за часом належить до ХVІІІ ст.
За переказами 1739 року у містечку Охтирка на Харківщині (тепер Сумщина) під час сінокосу у
високій траві було чудесним способом віднайдено цей образ.
У 1753 р. святитель Йоасаф Горленко Білгородський здійснив закладини Покровського собору в
Охтирці, по завершенні будівництва освячено 1768 р. Тут і розмістили ікону Охтирської Божої
Матері.
Іконографія образу є надто незвичайною у порівнянні з відомими Богородичними типами. Її
зображено юною з непокритою головою і розпущеним волоссям. Молитовно склавши руки, Вона
споглядає розп’яття свого Сина.
Постать Богородиці змальовано більшою в розмірах, порівняно з іншими зображеннями на іконі.
Композиційно тип Охтирської Богоматері пов’язується з переданням, за яким Марія в свої юні
роки, ще до народження Ісуса, мала видіння про його розп’яття.
ОСВІЧЕНИХ ЛЮДЕЙ МОСКВА ЗНАХОДИЛА НА БЕРЕГАХ ДНІПРА, з розвідки «Дані про
українців на єпархіальних кафедрах Фінської Руси» на kominarod.ru
В часі XVIII ст. з 26 великоруських єпархій (включаючи й сибірські – Тобольську й Іркутську) не
було жодної, кафедра якої не була б зайнята в тому чи іншому часі єпископом-українцем. Були
кафедри, – і то з видних кафедр, – які довший час підряд управлялись українськими ієрархами.
Так, місцеблюститель митроп. Стефан Яворський 18 років (1700-1718) керував Московською
єпархією, як колишньою патріаршою, що не мала свого архієрея, а коли вона з т. зв. «синодальної
області» (в рр. 1721-42) 139 була відновлена (з виділенням з її величезного складу чотирьох нових
єпархій), як окрема єпархія, в 1742 р., – то кафедру її від 1742 до 1767 р. займали українські
ієрархи:
Йосиф Вовчанський, що перед тим був єпископом могилевським;
Платон Малиновський, перед тим архієпископ Крутицький;
Тимофій Щербацький, перед тим митрополит київський.
Петербурзька єпархія, яка була утворена указом 1 вересня 1742 р., до самого правління Катерини
II мала своїми єпархіальними архієреями тільки українців (Никодим Срібницький, Феодосій
Янковський, Сильвестр Кулябка і Веніамін Пуцек-Григорович).
Новгородська єпархія… управлялась архієпископами – білорусом і українцями впродовж майже
40 років (Феодосій Яновський, Феофан Прокопович, Амвросій Юшкевич, Стефан Калиновський).
Псковська єпархія від 1718 р., коли на єпископа псковського був висвячений ректор Київської
Академії, ігумен Феофан Прокопович, і до 1761 р. мала єпархіальних архієреїв українців, які так
само, як і владики новгородські, були переважно й членами Св. Синоду (Феофан Прокопович,
Рафаїл Заборовський, Варлаам Леницький, Стефан Калиновський, Симон Тодорський, Веніамін
Пуцек-Григорович).
Кафедру Тверської єпархії від 1703 до 1763 р. займало тільки два єпископа великоруса, і то в
короткому часі 5 років; впродовж же 55 років було шість ієрархів українців, між ними й члени Св.
Синоду – архієпископи: Феофілакт Лопатинський (1723-1735) і Митрофан Слотвинський (1738-
1752).
Смоленська єпархія, за сто майже років 1699-1795, була очолена владикою з великорусів тільки
два роки, греком – п’ять років; впродовж же 90 років очолювали її владики українці і білоруси,
довгими роками два ієрарха – вихованці Київської Академії: Гедеон Вишневський (1728-1761) і
Парфеній Сопковський (1761-1795).
Казанська єпархія від 1732 до 1762 р. управлялась українськими ієрархами.
Архангельська єпархія на півночі (іменована спочатку холмогорською) за 90 років (1682-1771)
мала єпископів і архієпископів – 6 українців, 3 – великоруси і 1 грека (між українськими
владиками – Варнава Волостковський, син багатого шляхтича з Галичини, займав кафедру від
1712 р. до смерті в 1730 р.).
На кафедрах Тобольської й Іркутської єпархій в Сибіру всі 13 ієрархів за час приблизно від 1701
до 1775 р. були українці.
Призначення на архієрейські кафедри переважно українців мали свою причину в устремлінні дати
освічених архіпастирів в єпархії, щоб архієрей подбав і про освіту духовенства, а тим самим і
пастви.
…Між тим архієреї-українці, почуваючи себе на чужині, дійсно потребували часто опертя в
управлінні на людей, їм відданих, людей з освітою, яких не знаходили посеред місцевого
духовенства. Особливо ж гостро відчувалась така потреба тоді, коли новоприбулого владику
зустрічала на місці ненависть, ворожнеча, інтриги, грубіянство.
Отже чимало було випадків,
