довгий, вузький і низький, ледь освітлений закопченою лампочкою і укомплектований двома, на
всю довжину стін вагона, вузькими ослонами, обтягнутими солдатським сукном. Проміжок між
ослонами такий малий, що пасажири торкаються колінами один одного.
Потяг, який повз зі швидкістю десять верст на годину, немилосердно смикало і хитало. Провиною
тому була не тільки низька майстерність машиніста, а й стан шляху. Рейки, покладені селянами
під керівництвом малограмотних «інженерів» мальцевського випуску, так ще й за проектом
самого Сергія Івановича, який не мав фахової освіти, ходили ходуном, не дозволяючи рухатися
швидше. Заощаджуючи кожну копійку, Мальцев навіть шпали наказав класти не поперек, а
вздовж шляху. Будівництво пішло швидше і виявилося дешевшим. Проте швидкість руху потягів
виявилася вкрай низькою.
…Ті, хто перейшов на Брянський завод з колишніх Мальцевських тільки і мріють про той момент,
коли врегулюється земельне питання на старому попелищі та покращаться справи старого району,
щоб перекочувати назад і там, займаючись господарством, у той же час працювати і на заводах.
Щоб урізноманітнити свою працю, чи, принаймні, не всіх членів родин на все життя прирікати на
заводську роботу, і щоб мати забезпечення на випадок можливих припинень заводської роботи чи
навіть катастрофи всього підприємства.
РЕЧІ СПАЛАХУВАЛИ НАВІТЬ НА ЛЬОДУ, з книги І. Білокінського «Данина часові»
На початку 1881 р., саме в ніч з 17 на 18 квітня, Красноярськ осягло жахливе нещастя: від
страшної пожежі згоріла величезна частина міста. Ніколи не забуду цієї події, яка, до того ж,
тяжко відбилася на нашому житті. Увечері 17-го квітня почалася жорстока буря, які тільки
бувають у Сибіру. Я, Валерія Миколаївна і Григорій Петрович Андрєєв, що жив з нами, пили в цей
час вечірній чай, прислухалися, як вітер рвав ставні, стукав у двері і грізно завивав у трубах.
– Ви можете уявити, що було б, якби в таку негоду сталася пожежа? – невідомо чому запитав
Андрєєв. І раптом, ніби у відповідь, вдарили на сполох.
– Боже мій! – зойкнула дружина. – Пожежа!.. Чуєте?!
Накинувши на себе, що потрапило під руки, ми вийшли двір й заціпеніли: море вогню вже
охопило величезну площу! Інстинктивно побігли на пожежу, але незабаром змушені були
зупинитися. Страшна буря несла хмари розпеченого пилу, іскор і навіть величезні палаючі
головешки. Все це падало на дахи, і на наших очах один за іншим спалахували будинки.
Треба було подумати про власне житло. Ми повернули, нашвидку винесли своє убоге майно у двір
і знову побігли, сподіваючись як-небудь допомогу товаришам. Але в цей час стихія розігралася до
таких розмірів, полум’я було настільки величезним, а жар – нестерпним, що нічого й думати було
пробратися куди-небудь палаючими вулицями. Пожежу обминали полями.
Про порятунок дерев’яного міста вже не йшлося. Невелика пожежна команда нічого не могла
вдіяти, тим паче, що через відсутність гарних спусків до Єнісею воду можна було добувати з
великою напругою, та й то – в незначній кількості.
До якої міри розпеклася вся атмосфера, можна зробити висновок з наступного факту. Прибережні
жителі знесли своє майно і пригнали худобу на Єнісей, ще вкритий льодом. І що ж? Незважаючи
на високий берег, котрий мав служити порятунком від жари і полум’я, речі спалахували
безпосередньо на льоду!
Врешті-решт, на довершення нещастя, рушив... лід! Коли про це рознісся слух, жителі з жахом
кинулися рятувати майно, худобу і сплячих дітей!
Пожежа закінчилася на другий день ранком – уже нічому було горіти. Величезне число жителів
залишилося без даху. Згоріли і квартири багатьох засланих; згоріла губернська контора, де
зберігалися наші документи, і багато засланих, серед яких і я, залишилися, як говорить, «Іванами
непам’ятайлами».
Та цим лихо не закінчилося. Як це завжди буває, якісь негідники почали вперто поширювати
чутки, що місто підпалили ми, заслані...
ГУКОВСЬКА ПОВІСИЛАСЬ В МОЇЙ КВАРТИРІ, зі спогадів І. Білокінського
1-го березня 1881 р. повісилася Віта Гуковська. …Нещастя сталося в моїй квартирі...
Як зараз пам’ятаю, 1-го березня була чудова погода...
Я, Валерія Миколаївна (наречена Білокінського – авт.) і Віта пішли гуляти на Єнісей, де бігали і
ковзалися по льоду. Віта була веселою і життєрадісною...
Потім я і Віта повернулися додому, а Валерія Миколаївна, як завжди,
