КРАТТ Іван Федорович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник.
З міщанської родини. Батько, Кратт Ф., – службовець.
Народився 29 серпня (10 вересня) 1899 р. в с. Вільшане Сосницького повіту Чернігівської губернії
російської імперії (нині – Сосницький район Чернігівської області України).
Помер 19 травня 1950 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований на
Літературних містках Волкового цвинтаря.
Навчався в Київському інституті народного господарства.
Учасник Другої світової війни.
Працював комерційним агентом Західної залізниці, помічником начальника станції Новгород-
Сіверський, кореспондентом ТАРС.
Член Всесоюзного географічного товариства АН СРСР (1946).
Як літератор дебютував в ЗМІ (1930).
Потім настала черга збірника оповідань «Моя земля» (1938), «Улахан останній» (1939),
«Будинок серед тундри», «Партизани» (обидва – 1941), «Закон життя» (1942), «Трударі війни»
(1944), «Північні оповідання» (1949), повістей «Дальня бухта» (1945), «Суворий берег» (1947),
«Шлях до моря» (1948), «Весняне сонце» (1961), роман «Золото» (1940), дилогія «Великий океан»
– «Острів Баранова» (1946) і «Колонія Росс» (1950).
Належить також літературна обробка перекладів евенкійських, коряцьких письменників.
Серед друзів та близьких знайомих К. – О. Фадєєв, В. Воєводін, Г. Антонова, Д. Уманський, В.
Шишков, K.-С. Прічард, В. Ставський, І. Трауберг, К. Архангельский, І. Бражнін, П. Гайдебуров,
Г. Гора, Г. Залкінд, М. Лозінський, В. Орлов, Л. Раковський, В. Саянов та ін.
***
ТЬМЯНІ ЗІРКИ
, з життєвого кредо І. Кратта
Лише люди, які не хочуть бачити зірок, кажуть, що вони тьмяні.
***
ЗА СМЕРТЮ
, з роману І. Кратта «Острів Баранова»
Керувати справами компанії на американському березі Шелехов призначив Баранова. Спокійний,
неговіркий, майбутній правитель давно подобався купцеві. Тоді Баранов ще торгував з чукчами і
один, без кацапів і слуг, жив серед племені, що не піддалися престолу. Потім, зрештою, чукчі
спалили його товари, дали на дорогу припасів, човен. «Йди! – Сказав йому новий вождь. – Батько
був добрим, давав тобі торгувати. Я добріший, я дарую тобі життя».
Компанія міцніла. Морських бобрів вбивали десятками тисяч, сотні тисяч піастрів виручали в
Китаї від продажу хутра. Гроші нічим не пахли, слава нових земель зростала.
Сибірський тракт став багатолюдним. Йшли втеклі з незліченних в’язниць, рудників і каторг,
йшли зубожілі мужики, раби, солдати, козаки. Розкольники, викурені з новгородських лісів і
уральських скитів.
Йшли на вільні землі, за хлібом, якого там не було, за смертю, яка там була...
Шелехов помер в Іркутську 1795 року. Баранов залишився єдиним правителем всіх американських
земель.
...О десятій годині ранку підійшли до старого поселення. Далі човни не могли рухатися –
починалася берегова мілина. Баранов наказав вивісити білий прапор, покликав Кускова.
– Доберешся до блокгауза, Івану Олександровичу, оголоси мою волю. Воювати я з ними не
збираюся, а за наднахабний напад на фортецю, за безліч безвинно вбитих людей прийшов
покарати відповідно.
Він помовчав, подивився кудись повз помічника, затиснув у кулак підборіддя.
– Проте якщо хочуть миру, – додав правитель повільно, – нехай зважиться сам Котлеан на
переговори приїхати. Тоді все минеться без крові... Скажеш: це обіцяю.
***
ДУРМАННИЙ ВІТЕР
, з роману І. Кратта «Колонія Росса»
На рівнині завжди дув вітер. З монотонним шелестом він ніс червонуватий пил, свистів у галереї
президії під черепичним дахом. Він не приносив прохолоди, і від спеки рятували виключно товсті
стіни і сад, насаджений при заснуванні фортеці. Вдалині, в горах, де вітру не було, непорушно
стояли гігантські секвої і сосни, а коли піднімався туман і затоплював усе плоскогір’я, воно
здавалося звідти безкрайніх молочним морем. …Життя в президії була похмурим і одноманітним,
як дурманний вітер.
Скільки разів маленька Конча молилася божій матері, щоб та наблизила гори до самого берега, а
якось після землетрусу зізналася на сповіді, що дуже хотіла, аби море затопило президію.
– Навіщо, дитино? – запитав вражений настоятель монастиря.
– Тоді ми поїхали б в інше місце.
– А люди?
– Не знаю, – відповіла Конча – Я про них не думала.
...Якийсь час Конча
