Вербицкий-Антиохов Николай (fb2)





ВЕРБИЦЬКИЙ-АНТИОХОВ Микола Андрійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, поет.

З дворянської родини.

Народився 3 (15) лютого 1843 р. в м. Чернігові Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 27 листопада (10 грудня) 1909 р. в м. Чернігові Російської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області України).

Закінчив Чернігівську гімназію (1851-1859), навчався в Київському (1859) та Петербурзькому

(1860-1861) університетах. З останнього за участь в студентських акціях протесту примусово вис-

ланий під нагляд поліції в Київ. Що не завадило йому екстерном скласти кандидатський іспит на

історико-філологічному факультеті Київського університету (1863).

Працював учителем в Полтавській (1864-1866), Чернігівській (1866-1875), Рязанській (1875-1886), Орловській (1886-1900) гімназіях.

Друкувався в газетах «Київський телеграф», «Тиждень», «Орловські відомості», журналах

«Тиждень», «Росія», «Книги «Тижня», «Природа і мисливство», «Собаче і рушничне мисливство», альманахах «Вік», «З потоку життя», «Українська муза».

Як літератор дебютував віршами українською мовою в газеті «Чернігівський аркуш» та журналі

«Підвалини» (1862).

Потім настала черга «Просвітителя» (1878) та «Повісті про те, як в місті засновували мисливське

товариство», збірників «Нариси з мисливського життя» (1898), «Мисливські оповідання» (1900), поеми «Діана й Актеон».

Уже після життя автора світ побачили «Нариси шкільного життя. Інспектор» (1910).

Існує версія, що слова пісні «Ще не вмерла Україна», що сьогодні є гімном нашої держави, П. Чу-

бинський писав разом з В.-А.

Поезія В.-А. сповнена шевченківського протесту проти національного (преса метрополії називала

це «випадами націоналістичного характеру») й соціального гніту.

Серед друзів та близьких знайомих В.-А. – М. Лисенко, Г. Успенський, П. Чубинський, Т.

Рильський, П. Куліш, О. Стоянов, І. Рашевський, Л. Глібов, П. Гайдебуров, В. Антонович, М. Ко-

цюбинський, В. Забіла, М. Заньковецька, Л. Андрєєв та ін.


***

ХАТА УБОГАЯ

, з життєвого кредо М. Вербицького-Антиохова

Сумно... Темно! Тільки ж гляне колись з неба сонце в нашу хату убогую, в розбите віконце.

КРАЩЕ ВОЛОХАТІ ОГІРКИ, НІЖ ДІВЧАТА, з оповідання М. Вербицького-Антиохова «Біля

багаття»

Черешнін вирішив, нарешті, «жити за вільністю дворянською, як птахи небесні». На його щастя, він був володарем деякої поземельної власності, яку здавав мужикам в оренду і яка давала йому

повну можливість не тільки задовольняти потреби першої необхідності, а й навіть дозволяти собі

деяку розкіш. А розкіш ця полягала в тому, що він, тиняючись з місця на місце, переїздив з міста

в місто, з губернії в губернію, для вигляду прилаштовуючись на якесь підприємство на зразок

агента з торгівлі волохатими огірками, в способі ж життя зберігав звички, можна сказати, спартанські.

– Як тобі не соромно, Черешнін, – дорікали його приятелі, – з такими здібностями і так

відчайдушно дармоїдствувати!

– Зовсім не соромно.

– Невже ти не міг до цих пір собі рід діяльності вибрати?

– Справді, не міг.

– Тлумач! Лінощі прокляті здолали.

– І зовсім не лінощі.

– А що ж?

– А те, що моє покликання йде врозріз з моїм становищем.

– Яке таке твоє покликання?

– Моє покликання?! А думаю я, що моє покликання в балагані на голові ходити та зубами гирі

піднімати.

– Ну що за свинство! Мало тебе били в отроцтві?

– Ну, цього не говори: у батька небіжчика рука мало не важчою за мою була, і арапник на цвяхові

висів про всяк випадок.

– І здоровий ти брехати, Черешнін!

– Чого брехати?! Влітало, брат, так... дай бог кожному! Особливо, коли розуму почав набиратися і

став до дівчат залицятися... Раз так влетіло, що я й тепер ні на яку жінку дивитися без здригання не

можу...


СТЕПАНЕ, ГАСИ ЛАМПИ, з «Повісті про те, як в місті N засновували мисливське товариство»

М. Вербицького-Антиохова

Поміж гостями запанувала щонайповніша безтямність, вся, проте, пройнята однією ідеєю: насолити... нещасливому господареві. Уїдливі зауваження чулися на його адресу з усіх боків.

– Ну, пригостив!

– Точно! Століття не забудеш!

– Плюньте, панове, підемо додому!

– Ой, та Петро Іванович! От так Петро Іванович!

– Жила, відомо!

– Він, говорять, рідну тітку отруїв: ветеринара покликав замість доктора.

– Що ви?!

– Говорять, я не знаю...

– Ну-у-у?! Не може бути, брешуть!

– Чого брешуть? Судячи з сьогоднішнього, всьому повіриш!

– Воно точно!

Протазанов кип’ятився не менш інших, проте прагнув звести питання на логічний ґрунт: схопивши Жабникова за ґудзик сюртука й енергійно смикаючи його, він гримів у нього над вухом:

– Дозвольте вас запитати, хіба так вчиняють? І до чого все це. До чого, питаю?

Жабников відчайдушно рвонувся і, залишивши у вигляді військової контрибуції в звитяжних

генеральських руках ґудзик,