ШАФОНСЬКИЙ Опанас Филимонович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Етнограф, історик, лікар. Один з фундаторів епідеміології на теренах Російської імперії. Першим
через культурні ознаки комплексно виокремив українців серед інших народів, започаткувававши
наукове осмислення їх як окремої спільноти.
З козацької родини. Батько, Шафонський Ф., – сотник Чернігівського полку.
Народився 13 (24) грудня 1740 р. в м. Сосниці Чернігівської губернії Російської імперії (нині –
районний центр Чернігівської області України).
Помер 27 березня (8 квітня) 1811 р. в с. Якличах Сосницького повіту Чернігівської губернії
Російської імперії (нині – Сосницький район Чернігівської області України). Похований на
місцевому цвинтарі.
Закінчив Галльську педагогію, Галльський (Німеччина), Лейденський (Нідерланди),
Страсбурзький (Франція) університети. Отримав три дипломи – доктора права, філософії й
медицини (1756-1763).
Працював лікарем в м. Сарепт на Волзі, знаходився при Катерині II в турецьку компанію, був
старшим лікарем Московського генерального шпиталю (1769-1782), радником кримінальної
палати Чернігівського намісництва, радником правління Чернігівського намісництва, головою
кримінальної палати Чернігівського намісництва (1782-1797).
Брав участь у боротьбі з епідемією чуми в Москві (1770-1771).
Член таємної комісії у справі О. Пугачова.
Наш земляк – автор книг «Описання морової виразки, яка сталася в столичному місті Москва з
1770 по 1772 рр.» (1774), яку переклали багатьма іноземними мовами, та «Чернігівського
намісництва топографічний опис з коротким географічним і історичним описом Малої Росії, з
частин якої це намісництво складено» (1786), яке побачило світ уже після його смерті. В останній
зібрані численні відомості з історії України, природи, господарства, населення, соціально-
економічного стану, побуту та здоров’я Лівобережної України другої пол. 18 ст.
Підготував медико-топографічний опис Москви (1782).
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – Д. Самойлович, Катерина II, К. Ягельський, П.
Рум’янцев, Г. Орлов та ін.
***
ОХОЧІ ДО НАУКИ
, з житєвого кредо О. Шафонського
Про українців мусимо по правді сказати, що вони дуже охоче йдуть у науку: не лише діти
заможних, а навіть і найбідніших міщан та козаків з доброї волі до школи ідуть.
ЧИ НЕ ЧЕРКЕСИ МИ, з книги О. Шафонського «Чернігівського намісництва топографічний
опис»
Нинішні гірські черкеси за зовнішнім виглядом обличчя, вбранням і за всіма звичками, до цього
дня вельми на жителів, що живуть в місцях Дніпра, і особливо на колишніх запорізьких козаків,
схожі... Проте риси значної схожості в антропологічній і етнографічній зовнішності українців і
черкесів не є наслідком лише асиміляції останніх в ХIII-ХVIII ст., а є також наслідком наявності
ще стародавнішого тюркського населення даної території.
ОКРЕМА СПІЛЬНІСТЬ, з розвідки С. Возняка «Національна ідея як концентрований вияв
ціннісних орієнтацій українського народу: віхи історичного розвитку»
Серед тих, хто вперше через культурні ознаки комплексно виокремив українців серед інших
народів і тим самим започаткував наукове осмислення його як окремої спільності, був О.
Шафонський. Він намалював цілісну картину відмінностей українців від інших народів у мовних,
фізичних особливостях, побуті, звичаях, обрядах, віруваннях та знаннях.
ВВІВ У ВЖИТОК ПОНЯТТЯ «ПОЛІССЯ» І «СТЕП», з статті В. Горленка «Литвини півночі
України – ймовірний уламок нащадків племені літописних сіверян»
Автор, провівши дві етнографічні маршрутні експедиції територією Східного Полісся (1951;
1967), зібрав великий матеріал, який дає підстави вважати литвинів етнографічною групою
українців.
...Наприкінці ХVІІІ століття з’явилися праці Опанаса Шафонського і Якова Марковича, де
відомості про литвинів подано ширше. О. Шафонський, зробивши спробу культурно-побутового
районування Лівобережної України, ввів до наукової літератури здавна поширені на побутовому
рівні уявлення про «Полісся» та «Степ», а також про населення кожної з цих територій як
локальної групи українців. Власне, він перший запровадив у науковий ужиток термін «литвини»
стосовно українців чернігівського Полісся.
Як можна виснувати з праць О. Шафонського…, у ХVІІІ столітті територія, яку на Гетьманщині
називали Литвою, а населення її – литвинами, була більшою. Вона простягалася в бік Білорусі і
Росії далі, аніж тепер...
ЩО ГОЛІШИЙ, ТО МУДРІШИЙ, з дослідження О. Стрішенця «З історії мануфактурного
виробництва на залізоплавильних промислах Лівобережної і Слобідської України у першій
половині ХVІІІ ст.»
У першій половині XVIII ст. названа територія України входила до складу Росії. Російський уряд,
зацікавлений у збільшенні обсягів виробництва заліза, яке потрібне було не лише для
господарських чи побутових потреб, а й для озброєння армії та флоту, підтримував
підприємницьку ініціативу щодо спорудження і експлуатації залізоплавильних промислів, які із
самого початку організації вимагали більших засобів виробництва та масштабів сировинних
запасів, ніж цехове ремесло. Для подальшого розвитку залізоробного виробництва в Україні
важливе значення мав указ Петра І від 31 грудня 1719 року про рудокопні заводи, відомий під
назвою Берг-привілею. Згідно пункту 10 цього указу майстрові люди, тобто спеціалісти
металургійної справи звільнялися від грошових податків, солдатської і матроської служби.
Козацька старшина, козаки, міщани, російські феодали, казна (держава), монастирі, рідше купці,
енергійно взялися за залізоробне виробництво.
На чернігівському Поліссі на греблях річок і ставів, недалеко покладів болотних залізних руд та
лісових масивів споруджувалися залізоплавильні промисли, які називалися руднями. О.
Шафонський зазначав, що руду на «залізному заводі Л. Селецького (Чернігівщина – авт.) дістають
з боліт, що розташовані поблизу заводу». Уже в 1747 році на території Стародубського полку
налічувалося 20 рудень, в Чернігівському – 15. Всього – 35.
ТЯГЛИ ДО СВІТЛА РОСІЯН, з кореспонденції С. Смолинського «Вітряки України»
Видатний дослідник народного будівництва С. Таранушенко дає високу оцінку вітрякам як
своєрідній галузі народної монументальної архітектури. «Незважаючи на їх суто практичне
призначення, оцінюючи архітектуру вітряків з погляду методу розв’язання архітектурних завдань,
з погляду принципів організації архітектурних форм, беручи до уваги генезис типів, нарешті
враховуючи їх місце і роль в організації архітектурного обличчя села, ми прийдемо до висновку,
що вітряки – це своєрідна галузь нашої народної монументальної архітектури».
…Наприкінці XVIII сторіччя вони були вже дуже поширені. Наприклад, О. Шафонський в 11
повітах Чернігівського намісництва нарахував близько двох з половиною тисяч вітряків, зокрема:
у Чернігівському – 326, Городницькому – 118, Березнянському – 400, Борзенькому – 503,
Ніжинському – 308, Лохвицькому – 399, Гадяцькому – 79, Зінківському – 115.
Народні майстри будували вітряки не тільки в Україні. М. Сумцов наводить слова архієпископа
Філарета, який 1857 року писав: «Поміж українців є вправні механіки: вітряні й водяні млини
ними введені в Курській та Воронезькій губерніях, де зазвичай мололи хліб ручними жорнами».
ЖОРНА ВИГОТОВЛЯЛИ З МІСЦЕВОГО МАТЕРІАЛУ, з розвідки А. Петраускаса
«Видобуток та обробка каміння в давньоруських селищах середнього Подніпров’я»
На поселенні Автуничі з 39 зібраних уламків від 33 жорнових каменів немає жодного екземпляру,
виготовленого з породи побузького походження; переважну більшість з них витесано з місцевих
осадових порід. В. О. Петрашенко на давньоруському селищі біля с. Григорівка виявила сліди
місцевого виробництва жорен. Велику кількість уламків було знайдено як у культурному шарі, так
і в об’єктах.
До того ж, в одному з об’єктів, де не виявлено жодного черепка, заповнення складалося з уламків
жорнового каміння. Виробництво у цьому регіоні, вважає автор, було налагоджено ще у XVIII ст.,
що не виключає його побутування і в давньоруський час.
О. Шафонський, характеризуючи торгівлю південних районів Чернігівської губернії XVIII ст., зазначає, що жорновий камінь привозили з Переяслава, якому підпорядковувалася тоді ця
територія.
НЕ ЗОВСІМ ТОЧНА АРИФМЕТИКА, з монографії З. Когута «Російський централізм і
українська автономія»
У 60-х рр. XVIII ст. в Гетьманщині було приблизно 176 тис. виборних козаків, 198 тис.
підпомічників і 80 тис. козацьких підсусідків. Дані взяті з перепису 1764 р., недоліком якого було
те, що весь Полтавський полк і частину Миргородського включили у новостворену Новоросійську
губернію, що зменшило населення Гетьманщини приблизно на 10 відсотків.
Подаючи кількість виборних козаків і підпомічників, О. Шафонський, наводить дані по всій
Гетьманщині, включно з відірваними територіями. На жаль, він цього не робить з іншими
категоріями населення. Підраховуючи кількість підсусідків, я взяв 72477 осіб і додав 10% з
відірваних територій. Остаточна цифра становила приблизно 80 тисяч козацьких підсусідків.
ДОВІРЯЙ, ПРОТЕ ПЕРЕВІРЯЙ, з автореферату до дисертації Л. Ясновської «З історії
археологічних досліджень пам’яток давньоруської архітектури Чернігово-Сіверської землі»
Певну інформацію про розташування монументальних пам’яток, що не збереглися, подають плани
Чернігова, особливо «Абрис Чернігівський», а О. Шафонський зробив спробу їх описання (1786).
Особливу групу історичних джерел, що розкривають різні аспекти соціально-економічного,
суспільно-політичного та культурного розвитку Лівобережної України XVIII ст., становлять
описово-статистичні документи. Важливе місце серед них посідають описи Чернігівського
намісництва останньої чверті XVIII ст. Як історичне джерело вони почасти використовуються у
дослідженнях соціально-економічних проблем, історичної географії, демографії, етнографії,
топоніміки, топографії тощо. Це насамперед стосується «Чернігівського намісництва
топографічного опису» О. Шафонського.
…На той час в історіографії переважали позитивні відгуки про працю О. Шафонського, проте А.
Єршов, здійснивши частковий аналіз наведених О. Шафонським статистичних відомостей, дійшов
слушного висновку про необхідність ретельної їх перевірки.
ПРИПУСТИВСЯ ПОМИЛКИ, з розвідки А. Карася «Дата заснування міста Кролевець»
Першу історичну довідку про заснування міста написав доктор права, філософії та медицини
Опанас Филимонович Шафонський у 1787 р. при топографічному описі Новгород-Сіверського
намісництва. Вона становить одну сторінку. Ось її початок: Повіт Кролевецький. В ньому – місто
Кролевець, на річці Свідні, від Новгород-Сіверського в 64 верстах; оточений річкою Свіднею,
невеликими горами, полем ріллі й березовими гаями.
Початок свій має з 1601 року, а в 1646 р. король Польський Ян Казимир наказав збудувати в ньому
фортецю і назвати її Кролевцем, з тим, щоб купецтво малоросійське об’єднати разом з Шлезією
для можливості торгувати». Тут уперше називається дата заснування – 1601 рік. У всіх пізніших
виданнях посилаються саме на О. Шафонського, який допустив кілька історичних неточностей.
По-перше. Не міг Ян Казимир бути першим, хто дав назву місту «Кролевець», тому що воно було
відоме як Кролевець з письмових джерел в 1638р., а Ян ІІ Казимир Ваза був королем Речі
Посполитої з 1648 по 1668 роки після смерті свого брата Володислава ІV (1632 – 1648р.р.).
По-друге. Казимир став королем не з 1646-го, а з 1648-го року. Нам залишається лише
припустити, що цифру «6» з «8» переплутали в друкарні, або це друга вагома помилка
Шафонського. Відкіля він взяв у 1787 року дату заснування – 1601-й рік – невідомо. Зате у
пізніших виданнях посилаються на О. Шафонського.