поставив собі надгробок «легкого чтива», схожий на побілену труну: зовні красива, блищить
мішурою, а всередині – гнилизна і сморід.
– Хто ж розкриває труни?
– Справді, не варто було б; проте для медико-літературного «наслідку» це необхідно.
Ось вміст труни: «герой нашого часу» за заслуги відправлений на Кавказ в одну з тамтешніх
фортець. Він з’являється перед очі коменданту, штабс-капітану Максимові Максимовичу. Максим
Максимович – герой минулих часів, простий, добросердий, ледь грамотний, слуга царю і людям на
життя і смерть; нині багато Максимів Максимовичів переродилися на «героїв нашого часу».
…Цим я не хочу сказати, начебто грішні, брудні і ганебні штучки людські треба зовсім виключити
з числа матеріалів і кольорів красного письменства та заколисувати читача суцільними
доброчесними, світлими, високими, чистими, які величезна рідкість в занепалому суспільстві. Ні, я
бажаю тільки, щоб усі відтінки картини людського серця були по-справжньому вірними, з темної і
світлої сторін. Щоб читачів не водили в кабінет ідеальних чудовиськ, навмисно підібраних; щоб
картина брудної сторони для чогось слугувала, а не шкодила.
І щоб автор не зводив наклеп на ціле покоління, видаючи чудовисько, а не людину, представником
цього покоління.
У КИЄВІ БУДЬ-ХТО ВЕСЬ ВАШ ПІТЕР НА МІЗИНЦІ ПОВІСИТЬ, з листа єпископа
Феофана С. Бурачку і його дружині від 3 листопада 1876 р.
Добрі мої і пріснопам’ятні Степане Онисимовичу і Єлизавето Василівно – з дітками!
Хай бог помагає! Се в Києві – очищаюся й освячуюся. І є чим. Тут, що ні крок, то варто
хреститися.
Св. Лавра – щире помешкання Боже! Живу в о. намісника архім. Івана.
А люди тут! Що це за люди! Весь Ваш Пітер – на мізинці кожний повісить. Всі люб’язні, тихі.
Вас тут знає багато хто, хоча й не особисто. І Владика пам’ятає...
P.S. Се анекдот про пам’ятник Св. Володимирові. Сваряться дві жінки. Одна, виснаживши всі
слова, врешті лайнулася: «Ти – сестра князя Володимира» (він із бронзи – чорний).
Владика не був на його освяченні. Народу не подобається. І точно – це чорна пляма в Києві. Навіть
проїжджати поруч неприємно.
Як би добре зняти Володимира…
Ваш архім. Феофан.
Києво-Печерська Лавра
НЕ ДОЗВОЛИЛИ, з «Щоденників» О. Нікітенка
16 березня 1843 року
Поїхав на засідання цензурного комітету. Там Бурачок, видавець «Маяка», християнин, православний і патріот, спійманий на шахрайстві. Він хотів передрукувати в своєму журналі
заборонений роман Міклашевичевої: його викрили і не дозволили цього.
ГОСПОДЬ ВТІШИТЬ УСІХ, з листа єпископа Феофана синові С. Бурачка від 8 січня 1877 р.
Милість Божа буде з Вами, Павле Степановичу!
Упокій Господи душу покійного раба Божого Степана! Шлях здолав він добрий. Плавання
закінчене; непотрібний човен розбитий і покинутий, а плавець пішов з накупленими товарами до
Царя Граду Великого, аби отримати належні пошану і бариші... з відсотками.
Існує байка. Як павич пір’ям своїм пишався перед іншим птахом. А як прийшов час летіти, той
птах полетів, а павич залишився на місці, тільки в зад конкуренту подивився. Схоже?
Степан Онисимович до Неба полетів, а ми тут сидимо.
Ну що ж, нам тепер – плакати чи що? Я думаю, радіти за нашого Степана Онисимовича. Слава
Тобі Господи! Не буде вже більше знемагати на цій наднудній і надубогій Землі. …Я завжди
дотримувався тієї думки, що за померлим не жалобу треба надягати, а святкові вбрання – не
тужливі співати пісні, а служити вдячні молебні.
У нас же все догори дригом перевернулося. Що тілу померлого треба віддати шану, це
справедливо. Але навіщо до цього тіла звертаються як до живої особи? Дивина! У Господа всі
живі. І Степан Онисимович живий. Який він там молодець, який красень, який чистенький і
світленький! Коли глянути, задивилися б...
А ми, надивившись на тіло його синювате, очі запалі та інше... уявляємо його таким... Цей
самообман роздирає серце. Щоб не роздирати серце, треба цей обман розігнати...
… Що його не бачимо, це не втрата. Він тут буває... Думаю, що дивиться в мене з-за плече, що я
пишу, і, мабуть, добрішає. Потім до Вас пурхне... і якщо побачить, що ви супитеся,
