Рыбаков Анатолий (fb2)




РИБАКОВ Анатолій Наумович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник. Справжнє прізвище – Аронов Анатолій Наумович.

З родини службовців. Батько, Аронов Н., – інженер.

Народився 1 (14) січня 1911 р. в м. Чернігові Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 23 грудня 1998 р. в м. в Нью-Йорку (США). Похований московському Кунцевському

цвинтарі.

Закінчив автошляховий факультет Московського транспортно-економічного інституту (1930-1934).

Працював вантажником, водієм Дорогомилівського хімічного заводу (1927-1930),

Учасник Другої світової війни (1941-1945).

Президент радянського ПЕН-центру (1989-1991).

Лауреат Державної премії СРСР (1951).

Кавалер орденів Вітчизняної війни I та II ступенів, Трудового Червоного Прапору, Дружби

народів.

Як літератор дебютував повістю «Кортик» (1948).

Потім настала черга повістей «Бронзовий птах» (1956), «Пригоди Кроша» (1960), «Канікули

Кроша» (1966), «Невідомий солдат» (1970), романів «Водії» (1950), «Катерина Вороніна» (1955),

«Літо в Сосняках» (1964), «Важкий пісок» (1978), «Діти Арбату» (1987), «Тридцять п’ятий та інші

роки» (1988-1994), «Роман-спогад» (1997).

За книгами «Кортик», «Катерина Вороніна» і «Діти Арбату» знято відповідно художні фільми

(1954; 1957) і телесеріал (2005); вийшла і присвячена пам’яті письменника документальна стрічка

«Анатолій Рибаков: післямова» (2005).

За життя мав семитомне зібрання творів (1995).

Нині книги видані в 52 країнах загальним накладом понад 20 мільйонів примірників.

З владою порозуміння не знаходив: був заарештований за статтею «Контрреволюційна агітація та

пропаганда» і Особливою нарадою колегії ОДПУ засуджений до трирічного заслання (1933).

Після відбуття покарання не мав права мешкати містах із паспортним режимом.

Рішенням військового трибуналу «за заслуги в боях з німецько-фашистськими загарбниками»

знята судимість.

Реабілітований (1960).

Що стосується особистого життя, то значна частина книг нашого земляка до друку заборонялася.

Серед друзів та близьких знайомих Р. – О. Бек, В. Шукшин, Є. Євтушенко, В. Маканін, І. Грекова, А. Вознесенський, Л. Разгон, В. Венгеров, К. Симонов, В. Катаєв, С. Михалков, І. Анненський, М.

Швейцер та ін.


***

ПИСАТИ, з професійного кредо А. Рибакова


Щоб написати, треба писати.


ВИКОНАВ СВОЮ СПРАВУ, зі спогадів А. Рибакова

Працюючи над своєю першою повістю, я зрозумів, що література вимагає

безперервного зусилля. Література – це робота, вона не може уриватися

ні на день.

... За всю літературну діяльність у мене не було року без нової книги, сценарію, п’єси. Пишу, хоч і безладно. Однак багато.

Натхнення? Не знаю: але я виконав справу свого життя – написав роман

про сталінські часи.


ВІЗЬМУ НЕ У ВАС, з книги А. Рибакова «Роман-спогад»

Ще в п’ятдесятих роках, взимку, жив я місяць в Малєєвці. За столом зі мною сидів якийсь

Полікарпов, людина привітна, товариська. Після обіду ми з ним зазвичай прогулювалися. Якось

він показав на один корпус: «При мені збудували».

Виявилось, що це той самий Полікарпов, який був «політичним комісаром», фактичним

господарем в Спілці письменників, оргсекретарем. Мало хто у той час не знав знаменитої

сталінської фрази, кинутої Полікарпову, коли той став скаржитися на письменників: «Інших

письменників у мене для товариша Полікарпова немає, а іншого Полікарпова ми письменникам

знайдемо». Наступного дня Полікарпов опинився в Педагогічному інституті заступником ректора

з господарській частині.

Після смерті Сталіна Полікарпова, знову «як постраждалого за правду», повернули на

відповідальну партійну роботу, а звідти, на вимогу Шолохова, призначили на колишню керівну

посаду до Спілки письменників.

Років через п’ять пішов я до нього з якимсь проханням. У приймальні сиділо декілька чоловік, чекали Полікарпова. Нарешті він з’явився, проходячи до себе, кинув похмурий погляд на тих, що

чекали, видно, побачив раптом мене, впізнав, заусміхався, зупинився:

– До мене?

– До вас.

– Заходь.

– Я в черзі.

Привітний вираз миттєво зійшов з його обличчя, відвернувся, пройшов до себе.

Полікарпов розмовляв зі мною сухо, казенно, неприязно, в проханні відмовив, був ображений тим, що я знехтував його увагою, не захотів скористатися привілеєм, який він мені надав, – пройти до

нього, минувши інших відвідувачів. Значить, не їх людина, чужа.

...Як голова приймальної комісії, я входив до складу секретаріату Московської письменницької

організації. У березні 71-го року мене до секретаріату не ввели і від керівництва комісією усунули

– я відмовився схвалити виключення Солженіцина з Спілки письменників. Відзначу до речі, що я

жодного разу – ні усно, ні письмово – в подібного роду акціях не брав участь, під жодним

«засуджуючим» чи «схвалюючим» листом мого підпису немає.

Останній випадок з