдяки тому, що начальник

штабу цієї армії генерал К. М. Дерев’янко особисто організував оборону, діяв мужньо й

уміло.


АМЕРИКАНСЬКІ МОРЯКИ ЗААПЛОДУВАЛИ, з статті В. Шевченка «Останню крапку в

Другій світовій поставив українець»

30 серпня 1945 року К. М. Дерев’янко разом з Д. Макартуром літаком прибуває в Японію. 2

вересня 1945 року до американського лінкору «Міссурі», який стояв в Токійській затоці,

підійшов катер з найвищими військовими чинами. Постукуючи ціпком по металічному трапу,

на палубу корабля піднявся уповноважений імператора Японії, міністр закордонних справ М.

Сігеміцу, за ним начальник генерального штабу І. Умедзу.

В повній тиші підписали Акт, в якому визнавалася поразка Японії, а її війська і народ

зобов’язались негайно припинити військові дії, безумовно виконувати всі вимоги і вказівки

союзників. Потім цей документ письмово скріпили представники країн-переможців. Коли до

столу попрямував повноважний представник СРСР генерал К. М. Дерев’янко, американські

моряки зааплодували. Цей момент потім змогли побачити в кінохроніці і на фотографіях,

почути про нього по радіо, прочитати в газетах і журналах жителі всієї планети. Дерев’янко

за життя став легендарним.


ВИЯВИВ ДИПЛОМАТИЧНУ ВИНАХІДЛИВІСТЬ, з книги В. Дерев’янка «Солдат, генерал,

дипломат»

Відомий радянський фотожурналіст Віктор Антонович Тьомін, на той час спеціальний

кореспондент газети «Правда», подарував мені фотознімок, де зображено момент підписання

акту генералом Дерев’янком. При цьому він розповів цікаву історію про народження цього

знімка.

На лінкор «Міссурі» прибуло близько 500 кореспондентів з усіх кінців світу. Кожному з н их

вказали місце для зйомки. Радянських журналістів поставили приблизно за 70 метрів від

столу, де мало відбутися підписання акта.

– Така відстань не влаштовувала, – розповідав Тьомін, – тим більше, що в мене не було

телеоб’єктиву. Зйомка могла провалитися.

Кращі місця займали кінооператори та фотокореспонденти американських агентств. Тьомін

підійшов до них і розпочав було готуватися до зйомки. Але тут з’явилися два американських

офіцери й категорично попросили його піти геть.

– Це місце закуплено американським агентством за десять тисяч доларів, – сказали вони. –

Просимо, сер, залишити його, інакше солдати викинуть вас за борт.

– Відчуваю, справа повертає на гірше, – продовжував розповідь Віктор Антонович. – Що ж

робити?

На щастя, у цей час на борт лінкора піднялася радянська делегація. Тьомін підбіг до генерала

Дерев’янка й неголосно повідомив: «Мені не дають місця для зйомки».

– Прилаштовуйся до нас, – не обертаючись, сказав Кузьма Миколайович.

Назустріч їм вийшов генерал Дуглас Макартур. Представивши членів радянської делегації, К.

М. Дерев’янко, показуючи на Тьоміна, повідомив:

– Мій спеціальний фотокореспондент. – І, звернувшись до Віктора Антоновича, запитав:

– Де вам зручніше розташуватися?

– Ось тут, – відповів Тьомін і вказав на те місце, звідки його щойно спровадили американські

офіцери.

– Сподіваюся, генерале, ви дозволите, – звернувся до Макартура Кузьма Миколайович.

– О’кей! – кивнув той і широким змахом руки ніби відсік офіцерів, котрі йшли назирці за

радянським фотокореспондентом.

Таким чином, трюк бізнесменів, які заплатили за місце на палубі «Міссурі», завдяки

винахідливості Кузьми Миколайовича, завершився провалом, і наш журналіст одержав

чудове місце для зйомок.


МОЛОТОВ ОБУРИВСЯ, зі спогадів К. Симонова

Міністр закордонних справ СРСР В. Молотов... слухав мене уважно і доброзичливо. Все це

було до того моменту, поки я не заговорив, що у мене є доручення генерала Дерев’янка.

Питання, про яке йде мова, – зміна характеру, строків і норм постачання того маленького

контингенту, батальйону військ, який прибув в розпорядження нашого члена Контрольної

Ради, – вимагає невідкладного вирішення. Бо практика, яка існує, нікуди не годиться.

– Це не його справа – ставити такі питання через третіх осіб, – жорстко сказав Молотов про

Дерев’янка, сказав зі злістю.


ПОСІБНИК З ЕКОНОМІКИ ВИКОРИСТОВУЮТЬ В ЯПОНІЇ, з інтерв’ю Л. Трохименко І.

Гончарук

Нині багатьох цікавить, чому саме Дерев’янка удостоїли честі підписувати історичний

документ. Мені здається, що тут далеко не останню роль відіграли його особисті якості. Він

був наполегливим, кмітливим, цілеспрямованим, відповідальним. Також стрімкому

кар’єрному зросту допомогло досконале знання двох іноземних мов. До слова, в Японії досі

використовують посібник з економіки, в якому викладено систему збереження сільського

господарства країни, розроблену... Кузьмою Дерев’янком. А в наших підручниках з історії

навіть його імені не згадують.


ПЕРЕД СМЕРТЮ ПОПРОХАВ ОКРАЄЦЬ ХЛІБА З ПЕЧІ, зі спогадів М. Дерев’янка

Кузьма заснув, а я (брат генерала – авт.) теж трохи задрімав, але ж на стільці сидячи довго не

виспиш, скоро й прокинувся. Аж ось і Кузьма прокинувся і каже:

– Що там мамка, вже спекли хліба? – і дивиться мені в очі так, що відповісти «ні» не можна

ніяк.

– Спекли, – кажу.

– На капустяному листі?

– На листі, як завжди.

– То вріж мені цілушку і натри часником.

Що тут поробиш? Пішов я на ту шпитальну кухню, а там тільки «бородінський» – з тмином.

Часнику, звичайно ж, ніде не було. Відрізав з нижньої шкуринки, щоб подалі від тмину,

невеликий кусочок того хліба (він давно вже нічого не міг їсти, тому про наїдок не йшлося),

посипав сіллю і приніс. Він узяв його, подивився на мене пильно-пильно, з’їв той хліб, сказав

«спасибі» і закрив очі.

Я думав, що він знову засне, а він ще на мить їх відкрив, подивився мені прямо у вічі

абсолютно свідомим поглядом, так протяжно і сумно подивився на мене і знов закрив очі.

Тільки дві сльози викотилися з-під повік.


ГЕНЕРАЛ, ТА НЕ ТОЙ, з розвідки В. Журавля «Хто стріляв у зеків Річтабору, або Шлях

додому Кузьми Дерев’янка»

Надійшов на адресу «Сільських вістей» лист з Чернівецької області від Юрія Власійчука.

Обурюється чоловік, згадуючи сільськовістянські статті про генерала Дерев’янка,

посилається на публікацію Євгена Іваничука з Коломиї «Крок вліво, крок вправо» у третьому

числі журналу «Дзвін» за 1990 рік. Наводить цитату: «І тоді командування внутрішніми

військами МВС разом з генералом Дерев’янком – начальником Речлагу, вчинили криваву

розправу над страйкарями, внаслідок якої загинули сотні каторжників». Далі: «Слухав я

розповіді Семенюка Степана (с. Малятинці), Скутара Онуфрія (с. Ставчани), були вони

безпосередніми учасниками тої бойні. Жах, гірше війни... Герой України, чи кат свого

народу?» – кидає гнівне звинувачення Юрій Власійчук без крихти сумніву.

Якби ж то він один. Не секрет, що й на рідній Кузьмі Миколайовичу Уманщині є люди, які

пов’язують прізвище свого земляка з табірними репресіями сталінського режиму.

Дійсно, трагедія, про яку йдеться, мала місце 1 серпня 1953 року. Про неї згадує, зокрема, і

Олександр Солженіцин у своєму «Архіпелазі ГУЛАГ»: «1 серпня 11 вантажівок з солдатами

проїхали до 29-ої шахти. Ув’язнених викликали на плац, до воріт. З другого боку згущувалися

солдати. «Виходьте на роботу – або приймемо жорстокі заходи». Без пояснень – які.

Мовчання. Рух людських молекул в натовпі. Навіщо ж гинути? ...У кого залишився рік-два, ті

штовхаються вперед. Але рішучіше за них пробиваються інші – і в першому ряду,

схопившись руками, сплітають оточення проти шрейкбрехерів.

Натовп в нерішучості. Офіцер намагається розірвати ланцюга, його ударяють залізною

палицею. Генерал Дерев’янко відходить убік і дає команду «Вогонь!». По натовпу. Три залпи,

між ними – кулеметні черги. Убито 66 чоловік».

Генерал Дерев’янко ? Так – Дерев’янко. Але ж не той! Як свідчить довідник «Система

виправно-трудових таборів в СРСР», виданий московським історико-дослідницьким центром

«Меморіал» у 1998 році, начальником «Річкового табору» або Особливого табору №6, де й

відбувся розстріл, з 16.06.53 року по 26.05.54 року був «генерал-майор Дерев’янко А. А. До

цього «генерал-майор Дерев’янко А. А. обіймав посаду «заступника начальника

Воркутпечтабору по Річковому табору».

До речі, замінили тоді Дерев’янка Г. Жуковим. Тільки не маршалом, а теж генерал-майором.