Маслович Василий (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



МАСЛОВИЧ Василь Григорович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, журналіст, видавець, перекладач.

З дворянської родини. Син, М. Маслович, – драматург, поет-гуморист.

Народився в 1793 р. на території Чернігівського полку.

Помер 15 (27) червня 1841 р. м. Харкові Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Закінчив Харківську гімназію (1810), словесне відділення Харківського університету (1813).

Працював видавцем журналу «Харківський Демокрит» (1816), позаштатним чиновником

особливих доручень Департаменту державного майна (1824), вчителем Слобідсько-Української

гімназії (1829-1831).

Кавалер ордена Св. Ганни III ступеня (1826).

Друкувався в газеті «Харківський щотижневик», журналах «Український вісник «, «Харківський

календар-альбом», «Добромисний», «Харківський Демокрит».

Як літератор дебютував окремим виданням пастушачої опери «Дельф і Дельфіра, або Заквітчане

кохання» (1811).

Потім настала черга наступних поетичних доробків: «Пісня на французів» (1812), «Байка на

прибуття у світ Асмодея» (1813), «Драматичний кантат Харківському благодійному товариству»

(1814), «Утаїда», «Вірші на отримання Докторського достоїнства», «Заснування Харкова», «Пісня

сімейству», «Від’їзд студента на учительство в Олешки», «Жартівлива пісня», «Співак у таборі

епікурейців» (усі – 1816), «Прогулянка Невським проспектом» (1818), «Багатий і бідний» (1823).

Наш земляк – автор книг «Байки у віршах» (1814), «Пам’ять про харківського віршописця А. М.

Нахімова», «Зауваження і відчуття, або Подорож, яких мало, чи яких дуже багато, з Харкова до

Санкт-Петербурга» (обидві – 1818), «Байки» (1825).

Його перу також належить стаття «Декілька слів про один з двох дослідів в словесності» (1817).

Вже після смерті вийшла «Казка про Хорька, його доньку Гапку і наймита Якова» (1890).

Перекладав з німецької І. Кастеллі.

Серед друзів та близьких знайомих М. – Г. Квітка-Основ’яненко, І. Срезневський, А. Нахімов, О.

Сомов, Р. Гонорський, О. Паліцин, Д. Хвостов та ін.


***

ОСОРУЖНІ ВАДИ,

з життєвого кредо В. Масловича

Вади осоружні людській природі.

СПОКУСИВ МОЛОДИХ, з оцінки В. Масловичем творчості О. Пушкіна

Пан Пушкін (спочатку творець «Руслана і Людмили», потім «Кавказького полоненого» і

«Бахчисарайського фонтану») спокушаючим талантом своїм сильний зробив переворот в

російській поезії і, проклавши абсолютно новий, гладкий шлях через тернини мови..., утягнув за

собою усіх молодих поборників російського віршування.

ЗАОХОЧУЮ АВТОРІВ НАШОГО КРАЮ, з передмови В. Масловича до першого номеру

«Харківського Демокрита»

За обов`язок особливий вважаю нагадати про те, що цей журнал буде наповнюватися лише

творами нашого краю. Видавець дозволяє собі поміщати й надруковані п`єси, проте лише ті, автори яких належать нашому краю. По-перше, для того, щоб познайомити віддалених читачів

цього журналу (видавець тішить себе сподіваннями, що такі знайдуться) з творами нашими; а по-

друге, аби цілком дотриматися назви «Харківського Демокрита».

КРИЛОВ ПОЖВАВЛЮЄ КОМПАНІЮ, зі спогадів В. Масловича

Хто б ви думали йде тепер мені назустріч? Це І. А. Крилов, разом з якимись двома військовими, які сміються, і не дивно, бо Крилов великий веселун, в розмові приємний і компанію пожвавлює.

Судячи з його байок, ви, мабуть, уявляєте його людиною спритною, легкою і навіть жвавою. Якщо

так, то ви помиляєтеся. Він зросту дещо вище середнього, широкоплечий і товстий. Йому років за

сорок п’ять.

Обличчям чорнявий, дещо статечний, втім, у фізіономії має більше веселого і такого, що

розташовує на власну користь, взагалі щось містить в собі оригінальне і без дальніх церемоній.

Одягнений просто, не зовсім чисто, фрак на ньому здебільшого сірого кольору.


НЕ НА ДОКІР СКАЖУ, зі спогадів В. Масловича

Я запалив люльку, вийшов на вулицю (Бєлгорода – авт.) і сів на лавці, зібрався було лаяти всіх

поштових власників, але, на щастя їх, йшов хор молодиць, який складається з чотирьох жінок, охайно одягнених і досить розгарячілих від сивухи. Троє співали на свій лад, тобто ламали

малоруську пісню:

Та була в мене жінка,

Та була в мене любка!

Та послала вона мене,

Та і в ліс по дрова.

Та дала мені сокиру,

Та дала мені тупую,

Щоб я утомився,

В лісі забарився…

– а четверта танцювала, узявши в боки. Із задоволенням займався я цим видовищем до тих пір, поки втратив їх із виду. Не у докір скажу цим молодицям, що мені траплялося бачити веселих

малоруських баб, проте ніколи не бачив їх танцюючих вулицями міста та ще й співаючих...


ВІДКИНЕМО НІСЕНІТНИЦІ, з дослідження О. Парамонова «З втрачених осіб: харківський

байкар В. Г. Маслович»

Василь Григорович Маслович – письменник, літературознавець, журналіст, видавець, один з

найбагатших поміщиків Харківського повіту. Якщо Ви заглянете в енциклопедії, то в небагатьох з

них для нього знайшлося бодай кілька рядків. Серед сучасних статей рідкісна не повторить

повсякденних відомостей і думок, і не додасть вигадок та нісенітниць.

Особливо багато здогадів автори наводять в статтях про маєток Гіївка. Мені пощастило відшукати

кілька цікавих документів в архіві Харківської області, які проливають світло на деякі сторони

життя В. Г. Масловича.

Василю не було й року, коли він залишається один з матір’ю, батька відрядили на службу до

Сибіру. Мати Терезія довгий час вістей від чоловіка не одержувала і, обдурена помилковим

повідомленням про його смерть, вийшла вдруге заміж за підпоручика Лукашевича в м. Кам’янець-

Подільський. Довідавшись про обман, була вимушена подати на розлучення і поїхати до Харкова, до товариша першого чоловіка по службі в Чернігівському полку – майора Іони Миколайовича

Познанського. Саме він і став вихователем Василя Масловича.

Ще по захисту докторського ступеня І. М. Познанський дарує своєму вихованцеві власний

будинок в м. Харкові, який перетворився на літературний салон.

І. М. Познанський був бездітним і, хоча мав рідного брата штабс-ротмістра Гната Познанського й

рідну сестру Марфу Свинцову, весь свій маєток заповідав 4 липня 1821 р. вихованцеві В. Г.

Масловичу.

Все рухоме майно І. М. Познанського знаходилося при ньому і складало не меншого 1 млн. рублів.

У Харківському будинку В. Г. Масловича він зберігав багато срібла в посуді, влаштував багате

убрання кімнат, купив дорогі картини, багато виробів з бронзи і фарфору, дорогі меблі, діаманти, процентні папери.

Не без допомоги В. Г. Масловича створив найбільшу в Харківській губернії бібліотеку, в якій

були й стародавні рукописи.

У стайні стояли два десятки чистопорідних коней, в каретних сараях – екіпажі кращих

європейських майстрів. Не менш цінні речі знаходилися і в старому дерев’яному будинку в Гіївці.

Зрозуміло, що після смерті І. М. Познанського його рідний брат і племінник не змирилися з

втратою спадку свого родича.

Супротивників В. Г. Масловича підтримував харківський губернатор князь П. Трубецькой і

комерції радник К. Кузін, до числа ж захисників можна віднести начальника українських

військових поселень генерала від кавалерії Нікітіна. Після дворічних поневірянь заповіт вступив в

силу (1836).

Останнім відгомоном багатого спадку став позов спадкоємців іноземця Верне, які виявили в

паперах батька позиковий лист І. М. Познанського, сума з відсотками склала 1640 крб. 77 коп., котрі й були віддані В. Г. Масловичем (1839).


МУЗА-ЖЕБРАЧКА, з кореспонденції «Гіївка – жахи-реалії сьогодення» на

ukraine.kingdom.kiev.ua

Моє знайомство з Харківщиною розпочалося саме з Гіївки – невеликого села, що знаходиться в 20

км від обласного центру.

…Люботинський таксист довіз мене прямісінько під маєток …Навколо пустка, сліди недавнього

перебування людей, побиті шибки наче очниці черепів.

…Я не знаю, яку б написав байку колишній власник маєтку Василь Маслович, коли б побачив

зараз свою господу – щербату, згорблену, в брудних лахах музу-жебрачку. Це страшно, повірте

слову.

Важко впізнати в сірій непривітній споруді один з найкращих і найбагатших маєтків Харківщини.

Кого звинувачувати? Чиї руки, що розкрадали цеглу, рубати? Шокуюча різниця між світлиною з

«Пам’яток містобудівництва та архітектури УРСР», зробленою в 80-ті роки ХХ ст., і тим, що я

побачила зараз, власними очима. Наплювали люди на свою культуру, історію, пам’ять!

У мальовничих руїнах ще можна розпізнати паркову ротонду, збудовану в 1820-их роках. Через

півстоліття до неї прибудували два крила. Все пішло в небуття – і дерев’яний напівсферичний

купол, і двосвітня зала, і підземелля, і прикраси фасадів. Обставини помилували лише колони

ззовні та пілястри тосканського ордеру всередині.

Що робити? В чиї дзвони бити!? До кого звертатися, щоб врятувати й відновити пам’ятку, до якої

нікому немає діла, крім місцевої молоді, що виконує тут темні танці своїх потреб, та «шаровиків»-

крадіїв, які й понині зазіхають на «нічию» цеглу.


УПЕРШЕ ЗГАДАВ МАСЛОВИЧ, з розвідки І. Папуші «І. Франко-індолог. У контексті

української індології ХІХ-ХХ ст.»

Найдавніші традиції у вивченні Індії започаткував Харківський університет. Уже перший його

ректор професор I. Ризький у своїй книзі «Вступ до кола словесності» (1806) виявляє певну

обізнаність з Індією, згадує санскрит і веди.

Про індійських байкарів Україна вперше довідується з книги «Про байки і байкарів різних

народів» письменника та журналіста, видавця журналу «Харківський Демокрит» Василя

Масловича (1816). Він наводить у власному перекладі текст байки «Про теслю й мавпу», а, характеризуючи байки Вішнусарми, відзначає, що написані вони «на давній індійській чи

санскритській мовах і служили зразком для байок Пільпая та Езопа. Багато хто цього Вішнусарму

вважає за першобайкаря».


СВІДЧЕННЯ СЛОБОЖАНСЬКОГО ПАТРІОТИЗМУ, з монографії Н. Радіонової «Журнал як

форма соціокультурної комунікації на Слобожанщині ХІХ століття»

Цілком можливо, що В. Маслович мав змогу залучити до участі в часописі авторів з інших міст, у

тому числі й столичних, але він прагнув реалізувати журнал силами харків’ян. Головною метою

видавця було розбудити внутрішній потенціал Слобожанщини... Свідченням цього були численні

матеріали журналу, які демонстрували українську орієнтацію часопису.

Аналізуючи літературний зміст видання, О. І. Борзенко зазначає, що журнал є яскравим

свідченням слобожанського патріотизму та відображає важливі риси просвітницького

світобачення: раціоналізм, філософський оптимізм.


«ХАРКІВСЬКИЙ ДЕМОКРИТ», з публікації журналу «Бурсацький спуск»

Серед журналів України «Харківський Демокрит» посідає особливе місце, тому що це – перший

журнал взагалі й до того ж – єдиний сатирично-гумористичний в першій половині XIX сторіччя.

Його невеличкі книжечки вже в другій половині сторіччя вважались надзвичайно рідкісними.

«Харківський Демокрит», що продовжував просвітянську традицію новіковських журналів XVIII сторіччя, порушував питання про завдання й жанри сатири. Справжня сатира, за думкою авторів, не може бути безпредметною, вона викриває громадські вади, недоліки реальних людей. Сучасні

реалії зображені в антикріпацьких байках, сатирах, у поемі Масловича «Утаїда». Безліч

історичних та побутових деталей, які дозволяють відчути атмосферу того легендарного часу, – в

творах, присвячених 1812 року та закордонним походам військ.

Поети «ХД» насмілювались на пародії на «батьків російської поезії» Ломоносова й Сумарокова, першого поета того часу Жуковського. В виступах авторів журналу демократична тенденція

спліталася з цілком здоровим прагненням уникнути будь-якої «партійності» в літературі, не

схиляючись перед «авторитетами».

Червневий номер журналу завершувався лаконічним повідомленням видавця: «Кінець

«Харківського Демокрита». Маслович, що став на той час «доктором витончених наук», закрив

журнал і вирушив до Петербургу з надією здобути визнання.