називали Литвою, а населення її – литвинами, була більшою. Вона простягалася в бік Білорусі і
Росії далі, аніж тепер...
ЩО ГОЛІШИЙ, ТО МУДРІШИЙ, з дослідження О. Стрішенця «З історії мануфактурного
виробництва на залізоплавильних промислах Лівобережної і Слобідської України у першій
половині ХVІІІ ст.»
У першій половині XVIII ст. названа територія України входила до складу Росії. Російський уряд,
зацікавлений у збільшенні обсягів виробництва заліза, яке потрібне було не лише для
господарських чи побутових потреб, а й для озброєння армії та флоту, підтримував
підприємницьку ініціативу щодо спорудження і експлуатації залізоплавильних промислів, які із
самого початку організації вимагали більших засобів виробництва та масштабів сировинних
запасів, ніж цехове ремесло. Для подальшого розвитку залізоробного виробництва в Україні
важливе значення мав указ Петра І від 31 грудня 1719 року про рудокопні заводи, відомий під
назвою Берг-привілею. Згідно пункту 10 цього указу майстрові люди, тобто спеціалісти
металургійної справи звільнялися від грошових податків, солдатської і матроської служби.
Козацька старшина, козаки, міщани, російські феодали, казна (держава), монастирі, рідше купці,
енергійно взялися за залізоробне виробництво.
На чернігівському Поліссі на греблях річок і ставів, недалеко покладів болотних залізних руд та
лісових масивів споруджувалися залізоплавильні промисли, які називалися руднями. О.
Шафонський зазначав, що руду на «залізному заводі Л. Селецького (Чернігівщина – авт.) дістають
з боліт, що розташовані поблизу заводу». Уже в 1747 році на території Стародубського полку
налічувалося 20 рудень, в Чернігівському – 15. Всього – 35.
ТЯГЛИ ДО СВІТЛА РОСІЯН, з кореспонденції С. Смолинського «Вітряки України»
Видатний дослідник народного будівництва С. Таранушенко дає високу оцінку вітрякам як
своєрідній галузі народної монументальної архітектури. «Незважаючи на їх суто практичне
призначення, оцінюючи архітектуру вітряків з погляду методу розв’язання архітектурних завдань,
з погляду принципів організації архітектурних форм, беручи до уваги генезис типів, нарешті
враховуючи їх місце і роль в організації архітектурного обличчя села, ми прийдемо до висновку,
що вітряки – це своєрідна галузь нашої народної монументальної архітектури».
…Наприкінці XVIII сторіччя вони були вже дуже поширені. Наприклад, О. Шафонський в 11
повітах Чернігівського намісництва нарахував близько двох з половиною тисяч вітряків, зокрема:
у Чернігівському – 326, Городницькому – 118, Березнянському – 400, Борзенькому – 503,
Ніжинському – 308, Лохвицькому – 399, Гадяцькому – 79, Зінківському – 115.
Народні майстри будували вітряки не тільки в Україні. М. Сумцов наводить слова архієпископа
Філарета, який 1857 року писав: «Поміж українців є вправні механіки: вітряні й водяні млини
ними введені в Курській та Воронезькій губерніях, де зазвичай мололи хліб ручними жорнами».
ЖОРНА ВИГОТОВЛЯЛИ З МІСЦЕВОГО МАТЕРІАЛУ, з розвідки А. Петраускаса
«Видобуток та обробка каміння в давньоруських селищах середнього Подніпров’я»
На поселенні Автуничі з 39 зібраних уламків від 33 жорнових каменів немає жодного екземпляру,
виготовленого з породи побузького походження; переважну більшість з них витесано з місцевих
осадових порід. В. О. Петрашенко на давньоруському селищі біля с. Григорівка виявила сліди
місцевого виробництва жорен. Велику кількість уламків було знайдено як у культурному шарі, так
і в об’єктах.
До того ж, в одному з об’єктів, де не виявлено жодного черепка, заповнення складалося з уламків
жорнового каміння. Виробництво у цьому регіоні, вважає автор, було налагоджено ще у XVIII ст.,
що не виключає його побутування і в давньоруський час.
О. Шафонський, характеризуючи торгівлю південних районів Чернігівської губернії XVIII ст., зазначає, що жорновий камінь привозили з Переяслава, якому підпорядковувалася тоді ця
територія.
НЕ ЗОВСІМ ТОЧНА АРИФМЕТИКА, з монографії З. Когута «Російський централізм і
українська автономія»
У 60-х рр. XVIII ст. в Гетьманщині було приблизно 176 тис. виборних козаків, 198 тис.
підпомічників і 80 тис. козацьких підсусідків. Дані взяті з перепису 1764 р., недоліком якого було
те, що весь Полтавський полк і частину Миргородського включили у новостворену Новоросійську
губернію,
