Антоновский Михаил (fb2)


Настройки текста:



АНТОНОВСЬКИЙ Михайло Іванович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Перекладач, журналіст, видавець.

З дворянської родини.

Народився 30 вересня (11 жовтня) 1759 р. в с. Борзні Чернігівського полку Російської імперії (нині

– районний центр Чернігівської області України).

Помер в 1816 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Навчався в Києво-Могилянській академії (1772-1779), Московському університеті (1779-1783).

Працював секретарем з міністеріальних, адміралтейських та флотських справ Адміралтейств-

колегії (1783-1790), правителем канцелярії командуючого флотом адмірала В. Чичагова (1789-

1790), інспектором Морського кадетського корпусу (1794-1796), бібліотекарем привезеної з

Варшави колекції книг, які у подальшому склали кістяк Публічної бібліотеки (1796-1810). Брав

активну участь у виданні журналу «Громадянин, що розмовляє» (1780-і рр.).

Один з засновників Товариства друзів словесних наук (1784).

Супроводжував Катерину ІІ в поїздці по Україні й Криму (1787).

Класифікував 150000 книг, виданих різними мовами.

Як письменник дебютував ще студентом в журналі «Вечірня зоря» перекладом з латинської творів

Д. Локка «Про пізнання божого буття» та «Про буття бога» (1782).

Потім були «Нурзагад, невмируща людина» Ф. Шерідана (1792), «Найновіший оповідний

землеопис усіх чотирьох частин світу» Е. Тоце та Ф. Остервальда з власноручними «російськими»

додатками (1795), «Надійні ліки від упередження умів» К. Еккартсгаузена, «Бібліотека духовна» з

поданим анонімно забороненим трактатом Г. Сковороди «Наркіз, або Пізнай себе» (обидві – 1798),

«Історія Малої Росії», «Росіани – малоросійські козаки» (обидві – 1799), «Військові дії російського

флоту проти шведського (1826).

А. видав книги «Листування імператриці Катерини II з Вольтером» (1802), «Серце і закони

Катерини Великої» (1804), «Вирішення публічного завдання Московського університету про те,

коли слов’яни переселилися в Росію і кого літописець Нестор називає волохами» (1806), а також

військові доктрини Петра та О. Суворова, викладені популярним стилем(1807-1809), безліч

географічних та статистичних праць.

Планував наш земляк написати історію Русі у восьми частинах, але свого задуму, схоже, так і не

здійснив.

Проте життєвий шлях нашого земляка не був встелений трояндами. Так, з моменту відставки з

Адміралтейств-колегії він був змушений жити, по суті, виключно літературною працею, про що

пізніше зазначав: «Перекладаючи та вигадуючи для книгопродавців й друкарів книги за найменшу

платню, аби лише запобігти голодній смерті».

Спротив влади викликала «обурлива» книга «Найновіший оповідний землеопис усіх чотирьох

частин світу», насамперед, додатки складені А. Сміливця заарештували й неодноразово

допитували в Таємничій експедиції, а весь тираж видання – знищили. Зазнав неабияких утисків

письменник і внаслідок публікації «Наркіза…» Г. Сковороди.

Не отримав А. й місця історіографа, на яку небезпідставно претендував. Навпаки, його звільнили

навіть з скромної посади бібліотекаря без нагороди чином та пенсії. Останні роки він прожив у

страшенних злиднях, перебиваючись тим, що дадуть друзі.

Серед друзів та близьких знайомих А. – Ю. Трубецькой, В. Долгорукий, Павло I, О. Радищев, Г.

Державін, І. Чернишов, А. Прокопович-Антонський, П. Сохацький, О. Черкаський. І. Сафонович,

С. Завалієвський та ін.


***

ГРЕБУВАВ БУТИ ЛИЗОБЛЮДОМ,

з життєвого кредо М. Антоновського

Я завжди гребував бути блюдолизом у чванливих багатіїв.


НАЖИВ ЗАЗДРІСНИКІВ, з книги М. Антоновського «Нотатки Михайла Івановича

Антоновського»

Залишившись без служби, а тому й без платні (бо обіцяної пенсії і нагородження за службу не

одержав) і не маючи ніяких доходів (оскільки все, що на його частину спадку від батьківського

маєтку діставалося, було частково відняли силою сильні за зв’язками сусіди, а частково віддане на

прожиток батькам і братові рідному, одруженому, з дітьми) змушений був Антоновський, який не

надбав щирою службою Вітчизні навіть на найкоротший час забезпечення себе насущним хлібом,

витрачаючи всю свою платню за час служби на друкування щомісячного видання

«Просторікуючий Громадянин» ... змушений був удатися, за всього розладу здоров’я свого, до

добування прожитку у поті чола свого, перекладаючи і складаючи для книгопродавців і друкарів

книг за найбіднішу платню заради запобігання голодної смерті...

У цей-то час, між іншими працями своїми, переклав він з французької листування Катерини

Великої з Вольтером...

Цією книгою він нажив собі заздрісників, людей близьких до престолу, які й оголосили буцімто

покійної імператриці Катерини II-ї веління генерал-прокуророві графові Самойлову допитати

Антоновського в Таємній Експедиції про спонуки його до перекладу такої нібито обурливої книги.

Антоновського взяла гучно поліція, два дні уряд возила містом, то до градоначальника, то від

цього до генерал-прокурора...


ЗОВСІМ НЕ СУВОРОВ, з «Крилатих виразів»

Поширена думка, що крилатий вираз «Наука перемагати» належить О. Суворову. Проте насправді

його автор – М. Антоновський, перший видавець «настанов» відомого полководця. Між іншим,

Михайло Іванович цим висловом назвав принаймні ще одну книгу – «Наука перемагати за

правилами Петра Першого».

В ПЕТЕРБУРЗІ ІСНУВАЛА АВТОРИТЕТНА УКРАЇНСЬКА КОЛОНІЯ, з книги О.

Оглобліна «Василь Капніст»

Передусім існував контакт між українськими автономістами і російською інтелігенцією в

Петербурзі. В російській столиці наприкінці XVIII століття було повно українців, і то визначних

представників української інтелігенції, які служили скрізь – у гвардії, в сенаті, синоді, колегіях

(зокрема чужоземних справ, адміралтейства і медичній), в академії наук, військових школах

(корпусах – морському, суходільному, артилерійському, інженерному), державному банку тощо.

Вони утворювали в Петербурзі поважну і досить авторитетну українську колонію, яка численними

нитками була пов’язана з поступовою російською інтелігенцією і навіть керівними урядовими

колами Росії, але разом з тим зберігала найщільніший зв’язок з своєю батьківщиною.

І культурне, і політичне життя російської столиці розвивалося тоді під сильним впливом українців.

Відповідні зв’язки йшли з російського боку через Радищева (дуже близького до української

колонії і особисто, бо він був одружений двічі з українками-сестрами Рубанівськими,

племінницями його друга і товариша по Лейпцігському університету, А. К. Рубанівського),

Новикова (масонські ложі, де було чимало українців, а з українського боку – через Капніста

(літературний гурток Державіна) та інших. Різними шляхами (зокрема масонським – через

Баженова і Львова або через знайомого Державіна – Михайла Антоновського ці зв’язки доходили

аж до самого шефа російської опозиції – вел. кн. Павла Петровича, що здавна виявляв свою

прихильність до України і українців (ще під впливом голштінських традицій Гатчинського двору),

протегував їм, особливо військовим – тим, що служили в голштінській гвардії його батька, Петра

III (А. Гудович, В. Ханенко, С. Карнович, О. Милорадович, Максимович, Борсук, Жураковський та

інші) і в його власних гатчинських військах (М. Котлубицький, П. Капцевич та інші), вживав у

розмові українських слів тощо.

Навіть у найближчому оточенні великого князя були українці (наприклад, його флігель-ад’ютант,

згодом генерал Микола Осипович Котлубицький, син асесора Колегії закордонних справ,

конотопського дідича Осипа Григоровича Котлубицького і дружини його, з роду Міклашевських,

автор цікавих спогадів). Недарма ж в українських колах виникла була думка про гетьманство

Павла Петровича.


ОДИН З НАЙОСВІЧЕНІШИХ ЛЮДЕЙ XVIII СТОЛІТТЯ, з книги Ц. Грін і О. Третяка

«Публічна бібліотека очима сучасників»

Зводився перший в Росії будинок спеціально для бібліотеки. Місце для нього вибрали в центрі

Петербурга, на перетині Сінної (Великої Садової) вулиці і Невського проспекту. Будинок мав

стати окрасою столиці, і справа заключалася не лише в архітектурних достоїнствах проекту

Соколова.

У новому будинку Катерина II мала намір розмістити бібліотеку, якої Росія ще не знала. З її

появою Петербург, його головна «першпектива» повинні були стати символами не тільки

державної, але й духовної моці Російської імперії.

Катерина II, як писав М. І. Антоновський , «не обійшла власною прозірливою увагою таке важливе

джерело народної освіти, як публічні державні бібліотеки чи доступні для всіх книгосховища».

Антоновський, бібліотекар Публічної бібліотеки, один з найосвіченіших людей XVIII століття, в

доповідях і записках, адресованих Катерині II і Павлові I наприкінці 1790-х років, а також у

спогадах неодноразово повертається до викладу планів і намірів імператриці.

…Бібліотека мала бути, за висловом Антоновського, «всеросійською», місцем, де зберігатиметься

«повне зібрання російських книг».

…З спогадів Антоновського видно, що в наміри входило також акумулювання книг, надрукованих

не лише в Росії, а й в чужих краях російською і церковнослов’янською мовами.


ДОПОВІДАТИ ОСОБИСТО МЕНІ, КАТЕРИНІ II, з «Правил чинам, службовцям при

бібліотеці»

III...Надвірному раднику Антоновському, котрий набув досвід під час класифікування значної

частини Варшавської бібліотеки, та враховуючи його знання мов і наук, сприяти в загальній справі

облаштування Бібліотеки, подаючи свої думки і рішення у випадках, коли у панів класифікаторів

виникають сумніви з того чи іншого приводу; ...також контролювати грошові витрати по

Бібліотеці і записування їх у шнуровану книгу, за моєю візою; керувати людьми, котрі

перебувають у Бібліотеці для механічних робіт і …інвалідами; вести журнальні нотатки про

роботи в Бібліотеці і подавати мені про це щотижневі рапорти.

Покладаємо також на нього, п. Антоновського, здійснювати все листування у справах Бібліотеки,

включаючи відносини з публічними місцями і особами, які керують департаментами; вести

відповідний обліковий журнал.

Понад це, покладається на нього ж і класифікація та опис рукописів латинсько-польських,

французьких, італійських, німецьких і англійських.

Коли ж надійде найвище веління про закупівлю для Імператорської Публічної бібліотеки книг та

рукописів російською і словенською мовами для подальшого поповнення заради честі нації, тоді

він же, п. Антоновський, має взяти на себе збирання, прийом і закупівлю; а також доповідати мені

про хід класифікації.

Він же, п. Антоновський, має прийняти на себе нагляд за переписувачами, палітурниками і

таврувальниками, котрі знаходяться при Бібліотеці, – щодо видачі за розписками їм для опису,

плетіння і таврування штемпелем, спеціально виготовленим для цієї Публічної Імператорської

бібліотеки, книг.

Також зробить він опис усіх естампів і рідких книг, і зберігати його за своєю печаткою.

Для допомоги йому, п. Антоновському, у всіх покладених на нього роботах призначається п.

титулярний радник Попов.