ВЕЛИЧКО Василь Львович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, публіцист.
З дворянської родини. Рід походив від відомого українського літописця Самійла Величка.
Народився 2 (14) липня 1860 р. в м. Прилуках Пирятинського повіту Полтавської губернії
Російської імперії (нині – районний центр Чернігівської області України).
Помер 31 грудня 1903 р. (13 січня 1904 р.) в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-
Петербург РФ). Похований на х. Верніговщина Полтавської губернії.
Один з засновників чорносотенних «Російських зборів».
Закінчив Київський пансіонат Даніеля, Імператорське училище правознавства (1873-1883).
Служив чиновником Міністерства державного майна та Міністерства юстиції, був редактором, ви-
давцем тифліської газети «Кавказ» (1896-1899), редактором журналу «Російський вісник» (1902-1903).
Друкувався в газетах «Новий час», «Кавказ», журналах «Нива», «Російська думка», «Спостерігач»,
«Північний вісник», «Щомісячні літературні додатки до «Ниви», «Вісник Європи», «Труд», «Кни-
га «Тижня».
Як літератор дебютував в журналі «Живописний огляд» добірками віршів «Заклик», «Близькість
весни», «Хутір на Україні» (1880).
Потім настала черга збірників «Східні мотиви» (1890), «Вірші для дітей» (1894 ), «З кавказьких
мотивів» (1895).
В. – автор водевілів і сценок, драматичних етюдів «Перша муха» (1894), удостоєна
Грибоєдовської премії, «Дві милостині» (1896), «Нафтовий фонтан» (1901), оповідання «Княжна
Ніна» (1896), повісті «Порядні люди» (1897) дослідження «Кавказ: руська справа й міжнародні
питання» та інших серйозних публіцистичних творів, виданих у декількох томах.
Перекладав О. Хайяма, А. Церетелі.
Перу нашого земляка належать злободенні публіцистичні доробки, про що свідчать вже їх
заголовки: «Самоуправління і самодіяльність», «Інородці й околиці», «Питання про робітників»,
«Вихід», «Фатальне питання», «Сіонізм».
Серед друзів та близьких знайомих В. – князь Г. Голицин, М. Лєсков, А. Майков, В. Комаров, Я.
Полонський, І. Рєпін, К. Случевський, М. Стасюлевич, В. Соловйов.
***
НЕ ХОЧУ БУТИ ЛІХТАРЕМ
, з життєвого кредо В. Величка
Не хочу бути яскравим електричним ліхтарем на дверях розтлінного кафешантану. Я волію бути
ледь помітною восковою свічечкою перед вівтарем моєї святині!
ЗАКОХАНЕ МОРЕ, романс В. Величка «Приплив»
Сладко покоилось море зеркальное...
За день шумливый уставшая, сонная,
Еле вздымалась волна.
Вышла из туч, озаряя печальною,
Тихой улыбкой пучину бездонную,
Ночи царица луна.
Море, в луну золотую влюбленное,
Хлынуло страстно волнами кипучими
К берегу, к мощной скале...
Тщетно кидались валы разъяренные:
Скрылась луна за свинцовыми тучами,
Море осталось во мгле...
ВИННЕ ВІРМЕНСЬКЕ ДУХІВНИЦТВО, з статті В. Величка «Правда про закриття вірменських
церковнопарафіяльних шкіл»
Не уряд закрив вірменські школи, а закрило їх саме вірменське духівництво... Це не урядовий
утиск, а демонстрація кавказького вірменства... проти законних вимог ...влади. Якщо при цьому
потерпає справа народної освіти в краю, ...то влада тут ні при чому, і уряд не можна
звинувачувати, за виявленого ним довготерпіння, навіть в тому, що він перевищив заходи впливу, необхідного для підтримання гідності влади.
НАЙГУМАННІШИЙ СУД, з спростування голови Кавказького військово-окружного суду п.
Македонського
В «Російському віснику» за жовтень цього, 1903 р., ...В. Величко пригадав в своїй «Російських
промовах» хубларівську справу. Ця справа розглядалася тимчасовим військовим судом в м. Шуші
в грудні 1897 р. Купець Хубларов, вірменин, звинувачувався в тому, що, лютуючи проти своїх
конкурентів, ...намовив татар убити їх...
«Вірменствуюча преса, – пише п. Величко, – доходила до крайнього цинізму в захисті Хубларова, а проти цього останнього, за місцевими цензурними умовами, було писати украй скрутно».
Те, що бажав і не міг писати п. Величко в газеті «Кавказ», він через шість років надрукував в
«Російському віснику».
...Тимчасовий військовий суд в м. Шуша визнав доведеним факт нападу на завод Пірумова 23
липня 1895 р., вбивство п’яти чоловік, поранення двох і пограбування грошей і речей у живих і
мертвих, але з 14 підсудних визнав винним лише одного Абас Кербалай Багір-огли в тому, що, хоча він не брав
