книг за найбіднішу платню заради запобігання голодної смерті...
У цей-то час, між іншими працями своїми, переклав він з французької листування Катерини
Великої з Вольтером...
Цією книгою він нажив собі заздрісників, людей близьких до престолу, які й оголосили буцімто
покійної імператриці Катерини II-ї веління генерал-прокуророві графові Самойлову допитати
Антоновського в Таємній Експедиції про спонуки його до перекладу такої нібито обурливої книги.
Антоновського взяла гучно поліція, два дні уряд возила містом, то до градоначальника, то від
цього до генерал-прокурора...
ЗОВСІМ НЕ СУВОРОВ, з «Крилатих виразів»
Поширена думка, що крилатий вираз «Наука перемагати» належить О. Суворову. Проте насправді
його автор – М. Антоновський, перший видавець «настанов» відомого полководця. Між іншим,
Михайло Іванович цим висловом назвав принаймні ще одну книгу – «Наука перемагати за
правилами Петра Першого».
В ПЕТЕРБУРЗІ ІСНУВАЛА АВТОРИТЕТНА УКРАЇНСЬКА КОЛОНІЯ, з книги О.
Оглобліна «Василь Капніст»
Передусім існував контакт між українськими автономістами і російською інтелігенцією в
Петербурзі. В російській столиці наприкінці XVIII століття було повно українців, і то визначних
представників української інтелігенції, які служили скрізь – у гвардії, в сенаті, синоді, колегіях
(зокрема чужоземних справ, адміралтейства і медичній), в академії наук, військових школах
(корпусах – морському, суходільному, артилерійському, інженерному), державному банку тощо.
Вони утворювали в Петербурзі поважну і досить авторитетну українську колонію, яка численними
нитками була пов’язана з поступовою російською інтелігенцією і навіть керівними урядовими
колами Росії, але разом з тим зберігала найщільніший зв’язок з своєю батьківщиною.
І культурне, і політичне життя російської столиці розвивалося тоді під сильним впливом українців.
Відповідні зв’язки йшли з російського боку через Радищева (дуже близького до української
колонії і особисто, бо він був одружений двічі з українками-сестрами Рубанівськими,
племінницями його друга і товариша по Лейпцігському університету, А. К. Рубанівського),
Новикова (масонські ложі, де було чимало українців, а з українського боку – через Капніста
(літературний гурток Державіна) та інших. Різними шляхами (зокрема масонським – через
Баженова і Львова або через знайомого Державіна – Михайла Антоновського ці зв’язки доходили
аж до самого шефа російської опозиції – вел. кн. Павла Петровича, що здавна виявляв свою
прихильність до України і українців (ще під впливом голштінських традицій Гатчинського двору),
протегував їм, особливо військовим – тим, що служили в голштінській гвардії його батька, Петра
III (А. Гудович, В. Ханенко, С. Карнович, О. Милорадович, Максимович, Борсук, Жураковський та
інші) і в його власних гатчинських військах (М. Котлубицький, П. Капцевич та інші), вживав у
розмові українських слів тощо.
Навіть у найближчому оточенні великого князя були українці (наприклад, його флігель-ад’ютант,
згодом генерал Микола Осипович Котлубицький, син асесора Колегії закордонних справ,
конотопського дідича Осипа Григоровича Котлубицького і дружини його, з роду Міклашевських,
автор цікавих спогадів). Недарма ж в українських колах виникла була думка про гетьманство
Павла Петровича.
ОДИН З НАЙОСВІЧЕНІШИХ ЛЮДЕЙ XVIII СТОЛІТТЯ, з книги Ц. Грін і О. Третяка
«Публічна бібліотека очима сучасників»
Зводився перший в Росії будинок спеціально для бібліотеки. Місце для нього вибрали в центрі
Петербурга, на перетині Сінної (Великої Садової) вулиці і Невського проспекту. Будинок мав
стати окрасою столиці, і справа заключалася не лише в архітектурних достоїнствах проекту
Соколова.
У новому будинку Катерина II мала намір розмістити бібліотеку, якої Росія ще не знала. З її
появою Петербург, його головна «першпектива» повинні були стати символами не тільки
державної, але й духовної моці Російської імперії.
Катерина II, як писав М. І. Антоновський , «не обійшла власною прозірливою увагою таке важливе
джерело народної освіти, як публічні державні бібліотеки чи доступні для всіх книгосховища».
Антоновський, бібліотекар Публічної бібліотеки, один з найосвіченіших людей XVIII століття, в
доповідях і записках, адресованих Катерині II і Павлові I наприкінці 1790-х років, а також у