Демченка. Це була не тiльки рiдна мова, але мова лiтературно грамотна, не засуржикована.
Мене це тiшило. Менi думалося тодi: що буде з нашою мовою, якщо хвиля зросiйщення
накотиться ще й на такi провiнцiйнi мiстечка, як Талалаївка? Як же треба всiм нам, особливо
вчителям, працiвникам культури, виконавцям народних пiсень, журналiстам, безкомпромiсно
захищати святе рiдне слово, яке нинi потерпає не лише вiд тиску зовнi, а й вiд нашого безголов’я.
Ярошiвку я вiдкрив для себе понад п’ятдесят рокiв тому. А в 1961 роцi вiдвiдав це село вже як
дослiдник Горленка. Тодi ще були живi люди, якi пам’ятали його в сiльському оточеннi. Вiдтодi
Ярошiвка (нова назва села – Українське – не сприймається моєю свiдомiстю) стала духовно
близькою: тут палав вогонь таланту Горленка, звiдси летiли листи до Полтави, в скромну садибу
класика рiдної лiтератури Панаса Мирного, а сюди, в ярошiвську «палестину», – листи вiд
Грiнченка, Заньковецької, Кричевського, Дмитрiєва... Та й самi вони навiдувалися до
ярошiвського самiтника.
I коли тепер думаєш, що нема й слiду вiд садиби старовинного роду Горленкiв, що iм’я Василя
Петровича протягом десятилiть було забуте, зневажене, а його чудовi книжки не перевидавались,
стає сумно на душi.
