КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Горленко Аким [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ГОРЛЕНКО Яким (Йоасаф) Андрійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник, священик. В чернецтві – Іларіон (1725), Йоасаф (1927). Зарахований до лику святих

як Святий Йоасаф Білгородський Російською Православною Церквою (1911).

З козацької родини. Батько, Горленко А., – бунчуковий товариш; мати Марія, – донька гетьмана

Данила Апостола; дід, Д. Лазаревич, – сподвижник Івана Мазепи; племінник Г. Квітка-

Основ`яненко – класик української літератури.

Народився 8 вересня 1705 р. в м. Прилуках Чернігівського полку Російської імперії (нині –

районний центр Чернігівської області України).

Помер 10 грудня 1754 р. в м. Грайвороні Російської імперії (нині – районний центр Білгородської

області РФ). Похований у Свято-Троїцькому соборі м. Білгород (РФ).

Навчався в Києво-Могилянській колегії (1713-1929).

Працював вчителем Київської академії (1729-1733), екзаменатором Київської митрополії при

Софійському соборі (1734-1737), був ігуменом, архімандритом Спасо-Преображенського

Мгарського монастиря (1737-1744), намісником Троїце-Сергієвої лаври (1745-1748), єпископом

білгородським і обоянським (1748-1754).

Член Київської консисторії (1735).

Наш земляк – автор наступних доробків: «Привітальний діалог на честь сходження на престол

київського архієпископа Рафаїла» (1732), «Бран чесних семи добродійностей» (1737), «Слово в

неділю 25-у з зішесття духу святого» (1743).

Його перу також належать драматичний діалог, автобіографічні нотатки, промови.

День пам’яті – 4 (17) вересня і 10 (23) грудня.

Серед друзів та близьких знайомих Г. – Г. Сковорода, А. Могилянський, Л. Горка та ін.


***

СХІДЦІ З ДВОХ СТУПЕНЬОК,

з життєвого кредо Я. Горленка

Перед кожним з нас – лише східці з двох ступеньок: це любов до Бога і спорідненаз нею любов до

ближнього.

ЗАЛИШИВ ПО СОБІ 70 КОПІЙОК, з дослідження О. Дублянського «Українські святі»

У присутності Єлизавети І в Петропавлівському соборі (Петербург) його було висвячено на

єпископа Білгородського та Обоянського. Білгородщина є етнічною українською землею, де

українці тоді складали переважну більшість населення краю.

Святий Йоасаф, незважаючи на своє слабке здоров`я, об`їздив всю свою єпархію, котра

охоплювала значну частину Слобідської та Сіверської України, багато проповідував, ревно дбав

про те, щоб духовенство відповідало своєму високому призначенню. Велику увагу приділяв

благодійництву, причому прагнув допомогти бідним анонімно, був людиною дійсно святого

життя, аскетом і безсрібником.

Після його смерті знайшли тільки 70 копійок, тому довелося ховати єпископа величезної єпархії за

казенний кошт.

Передбачаючи свою кончину, святий Йоасаф влітку 1754 р. востаннє відвідав рідні місця,

попрощався з батьком, що жив у невеликій келії біля Прилук, деякі монастирі. У Гайвороні він

тяжко захворів і саме тут востаннє побачився з матір`ю та сестрами. За кілька місяців, 10 грудня

1754 року, він упокоївся.

Архієрей, котрий мав ховати святого, затримався з поважних причин на цілий місяць. Але

впродовж цього часу на тілі, яке лежало у відкритому гробі, не було виявлено жодних ознак

тління. Святий був похований у Свято-Троїцькому соборі м. Білгорода. Біля його мощів невдовзі

почалися чудесні зцілення.

Пам`ять св. Йоасафа Православна Церква вшановує 10 (23) грудня та 4 (17) вересня (відкриття

мощів).


НАСТАВЛЯВ ПАРАФІЯН, з журналу «Мгарскій колоколъ» за грудень 2007 р.

З метою підняття освітнього і релігійно-етичного стану парафіяльного духівництва,

преосвященный Йоасаф з першого року вступу на Білгородську кафедру, не зважаючи на

слабкість здоров’я, щорічно здійснював огляд своєї обширної єпархії і зупинявся не в покійних

чхоромах багатіїв, а в бідних хатинах селян або будиночках сільських батюшок. Одержуючи

притулок в названих житлах, святитель Йоасаф нічний час присвячував молитві, а вранці, після

здійснення Божественної літургії, наставляв парафіян православно-християнській вірі і

благочестю.

Його можна було бачити то в Білгороді, то в Харкові, то у великому селищі, то в глухому селі.

Особливо гострозоро пильний святитель стежив за тим, щоб пастирі церкви Христової були

сповнені глибокого благоговіння до служб церковних і святинь.


ВИСВЯТИВ ОХТИРСЬКИЙ СОБОР , з церковного календаря

Щороку 15 липня православні відзначають день Охтирського образу Божої Матері. Поява образу

за часом належить до ХVІІІ ст.

За переказами 1739 року у містечку Охтирка на Харківщині (тепер Сумщина) під час сінокосу у

високій траві було чудесним способом віднайдено цей образ.

У 1753 р. святитель Йоасаф Горленко Білгородський здійснив закладини Покровського собору в

Охтирці, по завершенні будівництва освячено 1768 р. Тут і розмістили ікону Охтирської Божої

Матері.

Іконографія образу є надто незвичайною у порівнянні з відомими Богородичними типами. Її

зображено юною з непокритою головою і розпущеним волоссям. Молитовно склавши руки, Вона

споглядає розп’яття свого Сина.

Постать Богородиці змальовано більшою в розмірах, порівняно з іншими зображеннями на іконі.

Композиційно тип Охтирської Богоматері пов’язується з переданням, за яким Марія в свої юні

роки, ще до народження Ісуса, мала видіння про його розп’яття.


ОСВІЧЕНИХ ЛЮДЕЙ МОСКВА ЗНАХОДИЛА НА БЕРЕГАХ ДНІПРА, з розвідки «Дані про

українців на єпархіальних кафедрах Фінської Руси» на kominarod.ru

В часі XVIII ст. з 26 великоруських єпархій (включаючи й сибірські – Тобольську й Іркутську) не

було жодної, кафедра якої не була б зайнята в тому чи іншому часі єпископом-українцем. Були

кафедри, – і то з видних кафедр, – які довший час підряд управлялись українськими ієрархами.

Так, місцеблюститель митроп. Стефан Яворський 18 років (1700-1718) керував Московською

єпархією, як колишньою патріаршою, що не мала свого архієрея, а коли вона з т. зв. «синодальної

області» (в рр. 1721-42) 139 була відновлена (з виділенням з її величезного складу чотирьох нових

єпархій), як окрема єпархія, в 1742 р., – то кафедру її від 1742 до 1767 р. займали українські

ієрархи:

Йосиф Вовчанський, що перед тим був єпископом могилевським;

Платон Малиновський, перед тим архієпископ Крутицький;

Тимофій Щербацький, перед тим митрополит київський.

Петербурзька єпархія, яка була утворена указом 1 вересня 1742 р., до самого правління Катерини

II мала своїми єпархіальними архієреями тільки українців (Никодим Срібницький, Феодосій

Янковський, Сильвестр Кулябка і Веніамін Пуцек-Григорович).

Новгородська єпархія… управлялась архієпископами – білорусом і українцями впродовж майже

40 років (Феодосій Яновський, Феофан Прокопович, Амвросій Юшкевич, Стефан Калиновський).

Псковська єпархія від 1718 р., коли на єпископа псковського був висвячений ректор Київської

Академії, ігумен Феофан Прокопович, і до 1761 р. мала єпархіальних архієреїв українців, які так

само, як і владики новгородські, були переважно й членами Св. Синоду (Феофан Прокопович,

Рафаїл Заборовський, Варлаам Леницький, Стефан Калиновський, Симон Тодорський, Веніамін

Пуцек-Григорович).

Кафедру Тверської єпархії від 1703 до 1763 р. займало тільки два єпископа великоруса, і то в

короткому часі 5 років; впродовж же 55 років було шість ієрархів українців, між ними й члени Св.

Синоду – архієпископи: Феофілакт Лопатинський (1723-1735) і Митрофан Слотвинський (1738-

1752).

Смоленська єпархія, за сто майже років 1699-1795, була очолена владикою з великорусів тільки

два роки, греком – п’ять років; впродовж же 90 років очолювали її владики українці і білоруси,

довгими роками два ієрарха – вихованці Київської Академії: Гедеон Вишневський (1728-1761) і

Парфеній Сопковський (1761-1795).

Казанська єпархія від 1732 до 1762 р. управлялась українськими ієрархами.

Архангельська єпархія на півночі (іменована спочатку холмогорською) за 90 років (1682-1771)

мала єпископів і архієпископів – 6 українців, 3 – великоруси і 1 грека (між українськими

владиками – Варнава Волостковський, син багатого шляхтича з Галичини, займав кафедру від

1712 р. до смерті в 1730 р.).

На кафедрах Тобольської й Іркутської єпархій в Сибіру всі 13 ієрархів за час приблизно від 1701

до 1775 р. були українці.

Призначення на архієрейські кафедри переважно українців мали свою причину в устремлінні дати

освічених архіпастирів в єпархії, щоб архієрей подбав і про освіту духовенства, а тим самим і

пастви.

…Між тим архієреї-українці, почуваючи себе на чужині, дійсно потребували часто опертя в

управлінні на людей, їм відданих, людей з освітою, яких не знаходили посеред місцевого

духовенства. Особливо ж гостро відчувалась така потреба тоді, коли новоприбулого владику

зустрічала на місці ненависть, ворожнеча, інтриги, грубіянство.

Отже чимало було випадків, коли кандидати українці відмовлялись від призначення на

великоруські архієрейські кафедри, особливо в північні єпархії, мотивуючи відмову станом свого

здоров’я, коли в дійсності їх лякали грубіянські звичаї, вороже відношення місцевого духовенства

до «черкесів» і «поляків» на архієрейських кафедрах.

…Російський уряд був також зацікавлений в тім, щоб в пограничних з Заходом областях мати по

містах освічене духовенство, що вміло б проповідувати, і за таким звертався до Києва.

З України потребували, як бачимо, на Московщину вчених і грамотних монахів, яких на

Московщині майже не мали, але одночасно з цим не бачимо, щоб уряд прикладав старання до

того, щоб таких своїх мати.

Велика кількість українців-ченців вчених на великоруських єпископських кафедрах тягне за

собою й велику кількість настоятелів-українців по великоруських монастирях у XVIII в. Освітній

ценз кандидатів в настоятелі грав, розуміється, велику роль, але ж приймались під увагу й інші

якості, як – побожність, здібності адміністративні, господарність, а таких кандидатів українські

ієрархи скоріше могли мати посеред своїх земляків з України, де чернецтво розвивалось в умовах

більш вільних і культурних, ніж у Великоросії. Кандидати на становища настоятелів з українців

або викликались безпосередньо з України, або проходили перед тим в Московщині якусь службу

чи послушенство в монастирях, при архієрейських домах, ієромонахами в російському флоті,

найбільше ж на педагогічній ниві по школах.

…Перші ж 4 українці просто з намісників Троїцької лаври стали ієрархами: Антоній

Нарожницький, Феодосій Янковський, Йоасаф Горленко, Феофан Чарнуцький.

З України, за дозволом Синоду й світського уряду, кілька разів викликували до Троїцької лаври не

тільки соборних ієромонахів, але й простих ченців, і не тільки ченців, а й послушників;

викликували й виписували в рр. 1742, 44, 46, 49-51 і пізніше. Не дивно, що Троїцька лавра в цих

часах наповнилась українцями, які, крім архімандритства й намісництва, займали часто й інші

адміністративні в монастирі становища, як келаря, скарбника, ризничого.

З 1742 року відкрита була при монастирі й семінарія, учителями в якій теж були викликані

українці.