перекладами, аж до словників і медичних посібників. Та для письменників цього типу освіта
зводилася лише до кількісного нагромадження знань. Вони не думали про якісну перебудову
культури, вважаючи, що розривати багатовікову національну традицію шкідливо.
«Латинники» і Симеон Полоцький, навпаки, різко відмежовувались від цієї традиції. Свій
культурний ідеал вони шукали в Західній Європі, перш за все в Польщі. Саме «латинники»
пересадили вперше на російський ґрунт великий європейський стиль – бароко у польському
варіанті, пристосованому до московських умов. За «латинників» почалися в Росії «любопрения» –
літературні, естетичні, історіософські суперечки, без яких не може існувати динамічна, постійно
обновлювана культура.
Історична заслуга «латинників» полягає в тому, що вони створили в Москві професіональну
письменницьку громаду. За всієї різниці окремих доль членів цього літературного цеху в ньому
виробився особливий, викроєний за українсько-польським зразком письменницький тип.
Літератор-професіонал перебував на педагогічному поприщі, збирав особисту бібліотеку, брав
участь у книговидавничій діяльності, штудіював іноземних авторів, знав щонайменше дві мови –
латинську і польську. Письменницьку працю він вважав головним життєвим завданням.
УПРОВАДЖУВАВ УКРАЇНСЬКІ ЗАПОЗИЧЕННЯ, з розвідки «Лексикографія від часів
Київської Русі до XVI сторіччя» на cult.gov.uа
Черговий етап у розвитку староукраїнської лексикографії тісно пов’язаний з творчістю Єпіфанія
Славинецького, який у кінці 30-х – на початку 40-х pоків XVII сторіччя під час роботи в
Київському колегіумі уклав «Лексиконъ латинскій» – найбільший лексикографічний доробок,
створений в Україні за минулі століття (налічує 27000 статей). Це латинсько-
церковнослов’янський словник, реєстр якого базується на праці італійця А. Калепіно.
Обравши для перекладу церковнослов’янську мову свого часу – міжслов’янську писемну мову –
автор наочно довів, що її можливості не менші, ніж можливості латини. У тих випадках, коли
вокабули не мали еквівалентів у звичайній (конфесійній) церковнослов’янській мові, Є.
Славинецький наводив відповідники з рідної української, створював нові слова за українськими й
церковнослов’янськими зразками, кальки, залучав запозичення, тлумачив такі лексеми.
Значна кількість реєстрових слів, особливо з побуту, сфери матеріальної культури, медицини,
ботаніки, зоології, географії тощо, перекладена ним виключно українськими еквівалентами. Хоч
«Лексиконъ латинскій» залишився в рукописних списках (найдавніший датовано 1642), він став
базою для створення нових вітчизняних і зарубіжних словників.
У кінці 40-х pоків XVII століття Єпіфаній Славинецький разом із Арсенієм Корецьким-
Сатановським у Києві уклали «Лексиконъ словено-латинскій» (первісний список датується 1650) –
церковнослов’янсько-латинський словник (близько 7500 статей). Основне джерело його вокабул –
«Лексиконь...» Памва Беринди. Автори використали також польсько-латинсько-грецький словник
польського філолога Г. Кнапського.
У Москві Єпіфаній Славинецький уклав свою третю лексикографічну працю – «Книга лексиконъ
греко-славено-латинскій» (дата створення невідома; в рукопису).
