поширився на історико-філологічну науку не тільки в нашій країні, але й за рубежем.
Ходовою серед співробітників інституту була думка про Лихачова як про вченого середньої руки,
але інтригана, який має владу виключно для того, аби заважати іншим стати вченими. Директор
Пушкінського будинку В. Г. Базанов на Вченій раді восени 1972 р. назвав Лихачова «міжнародним
інтриганом», маючи на увазі його справи в Болгарії.
Багато корисних починань співробітників – наукових планів, готових книг, монографій, статей,
проектів серій – було зупинено із-за Лихачова. Обожнюючи лестощі, він залишався нетерпимим
до критики і розправлявся з кожним, хто мав власні наукові погляди і судження...
Як вчений Лихачов був неглибоким, більш відомим як еклектик, есеїст і імітатор. Так при
розробках теорії виникнення російської літератури з ділового листування (до речі, помилкової)
Лихачов багато чого запозичав з роботи Сталіна «Марксизм і питання мовознавства». Довгий час
– аж до 1956 р. – на зборах він виголошував хвалебні промови на честь Йосипа Віссаріоновича.
«Вождь усіх часів і народів» був кумиром радянського вченого, як і поет Борис Пастернак, чий
фотопортрет стояв на його письмовому столі.
У поетиці Лихачов дещо запозичив в Андре Грабаря, І. П. Єрьоміна, Гансу Меєргоффа, Ернста
Роберта Курціуса, у стилістиці – в О. С. Орлова, В. П. Адріанової-Перетц, Д. І. Чижевського (якого
він критикував), а також у своєї аспірантки О. Ф. Коновалової. Так, у доповіді Лихачова «Деякі
завдання щодо вивчення Другого південнослов’янського впливу в Росії» основні думки і приклади
були запозичені без посилань з дисертації Коновалової, перед цим жорстоко розкритикованої в
Секторі давньоруської літератури.
Характерним для Лихачова було безупинне продукування ідей, переважно помилкових, котрі він
любив «вбирати» у витончені, привабливі форми.
