Леванда Александр (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



ЛЕВАНДА Олександр Іванович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник, перекладач.

З родини священика. Батько, Леванда І., – протоієрей Києво-Софіївського собору.

Народився в 1765 р.

Помер 25 квітня (7 травня) 1812 р.

Майже два десятиліття був чиновником Колегії іноземних справ Росії (1793-1812).

Друкувався в журналах «Муза», «Мінерва», «Журнал для користі».

Л. – автор цікавого доробку «Думки чужі, або Мовчазна відповідь Силі Андрійовичу Богатирьову»

(1807). Переклав з французької книги «Пригоди кавалера Фоблаза» Ж.-Б. Луве де Кувре (1792-

1796), «Антенорові мандрівки Грецією та Азією з додатком різних вістей про Єгипет» Е.-Ф.

Лантьє (1813), «Шкідливі знайомства, або Листи, зібрані одним товариством для попередження

інших» П.-А. Шодерло де Лакло (1804-1805), а також уривків з «Італійських листів» Ш. Дюпаті

(1796), «Думок про моральність людини фізичної» невідомого автора (1805), «Натуральної

філософії», «Думки про моральність людини фізичної» (обидві – 1807).

Серед друзів та близьких знайомих Л. – І. Крилов, О. Клушин, І. Рахманінов та ін.


***

ДВОМА БАТОГАМИ НЕ Б’ЮТЬ

, з життєвого кредо О. Леванди

Двома батогами не б’ють.

КАПОСНИЙ РОМАН, з дослідження Л. Вольперт «Тверський Ловелас С.-Петербурзькому

Вальмону здоров’я та успіхів бажає»

Лакло – автор епістолярного роману «Небезпечні зв’язки» (1782), в якому змальована яскрава,

відверта картина розкладання французької аристократії в передреволюційну епоху (жорстокий

розпусний віконт де Вальмон і цинічна маркіза де Мартейль, змовившись, гублять довірливу

жінку). Новаторський для свого часу за майстерністю глибокого і тонкого психологічного аналізу,

роман мав галасливий успіх, викликавши безліч суперечливих оцінок і наслідувань.

У Росії «Небезпечні зв’язки» широко читалися в оригіналі («Шкідливі знайомства, або Листи,

зібрані одним товариством для попередження інших», 1804-1805) і були добре відомі якщо не за

прямим ознайомленням з ними, то за відгуками в іноземних засобах масової інформації чи

принаймні за чутками, котрі надавали їм репутації скандального, аморального твору.

...Д. Бологовський проте ставив «Небезпечні зв’язки» вище за романи В. Скотта, а П. В’яземський

писав: «Де шукати кохання після романів Кребільона-сина, Лакло, Луве і Жоржа Занда?».

...Пушкін прочитав «Небезпечні зв’язки», найімовірніше, ще в ліцейські роки. Гадано, цей твір

разом з іншими, як вважалися, непристойними, поет мав на увазі чорнових рядках строфи гл. I

«Євгенія Онєгіна»: «Коханню нас не природа вчить, А перший капосний роман».

У начерку «Гості з’їжджалися на дачу» (1829) «Небезпечні зв’язки» згадуються як твір, з якого

почерпнула свій розум людина, яка відрізняється «важкою, млявою, нудотною аморальністю».

Роман Лакло служив моделлю ігрової епістолярної поведінки О. Пушкіна і його оточення в

Михайлівському – Тригорському і Малинниках. Наприклад, лист з Малинників п. Вульфу від 27

жовтня 1828 р. починався жартівливим зверненням: «Тверський Ловелас С.-Петербурзькому

Вальмону здоров’я й успіхів бажає». Не тільки зіставлення імен Вальмона та Ловласа, а й весь

характер листа, його стиль, жартівливо-еротична спрямованість, імітація відвертої розмови

нагадують «Небезпечні зв’язки»...

...Дослідник, який звернувся до проблеми «Пушкін і Шодерло де Лакло», стикається з

несподіваним явищем: роман Лакло, що користувався у Франції галасливим успіхом і витримав

впродовж 1782-1823 рр. близько десяти авторизованих і декілька десятків «піратських» видань, в

Росії оточений завісою мовчання.

Після появи в 1804 р. російського перекладу роману під назвою «Шкідливі знайомства, або Листи,

зібрані одним товариством для попередження інших» (без вказівки імен автора і перекладача)*

немає ніяких свідоцтв про життя цієї книги в Росії. Тоді як європейська проза і, зокрема, чутливий

європейський епістолярний роман викликає захоплені відгуки і наслідування, про «Небезпечні

зв’язки» майже немає відгуків.

Пан Левінсон, автор першої фундаментальної статті в Росії про Шодерло де Лакло, ...з подивом

констатує, що в Росії, окрім згадок Пушкіним «Небезпечних зв’язків», йому нічого не вдалося

виявити. Про «Небезпечні зв’язки» всі знають, всі читали, проте ніхто не згадує. У Франції вони в

1823 р. «за образу моральності» вироком кримінального суду були засуджені на знищення, а в

1825 р. вилучені з обігу. В Росії святенницька змова мовчання замінила французький

кримінальний суд.

*Перекладач – О. Леванда.


ПЕРЕКЛАД НЕ МАЄ НІЯКОГО ГАНДЖУ, з розвідки Е. Кросса «Вісник Європи» М. М.

Карамзіна. 1802-1803»

Іноземні твори в російських перекладах теж рецензувалися. Зокрема, Карамзіна надихнув

здійснений М. І. Страховим переклад «Подорожі юного Анахарсіса» Бартелемі. Карамзін назвав

його одним з видатних творінь вісімнадцятого сторіччя.

Він відзначив і «ревний патріотизм» А. Шторха, чий огляд з історії російської торгівлі був

перекладений з німецької.

Третя стаття з цього ряду – переклад Е.-Ф. Лантьє «Антенорові мандрівки Грецією та Азією...» –

цікава, зокрема, схожістю з карамзінськими оглядами перевідних творів в «Московському

журналі»; вона навіть дана під заголовком «Критика» і у всьому продовжує стару техніку

Карамзіна. Розгляд змісту книги переходить в доскональний розбір якості перекладу. Якщо

подібні огляди суперечили його новій позиції, Карамзін всіляко прагнув пом’якшити дію критики:

«Ми не винні, якщо не знайшли в цьому місці ніякого найважливішого ґанджу; і думаючи

внаслідок свого невдалого досвіду критики, що п. перекладач вжив своїх заходів не боятися суду,

закриваємо Російського Антенора».


«НЕБЕЗПЕЧНІ ЗВ’ЯЗКИ» І ЛИСТУВАННЯ, з статті І. Дорофєєва «Особливості російсько-

французького білінгвізму жінок-дворянок першої половини XIX століття»

Уявлення про дружнє листування як про особливого роду епістолярний роман склалися в Росії ще

в 18 столітті, найбільшу ж дію на епістолярну поведінку людей пушкінської доби вчинив роман

«Небезпечні зв’язки» Шодерло де Лакло, який з’явився в Росії в 1804 році під назвою «Шкідливі

знайомства, або Листи, зібрані одним товариством для попередження інших». Твір пронизують

елементи гри, удавання, маскування, що не могло не позначитися на листуванні дворян цієї пори.

...Дворянка сприймала лист як різновид розмови, котра випливала з подачі інформації – у слів

«розмовляти», «розповідати», «говорити». Очевидно, жіноча епістолярна культура перебувала під

сильним впливом традицій усного спілкування.

При написанні листів дворянки користувалися звичайною розмовною мовою, відповідно до вимог

якої оформляли свої думки. Не випадково жіночий лист, що складався з нанизаних одна на одну

різноманітних подробиць, нагадував усне повідомлення, зроблене в колі сім’ї або знайомих. У

листі дворянка ніби відтворювала те, що вона могла б сказати передбачуваним співбесідникам при

зустрічі, і у такому разі російська й французька мови в її листі перепліталися автоматично,

роблячи таке змішання специфічно жіночим.


ПОМСТА СЕРЕДНІХ СТОЛІТЬ, з книги А. Григор’єва «Мої літературні й етичні поневіряння»

У кінці двадцятих і на початку тридцятих років в обігу між звичайними читачами всякої всячини

перебували вже, звичайно, не «Кандид» п. Вольтера, не «Антенорові подорожі», не «Кум

Матвій» і навіть не «Фоблаз».

Зі всіма цими прекрасними й повчальними творами познайомився я вже опісля, в епоху пізнішу

навіть, ніж студентство. Струмінь нахабно-розсудливого або цинічно-похітливого споглядання

життя, уже цими дореволюційними продуктами, вже стік і змінився іншим, у свою чергу теж

збігаючим вже струменем – так би мовити, реакційним.

Середні століття – котрі як час мороку і неуцтва відкидало «століття розуму» – мстили за себе.

Вони, хоч відразу після відновлення й абсолютно помилково витлумачені, – зайняли майже

всевладно людську уяву. Рицарство, з одного боку, таємничості потойбічного світу й сильні

пристрасті з похмурими лиходійствами – з іншого... ось що довго дратувало смак публіки, якій

приїлися й нахабство голого розуму й безцеремонна чуттєвість минулих часів. Вже сам «Фоблаз»

– книга, що стоїть, так би мовити, на межі двох напрямів: казка, інтрига вельми сплутана і складна

відіграє в ньому роль аніскільки не меншу чуттєвості – й історія Лодоїські має в ньому вже весь

характер подальшого часу, романів пані Жанліс і Коттен. Казка, інтрига, чудове і таємниче

повинно було на певний час зайняти людський розум – саме тому, що крайні грані революційного

мислення і споглядання були крайніми гранями його власного виснаження.

Після фанатично-плотського культу розуму гебертистів і після сентиментально-сухого культу

вищої істоти, визнаної й освяченої Робесп’єром, йти далі було нікуди. Чудово, що саме

освітлення цього культу добродійним учнем Жан-Жака зливалося вже із смішними маячнею і

містеріями вдови Катерини Тео. Крім того, переситившись даремністю різних утопій майбутнього,

котрі одна за іншою виявлялися неспроможними, людство на певний час повертало назад голоблі і

переселяло свої мрії в минуле.

Так було, звичайно, переважно в тій країні, в якій революційний рух здійснився в самому житті, а

не лише в думках, тобто у Франції, і, обертаючи погляд на казки, котрі дратували й тішили смак

найближчого післяреволюційного покоління, потрібно неодмінно мати на увазі і строго розрізняти

струмені, що біжать романами хоч би, наприклад, англійки Ганни Редкляйф, або Радкліф, як

завжди писали у нас її прізвище, манірної гувернантки герцога Орлеанського пані Жанліс чи

слізної пані Коттен і добродійно сентиментального Дюкре-Дюменіля – і німців Клаурена та

Шпісса. Все це має, мабуть, одну спільну початкову точку, і цю точку можна, мабуть, назвати

реставрацією середніх століть – проте не скрізь слово «реставрація» однозначна в цьому

відношенні із словом «реакція».