КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Дебагорий-Мокриевич Владимир [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ДЕБОГОРІЙ-МОКРІЄВИЧ Володимир Карпович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Мемуарист, публіцист. Псевдоніми – Кара, Каблуков.

З дворянської родини.

Народився 12 (24) травня 1848 р. в м. Чернігові Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 10 листопада 1926 р. в м. Чирпані (Болгарія). Похований на місцевому цвинтарі.

Навчався в Немирівській, Кам’янець-Подільській гімназіях, на фізико-математичному та

медичному факультетах Київського університету (1866-1971), яких з ідейних міркувань не

закінчив.

Друкувався в журналах «Вільна Росія», «Вісник «Народної волі».

Перу Д.-М. належать історична поема «Дебагорій-Мокрієвич» (1894), «Спогади» (1894-1898),

нариси «За Байкалом» (1892), «Бунт в Горанах» (1902),

статті «Політична свобода в революційних програмах» (1889), «Відступництво і народництво»

(1899),

Під впливом брата Івана присвятив життя встановленню справедливого суспільного ладу.

Закінчувати університет відмовився на ній підставі, що чесна людина повинна жити фізичною

працею. Разом з декількома однодумцями мріяв організувати комуну в США. Прискіпливість

жандармів змусила емігрувати до Швейцарії (1873).

В рідні краї наш земляк повернувся нелегально, став одним з керівників «Київської комуни». Від

переслідувань з боку влади знову врятувала Швейцарія (1974).

Чергове повернення – задля організації селянського заколоту в Київській губернії. Заарештований

і відправлений етапом до Сибіру, де мав відбути майже 15-річний термін покарання (1879).

Дорогою зумів обмінятися документами з не політичним ув’язненим Павловим. Залишившись,

відповідно до нових паперів, не поселенні, менше, ніж за рік, втік. І знову – еміграція: Болгарія, Великобританія, США, Франція, Швейцарія.

Після Лютневої революції повернувся до Росії, проте більшовицький режим не сприйняв і знову

вирушив до Болгарії, громадянином якої на той час уже був впродовж чверті століття (1922).

Серед друзів та близьких знайомих Д. – М. Драгоманов, Л. Дейч, М. Бакунін, М. Ковалевська, В.

Бурцев, Г. Мачтет, І. Петрункевич, М. Фроленко, І. Дробязгін, В. Маслов-Стокоз, І. Бохановський,

Е. Серебряков, І. Добровольський, В. Засулич, В. Осинський, Я. Стефанович та ін.


***

МІЙ ІДЕАЛ – СВОБОДА

, з життєвого кредо В. Дебогорія-Мокрієвича

Мій світогляд зазнав багатьох змін, проте сутність свободи, як вона була удмухнута в мене

бакунінським вченням, залишилася назавжди моїм ідеалом.


НОЧУВАЛИ ПРОСТО НЕБА, зі спогадів В. Дебогорія-Мокрієвича

Чимало учнів поляків (Немирівської гімназії – авт.) ...відкрито ганили російський уряд,

розмовляли про політику, відверто співчували польським повстанцям.

…Більшість немирівських гімназистів за походженням українці та росіяни підтримували поляків.

Тільки декілька учнів з нашого гімназичного середовища … схилялися на бік російської поліції і

вважалися шпигунами.

…Комуна стверджувала, що до практичної Справи треба приступити негайно... Тому вчитися

надмірно – марна витрата часу; а деякі добалакалися навіть до того, що було б непогане забути й

те, чому раніше вивчилися, оскільки інтелігентність тільки заважає омужиченню.

…Ми знали про недовірливе ставлення селян до тих, хто все носить панське, тобто, європейський

костюм, і тому вважали, що чим бідніший одяг надінемо на себе, тим з більшою довірою стануть

вони ставитися до нас. І в цьому помилилися.

Усюди зустрічали нас підозріло і до того неохоче давали притулок, мабуть, боячись, щоб ми не

вкрали що-небудь, що пошуки місця для ночівель зробилися скоро для нас справжньою карою... не

одну ніч проводили ми просто неба.


ЗАРАДИ ПРАВДИ І СПРАВЕДЛИВОСТІ, з розвідки Ю. Бойка «Українське громадівство в

імперському соціальному регламенті ХІХ ст.»

Соціалістичними називали в цей час себе течії й організації різноманітного політичного

спрямування. Цією назвою вони прагнули підкреслити свою тенденцію до розв’язання проблем

через досягнення соціальної справедливості.

Найвидатніші революціонери-соціалісти цієї доби тим чи іншим чином були пов’язані з Україною:

талановитий організатор «Народної волі», колишній учасник Одеської громади Андрій Желябов

був родом із Таврії; Микола Кибальчич був сином священика з Чернігівщини; Сергій

Кравчинський – родом з Єлисаветградщини, ходив «у народ», був письменником і

пропагандистом творів Т. Шевченка; Володимир Дебогорій-Мокрієвич, поміщицький син, –

пройшов через терор і народницьке просвітництво в Україні, а потім – Сибір та еміграцію; Дмитро

Лизогуб, син седнівського поміщика із козацької старшини, був страчений в Одесі з друзями-

терористами.

Усі вони, повставши проти брутальних сил царату, прагнули сягнути царства правди і

справедливості.


ЧИ БУЛА ЖІНКА ТА ЩЕ Й ГОЛА, з нарису М. Литвинова та А. Литвинової

«Антидержавницький терор в Російській імперії»

Країною прокотилася хвиля замахів на вищих державних службовців. Вночі 23 лютого 1878 року

група терористів-українофілів, серед яких були В. Осинський і І. Івічевич, вчинила замах на

товариша прокурора Київського окружного суду М. М. Котляревського. Історики не пояснюють,

чому вибір впав саме на нього. Самі ж терористи заявляли, що Котляревський був засуджений

ними до розстрілу, тому що «вживав дуже строгих заходів проти заарештованих у політичних

справах».

Дійсна ж причина замаху полягала в іншому: він керував розслідуванням у справах українофілів і

дуже багато знав. Його треба було ліквідувати або залякати, щоб він не копав глибше. Про це ж

говорить і ініціатор підготовки невдалого Чигиринського повстання в тилу діючої армії В.

Дебогорій-Мокрієвич: «Арешти у Чигиринській справі проведені були жандармським офіцером

Гейкінгом; слідство …велося прокурором Котляревським. І ось у Осинського і його друзів, котрі

марили терором, незабаром дозріло рішення убити цих двох представників влади. В першу чергу

поставлений був Котляревський, про якого, до всього іншого, передавали з в’язниці, ніби там, при

обшуку, він наважився роздягнути догола одну політичну жінку».

З цього вислову можна зробити два висновки. По-перше, «замовники» невдалого селянського

повстання ухвалили рішення ліквідувати тих співробітників правоохоронних органів, хто брав

безпосередню участь в розкритті злочину, боячись, мабуть, що тим вдасться вийти на них. По-

друге, дійсний мотив вбивства замінювався «для народу» на помилковий, звідси і легенда про

роздягнену «політичну жінку», яку прокуророві у в’язниці роздягати немає чого, бо особистий

обшук затриманих проводився значно раніше.


ДЕБАГОРІЙ-МОКРІЄВИЧ І ДРАГОМАНОВ БУЛИ ПРОТИ ТЕРОРУ, з книги В. Бурцева

«Боротьба за вільну Росію»

Після численних переговорів в Цюріху з Дембо і потім з іншими емігрантами в Женеві, я

переконався, що за кордоном в революційному середовищі я не міг сподіватися знайти широкого

співчуття своїм поглядам. Зате в перемовинах з Дебогорієм-Мокрієвичем і Драгомановим, …я

відразу відчув свою близькість з ними.

…Уважно вслухувалися в мої розповіді і плани з особливим співчуттям поставилися до моїх

поглядів на політичну боротьбу, на парламентаризм, на агітацію в Росії і за кордоном. Проте було

питання, яке відразу відокремило нас один від одного, – це революційна боротьба і, зокрема,

політичний терор.

Я вважав за неможливе в боротьбі з урядом задовольнятися тільки легалізмом, петиціями,

словесними протестами і, безумовно, висловлювався за боротьбу революційними засобами і за

терор, якщо сам уряд своєю упертістю доведе до того. З цим рішучим чином не були згодні ні

Дебогорій-Мокрієвич, ні Драгоманов.

Вони, зрозуміло, не були захисниками тих, проти кого тоді був направлений політичний терор, і

вони розуміли, чому революціонери здійснювали терористичні акти. Але на терористичній

боротьбі вони не могли і не хотіли будувати своїх надій і завжди відхрещувалися від неї. У терорі

вони вбачали, перш за все, привід для посилення в Росії реакції.

Дебогорій-Мокрієвич і Драгоманов зрозуміли, що суперечка зі мною з питання про революційну

боротьбу і терор даремна і не розраховували мене переконати. Незабаром вони навіть стали

уникати розмов на цю тему.

Обидва вони погоджувалися зі мною, що ці наші розбіжності не повинні заважати нашим

сумісним виступам в одному й тому ж органі («Вільна Росія» – авт.) і що ми можемо знайти

загальний ґрунт для нашої спільної роботи. Але, виходячи з особистих і суспільних міркувань,

вони не вважали за можливе піднімати ці наші гострі суперечки в органі, котрий легально

видавався в Женеві, – вірніше сказати, вважали за можливе не піднімати їх. Я теж не ставив

неодмінною умовою нашого сходження в першому ж номері нашого органу виступити з прямим

захистом боротьби з урядом революційними засобами. Але я, безумовно, захищав програму дії

народовольців, і Дебогорій-Мокрієвич і Драгоманов знали, що за першої нагоди я маю на увазі це

зробити.

Ці програмні питання ми обговорювали не тільки в приватних бесідах, але й колективно – на

спеціально влаштованих співбесідах.

Зрештою, ми зійшлися на тому, що зараз необхідно вірі в народні повстання, яку обстоюють

більшість емігрантів, протиставити певну політичну опозиційну програму.


СТАВ ЛІБЕРАЛОМ, з розвідки С. Нікітіна «Джерелознавство історії СРСР. XIX століття»

В. К. Дебогорій-Мокрієвич, видний представник народницького кола, свідок і учасник подій

всього десятиліття аж до 1879 р., коли був арештований, цікавий перш за все як людина, що

бачила і пережила весь процес розвитку революційного народництва, – від початку ходіння в

народ до зародження народовольства. Він розповідає про події, йому особисто відомі, лише в

нікчемно малому ступені зачіпаючи відоме від інших. Це забезпечило запискам Мокрієвича

репутацію ґрунтовного і достатньо точного викладу, хоча, звичайно, і привело частково до

звуження тематичного кола спогадів.

Після своєї втечі з Сибіру Дебогорій емігрував за кордон, де досить швидко відрікся і від

бунтарства, і від народництва в цілому, перейшовши на відкрито ліберальні позиції. Розчарування

в революційній діяльності певною мірою позначається на його записках, але оскільки вони вельми

фактичні, міркувань і оцінок автора містять мало, то особливого впливу на суть їх це не впливає.


НЕ ВИПАДКОВА «НЕУВАЖНІСТЬ», з дисертації М. Чикунова «Еволюція народницьких

поглядів В. К. Дебогорія-Мокрієвича»

Виключно епізодичні згадки про В. К. Дебогорія-Мокрієвича аніскільки не змінили загальної

картини: чинники, що визначили вибір радикальної тактики, проблема ідейної ідентифікації

революціонера-народника в 1870-х рр., причини переходу на помірно-політичні позиції, а також

місце і роль його поглядів в народницькій думці 1880 – першої пол. 1890-х рр. – все це опинилося

поза увагою радянських істориків.

Роздумуючи над причинами такої дивовижної «неуважності», ...слід вказати дві найважливіші

причини. По-перше, даний представник демократичної інтелігенції не належав до розряду

ідеологів-мислителів народництва, вивченню творчої спадщини яких присвячена величезна

кількість робіт. По-друге, перехід Дебогорія-Мокрієвича в кінці 1880-х рр. на позиції

реформаторської тактики і різке неприйняття Жовтневої революції наклали на нього відбиток

«відступництва».