Рыбаков Анатолий (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


РИБАКОВ Анатолій Наумович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник. Справжнє прізвище – Аронов Анатолій Наумович.

З родини службовців. Батько, Аронов Н., – інженер.

Народився 1 (14) січня 1911 р. в м. Чернігові Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 23 грудня 1998 р. в м. в Нью-Йорку (США). Похований московському Кунцевському

цвинтарі.

Закінчив автошляховий факультет Московського транспортно-економічного інституту (1930-1934).

Працював вантажником, водієм Дорогомилівського хімічного заводу (1927-1930),

Учасник Другої світової війни (1941-1945).

Президент радянського ПЕН-центру (1989-1991).

Лауреат Державної премії СРСР (1951).

Кавалер орденів Вітчизняної війни I та II ступенів, Трудового Червоного Прапору, Дружби

народів.

Як літератор дебютував повістю «Кортик» (1948).

Потім настала черга повістей «Бронзовий птах» (1956), «Пригоди Кроша» (1960), «Канікули

Кроша» (1966), «Невідомий солдат» (1970), романів «Водії» (1950), «Катерина Вороніна» (1955),

«Літо в Сосняках» (1964), «Важкий пісок» (1978), «Діти Арбату» (1987), «Тридцять п’ятий та інші

роки» (1988-1994), «Роман-спогад» (1997).

За книгами «Кортик», «Катерина Вороніна» і «Діти Арбату» знято відповідно художні фільми

(1954; 1957) і телесеріал (2005); вийшла і присвячена пам’яті письменника документальна стрічка

«Анатолій Рибаков: післямова» (2005).

За життя мав семитомне зібрання творів (1995).

Нині книги видані в 52 країнах загальним накладом понад 20 мільйонів примірників.

З владою порозуміння не знаходив: був заарештований за статтею «Контрреволюційна агітація та

пропаганда» і Особливою нарадою колегії ОДПУ засуджений до трирічного заслання (1933).

Після відбуття покарання не мав права мешкати містах із паспортним режимом.

Рішенням військового трибуналу «за заслуги в боях з німецько-фашистськими загарбниками»

знята судимість.

Реабілітований (1960).

Що стосується особистого життя, то значна частина книг нашого земляка до друку заборонялася.

Серед друзів та близьких знайомих Р. – О. Бек, В. Шукшин, Є. Євтушенко, В. Маканін, І. Грекова, А. Вознесенський, Л. Разгон, В. Венгеров, К. Симонов, В. Катаєв, С. Михалков, І. Анненський, М.

Швейцер та ін.


***

ПИСАТИ, з професійного кредо А. Рибакова


Щоб написати, треба писати.


ВИКОНАВ СВОЮ СПРАВУ, зі спогадів А. Рибакова

Працюючи над своєю першою повістю, я зрозумів, що література вимагає

безперервного зусилля. Література – це робота, вона не може уриватися

ні на день.

... За всю літературну діяльність у мене не було року без нової книги, сценарію, п’єси. Пишу, хоч і безладно. Однак багато.

Натхнення? Не знаю: але я виконав справу свого життя – написав роман

про сталінські часи.


ВІЗЬМУ НЕ У ВАС, з книги А. Рибакова «Роман-спогад»

Ще в п’ятдесятих роках, взимку, жив я місяць в Малєєвці. За столом зі мною сидів якийсь

Полікарпов, людина привітна, товариська. Після обіду ми з ним зазвичай прогулювалися. Якось

він показав на один корпус: «При мені збудували».

Виявилось, що це той самий Полікарпов, який був «політичним комісаром», фактичним

господарем в Спілці письменників, оргсекретарем. Мало хто у той час не знав знаменитої

сталінської фрази, кинутої Полікарпову, коли той став скаржитися на письменників: «Інших

письменників у мене для товариша Полікарпова немає, а іншого Полікарпова ми письменникам

знайдемо». Наступного дня Полікарпов опинився в Педагогічному інституті заступником ректора

з господарській частині.

Після смерті Сталіна Полікарпова, знову «як постраждалого за правду», повернули на

відповідальну партійну роботу, а звідти, на вимогу Шолохова, призначили на колишню керівну

посаду до Спілки письменників.

Років через п’ять пішов я до нього з якимсь проханням. У приймальні сиділо декілька чоловік, чекали Полікарпова. Нарешті він з’явився, проходячи до себе, кинув похмурий погляд на тих, що

чекали, видно, побачив раптом мене, впізнав, заусміхався, зупинився:

– До мене?

– До вас.

– Заходь.

– Я в черзі.

Привітний вираз миттєво зійшов з його обличчя, відвернувся, пройшов до себе.

Полікарпов розмовляв зі мною сухо, казенно, неприязно, в проханні відмовив, був ображений тим, що я знехтував його увагою, не захотів скористатися привілеєм, який він мені надав, – пройти до

нього, минувши інших відвідувачів. Значить, не їх людина, чужа.

...Як голова приймальної комісії, я входив до складу секретаріату Московської письменницької

організації. У березні 71-го року мене до секретаріату не ввели і від керівництва комісією усунули

– я відмовився схвалити виключення Солженіцина з Спілки письменників. Відзначу до речі, що я

жодного разу – ні усно, ні письмово – в подібного роду акціях не брав участь, під жодним

«засуджуючим» чи «схвалюючим» листом мого підпису немає.

Останній випадок з «Метрополем» 1979 році. Зателефонували з Спілки, попросили «просто

прочитати» (альманах «Метрополь» – авт.). Я відповів:

– Серед авторів багато моїх друзів, і якщо я захочу його «просто прочитати», то візьму у них, а не

у вас.


ГЕТЬ ІДЕОЛОГІЧНІ ТАБУ, з виступу А. Рибакова на вечорі пам’яті О. Бека 25 січня 1983 р.

«Волоколамське шосе» Бек писав в сорок другому році, в розпал війни, опублікував в сорок

третьому. Цю велику книгу написав не письменник з майорськими погонами, а рядовий солдат з

ополченців. Ми, люди, які пройшли війну, знаємо, що це таке.

Роман «Життя Бережкова» був закінчений в 49-му році, а опублікований лише за сім років за часів

«відлиги».

Роман «Нове призначення» Бек вручив «Новому світові» 1964 року, роман тричі набирався, тричі

міняв назву, щорічно анонсувався, десятки разів обговорювався письменницькою громадськістю, ця титанічна боротьба продовжувалася вісім років і закінчилася смертю автора в 1972 році.

Що страшного в тому романі? Суперечка Сталіна з Орджонікідзе? Вони не люди, вони не

сперечалися? Коли кінчаться табу на такі прості, елементарні речі? Адже без них ми не можемо

писати історію своєї країни, свого народу! Сталін – це тридцять років нашого життя, як же ми

можемо не торкатися його в літературі!

Роман Бека «Нове призначення» мав бути опублікований. Двадцять років лежить він під сукном.

Це ганьба для всіх нас, ганьба для нашої літератури. Разом з публікацією роману Бека треба

рішуче переглянути давно знехтувані життям заборони і обмеження. Без цього література не може

розвиватися.


СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ, з мемуарів М. Горбачова

Вона (книга «Діти Арбату» – авт.) стала суспільним явищем ще до того, як вийшла в світ.


ГОРБАЧОВ БРЕШЕ, з інтерв’ю А. Рибакова М. Бузукашвілі

– Читаючи Ваші спогади, ще раз мав можливість переконатися, як багато було у Ваших

попередніх книгах автобіографічного.

– Я пишу про історію мого покоління, покоління дітей революції, які пережили крах ідеалів цієї

революції, і ідеали ці були розтоптані сталінським чоботом. Мої однолітки перетворилися на

табірний пил в концтаборах 30-х років або загинули в 40-і у Вітчизняну війну. Їх безіменні могили

розкидані від Колими до Берліна. Моє покоління перетворилося на прах, а все нами зроблене – в

попіл. Пішли в небуття надії, мрії, пісні. А в пам’яті нащадків, на жаль, залишилися лише

помилки.

– ...У «Дітей Арбату» доля склалася значно важче. У спогадах Михайла Горбачова йдеться

про те, як вирішувалося питання з цією книгою, як Ви її йому надіслали.

– Це все неправда. Я йому нічого не надсилав. Ні рукопису, ні листа. Коли я прочитав це у

Горбачова, то подзвонив до Фонду Горбачова. Я саме здавав свій архів в Центральний Державний

архів літератури і мистецтва і попросив у них цього листа: чи не знайдете ви його? Вони не

знайшли, сказали, що Михайло Сергійович не пам’ятає, де він.

А я йому нічого не посилав. Я взагалі ніколи не звертався до наших вождів. Ні з якого питання, ніколи не шукав зустрічі з ними. Я вважаю, що людина, яка пише, зобов’язана бути далекою від

політики і політиків.

– ...Одна мудра людина говорила: «Всякий союз сумлінних, думаючих людей завжди

відносний і слабкий, а всякий союз негідників згуртований і міцний». Ось Ви як думаєте, це

вірно чи ні? Здатне добро перемогти зло чи ні?

– Я не знаю, чи може добро перемогти зло, але боротися воно повинне. Я не знаю, чи досягне

людство щастя, проте воно має до цього прагнути. Без прагнення нічого не вийде, життя стане

жахливим. Треба прагнути до правди, істини, щастя, до соціальної справедливості.


ПРАВДА ЖИТТЯ, з кореспонденції «Відверто – про долі людські» на publiclibrary.ru У його романах «Водії», «Катерина Вороніна» «Літо в Сосняках» – оголені і осмислені

різноманітні аспекти життя. Привертають увагу живий діалог, гумор, іронія, психологічно точне

окреслення персонажів. Одним словом, можна сказати, що ці романи Рибакова і сьогодні, десятиліття опісля їх написання, читаються легко.

Про своїх сусідів, про дітей Арбата, Рибаков почав писати 1958 року. Через 9 років він

запропонував роман журналу «Новий світ», редактором якого був Олександр Твардовський.

Рибаков сподівався, що тому сподобається книга. Через рік, не одержавши відповіді з редакції, змучений очікуванням, автор звернувся до редактора з письмовим проханням прочитати роман.

Згодом Твардовський відповів по телефону: «Позавчора почав читати і прочитав одним махом, не відриваючись: Арбат, вулиці, ці хлопчики і дівчатка, арбатські і дорогомилівські, перше

юнацьке кохання, в’язниця, все це чудово: такого задоволення, такої радості від читання я давно

не отримував. Роман, звичайно, потрапляє під «табу», але не я це «табу» встановив. А коли «табу»

знімуть, наш журнал визнає за честь опублікувати його на своїх сторінках».

Йдуть роки, «Діти Арбату» все ще в утробі письмового столу.

...Рибаков пропонує книгу журналам «Жовтень», «Дружба народів», але скрізь йому відмовляють.

Автор відступав, проте не здавався. Вдалося переправити рукопис знайомим до Хельсінки і до

Парижа. Рибакова попереджають, що «якщо роман буде опублікований за кордоном, за це він

відповість».

«Діти Арбату» пролежали в столі 20 років. На вимогу цензури, авторові довелося викинути з

роману 202 сторінки.

І нарешті роман друкують. Робітники друкарні беруть собі по десять примірників. На пошті

тривога: журнал крадуть з скриньок у під’їздах. У бібліотеках черга на рік наперед. На «чорному

ринку» – астрономічні цифри вартості журналу. «Діти Арбату» за популярністю виходять

на перше місце.

Роман викликав сум’яття, запеклі суперечки. Ревні служителі вчорашнього режиму нарікали на

те, що автор насмілився розвінчувати Сталіна і сталінізм. Читацька думка, навпаки, звучала

однозначно: «Діти Арбату», а потім «Страх», «Прах і попіл» – відповідають настрою розумів. Ця

оцінка восторжествувала.

...Корній Чуковський якось сказав: «У літературу важко потрапити, ще важче в ній затриматися і

майже неможливо залишитися».

Рибаков залишився.