Шафонский Афанасий (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


ШАФОНСЬКИЙ Опанас Филимонович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Етнограф, історик, лікар. Один з фундаторів епідеміології на теренах Російської імперії. Першим

через культурні ознаки комплексно виокремив українців серед інших народів, започаткувававши

наукове осмислення їх як окремої спільноти.

З козацької родини. Батько, Шафонський Ф., – сотник Чернігівського полку.

Народився 13 (24) грудня 1740 р. в м. Сосниці Чернігівської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Чернігівської області України).

Помер 27 березня (8 квітня) 1811 р. в с. Якличах Сосницького повіту Чернігівської губернії

Російської імперії (нині – Сосницький район Чернігівської області України). Похований на

місцевому цвинтарі.

Закінчив Галльську педагогію, Галльський (Німеччина), Лейденський (Нідерланди),

Страсбурзький (Франція) університети. Отримав три дипломи – доктора права, філософії й

медицини (1756-1763).

Працював лікарем в м. Сарепт на Волзі, знаходився при Катерині II в турецьку компанію, був

старшим лікарем Московського генерального шпиталю (1769-1782), радником кримінальної

палати Чернігівського намісництва, радником правління Чернігівського намісництва, головою

кримінальної палати Чернігівського намісництва (1782-1797).

Брав участь у боротьбі з епідемією чуми в Москві (1770-1771).

Член таємної комісії у справі О. Пугачова.

Наш земляк – автор книг «Описання морової виразки, яка сталася в столичному місті Москва з

1770 по 1772 рр.» (1774), яку переклали багатьма іноземними мовами, та «Чернігівського

намісництва топографічний опис з коротким географічним і історичним описом Малої Росії, з

частин якої це намісництво складено» (1786), яке побачило світ уже після його смерті. В останній

зібрані численні відомості з історії України, природи, господарства, населення, соціально-

економічного стану, побуту та здоров’я Лівобережної України другої пол. 18 ст.

Підготував медико-топографічний опис Москви (1782).

Серед друзів та близьких знайомих Ш. – Д. Самойлович, Катерина II, К. Ягельський, П.

Рум’янцев, Г. Орлов та ін.


***

ОХОЧІ ДО НАУКИ

, з житєвого кредо О. Шафонського

Про українців мусимо по правді сказати, що вони дуже охоче йдуть у науку: не лише діти

заможних, а навіть і найбідніших міщан та козаків з доброї волі до школи ідуть.


ЧИ НЕ ЧЕРКЕСИ МИ, з книги О. Шафонського «Чернігівського намісництва топографічний

опис»

Нинішні гірські черкеси за зовнішнім виглядом обличчя, вбранням і за всіма звичками, до цього

дня вельми на жителів, що живуть в місцях Дніпра, і особливо на колишніх запорізьких козаків,

схожі... Проте риси значної схожості в антропологічній і етнографічній зовнішності українців і

черкесів не є наслідком лише асиміляції останніх в ХIII-ХVIII ст., а є також наслідком наявності

ще стародавнішого тюркського населення даної території.


ОКРЕМА СПІЛЬНІСТЬ, з розвідки С. Возняка «Національна ідея як концентрований вияв

ціннісних орієнтацій українського народу: віхи історичного розвитку»

Серед тих, хто вперше через культурні ознаки комплексно виокремив українців серед інших

народів і тим самим започаткував наукове осмислення його як окремої спільності, був О.

Шафонський. Він намалював цілісну картину відмінностей українців від інших народів у мовних,

фізичних особливостях, побуті, звичаях, обрядах, віруваннях та знаннях.

ВВІВ У ВЖИТОК ПОНЯТТЯ «ПОЛІССЯ» І «СТЕП», з статті В. Горленка «Литвини півночі

України – ймовірний уламок нащадків племені літописних сіверян»

Автор, провівши дві етнографічні маршрутні експедиції територією Східного Полісся (1951;

1967), зібрав великий матеріал, який дає підстави вважати литвинів етнографічною групою

українців.

...Наприкінці ХVІІІ століття з’явилися праці Опанаса Шафонського і Якова Марковича, де

відомості про литвинів подано ширше. О. Шафонський, зробивши спробу культурно-побутового

районування Лівобережної України, ввів до наукової літератури здавна поширені на побутовому

рівні уявлення про «Полісся» та «Степ», а також про населення кожної з цих територій як

локальної групи українців. Власне, він перший запровадив у науковий ужиток термін «литвини»

стосовно українців чернігівського Полісся.

Як можна виснувати з праць О. Шафонського…, у ХVІІІ столітті територія, яку на Гетьманщині

називали Литвою, а населення її – литвинами, була більшою. Вона простягалася в бік Білорусі і

Росії далі, аніж тепер...


ЩО ГОЛІШИЙ, ТО МУДРІШИЙ, з дослідження О. Стрішенця «З історії мануфактурного

виробництва на залізоплавильних промислах Лівобережної і Слобідської України у першій

половині ХVІІІ ст.»

У першій половині XVIII ст. названа територія України входила до складу Росії. Російський уряд,

зацікавлений у збільшенні обсягів виробництва заліза, яке потрібне було не лише для

господарських чи побутових потреб, а й для озброєння армії та флоту, підтримував

підприємницьку ініціативу щодо спорудження і експлуатації залізоплавильних промислів, які із

самого початку організації вимагали більших засобів виробництва та масштабів сировинних

запасів, ніж цехове ремесло. Для подальшого розвитку залізоробного виробництва в Україні

важливе значення мав указ Петра І від 31 грудня 1719 року про рудокопні заводи, відомий під

назвою Берг-привілею. Згідно пункту 10 цього указу майстрові люди, тобто спеціалісти

металургійної справи звільнялися від грошових податків, солдатської і матроської служби.

Козацька старшина, козаки, міщани, російські феодали, казна (держава), монастирі, рідше купці,

енергійно взялися за залізоробне виробництво.

На чернігівському Поліссі на греблях річок і ставів, недалеко покладів болотних залізних руд та

лісових масивів споруджувалися залізоплавильні промисли, які називалися руднями. О.

Шафонський зазначав, що руду на «залізному заводі Л. Селецького (Чернігівщина – авт.) дістають

з боліт, що розташовані поблизу заводу». Уже в 1747 році на території Стародубського полку

налічувалося 20 рудень, в Чернігівському – 15. Всього – 35.


ТЯГЛИ ДО СВІТЛА РОСІЯН, з кореспонденції С. Смолинського «Вітряки України»

Видатний дослідник народного будівництва С. Таранушенко дає високу оцінку вітрякам як

своєрідній галузі народної монументальної архітектури. «Незважаючи на їх суто практичне

призначення, оцінюючи архітектуру вітряків з погляду методу розв’язання архітектурних завдань,

з погляду принципів організації архітектурних форм, беручи до уваги генезис типів, нарешті

враховуючи їх місце і роль в організації архітектурного обличчя села, ми прийдемо до висновку,

що вітряки – це своєрідна галузь нашої народної монументальної архітектури».

…Наприкінці XVIII сторіччя вони були вже дуже поширені. Наприклад, О. Шафонський в 11

повітах Чернігівського намісництва нарахував близько двох з половиною тисяч вітряків, зокрема:

у Чернігівському – 326, Городницькому – 118, Березнянському – 400, Борзенькому – 503,

Ніжинському – 308, Лохвицькому – 399, Гадяцькому – 79, Зінківському – 115.

Народні майстри будували вітряки не тільки в Україні. М. Сумцов наводить слова архієпископа

Філарета, який 1857 року писав: «Поміж українців є вправні механіки: вітряні й водяні млини

ними введені в Курській та Воронезькій губерніях, де зазвичай мололи хліб ручними жорнами».

ЖОРНА ВИГОТОВЛЯЛИ З МІСЦЕВОГО МАТЕРІАЛУ, з розвідки А. Петраускаса

«Видобуток та обробка каміння в давньоруських селищах середнього Подніпров’я»

На поселенні Автуничі з 39 зібраних уламків від 33 жорнових каменів немає жодного екземпляру,

виготовленого з породи побузького походження; переважну більшість з них витесано з місцевих

осадових порід. В. О. Петрашенко на давньоруському селищі біля с. Григорівка виявила сліди

місцевого виробництва жорен. Велику кількість уламків було знайдено як у культурному шарі, так

і в об’єктах.

До того ж, в одному з об’єктів, де не виявлено жодного черепка, заповнення складалося з уламків

жорнового каміння. Виробництво у цьому регіоні, вважає автор, було налагоджено ще у XVIII ст.,

що не виключає його побутування і в давньоруський час.

О. Шафонський, характеризуючи торгівлю південних районів Чернігівської губернії XVIII ст., зазначає, що жорновий камінь привозили з Переяслава, якому підпорядковувалася тоді ця

територія.

НЕ ЗОВСІМ ТОЧНА АРИФМЕТИКА, з монографії З. Когута «Російський централізм і

українська автономія»

У 60-х рр. XVIII ст. в Гетьманщині було приблизно 176 тис. виборних козаків, 198 тис.

підпомічників і 80 тис. козацьких підсусідків. Дані взяті з перепису 1764 р., недоліком якого було

те, що весь Полтавський полк і частину Миргородського включили у новостворену Новоросійську

губернію, що зменшило населення Гетьманщини приблизно на 10 відсотків.

Подаючи кількість виборних козаків і підпомічників, О. Шафонський, наводить дані по всій

Гетьманщині, включно з відірваними територіями. На жаль, він цього не робить з іншими

категоріями населення. Підраховуючи кількість підсусідків, я взяв 72477 осіб і додав 10% з

відірваних територій. Остаточна цифра становила приблизно 80 тисяч козацьких підсусідків.


ДОВІРЯЙ, ПРОТЕ ПЕРЕВІРЯЙ, з автореферату до дисертації Л. Ясновської «З історії

археологічних досліджень пам’яток давньоруської архітектури Чернігово-Сіверської землі»

Певну інформацію про розташування монументальних пам’яток, що не збереглися, подають плани

Чернігова, особливо «Абрис Чернігівський», а О. Шафонський зробив спробу їх описання (1786).

Особливу групу історичних джерел, що розкривають різні аспекти соціально-економічного,

суспільно-політичного та культурного розвитку Лівобережної України XVIII ст., становлять

описово-статистичні документи. Важливе місце серед них посідають описи Чернігівського

намісництва останньої чверті XVIII ст. Як історичне джерело вони почасти використовуються у

дослідженнях соціально-економічних проблем, історичної географії, демографії, етнографії,

топоніміки, топографії тощо. Це насамперед стосується «Чернігівського намісництва

топографічного опису» О. Шафонського.

…На той час в історіографії переважали позитивні відгуки про працю О. Шафонського, проте А.

Єршов, здійснивши частковий аналіз наведених О. Шафонським статистичних відомостей, дійшов

слушного висновку про необхідність ретельної їх перевірки.


ПРИПУСТИВСЯ ПОМИЛКИ, з розвідки А. Карася «Дата заснування міста Кролевець»

Першу історичну довідку про заснування міста написав доктор права, філософії та медицини

Опанас Филимонович Шафонський у 1787 р. при топографічному описі Новгород-Сіверського

намісництва. Вона становить одну сторінку. Ось її початок: Повіт Кролевецький. В ньому – місто

Кролевець, на річці Свідні, від Новгород-Сіверського в 64 верстах; оточений річкою Свіднею,

невеликими горами, полем ріллі й березовими гаями.

Початок свій має з 1601 року, а в 1646 р. король Польський Ян Казимир наказав збудувати в ньому

фортецю і назвати її Кролевцем, з тим, щоб купецтво малоросійське об’єднати разом з Шлезією

для можливості торгувати». Тут уперше називається дата заснування – 1601 рік. У всіх пізніших

виданнях посилаються саме на О. Шафонського, який допустив кілька історичних неточностей.

По-перше. Не міг Ян Казимир бути першим, хто дав назву місту «Кролевець», тому що воно було

відоме як Кролевець з письмових джерел в 1638р., а Ян ІІ Казимир Ваза був королем Речі

Посполитої з 1648 по 1668 роки після смерті свого брата Володислава ІV (1632 – 1648р.р.).

По-друге. Казимир став королем не з 1646-го, а з 1648-го року. Нам залишається лише

припустити, що цифру «6» з «8» переплутали в друкарні, або це друга вагома помилка

Шафонського. Відкіля він взяв у 1787 року дату заснування – 1601-й рік – невідомо. Зате у

пізніших виданнях посилаються на О. Шафонського.