Погорельский Антоний (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



ПОГОРІЛЬСЬКИЙ Антоній


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник. Справжнє прізвище – Перовський Олексій Олексійович. Фундатор фантастики на

теренах Російської імперії.

Народився в 1787 р. в с. Погорільцях Сосницького повіту Чернігівської губернії Російської імперії

(нині – Семенівський район Чернігівської області України). Позашлюбний син графа О. К.

Розумовського, онук останнього гетьмана України К. Г. Розумовського, дядько О. К. Толстого.

Помер 9 (21) липня 1836 р. в м. Варшаві (Польща).

За два роки закінчив Московський університет (1805-1807).

Під час Вітчизняної війни у складі Третього Українського полку брав участь в битвах під

Тарутином, Лосецями, Дрезденом, Кульмом (1812-1814), служив у лейб-гвардії Уланському

полку (1814-1816).

Працював чиновником особливих доручень департаменту духовних справ (1816-1822),

попечителем Харківського учбового округу (1825-1830).

Член Російської академії наук (1829 ).

Член Вільного товариства любителів російської словесності (1820).

Друкувався в «Літературній газеті», журналах «Син Вітчизни», «Метелик», «Новини літератури».

Як літератор дебютував перекладом на німецьку мову повісті М. Карамзіна «Бідна Ліза» (1807).

Потім настала черга повісті «Лафертовська маковка» (1825), яку О. Пушкін прочитав «двічі одним

духом», збірника «Двійник, або Мої вечори в Малоросії» (1828), казки «Чорна курка, або Підземні

жителі», новели «Відвідувач магіка» (обидві – 1829), філософського послання «Нова позов про

букву Ъ» (1830), романів «Магнітезер» (1830; не закінчений), «Монастирка» (1830-1833).

Безцінний архів П. керуючий його маєтком використав для приготування «котлет в папільйотках».

Перекладав з грецької, на німецьку.

Помер наш земляк у Польщі по дорозі в Ніццу, куди їхав лікуватися від «грудної хвороби».

В московському будинку П. нині розташований комерційний банк «Вогні Москви».

Серед друзів та близьких знайомих П. – М. Карамзін, В. Жуковський, О. Пушкін, К. Брюллов, О.

Сомов, П. В’яземський, К. Рылєєв, М. і О. Бестужеви, В. Кюхельбекер, О. Грибоєдов, І. Лобойко, А. Дельвіг, О. Тургенєв, І. Гете, М. Рєпнін-Волконський, М. Вільєгорський та ін.


***

ЗНАЙТИ СВОЄ ЩАСТЯ,

з життєвого кредо А. Погорільського

Треба встигнути знайти своє щастя, поки нещастя не знайшло тебе.

КОНОПЕЛЬНЕ ЗЕРНЯТКО, з казки А. Погорільського «Чорна курка, або Підземні мешканці»

Років сорок тому, у С.-Петербурзі на Василівському Острові, на Першій лінії, жив-був власник

чоловічого пансіону... Серед тридцяти чи сорока дітей, що в ньому навчалися, знаходився і

хлопчик на ім’я Альоша, якому тоді було не більш 9-10 років.

…Відпочинок Альоші полягав у тому, щоб годувати курочок, які жили біля тину. …Особливо він

любив Чорнушку.

…Не встиг він присісти на колоду..., як раптом побачив поруч себе кухарку з великим ножем.

– ...Альоша, Альоша! Допоможи мені піймати курку! – кричала кухарка, але Альоша сховався за

парканом і сам не зауважував, як сльози викочувалися з його очей і падали на землю.

…Зненацька серце в Альоші забилося ще сильніше: він почув голос улюбленої його Чорнушки!

– ...Душенька! – сказав він. – ...Будь ласка, залиш мою Чорнушку! Ось подивися, що я тобі

подарую, якщо ти виявиш доброту!

Альоша вийняв з кишені імперіал, що складав весь його достаток, – подарунок доброї його бабусі.

Кухарка глянула на золоту монету, озирнулася, чи ніхто їх не бачить, і простягнула руку.

…Альоша повернувся до будинку..., пішов у нижній поверх, у спальню, роздягнувся, ліг у постіль

і згасив вогонь.

– ...Скажи мені, чого ти бажаєш? – продовжував король. – Якщо я зможу, те неодмінно виконаю

твою вимогу.

– ...Я б бажав, – сказав він, – аби, не вчивши, я завжди знав свій урок.

– Не думав, що ти такий лінивець, – відповідав король, похитавши головою. – Але робити нічого, я зобов’язаний виконати свою обіцянку.

Він махнув рукою, і паж підніс золоте блюдо, на якому лежало конопляна насінина.

– Візьми це насіннячко, – сказав король. – Поки воно буде з тобою, ти завжди знатимеш урок,

який би тобі не задали...

…Настав понеділок, з’їхалися пансіонери, і почалися класи. З десятої до дванадцятої годин

історію викладав сам власник пансіону. В Альоші сильно билося серце...

Поки черга дійшла до нього, він кілька разів обмацував в кишені папірець з конопляним

зернятком... Нарешті його викликали. З трепетом підійшов він до вчителя, відкрив рот, сам ще не

знаючи, що сказати, і – безпомилково, не зупиняючись, проговорив задане.

…Впродовж кількох тижнів вчителі не могли нахвалитися Альошею. Всі уроки без винятку він

знав напам’ять, усі переклади з однієї мови на іншу робив без помилок, так що не могли

надивуватися надзвичайним його успіхам.

…Того разу вчитель, не знаючи, що з ним робити, задав йому вивчити напам’ять сторінок

двадцять до ранку і сподівався, що він, принаймні, в цей день буде смирнішим. Де там! Наш

Альоша і не думав про урок! У цей день він навмисно пустував більше звичайного, а вчитель

марно погрожував йому покаранням. Альоша внутрішньо сміявся над цими погрозами, не

сумніваючись, що конопляне насіннячко йому неодмінно допоможе.

Наступного дня, в призначену годину, вчитель взяв у руки книжку, з якої був заданий урок

Альоші, підкликав його до себе і велів відповідати.

– Що ж ви мовчите? – сказав йому вчитель. – Говоріть.

Альоша почервонів, потім сполотнів, знову почервонів, почав м’яти свої руки, сльози в нього від

страху навернулися на очі... Усе марно! Він не міг виговорити жодного слова, тому що,

сподіваючись на конопляне зерно, навіть не заглядав у книгу.

– ...Підіть у спальню і залишайтеся там, доки не вивчите урок.

Альошу відвели в нижній поверх, дали книгу і замкнули двері ключем. Залишившись один, він

почав скрізь шукати конопельне зернятко. Він довго нишпорив по кишенях, плазував підлогою,

заглядав під ліжко, перебирав ковдру, подушку, простирадла – все дарма!

…Діти вже насолоджувалися сном, тільки він не міг заснути! Раптом... простирадло піднялося, і

до нього на постіль злетіла чорна курка.

– Ах, Чорнушка! – сказав Альоша, не пам’ятаючи себе з радості. – Я не смів сподіватися, що з

тобою побачуся. Ти мене не забула?

– Ні, – відповідала вона, – я не можу забути зробленої тобою послуги. Ось конопельне зерно, яке

ти згубив у дворі.

…Альоша взяв люб’язне своє насіннячко з лапок курки й пообіцяв виправитися!

– Ось побачиш, мила Чорнушко, – сказав він, – я від сьогодні буду зовсім іншим.

…Коли вранці діти зібралися в класи, Альошу покликали нагору. Він пішов з веселим і урочистим

виглядом.

– Чи знаєте ви урок? – запитав учитель, глянувши на нього строго.

– Знаю, – відповідав Альоша сміло.

І почав говорити і проговорив усі двадцять сторінок без найменшої помилки і зупинки.

Вчитель подивувався.

– Я вивчив сьогодні зранку!

Але тут раптом усі діти, яким не подобалося його пихатість, закричали в один голос:

– Він неправду говорить, він і книги в руки не брав сьогодні вранці!

Принесли різки... Бідного Альошу висікли!

…Коли через кілька годин він трохи заспокоївся і поклав руку до кишеню... конопельного

зернятка там не було!


ВИПРОСІТЬ ЇЇ СОБІ, з листа В. Жуковського А. Дельвігу в грудні 1828 р.

У Перовського є прекумедна і, на мою думку, прекрасна дитяча казка «Чорна курка». Вона у мене.

Випросіть її собі.


ЩО ЗА КРАСА КІТ, з листа О. Пушкіна братові від 27 березня 1825 р.

Душа моя, що за краса кіт бабусі! Я перечитав двічі і одним духом всю повість («Лафертовська

маковка» – авт.), тепер тільки і марю Тр (ифоном) Фал(еїчем) Мурликіним. Виступаю плавно,

закривши очі, повертаючи голову і вигинаючи спину. Адже Погорельський – Перовський, чи не

так?


БАЧИМО УКРАЇНЦІВ, з навчального посібника В. Соболь «З глибини віків»

Після катастрофи 1709 р. український народ потрапив у тяжке ярмо російського самодержавства:

були знищені козацькі вольності, ліквідований гетьманат, запроваджена Малоросійська колегія з

російських генералів, російські офіцери призначалися полковниками в Україні, заборонялося

друкувати книги українською мовою, закривалися українські парафіяльні школи. Царизм прагнув

остаточно позбавити українців власної державності, війська, школи, академії, перетворити народ

на рабів. «Вже в XVIII ст., – пише І.Франко, – українці, які були ще сто років тому вчителями

великорусів, мусили їх доганяти, йти за ними. Не можна, однак, забувати, що нова великоруська

література, котрою нині може пишатися не тільки великоруський народ, а й все слов’янство, була

в своїх печатках спільним витвором великорусів і малорусів і що власне малорусами були ті, котрі

йшли в перших рядах поступових письменників, які вели літературу на нові, досі не проторені

дороги. Досить згадати, що в XVIII ст. поряд з великорусами Радищевим і Новиковим бачимо

українців Капніста і Каразіна, поруч з Карамзіним (серед повістярів) бачимо українців Наріжного і

Погорільського; поряд з Жуковським, перекладачем «Іліади», бачимо українця Гнідича,

перекладача «Одіссеї», поряд з геніальним Пушкіним не менш геніального українця Гоголя».


БОБРА НЕ ВБИВАВ, зі спогадів П. В’яземського

Олексій Перовський (Погорільський) був вдалим містифікатором. Він якось переконав товариша

по службі, що він є Великим Майстром якоїсь масонської ложі і владою своєю зарахує його до її

членів. І вигадував різні смішні випробування, через які новонавернений покірно і охоче

проходив. Нарешті, примусив його розписатися в тому, що він бобра не вбиав.

…А ось ще витівка Перовського. Приятель його був женихом. Вітчим нареченої був людиною так

собі. Перовський запевнив його, що і він пристрасно закоханий в наречену приятеля свого, що він

за себе не відповідає і готовий на всякий відчайдушний крок. Вітчим, зворушений і переляканий

таким зізнанням, перестерігає його напоумитися, здолати себе. Перовський ще більше пристрасно

просторікує.

Вітчим не відходить від нього, сторожить і не спускає з нього з очей, аби вчасно попередити будь-

яку біду. Це продовжується тиждень і більше.

Якось все сімейство гуляє в саду. Вітчим йде обіруч з Перовським, який продовжує нашіптувати

йому свої скарги і відчайдушні визнання; нарешті, виривається і стрибає в ставок, повз який вони

саме проходили.

Перовський знав, що ставок не глибокий і не боявся потонути; проте ставок був брудний і

покритий зеленою тванню.

Потрібно було бачити, як він виліз з нього зеленою русалкою і як Ментор доглядав за своїм

нещасливим Телемаком: одяг його у власний халат, поїв теплою ромашкою і так далі, і так далі.

ВШАНУВАЛИ ПАМ’ЯТЬ, з замітки М. Ісаченко «Міждержавне свято в чернігівській глибинці»

Нещодавно в Погорільцях на Семенівщині (Чернігівська область) відбулося міждержавне свято

«Туда, туда всем сердцем я стремлюся, туда, где сердцу было так легко». Приводом до свята стали

ювілейні дати відомих діячів світової літератури – 220-та річниця від дня народження Антонія

Погорільського та 190-та – від дня народження Олексія Толстого.

Обидва – нащадки останнього гетьмана України Кирила Розумовського, котрий володів селом з

1760 р. У Погорільцях, у поміщицькому маєтку (з англійським садом і парком, посадженим у

формі герба Російської імперії) Антоній Погорільський займався вихованням племінника –

Олексія Толстого. Саме для племінника він написав казку «Чорна курка, або Підземні жителі», яку

й досі люблять читати діти. Тут Антоній Погорільський створив свій найвідоміший роман

«Двійник, або мої вечори в Малоросії».

...У програмі свята, зокрема, було відвідання Семенівського краєзнавчого музею, де експонуються

картини місцевого художника О. Велігури, створені за мотивами лірики О. Толстого, а також

урочисте відкриття пам’ятного знака, присвяченого А. Погорільському та О. Толстому.


ШІСТЬ ТИСЯЧ МУЖИКІВ, бувальщина

Сповістивши О. Перовському по шлюб С. Бобринської, його запитали:

– Як ви гадаєте, хто її видав заміж?

– Мужики! – відповів той. – Шість тисяч чоловік!