знаючи, що сказати, і – безпомилково, не зупиняючись, проговорив задане.
…Впродовж кількох тижнів вчителі не могли нахвалитися Альошею. Всі уроки без винятку він
знав напам’ять, усі переклади з однієї мови на іншу робив без помилок, так що не могли
надивуватися надзвичайним його успіхам.
…Того разу вчитель, не знаючи, що з ним робити, задав йому вивчити напам’ять сторінок
двадцять до ранку і сподівався, що він, принаймні, в цей день буде смирнішим. Де там! Наш
Альоша і не думав про урок! У цей день він навмисно пустував більше звичайного, а вчитель
марно погрожував йому покаранням. Альоша внутрішньо сміявся над цими погрозами, не
сумніваючись, що конопляне насіннячко йому неодмінно допоможе.
Наступного дня, в призначену годину, вчитель взяв у руки книжку, з якої був заданий урок
Альоші, підкликав його до себе і велів відповідати.
– Що ж ви мовчите? – сказав йому вчитель. – Говоріть.
Альоша почервонів, потім сполотнів, знову почервонів, почав м’яти свої руки, сльози в нього від
страху навернулися на очі... Усе марно! Він не міг виговорити жодного слова, тому що,
сподіваючись на конопляне зерно, навіть не заглядав у книгу.
– ...Підіть у спальню і залишайтеся там, доки не вивчите урок.
Альошу відвели в нижній поверх, дали книгу і замкнули двері ключем. Залишившись один, він
почав скрізь шукати конопельне зернятко. Він довго нишпорив по кишенях, плазував підлогою,
заглядав під ліжко, перебирав ковдру, подушку, простирадла – все дарма!
…Діти вже насолоджувалися сном, тільки він не міг заснути! Раптом... простирадло піднялося, і
до нього на постіль злетіла чорна курка.
– Ах, Чорнушка! – сказав Альоша, не пам’ятаючи себе з радості. – Я не смів сподіватися, що з
тобою побачуся. Ти мене не забула?
– Ні, – відповідала вона, – я не можу забути зробленої тобою послуги. Ось конопельне зерно, яке
ти згубив у дворі.
…Альоша взяв люб’язне своє насіннячко з лапок курки й пообіцяв виправитися!
– Ось побачиш, мила Чорнушко, – сказав він, – я від сьогодні буду зовсім іншим.
…Коли вранці діти зібралися в класи, Альошу покликали нагору. Він пішов з веселим і урочистим
виглядом.
– Чи знаєте ви урок? – запитав учитель, глянувши на нього строго.
– Знаю, – відповідав Альоша сміло.
І почав говорити і проговорив усі двадцять сторінок без найменшої помилки і зупинки.
Вчитель подивувався.
– Я вивчив сьогодні зранку!
Але тут раптом усі діти, яким не подобалося його пихатість, закричали в один голос:
– Він неправду говорить, він і книги в руки не брав сьогодні вранці!
Принесли різки... Бідного Альошу висікли!
…Коли через кілька годин він трохи заспокоївся і поклав руку до кишеню... конопельного
зернятка там не було!
ВИПРОСІТЬ ЇЇ СОБІ, з листа В. Жуковського А. Дельвігу в грудні 1828 р.
У Перовського є прекумедна і, на мою думку, прекрасна дитяча казка «Чорна курка». Вона у мене.
Випросіть її собі.
ЩО ЗА КРАСА КІТ, з листа О. Пушкіна братові від 27 березня 1825 р.
Душа моя, що за краса кіт бабусі! Я перечитав двічі і одним духом всю повість («Лафертовська
маковка» – авт.), тепер тільки і марю Тр (ифоном) Фал(еїчем) Мурликіним. Виступаю плавно,
закривши очі, повертаючи голову і вигинаючи спину. Адже Погорельський – Перовський, чи не
так?
БАЧИМО УКРАЇНЦІВ, з навчального посібника В. Соболь «З глибини віків»
Після катастрофи 1709 р. український народ потрапив у тяжке ярмо російського самодержавства:
були знищені козацькі вольності, ліквідований гетьманат, запроваджена Малоросійська колегія з
російських генералів, російські офіцери призначалися полковниками в Україні, заборонялося
друкувати книги українською мовою, закривалися українські парафіяльні школи. Царизм прагнув
остаточно позбавити українців власної державності, війська, школи, академії, перетворити народ
на рабів. «Вже в XVIII ст., – пише І.Франко, – українці, які були ще сто років тому вчителями
великорусів, мусили їх доганяти, йти за ними. Не можна, однак, забувати, що нова великоруська
література, котрою нині може пишатися не тільки великоруський народ, а й все слов’янство, була
в своїх печатках спільним витвором великорусів і малорусів і що власне малорусами були ті, котрі
йшли в перших рядах поступових письменників, які вели літературу на нові, досі не проторені
дороги. Досить згадати, що в XVIII
