Цей скромний вихованець не звертав на себе уваги й особливого благовоління начальства, яке
часто залежить від родинних зв’язків та становища в суспільстві.
Співчуття ж до невідомого ще Жуковського з боку Антонського було абсолютно безкорисливим і
вільним. Це співчуття – чиста й невід’ємна заслуга, спогади про яку повинні зберегти літературні
перекази.
Коли Жуковський вийшов з пансіону і залишився без засобів існування та особливої опори,
Антонський прихистив його в двох маленьких кімнатках в університетському будиночку в
Газетному провулку, де жив сам. Жуковський завжди зберігав до нього серцеву вдячність,
прихильність і відданість.
Дмитрієв любив Антонського, але любив і пожартувати над ним, дуже соромливим, навіть
полохливим, і разом з тим надзвичайно кмітливим. Зніяковілість і веселість поперемінно
відображалася на його обличчі, коли Дмитрієв жартував.
– Зізнайтеся, шановний Антоне Антоновичу, – сказав він якось, – що ваш університет абсолютно
безжиттєве тіло: про рух його здогадуєшся лише, коли їдеш по Моховій і бачиш крізь вікна, як
професор і його дружина повертають до сонця великі сулії з наливками.
ГОВОРИЛИ ПРО АНТОНСЬКОГО, з «Щоденника М. П. Погодіна»
17 липня 1821 р.
Ходив пішки до Тютчева (верст 7); говорив з ним і Вас. Іван. Оболенським про Антонського,
університет, пансіон, Давидова (за словами останнього, недобре бути там наглядачем), про
Карамзіна, про характер Івана IV, міркували над прочитаним в «Віснику Європи».
Говорили ще про наших нових віршотворців і т.п.
ЩАСТЯ ДЛЯ ІНШИХ, з вірша М. Мілонова, присвяченого А. Антонському-Прокоповичеві
Не почестей одних и не наград стяжанья
Он в ревностном к добру стремлении искал,
Но счастья сограждан с их юных дней желал,
И век свой посвятил для их образованья!
