пропагандистом творів Т. Шевченка; Володимир Дебогорій-Мокрієвич, поміщицький син, –
пройшов через терор і народницьке просвітництво в Україні, а потім – Сибір та еміграцію; Дмитро
Лизогуб, син седнівського поміщика із козацької старшини, був страчений в Одесі з друзями-
терористами.
Усі вони, повставши проти брутальних сил царату, прагнули сягнути царства правди і
справедливості.
ЧИ БУЛА ЖІНКА ТА ЩЕ Й ГОЛА, з нарису М. Литвинова та А. Литвинової
«Антидержавницький терор в Російській імперії»
Країною прокотилася хвиля замахів на вищих державних службовців. Вночі 23 лютого 1878 року
група терористів-українофілів, серед яких були В. Осинський і І. Івічевич, вчинила замах на
товариша прокурора Київського окружного суду М. М. Котляревського. Історики не пояснюють,
чому вибір впав саме на нього. Самі ж терористи заявляли, що Котляревський був засуджений
ними до розстрілу, тому що «вживав дуже строгих заходів проти заарештованих у політичних
справах».
Дійсна ж причина замаху полягала в іншому: він керував розслідуванням у справах українофілів і
дуже багато знав. Його треба було ліквідувати або залякати, щоб він не копав глибше. Про це ж
говорить і ініціатор підготовки невдалого Чигиринського повстання в тилу діючої армії В.
Дебогорій-Мокрієвич: «Арешти у Чигиринській справі проведені були жандармським офіцером
Гейкінгом; слідство …велося прокурором Котляревським. І ось у Осинського і його друзів, котрі
марили терором, незабаром дозріло рішення убити цих двох представників влади. В першу чергу
поставлений був Котляревський, про якого, до всього іншого, передавали з в’язниці, ніби там, при
обшуку, він наважився роздягнути догола одну політичну жінку».
З цього вислову можна зробити два висновки. По-перше, «замовники» невдалого селянського
повстання ухвалили рішення ліквідувати тих співробітників правоохоронних органів, хто брав
безпосередню участь в розкритті злочину, боячись, мабуть, що тим вдасться вийти на них. По-
друге, дійсний мотив вбивства замінювався «для народу» на помилковий, звідси і легенда про
роздягнену «політичну жінку», яку прокуророві у в’язниці роздягати немає чого, бо особистий
обшук затриманих проводився значно раніше.
ДЕБАГОРІЙ-МОКРІЄВИЧ І ДРАГОМАНОВ БУЛИ ПРОТИ ТЕРОРУ, з книги В. Бурцева
«Боротьба за вільну Росію»
Після численних переговорів в Цюріху з Дембо і потім з іншими емігрантами в Женеві, я
переконався, що за кордоном в революційному середовищі я не міг сподіватися знайти широкого
співчуття своїм поглядам. Зате в перемовинах з Дебогорієм-Мокрієвичем і Драгомановим, …я
відразу відчув свою близькість з ними.
…Уважно вслухувалися в мої розповіді і плани з особливим співчуттям поставилися до моїх
поглядів на політичну боротьбу, на парламентаризм, на агітацію в Росії і за кордоном. Проте було
питання, яке відразу відокремило нас один від одного, – це революційна боротьба і, зокрема,
політичний терор.
Я вважав за неможливе в боротьбі з урядом задовольнятися тільки легалізмом, петиціями,
словесними протестами і, безумовно, висловлювався за боротьбу революційними засобами і за
терор, якщо сам уряд своєю упертістю доведе до того. З цим рішучим чином не були згодні ні
Дебогорій-Мокрієвич, ні Драгоманов.
Вони, зрозуміло, не були захисниками тих, проти кого тоді був направлений політичний терор, і
вони розуміли, чому революціонери здійснювали терористичні акти. Але на терористичній
боротьбі вони не могли і не хотіли будувати своїх надій і завжди відхрещувалися від неї. У терорі
вони вбачали, перш за все, привід для посилення в Росії реакції.
Дебогорій-Мокрієвич і Драгоманов зрозуміли, що суперечка зі мною з питання про революційну
боротьбу і терор даремна і не розраховували мене переконати. Незабаром вони навіть стали
уникати розмов на цю тему.
Обидва вони погоджувалися зі мною, що ці наші розбіжності не повинні заважати нашим
сумісним виступам в одному й тому ж органі («Вільна Росія» – авт.) і що ми можемо знайти
загальний ґрунт для нашої спільної роботи. Але, виходячи з особистих і суспільних міркувань,
вони не вважали за можливе піднімати ці наші гострі суперечки в органі, котрий легально
видавався в Женеві, – вірніше сказати, вважали за можливе не піднімати їх. Я теж не ставив
неодмінною умовою нашого сходження в першому ж номері нашого органу
