Алчевская Христина (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


АЛЧЕВСЬКА Христина Данилівна


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Освітянка, публіцист, поетеса, драматург, перекладач. Перший виходець з України – віце-президе-

нт Міжнародної ліги освіти (1910).

З учительської родини.

Народилася 4 (16) квітня 1841 р. в м. Борзні Чернігівської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Чернігівської області України).

Померла 15 серпня 1920 р. в м. Харкові Української Народної Республіки (нині –

адміністративний центр однойменної області України). На надгробку написано «Народній

освітянці».

Займалася самоосвітою. І, незважаючи на те, що спеціальність вчителя отримала запізно (1870),

усе життя присвятила тому, аби якомога краще вчити інших.

Організувала в с. Олексіїївка Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії (нині –

Луганська область), куди після весілля переїхала до чоловіка, першу приватну недільну жіночу

школу для дітей простолюдин (1862). Її діяльність забезпечувала шляхом добровільних пожертву-

вань, а пізніше – власними коштами. Загалом «університети Алчевської» пройшло понад 15000 ді-

вчаток.

Лауреат почесного диплому Всесвітньої педагогічної виставки в Парижі (1899).

Друкувалася в журналах «Північний вісник», «Російська школа», «Дитяче читання», «Вісник

Європи», «Російське багатство», «Школа і життя», «Північна бджола», «Російська думка».

Як літератор дебютувала в журналі «Північна бджола» дитячими патріотичними віршами. Перший

серйозний доробок прозою – «Оповідь садівника» (1870).

Потім настала черга ґрунтовного начерку «Історія відкриття школи в селі Олексіївка

Михайлівської волості» (1881), статей «Островський в застосуванні до читання в народі» (1887),

«Гаршин як народний та дитячий письменник» (1889), «Лермонтов в селі» (1892), серії нарисів

«Півроку з життя недільної школи» (1895-1897), творів «Оповідання Чехова «Баби» та «Чоловіки»

(1900), «З нотаток завідуючої недільної школи» (1901), «Читання шведських та норвезьких

письменників в селі та місті» (1903), «З записного зошита вчительки» (1906).

А. – автор відвертих і щирих спогадів «Передумане й пережите» (1912).

За її участі написана «Книга дорослих» (1899-1900), під безпосереднім керівництвом створено по-

над три десятки популярних навчальних посібників, причому деякі з них витримали до десяти пе-

ревидань.

Наша землячка – ініціатор і головна рушійна сила при підготовці тритомника «Що читати наро-

ду?» (1884-1906), в якому був розділ «Видання для народу українською мовою» і який витримав

17 (!) перевидань.

На своїй садибі у Харкові вона встановила перший у світі пам’ятник Тарасу Шевченку (1899).

Прогресивна просвітницька діяльність А. ще при житті набула широкого розголосу, в тому числі і

за кордоном.

У свою чергу, знаний літературний критик того часу М. Шелгунов писав про «маленький

землетрус, який вона викликала в умах інтелігентних людей».

У м. Львів одній з вулиць присвоєно ім’я нашої землячки.

Серед друзів та близьких знайомих А. – І. Франко, В. Короленко, А. Чехов, М. Лободовський, О.

Герцен, Ф. Достоєвський, Б. Грінченко, О. Островський, М. Міхновський, М. Павлик, В.

Данилевський, Д. Багалій, І. Тургенєв, Г. Успенський та ін.


***

ЗДІЙСНИТИ ЩОСЬ ВЕЛИКЕ,

з життєвого кредо Х. Алчевської

Я вся полум’яніла бажанням зануритися в суспільну діяльність і здійснити в житті щось велике,

хороше.


ОБСТАВИНИ І ПАТРІОТИЗМ, з професійного кредо Х. Алчевської

Я через обставини говорила, читала, писала і навчала російською, однак утішала себе думкою, що

всі ми вчилися за російською абеткою і це не перешкодило нам, досягнувши свідомого віку, стати

патріотами.

РОЗДАВАЛА «КОБЗАРЯ», з щоденника Х. Алчевської

Я до того зачитуюся ним (Т. Шевченком – авт.), що і плачу, і сміюся, і ніби переживаю з Оксаною

і Марком їх радощі і їх горе. Скільки задушевного чується у цих віршах, просто неможливо

відірватися...

І досі болять очі, так я... плакала.

А в роки репресій і суворої заборони української мови, коли малоросійська пісня і навіть

студентська мережана сорочка викликали підозру поліції,... я роздавала «Кобзаря» Шевченка

направо й наліво…, цей «Новий заповіт» української літератури...


БАЖАЮ УСПІХУ, з листа Л. Толстого Х. Алчевській від 20-25 грудня 1882 р.

Христино Данилівно!

Отримав …вашого листа, і, прочитавши його, відразу відчув, що маю справу з людиною щирою і

серйозною, і відчув себе внутрішньо зобов’язаним вникнути в те, що від мене вимагається, і

виконати це, наскільки зможу.

…Боюсь, що я вам говорю те, що ви самі краще за мене знаєте, і тому вибачте, що забазікався. Я

так люблю цю справу, і лист ваш так розворушив у мені старі дріжджі.

Надзвичайно вдячний за вашого листа і бажаю успіху вашій чудовій справі.

Л. Толстой.

РОЗУМНА БАБА, з «Щоденників» Л. Толстого

14 квітня 1884 р.

Пішов до Алчевської. Розумна, ділова баба. Навіщо оксамит і на птаха схожа?

БАГАТІ ЗАБУВАЮТЬ, ЩО ВОНИ – УКРАЇНЦІ, з доробку Б. Грінченка «Листи з України

Наддніпрянської» *

Сумно, сумно стане тому, хто подивиться тепер по нашій Україні! Вся країна розбилася на два

виразні табори – панів та мужиків, інтелігенцію та народ. Першими іменами звуть сі табори

мужики, а другими – пани.

…Що з сього виходить? Те, що мужик переймає у пана (звісно, скільки може й розуміє)

позверховність і, звісно, вкупі з нею і такі гарні речі, як розпуста і т. ін. А проте, власне, і не в

панів він се переймає: до пана все ж через лад високо задля нього. Тим переймання йде від лакеїв

та від куховарок.

З’являється цілий шар суспільний: перевертні.

Що ж робить інтелігенція в сей час? Три речі: або нічого не робить, а тільки «заживає життя», або

змосковлює народ, або, в ліпшому випадкові, згорне руки й каже зітхаючи: нічого не вдієм – так

уже нам судилося: москалями статися.

Про перших я, звісно, не говоритиму. Про других же скажу кілька слів. Москалізаторами у нас

бувають і найгидкіші обскуранти, і найрадикальніші радикали... Перші обмосковлюють нас в ім’я

«єдінава нєдєлімава русскава народа» (і в ім’я власної кишені, бо мають за се добру плату), а другі

в ім’я сього найрадикальнішого радикалізму, що не може погодитися з такою застарілою річчю, як

національність. Правда, вони силкуються розповсюджувати свої ідеї не волапюком, а все ж таки

національною мовою – московською, та вони сього не помічають.

Не помічають вони й того, що, нищачи українсько-руську національність, вони саме тим нищать

один з найдужчих опозиційних елементів і таким побитом додають сили своїм же ворогам –

обскурантам.

Треті, ті, що зітхають, зовсім уже нічого не варті. Правда, якби вітер віяв не з півночі, а з півдня, то вони б, може, й інше почали балакати. Але ж проти вітру вони стояти не можуть. Се ті, про

яких казано, що вони ні холодні, ні теплі...

Є, правда, ще четверта купочка інтелігентна на Вкраїні Наддніпрянській. Се – українські

націонали, українські патріоти – не ті, що вміють тільки зітхати, а ті, що вміють і рук до діла

прикладати.

Се маленька, дуже маленька купочка. Се майже одиниці, і тільки останніми часами сих одиниць

усе більшає та більшає. Але ж вони, ті одиниці, своїми лицарськими змаганнями підняли вгору

наш досі затоптаний національний стяг; се від них Україна-Русь мусить сподіватися добра...

Але темний у них шлях, і мало єднання проміж ними самими. Мало спільності, мало солідарності.

Індивідуалістична вдача перемагає. І се страшенно шкодить ділові.

Таке сумне становище нашої суспільності доводить до того, що в нас щодня робляться такі речі, що у всякого іншого народу вони кожного обурили б, а в нас уважаються за звичайні.

Ось, напр., з ч. 122-го сьогорічного «Одеського вісника» дізнаємось ми, що в українському

університетському місті має відбутися тридцятирічний ювілей просвітньої діяльності жінки

харківського банкіра Христини Алчевської. Автор статті про се доводить, що ся діяльність зовсім

не тридцятирічна, а двадцятирічна; що ся діяльність була непродуктивна, що зовсім не заробила

того ювілею; що, нарешті, сей ювілей є єдино тільки «самовосхваление и самопропагандирование»

самої ж таки Христини Алчевської.

Так каже п. Несміянов, автор тієї статті. Отже, йому нітрохи не здається дивною та річ, що мусила

б найбільше кожного здивувати. А річ ось яка:

Тридцять років назад подружжя Олексія та Христину Алчевських можна було побачити як щирих

та палких членів української громади в Харкові. З того часу багато змінилося, і зовсім в іншому

становищі бачимо ми тепер Христину Алчевську. Тридцять років уже поминуло, як зреклася вона

свого рідного краю і працює досить щиро, щоб змоскалити наш народ. Вона заводить московські

школи на Вкраїні, читає та розповсюджує московські книжки поміж українським народом і

доводить у своїх писаннях, що сей народ чудово розуміє всю московську літературу по-

московському.

Не згодимося з п. Несміяновим, скажемо так, що Христина Алчевська мала щирий замір

послужити просвіті. Але що ж вийшло з того? Вона тридцять років деморалізувала народ і,

думаючи, що служить просвіті, послужила темній темряві, послужила ідеї пожирання меншого

більшим. Та й не самий народ вона деморалізувала: погані приклади деморалізують й

інтелігенцію, а Христина Алчевська давала поганий приклад, бо її вчинок був – ренегатство, зрада.

І ось тепер святкується дивний, нечуваний ніде в світі ювілей: святкується тридцять років

ренегатства!

І се не здається нікому дивним – се у нас щоденщина. А тим часом треба б уже зрозуміти всю вагу

таких фактів. Треба б уже зрозуміти, що зрада завсігди буде зрадою, хоч якою там нехай себе

закриває гарною начебто метою. Треба зрозуміти, що кинути роботу для рідного краю і піти на

роботу до його гнобителів – не тільки звичайна відміна в пересвідченнях, а це справжня цілковита

зрада. А оцього саме у нас досі й не зрозуміли. І такі люди, як Христина Алчевська, своїм

прикладом збивають з пантелику й інших, деморалізують, як я вже сказав, нашу інтелігенцію.

Прийде колись час, що процвіте життя українське пишним цвітом. Отоді озирнемося ми назад,

щоб побачити, який шлях пройшли. Тоді згадаємо ми наших діячів, розберемо, хто робив добро, а

хто зло. Виразно тоді поділимо їх на дві частини: на тих, що віддали своє життя за рідний край, і

тих, що продали свій рідний край.

*Б. Грінченко з дружиною певний час працювали у школі Х. Алчевської, а потім дуже

розсварилися.


ВІДДАЛА ПЕРЕВАГУ ПОСАДІ ВЧИТЕЛЯ, з анотації до виставки «Висока зоря Христини

Алчевської» в харківській бібліотеці ім. Короленка

Педагогічна діяльність Алчевської здобула всесвітнє визнання. Відомі письменники І. Тургенєв,

Ф. Достоєвський, Л. Толстой вважали, що з Христини Данилівни Алчевської могла б вийти

видатна письменниця, видатна акторка, видатна співачка, але вона віддала перевагу посаді

вчителя.

Свої мрії вона втілила в своїх дітях. Її донька Христина стала відомою поетесою, син Іван – зіркою

оперної сцени світового масштабу, Григорій – композитором і вокальним педагогом, Микола –

педагогом, громадським діячем та літератором.

Родина Алчевських залишила помітний слід в історії вітчизняної культури.


МАЄМО ЗАСНУВАТИ ОРДЕН ХРИСТИНИ АЛЧЕВСЬКОЇ, пропозиція доктора історичних

наук В. Курило

Мені здається (і цю думку поділяють багато моїх колег-просвітян), що в Україні для відзначення

наших, а також іноземних меценатів має бути заснована державна нагорода —орден Христини

Алчевської . Переконаний, що ця відзнака цілком відповідає духові української ментальності і

закономірно пов’яже минуле з сьогоденням.