БІЛОКІНСЬКИЙ Іван Петрович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Прозаїк, публіцист.
З дворянської родини.
Народився 25 травня (6 червня) 1855 р. в м. Чернігові Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Помер 7 лютого 1931 р. в м. Харкові СРСР (нині – адміністративний центр однойменної області
України).
Закінчив Новозибківське повітове училище (нині – Брянська область РФ), Чернігівську гімназію,
слухав лекції в Київському (1874) та Новоросійському університетах (1878).
Учителював у сільських школах (1873-1874), служив в земських установах (в період 1886-1902).
Друкувався в газетах «Одеський вісник», «Київський телеграф», «Орловський вісник», «Східний
огляд», «Сибір», «Російські відомості», «Сибірська газета», журналах «Російське багатство»,
«Російська думка», «Син Вітчизни», «Вісник Європи», «Російська школа».
Як літератор дебютував статтею «Боротьба за існування в сфері народної освіти» в газеті
«Київський телеграф» (1875).
Потім настала черга оповідання «Оля», виданого в Києві окремим виданням (1876), «Ванька
Острожник» (1877), книг «В’язницями та етапами» (1887), «Одна з головних причин повільного
поступу робіт з оцінки нерухомого майна, яке оподатковується земськими зборами» (1891),
«Народне продовольство в Орловській губернії в земський період» (1892), «Народна початкова
освіта в Курській губернії» (1897), «Батьківщина-мати. Губернські, повітові та волосні установи
Російської держави» (1900), «Сільські враження. З нотаток земського статистика» (1900; 1903;
1905), «Губернські, повітові і волосні установи Російської держави» (1901), «Про дрібну земську
одиницю» (1903), «Корея», «Як живуть японці» (обидві – 1904), «Від села до парламенту: роль
земства в майбутньому ладі Росії» (1905), «Земство і конституція» (1910), «Данина часу» (1918).
Чотиритомне зібрання «Оповідань» побачило світ протягом 1900-1907 рр.
Б., як прогресивна людина і малоросіянин, зазнав утисків з боку московської влади. Так, за
вироком царського суду сім років йому довелося провести у засланні – в сибірських Красноярську
та Мінусінську (1879-1886). Повернувшись, він влаштувався на роботу редактором житомирської
газети «Волинь», проте незабаром його знову заарештували і вислали в м. Орел. Новий арешт і
вісім місяців одиночної камери (1889).
Серед друзів та близьких знайомих Б. – І. Бунін, В. Короленко, С. Южаков, І. Ковальський, В.
Лесевич, Л. Симиренко, М. Стояновський, П. Пешекеров, І. Лопатін, О. Макаренко, Ф. Кон та ін.
***
КАРТАВ УСІХ
, з літературного кредо І. Білокінського
Я був палкий послідовник Писарєва, а тому картав на чому світ стоїть і Пушкіна як
«аристократичного письменника», гр. Л. М. Толстого, який друкував свої твори в катковському
«Російському віснику», а Достоєвського – ще як і «ренегата», що написав «Бісів».
ШПАЛИ КЛАЛИ... ВЗДОВЖ РЕЙОК, з книги І. Білокінського «Сільські враження»
Проїхавши лише одну станцію, я зрозумів усю принадність «самобутності» і «народності», за які
так вихваляли Мальцева, котрий побудував, як говорять, дорогу «власними засобами», нічого не
взявши від гнилого Заходу, навіть не користуючись послугами інженерів, не лише
західноєвропейських, але й російських. І що ж вийшло? По-моєму – дивна безглуздість.
Я глибоко переконаний, що будівництво дороги обійшлося не дешевше, ніж якби її будували за
загальноприйнятим, європейським зразком. І це анітрішки не виключало б «народності».
Варто було лише «своїм селянам», які виступали в ролі будівельників і адміністраторів, дати
справжню європейську освіту, а не ту напівосвіту, навіть менше, яку вони отримали в
мальцевських навчальних закладах. Котрі випускали ні до чого не здатних «інженерів»,
«машиністів», «телеграфістів» і всяких службовців, підготовлених за одним рецептом, а
спеціалізувалися вони у за наказом хазяїна: кого куди призначить, той там і працює.
…Станції Скляна Радиця і Любохна нічим не відрізняються від звичайних старих селянських хат;
покриті вони напівзгнилими солом’яними дахами, з-під яких проведені залізні труби для
наповнення паровозів водою, яка зберігається, треба думати, на горищах...
Від Паровозної Радиці до Дятькова, якщо не помиляюся, всього верст 40, а потяг долає їх не
менше ніж за 3 години...
Мій вагон «другого класу» являв собою примітивну – часів, думаю, Георга Стефенсона – шухляду,
довгий, вузький і низький, ледь освітлений закопченою лампочкою і укомплектований двома, на
всю довжину стін вагона, вузькими ослонами, обтягнутими солдатським сукном. Проміжок між
ослонами такий малий, що пасажири торкаються колінами один одного.
Потяг, який повз зі швидкістю десять верст на годину, немилосердно смикало і хитало. Провиною
тому була не тільки низька майстерність машиніста, а й стан шляху. Рейки, покладені селянами
під керівництвом малограмотних «інженерів» мальцевського випуску, так ще й за проектом
самого Сергія Івановича, який не мав фахової освіти, ходили ходуном, не дозволяючи рухатися
швидше. Заощаджуючи кожну копійку, Мальцев навіть шпали наказав класти не поперек, а
вздовж шляху. Будівництво пішло швидше і виявилося дешевшим. Проте швидкість руху потягів
виявилася вкрай низькою.
…Ті, хто перейшов на Брянський завод з колишніх Мальцевських тільки і мріють про той момент,
коли врегулюється земельне питання на старому попелищі та покращаться справи старого району,
щоб перекочувати назад і там, займаючись господарством, у той же час працювати і на заводах.
Щоб урізноманітнити свою працю, чи, принаймні, не всіх членів родин на все життя прирікати на
заводську роботу, і щоб мати забезпечення на випадок можливих припинень заводської роботи чи
навіть катастрофи всього підприємства.
РЕЧІ СПАЛАХУВАЛИ НАВІТЬ НА ЛЬОДУ, з книги І. Білокінського «Данина часові»
На початку 1881 р., саме в ніч з 17 на 18 квітня, Красноярськ осягло жахливе нещастя: від
страшної пожежі згоріла величезна частина міста. Ніколи не забуду цієї події, яка, до того ж,
тяжко відбилася на нашому житті. Увечері 17-го квітня почалася жорстока буря, які тільки
бувають у Сибіру. Я, Валерія Миколаївна і Григорій Петрович Андрєєв, що жив з нами, пили в цей
час вечірній чай, прислухалися, як вітер рвав ставні, стукав у двері і грізно завивав у трубах.
– Ви можете уявити, що було б, якби в таку негоду сталася пожежа? – невідомо чому запитав
Андрєєв. І раптом, ніби у відповідь, вдарили на сполох.
– Боже мій! – зойкнула дружина. – Пожежа!.. Чуєте?!
Накинувши на себе, що потрапило під руки, ми вийшли двір й заціпеніли: море вогню вже
охопило величезну площу! Інстинктивно побігли на пожежу, але незабаром змушені були
зупинитися. Страшна буря несла хмари розпеченого пилу, іскор і навіть величезні палаючі
головешки. Все це падало на дахи, і на наших очах один за іншим спалахували будинки.
Треба було подумати про власне житло. Ми повернули, нашвидку винесли своє убоге майно у двір
і знову побігли, сподіваючись як-небудь допомогу товаришам. Але в цей час стихія розігралася до
таких розмірів, полум’я було настільки величезним, а жар – нестерпним, що нічого й думати було
пробратися куди-небудь палаючими вулицями. Пожежу обминали полями.
Про порятунок дерев’яного міста вже не йшлося. Невелика пожежна команда нічого не могла
вдіяти, тим паче, що через відсутність гарних спусків до Єнісею воду можна було добувати з
великою напругою, та й то – в незначній кількості.
До якої міри розпеклася вся атмосфера, можна зробити висновок з наступного факту. Прибережні
жителі знесли своє майно і пригнали худобу на Єнісей, ще вкритий льодом. І що ж? Незважаючи
на високий берег, котрий мав служити порятунком від жари і полум’я, речі спалахували
безпосередньо на льоду!
Врешті-решт, на довершення нещастя, рушив... лід! Коли про це рознісся слух, жителі з жахом
кинулися рятувати майно, худобу і сплячих дітей!
Пожежа закінчилася на другий день ранком – уже нічому було горіти. Величезне число жителів
залишилося без даху. Згоріли і квартири багатьох засланих; згоріла губернська контора, де
зберігалися наші документи, і багато засланих, серед яких і я, залишилися, як говорить, «Іванами
непам’ятайлами».
Та цим лихо не закінчилося. Як це завжди буває, якісь негідники почали вперто поширювати
чутки, що місто підпалили ми, заслані...
ГУКОВСЬКА ПОВІСИЛАСЬ В МОЇЙ КВАРТИРІ, зі спогадів І. Білокінського
1-го березня 1881 р. повісилася Віта Гуковська. …Нещастя сталося в моїй квартирі...
Як зараз пам’ятаю, 1-го березня була чудова погода...
Я, Валерія Миколаївна (наречена Білокінського – авт.) і Віта пішли гуляти на Єнісей, де бігали і
ковзалися по льоду. Віта була веселою і життєрадісною...
Потім я і Віта повернулися додому, а Валерія Миколаївна, як завжди, направилася до в’язниці на
побачення. Прийшовши на квартиру, Віта пройшла у свою кімнату і замкнулася, а я став щось
писати. Як раптом, не знаю чому, мене вразила моторошна тиша. Хоча Віта завжди защіпалася і
тихо сиділа в своїй кімнаті. Я вжив усіх зусиль, аби побороти неясне хвилювання, але не міг цього
зробити...
Вирішили до Віти заглянути у вікно, яке виходило в палісадник. Глянули і завмерли!..
Віта, підібгавши ноги, висіла на рушникові, прикріпленому до гака! Не пам’ятаючи себе, ми
кинулися до кімнати...
Смиренко рвонув двері, вони відчинилася, і ми ще теплою визволили нещасливу з петлі...
Однак, на жаль, нічого вдіяти вже не змогли – Віта померла..
ЗМУШЕНІ ПІТИ, з розвідки О. Кондратенка «Провінційна періодика в післяреформену епоху.
Газета «Орловський вісник» і участь в ній І. Буніна»
Цікаві спогади про свою роботу в «Орловському віснику» залишив Іван Петрович Білокінський,
який публікував тут оповідання, фейлетони, нариси. Помітним явищем стали фейлетони «Пригоди
містера Грумма, кореспондента американського журналу «The Century» в місті Цар-Птахівську і
його околицях». Публікації викривали поліцейсько-бюрократичні порядки губернського центру.
Орловський губернатор одержав від Головного управління у справах друку лист, в якому
вказувалося, що «Орловський вісник» зайняв «найнепристойніший напрям». Наводилися
конкретні приклади. У результаті цензура «Орловського вісника» здійснювалася не в Орлі, а в
Москві. Після цього кожен номер газети став виходити з позначкою «Дозволено цензурою, м.
Москва», потім значилося: «Орел. Друкувати дозволено». Особливий цензурний порядок діяв до
лютого 1893 року.
...Проте рубіж сторіч став і часом заходу «золотого століття» в історії «Орловського вісника».
Після декількох років життєвих неладів редактор і видавець Надія Семенова зважилася піти від
Бориса Шеліхова. Іван Білокінський згадував про це: «Семенова... зійшлася з дуже живою
...молодою людиною Сентяніним. З останнім я вступив в переговори про передачу газети в руки
групи осіб, які вестимуть її літературну частину. Семенова і Сентянін погодилися».
Незабаром з’ясувалося, що «ініціативна група» пішла куди далі за просвіту. І поліція, і губернатор
стали загрожувати Семеновій усілякими карами, у випадку якщо вона не знайде управу на
радикальних журналістів... Довелося серйозно задуматися про долю улюбленого дітища. В. Є.
Сентянін, що посідав скромну посаду діловода в залізничному управлінні, вимушений був
написати стривоженого листа місцевим поборникам гласності: «Надія Олексіївна дивиться на
справу видання газети, як на єдине джерело існування.., вона надзвичайно збентежена небезпекою,
оскільки щось вже дуже багато тлумачать про закриття».
Фінал цієї історії описаний І. П. Білокінським в книзі «В роки безправ’я»: «Нашій компанії не
залишалося нічого більше, як піти з «Орловського вісника», що ми й зробили».
