Байбаков Андрей (fb2)


Настройки текста:



БАЙБАКОВ Андрій Дмитрович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Богослов, письменник, перекладач. В чернецтві – Аполлос (1774).

З селянської родини.

Народився в 1737 р. в с. Змітнові Чернігівського полку Російської імперії (нині – Сосницький

район Чернігівської області України).

Помер 14 (26) травня 1801 р. в м. Архангельську Російської імперії (нині – обласний центр РФ).

Похований на території тамтешнього Холмогорського Преображенського собору.

Навчався в Московській слов’яно-греко-латинській академії (1759-1767), на філософському

факультеті Московського університету (1767-1770).

Працював коректором друкарні Московського університету (1770-1771), учителем поетики й

риторики Московської слов’яно-греко-латинській академії (1772-1774), виконував обов’язки

ректора Троїцької духовної семінарії (1775-1782), намісника Троїцько-Сергієвої лаври (1782-

1783), архімандрита Заіконоспаського монастиря (1783), ректора Слов’яно-греко-латинської

академії (1783-1785), настоятелем Воскресенського (Новоєрусалимського) монастиря, єпископом

Орловським і Севським (1786-1798), єпископом архангельським (1798-1801).

Член Російської Академії наук (1786).

Друкувався в журналах «Гаманець», «Музичні веселощі», «Російський театр».

Як літератор дебютував розвідкою «Про янголів» (1863).

Потім настала черга наступних доробків: «Ода Росії» (1770), «Кантата П. Б. Шереметьєву»,

«Правила поетичного російського і латинського віршописання, зібрані у різні роки» (обидва –

1774), «Стислий підручник з вивчення стану деяких відомих європейських держав» (1775),

«Богословські міркування», «Загальний спосіб навчання» (обидва – 1781), «Євгеоніта, або

Споглядання в натурі видимих божих справ», «Віра, надія, любов» (обидва – 1782), «Подарунок

благодійникам та друзям» (1786), «Дослідження книги масона (С. Мертена) про оману й істину»

(1790).

Перу нашого земляка належить серія «повчальних повістей» – «Позбавлений зору Ураній,

нещасний государ» (1779), «Нерозривний союз двох братів. Повість, з філософії почерпнута»

(1780), «Хто є справжній товариш?» (1783), «Християнський календар» (1784), «Натура і

благодать, або Деякі суттєві відмінності між почуттями натуральними й духовними в роздумах

про вічне спасіння» (1785), трагедія «Ієффай» (1778).

В збірник «Богословські міркування» ввійшли дві промови: присвячені міфології язичників

«Міркування щодо стародавнього слов’янського богослужіння» та «Про різні в слов’яно-руській

церкві… знамениті пригоди» (1781).

Б. – автор «Правил пієтичних на користь юнацтву» (1774), які витримали 11 (!) перевидань.

Починаючи з третього видання книга була доповнена «Словником пієтично-історичних приміток»,

який пояснював «легендарні божі, місць, часів, квітів, дерев та інші імена». Б. чи не вперше

включив в підручник ліричні та історичні народні пісні.

На батьківщині, в Києві, вийшла остання велика праця Б. – «Граматика до пізнання словено-

російської мови» (1794).

Перекладав Д. Бона, Б. Фонтенеля, Х.-Ф. Геллерта, Т. Броуна.

Наш земляк брав активну участь в обговоренні філологічних проблем того часу. Наприклад, він

пропонував уніфікувати написання слів, відмовитися від букв «Щ» та «Э» й, навпаки, запровадити

нову – «Ё», стверджував, що літеру «Г» треба вимовляти м’якіше.

За книгу «Віра, надія, любов» 1782 р. видання на одному з московських аукціонів просили $8000

(2006).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – О. Безбородько, М. Трубецькой, І. Рейхель, П. Шереметєв, О. Самборський, К. Дашкова, М. Собакін, П. Єропкін, П. Карабанов, П. Лєвшин, І.-Б. Керцеллі, М.

Новиков та ін.


***

УЗГОДЖУВАТИ

, з релігійного кредо А. Байбакова

Мудрий в молитвах, які він адресує Богові, повинен узгоджуватися з обрядами тієї землі, в якій він

життя проживає.

ІНТУЇТИВНИЙ ТЕОРЕТИК, з дисертації Є. Дзюби «Становлення і розвиток російського

роману 70-80-х років XVIII століття»

У теоретичному плані на розвиток жанру роману в Росії могли вплинути ідеї, висловлені А. Д.

Байбаковим (Аполлосом) в «Правилах пієтичних на користь юнацтву». Проте його праця була

опублікована лише 1774 року, а романи Чулкова і Попова з’явилися трохи раніше.

Оскільки в цих творах на перший план помітно виходить національна проблематика, увага до

історичних фактів і переосмислення національної образної системи, то, на наш погляд, вони в

практичному плані представляють якийсь варіант видової типології в епічному роді, а їх автори є

стихійними, або інтуїтивними теоретиками.


ПЕРСОНІФІКУВАВ ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ, з розвідки В. Степанова «Байбаков Андрій

Дмитрович»

Богословські дисципліни Аполлос читав, керуючись системою Феофана Прокоповича, дещо

очищаючи її від елементів схоластики. Йому доручалася організація публічних актів і диспутів, в

яких він і сам брав участь.

Так, у 1785 р. виступив з тлумаченнями апостольських послань, укріплюючи свою репутацію

вченого богослова.

Як здібний учень і послідовник Платона був призначений на річну «низку богослужінь і

проповідей» при царському дворі.

Байбаков належав до вузького кола освіченого духівництва, яке в боротьбі з деїстичним і

антиклерикальним рухом вважало необхідним підкріпити «істини віри» філософськими

обґрунтуваннями. Він робив це у дусі засвоєної в університеті вольфіянської телеології і вчення

про передвстановлену гармонію, не відмовляючись в своїх раціоналістичних побудовах і від

природничо-наукових аргументів.

Б. переслідував в них суто повчальні завдання. Він прагнув зробити близькими і зрозумілими для

читача відвернуті істини православної етики; показати, що ідея бога витікає з досвіду людського

буття й історії людства. Схема його доказів наскрізь раціоналістична. Герої повістей

персоніфікують загальні поняття; конкретна їх доля виявляється прозорою етичною або

релігійною алегорією.

…Особливо примітна поява у Аполлоса як прикладу «наївної» поезії справжніх текстів ліричних і

історичних народних пісень.


ТРЕТИНУ НАКЛАДУ КОНФІСКУВАЛИ, з статті В. Гриценка «Дива-таки трапляються»

«Віра, надія, любов» є богословсько-етичним трактатом, переробкою знайденого А. Д. Байбаковим

в бібліотеці Троїце-Сергієвої Лаври твору лікаря і філософа Томаса Броуна «Religio medici»,

внесеного католицькою церквою в індекс заборонених книг із-за нібито атеїстичних переконань

автора.

У ній досить нестандартні для православних творів того часу розділи: «Причини безбожництва»,

«Безбожників у світі немає», «Чи трапляються нині дива», «Про духів», «Про єство духів», «Про

людське тіло», «Про смерть», «Пекло не страшне» та інші. У своїй книзі автор підходить до

обговорення богословських проблем з позицій раціоналістичної філософії, що може бути частково

обумовлене впливом масонських ідей і європейської раціоналістичної науки, котра активно

проникали до Росії в цей період.

Між іншим, існує два варіанти цього видання, а саме сторінка 85 видрукувана по-різному. У

первинному варіанті помилково пропущено заголовок III частини – «Любов», у виправленому –

заголовок надруковано крупним шрифтом.

…У зв’язку з гоніннями на масонів і їх літературу в 1787 році в московських книжкових

крамницях конфіскували 385 екземплярів цього видання при накладі 1200.

ПЕРЕКЛАДАЛИ З РІЗНИХ МОВ, з книги П. Каптерєва «Історія російської педагогії»

Якщо за Петра I багато перекладали, перетворюючи майже кожну скільки-небудь освічену людину

на перекладача, то й при Катерині перекладали не менше. Перекладали і видавали не лише

підручники – різновид літератури, найпотрібнішої в педагогічному відношенні.

…З’явилася педагогічна допитливість, назрівала потреба в роз’ясненні корінних педагогічних

завдань, що торкалися шкіл. Оскільки своїх відповідних творів було мало, то черпали з того ж

джерела, звідки брали й підручники, тобто перекладали з різних мов.

…Автор міркування під заголовком «Загальний спосіб учення для всякого стану вільних людей

потрібний» ректор Троїцької семінарії Аполлос Байбаков згадує про незліченну кількість книг,

виданих для керівництва у вихованні дітей, і оголошує, що в своєму творі він повідомляє не тільки

свої думки, але й багато думок знаменитих мужів, таких як Карачіолі, Канзій і Лангій.


ЗАЛУЧИЛИ ДУХІВНИЦТВО, з розвідки Є. Щербакова «Суспільна діяльність московських

масонів останньої чверті XVIII століття»

Масонство як історико-культурне явище, привнесене на російський ґрунт ще у середині 18

століття, знайшло в його останній чверті своїх прихильників. Розповсюдження учення Вільних

каменярів багато в чому пов’язане з духовною кризою освіченої частини російського суспільства, яке, перервавши свій зв’язок з ортодоксальним православ’ям, в той же час не могло сприйняти

модне раціоналістичне учення «вольтер’янства». Масонство ж, котре за своєю природою тяжіло

до містики й теософії, в той же час не протиставляло себе позитивному знанню про світ і людину.

І все ж при всій еклектичності їх світогляду духовне життя московських масонів тяжіло до

православного напряму.

Основний принцип учення Вільних Каменярів про самопізнання, самовиховання і

самовдосконалення знаходив своє віддзеркалення в просвітницькій і філантропічній роботі,

зокрема, московських мартиністів.

Основна їх заслуга полягає в тому, що вони почали видання моральної літератури в час, коли

основний попит у читача мав французький розважальний роман. Під керівництвом М. І. Новикова

була організована діяльність книговидавця і книжкова торгівля не тільки в столиці, але й в цілому

по країні.

В той же час на засоби братів були засновані різні добродійні товариства, такі як «Збори

університетських вихованців» і перекладацька семінарія, де працювали студенти Московського

університету. На засоби мартиністів були відкриті бібліотека, лікарня, аптека. На кожних зборах

вносилися гроші для пожертвування бідним.

Громадська діяльність російського масонства внесла багато нових важливих рис до розвитку

культурного життя російського суспільства останньої чверті XVIII століття.

Ще показовішим є залучення духівництва до масонської літератури. Тут надзвичайно виразний

приклад ієромонаха, потім архієрея Аполлоса (А. Д. Байбакова). Це був найосвіченіший ієрарх: він

написав багато праць – з богослов’я, філософії, поетики, педагогіки, навіть статистики. Йому

також належить багато творів віршованих – оригінальних і перекладених.

Показово, що Аполлос був залучений до кола новіковських московських видань. Російські масони

дуже пропагували поезію Геллерта; і ось, в університетській друкарні Новикова в 1782 р.

друкуються «Пісні духовні славнішого Х. Ф. Геллерта» у поетичному перекладі Аполлоса.

Того ж 1782 року «утриманням М. Новикова і Компанії» видається трактат ієромонаха Аполлоса

«Віра, надія, любов», який зазначає: «Мудрий в молитвах, які посилає Богу, повинен

узгоджуватися з обрядами тієї землі, де він життя проживає».

Ще характерніше, що Аполлос був романістом-новелістом. У 1779 р. було надруковано

«Позбавлений зору Ураній, нещасний государ». У повісті проводиться близька масонам тенденція,

що у всіх народів бог один і той же.