Мандрыка Николай (fb2)




МАНДРИКА Микола Якович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Військовий. Генерал-лейтенант (1845).

З дворянської родини. Брат, Мандрика А., – вологодський (1822-1824), полтавський (1824-1829) віце-губернатор.

Народився 7 січня 1777 р. в м. Прилуках Прилуцького полку Російської імперії (нині

районний центр Чернігівської області України).

Помер 6 липня 1853 р. в м. Казані Казанської губернії Російської імперії (нині – столиця

Республіки Татарстан РФ). Похований в некрополі Кизицького монастиря.

Закінчив Санкт-Петербурзьку німецьку гімназію.

Був сержантом лейб-гвардії Преображенського полку (1793), лейб-гвардії Семенівського полку

(1793-1796), рядовим Кавалергардського полку (1796-1797), унтер-офіцером (1797-1798), корнетом (1798-1799), поручиком (1799-1801), штабс-ротмістром (1801-1803), ротмістром (1803-1806), полковником (1806-1812), командиром (1812) лейб-гвардії Гусарського полку, командиром

ескадрону Гродненського гусарського полку (1814-1815), відповідальним за підбір ремонтних

коней для гвардійської кавалерії (1819-1826), командиром поселених ескадронів 2-й уланської

дивізії (1826-1828), перебував у резерві при військовому поселенні (1828-1830), начальником

Казанського округу корпусу внутрішньої варти (1830-1853).

Учасник військових походів: до Австрії (1805), до Пруссії (1807), 1808 р. до Фінляндії (1808).

Учасник Вітчизняної війни 1812 р.

Кавалер російських орденів св. Володимира 3-го ступеня (1812), св. Ганни 2-го ступеня (1812), Св.

Георгія 4-го ступеня (1914), св. Станіслава 1-го ступеня (1834), св. Ганни 1-го ступеня (1842), св.

Володимира 2-го ступеня (1851), прусського королівського ордена «За достойність» (1814).

За участь у бойових походах отримав діамантовий перстень з вензелем імператора Олександра І.

Серед друзів та близьких знайомих М. – П. Коновніцин, М. Барклай-де-Толлі, Д. Абомелик, О.

Чичерін та ін.


***

БУТИ ПЕРШИМ

, з життєвого девізу М. Мандрики

Бути першим.


***

ГРАФСЬКИЙ ТИТУЛ ВІД КОРОЛЯ

, з «Біографій кавалергардів»

на

adjudant.ru


Дід його, Микита Олексійович, служив лісничим в Біловезькій пущі за польського короля

Владислава IV. Якось він врятував того на полюванні, убивши ведмедя, який напав на вінценосну

персону. На знак подяки Владислав нагородив Микиту Олексійовича графським титулом і

маєтком в Чернігівській губернії – містечком Кобищі.

...Микола Мандрика ...з перших років служби був відомий як чудовий вершник; до нього особливо

благоволив цесаревич Костянтин Павлович.

У 1814 р. в Парижі цесаревич поцікавився у Мандрики:

– Як живеться тобі тут? Дорого? Вірно, працею перебиваєшся?

Той відповів:

– Так, важкенько.

Великий князь тут же запропонував солідну суму зі своїх грошей, зазначивши:

– Треба гвардійському російському офіцерові показати себе французам, і я сподіваюся, що ти не

осоромишся. Якщо не вистачить грошей, доповіси мені – я підтримаю ще.

…У 1826 р. у м. Чугуєві офіцери резервних ескадронів 2-й кірасирської дивізії піднесли Миколі

Яковичу срібну вазу. Та важила близько пуда і була настільки великою, що Мандрика, за

сімейними переказами, хрестив в ній сина Миколу. Коли вазу побачив Аракчеєв, то сказав:

«Можна привітати вас з таким подарунком; це краще за будь-який орден; всьому потомству

вашому залишиться про вас пам'ять».


***

РОЗСІЯВ ВОРОЖУ КАВАЛЕРІЮ

, з рапорту про успіх очолюваного М. Мандрикою ескадрону

у бою під Ла-Брюсселем

Відбив безліч обозів, взяв до 100 чоловік у полон, розсіяв ворожу кавалерію, примусив її залишити

гармати, які дісталися в наші руки.


***

ДРІБНИЦЮ ПЕРЕТВОРИЛИ НА БАТАЛІЮ

, з роману О. Маркеєва «Таро Люцифера»

Вислухавши хорунжого, Мандрика міцно вилаявся.

– Як знав, що рано хлопчиськові цьому команду давати! Таку дрібницю, князя до маєтку

супроводити, і ту примудрився в баталію перетворити! І ти, хорунжий, теж хороший. Сивина в

бороді, а хлопчака у вузді втримати не міг.

– Його втримаєш! – Тихо пробурчав хорунжий, дивлячись у підлогу.

Але полковник розчув і відразу ж обм'як.

– Де він?

– На дворі, ваше високоблагородіє, – відповів хорунжий.

Полковник швидким кроком вийшов на подвір'я. Корсаков лежав на бурці.

– Зніміть його і несіть до хати, – розпорядився полковник. – Лікаря швидко! – Скомандував він

ординарцеві.

Козаки обережно зняли корнета з імпровізованих нош. Корсаков відкрив очі і, впізнавши

полковника, хотів підвестися.

– Лежи, лежи, Олександре. – Полковник поклав долоню на його розпашілий лоб. – Ну навіщо ти

на рожен поліз, га?

– Долю випробувати хотів, Миколо Яковичу, – прошепотів Корсаков. – …Де папери?! – Він

пошукав очима Головка.

Той дістав з-за пазухи блокнот з пожмаканими сторінками.

– Не турбуйтеся, ваше благородіє. Як наказували, приховав я папірці. Француз знищити хотів.

Мабуть, секретне щось, не по-нашому тут, – додав він, простягаючи блокнот полковнику.


***

ПОМЕР НА СЛУЖБІ

, з нарису Л.