Вербицкий-Антиохов Николай (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



ВЕРБИЦЬКИЙ-АНТИОХОВ Микола Андрійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, поет.

З дворянської родини.

Народився 3 (15) лютого 1843 р. в м. Чернігові Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 27 листопада (10 грудня) 1909 р. в м. Чернігові Російської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області України).

Закінчив Чернігівську гімназію (1851-1859), навчався в Київському (1859) та Петербурзькому

(1860-1861) університетах. З останнього за участь в студентських акціях протесту примусово вис-

ланий під нагляд поліції в Київ. Що не завадило йому екстерном скласти кандидатський іспит на

історико-філологічному факультеті Київського університету (1863).

Працював учителем в Полтавській (1864-1866), Чернігівській (1866-1875), Рязанській (1875-1886), Орловській (1886-1900) гімназіях.

Друкувався в газетах «Київський телеграф», «Тиждень», «Орловські відомості», журналах

«Тиждень», «Росія», «Книги «Тижня», «Природа і мисливство», «Собаче і рушничне мисливство», альманахах «Вік», «З потоку життя», «Українська муза».

Як літератор дебютував віршами українською мовою в газеті «Чернігівський аркуш» та журналі

«Підвалини» (1862).

Потім настала черга «Просвітителя» (1878) та «Повісті про те, як в місті засновували мисливське

товариство», збірників «Нариси з мисливського життя» (1898), «Мисливські оповідання» (1900), поеми «Діана й Актеон».

Уже після життя автора світ побачили «Нариси шкільного життя. Інспектор» (1910).

Існує версія, що слова пісні «Ще не вмерла Україна», що сьогодні є гімном нашої держави, П. Чу-

бинський писав разом з В.-А.

Поезія В.-А. сповнена шевченківського протесту проти національного (преса метрополії називала

це «випадами націоналістичного характеру») й соціального гніту.

Серед друзів та близьких знайомих В.-А. – М. Лисенко, Г. Успенський, П. Чубинський, Т.

Рильський, П. Куліш, О. Стоянов, І. Рашевський, Л. Глібов, П. Гайдебуров, В. Антонович, М. Ко-

цюбинський, В. Забіла, М. Заньковецька, Л. Андрєєв та ін.


***

ХАТА УБОГАЯ

, з життєвого кредо М. Вербицького-Антиохова

Сумно... Темно! Тільки ж гляне колись з неба сонце в нашу хату убогую, в розбите віконце.

КРАЩЕ ВОЛОХАТІ ОГІРКИ, НІЖ ДІВЧАТА, з оповідання М. Вербицького-Антиохова «Біля

багаття»

Черешнін вирішив, нарешті, «жити за вільністю дворянською, як птахи небесні». На його щастя, він був володарем деякої поземельної власності, яку здавав мужикам в оренду і яка давала йому

повну можливість не тільки задовольняти потреби першої необхідності, а й навіть дозволяти собі

деяку розкіш. А розкіш ця полягала в тому, що він, тиняючись з місця на місце, переїздив з міста

в місто, з губернії в губернію, для вигляду прилаштовуючись на якесь підприємство на зразок

агента з торгівлі волохатими огірками, в способі ж життя зберігав звички, можна сказати, спартанські.

– Як тобі не соромно, Черешнін, – дорікали його приятелі, – з такими здібностями і так

відчайдушно дармоїдствувати!

– Зовсім не соромно.

– Невже ти не міг до цих пір собі рід діяльності вибрати?

– Справді, не міг.

– Тлумач! Лінощі прокляті здолали.

– І зовсім не лінощі.

– А що ж?

– А те, що моє покликання йде врозріз з моїм становищем.

– Яке таке твоє покликання?

– Моє покликання?! А думаю я, що моє покликання в балагані на голові ходити та зубами гирі

піднімати.

– Ну що за свинство! Мало тебе били в отроцтві?

– Ну, цього не говори: у батька небіжчика рука мало не важчою за мою була, і арапник на цвяхові

висів про всяк випадок.

– І здоровий ти брехати, Черешнін!

– Чого брехати?! Влітало, брат, так... дай бог кожному! Особливо, коли розуму почав набиратися і

став до дівчат залицятися... Раз так влетіло, що я й тепер ні на яку жінку дивитися без здригання не

можу...


СТЕПАНЕ, ГАСИ ЛАМПИ, з «Повісті про те, як в місті N засновували мисливське товариство»

М. Вербицького-Антиохова

Поміж гостями запанувала щонайповніша безтямність, вся, проте, пройнята однією ідеєю: насолити... нещасливому господареві. Уїдливі зауваження чулися на його адресу з усіх боків.

– Ну, пригостив!

– Точно! Століття не забудеш!

– Плюньте, панове, підемо додому!

– Ой, та Петро Іванович! От так Петро Іванович!

– Жила, відомо!

– Він, говорять, рідну тітку отруїв: ветеринара покликав замість доктора.

– Що ви?!

– Говорять, я не знаю...

– Ну-у-у?! Не може бути, брешуть!

– Чого брешуть? Судячи з сьогоднішнього, всьому повіриш!

– Воно точно!

Протазанов кип’ятився не менш інших, проте прагнув звести питання на логічний ґрунт: схопивши Жабникова за ґудзик сюртука й енергійно смикаючи його, він гримів у нього над вухом:

– Дозвольте вас запитати, хіба так вчиняють? І до чого все це. До чого, питаю?

Жабников відчайдушно рвонувся і, залишивши у вигляді військової контрибуції в звитяжних

генеральських руках ґудзик, сховався в кабінеті.

– Степан, гаси лампи! – вигукнув він звідти таким голосом, яким звичайно кричать? «Караул, ріжуть!»

Цей вигук змусив, нарешті, публіку ретируватися в передпокій, де ще певний час гості галасували, прикрашаючи свої пальто і шапки; без інциденту справа не обійшлася і тут.

– Гей, пане! – залементував Дон Сопіліо услід одному з тих, хто пішов. – Ви мої нові калоші

захопили! Гей ви, чуєте? Не можна ж так...

Однак чиновничок, котрий саме з радістю переконався, що чужі новенькі калоші довелися йому

якраз до ноги, утікав сходами з легкістю гумового м’ячика і був глухий до всяких закликів.

Коли все стихло, Жабников обережно вийшов з кабінету і побачив Костю, який, розставивши

ноги, стояв посеред кімнати, меланхолійно споглядав залишки бенкету, порожні пляшки, купи

цигаркових недопалків на підлозі і на столах... Помітивши Жабникова, він звернувся до нього, докірливо гойдаючи головою і єхидно підморгуючи лівим оком:

– Хіба ж можна?! Хіба я тебе не попереджав? Не говорив, що не з того кінця починаєш? Не

говорив?!

– Забирайся ти до дідька! – крикнув Жабников, весь тремтячи від люті.

Костя вмить прошмигнув в передпокій, але через деякий час висунув голову із-за дверей і

вимовив:

– А ти того... валер’янових крапель на ніч прийми, здорово допомагає!


МАЛОВІДОМИЙ ДЛЯ ЧИТАЧА, з статті «Вербицький-Антиохов Микола Андрійович» в

«Літературній енциклопедії»

Енциклопедично освічений, талановитий, М. А. Вербицький тридцять шість років присвятив

педагогічній діяльності. За високу ерудицію, вільну манеру викладання, схильність до імпровізації

й «товариське ставлення до вихованців» він користувався великою популярністю і любов’ю учнів.

Життєві враження, пов’язані з викладанням, відбилися в розповідях «Педагог», «Просвітитель». У

них намальовані портрети провінційних вчителів-просвітителів, вільнодумців.

...У некролозі, надрукованому в газеті «Мова» і журналі «Історичний вісник», висловлено

співчуття про те, що письменник поміщав свої оповідання в «мало поширених журналах, і тому

вони залишилися маловідомими для читача».

ХТО Ж НАСПРАВДІ НАПИСАВ ГІМН УКРАЇНИ, з дослідження В. Сиротенка (Вербицького)

«Історія гімну України (імена та долі)»

Історії створення свого гімну, ми не знаємо і дотепер. Адже говоримо, що слова написав Павло

Чубинський. Багато чого заради України зробив академік Павло Платонович Чубинський. Проте у

гімні йому належить лише виправлення і приспів. А автором його зробив вже після смерті, 1885

року, мій пращур, запеклий українофіл Пантелеймон Куліш.

…Микола Вербицький-Антиохов, син секретаря Чернігівської губернської управи, в 16 років став

студентом Київського університету св. Володимира. За сатиричні вірші і створення студентської

газети «Помийниця», на особисте прохання-вимогу ректора, був переведений батьком у Петербург

«для охолодження».

Поруч, у будинку Академії мистецтв жив Шевченко. Нерідко під вечір він заходив до них, розраховуючи на чарку. Миколка, музичний талант якого відзначав сам Михайло Глинка, сідав за

фортепіано, а Панас Маркович співав своїм прекрасним баритоном народні українські пісні. Йому

завжди підспівував Тарас Григорович, хоч й жартував, що з його голосом можна лише кричати

«Зайнято! « у туалеті.

…Зібралася вечірка. Не важливо, де вона проходила… Головне, що на ній були і Микола з

побратимом Павлом Чубинським, і їхні найближчі друзі – Тадей Рильський (відомий, як поет

Максим Чорний) з приятелем Павлином Свенцицьким (відомий український поет Павло Свій).

За фортепіано сів Вербицький, а Рильський і Свенцицький заспівали заколотні рядки. Коли вони

скінчили, Микола став тихо наспівувати свій переклад: «Мати-Вітчизна не загине, доки ми

живемо».

Павло Чубинський замість доброго слова за експромт сказав, що ніж перекладати чужу пісню, краще написати свою: ген, скільки вже часу Володимир Антонович просить громадівців створити

свою «Марсельєзу».

Микола, котрий славився імпровізаціями, не став противитися і зараз же, під той же мотив, заспівав нову пісню:

Ще не вмерла України ні слава, ні воля,

Ще нам, браття молодії, посміхнеться доля.

Ще розвіє чорні хмари і біля віконця,

Тут, в українському домі, ми діждемось сонця.

Тож згадаєм злії будні і лиху годину,

Тих, хто сміло захистив матінку-Україну

Наливайко і Павлюк, і Тарас Трясило

Із могили кличуть вас на святеє діло...

Тадей Рильський, котрий ще не відійшов від фортепіано, заспівав свій варіант: Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці,

Запануємо й ми, браття, у своїй сторонці.

Наливайко, Залізняк і Тарас Трясило

Із могили кличуть вас на святеє діло!

Пом’янемо ж святу смерть лицарів козацтва,

Не позбавитись щоб нам і свого юнацтва!

Ой, Богдане-Зіновію, п’яний наш гетьмане,

За що продав Україну москалям поганим?

Щоб вернути честь і славу, ляжем головами,

Наречемось України вірними синами...

Тут уже не витримав законник Чубинський, котрий побачив небезпеку в таких словах. Він

відсторонив поляків і запропонував свій, менш небезпечний варіант:

Ой, Богдане-Зіновію, короткозорий ти сину.

Навіщо віддав на розправу матінку-Україну,

Щоб честь їй повернути, станем куренями,

Наречемось України вірними синами!

Аж тут втрутився болгарин Сашко Стоянов. Показуючи на сербів, він запропонував додати: Наші братчики-слов’яни

За зброю схопились,

Не годиться, щоби ми

Осторонь лишились!

Здається, пісня була закінчена. Щоправда, далеко їй було до «Марсельєзи», проте зоряні

миттєвості такі ж виняткові, як і самі зорі...

Знову пішли спогади, заспівали «Солов’я» Віктора Забіли, «Журбу» Леоніда Глібова. Аж ось серб

Петро Єнтич-Карич заспівав свій гімн, де приспівом йшли слова: «Серце біє і крев ліє за нашу

свободу»...

– Це саме те, чого нам не вистачало, – підхопився Павло Чубинський і написав безсмертні рядки: Душу, тіло ми положим за нашу свободу,

І покажемо, що ми, браття, козацького роду!

Гей же, браття, гей же, сміло,

Треба братися за діло,

Гей же, всім пора вставати,

Пора волю добувати!

Ось тепер пісня була закінчена. Усі записали собі її слова. Свій екземпляр Тадей Рильський віддав

побратимові Володимирові Антоновичу.

А коли через кілька тижнів в Київ з етнографічної експедиції повернувся Микола Лисенко, Антонович доручив йому написати на ці слова музику. вже через тиждень «Українська

марсельєза» полетіла Лівобережжям. Полетіла, як гімн Громади.

А ось гімном України вона стала на Правобережжі. Стала завдяки тому, що її там... приписали Т.

Шевченко. ...Стала вона гімном, спочатку Галичини, а потім – УНР.

А «Українську марсельєзу», написану студентами і композитором Лисенко, незабаром забули...


ХТО ВКРАВ ЛОЖКИ, бувальщина

Під час ревізію майна пансіону при Полтавській гімназії, де працював М. Вербицький-Антиохов, виявили нестачу срібних ложок. У їх зникненні звинуватили інспектора-поляка.

Яким же було здивування М. Вербицького-Антиохова, коли він на вечері у директора гімназії

побачив срібні ложки зі штемпелем ПБП. Про що і не змовчав.

Уже наступного дня правдолюбця звинуватили в зловмисності і розкладаючому впливі на учнів. А

губернське начальство вирішило швиденько перевести викладача до Чернігова.