Квитка-Основьяненко Григорий (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО Григорій Федорович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, драматург, поет. Псевдоніми – Грицько Основ’яненко, Фалалей, Філурден.

З поміщицької родини.

Народився 18 (29) листопада 1778 р. в с. Основі Харківського повіту Російської імперії (нині – в

межах м. Харків, адміністративного центру однойменної області України).

Помер 8 (20) серпня 1843 р. в м. Харкові Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Отримав домашню освіту.

Служив вахмістром лейб-гвардійського кінного полку (1793-1794), ротмістром Північного

карабінерного (1796-1797), Харківського кірасирського (1797) полків, провіантським комісаром

Харківського повіту (1806-1807), працював чиновником Департаменту геральдики (1794-1796),

був послушником Варязького монастиря (1804-1805), директором Харківського театру (1812,

суддею Харківського совісного суду (1832-1835), головою Харківської кримінальної палати (1842-

1843).

Харківський повітовий (1816-1827) і губернський (1827-1828) маршалок дворянства.

Кавалер орденів св. Ганни 2-го ступеня (1825), св. Володимира 4-го ступеня (1826).

Друкувався в «Літературній газеті», журналах «Український вісник», «Харківський Демокрит»,

«Вітчизняні нотатки», «Сучасник», «Телескоп», «Український вісник», «Пантеон», «Вісник

Європи», «Москвитянин», «Поголос», «Московський вісник».

Як літератор дебютував в журналі «Вісник Європи» заміткою про заснування Харківського

благодійного товариства (1812).

Потім настала черга наступних віршів: «Пригоди на іменинах» (1817), «Думки в день мого

народження» (1818), поетичного циклу «Шпикачки, або по-московському Епіграми» (1833),

«Листів до видавців» (1816-1817).

Наш земляк – автор п’єс «Приїжджий із столиці, або Шарварок в повітовому місті» (1840),

«Дворянські вибори» (1829), «Турецька шаль, або Вибори справника» (1820), «Шельменко –

волосний писар» (1831), «Ясновидиця» (1830), «Сватання на Гончарівці» (1836), «Шельменко-

денщик» (1840).

Його перу належать також повісті «Харківська Ганнуся» (1832), «Салдацький патрет» (1833),

«Маруся» (1838), «Конотопська відьма», «Свято мертвяків», «Ось кохання!», «Роби добро, й тобі

буде добро» (усі – 1839), «Хибні поняття» (1840), «Сердешна Оксана» (1841), романи «Пан

Халявський» (1839-1840), «Життя і пригоди Петра Степанова…» (1841).

Цікавився К.-О. і українською історією, про що свідчать нариси «Головатий» (1839), «Українці»

(1841), «Переказ про Гаркушу» (1842).

Порозуміння з владою наш земляк знаходив не завжди: так, його п’єса «Ясновидиця» (1830) була

заборонена до друку світською, а нарис «Достовірний переказ» (1840) – духовною цензурами.

Серед друзів та близьких знайомих К.-О. – Г. Сковорода, В. Даль, А. Краєвський, Ф. Коні, В.

Маслович, Р. Гонорський, О. Сомов, В. Жуковський, Є. Філомафітський, Д. Ярославський, П.

Гулак-Артемовський, О. Нахімов, М. Погодін та ін.


***

ІДЕАЛЬНІ ГЕРОЇ,

з творчого кредо Г. Квітки-Основ’яненка

Ідеальні герої зустрічаються не лише в книгах, але й в житті.


НЕМА НІЯКОГО ГРІХА, з повісті Г. Квітки-Основ’яненка «Маруся»

От ідуть дівчата: Олена, як та сорока, скрегоче, що на ум збреде, а Маруся буцімто і слуха, та усе

про своє гада… аж зирк!… І пізнала свого Василя! Руки й ноги затрусилися, у животі похолонуло,

і дух зайнявся, і сама ні з місця.

– Та йди-бо швидше, – крикнула на неї Олена. – Чого ти зопиняєшся? І так опізнились.

– Та його зна, чи спіткнулась, чи що, – каже Маруся, сама ж ні з місця, хоч так би і летіла до

Василя, як та голубка до голуба; бо вже й забула, що, мабуть, він її не любить, що він вже

посватаний на хазяйській дочці… усе забула, а тільки того й бажа, щоб бути у купці з своїм

Василем.

От як почув Василь, що дівчата вже за ним гомонять, озирнувсь до них, зняв шапочку, поклонивсь

і каже:

– Добридень, дівчата. Боже вам помагай!

– Спасибі! Нехай і вам бог помага! – сказали йому ув один голос дівчата.

…А сердешна ж то Маруся… іде, не йде, і ноги не служать; і сердиться на себе, чого вона на торг

пішла; сердиться на Василя, чого він їм на зустріч попався, сердиться і на Олену, чого вона така

весела, чого так із засватаним парубком пащекує; сердиться на всіх і зав се, а сама не зна, на кого і

за що.

…От як зосталися удвох Василь з Марусею, то й посідали собі на горбику; зараз Василь їй і каже:

– Марусю! Хоч ти розсердишся на мене, хоч проженеш від себе, хоч не звелиш ніколи на очі

попадатись, а я таки тобі тепер договорю, що учора хотів сказати…

– Що там таке? – спиталась Маруся, а сама злякалася так, що не можна й розказати…

– Марусю! Люблю я тебе усім серцем моїм, люблю я тебе більш усього на світі! Не сердься на

мене, не відворочуйся, не затуляй очиць твоїх білою рученькою; дай мені її сюди, нехай пригорну

її до свого серденька та тогді хоч і вмру, коли тобі невгодна щирая моя любов! Що ж ти мовчиш?

Чого не глянеш а мене? Промов до мене хоч півсловечка; скажи, що ти не сердишся за мою любов.

…– Адже ж ти просватаний?

– Ні, Марусю, на кому я не сватаний і ні об одній дівчині до сієї пори і не думав.

– А хазяйська дочка? Адже він тебе бере у прийми? – сказала Маруся вже трошки сміліш, бо на

серці їй не так важко стало.

– Не тільки хазяйська дочка, та хоч би королівна, хоч княгиня, – не подивлюсь ні на кого…

…– Ох, не цілуй мене, мій сизий голубонько! Мені усе здається, що гріх нам за се… Боюсь

прогнівити Бога!

– Так я ж тобі, моя Марусенько, тим же Богом божуся, що нема у сьому ніякого гріха.


ХУДОЖНЄ НАМИСТО, з дослідження М. Костомарова «Огляд творів, написаних українською

мовою»

Честь піднесення рідного слова на вищий ступінь розвитку, насмілюсь сказати, честь створення

малоросійської літератури, належить письменнику, який приховав себе під вигаданим ім’ям

Основ’яненко.

…Краща похвала Основ’яненкові… полягає в тому, що навіть ті, які нічого не читають, взялися із

вдоволенням за його повісті; але всім цим не обмежуються його літературні заслуги… Багато хто

вважав головним достоїнством творів Основ’яненка комізм, але, на мою думку, це другорядна

якість перед невичерпним джерелом почуття.

Письменник сприймає передане йому народом і повертає йому від нього взяте повним і

усвідомленим…; збирає перли і створює з них художнє намисто.


НА БАСКОМУ УКРАЇНСЬКОМУ КОНІ, з відгуку О. Бодянського на «Малоросійські повісті»

Г. Квітки-Основ’яненка

Хвала панові Грицькові, який першим так сміливо й таке мальовничо ввірвався на баскому

українському коні і галузь нині всіма улюбленого розповідного роду.

ОДИН З ПЕРШИХ ТАЛАНТІВ, з рецензії журналу «Сучасник» в 1838 р.

Між сучасними творцями повістей автор (Квітка-Основ’яненко Г. – авт.), що взяв ім’я Грицька

Основ’яненка, – без сумніву, один з перших талантів, навіть і не в Росії тільки.

Природа наділила його такою тонкою спостережливістю характерів, дивакуватостей і всіх сторін

життя, що прекрасне народжується під його пером без найменшого зусилля… Зображуючи

простонародний побут – цей камінь спотикання для найщасливіших письменників, він риси не

внесе зайвої і жодним словом не зашкодить…


ЗАПОЧАТКУВАВ НОВУ НАЦІОНАЛЬНУ ПРОЗУ, з дослідження О. Гончара «Григорій

Квітка-Основ’яненко»

Квітка-Основ’яненко… розв’язав цілий комплекс назрілих проблем літературного життя,

переконливо продемонструвавши високі естетичні можливості української літературної мови, її

придатність для розробки серйозних психологічних тем у прозових жанрах, поклав початок

розвитку нової української прози. Це було етапне явище в усій українській літературі, в розвитку її

реалізму і народності.

…Внесок Г. Ф. Квітки-Основ’яненка в літературний процес вагомий і різнобічний. Видатний

прозаїк і драматург посилив громадянськість, соціальну проблемність нової української

літератури, її викривальну спрямованість проти вад суспільного буття. Широко відкрив він двері у

«велику літературу» національно-народному героєві – представникові… селянства – як

центральній постаті, що визначала розвиток сюжетів творів.

Ним були закладені основи нової української прози, введені жанри повісті, оповідання, соціально-

побутової комедії…


ПІДТРИМУВАВ ІДЕЮ ЄВРОПЕЇЗАЦІЇ, з статті О. Клековкіна «Театр вояжерів»

У своїй останній п’єсі – «Вояжери» – Квітка ще жорсткіше і повніше змалював… ідею

багатовекторної європеїзації. Щодня від трактиру «поблизу неважливого містечка» відправляється

«дилижанець за кордон», що везе елітних панів-вояжерів, кожний з яких має свою ідеологічну

програму.

Ось, наприклад, Олександра Іванівна: «Повітря бридке, сільське, мужицьке... сівши в диліжанс і

їдучи по шосе, я, звичайно, буду спокійнішою... а переїхавши кордон? Радість! Захоплення! Зітхну

європейським повітрям».

Інший персонаж, Алексіс, на запитання, чи збирається він їхати за кордон, відповідає: «Так. І не

вперше. Куди? Вже точно подалі з вашої Росії. Якщо я й ті, кого я знаю, повернемося коли-небудь

до вашої Росії, то ми її перебудуємо абсолютно».

Або Лаврентій Іванович: «Не знаходячи у нас нічого цікавого, я почав вояжувати, аби

задовольнити пристрасть свою. І як буду в Римі, в Неаполі, в Помпеї, придбаю багато відмінного,

витонченого і привезу вам. Здивую нашу вітчизну, розплющу очі російські, очищу смак їх... Що ж

робити мені, коли я не знаходжу тут поживку на задоволення пристрасті моєї! Коли у нас немає

нічого цікавого! …Рішуче я не знаходжу в Росії нічого рідкісного».

І нарешті, Жорж, найпрогресивніший з панів вояжерів: «Мета моя широка. Я їду побачити таких

же за фігурою, за формою братів моїх, проте обдарованих розумом. Бачити істот, які розуміють

себе, уміють жити, мислити... Їду вчитися у них всьому: осягнувши ж належне мислячій істоті,

викладу все в своєму величезному творі».


ПАСКУДНА ОТРУТА, ВУЛЬГАРНІСТЬ І НЕСМАК, з анонімної рецензії на роман Г. Квітки-

Основ’яненка «Пан Халявський» в журналі «Бібліотека для читання» за 1841 р.

Існують різні різновиди дотепності, певною мірою нестерпні, проте найнестерпніший зі всіх – це

провінційна дотепність. Ці глибокодумні спостереження над людським серцем, які здійснюються

із-за плоту, ці риси «вдач», помічені між маслобійнею і стайнею, ці погляди «на життя», що

обіймають на земній кулі великий простір у п’ять верстов радіусу, це «світло», складене з шести

сусідів, ці колючі сарказми над боротьбою витонченості і моди з дьогтем і салом, ці насмішки над

новим і новітнім, яких навіть і не видно звідти, де дозволяють собі жартувати над ними, вся ця

паскудна… губернська отрута, якої не бояться навіть і мухи, і ця гострота, точена на

парафіяльному бруску, і ці стріли, пущені зі свистом, але які падають додолу в п’яти кроках від

носа стрільця, і ці сміливі удари, з тріском падаючі, замість суспільства, в калюжу багнюки, яка

від них тільки розбризкується на читачів, рани і виразки, що наносяться розпусті з того боку,

якого розпуста ніколи не бачить у себе, якщо стоїть безпосередньо перед дзеркалом, – все це може

здаватися дуже хитромудрим якому-небудь ярмарку, якому-небудь повіту, навіть цілій губернії,

проте не повинне переходити за межі цього горизонту під побоюванням бути прийнятим за

вульгарність і несмак.