встав і закричав: «Гаспадін голова, я маю українськеє серце й душу, я не вмію українською
говорить, але я зараз умру за Україну!» – після того, як ми заспівали «Ще не вмерла Україна»... А
я й собі кажу: «Дайте мені сказати, – і тільки перемінив замість сказати у вірші «до Росії», я
замінив на Україну, а всі – «Ура-а!». Уже ми маємо свою Центральну Раду, свій хор, а в Києві вже
наші перші полки і т. ін., військовий з’їзд. Я вже поробив козацькі жупани, золоті погони, шапки з
шликами, хоч Керенський і заборонив, ми ж були ще у федерації.
…Отак я, збираючи дорогою збори, добився до Києва, Це був 1917 рік. Готель «Прага», число 10,
де жив Петлюра. Я туди прийшов, а назустріч добродійка Ольга Петлюра і 6-літня донечка Леся.
Пані сказала, що побачення з Петлюрою, то хіба чудом, бо вибрали Генеральним Секретарем,
дуже зайнятий. Запропонувала чаю. Я згодився, коли ж сам Петлюра йде: «А-а, Василю!». Був у
звичайнім убранню, тільки герб на руці, інших відзнак не було. Мав Отаман надзвичайну пам’ять,
знав тисячі козаків і старшин.
Привіталися, а я й кажу:
– Ну, Симоне Васильовичу, ви тепер Генеральний Секретар, а я вже поручник, уже медалі маю,
хрести і т. інше. Хочу бути генералом.
– Не будеш ти генералом, – сказав Петлюра.
– Чому? – запитався я.
– Ти підеш до Драматичної Школи, – відповів Симон Петлюра, – і зробиш більше, ніж генерал. І
більше не балакай, ось тобі Русова, ось тобі Антонович, Гаєвський, Конор-Вілінська – йди до
Драматичної Школи, там тебе перевірять.
ПРОДЮСЕР, СЦЕНАРИСТ, РЕЖИСЕР, з кореспонденції Н. Івашиної «Візит делегації
науково-дослідного інституту українознавства МОН України на чолі з академіком П. Кононенком
до США»
Делегація взяла участь у засіданні українського кіноклубу Колумбійського університету. Його
президент Олег Шевчук запропонував в якості головної теми обговорити творчість видатного
українського хореографа і кінематографіста Василя Кириловича Авраменка. Предметом дискусії
став один із шедеврів кінотворів останнього – фільм-вистава «Запорожець за Дунаєм» (1938).
На початку обговорення О. Шевчук ознайомив присутніх з історією входження хореографа В.
Авраменка до світу кіномистецтва. З його коментарів ми дізнаємося, що ще в жовтні 1933 р.
Авраменко їде до Голлівуда, щоб запропонувати свої послуги постановок танців і поділитися
проектом зйомок музичного фільму, маючи на увазі «Наталку-Полтавку». Повертаючись,
зупиняється в Північній Дакоті. Там, у маленьких селах біля м. Дікенсен, проживали переселенці-
піонери з Галичини та земляки Авраменка з села Виграєва.
Разом з Михайлом Лавриком та Іваном Подласним знімають німий фільм під назвою «Українці з
Північної Дакоти»... Енергійний Авраменко встиг навчити українських дітей своїх танців – і вони
теж потрапили у кадри фільму разом з ним.
У 1935 р. він створює «Комітет Першої Української говорячої фільми», який став збирати кошти
на першу стрічку.
У фільмах, поставлених компанією, Авраменко виступив у ролі продюсера, сценариста, режисера,
постановника мистецьких сцен. Було створено два повнометражних художніх музичних фільми –
«Наталка-Полтавка» (1936) та «Запорожець за Дунаєм» (1938).
Кошти на перший фільм у розмірі 70 тисяч доларів зібрали в Америці. Зйомки робили в штаті
Нью-Джерсі, поблизу Трентона, на фермі Тимофія Яременка.
Фільм «Запорожець за Дунаєм» фінансувала громада Канади, а зйомки проходили на території
німецького монастиря в м. Ньютон за участю багатьох акторів-танцюристів з Канади.
ЗАВДАННЯ КІНО РОЗУМІВ СПРОЩЕНО, з рецензії Р. Бучко на фільм «Наталка-Полтавка»
Лібрето опери не знадобилось для фільму і нормальні для опери арії в кіно були занадто
статичними. Тому постановник вдався до ретроспекції-спогадів Наталки, які все ж не мали
достатньої динаміки. Зате в хореографічних сценах Авраменко був у своїй стихії, і власне ці сцени
замість того, щоб бути антуражними дивертисментами, найбільше захоплювали глядача і
відволікали від перипетій розвитку сюжету.
Майже всім виконавцям не вистачало акторської майстерності, а режисер не зумів ні згладити
цього, ні їм допомогти. Запозичуючи старі сюжетні схеми, сценарист і постановник мимоволі
запозичив і стару точку зору на театральне мистецтво взагалі і на мистецтво українського кіно –
зокрема. Це призвело до спрощеного розуміння як завдань театру, так і завдань
