ДЕБОГОРІЙ-МОКРІЄВИЧ Володимир Карпович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Мемуарист, публіцист. Псевдоніми – Кара, Каблуков.
З дворянської родини.
Народився 12 (24) травня 1848 р. в м. Чернігові Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 10 листопада 1926 р. в м. Чирпані (Болгарія). Похований на місцевому цвинтарі.
Навчався в Немирівській, Кам’янець-Подільській гімназіях, на фізико-математичному та
медичному факультетах Київського університету (1866-1971), яких з ідейних міркувань не
закінчив.
Друкувався в журналах «Вільна Росія», «Вісник «Народної волі».
Перу Д.-М. належать історична поема «Дебагорій-Мокрієвич» (1894), «Спогади» (1894-1898),
нариси «За Байкалом» (1892), «Бунт в Горанах» (1902),
статті «Політична свобода в революційних програмах» (1889), «Відступництво і народництво»
(1899),
Під впливом брата Івана присвятив життя встановленню справедливого суспільного ладу.
Закінчувати університет відмовився на ній підставі, що чесна людина повинна жити фізичною
працею. Разом з декількома однодумцями мріяв організувати комуну в США. Прискіпливість
жандармів змусила емігрувати до Швейцарії (1873).
В рідні краї наш земляк повернувся нелегально, став одним з керівників «Київської комуни». Від
переслідувань з боку влади знову врятувала Швейцарія (1974).
Чергове повернення – задля організації селянського заколоту в Київській губернії. Заарештований
і відправлений етапом до Сибіру, де мав відбути майже 15-річний термін покарання (1879).
Дорогою зумів обмінятися документами з не політичним ув’язненим Павловим. Залишившись,
відповідно до нових паперів, не поселенні, менше, ніж за рік, втік. І знову – еміграція: Болгарія, Великобританія, США, Франція, Швейцарія.
Після Лютневої революції повернувся до Росії, проте більшовицький режим не сприйняв і знову
вирушив до Болгарії, громадянином якої на той час уже був впродовж чверті століття (1922).
Серед друзів та близьких знайомих Д. – М. Драгоманов, Л. Дейч, М. Бакунін, М. Ковалевська, В.
Бурцев, Г. Мачтет, І. Петрункевич, М. Фроленко, І. Дробязгін, В. Маслов-Стокоз, І. Бохановський,
Е. Серебряков, І. Добровольський, В. Засулич, В. Осинський, Я. Стефанович та ін.
***
МІЙ ІДЕАЛ – СВОБОДА
, з життєвого кредо В. Дебогорія-Мокрієвича
Мій світогляд зазнав багатьох змін, проте сутність свободи, як вона була удмухнута в мене
бакунінським вченням, залишилася назавжди моїм ідеалом.
НОЧУВАЛИ ПРОСТО НЕБА, зі спогадів В. Дебогорія-Мокрієвича
Чимало учнів поляків (Немирівської гімназії – авт.) ...відкрито ганили російський уряд,
розмовляли про політику, відверто співчували польським повстанцям.
…Більшість немирівських гімназистів за походженням українці та росіяни підтримували поляків.
Тільки декілька учнів з нашого гімназичного середовища … схилялися на бік російської поліції і
вважалися шпигунами.
…Комуна стверджувала, що до практичної Справи треба приступити негайно... Тому вчитися
надмірно – марна витрата часу; а деякі добалакалися навіть до того, що було б непогане забути й
те, чому раніше вивчилися, оскільки інтелігентність тільки заважає омужиченню.
…Ми знали про недовірливе ставлення селян до тих, хто все носить панське, тобто, європейський
костюм, і тому вважали, що чим бідніший одяг надінемо на себе, тим з більшою довірою стануть
вони ставитися до нас. І в цьому помилилися.
Усюди зустрічали нас підозріло і до того неохоче давали притулок, мабуть, боячись, щоб ми не
вкрали що-небудь, що пошуки місця для ночівель зробилися скоро для нас справжньою карою... не
одну ніч проводили ми просто неба.
ЗАРАДИ ПРАВДИ І СПРАВЕДЛИВОСТІ, з розвідки Ю. Бойка «Українське громадівство в
імперському соціальному регламенті ХІХ ст.»
Соціалістичними називали в цей час себе течії й організації різноманітного політичного
спрямування. Цією назвою вони прагнули підкреслити свою тенденцію до розв’язання проблем
через досягнення соціальної справедливості.
Найвидатніші революціонери-соціалісти цієї доби тим чи іншим чином були пов’язані з Україною:
талановитий організатор «Народної волі», колишній учасник Одеської громади Андрій Желябов
був родом із Таврії; Микола Кибальчич був сином священика з Чернігівщини; Сергій
Кравчинський – родом з Єлисаветградщини, ходив «у народ», був письменником і
пропагандистом творів Т. Шевченка; Володимир Дебогорій-Мокрієвич, поміщицький син, –
пройшов через терор і народницьке просвітництво в Україні, а потім – Сибір та еміграцію; Дмитро
Лизогуб, син седнівського поміщика із козацької старшини, був страчений в Одесі з друзями-
терористами.
Усі вони, повставши проти брутальних сил царату, прагнули сягнути царства правди і
справедливості.
ЧИ БУЛА ЖІНКА ТА ЩЕ Й ГОЛА, з нарису М. Литвинова та А. Литвинової
«Антидержавницький терор в Російській імперії»
Країною прокотилася хвиля замахів на вищих державних службовців. Вночі 23 лютого 1878 року
група терористів-українофілів, серед яких були В. Осинський і І. Івічевич, вчинила замах на
товариша прокурора Київського окружного суду М. М. Котляревського. Історики не пояснюють,
чому вибір впав саме на нього. Самі ж терористи заявляли, що Котляревський був засуджений
ними до розстрілу, тому що «вживав дуже строгих заходів проти заарештованих у політичних
справах».
Дійсна ж причина замаху полягала в іншому: він керував розслідуванням у справах українофілів і
дуже багато знав. Його треба було ліквідувати або залякати, щоб він не копав глибше. Про це ж
говорить і ініціатор підготовки невдалого Чигиринського повстання в тилу діючої армії В.
Дебогорій-Мокрієвич: «Арешти у Чигиринській справі проведені були жандармським офіцером
Гейкінгом; слідство …велося прокурором Котляревським. І ось у Осинського і його друзів, котрі
марили терором, незабаром дозріло рішення убити цих двох представників влади. В першу чергу
поставлений був Котляревський, про якого, до всього іншого, передавали з в’язниці, ніби там, при
обшуку, він наважився роздягнути догола одну політичну жінку».
З цього вислову можна зробити два висновки. По-перше, «замовники» невдалого селянського
повстання ухвалили рішення ліквідувати тих співробітників правоохоронних органів, хто брав
безпосередню участь в розкритті злочину, боячись, мабуть, що тим вдасться вийти на них. По-
друге, дійсний мотив вбивства замінювався «для народу» на помилковий, звідси і легенда про
роздягнену «політичну жінку», яку прокуророві у в’язниці роздягати немає чого, бо особистий
обшук затриманих проводився значно раніше.
ДЕБАГОРІЙ-МОКРІЄВИЧ І ДРАГОМАНОВ БУЛИ ПРОТИ ТЕРОРУ, з книги В. Бурцева
«Боротьба за вільну Росію»
Після численних переговорів в Цюріху з Дембо і потім з іншими емігрантами в Женеві, я
переконався, що за кордоном в революційному середовищі я не міг сподіватися знайти широкого
співчуття своїм поглядам. Зате в перемовинах з Дебогорієм-Мокрієвичем і Драгомановим, …я
відразу відчув свою близькість з ними.
…Уважно вслухувалися в мої розповіді і плани з особливим співчуттям поставилися до моїх
поглядів на політичну боротьбу, на парламентаризм, на агітацію в Росії і за кордоном. Проте було
питання, яке відразу відокремило нас один від одного, – це революційна боротьба і, зокрема,
політичний терор.
Я вважав за неможливе в боротьбі з урядом задовольнятися тільки легалізмом, петиціями,
словесними протестами і, безумовно, висловлювався за боротьбу революційними засобами і за
терор, якщо сам уряд своєю упертістю доведе до того. З цим рішучим чином не були згодні ні
Дебогорій-Мокрієвич, ні Драгоманов.
Вони, зрозуміло, не були захисниками тих, проти кого тоді був направлений політичний терор, і
вони розуміли, чому революціонери здійснювали терористичні акти. Але на терористичній
боротьбі вони не могли і не хотіли будувати своїх надій і завжди відхрещувалися від неї. У терорі
вони вбачали, перш за все, привід для посилення в Росії реакції.
Дебогорій-Мокрієвич і Драгоманов зрозуміли, що суперечка зі мною з питання про революційну
боротьбу і терор даремна і не розраховували мене переконати. Незабаром вони навіть стали
уникати розмов на цю тему.
Обидва вони погоджувалися зі мною, що ці наші розбіжності не повинні заважати нашим
сумісним виступам в одному й тому ж органі («Вільна Росія» – авт.) і що ми можемо знайти
загальний ґрунт для нашої спільної роботи. Але, виходячи з особистих і суспільних міркувань,
вони не вважали за можливе піднімати ці наші гострі суперечки в органі, котрий легально
видавався в Женеві, – вірніше сказати, вважали за можливе не піднімати їх. Я теж не ставив
неодмінною умовою нашого сходження в першому ж номері нашого органу виступити з прямим
захистом боротьби з урядом революційними засобами. Але я, безумовно, захищав програму дії
народовольців, і Дебогорій-Мокрієвич і Драгоманов знали, що за першої нагоди я маю на увазі це
зробити.
Ці програмні питання ми обговорювали не тільки в приватних бесідах, але й колективно – на
спеціально влаштованих співбесідах.
Зрештою, ми зійшлися на тому, що зараз необхідно вірі в народні повстання, яку обстоюють
більшість емігрантів, протиставити певну політичну опозиційну програму.
СТАВ ЛІБЕРАЛОМ, з розвідки С. Нікітіна «Джерелознавство історії СРСР. XIX століття»
В. К. Дебогорій-Мокрієвич, видний представник народницького кола, свідок і учасник подій
всього десятиліття аж до 1879 р., коли був арештований, цікавий перш за все як людина, що
бачила і пережила весь процес розвитку революційного народництва, – від початку ходіння в
народ до зародження народовольства. Він розповідає про події, йому особисто відомі, лише в
нікчемно малому ступені зачіпаючи відоме від інших. Це забезпечило запискам Мокрієвича
репутацію ґрунтовного і достатньо точного викладу, хоча, звичайно, і привело частково до
звуження тематичного кола спогадів.
Після своєї втечі з Сибіру Дебогорій емігрував за кордон, де досить швидко відрікся і від
бунтарства, і від народництва в цілому, перейшовши на відкрито ліберальні позиції. Розчарування
в революційній діяльності певною мірою позначається на його записках, але оскільки вони вельми
фактичні, міркувань і оцінок автора містять мало, то особливого впливу на суть їх це не впливає.
НЕ ВИПАДКОВА «НЕУВАЖНІСТЬ», з дисертації М. Чикунова «Еволюція народницьких
поглядів В. К. Дебогорія-Мокрієвича»
Виключно епізодичні згадки про В. К. Дебогорія-Мокрієвича аніскільки не змінили загальної
картини: чинники, що визначили вибір радикальної тактики, проблема ідейної ідентифікації
революціонера-народника в 1870-х рр., причини переходу на помірно-політичні позиції, а також
місце і роль його поглядів в народницькій думці 1880 – першої пол. 1890-х рр. – все це опинилося
поза увагою радянських істориків.
Роздумуючи над причинами такої дивовижної «неуважності», ...слід вказати дві найважливіші
причини. По-перше, даний представник демократичної інтелігенції не належав до розряду
ідеологів-мислителів народництва, вивченню творчої спадщини яких присвячена величезна
кількість робіт. По-друге, перехід Дебогорія-Мокрієвича в кінці 1880-х рр. на позиції
реформаторської тактики і різке неприйняття Жовтневої революції наклали на нього відбиток
«відступництва».